Постанова ВП-ВС у зразковій справі про правомірність виплати суддівської винагороди з прожиткового мінімуму в супереч рішенню КСУ

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 листопада 2020 року

м . Київ

Справа № 200/9195/19-а

Провадження № 11-120заі20

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Анцупової Т. О.,

суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 березня 2020 року (у складі колегії суддів Мартинюк Н. М., Дашутіна І. В., Єресько Л. О., Жука А. В., Мельник-Томенко Ж. М.) у зразковій справі № 200/9195/19-а за позовом ОСОБА_2 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області, третя особа - Головне управління Державної казначейської служби України в Донецькій області, про визнання дій протиправними і зобов`язання вчинити дії,

УСТАНОВИЛА :

Рух справи

1. У липні 2019 року ОСОБА_2 звернулася до Донецького окружного адміністративного суду з позовом, у якому просила:

- визнати протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області (далі - ТУ ДСА України в Донецькій області) щодо нарахування та виплати судді Красноармійського міськрайонного суду Донецької області ОСОБА_2 за період з 04 грудня 2018 року по 30 червня 2019 року суддівської винагороди із застосуванням розміру посадового окладу - 15 прожиткових мінімумів;

- зобов`язати ТУ ДСА України в Донецькій області провести нарахування та виплату суддівської винагороди судді Красноармійського міськрайонного суду Донецької області ОСОБА_2 на підставі Рішення Конституційного Суду України від 04 грудня 2018 року № 11-р/2018 виходячи з 15 мінімальних заробітних плат з урахуванням раніше виплаченої суми.

2. На обґрунтування позовних вимог позивачка зазначає, що Рішенням Конституційного Суду України від 04 грудня 2018 року № 11-р/2018 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) положення частини третьої статті 133 Закону України від 07 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 2453-VI) у редакції Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» (далі - Закон № 192-VII). Згідно із цим Рішенням указане положення належить застосовувати в його первинній редакції, а саме: «Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 01 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 01 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 01 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 01 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 01 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат».

Позивачка вважає, що відповідно до зазначеного Рішення Конституційного Суду України кожен суддя, який не пройшов кваліфікаційного оцінювання, починаючи з 04 грудня 2018 року мав право на отримання суддівської винагороди на основі посадового окладу в розмірі 15 мінімальних заробітних плат. Разом з тим відповідач нараховує суддівську винагороду на підставі розміру прожиткового мінімуму, керуючись Законом України від 06 грудня 2016 року № 1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (далі - Закон № 1774-VIII). ОСОБА_2 вважає такі дії ТУ ДСА України в Донецькій області дискримінаційними, оскільки і судді, які пройшли кваліфікаційне оцінювання, і судді, які його не пройшли з незалежних від них причин, однаково здійснюють правосуддя та володіють однаковим обсягом прав та обов`язків судді, отримуючи водночас різні розміри суддівської винагороди.

Окремо позивачка звертає увагу на те, що положення Закону № 1774-VIII не відповідають принципам правової визначеності та «якості закону».

3. Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 26 липня 2019 року відкрито провадження в цій справі.

4. 06 серпня 2019 року до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду в порядку статті 290 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) надійшло подання судді Донецького окружного адміністративного суду про розгляд Верховним Судом цієї типової справи як зразкової.

5. Ухвалою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 16 серпня 2019 року відкрито провадження у зразковій адміністративній справі № 200/9195/19-а.

6. Рішенням Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 березня 2020 року відмовлено ОСОБА_2 у задоволенні позову.

7. Не погодившись із таким рішенням, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 подали апеляційні скарги з тих підстав, що оскаржуване рішення прийняте Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. В апеляційних скаргах скаржники просять скасувати рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 березня 2020 року та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_2 задовольнити.

Право на апеляційне оскарження рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 березня 2020 року скаржники пояснюють тим, що цим рішенням суд вирішив питання про їхні права й обов`язки. Скаржники зауважують, що вони є суддями, які не пройшли кваліфікаційне оцінювання, на розгляді у судах перебувають їхні справи з аналогічних правовідносин, а рішенням від 11 березня 2020 року, постановленим у зразковій справі, Верховний Суд установив порядок застосування норм щодо виплати суддівської винагороди суддям, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання.

8. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 02 квітня 2020 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 березня 2020 року.

9. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 14 квітня 2020 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 березня 2020 року.

10. Ухвалами Великої Палати Верховного Суду від 28 квітня 2020 року відкрито апеляційне провадження за апеляційними скаргами ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 березня 2020 року.

11. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 04 травня 2020 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_5 на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 березня 2020 року.

12. 25 травня 2020 року до Великої Палати Верховного Суду від ТУ ДСА України в Донецькій області надійшов відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_2 , у якому відповідач просить залишити апеляційну скаргу ОСОБА_2 без задоволення, а рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 березня 2020 року - без змін.

13. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2020 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 березня 2020 року.

14. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 18 червня 2020 року призначила справу до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження.

15.Станом на час розгляду справи від ТУ ДСА України в Донецькій області до Великої Палати Верховного Суду надійшов лише відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_2 , відзиви на інші апеляційні скарги не надходили.

Висновки судів попередніх інстанцій

Щодо ознак типових справ

16. Проаналізувавши матеріали типових справ, які були долучені до подання судді Донецького окружного адміністративного суду про розгляд Верховним Судом цієї типової справи як зразкової, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду встановив, що типовими ознаками, які властиві зазначеним справам та зразковій справі, є:

1) позивачами є судді, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання з метою визначення їх здатності здійснювати правосуддя у відповідному суді;

2) відповідачами є територіальні управління ДСА України;

3) спір виник з аналогічних підстав у відносинах, що регулюються одними нормами права (виплата суддям, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання на відповідність займаній посаді, суддівської винагороди відповідно до пункту 23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII), частини третьої статті 133 Закону № 2453-VI в його первинній редакції, пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення Закону № 1774-VIII, із застосуванням прожиткового мінімуму як розрахункової величини для обчислення посадового окладу судді після набрання чинності Рішенням Конституційного Суду України від 04 грудня 2018 року № 11-р/2018);

4) позивачі заявили аналогічні позовні вимоги (визнати протиправними дії відповідачів щодо нарахування й виплати суддям суддівської винагороди із застосуванням розміру посадового окладу - 15 прожиткових мінімумів та зобов`язати здійснити нарахування й виплату такої винагороди виходячи з 15 мінімальних заробітних плат з 04 грудня 2018 року до 30 червня 2019 року. Деякі позивачі додатково заявили вимоги про нарахування і виплату суддівської винагороди з додаванням надбавки за вислугу років у відповідних розмірах від посадового окладу).

Щодо вирішення справи по суті позовних вимог

17. Відмовляючи ОСОБА_2 у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що, нараховуючи і виплачуючи ОСОБА_2 суддівську винагороду на основі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня відповідного календарного року в період з грудня 2018 року до червня 2019 року включно, ТУ ДСА України в Донецькій області діяло на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України. Водночас порушень принципів недискримінації, пропорційності, «якості закону» та правової визначеності Верховний Суд не встановив.

18. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду зауважив, що на час існування спірних правовідносин (з грудня 2018 року до червня 2019 року включно) пункт 23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII щодо порядку визначення суддівської винагороди для суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, був чинним, а тому ТУ ДСА України в Донецькій області правомірно керувалося його положеннями. Натомість з огляду на викладене відповідач не мав правових підстав керуватися нормами законів України про Державний бюджет України на 2018, 2019 роки і застосовувати мінімальну заробітну плату як розрахункову величину.

19. Надаючи правову оцінку доводам позивачки щодо розрахункової величини для визначення розміру посадового окладу суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, у тому числі з урахуванням висновків Конституційного Суду України, викладених у Рішенні від 04 грудня 2018 року № 11-р/2018, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду зауважив, що цим Рішенням Конституційного Суду України не вирішувалось питання розрахункової величини, яку належить застосовувати при обчисленні посадового окладу суддів, а тому правові висновки, які містяться в цьому Рішенні, не впливають на конституційність норм Закону № 1774-VIII, зокрема пункту 3 його розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення.

20. При цьому, за висновками суду першої інстанції, встановлені чинним на час існування спірних правовідносин законодавством відмінності у визначенні розміру суддівської винагороди тих суддів, які пройшли кваліфікаційне оцінювання, і тих, які його не проходили, не можна вважати дискримінаційними, оскільки ці відмінності були обумовлені легітимною й істотною метою, відповідали конституційним положенням, були об`єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими. Недосконалість здійснення процедури кваліфікаційного оцінювання щодо його оперативності (швидкості) не може автоматично означати його дискримінаційний характер як такого.

Короткий зміст та обґрунтування наведених в апеляційних скаргах вимог (викладений у порядку надходження скарг до Великої Палати Верховного Суду)

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 .

21. В апеляційній скарзі скаржник зазначає, що відповідно до частини другої статті 130 Конституції України розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.

22. ОСОБА_1 наголошує, що Законом № 2453-VI прямо встановлена безпосередня залежність розміру суддівської винагороди від мінімальної заробітної плати, а тому вона має братися за основу розрахунку посадового окладу судді.

