Постанова ВП-ВС про можливість проведення публічних торгів іпотечного майна без окремого рішення про звернення стягнення, визнання права власності за результатами перших торгів, що не відбулись, можливість продажу арештованого майна у зведеному провадженн


Чи вважаєте Ви рішення законним і справедливим?  

2 members have voted

  1. 1. Чи вважаєте Ви рішення законним?

    • Так
      0
    • Ні
      2
    • Важко відповісти
      0
  2. 2. Чи вважаєте Ви рішення справедливим?

    • Так
      0
    • Ні
      2
    • Важко відповісти
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 травня 2021 року

м. Київ

Справа № 923/971/19

Провадження № 12-21гс21

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Катеринчук Л. Й.,

суддів:Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.,

за участю: секретаря судового засідання Лавринчук О. Ю.,

представника позивача - не з`явився,

представника відповідача-1 - Мазура Г. І., на засадах самопредставництва

представника відповідача-2 - не з`явився,

представника відповідача-3 - не з`явився,

представника третьої особи - не з`явився,

розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Амалтея» на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 25 листопада 2020 року (головуючий суддя Головей В. М., судді Разюк Г. П., Савицький Я. Ф.) у справі № 923/971/19 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Амалтея» до Міністерства юстиції України в особі Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби, Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» та Державного підприємства «СЕТАМ» за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова Компанія «ФІНГРУП ФАКТОР» про визнання незаконними та скасування результатів електронних торгів та актів державного виконавця та

В С Т А Н О В И Л А

1. Короткий зміст позовних вимог

1.1. 20 листопада 2019 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Амалтея» (далі - ТОВ «Амалтея», позивач, іпотекодавець) звернулося до Господарського суду Херсонської області з позовом (з урахуванням заяв про збільшення позовних вимог та про зміну підстав позову від 19 грудня 2019 року) до Міністерства юстиції України в особі Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби (далі - Мін`юст в особі відділу, орган ДВС, відповідач-1), Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» (далі - ПАТ «Дельта Банк», відповідач-2, іпотекодержатель), Державного підприємства «СЕТАМ» (далі - ДП «СЕТАМ», організатор торгів, відповідач-3) про:

1) визнання незаконними та скасування результатів електронних торгів від 19 серпня 2019 року з продажу майна, що належить на праві власності ТОВ «Амалтея» (протоколи проведення електронних торгів № 426264 та № 426265), які визнані такими, що не відбулися (далі - електронні торги 19 серпня 2019 року);

2) визнання незаконними та скасування актів державного виконавця про реалізацію предмета іпотеки від 19 вересня 2019 року № 51422596 та № 51422596/1, від 05 листопада 2019 року № 51422596, від 12 листопада 2019 року № 51422596 та № 51422596/1 (далі - акти державного виконавця від 19 вересня 2019 року, від 05 листопада 2019 року, від 12 листопада 2019 року, оспорювані акти);

3) визнання незаконними та скасування інших актів державного виконавця про реалізацію на користь відповідача-2 предмета іпотеки, належного позивачу на праві власності, на підставі частини першої статті 49 Закону України «Про іпотеку» за початковою ціною шляхом заліку забезпечених вимог у рахунок часткового погашення боргу, складених за результатами електронних торгів 19 серпня 2019 року, призначених відповідачем-3 та визнаних такими, що не відбулися.

1.2.Позовну заяву мотивував так.

1.2.1. Щодо визнання незаконними та скасування результатів електронних торгів 19 серпня 2019 року:

- на виконання рішень суду від 21 жовтня 2014 року та від 14 травня 2015 року у господарських справах № 923/1312/14 і № 923/1311/14 державним виконавцем 15 лютого та 07 червня 2016 року відкрито виконавчі провадження № 50158022 і № 51340813, які 13 червня 2016 року об`єднано у зведене виконавче провадження № 51422596 (далі - ЗВП); боржником у ЗВП є ТОВ «Амалтея» (позивач), стягувачем - ПАТ «Дельта Банк» (іпотекодержатель, відповідач-2);

-18 вересня 2018 року державним виконавцем у ЗВП № 51422596 здійснено опис та арешт майна (коштів) боржника, вартість якого станом на 08 травня 2019 року визначено суб`єктом оціночної діяльності - Закритим акціонерним товариством «Консалтингюрсервіс» (далі - ЗАТ «Консалтингюрсервіс») зі складенням висновку;

-арештоване у ЗВП майно позивача виставлено на продаж з електронних торгів, призначених на 19 серпня 2019 року, які не відбулися у зв`язку з відсутністю допущених учасників торгів, про що складено протоколи № 426264 та № 426265;

-призначення торгів на 19 серпня 2019 року є незаконним, оскільки у складі майна, щодо якого ЗАТ «Консалтингюрсервіс» станом на 08 травня 2019 року здійснено оцінку, та у складі майна, щодо якого призначено спірні торги, наявні розбіжності;

-належне позивачу нерухоме майно, обтяжене іпотекою відповідача-2, безпідставно виставлено на продаж зі спірних електронних торгів, оскільки згідно з рішеннями судів у господарських справах № 923/1312/14 та № 923/1311/14 з боржника-іпотекодавця стягнено на користь банку-іпотекодержателя кредитну заборгованість з подальшим відкриттям виконавчого провадження (далі - ВП) щодо стягнення з боржника грошових коштів, тоді як судове рішення про звернення стягнення на нерухоме майно позивача як предмет іпотеки на погашення кредитного боргу не приймалося;

-за таких обставин позивач доводив незаконність результатів електронних торгів 19 серпня 2019 року, за наслідком яких спірне нерухоме майно іпотекодавця було залишено за іпотекодержателем шляхом заліку забезпечених вимог за кредитом на підставі частини першої статті 49 Закону України «Про іпотеку».

1.2.2. Щодо визнання незаконними та скасування актів державного виконавця про реалізацію предмета іпотеки № 51422596 та № 51422596/1 від 19 вересня 2019 року та від 05 і 12 листопада 2019 року:

-28 серпня 2019 року іпотекодержателем-стягувачем надіслано на адресу органу ДВС заяву за вихідним № 02.2.3-993 про придбання предметів іпотеки в порядку частини першої статті 49 Закону України «Про іпотеку» за початковою ціною шляхом заліку забезпечених вимог у рахунок часткового погашення боргу;

-02 вересня 2019 року на вебсайті ДП «СЕТАМ» розміщено оголошення про проведення 02 жовтня 2019 року електронних торгів з продажу предмета іпотеки, які припинено 27 вересня 2019 року з огляду на реалізацію іпотекодержателем права, передбаченого частиною першою статті 49 Закону України «Про іпотеку», та зняття арешту з майна боржника державним виконавцем 23 вересня 2019 року;

-позивач зауважив, що за результатами електронних торгів 19 серпня 2019 року, оформлених протоколами № 426264 та № 426265, складено три акти: № 51422596 від 19 вересня 2019 року, № 51422596 від 05 листопада 2019 року та № 51422596 від 12 листопада 2019 року про реалізацію предмета іпотеки, що в місті Херсоні на вулиці Полтавській, 99 (лот № 364249), та два акти: № 51422596/1 від 19 вересня 2019 року та № 51422596/1 від 12 листопада 2019 року про реалізацію предмета іпотеки, що в місті Херсоні на провулку Учбовому, 28/50 (лот № 364240);

-позивач аргументував, що положеннями Порядку реалізації арештованого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 29 вересня 2016 року № 2831/5 (далі - Порядок № 2831/5) не передбачено складення за результатами торгів у ВП декількох актів державного виконавця;

-позивач доводив, що в порушення вимог частини шостої статті 47 Закону України «Про іпотеку» та пункту 6 розділу XПорядку № 2831/5 державний виконавець не надіслав позивачу копії актів про реалізацію предмета іпотеки від 19 вересня 2019 року № 51422596 і № 51422596/1; також на адресу позивача не надіслано копію постанови від 23 вересня 2019 року ВП № 50158022 про зняття арешту з майна;

-оспорювані акти державного виконавця № 51422596 та № 51422596/1 підлягають визнанню незаконними та скасуванню в судовому порядку як такі, що суперечать вимогам частин шостої та дев`ятої статті 61 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки щодо належного позивачу нерухомого майна, яке є предметом іпотеки, треті електронні торги не проводилися, а відповідач-2 як іпотекодержатель передчасно повідомив державного виконавця про залишення за собою іпотечного майна за результатами перших електронних торгів.

1.2.3. Щодо визнання незаконними та скасування «інших актів державного виконавця про реалізацію предмета іпотеки»:

-позивач зауважив, що надані 12 листопада 2019 року представнику позивача для ознайомлення матеріали ВП № 50158022, № 51340813, № 51422596 не були прошиті та пронумеровані, а також містили документи з інших ВП щодо інших боржників; зазначене не виключає існування поряд з актами державного виконавця № 51422596/1 від 19 вересня 2019 року та № 51422596 від 05 листопада 2019 року й інших актів державного виконавця про реалізацію предмета іпотеки зі спірних електронних торгів 19 серпня 2019 року.

2. Короткий зміст рішення суду першої інстанції

01 вересня 2020 року Господарський суд Херсонської області прийняв рішення, згідно з яким позов задовольнив частково; визнав незаконними та скасував результати електронних торгів від 19 серпня 2019 року (протоколи проведення електронних торгів № 426264 та № 426265), призначених ДП «СЕТАМ», які визнані такими, що не відбулися, з продажу такого майна, що належить на праві власності ТОВ «Амалтея»: 1). Іпотека. Виробничий корпус літ. А, загальною площею 2998,0 кв. м, виробничий корпус з прибудовами (літ. К1, К2, К), загальною площею 1397,4 кв. м, склад літ. Щ, загальною площею 925,0 кв. м: виробничий корпус літ. «А», загальною площею 2998,0 кв. м; склад літ. «Щ», загальною площею 925,0 кв. м; прохідна літ. «Б», загальною площею 157,8 кв. м; прохідна літ. «В», площею забудови 17,7 кв. м; навіс літ. «Д», площею забудови 36,0 кв. м; навіс з огорожею КТП-400 літ. «Л», площею забудови 32,5 кв. м; сарай-склад літ. «Е», площею забудови 13,2 кв. м; сарай-склад літ. «Ж», площею забудови 47,8 кв. м; сарай-склад літ. «З», площею забудови 72,0 кв. м; котельня літ. «О», площею 133,52 кв. м; огорожа № 1, 2; ворота № 3; мостіння № І; димова труба № 4; навіси «П», «Р», «С», «Т», «У», що знаходяться за адресою: м. Херсон, вул. Полтавська, 99, майно належить боржнику на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 17 серпня 2005 року; 2). Іпотека. Адміністративно-господарчий корпус та інші будівлі і споруди, загальною площею 2538 кв. м, а саме: адміністративно-господарчий корпус з прибудовою, літ. А, загальною площею 1286,6 кв. м; склад, літ. Ж, загальною площею 69,1 кв. м; склад, літ. З, загальною площею 21,3 кв. м; туалет, літ. М; будинок охорони, літ. Р; склад, літ. Т, загальною площею 18,9 кв. м; склад, літ. X, загальною площею 129,0 кв. м; склад з прибудовою, літ. Ц, загальною площею 72,5 кв. м; склад з прибудовою, літ. Ч, загальною площею 56,3 кв. м; підвал, літ. Щ; склад, літ. Є, загальною площею 16,0 кв. м; господарчий комплекс, літ. Ю, Ю1, Ю2, загальною площею 626,4 кв. м; гараж, літ. Е, загальною площею 65,0 кв. м; склад, літ. Д, загальною площею 176,9 кв. м; огорожа № 1, 2, 3; мостіння № І, що знаходяться за адресою: м. Херсон, провулок Учбовий, 28/50, майно належить боржнику на підставі свідоцтва про право власності від 22 травня 2005 року; визнав незаконними та скасував акти державного виконавця від 19 вересня 2019 року, від 05 листопада 2019 року, від 12 листопада 2019 року; у задоволенні іншої частини позову відмовив; здійснив розподіл судових витрат у справі. Мотивував рішення так.

2.1. Під час продажу спірного майна з електронних торгів 19 серпня 2019 року відповідачі безпідставно застосували положення частини першої статті 49 Закону України «Про іпотеку», що мало наслідком реалізацію нерухомого майна позивача-боржника як іпотечного всупереч вимогам статті 41 цього Закону, оскільки рішення суду та/або виконавчий напис нотаріуса про звернення стягнення на іпотечне майно на виконанні державного виконавця на момент проведення торгів не перебували; в обґрунтування таких висновків суд зіслався на правову позицію Верховного Суду в постанові від 04 червня 2019 року у справі № 908/2609/17.

2.2. Обтяжене іпотекою нерухоме майно позивача виставлено на продаж зі спірних торгів, що проводилися в межах ЗВП з примусового виконання наказів суду про стягнення на користь відповідача-2 кредитної заборгованості, тобто грошових коштів, і не стосувалося звернення стягнення на спірне майно як предмет іпотеки.

2.3. Дії іпотекодержателя (відповідача-2) щодо подання заяви про залишення за собою належного позивачу предмета іпотеки за початковою ціною перших електронних торгів 19 серпня 2019 року, які не відбулися за відсутності допущених учасників торгів, і дії органу ДВС (відповідача-1) щодо видачі 19 вересня 2019 року актів № 51422596 та № 51422596/1 про реалізацію предмета іпотеки на користь іпотекодержателя суперечать вимогам частин шостої та дев`ятої статті 61 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки треті електронні торги з продажу спірного нерухомого майна у виконавчому провадженні не проводилися.

2.4. Місцевим судом встановлено, що державним виконавцем виявлено помилки, допущені при складанні оспорюваних актів про реалізацію предмета іпотеки від 19 вересня 2019 року, що стало підставою для видачі 05 та 12 листопада 2019 року виправлених актів № 51422596 і № 51422596/1 у порядку частини третьої статті 74 Закону України «Про виконавче провадження».

2.5. З огляду на допущені відповідачами порушення положень частин шостої, дев`ятої статті 61 Закону України «Про виконавче провадження», статей 41, 49 Закону України «Про іпотеку» в ході реалізації спірного майна позивача у виконавчому провадженні з виконання судових рішень про стягнення кредитної заборгованості на користь банку-іпотекодержателя, місцевий суд дійшов висновку про задоволення позову в частині вимог про визнання незаконними та скасування результатів електронних торгів, призначених на 19 серпня 2019 року, та похідних від них позовних вимог про визнання незаконними і скасування актів державного виконавця про реалізацію предмета іпотеки № 51422596, № 51422596/1 від 19 вересня 2019 року та виправлених актів державного виконавця № 51422596 від 05 листопада 2019 року, № 51422596 та № 51422596/1 від 12 листопада 2019 року.

2.6. Місцевий суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог про визнання незаконними та скасування «інших актів державного виконавця про реалізацію предмета іпотеки», оскільки в цій частині вимог позов не було обґрунтовано належними та допустимими доказами існування «інших» актів державного виконавця в розумінні статей 74, 76, 77 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

3. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

25 листопада 2020 року Південно-західний апеляційний господарський суд прийняв постанову, згідно з якою рішення Господарського суду Херсонської області від 01 вересня 2020 року скасував, у задоволенні позову відмовив. Мотивував постанову так.

3.1. Є помилковими доводи позивача про пропуск іпотекодержателем строку у десять днів з моменту визнання електронних торгів 19 серпня 2019 року такими, що не відбулися, для його звернення до органу ДВС із заявою про залишення за собою предмета іпотеки в рахунок часткового погашення заборгованості позивача за кредитом, так як відповідну заяву (за вихідним № 02.2.3-993) відповідачем-2 надіслано 28 серпня 2019 року на адресу органу ДВС поштовим відправленням (том 2, а. с. 13 - 16).

3.2. Висновки місцевого суду про порушення відповідачем-2 як іпотекодержателем приписів частин шостої та дев`ятої статті 61 Закону України «Про виконавче провадження», з огляду на звернення до органу ДВС із заявою про залишення за собою нереалізованого іпотечного майна після проведення перших, а не третіх електронних торгів, є наслідком помилкового тлумачення чинних правових норм.

3.3. Апеляційним судом встановлено, що відповідач-2 виявив недоліки в актах державного виконавця від 19 вересня та 05 листопада 2019 року (відсутні відомості про реквізити правовстановлюючих документів про право власності боржника на спірне майно) та звернувся до органу ДВС із заявою про внесення виправлень у такі акти; 12 листопада 2019 року державним виконавцем складено виправлені акти № 51422596 та № 51422596/1, які відповідають вимогам закону щодо їх змісту, оформлення та порядку видачі; інших актів державного виконавця про реалізацію предмета іпотеки на спірних торгах матеріали справи не містять.

3.4. Позовні вимоги про скасування результатів електронних торгів та складених за їх наслідками спірних актів державного виконавця спрямовані не на поновлення порушених прав позивача, а на перешкоджання виконанню судових рішень у виконавчому провадженні, у ході якого проводилися електронні торги; процедура реалізації арештованого майна зі спірних торгів відповідає Порядку № 2831/5, а органом ДВС за результатами цих торгів правомірно видано акти про реалізацію предмета іпотеки від 12 листопада 2019 року № 51422596 та № 51422596/1.

3.5. Апеляційний суд зауважив, що дії державного виконавця є підготовчими діями щодо передачі майна на реалізацію та мають самостійний спосіб і строки оскарження, тому не можуть бути підставою для визнання недійсними прилюдних торгів, за наслідком яких таке майно було відчужено; у матеріалах справи відсутні докази оскарження позивачем до суду дій державного виконавця щодо передачі предмета іпотеки на реалізацію та судове рішення, яким дії державного виконавця з продажу спірного нерухомого майна позивача визнано неправомірними.

3.6. Доводи позивача про продаж нерухомого майна у виконавчому провадженні за наявності дійсного арешту, накладеного на спірне майно ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 06 вересня 2016 року у справі № 757/43241/16-к із встановленням заборони на його відчуження, є безпідставними, оскільки органом ДВС вживались заходи щодо примусового виконання судових рішень про стягнення кредитної заборгованості на користь відповідача-2, які в кінцевому не призвели до відчуження нерухомого майна позивача; він залишається власником цього майна дотепер.

3.7. Надавши власну оцінку доказам і доводам сторін, апеляційний суд дійшов висновку, що спірні електронні торги відбулися з дотриманням Порядку № 2831/5, а доказів на підтвердження доводів про наявність підстав для визнання їх результатів недійсними позивач суду не надав; акти державного виконавця про реалізацію предмета іпотеки № 51422596 та № 51422596/1 від 12 листопада 2019 року відповідають вимогам закону щодо їх оформлення, відображають результати проведення у виконавчому провадженні спірних електронних торгів, тому відсутні підстави для визнання цих актів незаконними та їх скасування в судовому порядку.

4. Короткий зміст вимог касаційної скарги позивача

У грудні 2020 року позивач подав касаційну скаргу, у якій просив скасувати постанову апеляційного суду, рішення суду першої інстанції залишити в силі. Скарга мотивована так.

4.1. Відповідач-1 здійснював виконавчі провадження з виконання наказів суду про стягнення з позивача грошових коштів на погашення кредитної заборгованості перед відповідачем-2, однак виконавчі провадження щодо звернення стягнення на предмет іпотеки (нерухоме майно позивача, яким було забезпечено вимоги відповідача-2) не перебували на виконанні органу ДВС. Зазначені обставини виключали можливість застосування до спірних правовідносин положень Закону України «Про іпотеку» (статті 47, 49); нерухоме майно підлягало реалізації за загальними правилами проведення торгів згідно зі статтями 48, 56, 61 Закону України «Про виконавче провадження», тоді як спірне іпотечне майно виставлено на продаж з торгів усупереч вимогам статей 33, 41 Закону України «Про іпотеку».

4.2. Висновки суду апеляційної інстанції про правомірність дій органу ДВС щодо залишення предмета іпотеки за іпотекодержателем за наслідком проведення у виконавчому провадженні перших електронних торгів, які визнано такими, що не відбулися, не узгоджуються з правовими позиціями Верховного Суду в постанові від 04 червня 2019 року у справі № 908/2609/17 та Верховного Суду України в постанові від 26 листопада 2014 року у справі № 6-174цс14 щодо застосування положень статей 41, 49 Закону України «Про іпотеку» та статті 61 Закону України «Про виконавче провадження» у подібних правовідносинах. Складені державним виконавцем за результатами спірних торгів, як перших у ЗВП, акти про реалізацію предмета іпотеки № 51422596, № 51422596/1 від 19 вересня та 05 і 12 листопада 2019 року обґрунтовано визнано незаконними та скасовано місцевим судом.

4.3. Апеляційний суд не надав оцінки наявності розбіжностей між описом предмета іпотеки, що знаходиться в місті Херсоні на вулиці Полтавській, 99, який наведено у висновку суб`єкта оціночної діяльності, складеному на виконання вимог статті 57 Закону України «Про виконавче провадження» та пункту 1 розділу II Порядку № 2831/5, та описом цього ж майна, який зазначено в характеристиці лота № 364249, що її розміщено на вебсайті ДП «СЕТАМ» як організатора спірних торгів.

4.4. У постанові Верховного Суду від 29 травня 2018 року у справі № 14/197 викладено правову позицію про те, що підготовці та проведенню незалежної експертизи майна передує ознайомлення з об`єктом оцінки шляхом безпосереднього доступу до нього. Разом з тим за змістом звіту та висновку про вартість майна, складених ЗАТ «Консалтингюрсервіс» на 08 травня 2019 року, убачається, що огляд нерухомого майна, який є предметом іпотеки, на дату оцінки не проводився, стан об`єкта визначався на підставі інформації замовника; зазначене не узгоджується з вимогами статті 12 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні», пунктів 50, 51, 53 Національного стандарту № 1 «Загальні засади оцінки майна і майнових прав», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10 вересня 2003 року № 1440.4.5. За наслідком спірних електронних торгів у цій справі державним виконавцем у період з вересня по листопад 2019 року складено п`ять актів про реалізацію предмета іпотеки, що відчужувався з торгів 19 серпня 2019 року двома лотами (лот № 364249 - місто Херсон, вулиця Полтавська, 99 та лот № 364240 - місто Херсон, провулок Учбовий, 28/50); такі дії державного виконавця не відповідають вимогам статті 47 Закону України «Про іпотеку», пункту 2 розділу VII, пунктів 4, 6 розділу XПорядку № 2831/5, якими не передбачено складення за результатами одних торгів декількох актів державного виконавця про реалізацію предмета іпотеки. Апеляційний суд не звернув увагу на те, що акти державного виконавця № 51422596 та № 51422596/1 від 19 вересня та 05 і 12 листопада 2019 року відрізняються складовими частинами об`єкта нерухомого майна, які є предметом іпотеки, відомостями про правовстановлюючі документи боржника на предмети іпотеки, даними щодо посадових осіб органу ДВС, які їх складали і затверджували.

4.6. Суд апеляційної інстанції не врахував, що акти державного виконавця, складені 12 листопада 2019 року, не можуть вважатися процесуальними документами, якими виправлено помилки в актах № 51422596 та № 51422596/1 від 19 вересня та 05 листопада 2019 року, оскільки на виконання вимог частини третьої статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» постанови про скасування актів державного виконавця або виправлення помилок в актах № 51422596 від 19 вересня 2019 року, № 51422596 від 05 листопада 2019 року, № 51422596/1 від 19 вересня 2019 року органом ДВС не виносилися. Отже, у державного виконавця були відсутні підстави для скасування або виправлення попередніх актів та видачі нових актів про реалізацію предмета іпотеки зі спірних електронних торгів.

4.7. У порушення приписів статті 33 Закону України «Про іпотеку», статей 48, 57 Закону України «Про виконавче провадження» державним виконавцем видано акт про реалізацію предмета іпотеки № 51422596 від 12 листопада 2019 року на підставі протоколу № 426264 проведення електронних торгів 19 серпня 2019 року за лотом № 364249, зміст якого щодо складу майна суперечить інформації про іпотечне майно, яка розміщена на вебсайті організатора торгів. Апеляційним судом не взято до уваги зазначені порушення та зроблено помилковий висновок про правомірність і законність оспорюваних актів державного виконавця.

4.8. Складені за наслідком реалізації предмета іпотеки акти державного виконавця № 51422596 та № 51422596/1 від 19 вересня 2019 року, № 51422596 від 05 листопада 2019 року, № 51422596 та № 51422596/1 від 12 листопада 2019 року в порушення вимог статті 8 Закону України «Про виконавче провадження» не зареєстровані в Автоматизованій системі виконавчого провадження, тому є незаконними з огляду на недотримання порядку їх видачі, що встановлений законодавством про виконавче провадження.

5. Аргументи відповідачів

5.1. Відповідач-1у відзиві на касаційну скаргу просив її залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду без змін. Відповідач-1 аргументував правильністю застосування апеляційним судом положень законодавства про виконавче провадження та іпотеку при наданні оцінки процедурі продажу спірного майна позивача як іпотечного у ЗВП на виконання рішень суду про стягнення коштів та зауважив, що в силу частини першої статті 49 Закону України «Про іпотеку», частини сьомої статті 51 Закону України «Про виконавче провадження» та абзацу шістнадцятого пункту 2 розділу VII Порядку № 2831/5 допускається реалізація права іпотекодержателя на залишення за собою предмета іпотеки шляхом проведення заліку своїх забезпечених вимог у рахунок ціни іпотечного майна за наслідком оголошення електронних торгів у ВП такими, що не відбулися, незалежно від черговості їх проведення як перших, других чи третіх електронних торгів.

5.2. Відповідач-1 зауважив, що примусова реалізація нерухомого майна зі спірних торгів не мала наслідком вибуття такого майна із власності позивача, зважаючи на те, що державну реєстрацію прав власника на спірне майно за відповідачем-2 проведено не було, а на даний час майно залишається у власності позивача.

5.3. Відповідач-1 зазначив, що державним виконавцем оформлено результати спірних електронних торгів складенням 19 вересня 2019 року актів № 51422596 та № 51422596/1 про реалізацію предмета іпотеки в порядку статті 47 Закону України «Про іпотеку» та за наслідком виявлених у цих актах помилок складено виправлені акти № 51422596 та № 51422596/1 від 05 і 12 листопада 2019 року, що відповідає приписам частини третьої статті 74 Закону України «Про виконавче провадження».

5.4. Відповідач-3 у відзиві на касаційну скаргу заперечував обґрунтованість доводів позивача, просив відмовити в її задоволенні, постанову апеляційного суду залишити без змін. Відповідачем-3 висловлено аргументи щодо необхідності застосування до спірних правовідносин положень Закону України «Про іпотеку» як спеціальних при визначенні процедури продажу арештованого у ВП майна, яке є предметом іпотеки; за змістом частини першої статті 49 цього Закону передбачено право іпотекодержателя залишити за собою предмет іпотеки незалежно від того, на яких за черговістю торгах таке право ним реалізовано. На думку відповідача-3, жодних порушень вимог чинного законодавства при складенні оспорюваних актів про реалізацію предмета іпотеки з перших торгів органом ДВС допущено не було.

5.5. Відповідач-3 зауважив, що дії державного виконавця з підготовки проведення прилюдних торгів мають самостійний спосіб і строки оскарження, тому не можуть бути підставою для визнання торгів недійсними, якщо такі дії не оскаржено та не визнано незаконними в зазначений спосіб; відповідач-3 зіслався на правові позиції Верховного Суду, викладені в постановах від 02 травня 2018 року у справі № 910/10136/17 та від 14 лютого 2018 року у справі № 490/5475/15, Верховного Суду України згідно з постановою від 24 жовтня 2012 року у справі № 6-116цс12.

5.6.Відповідач-2 відзив на касаційну скаргу не подав.

6. Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

13 квітня 2021 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини третьої статті 302 ГПК України. Обґрунтовував ухвалу так.

6.1. Убачаються підстави для відступу від висновку щодо застосування частин першої, другої статті 49 Закону України «Про іпотеку» та частин шостої, дев`ятої статті 61 Закону України «Про виконавче провадження» у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду. Так, Касаційний цивільний суд у постановах від 31 жовтня 2018 року у справі № 462/2138/15-ц, від 03 липня 2019 року у справі № 2-2170/11, від 12 лютого 2020 року у справі № 2-479/11 та від 08 квітня 2020 року у справі № 372/4353/13-ц виклав правову позицію про те, що норми Закону України «Про виконавче провадження» дозволяють державному виконавцю передавати на реалізацію предмет іпотеки в ході примусового виконання рішень судів про стягнення на користь іпотекодержателя заборгованості, яка випливає із забезпечених іпотекою зобов`язань, за таких умов: відсутність у боржника будь-якого іншого майна, на яке можна першочергово звернути стягнення; наявність заборгованості виключно перед іпотекодержателем; дотримання порядку реалізації майна, визначеного Законом України «Про іпотеку».

6.2. Зазначений правовий висновок Касаційного цивільного суду ґрунтується на пріоритетному, у порівнянні з приписами частин шостої та дев`ятої статті 61 Закону України «Про виконавче провадження», застосуванні загальних норм статті 49 Закону України «Про іпотеку» у правовідносинах щодо реалізації арештованого іпотечного майна у виконавчому провадженні з примусового виконання судового рішення про стягнення кредитної заборгованості на користь іпотекодержателя, якщо перші або другі електронні торги не відбулися. Разом з тим колегія суддів Касаційного господарського суду вважає, що на відміну від диспозитивних норм статті 49 Закону України «Про іпотеку», яка дозволяє іпотекодержателю залишити за собою предмет іпотеки у разі визнання перших або других прилюдних торгів такими, що не відбулися, імперативні норми частин шостої та дев`ятої статті 61 Закону України «Про виконавче провадження» надають таке право стягувачу-іпотекодержателю виключно у разі нереалізації майна з третіх електронних торгів.

7. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.

7.1. Щодо конкуренції норм статті 61 Закону України «Про виконавче провадження» та статті 49 Закону України «Про іпотеку» у правовідносинах щодо реалізації предмета іпотеки з електронних торгів у виконавчому провадженні

7.1.1. Положеннями пункту 9 частини другої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов`язковість судового рішення. Частиною другою статті 129-1 Конституції України визначено позитивний обов`язок держави забезпечити виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

7.1.2. Виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист та охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини Рішення Контитуційного Суду України від 13 грудня 2012 року № 18-рп/2012).

7.1.3. Примусове виконання судових рішень здійснюється відповідно до умов та порядку, передбачених Законом України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року № 1404-VIII (далі - Закон № 1404-VIII). Статтею 1 Закону № 1404-VIII (тут і надалі у редакції, чинній на дату проведення електронних торгів 19 серпня 2019 року) визначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання, зокрема, судових рішень, є сукупністю дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

7.1.4. Отже, під час виконання судових рішень поряд з нормами Закону № 1404-VIII застосовуються положення Конституції України, інших законів та нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до цього Закону. Разом з визначенням особливостей процедури виконавчого провадження Закон № 1404-VIII має бланкетні та відсильні норми, які передбачають застосування правових приписів інших нормативних актів при здійсненні виконавчого провадження.

7.1.5. Розділом VII Закону № 1404-VIII (статті 48 - 61) передбачено загальний порядок звернення стягнення на майно боржника під час примусового виконання судових рішень. Так, частинами першою, другою, п`ятою статті 48 цього Закону визначено, що звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації. Стягнення за виконавчими документами звертається в першу чергу на кошти боржника у національній та іноземній валютах, інші цінності, у тому числі на кошти на рахунках боржника у банках та інших фінансових установах. У разі відсутності у боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення невідкладно звертається також на належне боржнику інше майно, крім майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення.

7.1.6.Отже, законодавцем надано право виконавцю звертати стягнення за виконавчими документами як на кошти й інші цінності боржника (рухоме майно), так і на належне боржнику майно, у тому числі нерухоме майно, у разі відсутності в боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача.

7.1.7. Статтею 51 Закону № 1404-VIII передбачено особливості звернення стягнення на заставлене майно. Частиною сьомою цієї статті визначено, що примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється виконавцем з урахуванням положень Закону України «Про іпотеку».Отже, ця норма є відсильною та надає судовому виконавцю повноваження застосувати до реалізації предмета іпотеки у виконавчому провадженні за рішенням суду про стягнення боргу положення Закону України «Про іпотеку», які визначають особливості звернення стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку за Законом України «Про іпотеку».

7.1.8. Розділом V Закону України «Про іпотеку» від 05 червня 2003 року № 898-IV (далі - Закон № 898-IV, тут і далі у редакції, чинній на дату проведення електронних торгів 19 серпня 2019 року) регламентовано порядок задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки, що передбачає підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки (стаття 33) та особливості реалізації предмета іпотеки на прилюдних торгах (статті 41 - 50).

7.1.9. За змістом частини першої статті 41 Закону № 898-IV убачається, що реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах, у тому числі у формі електронних торгів, у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону.

7.1.10. Отже, норми Закону України «Про виконавче провадження» допускають звернення стягнення на предмет іпотеки в ході процедури виконавчого провадження без судового рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки в межах процедури стягнення коштів з іпотекодавця на користь іпотекодержателя. Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 23 січня 2019 року у справі № 522/10127/14-ц (провадження № 14-428цс18).

7.1.11. Будь-яке арештоване у виконавчому провадженні майно реалізується відповідно до процедури, визначеної частинами першою, п`ятою, шостою статті 61 Закону № 1404-VIII, з урахуванням порядку проведення електронних торгів, визначеного відповідно до наказу Міністерства юстиції України від 29 вересня 2016 року за № 2831/5 «Про затвердження Порядку реалізації арештованого майна».

7.1.12. Порядок № 2831/5 складається з розділів, які визначають процедуру організації та проведення електронних торгів; особливості реалізації арештованого майна за фіксованою ціною; процедуру оформлення результатів електронних торгів та розрахунків за придбане з торгів майно; підстави для проведення повторних торгів; порядок визнання електронних торгів (торгів за фіксованою ціною) такими, що не відбулися, зупинення електронних торгів та зняття майна з реалізації; процедуру проведення конкурсного відбору організатора; порядок залучення оператора і процедуру контролю за діяльністю організатора й оператора, порядок вирішення спорів (розділи I - VI, VIII - XV). Положення зазначених розділів Порядку № 2831/5 застосовуються під час організації та здійснення продажу всіх видів майна, арештованого у виконавчому провадженні, за винятком видів майна, особливості реалізації якого визначено розділом VIIцього Порядку.

7.1.13. Абзацом першим пункту 2 розділу VII Порядку № 2831/5 передбачено, що реалізація предмета іпотеки здійснюється відповідно до вимог цього Порядку з урахуванням особливостей, визначених цим пунктом та Законом України «Про іпотеку».

7.1.14.Отже, затвердженим Міністерством юстиції України на виконання вимог частини другої статті 61 Закону № 1404-VIII підзаконним нормативно-правовим актом (Порядком № 2831/5) визначено процедуру організації і проведення електронних торгів з продажу арештованого виконавцем майна та конкретизовано, що в разі реалізації у виконавчому провадженні іпотечного майна, підлягають застосуванню положення пункту 2 розділу VIIПорядку № 2831/5 та Закону України «Про іпотеку».

