Постанова ВП-ВС про неможливість визнання договору недійсним у разі підробки підпису тобто неукладеного договору та підстави негаторного позову і застосування позовної давності

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 червня 2020 року

м. Київ

Справа № 145/2047/16-ц

Провадження № 14-499цс19

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Ткачука О. С.,

суддів Антонюк Н. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Яновської О. Г.

розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Селянського фермерського господарства «Терра» про визнання договорів оренди земельних ділянок недійсними за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 27 квітня 2018 року, ухвалене суддею Ратушняком І. О., та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 11 липня 2018 року, прийняту у складі суддів Матківської М. В., Берегового О. Ю., Сопруна В. В.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

1. Короткий зміст та обґрунтування позовних вимог

1.1. У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Селянського фермерського господарства «Терра» (далі - СФГ «Терра») про визнання договорів оренди земельних ділянок недійсними.

1.2. Позов мотивовано тим, що відповідно до державних актів на право власності на земельні ділянки від 19 березня 2008 року ОСОБА_1 є власником двох земельних ділянок площею 5,2240 га та 5,0764 га, що розташовані на території Рахнополівської сільської ради Тиврівського району Вінницької області.

1.3. Посилаючись на те, що зазначені земельні ділянки перебували в тимчасовому користуванні СФГ «Терра», ОСОБА_1 звернувся до останнього з клопотанням про їх повернення, однак отримав відмову з тих підстав, що між ним та СФГ «Терра» було укладено договори оренди земельних ділянок.

1.4. На його вимогу про ознайомлення із зазначеними документами йому було пред`явлено два договори оренди земельних ділянок від 30 вересня 2009 року. Строк оренди земельних ділянок відповідно до вказаних договорів становив 15 років.

1.5. Позивач стверджував, що жодних договорів оренди він не укладав і не підписував, волевиявлення та наміру на їх укладення він не мав, а підписи в зазначених договорах та актах приймання передачі земельних ділянок вчинені іншою особою.

1.6. З огляду на те, що договорів оренди та актів приймання-передачі земельних ділянок він не підписував, між ним та СФГ «Терра» жодних зобов`язань не виникло. Відсутність його підпису в договорах оренди свідчить про відсутність його волевиявлення, спрямованого на виникнення цивільних прав та обов`язків.

1.7. У зв`язку із цим ОСОБА_1 просив визнати недійсними договори оренди земельних ділянок площею 5,2240 га та 5,0764 га, що розташовані на території Рахнополівської сільської ради Тиврівського району Вінницької області, від 30 вересня 2009 року.

2. Короткий зміст судових рішень

2.1. Рішенням Тиврівського районного суду Вінницької області від 27 квітня 2018 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Вінницької області від 11 липня 2018 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

2.2. Рішення судів мотивовані тим, що позивач звернувся до суду з пропуском позовної давності, про застосування якої відповідач заявив клопотання в суді першої інстанції. Позивачу було відомо про укладення із СФГ «Терра» договорів оренди земельних ділянок у 2009 році, оскільки саме з такою метою він, ставши власником земельних ділянок у порядку спадкування та отримавши державні акти на земельні ділянки, надав копії цих державних актів, виданих на його ім`я, свої паспортні дані і свій ідентифікаційний код, без чого неможливо укласти договір оренди, і ці дані внесені в оспорювані договори оренди від 30 вересня 2009 року. Також у період з 2010 по 2016 роки від СФГ «Терра» він отримував орендну плату, передбачену в пункті 9 вказаних договорів оренди, та матеріальну допомогу. При цьому, ставлячи свій підпис у відомостях, він не міг не розуміти такої назви відомості, як «відомість виплати орендної плати за земельні паї», що такі грошові кошти він отримує саме за здані ним в оренду земельні ділянки. З позовом до суду ОСОБА_1 звернувся лише в грудні 2016 року, клопотання про поновлення пропущеного строку не заявив.

3. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

3.1. У липні 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 27 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 11 липня 2018 року, ухвалити нове рішення у справі про задоволення позову.

3.2. Касаційна скарга мотивована тим, що факт отримання орендної плати за користування земельними ділянками не свідчить про обізнаність позивача зі спірними договорами оренди земельних ділянок, умовами таких договорів та погодження всіх істотних умов. Початок перебігу строку позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов. Про існування спірних договорів, про їх умови ОСОБА_1 стало відомо лише з моменту вручення йому відповідачем примірників цих договорів у 2016 році. Позивач спірних договорів не підписував. До цього часу він не знав і не міг знати про те, що вони існують. При цьому заявник звертає увагу на те, що отримував кошти від відповідача за фактичне користування земельними ділянками, а не на підставі договорів оренди.

4. Позиція інших учасників справи

4.1. У грудні 2018 року СФГ «Терра» подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просило касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін, оскільки висновок судів про пропущення позивачем трирічного строку звернення до суду із цим позовом є обґрунтованим.

5. Рух справи в суді касаційної інстанції

5.1. 25 жовтня 2018 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі та витребував матеріали справи із суду першої інстанції.

5.2. 27 червня2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду призначив справу до судового розгляду.

5.3. 7 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до частини п`ятої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

5.4. Підставою для передачі справи визначено наявність підстав для відступу від висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі № 6-48цс15, та необхідність формування єдиної правозастосовчої практики щодо застосування пункту 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) у спорах про недійсність договору для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень.