23.Натомість пункт 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII при визначенні розміру такого окладу зобов`язує брати за основу обчислення «розрахункову величину», що породжує правову колізію та, відповідно, неможливість використання цього припису.

24.Враховуючи викладене, скаржник вважає, що суддівська винагорода має визначатися за первинною редакцією Закону № 2453-VI на підставі прямих норм Конституції України, оскільки установлення менш сприятливих умов надання гарантій матеріального та соціального забезпечення суддям на підставі вимог пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII за своїм значенням у системі правового регулювання практично означає зниження рівня незалежності суддів, що є недопустимим у силу положень частини третьої статті 22, частин першої, другої, сьомої статті 126 Конституції України та підтверджено практикою Конституційного Суду України.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_3

25. ОСОБА_3 в апеляційній скарзі звертає увагу на помилковість висновків суду першої інстанції про те, що з прийняттям Закону № 1774-VIII змін зазнав не розмір суддівської винагороди, а розрахункова величина, оскільки, як вважає скаржниця, саме мінімальна заробітна плата є складовою формули визначення розміру посадового окладу і, як наслідок, суддівської винагороди.

26. На переконання скаржниці, також помилковим є висновок суду першої інстанції про те, що Рішенням Конституційного Суду України від 04 грудня 2018 року № 11-р/2018, на яке посилалася позивачка, обґрунтовуючи свої вимоги, не вирішувалося питання щодо розрахункової величини, яку належить застосовувати при обчисленні посадового окладу суддів.

27.Окремо Комшелюк Т. О. звертає увагу й на те, що Закон № 1774-VIII не може застосовуватися до спірних правовідносин, оскільки цим Законом жодні відповідні зміни до Закону № 2453-VI не вносилися. Закон № 1774-VIII не є ані спеціальним законом відносно «профільного закону», ані таким, що вносить до нього зміни, ані таким, що визначає порядок застосування останнього.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 .

28. ОСОБА_2 в апеляційній скарзі зазначає, що суд першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення залишив поза увагою, що запровадження нової розрахункової величини для суддів, які пройшли кваліфікаційне оцінювання та які не здійснюють правосуддя через обставини, що не залежать від них особисто або не обумовлені їхньою поведінкою, звужує зміст та обсяг гарантій незалежності суддів.

29.Також скаржниця наголошує, що аналіз положень Закону № 1774-VIII свідчить про те, що цей Закон не є спеціальним законом з питань судоустрою та статусу суддів, а тому не може застосовуватися до спірних правовідносин.

30. З огляду на зазначене ОСОБА_2 вважає, що суд першої інстанції, надаючи перевагу Закону № 1774-VIII в обчисленні винагороди суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, беручи до уваги змінений підхід до визначення розмірів посадових окладів і заробітної плати, наводячи приклади для розрахунку розміру плати для надання адміністративних послуг у колективних договорах та угодах усіх рівнів, не врахував приписів частини першої статті 133 Закону № 2453-VI про те, що суддівська винагорода регулюється цим Законом, Законом України від 13 липня 2017 року № 2136-VIII «Про Конституційний Суд України» та не може визначатися іншими нормативними актами.

31.Окремо скаржниця звертає увагу на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, допущені під час розгляду цієї справи.

32. Зокрема, ОСОБА_2 наголошує, що на порушення вимог статей 211, 246 КАС України в оскаржуваному рішенні суду першої інстанції немає посилання на те, що ухвалою суду від 25 вересня 2019 року у справі було оголошено перерву у зв`язку з необхідністю звернення до фахівців Науково-консультативної ради при Верховному Суді для підготовки наукового висновку. У подальшому ця перерва була продовжена ухвалами суду від 04 грудня 2019 року та від 22 січня 2020 року до 11 березня 2020 року у зв`язку з ненадходженням до суду наукових висновків від більшості фахівців Науково-консультативної ради при Верховному Суді.

Водночас в оскаржуваному рішенні суду першої інстанції відсутні посилання як на те, що було зроблено відповідні запити для отримання висновків фахівців Науково-консультативної ради при Верховному Суді, так і на мотиви взяття чи невзяття цих висновків судом до уваги.

33. Також ОСОБА_2 зазначає, що на порушення вимог частини другої статті 193 КАС України розгляд цієї справи в суді першої інстанції тривав близько 7 місяців.

Доводи апеляційних скарг ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 .

34.Скаржники у своїх апеляційних скаргах (усі три скарги є ідентичними за формою та змістом) зазначають, що оскаржуване рішення суду першої інстанції постановлено з неправильним застосуванням норм матеріального права, що призвело до невідповідності висновків, викладених у цьому рішенні, обставинам справи. Зокрема, рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 березня 2020 року містить помилковий висновок про те, що Рішенням Конституційного Суду України від 04 грудня 2018 року № 11-р/2018, на яке посилалася позивачка, не вирішувалося питання розрахункової величини, яку належить застосовувати при обчисленні посадового окладу суддів, а тому правові висновки, які містяться в цьому Рішенні, не впливають на конституційність Закону № 1774-VIII, зокрема пункту 3 його розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення».

35.Скаржники наголошують, що і Конституція України, і чинне спеціальне законодавство, що регулює правовідносини щодо обчислення та виплати суддівської винагороди суддям, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, містять імперативний припис щодо вичерпного переліку джерел, які мають регулювати ці відносини. Закон № 1774-VIII не є законом про судоустрій, він не може регулювати відносини щодо визначення та розрахунку розміру суддівської винагороди.

36. З огляду на це скаржники зауважують, що застосування до спірних правовідносин положень пункту 3 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII є порушенням їх гарантованого Конституцією та законами України права на належне матеріальне забезпечення, розмір якого прямо визначений Законом № 2453-VI.

37. Скаржники наголошують, що очікуваний розмір суддівської винагороди, гарантований державою в первинній редакції Закону № 2453-VI, є правомірним «законним» очікуванням у розумінні статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року

38. Окремо скаржники зазначають, що, відмовляючи позивачці в задоволенні позову, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду порушив її право на розгляд справи справедливим судом у дусі змагальності з дотриманням права на ефективний юридичний захист. Зазначене скаржники пояснюють тим, що в оскаржуваному судовому рішенні відсутні посилання на науково-консультативні висновки фахівців Науково-консультативної ради при Верховному Суді, які витребовував суд.

Позиція відповідача щодо апеляційної скарги ОСОБА_2 .

39. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 відповідач просить відмовити в її задоволенні. Зазначає, що відповідно до пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII мінімальна заробітна плата не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів і заробітної плати працівників та інших виплат, а Конституційний Суд України не приймав рішень про визнання вказаного Закону таким, що не відповідає Конституції України в частині застосування прожиткового мінімуму для працездатних осіб як розрахункової величини для визначення посадових окладів.

40. Також ТУ ДСА в Донецькій області звертає увагу на те, що оскільки положення Закону № 1774-VIII є чинними, то ані в законах України про Державний бюджет України на 2018, 2019 роки, ані у відповідних кошторисах не передбачено призначень для обчислення суддівської винагороди на підставі розміру мінімальної заробітної плати.

Обставини справи, установлені судом першої інстанції

41. Указом Президента України від 31 липня 2012 року № 461/2012 «Про призначення суддів» ОСОБА_2 призначено строком на 5 років на посаду судді Будьоннівського районного суду міста Донецька.

42. Указом Президента України від 14 лютого 2015 року № 83/2015 «Про переведення суддів» позивачку в межах п`ятирічного строку переведено на роботу на посаду судді до Красноармійського міськрайонного суду Донецької області.

43. Наказом голови Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 24 лютого 2015 року ОСОБА_2 призначено на посаду судді цього суду за переведенням з Будьоннівського районного суду міста Донецька, зараховано до штату суду й установлено надбавку за вислугу років у розмірі 15 % посадового окладу (стаж роботи - 2 роки 6 місяців 23 дні).

44. Наказом голови Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 28 серпня 2017 року № 04-к/г ОСОБА_2 з 27 серпня 2017 року встановлено щомісячну доплату за вислугу років у розмірі 20 % посадового окладу (стаж роботи - 5 років).

45. Наказом голови цього ж суду від 07 листопада 2018 року № 06-к/г ОСОБА_2 установлено щомісячну доплату за вислугу років у розмірі 20 % посадового окладу починаючи з 05 серпня 2018 року (стаж роботи - 8 років 11 місяців 8 днів).

46. Суддівська винагорода позивачці в грудні 2018 року виплачувалась із розрахунку посадового окладу в розмірі 26 430 грн (тобто 15 х 1762 грн), а із січня до червня 2019 року включно - у розмірі 28 815 грн (15 х 1921 грн), тобто виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 01 січня 2018, 2019 років відповідно.

47. Не погодившись із таким розрахунком посадового окладу, а відтак і з розміром надбавки за вислугу років, що обчислюється у відсотковому відношенні від розміру посадового окладу, ОСОБА_2 звернулася до суду з адміністративним позовом.

ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Релевантні джерела права й акти їх застосування

48. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

49. Згідно зі статтею 130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів; розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.

