ANTIRAID

Постановление ВСУ по пересмотру о порядке оспаривания недействительности отнесения банка к категории неплатежеспособных по основаниям нарушения финмониторинга

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

2 members have voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      0
    • Нет
      2
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      0
    • Нет
      2
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 червня 2017 року

м. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Прокопенка О.Б.,
суддів: Волкова О.Ф., Гриціва М.І., Кривенди О.В.,
при секретарі судового засідання Ключник А.Ю.,

за участю представників:
позивача ОСОБА_1 – ОСОБА_2,
Національного банку України (далі – НБУ) – Рудалєвої Л.В., Сапальова В.В., Григорчука В.І., Коренчука А.О.,
Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі – Фонд) – Шевченка Ю.А., Костюкова Д.І.,
третьої особи – публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Союз» (далі – Банк) – Бруска О.В., Качанової Т.І., – 

розглянувши у закритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до НБУ та Фонду, третя особа – Банк, про визнання протиправними і скасування постанови та рішення, зобов’язання вчинити певні дії

в с т а н о в и л а:

У березні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до НБУ та Фонду, у якому просив:

– визнати протиправною та скасувати постанову Правління НБУ від 15 березня 2016 року № 162/БТ «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Союз» (далі – Постанова НБУ);

– визнати протиправним та скасувати рішення виконавчої дирекції Фонду від 15 березня 2016 року № 343 «Про початок процедури ліквідації АТ «КБ «Союз» та делегування повноважень ліквідатора банку» (далі – Рішення Фонду);

– зобов’язати НБУ (в особі його відповідальних осіб, до повноважень яких відноситься вчинення відповідних дій) вчинити всі необхідні дії щодо відновлення функціонування Банку як банківської установи – в обсязі та стані, який існував до прийняття Постанови НБУ (в тому числі, але не виключно – дозволити всі початкові платежі Банку у системі електронних платежів (СЕП) та відновити роботу Банку у системі обміну інформацією та виконання платежів SWIFT. НБУ повідомити усі банки про відновлення роботи Банку в зазначених вище системах).

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 послався на те, що: Банк не допускав систематичного порушення законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансування тероризму та фінансування розповсюдження зброї масового знищення; оскаржувані рішення порушують передбачені, зокрема, статтею 41 Конституції України, статтями 316, 319 Цивільного кодексу України, статтями 3, 25 Закону України від 17 вересня 2008 року № 514-VI «Про акціонерні товариства» права позивача на отримання дивідендів, участь в управлінні справами Банку, розпорядження своїми акціями, отримання у разі ліквідації банку частини його майна або вартості частини його майна тощо та інтереси акціонера.

Суд установив, що ОСОБА_1 є власником простих іменних акцій Банку в кількості 1 343 849 800 штук номінальною вартістю 0,25 грн загальною номінальною вартістю 335 962 450 грн, що складає 99,9888 % частки у статутному капіталі Банку.

26 лютого 2016 року НБУ прийняв розпорядження № 77-р «Про проведення позапланової виїзної перевірки АТ «КБ «Союз»» (далі – розпорядження № 77-р), яким зобов’язав департамент фінансового моніторингу НБУ здійснити з 29 лютого до 12 березня 2016 року позапланову виїзну перевірку Банку (м. Київ, вул. Суворова, буд. 4) стосовно дотримання окремих вимог законодавства з питань фінансового моніторингу за період діяльності з 25 квітня 2015 року до 12 березня 2016 року.

9 березня 2016 року НБУ прийняв розпорядження № 99-р «Про внесення змін до розпорядження Національного банку України від 26 лютого 2016 року № 77-р», яким у зв’язку з виробничою потребою змінено «12 березня» на «9 березня».

За результатами перевірки складено довідку про позапланову перевірку від 9 березня 2016 року, у якій вказано про порушення вимог:

- абзацу першого частини першої статті 6 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1702-VII «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» (далі – Закон № 1702-VII) в частині неналежного виконання обов’язку розробляти, впроваджувати та постійно з урахуванням законодавства оновлювати правила фінансового моніторингу, програми його здійснення та інші внутрішні документи з питань фінансового моніторингу;

- пункту 13 частини другої статті 6 Закону № 1702-VII та пунктів 16, 18 розділу ІІ Положення про порядок організації та проведення перевірок з питань запобігання та протидії легалізації «відмиванню» доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансування тероризму та розповсюдження зброї масового знищення (затвердженого постановою Правління НБУ від 20 червня 2011 року № 197, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 13 липня 2011 року за № 852/19590; далі – Положення № 197) в частині неподання Банком на запит інспекційної групи НБУ як суб’єкта державного фінансового моніторингу документів (у зазначених у запиті обсягах, форматі, порядку і термінах), необхідних для виконання відповідним суб’єктом державного фінансового моніторингу функцій з державного регулювання і нагляду за Банком як суб’єктом первинного фінансового моніторингу.

Розглянувши інформацію департаменту фінансового моніторингу НБУ, Правління НБУ встановило, що Банк допустив систематичне порушення вимог законодавства, яке регулює відносини у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, внаслідок чого прийнято спірну у цій справі Постанову НБУ.

15 березня 2016 року виконавча дирекція Фонду прийняла оскаржуване Рішення. 

Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 28 березня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 26 квітня 2016 року, позов задовольнив. 

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 21 вересня 2016 року постанову окружного адміністративного суду міста Києва від 28 березня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 26 квітня 2016 року залишив без змін.

У заяві про перегляд судового рішення Верховним Судом України з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС), НБУ зазначає, що в доданих до заяви (та доповненнях до неї) ухвалах Вищого адміністративного суду України від 9 лютого 2012 року, 16 липня 2015 року та 9 червня 2016 року (справи №№ К/9991/19230/11, К/800/15389/15 (К/800/15168/15), К/800/4153/16 відповідно) по-іншому, ніж в оскаржуваній ухвалі, застосовано одні й ті ж самі норми матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Просить скасувати всі рішення у справі та ухвалити нове, яким позовну заяву залишити без розгляду. 

Перевіривши наведені у заяві та доповненнях до неї доводи, заперечення на них, заслухавши в судовому засіданні пояснення представників сторін, колегія суддів вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. 

У справі, що розглядається, касаційний суд, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, погодився з їхнім висновком про те, що відповідач у справі не надав належних та допустимих доказів на підтвердження наявності з боку позивача порушень, виявлених за результатом перевірки та викладених у довідці від 9 березня 2016 року, а відтак про наявність підстав для визнання протиправною та скасування Постанови НБУ. Оскільки передумовою початку процедури ліквідації Банку є прийняття НБУ постанови про відкликання ліцензії та ліквідацію Банку, то суди дійшли висновку про наявність підстав для визнання протиправним та скасування Рішення Фонду як похідного. 

Крім того, касаційний суд погодився з доводами суду апеляційної інстанції про те, що відповідно до вимог статті 6 КАС ОСОБА_1 вправі звертатися в порядку адміністративного судочинства для захисту своїх прав, оскільки вважав, що оскаржуваними Постановою НБУ та Рішенням Фонду були порушені його права.

Натомість у наданій на обґрунтування заяви ухвалі Вищого адміністративного суду України від 9 лютого 2012 року цей суд дійшов висновку про відсутність у позивача адміністративної процесуальної дієздатності, оскільки така особа не має права оскаржувати рішення НБУ, що не стосуються цієї особи як такої, що охоплюється наглядовою діяльністю НБУ.

В ухвалі від 9 червня 2016 року Вищий адміністративний суд України, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, погодився з останніми, що невиконання керівництвом фінансової установи вимог щодо організації, розроблення, впровадження, функціонування, моніторингу, перегляду, підтримання та вдосконалення системи управління інформаційною безпекою призвело до заниження рівня інформаційної безпеки та збільшення інформаційної небезпеки банку; застосування до банку заходів впливу шляхом прийняття рішення про віднесення банку до категорії проблемного або неплатоспроможного, навіть якщо ці порушення безпосередньо не призвели до погіршення фінансового стану банку, але несуть загрозу інтересам вкладників та кредиторів, є правомірними; права та інтереси фізичної особи – акціонера акціонерного товариства в аспекті господарських правовідносин, на які вказує позивач, не є тотожними правам та інтересам акціонерного товариства у спірних правовідносинах. Позивач не має належним чином оформленого повноваження представляти інтереси товариства, членом якого він є, звертатися до суду за захистом порушених прав акціонерного товариства. 

Ухвалою від 16 липня 2015 року Вищий адміністративний суд України рішення судів попередніх інстанцій скасував і направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки суди при вирішенні спору не дослідили сукупність ознак, які свідчили б про систематичність порушень, вчинених банком; обсяг та характер порушених прав позивачів оскаржуваними рішеннями, у зв’язку з чим не надав правової оцінки співрозмірності обраного позивачами способу захисту порушених прав. 

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України виходить із такого.

Згідно зі статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Завданням адміністративного судочинства згідно з частиною першою статті 2 КАС є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Статтею 6 КАС встановлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішеннями, діями чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси. 

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб’єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту <...>.

Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами. 

Рішення, прийняті суб’єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 6 КАС.

Отже, обов’язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб’єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. 

Таким чином, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим. 

Статтею 79 Закону України від 7 грудня 2000 року № 2121-ІІІ «Про банки і банківську діяльність» (далі – Закон № 2121-ІІІ) передбачено, що банк або інші особи, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ, мають право оскаржити в суді в установленому законодавством порядку рішення, дії або бездіяльність НБУ чи його посадових осіб.

Відповідно до частини першої статті 72 Закону № 2121-ІІІ НБУ має право здійснювати перевірку осіб, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ, з метою дотримання законодавства щодо банківської діяльності. При здійсненні перевірки НБУ має право вимагати від цих осіб подання будь-якої інформації, необхідної для здійснення перевірки. Інспектовані особи зобов’язані подавати НБУ затребувану інформацію у визначений ним строк.

Згідно з частиною другою зазначеної статті цього Закону до осіб, які можуть бути об’єктом перевірки НБУ, належать власники істотної участі у банку та учасники банківських груп.

Водночас згідно з пунктом 13 частини першої статті 73 Закону № 2121-III у разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об’єктом перевірки НБУ відповідно до цього Закону, банківського законодавства, законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, нормативно-правових актів НБУ, його вимог, встановлених відповідно до статті 66 цього Закону, або здійснення ризикової діяльності, яка загрожує інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, застосування іноземними державами або міждержавними об’єднаннями або міжнародними організаціями санкцій до банків чи власників істотної участі у банках, що становлять загрозу інтересам вкладників чи інших кредиторів банку та/або стабільності банківської системи, НБУ адекватно вчиненому порушенню або рівню такої загрози має право застосувати заходи впливу, до яких, зокрема, належить відкликання банківської ліцензії та ліквідація банку.

Таким чином, з аналізу наведених норм можна зробити висновок, що відповідно до Закону № 2121-ІІІ до суб’єктів оскарження рішень та дій НБУ крім банків віднесено й «інші особи, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ». При цьому норма статті 79 Закону № 2121-ІІІ сформульована у загальному вигляді – як наділення таких суб’єктів правом на оскарження рішень НБУ без конкретизації предмета оскарження.

Крім того, зі змісту статті 79 Закону № 2121-ІІІ убачається, що в ній не міститься жодних застережень щодо можливості оскарження такими особами лише рішень НБУ, які прямо адресовані цим особам. Тому колегія суддів вважає, що вона поширюється на відносини та випадки, коли рішеннями НБУ порушуються права та законні інтереси також й інших осіб, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ.

Віднесення банків до категорії проблемних або неплатоспроможних, а також відкликання банківської ліцензії та ліквідація банків з підстав, визначених Законом № 2121-ІІІ, є заходами адміністративного впливу НБУ і, водночас, засобами реалізації функцій НБУ щодо банківського нагляду. 

У зазначених правовідносинах важливі повноваження набуває Фонд, що виконує спеціальні функції.

Так, відповідно до частин першої та другої статті 3 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі – Закон № 4452-VI) Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права.

Фонд є державною спеціалізованою установою, яка виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб.

Згідно зі статтею 4 Закону № 4452-VI основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку.

Фонд підзвітний Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України та НБУ (стаття 5 Закону № 4452-VI).

Пунктом 7 статті 3 Закону № 4452-VI передбачено, що взаємодія Фонду з НБУ та органами державної влади здійснюється в межах, визначених цим Законом, іншими актами законодавства. 

Частиною першою статті 35 Закону № 4452-VI встановлено, що тимчасовим адміністратором неплатоспроможного банку та ліквідатором банку (крім ліквідації банку за рішенням власників) є Фонд. Здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків Фонд може делегувати призначеній виконавчою дирекцією уповноваженій особі Фонду.

Крім того, статтею 55 Закону № 4452-VI визначена співпраця та координація діяльності між Фондом та НБУ.

Фонд та НБУ співпрацюють з метою забезпечення стабільності банківської системи України і захисту інтересів вкладників та інших кредиторів банків. З цією метою Фонд і НБУ укладають договір про співпрацю, який передбачає засади співробітництва цих установ у процесі регулювання і нагляду за діяльністю банків, застосування до них заходів впливу, інспекційних перевірок банків, здійснення заходів з виведення неплатоспроможних банків з ринку.

Зі змісту наведених норм Закону № 4452-VI, виходячи із спеціальних функцій та завдань діяльності Фонду колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що нормами чинного законодавства діяльність Фонду спрямована на співпрацю з НБУ.

Водночас згідно з положеннями частини першої статті 36 Закону № 4452-VI з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку призупиняються всі повноваження органів банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)) та органів контролю (ревізійної комісії і внутрішнього аудиту). Фонд набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з початку тимчасової адміністрації і до її припинення.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 46 Закону № 4452-VI з дня початку процедури ліквідації банку припиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Якщо в банку, який ліквідується, здійснювалася тимчасова адміністрація, з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку тимчасова адміністрація банку припиняється. Керівники банку звільняються з роботи у зв’язку з ліквідацією банку.

Таким чином, на підставі аналізу змісту Закону № 4452-VI можна дійти висновку, що після введення тимчасової адміністрації всі повноваження виконавчого органу (правління) банку призупиняються, а у разі ліквідації – припиняються. Виходячи з викладеного банк як юридична особа в особі її органів правління позбавлений будь-якої можливості на звернення до суду за захистом порушених прав банку (його акціонерів) з метою оскарження відповідного рішення НБУ, зокрема, про віднесення банку до категорії неплатоспроможних. Водночас Фонд чи уповноважена особа Фонду, якій делеговано повноваження тимчасового адміністратора банку (ліквідатора), в силу норм Закону № 4452-VI у своїй діяльності діє в інтересах НБУ та спрямована на співпрацю з НБУ, а не на звернення до суду з вимогами щодо визнання протиправними дій НБУ та/або оскарження прийнятих НБУ рішень.

Стаття 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі – Закон № 3477-IV) встановлює, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі – Суд) як джерело права. У свою чергу, стаття 18 Закону № 3477-IV визначає порядок посилання на Конвенцію та практику Суду, тобто відповідно до статті 1 цього Закону – практику Суду та Європейської комісії з прав людини.

Суд зазначає, що відповідно до його прецедентної практики право на справедливий судовий розгляд, гарантований статтею 6 параграфа 1 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права як елемент спільної спадщини держав-учасниць (справа Brumarescu v. Romania).

Одним із основних елементів верховенства права є принцип правової визначеності, який, серед іншого, передбачає, що закони мають бути чіткими і зрозумілими, закони не повинні бути суперечливими, а у випадку недостатньої чіткості чи суперечливості норм права вони мають тлумачитися на користь невладного суб’єкта.

Іншим важливим елементом верховенства права є гарантія справедливого судочинства. Так, у справі Bellet v. France Суд зазначив, що «стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів якого є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання в її права».

Крім того, у справі Camberrow MM5 AD against Bulgaria Суд зазначив: «Суд також нагадує, що зневажання правосуб’єктності компанії стосовно того питання, чи є вона «особою», яка безпосередньо постраждала, буде виправданим лише за виняткових обставин, зокрема, коли буде прямо встановлено, що для компанії є неможливим звернення до Суду через органи, створені згідно з її статутом, або – у випадку ліквідації або банкрутства – через її ліквідаторів або конкурсних керуючих (справа Agrotexim and Others v. Greece).

За таких обставин Суд вважає, що через конфлікт інтересів між «ДКБ АД» та його спеціальними керуючими і конкурсними керуючими для самого банку було неможливо подати позов до Суду. Більше того, Суд нагадує, що заявник володів суттєвою часткою участі у розмірі 98 % у банку. Він діяв з веденням частини своєї діяльності через банк і, таким чином, мав пряму особисту зацікавленість у предметі заяви (справа G.J. v. Luxembourg).

Таким чином, Суд встановив, що за особливих обставин цієї справи заявник може заявляти себе потерпілим від заявлених порушень Конвенції, які порушують права «ДКБ АД».

Відповідно до статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право на вільне володіння своїм майном. Жодна особа не може бути позбавлена свого майна, окрім як в інтересах держави та на умовах, передбачених законодавством і загальними принципами міжнародного права.

Проте викладені вище положення жодним чином не повинні порушувати право Держави приводити у виконання такі закони, які вона вважатиме необхідними з метою контролю використання майна відповідно до загальних інтересів або забезпечення сплати податків або інших внесків або штрафів.

Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права і свободи, визначені у Конвенції, порушено, повинен отримати ефективний засіб правового захисту у національному органі, незважаючи на те, що порушення вчинено особами, які діють в офіційній якості.

За викладених обставин колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що Суд, ухвалюючи рішення у зазначеній справі, дійшов висновку, що акції, якими володіє акціонер, є його майном, і позбавлення акціонера можливості отримувати прибуток від таких акцій є порушенням його прав. 

Крім того, відповідно до Положення про порядок реєстрації та ліцензування банків, відкриття відокремлених підрозділів, затвердженого постановою НБУ від 8 березня 2011 року № 306, внаслідок ліквідації Банку ділова репутація позивача втрачає свою бездоганність, у зв’язку з чим він не зможе бути керівником в інших банківських установах, а також позбавлений можливості придбавати банківські установи та розвивати банківський бізнес і продовжувати займатися банківською справою протягом десяти років, що може свідчити про порушення статті 8 Конвенції. 

На підставі викладеного колегія суддів виходячи з принципу верховенства права та практики Суду вважає, що ОСОБА_1, який є акціонером, до того ж і власником істотної участі в Банку, мав право звертатись до суду у зв’язку із втручанням органів державної влади в особі НБУ та Фонду у його права, зокрема право власності, яке закріплено статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції. 