5.5. Мотивуючи підставу для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зазначила, що норми щодо недійсності правочину можуть бути застосовані тільки до вчиненого правочину, тобто коли особа виявляє волю на укладення певного договору, втім така воля має певні вади. Якщо ж відповідна фізична особа, яка вказана як сторона договору, його не підписувала, то її волевиявлення на укладення договору відсутнє і він є неукладеним. Відповідно такий договір не може кваліфікуватися як недійсний (нікчемний чи оспорюваний).

5.6. Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала, що для тих ситуацій, коли судами встановлено, що орендодавець не підписував оспорюваний договір, його слід кваліфікувати як неукладений та відмовляти у визнанні недійсним у тому разі, коли наймодавець (орендодавець) отримує орендну плату, визначену в договорі, а наймач (орендар) користується земельною ділянкою, з посиланням на пункт 6 частини першої статті 6 ЦК України і доктрину venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) та не застосовувати в таких випадках частину третю статті 203 і частину першу статті 215 ЦК України.

5.7. 9 вересня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку письмового провадження.

6. Короткий виклад обставин справи та висновки судів попередніх інстанцій

6.1. Суд першої інстанції встановив, що відповідно до державних актів на право власності на земельні ділянки від 19 березня 2008 року ОСОБА_1 є власником двох земельних ділянок площею 5,2240 га та 5,0764 га, що розташовані на території Рахнополівської сільської ради Тиврівського району Вінницької області, з цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

6.2. Указані земельні ділянки він отримав у порядку спадкування після смерті своєї матері ОСОБА_2 , якій за життя належало право на земельні частки (паї) на території Рахнополівської сільської ради Тиврівського району Вінницької області.

6.3. Згідно з договорами оренди земельних ділянок від 30 вересня 2009 року, про визнання недійсними яких пред`явлено позов у цій справі, земельні ділянки площею 5,0764 га та 5,2240 га, що належать позивачу, строком на 15 років були передані в оренду СФГ «Терра». У пункті 6 договорів установлено розмір орендної плати - 1672,58 грн, яка вноситься орендарем у натуральній сільськогосподарській продукції або грошовій формі.

6.4. Указані договори були зареєстровані в Тиврівському секторі реєстрації Вінницької регіональної філії Центру державного земельного кадастру, про що у Державному реєстрі земель вчинено записи від 9 грудня 2010 року.

6.5. Пред`являючи позов, ОСОБА_1 стверджував, що оспорювані договори він не підписував, підпис у них вчинено іншою особою.

6.6. Для з`ясування цих обставин у справі призначались судово-технічна та почеркознавча експертизи, проведення яких було доручено Вінницькому відділенню Київського науково-дослідного інституту судових експертиз (далі - ВВ КНДІСЕ).

6.7. Згідно з висновком судово-технічної та почеркознавчої експертиз ВВ КНДІСЕ від 1 червня 2016 року підписи у двох примірниках договорів оренди земельних ділянок від 30 вересня 2009 року, укладених ОСОБА_1 та СФГ «Терра», у графі «Орендодавець» виконані рукописним способом без попередньої технічної підготовки і технічних засобів, не самим ОСОБА_1 , а іншою особою із ретельним наслідуванням підпису ОСОБА_1 . Так само підписи у двох примірниках актів визначення меж земельних ділянок на місцевості, які складені до договорів земельних ділянок від 30 вересня 2009 року, у графах «Орендодавець» - виконані не самим ОСОБА_1 , а іншою особою (особами) з ретельним наслідуванням підпису останнього.

6.8. Відповідно до висновку судово-технічної та почеркознавчої експертиз ВВ КНДІСЕ від 15 травня 2017 року у двох екземплярах, належних орендарю, договорів оренди вказаних земельних ділянок, підпис у графі «Орендодавець» виконаний рукописним способом без попередньої технічної підготовки і технічних засобів, не самим ОСОБА_1 , а іншою особою з ретельним наслідуванням підпису ОСОБА_1 .

6.9. Питання щодо виконання підпису ОСОБА_1 у договорах оренди земельних ділянок, які належать орендодавцю, не вирішувалось у зв`язку з тим, що підписи нанесені електрофотографічним способом із застосуванням копіювально-множинної техніки.

6.10. Водночас суд з`ясував, що позивач щороку з 2010 по 2016 роки отримував від СФГ «Терра» орендну плату згідно з пунктом 9 спірних договорів оренди та матеріальну допомогу, що підтверджується відповідними відомостями про видачу орендної плати за оренду земельної ділянки (паю), про отримання матеріальної грошової допомоги, накладними, а також формами 1 ДФ від 9 серпня 2010 року про податковий розрахунок сум доходу, нарахований на користь платників податку, і сум утриманого з них податку, відомостями про наявність земельних ділянок від 31 січня 2011 року, податковою декларацією із фіксованого сільськогосподарського податку від 13 жовтня 2011 року, відомостями про наявність земельних ділянок від 27 січня 2012 року, податковою декларацією з фіксованого сільськогосподарського податку від 30 січня 2012 року, формою 1 ДФ від 3 лютого 2012 року про податковий розрахунок сум доходу, нарахованого на користь платників податку, сум утриманого з них податку та копіями платіжних доручень. Також 26 листопада 2015 року з каси підприємства позивач отримав 6 487,37 грн як орендну плату за користування земельними ділянками за 2015 рік, що підтверджується видатковим касовим ордером від 26 листопада 2015 року, а також за 2016 рік оренди - по 7505,15 грн за кожним договором.

6.11. У свою чергу СФГ «Терра» сплачує податок за використання земельних ділянок позивача з 2010 року.