50. Частинами другою та третьою статті 129 Закону № 2453-VI визначалось, що суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, яка передбачає доступ до державної таємниці.

Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 01 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 01 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 01 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 01 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 01 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат.

51. Законом України від 19 грудня 2013 року № 716-VII «Про внесення зміни до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» було виключено положення абзацу п`ятого частини третьої статті 129 Закону № 2453-VI (щодо запровадження посадового окладу з 01 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат).

52. Законом № 192-VIІІ було викладено в новій редакції Закон № 2453-VI, частиною третьою статті 133 якого визначалось, що посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат.

53. 30 вересня 2016 року набрав чинності Закон № 1402-VIII, частинами першою та другою статті 135 якого визначено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.

54. Частиною третьою статті 135 Закону № 1402-VIIІ було встановлено, що базовий розмір посадового окладу судді становить: 1) 30 мінімальних заробітних плат - судді місцевого суду; 2) 50 мінімальних заробітних плат - судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду; 3) 75 мінімальних заробітних плат - судді Верховного Суду.

55. Водночас Законом № 1774-VIII, який набрав чинності з 01 січня 2017 року, зокрема, частину третю статті 135 Закону № 1402-VIIІ було викладено в такій редакції: «Базовий розмір посадового окладу судді становить: 1) судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року; 2) судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року; 3) судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року».

56. Відповідно до статей 7, 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2017 рік» розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи з 01 січня 2017 року становив 1600 грн, а розмір мінімальної заробітної плати - 3200 грн.

57. Статтями 7, 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2018 рік» установлено, що розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи з 01 січня 2017 року становив 1762 грн, а розмір мінімальної заробітної плати - 3723 грн.

58. Пунктом 22 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII (положення якого діяли на час існування спірних правовідносин до моменту виключення цього пункту Законом України від 16 жовтня 2019 року № 193-IX «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування») було передбачено, що право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених цим Законом (тобто Законом № 1402-VIII), мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом. Судді, які на день набрання чинності цим Законом пройшли кваліфікаційне оцінювання та підтвердили свою здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді, до 01 січня 2017 року отримують суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (Відомості Верховної Ради України, 2010 рік, № 41-45, сторінка 529; 2015 рік, № 18-20, сторінка 132 з наступними змінами).

59. Пункт 23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII передбачав, що до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (Відомості Верховної Ради України, 2010 рік, № 41-45, сторінка 529; 2015 рік, № 18-20, сторінка 132 з наступними змінами).

60. Згідно із частиною першою статті 133 Закону № 2453-VI (у редакції Закону № 192-VIII) суддівська винагорода регулюється цим Законом, Законом України «Про Конституційний Суд України» та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

61. Як уже зазначалося вище, частиною третьою статті 133 Закону № 2453-VI у редакції Закону № 192-VIІІ було визначено, що посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат.

62. 06 грудня 2016 року був прийнятий Закон № 1774-VIII, що набрав чинності 01 січня 2017 року.

63. Пунктом 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII установлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів і заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 01 січня календарного року, починаючи з 01 січня 2017 року.

64. Згідно з пунктом 9 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII до приведення законодавчих актів у відповідність із цим Законом вони застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.

65. 04 грудня 2018 року Конституційний Суд України прийняв Рішення № 11-р/2018, яким визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини третьої статті 133 Закону № 2453-VI у редакції Закону № 192-VIII, якими було передбачено, що розмір посадового окладу судді місцевого суду складає 10 мінімальних заробітних плат. Конституційний Суд України зауважив, що це положення належить застосовувати в його первинній редакції, а саме: «Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 01 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 01 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 01 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 01 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 01 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат».

Оцінка аргументів учасників справи та висновків суду, рішення якого переглядається

66. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи, наведені в апеляційних скаргах й у відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 , Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для їх задоволення з таких мотивів.

67. У цій справі спірним є питання правильності розрахунку ТУ ДСА України в Донецькій області суддівської винагороди позивачки, проведеного після набрання законної сили Рішенням Конституційного Суду України від 04 грудня 2018 року № 11-р/2018. На думку позивачки, винагорода судді повинна розраховуватися на основі мінімальних заробітних плат, а не виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 01 січня відповідного календарного року.

68. Водночас, як свідчить зміст зазначеного Рішення Конституційного Суду України, визнаючи неконституційним положення частини третьої статті 133 Закону № 2453-VI, Конституційний Суд України зауважив, що законодавець неодноразово вносив зміни до вказаного Закону щодо розміру посадового окладу, унаслідок яких оклад судді місцевого суду було зменшено з 15 до 10 мінімальних заробітних плат. Такі зміни суд визнав посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому. У зв`язку із цим у Рішенні від 04 грудня 2018 року № 11-р/2018 Конституційний Суд України вказав на звуження змісту та обсягу гарантій незалежності суддів через зменшення гарантованого розміру винагороди судді у спеціальному законі, тобто у зв`язку зі зміною абсолютної величини такої винагороди.

69. Тож унаслідок прийняття Конституційним Судом України Рішення від 04 грудня 2018 року № 11-р/2018 розмір суддівської винагороди для суддів, що не пройшли кваліфікаційного оцінювання, зріс із дня набрання цим Рішенням законної сили, оскільки величина посадового окладу змінилася з 10 на 15 мінімальних заробітних плат.

70. Однак, як уже зазначалося, 06 грудня 2016 року був прийнятий Закон № 1774-VIII, який набрав чинності з 01 січня 2017 року та установив, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат.

71. Законом № 1402-VIIІ у редакції Закону № 1774-VIII (який був чинний та не визнаний неконституційним на момент виникнення спірних правовідносин) визначено базові розміри посадового окладу суддів судів різних інстанцій, розрахунковою величиною яких є прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року.

72. Як свідчить зміст Закону № 1774-VIII, цим Законом вносилися зміни до низки законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат.

73. Отже, таким приписом законодавець заборонив застосовувати розмір мінімальної заробітної плати як розрахункової величини для визначення посадових окладів, у тому числі й суддів.

74. Водночас пунктом 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII законодавець передбачив, що до внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 01 січня відповідного календарного року.

75. З прийняттям Закону № 1774-VIII в Україні було змінено підхід щодо застосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини не лише при визначенні посадових окладів, а й щодо розрахунку всіх виплат, де раніше застосовувалася як розрахункова величина мінімальна заробітна плата.

76. Аналіз такого правового регулювання дає підстави зробити висновок про те, що законодавець, по-перше, заборонив застосовувати для визначення розмірів посадових окладів розмір мінімальної заробітної плати; по-друге, чітко передбачив, що для визначення посадових окладів усіх суддів застосовується розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установлений на 01 січня відповідного календарного року.

77. Положеннями частини першої статті 8 Закону України «Про оплату праці» передбачено, що держава здійснює регулювання оплати праці працівників підприємств усіх форм власності шляхом встановлення розміру мінімальної заробітної плати та інших державних норм і гарантій, встановлення умов і розмірів оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній, комунальній власності, працівників підприємств, установ та організацій, що фінансуються чи дотуються з бюджету, а також шляхом оподаткування доходів працівників.

78. За наведеного правового регулювання спірних правовідносин, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що в межах здійснення державного регулювання оплати праці, передбаченого статтею 8 Закону України «Про оплату праці», прийнято Закон № 1774-VIIІ, яким установлено особливі умови визначення посадових окладів працівників, а саме шляхом застосування як розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб замість мінімальної заробітної плати.

79. Перехід на нову розрахункову величину - неоподатковуваний мінімум доходів громадян замість мінімальної заробітної плати фактично не погіршив рівня суддівської винагороди для суддів, що її отримували за Законом № 2453-VI. На момент набрання чинності Законом № 1774-VIIІ суддівська винагорода на підставі положень Закону № 1402-VIII ще не виплачувалася. Тому Велика Палата Верховного Суду констатує відсутність негативного впливу на рівень матеріального забезпечення суддів, який є складовою їхньої незалежності, від зміни розрахункової величини у цій ситуації.

80. Водночас Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що зміна розрахункової величини, яка використовується для визначення розміру суддівської винагороди, яка б призвела до фактичного зменшення винагороди, що вже реально виплачується суддям у грошовому виразі, є недопустимою, оскільки безпосередньо впливає на гарантії незалежності суддів.

81. Суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що розмір суддівської винагороди має обчислюватися із застосуванням як розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб замість мінімальної заробітної плати, оскільки Закон № 1774-VIII, який передбачає такий порядок розрахунків, прийнятий у часі пізніше від Законів № 2453-VI та № 1402-VIII, і фактично такий перехід на іншу розрахункову величину не призвів до зменшення розміру суддівської винагороди у грошовому виразі.

82. Надаючи оцінку доводам скаржників про те, що обмеження розміру суддівської винагороди суперечить принципу незалежності суддів, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити таке.

