Постанова ВП ВС про недійсність пункту кредитного договору з банком Надра про нарахування комісії за обслуговування кредиту та перерахунку заборгованості


Чи вважаєте Ви рішення законним і справедливим?  

2 members have voted

  1. 1. Чи вважаєте Ви рішення законним?

    • Так
      0
    • Ні
      2
    • Важко відповісти
      0
  2. 2. Чи вважаєте Ви рішення справедливим?

    • Так
      1
    • Ні
      0
    • Важко відповісти
      1


Recommended Posts

Постанова
Іменем України

13 липня 2022 року

м. Київ

Справа № 363/1834/17

Провадження № 14-53цс21

Велика Палата Верховного Суду у складі

судді-доповідача Гудими Д. А.,

суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Ткачука О. С., Штелик С. П.

розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач) до Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» (далі - відповідач; банк) про визнання недійсними умов кредитного договору, визнання неправомірними дій та зобов`язання вчинити дії

за касаційною скаргою позивача на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 22 січня 2019 року, ухвалене суддею Рудюком О. Д., та постанову Київського апеляційного суду від 23 травня 2019 року, прийняту колегією суддів у складі Поліщук Н. В., Андрієнко А. М. і Соколової В. В.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

(1) Вступ

1. Позивач звернувся з позовом про визнання недійсними умов укладеного 6 грудня 2005 року кредитного договору про встановлення додаткової плати за управління кредитом та про надання кредиту в іноземній валюті. Вважав, що ці умови є несправедливими та мають ознаки нечесної підприємницької практики. Крім того, просив визнати дії банку зі стягнення плати за управління кредитом неправомірними та зобов`язати його перерахувати заборгованість позивача.

2. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову. Апеляційний суд із цим рішенням у цілому погодився, але змінив мотиви суду першої інстанції, застосувавши ті приписи Закону України «Про захист прав споживачів» від 12 травня 1991 року (далі - Закон № 1023-XII), які були чинними на момент укладення кредитного договору.

3. Велика Палата Верховного Суду, розглядаючи касаційну скаргу позивача, мала вирішити, зокрема, такі питання:

3.1. Чи є недійсною (нікчемною) умова укладеного до 13 січня 2006 року кредитного договору про встановлення додаткової плати (комісії) за управління кредитом? Виснувала, що означена умова кредитного договору є оспорюваною згідно з частиною першою статті 21 Закону № 1023-XII у редакції, чинній на час його укладення, та частиною третьою статті 215 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року (далі - ЦК України). Таку умову суд може визнати недійсною на підставі приписів статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 року (далі - Закон № 2121-III), частини першої статті 21 Закону № 1023-XII у вказаній редакції, пункту 6 частини першої статті 3 та частини третьої статті 509 ЦК України.

3.2. Чи є ефективним способом захисту прав позивача вимога про зобов`язання банку перерахувати кредитну заборгованість? Вирішила, що така вимога є вимогою про примусове виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України) й ефективним способом захисту у спірних правовідносинах.

(2) Короткий зміст позовної заяви

4. У травні 2017 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, у якій із урахуванням заяви про збільшення позовних вимог (а. с. 64) просив:

4.1. Визнати недійсними пункти 1.1 і 1.3.2 кредитного договору від 6 грудня 2005 року № 940/П/2005-840 (далі - кредитний договір), укладеного з Відкритим акціонерним товариством Комерційний банк «Надра» (далі - ВАТ КБ «Надра»), та викласти пункт 1.1 у такій редакції: «Банк передає позичальникові у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості платності та цільового характеру використання грошові кошти (далі - кредит) у сумі 169 680,00 грн у порядку і на умовах, визначених цим Договором».

4.2. Визнати дії відповідача щодо стягнення плати за управління кредитом неправомірними.

4.3. Зобов`язати відповідача перерахувати заборгованість позивача за кредитним договором.

5. Мотивував позов такими обставинами:

5.1. 6 грудня 2005 року позивач уклав із ВАТ КБ «Надра», правонаступником якого є відповідач, кредитний договір. Згідно з пунктом 1.1 останнього банк надав позичальнику у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання 33 600,00 дол. США у порядку і на умовах, визначених цим договором.

5.2. Пункт 1.3.2 кредитного договору передбачав, що плату за управління кредитом позичальник вносить щомісячно протягом усього строку користування кредитними коштами з розрахунку 0,3 % від розміру фактичного залишку заборгованості за кредитом (без урахування розміру процентів, які позичальник мав сплатити банку). Цю плату позичальник мав вносити у повному обсязі за кожний календарний місяць, протягом якого він користувався кредитом, незалежно від фактичної кількості днів такого користування.

5.3. Умова кредитного договору, за якою позивач повинен сплатити відповідачеві, крім процентів за користування кредитом, ще й додаткову щомісячну комісію, є несправедливою відповідно до статті 18 Закону № 1023-XII (у редакції, чинній з 13 січня 2006 року) і такою, що суперечить частині третій статті 55 Закону № 2121-III. Тому згідно з частиною першою статті 203 і частиною першою статті 215 ЦК України таку умову треба визнати недійсною.

5.4. Позивач на момент укладення кредитного договору не був обізнаний з істотними умовами останнього (зокрема, з умовами кредитування), валютними ризиками під час його виконання, не мав інформації щодо методики визначення валютного курсу, строків і комісій у зв`язку з конвертацією валюти під час погашення заборгованості за кредитом і процентами.

5.5. Відповідач приховав від позивача повну й об`єктивну інформацію щодо кінцевої сукупної вартості кредиту, внаслідок чого ввів в оману стосовно реальної відсоткової ставки, абсолютного значення подорожчання кредиту та кінцевої загальної суми кредиту, яку позивач мав би сплатити за умовами кредитного договору.

5.6. Оскільки умова кредитного договору щодо його ціни істотно змінилася, то є підстави її змінити у судовому порядку згідно зі статтею 652 ЦК України.

(3) Короткий зміст рішення суду першої інстанції

6. 22 січня 2019 року Вишгородський районний суд Київської області ухвалив рішення, згідно з яким відмовив у задоволенні позову. Мотивував рішення так:

6.1. Обслуговування кредиту є супутньою послугою, за надання якої можливе встановлення комісії.

6.2. Кредитний договір укладений у письмовій формі, підписаний повноважними особами, містить усі істотні умови, передбачені законом, які сторони узгодили.

6.3. Позивач не довів, що умови кредитного договору мають ознаки нечесної підприємницької практики, а також, що цей договір укладений під впливом обману.

(4) Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

7. 23 травня 2019 року Київський апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою рішення суду першої інстанції змінив у частині обґрунтування, а в іншій частині - залишив без змін. Мотивував постанову так:

7.1. Позивач не довів, що на час укладення кредитного договору існували інші умови кредитування, які би відповідали його очікуванням, а ті, що сторони фактично обрали, - не відповідали свідомому вибору, або що він помилився стосовно обставин, які мають істотне значення, або банк, зокрема, навмисно ввів позивача в оману.

7.2. Позивач виконував обов`язки за кредитним договором, що підтверджує його обізнаність і згоду з ними. Форми омани, на які він вказував, - відсутні. Доводи про необізнаність на момент укладення кредитного договору з його істотними умовами, валютними ризиками, інформацією щодо методики визначення валютного курсу, строків і комісій у зв`язку з конвертацією валюти, приховування банком інформації стосовно кінцевої сукупної вартості кредиту, реальної відсоткової ставки, абсолютного значення подорожчання кредиту не можуть вплинути на визнання умов кредитного договору недійсними та на викладення їх в іншій редакції.

7.3. Звертаючись до суду та під час провадження у справі позивач не надав доказів того, що одна зі сторін кредитного договору ініціювала питання зміни його умов, і це питання вони не врегулювали.

7.4. Згідно зі статтею 652 ЦК України суд може змінити умови договору лише тоді, якщо розірвання останнього суперечить суспільним інтересам або потягне для сторін шкоду, що значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом. В інших випадках закон не наділяє суд повноваженнями втручатись у правовідносини сторін, але на підставі відповідного позову залишає право нагляду за реалізацією ними прав та обов`язків (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2019 року у справі № 914/2649/17).

7.5. Доводи позивача у позовній заяві й апеляційній скарзі ґрунтуються на приписах Закону № 1023-XII у редакції Закону України від 1 грудня 2005 року № 3161-IV «Про внесення змін до Закону України «Про захист прав споживачів» (далі - Закон № 3161-IV), що діє з 13 січня 2006 року. Правовідносини сторін виникли 6 грудня 2005 року. Тому суд першої інстанції вказану редакцію Закону № 1023-XII застосував помилково.

7.6. Припис частини третьої статті 55 Закону № 2121-III забороняє банкам вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної з банком особи як обов`язкову умову надання банківських послуг. Проте пункт 1.3.2 кредитного договору не вказує на те, що передбачена у ньому умова є обов`язковою для надання банківських послуг. Тому зазначений припис Закону є незастосовним до спірних правовідносин.

7.7. Позивач необґрунтовано вказав на постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 лютого 2019 року у справі № 666/4957/15-ц, Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 грудня 2018 року у справі № 444/484/15-ц і Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16, оскільки правовідносини сторін у цих справах урегульовані Законом № 1023-XII у редакції Закону № 3161-ІV, на відміну від правовідносин сторін справи № 363/1834/17, які виникли раніше.

(5) Короткий зміст вимог касаційної скарги

8. 5 липня 2019 року позивач подав касаційну скаргу. Просив скасувати рішення Вишгородського районного суду Київської області від 22 січня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 23 травня 2019 року й ухвалити нове рішення - про задоволення позову. Скаржився на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права.

(6) Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції

9. 25 липня 2019 року Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду постановив ухвалу, згідно з якою відкрив касаційне провадження.

10. 31 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу, згідно з якою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду через наявність виключної правової проблеми, вирішення якої необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики. Мотивував ухвалу так:

10.1. Виключна правова проблема полягає у необхідності формування єдиної правозастосовної практики у спорах про стягнення кредитної заборгованості, визнання недійсним кредитного договору у частині вирішення питань дійсності (оспорюваності, нікчемності) умов про комісію (інші подібні платежі) за обслуговування кредиту у кредитних договорах, укладених до 13 січня 2006 року, - дати набраннячинності статтями 11 і 18 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV.

10.2. Кредитний договір сторони уклали у грудні 2005 року, тобто до набрання чинності статтями 11 і 18 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV. Тому суд апеляційної інстанції виснував, що пункти 1.1 і 1.3.2 кредитного договору не можна визнати недійсними через їх невідповідність приписам зазначених статей.

10.3. Застосовуючи висновки, викладені у постановах Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 718/194/17і від 9 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц, суди по-різному тлумачать дійсність (оспорюваність, нікчемність) відповідних умов кредитних договорів, укладених до 13 січня 2006 року, - дати набрання чинності статтями 11 і 18 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV:

10.3.1. Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 10 жовтня 2019 року у справі № 718/194/17 вказав, що кредитний договір сторони уклали 5 травня 2005 року, тобто до набрання чинності статтями 11 і 18 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV. Тому правильним є висновок апеляційного суду про те, що цей договір не можна визнати недійсним через його невідповідність приписам вказаних статей. Умова кредитного договору, що передбачала комісію, не є нікчемною згідно з частинами першою та другою статті 228 ЦК України (подібні висновки сформулював Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 6 листопада 2019 року у справі № 727/557/16-ц і Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 3 грудня 2020 року у справі № 442/475/17). Кредитний договір відповідає вимогам чинного на той час законодавства та вільному волевиявленню сторін. Під час його укладення позичальниця ознайомилася з умовами договору, висловила волевиявлення її підписом, тривалий час (10 років) виконувала умови. Тобто прийняла їх і вчиняла дії, спрямовані на реальне настання юридичних наслідків.

10.3.2. Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 9 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц не відступив від висновків, сформульованих у постанові від 10 жовтня 2019 року у справі № 718/194/17, і виснував, що положення укладеного 28 травня 2008 року кредитного договору про сплату позичальником на користь банку комісій у вигляді винагороди за додатковий моніторинг погашення кредиту та за резервування ресурсів є нікчемними.

Вказані платежі є платою, встановлення якої забороняли приписи частини третьої статті 55 Закону № 2121-III(є незмінною з дати набрання ним чинності, тобто з 17 січня 2001 року), частини четвертої статті 11 Закону № 1023-XII і пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України (далі - НБУ) від 10 травня 2007 року № 168 (далі - Правила № 168). Ці акти були чинними на час укладення зазначеного договору. Встановлення всупереч їх вимогам невиправданих платежів спрямоване на незаконне заволодіння коштами споживача як слабкої сторони, яка має право на особливий правовий захист у відповідних відносинах. Отже, такі умови договору порушують публічний порядок (стаття 228 ЦК України).

Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 положення пунктів 22 і 23 статті 1 та статті 11 Закону № 1023-XII з наступними змінами у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їхня дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем і позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання цього договору.

Умова укладеного з 16 жовтня 2011 року договору про надання споживчого кредиту, що передбачає необхідність будь-яких платежів (зборів, відсотків, комісії) за дії, які не є послугою за Законом № 1023-XII, є нікчемною на підставі частини четвертої статті 11 цього Закону (у редакції Закону України від 22 вересня 2011 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» (далі - Закон № 3795-VI), що набрав чинності з 16 жовтня 2011 року,та до внесення змін на підставі Закону України «Про споживче кредитування» від 15 листопада 2016 року (далі - Закон № 1734-VIII)).

10.4. У постанові від 27 травня 2020 року у справі № 667/10018/15-ц Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду виснував, що пункт 1.5 кредитного договору, який сторони уклали 23 листопада 2005 року, тобто до набрання чинності статтями 11 і 18 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV, не можна визнати недійсним через його невідповідність зазначеному закону. Але з огляду на зміст приписів частин першої та другої статті 228 ЦК України умова кредитного договору про додаткову сплату позичальником на користь кредитора під час надання кредиту комісії за розрахунково-касове обслуговування позичкового рахунку є нікчемною. Вказаний платіж є платою за послугу банку, вимагати придбання якої забороняла частина третя статті 55 Закону № 2121-III. Тому така умова договору порушує публічний порядок.