6.12. Суд апеляційної інстанції, крім вказаних вище обставин справи, установлених судом першої інстанції, також зазначив, що згідно з висновком експертів за результатами проведення судово-технічної та почеркознавчої експертизи в матеріалах цивільної справи № 145/2047/16-ц від 15 травня 2017 року № 1581/1582/1583/17-21 встановити, чи виконані підпис у розписках ОСОБА_1 про отримання свого примірника договору оренди від 2 лютого 2016 року саме ним, - не вбачалось можливим, а пропис у його розписках про отримання свого примірника договору оренди від 2 лютого 2016 року виконаний не самим ОСОБА_1 , а іншою особою.

6.13. Також за змістом постанови апеляційний суд врахував пояснення, надані в судовому засіданні представником позивача в тому, що позивач, набувши у власність земельні ділянки, дозволив фермерському господарству «Терра», яке за життя його матері орендувало ці земельні ділянки, продовжувати використовувати їх на правах оренди, оскільки за передані в користування земельні ділянки він отримував орендну плату.

6.14. Разом з тим відповідно до встановлених обставин справи висновки судів попередніх інстанцій узагальнено зводяться до того, що:

- ОСОБА_1 спірні договори не підписував, отже, у цьому випадку відсутнє волевиявлення позивача на встановлення його цивільних прав та обов`язків щодо укладання договорів оренди землі, яка перебуває у його власності. Оскільки оспорювані договори укладені без волевиявленняорендодавця, це є підставою для визнання спірних договорів недійсними за приписами статей 202, 203, 215 ЦК України;

- ОСОБА_1 з 2010 року було відомо про укладення з відповідачем спірних договорів оренди земельної ділянки у 2009 році, адже він надавав необхідні для укладення договорів оренди копії державних актів на земельні ділянки, виданих на його ім`я, паспортні дані і свій ідентифікаційний код, без чого неможливо укласти договори оренди; також позивач повинен розуміти наслідки укладення договорів оренди, знати про стан своїх майнових прав, зокрема, враховуючи щорічне отримання ним орендної плати протягом всього часу дії договорів оренди.

6.15. Тож суди попередніх інстанцій врахували заяву відповідача про застосування позовної давності та відмовили в захисті порушеного права позивача на земельну ділянку, використовувану СФГ «Терра», пославшись на пропущену позивачем позовну давність для захисту порушеного права шляхом визнання недійсними спірних договорів оренди землі.

7. Позиція Великої Палати Верховного Суду

7.1. За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти.

7.2. Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).

7.3. Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення правочину законодавством може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів).У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб`єктів цивільного права.

7.4. Частиною третьою статті 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

7.5. Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.

7.6. Як у частині першій статті 215 ЦК України, так і у статтях 229-233 ЦК України, йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину.

7.7. У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.

7.8. За частиною першою статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

7.9. Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

7.10. Частиною ж другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

7.11. Отже, підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.

7.12. Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

7.13. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).

7.14. За частиною першою статті 14 Закону України «Про оренду землі» (тут і далі - у редакції, чинній на дату, зазначену в спірних договорах) договір оренди землі укладається в письмовій формі, а за статтею 18 цього Закону договір оренди набирає чинності після його державної реєстрації.

7.15. За частиною першою статті 15 Закону України «Про оренду землі» істотними умовами договору оренди землі є: об`єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об`єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об`єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін; умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки.

7.16. Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4-6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону (частина друга цієї ж статті).

7.17. У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.

7.18. Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено.

7.19. За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

7.20. Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

7.21. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом.

7.22. Разом із цим суд може застосувати не встановлений законом спосіб захисту лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної в позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів.

7.23. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц.

7.24. У справі, що розглядається, позивач звернувся з вимогою про визнання недійсними договорів оренди, посилаюсь на те, що ці договори не підписував, умови їх не погоджував, тож відповідач безпідставно відмовляє в поверненні використовуваних земельних ділянок позивачу як власнику цих земельних ділянок, покликаючись до умов договорів, підписаних невстановленою особою замість позивача.

7.25. Суди попередніх інстанцій повно та достеменно встановили обставини справи, за якими спірні договори позивач не підписував та, відповідно, з істотних умов цих договорів не погоджував.

7.26. Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими. Разом із тим Велика Палата Верховного Суду констатує, що у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення.

7.27. Враховуючи підстави позову, наведені позивачем у позовній заяві та в додаткових поясненнях, а також заперечення відповідача, позивач у цій справі наполягає на поверненні йому земельних ділянок, вважаючи, що ці ділянки знаходяться у фактичному користуванні відповідача без установлених законом підстав. Зайняття земельних ділянок фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож, у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок, вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майно, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення таких ділянок. Більше того, негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок (див. також постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 71), від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (пункт 96), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункт 81), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 97)).

7.28. Тому у позові слід відмовити саме з підстав обрання позивачем неефективного способу захисту, а не з підстав застосування наслідків пропуску позовної давності, позаяк суд розглядає питання про застосування позовної давності лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 69-73, 137-139), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (пункт 65-66)). Відмова у задоволенні позову через обрання неефективного (неналежного) способу захисту не позбавляє позивача права заявити негаторний позов про повернення земельної ділянки.

7.29. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково, рішення судів першої та апеляційної інстанцій слід змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.

Щодо відступу

7.30. Стосовно відступу від правової позиції Верховного Суду України, у зв`язку із чим справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, слід зазначити таке.