83. Стаття 22 Конституції України гарантує, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

84. Як було встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, упродовж 2018-2019 років суддівська винагорода позивачки обчислювалась виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого станом на 01 січня відповідного календарного року. З прийняттям Закону № 1774-VIII та змінами підходу обчислення виплат, де раніше застосовувалася як розрахункова величина мінімальна заробітна плата, у грошовому виразі розмір суддівської винагороди позивачки не зменшився (станом на 01 січня 2016 року він дорівнював 20 670 грн, а з 01 січня 2017 року 24 000 грн).

85.Оскільки розмір посадового окладу судді, який не пройшов кваліфікаційного оцінювання, після зміни розрахункової величини Законом № 1774-VIII у грошовому виразі не зменшився, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність порушення гарантії позивачки щодо розміру її матеріального забезпечення внаслідок внесених цим Законом змін.

86. Водночас Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що до 01 січня 2017 року закони № 2453-VI та № 1402-VIIІ визначали розмір посадового окладу судді в мінімальних заробітних платах, що дає можливість зробити висновок про те, що мінімальна заробітна плата застосовувалася законодавцем як розрахункова величина.

87. Досліджуючи мету прийняття Закону № 1774-VIII, слід наголосити, що він був направлений на підвищення мінімальних стандартів, запроваджених в Україні, у тому числі і заробітної плати. Так, з огляду на положення Закону України «Про Державний бюджет України на 2017 рік» розмір заробітної плати зріс удвічі.

88. Унаслідок уведених Законом № 1774-VIII змін була змінена розрахункова величина з мінімальної заробітної плати на прожитковий мінімум, яка стала застосовуватися для обчислення всіх виплат, де раніше застосовувалася як розрахункова величина мінімальна заробітна плата, а також для обчислення інших платежів та санкцій.

89. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду не бере до уваги доводи позивачки про те, що з набранням законної сили Рішенням Конституційного Суду України від 04 грудня 2018 року № 11-р/2018 посадовий оклад судді повинен розраховуватися на основі мінімальної заробітної плати, натомість погоджується з доводами відповідача про необхідність застосування в такому випадку як розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 01 січня відповідного календарного року.

90. Застосовуючи розрахункову величину прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 01 січня відповідного календарного року, у грошовому вимірі оклад суддів першої інстанції складає:

Дата

оклад суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання (на основі прожиткового мінімуму)

оклад суддів, які пройшли кваліфікаційне оцінювання (на основі прожиткового мінімуму)

з 01 січня 2017 року

24 000 грн

24 000 грн

з 01 січня 2018 року

26 430 грн

35 240 грн

з 01 січня 2019 року

28 815 грн

48 025 грн

91. При цьому застосування іншого підходу, а саме обчислення розміру посадового окладу суддів першої інстанції, які не пройшли кваліфікаційне оцінювання, на основі мінімальної заробітної плати призвело б до ситуації, що його розмір значно перевищував би розмір посадового окладу суддів, які таке оцінювання пройшли.

Дата

оклад суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання (на основі мінімальної заробітної плати)

оклад суддів, які пройшли кваліфікаційне оцінювання (на основі прожиткового мінімуму)

з 01 січня 2017 року

48 000 грн

24 000 грн

з 01 січня 2018 року

55 845 грн

35 240 грн

з 01 січня 2019 року

62 595 грн

48 025 грн

Такі умови оплати праці із застосуванням різних розрахункових величин до обчислення посадових окладів суддів були б явно непропорційними та не відповідали б меті кваліфікаційного оцінювання суддів.

92.Окрім того, на час існування спірних правовідносин пункт 23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIIІ щодо порядку визначення суддівської винагороди для суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, був чинним, а тому відповідач правомірно керувався його положеннями.

93. Разом з тим позивачка зазначає, що ані Законом № 1774-VIII, ані іншими законами не скасовано і не внесено змін до норм спеціальних законів, зокрема частини другої статті 135, пункту 23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIIІ, частини першої статті 133 Закону № 2453-VI, а також статті 8 законів України про Державний бюджет України на 2017 і 2018 роки.

94. У цьому контексті Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на раніше сформовані правові позиції Верховного Суду як суду касаційної інстанції щодо практики застосування наведених законодавчих норм при визначенні суддівської винагороди (постанови Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 804/2622/17, від 09 серпня 2019 року у справі № 826/9404/17, від 04 березня 2020 року у справі № 809/1684/17), а відтак відхиляє такі доводи позивачки.

95. Водночас порушень принципів недискримінації, пропорційності, правової визначеності та «якості закону» Велика Палата Верховного Суду не встановила. Зміна розрахункової величини з мінімальної заробітної плати на прожитковий мінімум стосується не лише суддів, а поширюється на широку сферу суспільних відносин.

96. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає правильним висновок суду першої інстанції про те, що, нараховуючи і виплачуючи ОСОБА_2 суддівську винагороду на основі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня відповідного календарного року в період з грудня 2018 року до червня 2019 року включно, ТУ ДСА України в Донецькій області діяло на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України.

97. Велика Палата Верховного Суду відхиляє твердження ОСОБА_2 про те, що диференціація у визначенні розміру суддівської винагороди залежно від факту проходження суддею кваліфікаційного оцінювання має дискримінаційний характер з огляду на таке.

98. Із запровадженням судової реформи та набранням чинності Законом № 1402-VIIІ для утвердження незалежності судової влади, зокрема, шляхом її деполітизації, для посилення відповідальності судової влади перед суспільством, а також для запровадження належних конституційних засад кадрового оновлення суддівського корпусу було запроваджено необхідність проходження суддями кваліфікаційного оцінювання. Запровадження кваліфікаційного оцінювання суддів було зумовлене істотною метою, що полягала у відновленні довіри до судової влади в Україні.

99. Зміни, запроваджені в судовій системі України у зв`язку з її реформуванням, були схвалені світовою спільнотою, у тому числі Венеційською комісією.

100. Водночас Законом № 1402-VIIІ у зв`язку із запровадженням підвищених вимог до суддів було підвищено рівень їх соціальних гарантій, зокрема збільшено розмір суддівської винагороди. При цьому необхідною умовою для отримання суддівської винагороди в підвищеному розмірі була необхідність проходження суддею кваліфікаційного оцінювання.

101.Суддям, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, незалежно від причин його непроходження, суддівська винагорода виплачувалася в порядку та розмірах, які діяли до набрання чинності Законом № 1402-VIIІ.

102. Тобто право на отримання суддівської винагороди в розмірі, визначеному Законом № 1402-VIIІ, мають судді, які пройшли кваліфікаційне оцінювання та підтвердили здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді.

103. Водночас перебування судді в процесі кваліфікаційного оцінювання (у випадку його незавершення) не наділяє останнього правом на отримання суддівської винагороди в розмірі, визначеному Законом № 1402-VIIІ, оскільки ще не свідчить про успішне проходження ним кваліфікаційного оцінювання.

104. Отже, відмінності у визначенні розміру суддівської винагороди тих суддів, які пройшли кваліфікаційне оцінювання, і тих, які його не проходили, не можна вважати дискримінаційними, оскільки ці відмінності були обумовлені легітимною й істотною метою, відповідали конституційним положенням, були об`єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими.

105. Щодо посилання скаржників в апеляційних скаргах на порушення Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду норм процесуального права під час розгляду цієї справи Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.

106. Так, за нормами КАС України недотримання судом під час розгляду справи встановлених статтею 193 цього Кодексу строків її розгляду за умови, якщо суд по суті правильно вирішив справу, не може бути наслідком для скасування оскаржуваного рішення.

107. Водночас відсутність в оскаржуваному рішенні суду першої інстанції посилання на окремі процесуальні дії, вчиненні судом, не можуть свідчити про неповноту судового рішення (врахування всіх обставин справи), оскільки відповідні процесуальні ухвали щодо оголошення перерви у зв`язку з необхідністю звернення до фахівців Науково-консультативної ради при Верховному Суді стосовно підготовки наукового висновку наявні в матеріалах справи.

108. Також Велика Палата Верховного Суду вважає недоречними зауваження скаржників щодо відсутності в оскаржуваному рішенні суду першої інстанції мотивів прийняття чи неприйняття висновків фахівців Науково-консультативної ради при Верховному Суді, оскільки такі висновки мають консультативний характер з певних правових питань і КАС України не встановлює обов`язків суду щодо врахування таких висновків або ж наведення в судовому рішенні мотивів їх відхилення.

Висновки за результатами розгляду апеляційних скарг

109. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

110.Згідно із частиною першою статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

111. Отже, оскільки суд першої інстанції ухвалив судове рішення з дотриманням вимог матеріального та процесуального права, а наведені в апеляційних скаргах доводи не спростовують викладених у судовому рішенні цього суду висновків, то апеляційні скарги задоволенню не підлягають.

Висновки щодо розподілу судових витрат

112.Відповідно до частини шостої статті 139 КАС України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.

113.Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 241-243, 290, 308, 311, 315, 316, 322, 325 КАС України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА :

1. Апеляційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 залишити без задоволення.

2. Рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 березня 2020 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя -доповідач Т. О. Анцупова

Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко

С. В. Бакуліна В. С. Князєв

В. В. Британчук О. Б. Прокопенко

Ю. Л. Власов В. В. Пророк

М. І. Гриців Л. І. Рогач

Д. А. Гудима В. М. Сімоненко

В. І. Данішевська О. С. Ткачук

Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич

О. С. Золотніков О. Г. Яновська

Джерело: ЄДРСР 93302481

[ANTIRAID]

Дорогі судді, якщо Ви хочете побачити рівність, справедливість, відсутність дискримінації, верховенство права, застосування висновку Венеційської комісії з зухвалим перекручуванням та вміння перевертати все з ніг на голову раджу прочитати цей шедевр ще старого складу Великої палати Верховного суду (без України).

В цьому випадку, на відміну від інших, суд прирівнює заробітну плату до суддівської винагороди. Ну так буває, коли це вигідно. Суд прийшов до висновку, що у Рішенні від 04 грудня 2018 року № 11-р/2018 Конституційний Суд України вказав на звуження змісту та обсягу гарантій незалежності суддів через зменшення гарантованого розміру винагороди судді у спеціальному законі, тобто у зв`язку зі зміною абсолютної величини такої винагороди.

Тобто якщо для суддів Великої палати встановити не змушуючи величну суддівської винагороди необхідність перерахунку й розрахункову величину, що дорівнює нулю, то порушень не буде.

Прикриваючи свої доволі сумнівні як з точки зору права, так і з точки зору здорового глузду висновки, суд зазначив, що із запровадженням судової реформи та набранням чинності Законом № 1402-VIIІ для утвердження незалежності судової влади, зокрема, шляхом її деполітизації, для посилення відповідальності судової влади перед суспільством, а також для запровадження належних конституційних засад кадрового оновлення суддівського корпусу було запроваджено необхідність проходження суддями кваліфікаційного оцінювання. Запровадження кваліфікаційного оцінювання суддів було зумовлене істотною метою, що полягала у відновленні довіри до судової влади в Україні. Зміни, запроваджені в судовій системі України у зв`язку з її реформуванням, були схвалені світовою спільнотою, у тому числі Венеційською комісією.

І на останок самі справедливі взірці дотримання Закону в залежності від ситуації та власних амбіцій роблять цинічний висновок, що відмінності у визначенні розміру суддівської винагороди тих суддів, які пройшли кваліфікаційне оцінювання, і тих, які його не проходили, не можна вважати дискримінаційними, оскільки ці відмінності були обумовлені легітимною й істотною метою, відповідали конституційним положенням, були об`єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими.

Єдине з рішення так і не зрозуміло, в чому провина суддів, які продовжували працювати й не отримували виклик на кваліфоцінювання й відповідно передбачену законодавством винагороду.

[ANTIRAID]

ОКРЕМА ДУМКА

(спільна)

суддів Великої Палати Верховного Суду Прокопенка О. Б., Британчука В. В., Власова Ю. Л, Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Князєва В. С.,

на постанову Великої Палати Верховного Суду від 4 листопада 2020 року у справі № 200/9195/19-а (провадження № 11-120заі20)

за позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області (далі - ТУ ДСА України в Донецькій області), третя особа - Головне управління Державної казначейської служби України в Донецькій області, про визнання дій протиправними і зобов`язання вчинити дії

Короткий виклад історії справи

У липні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до Донецького окружного адміністративного суду з позовом, у якому просила:

- визнати протиправними дії ТУ ДСА України в Донецькій області щодо нарахування та виплати судді Красноармійського міськрайонного суду Донецької області ОСОБА_1 за період з 4 грудня 2018 року по 30 червня 2019 року суддівської винагороди із застосуванням розміру посадового окладу - 15 прожиткових мінімумів;

- зобов`язати ТУ ДСА України в Донецькій області провести нарахування та виплату суддівської винагороди судді Красноармійського міськрайонного суду Донецької області ОСОБА_1 на підставі Рішення Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018 виходячи з 15 мінімальних заробітних плат з урахуванням раніше виплаченої суми.

На обґрунтування позовних вимог позивачка зазначила, що Рішенням Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) положення частини третьої статті 133 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 2453-VI) у редакції Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» (далі - Закон № 192-VIII). Згідно із цим Рішенням указане положення належить застосовувати в його первинній редакції, а саме: «Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат».

Позивачка вважала, що відповідно до зазначеного Рішення Конституційного Суду України кожен суддя, який не пройшов кваліфікаційного оцінювання, починаючи з 4 грудня 2018 року мав право на отримання суддівської винагороди на основі посадового окладу в розмірі 15 мінімальних заробітних плат. Разом з тим відповідач нараховує суддівську винагороду на підставі розміру прожиткового мінімуму, керуючись Законом України від 6 грудня 2016 року № 1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (далі - Закон № 1774-VIII). ОСОБА_1 вважала такі дії ТУ ДСА України в Донецькій області дискримінаційними, оскільки і судді, які пройшли кваліфікаційне оцінювання, і судді, які його не пройшли з незалежних від них причин, однаково здійснюють правосуддя та володіють однаковим обсягом прав та обов`язків судді, отримуючи водночас різні розміри суддівської винагороди.

Окремо позивачка звертала увагу на те, що положення Закону № 1774-VIII не відповідають принципам правової визначеності та «якості закону».

Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 26 липня 2019 року відкрито провадження в цій справі.

6 серпня 2019 року до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду в порядку статті 290 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) надійшло подання судді Донецького окружного адміністративного суду про розгляд Верховним Судом цієї типової справи як зразкової.

Ухвалою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 16 серпня 2019 року відкрито провадження у зразковій адміністративній справі

№ 200/9195/19-а.

Рішенням Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 березня 2020 року відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні позову.

Відмовляючи ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що, нараховуючи і виплачуючи ОСОБА_1 суддівську винагороду на основі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня відповідного календарного року в період з грудня 2018 року до червня 2019 року, ТУ ДСА України в Донецькій області діяло на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України. Водночас порушень принципів недискримінації, пропорційності, «якості закону» та правової визначеності Верховний Суд не встановив.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду зауважив, що на час існування спірних правовідносин (з грудня 2018 року до червня 2019 року включно) пункт 23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII) щодо порядку визначення суддівської винагороди для суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, був чинним, а тому ТУ ДСА України в Донецькій області правомірно керувалося його положеннями. Натомість з огляду на викладене відповідач не мав правових підстав керуватися нормами законів України про Державний бюджет України на 2018, 2019 роки і застосовувати мінімальну заробітну плату як розрахункову величину.

Надаючи правову оцінку доводам позивачки щодо розрахункової величини для визначення розміру посадового окладу суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, у тому числі з урахуванням висновків Конституційного Суду України, викладених у Рішенні від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду зауважив, що цим Рішенням Конституційного Суду України не вирішувалось питання розрахункової величини, яку належить застосовувати при обчисленні посадового окладу суддів, а тому правові висновки, які містяться в цьому Рішенні, не впливають на конституційність норм Закону № 1774-VIII, зокрема пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення».

При цьому, за висновками суду першої інстанції, встановлені чинним на час існування спірних правовідносин законодавством відмінності у визначенні розміру суддівської винагороди тих суддів, які пройшли кваліфікаційне оцінювання, і тих, які його не проходили, не можна вважати дискримінаційними, оскільки ці відмінності були обумовлені легітимною метою, відповідали конституційним положенням, були об`єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими. Недосконалість здійснення процедури кваліфікаційного оцінювання щодо його оперативності (швидкості) не може автоматично означати його дискримінаційний характер як такого.

Не погодившись із таким рішенням, ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 подали апеляційні скарги з тих підстав, що оскаржуване рішення прийняте Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. В апеляційних скаргах скаржники просили скасувати рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 березня 2020 року та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити.

Право на апеляційне оскарження рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 березня 2020 року скаржники пояснювали тим, що цим рішенням суд вирішив питання про їхні права й обов`язки. Скаржники зауважують, що вони є суддями, які не пройшли кваліфікаційне оцінювання, на розгляді у судах перебувають їхні справи з аналогічних правовідносин, а рішенням від 11 березня 2020 року, постановленим у зразковій справі, Верховний Суд установив порядок застосування норм щодо виплати суддівської винагороди суддям, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 .

В апеляційній скарзі скаржник зазначав, що відповідно до частини другої статті 130 Конституції України розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.

ОСОБА_2 наголошував, що Законом № 2453-VI прямо встановлена безпосередня залежність розміру суддівської винагороди від мінімальної заробітної плати, а тому вона має братися за основу розрахунку посадового окладу судді.

Натомість пункт 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII при визначенні розміру такого окладу зобов`язує брати за основу обчислення «розрахункову величину», що породжує правову колізію та, відповідно, неможливість використання цього припису.