10.5. У постанові від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16 Верховний Суд України виснував, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит стосовно зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою визнати такі положення недійсними. Тобто Верховний Суд України кваліфікував умову кредитного договору, що передбачала комісію, як оспорювану і залишив у силі рішення суду першої інстанції про визнання цієї умови недійсною (цей висновок застосував Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного судуу постанові від 12 грудня 2018 року у справі № 444/484/15-ц).

10.6. Із набранням 8 лютого 2020 року чинності Законом України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року (далі - Закон № 460-IX) судові рішення у вказаній категорії справ здебільшого не можна оскаржити у касаційному порядку, оскільки ціна позову у них, як правило, не перевищує двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Тому розгляд справи Великою Палатою Верховного Суду є необхідним для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики з урахуванням кількості подібних справ, які можуть перебувати на розгляді не тільки у суді касаційної, але й у судах апеляційної та першої інстанцій, а також можуть виникнути у майбутньому.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

(1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

11. Позивач мотивував касаційну скаргу так:

11.1. Чинна на час укладення кредитного договору редакція статті 18 Закону № 1023-XIIпередбачила право споживача на отримання необхідної, доступної, достовірної та повної інформації про товари (роботи, послуги) до моменту їх отримання для забезпечення можливості здійснити свідомий та виважений вибір. Крім того, у споживача немає спеціальних знань про властивості та характеристики товарів (робіт, послуг), які він придбаває.

11.2. Суд касаційної інстанції неодноразово досліджував кредитні договори (справи № 444/484/15-ц, № 666/4957/15-ц, № 6-1746цс16), виснував про несправедливість і тому недійсність умов щодо плати за управління кредитом чи за його обслуговування, бо банк фактично не надавав позичальникові жодних відмінних від кредитування платних послуг.

11.3. Уклавши кредитний договір, позивач сподівався на захист його прав і справедливість умов. Як позичальник він не міг знати та розуміти той факт, що передбачена пунктом 1.3.2 кредитного договору умова щомісячно вносити плату у розмірі 0,3 % від розміру фактичного залишку заборгованості за кредитом є «прихованими» відсотками за користування кредитом. Таку послугу як «управління кредитом» банк ніколи не надавав. Під час дії кредитного договору позивач сплачував щомісячний мінімальний платіж у розмірі 470 дол. США, який згідно з розрахунком заборгованості включав «прихований» відсоток за управління кредитом.

11.4. З 13 січня 2006 року банк продовжив недобросовісно стягувати з позивача плату за послуги, які фактично не надавав. Унаслідок цього позивач зазнав значних збитків у вигляді протиправного позбавлення права власності у сумі 9 991,20 дол. США (за період з січня 2006 року до лютого 2016 року включно).

11.5. Умови кредитного договору, за якими позивач має щомісячно вносити відповідачеві, крім відсотків за користування кредитом, ще й додаткову плату, є несправедливими та на момент укладення цього договору суперечили принципу добросовісності. Такі умови кредитного договору не відповідають частині третій статті 55 Закону № 2121-III, а тому їх треба визнати недійсними на підставі частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України.

(2) Позиція відповідача

12. У вересні 2019 року надійшов відзив відповідача. У ньому він навів доводи про безпідставність позовних вимог, які аналогічні до висновків суду першої інстанції. На його думку, кредитний договір відповідає чинному законодавству, а твердження позивача про порушення його прав є суперечливими, неаргументованими, недоведеними. Суди попередніх інстанцій повністю з`ясували обставини справи, не порушили норм процесуального права, правильно застосували норми матеріального права. Відповідач просив відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити без змін лише рішення суду першої інстанції (хоча за змістом відзиву погодився із висновками обох судів).

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

(1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій

(1.1) Щодо вимоги про визнання недійсною умови кредитного договору про встановлення плати за управління кредитом

13. Позивач стверджував, що умова кредитного договору, за якою він повинен щомісячно вносити відповідачеві, крім процентів за користування кредитом, ще й додаткову плату, є несправедливою в силу приписів статті 18 Закону № 1023-XII у редакції, чинній з 13 січня 2006 року. Ця умова суперечить частині третій статті 55 Закону України № 2121-III. Тому згідно з частиною першою статті 203 та частиною першою статті 215 ЦК України її слід визнати недійсною.

14. Суд першої інстанції вважав, що для задоволення означеної вимоги відсутні підстави. Відповідач ці висновки у відзиві на касаційну скаргу підтримав. Апеляційний суд загалом із висновками суду першої інстанції погодився, проте вважав помилковим застосування до спірних правовідносин приписів статті 18 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-ІV, що набрав чинності тільки з 13 січня 2006 року. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову про визнання недійсним пункту 1.3.2 кредитного договору.

15. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 626 ЦК України).

16. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).

17. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами (частини друга, третя статті 6 ЦК України).

18. Відповідно до статті 6 цього кодексусторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України).

19. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України у редакції, чинній на час укладення кредитного договору).

20. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили такі обставини: 6 грудня 2005 року ВАТ КБ «Надра», правонаступником якого є ПАТ КБ «Надра», уклало з позивачем кредитний договір; відповідно до умов цього договору банк надав позичальникові у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання 33 600,00 дол. США у порядку і на умовах, визначених у вказаному договорі; у пункті 1.3.1 останнього сторони передбачили, що проценти за користування кредитом розраховуються банком на підставі відсоткової ставки у розмірі 12 % річних із розрахунку 360 днів на рік.

21. Суд першої інстанції мотивував відмову у задоволенні позову, зокрема тим, що кредитний договір укладений у письмовій формі, підписаний повноважними особами, містить усі істотні умови, погоджені сторонами.

22. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що особи мають право вибору: використати існуючі диспозитивні норми законодавства для регламентації своїх відносин або встановити для себе правила поведінки на власний розсуд. Цивільний договір як домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, виявляє автономію волі учасників щодо врегулювання їхніх відносин згідно з розсудом і у межах, встановлених законом, тобто є актом встановлення обов`язкових правил для сторін, індивідуальним регулятором їхньої поведінки.

23. Приписи частин другої та третьої статті 6 і статті 627 ЦК Українивизначають співвідношення між актами цивільного законодавства та договором, зокрема ситуації, коли сторони у договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд, і коли вони не вправі цього робити.

24. Свобода договору як одна із загальних засад цивільного законодавства (пункт 3 частини першої статті 3 ЦК України) є межею законодавчого втручання у приватні відносини сторін. Однак останні у договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, коли такий відступ неможливий у силу прямої вказівки акта законодавства, а також, якщо ці відносини врегульовані імперативними нормами.

25. Тому сторони не можуть у договорі визначати взаємні права й обов`язки у спосіб, який суперечить існуючому публічному порядку, порушує положення Конституції України, не відповідає передбаченим статтею 3 ЦК України загальним засадам цивільного законодавства, що обмежують свободу договору, зокрема справедливості, добросовісності, розумності (пункт 6 частини першої вказаної статті). Домовленість сторін договору про врегулювання відносин усупереч існуючим у законодавстві обмеженням не спричиняє встановлення відповідного права та/або обов`язку, як і його зміни та припинення. Тому підписання договору не означає безспірності його умов, якщо вони суперечать законодавчим обмеженням (див. близькі за змістом висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 1 червня 2021 року у справі № 910/12876/19 (пункти 7.6-7.10)).

26. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що у пункті 1.3.2 кредитного договору сторони погодили плату за управління кредитом, яку позичальник мав вносити щомісячно протягом усього строку користування кредитними коштами з розрахунку 0,3 % від розміру фактичного залишку заборгованості за кредитом (без урахування розміру процентів, які позичальник має сплатити банку). У цьому ж пункті договору сторони визначили, що позичальник повинен вносити таку плату у повному обсязі за кожний календарний місяць, протягом якого він користувався кредитом, незалежно від фактичної кількості днів такого користування. Велика Палата Верховного Суду вважає, що умову кредитного договору про таку плату слід визнати недійсною.

27. Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (частина перша статті 509 ЦК України у редакції, чинній на час укладення кредитного договору). За змістом цього припису об`єктом зобов`язання не можуть бути лише дії, які одна зі сторін вчиняє на власну користь.

28. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язуєтьсяповернути кредит та сплатити відсотки (частина перша статті 1054 ЦК України). Отже, суть зобов`язання за кредитним договором полягає в обов`язку банку надати гроші (кредит) позичальникові та в обов`язку останнього їх повернути і сплатити за користування ними проценти.

29. Банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг (частина третя статті 55 Закону № 2121-III), однією із яких є розміщення залучених у вклади (депозити), у тому числі на поточні рахунки, коштів та банківських металів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик (пункт 3 частини третьої статті 47 цього Закону), зокрема надання споживчого кредиту. Тому банк не може стягувати з позичальника платежі за дії, які він вчиняє на власну користь (ведення кредитної справи, договору, розрахунок і облік заборгованості за кредитним договором тощо), чи за дії, які позичальник вчиняє на користь банку (наприклад, прийняття платежу від позичальника), чи за дії, що їх вчиняє банк або позичальник з метою встановлення, зміни, припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення до нього змін тощо). Інакше кажучи, банк неповноважний стягувати з позичальника плату (комісію) за управління кредитом, адже такі дії не становлять банківську послугу, яку замовив позичальник (або супровідну до неї), а є наслідком реалізації прав та обов`язків банку за кредитним договором і відповідають економічним потребам лише самого банку.

30. Принципи справедливості, добросовісності та розумності є фундаментальними засадами цивільного законодавства та основами зобов`язання (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України), спрямованими, зокрема, на реалізацію правовладдя та встановлення меж поведінки у цивільних відносинах. Добросовісність у діях їхнього учасника означає прагнення сумлінно використовувати цивільні права і сумлінно виконувати цивільні обов`язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями, бездіяльністю шкоди правам та інтересам інших осіб.

31. З урахуванням принципів справедливості та добросовісності на позичальника не можна покладати обов`язок сплачувати платежі за послуги, за отриманням яких він до кредитодавця фактично не звертався. Недотримання вказаних принципів призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту. Виконання позичальником умов кредитного договору, встановлених із порушенням зазначених принципів, не приводить ці умови у відповідність до засад цивільного законодавства.

32. Тим не менше, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що немає підстав вважати умову конкретного кредитного договору про встановлення плати за управління кредитом нікчемною ані з огляду на приписи статті 21 Закону № 1023-XII у редакції, чинній на час укладення кредитного договору, ані з огляду на приписи статті 228 ЦК України. Ця умова є недійсною як оспорювана.

33. Стаття 203 ЦК України визначає загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства (частина перша цієї статті у редакції, чинній на час укладення кредитного договору).

34. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (абзац перший частини другої статті 215 ЦК України).

35. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК України).

36. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що практику застосування наведених приписів під час вирішення питання про недійсність (оспорюваність, нікчемність) умови про плату (комісію) за управління кредитом (за обслуговування кредиту), інші подібні платежі у договорах про споживчий кредит треба формувати на підставі сукупного аналізу законодавства, чинного на момент укладення відповідного договору, з урахуванням його неодноразової зміни:

36.1. На час укладення кредитного договору стаття 21 Закону № 1023-XII передбачала таке: «Умови договору, які обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими законодавством, визнаються недійсними. Якщо в результаті застосування умов договору, що обмежують права споживача, споживачеві завдано збитків, то вони повинні бути відшкодовані винною особою у повному обсязі. Споживач має право на відшкодування збитків, завданих йому виробником (виконавцем, продавцем) у зв`язку з використанням останнім переваг свого становища у виробничій чи торговельній діяльності». У вказаній редакції зазначена стаття діяла до 13 січня 2006 року, що є датою набрання чинності Законом № 3161-IV, згідно з яким Закон № 1023-XII виклали у новій редакції.

36.2. З 13 січня 2006 року також почали діяти нові редакції:

статті 18 Закону № 1023-XII, яка визначила підстави для визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача. Такі умови є несправедливими тоді, якщо всупереч принципу добросовісності наслідком договору є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача(частина друга статті 18 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV). Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним (частина п`ята вказаної статті);

статті 19 Закону № 1023-XII про заборону нечесної підприємницької практики - будь-якої підприємницької діяльності або бездіяльності, що суперечить правилам, торговим та іншим чесним звичаям та впливає або може вплинути на економічну поведінку споживача щодо продукції (пункт 14 статті 1 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV). Поняттям такої практики охоплюється, зокрема, будь-яка діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману (пункт 2 частини другої статті 19). За змістом абзацу першого частини другої цієї статтіпідприємницька практика вводить в оману, якщо вона спонукає або може спонукати споживача дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він не погодився б. Така практика вводить в оману, зокрема, стосовно ціни або способу розрахунку ціни, потреби у послугах (пункти 3 і 4 частини другої статті 19 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV, чинній до 10 грудня 2019 року включно). Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору (абзац восьмий частини другої вказаної статті у редакції Закону № 3161-IV, чинній до 10 грудня 2019 року включно). Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними (частина шоста статті 19 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV).

36.3. 10 травня 2007 року Правління НБУ прийняло постанову, якою затвердило Правила № 168, що набрали чинності 5 червня 2007 року. Згідно з пунктом 3.6 цих Правил банки не мали права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо) або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, унесення до нього змін, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо). Ці Правила втратили чинність 10 червня 2017 року.