7.31. Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважала, що в постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі № 6-48цс15 встановлено подібні фактичні обставини, застосовано той самий матеріальний закон та зазначено, що початком перебігу строку давності слід вважати дату, коли позивач довідався про порушення свого права, а саме коли дізнався про існування спірного договору оренди землі; посилання відповідача на те, що початок перебігу позовної давності необхідно обчислювати з моменту укладення спірного договору суперечить нормам статті 261 ЦК України, оскільки позивач отримував плату за користування землею.

7.32. Зі змісту постанови Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі № 6-48цс15 вбачається, що правовідносини в ній виникли у зв`язку з тим, що позивач у лютому 2014 року звернувся до суду з позовом про визнання договору оренди землі, додаткового договору та акта приймання-передачі земельної ділянки недійсними, витребування земельної ділянки, посилаючись на те, що хоч він у 2001 році і передав відповідачу свою земельну ділянку в користування без укладення письмового договору, домовившись про те, що в будь-який час зможе повернути земельну ділянку, однак у вересні 2013 року він дізнався про наявність укладеного між ним та Товариством з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Вісла» (далі - ТОВ «Агрофірма «Вісла») письмового договору оренди належної йому на праві власності земельної ділянки і додаткового договору до нього, яких він не підписував.

7.33. Верховний Суд України вказав таке: «Судами під час розгляду справи встановлено, що спірний договір, укладений від імені позивача, підписаний не ним, а іншою особою. Таким чином спірний договір був укладений без волевиявлення позивача, а тому суди дійшли правильного висновку про недійсність спірного договору на підставі частини третьої статті 203 та частини першої статті 215 ЦК України».

7.34. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від цього висновку, висловленого в постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі № 6-48цс15, зазначаючи, що правочин, який не вчинено (договір, який не укладено) не підлягає визнанню недійсним.

7.35. У такому випадку власник земельної ділянки вправі захищати своє порушене право на користування земельною ділянкою, спростовуючи факт укладення ним договору оренди земельної ділянки у мотивах негаторного позову та виходячи з дійсного змісту правовідносин, які склалися у зв`язку із фактичним використанням земельної ділянки.

7.36. Крім того, мотивуючи підставу для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів зазначила, що існує очевидна необхідність формування єдиної правозастосовчої практики щодо застосування пункту 6 статті 3 ЦК України та доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) у спорах про недійсність договору для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень.

7.37. У праві України зазначена доктрина проявляється, зокрема, у кваліфікації певних поведінкових актів (так званих конклюдентних дій) особи - сторони правочину (наприклад, прийняття оплати за товар за договором купівлі-продажу) як волевиявлення, яке свідчить про вчинення правочину, зокрема про його схвалення (див. постанову Верховного Суду України від 19 серпня 2014 року у справі №3-59гс14).

7.38. Відповідно до частини другої статті 205 ЦК України правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. Отже, конклюдентними діями може підтверджуватися лише укладення договору в усній формі.

7.39. Між тим, статтею 18 Закону України «Про оренду землі» договір оренди набирає чинності після його державної реєстрації. Зазначена норма виключає можливість укладення спірного договору шляхом вчинення конклюдентних дій, бо такий договір не може бути зареєстрований.

7.40. Отже, враховуючи конкретні встановлені судами обставини справи, що розглядається, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для застосування доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) до правовідносин, що склалися між сторонами у цій справі.

8. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

8.1. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що відповідно до принципу jura novit curia («суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація сторонами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм. Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц. У пункті 7.43 постанови від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що суд, з`ясувавши у розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

8.2. 8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX (далі - Закон № 460-IX). Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону № 460-IX передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності.

8.3. Отже, Велика Палата Верховного Суду розглядає касаційну скаргу позивача, яку він подав і розгляд якої не закінчився до набрання чинності Законом № 460-IX, за приписами ЦПК України, що діяли до набрання чинності цим Законом.

8.4. З огляду на припис частини третьої статті 400 ЦПК України в редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-ІХ, Велика Палата Верховного Суду не обмежена доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

8.5. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

8.6. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частини перша, третя, четверта статті 412 цього Кодексу).

8.7. З огляду на викладене касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню частково. Рішення судів першої й апеляційної інстанцій слід змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.

9. Щодо розподілу судових витрат

9.1. Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

9.2. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша цієї ж статті).

9.3. Враховуючи висновок Великої Палати Верховного Суду про зміну мотивувальної частини судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і залишення без змін резолютивної частини цих рішень, якими в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

П О С Т А Н О В И Л А:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 27 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 11 липня 2018 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.

Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач

О. С. Ткачук

Судді:

Н. О. Антонюк

В. С. Князєв

В. В. Британчук

Л. М. Лобойко

Ю. Л. Власов

Н. П. Лященко

М. І. Гриців

О. Б. Прокопенко

Д. А. Гудима

В. В. Пророк

В. І. Данішевська

Л. І. Рогач

Ж. М. Єленіна

О. М. Ситнік

О. Р. Кібенко

О. Г. Яновська

Постанова оформлена суддею Рогач Л. І. відповідно до частини третьої статті 415 ЦПК України.

Джерело: ЄДРСР 90933484

[ANTIRAID]

Черговий "шедевр" від Великої палати й відступ від правових позицій та власних переконань. Чергове підтвердження принципу та української "доктрини у правосудді" - якщо потрібно, то можна.

Суд зазначив, що правочин, який не вчинено (договір, який не укладено) не підлягає визнанню недійсним. Як зазначено в окремій думці за аналогічних обставин, склалась стала судова практика й прийнято більше 30 000 судових рішень у справах за позовами про недійсність договорів оренди земельних ділянок та близько 450 рішень у яких ставилися вимоги про визнання таких договорів неукладеними. Рішення судів як правило, базувалися на десятиліттями усталеній судовій практиці.

