Постановление БП-ВС о гражданской юрисдикции спора касательно недействительности аренды земельного участка и сроков действия договора

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 жовтня 2019 року

м. Київ

Справа № 587/2331/16-ц

Провадження № 14-411цс19

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Ситнік О. М.,

суддів : Антонюк Н. О., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,

учасники справи:

позивач - Спільне агрохімічне підприємство «Родючисть» (далі - САП «Родючисть»),

відповідачі: ОСОБА_1 , Фермерське господарство «Натон» (далі - ФГ «Натон»), державний реєстратор виконавчого комітету Лебединської міської ради Сумської області Глушак Марія Василівна (далі - державний реєстратор),

розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ФГ «Натон»

на рішення Сумського районного суду Сумської області від 07 березня 2017 року у складі судді Степаненка О. А. та рішення Апеляційного суду Сумської області від 13 липня 2017 року у складі колегії суддів Ткачук С. С., Криворотенка В. І., Собини О. І.

у цивільній справі за позовом САП «Родючисть» до ОСОБА_1 , ФГ «Натон», державного реєстратора про визнання договору оренди земельної ділянки недійсним та скасування державної реєстрації,

ВСТАНОВИЛА:

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2016 рокуСАП «Родючисть» звернулося до суду з указаним позовом, у якому просило визнати недійсним договір оренди земельної ділянки, укладений 29 грудня 2015 року між ФГ «Натон» та ОСОБА_1 , і скасувати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за ФГ «Натон».

Позовні вимоги мотивовано тим, що 21 вересня 2010 року ОСОБА_1 та САП «Родючисть» уклали договір оренди земельної ділянки загальною площею 3,6564 га, кадастровий номер 5924786700:03:004:0166, строком на 10 років, який зареєстрований у Сумському районному реєстраційному відділі Сумської регіональної філії Державного підприємства «Центр державного земельного кадастру при Держкомземі України» 02 листопада 2010 року за № 041061301474.

За актом приймання-передачі від 21 вересня 2010 року земельна ділянка передана у користування позивача.

Проте з інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 69976596 стало відомо, що 15 червня 2016 року державний реєстратор зареєстрував укладений між ФГ «Натон» та ОСОБА_1 договір оренди земельної ділянки від 29 грудня 2015 року.

Цей договір позивач вважає недійсним, оскільки він не відповідає вимогам чинного законодавства, укладений до закінчення строку дії попереднього договору. На час укладення договору земельна ділянка знаходилася у користуванні позивача. Одна і та сама земельна ділянка не може бути об`єктом оренди двох договорів, укладених з різними орендарями, та не може бути передана в користування без припинення права попереднього користувача (орендаря).

Державний реєстратор усупереч вимог закону не надіслав запитів до відповідних органів з метою перевірки наявності вже зареєстрованих прав на вказану земельну ділянку, що призвело до подвійної реєстрації прав оренди земельної ділянки та порушення права позивача на користування нею.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Сумського районного суду Сумської області від 07 березня 2017 року позов САП «Родючисть» задоволено. Визнано недійсним договір оренди земельної ділянки, укладений 29 грудня 2015 року між ФГ «Натон» та ОСОБА_1 Скасовано рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за ФГ «Натон».

Задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався тим, що оспорюваний договір оренди земельної ділянки не відповідає вимогам чинного законодавства, оскільки укладений до закінчення строку дії попереднього договору оренди. На момент укладення цього договору земельна ділянка знаходилася в законному користуванні позивача на підставі відповідного договору, який розірваний у встановленому порядку не був. Крім того, усупереч вимог закону державний реєстратор не здійснив запитів до відповідних органів з метою перевірки наявності вже зареєстрованих прав на зазначену земельну ділянку, що в свою чергу привело до існування подвійної реєстрації прав оренди земельної ділянки та суттєвого порушення прав позивача, які підлягають захисту в обраний ним спосіб.

Рішенням Апеляційного суду Сумської області від 13 липня 2017 року рішення Сумського районного суду Сумської області від 07 березня 2017 року у частині вимог про скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію прав та їх обтяжень за ФГ «Натон» скасовано та ухвалено нове рішення, яким відмовлено в задоволенні позову в цій частині. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про задоволення позовних вимог у частині визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 29 грудня 2015 року, оскільки він укладений до закінчення дії попереднього договору від 21 вересня 2010 року, укладеного між позивачем та ОСОБА_1 .