Враховуючи викладене, скаржник вважає, що суддівська винагорода має визначатися за первинною редакцією Закону № 2453-VI на підставі прямих норм Конституції України, оскільки установлення менш сприятливих умов надання гарантій матеріального та соціального забезпечення суддям на підставі вимог пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII за своїм значенням у системі правового регулювання практично свідчить про зниження рівня незалежності суддів, що є недопустимим у силу положень частини третьої статті 22, частин першої, другої, сьомої статті 126 Конституції України та підтверджено практикою Конституційного Суду України.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_3

ОСОБА_3 в апеляційній скарзі звертала увагу на помилковість висновків суду першої інстанції про те, що з прийняттям Закону № 1774-VIII змін зазнав не розмір суддівської винагороди, а розрахункова величина, оскільки, як вважала скаржниця, саме мінімальна заробітна плата є складовою формули визначення розміру посадового окладу і, як наслідок, суддівської винагороди.

На переконання скаржниці, також помилковим є висновок суду першої інстанції про те, що Рішенням Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018, на яке посилалася позивачка, обґрунтовуючи свої вимоги, не вирішувалося питання щодо розрахункової величини, яку належить застосовувати при обчисленні посадового окладу суддів.

Окремо ОСОБА_3 звертала увагу й на те, що Закон № 1774-VIII не може застосовуватися до спірних правовідносин, оскільки цим Законом жодні відповідні зміни до Закону № 2453-VI не вносилися. Закон № 1774-VIII не є ані спеціальним законом відносно «профільного закону», ані таким, що вносить до нього зміни, ані таким, що визначає порядок застосування останнього.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1

ОСОБА_1 в апеляційній скарзі зазначала, що суд першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення залишив поза увагою, що запровадження нової розрахункової величини для суддів, які пройшли кваліфікаційне оцінювання та які не здійснюють правосуддя через обставини, що не залежать від них особисто або не обумовлені їхньою поведінкою, звужує зміст та обсяг гарантій незалежності суддів.

Також скаржниця наголошувала, що аналіз положень Закону № 1774-VIII свідчить про те, що цей Закон не є спеціальним законом з питань судоустрою та статусу суддів, а тому не може застосовуватися до спірних правовідносин.

З огляду на зазначене ОСОБА_1 вважала, що суд першої інстанції, надаючи перевагу Закону № 1774-VIII в обчисленні винагороди суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, беручи до уваги змінений підхід до визначення розмірів посадових окладів і заробітної плати, наводячи приклади для розрахунку розміру плати для надання адміністративних послуг у колективних договорах та угодах усіх рівнів, не врахував приписів частини першої статті 133 Закону № 2453-VI про те, що суддівська винагорода регулюється цим Законом, Законом України від 13 липня 2017 року № 2136-VIII «Про Конституційний Суд України» та не може визначатися іншими нормативними актами.

Доводи апеляційних скарг ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 .

Скаржники у своїх апеляційних скаргах (усі три скарги є ідентичними за формою та змістом) зазначали, що оскаржуване рішення суду першої інстанції постановлено з неправильним застосуванням норм матеріального права, що призвело до невідповідності висновків, викладених у цьому рішенні, обставинам справи. Зокрема, рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 березня 2020 року містить помилковий висновок про те, що Рішенням Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018, на яке посилалася позивачка, не вирішувалося питання розрахункової величини, яку належить застосовувати при обчисленні посадового окладу суддів, а тому правові висновки, які містяться в цьому Рішенні, не впливають на конституційність Закону № 1774-VIII, зокрема пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення».

Скаржники наголошували, що і Конституція України, і чинне спеціальне законодавство, що регулює правовідносини щодо обчислення та виплати суддівської винагороди суддям, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, містять імперативний припис щодо вичерпного переліку джерел, які мають регулювати ці відносини. Закон № 1774-VIII не є законом про судоустрій, він не може регулювати відносини щодо визначення та розрахунку розміру суддівської винагороди.

З огляду на це скаржники зауважили, що застосування до спірних правовідносин положень пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII є порушенням їх гарантованого Конституцією та законами України права на належне матеріальне забезпечення, розмір якого прямо визначений Законом № 2453-VI.

Скаржники наголошували, що очікуваний розмір суддівської винагороди, гарантований державою в первинній редакції Закону № 2453-VI, є правомірним «законним» очікуванням у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Перший протокол, Конвенція відповідно).

Окремо скаржники зазначали, що, відмовляючи позивачці в задоволенні позову, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду порушив її право на розгляд справи справедливим судом у дусі змагальності з дотриманням права на ефективний юридичний захист.

Основні мотиви, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, Велика Палата Верховного Суду виходила з такого.

Упродовж 2018-2019 років суддівська винагорода ОСОБА_1 обчислювалась виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого станом на 1 січня відповідного календарного року. З прийняттям Закону № 1774-VIII та змінами підходу обчислення виплат, де раніше застосовувалася як розрахункова величина мінімальна заробітна плата, у грошовому вираженні розмір суддівської винагороди позивачки не зменшився (станом на 1 січня 2016 року він дорівнював 20 670 грн, а з 1 січня 2017 року - 24 000 грн).

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що у цій справі спірним є питання правильності розрахунку ТУ ДСА України в Донецькій області суддівської винагороди позивачки, проведеного після набрання законної сили Рішенням Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018. На думку ОСОБА_1 , винагорода судді повинна розраховуватися на основі мінімальних заробітних плат, а не виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня відповідного календарного року.

Водночас, як свідчить зміст зазначеного Рішення Конституційного Суду України, визнаючи неконституційним положення частини третьої статті 133 Закону № 2453-VI, Конституційний Суд України зауважив, що законодавець неодноразово вносив зміни до вказаного Закону щодо розміру посадового окладу, унаслідок яких оклад судді місцевого суду було зменшено з 15 до 10 мінімальних заробітних плат. Такі зміни суд визнав посяганням на гарантію незалежності судді у вигляді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю зокрема, так і на судову владу загалом. У зв`язку із цим у Рішенні від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018 Конституційний Суд України вказав на звуження змісту та обсягу гарантій незалежності суддів через зменшення гарантованого розміру винагороди судді у спеціальному законі, тобто у зв`язку зі зміною абсолютної величини такої винагороди.

Тож унаслідок прийняття Конституційним Судом України Рішення від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018 розмір суддівської винагороди для суддів, що не пройшли кваліфікаційного оцінювання, зріс із дня набрання цим Рішенням законної сили, оскільки величина посадового окладу змінилася з 10 на 15 мінімальних заробітних плат.

Однак 6 грудня 2016 року був прийнятий Закон № 1774-VIII, який набрав чинності з 1 січня 2017 року та установив, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат.

Законом № 1402-VIIІ у редакції Закону № 1774-VIII (який був чинний та не визнаний неконституційним на момент виникнення спірних правовідносин) визначено базові розміри посадового окладу суддів судів різних інстанцій, розрахунковою величиною яких є прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

Як свідчить зміст Закону № 1774-VIII, цим Законом вносилися зміни до низки законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат.

Отже, таким приписом законодавець заборонив застосовувати розмір мінімальної заробітної плати як розрахункової величини для визначення посадових окладів, у тому числі й суддів.

Водночас пунктом 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII законодавець передбачив, що до внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня відповідного календарного року.

З прийняттям Закону № 1774-VIII в Україні було змінено підхід щодо застосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини не лише при визначенні посадових окладів, а й щодо розрахунку всіх виплат, де раніше застосовувалася як розрахункова величина мінімальна заробітна плата.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що аналіз такого правового регулювання дає підстави зробити висновок про те, що законодавець, по-перше, заборонив застосовувати для визначення розмірів посадових окладів розмір мінімальної заробітної плати; по-друге, чітко передбачив, що для визначення посадових окладів усіх суддів застосовується розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установлений на 1 січня відповідного календарного року.

У межах здійснення державного регулювання оплати праці, передбаченого статтею 8 Закону України «Про оплату праці», прийнято Закон № 1774-VIIІ, яким установлено особливі умови визначення посадових окладів працівників, а саме шляхом застосування як розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб замість мінімальної заробітної плати.

Перехід на нову розрахункову величину - неоподатковуваний мінімум доходів громадян замість мінімальної заробітної плати фактично не знизив рівень суддівської винагороди для суддів, що її отримували за Законом № 2453-VI. На момент набрання чинності Законом № 1774-VIIІ суддівська винагорода на підставі положень Закону № 1402-VIII ще не виплачувалася.

Водночас Велика Палата Верховного Суду вважає, що зміна розрахункової величини, яка використовується для визначення розміру суддівської винагороди і яка призвела до фактичного зменшення винагороди, що вже реально виплачується суддям у грошовому вираженні, є недопустимою, оскільки безпосередньо впливає на гарантії незалежності суддів.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що розмір суддівської винагороди має обчислюватися із застосуванням як розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб замість мінімальної заробітної плати, оскільки Закон № 1774-VIII, який передбачає такий порядок розрахунків, прийнятий у часі пізніше від Законів

№ 2453-VI та № 1402-VIII, і фактично такий перехід на іншу розрахункову величину не призвів до зменшення розміру суддівської винагороди у грошовому вираженні.

Підстави і мотиви для висловлення окремої думки

Відповідно до частини третьої статті 34 КАС суддя, не згодний із судовим рішенням, може письмово викласти свою окрему думку.

Розглядаючи справу, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що апеляційні скарги ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , а також позовні вимоги ОСОБА_1 задоволенню не підлягають, проте з таким висновком не погоджуємося з огляду на таке.