Задовольняючи позовні вимоги про визнання протиправною та скасування Постанови НБУ, суди дійшли висновку, що НБУ, приймаючи оскаржувану Постанову, діяв не на підставі, поза межами повноважень та у спосіб, що суперечить Конституції та законам України. 

Також суди зазначили, що скасування оскаржуваної Постанови НБУ тягне і скасування Рішення Фонду, оскільки останнє прийняте виключно на підставі Постанови НБУ. 

Проте зазначені висновки суду, на думку колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, є передчасними.

Відповідно до Конституції України основною функцією НБУ є забезпечення стабільності грошової одиниці України [стаття 6 Закону України від 20 травня 1999 року № 679-XIV «Про Національний банк України» (далі – Закон № 679-XIV)].

Згідно зі статтею 7 Закону № 679-XIV НБУ виконує й інші функції, зокрема здійснює банківське регулювання та нагляд на індивідуальній та консолідованій основі.

Банківський нагляд – це система контролю та активних впорядкованих дій НБУ, спрямованих на забезпечення дотримання банками та іншими особами, стосовно яких НБУ здійснює наглядову діяльність законодавства України і встановлених нормативів, з метою забезпечення стабільності банківської системи та захисту інтересів вкладників та кредиторів банку (абзац п’ятий частини першої статті 1 Закону № 679-XIV).

Статтею 55 Закону № 679-XIV встановлено, що головна мета банківського регулювання і нагляду – це безпека та фінансова стабільність банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів. НБУ здійснює функції банківського регулювання і нагляду на індивідуальній та консолідованій основі за діяльністю банків та банківських груп у межах та порядку, передбачених законодавством України. НБУ здійснює постійний нагляд за дотриманням банками, їх підрозділами, афілійованими та спорідненими особами банків на території України та за кордоном, банківськими групами, представництвами та філіями іноземних банків в Україні, а також іншими юридичними та фізичними особами банківського законодавства, нормативно-правових актів НБУ і економічних нормативів. НБУ не здійснює перевірок і ревізій фінансово-господарської діяльності осіб, зазначених у цій статті. 

Отже, НБУ здійснює банківське регулювання та нагляд, метою яких є забезпечення стабільності банківської системи і захисту інтересів вкладників та кредиторів банку.

Відповідно до статті 3 Закону № 2121-ІІІ цей Закон регулює відносини, що виникають під час заснування, реєстрації, діяльності, реорганізації та ліквідації банків. 

Положення цього Закону та нормативно-правові акти НБУ застосовуються як до банків, так і до філій іноземних банків. 

Положення зазначеного Закону застосовуються до представництв іноземних банків, що діють на території України, якщо інше не встановлено міжнародними договорами (угодами), згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також до філій українських банків за кордоном та до пов’язаних з банком осіб, визначених статтею 52 Закону № 2121-ІІІ. 

Відповідні положення цього Закону поширюються також на окремі зобов’язання і відповідальність інших осіб, діяльність яких пов’язана з функціонуванням банків.

Частиною другою статті 63 Закону № 2121-III передбачено, що НБУ при здійсненні нагляду за діяльністю банків проводить перевірку банків з питань дотримання ними вимог законодавства, яке регулює відносини у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму, та достатності заходів для запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму.

Правління НБУ згідно з вимогами абзацу дев’ятнадцятого пункту 1 статті 15 Закону № 679-XIV приймає рішення про застосування заходів впливу (санкцій) до банків та інших осіб, діяльність яких перевіряється НБУ відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність» та інших законів України.

За змістом частини першої статті 73 Закону № 2121-III у разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об’єктом перевірки НБУ відповідно до цього Закону, банківського законодавства, законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, нормативно-правових актів НБУ відповідно до цього Закону, або здійснення ризикової діяльності, яка загрожує інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, НБУ адекватно вчиненому порушенню має право застосувати заходи впливу, до яких належить, зокрема, відкликання банківської ліцензії та ліквідація банку.

Підстави відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку визначені у статті 77 Закону № 2121-III, за змістом частин першої та другої якої банк може бути ліквідований:

1) за рішенням власників банку;

2) у разі відкликання НБУ банківської ліцензії з власної ініціативи або за пропозицією Фонду.

НБУ має право відкликати банківську ліцензію з власної ініціативи у разі, якщо:

1) виявлено, що документи, надані для отримання банківської ліцензії, містять недостовірну інформацію;

2) банк не виконав жодної банківської операції протягом року з дня отримання банківської ліцензії;

3) встановлено систематичне порушення банком законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення.

Відповідно до пункту 1.2 розділу ІІІ Положення про застосування Національним банком України заходів впливу, затвердженого постановою НБУ від 17 серпня 2012 року № 346, рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку приймає Правління НБУ.

Відповідно до підпункту 2 пункту 11 розділу ІІ Положення № 197 національний банк за наявності обґрунтованих підстав, зокрема, інформації інших підрозділів НБУ, державних органів, органів нагляду іноземних держав про факти, що свідчать/можуть свідчити про порушення вимог законодавства з питань фінансового моніторингу, може прийняти рішення про проведення позапланової виїзної перевірки банку/установи. 

Згідно з пунктом 12 розділу ІІ цього Положення позапланова виїзна перевірка призначається за окремим дорученням Голови НБУ або уповноваженої ним особи, що оформляється розпорядженням, у якому зазначаються найменування банку/установи, що перевіряється, підстава (підстави), передбачена (передбачені) пунктом 11 цього розділу для проведення виїзної перевірки, строки проведення виїзної перевірки (дати початку і закінчення), період, що підлягає виїзній перевірці, склад інспекційної групи та її керівник (із зазначенням прізвища, імені, по батькові, посади), перелік питань, які підлягають виїзній перевірці, інше (за потреби).

Пунктом 16 розділу ІІ Положення № 197 керівник або заступник керівника інспекційної групи під час проведення виїзної перевірки має право подавати банку/установі запити в письмовій формі про надання необхідних для виїзної перевірки інформації, матеріалів (у тому числі в електронному вигляді у визначених структурі та форматі), документів (їх копій та/або витягів з них) та письмових пояснень щодо проведених фінансових операцій і з інших питань діяльності банку/установи (далі – запит інспекційної групи).

Банк/установа зобов’язаний(а) своєчасно та в повному обсязі надати у визначених форматі, структурі та вигляді на запит інспекційної групи/вимогу керівника НБУ достовірну інформацію, матеріали, документи (їх копії та/або витяги з них), у яких можна прочитати всі написані в них відомості, а також не створювати перешкод проведенню перевірки та надати на першу вимогу доступ керівнику та членам інспекційної групи до всіх оригіналів документів, матеріалів та інформації, у тому числі до тих, що становлять інформацію з обмеженим доступом, що містить захищену законом таємницю, зокрема банківську, комерційну, таємницю фінансового моніторингу, іншу таємницю, та конфіденційну інформацію, необхідних для перевірки, до системи автоматизації банківських операцій, ресурсів автоматизованих банківських систем/автоматизованих систем, що забезпечують здійснення фінансового моніторингу банку/установи, інформаційних ресурсів, до всіх приміщень банку/установи.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 9 КАС суд при вирішенні справи керується принципом законності, згідно з яким вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а згідно з частиною першою статті 159 КАС судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. 

Частина третя статті 2 КАС регламентує, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія).

У цій справі висновки судів про задоволення позову в основному мотивовані тим, що НБУ не надав належних та допустимих доказів на підтвердження наявності з боку позивача порушень, виявлених за результатами перевірки та викладених у довідці від 9 березня 2016 року, а відтак – про наявність підстав для визнання протиправною та скасування Постанови НБУ та Рішення Фонду, тобто жодний факт порушення Банком з питань фінансового моніторингу не був пов’язаний саме з легалізацією (відмиванням) доходів, фінансуванням тероризму та розповсюдженням зброї масового знищення. Доказів на підтвердження факту наявності вказаних суспільно небезпечних дій у діяльності Банку та його клієнтів сторони не надали. Натомість раніше виявлені порушення стосуються порушень різних норм законодавства, що мають здебільшого технічний характер і не мають жодних ознак легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансування тероризму та фінансування розповсюдження зброї масового знищення.

В оскаржуваних судових рішеннях наводяться окремі міркування щодо визнання протиправними та скасування Постанови НБУ і Рішення Фонду, проте суди не дослідили всі обставини справи, що мають значення для правильного її вирішення, які стосуються суті спірних правовідносин, зокрема: рішення судів не містять належного обґрунтування відсутності у НБУ підстав для ухвалення розпорядження № 77-р та розпорядження від 4 березня 2016 року № 90-р «Про внесення змін до розпорядження Національного банку України від 26 лютого 2016 року № 77-р» і проведення відповідної перевірки Банку; не у повній мірі з’ясовано та належним чином не визначено обсяг і характер встановлених Постановою НБУ порушень Банку, що підлягав судовому захисту, у тому числі й обставини щодо порушення Банком вимог пункту 13 частини другої статті 6 Закону № 1702-VII та пунктів 16, 18 розділу II Положення № 197 у частині неподання Банком на запит інспекційної групи НБУ як суб’єкта державного фінансового моніторингу документів (у зазначених у запиті обсягах, форматі, порядку і термінах), необхідних для виконання відповідним суб’єктом державного фінансового моніторингу функцій з державного регулювання і нагляду за Банком як суб’єктом первинного фінансового моніторингу. Водночас ненадання під час перевірки необхідних документів унеможливлювало подальше проведення зазначеної перевірки та могло створити перешкоду для забезпечення виконання НБУ своїх функцій щодо здійснення нагляду за діяльністю Банку, адже саме зазначені обставини стали причиною дострокового закінчення перевірки. 

Крім того, зі змісту Постанови НБУ вбачається, що детальний опис виявленого порушення Банку міститься в доповідній записці департаменту фінансового моніторингу НБУ, а також у довідці перевірки від 9 березня 2016 року, проте зазначені обставини залишилися не дослідженими і не з’ясованими судами, у тому числі – стан організації та функціонування 

ІТ-систем, процесів та ІТ-інфраструктури банку, дотримання ним вимог стандартів СУІБ, виконання вимог інформаційного забезпечення операційної діяльності банку (у тому числі відповідності програмного забезпечення) щодо захисту інформації та документів від підроблення, викривлення та знищення, а також обставини щодо неналежного виконання обов’язку розробляти, впроваджувати та постійно з урахуванням законодавства оновлювати правила фінансового моніторингу, програми його здійснення та інші внутрішні документи з питань фінансового моніторингу відповідно до абзацу першого частини першої статті 6 Закону № 1702-VII.

Таким чином, лише після встановлення цих та інших обставин, які мають суттєве значення для вирішення справи, зокрема і щодо систематичного порушення банком законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, можна дійти висновку щодо обґрунтованості застосування статей 73, 77 Закону № 2121-III, тобто застосування заходу впливу у вигляді ліквідації Банку за систематичне порушення законодавства з питань фінансового моніторингу та висновку щодо співмірності його застосування при встановленні порушень вимог пункту 13 частини другої статті 6 Закону № 1702-VII та пунктів 16, 18 розділу ІІ Положення № 197.

Враховуючи зазначене, суди без належного з’ясування фактичних обставин справи передчасно дійшли висновку, що викладені в позовній заяві вимоги позивача є обґрунтованими.

Водночас для ухвалення рішення по суті позовних вимог з урахуванням наведеного вище правового висновку Верховного Суду України необхідно повно, всебічно та об’єктивно дослідити всі докази у справі та дати їм належну оцінку. 

Верховний Суд України, розглядаючи справу у межах визначеної главою 3 розділу IV КАС компетенції, позбавлений можливості встановлювати необхідні обставини у цій справі та усувати ті порушення, які можуть бути усунуті лише під час нового судового розгляду.

У зв’язку з цим постановлені у справі рішення підлягають скасуванню, а справа – направленню на новий судовий розгляд до суду першої інстанції. 

Під час нового розгляду суду слід вжити передбачених законом заходів, необхідних для з’ясування всіх обставин у справі, та постановити законне й обґрунтоване рішення.

Керуючись пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 241–243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву Національного банку України задовольнити частково.

Постанову окружного адміністративного суду міста Києва від 28 березня 2016 року, ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 26 квітня 2016 року та Вищого адміністративного суду України від 21 вересня 2016 року скасувати.

Справу направити на новий розгляд до окружного адміністративного суду міста Києва.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, передбаченого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий О.Б. Прокопенко
Судді: О.Ф. Волков
М.І. Гриців 
О.В. Кривенда

Постанова від 27 червня 2017 року № 21-3739а16

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2A973BCA49C8FCFBC2258164002D613A

Share this post


Link to post
Share on other sites

Это очередное ярчайшее неправосудное решение, принятое с превышением полномочий. И тут уже речь не о судьях майдана, решения по которым ВСУ обосновывает, что общественность не поймет. Здесь сугубо экономически-политическое решение.

При этом ВСУ сделал единственны правильный вывод, что исходя из принципа верховенства права и практики Суда считает, что акционер и к тому же владелец существенного участия в банке, вправе обращаться в суд в связи с вмешательством органов государственной власти в лице НБУ и Фонда в его права, в том числе право собственности, закреплено статьей 1 Протокола № 1 к Конвенции.

Однако отправляя дело на новое рассмотрение ВСУ превысил полномочия и опустился до оценки доказательств, что не входит в его компетенцию при этом отсутствует неодинаковое применение, что в принципе является основанием для пересмотра.

И это теперь будущее всего украинского судопроизводства в следствии судебной реформы - бесправие и циничная своевольность.

Share this post


Link to post
Share on other sites
В 22.07.2017 в 16:04, ANTIRAID сказал:

Это очередное ярчайшее неправосудное решение, принятое с превышением полномочий. И тут уже речь не о судьях майдана, решения по которым ВСУ обосновывает, что общественность не поймет. Здесь сугубо экономически-политическое решение.

При этом ВСУ сделал единственны правильный вывод, что исходя из принципа верховенства права и практики Суда считает, что акционер и к тому же владелец существенного участия в банке, вправе обращаться в суд в связи с вмешательством органов государственной власти в лице НБУ и Фонда в его права, в том числе право собственности, закреплено статьей 1 Протокола № 1 к Конвенции.

Однако отправляя дело на новое рассмотрение ВСУ превысил полномочия и опустился до оценки доказательств, что не входит в его компетенцию при этом отсутствует неодинаковое применение, что в принципе является основанием для пересмотра.

И это теперь будущее всего украинского судопроизводства в следствии судебной реформы - бесправие и циничная своевольность.

Пересматривали неодинаковое применение норм материального права,а в результате продублировали функции ВАСУ.