7.1.15. Разом з тим як тіло Закону № 1404-VIII, так і його розділ XIII «Прикінцеві та перехідні положення» не містять приписів щодо особливостей реалізації у виконавчому провадженні нерухомого майна, обтяженого іпотекою. Водночас частина сьома статті 51 Закону № 1404-VIII є відсильною нормою і визначає обов`язок виконавця вчиняти дії з реалізації предмета іпотеки з урахуванням положень Закону № 898-IV, який прийнято раніше та який можна вважати спеціальним щодо унормування відчуження предметів іпотеки за судовим рішенням чи за домовленістю сторін.

7.1.16. Статтею 45 Закону № 898-IV визначено порядок проведення прилюдних торгів на засадах прозорості та з можливістю будь-якого учасника торгів, у тому числі іпотекодержателя, набути прав покупця предмета іпотеки за наслідком проведення прилюдних торгів (частини перша, друга цієї статті).

7.1.17. За змістом частини четвертої статті 45 Закону № 898-IV вбачаються два випадки, коли прилюдні торги визнаються такими, що не відбулися: 1) якщо жоден учасник не зареєструвався; 2) у разі якщо предмет іпотеки не був проданий. У випадку визнання прилюдних торгів такими, що не відбулися, в іпотекодержателя настають права й обов`язки, передбачені положеннями статті 49 Закону № 898-IV.

7.1.18. Так, частиною першою статті 49 Закону № 898-IV визначено право іпотекодержателя та інших кредиторів відповідно до пріоритету їх зареєстрованих вимог протягом десяти днів з дня оголошення прилюдних торгів такими, що не відбулися, залишити за собою предмет іпотеки за початковою ціною шляхом заліку своїх забезпечених вимог у рахунок ціни майна. Таке право іпотекодержателю гарантується законом щодо перших - третіх торгів з продажу предмета іпотеки, які проводяться організатором торгів з продажу предмета іпотеки в судовому порядку.

7.1.19. Реалізація цього права оформлюється протоколом, сформованим за результатами електронних торгів, що не відбулися, копія якого надсилається іпотекодержателю організатором торгів протягом трьох робочих днів (абзаци восьмий, шістнадцятий пункту 2 розділу VІІ Порядку реалізації арештованого майна). Такі дії організатора торгів можна вважати публічною офертою до укладення правочину з відчуження предмета іпотеки шляхом заліку забезпечених вимог іпотекодержателя в рахунок ціни продажу з публічних торгів предмета іпотеки. Надіслання іпотекодержателем державному (приватному) виконавцю упродовж десяти днів з дня оголошення прилюдних торгів такими, що не відбулися, заяви про залишення за собою предмета іпотеки із заліком забезпечених вимог іпотекодержателя в рахунок ціни продажу предмета іпотеки на відповідних торгах, що не відбулися, є прийняттям такої публічної оферти, а складання державним (приватним) виконавцем акта про реалізацію предмета іпотеки та підписання його іпотекодержателем підтверджує волевиявлення іпотекодержателя на перехід до нього права власності на предмет іпотеки за наслідком укладення такого правочину. Отже, таке правове регулювання є диспозитивним, воно залежить від волевиявлення іпотекодержателя на кожному з етапів проведення публічних торгів, які не відбулися внаслідок відсутності покупців. А продаж майна з публічних торгів має ознаки правочину з відчуження майна боржника у процедурі виконання судового рішення.

7.1.20. У частині другій статті 49 Закону № 898-IV законодавцем визначено правові наслідки нереалізації іпотекодержателем права, передбаченого частиною першою статті 49 цього Закону, після перших прилюдних торгів - виконавець виставляє предмет іпотеки на продаж на тих же умовах на другі прилюдні торги з початковою ціною іпотечного майна в розмірі 80 відсотків початкової вартості предмета іпотеки на перших прилюдних торгах. У разі оголошення других прилюдних торгів такими, що не відбулися, іпотекодержатель має право придбати предмет іпотеки за початковою ціною других прилюдних торгів. Якщо таким правом іпотекодержатель не скористався, виконавцем призначається проведення третіх прилюдних торгів у тому самому порядку зі зниженням початкової вартості предмета іпотеки до 70 відсотків його вартості на перших прилюдних торгах. Відтак подальша процедура продажу майна з публічних торгів за наслідком попереднього аукціону, який не відбувся, залежить від волевиявлення іпотекодержателя та інших кредиторів щодо придбання майна за ціною попередніх публічних торгів та її не можна вважати імперативно визначеною законодавцем.

7.1.21. Отже, законодавцем у статті 49 Закону № 898-IV передбачено продаж іпотечного майна з прилюдних торгів у три етапи з наданням іпротекодержателю права на залишення за собою предмета іпотеки за початковою ціною шляхом заліку своїх забезпечених вимог у рахунок ціни майна за результатами кожних торгів, які оголошено такими, що не відбулися (перших, других, третіх). Така правова норма є диспозитивною за своєю правовою природою.

7.1.22. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що приймаючи нову редакцію Закону України «Про виконавче провадження» (Закон № 1404-VIII), яка набрала чинності з 05 жовтня 2016 року після набрання чинності Законом України «Про іпотеку», законодавець передбачив правове регулювання із застосуванням правових норм, які вже ефективно використовувалися в ході судової процедури звернення стягнення на предмет іпотеки, що підтверджує розумність та збалансованість такого правового регулювання, адже зустрічне зарахування грошових вимог іпотекодержателя за наслідком оголошення перших торгів такими, що не відбулися у зв`язку з відсутністю учасників торгів, не тільки спрощує для іпотекодержателя, який є єдиним стягувачем у виконавчому провадженні, звернення стягнення на майно, а також дозволяє зарахувати в погашення боргу грошові вимоги стягувача, що відповідають експертній вартості предмета іпотеки без їх зниження на других та третіх торгах. Зазначене відповідає інтересам іпотекодавця у виконавчому провадженні щодо якнайповнішого задоволення та погашення (припинення) вимог кредитора у виконавчому провадженні за рахунок вартості майна, на яке звертає стягнення державний (приватний) виконавець.

7.1.23. Вирішуючи питання щодо конкуренції правових норм Закону України «Про виконавче провадження» та Закону України «Про іпотеку» у правовідносинах, що склалися у виконавчому провадженні під час реалізації іпотечного майна боржника за судовим рішенням про стягнення грошової суми, Велика Палата Верховного Суду виснує, що у правовому регулюванні процедури продажу майна, на яке звернено стягнення державним (приватним) виконавцем, норми статті 61 Закону України «Про виконавче провадження» є загальними відносно до норм статті 49 Закону України «Про іпотеку», якими визначено особливості реалізації іпотечного майна з публічних торгів, зважаючи на правовий режим майна, що відчужується, як обтяженого іпотекою стягувача-іпотекодержателя та з огляду на переважне право іпотекодержателя на задоволення вимог за рахунок предмета іпотеки.

7.1.24. Також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 522/10127/14-ц (провадження № 14-428цс18) зроблено правовий висновок про те, що норми Закону України «Про виконавче провадження» допускають звернення стягнення на предмет іпотеки в межах процедури стягнення коштів з іпотекодавця на користь іпотекодержателя за таких умов: відсутність у боржника будь-якого іншого майна, на яке можна першочергово звернути стягнення; наявність заборгованості виключно перед іпотекодержателем; дотримання порядку реалізації майна, визначеного Законом України «Про іпотеку».

Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від зазначеної правової позиції та зазначає про те, що вона відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 28 вересня 2016 року у справі № 165/810/13-ц (провадження № 6-1680цс16).

7.1.25. Разом з тим правова позиція Верховного Суду України, викладена в постанові від 26 листопада 2014 року у справі № 6-174цс14, щодо правовідносин сторін, які мали місце у 2012 році, згідно з якою в разі, коли прилюдні торги проводились на виконання рішення про стягнення кредитної заборгованості, а судове рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки було відсутнє, то при вирішенні судом питання щодо наявності чи відсутності порушення встановлених законодавством правил проведення торгів норми Закону № 898-ІVдо спірних відносин не застосовуються, а застосовуються загальні норми, що регулюють правовідносини з реалізації нерухомого майна з прилюдних торгів, - норми Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року № 606-XІV (далі - Закон № 606-XІV) та Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 27 жовтня 1999 року № 68/5, є нерелевантною до правовідносин у цій справі, оскільки реалізація предмета іпотеки мала місце у 2019 році за іншого правового регулювання спірних відносин.

7.1.26. Водночас Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що Законом № 606-XІV, положення якого, окрім статті 4, втратили чинність з дня набрання чинності 05 жовтня 2016 року Законом № 1404-VIII, було передбачено подібне правове регулювання порядку звернення стягнення на заставлене майно у виконавчому провадженні.

Так, частиною восьмою статті 54 Закону № 606-XІV, диспозиція якої відповідає законодавчій конструкції диспозиції частини сьомої статті 51 Закону № 1404-VIII, передбачено, що примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України «Про іпотеку».

Отже, у редакції Закону № 606-XІV визначено правове регулювання, яке передбачає реалізацію предметів іпотеки у виконавчому провадженні із застосуванням Закону України «Про іпотеку», подібне до статті 51 Закону № 1404-VІІІ.

У постанові від 18 листопада 2015 року у справі № 6-28цс15 Верховний Суд України висловив правову позицію щодо застосування в подібних правовідносинах положень статей 52, 54 Закону № 606-XІV про те, що норми Закону № 606-XІV допускають звернення стягнення на предмет іпотеки в ході процедури виконавчого провадження без наявності відповідного рішення в межах процедури стягнення коштів з іпотекодавця на користь іпотекодержателя, оскільки виконання рішення суду про стягнення заборгованості має виконуватися за рахунок усього майна, що належить боржнику.

Убачається фактичний відступ Верховного Суду України від його правової позиції, викладеної в постанові від 26 листопада 2014 року у справі № 6-174цс14, відповідно до висновків мотивувальної частини постанови Верховного Суду України в постанові від 18 листопада 2015 року у справі № 6-28цс15.

З огляду на таке Велика Палата Верховного Суду зазначає про відступ від висновків Верховного Суду в постанові від 04 червня 2019 року у справі № 908/2609/17, у якій касаційним судом було застосовано нерелевантні висновки постанови Верховного Суду України від 26 листопада 2014 року у справі № 6-174цс14.

7.2. Щодо відступу від правового висновку Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду в подібних правовідносинах

7.2.1. Справу № 923/971/19 прийнято до провадження Великою Палатою Верховного Суду ухвалою від 27 квітня 2021 року на підставі частини третьої статті 302 ГПК України з огляду на обґрунтування Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду підстав для відступу від висновку щодо застосування статті 49 Закону України «Про іпотеку» та статті 61 Закону України «Про виконавче провадження» у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухвалених рішеннях Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у справах № 372/4353/13-ц, № 2-479/11, № 462/2138/15-ц, № 2-2170/11.

7.2.2. Спір у справі № 372/4353/13-ц виник з приводу оскарження дій державного виконавця щодо реалізації предмета іпотеки на виконання судового рішення про стягнення боргу за результатами перших електронних торгів, які визнано такими, що не відбулися, шляхом передачі іпотечного майна стягувачу-іпотекодержателю на підставі частини першої статті 49 Закону України «Про іпотеку». За наслідком касаційного перегляду цієї справи Касаційний цивільний суд у постанові від 08 квітня 2020 року погодився з висновками суду апеляційної інстанції про правомірність дій виконавця щодо складення постанови та акта про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу після перших електронних торгів та відсутність підстав для проведення других та третіх торгів за таких обставин.

Правовідносини у справах № 372/4353/13-ц та № 923/971/19 є подібними.

У справі № 372/4353/13-ц Касаційний цивільний суд дійшов висновку, що норми Закону України «Про виконавче провадження» дозволяють державному виконавцю передавати на реалізацію предмет іпотеки в ході примусового виконання рішень судів про стягнення на користь іпотекодержателя заборгованості, яка випливає із забезпечених іпотекою зобов`язань, за таких умов: відсутність у боржника будь-якого іншого майна, на яке можна першочергово звернути стягнення; наявність заборгованості виключно перед іпотекодержателем; дотримання порядку реалізації майна, визначеного Законом України «Про іпотеку».

Такі висновки відповідають правовій позиції Верховного Суду України в постанові від 28 вересня 2016 року у справі № 165/810/13-ц (провадження № 6-1680цс16) та частково підтверджені висновками Великої Палати Верховного Суду в постанові від 23 січня 2019 року у справі № 522/10127/14-ц про те, що норми Закону України «Про виконавче провадження» допускають звернення стягнення на предмет іпотеки в ході процедури виконання судового рішення про стягнення грошової суми з іпотекодавця на користь іпотекодержателя.

Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 08 квітня 2020 року у справі № 372/4353/13-ц щодо застосування статті 49 Закону України «Про іпотеку» та статті 61 Закону України «Про виконавче провадження» у правовідносинах щодо залишення іпотечного майна за іпотекодержателем за наслідком його реалізації з перших електронних торгів, які не відбулися, з огляду на висновки, викладені в пунктах 7.1.8 - 7.1.25 цієї постанови.

7.2.3.Також Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від висновку Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеного в постановах від 12 лютого 2020 року у справі № 2-479/11 та від 31 жовтня 2018 року у справі № 462/2138/15-ц, щодо можливості звернення стягнення на предмет іпотеки в ході процедури виконавчого провадження без судового рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки в межах процедури стягнення коштів з іпотекодавця на користь іпотекодержателя. Правовідносини у справах № 923/971/19 та № 2-2170/11 не є подібними, тому Велика Палата Верховного Суду зазначає про те, що постанова від 03 липня 2019 року у справі № 2-2170/11 прийнята судами за встановлення інших обставин справи.

7.2.4. Велика Палата Верховного Суду вбачає підстави для відступу від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в постанові від 04 червня 2019 року у справі № 908/2609/17 про неможливість у виконавчому провадженні з виконання рішення суду про стягнення грошової суми звернути стягнення на предмет іпотеки на задоволення вимог стягувача-іпотекодержателя як такого, що зроблений без застосування статті 51 Закону України «Про виконавче провадження», статті 49 Закону України «Про іпотеку» та з неправильним застосуванням статті 41 Закону України «Про іпотеку».

7.3. Висновки щодо застосування норм права з огляду на встановлені судами обставини

7.3.1. Як установлено судами, електронні торги з продажу предмета іпотеки відбулися 19 серпня 2019 року у ЗВП, відкритому у червні 2016 року на виконання вимог стягувача-іпотекодержателя за судовими рішеннями про стягнення грошових сум. Загальні вимоги стягувача становили понад 8,6 млн дол. США.

7.3.2. 08 травня 2019 року за постановою державного виконавця проведено експертну оцінку майнового комплексу боржника суб`єктом оціночної діяльності ЗАТ «Консалтингюрсервіс» та визначено його ринкову вартість на суму 23 786 360 грн, що еквівалентно на дату оцінки 903 050 дол. США, порівняльним підходом. При цьому експертний висновок містить висновок про ринкову вартість майна 99 712 386 грн, що еквівалентно 3 785 585 дол. США (том 1, а. с. 173 - 184). У матеріалах справи відсутні дані про те, що зазначена експертна оцінка майна оскаржувалася іпотекодавцем згідно із частинами четвертою, п`ятою статті 57 Закону № 1404-VIII.

7.3.3. Майно організатором торгів виставлено на продаж двома лотами № 364240 (стартова ціна 8 256 110 грн) та № 364249 (стартова ціна 15 530 250 грн), отже в цілому стартова ціна продажу відповідала його експертній оцінці за порівняльним підходом - 23 786 360 грн. Організатором торгів за результатами першого аукціону з продажу майна складено два протоколи від 19 серпня 2019 року про те, що торги не відбулися (за відсутності допущених учасників торгів) (том 1, а. с. 14 - 31).

7.3.4. Суди встановили, що заявою за № 02.2.3-993 від 28 серпня 2019 року ПАТ «Дельта Банк» у межах десятиденного строку шляхом надіслання поштового відправлення звернулося до державного виконавця про залишення за собою майна боржника, на яке зверталося стягнення за обома лотами (том 2, а. с. 13 - 17), що стало підставою для складення державним виконавцем актів про реалізацію предметів іпотеки від 19 вересня 2019 року за наслідком оголошення перших публічних торгів зі звернення стягнення на це майно у ВП такими, що не відбулися за відсутності учасників.

7.3.5. Отже, згідно з частиною другою статті 49 Закону № 898-ІV, іпотекодержатель, як єдиний стягувач у ЗВП з виконання судових рішень про стягнення на його користь грошових коштів, має право залишити за собою предмет іпотеки за початковою ціною шляхом заліку своїх забезпечених вимог у рахунок ціни майна, щодо якого звертається стягнення. При цьому Велика Палата Верховного Суду керується висновками про застосування норм права відповідно до пунктів 7.1.22 - 7.1.24 мотивувальної частини цієї постанови.

7.3.6. З огляду на зазначене апеляційним судом правильно застосовано норми законодавства про іпотеку як такі, що передбачають спеціальне регулювання як для процедури звернення стягнення на предмет іпотеки за судовим рішенням, так для процедури звернення стягнення на майно боржника за судовим рішенням про стягнення грошової суми, у випадку якщо єдиним стягувачем у ВП є іпотекодержатель та відсутні кошти на рахунках боржника на виконання вимог про стягнення грошової суми.

7.3.7. Апеляційним судом спростовано доводи позивача про те, що до складу майнового комплексу боржника як під час його виставлення на торги відповідно до оголошення, так під час експертної оцінки не було включено такі споруди: мостіння № 1, димова труба № 4, прохідна літ. «Б», прохідна літ. «В», навіс літ. «Д», навіс з огорожею КТП-400 літ. «Л», сарай-склад літ. «Е», сарай-склад літ. «Ж», сарай-склад літ. «З», котельня літ. «О», огорожа № 1, 2, ворота № 3, навіси літ. «П», «Р», «С», «Т», «У» з посиланням на те, що згідно з пунктом 2.2. іпотечного договору майно передано в іпотеку з усіма його невід`ємними приналежностями та всіма поліпшеннями, зробленими іпотекодавцем у період дії договору. Апеляційний суд зазначив, що експертом було в цілому оцінено майновий комплекс боржника з усіма його приналежностями та поліпшеннями і в такому складі його було виставлено на продаж організатором торгів у складі двох лотів (том 1, а. с. 178 - зворот).

7.3.8. Апеляційний суд установив, що 19 вересня 2019 року державним виконавцем видано акти про реалізацію предметів іпотеки № 51422596 та № 51422596/1. До акта № 51422596 за власною ініціативою державного виконавця в порядку виправлень згідно із частиною третьою статті 74 Закону № 1404-VIII було внесено виправлення та видано виправлений акт № 51422596 05 листопада 2019 року. А до акта про реалізацію предмета іпотеки № 51422596/1 шляхом внесення виправлень із зазначенням реквізитів правовстановлюючих документів ТОВ «Амалтея» у такому ж порядку внесено виправлення 12 листопада 2019 року за заявою стягувача. З огляду на такі обставини внесення виправлень до складених актів 19 вересня 2019 року апеляційний суд дійшов висновку, що зазначені акти не суперечать вимогам чинного законодавства, у зв`язку із чим у суду відсутні підстави для визнання їх незаконними та скасування.

7.3.9. Велика Палата Верховного Суду погоджується з правильністю застосування в цьому випадку частини третьої статті 74 Закону № 1404-VIII, зазначає про відсутність повноважень у касаційного суду щодо оцінки (переоцінки) доказів та відсутність правових підстав для визнання незаконними та скасування актів державного виконавця від 19 вересня 2019 року № 51422596 та № 51422596/1 та відповідно виправлень, внесених до зазначених актів 05 листопада 2019 року (до акта № 51422596) та 12 листопада 2019 року (до акта № 51422596/1).

7.3.10. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновками апеляційного суду про те, що заходи примусового виконання рішення суду у спосіб звернення стягнення на предмети іпотеки у виконавчому провадженні не мали наслідком відчуження майна, оскільки права на нерухоме майно у відповідача-2 ПАТ «Дельта Банк» згідно зі статтею 334 Цивільного кодексу України не виникли, їх державної реєстрації не відбулося, а тому арешт майна боржника за ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 06 вересня 2016 року в кримінальній справі № 757/43241/16-к не має юридичного значення (том 1, а. с. 34 - 35).

Позивачем надано до позовної заяви ухвалу суду про накладення арешту шляхом заборони відчуження майна позивача, яку прийнято в порядку статті 170 Кримінального процесуального кодексу України з метою забезпечення цивільного позову в кримінальній справі до ПАТ «Дельта Банк», яка внесена 13 вересня 2016 року до реєстру обтяжень нерухомого майна (том 1, а. с. 165).

Велика Палата Верховного Суду вважає, що продаж майна боржника з публічних торгів у виконавчому провадженні за наявності чинного його обтяження арештом у кримінальній справі може бути підставою недійсності правочину з відчуження такого майна чи визнання незаконними дій державного виконавця у виконавчому провадженні, якщо таке обтяження має вищий пріоритет, порівняно з пріоритетом іпотеки та арешту нерухомого майна, що накладений виконавцем у межах виконавчого провадження (пункт 40 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (провадження № 12-127гс19). У протилежному випадку судовий арешт майна може бути несправедливо використаний на шкоду іпотекодержателю та на користь іншого кредитора, чиї вимоги виникли пізніше.

Однак у цьому випадку дослідження такої підстави є необґрунтованим, оскільки заявою за вихідним № 181 від 19 грудня 2019 року позивач змінив підстави позову, зазначаючи про незаконне звернення стягнення на забезпечене іпотекою майно в ході виконання судових рішень про стягнення коштів з позивача в цій справі з посиланням на статтю 41 Закону № 898-ІV та статті 51, 61 Закону № 1404-VIII (том 2, а. с. 95 - 98). Зазначене унеможливлює дослідження судами в цій справі обставин обтяження предметів іпотеки ухвалою суду, постановленою в кримінальному провадженні, з огляду на положення статті 14 ГПК України щодо меж розгляду справи господарським судом, визначених позивачем у заяві про зміну підстав позову.

З огляду на зазначене висновки апеляційного суду про те, що заходи примусового виконання рішення суду у спосіб звернення стягнення на предмети іпотеки у виконавчому провадженні не мали наслідком відчуження майна необхідно виключити з мотивувальної частини постанови від 25 листопада 2020 року.

7.3.11. Доводи скаржника, зазначені в пунктах 4.1 - 4.8 описової частини цієї постанови спростовуються висновками про застосування норм процесуального права відповідно до пунктів 7.1.1 - 7.1.26 мотивувальної частини цієї постанови; частина доводів касаційної скарги є необґрунтованими, оскільки спрямовані на переоцінку доказів у справі, що виходить за межі повноважень касаційного суду відповідно до статті 300 ГПК України. Надавши оцінку допущеним порушенням державного виконавця щодо належного складення актів про реалізацію предметів іпотеки № 51422596 та № 51422596/1, внаслідок яких йому довелося вносити виправлення до зазначених актів, як таким, що не вплинули в цілому на законність проведення електронних торгів та законність передачі предметів іпотеки іпотекодержателю за наслідком перших торгів, які не відбулися, із застосуванням приписів статті 49 Закону № 898-ІV, апеляційний суд спростував доводи позивача у справі про наявність підстав для визнання незаконними і скасування таких актів.

8. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

8.1. Щодо суті касаційної скарги

8.1.1. За змістом пункту 3 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

8.1.2. Частиною першою статті 311 ГПК України встановлено, що суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

8.1.3. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 25 листопада 2020 року у справі № 923/971/19 слід змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови, в іншій частині зазначену постанову апеляційного суду залишити без змін.

8.2. Щодо розподілу судових витрат

8.2.1. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про зміну мотивувальної частини постанови і залишення без змін її резолютивної частини судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 240, 308, 311, 314, 315, 317, 326 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду

П О С Т А Н О В И Л А :

1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Амалтея» задовольнити частково.

2. Постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 25 листопада 2020 року у справі № 923/971/19 змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 25 листопада 2020 року у справі № 923/971/19 в іншій частині залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Суддя доповідач

Л. Й. Катеринчук

Судді

Т. О. Анцупова

Г. Р. Крет

В. В. Британчук

Л. М. Лобойко

Ю. Л. Власов

К. М. Пільков

І. В. Григор'єва

О. Б. Прокопенко

М. І. Гриців

В. В. Пророк

Д. А. Гудима

Л. І. Рогач

В. І. Данішевська

В. М. Сімоненко

Ж. М. Єленіна

І. В. Ткач С. П. Штелик

Джерело: ЄДРСР 97628611

Link to comment
Share on other sites

Чергове рішення ВП-ВС, яке перевертає судову практику до гори ногами з натягуванням, на мій погляд, сови на глобус та цинічним ігноруванням норм законодавства й намаганням трактувати дуже вибірково законодавство.

Постанову варто прочитати, якщо коротко, то висновки наступні:

1. У зведеному провадженні можна звертати стягнення на іпотеку без наявності відповідного рішення в межах процедури стягнення коштів з іпотекодавця на користь іпотекодержателя, якщо за обома виконавчими провадженнями один іпотекотримач;

2. Стягувач може визнати право власності на предмет іпотеки, що реалізується після перших, других чи третіх торгів, що не відбулись, на свій вибір;

3. Можна звернути стягнення та продавати предмет іпотеки, навіть при наявності арешту у кримінальній справі, якщо на думку суду такий арешт порушує права кредитора та затягує стягнення.

 