Однак апеляційний суд не погодився з висновками суду першої інстанції про задоволення позовних вимог у частині скасування рішення про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки. При цьому зазначив, що рішення суду про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки є самостійною підставою для скасування запису про державну реєстрацію договору оренди та при отриманні державним реєстратором рішення суду, що набрало законної сили, він зобов`язаний скасувати відповідний запис про державну реєстрацію прав. Вимога про скасування рішення про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки може бути підставою для звернення до суду з окремим позовом лише у разі відмови реєстраційної служби внести зміни про скасування державної реєстрації прав.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У серпні 2017 року ФГ «Натон» подалодо Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати повністю рішення суду першої інстанції та частково - суду апеляційної інстанції щодо задоволення позову, провадження у справі закрити.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційну скаргу мотивовано тим, що вимога позивача про скасування рішення державного реєстратора як суб`єкта владних повноважень є його основною вимогою, спір має публічно-правовий характер, тому повинен розглядатися у порядку адміністративного, а не цивільного судочинства.

Суди залишили поза увагою те, що всупереч вимог статті 16 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в одному провадженні об`єднано позовні вимоги, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства.

Крім того, позивач не є стороною оспорюваного договору, а тому не має права на пред`явлення позову про визнання його недійсним. У зв`язку з цим ФГ «Натон» вважало, що позивач обрав неправильний спосіб захисту.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 серпня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», якимЦПК України викладено в новій редакції.

Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У травні 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 червня 2019 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 10 липня 2019 року - передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.

Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 06 серпня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

ФГ «Натон» оскаржило частково постанову апеляційного суду. У частині відмови у позові, ФГ «Натон» постанову апеляційного суду не оскаржувало, тому Велика Палата Верховного Суду у цій частині постанову апеляційного суду не переглядає.

ФГ «Натон» посилалося на порушення предметної юрисдикції, вказавши, що державний реєстратор прав оренди на нерухоме майно є носієм владних функцій держави, і такі спори мають розглядатися в порядку адміністративного судочинства.

Суди встановили, що 21 вересня 2010 року ОСОБА_1 та САП «Родючисть» уклали договір оренди земельної ділянки загальною площею 3,6564 га, кадастровий номер 5924786700:03:004:0166, строком на 10 років, який 02 листопада 2010 року зареєстрований у Сумському районному реєстраційному відділі Сумської регіональної філії ДП «Центр державного земельного кадастру при Держкомземі України» за № 041061301474.

За актом приймання-передачі від 21 вересня 2010 року земельна ділянка передана позивачу.

29 грудня 2015 року ОСОБА_1 уклала з ФГ «Натон» договір оренди земельної ділянки загальною площею 3,6564 га, кадастровий номер 5924786700:03:004:0166, який 15 червня 2016 року зареєстрований державним реєстратором Глушак М. В.

Вирішуючи питання юрисдикційності цього спору, Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями.

У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів»суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних і суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.

При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб`єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві.

Відповідно до статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України, у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду) завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, їхніх посадових і службових осіб, інших суб`єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження (частина друга зазначеної статті у вказаній редакції).

Юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв`язку зі здійсненням суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (частина перша, пункт 1 частини другої статті 17 КАС України в зазначеній редакції).

Аналогічне положення міститься й у статті 19 КАС України у редакції від 03 жовтня 2017 року, згідно з частиною першою якої юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб`єкт владних повноважень» означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 7 цього Кодексу).

Термін «публічно-правовий спір» охоплює, зокрема, спори, у яких хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій) (пункт 2 частини першої статті 7 КАС України в зазначеній редакції).

З аналізу наведених процесуальних норм убачається, що до адміністративної юрисдикції відноситься справа, яка виникає зі спору в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один з його учасників - суб`єкт владних повноважень, здійснює владні управлінські функції, в цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин.

Тобто до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома (кількома) суб`єктами стосовно їх прав та обов`язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб`єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого суб`єкта, а останній відповідно зобов`язаний виконувати вимоги та приписи такого суб`єкта владних повноважень.

Такий самий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17.

За загальним правилом, передбаченим у пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України(у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом та розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій), суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Такі ж положення містяться й у статті 19 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року), де передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

Разом з тим визначальні ознаки приватноправових відносин - це юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового особистого інтересу суб`єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права (як правило, майнового) певного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб`єкта владних повноважень.