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      19 травня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 761/35141/17
      Провадження № 14-474цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ткачука О.С.,
      суддів Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» Стрюкової Ірини Олександрівни, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії по зміні черговості кредиторських вимог, за касаційною скаргою Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» Стрюкової Ірини Олександрівни на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 22 серпня 2018 року, ухвалене суддею Осауловим А.А., та постанову Київського апеляційного суду від 11 грудня 2018 року, прийняту у складі суддів Приходька К.П., Таргоній Д.О., Ігнатченко Н.В.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст та обґрунтування позовних вимог
      1. У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» (далі - уповноважена особа Фонду), Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії по зміні черговості кредиторських вимог з 7 черги до 2 черги акцептованих вимог кредиторів Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» (далі -ПАТ «КБ «Надра»).
      2. Позов мотивовано тим, що рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 30 березня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 12 червня 2015 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 лютого 2016 року, позов ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто з ПАТ «КБ «Надра» на користь ОСОБА_1 компенсацію за роботу у вихідні дні в розмірі 2645 грн 88 коп., суму індексації компенсації за роботу в вихідні дні в розмірі 1 542 грн 54 коп. та середній заробіток за час затримки розрахунку в розмірі 338 672 грн 64 коп.
      3. У зв`язку з ліквідацією ПАТ «КБ «Надра», позивач 08 липня 2015 року звернулась до уповноваженої особи Фонду із заявою про задоволення вимог на загальну суму 342 861 грн 06 коп. як кредитора, передбаченого пунктом 2 частини першої статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (2 черга).
      4. Листом Уповноваженої особи Фонду від 19 листопада 2015 року позивача повідомлено, що її визнано кредитором ПАТ КБ «Надра». Разом з тим належні від ПАТ КБ «Надра» грошові суми були включені до різних черг кредиторських вимог, зокрема кредиторські вимоги по виплаті компенсації за роботу у вихідні та неробочі дні та компенсації втрати частини заробітної плати внаслідок порушення строків її виплати було включено до 2 черги, а вимоги в частині компенсаційної виплати за порушення права на оплату праці (середній заробіток за час затримки розрахунку) у розмірі 338 672 грн 64 коп. - до 7 черги.
      5. Позивач вважає такі дії відповідача щодо віднесення частини її кредиторських вимог до 7 черги безпідставними, необґрунтованими та такими, що не відповідають вимогам Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», вимогам Конвенції Міжнародної організації праці «Про захист вимог працівників у випадку неплатоспроможності роботодавця», статті 124 Конституції України та статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» щодо обов`язковості судових рішень, у зв`язку з чим просила задовольнити її позов.
      Короткий зміст судових рішень
      6. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 22 серпня 2018 року, залишеним без зміни постановою Київського апеляційного суду від 11 грудня 2018 року, позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано протиправним включення уповноваженою особою Фонду кредиторських вимог ОСОБА_1 на суму 338 672 грн 64 коп. до ПАТ «КБ «Надра» до 7-ї черги у реєстрі акцептованих вимог кредиторів ПАТ «КБ «Надра». Зобов`язану уповноважену особу Фонду змінити черговість кредиторських вимог ОСОБА_1 до ПАТ «КБ «Надра» на суму 338 672 грн 64 коп., стягнутих згідно з рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 30 березня 2015 року, до кредиторських вимог другої черги у реєстрі акцептованих вимог кредиторів ПАТ «КБ «Надра». Розподілено судові витрати.
      7. Судові рішення мотивовані тим, що зобов`язання ПАТ «КБ «Надра» перед позивачем виникли до початку процедури ліквідації, рішенням суду на користь останньої стягнуто середній заробіток за час затримки розрахунку і ці вимоги згідно з пунктом 2 частини першої статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» входять до другої черги кредиторських вимог як вимоги щодо виплати заробітної плати.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      8. 14 грудня 2018 року уповноважена особа Фонду Стрюкова І.О. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 , посилаючись при цьому на те, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та дійшли помилкового висновку про те, що середній заробіток за час затримки розрахунку входить у структуру заробітної плати, тому помилково вважали, що вимоги позивача до банку про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку підлягають зарахуванню до другої черги акцептованих вимог кредиторів банку.
      Доводи інших учасників справи
      9. 30 січня 2019 року надійшов відзив від ОСОБА_1 на касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, судові рішення без змін.
      10. 4 липня 2019 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 звернувся з клопотанням про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду у зв`язку з наявністю виключної правової проблеми.
      Рух справи в суді касаційної інстанції
      11. Ухвалою Верховного Суду від 20 грудня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано справу з Шевченківського районного суду м. Києва.
      12. 07 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до частин четвертої, п`ятої статті 403 ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      13. 02 вересня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку письмового провадження.
      14. 12 листопада 2019 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 - звернувся до Великої Палати Верховного Суду із заявою про відвід суддів Ткачука О.С., Ситнік О.М., Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г. на підставі пункту 5 частини першої статті 36 та статті 37 ЦПК України.
      15. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у задоволенні заяви представника ОСОБА_1 про відвід суддів Великої Палати Верховного Суду відмовлено.
      Короткий виклад обставин справи
      16. Судами встановлено, що рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 30 березня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 12 червня 2015 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 лютого 2016 року, позов ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто з ПАТ «КБ «Надра» на користь ОСОБА_1 компенсацію за роботу у вихідні дні в розмірі 2645 грн 88 коп., суму індексації компенсації за роботу в вихідні дні в розмірі 1 542 грн 54 коп. та середній заробіток за час затримки розрахунку в розмірі 338 672 грн 64 коп.
      17. У зв`язку з ліквідацією ПАТ «КБ «Надра», ОСОБА_1 08 липня 2015 року звернулась до Уповноваженої особи Фонду із заявою про задоволення вимог на загальну суму 342 861 грн 06 коп. як кредитора, передбаченого пунктом 2 частини першої статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (2 черга).
      18. Листом Уповноваженої особи Фонду від 19 листопада 2015 року позивача повідомлено, що її визнано кредитором ПАТ «КБ «Надра». Разом з тим належні від ПАТ «КБ «Надра» грошові суми були включені до різних черг кредиторських вимог, зокрема кредиторські вимоги по виплаті компенсації за роботу у вихідні та неробочі дні та компенсації втрати частини заробітної плати внаслідок порушення строків її виплати було включено до 2 черги, а вимоги в частині компенсаційної виплати за порушення права на оплату праці (середній заробіток за час затримки розрахунку) в розмірі 338 672 грн 64 коп. - до 7 черги.
      19. Пред`являючи позов, ОСОБА_1 посилалася на те, що середній заробіток за час затримки розрахунку входить до фонду заробітної плати, тому її вимоги в частині виплати цього заробітку мають бути включені до 2 черги
      20. Позивач вважає такі дії відповідача щодо віднесення частини її кредиторських вимог до 7 черги безпідставними, необґрунтованими та такими, що не відповідають вимогам Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», вимогам Конвенції Міжнародної організації праці «Про захист вимог працівників у випадку неплатоспроможності роботодавця», статті 124 Конституції України та статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» щодо обов`язковості судових рішень, у зв`язку з чим просила задовольнити її позов.
      Позиція Верховного Суду
      21. Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
      22. Статтею 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
      23. Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
      24. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
      25. Водночас відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України заробітною платою є винагорода, яка виплачується працівникові за виконану ним роботу. Відшкодування, яке сплачується за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, не відповідає цим ознакам заробітної плати, оскільки виплачується не за виконану працівником роботу, а за затримку розрахунків при звільненні.
      26. При цьому середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою (зокрема компенсація працівникам втрат частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати) у розумінні статті 2 Закону України «Про оплату праці».
      27. До такого правового висновку Велика Палата Верховного Суду дійшла, зокрема, у постанові від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-301гс18).
      28. Тому відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, хоча і розраховується, виходячи з середнього заробітку працівника, однак не є заробітною платою.
      29. Зважаючи на наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що присуджений до стягнення за рішенням суду середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні підлягає задоволенню відповідно до пункту 7 частини першої статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» в сьому чергу.
      30. Аналогічний висновок щодо черговості задоволення вимог кредитора до боржника, який перебуває у стадії ліквідації, про відшкодування сум, передбачених статтею 117 КЗпП України, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18), відступати від якої немає підстав.
      31. Отже, уповноважена особа Фонду правомірно включила вимоги ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні до сьомої черги вимог кредиторів ПАТ «КБ «Надра». Відтак, позов ОСОБА_1 Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим та таким, що задоволенню не підлягає.
      32. Наведеного суди першої та апеляційної інстанцій не врахували та безпідставно вважали, що вимоги позивача про стягнення сум, передбачених статтею 117 КЗпП України, підлягають включенню до другої черги вимог кредиторів ПАТ «КБ «Надра».
      33. Ураховуючи викладене, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 22 серпня 2018 року та постанова Київського апеляційного суду від 11 грудня 2018 року підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 .
      Щодо судових витрат
      34. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено: якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      35. Частиною першою статті 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
      36. Ураховуючи висновок Великої Палати Верховного Суду про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , судові витрати покладаються на неї.
      Керуючись статтями 402-404, 409, 412, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА :
      Касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» Стрюкової Ірини Олександрівни задовольнити.
      Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 22 серпня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 11 грудня 2018 року скасувати, ухвалити нове рішення у справі.
      У задоволенні позову ОСОБА_1 до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» Стрюкової Ірини Олександрівни, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії по зміні черговості кредиторських вимог відмовити.
      Стягнути з ОСОБА_1 (код: НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ), на користь Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Стрюкової Ірини Олександрівни (ЄДРПОУ 20025456, адреса: 04053, м. Київ, вул. Січових Стрільців, 15) сплачені ним суми судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 1 920 (одна тисяча дев`ятсот двадцять) гривень та касаційної скарги - у розмірі 2 560 (дві тисячі п`ятсот шістдесят) гривень.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя -доповідач О.С. Ткачук
      Судді: Н.О. Антонюк О.Р. Кібенко
      Т .О. Анцупова В.С. Князєв
      С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко
      В.В. Британчук Н.П. Лященко
      Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко
      М.І. Гриців В.В. Пророк
      В.І. Данішевська Л.І. Рогач
      Ж.М. Єленіна В.Ю. Уркевич
      О.С. Золотніков О.Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 90021622
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      5 травня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 750/3917/17
      Провадження № 14-24цс20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О. М.,
      суддів : Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Князєва В. С., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю.,
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_1 ,
      відповідач - Публічне акціонерне товариство «Дельта банк» (далі - АТ «Дельта банк», банк),
      третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ «Дельта банк» (далі - Фонд, уповноважена особа Фонду відповідно),
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу АТ «Дельта банк» на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 1 червня 2017 року у складі судді Карапута Л. В. та ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 17 серпня 2017 року у складі колегії суддів Кузюри Л. В., Бечка Є. М., Лакізи Г. П. у справі за позовом ОСОБА_1 до АТ «Дельта банк», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - уповноважена особа Фонду, про захист прав споживача фінансових послуг та
      ВСТАНОВИЛА:
      1. Короткий зміст позовних вимог
      1.1. У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з указаним позовом, у якому просила визнати дійсним укладений 9 лютого 2015 року нею та АТ «Дельта банк» договір банківського вкладу (депозиту) «Найкращий від Миколая» у гривнях; визнати за нею право на відшкодування заборгованості за цим вкладом у розмірі 200 000,00 грн за рахунок коштів Фонду.
      1.2. На обґрунтування своїх вимог позивачка зазначила, що 9 лютого 2015 року вона та АТ «Дельта банк» уклали договір банківського вкладу (депозиту) у гривнях, відповідно до умов якого банк залучив як депозит суму у розмірі 200 000,00 грн на строк до 8 серпня 2015 року.
      1.3. Листом АТ «Дельта банк» від 1 жовтня 2015 року повідомило ОСОБА_1 , що укладений ними договір є нікчемним у силу вимог статті 38 Закону України від 23 лютого 2012 року№ 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»(далі - Закон № 4452-VI).
      1.4. Крім того, позивачка вказала, що її не повідомлено про включення до загального переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду. При цьому жодних правових підстав для невключення ОСОБА_1 до переліку вкладників АТ «Дельта банк», які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, немає. Також позивачка зауважила, що 2 вересня 2016 року вона особисто отримала нараховані на суму вкладу відсотки у розмірі 2 043,15 грн.
      2. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      2.1. Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 1 червня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Чернігівської області від 17 серпня 2017 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано дійсним укладений 9 лютого 2015 року між ОСОБА_1 та АТ «Дельта банк» договір банківського вкладу (депозиту) № 005-24504-090215 «Найкращий від Миколая» у гривнях. В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
      2.2. Суди першої й апеляційної інстанцій вважали, що оскільки зарахування коштів на вкладний рахунок позивачки відбувалося відповідно до вимог закону та згідно з умовами укладеної сторонами угоди, то підстави для визнання правочину, укладеного з позивачкою, нікчемним відповідно до пункту 7 частини третьої статті 38 Закону № 4452-VI відсутні.
      2.3. Також суди встановили, що постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 16 травня 2017 року задоволено адміністративний позов ОСОБА_1 . Зобов`язано уповноважену особу Фонду Кадирова Владислава Володимировича подати Фонду додаткову інформацію щодо ОСОБА_1 як вкладника, що має право на відшкодування коштів за вкладом у АТ «Дельта банк» за рахунок коштів Фонду за договором банківського вкладу (депозиту) «Найкращий від Миколая» від 9 лютого 2015 року № 005-24504-090215, укладеним АТ «Дельта банк» та ОСОБА_1 , у межах гарантованої суми відшкодування.
      2.4. З огляду на вказану постанову та керуючись частиною третьою статті 61 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій), згідно з якою обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, суди попередніх інстанцій прийшли до висновку, що позовні вимоги про визнання дійсним укладеного 9 лютого 2015 року між ОСОБА_1 та АТ «Дельта банк» договору банківського вкладу (депозиту) № 005-24504-090215 «Найкращий від Миколая» у гривнях підлягають задоволенню.
      2.5. Крім цього, суди вказали, що оскільки Фонд не залучений до участі у справі як відповідач, то не підлягають задоволенню позовні вимоги про визнання за позивачем права на відшкодування заборгованості за вкладом на підставі вказаного договору банківського вкладу (депозиту) у розмірі 200 000,00 грн за рахунок коштів Фонду.
      2.6. Разом з цим суди зауважили, що належним способом захисту прав позивача буде саме включення його до переліку вкладників АТ «Дельта банк», які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, а після цього - і до загального реєстру вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, так як договір є дійсним.
      3. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог та доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      3.1. У вересні 2017 року ПАТ «Дельта банк» подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій, які просило скасувати, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
      3.2. Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд першої інстанції не надав значення нормам Закону № 4452-VI, згідно з якими уповноваженій особі Фонду для визнання правочинів нікчемними не потрібно вчиняти будь-якої дії. Нікчемний правочин достатньо лише виявити, і цей правочин є нікчемним у силу прямої вказівки закону.
      3.3. Суди проігнорували пояснення відповідача, що у зв`язку з укладенням спірних договорів банківського вкладу відкрито депозитні рахунки, кошти на які надійшли безготівковим внутрішньобанківським переводом шляхом так званого штучного «дроблення» великого депозиту іншого клієнта банку - ОСОБА_3 . Тобто фактичного переміщення «реальних» грошових коштів не відбулося.
      3.4. Суди не надали правової оцінки тому факту, що кошти на рахунок позивача фактично вносилися третіми особами шляхом безготівкового перерахування, що є порушенням приписів нормативно-правових актів Національного банку України, а сама операція є незаконною і такою, що порушує не тільки приписи законодавства, а й суперечить договірним умовам.
      3.5. Позивач ні на підставі закону, ні на підставі договору банківського вкладу не міг отримати на свій вкладний (депозитний) рахунок переказ з іншого вкладного (депозитного) рахунку, який йому не належить.
      3.6. Суди не надали належної правової оцінки таким фактам:
      - договір банківського вкладу позивачем і банком укладено з порушенням публічного порядку його укладення, а додаткова угода вказує про надання банком позивачу переваг перед іншими вкладниками, що в силу закону свідчить про його нікчемність;
      - відкриття рахунків та «внесення» нових вкладів носить масовий характер, а зараховані на рахунки суми призводять до появи вкладів, розмір яких точно відповідає граничному розміру відшкодування, гарантованого державою;
      - кошти на рахунок позивача не вносилися, а відбувся технічний перерозподіл загальних пасивів банку шляхом зменшення великого вкладу третьої особи до розмірів граничної суми відшкодування, і в результаті таких дій наноситься шкода правопорядку.
      3.7. Таким чином, висновки судів першої й апеляційної інстанцій про дійсність договору банківського вкладу є необґрунтованими, суди неправильно застосували до спірних правовідносин положення статей 37, 38 Закону № 4452-VI.
      4. Позиція інших учасників справи
      4.1. У запереченнях на касаційну скаргу представник позивачки посилався на те, що при вирішенні спору судами правильно застосовані норми матеріального права. На підставі належним чином оцінених доказів суди зробили висновки про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог, а доводи касаційної скарги не спростовують правильних по суті судових рішень.
      5. Рух справи у суді касаційної інстанції
      5.1. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 вересня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою.
      5.2. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким ЦПК України викладено в новій редакції.
      5.3. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      5.4. У червні 2018 року справу передано до Верховного Суду.
      5.5. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 7 жовтня 2019 року справу призначено до судового розгляду.