36.4. 16 жовтня 2011 року набрав чинності Закон № 3795-VI. Згідно з абзацом дев`ятим пункту 8 розділу І цього Закону частину четверту статті 11 Закону № 1023-XII було доповнено новим абзацом третім такого змісту: «Кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною». Наведені приписи у такій редакції діяли до 10 червня 2017 року, коли набрав чинності Закон № 1734-VIII. Згідно з останнім текст статті 11 Закону № 1023-XII виклали у новій редакції, що не передбачала нікчемності зазначених умов договору, а звужувала дію Закону № 1023-XII до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону № 1734-VIII.

36.5. Закон № 1734-VIII у редакції, чинній до 19 жовтня 2019 року (дати набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо захисту прав споживачів фінансових послуг» від 20 вересня 2019 року), до загальних витрат за споживчим кредитом відносив витрати споживача, включаючи проценти за користування кредитом, комісії та інші обов`язкові платежі за додаткові та супутні послуги кредитодавця та кредитного посередника (за наявності), для отримання, обслуговування і повернення кредиту (пункт 4 частини першої статті 1). Цей же пункт з 19 жовтня 2019 року визначив, що до загальних витрат за споживчим кредитом належать витрати споживача, пов`язані з отриманням, обслуговуванням та поверненням кредиту, включаючи проценти за користування кредитом, комісії та інші обов`язкові платежі за супровідні послуги кредитодавця, кредитного посередника (за наявності) та третіх осіб.

37. Наведені вище приписи ЦК України, Закону № 1023-XII у редакції, чинній на момент укладення кредитного договору, та Закону № 2121-IIIпрямо не вказували на недійсність умови кредитного договору про встановлення плати за управління кредитом. Станом на час укладення кредитного договору частина перша статті 21 Закону № 1023-XII передбачала можливість визнання недійсними умов договорів, у тому числі про надання кредитів на споживчі цілі, якщо ці умови обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими законодавством.

38. Станом на час введення в дію Закону № 1023-XII (1 жовтня 1991 року), - частина перша статті 15 якого передбачала близькі за змістом приписи, як і редакція його частини першої статті 21, введена у дію з 15 січня 1994 року, - діяв Цивільний кодекс Української РСР. Він не встановлював інституту нікчемності правочину, який запровадили аж у ЦК України, що набрав чинності 1 січня 2004 року. Єдиним механізмом підтвердження недійсності угоди, що існував до появи вказаного інституту, було визнання такої недійсності за рішенням суду. Тому застосоване у чинній на час укладення кредитного договору редакції частини першої статті 21 Закону № 1023-XII формулювання «визнаються недійсними» потрібно розуміти як визнання саме судом недійсною умови договору, що обмежує права споживача порівняно з правами, встановленими законодавством, а не як її нікчемність, поняття якої запровадили значно пізніше, ніж зазначену редакцію Закону № 1023-XII.

39. Отже, припис частини першої статті 21 Закону № 1023-XII у редакції, чинній на час укладення кредитного договору, та припис частини третьої статті 215 ЦК України, передбачають визнання умови договору (правочину) недійсною (недійсним). За історичного та системного тлумачення цих приписів таке визнання в обох випадках здійснює суд.

40. За змістом частини першої статті 21 Закону № 1023-XII у вказаній редакції та частини третьої статті 55 Закону № 2121-III оспорюваний пункт 1.3.2 кредитного договору зобов`язав позивача придбати платну послугу з управління кредитом, чим обмежив надані йому законодавством права, зумовлені забороною банку вимагати від клієнта придбання будь-яких послуг як обов`язкову умову, зокрема, для отримання кредиту.Тому висновки судів першої й апеляційної інстанцій, а також доводи відповідача, наведені у відзиві на касаційну скаргу, щодо відсутності підстав для задоволення вимоги про визнання недійсною умови кредитного договору про внесення позичальником на користь банку плати за управління кредитом слід є помилковими. Згідно з частиною третьою статті 215 ЦК України таку умову слід визнати недійсною.

41. Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним (частини перша і друга статті 228 ЦК України).

42. Умова кредитного договору про щомісячне внесення позивачем на користь банку плати за управління кредитом обмежує права позивача як сторони договору та клієнта банку. Ця умова не була спрямована на незаконне заволодіння майном позивача. Її встановлення пов`язане з різним тлумаченням сторонами приписів частини першої статті 21 Закону № 1023-XII у редакції, чинній на час укладення кредитного договору, та частини третьої статті 55 Закону № 2121-III. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні визначені частиною першою статті 228 ЦК України підстави вважати пункт 1.3.2 кредитного договору таким, що порушує публічний порядок і є нікчемним.

43. Позивач мотивував його вимоги, зокрема, приписами статті 18 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-ІV, який набрав чинності з 13 січня 2006 року. Частина третя вказаної статті у тій редакції визначала невичерпний перелік умов договорів, які слід вважати несправедливими, та які суд міг змінити або визнати недійсними (абзац перший частини четвертої, частина п`ята статті 18 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-ІV). Крім того, позивач вважав застосовними до спірних правовідносин приписи абзацу третього частини четвертої статті 11 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3795-VI, який набрав чинності 16 жовтня 2011 року. За змістом вказаного абзацу кредитодавцю було заборонено встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні Закону № 1023-XII, а умова про такі платежі вважалась нікчемною.

44. Велика Палата Верховного Суду погоджується з судом апеляційної інстанції у тому, що приписи Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-ІV незастосовні для визнання недійсними положень кредитного договору, який уклали сторони. Для такого визнання з огляду на приписи статті 5 ЦК України суд має застосувати акт цивільного законодавства, чинний на момент укладення договору.

45. Крім того, незастосовні до спірних правовідносин приписи Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3795-VI, якими позивач мотивував його вимоги. Ні на час укладення кредитного договору, ні на час звернення з позовом до суду відповідні приписи не діяли. За такої ситуації неможливим є урахування висновків Конституційного Суду України, сформульованих у рішенні від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 щодо застосування, зокрема, приписів статті 11 Закону № 1023-XII з наступними змінами.

(1.2) Щодо відступу від висновків Верховного Суду стосовно вирішення питань дійсності (оспорюваності, нікчемності) умов про плату (комісію, інші подібні платежі) за управління кредитом (обслуговування кредиту, розрахунково-касове обслуговування позичкового рахунку тощо) в укладених до 13 січня 2006 року кредитних договорах

46. В ухвалі від 31 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду звернув увагу на наявність виключної правової проблеми, що полягає у необхідності формування єдиної правозастосовної практики у спорах про стягнення кредитної заборгованості, визнання недійсним кредитного договору у частині вирішення питань дійсності (оспорюваності, нікчемності) умов про комісію (інші подібні платежі) за обслуговування кредиту у кредитних договорах, укладених до 13 січня 2006 року, - дати набраннячинності статтями 11 і 18 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV.

47. Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень зазначила, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні (пункт 49).

48. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 5 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43-44) і № 818/1688/16 (пункти 44-45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44-45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24), від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (пункт 23), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 48), від 30 червня 2020 року у справах № 264/5957/17 (пункт 41) і № 727/2878/19 (пункт 39), від 7 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (пункт 35), від 9 вересня 2020 року у справі № 260/91/19 (пункти 58-59), від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 40), від 25 травня 2021 року у справі № 149/1499/18 (пункт 29); від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 7.19), від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (пункт 34), від 2 листопада 2021 року у справі № 917/1338/18 (пункт 90), від 9 листопада 2021 року у справі № 214/5505/16 (пункт 31), від 14 грудня 2021 року у справі № 147/66/17 (пункт 49), від 8 червня 2022 року у справі № 362/643/21(пункт 45)).

49. З огляду на висновки, сформульовані у цій постанові, для забезпечення єдності судової практикищодо вирішення питань дійсності (оспорюваності, нікчемності) умов про плату (комісію, інші подібні платежі) за управління кредитом (обслуговування кредиту, розрахунково-касове обслуговування позичкового рахунку тощо) у кредитних договорах, укладених до 13 січня 2006 року (дати набрання чинності статтями 11 і 18 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV), Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків, які сформулював Верховний Суд у подібних правовідносинах, а саме:

49.1. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 травня 2020 року у справі № 667/10018/15-ц: про нікчемність на підставі частин першої та другої статті 228 ЦК України встановленої в укладеному 23 листопада 2005 року договорі про надання споживчого кредиту умови про додаткову сплату позичальником на користь кредитодавця комісії за розрахунково-касове обслуговування позичкового рахунку.

49.2. У постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 718/194/17, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 6 листопада 2019 року у справі № 727/557/16-ц і у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 3 грудня 2020 року у справі № 442/475/17: про те, що укладені 5 травня, 5 липня та 20 грудня 2005 року кредитні договори, які передбачали відповідно щомісячну комісію за розрахунково-касове обслуговування, комісію за користування та за управління кредитом, відповідають вимогам чинного на той час законодавства, а позивачки були ознайомлені з їх умовами, підписали договори і тривалий час їх виконували.

50. Велика Палата Верховного Суду вважає, що умова договору про надання споживчого кредиту, укладеного до 13 січня 2006 року, щодо встановлення додаткової плати (комісії) за обслуговування споживчого кредиту є оспорюваною (частина перша статті 21 Закону № 1023-XII у редакції, чинній на час його укладення, частина третя статті 215 ЦК України). Таку умову суд може визнати недійсною, зокрема через невідповідність частині першій статті 203 ЦК України (пункту 6 частини першої статті 3, частині третій статті 509 ЦК України, частині першій статті 21 Закону № 1023-XII у вказаній редакції, частині третій статті 55 Закону № 2121-III).

51. У разі, коли Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду, згідно з частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди враховують висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц (пункт 88), від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (пункт 93), від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 27.3), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 49), від 30 червня 2020 року у справі № 264/5957/17 (пункт 43), від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 43), від 25 травня 2021 року у справі № 149/1499/18 (пункт 31), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 7.20), від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (пункт 40), від 2 листопада 2021 року у справі № 917/1338/18 (пункт 92), від 9 листопада 2021 року у справі № 214/5505/16 (пункт 36), від 8 червня 2022 року у справі № 362/643/21(пункт 67)).

52. В ухвалі від 31 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду також звернув увагу на постанови Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 9 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц і Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16. Кредитні договори, стосовно яких виникли спори в обох цих справах, сторони уклали 27 травня та 26 червня 2008 року відповідно. Висновок Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у справі № 524/5152/15-ц про нікчемність комісій у вигляді винагороди за додатковий моніторинг погашення кредиту та за резервування ресурсів, а також висновок Верховного Суду України у справі № 6-1746цс16 про недійсність умови про комісію за обслуговування кредиту стосувалися іншого часу, ніж той, стосовно якого Велика Палата Верховного Суду сформулювала висновки уцій постанові.Тому для відступу від цих висновків у справі № 363/1834/17 немає підстав.

53. З аналогічних міркувань відсутні підстави для відступу від висновків, на які звернув увагу у касаційній скарзі позивач, сформульованих у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 лютого 2019 року у справі № 666/4957/15-ц (про недійсність у кредитному договорі від 23 березня 2007 року умови про встановлення щомісячної винагороди за надання фінансового інструменту) і Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 грудня 2018 року у справі № 444/484/15-ц (про недійсність у кредитному договорі від 26 червня 2007 року умов про встановлення комісій за видачу кредиту, за дострокове повернення кредиту та за консультації за кредитними операціями).

(1.3) Щодо вимог про визнання неправомірними дій відповідача зі стягнення плати за управління кредитом і зобов`язання перерахувати заборгованість

54. Позивач просив визнати дії відповідача зі стягнення плати за управління кредитом неправомірними та зобов`язати його перерахувати заборгованість позивача за кредитним договором. Суди першої й апеляційної інстанцій відмовили у задоволенні цих вимог. Відповідач висновки судів попередніх інстанцій у цій частині теж підтримав. Велика Палата Верховного Суду з такими висновками судів і доводами відповідача погоджується лише частково, бо за визнання недійсною умови кредитного договору про плату за управління кредитом є підстави задовольнити вимогу про зобов`язання банку перерахувати кредитну заборгованість позивача. Така вимога є вимогою про примусове виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України), а її задоволення ефективно захистить позивача у спірних правовідносинах.

55. За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання. Перелік способів захисту, визначений у частині другій статті 16 ЦК України не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої вказаної статті).

56. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (аналогічні висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала, зокрема, у постановах від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (пункт 67), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 22 червня 2021 року у справах № 334/3161/17 (пункт 55) і № 200/606/18 (пункт 73), від 29 червня 2021 року у справі № 916/964/19 (пункт 7.3), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 143), від 14 рудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (пункт 8.31), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 21)).

57. Принципи справедливості, добросовісності та розумності передбачають, зокрема, обов`язок особи враховувати потреби інших осіб у цивільному обороті, проявляти розумну дбайливість і добросовісно вести переговори (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 910/719/19 (пункт 6.20)). Отже, сторони повинні сумлінно та добросовісно співпрацювати з метою належного виконання укладеного договору. Кредитор у зобов`язанні має створити умови для виконання боржником свого обов`язку, для чого вчиняє не тільки дії, визначені договором, актами цивільного законодавства, але й ті, які випливають із суті зобов`язання або звичаїв ділового обороту (див. частину першу статті 613 ЦК України). Відповідно до звичаїв ділового обороту у кредитних правовідносинах саме банк або інша фінансова установа розраховує заборгованість, маючи для цього необхідні технічні та професійні ресурси. Хоча такі дії кредитор вчиняє на власну користь, їх невчинення зумовлює стан юридичної невизначеності, неможливість припинення боржником зобов`язання виконанням, проведеним належним чином, за відсутності інформації про дійсну суму його заборгованості. Тому боржник може вимагати належного розрахунку заборгованості, а кредитор повинен виконати такий обов`язок (пункт 5 частини першої статті 16 ЦК України) задля задоволення інтересу боржника у юридичній визначеності.