  • Like 2
Link to comment
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...
  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      29 червня 2021 року
      м. Київ
      Справа № 916/2813/18
      Провадження № 12-71гс20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.
      судді-доповідача Власова Ю. Л.,
      суддів Британчука В. В., Григор`євої І. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.,
      за участю секретаря судового засідання - Бутенка А. О.,
      учасники справи:
      позивач - адвокат Приміч Д. В.,
      відповідачка-1 - адвокат Гамар В. І.,
      відповідачка-2 - не з`явився,
      третя особа - не з`явився,
      розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , Позивач) на рішення Господарського суду Одеської області від 05.12.2019 ( ОСОБА_2 - головуючий, судді Щавинська Ю. М., Невінгловська Ю. М.) та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 09.06.2020 (Поліщук Л. В. - головуючий, судді Будішевська Л. О., Таран С. В.) у справі
      за позовом ОСОБА_1
      до ОСОБА_3 (далі - ОСОБА_3 , Відповідачка-1), ОСОБА_4 (далі - ОСОБА_4 , Відповідачка-2),
      третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - Приватне підприємство «Ніка-2» (далі - ПП)
      про визнання договору дарування недійсним.
      1. Короткий зміст позовних вимог і заперечень
      1.1. У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про визнання недійсним договору дарування частки у статутному капіталі ПП, укладеного Відповідачками 13.07.2015 (далі - Договір).
      1.2. Позовна заява мотивована тим, що Позивач не уповноважував Відповідачку-1 на розпорядження спільним сумісним майном - статутним капіталом ПП, яке створено під час перебування з ним у шлюбі на основі їх спільного сумісного майна, зокрема за спільно нажиті кошти подружжя. На час укладення Договору подружжю ОСОБА_5 належало 80 % статутного капіталу ПП (60 % статутного капіталу, що дорівнює 18 000 000 грн - ОСОБА_3 , 20 % статутного капіталу, що дорівнює 6 000 000 грн - ОСОБА_1 ). Водночас за Договором ОСОБА_3 без згоди та відома ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_4 частку статутного капіталу ПП у розмірі 40 %, що дорівнює 12 000 000,00 грн. Таким чином, оскільки Відповідачка-1 розпорядилася спільним сумісним майном подружжя без згоди Позивача, тобто за відсутності необхідних повноважень, Договір має бути визнаний судом недійcним на підставі частини четвертої статті 369 Цивільного кодексу України (тут і далі - ЦК України) в редакції, чинній на час укладення Договору.
      Позивач також стверджує, що дізнався про Договір лише після подання ним до Господарського суду Одеської області позовної заяви про визнання недійсними рішень загальних зборів засновників ПП про перерозподіл часток в статутному капіталі ПП, оформленого протоколом від 13.07.2015 № 1, та про виключення Позивача зі складу учасників ПП, виплату йому частини майна підприємства, пропорційної його частці в розмірі 6 000 000 грн, і про зменшення статутного капіталу підприємства на цю суму, оформленого протоколом від 23.11.2015 № 3.
      1.3. У відзивах на позовну заяву Відповідачки зазначили, що спір стосовно правомірності укладення ОСОБА_3 . Договору вже вирішено в судовому порядку. Так, Одеський апеляційний господарський суд в постанові від 11.06.2018 у справі № 916/1553/17 дослідив правовий статус спільного сумісного майна подружжя Сажиних у співвідношенні з корпоративними правовідносинами, які виникають під час створення підприємства та його діяльності, і зробив висновок, що учасник господарського товариства має право розпорядження належною йому часткою в статутному капіталі товариства без згоди другого з подружжя. Відповідні обставини з огляду на положення частини четвертої статті 75 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) не підлягають повторному доказуванню.
      Відповідачки зауважили, що у 2015 році ОСОБА_3 та ОСОБА_1 досягнули домовленості щодо відчуження їхніх часток у статутному капіталі ПП на користь власних дітей, яка була оформлена протоколом загальних зборів учасників ПП від 13.05.2015.
      Відповідачка-1 також заявила про сплив позовної давності, оскільки з часу підписання ОСОБА_3 та ОСОБА_1 протоколу зборів учасників ПП від 13.05.2015 до моменту його звернення до суду із цим позовом минуло більше трьох років. При цьому Договір за змістом повністю збігається з вказаним протоколом загальних зборів та міститься в матеріалах реєстраційної справи ПП, з якими Позивач міг ознайомитися у будь-який час.
      2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      2.1. Ухвалою Господарського суду Одеської області від 02.04.2019 провадження у справі закрито. Суд першої інстанції дійшов висновку, що спір між чоловіком і дружиною щодо недійсності укладеної дружиною без згоди чоловіка угоди, за якою відчужена спільна сумісна власність подружжя, не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства відповідно до пункту 4 частини першої статті 20 ГПК України, оскільки оспорюється правочин у сімейних правовідносинах.
      2.2. Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 13.06.2019 ухвалу Господарського суду Одеської області про закриття провадження у справі скасовано; справу № 916/2813/18 передано до Господарського суду Одеської області для продовження розгляду. Мотивуючи цю постанову, апеляційний суд зазначив, що на час укладення Договору сторони у справі були учасниками ПП, а цей правочин укладений не між подружжям, а між Відповідачками, які є учасниками ПП. Ураховуючи суб`єктний склад учасників справи та предмет спору, його належить розглядати за правилами господарського судочинства.
      2.3. Рішенням Господарського суду Одеської області від 05.12.2019, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 09.06.2020, у позові відмовлено.
      2.4. Рішення судів мотивовані тим, що укладення ОСОБА_3 . Договору не потребувало згоди її чоловіка ОСОБА_1 , тому вчинення цього правочину не суперечить приписам статей 61 та 65 Сімейного кодексу України (тут і далі - СК України) у редакції, чинній на час укладення Договору, а підстави для його визнання недійсним відповідно до частини першої статті 203, частини першої статті 215, частини четвертої статті 369 ЦК України відсутні.
      З посиланням на правові висновки, наведені в постановах Верховного Суду України від 03.07.2013 у справі № 6-61цс13, Верховного Суду від 10.10.2018 у справі № 569/6236/16-ц та від 12.11.2019 у справі № 918/598/18, суди зазначили, що з моменту внесення грошових коштів до статутного капіталу господарського товариства вони є власністю самого товариства, зазначені спільні кошти (майно) подружжя втрачають ознаки об`єкта права спільної сумісної власності подружжя. Право на компенсацію вартості частини коштів виникає в іншого з подружжя лише щодо спільних коштів, а не статутного капіталу, при цьому лише в тому разі, коли спільні кошти всупереч статті 65 СК України були використані одним з подружжя саме для внесення вкладу до статутного капіталу. Подальше розпорядження учасником товариства його часткою в статутному капіталі, зважаючи на положення статей 116, 147 ЦК України, є суб`єктивним корпоративним правом такого учасника й відчуження ним на власний розсуд частки в статутному фонді не може вважатися використанням (відчуженням) спільного майна подружжя проти волі іншого з подружжя та не в інтересах сім`ї. Таким чином, у разі передання подружжям свого майна для здійснення підприємницької діяльності шляхом участі одного з них у заснуванні господарського товариства, це майно належить зазначеному товариству на праві власності, а подружжя набуває відповідне майнове право, яке реалізується одним із них (засновником), шляхом участі в управлінні товариством, натомість інший - набуває право вимоги виплати йому певних сум у разі поділу майна між подружжям. Отже, учасник господарського товариства має право розпорядження належною йому часткою в статутному капіталі товариства без згоди іншого з подружжя.
      При цьому суди вказали на необґрунтованість посилання Позивача на висновок Конституційного Суду України, зроблений у Рішенні від 19.09.2012 № 17-рп/2012 у справі № 1-8/2012 за конституційним зверненням приватного підприємства «ІКІО» щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 61 СК України (далі - Рішення Конституційного Суду України), що статутний капітал та майно приватного підприємства є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Суди зазначили, що цей висновок зроблений щодо приватного підприємства, заснованого одним із подружжя, як унітарного підприємства відповідно до частини четвертої статті 63 Господарського кодексу України (тут і далі - ГК України) у редакції, чинній на час укладення Договору, а тому не може бути застосований до спірних правовідносин, у яких ПП на час вчинення оспорюваного правочину існувало як корпоративне підприємство з трьома засновниками (учасниками) відповідно до частини п`ятої статті 63 ГК України.
      3. Короткий зміст вимог касаційної скарги
      3.1. 30.06.2020 Позивач звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (далі - Суд) з касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Господарського суду Одеської області від 05.12.2019 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 09.06.2020, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
      4. Доводи Скаржника, викладені у касаційній скарзі
      4.1. Суди неправильно застосували норми ЦК України, СК України та Рішення Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 61 СК України, які регулюють відносини, що склалися на момент створення ПП власником, який перебував у шлюбних відносинах. На думку Позивача, оскільки статутний капітал ПП є сформованим, а ця юридична особа зареєстрована Відповідачкою-1 під час шлюбу з Позивачем, майно цього підприємства є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_5 . Після перерозподілу часток новими засновниками ПП стали чоловік Відповідачки-1 (Позивач) та її донька (Відповідачка-2), тобто всі засновники перебували в сімейних відносинах і частки ОСОБА_3 та ОСОБА_1 не перестали бути об`єктом спільної сумісної власності, а змінилось лише їх відсоткове співвідношення. З моменту створення ПП до моменту вчинення Договору були змінені частки в його статутному капіталі (частка ОСОБА_3 стала 60 %), однак це не призвело до зміни правового режиму зазначеного майна, а лише змінило порядок управління підприємством. Водночас частка Позивача і Відповідачки-1 у статутному капіталі ПП у загальному розмірі 80 % залишилися об`єктом спільної сумісної власності подружжя.
      4.2. При цьому суди помилково врахували висновки щодо застосування норм права в подібних правовідносинах, викладені в постановах Верховного Суду України від 03.07.2013 у справі № 6-61цс13, Верховного Суду від 10.10.2018 у справі № 569/6236/16-ц та від 12.11.2019 у справі № 918/598/18, оскільки вони стосуються товариств з обмеженою відповідальністю. Натомість висновок Верховного Суду в подібних правовідносинах, який стосувався б приватних підприємств, відсутній. На переконання Позивача, правове регулювання процедур створення та діяльності приватних підприємств і товариств з обмеженою відповідальністю не є тотожним, а також наявні підстави для визнання Договору недійсним, оскільки для його вчинення була необхідна згода Позивача на дарування частки в статутному капіталі ПП, яка знаходилась у їх спільній сумісній власності з Відповідачкою-1.
      5. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
      5.1. 13.08.2020 Відповідачка-1 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просить скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення - без змін, оскільки суди попередніх інстанцій правильно застосували норми матеріального права, належним чином дослідили та врахували висновки Конституційного Суду України, Верховного Суду та Верховного Суду України.
      5.2. Відповідачка-1 вказує на необхідність урахування в порядку, визначеному частиною четвертою статті 75 ГПК України, висновків Одеського апеляційного господарського суду, викладених у постанові від 11.06.2018 у справі № 916/1553/17, що учасник господарського товариства має право розпорядження належною йому часткою в статутному капіталі товариства без згоди другого з подружжя.
      5.3. Також ОСОБА_3 звертає увагу на те, що первісною підставою позову ОСОБА_1 зазначив відсутність своєї згоди на укладення Договору дарування частки в статутному капіталі ПП, яку Позивач вважає спільною сумісною власністю подружжя. Водночас таке обґрунтування спростовується матеріалами справи, оскільки під час розгляду справи в суді першої інстанції Відповідачка-1 надавала суду рішення загальних зборів засновників ПП від 13.05.2015, за яким два учасника - ОСОБА_1 та ОСОБА_3 надали взаємну згоду на відчуження кожним з них часток в статутному капіталі підприємства.
      6. Розгляд справи Верховним Судом
      6.1. Ухвалою від 23.07.2020 Суд відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Одеської області від 05.12.2019 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 09.06.2020 та призначив розгляд справи в судовому засіданні на 02.09.2020; встановив учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 14.08.2020.
      6.2. Ухвалою Суду від 02.09.2020 оголошувалась перерва в судовому засіданні до 09.09.2020.
      6.3. Ухвалою від 09.09.2020 Суд передав цю справу разом з вищевказаною касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 302 ГПК України, оскільки справа № 916/2813/18 містить виключні правові проблеми: щодо юрисдикції в спорах, предметом яких є визнання недійсним укладеного одним з подружжя без згоди іншого з подружжя договору відчуження частки приватного підприємства, яке створено за рахунок спільного майна; визначення правового режиму майна приватного підприємства; правової природи приватного підприємства та його співвідношення з товариством з обмеженою відповідальністю.
      6.4. Ухвалою від 30.09.2020 Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду справу № 916/2813/18 за касаційною скаргою ОСОБА_1 та призначила її до розгляду в судовому засіданні на 17.11.2020, а в подальшому відповідними ухвалами повідомляла учасників справи про дату та час проведення чергових судових засідань з розгляду вищевказаної касаційної скарги.
      7. Встановлені судами обставини
      7.1. ПП створено громадянкою Молдови ОСОБА_3 з метою здійснення ринкових взаємовідносин і отримання прибутку на основі задоволення потреб громадян, колективних, державних та інших підприємств і організацій у виконанні робіт і наданні послуг у сферах, визначених предметом діяльності (пункт 1.1 статуту підприємства, затвердженого рішенням загальних зборів учасників засновників, та зареєстрованого Білгород-Дністровською районною державною адміністрацією (далі - Адміністрація) 12.09.2001 за № 04056813Ю0010276).
      7.2. Відповідно до пункту 3.5 статуту ПП у зазначеній редакції статутний фонд становить 500 грн; вкладом засновника в статутний фонд підприємства можуть бути будинки, споруди, обладнання, інші матеріальні цінності, цінні папери, права користування землею, іншими природними ресурсами, а також інші майнові права, кошти, в тому числі і в іноземній валюті та інші види вкладів, не заборонені діючим законодавством.
      7.3. На підставі рішення засновника ПП від 19.09.2005 № 2 до складу засновників підприємства введено громадянина Молдови ОСОБА_1 та громадянку Молдови ОСОБА_4 .
      7.4. Відповідно до пункту 1.2 статуту ПП, зареєстрованого Адміністрацією 12.09.2001 за № 04056813Ю0010276 з подальшими змінами та доповненнями, проведеними державними реєстраторами 21.04.2008 за № 15301050007000138 та 20.07.2011 за № 153021050011000138, засновниками підприємства є ОСОБА_3 , ОСОБА_1 та ОСОБА_4 .
      7.5. На підставі рішення загальних зборів засновників, оформленого протоколом від 09.01.2013 № 1, до статуту ПП внесено зміни, державну реєстрацію яких проведено 16.01.2013 за № 15301050016000138. Згідно з пунктом 3.2 статуту в цій редакції для забезпечення діяльності підприємства створюється статутний капітал у розмірі 30 000 000 грн, який складається з вартості вкладів його засновників; вклади засновників у статутному капіталі становлять: ОСОБА_3 - вклад на суму 18 000 000 грн, що відповідає частці в статутному капіталі в розмірі 60 %; ОСОБА_1 - вклад на суму 6 000 000 грн, що відповідає частці у статутному капіталі в розмірі 20 %; ОСОБА_4 - вклад на суму 6 000 000 грн, що відповідає частці в статутному капіталі в розмірі 20 %.
      7.6. 13.07.2015 ОСОБА_3 (дарувальник) та ОСОБА_4 (обдаровувана) в письмовій формі уклали Договір, за умовами якого дарувальник безоплатно передає обдаровуваній належну дарувальнику частку у статутному капіталі ПП у розмірі 40 %, що складає 12 000 000 грн.
      7.7. Згідно з пунктом 2.1 Договору дарувальник передає предмет дарування з моменту підписання цього договору з подальшою реєстрацією змін та доповнень до статутних документів ПП у частині обдарованої частки.
      7.8. Пунктом 5.1. Договору визначено, що він набуває чинності з моменту його підписання Сторонами і діє до моменту повного виконання Сторонами своїх зобов`язань за ним.
      7.9. Рішенням загальних зборів засновників ПП, оформленим протоколом від 13.07.2015 № 1, вирішено: перерозподілити частки в статутному капіталі підприємства таким чином: ОСОБА_3 - вклад на суму 6 000 000 грн, що відповідає частці в розмірі 20 %; ОСОБА_1 - вклад на суму 6 000 000 грн, що відповідає частці в розмірі 20 % та ОСОБА_4 - вклад на суму 18 000 000 грн, що відповідає частці в розмірі 60 %; внести зміни та доповнення до статуту ПП та доручити засновнику ОСОБА_3 провести їх державну реєстрацію.
      7.10. Рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 08.10.2015 у справі № 495/6567/15-ц розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 (дошлюбне прізвище ОСОБА_6 ), зареєстрований 23.12.1995 у ВЦС сектору Ришкань, м. Кишинів, актовий запис № 875.
      7.11. На момент створення ПП (державна реєстрація 12.09.2001) і укладення Договору від 13.07.2015 Позивач та Відповідачка-1 перебували в шлюбі.
      7.12. У провадженні Господарського суду Одеської області перебувала справа № 916/1553/17 за позовом ОСОБА_1 до ПП за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача, Адміністрації в особі відділу державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання недійсними рішень загальних зборів засновників та статутів товариства.
      7.13. Рішенням Господарського суду Одеської області від 14.03.2018 у справі № 916/1553/17, залишеним без змін постановами Одеського апеляційного господарського суду від 11.06.2018 та Верховного Суду від 10.10.2018, позовні вимоги задоволено частково: визнано недійсним рішення загальних зборів засновників ПП, оформлене протоколом № 3 від 23.11.2015; визнано недійсним статут ПП у новій редакції, затверджений рішенням загальних зборів засновників ПП, оформленим протоколом № 3 від 23.11.2015; у частині позовних вимог про визнання недійсним рішення загальних зборів засновників ПП, оформленого протоколом № 1 від 13.07.2015, та визнання недійсними змін та доповнень до статуту ПП у редакції, затвердженій рішенням загальних зборів засновників ПП, оформленим протоколом № 1 від 13.07.2015, відмовлено.
      8. Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Щодо юрисдикції
      8.1. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      8.2. Справи, що належать до юрисдикції господарських судів, визначено статтею 20 ГПК України, за змістом пунктів 3, 4, 15 частини першої якої господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, у тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів; справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах; й інші справи у спорах між суб`єктами господарювання.
      8.3. Натомість відповідно до положень статті 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
      8.4. Аналізуючи положення пункту 4 частини першої статті 20 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду в пункті 37 постанови від 03.11.2020 у справі № 922/88/20 (провадження № 12-59гс20) дійшла висновку, що справи в спорах щодо правочинів незалежно від їх суб`єктного складу, що стосуються акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав у юридичній особі, підлягають розгляду господарськими судами. Винятком є спори щодо таких дій, спрямованих на набуття, зміну або припинення сімейних і спадкових прав та обов`язків, які мають вирішуватися в порядку цивільного судочинства.
      8.5. Відповідно до частини першої статті 2 СК України цей Кодекс регулює сімейні особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, між батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, між матір`ю та батьком дитини щодо її виховання, розвитку та утримання.
      8.6. Згідно із частиною першою статті 9 СК України подружжя, батьки дитини, батьки та діти, інші члени сім`ї та родичі, відносини між якими регулює цей Кодекс, можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства.
      8.7. Відповідно до частин перших статті 14 та 15 СК України сімейні права є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі. Сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.
      8.8. Аналіз наведених норм дозволяє дійти висновку, що ознакою сімейних прав і обов`язків є їх тісний зв`язок з відповідним носієм, що зумовлює неможливість їх передання (перекладення) іншій особі. Тобто носії таких прав та/або обов`язків можуть врегулювати свої відносини, пов`язані з їх реалізацією та/або виконанням, за домовленістю, зокрема, шляхом укладення договору, про який йдеться в статті 9 СК України, однак передати та/або перекласти зазначені права та/або обов`язки на іншу особу їх носії не можуть.
      8.9. Отже, зазначені норми права визначають правочин у сімейних правовідносинах як домовленість, зокрема, між подружжям, батьками та дітьми про врегулювання належних їм сімейних прав та обов`язків, які тісно пов`язані з їх особами та не можуть бути передані та/або перекладені на інших осіб.
      8.10. Спірним Договором не регулюються сімейні права та обов`язки між подружжям, батьками та дітьми, а тому цей правочин не є правочином у сімейних правовідносинах.
      8.11. Посилання позивача на невідповідність Договору нормам статей 60, 61, 63 СК України не свідчить про його укладення в сімейних правовідносинах. Норми зазначених статей регулюють відносини реалізації подружжям права спільної сумісної власності, яке передбачене статтями 368-372 ЦК України. Право власності не належить до сімейних прав, а суб`єктами права власності можуть бути фізичні особи, у тому числі ті, які не перебувають у сімейних правовідносинах, юридичні особи, держава, територіальні громади тощо.
      8.12. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що справа в спорі про визнання недійсним укладеного одним з подружжя без згоди іншого з подружжя договору щодо розпорядження часткою в статутному капіталі юридичної особи має розглядатися господарським судом відповідно до пункту 4 частини першої статті 20 ГПК України.
      Щодо правової природи приватного підприємства
      8.13. Відповідно до частини першої статті 62 ГК України підприємством є самостійний суб`єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб`єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами.
      8.14. Приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці, а також підприємство, що діє на основі приватної власності суб`єкта господарювання - юридичної особи (частина перша статті 113 цього ж Кодексу).
      8.15. Частиною першою статті 63 ГК України передбачена класифікація підприємств за ознакою форми власності. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11.06.2019 у справі № 917/1338/18 (провадження № 12-23гс19) погодилась із висновком, сформульованим у постанові Верховного Суду від 03.10.2018 у справі № 917/1887/17, що характеристика юридичної особи як приватного підприємства - це характеристика того, на підставі якої власності його створено.
      8.16. Отже, приватне підприємство - це не окрема організаційно-правова форма юридичної особи, а класифікуюча ознака юридичних осіб залежно від форми власності.
      8.17. Разом із цим за ознакою наявності чи відсутності учасників юридичні особи поділяються на товариства та установи, у зв`язку із чим приватне підприємство є товариством, оскільки воно має хоча б одного учасника.
      8.18. Відповідно до частини першої статті 84 ЦК України товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (підприємницькі товариства), можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи чи сільськогосподарські кооперативи, сільськогосподарські кооперативні об`єднання, що діють з метою одержання прибутку. Отже, якщо приватне підприємство створене для ведення підприємницької діяльності й розподілу прибутку між учасниками (засновниками), то таке приватне підприємство є підприємницьким товариством.
      8.19. Встановлення виду підприємницького товариства, до якого належить приватне підприємство, а саме, що приватне підприємство є господарським товариством (зокрема, товариством з обмеженою або додатковою відповідальністю) або кооперативом (зокрема, сільськогосподарським кооперативом, сільськогосподарським кооперативним об`єднанням), у кожному конкретному випадку зумовлюватиме застосування до спірних правовідносин відповідного законодавства, зокрема законів України «Про господарські товариства», «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», «Про кооперацію», «Про сільськогосподарську кооперацію».
      8.20. Для визначення виду підприємницького товариства, до якого належить ПП у цій справі, слід виходити з такого.
      8.21. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що ПП створено з метою здійснення ринкових взаємовідносин і отримання прибутку шляхом виконання робіт і надання послуг у сферах, визначених предметом його діяльності; ПП має статутний капітал, поділений на частки, та не встановлено наявності в його статуті положень, які передбачають, що один член кооперативу має один голос у вищому органі, зокрема, з можливістю мати додаткову кількість голосів, а також що його учасники несуть відповідальність за зобов`язаннями приватного підприємства.
      8.22. ПП не випускає акції, а тому воно не може бути акціонерним товариством. Згідно із частиною третьою статті 96 ЦК України учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов`язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов`язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом.
      8.23. Отже, за загальним правилом учасники (засновники) не несуть відповідальності за зобов`язаннями приватного підприємства (якщо інше не встановлено статутом). У такому випадку ПП не є повним або командитним товариством чи товариством з додатковою відповідальністю, а відповідно до статті 84 ЦК України в чинній редакції, яка встановлює вичерпний перелік підприємницьких товариств, таке підприємство може бути лише товариством з обмеженою відповідальністю або виробничим кооперативом (сільськогосподарським кооперативом, сільськогосподарським кооперативним об`єднанням).
      8.24. Визначальною ознакою кооперативу є те, що один член кооперативу має лише один голос у вищому органі (абзац четвертий статті 4 Закону України «Про кооперацію», абзац перший частини третьої статті 4 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію»), з можливістю мати у певних випадках додаткову кількість голосів (абзац другий частини третьої статті 4 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію»). Отже, оскільки статутом ПП не встановлено, що один член (засновник, учасник) має один голос у вищому органі, зокрема, з можливістю мати додаткову кількість голосів, то ПП не є кооперативом.
      8.25. У зв`язку із цим Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що ПП «Ніка-2» у цій справі є товариством з обмеженою відповідальністю.
      8.26. При цьому Велика Палата Верховного Суду враховує, що в Державному класифікаторі України ДК 002:2004 «Класифікація організаційно-правових форм господарювання», затвердженому наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 28.05.2004 № 97 (далі - Класифікатор), приватне підприємство поіменовано окремою організаційно-правовою формою господарювання, однак вважає за необхідне звернути увагу, що відповідно до абзацу другого розділу 1 (Вступ) Класифікатора об`єктом класифікації є, зокрема, визначені чинним законодавством організаційно-правові форми юридичних осіб. Тобто Класифікатор самостійно не визначає організаційно-правові форми юридичних осіб, а лише містить їх систематизований виклад, який має бути заснований на формах, визначених законодавством.
      8.27. Стосовно виключної правової проблеми, для вирішення якої цю справу було передано на розгляд Великої Палати, слід також звернути увагу на таке.
      8.28. Обґрунтовуючи наявність підстав для передання цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 09.09.2020 зазначила, що, зважаючи на відсутність належного законодавчого регулювання діяльності приватних підприємств, виникає потреба в усуненні існуючої невизначеності, у тому числі шляхом можливого застосування інституту аналогії.
      8.29. Відповідно до частини першої статті 8 ЦК України, якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону).
      8.30. Застосування закону за аналогією закону допускається, якщо: відносини, щодо яких виник спір, за своїм характером потребують цивільно-правового регулювання; ці відносини не регулюються будь-якими конкретними нормами права; вирішити спір, що виник, неможливо, ґрунтуючись на засадах і змісті законодавства; є закон, який регулює подібні відносини і який може бути застосований за аналогією закону. Такі висновки наведені в пунктах 43-45 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 909/337/19.
      8.31. Водночас у пунктах 56-58 постанови від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц Велика Палата Верховного Суду частково погодилась з висновком суду апеляційної інстанції стосовно можливості врегулювання положеннями статутів як нормативними актами порядку прийняття рішень за відсутності відповідного законодавчого регулювання, а також зауважила, що статут є актом, у якому закріплені локальні норми матеріального права, що врегульовують відносини, зокрема, стосовно управління юридичною особою. При цьому Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на приписи частини першої статті 8 ЦК України.
      8.32. У контексті наведеного в ухвалі Суду від 09.09.2020 питання та виходячи з розуміння Великою Палатою Верховного Суду можливості застосування інституту аналогії закону для регулювання спірних відносин лише у випадку, якщо їх не врегульовано нормами права, які безпосередньо регулюють ці відносини, зокрема, актами законодавства або договором чи статутом, зазначений інститут при вирішенні цієї справи не застосовується, оскільки відносини з управління та діяльності ПП як підприємницького товариства безпосередньо врегульовані Законом України «Про господарські товариства» в редакції, чинній на момент укладення Договору (далі - Закон).
      Щодо правового режиму майна приватного підприємства
      8.33. Відповідно до частини першої статті 91 ЦК України юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Отже, юридичній особі може належати майно на праві власності.
      8.34. Відповідно до частин першої та другої статті 96 ЦК України юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов`язаннями; юридична особа відповідає за своїми зобов`язаннями усім належним їй майном. Тому засновники (учасники) наділяють юридичну особу майном, на яке вона набуває право власності.
      8.35. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 115 ЦК України господарське товариство є власником, зокрема, майна, переданого йому учасниками товариства у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу. Відповідно до частини другої статті 19 Закону України «Про кооперацію» джерелами формування майна кооперативу є, зокрема, вступні, членські та цільові внески його членів, паї та додаткові паї. Відповідно до частини першої статті 20 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію» джерелами формування майна сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського кооперативного об`єднання є, зокрема, вступні внески та вклади (у тому числі додаткові вклади), членські та цільові внески його членів.
      8.36. Здійснивши аналіз наведених положень законодавства, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що право власності на майно, передане учасниками господарського товариства як вклад, належить товариству, а не його учасникам (засновникам). Право власності на майно, передане кооперативу як вступні, членські, цільові внески, вклади його членів тощо належить кооперативу, а не його членам. Тому майно господарського товариства, кооперативу належить їм на праві власності і не може належати на праві власності іншим особам. Зокрема, таке майно не може належати на праві спільної власності учаснику (засновнику, члену) приватного підприємства та його подружжю (колишньому подружжю).
      8.37. Часткою в статутному капіталі товариства є сукупність корпоративних прав та обов`язків, пов`язаних з участю особи в товаристві, серед яких право на управління товариством, право на отримання частини прибутку від діяльності товариства, а також право на отримання частини майна товариства у разі виходу з нього учасника або у випадку розподілу майна товариства в процесі його ліквідації.
      8.38. При цьому розмір відчужуваної частки визначає обсяг окремих корпоративних прав, які переходять до нового володільця частки. Зокрема, кількість голосів, яку має новий володілець частки при голосуванні на загальних зборах учасників товариства, частини прибутку товариства, яку він має право отримати у разі виплати дивідендів, частини майна товариства, яку він може вимагати у разі виходу з товариства, що пропорційні до розміру переданої йому частки.
      8.39. Водночас з урахуванням положень статті 115 ЦК України, статті 85 ГК України та статті 12 Закону, за якими власником майна, переданого господарському товариству у власність його учасниками як вклад до статутного (складеного) капіталу, є саме товариство, відчуження учасником товариства частки в статутному капіталі на користь іншої особи не припиняє права власності товариства на належне йому майно, у тому числі на внесені учасниками вклади.
      8.40. Таким чином, з моменту внесення грошових коштів чи іншого майна як вкладу таке майно належить на праві власності самому товариству, і воно втрачає ознаки об`єкта права спільної сумісної власності подружжя. Схожі висновки викладені в постанові Верховного Суду України від 03.07.2013 у справі № 6-61цс13, з якими Велика Палата Верховного Суду погоджується.
      8.41. Вирішуючи зазначене в ухвалі Суду від 09.09.2020 питання нібито суперечності правових позицій щодо правового режиму спільного майна подружжя, за рахунок якого утворилося майно приватного підприємства, викладених у постановах Верховного Суду України (Верховного Суду), та з іншого боку позиції, наведеної в Рішенні Конституційного Суду України, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.
      8.42. У пункті 1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України зазначено, що в аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 61 СК України треба розуміти так, що статутний капітал та майно приватного підприємства є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
      8.43. Водночас у пункті 2.1 мотивувальної частини цього рішення зазначено, що власність у сім`ї існує у двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна власність кожного з подружжя. Отже, передусім статутний капітал та майно приватного підприємства може бути об`єктом права спільної сумісної власності подружжя не в усіх випадках, а лише за умови, що це майно не є особистою приватною власністю дружини чи чоловіка (якщо воно отримане, наприклад, у спадок).
      8.44. В абзаці п`ятому пункту 2.2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України вказано, що вклад до статутного капіталу та виділене зі спільної сумісної власності подружжя майно (кошти) передаються у власність приватного підприємства. Це твердження узгоджуватиметься з резолютивною частиною Рішення Конституційного Суду України, у якій вказано, що майно приватного підприємства - це об`єкт права спільної сумісної власності подружжя, якщо виходити з того, що в резолютивній частині мається на увазі приватне підприємство як єдиний майновий комплекс (про що також йдеться в зазначеному абзаці з посиланням на статтю 191 ЦК України), а не лише як юридична особа.
      8.45. Отже, проведений аналіз свідчить, що висновки, викладені в Рішенні Конституційного Суду України, слід розуміти так: статутний капітал приватного підприємства - юридичної особи або майно приватного підприємства - єдиного майнового комплексу можуть бути об`єктами права спільної сумісної власності подружжя (якщо вони не є об`єктами права особистої власності одного з подружжя).
      8.46. Іншими словами, пункт 1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України охоплює два різні випадки:
      перший - коли майно передано у власність юридичної особи, зареєстрованої як приватне підприємство. Тоді частка в статутному капіталі такої юридичної особи (але не її майно) може належати на праві приватної спільної сумісної власності подружжю;
      другий - коли йдеться про єдиний майновий комплекс, тобто про підприємство в розумінні статті 191 ЦК України, яке не передане як вклад юридичній особі, а використовується одним з подружжя без створення юридичної особи, зокрема, як фізичною особою - підприємцем. Тоді майно, яке входить до складу підприємства як єдиного майнового комплексу (але не частка в статутному капіталі майнового комплексу, бо майновий комплекс не може мати статутного капіталу), може належати на праві спільної сумісної власності подружжю.
      8.47. За такого розуміння Велика Палата Верховного Суду не вбачає суперечностей між позиціями Верховного Суду (Верховного Суду України) та Конституційного Суду України щодо правового режиму спільного майна подружжя, за рахунок якого утворилося майно приватного підприємства.
      Щодо згоди одного з подружжя на розпорядження іншим часткою в статутному капіталі приватного підприємства, яка є їх спільною сумісною власністю
      8.48. Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).
      8.49. У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить стаття 368 ЦК України.
      8.50. Відповідно до статті 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.
      8.51. Згідно зі статтею 190 ЦК України майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки.
      8.52. Зазначені норми закону встановлюють презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один з подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Така правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 24.05.2017 у справі № 6-843цс17 та постановах Верховного Суду від 06.02.2018 у справі № 235/9895/15-ц, від 05.04.2018 у справі № 404/1515/16-ц, а також Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2018 у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).
      8.53. За змістом пункту 4 частини першої статті 116 ЦК України учасники господарського товариства мають право здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві у порядку, встановленому установчим документом товариства та законом.
      8.54. Відповідно до пунктів «а» та «д» частини першої статті 10 Закону учасники товариства мають право: а) брати участь в управлінні справами товариства в порядку, визначеному в установчих документах, за винятком випадків, передбачених цим Законом; д) здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві, в порядку, встановленому законом.
      8.55. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що в пункті «а» статті 10 Закону перелік відповідних випадків обмежений саме положеннями цього конкретного Закону, натомість в пункті «д», який визначає право учасника здійснити відчуження часток в статутному капіталі товариства, законодавець вжив поняття «закон» в широкому розумінні, що включає в себе, зокрема, положення ЦК України та СК України, які встановлюють особливості розпорядження об`єктами спільної сумісної власності.
      8.56. За вимогами частин першої, другої та четвертої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
      8.57. Згідно із частинами першою, другою та третьою статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
      8.58. Аналіз наведених положень закону, які визначають порядок розпорядження майном, що знаходиться у спільній сумісній власності подружжя, зокрема, часткою в статутному капіталі господарського товариства дозволяє дійти висновку, що чоловік та дружина розпоряджаються цим майном за взаємною згодою, наявність якої презюмується при укладенні договорів одним з подружжя.
      8.59. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 03.07.2013 у справі № 6-61цс13, Верховного Суду від 10.10.2018 у справі № 569/6236/16-ц та від 12.11.2019 у справі № 918/598/18, що частка в статутному капіталі приватного підприємства, яка придбана за спільні кошти подружжя, не є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя та може бути відчужена одним з них без згоди іншого.
      8.60. Згідно із частиною першою статті 317 ЦК України права володіння, користування та розпоряджання своїм майном належать власнику. Якщо майно належить особі не на праві особистої приватної власності, а разом з іншим співвласником на праві спільної сумісної власності, то розпорядження майном здійснюється за згодою останнього. Відсутність такої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину щодо спільного майна свідчить про відсутність у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення такого правочину. У таких випадках відсутня воля власника спільного майна, на боці якого виступають обидва співвласники (подружжя), на вчинення правочину.
      8.61. Водночас пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.
      8.62. Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.
      8.63. При цьому наявність згоди одного з подружжя на укладення другим з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном наділяє його необхідним обсягом повноважень на вчинення такого правочину.