      5.6. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 жовтня 2019 року справу передано на розгляд Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду.
      5.7. Ухвалою Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 28 листопада 2019 року зазначену справу прийнято до розгляду, призначено розгляд справи Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду.
      5.8. Ухвалою Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частини четверту, п`яту статті 403 ЦПК України (у редакції, чинній на час передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду), відповідно до яких суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати; якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
      5.9. Постановляючи ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Об`єднана палата Касаційного цивільного суду керувалася тим, що є підстави відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати Верховного Суду, та є необхідність формування єдиної правозастосовчої практики.
      5.10. Мотивуючи ухвалу, Об`єднана палата Касаційного цивільного суду зауважила, що у постанові від 5 червня 2018 року у справі № 598/1470/15-ц (провадження № 14-160цс18) за позовом про визнання договору банківського вкладу дійсним Велика Палата Верховного Суду із посиланням на частину другу статті 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зазначила, що сторона, яка прагне визнання правочину, як такого, що породжує конкретні правові наслідки, може заявити вимогу про визнання такого правочину (договору) дійсним.
      5.11. Разом з тим, у постанові від 18 вересня 2019 року у справі № 638/17850/17 (провадження № 14-341цс19) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що не підлягає розгляду в порядку позовного провадження в судах (цивільному, господарському чи адміністративному) спір про встановлення юридичного факту у спорі з відповідачем та Фондом щодо права на отримання гарантованого відшкодування банківського вкладу.
      5.12. При цьому зазначила, що спір стосовно формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та затвердження реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів з урахуванням установленого частиною першою статті 26 Закону № 4452-VI граничного розміру відшкодування за вкладами.
      5.13. Подібна правова позиція висловлена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 квітня 2018 року у справі № 820/11591/15 та від 4 липня 2018 року у справі № 826/1476/15, а також у багатьох інших.
      5.14. Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала, що є необхідність відступлення від висновку щодо застосування вказаних норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 598/1470/15-ц.
      5.15. Адже, приймаючи постанови від 18 вересня 2018 року у справі № 638/17850/17, від 12 квітня 2018 року у справі № 820/11591/15, від 4 липня 2018 року у справі № 826/1476/15, Велика Палата Верховного Суду не відступила від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові від 5 червня 2018 року у справі № 598/1470/15-ц.
      5.16. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 14 лютого 2020 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.
      6. Фактичні обставини справи
      6.1. Суди встановили, що 9 лютого 2015 року позивачка та АТ «Дельта банк» уклали договір банківського вкладу (депозиту) № 005-24504-090215 «Найкращий від Миколая», відповідно до умов якого банк залучив від ОСОБА_1 як вклад (депозит) суму у розмірі 200 000,00 грн на строк до 8 серпня 2015 року.
      6.2. 9 лютого 2015 року ті самі сторони уклали додаткову угоду № 1 до договору № 005-24504-090215, згідно з якою пункт 1.8 договору виклали в такій редакції: «зарахування вкладу на рахунок здійснюється з власного поточного або вкладного (депозитного) рахунку вкладника, відкритого в банку, або шляхом перерахування з відкритого в банку поточного рахунку іншої фізичної особи-резидента, або готівкою через касу банку в день укладання сторонами цього договору».
      6.3. Кошти на відкритий банком вкладний рахунок позивачки № НОМЕР_1 внесено ОСОБА_3 безготівковим переказом 9 лютого 2015 року на підставі платіжного доручення № 45626953.
      6.4. 2 березня 2015 року постановою Правління Національного банку України (далі - НБУ) № 150 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» до категорії неплатоспроможних», виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення від 2 березня 2015 року за № 51 «Про запровадження тимчасової адміністрації в АТ «Дельта банк», згідно з яким з 3 березня 2015 року запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду на здійснення тимчасової адміністрації в АТ «Дельта банк» Кадирова В. В.
      6.5. Рішеннями виконавчої дирекції Фонду № 71 від 8 квітня 2015 року та № 147 від 3 вересня 2015 року строк здійснення тимчасової адміністрації запроваджено на шість місяців та продовжено до 2 жовтня 2015 року включно.
      6.6. 2 жовтня 2015 року постановою НБУ № 664 відкликано банківську ліцензію та розпочато процедуру ліквідації АТ «Дельта банк» з 5 жовтня 2015 року по 4 жовтня 2017 року включно.
      6.7. Протоколом від 15 вересня 2015 року засідання комісії з перевірки правочинів (договорів) за вкладними операціями АТ «Дельта банк» затверджено результати перевірки, якими виявлено правочини з вкладними операціями, що є нікчемними згідно з пунктом 7 частини третьої статті 38 Закону № 4452-VI.
      6.8. 23 вересня 2015 року АТ «Дельта банк» надіслало ОСОБА_1 повідомлення про нікчемність договору банківського вкладу (депозиту) від 9 лютого 2015 року № 005-24504-090215 на підставі статті 38 Закону № 4452-VI.
      6.9. 2 вересня 2016 року позивачка отримала проценти за вкладом у розмірі 2043,15 грн.
      6.10. Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 16 травня 2017 року задоволено адміністративний позов ОСОБА_1 у справі № 825/507/17. Зобов`язано уповноважену особу Фонду Кадирова В. В. подати Фонду додаткову інформацію щодо ОСОБА_1 як вкладника, що має право на відшкодування коштів за вкладом в АТ «Дельта банк» за рахунок коштів Фонду за договором банківського вкладу (депозиту) «Найкращий від Миколая» у гривнях від 9 лютого 2015 року № 005-24504-090215, укладеним між АТ «Дельта банк» та ОСОБА_1 , у межах гарантованої суми відшкодування. Підставою для звернення до суду з адміністративним позовом у цій справі слугувало встановлення відповідачем нікчемності договору банківського вкладу, невключення до переліку вкладників, що мають право на відшкодування коштів за вкладами у банку за рахунок Фонду.
      6.11. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду постановою від 17 липня 2019 року у справі № 825/507/17 касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду на ліквідацію АТ «Дельта банк» Кадирова В. В. залишив без задоволення, а постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 16 травня 2017 року - без змін.
      7. Мотиви з яких виходить Велика Палата Верховного Суду та застосоване нею законодавство.
      Щодо обраного позивачем способу захисту
      7.1. За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
      7.2.Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
      7.3. За статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.
      7.4. Європейський суд з прав людини у своїй практиці, зокрема, у рішеннях від 13 травня 1980 року у справі «Артіко проти Італії» (пункт 35), рішенні від 30 травня 2013 року у справі «Наталія Михайленко проти України» (пункт 32), визначає, що Конвенція призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних.
      7.5. Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів визначений статтею 16 ЦК України.
      7.6. Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.
      7.7. Особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту такого свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором.
      7.8. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14 - 144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18) та від 4 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (№ 12-304гс18).
      7.9. У справі, що розглядається, ОСОБА_1 звертаючись до суду з позовом просила визнати дійсним укладений 9 лютого 2015 року між нею та АТ «Дельта банк» договір банківського вкладу (депозиту) «Найкращий від Миколая» у гривнях, який відповідачем віднесено до нікчемних у розумінні частини третьої статті 38 Закону № 4452-VI; визнати за нею право на відшкодування заборгованості за цим вкладом у розмірі 200 000,00 грн за рахунок коштів Фонду.
      7.10. Законом № 4452-VI установлені правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, відносини між Фондом, банками, уповноваженою особою Фонду і фізичними особами.
      7.11. Відповідно до статті 3 цього Закону Фондє установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб і виведення неплатоспроможних банків з ринку.
      7.12. Частина друга статті 26 Закону № 4452-VI передбачає, що вкладник має право на одержання гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру відшкодування коштів за вкладами. Виконавча дирекція Фонду затверджує реєстр відшкодувань вкладникам для здійснення виплат відповідно до наданого уповноваженою особою Фонду переліку рахунків, за якими вкладник має право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду.
      7.13. Відповідно до частини п`ятої статті 34 Закону № 4452-VI під час тимчасової адміністрації Фонд має повне і виняткове право управляти банком відповідно до цього Закону, нормативно-правових актів Фонду та вживати дії, передбачені планом врегулювання.
      7.14. Відповідно до частини першої статті 36 вказаного Закону Фонд набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення.
      7.15. Згідно з частиною третьою статті 37 Закону № 4452-VI уповноважена особа Фонду діє від імені банку в межах повноваженнях Фонду.
      7.16. Аналіз функцій Фонду, викладених у статтях 4, 26, 27, 37, 38 вказаного Закону, свідчить про те, що Фонд бере участь у правовідносинах у різних статусах: з одного боку, він ухвалює обов`язкові для банків та інших осіб рішення, а з іншого - здійснює повноваження органів управління банку, який виводиться з ринку, тобто представляє банк у приватноправових відносинах з третіми особами.
      7.17. За статтею 38 Закону № 4452-VI Фонд (уповноважена особа) зобов`язаний забезпечити збереження активів і документації банку, зокрема, протягом дії тимчасової адміністрації забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті.
      7.18. Водночас стаття 215 ЦК України визначає загальні засади недійсності правочину. Відповідно до частини другої цієї статті недійсним є правочин, якщо його недійсність установлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
      У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.
      7.19. Тож за результатами перевірки, здійсненої Фондом відповідно до статті 38 Закону № 4452-VI, виявляються правочини, які є нікчемними в силу приписів (на підставі) закону. При виявленні таких правочинів Фонд, його уповноважена особа чи банк не наділені повноваженнями визнавати або встановлювати нікчемність правочинів. Вони лише виявляють і фіксують у відповідному наказі ті правочини, які є нікчемними, виходячи з приписів закону.
      7.20. Отже, відповідний правочин є нікчемним не за рішенням уповноваженої особи Фонду, яке є внутрішнім розпорядчим документом, прийнятим уповноваженою особою, що здійснює повноваження органу управління банку, а відповідно до закону з моменту його укладення на підставі частини другої статті 215 ЦК України та частини третьої статті 38 Закону № 4452-VI.
      7.21. Така позиція відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним, зокрема, в постановах від 16 травня 2018 року у справі № 910/24198/16, від 4 липня 2018 року у справі № 819/353/16 та від 5 грудня 2018 року у справі № 826/23064/15, від 27 лютого 2019 року у справі № 826/8273/16 під час розгляду спорів у подібних правовідносинах, відступати від яких Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав.
      7.22. Наслідки нікчемності правочину також настають для сторін у силу прямих вимог статті 216 ЦК України, за змістом якої недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.
      7.23. Разом з тим, як вже зазначалося вище, у випадках, встановлених ЦК України, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.
      7.24. Такий випадок передбачений, зокрема, частиною другою статті 220 ЦК України, за змістом якої суд може (за наявності певних умов) визнати дійсним договір, який є нікчемним у зв`язку з недодержанням сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення такого договору.
      7.25. Також за абзацом другим частини другої статті 221 ЦК України на вимогу заінтересованої особи суд може визнати дійсним правочин, нікчемний за абзацом першим частини другої цієї статті, якщо буде встановлено, що він вчинений на користь малолітньої особи.
      7.26. З системного аналізу наведених норм вбачаються певні ознаки, що є спільними для випадків, коли законодавець передбачає визнання правочину дійсним за рішенням суду.
      7.27. Так, у кожному з наведених випадків відповідний правочин є нікчемним у силу прямої вказівки закону на те і ці підстави існуючої нікчемності правочину, як і обставини, у зв`язку з якими вони склалися, визнаються та не оспорюються сторонами.
      7.28. Сторони усвідомлюють, що правочин не спричинив та не спричинятиме в майбутньому будь-яких правових наслідків, крім наслідків його нікчемності, не спричиняє прав і обов`язків, які малися на меті внаслідок вчинення такого правочину.
      7.29. Оскільки сторони усвідомлюють нікчемність правочину в силу припису закону, то метою звернення заінтересованої особи до суду є надання юридичної сили, легітимності такому нікчемному правочину шляхом прийняття про це судового рішення, що і зумовить настання відповідних прав та обов`язків у сторін правочину.
      7.30. Повноваження суду щодо узаконення нікчемного правочину чітко та недвозначно передбачені цивільним законодавством.
      7.31. Тож визнання нікчемного правочину дійсним на підставі рішення суду є можливе у випадках, прямо встановлених цивільним законодавством, тоді цивільні права і обов`язки виникають з рішення суду (частина п`ята статті 11 ЦК України), а без такого рішення суду не існували та не існуватимуть.
      7.32. Натомість вимога про визнання правочину дійсним та наведені підстави позову у справі, що розглядається, наведеним вище ознакам не відповідають.
      7.33. Навпаки, за змістом позовних вимог позивачка вважає, що укладений 9 лютого 2015 року нею та АТ «Дельта банк» договір банківського вкладу, віднесений Фондом до нікчемних у розумінні частини третьої статті 38 Закону № 4452-VI, таким не є, підстави та обставини його нікчемності відсутні, з чим інша сторона не погоджується. Саме тому, а не в силу відсутності судового рішення про дійсність (узаконення) нікчемного правочину, порушене її право на відшкодування коштів за вкладом у неплатоспроможному банку за рахунок Фонду, а її не повідомлено про її включення до загального переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду.
      7.34. Отже, заявлена у цій справі вимога про визнання правочину щодо укладення договору банківського вкладу дійсним за своєю природою є вимогою про встановлення юридичного факту у спорі щодо права на отримання гарантованого відшкодування. Позивачка у цьому провадженні просить суд установити та надати правову оцінку обставинам, які підлягають встановленню та оцінці судами в іншій справі у межах спору позивачки з Фондом про її право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду чи у межах спору позивачки з АТ «Дельта банк» щодо права на включення її вимог до реєстру акцептованих вимог кредиторів.
      7.35. Що ж до вимоги про визнання за позивачкою права на відшкодування заборгованості за цим вкладом за рахунок коштів Фонду, то така вимога за своєю правовою природою стосується саме формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду та затвердження такого реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат, а отже є публічно-правовим спором і належить до юрисдикції адміністративних судів з урахуванням установленого частиною першою статті 26 Закону № 4452-VI граничного розміру відшкодування за вкладами.
      7.36. Відповідні правові позиції у подібних правовідносинах було висловлено в постановах Великої Палати Верховного Суду, зокрема від 12 квітня 2018 року у справі №820/11591/15, від 4 липня 2018 року у справі № 826/1476/15, від 23 січня 2019 року у справі № 761/2512/18, від 24 квітня 2019 року у справі № 761/2499/18 та від 4 вересня 2019 року у справі № 466/7405/16-ц.
      7.37. Тож у разі, якщо позивачка вважає, що невключення її до загального реєстру вкладників, які мають право на гарантоване відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, за відсутності законних підстав відносити спірний правочин до нікчемних у розумінні частини третьої статті 38 Закону № 4452-VI, порушує її майнові права вкладника банку, то позивачка не позбавлена можливості звернутися до суду за захистом своїх прав в інший спосіб, з урахуванням статті 54 Закону № 4452-VI. Подібний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 598/1470/15-ц (провадження № 14-160цс18).
      7.38. І, як з`ясували самі ж суди попередніх інстанцій, позивачка вже скористалася наданою їй можливістю, а спір про її право на гарантоване відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду є вже вирішеним у межах справи № 825/507/17, у якій постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 16 травня 2017 року задоволено адміністративний позов ОСОБА_1 та зобов`язано уповноважену особу Фонду Кадирова В. В. подати Фонду додаткову інформацію щодо ОСОБА_1 як вкладника, що має право на відшкодування коштів за вкладом в АТ «Дельта банк» за рахунок коштів Фонду за договором банківського вкладу (депозиту) «Найкращий від Миколая» від 9 лютого 2015 року № 005-24504-090215, укладеним АТ «Дельта банк» та ОСОБА_1 , у межах гарантованої суми відшкодування.
      7.39. При цьому судам слід враховувати, що для порівняння юридичних спорів та висновку про вирішення спору судом важливі не тільки юридичні моменти (формальна різниця у заявлених позивачем вимогах), а фактичні підстави спору. Справа стосуватиметься вирішення певного питання, якщо в його основі є спір про ті ж самі факти (в даному випадку - чи має позивач право на гарантовану суму відшкодування в межах договору банківського вкладу (депозиту) «Найкращий від Миколая» від 9 лютого 2015 року № 005-24504-090215, чи ні). Інший підхід призводитиме до можливості всупереч принципу правової визначеності поставити у межах іншого судового провадження під сумнів та фактично переглянути рішення суду у вирішеному спорі поза встановленою процедурою перегляду.
      7.40. Відтак суди першої й апеляційної інстанцій дійшли помилкового висновку про задоволення позовної вимоги щодо визнання дійсним договору банківського вкладу, який віднесено до нікчемних правочинів у розумінні частини третьої статті 38 Закону № 4452-VI, як належного способу захисту порушеного права у спірних правовідносинах. Не врахували, що фактично йдеться не про надання судовим рішенням юридичної сили нікчемному правочину, а про встановлення юридичного факту для вирішення іншого спору - про визнання за позивачкою права на гарантоване державою відшкодування, яке за своєю суттю є публічно-правовим та не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства.
      8. Щодо відступу від висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду
      8.1. Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала, що є необхідність відступлення від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 598/1470/15-ц, де із посиланням на частину другу статті 215 ЦК України Велика Палата Верховного Суду зазначила, що сторона, яка прагне визнання правочину, як такого, що породжує конкретні правові наслідки, може заявити вимогу про визнання такого правочину (договору) дійсним.
      8.2. Постановою Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 598/1470/15-ц скасовано ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 19 липня 2016 року про закриття провадження у цій справі як справи адміністративної юрисдикції, з підстав порушення норм процесуального права; справу направлено до апеляційного суду для продовження розгляду в порядку цивільного судочинства.
      8.3. Також на сторінці 3 постанови Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 598/1470/15-ц зазначено таке:
      «В абзаці другому частини другої статті 215 ЦК України закріплено, що у випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. У такому випадку якщо сторона прагне визнання правочину як такого, що породжує конкретні правові наслідки, вона може заявити вимоги про визнання такого правочину (договору) дійсним».
      8.4. За змістом цієї постанови наведені у касаційній скарзі доводи, які стосуються суті позовних вимог, не розглядалися касаційним судом за відповідних підстав перегляду процесуального судового рішення із викладенням висновку про застосування норми права. Посилання на норму права, яка передбачає можливість визнання правочину дійсним у випадках, встановлених цим Кодексом, та на мету такого визнання - настання правових наслідків, зумовлених правочином, не суперечить змісту постанови у справі № 750/3917/17.
      8.5. З огляду на викладене, підстав для відступу від указаного висновку Велика Палата Верховного Суду не вбачає.
      8.6. Водночас у постанові від 18 вересня 2019 року у справі № 638/17850/17 за позовом фізичної особи до уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку, Фонду, Велика Палата Верховного Суду визначила, що вимога позивача до уповноваженої особи Фонду та Фонду про визнання правочину позивача з третьою особою у справі (юридичною особою) дійсним є фактично вимогою про встановлення юридичного факту у спорі з відповідачами щодо права на отримання гарантованого відшкодування, а тому не підлягає розгляду в порядку позовного провадження в судах (цивільному, господарському чи адміністративному).