У такому випадку власник земельної ділянки вправі захищати своє порушене право на користування земельною ділянкою, спростовуючи факт укладення ним договору оренди земельної ділянки у мотивах негаторного позову та виходячи з дійсного змісту правовідносин, які склалися у зв`язку із фактичним використанням земельної ділянки.

Варто також звернути увагу що договір оренди зареєстрований належним чином і виконується, і той же суд вже зазначав, що не можна вважати неукладеним договір після його повного чи часткового виконання сторонами, але якщо потрібно, то можна. Сам договір зареєстрований 09 грудня 2016 року і позов поданий у грудні 2016 року то й про строки позовної давності тут не можна було говорити у зв'язку з тим, що сама Велика плата неодноразово зазначала, що договір оренди набирає чинності після його державної реєстрації.

Не дивлячись на те, що особа яка заявила про недійсність договору оренди земельної ділянки не один рік отримувала плату за її оренду й матеріальну допомогу, суд, враховуючи конкретні встановлені судами обставини справи, що розглядається, не вбачає підстав для застосування доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) до правовідносин, що склалися між сторонами у цій справі.

Крім цього суд посилаючись на свої попередні позиції, де зазначено, що з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, суд самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Однак без пояснення причин, тут вирішив не застосовувати, хоча раніше це робив.

Після чотирьох років судової тяганини позивачу запропонували піти ще посудитись з іншими вимогами, які не вплинуть на суть спору. От така у нас судова реформа відбулась.

[ANTIRAID]

ОКРЕМА ДУМКА

Суддів Великої Палати Верховного Суду Ткачука О. С., Британчука В.В., Гриціва М.І.

З приводу постанови Великої Палати від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19) за позовом ОСОБА_1 до Селянського фермерського господарства «Терра» (далі - СФГ «Терра») про визнання договорів оренди земельних ділянок недійсними за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 27 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 11 липня 2018 року, вважаємо за необхідне, на підставі ч. 3 ст. 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), висловити окрему думку наступного змісту.

Постановою Великої Палати Верховного Суду касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 27 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 11 липня 2018 року змінено, визнано, що належним та ефективним способом захисту права, яке позивач вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном, зокрема шляхом заявлення вимог про повернення таких земельних ділянок. Оскільки позивач відповідну позовну вимогу не пред`являв, у позові відмовлено з підстав неналежно обраного способу захисту.

Постановляючи судове рішення Велика Палата Верховного Суду констатувала, що у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення.

На нашу думку, Велика Палата Верховного Суду припустилася суперечливих висновків, що призвело до ухвалення судового рішення, яке також суперечить Закону, принципу правової визначеності і не відповідає усталеній судовій практиці та може створити перепони для ефективного судового захисту у спорах пов`язаних із земельними правовідносинами.

З такими висновками Великої Палати Верховного Суду ми не погоджуємося.

Обставини справи.

У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до СФГ «Терра» про визнання договорів оренди земельних ділянок недійсними.

Позов мотивував тим, що відповідно до державних актів на право власності на земельні ділянки від 19 березня 2008 року він є власником двох земельних ділянок площею 5,2240 га та 5,0764 га, що розташовані на території Рахнополівської сільської ради Тиврівського району Вінницької області. Зазначені земельні ділянки перебували у тимчасовому користуванні СФГ «Терра». Позивач звернувся до останнього з клопотанням про їхповерненняпротеотримав відмову з тих підстав, що між ним та СФГ «Терра» діютьдоговори оренди земельних ділянок від 30 вересня 2009 року, строк дії яких становить - 15 років. Указані договори були зареєстровані в Тиврівському секторі реєстрації Вінницької регіональної філії Центру державного земельного кадастру, про що у Державному реєстрі земель вчинено записи від 09 грудня 2010 року.

Позивач стверджував, що вказаних договорів оренди з відповідачем він не укладав і не підписував, волевиявлення та наміру на їх укладення не мав, а підписи в зазначених договорах та актах прийому-передачі земельних ділянок вчинені від його імені невідомою особою.

У зв`язку з цим ОСОБА_1 просив визнати недійсними договори оренди спірних земельних ділянок.

Рішенням Тиврівського районного суду Вінницької області від 27 квітня 2018 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Вінницької області від 11 липня 2018 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішенням судів визнано обґрунтованими позовні вимоги, проте у їх задоволенні відмовлено у зв`язку з тим, що позивачем пропущено строк позовної давності, про застосування якого відповідачем в суді першої інстанції заявлено клопотання. Суди вказали, шо позивачу було відомо про укладення із СФГ «Терра» договорів оренди земельних ділянок у 2009 році, оскільки саме із такою метою, він, ставши власником земельних ділянок у порядку спадкування та отримавши державні акти на земельні ділянки, надав копії цих державних актів, виданих на його ім`я, свої паспортні дані і свій ідентифікаційний код відповідачу. Ці дані внесені в оспорювані договори оренди від 30 вересня 2009 року. Також у період з 2010 по 2016 роки від СФГ «Терра» він отримував орендну плату, передбачену вказаними договорами оренди землі та матеріальну допомогу. При цьому ставлячи свій підпис у відомостях, він не міг не розуміти, що грошові кошти він отримує саме за здані ним в оренду земельні ділянки. З позовом до суду ОСОБА_1 звернувся лише у грудні 2016 року, клопотання про поновлення пропущеного строку ним не заявлено.