      8.64. З аналізу зазначених норм закону в їх взаємозв`язку можна зробити висновок, що презумпція розпорядження спільним майном одним з подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно.
      8.65. Тому укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
      8.66. Подібні правові висновки викладені в постанові Верховного Суду України від 22.06.2017 у справі № 6-3058цс16. Водночас із зазначеної постанови випливає, що для визнання договору недійсним суду слід також встановити недобросовісність того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна. Велика Палата Верховного Суду вважає, що положення частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України з урахуванням пункту 6 статті 3 ЦК України спрямовані на захист прав саме добросовісного набувача, а тому саме в разі його недобросовісності договір може бути визнаний недійсним. Тому Велика Палата Верховного Суду відступає від зазначеного висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 22.06.2017 у справі № 6-3058цс16.
      8.67. Сформульовані вище висновки частково не узгоджуються з висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2018 у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), що закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди всіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи ? контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору. Тому Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку, наведеного в зазначеній постанові, шляхом уточнення, що можливість визнання недійсним договору щодо розпорядження майном, яке перебуває в спільній власності, залежить від встановлення недобросовісності третьої особи ? контрагента за таким договором.
      Щодо суті позовної вимоги
      8.68. Судами встановлено, що ПП створено одноособово громадянкою Молдови ОСОБА_3 у 2001 році, статутний фонд становив 500 грн.
      8.69. На підставі рішення засновника ПП ( ОСОБА_3 ) від 19.09.2005 № 2 до складу засновників введено громадянина Молдови ОСОБА_1 та громадянку Молдови ОСОБА_4 .
      8.70. У подальшому рішенням загальних зборів від 09.01.2013 № 1 збільшено статутний капітал до 30 000 000 грн та визначено вклади учасників у межах цього капіталу таким чином: ОСОБА_3 - вклад на суму 18 000 000 грн, що відповідає частці в статутному капіталі в розмірі 60 %; ОСОБА_1 - вклад на суму 6 000 000 грн, що відповідає частці в статутному капіталі в розмірі 20 %; ОСОБА_4 - вклад на суму 6 000 000 грн, що відповідає частці в статутному капіталі в розмірі 20 %. До статуту ПП внесено зміни, державну реєстрацію яких проведено 16.01.2013 за № 15301050016000138.
      8.71. 13.07.2015 ОСОБА_3 (дарувальник) та ОСОБА_4 (обдарована) в письмовій формі уклали Договір, за умовами якого дарувальник безоплатно передає обдарованій належну дарувальнику частку в статутному капіталі ПП у розмірі 40 %, що складає 12 000 000 грн.
      8.72. У той же день рішенням загальних зборів засновників ПП, оформленим протоколом від 13.07.2015 № 1, вирішено: перерозподілити частки в статутному капіталі підприємства таким чином: ОСОБА_3 - вклад на суму 6 000 000 грн, що відповідає частці в розмірі 20 %; ОСОБА_1 - вклад на суму 6 000 000, що відповідає частці у розмірі 20 % та ОСОБА_4 вклад на суму 18 000 000 грн, що відповідає частці в розмірі 60 %. Внесено зміни та доповнення до статуту ПП та доручено засновнику ОСОБА_3 провести їх державну реєстрацію.
      8.73. Статтею 69 СК України передбачено право дружини і чоловіка на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Так, дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою, зокрема, уклавши договір про поділ майна, що є у спільній сумісній власності. Якщо об`єктом поділу є нерухоме майно, тоді такий договір укладається у письмовій формі та підлягає обов`язковому нотаріальному посвідченню (частина друга статті 69 СК України).
      8.74. Поділ спільного майна подружжя означає припинення права спільної сумісної власності подружжя на це майно і виникнення на її основі приватної (роздільної) власності або спільної часткової власності подружжя. Поділ спільного майна може здійснюватися в добровільному порядку за рішенням самого подружжя або в судовому порядку за наявності між ними спору.
      8.75. Добровільний поділ майна подружжя передбачає наявність взаємної волі подружжя на припинення режиму спільної сумісної власності щодо належного їм майна.
      8.76. Сімейні відносини як вид цивільних правовідносин можуть бути врегульовані крім СК України іншими нормативно-правовими актами.
      8.77. Оскільки СК України допускає регулювання сімейних відносин за допомогою договору, то при укладенні, виконанні і розірванні такого договору можуть застосовуватися й норми ЦК України.
      8.78. Зокрема, стаття 355 ЦК України передбачає два види спільної сумісної власності осіб: спільна сумісна або спільна часткова. При поділі або виділі в натурі частки з майна, що перебуває в спільній сумісній власності, вважається, що частки в співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не передбачено договором або законом.
      8.79. Частина третя статті 368 ЦК України встановлює, що майно, набуте подружжям у шлюбі, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, або законом.
      8.80. Зазначені положення ЦК України збігаються з положеннями СК України щодо правового режиму спільного майна подружжя.
      8.81. СК України закріплює як право спільної сумісної власності подружжя на майно, набуте подружжям під час шлюбу (стаття 60 СК України), так і право поділу цього майна (стаття 70), а також право подружжя на укладання між собою договорів щодо поділу цього майна (стаття 9, частина перша статті 65, частина друга статті 69 СК України).
      8.82. У статті 9 СК України законодавець закріпив право подружжя на укладення між собою сімейних договорів. При цьому подружжя може врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам СК України, інших законів та моральним засадам суспільства. Особи, які проживають однією сім`єю, також можуть врегулювати свої сімейні відносини за договором, який має бути укладений у письмовій формі. Такий договір є обов`язковим до виконання, якщо він не суперечить вимогам СК України, інших законів України та моральним засадам суспільства.
      8.83. У частині першій статті 65 СК України закріплено принцип розпорядження спільним майном подружжя за взаємною згодою.
      8.84. Також частина друга статті 69 СК України передбачає принцип розподілу майна подружжя за взаємною згодою.
      8.85. За змістом статті 60 СК України право спільної сумісної власності на майно виникає у обох із подружжя одночасно. При цьому статтею 10 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» установлено спростовну презумпцію відомостей, унесених до єдиного державного реєстру (ЄДР). Такий висновок зроблено, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20.09.2018 у справі № 813/6286/15 (провадження № 11-576апп18), від 06.02.2019 у справі № 462/2646/17 (провадження № 11-1272апп18), від 19.06.2019 у справі № 826/5806/17 (провадження № 11-290апп19), від 17.06.2020 у справі № 826/10249/18 (провадження № 11-771апп19), від 01.09.2020 року у справі № 907/29/19 (провадження № 12-17гс20). Отже, наявність у ЄДР відомостей про належність частки у статутному капіталі юридичної особи лише одному з подружжя не позбавляє іншого з подружжя доводити наявність права спільної сумісної власності на частку.
      8.86. Згідно зі статтею 70 СК у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
      8.87. Відповідно до частини першої статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Зазначена норма не забороняє подружжю припинити право спільної сумісної власності подружжя на це майно і встановити право спільної часткової власності подружжя на нього відповідно до статті 64 СК України.
      8.88. Отже, майно, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності, може бути поділено між ними як у рівних, так і в інших частках за взаємною домовленістю.
      8.89. Майно, яке належить одному з подружжя на праві особистої приватної власності, не може бути предметом такого договору, оскільки не підлягає поділу між подружжям. Однак воно може бути предметом інших цивільно-правових договорів, зокрема, договорів дарування, купівлі-продажу, найму (оренди) тощо, які подружжя можуть укладати між собою або з іншими особами на підставі частини першої статті 64 СК України.
      8.90. Предметом договору про поділ спільного майна подружжя може бути як все майно (майнові права), що були набуті подружжям за час шлюбу, так і його частина. При цьому майно (майнові права), які не увійшли до предмета договору, залишаються в спільній сумісній власності подружжя. Договір про поділ майна подружжя може бути укладений з умовою виплати грошової компенсації або без неї.
      8.91. Відтак подружжя має право на власний розсуд здійснити поділ спільного майна, яке належить їм на праві спільної сумісної власності, при цьому самостійно визначивши його обсяг та частку кожного з них у цьому майні.
      8.92. Оскільки рішенням загальних зборів засновників, оформленим протоколом від 09.01.2013 № 1, збільшено статутний капітал до 30 000 000 грн та розподілено його між засновником ПП - одним з подружжя та новими учасниками товариства, у тому числі іншим з подружжя, з точки зору норм сімейного законодавства (статті 63 та 64 СК України) слід дійти до висновку, що між подружжям таким чином відбувся поділ статутного капіталу ПП, який до цього перебував у режимі спільного майна подружжя.
      8.93. Зазначений поділ оформлений відповідно до статті 207 ЦК України (правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони) та статті 208 ЦК України (у письмовій формі належить вчиняти правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу).
      8.94. З огляду на зазначене слід дійти висновку, що після розподілу збільшеного статутного капіталу між подружжям, частки, визначені ним у статутному капіталі приватного підприємства, стали особистою власністю кожного з подружжя, а тому згода ОСОБА_1 на дарування ОСОБА_3 частини власної частки іншому учаснику товариства не потрібна.
      8.95. Позиція ОСОБА_3 не змінює правової природи рішення загальних зборів від 09.01.2013 № 1, не змінює правового режиму належних кожному з подружжя часток у статутному капіталі приватного підприємства, відчуження частки ОСОБА_3 згоди іншого з подружжя в цьому випадку не потребує, оскільки встановлення правової природи правочинів, що вчиняються учасниками спору, є обов`язком суду, а оцінка цих правочинів сторонами для суду не є обов`язковою.
      8.96. З огляду на це суди дійшли правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
      8.97. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      8.98. Згідно із частиною четвертою статті 311 ГПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
      8.99. Надаючи правову кваліфікацію спірним правовідносинам, з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог і заперечень проти них, господарські суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову, проте оскаржувані судові рішення необхідно змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.
      8.100. Ураховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції, передбачені статтею 300 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду вважає, що хоча доводи, викладені в касаційній скарзі, не отримали підтвердження під час касаційного провадження, не спростовують висновку судів попередніх інстанції про необхідність відмовити в задоволенні позову, проте наявні підстави для часткового задоволення касаційної скарги та зміни мотивувальних частин оскаржуваних судових рішень.
      9. Судові витрати
      9.1. Згідно із частиною чотирнадцятою статті 129 ГПК України якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      9.2. За змістом пункту 1 частини четвертої статті 129 цього Кодексу у разі відмови в позові судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються на позивача.
      9.3. Зважаючи на висновок Великої Палати Верховного Суду про необхідність змінити мотивувальні частини судових рішень судів попередніх інстанцій, якими в задоволенні позову відмовлено, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на Скаржника.
      Керуючись статтями 308, 311, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
      2. Рішення Господарського суду Одеської області від 05.12.2019 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 09.06.2020 у справі № 916/2813/18 змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови. В іншій частині рішення та постанову залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В. С. Князєв
      Суддя-доповідач
      Ю. Л. Власов
      Судді:
      В. В. Британчук
      К. М. Пільков
      І. В. Григор`єва
      О. Б. Прокопенко
      Д. А. Гудима
      В. В. Пророк
      В. І. Данішевська
      Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна
      В. М. Сімоненко
      Л. Й. Катеринчук
      І. В. Ткач
      Г. Р. Крет
      С. П. Штелик
      Л. М. Лобойко
      Відповідно до частини третьої статті 314 ГПК України постанову оформив суддя К. М. Пільков
      Джерело: ЄДРСР 98531899
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      25 травня 2021 року
      м. Київ
      Справа № 149/1499/18
      Провадження № 14-48цс21
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді-доповідача Гудими Д. А.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
      розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач) до ОСОБА_2 (далі - відповідач) про стягнення коштів за договором позики
      за касаційною скаргою позивача (представник - адвокат Рибак Ірина Валеріївна) на рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 13 листопада 2019 року, ухвалене суддею Робак М. В., та постанову Вінницького апеляційного суду від 5 березня 2020 року,прийняту колегією суддів у складі Берегового О. Ю., Ковальчука О. В., Шемети Т. М.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      (1) Вступ
      1. Позивач позичив кошти відповідачеві, від якого отримав боргову розписку. У визначений термін позичальник борг не повернув, а попросив про надання додаткового часу. Тоді сторони узгодили нові умови договору позики: встановили терміном повернення позики 30 червня 2015 року, позичальник визнав заборгованість і зобов`язався до визначеної дати повернути як позику, так і плату за користування нею, визначену у твердій сумі (не у процентному відношенні до суми позики). Для підтвердження зобов`язань позичальник видав позикодавцеві нову боргову розписку. Проте кошти так і не повернув.
      2. Позикодавець звернувся до суду з вимогами про стягнення з позичальника: а) основної суми боргу; б) визначеної у твердій сумі плати за користування позикою за період до 30 червня 2015 року; в) процентів у розмірі однієї облікової ставки Національного банку України за період, починаючи з 30 червня 2015 року, до 31 травня 2018 року включно; г) трьох процентів річних від простроченої суми за той самий період; ґ) інфляційних втрат за період з липня 2015 року до квітня 2018 року включно.
      3. Суд першої інстанції частково задовольнив позовні вимоги: стягнув із позичальника суму позики, розраховані з огляду на цю суму інфляційні втрати та три проценти річних; відмовив у стягненні визначеної у твердій сумі плати за користування позикою (оскільки можливість установлення такої плати не передбачає закон), процентів у розмірі однієї облікової ставки Національного банку України (бо закон забороняє стягувати такі проценти після настання терміну повернення позики), а також інфляційних втрат і трьох процентів річних, нарахованих на суму, що перевищувала розмір позики. Це судове рішення позикодавця не влаштувало. Він подав апеляційну скаргу на рішення місцевого суду у частині тих вимог, у задоволенні яких останній відмовив. Апеляційний суд підтримав висновки суду першої інстанції.
      4. Позикодавець поскаржився до Верховного Суду на те, що суди попередніх інстанцій не врахували висновки Верховного Суду щодо принципу свободи договору та помилково виснували, що плату за користування позикою не можна встановити у твердій сумі. Крім того, просив відступити від висновків Верховного Суду щодо неможливості нарахувати проценти за користування позикою після спливу строку, на який її надали. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду відкрив касаційне провадження з цих підстав і передав справу для продовження розгляду до Великої Палати. Вважав за необхідне відступити від висновку Верховного Суду України про те, що сторони у договорі не можуть обрати спосіб оплати за користування позикою інший, ніж у процентному відношенні до суми боргу.
      5. Велика Палата Верховного Суду мала відповісти на два ключові питання: 1) чи правомірно у договорі позики визначати плату за користування нею у твердій сумі? 2) чи можна нараховувати проценти за користування коштами у розмірі однієї облікової ставки Національного банку України з настанням терміну повернення позики і після цього? Вирішила, що відповідь на перше питання - «так», а на друге - «ні». Тому касаційну скаргу слід задовольнити частково.
      (2) Короткий зміст позовних вимог
      6. 8 червня 2018 року позивачзвернувся до суду з позовною заявою, в якій просив стягнути з відповідача 850 000,00 грн «основної суми боргу» (550 000,00 грн суми позики та 300 000,00 грн плати за користування нею за період до 30 червня 2015 року), 429 920,89 грн процентів за користування позикою у розмірі однієї облікової ставки Національного банку України за період, починаючи з 30 червня 2015 року, до 31 травня 2018 року включно, 74 473,97 грн - три проценти річних від простроченої суми за той самий період і 301 750,00 грн інфляційних втрат за період з липня 2015 року до квітня 2018 року включно. Мотивував позов так:
      6.1. 3 листопада 2014 року сторони спору уклали договір позики (далі - договір позики), відповідно до якого позивач позичив відповідачеві 550 000,00 грн, про що останній видав розписку. За умовами договору позики відповідач зобов`язався повернути кошти до 25 грудня 2014 року, проте не повернув, а попросив про надання додаткового часу. Тому 25 грудня 2014 року сторони уклали новий договір позики, за умовами якого відповідач підтвердив отримання у позику 550 000,00 грн, зобов`язався повернути борг і 300 000,00 грн плати за користування позикою не пізніше 30 червня 2015 року. На підтвердження зобов`язання відповідач видав позивачеві ще одну розписку.
      6.2. Відповідач не виконав обов`язки за договором позики. Тому слід стягнути з нього проценти за користування коштами згідно зі статтею 536 і частиною першою статті 1048 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), а також три проценти річних та інфляційні втрати згідно з частиною другою статті 625 цього кодексу.
      (3) Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      7. 13 листопада 2019 року Хмільницький міськрайонний суд Вінницької області ухвалив рішення, згідно з яким задовольнив позов частково:
      стягнув з відповідача 793 484,00 грн боргу за договором позики від 25 грудня 2014 року, з яких: 550 000,00 грн - сума позики, 195 250,00 грн - інфляційні втрати від прострочення повернення позики за період з липня 2015 року до травня 2018 року включно, 48 234,00 грн - три проценти річних від простроченої позики за період з 30 червня 2015 року до 31 травня 2018 року включно;
      стягнув із відповідача 4 221,00 грн судового збору, 6 280,00 грн витрат на проведення почеркознавчої експертизи та 959,00 грн витрат на правничу допомогу;
      у задоволенні позову в іншій частині відмовив.
      8. Мотивував рішення так:
      8.1. Відповідач позичив у позивача 550 000,00 грн, про що 3 листопада 2014 року видав розписку, а 25 грудня 2014 року сторони погодили, що відповідач поверне кошти не пізніше 30 червня 2015 року, про що останній видав ще одну розписку. Відповідач кошти вчасно не повернув, а тому слід стягнути з нього суму позики.
      8.2. Позивач не може нараховувати проценти у розмірі однієї облікової ставки Національного банку України за користування позикою після закінчення встановленого терміну її повернення, тобто після 30 червня 2015 року. Тому, враховуючи висновок Великої Палати Верховного Суду, сформульований у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, слід відмовити у задоволенні вимоги про стягнення 429 920,89 грн таких процентів.
      8.3. Щодо стягнення 300 000,00 грн, визначених у розписці від 25 грудня 2014 року як плата за користування позикою, то на підставі статті 1048 ЦК України така плата встановлюється у вигляді саме відсотків на суму позики. Встановлення цієї плати у твердій грошовій сумі закон не передбачає. Тому у задоволенні зазначеної вимоги треба відмовити.
      8.4. Оскільки суд задовольнив вимогу про стягнення 550 000,00 грн боргу, то слід стягнути інфляційні втрати за прострочення його повернення: 550 000,00 грн (сума боргу) * 135,50 % (добуток щомісячних індексів інфляції за період з липня 2015 року до травня 2018 року включно) / 100 % - 550 000,00 грн (сума боргу) = 195 250,00 грн.
      8.5. Крім того, треба стягнути три проценти річних від простроченої суми: 550 000,00 грн (сума боргу) * 3% (процентна ставка) / 100 % / 365 днів * 1067 (кількість днів прострочення з 30 червня 2015 року до 31 травня 2018 року включно) = 48 234,00 грн.
      8.6. Необхідно відмовити у задоволенні клопотання відповідача про застосування позовної давності, оскільки термін повернення боргу сторони продовжили до 30 червня 2015 року, про що зазначили у розписці від 25 грудня 2014 року. Тому позовні вимоги заявлені у межах позовної давності.
      (4) Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
      9. 5 березня 2020 року Вінницький апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою залишив без змін рішення суду першої інстанції. Мотивував постанову так:
      9.1. Предметом апеляційного перегляду є рішення місцевого суду у частині відмови у задоволенні вимоги про стягнення 300 000,00 грн плати за користування позикою та «розрахунку процентів за договором позики».
      9.2. Суд першої інстанції, керуючись висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, правильно відмовив у стягненні нарахованої позивачем суми процентів за користування позикою після спливу терміну її повернення (30 червня 2015 року), оскільки встановив, що відповідно до розписки від 25 грудня 2014 року «сторони не погодили питання щодо сплати процентів за договором позики».
      9.3. У розписці від 25 грудня 2014 року сторони не погодили сплату процентів за договором позики. Передбачене у статті 1048 ЦК України право сторін на встановлення плати за користування позикою з урахуванням частини першої статті 627 ЦК України слід розуміти як право сторін на визначення саме розміру процентів і порядку їх сплати, а не обрання ними іншого способу оплати, зокрема встановлення плати у твердій грошовій сумі безвідносно до суми боргу (див. висновок Верховного Суду України у постанові від 2 липня 2014 року у справі № 6-79цс14). Оскільки статті 536 і 1048 ЦК України визначили, що плата за користування чужими грішми встановлюється та нараховується у вигляді процентів на суму позики, то правильним є висновок місцевого суду про неправомірність установлення сторонами плати за користування позикою у твердій сумі (300 000,00 грн).
      (5) Короткий зміст вимог касаційної скарги
      10. 14 квітня 2020 року позивачподав касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Вінницького апеляційного суду від 5 березня 2020 року, «частково скасувати» рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 13 листопада 2019 року й ухвалити нове рішення про повне задоволення позову.
      (6) Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції
      11. 29 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу про відкриття касаційного провадження з таких підстав касаційного оскарження, які зазначив позивач:
      11.1. За пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України): суди першої й апеляційної інстанцій не врахували висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 лютого 2020 року у справі № 755/19197/18 і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 915/533/15 щодо застосування статей 6 і 627 ЦК України про принцип свободи договору; всупереч змісту договору позики суди виснували, що плату за користування коштами можна встановити лише у процентах, а не у твердій грошовій сумі, як це зробили сторони спору у їхньому договорі.
      11.2. За пунктом 2 частини другої статті 389 ЦПК України: необхідно відступити від висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, щодо припинення нарахування процентів за користування коштами після спливу строку, на який їх надав позикодавець. Стверджує, що такий висновок суперечить змісту статей 536 і 1048 ЦК України, відповідно до яких проценти виплачуються до дня повернення позики, а їх розмір і порядок сплати встановлюються договором або законом (див. також постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 2 березня 2020 року у справі № 1522/20735/12 і від 3 лютого 2020 року у справі № 341/923/17).
      12. 24 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу, згідно з якою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував ухвалу так:
      12.1. Необхідно відступити від такого висновку щодо застосування приписів статті 1048 ЦК України, викладеного у постанові Верховного Суду України від 2 липня 2014 року у справі № 6-79цс14:
      12.1.1. За змістом статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики на рівні облікової ставки Національного банку України лише у тому разі, якщо договір позики не передбачає інших умов.
      12.1.2. Приписи статей 536 і 1048 ЦК України визначають, що плата за користування чужими грішми встановлюється і нараховується у вигляді процентів на основну суму боргу. Передбачене у статті 1048 ЦК України право сторін на встановлення умов оплати за користування позикою слід розуміти з урахуванням приписів статті 6, частини першої статті 627 ЦК України як право сторін на визначення саме розміру процентів і порядку їх сплати, а не обрання ними іншого способу оплати (наприклад, у твердій сумі безвідносно до суми боргу).
      12.2. Оскільки правовідносини сторін за договором позики засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій самостійності їх учасників, сторони договору позики на підставі статті 627 ЦК України мають право визначити плату за користування коштами у твердій грошовій сумі. Такі дії учасників договірних правовідносин відповідають принципу свободи договору. Сторони не можуть бути обмежені у виконанні взятих на себе зобов`язань лише з підстав визначення у договорі плати за користування коштами у твердій грошовій сумі.
      12.3. Будь-яку визначену сторонами тверду суму оплати за користування позикою завжди можна математичним способом перетворити у проценти відносно суми боргу. Тому не можна погодитися з висновками Верховного Суду України про те, що інший спосіб оплати (тверда сума) є безвідносною до суми боргу. Таке тлумачення змісту статті 1048 ЦК України невиправдано звужує свободу договору для сторін, яка відповідно до статті 3 цього кодексу є однією з основних засад цивільного законодавства.
      12.4. Стаття 1048 ЦК України не встановлює заборони визначати спосіб оплати за користування позикою. Сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі їхні відносини лише у випадках, якщо існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства, заборона випливає зі змісту акта законодавства, або така домовленість суперечить суті відносин сторін. На підставі принципу свободи договору вони вправі самостійно визначати умови договору, зокрема і плату за користування коштами не лише у відсотках, але й у твердій грошовій сумі.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      13. Позивач мотивував касаційну скаргу так:
      13.1. Суди не врахували висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, викладений у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 755/19197/18, і висновок Великої Палати Верховного Суду, сформульований у постанові від 22 травня 2018 року у справі № 915/533/15, щодо застосування статей 6 і 627 ЦК України. Згідно з цим висновком принцип свободи договору полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати: по-перше, можливість укласти договір (або утриматися від його укладення); по-друге, можливість на власний розсуд визначити зміст договору, враховуючи зустрічну волю іншого його учасника й обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом. Сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі відносини лише у випадках, якщо: існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; заборона випливає зі змісту акта законодавства; домовленість сторін суперечить суті їхніх відносин.
      13.2. Суди попередніх інстанцій не врахували принцип свободи договору, який є визначальним для вирішення справи. Договір позики - не визнаний недійсним. Отже, його умови є обов`язковими до виконання сторонами. Тому суди безпідставно не врахували, що заборгованість відповідача згідно з розписками складає 550 000,00 грн позики та 300 000,00 грн плати за користування нею.
      13.3. Суди не застосували висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, викладений у постановах від 2 березня 2020 року у справі № 1522/20735/12 і від 3 лютого 2020 року у справі № 341/923/17, щодо нарахування процентів за користування коштами до дня звернення позикодавця до суду.
      13.4. Необхідно відступити від висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, щодо застосування абзацу другого частини першої статті 1048 ЦК України, згідно з яким у разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Проценти боржник має виплачувати до моменту, поки не поверне кошти. Законодавство не передбачає, що нарахування процентів на суму позики треба припинити станом на день, коли боржник згідно з договором зобов`язаний повернути кошти.
      (2) Позиція інших учасників процесу
      14. Відповідач відзив на касаційну скаргу не подав.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Межі розгляду справи у касаційному суді
      15. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду відкрив касаційне провадження з двох підстав, які зазначив позивач у касаційній скарзі.
      16. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів і вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
      17. З огляду на вказаний припис Велика Палата Верховного Суду не переглядає судові рішення у частині задоволення вимоги позивача про стягнення з відповідача суми позики, оскільки в цій частині судові рішення не оскаржені.
      (2) Оцінка аргументів позивача та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (2.1) Щодо стягнення визначеної у твердій сумі плати за користування позикою
      18. Невиконання відповідачем зобов`язання з повернення разом із сумою позики плати за користування нею, яку сторони у договорі встановили не у процентному співвідношенні до суми позики, стало однією з підстав позову. Суди попередніх інстанцій відмовили у задоволенні вимоги про стягнення 300 000,00 грн такої плати, оскільки згідно зі статтею 1048 ЦК України така плата встановлюється лише у вигляді процентів від суми позики, а не у твердій сумі. Перед Великою Палатою Верховного Суду постало питання про те, чи правомірно у договорі позики визначати плату за користування нею у твердій сумі. З огляду на загальнодозвільний принцип правового регулювання та принцип свободи договору відповідь на це питання - позитивна.
      19. Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством (частина перша статті 19 Конституції України).
      20. Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 3 частини першої статті 3 ЦК України). Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).
      21. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами (частини друга та третя статті 6 ЦК України). Ці приписи визначають співвідношення між актами цивільного законодавства та договором. За змістом частини третьої статті 6 ЦК України сторони у договорі на власний розсуд можуть урегулювати у договорі відносини, диспозитивно врегульовані в актах цивільного законодавства та не можуть відступати від імперативних його положень.
      22. За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості (абзац перший частини першої статі 1046 ЦК України).
      23. Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором (речення перше та друге абзацу першого частини першої статті 1048 ЦК України).
      24. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що за договором позики відповідач отримав від позивача у борг 550 000,00 грн, а повернути зобов`язався як цю суму, так і 300 000,00 грн плати за користування позикою. Це підтверджує розписка від 25 грудня 2014 року, яку дослідили суди. Проте вони відмовили у задоволенні вимоги про стягнення такої плати, оскільки вважали, що на підставі статті 1048 ЦК України її можна встановити у вигляді саме процентів на суму позики, а не у твердій сумі.
      25. Позивач у касаційній скарзі вказав, що, на його думку, сторони на власний розсуд можуть встановити спосіб визначення плати за користування позикою (у процентному відношенні до суми позики чи у твердій сумі). Велика Палата Верховного Суду зауважує, що якщо сторони встановили плату за користування позикою у процентному відношенні до суми позики, то це дозволяє обчислити розмір такої плати у твердій сумі на час, коли цю плату слід внести. Якщо ж сторони встановили таку плату у твердій сумі на час, коли її слід внести, то це дозволяє зробити зворотний розрахунок і визначити розмір плати за користування позикою у процентному відношенні до суми позики. Отже, способи визначення такої плати у твердій сумі та у процентному відношенні є еквівалентними (взаємозамінними). Тому визначення плати за користування позикою у твердій сумі є правомірним. Отже, суди першої й апеляційної інстанцій помилково відмовили позивачевіу стягненні 300 000,00 грн плати за користування позикою, встановленої сторонами договору позики.
      26. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що у постанові від 2 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, за обставинами якої позикодавець просив стягнути з позичальника суму позики, процентів за користування нею, інфляційні втрати та три проценти річних, Верховний Суд України сформулював декілька висновків: щодо відмінностей договору позики та кредитного договору; щодо права на одержання від позичальника процентів від суми позики на рівні облікової ставки Національного банку України; щодо способу встановлення плати за користування позикою; щодо виконання зобов`язання належними сторонами або уповноваженими ними особами; щодо валюти виконання грошового зобов`язання за договором позики у разі, коли позика була в іноземній валюті (від останнього висновку Велика Палата Верховного Суду відступила у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
      27. За змістом висновку Верховного Суду України про спосіб встановлення плати за користування позикою передбачене у статті 1048 ЦК України право сторін на встановлення такої плати з урахуванням приписів статті 6 та частини першої статті 627 ЦК України слід розуміти як право сторін на визначення саме розміру процентів і порядку їх сплати, а не обрання ними іншого способу оплати, зокрема встановлення плати у твердій грошовій сумі безвідносно до суми боргу.
      28. Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень зазначила, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні (пункт 49).
      29. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду України лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 5 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43-44) і № 818/1688/16 (пункти 44-45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44-45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24), від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (пункт 23), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 48), від 30 червня 2020 року у справах № 264/5957/17 (пункт 41) і № 727/2878/19 (пункт 39), від 7 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (пункт 35), від 9 вересня 2020 року у справі № 260/91/19 (пункти 58-59), від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 40)).
      30. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висловленим в ухвалі від 24 березня 2021 року у справі № 149/1499/18 аргументом Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду про те, що будь-яку визначену сторонами тверду суму оплати за користування позикою завжди можна математичним способом перетворити у проценти відносно суми боргу. Тому задля забезпечення єдності судової практики щодо застосування приписів частини першої статті 1048 ЦК України щодо визначення способу встановлення плати за користування позикою Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку, сформульованого у постанові Верховного Суду України від 2 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, у відповідній частині.
      31. У разі, коли Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду чи Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду, ніж той, який передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, згідно з частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди враховують висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц (пункт 88), від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (пункт 93), від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 27.3), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 49), від 30 червня 2020 року у справі № 264/5957/17 (пункт 43), від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 43)).
      32. Позивач у касаційній скарзі звернув увагу на те, що суди попередніх інстанцій не застосували висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, викладений у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 755/19197/18, і Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року, сформульовані у справі № 915/533/15, щодо застосування статей 6 і 627 ЦК України. З цього приводу Велика Палата Верховного Суду зауважує:
      32.1. У справі № 755/19197/18 дружина просила визнати недійсними деякі умови шлюбного договору. Спір не стосувався питання про те, чи правомірно сторони включили до договору умову, яка прямо не передбачена ЦК України. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 26 лютого 2020 року перевірив дотримання, зокрема, вимог частин четвертої та п`ятої статті 93 Сімейного кодексу України про те, що шлюбний договір не може ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище та передбачати передання у власність одного з подружжя нерухомого майна та іншого майна, право на яке підлягає державній реєстрації.
      32.2. У справі № 915/533/15 прокурор в інтересах держави в особі Департаменту агропромислового розвитку Миколаївської обласної державної адміністрації звернувся з позовом до підприємства про стягнення заборгованості за договором про передачу зернозбиральних комбайнів на умовах фінансової допомоги на зворотній основі. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 травня 2018 року вирішувала, зокрема, чи не є такий договір адміністративним. Вказала, що правовідносини сторін за цим договором засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій самостійності їх учасників, відсутні ознаки адміністративної підпорядкованості чи здійснення управлінських адміністративних функцій стосовно один одного у рамках договору, який визначив порядок повернення вартості майна, одержаного відповідачем (пункт 7.28). Висновків щодо застосування принципу свободи договору Велика Палата Верхового Суду у зазначеній постанові не формулювала.
      (2.2) Щодо стягнення процентів за користування позикою, визначених у розмірі однієї облікової ставки Національного банку України
      33. Позивач також просив стягнути проценти за користування позикою, які розрахував у розмірі однієї облікової ставки Національного банку України за період, починаючи з дня настання терміну повернення позики (30 червня 2015 року), до 31 травня 2018 року. Суди попередніх інстанцій застосували висновок, сформульований Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, і відмовили у задоволенні цієї вимоги, бо позивач не міг нарахувати проценти за договором позики після настання терміну її повернення. Велика Палата Верховного Суду, вирішуючи питання про те, чи можна нараховувати проценти за користування коштами у розмірі однієї облікової ставки Національного банку України з настанням терміну повернення позики, з висновком судів попередніх інстанцій загалом погоджується.
      34. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України (третє речення першого абзацу частини першої статті 1048 ЦК України). Тобто позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики на рівні облікової ставки Національного банку України лише у тому разі, якщо договір позики не передбачає інших умов (висновок, сформульований у постанові Верховного Суду України від 2 липня 2014 року у справі № 6-79цс14).
      35. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на те, щоправовідносини стосовно здійснення позикодавцем права на визначену договором плату за користування позикою за час, на який він її надав, та правовідносини щодо здійснення позикодавцем права на проценти внаслідок невиконання позичальником обов`язку повернути кошти до визначеного терміну є різними за змістом.
      36. Як неодноразово зауважувала Велика Палата Верховного Суду, термін «користування чужими грошовими коштами» (стаття 536 ЦК України) використовується у двох ситуаціях: 1) одержання боржником (як правило, за плату) можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу; 2) прострочення виконання грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх. Законодавство встановило наслідки як надання можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу (стаття 1048 ЦК України), так і наслідки прострочення грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх (стаття 625 ЦК України) (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі № 910/10156/17 (пункти 34, 35, 38) і від 23 травня 2018 року у справі № 910/1238/17 (пункти 6.20-6.24)).