      8.7. У справі № 820/11591/15 розглядався адміністративний позов фізичної особи до Фонду, уповноваженої особи Фонду, треті особи: відділення банку, банк, про стягнення суми та зобов`язання вчинити певні дії, а саме: зобов`язання уповноваженої особи Фонду внести позивача до списку вкладників за договорами банківського вкладу, укладеним з банком; стягнення з Фонду на користь позивача гарантованої суми відшкодування вкладу разом із нарахованими процентами за банківським вкладом.
      8.8. У цій справі у постанові від 12 квітня 2018 року Велика Палата Верховного Суду, вирішуючи питання юрисдикційності спору, зробила висновок, що спір стосовно формування переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та затвердження реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів.
      8.9. Аналогічний висновок Велика Палата Верховного Суду зробила у постанові від 4 липня 2018 року у справі № 826/1476/15 за позовом фізичної особи до Фонду, уповноваженої особи Фонду про визнання неправомірною бездіяльності, зобов`язання вчинити певні дії. Разом із цим, Велика Палата Верховного Суду скасувала оскаржувані судові рішення та направила справу на новий судовий розгляд. При цьому вважала, що суди попередніх інстанцій зробили передчасний висновок про відмову у задоволенні позову, не встановивши фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору.
      8.10. З огляду на зміст указаних постанов у справах № 638/17850/17, № 820/11591/15 та № 826/1476/15 і наведений вище зміст постанови від 5 червня 2018 року у справі № 598/1470/15-ц, підстав для відступу від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові № 598/1470/15-ц, немає.
      9. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      9.1. У частинах першій і другій статті 414 ЦПК України передбачено, що судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 і 257 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19?22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги.
      9.2. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      9.3. Ураховуючи, що, спір у частині визнання дійсним договору банківського вкладу, який віднесено до недійсних у розумінні статті 38 Закону № 4452-VI не підлягає розгляду в судах взагалі, а позовні вимоги до банку в частині визнання за позивачкою права на відшкодування заборгованості за цим вкладом не відносяться до юрисдикції загальних судів, ухвалені у цій справі судові рішення слід скасувати, а провадження у справі - закрити.
      10. Щодо розподілу судових витрат
      10.1. Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
      10.2. Якщо інше не передбачено законом, у разі закриття провадження у справі судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина сьома статті 141 ЦПК України).
      10.3. Сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила, за ухвалою суду в разі закриття провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв`язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях (пункт 5 частини першої статті 7 Закону України від 8 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір»). Такого клопотання матеріали справи не містять.
      Керуючись статтями 255, 409, 414-416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» задовольнити частково.
      Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 1 червня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 17 серпня 2017 року у справі № 750/3917/17- скасувати.
      Провадження у справі № 750/3917/17 закрити.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О. М. Ситнік
      Судді: Н. О. Антонюк В. С. Князєв
      Т. О. Анцупова Н. П. Лященко
      В. В. Британчук О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов В. В. Пророк
      М. І. Гриців Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима О. С.Ткачук
      В. І. Данішевська В. Ю. Уркевич
      Ж. М. Єленіна
      Відповідно до частини третьої статті 415 ЦПК України постанова оформлена суддею Рогач Л. І.
      Джерело: ЄДРСР 89822237
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      27 травня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 1-1/07
      Провадження № 13-15зво20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді-доповідача Єленіної Ж. М.,
      суддів: Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      за участю секретаря судового засідання Забєліної О. О.,
      прокурора Антонець О. В.,
      засудженого ОСОБА_1 ,
      захисника Похила О. М.,
      розглянула в судовому засіданні заяву засудженого ОСОБА_1 про перегляд вироку Апеляційного суду Полтавської області від 14 грудня 2007 року та ухвали Верховного Суду України від 10 липня 2008 року з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом і
      ВСТАНОВИЛА:
      І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
      Обставини, встановлені рішенням суду першої інстанції, та короткий зміст рішень судів
      Вироком Апеляційного суду Полтавської області від 14 грудня 2007 року ОСОБА_1 засуджено: за ч. 2 ст. 17, ч. 4 ст. 19, п. «а», «и» ст. 93 Кримінального кодексу України 1960 року (далі - КК 1960 року) - до покарання у виді позбавлення волі на строк 9 років з конфіскацією Ѕ частини майна, що є його власністю; за ч. 1 ст. 263 КК 1960 року - до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки. На підставі ст. 42 КК 1960 року за сукупністю злочинів ОСОБА_1 остаточно визначено покарання у виді позбавлення волі на строк 9 років з конфіскацією Ѕ частини належного йому майна.
      Цим же вироком засуджено ОСОБА_2 , питання про перегляд судових рішень щодо якого не порушується.
      Як установив суд, у вересні 2000 року ОСОБА_1 з корисливих мотивів вирішив організувати вбивство ОСОБА_3 як конкурента на ринку металобрухту. Виконання злочину він замовив за винагороду в сумі 3000 дол. США ОСОБА_2 , якому передав для цього незаконно придбаний ним у невстановленої слідством особи пістолет системи Макарова з 8 патронами.
      Виконуючи замовлення, ОСОБА_2 15 вересня 2000 року приблизно о 21 год. біля будинку № 24 на вул. Леніна у м. Комсомольську Полтавської області з метою позбавлення ОСОБА_3 життя кілька разів вистрілив у нього із зазначеної вище зброї. Однак, вперше стріляючи в людину, ОСОБА_2 не зміг довести до кінця свій злочинний умисел, а ОСОБА_3 встиг забігти в під`їзд будинку і завдяки цьому врятувався. У результаті замаху на його життя потерпілий отримав тілесні ушкодження середньої тяжкості у виді двох наскрізних вогнепальних кульових поранень грудної клітини та плеча, після чого йому було надано кваліфіковану медичну допомогу. Таким чином, смерть ОСОБА_3 не настала з причин, що не залежали від волі співучасників злочину.
      У подальшому ОСОБА_2 повернув пістолет ОСОБА_1 , котрий заплатив йому обіцяну суму винагороди та з метою приховання слідів злочину розібрав зброю і викинув у річку Дніпро.
      Ухвалою Верховного Суду України від 10 липня 2008 року вирок суду першої інстанції щодо ОСОБА_1 в частині його засудження за частиною 1 ст. 263 КК скасовано із закриттям провадження у справі на підставі п. 3 ст. 49 КК у зв`язку з закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності. У решті вирок щодо цього засудженого залишено без зміни.
      Короткий зміст рішення Європейського суду з прав людини
      Рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд, міжнародна судова установа) від 23 січня 2020 року у справі «Головко проти України» (Case of Golovko v. Ukraine) констатовано недотримання Україною у кримінальній справі щодо ОСОБА_1 вимог статті 3 у процесуальному аспекті, пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція).
      Як визнала міжнародна судова установа, держава не дотрималася своїх зобов`язань у процесуальному аспекті статті 3 Конвенції у зв`язку з непроведенням за доводами ОСОБА_1 про жорстоке поводження ефективного розслідування.
      Порушення права ОСОБА_1 за пунктом 1, підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції, за висновками ЄСПЛ, полягало в незабезпеченні його обов`язковою правовою допомогою адвоката під час перших допитів щодо обставин посягання на життя ОСОБА_3 04-05 лютого 2003 року, у ході відтворення обстановки і обставин події 11 лютого 2003 року, а також у ненаданні впродовж семи днів доступу до захисника, запрошеного дружиною заявника. Існування вагомих підстав, які б виправдовували обмеження ОСОБА_1 в реалізації права на захист, уповноважені органи держави не довели.
      Міжнародна судова установа звернула увагу на те, що хоча станом на 04-05 лютого 2003 року ОСОБА_1 офіційно інкримінувалося вчинення лише адміністративного правопорушення, фактично з ним поводилися як з підозрюваним у замаху на умисне вбивство за обтяжуючих обставин. Зумовлена цим невизначеність у сукупності із незабезпеченням професійною юридичною допомогою позбавляла ОСОБА_1 можливості скористатися процесуальними гарантіями, встановленими для підозрюваного, обвинуваченого нормами міжнародного права та національного законодавства.
      Як установив ЄСПЛ, під час судового розгляду не було виправлено допущених під час досудового слідства процесуальних порушень, оскільки національний суд не здійснив належної перевірки небезпідставних доводів заявника про незаконність одержання його початкових визнавальних показань, у тому числі штучне оформлення матеріалів про адміністративне правопорушення для затримання й допиту його щодо обставин злочину в позапроцесуальний спосіб. Попри те, що ОСОБА_1 відмовився від своїх початкових свідчень невдовзі після вступу у справу захисників, обраних ним на власний розсуд, суд визнав допустимими доказами показання заявника, відібрані на початку досудового розслідування без участі адвоката, і використав їх в обвинувальному вироку як частину доказової бази.
      ІІ. ПОЗИЦІЯ ЗАЯВНИКА Й ІНШИХ УЧАСНИКІВ СУДОВОГО ПРОВАДЖЕННЯ
      Короткий зміст вимог заяви про перегляд судових рішень та узагальнені доводи учасників судового провадження
      24 лютого 2020 року (згідно зі штемпелем вхідної кореспонденції на заяві) засуджений ОСОБА_1 , не погоджуючись із постановленими щодо нього судовими рішеннями, звернувся до Верховного Суду із заявою про їх перегляд за виключними обставинами.
      У заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 порушує питання про скасування вироку й ухвали і направлення справи на новий судовий розгляд на підставі констатованого міжнародною судовою установою порушення Україною міжнародних зобов`язань під час судового розгляду кримінальної справи щодо нього. На обґрунтування своїх вимог наводить обставини та їх правову оцінку, аналогічні викладеним у рішенні ЄСПЛ.
      Як на істотне порушення вимог кримінально-процесуального закону засуджений посилається на: відсутність законного представництва під час його первинного допиту 04-05 лютого 2003 року та написання явки з повинною, отриманої під тиском і за відсутності захисника; ненадання йому до 12 лютого 2003 року доступу до захисника, якого найняла його дружина (доступ до адвоката затягнувся на сім днів); наявність перешкоди на ранніх етапах розслідування адвокатом, який був призначений захищати заявника за рекомендацією слідчого; проведення відтворення обстановки та обставин події 11 лютого 2003 року за відсутності його захисника; сумнівну ефективність та достовірність первинної та вирішальної судово-медичної експертизи від 06 лютого 2003 року його як заявника, яка була проведена в присутності одного з працівників поліції, причетного до жорстокого поводження з ним, та необґрунтоване неприйняття висновку судово-медичної експертизи, складеної ліцензійним приватним центром судово-медичної експенртизи на його прохання 29 травня 2004 року, поряд з ігноруванням експертного висновку, виданого Головним бюро судово-медичних експертиз Міністерства охорони здоров`я України 03 квітня 2007 року за клопотання його адвоката; невідповідність принципам ефективності процедури розслідування його скарг шляхом проведення дізнання без відкриття повномасштабного кримінального провадження та без надання йому статусу потерпілого; проведення його першого допиту з питань жорстокого поводження лише через 3 роки та 5 місяців після цих подій.
      У заяві ОСОБА_1 посилається на те, що встановлені порушення Конвенції зробили кримінальне провадження несправедливим в цілому.
      Також ОСОБА_1 у своїй заяві наголошує, що з аналогічними доводами він раніше звертався до Верховного Суду України, проте їх не було належним чином розглянуто.
      Посилаючись на вимоги Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-VI «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV), ОСОБА_1 вказує на те, що вказані порушення Конвенції є підставою для застосування додаткових заходів індивідуального характеру у виді скасування постановлених щодо нього судових рішень, а саме вироку судової колегії у кримінальних справах Апеляційного суду Полтавської області від 14 грудня 2007 року та ухвали Верховного Суду України від 10 липня 2008 року, й призначення нового розгляду.
      У запереченнях на заяву ОСОБА_1 прокурор просить задовольнити її частково: виключити посилання як на джерела доказів на явку з повинною заявника від 05 лютого 2003 року, протокол відтворення обстановки та обставин події від 11 лютого 2003 року, а також на дані висновків судово-трасологічної експертизи № 3128 від 30 травня 2003 року, судово-балістичної експертизи № 3121 від 27 травня 2003 року та криміналістичної експертизи № 3115 від 27 травня 2003 року як на засоби доказування, похідні від недопустимих доказів. У решті прокурор вважає за необхідне залишити вирок та ухвалу без зміни.
      В обґрунтування наведеного прокурор зазначає, що, крім даних явки з повинною ОСОБА_1 та його початкових показань, висновки судів про винуватість заявника у вчиненні злочинів ґрунтуються на сукупності інших доказів, досліджених та оцінених під час судового розгляду, на допустимість яких констатовані міжнародною судовою установою порушення Україною міжнародних зобов`язань не вплинули.
      Потерпілий ОСОБА_3 у своїх поясненнях, які за змістом є запереченнями на заяву засудженого, наводить доводи й аргументи, що є аналогічними викладеним у запереченнях прокурора.
      До початку судового розгляду від засудженого ОСОБА_2 надійшла заява, в якій він не заперечує судовий розгляд проводити без його участі у зв`язку з відсутністю міжміського пасажирського та будь-якого іншого сполучення, оскільки з 12 березня 2020 року в Україні запроваджено карантин.
      У судовому засіданні засуджений ОСОБА_1 та його захисник Похил О. М. підтримали позицію, викладену у заяві. Зазначили про необхідність застосування заходу індивідуального характеру з відновлення попереднього юридичного стану заявника шляхом скасування судових рішень щодо ОСОБА_1 і направлення справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.
      Прокурор заперечувала щодо задоволення вимог заявника та висловила низку аргументів на користь того, що порушення прав ОСОБА_1 можуть бути виправлені без скасування судових рішень. Прокурор вказала на повноваження Великої Палати Верховного Суду змінити судові рішення в частині виключення з обсягу доказової бази недопустимих доказів.
      ІІІ. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ ТА МОТИВИ, ЯКИМИ КЕРУВАВСЯ СУД ПРИ УХВАЛЕННІ ПОСТАНОВИ
      Щодо правових наслідків констатованих ЄСПЛ порушень Конвенції
      Рішення ЄСПЛ від 23 січня 2020 року у справі «Головко проти України» (Case of Golovko v. Ukraine) набуло статусу остаточного у день його винесення відповідно до пункту 2 статті 28 Конвенції.
      У цьому рішенні міжнародна судова установа визнала, що в основі порушення Україною конвенційних зобов`язань лежали допущені у справі суттєві процедурні помилки. Ці помилки ставлять під сумнів висновки за результатами судового розгляду щодо ОСОБА_1 , свідчать про невідповідність вимогам Конвенції вироку щодо заявника та дають підстави вважати його засудження несправедливим.
      Зокрема, як видно з матеріалів справи, при постановленні обвинувального вироку суд першої інстанції послався в обґрунтування своїх висновків, зокрема, на явку з повинною ОСОБА_1 від 05 лютого 2003 року, протокол його допиту та на протокол відтворення обстановки та обставин події від 11 лютого 2003 року, проведення яких відбувалось із порушенням права заявника на захист.
      ЄСПЛ встановлено, що первинні зізнавальні показання заявника, отримані за відсутності правової допомоги, становили важливий, якщо не ключовий, елемент доказів обвинувачення проти нього.
      Суд, враховуючи твердження самих працівників міліції про те, що 04 лютого 2003 року вони отримали інформацію про причетність заявника до інциденту з ОСОБА_3 та затримали заявника для перевірки цієї інформації, зауважив, що відповідно до практики Суду за пунктом 1 та підпунктом «с» пунктом 3 статті 6 Конвенції заявник мав право на правову допомогу з моменту першого допиту його як підозрюваного працівниками міліції.
      Однак, на той момент щодо нього не було порушено жодного кримінального провадження, а його було затримано лише у зв`язку з не пов`язаним із цим (дрібним) адміністративним правопорушенням. Суд дійшов висновку, що насправді до заявника було застосовано адміністративний арешт для сприяння проведенню його допиту як підозрюваного.
      Проведені надалі із заявником слідчі дії вказували на існування підстав для підозри заявника ще до написання ним явки з повинною. Із цього слідує, що на момент, коли ОСОБА_1 почав писати «явку з повинною», у самостійному конвенційному розумінні вже існували «кримінальні обвинувачення», які вимагали застосування гарантій статті 6 Конвенції, а заявник мав право на доступ до захисника під час його першого допиту.
      Суд послідовно розглядає забезпечення доступу до захисника на ранніх етапах як процесуальну гарантію права не свідчити проти себе та як основоположну гарантію недопущення жорстокого поводження, відмічаючи особливу уразливість підозрюваного/обвинуваченого на початкових етапах провадження, коли він потрапляє у стресову ситуацію та зіштовхується з положеннями кримінального законодавства. Будь-який виняток щодо реалізації цього права має бути чітко визначено, а його застосування має бути суворо обмежено в часі. Ці принципи є особливо актуальними у справах з обвинуваченнями у вчиненні тяжких злочинів, бо саме у випадку, коли особі загрожує найсуворіше покарання, демократичні суспільства мають максимально можливою мірою забезпечувати її право на справедливий судовий розгляд.
      Водночас ЄСПЛ зауважив, що лише після написання явки з повинною заявника представляв захисник, якого заявнику запропонував слідчий, котрий, крім того, з невідомих причин був відсутній під час проведення відтворення обстановки та обставин події 11 лютого 2003 року, коли було знайдено важливі речові докази.
      Так, згідно з матеріалами справи 06 лютого 2003 року було проведено відтворення обстановки та обставин події на місці, де заявник нібито викинув у річку пістолет і магазин до нього. Двоє залучених водолазів не знайшли нічого вартого уваги слідства. Заявник і захисник при цьому були присутніми. 11 лютого 2003 року відтворення обстановки та обставин події було продовжено. Цього разу заявник був присутній без свого захисника. Водолази підняли з дна річки зворотну пружину та магазин з двома кулями всередині. Згідно з твердженнями заявника ці предмети були підкинуті працівниками міліції. Він посилався на відеозапис проведення цієї слідчої дії, на якому нібито було видно, що слідчий повідомив про знаходження зазначених предметів до того, як водолаз піднявся з ними на поверхню. Заявник на відеокамеру заявив, що до нього було застосовано електричний струм (т. 2, а. с. 9-10).
      При цьому ніколи не стверджувалося, що заявник прямо або опосередковано відмовлявся від свого права на захист під час проведення цієї слідчої дії.
      Крім того, Суд зауважив, що ще одним відповідним і важливим фактором за цих обставин є затримка у доступі заявника до захисника, найнятого дружиною заявника 05 лютого 2003 року для представлення її чоловіка. Тоді як Уряд стверджував, що не міг прояснити це питання, посилаючись на відсутність відповідних документів (див. п. 129 Рішення ЄСПЛ), вбачається достатньо встановленим те, що захисника вперше було допущено до провадження лише 12 лютого 2003 року. Тобто із затримкою на сім днів.
      З огляду на зазначене Суд дійшов висновку, що право заявника на доступ до захисника було обмежено у зв`язку із: відсутністю захисника під час першого допиту 04-05 лютого 2003 року (не заперечується, що хоча 04 лютого 2003 року заявнику пред`явили обвинувачення, а згодом визнали винним у вчиненні адміністративного правопорушення, його допитали у зв`язку зі стрільбою у ОСОБА_3 ); відсутністю його захисника під час відтворення обстановки та обставин події 11 лютого 2003 року; затримкою на сім днів його доступу до захисника, найнятого його дружиною.
      Констатуючи відсутність яких-небудь виключних обставин, які могли б виправдати обмеження права заявника на правову допомогу, ЄСПЛ зауважив, що у порушеному щодо заявника кримінальному провадженні не було виправлено процесуальних недоліків, які виникли на стадії досудового слідства.
      Висновки й аргументи міжнародної судової установи, зокрема ґрунтуються на положеннях Конституції України та Кримінально-процесуального кодексу України в редакції 1960 року (далі - КПК 1960 року).
      Так, відповідно до ст. 59 Конституції України, ст. 43, 43-1 КПК 1960 року підозрюваний, обвинувачений має право користуватися правовою допомогою захисника і мати побачення з ним до першого допиту. Реалізація права на захист є одним із основоположних принципів кримінального судочинства.