При цьому, судами першої та апеляційної інстанції встановлено, що відповідно до державних актів на право власності на земельні ділянки від 19 березня 2008 року ОСОБА_1 є власником двох земельних ділянок площею 5,2240 га та 5,0764 га, що розташовані на території Рахнополівської сільської ради Тиврівського району Вінницької області, з цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

На підставі договорів оренди земельних ділянок від 30 вересня 2009 року, про визнання недійсними яких пред`явлено позов у даній справі, земельні ділянки площами 5,0764 га та 5,2240 га, що належать позивачу, були передані в оренду СФГ «Терра» строком на 15 років. Указані договори зареєстровані у Тиврівському секторі реєстрації Вінницької регіональної філії Центру ДЗК, про що у Державному реєстрі земель вчинено записи 09 грудня 2010 року.

Пред`являючи позов ОСОБА_1 стверджував, що оспорювані договори він не підписував, підпис у них вчинено іншою особою.

Для з`ясування цих обставин у справі було проведено експертизи. Згідно з висновками експертів підписи у договорах оренди земельних ділянок від 30 вересня 2009 року виконані не ОСОБА_1 , а іншою особою.

У липні 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просив скасувати рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 27 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 11 липня 2018 року та ухвалити нове рішення у справі про задоволення позову.

Касаційну скаргу мотивував тим, що факт отримання орендної плати за користування земельними ділянками не свідчить про його обізнаність зі спірними договорами оренди земельних ділянок, умовами таких договорів та погодження всіх істотних умов. Початок перебігу строку позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов. Про існування спірних договорів, про їх умови, стало відомо лише з моменту вручення йому відповідачем примірників цих договорів в 2016 році. Позивач спірних договорів не підписував. До цього часу він не знав і не міг знати про те, що вони існують. Вважав, що отримував кошти від відповідача за фактичне користування земельними ділянками, а не на підставі договорів оренди.

Підстави передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

Вказана справа передана до Великої Палати Верховного Суду колегією суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 7 серпня 2019 року.

Підставою для передачі справи визначено наявність підстав для відступу від висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі № 6-48цс15, та необхідність формування єдиної правозастосовчої практики щодо застосування пункту 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) у спорах про недійсність договору для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень.

Мотивуючи підставу для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів зазначала, що норми щодо недійсності правочину можуть бути застосовані тільки до вчиненого правочину, тобто коли особа виявляє волю на укладення певного договору, втім така воля має певні вади. Якщо ж відповідна фізична особа, яка вказана як сторона договору, його не підписувала, то її волевиявлення на укладення договору відсутнє і він є неукладеним. Відповідно такий договір не може кваліфікуватися як недійсний (нікчемний чи оспорюваний).

Колегія суддів також вважала, що у тих випадках, коли судами встановлено, що орендодавець не підписував оспорюваний договір, його слід кваліфікувати як неукладений та відмовляти у визнанні недійсним у тому разі, коли наймодавець (орендодавець) отримує орендну плату, визначену в договорі, а наймач (орендар) користується земельною ділянкою, з посиланням на пункт 6 частини першої статті 6 ЦК України і доктрину venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) та не застосовувати в таких випадках частину третю статті 203 і частину першу статті 215 ЦК України.

Правова позиція Великої Палати Верховного Суду

Велика Палата Верховного Суду, як зазначено вище, розглянувши справу, прийшла до висновку про те, що у позові ОСОБА_1 слід відмовити не з підстав застосування наслідків пропуску позовної давності, а з підстав неналежно обраного способу захисту, яким, на думку суддів Великої Палати Верховного Суду, є усунення перешкод у користуванні належним позивачу майном. Оскільки така вимога останнім не пред`являлася у позові належить відмовити. Разом із цим Велика Палата Верховного Суду вважала за необхідне відступити від висновку, висловленого в постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі № 6-48цс15, зазначивши, що правочин, який не вчинено (договір, який не укладено) не підлягає визнанню недійсним.

При цьому Велика Палата Верховного Суду визнала, шо суди попередніх інстанцій повно та достеменно встановили обставини справи.

Мотиви окремої думки та не згоди з рішенням Великої Палати Верховного Суду

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово робив висновок, що принцип правової визначеності є одним з фундаментальних аспектів верховенства права. Така позиція сформульована, наприклад, у справі «Брумареску проти Румунії» (рішення від 28 жовтня 1999 р.). В інших рішеннях Європейський суд також зазначав, що для того, аби судове тлумачення відповідало вимогам Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, необхідно, щоб рішення судів були розумно передбачуваними (справи: «S.W. проти Великобританії», рішення від 22 листопада 1995 р., «Коккінакіс проти Греції», рішення від 25 травня 1993 р.).

Правова визначеність у демократичному суспільстві, на думку вчених, визнається однією з основоположних цінностей. Принцип правової визначеності передбачає стабільність правового регулювання та існуючих правовідносин. Зазначений принцип має на меті забезпечити учасників правовідносин можливістю точно спрогнозувати результати своїх дій, бути впевненими в незмінності свого правового статусу, набутих прав і обов`язків. Це також передбачає прогнозованість судових рішень. Важливою складовою принципу правової визначеності визнається єдність та сталість судової практики.

Вказані аспекти знайшли відображення у нормах національного законодавства. Так, відповідно до п. 3 ч. 4 ст. 265 ЦПК України, мотивувальній частині рішення суду зазначається мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Станом на день ухвалення постанови Великої Палати від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц судами України постановлено більше 30 тисяч судових рішень у справах за позовами про недійсність договорів оренди земельних ділянок та близько 450 рішень у яких ставилися вимоги про визнання таких договорів неукладеними.

