Постановление ВСУ по пересмотру о недействительности договора ипотеки недвижимости внесенной в реестр памятников архитектуры и переданной без разрешения органа охраны культурного наследия


Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

2 members have voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      0
    • Нет
      2
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      0
    • Нет
      2
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 червня 2016 року

м. Київ

Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Потильчака О.І., 
суддів: Барбари В.П., Берднік І.С., Гуменюка В.І., 
Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Колесника П.І., 
Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., 
Сімоненко В.М., Шицького І.Б., Яреми А.Г., –

за участю представників:
публічного акціонерного товариства
акціонерного банку «Укргазбанк» Михна А.О.,
приватного підприємства «Будінвест Ю.С.» Алфімова В.В., Губаря В.О., 
 
розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву публічного акціонерного товариства акціонерного банку «Укргазбанк» (далі – ПАТ АБ «Укргазбанк») про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 09 лютого 2016 року у справі № 920/1771/14 за позовом приватного підприємства «Будінвест Ю.С.» (далі – ПП «Будінвест Ю.С.») до товариства з обмеженою відповідальністю «ЕОЛ-М ЛТД» (далі – ТОВ «ЕОЛ-М ЛТД»), ПАТ АБ «Укргазбанк» про визнання договору іпотеки недійсним

в с т а н о в и л и:

Суб’єкт права на звернення до Верховного Суду України порушує питання про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 09 лютого 2016 року у справі № 920/1771/14 із підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), і просить скасувати всі постановлені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

У заяві про перегляд постанови ПАТ АБ «Укргазбанк» посилається на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), Закону України «Про іпотеку», Закону України «Про охорону культурної спадщини», внаслідок чого, на думку заявника, було ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах.

В обґрунтування заяви ПАТ АБ «Укргазбанк» надано копії постанов Вищого господарського суду України від 11 листопада 2008 року у справі № 2-1/3110-2007(2-1/4280-08), від 16 липня 2014 року у справі № 5011-7/14930-2012, копію рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 грудня 2012 року у справі № 6-21066св12, в яких, на думку заявника, по-іншому застосовано одні й ті самі норми права.

ТОВ «ЕОЛ-М ЛТД» не скористалося правом на участь його представника у судовому засіданні.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників ПАТ АБ «Укргазбанк» і ПП «Будінвест Ю.С.», перевіривши наведені суб’єктом звернення обставини, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважають, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.

Як установлено судами першої та апеляційної інстанцій у межах наданих їм процесуальним законом повноважень, предметом позову у справі № 920/1771/14 є вимога ПП «Будінвест Ю.С.» про визнання недійсним договору іпотеки № 96/08-ІФ без оформлення заставної, укладеного 12 березня 2008 року між ПАТ АБ «Укргазбанк» і ТОВ «ЕОЛ-М ЛТД».

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 12 березня 2008 року між ПП «Будінвест Ю.С.» (позичальник) і ПАТ АБ «Укргазбанк» укладено кредитний договір № 114/08-РБФ, за умовами якого банк відкрив позичальнику невідновлювальну відкличну кредитну лінію із загальним лімітом 4 500 000,00 грн, а 14 листопада 2011 року між тими ж сторонами укладено додатковий договір до кредитного договору, який викладено у новій редакції.

У забезпечення всіх вимог банку, які випливають із зазначеного кредитного договору, між ПАТ АБ «Укргазбанк» (іпотекодержатель) і ТОВ «ЕОЛ-М ЛТД» (іпотекодавець) 12 березня 2008 року укладено договір іпотеки № 96/08-ІФ без оформлення заставної, а 12 серпня 2011 року між тими ж сторонами укладено договір про внесення змін до цього договору, який викладено у новій редакції.

Предметом іпотеки за договором є: нерухоме майно – нежитлова будівля – будівля ресторану під літ. «А-2», загальною площею 1 418,2 кв. м, та літнє кафе-бесідка під літ. «Б (1-5)», які розташовані за адресою: Сумська область, м. Ромни, б-р Жовтневої революції, 28, і належать іпотекодавцеві згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно, виданим виконавчим комітетом Роменської міської ради 30 жовтня 2007 року на підставі рішення від 24 жовтня 2007 року № 251 і зареєстрованим ДКП Роменським МБТІ 01 листопада 2007 року у реєстрі прав власності на нерухоме майно; земельна ділянка площею 0,1422 га, яка розташована за тією ж адресою і належить іпотекодавцю на праві власності на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку. Цей договір посвідчено приватним нотаріусом Роменського міського нотаріального округу 12 березня 2008 року та зареєстровано в реєстрі за № 917.