Спір у цій справі в частині вимоги про скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію права оренди земельної ділянки не є спором між учасниками публічно-правових відносин, оскільки відповідач, приймаючи оскаржуване рішення про державну реєстрацію прав на нерухоме майно (право оренди на спірну земельну ділянку), не мав публічно-правових відносин саме з позивачем. Прийняте відповідачем оскаржуване рішення про державну реєстрацію стосувалось реєстрації прав іншої особи, а не позивача.

Згідно зі статтею 16 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом та розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій) не допускається об`єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належать до юрисдикції різних судів.

Аналогічні положення містяться й у статті 20 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року).

Позивач має право об`єднати в одній позовній заяві кілька вимог, пов`язаних між собою, що передбачено частиною другою статті 118 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення з позовом та розгляду справи в судах).

У поданому до суду в порядку цивільного судочинства позові САП «Родючисть» просило:

- визнати недійсним договір оренди земельної ділянки, укладений 29 грудня 2015 року між ФГ «Натон» та ОСОБА_1 ;

- скасувати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за ФГ «Натон».

Спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права оренди земельної ділянки має розглядатися як спір, що пов`язаний з порушенням цивільних прав позивача на земельну ділянку іншою особою, за якою зареєстровано аналогічне право щодо тієї ж земельної ділянки. Належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено аналогічний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Участь державного реєстратора в якості співвідповідача (якщо позивач вважає його винним у порушенні прав) не змінює цивільно-правового характеру цього спору.

Такі самі висновки зробила Велика Палата Верховного Суду у постановах від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 та від 10 квітня 2019 року у справі № 587/2135/16-ц.

Визнання протиправним і скасування рішення щодо державної реєстрації права оренди на земельну ділянку за іншою особою є захистом прав позивача на земельну ділянку від їх порушення особою, за якою зареєстровано аналогічне право щодо того ж самого нерухомого майна.

Крім того, оскаржуваній реєстраційній дії передує невирішений спір між його учасниками про право цивільне, зокрема право оренди конкретної земельної ділянки.

З огляду на викладене позов у частині вимог про скасування державної реєстрації оспорюваного договору оренди належить розглядати в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства, тому наведені в касаційній скарзі доводи у цій частині є помилковими.

Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних правовідносинах викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду у постановах від 21 та 28 листопада 2018 року (справи № 530/212/17 та № 823/1508/16 відповідно), від 05 грудня 2018 року (справа № 815/2072/17), від 20 березня 2019 року (справа № 587/2110/16-ц) та багатьох інших, і Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від нього.

Підстав вважати, що суди порушили правила предметної чи суб`єктної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду не вбачає.

Стосовно висновків судів по суті вирішеного спору слід зазначити таке.

Згідно зі статтею 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, зокрема, шляхом: визнання правочину недійсним; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені статтею 203 ЦК України. Зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недотримання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

За змістом положень статей 210, 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір підлягає державній реєстрації лишу у випадках, встановлених законом. Такий договір є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Статтею 236 ЦК України визначено, що нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов`язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.

Отже, законодавець встановлює, що наявність підстав для визнання правочину недійсним має визначатися судом на момент його вчинення. І відповідно до

статті 236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Вирішуючи вимогу про визнання недійсним договору оренди землі, укладеного 29 грудня 2015 року між ФГ «Натон» та ОСОБА_1 , суди обґрунтовано виходили з наявності підстав для її задоволення.

Відповідно до частини четвертої статті 124 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем.

Статтею 125 ЗК України передбачено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

За частиною другою статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом, зокрема, ЗК України, Законом України від 06 жовтня 1998 року № 161-XIV «Про оренду землі» (далі - Закон № 161-XIV).

Відповідно до статті 13 Закону № 161-XIV договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Статтями 18, 20 Закону № 161-XIV передбачено, що укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації. Державна реєстрація договорів оренди землі проводиться у порядку, встановленому законом. Договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації.

Отже, строк дії договору оренди землі, умовами якого передбачено, що відлік строку оренди настає з моменту державної реєстрації цього договору, починається після набрання ним чинності, а не з моменту його укладення.