При цьому, рішення судів як правило, базувалися на десятиліттями усталеній судовій практиці, суголосній якій є постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 квітня 2018 року у справі № 710/2175/15-ц. У цій справі Верховний Суд ухвалив рішення, яке відповідає закону, та правильно вказав наступне.

Статтею 203 ЦК України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно із частинами другою, четвертою статті 207 ЦПК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

У пункті 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз`яснено, що вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Відповідно до частини першої статті 216 ЦК України у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв`язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред`явлена тільки стороні недійсного правочину (пункт 10 зазначеної вище постанови Пленуму Верховного Суду України).

За таких обставин, оскільки договір оренди особа не підписувала, матеріали справи не містять відомостей про особу, яка підписала договір від її імені, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову в позові за безпідставністю позовних вимог.

Суд касаційної інстанції дійшов висновку про неправильне застосування судами норм матеріального права, а саме статей 203, 215 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення спору з огляду на те, що договір оренди особа не підписувала, висновок експертизи з цього приводу є категоричним та однозначним, не спростованим ні судом, ні відповідачем.

З урахуванням доведеності недійсності договору оренди, земельна ділянка підлягає поверненню позивачеві.

Вказані висновки Верховного Суду узгоджуються і з позицією Верховного Суду України, викладеною, наприклад, у постанові від 25 травня 2016 року в справі № 6-2612цс15.

Так само, постановляючи 03 квітня 2019 року рішення у справі № 479/1049/16-ц Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду обґрунтовано вказав: «Факт відсутності волевиявлення позивача (орендодавця) на укладення оспорюваного договору оренди землі підтверджується висновком судової почеркознавчої експертизи…

Установивши під час розгляду справи факт відсутності волевиявлення позивача (орендодавця) на укладення спірного договору оренди землі на умовах, що в ньому викладені, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про задоволення позову та визнання такого договору недійсним на підставі статей 203, 215 ЦК України та застосування наслідків його недійсності.»

З такими висновками судів ми погоджуємося і вважаємо, що їх ухвалення призвело до реального ефективного вирішення судового спору та захисту прав власника земельної ділянки.

Звертаємо увагу і на те, що ЦПК України передбачає, що при виборі й застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, що викладені в постановах Верховного Суду (ч. 4 ст. 263 ЦПК України).

П.7 ч. 3 ст. 2 ЦПК до основних засад (принципів) цивільного судочинства відносить обов`язковість судового рішення, а ст. 18 того ж Кодексу вказує, що судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України. Правові позиції викладені у постановах Верховного Суду є обов`язковими і для Великої Палати Верховного Суду (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від відповідного висновку Верховного Суду або коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах). У той же час, рішення про відступ від вищенаведених висновків Верховний Суд не ухвалював. У цій справі також.

Крім того, потрібно зауважити, що у постанові Великої Палати Верховного Суду, як слідує із приписів ч. 2 ст. 416 ЦПК, має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, палата, об`єднана палата, що передала справу на розгляд Великої Палати.

У той же час у п. 7.20. постанови Великої Палати від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц лише вказано, що відповідно до частини другої статті 16 ЦК способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання правочину недійсним, а у п. 7.21 тієї ж постанови наголошується, що такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом.

Таким чином вимоги ч. 2 ст. 416 ЦПК України Великою Палатою Верховного Суду не були дотримані.

Крім того, Велика Палата наголосила (п. 7.26.) на тому, що «відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є не вчиненими. Разом із тим, Велика Палата Верховного Суду «констатувала, що у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення.»

Такі правові позиції Великої Палати Верховного Суду, на нашу думку, безпідставно змішують юридичні поняття права особи на позов із обов`язком суду мотивувати своє рішення, та ставлять в залежність право особи на звернення за судовим захистом із обов`язком суду вирішити справу відповідно до закону. Жодного впливу на викладення мотивів у судовому рішення позивач не має. Так само у нього відсутні об`єктивні можливості передбачити зміст мотивувальної частини майбутнього рішення суду. Тож невідомо як подібна теза судового рішення, що містить внутрішні суперечливі твердження, сприятиме захисту прав, свобод чи інтересів особи.

Велика Палата Верховного Суду також вважала за необхідне відступити від висновку, висловленого в постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі № 6-48цс15, зазначаючи, що правочин, який не вчинено (договір, який не укладено) не підлягає визнанню недійсним. При цьому у вказаному судовому рішенні Верховний Суд України зазначив: «Судами під час розгляду справи встановлено, що спірний договір, укладений від імені позивача, підписаний не ним, а іншою особою. Таким чином спірний договір був укладений без волевиявлення позивача, а тому суди дійшли правильного висновку про недійсність спірного договору на підставі частини третьої статті 203 та частини першої статті 215 ЦК України».

Висновки Великої Палати Верховного Суду у цій частині вважаємо необґрунтованими, а також такими, що суперечать як рішенням Верховного Суду, так і позиції самої Великої Палати.

Зокрема у постанові від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18) Велика Палата Верховного Суду вказала, що не можна вважати неукладеним договір після його повного чи часткового виконання сторонами. Якщо дії сторін свідчать про те, що договір фактично був укладений, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності цього договору вимогам закону та залежно від встановлених обставин вирішити питання щодо наслідків його часткового чи повного виконання сторонами.