Із повідомлення відділу містобудування та архітектури виконавчого комітету Роменської міської ради від 20 жовтня 2014 року позивачеві стало відомо, що будівлю № 28 по б-ру Свободи (б-р Жовтневої революції) включено до реєстру пам’яток архітектури місцевого значення на підставі рішення Сумського облвиконкому від 22 лютого 1984 року № 45 за № 70–См.

Позивач зазначив, що оспорюваний договір іпотеки було укладено між відповідачами без погодження відповідним органом охорони культурної спадщини, чим порушено вимоги статті 319 ЦК, статті 18 Закону України «Про охорону культурної спадщини», статті 6 Закону України «Про іпотеку». Також позивач зауважив, що всупереч положенням статті 19 Закону України «Про охорону культурної спадщини» та Методики грошової оцінки пам’яток, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 26 вересня 2002 року № 1447 (далі – Методика), оспорюваний договір укладено без визначення вартості пам’ятки архітектури, яка передавалася в іпотеку, у порядку, передбаченому чинним законодавством.

Посилаючись на те, що договір іпотеки укладено з порушенням вимог частин першої, другої статті 203 ЦК, ПП «Будінвест Ю.С.» просило визнати його недійсним із підстав, передбачених частиною першою статті 215 ЦК.

Справа розглядалася судами неодноразово.

Останнім рішенням Господарського суду Сумської області від 06 серпня 2015 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 26 жовтня 2015 року, позов ПП «Будінвест Ю.С.» задоволено.

Постановою Вищого господарського суду України від 09 лютого 2016 року зазначені судові рішення залишено без змін.

При цьому суд касаційної інстанції послався на положення частини першої статті 18, статті 19 Закону України «Про охорону культурної спадщини», частини першої статті 6 Закону України «Про іпотеку», пунктів 2, 3 Методики і погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що оскільки оспорюваний договір іпотеки укладено без погодження відповідного органу охорони культурної спадщини, сторонами цього договору не було дотримано порядку визначення вартості предмета іпотеки, який є пам’яткою архітектури місцевого значення, тому цей правочин укладено з недотриманням вимог законодавства, що є підставою для визнання його недійсним відповідно до статей 203, 215 ЦК.

Також суд касаційної інстанції погодився з висновками попередніх судових інстанцій про доведення позивачем як позичальником факту порушення його прав і законних інтересів укладенням оспорюваного іпотечного договору з огляду на те, що за умовами кредитного договору на позивача покладено обов’язок щодо укладення договору страхування предмета іпотеки, вчасної сплати всіх страхових платежів та інші зобов’язання.

У наданих для порівняння постановах Вищого господарського суду України від 11 листопада 2008 року у справі № 2-1/3110-2007(2-1/4280-08), від 16 липня 2014 року у справі № 5011-7/14930-2012 суд касаційної інстанції, на думку заявника, по-іншому застосував одні й ті самі норми права, зазначивши, що у випадку продажу пам’ятки архітектури місцевого значення без отримання згоди органу охорони культурної спадщини єдиною особою, яка може пред’явити позов про визнання договору недійсним з відповідних підстав, є саме цей орган. При цьому у разі продажу пам’ятки власник або уповноважений ним орган зобов’язаний у письмовій формі повідомити про це відповідний орган охорони культурної спадщини з метою надання цьому органу переважного права на придбання об’єкта охорони. У справі № 5011-7/14930-2012 суд касаційної інстанції зазначив, що відсутність погодження відповідного органу охорони культурної спадщини не свідчить про незаконність самого правочину, а законодавство, чинне на момент укладення оспорюваного договору оренди нежитлових приміщень, не вимагало наявності такого погодження як обов’язкового елементу форми чи змісту такого договору.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову про визнання недійсним іпотечного договору у справі № 6-21066св12, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, застосувавши до спірних правовідносин положення статей 13, 14, 18 Закону України «Про охорону культурної спадщини», виходив із того, що за змістом зазначених норм пам’ятки архітектури без згоди відповідного органу охорони культурної спадщини забороняється передавати у користування, володіння або управління. За змістом положень Закону України «Про іпотеку» договір іпотеки не є договором про передачу предмета іпотеки у володіння, користування чи управління іншій особі, тому при укладенні договорів іпотеки щодо пам’яток архітектури не потрібно погодження відповідного органу охорони культурної спадщини. Той факт, що спірний об’єкт визнано пам’яткою архітектури, може бути враховано у разі звернення стягнення на зазначений об’єкт при порушенні зобов’язань за кредитним договором.

Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого. 

Відповідно до положень статті 16 ЦК визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів і загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 ЦК.

Так, відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. 

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга статті 215 ЦК). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнано судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК).

Нікчемний правочин є недійсним у силу прямої вказівки закону за фактом наявності певної умови (обставини). Натомість оспорюваний правочин ЦК імперативно не визнає недійсним, допускаючи можливість визнання його таким у судовому порядку на вимогу однієї зі сторін або іншої заінтересованої особи, якщо в результаті судового розгляду буде доведено наявність визначених законодавством підстав недійсності правочину у порядку, передбаченому процесуальним законом. При цьому оспорюваний правочин є вчиненим, породжує юридично значущі наслідки, обумовлені ним, й у силу презумпції правомірності правочину за статтею 204 ЦК вважається правомірним, якщо не буде визнаний судом недійсним. 

Таким чином, при вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

У справі, яка розглядається, ПП «Будінвест Ю.С.» звернулося до суду з позовом про визнання недійсним договору іпотеки № 96/08-ІФ без оформлення заставної, укладеного 12 березня 2008 року між ПАТ АБ «Укргазбанк» і ТОВ «ЕОЛ-М ЛТД», стороною якого позивач не є.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що оспорюваний договір іпотеки було укладено між відповідачами без погодження відповідним органом охорони культурної спадщини, чим порушено вимоги статті 319 ЦК, статті 18 Закону України «Про охорону культурної спадщини», статті 6 Закону України «Про іпотеку».

Судами встановлено, що предмет іпотеки за оспорюваним договором, а саме будівля № 28 по б-ру Свободи (б-р Жовтневої революції) у м. Ромни Сумської області, є пам’яткою архітектури місцевого значення, яка включена до реєстру пам’яток архітектури місцевого значення на підставі рішення Сумського облвиконкому від 22 лютого 1984 року № 45 за № 70 – См, і належить на праві власності ТОВ «ЕОЛ-М ЛТД» (іпотекодавець) згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно, виданим виконавчим комітетом Роменської міської ради 30 жовтня 2007 року на підставі рішення від 24 жовтня 2007 року № 251 і зареєстрованим ДКП Роменським МБТІ 01 листопада 2007 року у реєстрі прав власності на нерухоме майно.

За положеннями частини першої статті 317 ЦК зміст права власності у суб’єктивному значенні охоплює правомочності власника щодо володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до частини восьмої статті 319 ЦК (у редакції, чинній на час укладення оспорюваного договору) особливості здійснення права власності на національні, культурні та історичні цінності встановлюються законом.

За змістом статті 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини» (тут і далі у редакції, чинній на час укладення оспорюваного договору) пам’ятка, крім пам’ятки археології, може перебувати у державній, комунальній або приватній власності. 

Згідно з частиною першою статті 18 Закону України «Про охорону культурної спадщини» об’єкти культурної спадщини, що є пам’ятками (за винятком пам’яток, відчуження або передача яких обмежується законодавчими актами України) можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини. 

Отже, власник об’єкта культурної спадщини може реалізувати своє суб’єктивне право на таке майно (за винятком пам’яток, відчуження або передача яких обмежується законодавчими актами України) як шляхом його відчуження, так і передачі його у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини.