      Відповідно до вимог п. 4 ч. 1 ст. 45 КПК 1960 року участь захисника при провадженні дізнання, досудового слідства і в розгляді кримінальної справи в суді першої інстанції є обов`язковою, коли санкція статті, за якою кваліфікується злочин, передбачає довічне ув`язнення, - з моменту затримання особи чи пред`явлення їй обвинувачення.
      Наведена норма закону стосується і складання протоколу явки з повинною, відібрання первинних показань при допиті особи, обвинуваченої у вчиненні особливо тяжкого злочину.
      Згідно з вимогами п. 3 ч. 2 ст. 370 КПК 1960 року порушення права обвинуваченого на захист є істотним порушенням вимог кримінального-процесуального закону та безумовною підставою для скасування вироку.
      Суди зазначені вимоги закону при постановленні судових рішень не врахували.
      Як убачається з матеріалів справи, з початку досудового слідства ОСОБА_1 давав зізнавальні показання. Проте ОСОБА_1 відмовився від своїх первинних зізнавальних показань невдовзі після того, як його почали представляти захисники, вибрані на власний розсуд, а не захисник, запропонований йому слідчим, й згодом заперечив будь-яку причетність до вчинення злочину з ОСОБА_3 .
      Встановлюючи винуватість ОСОБА_1 , суд першої інстанції не перевірив належним чином доводів про порушення його права на захист, а саме обмеження права на доступ до захисника, незважаючи на кваліфікацію його дій за ч. 2 ст. 17, ч. 4 ст. 19, п. «а», «и» ст. 93, ч. 1 ст. 263 КК 1960 року, котра вимагала обов`язкової участі захисника з моменту затримання особи чи першого допиту.
      Не перевірялися судом і твердження ОСОБА_1 стосовно відсутності його захисника 11 лютого 2003 року під час відтворення обстановки та обставин події, а також затримки на сім днів в доступі до захисника, найнятого його дружиною.
      Не було змістовно розглянуто небезпідставну скаргу ОСОБА_1 , що справа про адміністративне правопорушення щодо нього була сфабрикована для забезпечення можливості його допиту без дотримання необхідних гарантій для реалізації його процесуальних прав як підозрюваного за окремим обвинуваченням.
      Вказані процесуальні недоліки не було виправлено під час судового розгляду, а порушення права на захист ОСОБА_1 не знайшли належної правової оцінки у вироку суду першої інстанції.
      Більше того, у суді першої інстанції ОСОБА_1 оскаржив докази, отримані з порушенням його права на захист, і заперечив проти їхнього використання. Однак його аргументи судом першої інстанції було відхилено.
      На аналогічні порушення як на підставу для скасування вироку вказували у касаційних скаргах з доповненнями засуджений ОСОБА_1 та його захисник. Зокрема, порушували питання про скасування вироку та направлення справи на нове розслідування, посилаючись на неповноту та однобічність у дослідженні обставин справи. Зазначали, що висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи. Посилались на застосування до нього недозволених методів ведення слідства, внаслідок чого була написана явка з повинною, в якій він обмовив себе у скоєнні злочину. Вказували, що у нього не було мотивів замовляти вбивство ОСОБА_3 . На думку ОСОБА_1 , висновки суду ґрунтувалися на сфальсифікованих доказах.
      У своєму рішенні Верховним Судом України, який переглядав справу у другій (та остаточній) інстанції, ці аргументи скаржників не було належним чином перевірено та спростовано.
      Розглядаючи, зокрема, доводи касаційних скарг заявника та його захисника, Верховний Суд України, усупереч вимогам ст. 395 КПК 1960 року, обмежився лише посиланням на докази винуватості ОСОБА_1 , законність отримання яких ставилася під сумнів скаржниками.
      Оцінюючи вплив допущених під час досудового розслідування порушень конвенційних прав ОСОБА_1 на справедливість судового провадження, ЄСПЛ виходив з того, що суди апеляційної й касаційної інстанцій під час обґрунтування своїх висновків про доведеність висунутого ОСОБА_1 обвинувачення в замовленні з корисливих мотивів та в організації умисного вбивства ОСОБА_3 , смерть якого не настала з незалежних від його волі обставин, а також в незаконному придбанні, носінні та зберіганні вогнепальної зброї та бойових припасів до неї, використали письмові докази, які отримано з обмеженнямправа заявника на доступ до захисника (зокрема, явка з повинною, допит підозрюваного, відтворення обстановки й обставин вчинення злочину).
      Виходячи з викладеного та оцінюючи загальну справедливість судового розгляду щодо ОСОБА_1 , ЄСПЛ дійшов висновку, що в порушеному щодо заявника кримінальному провадженні за обвинуваченням у вчиненні інкримінованих злочинів під час судового розгляду не було виправлено процесуальних недоліків, які виникли на стадії досудового слідства, і у зв`язку з цим було порушено пункт 1 та підпункт «с» пункту 3 статті 6 Конвенції.
      Отже, наведене свідчить про відсутність під час розгляду справи щодо ОСОБА_1 судами апеляційної та касаційної інстанцій відповідних процесуальних гарантій, передбачених національним законодавством та практикою, які можна було б вважати такими, що врівноважили обмеження права заявника на правову допомогу та забезпечили загальну справедливість кримінального провадження.
      Спосіб виправлення констатованих ЄСПЛ порушень Конвенції
      Україна взяла на себе зобов`язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (ст. 1 Конвенції).
      Правовими гарантіями держави є внормовані і формалізовані нею обов`язкові принципи (норми), які забезпечують реалізацію прав і свобод відповідно до нормативних приписів їх здійснення, а також їх охорону та захист.
      Стаття 3 Конвенції гарантує, що нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.
      Відповідно до положень статті 6 Конвенції: кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення (п. 1); кожен обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має право захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя (підп. «с» п. 3).
      Така гарантія забезпечується шляхом урахування норм Конвенції та практики Суду в національному праві з огляду на ст. 17 Закону № 3477-IV, згідно з якою суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
      Відповідно до пункту 1 статті 46 Конвенції та ст. 2 Закону № 3477-IV рішення ЄСПЛ є обов`язковими для виконання Україною.
      Відповідно до положень глави 3 Закону № 3477-IV встановлене цим судом порушення Конвенції може бути виправлено шляхом виплати грошової компенсації, вжиття додаткових заходів індивідуального і загального характеру.
      За ст. 10 цього Закону додатковими щодо виплати відшкодування (ст. 7-9 Закону) заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ.
      Згідно з п. ІІ Рекомендації № R (2000) 2 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини», прийнятої на 694-му засіданні заступників міністрів 19 січня 2000 року, повторний розгляд справи з відновленням провадження визнається адекватним способом поновлення прав і його пропонується застосовувати особливо:
      і) коли потерпіла сторона і далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;
      іі) коли рішення Суду спонукає до висновку, що (а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції або (b) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.
      Очевидно, що засудження особи та відбуття нею покарання за вироком становить негативні наслідки констатованих міжнародною судовою установою порушень.
      Оскільки право на захист належить до загальновизнаних принципів міжнародного права й розглядається як необхідна умова забезпечення права на справедливий судовий розгляд, порушення цього права є однією з беззаперечних підстав для скасування вироку та інших рішень у провадженні.
      Звертаючись із заявою про скасування судових рішень щодо себе ОСОБА_1 фактично порушує питання про забезпечення йому на підставі рішення ЄСПЛ права на такий захід індивідуального характеру як відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції ( restitutio in integrum).
      Відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється, зокрема, шляхом повторного судового розгляду з відновленням провадження у справі.
      Згідно з ч. 1 ст. 467 Кримінального процесуального кодексу України в редакції 2012 року (далі - КПК) при ухваленні за наслідками кримінального провадження за виключними обставинами рішення суд користується повноваженнями суду відповідної інстанції. Таким чином, приймаючи відповідне рішення, Велика Палата Верховного Суду користується повноваженнями суду касаційної інстанції в частині способу виправлення помилок, допущених судами нижчого рівня, з урахуванням особливостей, установлених спеціальною нормою ст. 467 КПК.
      Відповідно до ст. 433 КПК, якою визначаються межі перегляду судом касаційної інстанції, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
      Саме тому особливої уваги Велика Палата Верховного Суду має приділяти оцінці достатності сукупності доказів, що залишились після виключення з обсягу доказової бази доказів, отриманих внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, а також тих доказів, що були отримані завдяки інформації з таких джерел. Така позиція була висловлена і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 1-07/07.
      Застосування доктрини «плодів отруєного дерева» вимагає здійснення логічних операцій щодо встановлення джерела походження інформації, завдяки якій було здобуто кожен доказ, яким обґрунтовується судове рішення. Відділяючи докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотних порушень прав і свобод людини, встановлених рішенням ЄСПЛ, від доказів, отриманих з джерел не пов`язаних ані прямо, ані опосередковано із такою інформацією, суд з повноваженнями касаційної інстанції здійснює перевірку правильності правової оцінки обставин та допустимості кожного окремого доказу.
      Зазначені логічні операції не потребують здійснення дослідження доказів та не обумовлюють необхідність здійснення переоцінки достовірності доказів, які все ж були визначені як такі, що можуть бути покладені в основу судового рішення і використані на підтвердження доведеності вини заявника у інкримінованих йому кримінальних правопорушеннях.
      Загалом, аналізуючи аргументи, представлені прокурором в судовому засіданні, щодо можливості зміни постановлених щодо ОСОБА_1 судових рішень шляхом виключення з обсягу доказової бази недопустимих доказів, Велика Палата Верховного Суду зауважує наступне.
      До необхідних умов, при дотриманні яких представляється за можливе зміна судового рішення при перегляді справи за виключними обставинами, зокрема на підставі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення державою міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом, можна віднести такі:
      - рішенням міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана Україною, встановлено порушення державою міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом;
      - встановлені порушення вплинули на загальну справедливість судового розгляду;
      - встановлені порушення мали наслідком обмеження, звуження або позбавлення прав заявника, пов`язаних із процесом доказування (збором та оцінкою доказів, представленням та доведенням своєї правової позиції перед судом);
      - виправлення встановлених порушень прав заявника під час перегляду за виключними обставинами не потребує здійснення дослідження доказів та не обумовлює необхідності переоцінки достовірності доказів;
      - при застосуванні доктрини «плодів отруєного дерева» сукупність доказів, що залишились після виключення з обсягу доказової бази доказів, отриманих внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, а також тих доказів, що були отримані завдяки інформації з таких джерел, є достатньою для підтвердження доведеності вини заявника у інкримінованих йому кримінальних правопорушеннях.
      Лише при дотриманні зазначених вище умов суд при перегляді справи за виключними обставинами, зокрема на підставі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення державою міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом, можна змінити судове рішення, не застосовуючи додаткових заходів індивідуального характеру виправлення порушень Конвенції у вигляді скасування постановлених судових рішень та не відновлюючи юридичне становище, яке заявник мав до визнання його судом винуватим у вчиненні злочину.
      Констатуючи порушення прав ОСОБА_1 , ЄСПЛ визнав, що його первинні зізнавальні показання, отримані за відсутності правової допомоги, становили важливий, якщо не ключовий, елемент доказів сторони обвинувачення проти нього.
      Тому ці докази вини ОСОБА_1 не можуть бути використані внаслідок їх очевидної недопустимості, що обумовлена встановленими ЄСПЛ істотними порушеннями прав заявника під час їх отримання.
      Іншими доказами, на які апеляційний суд як суд першої інстанції посилався, обґрунтовуючи винуватість ОСОБА_1 в інкримінованих злочинах, були: 1) зізнавальні показання, надані співобвинуваченим заявника ОСОБА_2 на стадії досудового слідства, від яких він відмовився під час судового розгляду; 2) показання потерпілого ОСОБА_3 , згідно з якими він впізнав у ОСОБА_2 особу, яка в нього стріляла; 3) протоколи слідчих і судових дій; 4) показання свідків, які не були очевидцями цього злочину тощо.
      Разом з тим ЄСПЛ, констатуючи порушення прав заявника, зауважив, що первинні зізнавальні показання заявника, отримані за відсутності правової допомоги, становили важливий , якщо не ключовий, елемент доказів сторони обвинувачення проти нього. Дійсно, суд розглянув його показання в контексті інших наявних у нього доказів. Проте жоден з цих доказів - включаючи зізнавальні показання, надані співобвинуваченим заявника на стадії досудового слідства, показання потерпілого та речові докази - прямим не був. Крім того, низка недоліків під час оцінки інших доказів, на які вказав заявник у своїй касаційній скарзі, розглянуті касаційним судом не були (пункт 147 рішення ЄСПЛ).
      Інші наявні в матеріалах справи процесуальні джерела доказів, а саме показання, речові докази, висновки експертів самі по собі та в сукупності з іншими доказами прямо не вказують на ОСОБА_1 , як особу за замовленням якої вчинено замах на вбивство ОСОБА_3 .
      Звідси, зазначені докази мають сприйматись критично із урахуванням процесуальних порушень, допущених при отриманні інших доказів, в сукупності з якими вони розглядаються, порядку отримання таких доказів та їх обмеженої доказової сили щодо доведення вини заявника.
      Оцінюючи ці докази, Велика Палата Верховного Суду має приділити особливу увагу сукупності цих доказів, що залишились після виключення з обсягу доказової бази доказів, отриманих внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, з точки зору їх достатності.
      Ураховуючи той факт, що встановлені порушення прав ОСОБА_1 вплинули на загальну справедливість судового розгляду та мали наслідком обмеження його прав, пов`язаних із процесом доказування (обмеження в доступі до правової допомоги), Велика Палата Верховного Суду вважає, що сукупність доказів, що залишились після виключення з обсягу доказової бази доказів, отриманих внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, є недостатньою для підтвердження або спростування доведеності вини ОСОБА_1 в інкримінованих йому злочинах. Крім того, виправлення встановлених порушень прав заявника потребує здійснення повторного дослідження наявних доказів та обумовлює необхідність переоцінки їх достовірності.
      Водночас, ураховуючи констатоване ЄСПЛ порушення права ОСОБА_1 на справедливий судовий розгляд у зв`язку із використанням зізнавальних показань заявника, отриманих із порушенням права на захист, що обумовлює необхідність повторного дослідження та оцінки наявних у матеріалах справи доказів, Велика Палата Верховного Суду, діючи в межах повноважень, визначених ч. 5 ст. 33, ст. 467 КПК, ст. 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VIII, позбавлена можливості змінити судове рішення в цій справі щодо засудженого.
      Водночас, зазначені вище порушення прав заявника, встановлені рішенням ЄСПЛ, свідчать про істотне порушення вимог кримінально-процесуального закону національними судовими органами (п. 1 ч. 1 ст. 398 КПК 1960 року).
      Виходячи із зазначених фактичних та правових підстав, Велика Палата Верховного Суду вважає, що постановлені рішення суду у кримінальній справі щодо ОСОБА_1 підлягають скасуванню.
      Щодо меж перегляду судових рішень за виключними обставинами та відповідних повноважень Великої Палати Верховного Суду
      Констатований ЄСПЛ характер порушень, їхня правова природа, стадія провадження, на якій вони були допущені і на якій можуть бути виправлені, дають підстави вважати, що виправлення цих порушень можна здійснити шляхом застосування такого заходу індивідуального характеру, як повторний перегляд справи про обвинувачення ОСОБА_1 за ч. 2 ст. 17, ч. 4 ст. 19, п. «а», «и» ст. 93, ч. 1 ст. 263 КК 1960 року.
      Під час нового розгляду суду необхідно дати належну оцінку всім зібраним у справі доказам з точки зору їх допустимості, належності, достовірності, а сукупність зібраних доказів оцінити з точки зору їх достатності у своєму взаємозв`язку для висновку про винуватість чи невинуватість ОСОБА_1 у вчиненні злочинів, передбачених ч. 2 ст. 17, ч. 4 ст. 19, п. «а», «и» ст. 93, ч. 1 ст. 263 КК 1960 року.
      Констатований міжнародною судовою установою зміст порушень прав ОСОБА_1 під час досудового розслідування вимог пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції дають підстави вважати, що їх виправлення можливо здійснити під час нового судового розгляду, оскільки на цій стадії відновить свою дію принцип презумпції невинуватості заявника і він зможе реалізувати своє право на захист.
      Норми ст. 400-21 КПК 1960 року, якими регламентовано повноваження суду за результатами перегляду судових рішень з підстави, встановленої п. 2 ч. 1 ст. 400-12 КПК 1960 року, передбачають можливість скасування судових рішень з направленням справи на новий судовий розгляд у відповідній частині.
      Оскільки Велика Палата здійснює перегляд за виключними обставинами рішень судів, прийнятих на національному рівні, щодо яких ЄСПЛ констатував порушення Україною Конвенції, а порушення Україною Конвенції за результатами перегляду судових рішень щодо ОСОБА_2 констатовано не було, відповідно вони не є предметом розгляду Великої Палати.
      Щодо підсудності кримінальної справи під час нового розгляду
      Кримінальну справу щодо ОСОБА_1 розглянув Апеляційний суд Полтавської області, якому на час розгляду були підсудні справи про злочини, за вчинення яких Кримінальним кодексом України передбачалося покарання у виді довічного позбавлення волі (п. 2 ч. 1 ст. 34 КПК 1960 року).
      Після внесення Законом України від 07 липня 2010 року «Про судоустрій і статус суддів» № 2453-VІ змін до КПК 1960 року всі кримінальні справи розглядаються районними, районними у містах, міськими та міськрайонними судами (ст. 33 КПК 1960 року із змінами, внесеними Законом України № 2453-VІ ).
      У зв`язку зі зміною кримінально-процесуального законодавства, судом першої інстанції у кримінальній справі щодо ОСОБА_1 повинен бути місцевий суд, який визначається для розгляду конкретної справи за правилами територіальної підсудності, встановленими ст. 37, 38 КПК 1960 року.
      З огляду на зазначене, новий розгляд справи має здійснюватися місцевим судом Полтавської області, визначеним Полтавським апеляційним судом.
      Зважаючи на викладене та керуючись ст. 148, 149, 149-1, 150, 155, 156, 165, 370, 400-21, 400-22, 400-24 КПК 1960 року, ст. 459, 467 та п. 15 розд. ХІ «Перехідні положення» КПК, параграфом 3 розділу 4 «Перехідні положення» Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      Заяву засудженого ОСОБА_1 про перегляд вироку Апеляційного суду Полтавської області від 14 грудня 2007 року та ухвали Верховного Суду України від 10 липня 2008 року з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом задовольнити.
      Вирок Апеляційного суду Полтавської області від 14 грудня 2007 року та ухвалу Верховного Суду України від 10 липня 2008 року в частині засудження ОСОБА_1 скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд до компетентного суду першої інстанції.
      Полтавському апеляційному суду визначити підсудність справи за конкретним місцевим судом.
      Постанова є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя-доповідач
      Ж. М. Єленіна
      Судді: Н. О. Антонюк Т. О. Анцупова С. В. Бакуліна В. В. Британчук Ю. Л. Власов М. І. Гриців О. С. Золотніков О. Р. Кібенко Л. М. Лобойко Н. П. Лященко О. Б. Прокопенко В. В. Пророк Л. І. Рогач В. Ю. Уркевич О. Г. Яновська Постанова оформлена суддею О.Г. Яновською відповідно до положень ч. 3 ст. 441 КПК України.
      Джерело: ЄДРСР 89903946
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      26 травня 2020 року
      Київ
      справа №826/17586/16
      адміністративне провадження №К/9901/48533/18
      Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., судді Желєзного І.В., судді Чиркіна С.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні у касаційному порядку адміністративну справу
      за позовом ОСОБА_1
      до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб,
      за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Міністерства юстиції України
      про визнання незаконним та нечинним абзацу другого пункту 5 розділу ІІ Порядку № 826 від 26 травня 2016 року
      за касаційною скаргою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб
      на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва у складі судді Аблова Є.В. від 3 жовтня 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду у складі колегії суддів: Кузьменка В. В., Василенка Я. М., Степанюка А. Г. від 5 квітня 2018 року,
      В С Т А Н О В И В :