Аналогічних висновків дійшов і Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду ухвалюючи 10 квітня 2019 року рішення у справі № 390/34/17.

Як встановлено судами усіх трьох інстанцій у справі № 145/2047/16-ц оспорювані договори відповідачем виконуються. Зокрема, позивач щороку з 2010 по 2016 роки отримував від СФГ «Терра» орендну плату згідно з пунктом 9 спірних договорів оренди та матеріальну допомогу, що підтверджується відповідними відомостями про видачу орендної плати за оренду земельної ділянки (паю) та іншими документами. Також 26 листопада 2015 року з каси підприємства позивач отримав 6 487,37 грн як орендну плату за користування земельними ділянками за 2015 рік, що підтверджується видатковим касовим ордером від 26 листопада 2015 року, а також за 2016 рік оренди - по 7505,15 грн за кожним договором. СФГ «Терра» сплачує податок за використання земельних ділянок позивача з 2010 року.

Велика Палата Верховного Суду вказала і на те, що статтею 18 Закону України «Про оренду землі» договір оренди набирає чинності після його державної реєстрації (п. 7.40 постанови).

З урахуванням того, що державна реєстрація спірних у даній справі договорів відбулася 09 грудня 2010 року, спірним, непереконливим і неправильним є висновок Великої Палати про неукладеність цих договорів.

До того ж у даній справі Велика Палата Верховного Суду не врахувала правову позицію викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 322/1178/17:

«…для визначення початку перебігу та закінчення строку дії саме … договору [оренди земельної ділянки] має значення не момент його підписання, а момент вчинення реєстраційних дій, тобто внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень як єдиної державної інформаційної системи, яка містить відомості про речові права на нерухоме майно, їх обтяження, суб`єктів речових прав, технічні характеристики об`єктів нерухомого майна (будівель, споруд тощо), кадастровий план земельної ділянки, а також відомості про правочини, вчинені щодо таких об`єктів нерухомого майна, з якими закон пов`язує набрання чинності договору, а саме можливість реалізації сторонами своїх суб`єктивних прав та обов`язків.

Такі ж висновки щодо набрання чинності договором оренди земельної ділянки зроблено у постанові Верховного Суду України від 13 червня 2016 року у справі № 570/3056/15-ц (провадження № 6-643цс16), у мотивувальній частині якої міститься роз`яснення аналогічного розуміння правового висновку, викладеного Верховним Судом України у постанові від 19 лютого 2014 року у справі № 0426/14068/2012 (провадження № 6-162цс13).

Ця практика як Верховного Суду України, так і Великої Палати Верховного Суду є усталеною…».

Велика Палата Верховного Суду не звернула увагу на вказані обставини, а також на те, що суди не надали оцінки наявному у матеріалах справи укладеному між ОСОБА_1 та СФГ «Терра»договору від 27 березня 2005 року оренди земельної ділянки (а. с. 91, т. 1), що розташована на території Рахнополівської сільської ради Тиврівського району Вінницької області, строк дії якого установлено на 5 років з можливим його автоматичним продовженням (за відсутності заперечень сторін), ще на наступні 5 років, тобто зі строком дії до 2015 року.

Відповідно за належної оцінки доказів судами у сукупності вважаємо, що у справі існують підстави дляскасування оскаржуваних судових рішень, спростовання висновку про пропуск позивачем строку позовної давності та належного судового захисту прав ОСОБА_1 шляхом визнання недійсними оспорюваних договорів.

У той же час з правовими позиціями висловленими Великою Палатою Верховного Суду у даній справі ми не погоджуємося, оскільки вони базуються на неправильному тлумаченні норм процесуального та матеріального права, не забезпечили вирішення судового спору, що тривав із 2016 року, завдають перепон для формування єдиної судової практики та ефективному захисту цивільних прав.

Ухваливши вказане судове рішення, Велика Палата Верховного Суду не захистила права ОСОБА_1 за наявності у нього усіх правомірних очікувань щодо визнання недійсним договору оренди та повернення земельної ділянки. Встановивши порушення його прав, після чотирьох років судового провадження, Велика Палата Верховного Суду визнала, що належним та ефективним способом захисту права, яке позивач вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном.

Навіть за умови такої позиції Велика Палата Верховного Суду мала б керуватися вимогами пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України та враховувати загальні засади цивільного законодавства, зокрема справедливість, добросовісність та розумність.

Згідно із частиною другою статті 90 ЗК України порушені права власників земельних ділянок підлягають поновленню в порядку, встановленому законом.

Відповідно до частини першої та третьої статті 212 ЗК України самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.

При цьому відповідно до статті 1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» самовільне зайняття земельної ділянки - будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними.

Відповідно до частини 2 статті 16 ЦК суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Тобто, навіть за умови визнання того, що у даному випадку належним та ефективним способом захисту права позивача є ухвалення рішення щодо усунення перешкод у користуванні належним йому майном та повернення земельних ділянок, Велика Палата Верховного Суду могла ухвалити своє рішення та поновити порушені права. Натомість касаційний суд через чотири роки судових проваджень рекомендував позивачу заявити новий - негаторний позов про повернення земельної ділянки, та повторно розпочати відстоювання своїх прав у суді.

Підсумовуючи викладене вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду з урахуванням усіх вищенаведених обставин у даній справі повинна була визнати обґрунтованими позовні вимоги ОСОБА_1 , а спірні договори - недійсними.

Судді

О. С. Ткачук

В.В. Британчук

М.І. Гриців

Джерело: ЄДРСР 90458970