      37. Припис абзацу другого частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами договору строку надання позики (тобто за період правомірного користування нею). Після спливу такого строку чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право позикодавця нараховувати проценти за позикою припиняється. Права та інтереси позикодавця в охоронних правовідносинах (тобто за період прострочення виконання грошового зобов`язання) забезпечує частина друга статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (пункти 53-54, 90-91)). Підстав для відступу від цих висновків щодо застосування приписів ЦК України про стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами немає.
      38. З огляду на вказане позивач на підставі частини першої статті 1048 ЦК України не мав права додатково нарахувати проценти за користування позикою у розмірі однієї облікової ставки Національного банку України за період після настання терміну повернення позики (30 червня 2015 року), тобто за період прострочення виконання грошового зобов`язання відповідачем. Тому суди попередніх інстанцій правильно відмовили у задоволенні цієї вимоги.
      39. Крім того, як встановили суди попередніх інстанцій, сторони договору позики встановили розмір плати за користування нею у твердій сумі. Тому позивач не мав права додатково нарахувати проценти за користування позикою у розмірі однієї облікової ставки Національного банку України не тільки після настання терміну повернення позики, але і за останній день користування нею (30 червня 2015 року).
      40. Велика Палата Верховного Суду критично оцінює доводи позивача у касаційній скарзі щодо правомірності стягнення відповідно до висновків Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, викладених у постановах від 2 березня 2020 року у справі № 1522/20735/12 і від 3 лютого 2020 року у справі № 341/923/17, процентів за користування позикою після закінчення строку, на який позивач її надав. З тексту вказаних постанов неможливо достеменно встановити, про стягнення яких саме процентів просив позивач: за період правомірного користування позикою (встановлена у договорі плата за таке користування) чи за період неправомірного користування нею (проценти за прострочення виконання грошового зобов`язання).
      (2.3) Щодо стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних від простроченої суми боргу
      41. У касаційній скарзі позивач вказав, що суди першої та апеляційної інстанцій помилково перерахували розмір інфляційних втрат і трьох процентів річних тільки від простроченої суми позики, не включивши до простроченого зобов`язання визначену у твердій сумі плату за користування позикою. Аналогічні доводи позивач вказав і у апеляційній скарзі (т. 2, а. с. 31). Велика Палата Верховного Суду з цими аргументами позивача погоджується.
      42. Стаття 625 ЦК України визначає загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання. Тобто дія цієї статті поширюється на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, що регулює окремі види зобов`язань (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц (пункт 26)).
      43. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (частина друга статті 625 ЦК України).
      44. Позивач просив стягнути інфляційні втрати за період з липня 2015 року до квітня 2018 року включно (у травні 2018 року індекс інфляції становив 100,00 %), а три проценти річних від простроченої суми боргу - за період з 30 червня 2015 року до 31 травня 2018 року включно. Як встановили суди попередніх інстанцій на підставі другої розписки відповідача, 30 червня 2015 року - це термін повернення позики з платою за користування нею. Тому прострочення відповідача розпочалося не у цей день, а з наступного, тобто з 1 липня 2015 року. Саме з цього дня слід було розраховувати три проценти річних. З огляду на зазначене слід стягнути з відповідача 301 750,00 грн інфляційних втрат і 74 404,11 грн процентів річних, а у решті вимог щодо стягнення цих процентів - відмовити.
      (3) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (3.1) Щодо суті касаційної скарги
      45. Зважаючи на наведену оцінку аргументів позивача та висновків судів першої й апеляційної інстанцій, Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу частково обґрунтованою.
      46. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункти 1 і 3 частини першої статті 409 ЦПК України).
      47. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (стаття 410 ЦПК України).
      48. Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частини перша та третя статті 412 ЦПК України).
      49. Рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 13 листопада 2019 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 5 березня 2020 року слід: 1) змінити у мотивувальній частині щодо відмови у задоволенні вимоги про стягнення 429 920,89 грн процентів за користування позикою у розмірі однієї облікової ставки Національного банку України, виклавши відповідну частину рішень у редакції цієї постанови; 2) скасувати у частині відмови у задоволенні вимоги про стягнення 300 000,00 грн плати за користування позикою й ухвалити нове рішення про задоволення цієї вимоги; 3) скасувати у частині часткового задоволення вимоги про стягнення інфляційних втрат й ухвалити нове рішення про задоволення цієї вимоги повністю - на суму 301 750,00 грн; 4) скасувати у частині часткового задоволення вимоги про стягнення трьох процентів річних й ухвалити нове рішення про часткове задоволення цієї вимоги на суму 74 404,11 грн, а у решті вимог щодо стягнення цих процентів - відмовити; 5) залишити без змін у частині задоволення вимоги про стягнення з відповідача 550 000,00 грн позики.
      (3.2) Щодо судових витрат
      50. Суд першої інстанції стягнув із відповідача 4 221,00 грн судового збору, 6 280,00 грн витрат на проведення почеркознавчої експертизи та 959,00 грн витрат на правничу допомогу. Апеляційний суд залишив рішення суду першої інстанції без змін. Проте Велика Палата Верховного Суду частково задовольнила касаційну скаргу позивача, а тому має змінити розподіл судових витрат.
      51. Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи (частина перша статті 133 ЦПК України). До витрат, пов`язаних з розглядом справи належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу та пов`язані з проведенням експертизи (пункти 1 і 2 частини третьої статті 133 ЦПК України).
      52. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).
      53. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша та пункт 3 частини другої статті 141 ЦПК України).
      54. Оскільки Велика Палата Верховного Суду скасувала у частині рішення судів першої й апеляційної інстанцій та ухвалила у відповідній частині нове рішення про часткове задоволення позову, то розподіл судових витрат, який провів суд першої інстанції, треба змінити пропорційно до розміру задоволених позовних вимог і з урахуванням витрат позивача у судах апеляційної та касаційної інстанцій.
      55. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо) (абзац перший частини восьмої статті 141 ЦПК України).
      56. Розмір витрат на проведення експертизи встановлюється судом на підставі договорів, рахунків та інших доказів (частина шоста статті 139 ЦПК України).
      57. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат розмір витрат на правничу допомогу адвоката визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою (пункт 1 частини другої статті 137 ЦПК України).
      58. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина третя статті 137 ЦПК України).
      59. За результатами касаційного розгляду справи слід розподілити судові витрати позивача на загальну суму 51 925,00 грн, з яких:
      - витрати на судовий збір за подання позовної заяви - 8 810,00 грн (квитанція від 7 червня 2018 року № 0.0.1054276991.1 - т. 1, а. с. 1), апеляційної скарги - 13 215,00 грн (квитанція від 20 грудня 2019 року № 0.0.1560354638.1 - т. 2, а. с. 34) та касаційної скарги - 17 620,00 грн (квитанція від 14 квітня 2020 року № 0.0.1675805618.1 - т. 2, а. с. 93);
      - витрати на професійну правничу допомогу - 6 000,00 грн (договір № 09/18 про надання правничої (правової) допомоги від 1 червня 2018 року - т. 1, а. с. 24, т. 2, а. с. 35-36; рахунок-фактура № СФ-0000009 від 6 червня 2018 року на оплату 2000,00 грн за правову допомогу щодо складання позовної заяви - т. 1, а. с. 26; акт здачі-прийняття робіт (надання послуг) від 7 червня 2018 року на суму 2000,00 грн за правову допомогу щодо складання позовної заяви - т. 1, а. с. 25; квитанція № 0.0.1054405388.1 від 7 червня 2018 року на суму 2 000,00 грн за правову допомогу щодо складання позовної заяви - т. 1, а. с. 27; додаткова угода від 20 грудня 2019 року до договору № 09/18 про надання правничої (правової) допомоги від 1 червня 2018 року - т. 2, а. с. 37; рахунок-фактура № СФ-0000020 від 19 грудня 2019 року на оплату 4000,00 грн за правову допомогу щодо вивчення документів, консультування, підготовки та подання апеляційної скарги - т. 2, а. с. 40; меморіальний ордер №@2PL608253 від 20 грудня 2019 року на суму 4 000,00 грн - т. 2, а. с. 41);
      - витрати пов`язані з проведенням експертизи - 6 280,00 грн (лист Київського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України від 19 липня 2019 року - т. 1, а. с. 189; рахунок Київського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України № 2114 від 27 травня 2019 року - т. 1, а. с. 191; квитанція від 7 серпня 2019 року № 0.0.1429384455.1 - т. 1, а. с. 195, 208; лист позивача від 8 серпня 2019 року - т. 1, а. с. 194, 209).
      60. При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися (частина третя статті 141 ЦПК України).
      61. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (частина четверта статті 137 ЦПК України).
      62. Позивач заявив позовні вимоги на загальну суму 1 656 144,86 грн. Суд задовольнив ці вимоги у сумі 1 226 154,11 грн, тобто 74,04 % від заявлених. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що немає підстав вважати, що позивач, його представник затягували розгляд справи, подавали безпідставні клопотання чи іншим чином зловживали процесуальними правами. Всі заявлені до розподілу судові витрати пов`язані з розглядом справи, їхній розмір є обґрунтованим, підтвердженим належними доказами, та пропорційним до предмета спору. Розмір дійсних витрат позивача на професійну правничу допомогу відповідає критерію розумності, співмірний із ціною позову, складністю справи, обсягом зафіксованих у відповідних документах послуг, які надала адвокат і які були необхідними для позивача з огляду на обставини справи (див. додаткову постанову Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (пункти 21, 39, 42, 44)).
      63. З огляду на вказане слід покласти на відповідача пропорційно до розміру задоволених позовних вимог такі судові витрати:
      - 6 522,92 грн судового збору, сплаченого за подання позовної заяви;
      - 9 784,39 грн судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги;
      - 13 045,85 грн судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги;
      - 4 442,40 грн витрат на професійну правничу допомогу;
      - 4 649,71 грн витрат, пов`язаних із проведенням почеркознавчої експертизи.
      (4) Висновок щодо застосування норм права
      64. Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором (речення перше та друге частини першої статті 1048 ЦК України).
      65. Способи визначення плати за користування позикою у твердій сумі та у процентному відношенні є еквівалентними (взаємозамінними). Тому визначення плати за користування позикою у твердій сумі є правомірним.
      Керуючись статтею 133, пунктом 1 частини другої, частиною четвертою статті 137, частиною шостою статті 139, частиною першою, пунктом 3 частини другої, частинами третьою, восьмою, тринадцятою статті 141, частиною четвертою статті 258, частиною першою статті 400, пунктами 1 і 3 частини першої статті 409, статтею 410, частинами першою, третьою та четвертою статті 412, статтями 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      п о с т а н о в и л а:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
      2. Рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 13 листопада 2019 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 5 березня 2020 року:
      2.1. Змінити у мотивувальній частині щодо відмови у задоволенні вимоги ОСОБА_1 про стягнення з ОСОБА_2 429 920,89 грн (чотирьохсот двадцяти дев`яти тисяч дев`ятисот двадцяти грн 89 коп.) процентів за користування позикою у розмірі однієї облікової ставки Національного банку України, виклавши вказану частину рішень у редакції цієї постанови;
      2.2. Скасувати у частині відмови у задоволенні вимоги про стягнення 300 000,00 грн (трьохсот тисяч грн 00 коп.) плати за користування позикою, часткового задоволення вимоги про стягнення 195 250,00 грн (ста дев`яноста п`яти тисяч двохсот п`ятдесяти грн 00 коп.) інфляційних втрат і часткового задоволення вимоги про стягнення 48 234,00 грн(сорока вісьмох тисяч двохсот тридцяти чотирьох грн 00 коп.) процентів річних від простроченої суми позики.Ухвалити у частині вказаних вимог нове рішення:
      Позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення плати за користування позикою, інфляційних втрат і процентів річних від простроченої суми боргу задовольнити частково.
      Стягнути з ОСОБА_2 (адреса: АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_2 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_2 ) 300 000,00 грн (триста тисяч грн 00 коп.) плати за користування позикою, 301 750,00 грн (триста одну тисячу сімсот п`ятдесят грн 00 коп.) інфляційних втрат, 74 404,11 грн (сімдесят чотири тисячі чотириста чотири грн 11 коп.) процентів річних від простроченої суми, а у решті вимог щодо стягнення цих процентів - відмовити.
      2.3. Залишити без змін у частині задоволення вимоги ОСОБА_1 про стягнення з ОСОБА_2 550 000,00 грн (п`ятисот п`ятдесяти тисяч грн 00 коп.) позики.
      3. Стягнути з ОСОБА_2 (адреса: АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_2 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_2 ) 38 445,27 грн (тридцять вісім тисяч чотириста сорок п`ять грн 27 коп.) судових витрат, з яких: 6 522,92 грн (шість тисяч п`ятсот двадцять дві грн 92 коп.) судового збору, сплаченого за подання позовної заяви, 9 784,39 грн (дев`ять тисяч сімсот вісімдесят чотири грн 39 коп.) судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги, 13 045,85 грн (тринадцять тисяч сорок п`ять грн 85 коп.) судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги, 4 442,40 грн (чотири тисячі чотириста сорок дві грн 40 коп.) витрат на професійну правничу допомогу, 4 649,71 грн (чотири тисячі шістсот сорок дев`ять грн 71 коп.) витрат, пов`язаних із проведенням почеркознавчої експертизи.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Д. А. Гудима
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      Г. Р. Крет
      В. В. Британчук
      Л. М. Лобойко
      Ю. Л. Власов
      К. М. Пільков
      І. В. Григор`єва
      О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців
      В. В. Пророк
      В. І. Данішевська
      Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна
      В. М. Сімоненко
      Л. Й. Катеринчук
      І. В. Ткач
      С. П. Штелик
      Джерело: ЄДРСР 98524305
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      1 червня 2021 року
      м. Київ
      Справа № 910/12876/19
      Провадження № 12-94гс20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Рогач Л. І.,
      суддів Анцупової Т.О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.,
      за участю секретаря судового засідання Салівонського С. П. учасників справи:
      Приватного акціонерного товариства «Видобувна компанія «Укрнафтобуріння» - Метенка Т. І.
      Товариства з обмеженою відповідальністю «Інновер Україна» - Бабія А. В., Савчука А. В.
      розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Інновер Україна» (далі - ТОВ «Інновер Україна», відповідач, виконавець) на рішення Господарського суду міста Києва від 29 січня 2020 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/12876/19 за позовом Приватного акціонерного товариства «Видобувна компанія «Укрнафтобуріння» (далі - ПАТ «ВК «Укрнафтобуріння», позивач, замовник) до ТОВ «Інновер Україна» про стягнення 4 346 226,28 грн.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень
      1.1. 18 вересня 2019 року ПАТ «ВК «Укрнафтобуріння» звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до ТОВ «Інновер Україна» про стягнення 4 346 226,28 грн, у тому числі: 2 193 860,43 грн авансового платежу, 548 118,01 грн - пені, 534 749,28 грн - 10% штрафу за порушення строків надання послуг на строк понад 10 днів, 1 069 498,56 грн - 20% штрафу за порушення строків надання послуг на строк понад 30 днів.
      1.2. На обґрунтування позовних вимог позивач посилався на неналежне виконання відповідачем своїх зобов`язань за договором від 9 листопада 2017 року № IWK17028NIT (далі - Договір) в частині своєчасного надання послуг з налаштування та здійснення модифікацій до програмного продукту та відповідно до здійсненої передоплати, внаслідок чого згідно з умовами договору відповідач зобов`язаний сплатити обумовлені договором пеню та штрафи за порушення строку надання послуг за кожним з етапів, а також повернути 2 193 860,43 грн сплачених позивачем авансових платежів за послуги, щодо яких не оформлено акти приймання-передачі етапу наданих послуг.
      1.3. Відповідач заперечив проти позову, посилаючись на те, що надав послуги на загальну суму 2 193 860,43 грн, отже, відсутні підстави для повернення авансового платежу. Щодо нарахованих пені та штрафів указав, що нарахування штрафних санкцій повинно проводитись у цілому за прострочення за договором, а не окремо за кожним етапом; нарахування двох штрафів за одне й те саме порушення суперечить положенням статті 61 Конституції України. Також, на думку відповідача, розмір неустойки має бути зменшений судом на 68 %, оскільки відповідач виконав зобов`язання на 68 % від орієнтовної вартості послуг за договором, а прострочення виконання відбулось внаслідок очікування фактичного розгляду позивачем тестових сценаріїв і надання погодження або зауважень щодо них, що позбавило відповідача можливості перейти до подальшого виконання договору.
      2. Фактичні обставини справи, встановлені судами
      2.1. 9 листопада 2017 року ПАТ «ВК «Укрнафтобуріння» як замовник та ТОВ «Інновер Україна» як виконавець уклали Договір, за умовами якого замовник доручає, а виконавець приймає на себе зобов`язання з надання послуг, а замовник зобов`язаний прийняти і оплатити належним чином надані послуги за Договором. Згідно з визначеннями, що містяться в розділі 1 Договору, послуги - надання послуг з налаштування, здійснення модифікацій до програмного продукту відповідно до вимог замовника та впровадження програмного продукту (програмного забезпечення Microsoft Dynamics NAV 2017) з необхідними модифікаціями як цілісного комплексу функціонуючих бізнес-процесів.
      2.2. Розділами 2 - 4, 8, 10 Договору сторони узгодили предмет Договору, вартість послуг та порядок розрахунків, порядок приймання-передачі наданих послуг, строк дії договору та умови його розірвання, відповідальність сторін тощо. Так, умовами пункту 3.1 Договору визначено, що орієнтовна вартість послуг, що повинні бути надані виконавцем за Договором, складає гривневий еквівалент 100 380,00 дол. США (без ПДВ), що на дату підписання Договору складає 2 673 746,38 грн без ПДВ.
      2.3. Фактична вартість наданих послуг визначається на підставі підписаних сторонами актів приймання-передачі етапу наданих послуг у порядку, визначеному розділом 4 Договору. При цьому сторони погодили, що зміна вартості послуг загалом не може перевищувати 15 % від орієнтовної вартості послуг, визначеної в пункті 3.1 Договору (пункт 3.2 Договору).
      2.4. Пунктом 3.4 Договору сторони узгодили, що оплата послуг здійснюється згідно з виставленими виконавцем рахунками відповідно до плану надання послуг, що наведений у додатку № 1 до Договору, на підставі підписаних сторонами актів приймання-передачі етапу наданих послуг. Виконавець готує рахунки на оплату та акт приймання-передачі етапу наданих послуг за фактом закінчення етапу надання послуг, результатом яких є завершений та готовий для використання один або декілька бізнес-процесів, що наведені в додатку №1.
      2.5. Приймання-передача наданих послуг за Договором здійснюється поетапно та оформлюється підписанням сторонами актів приймання-передачі етапів наданих послуг (пункт 4.1. Договору).
      2.6. Згідно з пунктом 4.2. Договору протягом 5 (п`яти) робочих днів з дати завершення надання послуг за відповідним етапом виконавцем останній складає, підписує та направляє на адресу замовника акт у двох екземплярах. Протягом 5 (п`яти) робочих днів з дати отримання акта замовник підписує наданий виконавцем акт та направляє підписаний екземпляр виконавцю, або в той же строк надає мотивовану відмову від прийняття послуг із зазначенням недоліків (невідповідність модифікацій та/або налаштувань відповідного бізнес-процесу вимогам замовника (пункт 2.2. Договору)) та узгоджує термін їхнього усунення. При цьому термін усунення недоліків не може перевищувати 10 (десяти) робочих днів (пункт 4.3. Договору). Виконавець зобов`язаний усунути вказані замовником недоліки в узгоджений термін. Після усунення виконавцем недоліків приймання-передача наданих послуг за відповідним етапом здійснюється в порядку, визначеному пунктами 4.2., 4.3. Договору. При цьому час, витрачений виконавцем на усунення недоліків, замовником не оплачується (пункт 4.4. Договору).
      2.7. Після надання всіх послуг за Договором виконавець зобов`язаний провести роботи з інтегрального тестування програмного продукту для забезпечення функціонування програмного продукту як цілісного комплексу з метою повноцінного використання замовником в його господарській діяльності. Підтвердженням функціонування програмного продукту як цілісного комплексу вважається підписаний сторонами акт впровадження програмного продукту (пункт 4.5. Договору). Сторони погодили, що виконавець зобов`язаний попередньо (до підписання акта) надавати тестовий сценарій замовнику для виконання тестування ключовим користувачем (відповідальний за конкретний бізнес-процес) відповідного бізнес-процесу з метою підтвердження наявності необхідних модифікацій (пункт 4.6 Договору).
      2.8. Згідно з визначеннями термінів, наведеними в розділі 1 Договору, тестовий сценарій - документ, який готується та надається виконавцем після надання послуг по етапу (бізнес-процесу) для кожного із ключових користувачів для тестування модифікацій і налаштувань програмного продукту та їх погодження і приймання. Ключовий користувач - працівник замовника, який є відповідальним за певний бізнес-процес, здійснює тестування в програмному продукті та приймає рішення про відповідність функціонування бізнес-процесу в програмному продукті вимогам замовника, зазначеним у пункті 2.2 Договору.
      2.9. Після отримання замовником тестового сценарію ключовий користувач замовника зобов`язаний протягом трьох робочих днів протестувати наданий документ, погодити його або надати зауваження. У випадку, якщо замовник не виконує своїх зобов`язань згідно з цим пунктом протягом 10 (десяти) календарних днів, такий тестовий сценарій вважається погодженим замовником без зауважень (пункт 4.7. Договору).
      2.10. Приймання замовником виконаних робіт (наданих послуг) за етапами за Договором здійснюється шляхом оформлення тестових сценаріїв з бізнес-процесів, передбачених етапами 1, 2 надання послуг та визначених у додатку № 1 «План надання послуг» до Договору, з метою тестування ключовим користувачем замовника та підтвердження наявності необхідних модифікацій, та в разі відсутності зауважень до тестового сценарію з відповідного бізнес-процесу, такий тестовий сценарій вважається погодженим. За результатами погодження та прийняття послуг по модифікації та налаштуванню програмного продукту в частині окремих бізнес-процесів, передбачених етапами надання послуг відповідно до додатку № 1 до Договору, складаються відповідні акти надання послуг, що передують прийманню-передачі певного етапу надання послуг в цілому з оформленням відповідного акта.
      2.11. Пунктом 10.5. Договору визначено види порушень та санкції за них, які застосовуються до виконавця за порушення строку надання послуг, визначеного в Плані надання послуг, що сталися з вини виконавця, зокрема, останні зобов`язаний сплатити на користь замовника:
      - пеню в розмірі 0,1 % від орієнтованої вартості послуг за Договором (пункт 3.1) за кожен день такого прострочення (підпункт 10.5.1. пункту 10.5. Договору);
      - штраф у розмірі 10 % від орієнтованої вартості послуг за Договором (пункт 3.1) за порушення строків надання послуг на строк понад 10 календарних днів (підпункт 10.5.2. пункту 10.5. Договору).
      2.12. Відповідно до пункту 10.6. Договору у випадку відмови від надання послуг за Договором (порушення строку надання послуг, передбаченого планом надання послуг, на строк понад 30 календарних днів) виконавець зобов`язаний протягом 5 (п`яти) календарних днів з дати отримання відповідної письмової вимоги від замовника повернути останньому суму, що дорівнює різниці між сумою авансового платежу та сумою підписаних сторонами актів приймання-передачі етапу наданих послуг, та додатково сплатити штраф у розмірі 20 % від орієнтованої вартості робіт за Договором (пункт 3.1.).
      2.13. Додатком № 1 до Договору є План надання послуг з очікуваною тривалістю і вартістю, відповідно до якого: дата початку - 11 грудня 2017 року, дата закінчення - 5 вересня 2018 року, вартість робіт - 100 380,00 дол. США.
      2.14. Дослідивши зміст прав та обов`язків сторін у цій справі, суди визначили, що Договір за правовою природою є господарським договором підряду, оскільки він містить зобов`язання як з виконання роботи, так і з передачі її майнового результату, визначеного та віддільного від дій, а саме програмного продукту, у власність іншій особі (замовникові).
      2.15. Суди з`ясували, що на виконання умов договору позивач передав, а відповідач прийняв пакет документів, у яких зазначається перелік модифікацій та вимог замовника до програмного продукту, що підтверджується актом приймання-передачі документів від 14 листопада 2017 року.
      2.16. За змістом рахунку від 4 грудня 2017 року позивач платіжним дорученням від 6 грудня 2017 року № 7068 перерахував відповідачу 977 656,55 грн авансового платежу.
      2.17. 20 серпня 2018 року сторони уклали додаткову угоду № 1 до Договору, у якій виклали в новій редакції пункт 2.3 Договору, визначивши строк надання послуг, зазначений у додатку № 1 до Договору «План надання послуг» (етап № 1 - до 30 листопада 2018 року, етап № 2 - до 25 березня 2019 року). Також сторони виклали у новій редакції додаток №1 до Договору «План надання послуг» , згідно з якою 1-й етап: дата початку - 13 грудня 2017 року, дата закінчення - 30 листопада 2018 року, вартість - 93 315,00 дол. США; 2-й етап: дата початку - 6 червня 2018 року, дата закінчення - 25 березня 2019 року, вартість - 7 065,00 дол. США.
      2.18. 10 вересня 2018 року сторони уклали додаткову угоду № 2 до Договору, у якій дійшли згоди щодо збільшення обсягу надання послуг за Договором та визначили, що строк надання послуг зазначений у додатку № 1 до Договору «План надання послуг» (етап № 1 - до 30 листопада 2018 року, етап № 2 - до 25 березня 2019 року, етап № 3 - до 28 листопада 2018 року). Також сторони виклали в новій редакції додаток № 1 до Договору «План надання послуг», згідно з якою 1-й етап: дата початку - 13 грудня 2017 року, дата закінчення - 30 листопада 2018 року, вартість - 93 315,00 дол. США; 2-й етап: дата початку - 6 червня 2018 року, дата закінчення - 25 березня 2019 року, вартість - 7 065,00 доларів США; 3-й етап: дата початку - 24 вересня 2017 року, дата закінчення - 28 листопада 2017 року, вартість - 18 2016,95 дол. США.
      2.19. Окрім цього, сторони доповнили Договір пунктом 10.8 у такій редакції: «пункт 10.8. Положення пунктів 10.5, 10.5.1, 10.5.2, 10.6 Договору не застосовуються до надання послуг згідно етапу 3 додатку № 1 до Договору».
      2.20. Суди встановили, що на виконання умов Договору позивач сплатив відповідачу грошові кошти в загальній сумі 2 193 860,43 грн.
      2.21. Також суди встановили, що виконавець виконав та відповідно прийняв і сплатив замовнику без претензій та зауважень частину робіт (програмного продукту), передбачених договором, за актами наданих послуг, у яких зазначався перелік модифікацій та вимог замовника до програмного продукту. Тобто на виконання умов спірного Договору, з урахуванням прийнятих та погоджених позивачем тестових сценаріїв, відповідачем виконані, а позивачем прийняті за обсягом та якістю послуги на загальну суму 2 193 860,43 грн, що підтверджується наявними в матеріалах справи копіями відповідних актів надання послуг та звітів про виконані роботи з модифікації та налаштування програмного продукту щодо бізнес-процесів, передбачених пунктами 1.1.1, 1.1.2, 1.1.4, 1.2.1.- 1.2.4, 1.2.6.-1.2.10. етапу № 1 згідно з додатком № 1 «План надання послуг» до Договору (із змінами та доповненнями).
      2.22. 20 березня 2019 року позивач направив відповідачу лист за вих. № 52/13-03/19, у якому вказав про прострочення надання послуг за етапом № 1 на 110 днів та за етапом № 3 на 112 днів, тому вимагає надати послуги за етапом № 1, етапом № 2 та етапом № 3 в строк не пізніше 25 березня 2019 року та оформити надання послуг актами приймання-передачі послуг відповідно до пункту 4 Договору.
      2.23. Виконавець у відповіді від 11 квітня 2019 року на вказаний лист зазначив, що роботи за етапом № 1 та № 3 не виконані, оскільки замовник не виконав тестування окремих тестових сценаріїв та не надав погодження або зауважень. Щодо робіт за етапом № 2, то ним була підготовлена нова версія Плану надання послуг.
      2.24. 10 травня 2019 року позивач звернувся до відповідача з повідомленням-вимогою, у якій вказав, що станом на 10 травня 2019 року порушення строків надання послуг складає: за етапом № 1 - 160 календарних днів, за етапом № 2 - 46 календарних днів та по етапу № 3 - 158 календарних днів, тому повідомив з посиланням на статтю 612 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України)про відмову від прийняття послуг у зв`язку з простроченням виконавцем виконання зобов`язань за Договором, а також про відсутність власних зобов`язань з оплати неприйнятих результатів послуг та вимагав від відповідача сплатити на його користь згідно з підпунктами 10.5.1-10.5.3 пункту 10.5. договору пеню та штрафи від вартості послуг.
      2.25. Виконавець у відповіді від 24 травня 2019 року на повідомлення-вимогу зазначив, що ним було направлено ряд тестових сценаріїв, проте замовник не вчинив дії, визначені пунктом 4.7 Договору, щодо зобов`язання ключових користувачів замовника протягом 3-х робочих днів протестувати надані документи, погодити їх або надати зауваження. Зазначене, за твердженням виконавця, унеможливило продовження ним виконання зобов`язання щодо надання послуг, оскільки відсутнє будь-яке підтвердження наявності необхідних модифікацій за налаштованими бізнес-процесами у замовника, відповідно неможливо встановити подальші налаштування, модифікації та впровадити елементи програмного продукту, що у свою чергу залежать від налагодженого функціонування попередніх бізнес-процесів.
      2.26. Посилаючись на положення пункту 2.3.1 Договору, відповідно до якого строк надання послуг пропорційно збільшується на строк порушення замовником вимог пункту 4.7 Договору, виконавець зазначав про відсутність факту порушення строку надання послуг та підстав у замовника для відмови від прийняття послуг, у зв`язку із чим відмовив у задоволенні вимог замовника щодо сплати виконавцем штрафних санкцій за прострочення виконання договірних зобов`язань.
      2.27. 6 серпня 2019 року позивач направив відповідачу повідомлення-вимогу, у якій повторно повідомив відповідача про порушення строків надання послуг (за етапом № 1 - 160 календарних днів, за етапом № 2 - 45 календарних днів) та з урахуванням зазначеного, посилаючись на пункти 10.5.1, 10.5.2, 10.5.3 Договору, вимагав сплатити на користь замовника пеню та штрафи відповідно до наведеного у вимозі розрахунку.
      2.28. У подальшому позивач звернувся до суду з позовом, у якому просив стягнути 2 193 860,43 грн авансового платежу (пункт 10.6 Договору), 548 118,01 грн пені (пункт 10.5.1 Договору), 534 749,28 грн - 10 % штрафу за порушення строків надання послуг на строк понад 10 днів (пункт 10.5.2 Договору), 1 069 498,56 грн - 20 % штрафу за порушення строків надання послуг на строк понад 30 днів.
      3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      3.1. Господарський суд міста Києва рішенням від 29 січня 2020 року позов задовольнив частково, стягнув з ТОВ «Інновер Україна» на користь ПАТ «ВК «Укрнафтобуріння» 548 118,01 грн пені, 534 749,28 грн 10 % штрафу, 1 069 498,56 грн 20 % штрафу та 32 385,49 грн судового збору. У задоволенні решти позовних вимог відмовив.
      3.2. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд виходив з того, що матеріали справи доводять факт порушення відповідачем строків надання послуг за Договором, апунктами 10.5. та 10.6 Договору визначено види порушень та санкції за них, які застосовуються до виконавця за порушення строку надання послуг, визначеного у Плані надання послуг, що сталося з вини виконавця; розмір пені та штрафу, перерахований судом відповідно до умов Договору та приписів чинного законодавства, з урахуванням встановленого судом періоду нарахування, становить 548 118,01 грн пені, 534 749,28 грн штрафу в розмірі 10 % та 1 069 498,56 грн штрафу в розмірі 20 % за прострочення надання послуг за Договором за кожним окремим етапом надання послуг, що відповідає вимогам норм цивільного законодавства, Договору і є арифметично вірним.
      3.3. Зазначив, що одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов`язання за договором, штрафу та пені не суперечить статті 61 Конституції України, оскільки згідно зі статтею 549 ЦК України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 Господарського кодексу України (далі - ГК України) - видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій (наведена правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 9 лютого 2018 року у справі №911/2813/17, від 22 березня 2018 року у справі № 911/1351/17, від 25 травня 2018 року у справі № 922/1720/17, від 2 квітня 2019 року у справі № 917/194/18).
      3.4. Суд указав, що норми чинного законодавства України не містять прямої заборони щодо одночасного застосування такого виду забезпечення виконання зобов`язання, як пеня та штраф, та, відповідно, суб`єкти господарських відносин при укладенні договору наділені законодавцем правом забезпечення виконання господарських зобов`язань встановленням окремого виду відповідальності - договірної санкції, за невиконання чи неналежне виконання договірних зобов`язань, зокрема, передбачених умовами договору.
      3.5. Щодо відмови в задоволенні вимог у частині стягнення авансового платежу суд указав, що за умовами договору поверненню підлягає сума авансу, яка дорівнює різниці між сумою авансового платежу та сумою підписаних сторонами актів приймання-передачі етапу наданих послуг, а згідно з наявними у справі доказами відповідач фактично надав послуги загальною вартістю 2 193 860,43 грн, що перевищує суму сплаченого авансу, крім того, вказані послуги прийняті позивачем без зауважень.
      3.6. Також суд першої інстанції дійшов висновку щодо відсутності підстав для зменшення штрафних санкцій за клопотанням відповідача.
      3.7. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 22 вересня 2020 року рішення Господарського суду міста Києва від 21 січня 2020 року залишено без змін. Суд апеляційної інстанції, здійснивши перегляд судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги в порядку приписів статті 269 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), погодився з висновками місцевого господарського суду, вказавши також, що неустойки, передбачені пунктами 10.5 та 10.6 договору, застосовано за різні порушення договору.
      4. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів
      4.1. У жовтні 2020 року ТОВ «Інновер Україна» подало до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просило скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 22 вересня 2020 року та рішення Господарського суду міста Києва від 29 січня 2020 року в частині задоволення позову й ухвалити в цій частині нове рішення про стягнення з ТОВ «Інновер Україна» на користь ПАТ «ВК «Укрнафтобуріння» 171 119, 77 грн, а також стягнути на його користь судові витрати.
      4.2. Відповідач зазначив, що рішення судів попередніх інстанцій у частині задоволення позову ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права, а саме статті 61 Конституції України, пункту 6 частини першої статті 3, частини другої статті 6, частини третьої статті 509, частини третьої статті 551, частини першої статті 627 ЦК України та частини першої статті 216, статті 233 ГК України.
      4.3. Так, рішенням господарських судів попередніх інстанцій за одне й те саме цивільне правопорушення з нього було стягнуто за прострочення в один і той самий період дві неустойки: 1) неустойку у формі пені та штрафу за пунктом 10.5. Договору в розмірі 10 %; 2) неустойку у формі штрафу за пунктом 10. 6. Договору в розмірі 20 % у першому випадку за прострочення понад 10 днів, а у другому випадку - понад 30 днів. Суди не врахували, що заперечення відповідача на позов стосувалися не відсутності можливості одночасного застосування штрафу і пені за одне порушення, а неможливості одночасного стягнення двох неустойок за пунктами 10.5 та 10.6 Договору за одне й те ж прострочення, що суперечить статті 61 Конституції України.
      4.4. Спірні неустойки нараховані позивачем за порушення строків кожного окремого етапу надання послуг, у той час коли базою для нарахування неустойки встановлено вартість всіх робіт, а не вартість кожного етапу, що вказує на неправильне застосування судами частини другої статті 6 та частини першої статті 627 ЦК України і частини першої статті 216 ГК України.
      4.5. Відтак відповідач у касаційній скарзі зазначає, що позовні вимоги є законними і такими, що підлягають задоволенню, лише в частині стягнення неустойки, передбаченої умовами пункту 10.6 Договору, за порушення строків надання послуги за Договором загалом, а не за порушення строків кожного з етапів надання послуг,
      4.6. Нарахована неустойка має бути зменшена судом на 68 %, тобто на розмір виконаного відповідачем зобов`язання за Договором відповідно до вартості послуг, та має становити 171 119,77 грн. Відхиляючи заяву відповідача про зменшення розміру неустойки, суди не дотрималися принципів справедливості, добросовісності, розумності та пропорційності.
      4.7. За доводами касаційної скарги, рішення судів попередніх інстанцій винесено без урахування висновків Верховного Суду щодо питання застосування норм права в подібних правовідносинах, викладених у постановах від 19 грудня 2019 року у справі № 912/1153/19, від 10 липня 2018 року у справі № 927/1091/17, від 16 квітня 2018 року у справі № 904/149/17, від 30 серпня 2018 року у справі № 902/1054/17, від 6 березня 2018 року у справі № 910/9040/17, від 27 січня 2020 року у справі № 910/5051/19, від 6 листопада 2018 року у справі № 913/89/18, від 4 грудня 2018 року у справі № 916/65/18, від 3 липня 2019 року у справі № 917/791/18, від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18, щодо неможливості подвійного притягнення до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.
      5. Позиція інших учасників справи
      5.1. У відзиві на касаційну скаргу ПАТ «ВК «Укрнафтобуріння» заперечло проти доводів скаржника, зазначаючи про їх необґрунтованість, і просило касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Позивач вказав, що позиція судів відповідає вимогам чинного законодавства, суди надали належну оцінку наявним у матеріалах справи доказам та обґрунтуванням щодо наявності підстав для нарахування санкцій за порушення умов Договору, та стягнення визначеної позивачем за умовами Договору неустойки.
      6. Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      6.1. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 3 листопада 2020 року відкрив касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою, а ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17 грудня 2020 року справу разом зі скаргою передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі приписів частини п`ятої статті 302 ГПК України.
      6.2. Мотивуючи передачу справи, суд касаційної інстанції навів перелік правових позицій Верховного Суду в подібних правовідносинах, у яких суд дійшов висновку, що зменшення розміру неустойки є правом суду, тож суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи, враховуючи загальні засади цивільного законодавства, передбачені статтею 3 ЦК України (справедливість, добросовісність, розумність), з дотриманням правил статей 86, 210 ГПК України на власний розсуд та за внутрішнім переконанням вирішує питання про наявність/відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе таке зменшення, та конкретний розмір зменшення неустойки.
      6.3. Згідно зі статтями 628, 629 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов`язковим для виконання сторонами. Тобто сторони, керуючись принципом свободи договору, за взаємною згодою мають право визначати штрафні санкції, їх кількість, вид, розмір та види порушення зобов`язання, за якими застосовується неустойка, тощо.
      6.4. Водночас притягнення особи до подвійної відповідальності за одне й те саме господарське правопорушення, обраховане за один і той самий період, у вигляді стягнення двох штрафів у різному розмірі суперечить положенням статті 61 Конституції України як нормам прямої дії.