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      У листопаді 2016 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з позовною заявою до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - відповідач, Фонд), третя особа: Міністерство юстиції України (далі - третя особа, МЮУ), в якій просить визнати незаконним та нечинним абзац другий пункту 5 розділу ІІ Порядку виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними, а також дій Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у разі їх виявлення, затвердженого рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 26 травня 2016 року № 826.
      В обґрунтування позовних вимог, з посиланням на частину другу статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», позивач зазначив про те, що протягом дії тимчасової адміністрації Фонд зобов`язаний забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті. Відтак, вважає, що Фонд зобов`язаний здійснити перевірку правочинів (у тому числі договорів) протягом дії тимчасової адміністрації в банку. Натомість оспорюваний абзац другий пункту 5 розділу ІІ Порядку № 826 від 26 травня 2016 року передбачає, що у разі необхідності проведення перевірки протягом процедури ліквідації банку така перевірка повинна бути завершена не пізніше шести місяців з дня початку процедури ліквідації банку.
      Отже, на думку позивача, відповідач в абзаці другому пункту 5 розділу ІІ Порядку передбачив можливість проведення Фондом перевірки правочинів, укладених банком, на предмет їх нікчемності протягом процедури ліквідації банку, що не відповідає вимогам Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 3 жовтня 2017 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 5 квітня 2018 року, позов задоволено.
      Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» або будь-якого іншого закону не дозволяють здійснювати процедури по виявленню правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними, після дня початку процедури ліквідації банку.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, Фонд гарантування вкладів фізичних осіб звернувся з касаційною скаргою до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, в якій просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та прийняти нову постанову, якою відмовити у задоволенні адміністративного позову.
      ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      У касаційній скарзі скаржник зазначає, що суди попередніх інстанцій не надали належної оцінки тому, що положення оскаржуваного абзацу другого пункту 5 розділу ІІ Порядку № 826 не суперечать положенням частини другої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», оскільки відповідно до цієї статті на Фонд покладено зобов`язання забезпечити проведення перевірки правочинів на предмет їх нікчемності у період дії тимчасової адміністрації, але не провести таку перевірку. Тому, вважає, що зазначення в абзаці другому пункту 5 розділу ІІ Порядку № 826 того, що у разі необхідності перевірку правочинів на предмет нікчемності може бути здійснено у період ліквідації банку, не суперечить вищезазначеним нормам Закону. Скаржник зазначає також, що пунктом 1 частини четвертої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» визначено, що Фонд повідомляє про нікчемні правочини, як протягом дії тимчасової адміністрації, так і протягом ліквідації банку.
      Крім того, скаржник посилається на правову позицію Верховного Суду України, що міститься у постанові від 9 серпня 2017 року у справі № 914/1318/16, відповідно до якої правочини неплатоспроможного банку є недійсними (нікчемними) незалежно від часу їх виявлення уповноваженою особою Фонду за умови, якщо вони вчинені банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації. Вважає, що зазначена правова позиція додатково підтверджує відповідність абзацу другого пункту 5 розділу ІІ Порядку № 826 положенням Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
      Від ОСОБА_1 надійшов відзив на касаційну скаргу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, в якому зазначається, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними та обґрунтованими, прийнятими на підставі повного та всебічного дослідження обставин справи, у зв`язку з чим просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін.
      25 травня 2020 року до Верховного Суду від ОСОБА_1 надійшов додатковий відзив на касаційну скаргу Фонду, в якому міститься посилання на правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 18 жовтня 2019 року у справі № 826/17410/16, яка, на думку скаржника, підтверджує правильність висновків судів попередніх інстанцій про незаконність абзацу другого пункту 5 розділу ІІ Порядку № 826. Зокрема, зазначає, що відповідно до цієї правової позиції абзацом 2 пункту 5 розділу ІІ Порядку № 826 розширено повноваження Фонду (його Уповноваженої особи) на проведення перевірки з метою виявлення нікчемних правочинів на період процедури ліквідації, що не відповідає нормам статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
      ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ ТА КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      Касаційна скарга надійшла до суду 23 квітня 2018 року.
      Ухвалою Верховного Суду від 3 травня 2018 року відкрито касаційне провадження в адміністративній справі № 826/17586/16, витребувано матеріали адміністративної справи та надано сторонам строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
      Ухвалою Верховного Суду від 8 травня 2020 року призначено розгляд справи у відкритому судовому засіданні на 26 травня 2020 року.
      СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ
      Судами попередніх інстанцій на підставі наявних у матеріалах справи доказів встановлено, що позивачем у Публічному акціонерному товаристві «ПІРЕУС БАНК МКБ» відкрито поточний рахунок, на обслуговування якого видано банківську картку № НОМЕР_1 .
      У свою чергу, Публічне акціонерне товариство «ПІРЕУС БАНК МКБ» є учасником Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, тобто кошти, розміщені у даному банку, у тому числі і на поточних рахунках гарантуються Фондом гарантування вкладів фізичних осіб.
      26 травня 2016 року рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб № 826 затверджено Порядок виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними, а також дій Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у разі їх виявлення, який зареєстрований у Міністерстві юстиції України 15 червня 2016 року за № 863/28993 (далі - Порядок № 826).
      Абзац другий пункту 5 розділу ІІ Порядку № 826 передбачає, що у разі необхідності проведення перевірки протягом процедури ліквідації банку така перевірка повинна бути завершена не пізніше шести місяців з дня початку процедури ліквідації банку. За рішенням виконавчої дирекції Фонду перевірку може бути продовжено, але не більше, ніж на шість місяців.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.
      Згідно з положенням частини третьої статті 211 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та частини четвертої статті 328 КАС України (в редакції, чинній після 15 грудня 2017 року) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 159 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України (в редакції, чинній після 15 грудня 2017 року) судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
      Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
      Крім того, стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України (в редакції, чинній після 15 грудня 2017 року) встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
      Зазначеним вимогам процесуального закону постанови Окружного адміністративного суду м. Києва від 3 жовтня 2017 року та Київського апеляційного адміністративного суду від 5 квітня 2018 року відповідають, а вимоги касаційної скарги є необґрунтованими з огляду на наступне.
      Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
      Згідно з положеннями частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
      Отже, суди, перевіряючи рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, у першу чергу повинні з`ясувати, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.
      Повноваження Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у спірних правовідносинах регулюються, зокрема, Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
      Статтею 8 Конституції України визначено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
      Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» регулюються правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами, а також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.
      Відповідно до частини першої статті 3 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків у випадках, встановлених цим Законом.
      Згідно частин першої-третьої статті 6 вказаного Закону, у межах своїх функцій та повноважень Фонд здійснює нормативне регулювання системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд приймає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, які є обов`язковими до виконання банками, юридичними та фізичними особами. Фонд видає нормативно-правові акти у формі інструкцій, положень, правил.
      Пунктом 10 частини першої статті 12 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» встановлено, що виконавча дирекція Фонду приймає нормативно-правові акти Фонду.
      Відповідно до частини третьої статті 38 вказаного Закону, порядок виявлення нікчемних правочинів порядок виявлення нікчемних договорів, а також дій Фонду у разі їх виявлення визначаються нормативно-правовими актами Фонду.
      Згідно частини першої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд зобов`язаний забезпечити збереження активів та документації банку.
      Частиною другою статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» передбачено, що протягом дії тимчасової адміністрації Фонд зобов`язаний забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті.
      Зі змісту наведених правових норм вбачається, що дії Фонду по виявленню правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними, мають бути вчинені виключно під час запровадження тимчасової адміністрації банку. Відповідно, суд доходить до висновку, що нормами чинного законодавства передбачено здійснення такої процедури по виявленню правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними, тільки під час запровадження тимчасової адміністрації банку.
      Абзац другий пункту 5 розділу ІІ Порядку № 826 передбачає, що у разі необхідності проведення перевірки протягом процедури ліквідації банку така перевірка повинна бути завершена не пізніше шести місяців з дня початку процедури ліквідації банку. За рішенням виконавчої дирекції Фонду перевірку може бути продовжено, але не більше, ніж на шість місяців.
      Таким чином, колегія суддів доходить до висновку, що абзацом 2 пункту 5 розділу ІІ Порядку № 826 розширено повноваження Фонду (його Уповноваженої особи) на проведення перевірки з метою виявлення нікчемних правочинів на період процедури ліквідації, що не відповідає нормам статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
      Аналогічна правова позиція міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду від 18 жовтня 2019 року у справі № 826/17410/16.
      Стосовно доводів скаржника про те, що положення Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» містять вимоги щодо забезпечення перевірки правочинів на предмет їх нікчемності протягом дії тимчасової адміністрації банку, а не їх перевірки, колегія суддів зазначає наступне.
      Статтею 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» визначені повноваження Фонду гарантування вкладів фізичних осіб під час здійснення тимчасової адміністрації. Зокрема, пунктом 1 частини четвертої цієї статті встановлено, що Фонд протягом дії тимчасової адміністрації, а також протягом ліквідації повідомляє сторони за договорами, зазначеними у частині другій статті 38 цього Закону, про нікчемність цих договорів та вчиняє дії щодо застосування наслідків нікчемності договорів.
      Пунктом 1 розділу ІІ Порядку № 826 визначено, що протягом трьох робочих днів з дати запровадження Фондом тимчасової адміністрації Уповноважена особа Фонду розпочинає перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації у банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними.
      Відповідно до пунктів 2 та 3 розділу ІІ Порядку № 826 Уповноважена особа Фонду забезпечує ефективний та ґрунтовний аналіз всіх документів, пов`язаних із вчиненням правочинів (укладенням договорів), а також проведення неупередженого дослідження наявних доказів, які мають підтвердити правомірність або неправомірність їх вчинення (укладення).
      Уповноважена особа Фонду своїм розпорядчим документом створює комісію для здійснення перевірки документів, пов`язаних із вчиненням правочинів (укладенням договорів), метою якої є виявлення фактів нікчемності таких правочинів (укладених договорів), виявлення фактів шахрайства та інших протиправних дій зі сторони працівників банку або інших осіб стосовно банку (далі - Комісія).
      Зі змісту наведених правових норм вбачається, що процедура забезпечення перевірки правочинів на предмет їх нікчемності включає, зокрема, такі дії, як утворення комісії для здійснення перевірки, проведення аналізу всіх документів, пов`язаних із вчиненням правочинів (укладенням договорів), які у сукупності складають власне перевірку правочинів. При цьому, як слідує зі змісту статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», такі дії мають бути здійсненні саме у період дії тимчасової адміністрації банку.
      Крім того, повноваження Фонду (Уповноваженої особи Фонду) під час здійснення ліквідації банку визначені статтею 48 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», в якій відсутні такі повноваження, як здійснення перевірки правочинів банку на предмет їх нікчемності. У цей період Уповноважена особа має право лише повідомляти осіб про нікчемність правочинів, однак проведення їх перевірки може здійснюватися у період дії тимчасової адміністрації.
      З огляду на вищезазначене, колегія суддів вважає необґрунтованими посилання скаржника на те, що положення статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» передбачають право Фонду забезпечувати проведення перевірки правочинів під час дії тимчасової адміністрації, а не її проведення, оскільки такі доводи не відповідають положенням вказаного Закону.
      Посилання на правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 9 серпня 2017 року у справі № 914/1318/16, також є безпідставним і висновки судів попередніх інстанцій не спростовують, оскільки такі правові позиції стосуються повноважень Фонду щодо віднесення правочинів до числа нікчемних і не стосуються законності прийнятих Фондом нормативно-правових актів.
      Даний висновок узгоджується з правовою позицією, що міститься у постанові Верховного Суду від 18 жовтня 2019 року у справі № 826/17410/16.
      Відповідно до частини другої статті 264 КАС України право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб`єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.
      Частиною третьою цієї ж статті визначено, що нормативно-правові акти можуть бути оскаржені до адміністративного суду протягом всього строку їх чинності.
      Згідно з положеннями частини дев`ятої статті 264 КАС України суд може визнати нормативно-правовий акт протиправним (незаконним чи таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили) та нечинним повністю або в окремій його частині.
      Отже, перевірка законності цих актів полягає у з`ясуванні їх відповідності законам України. При цьому, підставами для прийняття судом рішення щодо незаконності правових актів повністю чи в їх окремих частинах є: невідповідність правовим актам вищої юридичної сили; порушення встановленої законом процедури їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності; перевищення повноважень при їх прийнятті.
      Відповідно до частини другої статті 265 КАС України нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду.
      Враховуючи викладене вище, колегія суддів погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанцій про невідповідність абзацу другого пункту 5 розділу ІІ Порядку виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними, а також дій Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у разі їх виявлення, затвердженого рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 26 травня 2016 року № 826, приписам Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
      Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо такі рішення ухвалені без порушень норм матеріального і процесуального права.
      Оскільки при ухваленні судового рішення судами першої та апеляційної інстанцій не допущено неправильного застосування норм матеріального або порушень норм процесуального права, суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а рішень судів попередніх інстанцій - без змін.
      Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
      При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
      Крім того, у пункті 80 рішення у справі «Перес проти Франції» («Perez v. France», заява № 47287/99) ЄСПЛ зазначив, що гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції право на справедливий судовий розгляд включає право сторін, що беруть участь у справі, представляти будь-які зауваження, які вони вважають доречними до їхньої справи. Оскільки метою Конвенції є забезпечення не теоретичних чи ілюзорних прав, а прав фактичних і ефективних (див. рішення у справі «Артіко проти Італії» (Artico v. Italy) серія A. 37, пункт 33), це право можна вважати ефективним тільки в тому випадку, якщо зауваження були дійсно «заслухані», тобто належним чином враховані судом, який розглядає справу. Отже, дія статті 6 Конвенції полягає в тому, щоб, серед іншого, зобов`язати суд провести належний розгляд зауважень, доводів і доказів, представлених сторонами у справі, неупереджено вирішуючи питання про їх належності до справи (див. рішення у справі «Ван де Хурк проти Нідерландів» (Van de Hurk v. Netherlands) серія A. 288, заява № 16034/90, пункт 59).
      Також у пункті 71 рішення у справі «Пелекі проти Греції» (Peleki v. Greece, заява № 69291/12) ЄСПЛ нагадав, що внутрішнє рішення суду може бути визначене як «довільне» з точки зору порушення справедливого судового розгляду лише в тому випадку, якщо воно позбавлене міркувань або якщо це міркування ґрунтується на явній помилці факту чи закону, допущеної національним судом, що призводить до «заперечення справедливості» (Moreira Ferreira v. Portugal (no 2), заява № 19867/12, пункт 85). З цього також випливає, що зобов`язання судових органів мотивувати свої рішення передбачає, що сторона судового розгляду може очікувати конкретної та чіткої відповіді на аргументи, що є визначальними для результату судового провадження.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      За таких обставин, колегія суддів дійшла до висновку про те, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій у цій справі є законними та обґрунтованими і не підлягають скасуванню, оскільки суди, всебічно перевіривши обставини справи, вирішили спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, в судових рішеннях повно і всебічно з`ясовані обставини в адміністративній справі з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.
      Оскільки суд касаційної інстанції залишає без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій, то у силу статті 139 КАС України судові витрати новому розподілу не підлягають.
      Керуючись статтями 3, 341, 344, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України,
      П О С Т А Н О В И В:
      Касаційну скаргу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб залишити без задоволення.
      Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 3 жовтня 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 5 квітня 2018 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Головуючий Я.О. Берназюк
      Судді: І.В. Желєзний
      С.М. Чиркін
      Джерело: ЄДРСР 89433405
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      14 травня 2020 року
      м. Київ
      справа №826/14402/16
      адміністративне провадження №К/9901/1840/19
      Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
      головуючого судді Кравчука В.М., суддів Єзерова А.А., Стародуба О.П.,
      розглянув у порядку письмового провадження адміністративну справу
      за касаційною скаргою Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства "Банк Михайлівський" Гриценка В.В.
      на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 13.09.2018 (суддя Катющенко В.П.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 12.12.2018 (колегія у складі суддів Вівдиченко Т.Р., Файдюка В.В., Чаку Є.В.)
      у справі №826/14402/16
      за позовом ОСОБА_1
      до Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Банк Михайлівський" Ірклієнка Ю.П.,
      треті особи - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, Публічне акціонерне товариство "Банк Михайлівський", Товариство з обмеженою відповідальністю "Інвестиційно - розрахунковий центр",
      про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії.
      І . РУХ СПРАВИ
      1. 15.09.2016 ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом, у якому просив:
      - визнати протиправним та скасувати рішення Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Банк Михайлівський" Ірклієнка Юрія Петровича про нікчемність транзакцій, здійснених Товариством з обмеженою відповідальністю "Інвестиційно-розрахунковий центр" 19.05.2016 на поточний рахунок № НОМЕР_1 , що належать ОСОБА_1 ;
      - зобов`язати Уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Банк Михайлівський" Ірклієнка Юрія Петровича надати до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб додаткову інформацію щодо ОСОБА_1 , як вкладника, який має право на відшкодування коштів за рахунком № НОМЕР_1 за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.
