Постановление ВСУ по пересмотру о недействительности договора ипотеки заключенного в период запрета на распоряжение имущетсвом

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА 
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
 
24 травня 2017 року

м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
 
головуючого Охрімчук Л.І.,
суддів: 
Гуменюка В.І.,
Лященко Н.П., 
Романюка Я.М.,
Сімоненко В.М., 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Анна-Д» до Публічного акціонерного товариства «Банк Форум», ОСОБА_1, третя особа – приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_2, про визнання договору іпотеки недійсним за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Анна-Д» про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2016 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 17 вересня 2015 року та рішення Дарницького районного суду м. Києва від 22 липня 2015 року, 
 
в с т а н о в и л а :

У березні 2015 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Анна-Д» (далі – ТОВ «Анна-Д») звернулось до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Банк Форум» (далі – ПАТ «Банк Форум»), ОСОБА_1 про визнання договору іпотеки недійсним. 

ТОВ «Анна-Д» зазначало, що йому на праві власності належала будівля магазину АДРЕСА_1. 

У 2005 році у процесі виконавчого провадження, відкритого за наказом Господарського суду м. Києва, Спеціалізоване державне підприємство «Укрспец'юст» (далі – СДП «Укрспец'юст») провело прилюдні торги з реалізації нерухомого майна ТОВ «Анна-Д», переможцем яких у частині будівлі магазину визнано ОСОБА_1.

ТОВ «Анна-Д» оспорило результати прилюдних торгів у суді, у зв'язку із чим Дарницький районний суд м. Києва ухвалою від 8 листопада 2006 року наклав арешт на вказану будівлю магазину та заборонив ОСОБА_1 відчужувати придбане на торгах нерухоме майно. 

Київський апеляційний господарський суд постановою від 20 травня 2008 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 25 вересня 2008 року, визнав недійсними зазначені прилюдні торги. 

Господарський суд м. Києва рішенням від 25 жовтня 2010 року задовольнив позовні вимоги ТОВ «Анна-Д» про витребування будівлі магазину від суб'єкта підприємницької діяльності ОСОБА_1. 

Указане рішення було виконане, проте позивач позбавлений можливості здійснити державну реєстрацію права власності на будівлю магазину, оскільки в Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна наявний запис про обтяження будівлі магазину. Підставою для обтяження став договір іпотеки від 15 січня 2007 року, укладений між Акціонерним комерційним банком «Форум» (далі – АКБ «Форум»), правонаступником якого є ПАТ «Банк Форум», та ОСОБА_1. 

Посилаючись на те, що зазначений договір іпотеки укладений з порушенням вимог закону, оскільки ОСОБА_1 не мав права його укладати у зв'язку з наявністю ухвали суду про накладення арешту на спірне майно, позивач просив визнати указаний договір іпотеки недійсним. 

Дарницький районний суд м. Києва рішенням від 22 липня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 17 вересня 2015 року, у задоволенні позовних вимог ТОВ «Анна-Д» відмовив. 

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 30 березня 2016 року судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишила без змін. 

У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2016 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 17 вересня 2015 року та рішення Дарницького районного суду м. Києва від 22 липня 2015 року ТОВ «Анна-Д» просить скасувати зазначені судові рішення та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України); невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права.

На обґрунтування заяви ТОВ «Анна-Д» надало копії ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2017 року та постанови Верховного Суду України від 18 січня 2017 року.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ТОВ «Анна-Д» доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 

Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що 19 грудня 2005 року СДП «Укрспец'юст» провело прилюдні торги з реалізації майна, яке належить ТОВ «Анна-Д», а саме: будівлі магазину (павільйон № 1) загальною площею 156,4 кв. м та споруди металевого складу (павільйон № 7) загальною площею 77,7 кв. м АДРЕСА_1. 

Переможцем прилюдних торгів з реалізації зазначеної будівлі магазину став ОСОБА_1. 