      6.5. На думку колегії суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, наявність у договорі умов щодо стягнення з відповідача, який порушив господарське зобов`язання за договором, двох видів штрафу (двох неустойок одного виду) з однаковою базою для нарахування неустойки з огляду на правову природу негрошового зобов`язання не відповідає статті 61 Конституції України. Вказаний критерій з огляду на застосовану конструкцію формулювання та його правовий характер є абсолютним та має застосуватися у всіх випадках, не враховуючи наявності чи відсутності іншого.
      6.6. Виключна правова проблема, на думку Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, полягає у відсутності одного варіанту реалізації розсуду суду, який можна було вважати правильним у контексті щодо застосування в системному зв`язку з нормами інших законодавчих актів, а саме статей 3, 549, 628, 629 ЦК України та статті 61 Конституції України, при цьому її вирішення має міжюрисдикційний характер, є необхідним для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, оскільки на сьогодні існує невизначеність законодавчого регулювання правових питань щодо порядку прийняття рішення у такій категорії справи. Тож наведене не може бути вирішено відповідним касаційним судом у межах оцінки правильності застосування судами нижчих інстанцій норм матеріального права чи дотримання норм процесуального права в контексті підстав касаційного оскарження. Вирішення правової проблеми необхідне також для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між свободою договору та засадами цивільного законодавства, передбаченими статтею 3 ЦК України (справедливість, добросовісність, розумність). Крім того, існують обґрунтовані припущення, що аналогічні проблеми щодо тлумачення правових норм неминуче виникатимуть у майбутньому.
      6.7. Ухвалою від 12 січня 2021 року Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду справу та призначила її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи.
      7. Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосовані нею положення законодавства
      7.1. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      7.2. Відповідно до приписів частини першої статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
      Щодо співвідношення свободи договору і таких засад цивільного законодавства, передбачених статтею 3 ЦК України, як справедливість, добросовісність, розумність
      7.3. Справедливість, добросовісність, розумність належать до загальних засад цивільного законодавства, передбачених статтею 3 ЦК України, які обмежують свободу договору, встановлюючи певну межу поведінки учасників цивільно-правових відносин. Ці загальні засади втілюються в конкретних нормах права та умовах договорів, регулюючи конкретні ситуації таким чином, коли кожен з учасників відносин зобов`язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки, захищати власні права та інтереси, а також дбати про права та інтереси інших учасників, передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших осіб, закріпляти можливість адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу.
      7.4. Відповідно до статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Крім того, положення умов договору мають відповідати засадам цивільного законодавства, зокрема, зазначеним у статті 3 ЦК України.
      7.5. Разом з тим за частиною третьою статті 509 ЦК України зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості, а частиною першою статті 627 ЦК України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
      7.6. Приписами частин другої та третьої статті 6 та статті 627 ЦК України встановлено, що сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
      7.7. Особам надається право вибору: використати вже існуючі диспозитивні норми законодавства для регламентації своїх відносин або встановити для себе правила поведінки на свій розсуд. Відтак цивільний (господарський) договір як домовленість двох або більше сторін, що спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, виявляє автономію волі сторін щодо врегулювання їхніх правовідносин на власний розсуд (у межах, встановлених законом), тобто є актом встановлення обов`язкових правил для сторін договору, регулятором їх відносин.
      7.8. Приписи частин другої та третьої статті 6 та статті 627 ЦК України визначають співвідношення між актами цивільного законодавства і договором. Допустимість конкуренції між актами цивільного законодавства і договором випливає з того, що вказані норми передбачають ситуації, коли сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд, і коли вони не вправі цього робити.
      7.9. Свобода договору, як одна з принципових засад цивільного законодавства, є межею законодавчого втручання у приватні відносини сторін. Водночас сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, коли такий відступ неможливий в силу прямої вказівки акта законодавства, а також якщо відносини сторін регулюються імперативними нормами.
      7.10. Відповідно сторони не можуть врегулювати свої відносини (визначити взаємні права та обов`язки) у спосіб, який суперечить існуючому публічному порядку, порушує положення Конституції України, не відповідає загальним засадам цивільного законодавства, передбаченим статтею 3 ЦК України, які обмежують свободу договору (справедливість, добросовісність, розумність). Домовленість сторін договору про врегулювання своїх відносин всупереч існуючим у законодавстві обмеженням не спричиняє встановлення відповідного права та/або обов`язку, як і його зміни та припинення.
      7.11. Щодо обрання варіанту реалізації розсуду суду у контексті застосування його у системному зв`язку з нормами законодавчих актів, а саме статей 3, 549, 628, 629 ЦК України та статті 61 Конституції України слід керуватися визначеним частиною першою статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства, яким є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Відтак реалізація повноважень із суддівського розсуду має спрямовуватися на вибір оптимального варіанту розв`язання спірного правового питання, пошук необхідної правової норми, її розуміння та інтерпретацію, справедливе вирішення спору відповідно до встановлених судами обставин кожної конкретної справи.
      Щодо вимог про застосування пені
      7.12. Стаття 61 Конституції України передбачає, щоніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення, і підлягає обов`язковому застосуванню як норма прямої дії.
      7.13. У свою чергу відповідач стверджує, щосуди помилково визначили, що в його діях мало місце порушення декількох різних зобов`язань перед позивачем, а також двічі застосовували відповідальність одного й того ж самого виду (штраф), тому в результаті задоволення позовних вимог він був притягнений неодноразово до відповідальності одного виду за одне й те саме порушення.
      7.14. За змістом частини першої та другої статті 217 ГК України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором. Застосування господарських санкцій повинно гарантувати захист прав і законних інтересів громадян, організацій та держави, в тому числі відшкодування збитків учасникам господарських відносин, завданих внаслідок правопорушення, та забезпечувати правопорядок у сфері господарювання.
      7.15. Положеннями статті 218 ГК України визначено, що підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання, а саме невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності.
      7.16. Відповідно до частини першої статті 230 ГК України учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня).
      7.17. Згідно із частиною четвертою статті 231 ГК України розмір штрафних санкцій встановлюється законом, а в разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в передбаченому договором розмірі. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов`язання або в певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов`язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
      7.18. Статтею 193 ГК України встановлено, що суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.
      7.19.Відповідно неналежне виконання господарського зобов`язання полягає у простроченні підрядника у строк виконати роботи за договором підряду.
      7.20. Таке ж розуміння прострочення боржника в зобов`язанні вбачається і з приписів частини першої статті 612 ЦК України, за якою боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
      7.21. Наслідком прострочення виконання зобов`язання є відповідальність боржника перед кредитором за завдані простроченням збитки і за неможливість виконання, що випадково настала після прострочення. Якщо внаслідок прострочення боржника виконання зобов`язання втратило інтерес для кредитора, він може відмовитися від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків.
      7.22. Зміст прав та обов`язків учасників господарських відносин за договором підряду полягає в тому, що одна сторона (підрядник) зобов`язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов`язується прийняти та оплатити виконану роботу (стаття 837 ЦК України).
      7.23. Договір підряду може укладатися на виготовлення, обробку, переробку, ремонт речі або на виконання іншої роботи з переданням її результату замовникові.
      7.24. Як уже зазначалося, дослідивши зміст прав та обов`язки сторін у цій справі, суди визначили, що Договір за правовою природою є господарським договором підряду, оскільки він містить зобов`язання як з виконання роботи, так і з передачі у власність іншій особі (замовникові) її майнового результату, певно визначеного та віддільного від дій, а саме впровадження програмного продукту (програмного забезпечення Microsoft Dynamics NAV 2017) з необхідними модифікаціями як цілісного комплексу функціонуючих бізнес-процесів.
      7.25. Стаття 846 ЦК України надає сторонам договору підряду можливість встановити у договорі строки виконання роботи або її окремих етапів. Якщо в договорі підряду не встановлені строки виконання роботи, підрядник зобов`язаний виконати роботу, а замовник має право вимагати її виконання в розумні строки, відповідно до суті зобов`язання, характеру та обсягів роботи та звичаїв ділового обороту.
      7.26. Частина друга статті 849 ЦК України надає замовнику право під час виконання роботи відмовитися від договору підряду та вимагати відшкодування збитків, якщо підрядник своєчасно не розпочав роботу або виконує її настільки повільно, що закінчення її у строк стає явно неможливим.
      7.27. Суди встановили, що відповідно до змісту визначених у Договорі термінів та за умовами Договору в первісній редакції зобов`язання виконавця полягає в налаштуванні, здійсненні та модифікації програмного продукту як цілісного комплексу функціонуючих бізнес-процесів, приймання-передача яких є певним етапом надання послуг у розумінні укладеного договору, а за Планом надання послуг з очікуваною тривалістю і вартістю дата їх початку - 11 грудня 2017 року, дата закінчення - 5 вересня 2018 року, вартість робіт - 100 380,00 дол. США.
      7.28. При цьому Договором визначено, зокрема, санкції, які застосовуються до виконавця за порушення строку надання послуг, визначеного у Плані надання послуг, що сталися з вини виконавця.
      7.29. Щодо нарахування загальної суми пені, визначеної за умовами підпункту 10.5.1 Договору, сторони погодили її розмір - 0,1 % від орієнтовної вартості послуг (пункт 3.1 Договору) за кожен день такого прострочення, що нараховується за весь період прострочення виконання робіт за Договором.
      7.30. Крім нарахування пені, сторони погодили штраф у розмірі 10 % від орієнтованої вартості послуг за Договором за порушення строків надання послуг на строк понад 10 календарних днів та додатково штраф у розмірі 20 % від орієнтованої вартості робіт за Договором у випадку відмови від надання послуг за порушення строку надання послуг на строк понад 30 календарних днів.
      7.31. Тобто у всіх випадках за наявності прострочення підрядника за Планом надання послуг нарахування пені та штрафу було передбачено від орієнтованої вартості робіт за Договором.
      7.32. У подальшому, уклавши додаткові угоди до Договору, сторони змінили строк надання послуг, зазначений у додатку № 1 до Договору «План надання послуг», та виклали цей додаток в новій редакції, розмежувавши строки впровадження окремих бізнес-процесів у складі програмного продукту як цілісного комплексу.
      7.33. Водночас суди попередніх інстанцій не навели обставин справи щодо внесення сторонами змін до умов Договору в частині застосування відповідальності за прострочення виконання зобов`язання виконавцем.
      7.34. Визначаючи пеню, передбачену за прострочення строку надання послуг, позивач, ураховуючи погоджені додатковою угодою строки, вказав про порушення строків надання послуг окремо за першим етапом - 160 днів (з 1 грудня 2018 року до 10 травня 2019 року) та окремо за другим етапом - 45 днів (з 26 березня 2019 року до 10 травня 2019 року).
      7.35. Разом з тим нарахування пені окремо за етапами запланованих послуг, визначених у додатку № 1 «План надання послуг» до Договору, є помилковим, оскільки відповідно до змісту визначених у Договорі термінів зобов`язання виконавця полягає в налаштуванні, здійсненні та модифікації програмного продукту як цілісного комплексу функціонуючих бізнес-процесів, приймання-передача яких є певним етапом надання послуг у розумінні укладеного Договору з оформленням відповідного акта, що відповідає передбаченому умовами Договору порядку нарахування пені з орієнтовної вартості всього зобов`язання в цілому.
      7.36. Датою закінчення робіт за договором є 25 березня 2019 року, тому строк прострочення складає 45 днів (з 26 березня 2019 року до 10 травня 2019 року), за який підлягає стягненню пеня в розмірі 120 318,59 грн
      7.37. Нарахування ж санкцій за прострочення виконання відповідачем тих бізнес-процесів, приймання-передача яких є певним етапом надання послуг виконання робіт з впровадження цілісного програмного продукту, чи прострочення послідовності впровадження бізнес-процесів програмного продукту, об`єднаного в етапи, за кожним із цих етапів на суму орієнтовної вартості робіт за договором в цілому не узгоджується з положеннями статті 61 Конституції України щодо неможливості подвійного притягнення до юридичної відповідальності за одне й те саме правопорушення.
      Щодо вимог про застосування штрафу
      7.38. Право встановити в договорі розмір та порядок нарахування штрафу та можливість одночасного стягнення пені та штрафу за порушення окремих видів господарських зобов`язань надано сторонам частинами другою та четвертою статті 231 ГК України. В інших випадках порушення виконання господарських зобов`язань чинне законодавство не встановлює для учасників господарських відносин обмежень передбачати в договорі одночасне стягнення пені та штрафу, що узгоджується зі свободою договору, встановленою статтею 627 ЦК України, а також приписами статті 546 ЦК України та статті 231 ГК України.
      7.39. Одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов`язання за договором, штрафу та пені не суперечить статті 61 Конституції України, оскільки згідно зі статтею 549 ЦК України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 ГК України - видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій.
      7.40. Задовольняючи позовні вимоги в частині нарахування пені та штрафу, суди встановили, що сторони договору, врегульовуючи між собою правовідносини щодо надання послуг, досягли згоди щодо його умов, тобто вільно, на власний розсуд визначили та погодили умови Договору, підписавши його; доказів того, що під час укладення правочину сторони пропонували інші умови в частині відповідальності за порушення договірних зобов`язань надано не було, протоколу розбіжностей стосовно застосування до виконавця відповідальності у виді нарахування штрафних санкцій у разі порушення договірних зобов`язань, передбачених розділом 10 Договору, сторони не склали, тож дійшли висновку про можливість стягнення і пені, і штрафу, вказавши про різні види відповідальності, передбачені умовами Договору.
      7.41. Відповідна правова позиція не суперечить позиції, що викладена, зокрема, в постановах Верховного Суду від 9 лютого 2018 року у справі № 911/2813/17, від 22 березня 2018 року у справі № 911/1351/17, від 17 травня 2018 року у справі № 910/6046/16, від 25 травня 2018 року у справі № 922/1720/17, від 9 липня 2018 року у справі № 903/647/17 та від 8 серпня 2018 року у справі № 908/1843/17.
      7.42. Разом з тим умовами договору сторони, крім нарахування пені, погодили штраф у розмірі 10 % від орієнтованої вартості послуг за Договором за порушення строків надання послуг на строк понад 10 календарних днів, та додатково штраф у розмірі 20 % від орієнтованої вартості робіт по Договору у випадку відмови від надання послуг за порушення строку надання послуг на строк понад 30 календарних днів.
      7.43. Задовольняючи позов у цій частині позовних вимог, суди дійшли висновку про можливість стягнення двох видів штрафу, передбачених Договором, оскільки норми чинного законодавства України не містять прямої заборони законодавця щодо одночасного застосування такого виду забезпечення виконання зобов`язання, як пеня та штраф, та, відповідно, суб`єкти господарських відносин при укладенні договору наділені законодавцем правом забезпечення виконання господарських зобов`язань встановленням окремого виду відповідальності - договірної санкції, за невиконання чи неналежне виконання договірних зобов`язань, зокрема, передбаченого пунктом 10.5. Договору додаткового штрафу в розмірі 10 % від орієнтованої вартості робіт за Договором (пункт 3.1) та визначеного пунктом 10.6 Договору додаткового штрафу в розмірі 20 % від орієнтовної вартості робіт за Договором (пункт 3.1) в разі відмови від надання послуг (порушення строків надання послуг, передбачених Планом надання послуг, на строк понад 30 календарних днів).
      7.44. За висновками судів, цими умовами передбачена різна відповідальність за порушення зобов`язання.
      7.45. Однак стягнення штрафу за прострочення виконання зобов`язання на строк понад 10 календарних днів та штрафу за прострочення виконання зобов`язання на строк понад 30 календарних днів є подвійною відповідальністю за порушення зобов`язання, оскільки, як уже зазначалося вище, з установлених судами обставин справи вбачається, що відповідач вчинив єдине порушення, яке полягає в простроченні виконання зобов`язання за договором підряду на строк понад 30 календарних днів, і вказаний строк охоплює порушення зобов`язання на строк понад 10 календарних днів.
      7.46. Одночасне стягнення штрафу за прострочення виконання зобов`язання на строк понад 10 календарних днів та штрафу за прострочення виконання зобов`язання на строк понад 30 календарних днів є подвійним стягненням штрафу за несвоєчасне виконання зобов`язання, що не узгоджується з приписами статті 61 Конституції України, згідно з якою ніхто не може бути двічі притягнутий до відповідальності одного виду.
      7.47. Тому є обґрунтованими та підлягають задоволенню позовні вимоги щодо стягнення з відповідача штрафу за прострочення виконання робіт з впровадження цілісного програмного продукту, затримку поставки товару на строк понад 30 календарних днів; у решті штрафу слід відмовити.
      8. Правовий висновок Великої Палати Верховного Суду
      8.1. Як зазначено вище, можливість одночасного стягнення пені та штрафу за порушення окремих видів господарських зобов`язань не лише не заборонено, але й передбачено частиною другою статті 231 ГК України.
      8.2. При цьому щодо порушення виконання господарських зобов`язань чинне законодавство не встановлює для учасників господарських відносин обмежень передбачати в договорі можливість одночасного стягнення пені та штрафу, що узгоджується зі свободою договору, передбаченою статтею 627 ЦК України, тобто коли сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
      8.3. Відповідно одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов`язання за договором, штрафу та пені не суперечить статті 61 Конституції України, оскільки згідно зі статтею 549 ЦК України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 ГК України - видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій.
      8.4. Підставою, яка породжує обов`язок сплатити неустойку, є порушення боржником зобов`язання (стаття 610, пункт 3 частини першої статті 611 ЦК України).
      8.5. Гарантована статтею 61 Конституції України заборона подвійного притягнення до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (лат. - поп bis in idem - «двічі за одне і те саме не карають») має на меті уникнути несправедливого покарання за одне й те саме правопорушення двічі.
      9. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      9.1 Відповідно до приписів статті 311 ГПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.
      9.2. З огляду на наведені вище приписи, здійснюючи перегляд судових рішень у межах доводів касаційної скарги в порядку, передбаченому статтею 300 ГПК України, касаційну скаргу слід задовольнити частково, постанову Північного апеляційного господарського суду від 22 вересня 2020 року та рішення Господарського суду міста Києва від 29 січня 2020 року у справі № 910/12876/19 - скасувати в частині задоволених позовних вимог, у цій частині прийняти нове рішення про стягнення з відповідача на користь позивача 120 318,59 грн пені, та 534 749, 28 грн - 20 % штрафу, у решті рішення та постанову залишити без змін.
      10. Щодо повернення судового збору
      10.1. 27 травня 2021 року до Верховного Суду надійшло клопотання ТОВ «Інновер Україна» про повернення йому 65 815, 80 грн судового збору, сплаченого в розмірі більшому, ніж встановлено законом.
      10.2. Розмір судового збору, порядок його виплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом (частина друга статті 123 ГПК України).
      10.3. За змістом підпункту 5 пункту 2 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» ставка судового збору за подання до господарського суду касаційної скарги на рішення суду становить 200 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви.
      10.4. Відповідно до положень частини четвертої статті 6 вказаного Закону якщо скаргу (заяву) подано про перегляд судового рішення в частині позовних вимог (сум, що підлягають стягненню за судовим рішенням), судовий збір за подання скарги (заяви) вираховується та сплачується лише щодо перегляду судового рішення в частині таких позовних вимог (оспорюваних сум).Сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила, за ухвалою суду в разі: зменшення розміру позовних вимог або внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом (пункт 1 частини першої статті 7 Закону України «Про судовий збір»).
      10.5. Відповідно до наявного в матеріалах справи платіжного доручення № 836 від 5 жовтня 2020 року відповідач сплатив суму судового збору в розмірі 130 386,78 грн, разом з тим оскаржував рішення судів попередніх інстанцій в частині стягнення 2 152 365, 85 грн (548 118,01 грн пені, 534 749,28 грн - 10 % штрафу, 1 069 498,56 грн -20 % штрафу). Відповідно сума, яка мала бути сплачена до суду касаційної інстанції, становить 64 570,98 (200 % від суми, що підлягала сплаті в частині оскаржуваних вимог 32 285,49 грн).
      10.6. Отже, відповідач надмірно сплатив судовий збір в частині 65 815, 80 грн (130 386, 78 грн - 64 570, 98 грн), тому клопотання відповідача підлягає задоволенню, а вказану суму йому слід повернути з Державного бюджету України.
      11. Щодо розподілу судових витрат
      11.1. За частиною першою статті 315 ГПК України у резолютивній частині постанови касаційної інстанції зазначається новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення, а також розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
      11.2. Також відповідно до частини чотирнадцятої статті 129 ГПК України якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      11.3. За змістом резолютивних частин оскаржених судових рішень суди попередніх інстанцій вирішували питання розподілу судових витрат між сторонами справи в частині судового збору. Таким чином, новому розподілу підлягають суми судового збору, сплачені сторонами у зв`язку з розглядом справи в судах першої, апеляційної інстанцій, а також розподілу підлягає сума судового збору, сплачена за подання касаційної скарги.
      11.4. За частиною першою статті 129 ГПК України судовий збір у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
      11.5.За висновками суду касаційної інстанції, обґрунтованими та належними до задоволення визнані позовні вимоги в частині 655 067,87 грн. Тому на відповідача покладаються судові витрати у вигляді частини сплаченого позивачем судового збору за розгляд позовної заяви судом першої інстанції (платіжне доручення від 4 вересня 2019 року № 5058) пропорційно частині задоволених позовних вимог (15,07 %) у розмірі 9 826,02 грн (655 067,87 грн х 1,5 %). Решта сплаченого позивачем судового збору в суді першої інстанції в розмірі 55 367,37 грн (65 193,39 грн - 9 826,02 грн) покладається на позивача.
      11.6. За подання апеляційної скарги відповідач сплатив 97 790,09 грн (платіжне доручення № 223 від 4 березня 2020 року), однак з урахуванням частини оскарження відповідачу належало сплатити 48 428,24 грн (2 152 365, 85 грн х 1,5 % х 150 %) і саме в цій частині сплачений судовий збір підлягає розподілу між сторонами. Пропорційно до розміру задоволених позовних вимог (15,07 % від заявлених позовних вимог, 30,43 % від оскаржених вимог) суму 14 739 ,03 грн (655 067,87 х 1,5 % х 150 %) судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги, слід покласти на відповідача, а 33 689,21 грн - на позивача.
      11.7. За подання касаційної скарги відповідач сплатив 130 386,78 грн (платіжне доручення № 836 від 5 жовтня 2020 року), однак з урахуванням частини оскарження відповідачу належало сплатити 64 570,98 грн (2 152 365, 85 грн х 1,5 % х 200 %) і саме в цій частині сплачений судовий збір підлягає розподілу між сторонами. Ураховуючи результат касаційного розгляду, пропорційно до розміру задоволених позовних вимог (15,07 % від заявлених позовних вимог, 30,43 % від оскаржених вимог), суму 19 652,04 грн (655 067,87 х 1,5 % х 200 %) судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги, слід покласти на відповідача, а 44 918,94 грн - на позивача.
      11.8. Тож загальна сума судового збору, сплаченого відповідачем за подання апеляційної та касаційної скарги, яка підлягає розподілу між сторонами, становить 112 999,22 грн, з яких на відповідача покладається 34 391,07 грн (14 739,03 грн + 19 652,04 грн), а на позивача - 78 608,15 грн, які позивач має відшкодувати відповідачу за наслідками касаційного провадження.
      11.9. Водночас відповідач має відшкодувати позивачу 9 826,02 грн судового збору, сплаченого останнім за подання позовної заяви, при цьому доказів виконання рішення суду першої інстанції в частині відшкодування судового збору матеріали справи не містять.
      11.10. Відповідно до частини одинадцятої статті 129 ГПК України при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. В такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.
      11.11. Отже, сума судового збору, який за наслідками розгляду справи слід стягнути з позивача на користь відповідача, становить 68 782,13 грн (112 999, 22 грн - 34 391, 07 грн - 9 826,02 грн).
      Керуючись статтями 308, 311, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Інновер Україна» задовольнити частково.
      Постанову Північного апеляційного господарського суду від 22 вересня 2020 року та рішення Господарського суду міста Києва від 29 січня 2020 року у справі № 910/12876/19 скасувати в частині задоволених позовних вимог, прийняти в цій частині нове рішення.
      Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Інновер Україна» (01015, м. Київ, вул. Лейпцизька, буд. 2/37, к.4, код ЄДРПОУ 37401803) на користь Приватного акціонерного товариства «Видобувна компанія «Укрнафтобуріння» (01010, м. Київ, вул. Московська, буд. 32/2, код ЄДРПОУ 33152471) 120 318 (сто двадцять тисяч триста вісімнадцять) гривень 59 коп. пені та 534 749 (п`ятсот тридцять чотири тисячі сімсот сорок дев`ять) гривень 28 коп. - 20 % штрафу. У решті позовних вимог щодо стягнення пені та штрафу відмовити.
      В іншій частині рішення та постанову залишити без змін.
      Стягнути з Приватного акціонерного товариства «Видобувна компанія «Укрнафтобуріння» (01010, м. Київ, вул. Московська, буд. 32/2, код ЄДРПОУ 33152471) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Інновер Україна» (01015, м. Київ, вул. Лейпцизька, буд. 2/37, к.4, код ЄДРПОУ 37401803) 24 561 (двадцять чотири тисячі п`ятсот шістдесят одну) гривню 02 копійки судового збору.
      Повернути Товариству з обмеженою відповідальністю «Інновер Україна» (01015, м. Київ, вул. Лейпцизька, буд. 2/37, к.4, код ЄДРПОУ 37401803) з Державного бюджету України надмірно сплачений судовий збір у розмірі 65 815 (шістдесят п`ять тисяч вісімсот п`ятнадцять) гривень 80 копійок, що сплачений за платіжним дорученням від 5 жовтня 2020 року № 836, отримувач платежу - ГУК у місті Києві/ Печерський р-н/22030102, банк отримувача - Казначейство України (ЕАП), рахунок отримувача - UA288999980313151207000026007, код отримувача (код за ЄДРПОУ)- 38004897, код класифікації доходів бюджету - 22030102, найменування податку - Судовий збір (Верховний Суд, 055).
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В. С. Князєв
      Суддя-доповідач Л. І. Рогач
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      О. С. Золотніков
      В. В. Британчук
      Л. Й. Катеринчук
      Ю. Л. Власов
      Л. М. Лобойко
      І. В. Григор`єва
      К. М. Пільков
      М. І. Гриців
      О. Б. Прокопенко
      Д. А. Гудима
      О. М. Ситнік
      В. І. Данішевська
      В. М.Сімоненко
      Ж. М. Єленіна
      І. В. Ткач
      С. П. Штелик
      Джерело: ЄДРСР 98524309
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      8 червня 2021 року
      м. Київ
      Справа № 346/1305/19
      Провадження № 14-181цс20
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді-доповідача Гудими Д. А.,
      суддів Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
      розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивачка) до ОСОБА_2 (далі - позичальник) і Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі - ПАТ «Укрсоцбанк») за участю третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - приватного виконавця виконавчого округу Івано-Франківської області Безрукого Олега Васильовича (далі - приватний виконавець) про звільнення майна з-під арешту
      за касаційною скаргою позивачки на рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 28 серпня 2019 року, ухвалене суддею Веселовим В. М., і постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 3 грудня 2019 року, прийняту колегією суддів у складі Фединяка В. Д., Мелінишин Г. П., Девляшевського В. А.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      (1) Вступ
      1. Позивачка уклала з банком, який перебував у процедурі ліквідації, договір купівлі-продажу майнових прав і договір відступлення права вимоги за іпотечним договором. Так вона набула права вимоги до позичальника банку за укладеними ними раніше кредитним договором і договором іпотеки. Іпотека на квартиру за банком була зареєстрована задовго до того, як позивачка придбала відповідне право вимоги. Але станом на час такого придбання у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на підставі постанови приватного виконавця про арешт майна боржника було зареєстроване обтяження речових прав на квартиру для примусового виконання судового рішення про стягнення коштів з позичальника за іншим кредитним договором. Позивачка вважала, що наявність зареєстрованого арешту на квартиру є перешкодою у реєстрації за нею як іпотекодержателем права власності на цей предмет іпотеки. Тому звернулася до суду з позовом про звільнення квартири з-під арешту.
      2. Суди першої й апеляційної інстанцій вважали, що банк не міг відступити позивачці право вимоги за кредитним договором, а тому і за договором іпотеки, укладеним для забезпечення виконання основного зобов`язання, бо стороною кредитного договору може бути тільки банк або інша фінансова установа. З огляду на це суди вважали, що набуття позивачкою права вимоги до позичальника за кредитним договором і за договором іпотеки суперечить закону та відмовили у задоволенні позову.
      3. Позивачка у касаційній скарзі наполягала на тому, що чинне цивільне законодавство та законодавство про банківську діяльність не передбачає заборони щодо відступлення права вимоги за кредитним договором фізичній особі.Тому вона вважала, що має право зареєструвати за собою як іпотекодержателем право власності на квартиру після усунення судом перешкоди у такій реєстрації, а саме після звільнення квартири з-під арешту, який наклав приватний виконавець.
      4. Велика Палата Верховного Суду мала вирішити три ключові питання: 1) чи могла позивачка набути від банку, який перебував у процедурі ліквідації, права вимоги за кредитним договором і договором іпотеки? 2) чи є підстави для відступу від висновків Верховного Суду України та Великої Палати Верховного Суду щодо відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи? 3) чи є арешт квартири, зареєстрований у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно після того, як банк зареєстрував за собою іпотеку, підставою для відмови позивачці у державній реєстрації права власності на предмет іпотеки?
      (2) Короткий зміст позовної заяви
      5. 22 березня 2019 року позивачка звернулася до суду з позовною заявою, у якій просила звільнити квартиру АДРЕСА_1 (далі - квартира) з-під арешту, накладеного на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за індексним номером 40533618 від 6 квітня 2018 року і зареєстрованого у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно в спеціальному розділі 25631368 на підставі постанови приватного виконавця від 4 квітня 2018 року за номером 56109385 про арешт майна боржника. Мотивував позов такими обставинами:
      5.1. 29 серпня 2007 року АКБ «ТАС-Комерцбанк» уклало з позичальником кредитний договір № 0805/0807/71-040 (далі - кредитний договір-1) про надання кредиту у вигляді невідновлюваної кредитної лінії з лімітом 21 000,00 доларів США.
      5.2. Того ж дня для забезпечення виконання зобов`язання за кредитним договором-1 АКБ «ТАС-Комерцбанк» уклало з позичальником іпотечний договір за реєстровим номером 1-154 (далі - договір іпотеки), згідно з яким предметом іпотеки стала квартира. Приватний нотаріус Київського міського округу на підставі договору іпотеки відразу наклав заборону відчуження квартири, про що вніс запис у Державний реєстр іпотек.
      5.3. Надалі АКБ «ТАС-Комерцбанк» і ПАТ «Сведбанк» уклали договір купівлі-продажу права вимоги за кредитним договором-1, а також договір про відступлення прав за договором іпотеки.
      5.4. 25 лютого 2012 року ПАТ «Сведбанк» і ПАТ «Дельта банк» уклали договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитним договором-1 і договором іпотеки, а також договір про відступлення прав за договором іпотеки.
      5.5. 4 квітня 2018 року на підставі виконавчого листа від 27 лютого 2017 року № 346/1545/16-ц, виданого Коломийським міськрайонним судом Івано-Франківської області приватний виконавець відкрив виконавче провадження № 56109385. У ньому наклав арешт на все нерухоме майно позичальника, зокрема і на квартиру. Згідно з указаним виконавчим листом суд стягнув з позичальника на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість за договором про надання невідновлюваної кредитної лінії № 18-34.8/356 від 4 квітня 2008 року (далі - кредитний договір-2) за період з 4 березня 2008 року до 24 лютого 2016 року в сумі 3 409 736,71 грн.
      5.6. 18 січня 2019 року позивачка уклала з ПАТ «Дельта банк» договір купівлі-продажу майнових прав № 1111/К (далі - договір купівлі-продажу майнових прав) і договір відступлення права вимоги за іпотечним договором. Згідно з цими договорами позивачка набула право вимоги до позичальника за кредитним договором-1 і за договором іпотеки.
      5.7. Того ж дня приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Макарова О. П. прийняла рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний номер 45117258) про реєстрацію іпотеки у Державному реєстрі іпотек (номер запису про іпотеку в спеціальному розділі - 29914524; боржник - ОСОБА_2 , іпотекодержатель - ОСОБА_1 , об`єкт нерухомого майна - квартира).
      5.8. Позичальник своєчасно не погасив кредит за кредитним договором-1 на користь позивачки, внаслідок чого станом на 18 січня 2019 року загальна сума його заборгованості без урахування штрафних санкцій склала 752 471,70 грн; позивачка є новим іпотекодержателем за договором іпотеки, про що позичальник письмово повідомлений 18 січня 2019 року. Тому арешт, накладений у виконавчому провадженні № 56109385 суперечить положенням Закону України «Про виконавче провадження» та Закону України «Про іпотеку», а також перешкоджає позивачці реалізувати її права іпотекодержателя.
      (3) Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      6. 28 серпня 2019 року Коломийський міськрайонний суд Івано-Франківської області ухвалив рішення, згідно з яким у задоволенні позову відмовив. Мотивував рішення так:
      6.1. 24 листопада 2016 року Коломийський міськрайонний суд Івано-Франківської області ухвалив рішення, згідно з яким стягнув з позичальника на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість за кредитним договором-2 у сумі 3 409 736,71 грн.
      6.2. Пріоритет права іпотекодержателя на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки відносно зареєстрованих у встановленому законом порядку прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації іпотеки. Зареєстровані права та вимоги на нерухоме майно підлягають задоволенню згідно з їх пріоритетом - у черговості державної реєстрації (частина сьома статті 3 Закону України «Про іпотеку»).
      6.3. Через заміну кредитора в зобов`язанні останнє зберігається, змінюється лише його суб`єктний склад у частині кредитора. Стаття 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначає перелік осіб, які можуть бути кредитодавцями у кредитних правовідносинах, - банк або інша фінансова установа. За змістом пункту 1 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фізична особа у будь-якому статусі не має права надавати фінансові послуги. Тому відступлення права вимоги за кредитним договором на користь такої особи суперечить положенням частини третьої статті 512 і статті 1054 ЦК України. Відступити право вимоги за кредитним договором можна лише банку або іншій фінансовій установі. Таке відступлення на користь фізичної особи суперечить закону (див. висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11).
      7. Оскільки право вимоги за кредитним договором-1 було відступлене позивачці, а не банку або іншій фінансовій установі, таке відступлення суперечить положенням частини третьої статті 512 і статті 1054 ЦК України. Тому у задоволенні позову необхідно відмовити.
      (4) Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
      8. 3 грудня 2019 року Івано-Франківський апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою залишив без змін рішення суду першої інстанції. Мотивував так:
      8.1. Позивачка не може бути кредитодавцем у кредитних правовідносинах.
      8.2. Під час примусового виконання виданого Коломийським міськрайонним судом Івано-Франківської області виконавчого листа від 27 лютого 2017 року № 346/1545/16-ц про стягнення з позичальника на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованості за кредитним договором-2 за період з 4 березня 2008 року до 24 лютого 2016 року у сумі 3 409 736,71 грн, приватний виконавець згідно з постановою від 4 квітня 2018 року правомірно наклав арешт на все майно позичальника у межах суми звернення стягнення з урахуванням основної винагороди приватного виконавця.
      (5) Короткий зміст вимог касаційної скарги
      9. У грудні 2019 року позивачка подала касаційну скаргу, в якій просила скасувати рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 28 серпня 2019 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду й ухвалити нове рішення про задоволення позову. Скаржилася на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      (6) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      10. 9 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу, згідно з якою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від її висновку та від висновків Верховного Суду України, а також через наявність виключної правової проблеми. Мотивував ухвалу так:
      10.1. У практиці Верховного Суду України та Верховного Суду висловлювалися різні, зокрема взаємовиключні, підходи до застосування конструкції недійсності правочину з відступлення права вимоги за кредитним договором:
      1) за допомогою конструкції «віртуальної» нікчемності, не визнаючи правочин про відступлення права вимоги недійсним, суд не застосовував умови цього правочину для регулювання відносин сторін (постанови Верховного Суду України від 2 вересня 2015 року у справі № 6-667цс15 і від 15 квітня 2015 року у справі № 6-59цс15; постанова Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11);
      2) суд вважав, що правочин про відступлення права вимоги є правомірним (стаття 204 ЦК України) і без визнання його недійсним породжує відповідні юридичні наслідки (ухвала Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2019 року у справі № 916/2286/16; постанова Верховного Суду в складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 17 січня 2020 року у справі № 916/2286/16);
      3) оскільки правочин про відступлення фізичній особі права вимоги за кредитним договором суперечить частині третій статті 512 і статті 1054 ЦК України, суд визнавав цей правочин недійсним (постанова Великої Палати Верховного Суду від 10 листопада 2020 року у справі № 638/22396/14-ц);