Україна є правовою державою, в якій визнається і діє принцип верховенства права, Конституція України має найвищу юридичну силу, закони приймаються на її основі і повинні відповідати їй (стаття 1, частини перша, друга статті 8 Основного Закону України).

Відповідно до Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову; органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 6, частина друга статті 19).

Згідно із Конституцією України права і свободи людини і громадянина захищаються судом; правосуддя здійснюють професійні судді та у визначених законом випадках народні засідателі і присяжні; виключно законами України визначається статус суддів (частина перша статті 55, пункт 14 частини першої статті 92, частина перша статті 127).

Право кожного на судовий захист є однією з конституційних гарантій реалізації інших прав і свобод, захисту їх від порушень і протиправних посягань.

За частиною першою статті 126 Основного Закону України незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України.

Згідно з вимогами частини другої статті 130 Конституції України розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій. Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй; норми Конституції України є нормами прямої дії (частини друга, третя статті 8 Основного Закону України).

Незалежність як складова конституційного статусу суддів гарантується Конституцією України і забезпечується, зокрема, особливим порядком їх обрання або призначення на посаду та звільнення з посади, забороною впливу на них у будь-який спосіб, захистом професійних інтересів суддів, підкоренням судді лише закону при здійсненні правосуддя, державним фінансуванням та належними умовами для функціонування судів і діяльності суддів шляхом визначення у Державному бюджеті України окремо видатків на утримання судів, притягненням винних осіб до юридичної відповідальності за неповагу до суду і судді, здійсненням суддівського самоврядування.

Конституційний Суд України неодноразово зазначав, що конституційний принцип незалежності суддів забезпечує важливу роль судової влади в механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина та є запорукою реалізації права на судовий захист, передбаченого частиною першою статті 55 Основного Закону України; положення Конституції України стосовно незалежності суддів, яка є невід`ємним елементом статусу суддів та їх професійної діяльності, пов`язані з принципом поділу державної влади та обумовлені необхідністю забезпечувати основи конституційного ладу й права людини, гарантувати самостійність і незалежність судової влади; гарантії незалежності суддів як необхідні умови здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом встановлені в базових законах з питань судоустрою, судочинства, статусу суддів, мають конституційний зміст і разом з визначеними Основним Законом України засадами складають єдину систему гарантій незалежності суддів та повинні бути реально забезпечені; конституційний статус судді дає підстави ставити до судді високі вимоги і зберігати довіру до його компетентності та неупередженості, передбачає надання йому в майбутньому статусу судді у відставці, що також є гарантією належного здійснення правосуддя (рішення: від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002 у справах щодо пільг, компенсацій і гарантій, від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004 у справі про незалежність суддів як складову їхнього статусу, від 11 жовтня 2005 року

№ 8-рп/2005 у справі про рівень пенсії і щомісячного довічного грошового утримання, від 18 червня 2007 року № 4-рп/2007 у справі про гарантії незалежності суддів, від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008 у справі щодо предмета та змісту закону про Державний бюджет України, від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013 у справі щодо змін умов виплати пенсій і щомісячного довічного грошового утримання суддів у відставці, від 8 червня 2016 року № 4-рп/2016 у справі щодо щомісячного довічного грошового утримання судді).

Право на справедливий суд в Україні з часу проголошення її незалежності забезпечувалося шляхом розвитку принципу незалежності суддів у законах України від 15 грудня 1992 року № 2862-XII «Про статус суддів», від 7 лютого 2002 року № 3018-III «Про судоустрій України» та Законі № 2453-VI, у яких послідовно закріплювалися самостійність суддів, свобода неупередженого вирішення судових справ відповідно до внутрішнього переконання суддів та їх належне матеріальне забезпечення.

Гарантії незалежності суддів установлено у статті 48 Закону № 2453-VI у редакції Закону № 192-VIII та Закону № 1402-VIII, зі змісту яких вбачається, що однією з гарантій незалежності суддів є їх належне матеріальне та соціальне забезпечення, зокрема надання суддям за рахунок держави суддівської винагороди, а суддям у відставці - щомісячного довічного грошового утримання або пенсії за вибором. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України гарантій незалежності суддів.

Вважаємо за необхідне наголосити, що положення законів № 2453-VI та № 1402-VIII щодо належного матеріального та соціального забезпечення суддів повинні відображати положення Конституції України та міжнародних актів щодо незалежності суддів, бути спрямованими на забезпечення здійснення справедливого правосуддя та стабільності досягнутого рівня гарантій незалежності суддів.

Крім того, відповідно до Європейської хартії про закон «Про статус суддів» від 10 липня 1998 року рівень винагороди суддям за виконання ними своїх професійних обов`язків має бути таким, щоб захистити їх від тиску, що може спричинити вплив на їхні рішення або взагалі поведінку суддів і таким чином вплинути на їхню незалежність та неупередженість (пункт 6.1); статус забезпечує судді, який досяг передбаченого законом віку для виходу у відставку із посади судді і який здійснював повноваження судді протягом певного строку, право на отримання виплат, рівень яких має бути якомога ближчим до рівня його останньої заробітної плати на посаді судді (пункт 6.4).

Як зазначається у рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи від 13 жовтня 1994 року № (94)12 та 17 листопада 2010 року № (2010)12, кожна держава має забезпечити відповідність статусу і винагороди суддів гідності їхньої професії та відповідальності, яку вони беруть на себе; суддівська винагорода має бути достатньою, щоб захистити суддів від дії стимулів, через які можна впливати на судові рішення; мають існувати гарантії виплат у зв`язку з відставкою суддів, які повинні відповідати попередньому рівню оплати праці суддів.

Таким чином, конституційний статус суддів передбачає їхнє належне матеріальне забезпечення, яке повинне гарантувати здійснення справедливого, незалежного, неупередженого правосуддя.

Вважаємо за необхідне наголосити, що Законом № 2453-VІ прямо встановлена безпосередня залежність розміру суддівської винагороди від мінімальної заробітної плати, а тому саме вона має братися за основу розрахунку посадового окладу судді.

Натомість пункт 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VІІІ при визначенні розміру такого окладу зобов`язує брати за основу обчислення «розрахункову величину», що породжує правову колізію та, відповідно, неможливість використання цього припису. Так, якщо йдеться про «розрахункову величину» як самостійну категорію, що визначає масштаб, до якого застосовується десятикратне збільшення, то це безпосередньо протирічить вимогам Закону № 2453-VІ, де як такий має застосовуватись розмір мінімальної заробітної плати. Якщо ж йдеться про «розрахункову величину мінімальної заробітної плати», то її так само не можна застосовувати, оскільки в Законі № 2453-VІ йдеться саме про мінімальну заробітну плату, а не про якусь її розрахункову величину.

Частиною першою статті 135 Закону № 1402-VІІІ закріплено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 133 Закону № 2453-VІ.

Таким чином, і Конституція України, і чинне спеціальне законодавство, що врегульовує правовідносини щодо обрахунку та виплати суддівської винагороди суддям, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, містять імперативний припис щодо вичерпного переліку джерел, які мають регулювати ці відносини, зокрема й закон про судоустрій.

На нашу думку, на законодавчому рівні наявна пряма вказівка на відповідний закон, предметом регулювання якого є суддівська винагорода та чітка заборона щодо втручання в регулювання цих відносин іншими «нормативно-правовими актами». А оскільки розділ ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII не є законом про судоустрій, вони не можуть регулювати відносини щодо визначення та розрахунку розміру суддівської винагороди, бо це буде не лише невиконанням вимог Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а й приписів Основного Закону України.

Необхідно зауважити, що визначені Конституцією та законами України гарантії незалежності суддів є невід`ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом.

Однією з таких базових гарантій є надання суддям за рахунок держави матеріального забезпечення - суддівської винагороди. Гарантії незалежності суддів не можуть бути звужені чи скасовані під час прийняття нових законів або внесення змін до чинних.

Особливий порядок фінансування судів і діяльності суддів є однією з конституційних гарантій їх незалежності і спрямований на забезпечення належних умов для здійснення незалежного правосуддя.

Особливий статус судді, гарантії його незалежності визначаються Конституцією України і законами, що виключає в процесі його конкретизації та розвитку обмеження законодавчо встановлених гарантій статусу судді або зниження їх рівня.

Будь-яке зниження рівня гарантій незалежності суддів суперечить конституційній вимозі неухильного забезпечення незалежного правосуддя і права громадян на захист прав і свобод незалежним судом.

На наше переконання, суддівська винагорода має визначатися за первинною редакцією Закону № 2453-VІ на підставі прямих норм Конституції України, оскільки установлення менш сприятливих умов надання гарантій матеріального та соціального забезпечення суддям на підставі вимог пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII за своїм значенням у системі правового регулювання означає зниження рівня незалежності суддів, що є недопустимим у силу положень частини третьої статті 22, частин першої, другої, сьомої статті 126 Конституції України та підтверджено практикою Конституційного Суду України.