26 січня 2006 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу видав ОСОБА_1 свідоцтво про право власності на вказану будівлю магазину, на підставі якого 11 квітня 2006 року Київське МБТІ зареєструвало право приватної власності на цю будівлю магазину за ОСОБА_1. 

Дарницький районний суд м. Києва ухвалою від 8 листопада 2006 року наклав арешт на зазначену будівлю магазину та заборонив ОСОБА_1 та ОСОБА_3 відчужувати нерухоме майно, придбане на торгах 19 грудня 2005 року.

15 січня 2007 року між АКБ «Форум» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, на забезпечення виконання зобов’язань за яким цього ж дня між цими ж сторонами укладено договір іпотеки, за умовами якого ОСОБА_1 передав банку в іпотеку спірну будівлю магазину. Під час посвідчення цього договору іпотеки приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу наклав заборону на відчуження вказаної будівлі магазину та зареєстрував заборону в реєстрі НОМЕР_1. 20 лютого 2007 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу вніс до Державного реєстру іпотек відповідний реєстраційний запис щодо укладення договору іпотеки від 15 січня 2007 року.

20 травня 2008 року Київський апеляційний господарський суд постановою, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 25 вересня 2008 року, визнав недійсними прилюдні торги, проведені 19 грудня 2005 року СДП «Укрспец'юст» з реалізації майна, яке належить ТОВ «Анна-Д», а саме: будівлі магазину (павільйон № 1) загальною площею 156,4 кв. м та споруди металевого складу (павільйон № 7) загальною площею 77,7 кв. м АДРЕСА_1. 

Господарський суд м. Києва рішенням від 25 жовтня 2010 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 1 березня 2011 року та постановою Вищого господарського суду України від 16 листопада 2011 року, витребував у фізичної особи – підприємця ОСОБА_1 нежитлове приміщення – зазначену будівлю магазину на користь ТОВ «Анна-Д».

Дарницький районний суд м. Києва ухвалою від 12 жовтня 2012 року скасував заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 8 листопада 2006 року, шляхом скасування накладеного арешту на спірну будівлю магазину.

25 жовтня 2014 року ТОВ «Анна-Д» звернулось до Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві із заявою про реєстрацію права власності на будівлю магазину, проте 25 листопада 2014 року державний реєстратор Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві виніс рішення про відмову у державній реєстрації права власності на цю будівлю магазину за ТОВ «Анна-Д», оскільки у Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна наявний активний запис про обтяження на зазначену будівлю магазину.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ТОВ «Анна-Д», суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, вважав, що підстав для визнання недійсним оспорюваного договору іпотеки немає, оскільки на момент його укладення до Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна не було внесено запис про арешт будівлі магазину, що є предметом договору іпотеки.

Разом з тим в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2017 року, наданій заявником для порівняння, суд касаційної інстанції, розглядаючи спір про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна, зазначив, що той факт, що встановлені ухвалою суду обмеження (накладення арешту на майно боржника) не було зареєстровано у відповідному державному реєстрі згідно із Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», сам по собі не може слугувати підставою для висновку про відсутність такого обмеження та про існування у відповідача права вільно розпоряджатись нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно відповідачу було відомо. 

Аналогічний правовий висновок міститься і у наданій заявником для порівняння постанові Верховного Суду України від 18 січня 2017 року.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 203, 215 ЦК України та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права. 

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. 

Зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог є підставою для визнання недійсності відповідного правочину (частина перша статті 203, частина перша статті 215 цього Кодексу). 

Згідно із частинами другою та третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). 

Правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, які не є сторонами правочину, визначаючи їх статус як «заінтересовані особи» (статті 215, 216 цього Кодексу). 

Статтею 124 Конституції України визначено принцип обов’язковості судових рішень, який з огляду на положення статей 14, 153 ЦПК України поширюється також на ухвалу суду про забезпечення позову. 