58. Задоволення вимоги боржника зобов`язати кредитора перерахувати заборгованість за договором (аналогічно, як і списати якусь її частину, якої стосується спір) може бути способом захисту права боржника на мирне володіння майном. Якщо він не має наміру сплачувати борг, бо не згоден із визначеним кредитором розміром, а кредитор на вимогу боржника суму заборгованості не перераховує та не звертається до суду за її стягненням, то боржник надалі одержуватиме від кредитора вимоги про сплату боргу у розмірі, визначеному кредитором, із яким боржник не погоджується. Це може провокувати останнього помилково, всупереч волі сплатити суму боргу.

59. З огляду на встановлені судами попередніх інстанцій обставини, а також сформульовані у цій постанові висновки щодо недійсності пункту 1.3.2 кредитного договору вимогу про зобов`язання банку перерахувати заборгованість позивача слід задовольнити. Її задоволення з огляду на встановлення незаконності нарахування плати за управління кредитом унеможливить стягнення з позивача тієї суми заборгованості, з якою він підставно не погодився (зазначене узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункти 23-25, 102)).

60. Натомість задоволення вимоги про визнання неправомірними дій відповідача зі стягнення плати за управління кредитом не призведе до захисту майнових прав позивача. Така вимога є неефективною у спірних правовідносинах, і тому в її задоволенні слід відмовити, тобто з інших мотивів, аніж ті, що навели суди першої й апеляційної інстанцій.

(1.4) Щодо вимоги про визнання недійсною та зміну умови кредитного договору про його ціну

61. Позивач просив визнати недійсним пункт 1.1 кредитного договору та викласти його в іншій редакції, змінивши ціну договору з 33 600,00 дол. США на 169 680,00 грн. Тобто, формулюючи вимоги, позивач фактично поєднав два способи захисту, передбачені частиною другою статті 16 ЦК України: визнання правочину недійсним (пункт 2) та зміну правовідношення (пункт 6). Суди попередніх інстанцій відмовили у задоволенні цих вимог. Відповідач у відзиві на касаційну скаргу з цим висновком судів погодився. Велика Палата Верховного Суду теж вважає, що підстав для задоволення означених вимог не було.

(1.4.1) Щодо визнання недійсною умови кредитного договору про його ціну

62. Таку недійсність позивач мотивував приписами статей 229 і 230 ЦК України. Стверджував, що на момент укладення кредитного договору не був обізнаний з істотними умовами договору, а саме з умовами кредитування, валютними ризиками під час виконання зобов`язань; банк не надав інформацію про використану для визнання валютного курсу методику, строки та комісії, пов`язані з конвертацією валюти платежу (гривні) у валюту зобов`язання (долар США) під час погашення заборгованості за кредитом і процентами за користування ним, приховав від позивача повну й об`єктивну інформацію про кінцеву сукупну вартість кредиту, чим ввів позичальника в оману щодо реальної відсоткової ставки та кінцевої загальної суми, яку він мав сплатити за кредитним договором.

63. Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

64. Якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування (частина перша статті 230 ЦК України).

65. Споживач має право на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про товари (роботи, послуги), що забезпечує можливість їх свідомого і компетентного вибору. Інформація повинна бути надана споживачеві до придбання ним товару чи замовлення роботи (послуги) (абзац перший частини першої статті 18 Закону № 1023-XII у редакції Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про захист прав споживачів» від 10 січня 2002 року, чинній на час укладення кредитного договору).

66. Інформація про товари (роботи, послуги) повинна, зокрема, містити: дані про основні властивості товарів (робіт, послуг); дані про ціну (тариф), умови та правила придбання товарів (виконання робіт, надання послуг). (абзаци другий, п`ятий і восьмий частини першої статті 18 Закону № 1023-XII у зазначеній редакції).

67. За змістом абзацу першого частини другої статті 18 Закону № 1023-XII у вказаній редакції інформація, передбачена пунктом 1 цієї статті, доводиться до відома споживачів виконавцем у супровідній документації, що додається до наслідків послуг, чи іншим способом (у доступній наочній формі), прийнятим для окремих видів послуг.

68. За загальним правилом кредитний договір (окремі його умови) можна визнати недійсним (недійсними) через невідповідність закону, яка була на час його укладення. Позивач не довів, що на час укладення кредитного договору існували інші умови кредитування, які би відповідали його очікуванням, а ті, що фактично обрав, не відповідали на той час свідомому вибору, або що він помилився щодо обставин, які мають істотне значення, або банк, зокрема і навмисно, ввів його в оману.

69. Позивач вказав, що, укладаючи кредитний договір, не міг розуміти реальних валютних ризиків, бо не володів спеціальними знаннями у сфері фінансів, і не міг передбачити значне знецінення національної валюти, внаслідок чого обсяг його зобов`язань збільшився більш, ніж у п`ять разів (889 392,00 грн (33 600,00 дол. США х 26,47 грн) замість 169 680,00 грн (33 600,00 дол. США х 5,05 грн)).

70. Грошовою одиницею України є гривня (частина перша статті 99 Конституції України). Але Основний Закон не встановлює заборони використання в Україні грошових одиниць іноземних держав. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 192 ЦК України). Тобто гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на території України за номінальною вартістю (частина перша статті 192 ЦК України), тоді як обіг іноземної валюти регламентований законами України.

71. Приписи чинного законодавства, хоч і визначають національну валюту України як єдиний законний платіжний засіб на території України, у якому має бути виражене та виконане зобов`язання (частина перша статті 192, частина перша статті 524, частина перша статті 533 ЦК України), однак не забороняють вираження у договорі грошового зобов`язання в іноземній валюті, визначення грошового еквівалента зобов`язання в іноземній валюті, а також на перерахунок грошового зобов`язання у випадку зміни НБУ курсу національної валюти України щодо іноземної валюти.

72. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті (частина друга статі 524 ЦК України).Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом (частина друга статті 533 ЦК України).

73. Як укладення, так і виконання договірних зобов`язань, зокрема позики, виражених через іноземну валюту, не суперечить законодавству України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошей (суму позики), тобто таку ж суму грошових коштів в іноземній валюті, яку він отримав у позику (частина перша статті 1046, частина перша статті 1049 ЦК України; див. також постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16).

74. Вираження у кредитному договорі грошового зобов`язання в іноземній валюті, на що позивач дав згоду, не тягне недійсність цього правочину з підстав, які він зазначив. Незмінність курсу гривні до іноземних валют законодавство не передбачає. Укладаючи кредитний договір в іноземній валюті, сторони брали на себе певні ризики на випадок зміни валютного курсу. Отже, під час укладення такого договору у позивача не було законних підстав вважати, що встановлений на цей день валютний курс не зміниться, і що його зміна зумовить недійсність правочину у частині ціни договору.

75. 16 жовтня 2011 року набрав чинності Закон № 3795-VI, згідно з абзацами першим - третім пункту 8 розділу І якого у частину першу статті 11 Закону № 1023-XII додали абзац третій про те, що надання (отримання) споживчих кредитів в іноземній валюті на території України забороняється. Проте сторони уклали кредитний договір 6 грудня 2005 року. На той час Закон № 1023-XII такої заборони не передбачав.

76. Підставою недійсності пункту 1.1 кредитного договору позивач також вважав те, що банк здійснює нечесну підприємницьку практику, заборонену згідно з приписами частини другої статті 19 Закону № 1023-XII у редакції, чинній з 13 січня 2006 року. Однак, оскільки цих приписів на час укладення договору не було, їх не можна застосувати до спірних правовідносин.

(1.4.2) Щодо вимоги про зміну умови кредитного договору про його ціну

77. Позивач наполягав на тому, що внаслідок істотної зміни обставин, якими сторони керувалися, укладаючи кредитний договір (підвищення курсу іноземної валюти, внаслідок чого зросла сума боргу), потрібно викласти пункт 1.1 цього договору у новій редакції, змінивши ціну з 33 600,00 дол. США на 169 680,00 грн.

78. Підстави для зміни або розірвання договору визначені у статті 651 ЦК України. За загальним правилом зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша цієї статті). Про таку зміну або розірвання сторони вправі домовитися у будь-який час на свій розсуд, крім випадків, обумовлених договором або у законодавстві. Тоді як зміна чи розірвання договору у судовому порядку є, зокрема, юридичним наслідком істотного порушення зобов`язання іншою стороною (пункт 2 частини першої статті 611, абзац другий частини другої статті 651 ЦК України), тобто способом реагування та захисту права від такого порушення, яке вже відбулося.

79. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору (частина друга статті 651 ЦК України).

80. З огляду на зміст припису абзацу першого вказаної частини інші випадки, ніж істотне порушення договору, для його зміни або розірвання у судовому порядку можуть бути встановлені законом або самим договором. Настання цих випадків зумовлює право сторони ініціювати у суді питання зміни чи розірвання відповідних правовідносин.

81. Порушення договору на предмет істотності суд оцінює виключно за обставинами, що склалися у сторони, яка вимагає зміни чи розірвання договору. У такому випадку вина (як суб`єктивний чинник) сторони, що допустила порушення договору, не має значення ні для оцінки істотності порушення, ні для виникнення права вимагати зміни чи розірвання договору на підставі частини другої статті 651 ЦК України.

82. У кожному конкретному випадку істотність порушення договору треба оцінювати з урахуванням усіх обставин справи, що мають значення. Поняття такої істотності закон розкриває за допомогою іншого оціночного поняття - «значної міри позбавлення сторони того, на що вона розраховувала при укладенні договору». Тобто критерієм істотного порушення договору закон визначив розмір завданої цим порушенням шкоди, який не дозволяє потерпілій стороні отримати те, на що вона очікувала, укладаючи договір. Мова йде не лише про грошовий вираз зазначеної шкоди, але й про випадки, коли потерпіла сторона не зможе використати результати договору. Співвідношення завданої порушенням договору шкоди із тим, що могла очікувати від його виконання ця сторона, має вирішальне значення для оцінки істотності такого порушення.

83. Інакше кажучи, для застосування частини другої статті 651 ЦК України суд має встановити не лише наявність порушення договору, але й завдання цим порушенням шкоди (яка може бути виражена у вигляді реальних збитків та (або) упущеної вигоди), її розмір, а також те, чи дійсно суттєвою є різниця між тим, на що мала право розраховувати потерпіла сторона, укладаючи договір, і тим, що насправді вона змогла отримати (аналогічні за змістом висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункти 117-120)).

84. У разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов`язання.

Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах.

Якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний, а з підстав, встановлених частиною четвертою цієї статті, - змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони за наявності одночасно таких умов: 1) в момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане; 2) зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися; 3) виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору; 4) із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона (частини перша та друга статті 652 ЦК України).

85. Зміна договору у зв`язку з істотною зміною обставин допускається за рішенням суду у виняткових випадках, коли розірвання договору суперечить суспільним інтересам або потягне для сторін шкоду, яка значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом (частина четверта статті 652 ЦК України).

86. Позивач наполягав на зміні умови кредитного договору щодо його ціни не тому, що відповідач істотно порушив умови цього договору, а тому, що, укладаючи кредитний договір, вважав, що різка зміна курсу національної валюти не настане, усунути причини, якими зумовлена така зміна обставин, не міг, виконання договору позбавило би його тих майнових інтересів, на які він розраховував, а із суті кредитного договору не випливало, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона.

87. Справді, на стабільність договірних відносин можуть вплинути непередбачувані обставини, що виникають після укладення договору, істотно порушують баланс інтересів сторін і суттєво знижують для кожної з них очікуваний результат договору. Право змінити чи розірвати договір у разі істотної зміни обставин, які були визначальними на час його укладення, направлене на захист сторін договору від настання ще більш несприятливих наслідків, пов`язаних із подальшим його виконанням за існування обставин, що відповідають характеристикам, визначеним устатті 652 ЦК України.

88. За загальним правилом у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися, укладаючи договір, його можна змінити чи розірвати за згодою сторін. Можливість такої зміни або розірвання може бути обмежена, коли інше передбачає договір або випливає із суті зобов`язання (абзац перший частини першої статті 651 ЦК України).

89. Припис абзацу другого частини першої статті 652 ЦК України встановлює критерій, за яким для зміни чи розірвання договору на підставі цієї статті обставини, якими, укладаючи його, керувалися сторони, мають змінитися настільки, що, якби останні могли це передбачити, то б узагалі не уклали договір чи уклали б його на інших умовах. За відсутності істотної зміни обставин, зокрема за незначної їх зміни або за виникнення труднощів у виконанні договору, які сторони могли розумно передбачити, на підставі статті 652 ЦК України договір не можна змінити ні за згодою сторін, ні за рішенням суду.

90. Істотна зміна обставин, якими сторони керувалися, укладаючи договір, має бути не наслідком поведінки сторін, а бути зовнішньою щодо юридичного зв`язку між ними. Зміна договору у зв`язку з істотною зміною обставин за рішенням суду, виходячи з принципу свободи договору (пункт 3 частини першої статті 3, частина перша статті 627 ЦК України), є винятковим заходом. Для застосування судом відповідного повноваження потрібна як сукупність чотирьох умов, визначених у частині другій статті 652 ЦК України, так і встановлення того, що розірвання договору суперечить суспільним інтересам або потягне для сторін шкоду, яка значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом (частина четверта цієї статті), тобто що таке розірвання буде необґрунтованим згідно з принципом «найменших негативних наслідків» для сторін договору (близькі за змістом висновки див. у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 12 вересня 2019 року у справі № 910/17469/18 (пункти 41 - 42), від 19 листопада 2019 рокуу справі № 910/9859/18 (пункти 37, 41 - 44), від 25 лютого 2020 року у справі № 922/2279/19 (пункти 8.8 - 8.12), від 19 липня 2022 року у справі № 910/14155/21 (пункт 8)).

91. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що, підписуючи кредитний договір, позивач не міг не усвідомлювати можливість коливання курсу національної валюти щодо валюти кредиту, а також те, що еквівалент суми кредиту у національній валюті на час погашення кредитної заборгованості може не співпадати із сумою на момент укладення кредитного договору, тим паче з урахуванням 240 місяців (10 років) строку кредитування, про який домовились сторони. Інакше кажучи, позивач не мав підстав стверджувати ні про те, що на момент укладення кредитного договору сторони вважали, що зміна курсу національної валюти щодо валюти кредиту не відбудеться, ні про те, що він міг розраховувати на незмінність цього курсу. Вже з огляду навіть на вказане зміна умов договору за рішенням суду відповідно до статті 652 ЦК України неможлива. Висновок суду апеляційної інстанції про те, що зміна валютного курсу не є підставою ані для визнання оспорюваної умови договору недійсною, ані для її зміни, є правильним.

(2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

92. Пункт 2 прикінцевих і перехідних положень Закону № 460-IX, який набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачив, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються у порядку, що діяв до набрання ним чинності.Оскільки позивач подав касаційну скаргу 5 липня 2019 року, Велика Палата Верховного Суду переглянула оскаржені рішення судів попередніх інстанцій на підставі приписів ЦПК України у редакції, що діяла до 8 лютого 2020 року.

93. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункти 1 і 3 частини першої статті 409 ЦПК України).

94. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (стаття 410 ЦПК Україниу редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 460-IX).

95. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосування. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частини перша, третя та четверта статті 412 ЦПК України у вказаній редакції).

96. Ураховуючи наведені вище висновки щодо застосування норм матеріального права, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу позивача слід задовольнити частково: скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду у частині відмови у задоволенні вимог про визнання недійсним пункту 1.3.2 кредитного договору та зобов`язання відповідача перерахувати заборгованість і прийняти щодо цих вимог нове рішення про їхнє задоволення; змінити оскаржені рішення судів у мотивувальних частинах, виклавши їх у редакції цієї постанови щодо відмови у задоволенні вимоги про визнання неправомірними дій відповідача зі стягнення плати за управління кредитом; щодо решти вимог (про визнання недійсним пункту 1.1 кредитного договору та викладення його в іншій редакції) залишити без змін рішення суду першої інстанції у незміненій апеляційним судом частині та постанову суду апеляційної інстанції.

(3) Висновки щодо застосування норм матеріального права

97. Банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг (частина третя статті 55 Закону № 2121-III).

98. Умови договору, що обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими законодавством, визнаються недійсними (речення перше частини першої статті 21 Закону № 1023-XII у редакції, чинній до 13 січня 2006 року).

99. Суд на підставі приписів статті 55 Закону № 2121-III, частини першої статті 21 Закону № 1023-XII у редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 3161-IV, пункту 6 частини першої статті 3 та частини третьої статті 509 ЦК України може визнати недійсною умову про плату (комісію) за управління кредитом (обслуговування його), інші подібні платежі, встановлені у договорі про надання споживчого кредиту, укладеному до 13 січня 2006 року.

Керуючись частиною четвертою статті 258, частинами першою статті 400, пунктами 1 і 3 частини першої статті 409, статтею 410, частинами першою, третьою та четвертою статті 412, статтями 416, 418, 419 ЦПК України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду

п о с т а н о в и л а :

1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

2. Рішення Вишгородського районного суду Київської області від 22 січня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 23 травня 2019 року скасувати у частині відмови у задоволенні вимог про визнання недійсним пункту 1.3.2 кредитного договору від 6 грудня 2005 року № 940/П/2005-840 і зобов`язання перерахувати заборгованість за цим договором. Ухвалити нове рішення про задоволення вказаних вимог:

визнати недійсним пункт 1.3.2 кредитного договору від 6 грудня 2005 року № 940/П/2005-840;

зобов`язати Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра» з огляду на недійсність пункту 1.3.2 кредитного договору від 6 грудня 2005 року № 940/П/2005-840 перерахувати заборгованість ОСОБА_1 .

3. Рішення Вишгородського районного суду Київської області від 22 січня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 23 травня 2019 року у частині відмови у задоволенні вимоги про визнання неправомірними дій Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» щодо стягнення плати за управління кредитом змінити у мотивувальних частинах, виклавши їх у редакції цієї постанови.

4. У решті рішення Вишгородського районного суду Київської області від 22 січня 2019 року у незміненій апеляційним судом частині та постанову Київського апеляційного суду від 23 травня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Д. А. ГудимаСудді: Т. О. АнцуповаК. М. Пільков В. В. БританчукО. Б. Прокопенко Ю. Л. ВласовЛ. І. Рогач І. В. Григор`єваО. М. Ситнік Ж. М. ЄленінаВ. М. Сімоненко І. В. ЖелєзнийІ. В. Ткач Л. Й. КатеринчукО. С. Ткачук Г. Р. КретС. П. Штелик

Джерело: ЄДРСР 105852863

Link to comment
Share on other sites

Окрема думка судді К. М. Пількова до постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17, провадження № 14-53цс21

Велика Палата Верховного Суду постановою від 13.07.2022 частково задовольнила касаційну скаргу ОСОБА_1 (позивач у справі); скасувала рішення Вишгородського районного суду Київської області від 22.01.2019 та постанову Київського апеляційного суду від 23.05.2019 у частині відмови у задоволенні вимог про визнання недійсним пункту 1.3.2 кредитного договору від 06.12.2005 № 940/П/2005-840 (далі - Кредитний договір) і зобов`язання перерахувати заборгованість за цим договором; ухвалила нове рішення про задоволення вказаних вимог: визнала недійсним пункт 1.3.2 Кредитного договору та зобов`язала Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра» (відповідач) з огляду на недійсність пункту 1.3.2 Кредитного договору перерахувати заборгованість позивача. Оскаржені судові рішення в частині відмови у задоволенні вимоги про визнання неправомірними дій ПАТ «Комерційний банк «Надра» щодо стягнення плати за управління кредитом змінила у мотивувальних частинах, виклавши їх у редакції цієї постанови.У решті рішення у незміненій апеляційним судом частині та постанову апеляційного суду залишила без змін.

З рішенням Великої Палати не погоджуюсь і нижче викладаю мотиви незгоди.

1. Стосовно хибності висновку про недійсність Договору як такого, що порушує частину третю статті 55 Закону "Про банки і банківську діяльність", та негативних наслідків, які може спричинити цей висновок

У §§ 29-31 постанови Велика Палата з посиланням на принципи справедливості, добросовісності розумності та частину третю статті 55 Закону "Про банки і банківську діяльність" (далі - Закон), яка забороняє банкам вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг, дійшла таких висновків:

"… на позичальника не можна покладати обов`язок сплачувати платежі за послуги, за отриманням яких він до кредитодавця фактично не звертався. Недотримання вказаних принципів призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту. Виконання позичальником умов кредитного договору, встановлених із порушенням зазначених принципів, не приводить ці умови у відповідність до засад цивільного законодавства".

1.1. Стосовно хибності висновку

Норма частини третьої статті 55 Закону, яка була єдиною нормативною підставою для висновку про недійсність Кредитного договору, у цій справі не підлягала застосуванню.

Вітчизняне законодавство про захист прав споживачів фінансових послуг розвивалось з урахуванням закордонного досвіду і, перш за все, найкращих практик ЄЕС та згодом ЄС.

Європейське законодавство у 80-90-х роках розвивалось у напрямку забезпечення права споживача на інформацію про загальну вартість кредиту, якою відповідно до п. d статті 1 Директиви Ради 87/102/ЄЕС "Про наближення законів, постанов та адміністративних положень держав-членів щодо споживчого кредиту" є всі виплати за кредит, включаючи відсотки та інші збори, безпосередньо пов`язані з кредитною угодою, визначені у відповідності із положеннями та практиками, які існують або будуть встановлені державами-членами.

Споживачу у відносинах з фінансовою установою таким чином забезпечувалась можливість поінформованого вибору умов кредитування, коли він має можливість визначити загальну вартість кредиту, яка може складатись не лише з відсотків за кредит, а й з інших комісій, зборів платежів.

Далі саме цей підхід був розвинений у Директиві № 2008/48/ЄС Європейського Парламенту та Ради ЄС "Про договори споживчого кредитування та скасування Директиви Ради ЄС 87/102/ЄЕС", де у пунктах 20 і 22 преамбули було розмежовано (1) згаданий механізм забезпечення споживачу права на поінформований вибір, тобто інформація про вартість кредиту, і (2) цілком відмінний від цього захист від нав`язування споживачу додаткових послуг:

"20) Загальний розмір кредиту для споживача повинен включати всі платежі, включаючи відсотки, комісії, податки, плату за кредитних посередників та будь-які інші збори, які споживач має сплатити відповідно до кредитного договору, крім нотаріальних платежів. Фактичне знання кредиторів розмір кредиту та пов`язаних із ним платежів має оцінюватися об`єктивно, з урахуванням вимог професійної обачності.

22) Держави-члени повинні мати право приймати або вводити в дію національні положення, які забороняють кредитору вимагати від споживача відповідно до кредитного договору відкривати рахунок у банку, або укладати договір щодо іншої додаткової послуги, або здійснювати платежі або збори для таких банківських рахунків. або інших додаткових послуг.

Положення цих Директив тут наведено не як застосовні джерела, а тільки на підтвердження аргументу про те, що історично захист права споживача знати вартість кредиту (з яких би платежів вона не складалась) та захист споживача від нав`язування додаткових послуг, є різними категоріями.

Норма частини третьої статті 55 Закону "Про банки і банківську діяльність" стосується другої зі згаданих категорій, тобто захисту від нав`язування додаткових послуг (дослівно "Банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг").

Конкретно ця норма не забороняє банкам передбачати у складі загальної вартості кредиту комісії.

Лише згодом законодавець окремо врегулював особливості споживчого кредитування, однак не у частині третій статті 55 Закону, яка стосується відносин банків з усіма клієнтами, а не лише зі споживачами.

Отже, у Великої Палати були відсутні підстави для висновку про можливість визнати умову Кредитного договору 2005 року про комісію з посиланням на її невідповідність частині третій статті 55 Закону, яка не підлягає застосуванню до цієї ситуації.

1.2. Стосовно негативних наслідків хибного висновку для цивільних та господарських відносин

Оскільки висновок про існування підстав для визнання недійсною умови Кредитного договору, якою встановлено комісію за управління кредитом, заснований на хибному тлумаченні норми частини третьої статті 55 Закону, а також загальних положень Цивільного кодексу України про справедливість, добросовісність та розумність як засади цивільного законодавства та основою зобов`язань, без зв`язку з особливостями споживчих відносин, випливає, що аналогічним чином ця норма частини третьої статті 55 Закону і згадані вище принципи мають застосовуватись в інших відносинах банківського кредитування, в тому числі з позичальниками - суб`єктами підприємницької діяльності.

Це докорінно змінює усталену практику кредитування підприємницької діяльності, в межах якої звичайним явищем було закладання у кредитні договори комісій та платежів, які сукупно становили загальні витрати позичальника за кредитом і в жодному разі не розглядались як незаконно покладений на позичальника "обов`язок сплачувати платежі за послуги, за отриманням яких він до кредитодавця фактично не звертався" (цитата з постанови).

Також висновок Великої Палати про те, що "[в]иконання позичальником умов кредитного договору, встановлених із порушенням зазначених принципів, не приводить ці умови у відповідність до засад цивільного законодавства" (§ 31 постанови) орієнтує на те, що добросовісність самого позичальника у такій ситуації не оцінюється, а те, що позичальник, як у цій справі, ініціює визнання недійсною умови договору, яка стосується вартості кредитних коштів, після спливу десяти років користування цими коштами, значення не має.

З таким підходом категорично не можу погодитись, адже вважаю, що законодавство, застосоване у цій справі, забороняло нав`язувати позичальнику саме послуги, а не забороняло арифметичні операції додавання відсотків за кредит та комісії у складі загальних витрат за кредитом, чи, тим більше, не забороняло поіменовувати окремі складові вартості кредитних коштів комісією за управляння кредитом або іншим чином, інакше ніж "відсотки".

У підсумку вважаю, що Велика Палата мала залишити оскаржені судові рішення без змін з огляду на викладені вище мотиви.

2. Стосовно зміни Великою Палатою Верховного Суду мотивувальної частини рішень судів першої та апеляційної інстанції шляхом викладенні їх у редакції постанови самої Великої Палати

Не погоджуюсь зі зміною мотивувальної частини оскаржених рішень судів шляхом викладення їх у редакції постанови Великої Палати.

Вважаю, що ця практика зводиться до перегляду не рішень, а мотивів судів, що процесуальним законом не передбачено і створює серйозні процесуальні проблеми.

2.1. Яким чином реалізується повноваження касаційного суду змінити мотивувальну частину судового рішення?

Повноваження суду касаційної інстанції змінити мотивувальну частину рішення суду попередньої інстанції (частина четверта статті 412 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України)) повинно реалізовуватись лише таким чином, щоб у резолютивній частині своєї постанови суд касаційної інстанції доповнював або змінював конкретні фрагменти мотивувальної частини переглянутого рішення. Ці зміни можуть, звичайно, стосуватись обставин справи. Наприклад, суд касаційної інстанції може виключити з мотивувальної частини рішення суду попередньої інстанції фрагменти, у яких містяться висновки про визнання встановленими обставин, які суд касаційної інстанції визнає такими, що не належали до предмету доказування у справі.

2.2. Власними мотивами у питаннях права суд не замінює мотиви судів, а обґрунтовує залишення без змін чи в силі правильного по суті рішення (результату розгляду справи)

Суд касаційної інстанції не може замінити своїми мотивами мотиви, з яких виходив суд попередньої інстанції, ухвалюючи своє рішення. Суд касаційної інстанції, натомість, може залишити це рішення без змін або в силі з власних правових мотивів як таке, що є правильним по суті і не підлягає скасуванню з формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

2.3. Суд касаційної інстанції не може замінити своїми мотивами мотиви судів першої та апеляційної інстанції в силу обмеження повноважень касаційної інстанції

Оскільки межі розгляду справи судом касаційної інстанції (частина перша статті 400 ЦПК України) не передбачають його права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, суд касаційної інстанції не може повністю змінити мотивувальну частину рішення судів попередніх інстанцій, навіть якщо, на думку суду касаційної інстанції, він у своїй постанові відтворює всі істотні обставини справи так, як їх встановили суди попередніх інстанцій.