Крім того, інша пряма норма Конституції України, а саме стаття 41 Конституції, узгоджується зі статтею 1 Першого протоколу, яку можна застосовувати для захисту «правомірних (законних) очікувань» щодо певного стану речей (у тому числі права судді на отримання вихідної допомоги у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною права власності.

Правомірні очікування виникають у особи, якщо нею було дотримано всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому вона мала всі підстави вважати таке рішення дійсним та розраховувати на певний стан речей.

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права (частини перша статті 1 Першого протоколу).

У той же час позбавлення суддів права на отримання суддівської винагороди у розмірі, прямо визначеному первинною редакцією Закону № 2453-VI, з огляду на зазначені вище міркування не відповідає жодному із цих критеріїв.

Слід констатувати, що з правом судді на своєчасну виплату суддівської винагороди пов`язані його права на відставку; отримання вихідної допомоги судді; обчислення суддівського стажу; вирішення житлових проблем, медичного обслуговування суддів та членів їх сімей; порядок соціального захисту суддів, які мають матеріальний характер, а отже, порушення зазначених прав та непередбачуване втручання в права суддів з боку держави одночасно є недотриманням статті 1 Першого протоколу та статті 41 Конституції України.

Таким чином, працюючи на посаді судді після прийняття первинної редакції Закону № 2453-VІ, яка передбачає, що посадовий оклад судді місцевого суду починаючи з 1 січня 2015 року встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, ОСОБА_1 мала законні правомірні очікування отримати задекларовану державою суддівську винагороду як одним із елементів гарантії незалежності суддів.

На нашу думку, наведені норми Конституції України, Конвенції, практики Європейського суду з прав людини свідчать про протиправність позбавлення суддів права на отримання суддівської винагороди в раніше встановленому розмірі згідно з вимогами пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VІІІ, без врахування прав, визначених положеннями статті 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу, оскільки позбавлення зазначеного права не має справедливої рівноваги між державними інтересами та необхідністю захистити права судді на мирне володіння своїм майном.

Отже, очікуваний розмір суддівської винагороди, що гарантований державою у первинній редакції статті Закону № 2453-VІ, є правомірним «законним» очікуванням в розумінні статті 1 Першого протоколу.

Тривалість існування законодавчої норми щодо права судді на отримання суддівської винагороди в розмірі, визначеному первинною редакцію Закону № 2453-VІ, виникнення цього права у суддів під час дії цієї норми закону та подальше зменшення такої винагороди без будь-яких альтернатив на підставі норм пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII свідчать про невідповідність такого втручання держави у права особи критеріям пропорційності, правової визначеності та про недотримання державою справедливого балансу між загальними інтересами суспільства і набутими відповідно до закону правами особи.

Зазначене вище, в контексті вимог принципу верховенства права, дає підстави для висновку, що положення пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII не можуть вважатися підставою для позбавлення суддів, зокрема і ОСОБА_1 , права на отримання такої суддівської винагороди в розмірі, визначеному первинною редакцію Закону № 2453-VІ (з урахуванням вимог Рішення Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018), як елемента забезпечення реального функціонування принципу незалежності суддів, а отже, не повинні застосовуватись.

Крім того, вважаємо необхідним зазначити, що запроваджене вказаними положеннями Закону № 1774-VIII правове регулювання визначення посадових окладів фактично призвело до зменшення посадових окладів суддів, які не пройшли кваліфікаційне оцінювання, понад у 2 рази, а отже, і до суттєвого зменшення розміру матеріального забезпечення таких суддів.

Водночас, на нашу думку, помилковим є підхід більшості суддів Великої Палати Верховного Суду до складання таблиць у судовому рішенні та проведення порівняльного аналізу отримання суддівської винагороди між суддями, що пройшли кваліфікаційне оцінювання, та тими суддями, які його не пройшли з незалежних від них причин.

За таких обставин необхідно було б провести дослідження та з`ясування ситуації щодо всіх суддів системи судоустрою України щодо відмінностей у грошовому утриманні, встановити кількість суддів по роках і на час ухвалення рішення Великою Палатою Верховного Суду та проходження ними кваліфікаційного оцінювання з тим, щоб мати об`єктивну інформацію у питаннях відмінностей в отриманні грошового утримання (адже може бути так, що суддів, які кваліфікаційне оцінювання не пройшли, значно більше ніж тих, хто таке оцінювання пройшов).

Тому, на наше переконання, при розгляді зразкової справи за позовом ОСОБА_1 необхідно було застосувати положення статей 8, 22, 126, 130 Конституції України, адже вони визначають засадничі підходи до забезпечення незалежності і недоторканності всіх суддів, зокрема і щодо належного матеріального забезпечення.

Крім того, вважаємо за необхідне зазначити, що захищеність суддів на рівні Конституції України є найважливішою гарантією незалежності судової влади, про що також зазначено у пункті 3.1 Рішення Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018.

Слід констатувати, що у провадженні Конституційного Суду України знаходилася справа за конституційним поданням Верховного Суду України щодо невідповідності (неконституційності) Конституції України, зокрема, пунктів 22 та 23 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VІІІ, які стосувалися відмінностей у грошовому утриманні суддів залежно від проходження кваліфікаційного оцінювання.

Разом з тим Конституційний Суд України у справі № 2-р/2020 від 18 лютого 2020 року закрив конституційне провадження у зазначеній частині у зв`язку з тим, що підпунктом 16 (який набрав чинності з 1 січня 2020 року) пункту 1 розділу 1 Закону України від 16 жовтня 2019 року № 193-IX «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування» пункти 22, 23 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VІІІ виключені.

З викладеного також можна зробити висновок про те, що законодавець ухваленням відповідних змін до Закону № 1402-VІІІ констатував наявність різних (неоднакових) підходів щодо призначення грошового утримання суддів залежно від проходження кваліфікаційного оцінювання. Водночас, на нашу думку, у цій зразковій справі за позовом ОСОБА_1 суду необхідно було захистити порушене право позивачки, а відтак і інших суддів системи судоустрою України, з часу ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018.

Так, відповідно до частини першої статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

На наше переконання, обставини цієї справи вимагали як від суду першої інстанції, так і від Великої Палати Верховного Суду не тільки надати оцінку дотриманню відповідачем формальної процедури відмови ОСОБА_1 у праві на отримання належного грошового утримання відповідно до Закону № 2453-VІ після ухвалення рішення Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018, але й дослідити дотримання принципів верховенства права, правової визначеності і передбачуваності законодавчої політики, встановлення менш сприятливих умов надання матеріального і соціального забезпечення суддям залежно від проходження кваліфікаційного оцінювання, що за своїм значенням у системі правового регулювання означає звуження змісту та обсягу існуючих прав і відповідно до вимог статті 22 Конституції України є недопустимим.

На нашу думку, відповідно до статті 7 КАС, розглядаючи зразкову справу за позовом ОСОБА_1 , суди повинні були застосувати норми Конституції України як норми прямої дії.

При цьому додатково вважаємо за необхідне наголосити, що Рішенням Конституційного Суду України від 18 лютого 2020 року у справі № 2-р/2020 визнано неконституційним пункт 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, яким було передбачено, що право на отримання щомісячного довічного грошового утримання в розмірі, визначеному цим Законом, має суддя, який за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердив відповідність займаній посаді та працював на посаді судді щонайменше три роки з дня прийняття щодо нього відповідного рішення за результатами такого кваліфікаційного оцінювання або конкурсу.

Крім того, Конституційний Суд України у Рішенні від 11 березня 2020 року № 4-р/2020, послідовно підтверджуючи та вказуючи на конституційні гарантії незалежності суддів, зокрема і щодо належного матеріального забезпечення, зміни розміру суддівської винагороди, у мотивувальній частині рішення констатував, що проаналізовані Судом відповідні положення Конституції України, дали підстави стверджувати, що законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу.

Підсумовуючи, вважаємо за необхідне вказати, що забезпечення державою належної оплати праці судді є запорукою дотримання гарантій права особи на розгляд справи незалежним і безстороннім судом та збереження справедливого балансу між потребами державного інтересу та необхідністю захистити права особи.

Визначені Конституцією та законами України гарантії незалежності суддів є невід`ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом.

Такими гарантіями є надання суддям за рахунок держави матеріального забезпечення, зокрема суддівської винагороди. Важливою є і послідовність дій законодавця, особливо з огляду на сферу суспільних відносин, у якій може проявлятись непослідовність.

На наше переконання, різниця у правах суддів залежно від проходження ними кваліфікаційного оцінювання порушувала статус суддів та гарантії їх незалежності.

Висновки

Ураховуючи наведене, ми не погоджуємось із рішенням Великої Палати Верховного Суду про залишення апеляційних скарг ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 без задоволення, оскільки вважаємо, що рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 березня 2020 року у зразковій справі за позовом ОСОБА_1 підлягало скасуванню з ухваленням власного рішення Великою Палатою Верховного Суду про задоволення позовних вимог.

Судді Великої Палати

Верховного Суду О. Б. Прокопенко

В. В. Британчук

Ю. Л. Власов

М. І. Гриців

Ж. М. Єленіна

В. С. Князєв

Джерело: ЄДРСР 93336754