Таким чином, на час укладення та реєстрації оспорюваного договору оренди земельної ділянки між ОСОБА_1 і ФГ «Натон» був чинним договір оренди цього ж об`єкта, укладений між ОСОБА_1. і САП «Родючисть» від 21 вересня 2010 року, який зареєстрований 02 листопада 2010 року зі строком дії до листопада 2020 року і в установленому законом порядку не припинений.

Статтею 126 ЗК України, частиною п`ятою статті 6, статтею 17 Закону № 161-XIV у редакціях, чинних на час виникнення орендних правовідносин за оспорюваним правочином між ОСОБА_1 і ФГ «Натон», установлено, що право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону. Об`єкт за договором оренди землі вважається переданим орендодавцем орендареві з моменту державної реєстрації права оренди, якщо інше не встановлено законом. Право користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», статтею 10 якого встановлено, що державний реєстратор у ході здійснення реєстраційних дій, зокрема, встановлює відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями; під час проведення державної реєстрації прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 1 січня 2013 року, запитує від органів влади, підприємств, установ та організацій, які відповідно до законодавства проводили оформлення та/або реєстрацію прав, інформацію (довідки, копії документів тощо), необхідну для такої реєстрації, у разі відсутності доступу до відповідних інформаційних систем, документів та/або у разі, якщо відповідні документи не були подані заявником.

Ухвалюючи рішення у справі про задоволення позовних вимог у частині визнання оспорюваного договору оренди земельної ділянки недійсним, суд першої інстанції, з висновками якого у цій частині погодився й апеляційний суд, правильно керувався тим, що він укладений до закінчення дії попереднього договору, укладеного із позивачем.

Одночасне існування державної реєстрації кількох прав оренди на одну і ту ж земельну ділянку суперечить вимогам закону, який спрямований на забезпечення визнання та захисту державою речових та інших прав, які підлягають державній реєстрації, та призводить до порушення права позивача як орендаря.

Оскільки ФГ «Натон» не оскаржує судових рішень у частині відмови в задоволенні вимоги про скасування рішення державного реєстратора та з урахуванням меж перегляду справи судом касаційної інстанції, оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін як такі, що прийняті з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а касаційна скарга ФГ «Натон» - залишенню без задоволення.

Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскаржуване рішення суду першої інстанції в нескасованій частині та рішення суду апеляційної інстанції є законними й обґрунтованими, тому відповідно до статті 410 ЦПК України вони підлягають залишенню без змін, а касаційна скарга - без задоволення.

У такому випадку розподіл судових витрат відповідно до вимог статті 141 ЦПК України не проводиться.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу Фермерського господарства «Натон» залишити без задоволення.

Рішення Сумського районного суду Сумської області від 07 березня 2017 року у нескасованій частині та рішення Апеляційного суду Сумської області від 13 липня 2017 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О. М. Ситнік

Судді: Н. О. Антонюк Л. М. Лобойко

Ю. Л. Власов В. В. Пророк

М. І. Гриців Л. І. Рогач

Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук

О. С. Золотніков В. Ю. Уркевич

О. Р. Кібенко О. Г. Яновська

В. С. Князєв

[ANTIRAID]

Большая палата согласилась с судами нижестоящих инстанций признавших новый договор аренды недействительным и указала, что спор об отмене решения, записи о государственной регистрации права аренды земельного участка должен рассматриваться как спор, связанный с нарушением гражданских прав истца на земельный участок другим лицом, по которому зарегистрировано аналогичное право в отношении того же земельного участка. Надлежащим ответчиком по такому делу является лицо, право на имущество которого оспаривается и в отношении которого осуществлена аналогичная запись в Государственном реестре прав на недвижимое имущество. Участие государственного регистратора в качестве соответчика (если истец считает его виновным в нарушении прав) не меняет гражданско-правового характера этого спора.

Срок действия договора аренды земли, условиями которого предусмотрено, что отсчет срока аренды наступает с момента государственной регистрации этого договора, начинается после вступления его в силу, а не с момента его заключения.

Принимая решение по делу об удовлетворении исковых требований в части признания оспариваемого договора аренды земельного участка недействительным, суд первой инстанции, с выводами которого в этой части согласился и апелляционный суд, правильно руководствовался тем, что он заключен до окончания действия предыдущего договора, заключенного с истцом. Одновременное существование государственной регистрации нескольких прав аренды на один и тот же земельный участок противоречит требованиям закона, который направлен на обеспечение признания и защиты государством вещественных и других прав, подлежащих государственной регистрации, и приводит к нарушению права истца как арендатора.