      10.2. Необхідно відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у раніше ухвалених судових рішеннях Верховного Суду України (постанови від 2 вересня 2015 року у справі № 6-667цс15 і від 15 квітня 2015 року у справі № 6-59цс15) та Великої Палати Верховного Суду (постанова від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11). Сформульовані у цих рішеннях висновки не відповідають поняттю нікчемного правочину; ні у ЦК України, ні в іншому законі немає вказівки на нікчемність правочину про відступлення фізичній особі права вимоги за кредитним договором.
      10.3. З огляду на наявність взаємовиключних підходів суду касаційної інстанції до застосування норм права у спорах щодо відступлення права вимоги за кредитним договором фізичній особі, у справі є виключна правова проблема, вирішення якої необхідне для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень і для формування єдиної правозастосовної практики.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      11. Позивачка мотивувала касаційну скаргу так:
      11.1. Чинне цивільне законодавство, а також законодавство, що регулює банківську діяльність, не передбачають заборону відступлення права вимоги за кредитними договорами іншим суб`єктам, ніж фінансові установи.
      11.2. Закон України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є спеціальним нормативно-правовим актом щодо інших актів у відносинах з реалізації майна ПАТ «Дельта банк», який відчужив позивачці права вимоги за кредитним договором-1 і за договором іпотеки у процесі ліквідації. Фонд гарантування вкладів фізичних осіб може самостійно визначити способи, порядок, склад та умови відчуження майна банку, до яких, зокрема, належать права вимоги до боржників.
      11.3. Якщо не спростована презумпція правомірності правочину, всі права й обов`язки, які набули його сторони, слід реалізовувати безперешкодно.
      11.4. Право вимоги за кредитними договорами та за договорами забезпечення виконання зобов`язання під час відкритого конкурсу можуть отримати не тільки банки та небанківські фінансові установи, але й інші юридичні особи, а також фізичні особи (пункт 5.11 Положення про виведення неплатоспроможного банку з ринку, затвердженого рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 5 липня 2012 року № 2 у редакції, чинній, з 21 січня 2017 року, далі - Положення).
      11.5. 18 грудня 2018 року позивачка стала переможцем електронного аукціону щодо забезпеченого квартирою права вимоги за кредитним договором-1, що підтверджує відповідний протокол. На його підставі 18 січня 2019 року всі права вимоги до позичальника за кредитним договором-1 і за договором іпотеки ПАТ «Дельта банк» відступило позивачці. Договори купівлі-продажу майнових прав і відступлення права вимоги за іпотечним договором є правомірними, бо суд не визнав їх недійсними.
      11.6. Реєстрацію у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відступлення прав за іпотечним договором суд не скасував. Це підтверджує витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іпотеки № 153166832 від 18 січня 2019 року.
      11.7. У чинному законодавстві України немає норми, яка прямо вказує на недійсність/нікчемність договорів про відступлення права вимоги за кредитним договором і за договором іпотеки, укладеними з фізичними особами.
      11.8. Позбавлення права власності є неприпустимим. Накладання арешту на предмет іпотеки порушує права іпотекодержателя. Тому квартиру слід звільнити з-під арешту (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 травня 2018 року у справі № 358/1118/16-ц).
      (2) Позиція інших учасників процесу
      12. Інші учасники судового процесу відзиви на касаційну скаргу не подали. Відзив приватного виконавця Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 1 грудня 2020 року залишив без розгляду.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів позивачки та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Чи могла позивачка набути від банку, який перебував у процедурі ліквідації, права вимоги за кредитним договором і за договором іпотеки?
      13. Суди попередніх інстанцій зазначили, що відступлення права вимоги за кредитним договором-1 і за договором іпотеки на користь фізичної особи суперечить закону. Тому з урахуванням висновку, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 і від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11, позивачка не могла бути кредитором за кредитним договором-1. Велика Палата Верховного Суду з таким висновком судів першої й апеляційної інстанцій не погоджується.
      14. Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (частина перша статті 509 ЦК України).
      15. Сторонами у зобов`язанні є боржник і кредитор (частина перша статті 510 ЦК України).
      16. Кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги) (пункт 1 частини першої статті 512 ЦК України). Кредитор у зобов`язанні не може бути замінений, якщо це встановлено договором або законом (частина третя статті 512 ЦК України). Правочинами, на підставі яких відбувається відступлення права вимоги, можуть бути, зокрема, купівля-продаж, дарування, факторинг.
      17. Предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом(частина третя статті 656 ЦК України).
      18. До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 514 ЦК України). Обсяг і зміст прав, що переходять до нового кредитора, залежать від зобов`язання, в якому здійснюється відступлення права вимоги.
      19. Договір відступлення права вимоги має такі ознаки: 1) предметом є відступлення права вимоги щодо виконання обов`язку у конкретному зобов`язанні; 2) таке зобов`язання може бути як грошовим, так і не грошовим (передання товарів, робіт, послуг тощо); 3) відступлення права вимоги може бути оплатним або безоплатним; 4) форма договору відступлення права вимоги має відповідати формі договору, за яким виникло відповідне зобов`язання; 5) наслідком договору відступлення права вимоги є заміна кредитора у зобов`язанні. Отже, за договором відступлення права вимоги первісний кредитор у конкретному договірному зобов`язанні замінюється на нового кредитора, який за відступленою вимогою набуває обсяг прав, визначений договором, у якому виникло таке зобов`язання (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (пункти 37, 38)).
      20. Договір факторингу має такі ознаки: 1) предметом є надання фінансової послуги за плату; 2) мета полягає у наданні фактором й отриманні клієнтом фінансової послуги; 3) зобов`язання, в якому клієнт відступає право вимоги, може бути тільки грошовим; 4) такий договір має передбачати не тільки повернення фінансування фактору, але й оплату клієнтом наданої фактором фінансової послуги; 5) укладається тільки у письмовій формі та має містити визначені Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» умови (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (пункт 48)).
      21. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили такі факти:
      21.1. За умовами кредитного договору-1 банк надав позичальнику кредит у сумі 21 000,00 доларів США на строк з 29 серпня 2007 року до 27 серпня 2032 року включно;
      21.2. Відповідно до договору купівлі-продажу майнових прав ПАТ «Дельтабанк» передало позивачці всі права вимоги до позичальника за кредитним договором-1 і за договором іпотеки. Позивачка оплатила 126 218,82 грн за купівлю майнових прав за кредитним договором-1;
      21.3. Згідно з додатком № 1 до договору купівлі-продажу майнових прав загальна заборгованість позичальника за кредитним договором-1 на дату купівлі-продажу майнових прав становить 752 471,70 грн, з них: 419 935,61 грн (еквівалент 14 979,72 доларів США) - заборгованість за кредитом, 225 662,42 грн (еквівалент 8 049,71 доларів США) - заборгованість за процентами, 106 873,67 грн - штраф і пеня;
      22. Якщо предметом і метою договору є відступлення права вимоги, а інші суттєві умови договору притаманні як договорам відступлення права вимоги, так і договорам факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату) попередньому кредитору, у суду немає підстав вважати такий договір відступлення права вимоги договором факторингу (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (пункт 51)).
      23. Якщо право вимоги відступається за плату (так званий продаж боргів), то сторони у відповідному договорі мають визначити ціну продажу цього майнового права. Можлива різниця між вартістю права вимоги та ціною його продажу може бути зумовлена ліквідністю цього майнового права та сама по собі (за відсутності інших ознак) не означає наявність фінансової послуги, яку новий кредитор надає попередньому (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (пункт 57)).
      24. Велика Палата Верховного Суду бере до уваги, що договори купівлі-продажу майнових прав і відступлення права вимоги за іпотечним договором за їхніми ознаками є договорами, за якими банк у зобов`язаннях за кредитним договором-1 і договором іпотеки замінений на позивачку як нового кредитора. Позивачка не набула право здійснювати фінансові операції відносно боржника, оскільки за умовами договорів купівлі-продажу майнових прав і відступлення права вимоги за іпотечним договором у неї виникло лише право вимагати виконання зобов`язань за кредитним договором-1 і за договором іпотеки. Отже, такі договори не можна кваліфікувати як договори факторингу. Вони є змішаними, бо містять елементи різних договорів (частина друга статті 628 ЦК України), зокрема ознаки договору купівлі-продажу права вимоги (за умовами якого продавець продав, а покупець придбав право вимоги на публічних торгах) і договору відступлення права вимоги (цесії) (за умовами якого первісний кредитор передав право вимоги новому кредитору). Тому помилковими є висновки судів попередніх інстанцій про те, що договір купівлі-продажу майнових прав містить ознаки договору факторингу.
      25. Позивачка у касаційній скарзі зазначила, що у процедурі ліквідації ПАТ «Дельта банк» відбулись електронні торги з продажу його майна. За результатами торгів, переможцем яких стала позивачка, вона на підставі договору купівлі-продажу майнових прав та договору відступлення права вимоги за іпотечним договором отримала майнове право вимоги виконання кредитного договору-1 і договору іпотеки.
      26. Велика Палата Верховного Суду вже виснувала про те, що суб`єктний склад правочинів з відступлення права вимоги законом не обмежений, на відміну від договорів факторингу, однією зі сторін якого обов`язково має бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (пункти 51-52)).
      27. Оскільки сторони договору купівлі-продажу майнових прав у процедурі ліквідації банку фактично уклали договір купівлі-продажу права вимоги, на виконання якого здійснена цесія, а її сторонами можуть бути будь-які фізичні або юридичні особи, висновок судів першої й апеляційної інстанцій про те, що відступлення права вимоги суперечить закону, є помилковим.
      28. Крім того, положення нормативно-правових актів, які врегулювали процедуру ліквідації банку, допускають продаж на конкурсних засадах майна банку, що перебуває у стадії виведення з ринку (ліквідації), шляхом відступлення прав вимоги за кредитними договорами та за договорами забезпечення виконання зобов`язання будь-яким суб`єктам правовідносин, зокрема і без статусу банку або іншої фінансової установи (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 грудня 2020 року у справі № 640/14873/19).
      29. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає, що продаж і відступлення прав вимоги за кредитними договорами та договорами забезпечення виконання зобов`язання у процедурі ліквідації банку може відбутися на конкурсних засадах на користь будь-якої особи. Тому помилковими є висновки судів попередніх інстанцій про те, що позивачка як фізична особа в силу вимог закону не могла бути стороною договору купівлі-продажу майнових прав та договору відступлення права вимоги за іпотечним договором.
      (1.2) Чи є підстави для відступу від висновків Верховного Суду України та Великої Палати Верховного Суду щодо відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи?
      30. В ухвалі від 9 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, формулюючи підстави для передання справи № 346/1305/19на розгляд Великої Палати Верховного Суду, вказав про необхідність відступу від висновку, сформульованого у постановах Верховного Суду України від 2 вересня 2015 року у справі № 6-667цс15 і від 15 квітня 2015 року у справі № 6-59цс15 (про те, що кредитна спілка як кредитодавець не має права відступати право вимоги за кредитним договором, укладеним з фізичною особою, оскільки такі зобов`язання тісно пов`язані з особою кредитора і згідно зі статтею 515 ЦК України заміна кредитора у них не допускається), а також у висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (про те, що відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті 1054 ЦК України). Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважав, що такі висновки не відповідають розумінню нікчемного правочину за ЦК України; у нормативних актах відсутня вказівка на нікчемність правочину про відступлення права вимоги за кредитним договором, укладеним з фізичною особою.
      31. Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень зазначила, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні (пункт 49).
      32. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 5 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43-44) і № 818/1688/16 (пункти 44-45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44-45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24), від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (пункт 23), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 48), від 30 червня 2020 року у справах № 264/5957/17 (пункт 41) і № 727/2878/19 (пункт 39), від 7 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (пункт 35), від 9 вересня 2020 року у справі № 260/91/19 (пункти 58-59), від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 40).
      33. Велика Палата Верховного Суду бере до уваги те, що висновки, сформульовані у постановах Верховного Суду України від 2 вересня 2015 року у справі № 6-667цс15 і від 15 квітня 2015 року у справі № 6-59цс15 стосуються інших обставин, за яких спірні правовідносини не є подібними з правовідносинами сторін спору у справі № 346/1305/19. Спори у справах № 6-667цс15 і № 6-59цс15 стосувалися відступлення права вимоги кредитною спілкою, яка згідно із Законом України «Про кредитні спілки» не має повноважень на укладення з фізичною особою договору про відступлення права вимоги за кредитними договорами. Натомість у справі № 346/1305/19 спір виник щодо відступлення фізичній особі права вимоги за кредитним договором-1 і договором іпотеки на конкурсних засадах у процедурі ліквідації банку. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні підстави для відступу від висновку, викладеного у зазначених постановах Верховного Суду України.
      34. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 вона вже відступила від висновку, сформульованого у її постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11, про те, що відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті 1054 ЦК України. У зазначеній постанові від 16 березня 2021 року вона вказала, що за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації, відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальними договорами є можливим не тільки на користь фінансових установ (пункт 62).
      (1.3) Чи є арешт квартири, зареєстрований у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно після того, як банк зареєстрував за собою іпотеку, підставою для відмови позивачці у державній реєстрації права власності на предмет іпотеки?
      35. Позивачка у позовній заяві, апеляційній і касаційній скаргах стверджувала, що накладення приватним виконавцем арешту на квартиру створило перешкоди їй як іпотекодержателю у реалізації права на звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом реєстрації за нею права власності на предмет іпотеки на підставі пункту 12.3.1 договору іпотеки. Тому просила звільнити квартиру з-під арешту.
      36. Суди першої й апеляційної інстанцій вважали, що позивачка не може бути кредитором у зобов`язанні щодо виконання кредитного договору-1, і що вона не набула прав іпотекодержателя за договором іпотеки. А тому виснували, що арешт квартири не порушує прав позивачки. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком про те, що накладення приватним виконавцем арешту на квартиру не порушило прав позивачки, проте з інших мотивів, ніж навели суди попередніх інстанцій.
      37. Іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні та користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому Законом України «Про іпотеку» (абзац третій статті 1 цього Закону).
      38. Обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством. У разі недотримання цієї умови іпотечний договір є дійсним, але вимога іпотекодержателя не набуває пріоритету відносно зареєстрованих прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно (частина перша статті 4 Закону України «Про іпотеку» у редакції, чинній на час укладення договору іпотеки).
      39. У разі порушення боржником основного зобов`язання відповідно до іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені нею вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими особами, права чи вимоги яких на передане в іпотеку нерухоме майно зареєстровані після державної реєстрації іпотеки. Якщо пріоритет окремого права чи вимоги на передане в іпотеку нерухоме майно виникає відповідно до закону, таке право чи вимога має пріоритет над вимогою іпотекодержателя лише у разі його/її виникнення та реєстрації до моменту державної реєстрації іпотеки. Пріоритет права іпотекодержателя на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки відносно зареєстрованих у встановленому законом порядку прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації іпотеки. Зареєстровані права та вимоги на нерухоме майно підлягають задоволенню згідно з їх пріоритетом - у черговості їх державної реєстрації (частина шоста та сьома статті 3 Закону України «Про іпотеку» у редакції, чинній на час звернення позивачки до суду).
      40. Однією з підстав для відмови у державній реєстрації прав є наявні зареєстровані обтяження речових прав на нерухоме майно (пункт 6 частини першої статті 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952-IV)).
      41. 3 липня 2018 року Верховна Рада України прийняла Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відновлення кредитування» № 2478-VIII (далі - Закон № 2478-VIII). Згідно з пунктом 10 розділу І цього Закону частину четверту статті 24 Закону № 1952-IV парламент доповнив пунктом 7 про те, що відмова в державній реєстрації прав з підстави, зазначеної у пункті 6 частини першої цієї статті, не застосовується у разі «державної реєстрації права власності на нерухоме майно іпотекодержателем - фінансовою установою в порядку, передбаченому статтями 33-38 Закону України «Про іпотеку». Наявність зареєстрованих після державної реєстрації іпотеки обтяжень, інших речових прав, у тому числі іпотеки, на передане в іпотеку майно не є підставою для відмови у державній реєстрації права власності за іпотекодержателем».
      42. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що іпотекодержатель, зокрема і новий кредитор, який набув прав іпотекодержателя від банку чи іншої фінансової установи, може безперешкодно реалізувати право на задоволення своїх вимог до боржника переважно перед іншими його кредиторами, зокрема, шляхом реєстраціїправа власності за ним на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку». За змістом зазначеного припису пункту 7 частини четвертої статті 24 Закону № 1952-IV обтяження предмета іпотеки, зареєстровані після державної реєстрації іпотеки за банком або іншою фінансовою установою, не є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки іпотекодержателем та для державної реєстрації за ним (зокрема і за новим кредитором, який набув прав іпотекодержателя від банку чи іншої фінансової установи) права власності на цей об`єкт.
      43. Суди попередніх інстанцій встановили, зокрема, такі обставини:
      43.1. 29 серпня 2007 року приватний нотаріус Коломийського міського нотаріального округу зареєстрував обтяження квартири іпотекою згідно з договором іпотеки у Державному реєстрі іпотек;
      43.2. 4 квітня 2018 року приватний виконавець наклав арешт на все майно позичальника, в тому числі на предмет іпотеки, у межах виконавчого провадження з виконання судового рішення про стягнення заборгованості з позичальника за кредитним договором-2.
      43.3. 22 січня 2019 року позивачка заявила позичальнику вимогу № 0805/0807/71-040 про порушення зобов`язань за умовами виконання кредитного договору-1 (далі - вимога), яку він не виконав. Згідно з цією вимогою у разі невиконання не пізніш як у тридцятиденний строк з дня її отримання зобов`язань за умовами кредитного договору-1 позивачка зверне стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття на нього права власності на підставі пункту 12.3.1 договору іпотеки.
      44. Суди попередніх інстанцій не встановили, що позивачка зверталася до нотаріуса з метою реалізації іпотечного застереження та реєстрації за нею права власності на квартиру. Вона звернулася до суду 22 березня 2019 року з метою захисту її права іпотекодержателя щодо реєстрації права власності на квартиру як предмет іпотеки, не обґрунтувавши станом на момент звернення наявність перешкод у реалізації такого права.
      45. Закон № 2478-VIII застосовується до відносин, що виникли після введення його в дію, а також до відносин, що виникли до введення його в дію та продовжують існувати після введення його в дію, крім частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку», що застосовується виключно до договорів і угод, укладених після введення в дію цього Закону (пункт 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2478-VIII).
      46. Згідно з пунктом 1 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2478-VIII цей Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування, та вводиться в дію через три місяці з дня набрання чинності цим Законом. Він був опублікований 3 листопада 2018 року, набрав чинності 4 листопада того року та був введений у дію 4 лютого 2019 року.
      47. Велика Палата Верховного Суду бере до уваги те, що іпотека за договором іпотеки була зареєстрована за АКБ «ТАС-Комерцбанк» ще 29 серпня 2007 року. Значно пізніше - 4 квітня 2018 року - приватний виконавець зареєстрував обтяження на предмет іпотеки. Той факт, що іпотека зареєстрована саме за позивачкою лише 18 січня 2019 року на підставі договору купівлі-продажу майнових прав і договору відступлення права вимоги за іпотечним договором не змінює факту виникнення у банку права іпотеки на квартиру 29 серпня 2007 року.
      48. Отже, за змістом пункту 7 частини четвертої статті 24 Закону № 1952-IV станом на день звернення до суду позивачки, яка набула від банку права іпотекодержателя щодо іпотеки, зареєстрованої за банком ще 29 серпня 2007 року, наявність обтяження речових прав на квартиру, зареєстрованого у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на підставі постанови приватного виконавця про арешт майна боржника, не могло бути підставою для відмови позивачці у державній реєстрації права власності на квартиру у порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку». Така підстава для відмови існувала до моменту введення в дію 4 лютого 2019 року Закону № 2478-VIII (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 3 квітня 2019 року у справі № 755/5072/17, Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 12 грудня 2019 року у справі № 923/880/18 (пункти 4.44-4.45)).
      49. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає, що позивачка не довела порушення її права іпотекодержателя щодо реєстрації права власності на квартиру через накладення на неї арешту приватним виконавцем.
      50. Накладення арешту на заставлене майно не позбавляє кредитора права задовольнити його вимоги в майбутньому і не скасовує для нього правил пріоритетності, передбачених Законом України «Про іпотеку» (див. постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 4 листопада 2020 року у справі № 761/31581/19, Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 листопада 2019 року у справі № 331/3944/18). Наявність арешту, накладеного на предмет іпотеки, не порушує пріоритетного права іпотекодержателя на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки (див. постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 4 березня 2021 року у справі № 2-6875/10, Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 лютого 2021 року у справі № 686/1953/13-ц).
      51. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 338/1118/16-ц Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду виснував, що накладений на предмет іпотеки арешт є перешкодою для іпотекодержателя для звернення стягнення на це майно. Але обставини тієї справи, яку згадує у позовній заяві, апеляційній та касаційній скаргах позивачка, були відмінними від обставин справи № 346/1305/19. У тій справі позивач як іпотекодержатель дізнався про порушення свого права 30 червня 2016 року під час спроби у нотаріуса звернути стягнення на предмет іпотеки і у жовтні 2016 року звернувся до суду з вимогою про звільнення майна з-під арешту. Як на час, коли позивач дізнався про порушення свого права, так і на час звернення до суду, пункт 6 частини першої статті 24 Закону № 1952-IV передбачав, що зареєстровані обтяження речових прав на нерухоме майно є підставою для відмови в державній реєстрації прав. Не було припису, який би дозволяв державному реєстратору провести державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки за наявності зареєстрованих після державної реєстрації іпотеки обтяжень. Таким приписом (пунктом 7) парламент доповнив частину четверту статті 24 Закону № 1952-IV на підставі Закону № 2478-VIII, введеного в дію 4 лютого 2019 року.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      52. Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності.
      53. Оскільки позивачка подала касаційну скаргу у грудні 2019 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржені рішення на підставі приписів ЦПК України у редакції, що була до набрання чинності Законом № 460-IX.
      54. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX).
      55. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункт 3 частини першої статті 409 ЦПК України). Підставами для зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частини перша та четверта статті 412 ЦПК України у редакції, що була до набрання чинності Законом № 460-IX).
      56. З огляду на наведену оцінку доводів позивачки та висновків судів попередніх інстанцій, касаційна скарга є частково обґрунтованою. Тому рішення судів першої й апеляційної інстанцій слід змінити у мотивувальних частинах, виклавши їх у редакції цієї постанови.
      (2.2) Щодо судових витрат
      57. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на позивачку.
      (3) Висновки щодо застосування норм права
      58. Сторонами у зобов`язанні є боржник і кредитор (частина перша статті 510 ЦК України). Кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги) (пункт 1 частини першої статті 512 ЦК України).
      59. Кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги) (пункт 1 частини першої статті 512 ЦК України). Кредитор у зобов`язанні не може бути замінений, якщо це встановлено договором або законом (частина третя статті 512 ЦК України). Правочинами, на підставі яких відбувається відступлення права вимоги, можуть бути, зокрема, купівля-продаж, дарування, факторинг.
      60. Предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом(частина третя статті 656 ЦК України).
      61. До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 514 ЦК України). Обсяг і зміст прав, що переходять до нового кредитора, залежать від зобов`язання, в якому здійснюється відступлення права вимоги.
      62. Продаж і відступлення прав вимоги за кредитними договорами та договорами забезпечення виконання зобов`язання у процедурі ліквідації банку може відбутися на конкурсних засадах на користь будь-якої особи.
      63. Однією з підстав для відмови у державній реєстрації прав є наявні зареєстровані обтяження речових прав на нерухоме майно (пункт 6 частини першої статті 24 Закону № 1952-IV). Відмова в державній реєстрації прав з підстави, зазначеної у пункті 6 частини першої цієї статті, не застосовується у разі державної реєстрації права власності на нерухоме майно іпотекодержателем - фінансовою установою в порядку, передбаченому статтями 33-38 Закону України «Про іпотеку». Наявність зареєстрованих після державної реєстрації іпотеки обтяжень, інших речових прав, у тому числі іпотеки, на передане в іпотеку майно не є підставою для відмови у державній реєстрації права власності за іпотекодержателем (пункту 7 частини четвертої статті 24 Закону № 1952-IV).
      64. Обтяження предмета іпотеки, зареєстровані після державної реєстрації іпотеки за банком або іншою фінансовою установою, не є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки іпотекодержателем та для державної реєстрації за ним (зокрема і за новим кредитором, який набув прав іпотекодержателя від банку чи іншої фінансової установи)права власності на цей об`єкт у порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку».
      65. Висновки щодо застосування пункту 6 частин першої, пункту 7 частини четвертої статті 24 Закону № 1952-IV, сформульовані у цій постанові, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують її своїй діяльності (частина п`ята статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
      Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 3 частини першої статті 409, статтями 412, 416, 418, 419 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду
      п о с т а н о в и л а:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
      2. Рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 28 серпня 2019 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 3 грудня 2019 року змінити у мотивувальних частинах, виклавши їх у редакції цієї постанови, а в інших частинах зазначені судові рішення залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Д. А. Гудима
      Судді:
      В. В. Британчук
      Г. Р. Крет
      Ю. Л. Власов
      Л. М. Лобойко
      І. В. Григор`єва
      К. М. Пільков
      М. І. Гриців
      О. Б. Прокопенко
      В. І. Данішевська
      Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна
      О. М. Ситнік
      Л. Й. Катеринчук
      В. М. Сімоненко
      В. С. Князєв
      І. В. Ткач
      С. П. Штелик
      Джерело: ЄДРСР 98524306
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      15 червня2021 року
      м. Київ
      Справа № 904/5726/19
      Провадження № 12-95гс20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Рогач Л. І.,
      суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Пророка В. В., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.,
      за участю секретаря судового засідання Салівонського С. П. та представників:
      Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» - Мирошніченко І. В.,
      Терентьєвої Олени Юріївни - Павлової Ю. М.
      розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу фізичної особи Терентьєвої Олени Юріївни на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 12 серпня 2020 року (судді Березкіна О. В., Антонік С. Г., Широбокова Л. П.) у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше Лізинг Україна» (далі - ТОВ «Порше Лізинг Україна») до фізичної особи - підприємця (далі - ФОП ) Терентьєвої О. Ю. про стягнення заборгованості за договором.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень
      1.1. У грудні 2019 року ТОВ «Порше Лізинг Україна» звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до ФОП Терентьєвої О. Ю. про стягнення 2 426 526,05 грн заборгованості за договором фінансового лізингу, з яких:
      - 96 462,75 грн заборгованості за лізинговими платежами (під час дії договору за період з листопада 2015 року по січень 2016 року);
      - 1 816 533,46 грн заборгованості за фактичне використання об`єкта лізингу (після відмови від договору, за період з лютого 2016 року по жовтень 2019 року);
      - 11 344,72 грн - 3 % річних за час прострочення грошового зобов`язання за лізинговими платежами;
      - 110 515,56 грн - 3 % річних за час прострочення грошового зобов`язання за платежами за фактичне використання об`єкта лізингу;
      - 44 056,41 грн - сума інфляційних втрат за час прострочення грошового зобов`язання за лізинговими платежами;
      - 336 696,29 грн - сума інфляційних втрат за час прострочення грошового зобов`язання за фактичне використання об`єкта лізингу;
      - 4 612,21 грн - сума нарахованої пені в розмірі 10 % від простроченої заборгованості;
      - 2 104,65 грн - сума несплачених штрафів за направлення повідомлень-нагадувань;
      - 4 200,00 грн - сума інших витрат за договором про фінансовий лізинг.
      1.2. Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачкою умов договору про фінансовий лізинг від 16 жовтня 2014 року № 00010485 у частині оплати лізингових платежів, що призвело до виникнення заборгованості. Позивач зазначав, що договір фінансового лізингу є розірваним на підставі односторонньої відмови лізингодавця, однак об`єкт лізингу відповідачка не повернула, у зв`язку із чим просить стягнути з останнього заборгованість з лізингових платежів, а також платежів за фактичне користування об`єктом лізингу після припинення дії договору.
      1.3. Терентьєва О. Ю. в письмових поясненнях проти задоволення позову заперечувала з тих підстав, що наслідком розірвання договору є відсутність у позивача обов`язку надати предмет лізингу в майбутньому у власність відповідачці і, відповідно, відсутність права вимагати його оплати, а тому за наявності факту розірвання договору про фінансовий лізинг № 00010485 у позивача відсутнє право вимагати від відповідачки оплати об`єкта лізингу, а отже, позовні вимоги в частині стягнення з відповідачки заборгованості за лізинговими платежами та за користуванням об`єктом лізингу після звернення позивача про вилучення цього об`єкта в примусовому порядку задоволенню не підлягають. Також відповідачка подала до суду заяву про застосування позовної давності.
      2. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      2.1. Рішенням від 14 травня 2020 року Господарський суд Дніпропетровської області в позові відмовив.
      2.2. Суд першої інстанції з урахуванням правової позиції, викладеної в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 22 квітня 2019 року у справі № 357/15432/15-ц, зазначив, що наслідком розірвання договору є відсутність у позивача обов`язку надати предмет лізингу в майбутньому у власність відповідача і, відповідно, відсутність права вимагати його оплати. Тож оскільки договір фінансового лізингу було розірвано в односторонньому порядку, то в лізингодавця відсутнє право вимагати від лізингоодержувача оплати об`єкта лізингу, а отже, позовні вимоги в частині стягнення з відповідачки заборгованості за лізинговими платежами задоволенню не підлягають.
      2.3. Також суд був позбавлений можливості встановити власника об`єкта лізингу та визначити, у чиєму користуванні він перебував після розірвання договору, тому позовні вимоги щодо стягнення з відповідачки на користь позивача плати за фактичний час користування об`єктом лізингу задоволенню не підлягають; відповідно не підлягають задоволенню вимоги по стягнення штрафів, пені, 3% річних, інфляційних витрат.
      2.4. Суд також указав про пропуск позовної давності позивачем, про застосування наслідків якого заявила відповідачка, проте, позаяк позов визнано необґрунтованим, підставою для відмови в позові є саме відсутність правових підстав для його задоволення, а не позовна давність.
      2.5. Постановою від 12 серпня 2020 року Центральний апеляційний господарський суд рішення суду першої інстанції скасував, позовні вимоги задовольнив частково, стягнув з відповідачки на користь позивача:
      - 96 462,75 грн заборгованості за лізинговими платежами (під час дії договору, за період з листопада 2015 року по січень 2016 року);
      - 1 816 533,46 грн заборгованості за платежами за фактичне використання об`єкта лізингу (після відмови від договору за період з лютого 2016 року по жовтень 2019 року);
      - 11 344,72 грн - 3 % річних за час прострочення грошового зобов`язання за лізинговими платежами;
      - 110 515,56 грн - 3 % річних за час прострочення грошового зобов`язання за платежами за фактичне використання об`єкта лізингу;
      - 44 056,41 грн інфляційних втрат за час прострочення грошового зобов`язання за лізинговими платежами;
      - 336 696,29 грн інфляційних втрат за час прострочення грошового зобов`язання за платежами за фактичне використання об`єкта лізингу;
      - 4 612,21 грн пені в розмірі 10 % від простроченої заборгованості.
      В іншій частині позову (несплачені штрафи за направлення повідомлень-нагадувань та інші витрати за договором) відмовив.
      2.6. Мотивував постанову тим, що невиплачені до моменту розірвання договору лізингоодержувачем платежі мають бути ним сплачені і після розірвання договору лізингу; пунктом 6.18 Загальних комерційних умов внутрішнього фінансового лізингу (далі - Загальні умови) сторони погодили, що у випадку розірвання договору за ініціативою лізингодавця відповідно до пункту 12 контракту лізинговий платіж буде вважатись платою за користування об`єктом лізингу, а відповідний обов`язок зі сплати зазначеної плати випливає із Загальних умов, які визначають право особи, якій не повернуто річ після розірвання договору, вимагати від особи, яка безпідставно користується цією річчю, відшкодування плати за весь час користування цією річчю, що є способом захисту майнових прав власника. Відповідно сума за фактичне користування об`єктом лізингу після розірвання договору нарахована позивачем також обґрунтовано і на зазначені суми позивач мав право нарахувати три відсотки річних, інфляційні втрати та пеню, визначену умовами договору.
      2.7. Разом з тим штрафні санкції за направлення вимоги щодо сплати заборгованості нормами цивільного та господарського законодавства не передбачені; окрім того, позивач не надав доказів понесення ним інших витрат за договором у сумі 4200 грн, а тому в цій частині вимоги позивача також задоволенню не підлягають.
      2.8. Щодо заяви про позовну давність суд апеляційної інстанції врахував, що в червні 2016 року позивач звертався до Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу з аналогічним позовом, який був прийнятий судом до розгляду і провадження за яким тривало понад три роки, однак постановою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 7 серпня 2019 року у справі № 212/3182/16-ц провадження було закрито у зв`язку з тим, що спір у справі підлягає розгляду в порядку іншого (господарського) судочинства, а відтак суд дійшов висновку про поважність причин пропуску позивачем позовної давності та необхідність захисту його порушеного права.
      3. Короткий зміст касаційної скарги, надходження справи до Великої Палати Верховного Суду
      3.1. У вересні 2020 року Терентьєва О. Ю. подала до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просила постанову Центрального апеляційного господарського суду від 12 серпня 2020 року в цій справі скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
      3.2. Скаржниця посилалася як на підстави касаційного оскарження на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права в подібних відносинах, а саме статті 653, частини шостої статті 762, частини другої статті 785 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) щодо можливості нарахування плати за фактичне користування об`єктом лізингу після припинення договору.
      3.3. Касаційна скарга мотивована порушенням судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права. Зокрема, скаржниця посилалась на те, що суд апеляційної інстанції порушив статті 74, 86 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) щодо дослідження доказів як окремо, так і в сукупності, оцінюючи їх вірогідність, адже позивач не надав доказів того, що наданий в лізинг автотранспортний засіб із часу розірвання договору перебував у користуванні відповідачки та/або в чиєму користуванні перебував транспортний засіб, тобто неповно дослідив обставини справи. Не дослідив суд апеляційної інстанції і докази щодо примусового виконання вчиненого виконавчого напису про повернення лізингоодержувачем об`єкта фінансового лізингу. Також суд не дослідив різницю між сумою заборгованості, визначеної позивачем у претензії від 18 січня 2016 року, та сумою, яку фактично просить стягнути позивач, а також не дослідив позовні вимоги, які були заявлені позивачем у межах цивільної справи № 212/3182/16-ц. Заявниця наголошувала, що позовні вимоги, заявлені в межахцивільної справи № 212/3182/16-ц, є відмінними від вимог, заявлених позивачем у цій справі, а відтак відсутні підстави для визнання причин пропуску позовної давності поважними.
      3.4. Також, на думку Терентьєвої О. Ю. , суд апеляційної інстанції помилково застосував висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 15 травня 2020 року у справі № 922/1467/19, щодо застосування норм права в подібних правовідносинах, а саме щодо позовної давності, що, на її думку, є підставою для відступу від вказаної позиції.
      3.5. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 27 листопада 2020 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою Терентьєвої О. Ю. на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 12 серпня 2020 року, надав учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу, а ухвалою від 22 грудня 2020 року справу № 904/5726/19 передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      3.6. Обґрунтовуючи підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного суду, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав, що в цій справі суди попередніх інстанцій виходили із встановлених обставин справи про те, що укладений сторонами договір про фінансовий лізинг був розірваний, а також з того, що в пункті 6.18 Загальних умов сторони погодили, що у випадку розірвання договору за ініціативою ТОВ «Порше Лізинг Україна» відповідно до пункту 12 контракту лізинговий платіж буде вважатись платою за користування об`єктом лізингу.