Мотивувальна частина рішення суду містить висновки суду у питаннях факту і права. Відповідно до пункту 1 частини четвертої статті 265 ЦПК України у мотивувальній частині рішення суду зазначаються "фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини".

З огляду на встановлені законом обмеження повноважень суду касаційної інстанції він не може робити висновків у цьому питанні. Відповідно він не може й замінити своїми мотивами у цій частині мотиви судів попередніх інстанцій.

Натомість, у питаннях права видається, що рішення суду, залишене судом касаційної інстанції без змін з власних мотивів, слід читати і розуміти сукупно з постановою суду касаційної інстанції.

Інший підхід, який Велика Палата прийняла у цій справі, створює низку правових проблем, які переважають позитивний ефект від більшої чіткості стосовно тих мотивів, з яких залишене чинним судове рішення. Чіткість у мотивах стосовно питань права, яку таким чином впроваджує Верховний Суд, тягне за собою нечіткість у питаннях факту. Тепер вже може виникнути неясність стосовно того, які ж обставини були встановлені судами у цій справі, якщо текст мотивувальної частини постанови суду касаційної інстанції відрізняється в частині висновків у питаннях факту від тексту мотивувальної частини зміненого рішення суду попередньої інстанції.

2.4. Практичні проблеми, пов`язані із застосованим Великою Палатою підходом

а. Проблема визначеності у висновках

Якщо прийняти застосований Великою Палатою у цій справі підхід, то залишати без змін належить лише ті рішення, з якими Велика Палата згодна повністю і в усіх аспектах. А за такого підходу всі висновки, в тому числі висновки стосовно застосування норми права, як вони сформульовані у залишеному без змін судовому рішенні суду попередньої інстанції, «інкорпоруються» у постанову Великої Палати (яка з ними згодна, інакше б вона змінила мотивувальну частину рішення), що призводить до небажаного результату: тепер вже висновки у питаннях права, обов`язкові для інших судів, слід вишукувати у судових рішеннях судів різних інстанцій. Погіршує цю ситуацію те, що в окремих випадках предметом касаційного перегляду може бути ухвала суду. Складно погодитись з тим, що залишена Великою Палатою без змін ухвала місцевого чи апеляційного судів повинна сприйматись як така, що містить обов`язкові для врахування висновки щодо застосування норми права. Однак саме до такого наслідку призводить прийнятий Великою Палатою підхід, за якого у випадку незгоди Великої Палати у питаннях права з мотивами суду попередньої інстанції, Велика Палата змінює мотиви його судового рішення.

b. Проблема преюдиції

Відповідно до пункту 1 частини четвертої статті 265 ЦПК України висновки суду про те, які обставини, що є предметом доказування у справі, визнаються судом встановленими або спростованими, містяться саме у мотивувальній частині рішення. З цього з необхідністю витікає проблема у застосуванні правил про преюдицію. Якщо Верховний Суд "замінив" своїми мотивами мотиви суду першої чи апеляційної інстанції, в тому числі у питаннях факту, то чи означає це, що тепер для наступних судових процесів преюдиціальне значення мають обставини, як вони описані (вважай, встановлені) у постанові касаційного суду? Чи для цілей преюдиції маємо все ж звернутись до текстів рішень судів першої або апеляційної інстанції? В останньому випадку їх рішення складно вважати зміненими у мотивувальній частині, якщо вони досі мають преюдиціальну дію.

c. Проблема запозичення цієї практики апеляційними судами

Також сприйняття цього підходу апеляційними судами створює низку процесуальних проблем. Якщо апеляційний суд за наслідками апеляційного перегляду викладає мотивувальну частину рішення суду першої інстанції у редакції своєї постанови, то що буде предметом перегляду, якщо до апеляційного суду з апеляційною скаргою надалі звернеться інша особа, наприклад, особа, яка не була залучена до участі у справі, однак вважає, що її права порушені рішенням суду першої інстанції? Ця особа тепер вважається такою, що домагається перегляду рішення суду першої інстанції з мотивами апеляційного суду? Якщо апеляційний суд здійснить такий перегляд і не знайде підстав для скасування чи зміни суті рішення суду першої інстанції, то він повторно викладатиме мотивувальну частину рішення суду першої інстанції у редакції своєї постанови?

Схожі міркування я вже викладав в окремій думці до постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №916/1415/19 (провадження № 12-80гс20).

Підсумовуючи, вважаю, що тут доречно навести думку судді Верховного Суду США А. Скаліа про те, що переглядати належить рішення, а не мотиви чи висновки ("review judgments rather than opinions" [1]).

Суддя К. М. Пільков

[1] Webster v. Cooper, 558 U.S. 1039, 1042 (2009) (A. Scalia, J., dissenting).

Джерело: ЄДРСР 105775038

Link to comment
Share on other sites

Володар нагороди золота малина, суддя Великої палати, виклав чергове рішення, що більше схоже на бульварний роман. Не відбувшийся письменник знову все звалив у купу і своїми виснуваннями без посилань на докази відмовив у перерахунку валютного кредиту надавши змогу і далі вводити споживачів в оману, на мій погляд. Добре хоч позицію по комісії не змінив.

Єдине, що не зрозуміло з самого рішення, чи було заявлено про строки позовної давності.

Суд зазначив, що з урахуванням принципів справедливості та добросовісності на позичальника не можна покладати обов`язок сплачувати платежі за послуги, за отриманням яких він до кредитодавця фактично не звертався. Недотримання вказаних принципів призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту. Виконання позичальником умов кредитного договору, встановлених із порушенням зазначених принципів, не приводить ці умови у відповідність до засад цивільного законодавства.

  • Like 1
Link to comment
Share on other sites

  • ANTIRAID changed the title to Постанова ВП ВС про недійсність пункту кредитного договору з банком Надра про нарахування комісії за обслуговування кредиту та перерахунку заборгованості
  • 5 months later...

ОКРЕМА ДУМКА (частково розбіжна)

суддів Великої Палати Верховного Суду

Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Рогач Л. І.

Справа № 363/1834/17

Провадження № 14-53цс21

1. ІСТОРІЯ СПРАВИ

(1.1) Короткий виклад позовної заяви

1. У травні 2017 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з позовною заявою до Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» (далі - відповідач; банк), у якій із урахуванням заяви про збільшення позовних вимог (а. с. 64) просив:

1.1. Визнати недійсними пункти 1.1 і 1.3.2 кредитного договору від 6 грудня 2005 року № 940/П/2005-840 (далі - кредитний договір), укладеного з Відкритим акціонерним товариством Комерційний банк «Надра» (далі - ВАТ КБ «Надра»), та викласти пункт 1.1 у такій редакції: «Банк передає позичальникові у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти (далі - кредит) у сумі 169 680,00 грн у порядку і на умовах, визначених цим Договором».

1.2. Визнати дії відповідача щодо стягнення плати за управління кредитом неправомірними.

1.3. Зобов`язати відповідача перерахувати заборгованість позивача за кредитним договором.

2. Мотивував позов такими обставинами:

2.1. 6 грудня 2005 року позивач уклав із ВАТ КБ «Надра», правонаступником якого є відповідач, кредитний договір. Згідно з пунктом 1.1 останнього банк надав позичальнику у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання 33 600,00 дол США у порядку і на умовах, визначених цим договором.

2.2. Пункт 1.3.2 кредитного договору передбачав, що плату за управління кредитом позичальник вносить щомісячно протягом усього строку користування кредитними коштами з розрахунку 0,3 % від розміру фактичного залишку заборгованості за кредитом (без урахування розміру процентів, які позичальник мав сплатити банку). Цю плату позичальник мав вносити у повному обсязі за кожний календарний місяць, протягом якого він користувався кредитом, незалежно від фактичної кількості днів такого користування.

2.3. Умова кредитного договору, за якою позивач повинен сплатити відповідачеві, крім процентів за користування кредитом, ще й додаткову щомісячну комісію, є несправедливою відповідно до статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (далі - Закон № 1023-XIIу редакції, чинній з 13 січня 2006 року) і такою, що суперечить частині третій статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» (далі - Закон № 2121-III). Тому згідно з частиною першою статті 203 і частиною першою статті 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) таку умову треба визнати недійсною.

2.4. Позивач на момент укладення кредитного договору не був обізнаний з істотними умовами останнього (зокрема, з умовами кредитування), валютними ризиками під час його виконання, не мав інформації щодо методики визначення валютного курсу, строків і комісій у зв`язку з конвертацією валюти під час погашення заборгованості за кредитом і процентами.

2.5. Відповідач приховав від позивача повну й об`єктивну інформацію щодо кінцевої сукупної вартості кредиту, внаслідок чого ввів в оману стосовно реальної відсоткової ставки, абсолютного значення подорожчання кредиту та кінцевої загальної суми кредиту, яку позивач мав би сплатити за умовами кредитного договору.

2.6. Оскільки умова кредитного договору щодо його ціни істотно змінилася, то є підстави її змінити у судовому порядку згідно зі статтею 652 ЦК України.

(1.2) Короткий зміст рішень судів

3. 22 січня 2019 року Вишгородський районний суд Київської області ухвалив рішення, згідно з яким відмовив у задоволенні позову. Мотивував рішення так:

3.1. Обслуговування кредиту є супутньою послугою, за надання якої можливе встановлення комісії.

3.2. Кредитний договір укладений у письмовій формі, підписаний повноважними особами, містить усі істотні умови, передбачені законом, які сторони узгодили.

3.3. Позивач не довів, що умови кредитного договору мають ознаки нечесної підприємницької практики, а також, що цей договір укладений під впливом обману.

4. 23 травня 2019 року Київський апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою рішення суду першої інстанції змінив у частині обґрунтування, а в іншій частині - залишив без змін. Мотивував постанову так:

4.1. Позивач не довів, що на час укладення кредитного договору існували інші умови кредитування, які би відповідали його очікуванням, а ті, що сторони фактично обрали, - не відповідали свідомому вибору, або що він помилився стосовно обставин, які мають істотне значення, або банк, зокрема, навмисно ввів позивача в оману.

4.2. Позивач виконував обов`язки за кредитним договором, що підтверджує його обізнаність і згоду з ними. Форми омани, на які він вказував, - відсутні. Доводи про необізнаність на момент укладення кредитного договору з його істотними умовами, валютними ризиками, інформацією щодо методики визначення валютного курсу, строків і комісій у зв`язку з конвертацією валюти, приховування банком інформації стосовно кінцевої сукупної вартості кредиту, реальної відсоткової ставки, абсолютного значення подорожчання кредиту не можуть вплинути на визнання умов кредитного договору недійсними та на викладення їх в іншій редакції.

4.3. Звертаючись до суду та під час провадження у справі, позивач не надав доказів того, що одна зі сторін кредитного договору ініціювала питання зміни його умов, і це питання вони не врегулювали.

4.4. Згідно зі статтею 652 ЦК України суд може змінити умови договору лише тоді, якщо розірвання останнього суперечить суспільним інтересам або потягне для сторін шкоду, що значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом. В інших випадках закон не наділяє суд повноваженнями втручатись у правовідносини сторін, але на підставі відповідного позову залишає право нагляду за реалізацією ними прав та обов`язків (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2019 року у справі № 914/2649/17).

4.5. Доводи позивача у позовній заяві й апеляційній скарзі ґрунтуються на приписах Закону № 1023-XII у редакції Закону України від 1 грудня 2005 року № 3161-IV «Про внесення змін до Закону України «Про захист прав споживачів» (далі - Закон № 3161-IV), що діє з 13 січня 2006 року. Правовідносини сторін виникли 6 грудня 2005 року. Тому суд першої інстанції вказану редакцію Закону № 1023-XIIзастосував помилково.

4.6. Припис частини третьої статті 55 Закону № 2121-IIIзабороняє банкам вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної з банком особи як обов`язкову умову надання банківських послуг. Проте пункт 1.3.2 кредитного договору не вказує на те, що передбачена у ньому умова є обов`язковою для надання банківських послуг. Тому зазначений припис Закону є незастосовним до спірних правовідносин.

4.7. Позивач необґрунтовано вказав на постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 лютого 2019 року у справі № 666/4957/15-ц, Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 грудня 2018 року у справі № 444/484/15-ц і Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16, оскільки правовідносини сторін у цих справах урегульовані Законом № 1023-XIIу редакції Закону № 3161-ІV, на відміну від правовідносин сторін справи № 363/1834/17, які виникли раніше.

5. 13 липня 2022 року Велика Палата Верховного Суду прийняла постанову, згідно з якою вирішила:

5.1. Рішення судів попередніх інстанцій скасувати у частині відмови у задоволенні вимог про визнання недійсним пункту 1.3.2 кредитного договору і зобов`язання перерахувати заборгованість за цим договором. Ухвалити нове рішення про задоволення вказаних вимог: визнати недійсним пункт 1.3.2 кредитного договору; зобов`язати відповідача з огляду на недійсність пункту 1.3.2 кредитного договору перерахувати заборгованість позивача.

5.2. Рішення судів попередніх інстанцій у частині відмови у задоволенні вимоги про визнання неправомірними дій відповідача щодо стягнення плати за управління кредитом змінити у мотивувальних частинах, виклавши їх у редакції цієї постанови.

5.3. У решті рішення суду першої інстанції у незміненій апеляційним судом частині та постанову апеляційного суду залишити без змін.

6. Мотивувала постанову так:

6.1. З урахуванням принципів справедливості та добросовісності на позичальника не можна покладати обов`язок сплачувати платежі за послуги, за отриманням яких він до кредитодавця фактично не звертався. Недотримання вказаних принципів призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту. Виконання позичальником умов кредитного договору, встановлених із порушенням зазначених принципів, не приводить ці умови у відповідність до засад цивільного законодавства (пункт 31).