У справі, яка розглядається, відповідач ТОВ «ЕОЛ-М ЛТД» як власник нерухомого майна, що є пам’яткою архітектури місцевого значення, здійснив своє право на цей об’єкт шляхом передачі його в іпотеку у забезпечення всіх вимог ПАТ АБ «Укргазбанк», які випливають із кредитного договору, укладеного між банком і позивачем у справі як позичальником.

Виходячи із правового визначення поняття іпотеки, наведеного у Законі України «Про іпотеку», іпотека – це вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні та користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

За змістом статті 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватися предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом.

З огляду на загальні положення цього Закону та характер правовідносин сторін за договором іпотеки, який включає в себе домовленість іпотекодержателя та іпотекодавця, спрямовану на встановлення, зміну, припинення саме іпотечних прав та обов’язків, можна дійти висновку, що оскільки майно, яке є предметом іпотеки, залишається у володінні і користуванні іпотекодавця – власника архітектурної пам’ятки, то погодження відповідного органу охорони культурної спадщини не потрібно. Сам по собі факт відсутності такого погодження відповідного органу не є безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання договору недійсним.

Натомість при вирішенні питання звернення стягнення на зазначене майно у разі порушення боржником зобов’язань за кредитним договором той факт, що предмет іпотеки є об’єктом культурної спадщини, має бути враховано з огляду на положення статті 20 Закону України «Про охорону культурної спадщини», якими передбачено право привілеєвої купівлі пам’ятки місцевого значення відповідним органом охорони культурної спадщини. При цьому нереалізація цим органом такого права з урахуванням дотримання передбаченої законом процедури повідомлення останнього не є підставою для заборони відчуження об’єкта культурної спадщини.

Крім того, припущення наявності ймовірного недотримання процедури погодження з відповідним органом при укладенні оспорюваного договору дає підстави для висновку, що заінтересованою особою, яка має право порушувати питання про визнання такого правочину недійсним з підстав, викладених у позовній заяві у справі, що розглядається, є відповідний орган охорони культурної спадщини, а не позивач як боржник за кредитним договором. 

Інших обставин, які б стали підставою для визнання оспорюваного договору недійсним, судами попередніх інстанцій при вирішенні цієї справи встановлено не було.

За таких обставин висновок господарських судів про укладення оспорюваного правочину з недотриманням вимог законодавства, а відтак, і наявність підстав для задоволення позову, є необґрунтованим, суперечить фактичним обставинам справи і вимогам закону.

Оскільки суди всіх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору у справі, яка розглядається, заява ПАТ АБ «Укргазбанк» підлягає задоволенню, всі постановлені у справі судові рішення – скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову ПП «Будінвест Ю.С.».

Разом із тим відповідно до частини шостої статті 49 ГПК у разі зміни судового рішення без направлення справи на новий розгляд або ухвалення нового рішення Верховний Суд України змінює і розподіл судових витрат, тому обов’язок зі сплати судового збору покладається на позивача.

Керуючись статтями 49, 11114, 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л и : 

Заяву публічного акціонерного товариства акціонерного банку «Укргазбанк» задовольнити.

Постанову Вищого господарського суду України від 09 лютого 2016 року, постанову Харківського апеляційного господарського суду від 26 жовтня 2015 року та рішення Господарського суду Сумської області від 06 серпня 2015 року у справі № 920/1771/14 скасувати та ухвалити нове рішення. 

У позові приватного підприємства «Будінвест Ю.С.» до товариства з обмеженою відповідальністю «ЕОЛ-М ЛТД», публічного акціонерного товариства акціонерного банку «Укргазбанк» про визнання договору іпотеки недійсним відмовити.

Стягнути з приватного підприємства «Будінвест Ю.С.» (код 34608270) на користь публічного акціонерного товариства акціонерного банку «Укргазбанк» (код 23697280) 4 054,00 грн витрат зі сплати судового збору за подання апеляційної, касаційної скарг та заяви про перегляд Верховним Судом України судових рішень у справі № 920/1771/14.

Видачу відповідного наказу доручити Господарському суду Сумської області.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК.