      3.7. При цьому за результатами розгляду цієї справи суди попередніх інстанцій дійшли різних правових висновків щодо обґрунтованості позовних вимог, у тому числі щодо позовних вимог про стягнення заборгованості за фактичне користування об`єктом лізингу після припинення договору лізингу, посилаючись на різні за змістом правові висновки, викладені Касаційним цивільним та Касаційним господарським судами у складі Верховного Суду щодо застосування норм права в подібних правовідносинах.
      3.8. Так, суд першої інстанції, відмовляючи в позові, посилався на правовий висновок, викладений у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 22 квітня 2019 року у справі № 357/15432/15-ц, у якій суди дійшли висновку про відсутність підстав для стягнення з відповідача на користь ТОВ «Порше Лізинг Україна» заборгованості зі сплати лізингових платежів, а також трьох процентів річних, процентів за користування чужими грошовими коштами, пені та інфляційних втрат, які є похідними від основного зобов`язання, оскільки така заборгованість нарахована після розірвання договору. Суд касаційної інстанції з посиланням на статті 655, 692 ЦК України зазначив, що наслідком розірвання договору є відсутність у позивача обов`язку надати предмет лізингу в майбутньому у власність відповідача і, відповідно, відсутність права вимагати його оплати; тобто в разі розірвання договору лізингу невнесена лізингоодержувачем у складі лізингових платежів покупна вартість об`єкту лізингу не підлягає стягненню з лізингоодержувача в зв`язку з припиненням зустрічного зобов`язання лізингодавця з передання в майбутньому об`єкта лізингу у власність.
      3.9. Разом з тим у постановах від 3 липня 2018 року у справі № 904/6270/16, від 13 травня 2019 року у справі № 924/569/18, від 17 травня 2019 року у справі № 924/570/18 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду виходячи з аналогічних положень пункту 6.18 Загальних умов, за аналогічного матеріально-правового регулювання спірних правовідносин погодився з висновками суду про те, що відповідно до пункту 6.18 Умов лізингу сторони погодили, що у випадку розірвання договору за ініціативою ТОВ «Порше Лізинг Україна» відповідно до пункту 12 Умов лізингу лізинговий платіж буде вважатись платою за користування об`єктом лізингу. Отже, сторони договору лізингу погодили його умови щодо розміру плати за користування об`єктом лізингу після розірвання договору, а відповідний обов`язок зі сплати випливає із загальних умов, які визначають право особи, якій не повернуто річ після розірвання договору, вимагати від особи, яка безпідставно користується цією річчю, відшкодування плати за весь час користування цією річчю, що є способом захисту майнових прав власника.
      3.10. Таким чином, на думку Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, з метою забезпечення однакового застосування норм права в подібних правовідносинах, які підлягають застосуванню, виникла необхідність передати цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від висновку, викладеного в раніше ухваленому рішенні, а саме в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 22 квітня 2019 року у справі № 357/15432/15-ц.
      3.11. Ухвалою від 20 січня 2021 року Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду справу № 904/5726/19 та призначила її в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи.
      4. Позиція учасників справи
      4.1. ТОВ «Порше Лізинг Україна» проти задоволення касаційної скарги заперечує, вважає, що постанова суду апеляційної інстанції прийнята з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Звертає увагу, що в цій справі позов подано у зв`язку з невиконанням відповідачкою умов договору фінансового лізингу, що полягали в несплаті лізингових платежів та неповерненням об`єкта лізингу після розірвання договору з ініціативи лізингодавця, у зв`язку із чим предметом позову в цій справі є вимоги про стягнення заборгованості за лізинговими платежами за період до розірвання договору, платежами за фактичне використання об`єкта лізингу після його розірвання, розмір яких погоджено в пункті 6.18 Загальних умов, а також інших сум, нарахованих у зв`язку з простроченням виконання грошових зобов`язань та пені, передбаченої договором.
      4.2. При цьому позивач зазначає, що позовні вимоги в цій справі дійсно не є тотожними тим, що були заявлені в межах цивільної справи № 212/3182/16-ц, оскільки позов у справі № 212/3182/16-ц був заявлений у червні 2016 року, тоді як у справі, що розглядається, заборгованість розрахована станом на 29 листопада 2019 року, а враховуючи, що транспортний засіб - об`єкт лізингу відповідачка не повернула, заборгованість збільшилась у частині платежів за фактичне використання об`єкта лізингу та інших сум, нарахованих у зв`язку з простроченням виконання грошових зобов`язань, що відповідає положенням частини другої статті 625 ЦК України.
      4.3. Також позивач указує на те, що перебування справи в провадженні іншого судового органу протягом більше ніж трьох років є поважною причиною для захисту прав позивача, що узгоджується з висновками Касаційного Господарського суду у складі Верховного Суду, викладеними в постанові від 24 вересня 2019 року у справі № 922/1151/18.
      4.4. Позивач надав також додаткові пояснення та просить стягнути з Терентьєвої О. Ю. 10 800 грн витрат на правничу допомогу, понесених при розгляді справи в суді касаційної інстанції.
      5. Фактичні обставини справи, встановлені судами
      5.1. 16 квітня 2014 року ТОВ «Порше Лізинг Україна» (лізингодавець) та ФОП Терентьєва О. Ю. (лізингоодержувач) уклали договір про фінансовий лізинг № 00010485, об`єктом якого є транспортний засіб VW Touareg NF 3/0 I V6 TDI, рік випуску - 2014. Умовами лізингу погоджено вартість об`єкта, авансовий платіж, обсяг фінансування, залишкова вартість і процентна ставка та визначено, що всі платежі повинні бути сплачені в гривнях і підлягають розрахунку за відповідним обмінним курсом, що застосовуватиметься до еквівалентів у дол. США, відповідно до пунктів 6.3 та 6.4. Загальних умов.
      5.2. Згідно з пунктом 3.1. Загальних умов предметом лізингу за цим контрактом є транспортний засіб, зазначений у контракті (надалі - об`єкт лізингу). Об`єкт лізингу був обраний відповідно до специфікації лізингоодержувачем та в повній мірі відповідає вимогам лізингоодержувача. Лізингоодержувач на власний розсуд здійснив вибір дилера-продавця, у якого ТОВ «Порше Лізинг Україна» придбало об`єкт лізингу. ТОВ «Порше Лізинг Україна» придбаває об`єкт лізингу (отримує право власності на об`єкт лізингу) та передає лізингоодержувачу об`єкт лізингу на умовах фінансового лізингу згідно з положеннями застосованого українського законодавства та його контракту (пункт 3.2.).
      5.3. За пунктом 3.4. Загальних умов після завершення строку лізингу за контрактом лізингоодержувач придбаває об`єкт лізингу в ТОВ «Порше Лізинг Україна» за купівельною ціною, що буде визначена ТОВ «Порше Лізинг Україна» з урахуванням виконання лізингоодержувачем своїх зобов`язань щодо сплати лізингових платежів та інших платежів, які підлягають здійсненню за цим контрактом. За умови повної сплати лізингоодержувачем всіх платежів за контрактом, а також виходячи з припущення, що відповідне законодавство України, що регулює відносини сторін за контрактом, не зазнає змін, після остаточного погашення лізингоодержувачем усіх належних до сплати платежів за контрактом, купівельна ціна об`єкта лізингу буде вважатися належним чином сплаченою лізингоодержувачем. У разі неповної сплати лізингоодержувачем будь-яких платежів за контрактом розмір купівельної ціни буде визначений відповідним чином.
      5.4. Пунктом 6.5. Загальних умов встановлено, що лізингові платежі перераховуються лізингоодержувачем на рахунок, зазначений ТОВ «Порше Лізинг Україна» у Графіку покриття витрат та виплати лізингових платежів (Плані відшкодування), не пізніше дати, вказаної в Графіку покриття витрат та виплати лізингових платежів (Плані відшкодування). Лізингові платежі в будь-якому разі не підлягають поверненню лізингоодержувачу, за винятком випадків, визначених контрактом.
      5.5. У пункті 6.18 Загальних умов сторони погодили, що у випадку розірвання договору за ініціативою ТОВ «Порше Лізинг Україна» відповідно до пункту 12 контракту лізинговий платіж буде вважатись платою за користування об`єктом лізингу.
      5.6. Якщо лізингоодержувач повністю або частково не здійснить оплату 1 (одного) лізингового платежу, при цьому якщо прострочення лізингового платежу триває більш ніж 30 днів (відповідно до Закону України «Про фінансовий лізинг»), ТОВ «Порше Лізинг Україна» має право розірвати контракт/відмовитися від контракту і витребувати об`єкт лізингу від лізингоодержувача, у тому числі в примусовому порядку згідно з виконавчим написом нотаріуса (пункт 8.3.2. Загальних умов).
      5.7. Частина 12 Загальних умов «Строк та закінчення лізингу/розірвання контракту» визначає, що:
      строк лізингу за цим контрактом визначається в договорі про фінансовий лізинг та Графіку покриття витрат та виплати лізингових платежів (Плані відшкодування) (пункт 12.1);
      контракт набирає чинності з моменту його підписання сторонами та діє до повного виконання сторонами своїх зобов`язань (пункт 12.3);
      5.8. ТОВ «Порше Лізинг Україна» має право в односторонньому порядку розірвати цей контракт/відмовитися від контракту, а також серед іншого право на повернення об`єкта лізингу у випадку, якщо лізингоодержувач не сплатив 1 (один) наступний лізинговий платіж у повному обсязі або частково і строк невиконання зобов`язання сплати перевищує 30 календарних днів (пункт 12.6.1);
      5.9. День, що вважатиметься датою розірвання/відмови від контракту визначається ТОВ «Порше Лізинг Україна» у відповідному повідомленні/вимозі. ТОВ «Порше Лізинг Україна» надсилає лізингоодержувачу письмове повідомлення/вимогу про розірвання/відмову від контракту та, за можливості, зв`язується з ним доступними телефону засобами зв`язку для повідомлення про розірвання/відмову від контракту. Таке повідомлення/вимога надсилається ТОВ «Порше Лізинг Україна» на адресу за зареєстрованим місцезнаходженням лізингоодержувача. У випадку неотримання такого повідомлення з будь-яких причин лізингоодержувач вважається повідомленим на 10-й календарний день з дня відправлення такого повідомлення, що підтверджується документами з відміткою ДП «Укрпошта» про прийняття повідомлення для відправки. Негайно після розірвання/відмови від контракту ТОВ «Порше Лізинг Україна» має право скористатися всіма отриманими гарантіями для одержання повної суми всіх непогашених лізингових платежів та інших платежів, незалежно від дати їхнього здійснення (пункт 12.7);
      5.10. У разі дострокового закінчення строку лізингу/розірвання контракту відповідно до пункту 12 контракту, відмови лізингоодержувача придбати об`єкт лізингу, як передбачено пунктом 4.2, а також якщо ТОВ «Порше Лізинг Україна» вимагає повернення об`єкта лізингу відповідно до інших положень контракту, лізингоодержувач зобов`язаний повернути об`єкт лізингу за свій власний рахунок у відповідному робочому та технічному стані за адресою місцезнаходження ТОВ «Порше Лізинг Україна», якщо інша адреса не вказана цим товариством, впродовж 10 робочих днів від дати одержання відповідного запиту. У цей же строк лізингоодержувач сплачує ТОВ «Порше Лізинг Україна» будь-яку різницю між вартістю об`єкта лізингу та лізинговими платежами, що залишились несплаченими відповідно до Графіка покриття витрат та виплати лізингових платежів, а також іншими платежами, що залишились несплаченими лізингоодержувачем відповідно до контракту. Сторони погодили, що вказана різниця є упущеною вигодою ТОВ «Порше Лізинг Україна» та має бути відшкодована лізингодавцю лізингоодержувачем відповідно до умов контракту та чинного законодавства. Зобов`язання щодо сплати такої різниці залишається чинним до моменту виконання лізингоодержувачем, у тому числі після закінчення строку лізингу/розірвання контракту (пункт 12.9);
      5.11. У випадках, передбачених пунктами 12.6 та 12.12, контракт вважається припиненим на 10-й (десятий) робочий день з дня надіслання письмового повідомлення стороною на адресу іншої сторони (пункт 12.13).
      5.12. Пунктом 13.1 Загальних умов визначено, що лізингоодержувач зобов`язаний у строки, встановлені ТОВ «Порше Лізинг Україна», повернути об`єкт лізингу товариству у всіх випадках дострокового закінчення строку договору лізингу, розірвання контракту, крім випадку, коли лізингоодержувач набуває право власності на об`єкт лізингу відповідно до умов договору. Якщо лізингоодержувач відмовляється від повернення або затримує повернення об`єкта лізингу, ТОВ «Порше Лізинг Україна» має право вилучити (повернути) об`єкт лізингу без попередньої згоди лізингоодержувача у визначеному законодавством України порядку, у тому числі в примусовому порядку, відповідно до виконавчого напису нотаріуса (пункт 13.6. Загальних умов).
      5.13. Суди встановили, що на виконання умов договору та Загальних умов транспортний засіб - об`єкт лізингу передано Терентьєвій О. Ю. за актом приймання-передачі від 24 жовтня 2014 року.
      5.14. Відповідно до Графіка платежів перший лізинговий платіж підлягав сплаті 16 жовтня 2014 року, а останній - 15 жовтня 2019 року, проте в порушення умов договору та Графіку платежів відповідач не сплатив рахунки з листопада 2015 року по січень 2016 року.
      5.15. 18 січня 2016 року позивач направив на адресу відповідача третю вимогу про сплату заборгованості за договором фінансового лізингу, що складала 98 567,40 грн, у тому числі 96 462,75 грн несплачених лізингових платежів та 2 104,65 грн штрафних санкцій, а також повідомив, що відмовляється від договору та вимагав упродовж 10 робочих днів з дня доставки цього повідомлення на адресу місця знаходження відповідача повернути об`єкт лізингу.
      5.16. 10 березня 2016 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Семенова Г. В. вчинила виконавчий напис № 335 про повернення лізінгоодержувачем Терентьєвою О. Ю. на користь лізингодавця ТОВ «Порше Лізинг Україна» об`єкта фінансового лізингу - транспортного засобу, що був переданий у користування на підставі договору фінансового лізингу від 16 жовтня 2014 року.
      5.17. 25 березня 2016 року старший державний виконавець відділу ДВС Літинського районного управління юстиції виніс постанову про відкриття виконавчого провадження № 50610673 про примусове виконання виконавчого напису № 335, виданого 10 березня 2016 року.
      5.18. Однак, як зазначає позивач, об`єкт лізингу фактично повернуто не було, а постановою старшого державного виконавця відділу ДВС Літинського районного управління юстиції від 6 квітня 2016 року транспортний засіб оголошено в розшук.
      5.19. У зв`язку з невиконанням відповідачкою умов договору та неповерненням об`єкта лізингу в червні 2016 року ТОВ «Порше Лізинг Україна» звернулося до Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області з позовом до Терентьєвої Олени Юріївни про стягнення заборгованості та збитків відповідно до договору про фінансовий лізинг.
      5.20. Рішенням Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 16 лютого 2018 року в задоволенні первісних позовних вимог відмовлено. Постановою від 27 листопада 2018 року Дніпровський апеляційний суд рішення суду першої інстанції залишив без змін.
      5.21. Постановою від 7 серпня 2019 року у справі № 212/3182/16-ц Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду судові рішення в зазначеній справі скасував, провадження у справі закрив, роз`яснив сторонам, що, ураховуючи суб`єктний склад правовідносин, з яких виник спір, цей спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.
      6. Мотиви, якими керується Велика Палата Верховного Суду, та застосоване нею законодавство
      6.1. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      6.2. Відповідно до статті 73 ГПК України доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
      6.3. За пунктом 1 частини першої статі 237 ГПК України при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються.
      6.4. До предмета доказування належить сукупність юридичних фактів матеріально-правового характеру, з якими закон пов`язує виникнення, зміну й припинення правовідносин між сторонами та на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень.
      6.5. Згідно із частинами першою, третьою статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
      6.6. Таким чином, у процесуальному та матеріальному законодавстві передбачено обов`язок доказування, який слід розуміти як закріплену міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах. Цей склад фактів визначається нормою права, що регулює спірні правовідносини.
      6.7. Відповідно, звертаючись із позовом на захист свого порушеного права в зобов`язальних правовідносинах, позивач повинен довести належними, допустимими та достовірними доказами підстави виникнення в боржника обов`язку та зміст цього обов`язку згідно з нормами права, що регулюють спірні правовідносини.
      6.8. У свою чергу процесуальні обов`язки відповідача полягають також у здійснені ним активних процесуальних дій, наведенні доводів та наданні доказів, що спростовують існування цивільного права позивача як кредитора у зобов`язанні. Тож виходячи з принципу змагальності сторін у процесі на позивача за загальним правилом розподілу тягаря доказування не може бути покладено обов`язок доведення обставин, за які відповідає боржник, зокрема, щодо вчинення боржником дій, які мають наслідком припинення зобов`язання, у випадку, якщо відповідач нехтує своїми процесуальними обов`язками.
      6.9. За правилами статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.
      6.10. Відповідно до статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
      6.11. За частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (частина перша статті 530 цього Кодексу).
      6.12. Невиконання зобов`язання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання), є порушенням зобов`язання (стаття 610 ЦК України). У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (частина перша статті 611 цього Кодексу).
      6.13. Відповідно до частин першої та третьої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору.
      6.14. Як уже зазначалось, суди попередніх інстанцій з`ясували, що правовідносини сторін у цій справі виникли з договору фінансового лізингу.
      6.15. Частиною першою статті 292 Господарського кодексу України (далі - ГК України) визначено, що лізинг - це господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів. Правове регулювання лізингу здійснюється відповідно до цього Кодексу та інших законів.
      6.16. За приписами частин другої та третьої статі 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених параграфом 6 глави 58 ЦК України та законом. До відносин, пов`язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Особливості окремих видів і форм лізингу встановлюються законом.
      6.17. Відповідно до частини першої статті 806 ЦК України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов`язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).
      6.18. Аналогічне визначення договору лізингу міститься у статті 1 Закону України «Про фінансовий лізинг». За статтею 4 цього Закону лізингоодержувач - фізична або юридична особа, яка отримує право володіння та користування предметом лізингу від лізингодавця.
      6.19. За частинами другою, третьою статті 10 Закону України «Про фінансовий лізинг» обов`язками лізингодавця є: у передбачені договором строки надати лізингоодержувачу предмет лізингу у стані, що відповідає його призначенню та умовам договору; попередити лізингоодержувача про відомі йому особливі властивості та недоліки предмета лізингу, що можуть становити небезпеку для життя, здоров`я, майна лізингоодержувача чи інших осіб або призводити до пошкодження самого предмета лізингу під час користування ним; відповідно до умов договору своєчасно та у повному обсязі виконувати зобов`язання щодо утримання предмета лізингу; відшкодовувати лізингоодержувачу витрати на поліпшення предмета лізингу, на його утримання або усунення недоліків у порядку та випадках, передбачених законом та/або договором; прийняти предмет лізингу в разі дострокового розірвання договору лізингу або в разі закінчення строку користування предметом лізингу. Лізингодавець може мати інші права та обов`язки відповідно до умов договору лізингу, цього Закону та інших нормативно-правових актів.
      6.20. Лізингодавець має право відмовитися від договору лізингу та вимагати повернення предмета лізингу від лізингоодержувача у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо лізингоодержувач не сплатив лізинговий платіж частково або у повному обсязі та прострочення сплати становить більше 30 днів (частина друга статті 7 Закону України «Про фінансовий лізинг»).
      6.21. Пунктами 3, 7 частини другої статті 11 Закону України «Про фінансовий лізинг» передбачено, що лізингоодержувач зобов`язаний своєчасно сплачувати лізингові платежі; у разі закінчення строку лізингу, а також у разі дострокового розірвання договору лізингу та в інших випадках дострокового повернення предмета лізингу, лізингоодержувач зобов`язаний повернути предмет лізингу у стані, в якому його було прийнято у володіння, з урахуванням нормального зносу, або у стані, обумовленому договором.
      6.22. З моменту передачі предмета лізингу у володіння лізингоодержувачу ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета лізингу переходить до лізингоодержувача, якщо інше не встановлено договором (частина перша статті 13 Закону України «Про фінансовий лізинг»).
      6.23. Згідно зі статтею 16 Закону України «Про фінансовий лізинг» лізингові платежі можуть включати: суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; компенсацію відсотків за кредитом та інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов`язані з виконанням договору лізингу.
      6.24. Належне виконання лізингоодержувачем обов`язків зі сплати всіх лізингових платежів, передбачених договором лізингу, означає реалізацію ним права на викуп отриманого в лізинг майна.
      6.25. Таким чином, на правовідносини, що складаються між сторонами договору лізингу щодо одержання лізингодавцем лізингових платежів у частині покупної плати за надання майна в майбутньому у власність лізингоодержувача, поширюються загальні положення про купівлю-продаж.
      6.26. За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України). Оскільки в силу особливостей регулювання правовідносин лізингу договором та законом право власності на передане в лізинг майно залишається за лізингодавцем, то наслідком припинення договору лізингу внаслідок відмови лізингодавця за приписами частини другої статті 7 Закону України «Про фінансовий лізинг» є відсутність у ТОВ «Порше Лізинг Україна» обов`язку надати предмет лізингу в майбутньому у власність відповідачці і, відповідно, відсутність права вимагати оплати вартості предмета лізингу.
      6.27. У справі, що розглядається, лізингоодержувач не виконував зобов`язань з оплати лізингових платежів належним чином, що призвело до виникнення заборгованості за договором, у зв`язку із чим позивач скористався своїм правом на відмову від договору та просив погасити заборгованість за договором і повернути предмет лізингу відповідно до умов договору та чинного законодавства.
      6.28. Лізингодавець не може вимагати і повернення об`єкта лізингу, і відшкодування вартості об`єкта лізингу (у межах здійснення лізингових платежів) водночас, тому для вирішення питання щодо стягнення заборгованості слід аналізувати умови договору та структуру лізингових платежів.
      6.29. Суди з`ясували, що позивач до моменту розірвання договору виставив до оплати рахунки-фактури: від 2 листопада 2015 року на загальну суму 38432,69 грн, з яких 18820,00 грн - відшкодування частини вартості об`єкта лізингу та 19612,58 грн проценти та комісії; від 4 грудня 2015 року на загальну суму 38499,50 грн, з яких 19017,63 грн - відшкодування частини вартості об`єкта лізингу та 19481,87 грн - проценти та комісії; від 6 січня 2016 року на загальну суму 39752,19 грн з яких 19808,26грн - відшкодування частини вартості об`єкта лізингу та 19943,93 грн - проценти та комісії.
      6.30. За частиною другою статті 16 Закону України «Про фінансовий лізинг» лізингові платежі можуть включати: суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; компенсацію відсотків за кредитом; інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов`язані з виконанням договору лізингу.
      6.31. Ураховуючи структуру та зміст лізингових платежів, ці платежі не є рівнозначними платі за користування, на відміну від орендної плати, позаяк містять в собі таку складову, як відшкодування частини вартості предмета лізингу, і з моменту розірвання договору лізингу зобов`язання лізингодавця щодо передачі об`єкта лізингу у власність лізингоодержувача є припиненим, відповідно в лізингоодержувача припинилось зобов`язання щодо відшкодування вартості цього об`єкта.
      6.32. Водночас у Загальних умовах сторони врегулювали свої відносини таким чином, що у випадку розірвання договору за ініціативою ТОВ «Порше Лізинг Україна» відповідно до пункту 12 контракту лізинговий платіж буде вважатись платою за користування об`єктом лізингу (пункт 6.18 Загальних умов).
      6.33. Суд апеляційної інстанції з`ясував, що за умовами договору лізингу до структури лізингових платежів входили відшкодування частини вартості об`єкта лізингу, проценти та комісії; про наявність у складі структури лізингових платежів такої складової, як плата за фактичне користування предметом лізингу, не йдеться в досліджених судом доказах.
      6.34. Частиною першою статті 627 ЦК України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
      6.35. За своєю правовою природою відносини лізингу передбачають право лізингоодержувача користуватися предметом лізингу, тобто містять елементи договору оренди (найму), у яких користування предметом оренди є платним, тож узгоджене сторонами регулювання не суперечить змісту лізингових відносин, за якими лізингоодержувачу майно надається у виключне користування на визначений термін,та положенням законодавства.
      6.36. Ураховуючи викладене, вимоги про стягнення заборгованості за договором підлягають задоволенню в частині стягнення з відповідачки заборгованості за платою за користування об`єктом лізингу до припинення дії договору. Разом із цим відповідачка здійснила оплату за рахунком-фактурою від 2 листопада 2015 року на суму 20 221,63 грн, а відтак стягненню підлягає несплачена частина заборгованості за листопад 2015 року, заборгованість за грудень 2015 року та січень 2016 року в загальному розмірі 96 462,75 грн.
      6.37. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (частина друга статті 625 ЦК України).
      6.38. З огляду на викладене, позовні вимоги в частині стягнення нарахованих на суму заборгованості інфляційних втрат та 3 % річних також підлягають задоволенню.
      6.39. Відповідно до частин першої, третьої статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.
      6.40. Так, пунктом 8.2 Загальних умов сторони погодили нарахування пені у випадку прострочення сплати платежу лізингоодержувачем, яка стягнута судом апеляційної інстанції в повному обсязі. Матеріали справи не містять жодного наданого відповідачем контррозрахунку чи заперечень у періоді нарахування, розмір нарахованої до стягнення пені за весь час прострочення не перевищує 5 % від суми заборгованості, тобто не є несправедливим чи неспівмірним. Відтак висновки суду апеляційної інстанції про задоволення позовних вимог в частині стягнення пені в сумі 4 612,21 грн доводами касаційної скарги не спростовані.
      6.41. Щодо позовних вимог про стягнення заборгованості за платежами за фактичне використання об`єкта лізингу після його розірвання та нарахованих на ці платежі 3 % річних та інфляційних втрат Велика Палата Верховного Суду зважає на таке.
      6.42. За частиною третьою статті 615 ЦК України внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання частково або у повному обсязі відповідно змінюються умови зобов`язання або воно припиняється.
      6.43. Правова природа плати за користування річчю (орендної плати) безпосередньо пов`язана з правомірним користуванням річчю протягом певного строку, і обов`язок здійснення такого платежу є істотною ознакою орендних правовідносин, що випливає зі змісту регулятивних норм статей 759, 762, 763 ЦК України, статей 283, 284, 286 ГК України. З припиненням договірних відносин у наймача (орендаря) виникає новий обов`язок - негайно повернути наймодавцеві річ. Відповідні висновки є застосовними і до відносин лізингу у випадках дострокового припинення договору у зв`язку з порушеннями лізингоодержувача.
      6.44. Отже, з моменту розірвання договору фінансового лізингу з ініціативи лізингодавця в лізингоодержувача припиняється обов`язок сплачувати лізингові платежі, натомість виникає обов`язок негайно повернути об`єкт лізингу у відповідному стані.
      6.45. Доказів у підтвердження повернення об`єкта лізингу лізингодавцю відповідачка не надала.
      6.46. Після припинення дії договору лізингу невиконання чи неналежне виконання обов`язку з негайного повернення речі свідчить про неправомірні дії лізингоодержувача. Тому права та обов`язки лізингодавця та лізингоодержувача, що перебували у сфері регулятивних правовідносин, переходять у сферу охоронних правовідносин та охоплюються правовим регулюванням відповідно до умов договору та положень законодавства, які регламентують наслідки невиконання майнового обов`язку щодо негайного повернення предмета лізингу.
      6.47. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб`єкт господарювання за порушення господарського зобов`язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов`язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов`язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов`язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів (частина друга статті 218 ГК України).
      6.48. Учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції.
      6.49. Зазначене вище кореспондує спеціальним положенням Закону України «Про фінансовий лізинг», за якими лізингодавцю надано право відмовитися від договору лізингу у випадках, передбачених договором лізингу або законом, вимагати розірвання договору та повернення предмета лізингу в передбачених законом та договором випадках; вимагати від лізингоодержувача відшкодування збитків відповідно до закону та договору.
      6.50. Як уже зазначалося вище, у пункті 12.9 Загальних умов сторони погодили, що в разі дострокового закінчення строку лізингу/розірвання контракту відповідно до пункту 12 контракту, відмови лізингоодержувача придбати об`єкт лізингу, як передбачено пунктом 4.2, а також якщо ТОВ «Порше Лізинг Україна» вимагає повернення об`єкта лізингу відповідно до інших положень контракту, лізингоодержувач зобов`язаний повернути об`єкт лізингу за свій власний рахунок у відповідному робочому та технічному стані за адресою місцезнаходження ТОВ «Порше Лізинг Україна», якщо інша адреса не вказана цим товариством, упродовж 10 робочих днів від дати одержання відповідного запиту. У цей же строк лізингоодержувач сплачує ТОВ «Порше Лізинг Україна» будь-яку різницю між вартістю об`єкта лізингу та лізинговими платежами, що залишились несплаченими відповідно до Графіка покриття витрат та виплати лізингових платежів, а також іншими платежами, що залишились несплаченими лізингоодержувачем відповідно до контракту. Сторони погодили, що вказана різниця є упущеною вигодою ТОВ «Порше Лізинг Україна» та має бути відшкодована лізингодавцю лізингоодержувачем відповідно до умов контракту та чинного законодавства. Зобов`язання щодо сплати такої різниці залишається чинним до моменту виконання лізингоодержувачем, у тому числі після закінчення строку лізингу/розірвання контракту.
      6.51. Якщо сума грошових коштів, що була фактично отримана лізингодавцем внаслідок продажу об`єкта лізингу (або у разі якщо об`єкт лізингу залишається у власності ТОВ «Порше Лізинг Україна» - ринкова вартість об`єкта лізингу, що визначається професійним оцінювачем майна відповідно до чинного законодавства) дорівнює або перевищує лізингові платежі, що залишилися нездійсненими відповідно до Графіка покриття витрат та виплати лізингових платежів (Плану відшкодування), а також інші платежі, що залишилися несплаченими лізингоодержувачем відповідно до контракту, цей пункт 12.9 контракту не застосовується.
      6.52. У цьому випадку лізингоодержувач не повернув об`єкт лізингу позивачу, лізингові платежі здійснив частково, а різниця між вартістю об`єкта лізингу та лізинговими платежами, що залишились несплаченими, становить 1 816 533,46 грн, які підлягають сплаті в порядку пункту 12.9 Загальних умов.
      6.53. Також підлягають задоволенню позовні вимоги в частині стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на ці суми, оскільки приписи статті 625 ЦК України поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, що відповідає висновку, викладеному Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постанові від 16 травня 2018 року (провадження № 14-16цс18). Апеляційний суд перевірив правильність розрахунку, а заперечень чи контррозрахунку цих нарахувань відповідачка не надала.
      6.54. У частині першій та пунктах 4, 5 частини третьої статті 162 ГПК України в чинній редакції передбачено, що в позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування. Позовна заява повинна містити, зокрема, зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні, та виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.
      6.55. Позовна заява обов`язково повинна містити предмет позову та підстави позову. Предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яке опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Водночас правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.
      6.56. У процесуальному законодавстві діє принцип «jura novit curia» («суд знає закони»), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
      6.57. Таким чином, при вирішенні спору суд в межах своїх процесуальних функціональних повноважень та в межах позовних вимог встановлює зміст (правову природу, права та обов`язки ін.) правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин, та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець указує саме на «норму права», що є значно конкретизованим, аніж закон. Більше того, з огляду на положення ГПК України така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходять своє відображення в судовому рішенні, зокрема у його мотивувальній й резолютивній частинах.
      6.58. Отже, обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia.
      6.59. Як убачається зі змісту позовних вимог, предметом позову є стягнення коштів з підстав порушення відповідачкою договірних зобов`язань щодо своєчасної та повної сплати платежів за договором під час його дії та застосування наслідків порушення обов`язку повернути предмет лізингу.
      6.60. Ці обставини доведені позивачем належними, допустимими та достовірними доказами, які повно та всебічно дослідив суд апеляційної інстанції. Відповідачка, в свою чергу жодних доказів на доведення обставин належного виконання своїх обов`язків не подала.
      6.61. Суд апеляційної інстанції обґрунтовано вказав на те, що в пункті 6.18 Загальних умов сторони погодили, що у випадку розірвання договору за ініціативою ТОВ «Порше Лізинг Україна» відповідно до пункту 12 контракту лізинговий платіж буде вважатись платою за користування об`єктом лізингу, а цивільне законодавство презюмує свободу договору та обов`язковість виконання, зміст якого в силу статті 628 ЦК України становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
      6.62. Разом з тим суд залишив поза увагою зміст договірних відносин сторін та, відповідно, правову природу таких платежів, при цьому дійшовши вірного висновку про стягнення нарахованих платежів.
      7. Щодо відступу від правової позиції Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду
      7.1. Так, суд першої інстанції, відмовляючи в позові, посилався на правовий висновок, викладений в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 22 квітня 2019 року у справі № 357/15432/15-ц, у якій суди дійшли висновку про відсутність підстав для стягнення з відповідача на користь ТОВ «Порше Лізинг Україна» заборгованості зі сплати лізингових платежів, а також трьох процентів річних, процентів за користування чужими грошовими коштами, пені та інфляційних втрат, які є похідними від основного зобов`язання, оскільки така заборгованість нарахована після розірвання договору. Суд касаційної інстанції з посиланням на статті 655, 692 ЦК України зазначив, що наслідком розірвання договору є відсутність у позивача обов`язку надати предмет лізингу в майбутньому у власність відповідача і, відповідно, відсутність права вимагати його оплати; тобто у разі розірвання договору лізингу невнесена лізингоодержувачем у складі лізингових платежів покупна вартість об`єкта лізингу не підлягає стягненню з лізингоодержувача у зв`язку з припиненням зустрічного зобов`язання лізингодавця з передання у майбутньому об`єкта лізингу у власність.
      7.2. За змістом судових рішень, предметом позову у справі № 357/15432/15-ц була заявлена до стягнення сума неоплачених відповідачем лізингових платежів за договором лізингу, строк сплати яких настав після розірвання договору про фінансовий лізинг.
      7.3. Разом з тим предметом розгляду в цій справі позивач визначив застосування наслідків порушення обов`язку сплачувати лізингові платежі та повернути лізингодавцю предмет лізингу в межах, тож обставини в цих справах не є подібними, а підстави для відступу від висновку від правової позиції Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відсутні.
      8. Щодо позовної давності
      8.1. За положеннями статей 256, 257, 267 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу; загальна позовна давність встановлена тривалістю у три роки; позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
      8.2. За змістом статті 267 ЦК України, сплив позовної давності сам по собі не припиняє суб`єктивного права кредитора, яке полягає в можливості одержання від боржника виконання зобов`язання як у судовому порядку, так і без використання судового примусу.
      8.3. Закон не наводить переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, у випадку подання позову з пропуском строку позовної давності. Тому це питання віднесено до компетенції суду, який розглядає судову справу по суті заявлених вимог.
      8.4. До висновку про поважність причин пропуску строку позовної давності можна дійти лише після дослідження всіх фактичних обставин та оцінки доказів у кожній конкретній справі. При цьому поважними причинами при пропущенні позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред`явлення позову неможливим або утрудненим.
      8.5. Як убачається з матеріалів справи, ТОВ «Порше Лізинг Україна» звернулося до Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу з відповідним позовом у червні 2016 року, тобто в межах строку позовної давності, а постанова Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, якою провадження у справі було закрито та роз`яснено, що спір у цій справі підлягає розгляду господарським судом, винесена 7 серпня 2019 року, тобто більше ніж через три роки.
      8.6. Водночас перебування справи в провадженні судових органів, вчинення в ній передбачених законом дій, на думку добросовісного розсудливого спостерігача, виключає необхідність вчинення процесуальних дій, спрямованих на припинення цього процесу, а саме подачі заяв про закриття провадження у справі, подачі позовів у порядку іншого судочинства тощо. За таких обставин є неправильним та несправедливим покладення виключно на позивача відповідальності за помилку у визначенні підвідомчості відповідної справи і позбавлення його права на захист у спірних правовідносинах.
      8.7. Урахувавши вищевикладене, суд апеляційної інстанції дійшов цілком обґрунтованого висновку про те, що строк для звернення до господарського суду із цим позовом позивачем пропущено з поважних причин.
      9. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      9.1. Згідно з пунктом 3 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково й ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      9.2. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково й ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 311 ГПК України).
      9.3. З огляду на викладене постанову суду апеляційної інстанції слід змінити в мотивувальній частині з урахуванням висновків цієї постанови. В іншій частині постанова Центрального апеляційного господарського суду від 12 серпня 2020 року підлягає залишенню без змін.
      Щодо судових витрат
      9.4. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду за наслідками розгляду касаційної скарги про зміну мотивувальної частини судових рішень суду і залишення без змін результатів розгляду справи в частині задоволеної суми, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.
      Керуючись статтями 308, 311, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      Касаційну скаргу фізичної особи - Терентьєвої Олени Юріївни задовольнити частково.
      Постанову Центрального апеляційного господарського суду від 12 серпня 2020 року у справі № 904/5726/19 змінити у мотивувальній частині, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови. У решті постанову Центрального апеляційного господарського суду від 12 серпня 2020 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В. С. Князєв
      Суддя-доповідач Л. І. Рогач
      Судді:
      Т.О. Анцупова
      Г. Р. Крет
      В. В. Британчук
      Л. М. Лобойко
      Ю. Л. Власов
      К. М. Пільков
      І. В. Григор`єва
      В. В. Пророк
      М. І. Гриців
      О. М. Ситнік
      В. І. Данішевська
      В. М. Сімоненко
      Ж. М. Єленіна
      І. В. Ткач
      Л. Й. Катеринчук
      С. П. Штелик
      Джерело: ЄДРСР 98524308