6.2. Немає підстав вважати умову конкретного кредитного договору про встановлення плати за управління кредитом нікчемною ані з огляду на приписи статті 21 Закону № 1023-XII у редакції, чинній на час укладення кредитного договору, ані з огляду на приписи статті 228 ЦК України. Ця умова є недійсною як оспорювана (пункт 32).

6.3. Практику застосування наведених приписів під час вирішення питання про недійсність (оспорюваність, нікчемність) умови про плату (комісію) за управління кредитом (за обслуговування кредиту), інші подібні платежі у договорах про споживчий кредит треба формувати на підставі сукупного аналізу законодавства, чинного на момент укладення відповідного договору, з урахуванням його неодноразової зміни (пункт 36).

6.4. Станом на час введення в дію Закону № 1023-XII (1 жовтня 1991 року), - частина перша статті 15 якого передбачала близькі за змістом приписи, як і редакція його частини першої статті 21, введена у дію з 15 січня 1994 року, - діяв Цивільний кодекс Української РСР. Він не встановлював інституту нікчемності правочину, який запровадили аж у ЦК України, що набрав чинності 1 січня 2004 року. Єдиним механізмом підтвердження недійсності угоди, що існував до появи вказаного інституту, було визнання такої недійсності за рішенням суду. Тому застосоване у чинній на час укладення кредитного договору редакції частини першої статті 21 Закону № 1023-XII формулювання «визнаються недійсними» потрібно розуміти як визнання саме судом недійсною умови договору, що обмежує права споживача порівняно з правами, встановленими законодавством, а не як її нікчемність, поняття якої запровадили значно пізніше, ніж зазначену редакцію Закону № 1023-XII (пункт 38).

6.5. Отже, припис частини першої статті 21 Закону № 1023-XII у редакції, чинній на час укладення кредитного договору, та припис частини третьої статті 215 ЦК України, передбачають визнання умови договору (правочину) недійсною (недійсним). За історичного та системного тлумачення цих приписів таке визнання в обох випадках здійснює суд (пункт 39).

6.6. За змістом частини першої статті 21 Закону № 1023-XII та частини третьої статті 55 Закону № 2121-III у редакції, чинній на час укладення кредитного договору, оспорюваний пункт 1.3.2 кредитного договору зобов`язав позивача придбати платну послугу з управління кредитом, чим обмежив надані йому законодавством права, зумовлені забороною банку вимагати від клієнта придбання будь-яких послуг як обов`язкову умову, зокрема, для отримання кредиту. Тому висновки судів першої й апеляційної інстанцій, а також доводи відповідача, наведені у відзиві на касаційну скаргу, щодо відсутності підстав для задоволення вимоги про визнання недійсною умови кредитного договору про внесення позичальником на користь банку плати за управління кредитом є помилковими. Згідно з частиною третьою статті 215 ЦК України таку умову слід визнати недійсною (пункт 40).

6.7. Умова кредитного договору про щомісячне внесення позивачем на користь банку плати за управління кредитом обмежує права позивача як сторони договору та клієнта банку. Ця умова не була спрямована на незаконне заволодіння майном позивача. Її встановлення пов`язане з різним тлумаченням сторонами приписів частини першої статті 21 Закону № 1023-XII у редакції, чинній на час укладення кредитного договору, та частини третьої статті 55 Закону № 2121-III. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні визначені частиною першою статті 228 ЦК України підстави вважати пункт 1.3.2 кредитного договору таким, що порушує публічний порядок і є нікчемним (пункт 42).

6.8. З огляду на висновки, сформульовані у цій постанові, для забезпечення єдності судової практики щодо вирішення питань дійсності (оспорюваності, нікчемності) умов про плату (комісію, інші подібні платежі) за управління кредитом (обслуговування кредиту, розрахунково-касове обслуговування позичкового рахунку тощо) у кредитних договорах, укладених до 13 січня 2006 року (дати набрання чинності статтями 11 і 18 Закону № 1023-XIIу редакції Закону № 3161-IV), необхідно відступити від висновків, які сформулював Верховний Суд у подібних правовідносинах, а саме (пункт 49):

6.8.1. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 травня 2020 року у справі № 667/10018/15-ц: про нікчемність на підставі частин першої та другої статті 228 ЦК України встановленої в укладеному 23 листопада 2005 року договорі про надання споживчого кредиту умови про додаткову сплату позичальником на користь кредитодавця комісії за розрахунково-касове обслуговування позичкового рахунку (пункт 49.1).

6.8.2. У постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 718/194/17, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 6 листопада 2019 року у справі № 727/557/16-ц і у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 3 грудня 2020 року у справі № 442/475/17: про те, що укладені 5 травня, 5 липня та 20 грудня 2005 року кредитні договори, які передбачали відповідно щомісячну комісію за розрахунково-касове обслуговування, комісію за користування та за управління кредитом, відповідають вимогам чинного на той час законодавства, а позивачки були ознайомлені з їх умовами, підписали договори і тривалий час їх виконували (пункт 49.2).

6.9. Умова договору про надання споживчого кредиту, укладеного до 13 січня 2006 року, щодо встановлення додаткової плати (комісії) за обслуговування споживчого кредиту є оспорюваною (частина перша статті 21 Закону № 1023-XII у редакції, чинній на час його укладення, частина третя статті 215 ЦК України). Таку умову суд може визнати недійсною, зокрема через невідповідність частині першій статті 203 ЦК України (пункту 6 частини першої статті 3, частині третій статті 509 ЦК України, частині першій статті 21 Закону № 1023-XII у вказаній редакції, частині третій статті 55 Закону № 2121-III) (пункт 50).

6.10. Задоволення вимоги боржника зобов`язати кредитора перерахувати заборгованість за договором (аналогічно, як і списати якусь її частину, якої стосується спір) може бути способом захисту права боржника на мирне володіння майном. Якщо він не має наміру сплачувати борг, бо не згоден із визначеним кредитором розміром, а кредитор на вимогу боржника суму заборгованості не перераховує та не звертається до суду за її стягненням, то боржник надалі одержуватиме від кредитора вимоги про сплату боргу у розмірі, визначеному кредитором, із яким боржник не погоджується. Це може провокувати останнього помилково, всупереч волі сплатити суму боргу (пункт 58).

6.11. З огляду на встановлені судами попередніх інстанцій обставини, а також сформульовані у цій постанові висновки щодо недійсності пункту 1.3.2 кредитного договору вимогу про зобов`язання банку перерахувати заборгованість позивача слід задовольнити. Її задоволення з огляду на встановлення незаконності нарахування плати за управління кредитом унеможливить стягнення з позивача тієї суми заборгованості, з якою він підставно не погодився (зазначене узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункти 23-25, 102)) (пункт 59).

6.12. Натомість задоволення вимоги про визнання неправомірними дій відповідача зі стягнення плати за управління кредитом не призведе до захисту майнових прав позивача. Така вимога є неефективною у спірних правовідносинах, і тому в її задоволенні слід відмовити, тобто з інших мотивів, аніж ті, що навели суди першої й апеляційної інстанцій (пункт 60).

6.13. Вираження у кредитному договорі грошового зобов`язання в іноземній валюті, на що позивач дав згоду, не тягне недійсність цього правочину з підстав, які він зазначив. Незмінність курсу гривні до іноземних валют законодавство не передбачає. Укладаючи кредитний договір в іноземній валюті, сторони брали на себе певні ризики на випадок зміни валютного курсу. Отже, під час укладення такого договору у позивача не було законних підстав вважати, що встановлений на цей день валютний курс не зміниться, і що його зміна зумовить недійсність правочину у частині ціни договору (пункт 74).

6.14. Підписуючи кредитний договір, позивач не міг не усвідомлювати можливість коливання курсу національної валюти щодо валюти кредиту, а також те, що еквівалент суми кредиту у національній валюті на час погашення кредитної заборгованості може не співпадати із сумою на момент укладення кредитного договору, тим паче з урахуванням 240 місяців (10 років) строку кредитування, про який домовились сторони. Інакше кажучи, позивач не мав підстав стверджувати ні про те, що на момент укладення кредитного договору сторони вважали, що зміна курсу національної валюти щодо валюти кредиту не відбудеться, ні про те, що він міг розраховувати на незмінність цього курсу. Вже з огляду навіть на вказане зміна умов договору за рішенням суду відповідно до статті 652 ЦК України неможлива (пункт 91).

2. СУТЬ ОКРЕМОЇ ДУМКИ

(2.1) Щодо вимоги про визнання недійсною умови кредитного договору про встановлення плати за управління кредитом

7. Вважаємо висновок Великої Палати Верховного Суду про визнання недійсною умови кредитного договору про встановлення плати за управління кредитом необґрунтованим, бо така умова є нікчемною та не потребувала визнання її недійсною.

8. Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (частина перша статті 509 ЦК України у редакції, чинній на час укладення кредитного договору). За змістом цього припису об`єктом зобов`язання не можуть бути лише дії, які одна зі сторін вчиняє на власну користь (пункт 27 постанови).

9. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник - повернути кредит та сплатити відсотки (частини перша, третя статті 1054 ЦК України). Отже, суть зобов`язання за кредитним договором полягає в обов`язку банку надати гроші (кредит) позичальникові та в обов`язку останнього їх повернути і сплатити за користування ними проценти (пункт 28 постанови).

10. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

11. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього кодексу (частина перша статті 215 ЦК України).

12. Банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг (частина третя статті 55 Закону № 2121-III), однією із яких є розміщення залучених у вклади (депозити), у тому числі на поточні рахунки, коштів та банківських металів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик (пункт 3 частини третьої статті 47 цього Закону), зокрема надання споживчого кредиту (пункт 29 постанови).

13. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (речення перше та друге частини другої статті 215 ЦК України).

14. Умови договору, які обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими законодавством, визнаються недійсними (речення перше частини першої статті 21 Закону № 1023-XII у редакції, чинній на час укладення кредитного договору).

15. Велика Палата Верховного Суду правильно вказала, що за змістом частини першої статті 21 Закону № 1023-XII у редакції, чинній на час укладення кредитного договору, та частини третьої статті 55 Закону № 2121-III пункт 1.3.2 кредитного договору зобов`язав позивача придбати платну послугу з управління кредитом, чим обмежив надані йому законодавством права, зумовлені забороною банку вимагати від клієнта придбання будь-яких послуг як обов`язкову умову, зокрема, для отримання кредиту (пункт 40 постанови).

16. Також Велика Палата Верховного Суду слушно зауважила, що, виходячи з припису частини третьої статті 55 Закону № 2121-III,банк не може стягувати з позичальника платежі за дії, які він вчиняє на власну користь (ведення кредитної справи, договору, розрахунок і облік заборгованості за кредитним договором тощо), чи за дії, які позичальник вчиняє на користь банку (наприклад, прийняття платежу від позичальника), чи за дії, що їх вчиняє банк або позичальник з метою встановлення, зміни, припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення до нього змін тощо). Інакше кажучи, банк неповноважний стягувати з позичальника плату (комісію) за управління кредитом, адже такі дії не становлять банківську послугу, яку замовив позичальник (або супровідну до неї), а є наслідком реалізації прав та обов`язків банку за кредитним договором і відповідають економічним потребам лише самого банку (пункт 29 постанови).

17. З урахуванням принципів справедливості та добросовісності на позичальника не можна покладати обов`язок сплачувати платежі за послуги, за отриманням яких він до кредитодавця фактично не звертався. Недотримання вказаних принципів призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту. Виконання позичальником умов кредитного договору, встановлених із порушенням зазначених принципів, не приводить ці умови у відповідність до засад цивільного законодавства (пункт 31 постанови).

18. Незважаючи на такі висновки, Велика Палата Верховного Суду констатувала, що умова кредитного договору про встановлення плати за управління кредитом є недійсною як оспорювана, і немає підстав вважати таку умову нікчемною ані з огляду на приписи статті 21 Закону № 1023-XII у редакції, чинній на час укладення кредитного договору, ані з огляду на приписи статті 228 ЦК України (пункт 32 постанови).

19. Суд правильно звернув увагу на неодноразову зміну правового регулювання щодо умов договору, які обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими законодавством, а також умов кредитного договору про встановлення додаткової плати (комісії, інших подібних платежів) за управління кредитом (обслуговування кредиту, розрахунково-касове обслуговування позичкового рахунку тощо) (підпункти 36.1-36.5 постанови). Однак зробив, на наш погляд, хибний висновок про те, що приписи ЦК України, Закону № 1023-XII у редакції, чинній на момент укладення кредитного договору, та Закону № 2121-III прямо не вказували на недійсність умови кредитного договору про встановлення плати за управління кредитом (пункт 37 постанови).

20. Велика Палата Верховного Суду помилково витлумачила частину першу статті 21 Закону № 1023-XII у редакції, чинній на час укладення кредитного договору, не у світлі чинних на той час приписів ЦК України про недійсність, зокрема нікчемність, правочинів, а у світлі приписів ЦК Української РСР, чинних на час введення в дію Закону № 1023-XII у вказаній редакції. Результатом такої інтерпретації став висновок про те, що «станом на час укладення кредитного договору частина перша статті 21 Закону № 1023-XII передбачала можливість визнання недійсними умов договорів, у тому числі про надання кредитів на споживчі цілі, якщо ці умови обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими законодавством» (пункт 37 постанови).