Головуючий О.І. Потильчак 
Судді:
В.П. Барбара Н.П. Лященко
І.С. Берднік Л.І. Охрімчук
В.І. Гуменюк Я.М. Романюк
А.А. Ємець В.М. Сімоненко 
Т.Є. Жайворонок І.Б. Шицький
П.І. Колесник А.Г. Ярема

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/7BF742BBE3E91C0AC2257FE10049F6FE -  Постанова від 1 червня 2016 року № 3-449гс16

Link to comment
Share on other sites

ВСУ пришел к выводу о возможности передачи в ипотеку объекта культурного наследия без разрешения органа охраны культурного наследия. При этом такой договор ипотеки имеет право оспаривать исключительно этот орган. Кроме того при реализации такого объекта на торгах этот орган имеет преимущественное право покупки.

Таким образом ВСУ открыл схему по изменению собственника объектов культурного наследия фактически без разрешения соответствующего органа.

Постанова від 1 червня 2016 року № 3-449гс16

За змістом статті 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватися предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом.

З огляду на загальні положення цього Закону та характер правовідносин сторін за договором іпотеки, який включає в себе домовленість іпотекодержателя та іпотекодавця, спрямовану на встановлення, зміну, припинення саме іпотечних прав та обов’язків, можна дійти висновку, що оскільки майно, яке є предметом іпотеки, залишається у володінні і користуванні іпотекодавця – власника архітектурної пам’ятки, то погодження відповідного органу охорони культурної спадщини не потрібно. Сам по собі факт відсутності такого погодження відповідного органу не є безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання договору недійсним.

Натомість при вирішенні питання звернення стягнення на зазначене майно у разі порушення боржником зобов’язань за кредитним договором той факт, що предмет іпотеки є об’єктом культурної спадщини, має бути враховано з огляду на положення статті 20 Закону України «Про охорону культурної спадщини», якими передбачено право привілеєвої купівлі пам’ятки місцевого значення відповідним органом охорони культурної спадщини. При цьому нереалізація цим органом такого права з урахуванням дотримання передбаченої законом процедури повідомлення останнього не є підставою для заборони відчуження об’єкта культурної спадщини.

Крім того, припущення наявності ймовірного недотримання процедури погодження з відповідним органом при укладенні оспорюваного договору дає підстави для висновку, що заінтересованою особою, яка має право порушувати питання про визнання такого правочину недійсним з підстав, викладених у позовній заяві у справі, що розглядається, є відповідний орган охорони культурної спадщини, а не позивач як боржник за кредитним договором.

Link to comment
Share on other sites

ВСУ пропустив основну характеристику обєкта нерухомого майна в цій справі.

Вичерпний Реєстр памяток тут:

http://mincult.kmu.gov.ua/control/uk/publish/officialcategory?cat_id=244910406  

Невнесений  в Реєстр нерухомої культурної спадщини обєкт нерухомого майна не є памяткою нерухомої культурної спадщини.  

Ця "гра слів" вже затягнулась надміру. 

  №3-66гс14 ВСУ , Постанова від 09.09.2014 року  в ЄДРСР 40643113 : «Об'єкти  нерухомого майна, в тому числі з числа тих, що раніше були розміщені в списках (переліках) пам'яток історії та культури республіканського чи місцевого значення відповідно до Закону УРСР №3600, на підставі перехідних положень Закону України від 6 грудня 2004 року № 2245-IV (“Про внесення змін до Закону України “Про охорону культурної спадщини”) не набули статусу пам'яток культурної спадщини, оскільки Кабінетом Міністрів України протягом шестимісячного строку  не виконано вимоги закону і не вирішено питання про включення чи невключення об'єктів нерухомого майна до Державного реєстру нерухомих пам'яток України.»

 Постанова ВГСУ від 07.10.2014 року, в ЄДРСР 40787408 :  «Кабінет Міністрів України не подав на розгляд Верховної Ради України законопроектів (пропозицій) про приведення законів України у відповідність із зазначеними Законами щодо включення чи невключения об'єктів до списків (переліків) пам'яток історії та культури згідно із Законом УРСР № 3600 і до Реєстру нерухомих пам'яток України та затвердження переліку пам'яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації, а отже нежиле приміщення площею 164,7 кв.м. по АДРЕСА_1 не набуло статусу пам'ятки».

  • Like 1
Link to comment
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...