При цьому відповідно до частини третьої статті 151 ЦПК України забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи унеможливити виконання рішення суду.

Отже, метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі з метою запобігання потенційним труднощам у подальшому виконанні такого рішення. 

Ураховуючи особливості мети забезпечення позову, суд розглядає заяву про забезпечення позову у день її надходження, копія ухвали про забезпечення позову надсилається заявнику та заінтересованим особам негайно після її постановлення. Така ухвала суду виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень. Крім того, навіть оскарження ухвали про забезпечення позову не зупиняє її виконання та не перешкоджає подальшому розгляду справи (стаття 153 ЦПК України).

Забезпечення позову по суті – це обмеження суб’єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов’язаних з ним інших осіб з метою забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). 

Зазначені обмеження встановлюються ухвалою суду і вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову (стаття 154 ЦПК України). 

Тому той факт, що встановлені ухвалою суду обмеження не були зареєстровані у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачене Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», не може слугувати підставою для висновку про відсутність таких обмежень і про існування у відповідача права вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно йому було відомо. 

Саме такий по суті висновок міститься й у судових рішеннях, наданих заявником для порівняння.

Таким чином, у справі, яка переглядається, суди не з’ясували, чи було відомо ОСОБА_1 про встановлену судом заборону відчужувати спірну будівлю магазину та чи мав він право вільно розпоряджатись цим нерухомим майном, і дійшли помилкового висновку про те, що спірна будівля магазину станом на час укладення оспорюваного договору іпотеки під забороною на відчуження фактично не перебувала з підстави невнесення до Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна відповідного запису про її арешт.

Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми статей 203, 215 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів. 

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.

Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.

Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України 

п о с т а н о в и л а :

Заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Анна-Д» задовольнити частково.

Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 17 вересня 2015 року та рішення Дарницького районного суду м. Києва від 22 липня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
 
Головуючий Л.І. Охрімчук 
Судді:
В.І. Гуменюк
Н.П. Лященко 
Я.М. Романюк 
В.М. Сімоненко

ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
у справі № 6-640цс17
 
Статтею 124 Конституції України визначено принцип обов’язковості судових рішень, який з огляду на положення статей 14, 153 ЦПК України поширюється також на ухвалу суду про забезпечення позову. 

При цьому відповідно до частини третьої статті 151 ЦПК України забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи унеможливити виконання рішення суду.

Отже, метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі з метою запобігання потенційним труднощам у подальшому виконанні такого рішення. 

Ураховуючи особливості мети забезпечення позову, суд розглядає заяву про забезпечення позову у день її надходження, копія ухвали про забезпечення позову надсилається заявнику та заінтересованим особам негайно після її постановлення. Така ухвала суду виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень. Крім того, навіть оскарження ухвали про забезпечення позову не зупиняє її виконання та не перешкоджає подальшому розгляду справи (стаття 153 ЦПК України). 

Забезпечення позову по суті – це обмеження суб’єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов’язаних з ним інших осіб з метою забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). 

Зазначені обмеження встановлюються ухвалою суду і вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову (стаття 154 ЦПК України). 

Тому той факт, що встановлені ухвалою суду обмеження не були зареєстровані у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачене Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», не може слугувати підставою для висновку про відсутність таких обмежень і про існування у відповідача права вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно йому було відомо. 

Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук

Постанова від 24 травня 2017 року № 6-640цс17

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F36DF1B67391C4D1C2258132004F3823

[ANTIRAID]

ВСУ в очередной раз указал, что тот факт, что установленные постановлением суда ограничения не были зарегистрированы в соответствующем государственном реестре, ведение которого предусмотрено Законом Украины «О государственной регистрации прав на недвижимое имущество и их отягощений», он не может служить основанием для вывода об отсутствии таких ограничений и о существовании у ответчика права свободно распоряжаться недвижимым имуществом, если об установленным судом запретом отчуждать имущество ему было известно.