21. Дійсно, станом на час введення в дію Закону № 1023-XII (1 жовтня 1991 року), - частина перша статті 15 якого передбачала близькі за змістом приписи, як і редакція його частини першої статті 21, введена у дію з 15 січня 1994 року, - діяв ЦК Української РСР. Він не встановлював інституту нікчемності правочину, який запровадили аж у ЦК України, що набрав чинності 1 січня 2004 року. Як правильно вказала Велика Палата Верховного Суду, єдиним механізмом підтвердження недійсності угоди, що існував до появи вказаного інституту, було визнання такої недійсності за рішенням суду (пункт 38 постанови). Але те правове регулювання визнання угод недійсними, яке існувало на час введення в дію Закону № 1023-XII, не може бути орієнтиром для тлумачення відповідного припису останнього станом на час укладення кредитного договору 6 грудня 2005 року, коли вже був чинним ЦК України.

22. Очевидно, що оцінка дійсності чи недійсності, зокрема нікчемності, умов цього договору мала відбуватися станом на час його укладення у світлі ЦК України. Тому і спосіб тлумачення припису частини першої статті 21 Закону № 1023-XII про те, що умови договору, які обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими законодавством, визнаються недійсними, мав бути не історичним (який застосувала Велика Палата Верховного Суду (пункти 38-39 постанови), виходячи з правового регулювання визнання угод недійсними, яке було на час введення в дію Закону № 1023-XII), а еволюційним (з урахуванням змін у правовому регулюванні, які відбулися з набранням чинності ЦК України).

23. Частина перша статті 21 Закону № 1023-XII у редакції, яка була чинною на час укладення кредитного договору, діяла до 12 січня 2006 року включно. З огляду на завдання суду адаптувати право до потреб реального життя, з набранням 1 січня 2004 року чинності ЦК України та появою в ньому інституту нікчемності правочину, речення перше частини першої статті 21 Закону № 1023-XII в означеній редакції потрібно було щодо договорів, укладених, починаючи з 1 січня 2004 року, до 12 січня 2006 року включно тлумачитиінакше, ніж це зробила Велика Палата Верхового Суду у постанові.

24. Зауважимо, що формулювання першого речення частини першої статті 21 Закону № 1023-XII у вказаній редакції - «умови договору … визнаються недійсними», - по-перше, вказує на те, що відсутній суб`єкт дії (той, який має визнати умови договору недійсними), а, по-друге, дієслово «визнавати» вжите у пасивному стані. Інакше кажучи, відповідні умови договору самі по собі, без додаткової участі будь-якого суб`єкта, зокрема суду, визнаються недійсними, тобто є такими. Застосована у зазначеному приписі термінологічна конструкція суттєво відрізняється від тих, які передбачають визнання правочину недійсним за рішенням суду. У них прямо вказано на відповідне повноваження суду (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225, частина перша статті 227, частина третя статті 228, частина перша статті 229, частина перша статті 230,частина перша статті 231, частина перша статті 232, частина перша статті 233, частина друга статті 234, частина четверта статті 369, абзац другий частини першої статті 809-1, абзац другий частини першої статті 998, частина друга статті 1257 ЦК України).

25. Крім того, якщо зазначене формулювання чинної на час укладення кредитного договору редакції частини першої статті 21 Закону № 1023-XII тлумачити як таке, що вимагає окремого, додаткового визнання відповідних умов договору недійсними з боку суду, то чи застосовний близький за змістом підхід до інших приписів чинного законодавства, у яких використані слова «визнаються» та «визнається»?

26. Для прикладу, у Конституції України є такі приписи: «Людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю» (частина перша статті 3);«В Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування» (стаття 7); «В Україні визнається і діє принцип верховенства права» (частина перша статті 8).

27. Чи можна вважати, що людина, її життя та здоров`я, честь і гідність, недоторканність та безпека будуть в Україні найвищою соціальною цінністю тільки тоді, якщо якийсь суб`єкт (можливо, суд) визнає їх такою цінністю? Чи дійсно існування у нашій державі місцевого самоврядування залежить не від того, що його передбачає, гарантує Конституція України, а від подальшого, додаткового визнання такого самоврядування певним - непоіменованим у конституційному приписі - суб`єктом? Чи діє в Україні принцип верховенства права, якщо він не отримав «визнання» в очах якогось суб`єкта?

28. Очевидно, що навіть постановка таких питань має зумовлювати подив. Аналогічно з огляду на положення частини другої статті 215 ЦК України та застосовані у цьому кодексі конструкції, які прямо уповноважують суд на визнання недійсним певного оспорюваного правочину, виглядає дивною інтерпретація Великою Палатою Верховного Суду припису речення першого частини першої статті 21 Закону № 1023-XII у редакції, чинній на час укладення кредитного договору, як такого, що вимагає визнання відповідних умов договору недійсними саме судом.

29. З огляду на викладене висновок Великої Палати Верховного Суду (про те, що формулювання «умови договору … визнаються недійсними» у чинній на час укладення кредитного договору редакції частини першої статті 21 Закону № 1023-XII потрібно розуміти, як оспорюваність цих умов і можливість визнання їх недійсними саме судом за відповідною позовною вимогою (пункти 38-39 постанови)) мав би бути актуальним лише щодо умов договорів, укладених до набрання чинності ЦК України, коли не існувало інституту нікчемності (визначеної у законі недійсності) правочину.

30. Велика Палата Верховного Суду раніше вже формулювала висновок про те, що зазначення у ЦК України про необхідність прийняття інших законів відповідно до цього кодексу є достатньою підставою вважати, що норма ЦК України превалює над однопредметною нормою іншого нормативно-правового акта, який має юридичну силу закону України. Якщо ЦК України та інший нормативно-правовий акт, який має юридичну силу закону України, містять однопредметні норми, що мають різний зміст, то пріоритетними є норми ЦК України (див. постанову від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 (пункти 17, 18, 75)). Отже, інтерпретація припису закону, який регулює той самий предмет, що і ЦК України (недійсність правочину, яка встановлена у законі), має відбуватися у світлі положень ЦК України, а не тих актів законодавства (як-от ЦК УРСР), які діяли на час набрання чинності відповідним приписом закону.

31. За іншого підходу, тобто того, який у постанові застосувала Велика Палата Верховного Суду, у житлових спорах тлумачення тих приписів Житлового кодексу України (далі - ЖК України), які залишаються у незмінних формулюваннях з часу введення 1 січня 1984 року Житлового кодексу Української РСР в дію, має відбуватися не у світлі приписів ЦК України, а у світлі тих актів законодавства, які діяли станом на дату введення Житлового кодексу Української РСР у дію! Можна тільки уявити, якими згідно з таким підходом могли би бути у 2022 році результати інтерпретацій приписів ЖК України про «систематичне порушення правил соціалістичного співжиття» (частина друга статті 97, частина перша статті 116, пункту 3 частини першої статті 147), загибель при «виконанні обов`язку … по охороні соціалістичної власності» (абзац одинадцятий частини першої статті 45), зокрема, враховуючи положення преамбули цього кодексу (яку виключили аж із 7 травня 2022 року) про «перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції», «ленінські ідеї побудови комуністичного суспільства», «розроблену Комуністичною партією програму житлового будівництва». А як би такі інтерпретації зазначених приписів ЖК України (засновані на нібито нерозривному зв`язку їхнього змісту зі змістом актів законодавства, які діяли станом на дату введення Житлового кодексу Української РСР у дію) узгоджувалися зі змістом приписів Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки»? Питання риторичне.

32. Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним (частини перша, друга статті 228 ЦК України).

33. На думку Великої Палати Верховного Суду, умова кредитного договору про щомісячне внесення позивачем на користь банку плати за управління кредитом обмежує права позивача як сторони договору та клієнта банку. Але ця умова не була спрямована на незаконне заволодіння майном позивача, бо її встановлення нібито пов`язане з різним тлумаченням сторонами приписів частини першої статті 21 Закону № 1023-XII у редакції, чинній на час укладення кредитного договору, та частини третьої статті 55 Закону № 2121-III. Тому Велика Палата Верховного Суду вважала, що відсутні визначені частиною першою статті 228 ЦК України підстави вважати пункт 1.3.2 кредитного договору таким, що порушує публічний порядок і є нікчемним (пункт 42 постанови).

34. На нашу думку, такий підхід до застосування зазначених приписів є хибним. На це опосередковано вказує і той фрагмент постанови, у якому Велика Палата Верховного Суду обґрунтовано зауважила, що сторони не можуть у договорі визначати взаємні права й обов`язки у спосіб, який суперечить існуючому публічному порядку, порушує положення Конституції України, не відповідає передбаченим статтею 3 ЦК Українизагальним засадам цивільного законодавства, що обмежують свободу договору, зокрема справедливості, добросовісності, розумності (пункт 6 частини першої вказаної статті). Домовленість сторін договору про врегулювання відносин усупереч існуючим у законодавстві обмеженням не спричиняє встановлення відповідного права та/або обов`язку, як і його зміни та припинення (пункт 25 постанови).

35. Домовленість про стягнення з позичальника плати за управління кредитом суперечить приписам частини третьої статті 55 Закону № 2121-III, речення першого частини першої статті 21 Закону № 1023-XII у редакції, чинній на час укладення кредитного договору. Тому така домовленість у кредитному договорі не зумовлює встановлення ні права банку вимагати відповідної плати, ні обов`язку позичальника її вносити. Ігнорування зазначених приписів спрямоване на заволодіння коштами позичальника всупереч імперативним вимогам закону, тобто на порушення конституційного права власності.

36. Отже, умова кредитного договору про стягнення з позичальника плати за управління кредитом є нікчемною як згідно з реченням першим частини першої статті 21 Закону № 1023-XII у редакції, чинній на час укладення цього договору, так і згідно з частинами першою та другою статті 228 ЦК України. Тому навіть після того, як з 13 січня 2006 року зазначений припис статті 21 Закону № 1023-XII припинив дію, з огляду на чинність статті 55 Закону № 2121-IIIта статті 228 ЦК України умова кредитного договору про обов`язок позичальника вносити на користь банку додаткову плату за управління кредитом залишається нікчемною, бо вона спрямована на незаконне заволодіння майном позичальника. Управління кредитом, яке нібито здійснює банк (тобто управління наданими позичальнику коштами), не становить банківську послугу, яку замовив позичальник (або супровідну до неї). Таке оплатне «управління» відповідає економічним потребам тільки банку (близькі за змістом висновки Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду сформулював у постановах від 27 травня 2020 року у справі № 667/10018/15-ц і від 10 березня 2021 року у справі № 308/13014/16-ц, а Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду - у постанові від 9 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц).

37. З огляду на викладене, починаючи з дати набрання чинності ЦК України, тобто з 1 січня 2004 року, зміна редакцій Закону № 1023-XII не може впливати на висновок суду щодо нікчемності умови кредитного договору про встановлення додаткової плати за управління кредитом.

(2.2) Щодо відступу від висновків про оспорюваний характер умови кредитного договору про встановлення плати за управління кредитом

38. В ухвалі від 31 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду звернув увагу на наявність виключної правової проблеми, що полягає у необхідності формування єдиної правозастосовної практики у спорах про стягнення кредитної заборгованості, визнання недійсним умов кредитного договору у частині вирішення питань дійсності (оспорюваності, нікчемності) умов про комісію (інші подібні платежі) за обслуговування кредиту у кредитних договорах, укладених до 13 січня 2006 року, - дати набраннячинності статтями 11, 18 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV.

39. З огляду на наведені у цій окремій думці висновки щодо нікчемності умов кредитних договорів про плату (комісію) за управління кредитом (обслуговування його), інші подібні платежі, а також на ті висновки постанови, які узгоджуються з висновками окремої думки, вважаємо, що для забезпечення єдності судової практики у справах щодо визнання недійсними умов кредитного договору про встановлення фізичній особі-позичальникові плати за управління кредитом та інших подібних платежів Велика Палата Верховного Суду мала відступити від висновків, сформульованих у подібних правовідносинах:

39.1. У постановах Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 718/194/17, Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 6 листопада 2019 року у справі № 727/557/16-ц, Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 3 грудня 2020 року у справі № 442/475/17 (про те, що умови укладених 5 травня, 5 липня та 20 грудня 2005 року кредитних договорів відповідно про щомісячну комісію за розрахунково-касове обслуговування, комісію за користування та за управління кредитом є дійсними, бо відповідають вимогам чинного на той час законодавства, а позичальники були ознайомлені з умовами цих договорів, їх підписали та тривалий час виконували);

39.2. У постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16 (про визнання недійсною умови кредитного договору від 26 червня 2008 року про щомісячну комісію за обслуговування кредиту) та у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 лютого 2019 року у справі № 666/4957/15-ц (про визнання недійсною умови кредитного договору від 23 березня 2007 року про встановлення щомісячної винагороди за надання фінансового інструменту) і Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 грудня 2018 року у справі № 444/484/15-ц (про визнання недійсною умови кредитного договору від 26 червня 2007 року про встановлення комісій за видачу кредиту, за дострокове повернення кредиту та за консультації за кредитними операціями).

3. ВИСНОВОК

40. Ураховуючи наведені висновки, вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду мала:

констатувати нікчемність умови кредитного договору (пункт 1.3.2) про встановлення плати за управління кредитом і з огляду на це змінити рішення судів попередніх інстанцій у мотивувальних частинах щодо відмови у задоволенні вимоги про визнання цієї умови недійсною;

скасувати рішення цих судів у частині відмови у задоволенні вимоги про зобов`язання відповідача перерахувати заборгованість позивача за кредитним договором і ухвалити щодо цієї вимоги нове рішення про її задоволення;

змінити оскаржені рішення судів у мотивувальних частинах, виклавши їх у редакції постанови Великої Палати Верховного Суду щодо відмови у задоволенні вимоги про визнання неправомірними дій відповідача зі стягнення плати за управління кредитом;

щодо решти вимог (про визнання недійсним пункту 1.1 кредитного договору та викладення його в іншій редакції) - залишити без змін рішення суду першої інстанції у незміненій апеляційним судом частині та постанову суду апеляційної інстанції.

Судді: Д. А. Гудима Ж. М. Єленіна Л. І. Рогач

https://reyestr.court.gov.ua/Review/109102561

Link to comment
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...