      2. Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 13.09.2018, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 12.12.2018, позов задоволено.
      3. 14.01.2019 до Верховного Суду надійшла касаційна скарга Відповідача на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 13.09.2018 та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 12.12.2018 , в якій він просив скасувати вищевказані судові рішення та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову.
      4. Ухвалою від 11.02.2019 Верховний Суд відкрив касаційне провадження. Скаржник заявляв клопотання про зупинення виконання оскаржуваних рішень, однак ухвалою від 11.02.2019 Верховний Суд відмови в його задоволенні. Позивач та Відповідач заявляли клопотання про розгляд справи за участі сторін, однак своєю ухвалою Верховний Суд відмовив в його задоволенні.
      II. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
      5. 24.10.2014 між Позивачем та ПАТ "Банк Михайлівський" (далі - Банк) укладено договір № 980-025-000000190 банківського рахунку, за умовами якого банк по ініціативі Клієнта відкриває Клієнту на його ім`я поточний рахунок НОМЕР_2 .
      6. 14.03.2016 між ОСОБА_1 та ПАТ "Банк Михайлівський" укладено Договір №980-025-000203347 "Суперкапітал" (з виплатою процентів щомісячно), за умовами якого ОСОБА_1 передає ПАТ "Банк Михайлівський" у власність грошові кошти в розмірі, порядку та на строк, передбачені цим договором, а ПАТ "Банк Михайлівський" зобов`язується повернути кошти позивачу та виплатити проценти, в порядку та на умовах, встановлених цим договором (пункт 1.1 договору).
      7. Відповідно до пункту 1.2 договору ПАТ "Банк Михайлівський" приймає від ОСОБА_1 у власність кошти на наступних умовах: сума коштів - 75000,00 грн; строк користування коштами - не більше 273 днів; кошти передаються - з дати укладання цього договору по 12.12.2016; розмір процентів за користування коштами - ставка: 33,54% річних після утримання податку з таких процентів; періодичність сплати нарахованих процентів - щомісячно в дату, що відповідає даті підписання договору, за період з дати попередньої виплати (а для першої виплати - з дня, наступного за датою укладення договору); ПАТ "Банк Михайлівський" сплачує позивачу проценти і кошти у безготівковій формі на рахунок НОМЕР_2 в ПАТ "Банк Михайлівський", код банку 380935.
      8. При цьому, пунктом 5.4.3. договору визначено, що ПАТ "Банк Михайлівський" має право з власної ініціативи достроково повернути кошти ОСОБА_1 .
      9. Додатковою угодою від 29.03.2016 до договору № 980-025-000203347 від 14.03.2016 сторони дійшли згоди та виклали підпункт 1 пункту 1.2 розділу 1 "Предмет договору" в редакції наступного змісту "Сума коштів: 78000,00 грн".
      10. Згідно з квитанцією від 24.03.2016 та 29.03.2016 позивачем внесено кошти у розмірі 78000,00 грн на виконання умов вищезазначеного договору.
      11. 21.03.2016 між ОСОБА_1 та ПАТ "Банк Михайлівський" укладено Договір №980-025-000207333 "Суперкапітал" (з виплатою процентів щомісячно), за умовами якого ОСОБА_1 передає ПАТ "Банк Михайлівський" у власність грошові кошти в розмірі, порядку та на строк, передбачені цим договором, а ПАТ "Банк Михайлівський" зобов`язується повернути кошти позивачу та виплатити проценти, в порядку та на умовах, встановлених цим договором (пункт 1.1 договору).
      12. Відповідно до пункту 1.2 договору ПАТ "Банк Михайлівський" приймає від ОСОБА_1 у власність кошти на наступних умовах: сума коштів - 9000,00 грн; строк користування коштами - не більше 91 дня; кошти передаються - з дати укладання цього договору по 20.06.2016; розмір процентів за користування коштами - ставка: 32,3 % річних після утримання податку з таких процентів; періодичність сплати нарахованих процентів - щомісячно в дату, що відповідає даті підписання договору, за період з дати попередньої виплати (а для першої виплати - з дня, наступного за датою укладення договору); ПАТ "Банк Михайлівський" сплачує позивачу проценти і кошти у безготівковій формі на рахунок НОМЕР_2 в ПАТ "Банк Михайлівський", код банку 380935.
      13. При цьому, пунктом 5.4.3. договору визначено, що ПАТ "Банк Михайлівський" має право з власної ініціативи достроково повернути кошти ОСОБА_1 .
      14. Згідно з квитанцією від 21.03.2016 позивачем внесено кошти у розмірі 9000,00 грн на виконання умов вищезазначеного договору.
      15. 05.05.2016 між ОСОБА_1 та ТОВ "Інвестиційно-розрахунковий центр" укладено Договір №980-025-000233275 "Суперкапітал" (Новий) (з виплатою процентів щомісячно), за умовами якого ОСОБА_1 передає ТОВ "Інвестиційно-розрахунковий центр" у власність грошові кошти в розмірі, порядку та на строк, передбачені цим договором, а ТОВ "Інвестиційно-розрахунковий центр" зобов`язується повернути кошти позивачу та виплатити проценти, в порядку та на умовах, встановлених цим договором (пункт 1.1 договору).
      16. Відповідно до пункту 1.2 договору ТОВ "Інвестиційно-розрахунковий центр" приймає від ОСОБА_1 у власність кошти на наступних умовах: сума коштів - 50000,00 грн.; строк користування коштами - не більше 271 днів; кошти передаються - з дати укладання цього договору по 31.01.2017; розмір процентів за користування коштами - ставка: 33,54% річних після утримання податку з таких процентів; періодичність сплати нарахованих процентів - щомісячно в дату, що відповідає даті підписання договору, за період з дати попередньої виплати (а для першої виплати - з дня, наступного за датою укладення договору); ТОВ "Інвестиційно-розрахунковий центр" сплачує позивачу кошти у безготівковій формі на рахунок НОМЕР_2 в ПАТ "Банк Михайлівський", код банку 380935, а проценти - на рахунок НОМЕР_3 в ПАТ "Банк Михайлівський", код банку 380935.
      17. При цьому, пунктом 5.4.3. договору визначено, що ТОВ "Інвестиційно-розрахунковий центр" має право з власної ініціативи достроково повернути кошти ОСОБА_1 .
      18. Згідно з платіжним дорученням від 05.05.2016 з рахунку позивача на рахунок ТОВ "Інвестиційно-розрахунковий центр" перераховано кошти у сумі 50000,00 грн на виконання умов вказаного вище договору.
      19. На підставі рішення Національного банку України від 23.05.2016 №14 "Про віднесення ПАТ "Банк Михайлівський" до категорії неплатоспроможних" Виконавчою дирекцією Фонду гарантування прийнято рішення від 23.05.2016 №812 "Про затвердження тимчасової адміністрації у ПАТ "Банк Михайлівський" та делегування повноважень тимчасового адміністратора", яким розпочато процедуру виведення ПАТ "Банк Михайлівський" з ринку, шляхом запровадження в ньому тимчасової адміністрації на один місяць з 23.05.2016 до 22.06.2016.
      20. 13.06.2016 Виконавчою дирекцією Фонду гарантування прийнято рішення № 991 "Щодо продовження строку тимчасової адміністрації у ПАТ "Банк Михайлівський", відповідно до якого продовжено строки тимчасової адміністрації в ПАТ "Банк Михайлівський" з 23.06.2016 до 22.07.2016. Уповноваженою особою Фонду на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ "Банк Михайлівський" призначено Ірклієнка Ю.П.
      21. Відповідно до рішення Правління Національного банку України № 124-рш від 12.07.2016 "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ "Банк Михайлівський" виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення № 1213 від 12.07.2016, згідно з яким розпочато процедуру ліквідації ПАТ "Банк Михайлівський" з 13.07.2016 по 12.07.2018 включно, призначено уповноваженою особою Фонду та делеговано всі повноваження ліквідатора ПАТ "Банк Михайлівський" Ірклієнку Ю.П. строком на два роки з 13.07.2016 року по 12.07.2018.
      22. Як вбачається з матеріалів справи, згідно з довідкою ПАТ "Банк Михайлівський" від 25.07.2016 № ЗГ3/236 про стан рахунку НОМЕР_2 , 19.05.2016 на поточний рахунок позивача НОМЕР_2 надійшли кошти від ТОВ "Інвестиційно-розрахунковий центр":
      23. -в розмірі 179,02 грн з призначенням платежу "Оплата процентів по договору № 980-025-000207333 від 21.03.2016";
      24. -в розмірі 9000,00 грн з призначенням платежу "Повернення коштів згідно з договором № 980-025-000207333 від 21.03.2016";
      25. -в розмірі 50000,00 грн з призначенням платежу "Повернення коштів згідно з договором № 980-025-000233275 від 05.05.2016";
      26. -в розмірі 78000,00 грн з призначенням платежу "Повернення коштів згідно з договором № 980-025-000203347 від 14.03.2016".
      27. Зазначеною довідкою також повідомлено позивача, що зараховані кошти на його поточний рахунок НОМЕР_2 з рахунку ТОВ "Інвестиційно-розрахунковий центр" НОМЕР_4 в сумі 179,02 грн, 9000,00 грн, 50000,00 грн та 78000,00 грн є нікчемним правочином в силу положень статті 215 Цивільного кодексу України та пунктів 7-9 частини третьої статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб". На момент проведення вищезазначеної транзакції ТОВ "Інвестиційно-розрахунковий центр" не мало в своєму розпорядженні достатньої кількості залишку коштів для проведення розрахунків за договорами № 980-025-000207333 від 21.03.2016, № 980-025-000233275 від 05.05.2016 та № 980-025-000203347 від 14.03.2016. Набуття товариством у розпорядження коштів ПАТ "Банк Михайлівський" здійснено на підставі нікчемних договорів в порушення вимог діючого законодавства України та всупереч прямої заборони Національного банку України на укладення такого роду договорів. Таким чином, на рахунок позивача було безпідставно та в порушення вимог діючого законодавства України зараховано кошти, що належать ПАТ "Банк Михайлівський". Право власності на такі кошти у позивача не виникає, а отже подальше здійснення позивачем будь-яких дій по розпорядженню коштами, що належать ПАТ "Банк Михайлівський", також є нікчемними. У відповідності до вимог статті 216 Цивільного кодексу України сума коштів 137179,02 грн має бути повернута ПАТ "Банк Михайлівський".
      28. Крім того, повідомленням ПАТ "Банк Михайлівський" від 25.07.2016 №ЗГ3/236/1 про нікчемність правочину позивача проінформовано, що переказ коштів (транзакція), здійснений ТОВ "Інвестиційно-розрахунковий центр" 19.05.2016 в сумі 179,02 грн з призначенням платежу "Оплата процентів по договору № 980-025-000207333 від 21.03.2016"; в сумі 9000,00 грн з призначенням платежу "Повернення коштів згідно з договором № 980-025-000207333 від 21.03.2016"; в сумі 50000,00 грн з призначенням платежу "Повернення коштів згідно з договором № 980-025-000233275 від 05.05.2016"; в сумі 78000,00 грн з призначенням платежу "Повернення коштів згідно з договором № 980-025-000203347 від 14.03.2016" на рахунок НОМЕР_2 , що належить ОСОБА_1 , є нікчемними.
      29. Не погодившись з рішенням відповідача, позивач звернувся до суду з даним позовом.
      ІІІ . ОЦІНКА СУДІВ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ
      30. Задовольняючи позовні вимоги частково суд першої інстанції, з позицією якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що у відповідача відсутні законні підстави для невключення позивача до переліку рахунків, за якими вкладники мають право на відшкодування коштів за рахунок Фонду в розумінні приписів закону, оскільки в розумінні статті 2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» позивач є вкладником Банку, а кошти, які надійшли для неї як вкладника за Договором банківського рахунку, в розумінні тієї ж статті, є вкладом, на який поширюються гарантії, передбачені статтею 26 цього Закону.
      І V. ДОВОДИ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ
      31. Відповідач у касаційній скарзі просить скасувати судові рішення і відмовити у задоволенні позову з наступних підстав.
      32. Зазначає, що судами першої та апеляційної інстанцій була недостатньо досліджена правова природа Договору та вони дійшли хибного висновку про те, що позивач набув право на одержання гарантованої суми відшкодування коштів за рахунок коштів Фонду у межах граничного розміру відшкодування, відповідно до ч. 2 ст. 26 Закону № 4452, оскільки кошти позивача були залучені фінансовою компанією, як позика з подальшим поверненням їх на рахунок позикодавця. 05.05.2016 між ОСОБА_1 та ТОВ "Інвестиційно-розрахунковий центр" укладено Договір №980-025-000233275 "Суперкапітал" (Новий) (з виплатою процентів щомісячно), за умовами якого ОСОБА_1 передає ТОВ "Інвестиційно-розрахунковий центр" у власність грошові кошти в розмірі, порядку та на строк, передбачені цим договором, а ТОВ "Інвестиційно-розрахунковий центр" зобов`язується повернути кошти позивачу та виплатити проценти, в порядку та на умовах, встановлених цим договором (пункт 1.1 договору).
      33. 19.05.2016 з банківського рахунку ТОВ «Інвестиційно-Розрахунковий центр» позивачу було здійснено повернення коштів на його банківський рахунок. Оскільки саме залучені банком кошти прирівнюються до вкладу, то внаслідок залучення коштів фінансовою компанією на рахунок позивача, такий клієнт не може бути прирівняним до вкладника проблемного банку. За вказаних обставин дії уповноваженої особи по формуванню переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду є правомірними, оскільки уповноважена особа Фонду складає перелік вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду відповідно до вимог Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та нормативо-правових актів Фонду станом на день отримання рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку. Протягом дії тимчасової адміністрації Уповноважена особа Фонду зобов`язана забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (в тому числі договорів), що є нікчемними.
      34. 28.02.2019 надійшов відзив від Позивача. Позивач у своєму відзиві покликається на необгрутованість доводів касаційної скарги та правомірність рішень судів першої та апеляційної інстанції, оскільки його безпідставно не було включено до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Рішення відповідача про нікчемність переказу коштів (транзакції), здійснених ТОВ "Інвестиційно-розрахунковий центр" у сумі 137179,02 грн на його рахунок є необґрунтованим та таким, що порушує його право на отримання гарантованої суми вкладу.
      V. ВИСНОВКИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      35. Перевіряючи доводи касаційної скарги та правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права при вирішенні даного спору, Суд зазначає таке.
      36. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
      37. Правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами встановлені, зокрема Законом № 4452-VI.
      38. Частиною першою статті 3 Закону № 4452-VI визначено, що Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку.
      39. Відповідно до частини першої статті 26 Закону № 4452-VI Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, включаючи відсотки, нараховані на день прийняття рішення Національним банком України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних та початку процедури виведення Фондом банку з ринку, але не більше суми, встановленої адміністративною радою Фонду на дату прийняття такого рішення, незалежно від кількості вкладів в одному банку. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200000,00 грн. Фонд не відшкодовує кошти: передані банку в довірче управління; за вкладом у розмірі менше 10 гривень; за вкладом, підтвердженим ощадним (депозитним) сертифікатом на пред`явника.
      40. Згідно з положеннями статті 27 Закону № 4452-VI Уповноважена особа Фонду складає перелік вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду відповідно до вимог цього Закону та нормативно-правових актів Фонду станом на день прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку.
      41. Уповноважена особа Фонду зазначає у переліку вкладників суму відшкодування для кожного вкладника, яка розраховується, виходячи із сукупного обсягу всіх його вкладів у банку та нарахованих процентів. Нарахування процентів за вкладами припиняється з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку.
      42. Інформація про вкладника в переліку вкладників має забезпечувати його ідентифікацію відповідно до законодавства.
      43. Протягом шести днів з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку виконавча дирекція Фонду затверджує реєстр вкладників для здійснення виплат відповідно до наданого уповноваженою особою Фонду переліку вкладників. Фонд публікує оголошення про відшкодування коштів вкладникам у газетах "Урядовий кур`єр", "Голос України" та на своїй офіційній сторінці в мережі Інтернет не пізніше ніж через сім днів з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку.
      44. Уповноважена особа Фонду протягом трьох днів з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку формує перелік вкладників, кошти яких не підлягають відшкодуванню Фондом відповідно до частини четвертої статті 26 цього Закону.
      45. Гарантії Фонду є формою участі держави у системі гарантування вкладів фізичних осіб, передбаченою Законом № 4452-VI; для виконання Фондом відповідних зобов`язань можуть залучатися бюджетні кошти; рішення та дії Фонду чи уповноваженої особи Фонду щодо включення вкладника до переліку осіб, яким необхідно здійснити виплату відшкодування сум вкладів за рахунок коштів Фонду, є рішеннями та діями суб`єкта владних повноважень, який реалізує делеговані державою повноваження по виведенню з ринку неплатоспроможних банків (статті 2, 25 Закону № 4452-VI).
      46. Системний аналіз наведених правових норм дає підстави дійти до висновку про те, що держава через відповідні фінансові та організаційні механізми бере активну участь та створює належні умови для функціонування відповідно до цього Закону системи гарантування вкладів фізичних осіб шляхом забезпечення фізичній особі, яка на момент прийняття рішення Національним банком України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних та початку процедури виведення Фондом банку з ринку, мала у такому банку вклад (від 10 грн), відшкодування суми коштів, зокрема, розміщених на цьому вкладі, включаючи нараховані відсотки, за рахунок коштів Фонду у межах суми, встановленої адміністративною радою Фонду, яка не може бути меншою 200000 грн.
      47. Отже, Закон № 4452-VI пов`язує можливість реалізації права на одержання гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру відшкодування коштів за вкладами з настанням таких обставин: 1) прийняття Національним банком України рішення про віднесення відповідного банку до категорії неплатоспроможних (у разі, якщо на дату прийняття такого рішення дія договору банківського вкладу закінчилась) або рішення про відкликання банківської ліцензії; 2) наявність на дату віднесення банку до категорії неплатоспроможних у фізичної особи банківського вкладу за договором, укладеним до вказаної дати; 3) наявність на зазначеному банківському вкладі фізичної особи коштів разом з нарахованими відсотками на суму не менше 10 грн; 4) включення уповноваженою особою Фонду фізичної особи до переліку вкладників банку, які мають право на відшкодування суми коштів за вкладами, з визначенням конкретної суми відшкодування; 5) затвердження виконавчою дирекцією Фонду реєстрів вкладників, які мають право на відшкодування сум коштів за банківськими вкладами, відповідно до складеного уповноваженою особою Фонду переліку вкладників.
      48. В свою чергу, відповідно до частини першої статті 34 Закону № 4452-VI Фонд розпочинає процедуру виведення неплатоспроможного банку з ринку та здійснення тимчасової адміністрації в банку на наступний робочий день після офіційного отримання рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних.
      49. Процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом, відповідно до пункту 16 частини першої статті 2 Закону № 4452-VI, називається тимчасовою адміністрацією.
      50. Відповідно до частини другої статті 34 Закону № 4452-VI не пізніше наступного робочого дня після початку тимчасової адміністрації Фонд розміщує інформацію про запровадження тимчасової адміністрації в банку на своїй офіційній сторінці в мережі Інтернет і не пізніше ніж через 10 днів публікує її в газетах "Урядовий кур`єр" або "Голос України".
      51. Частинами третьою, п`ятою цієї статті також передбачено, що виконавча дирекція Фонду не пізніше наступного робочого дня після офіційного отримання рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних призначає з числа працівників Фонду уповноважену особу Фонду. Уповноважена особа Фонду повинна відповідати вимогам, встановленим Фондом. Рішення про призначення уповноваженої особи Фонду доводиться Фондом до головного офісу банку та до кожного відокремленого підрозділу банку негайно.
      52. Під час тимчасової адміністрації Фонд має повне і виняткове право управляти банком відповідно до цього Закону, нормативно-правових актів Фонду та вживати дії, передбачені планом врегулювання.
      53. Відповідно до частини першої статті 36 Закону № 4452-VI з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку призупиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Фонд набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення.
      54. При цьому правочини, вчинені органами управління та керівниками банку після початку процедури виведення Фондом банку з ринку, є нікчемними (частина третя статті 36 Закону № 4452-VI).
      55. Закон № 4452-VI визначає порядок складання Уповноваженою особою Фонду переліку вкладників, які мають право на відшкодування сум коштів за банківськими вкладами, а також підстави та умови, за наявності яких відшкодування суми коштів за банківським вкладом фізичним особам за рахунок коштів Фонду не здійснюється.
      56. Так, згідно з положеннями статей 37, 38 Закону № 4452-VI Фонд або його уповноважена особа наділені повноваженнями щодо виявлення факту нікчемності правочинів шляхом здійснення перевірки вчинених (укладених) банком правочинів протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банк, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою статті 38 цього Закону.
      57. Наказом Уповноваженої особи Фонду на здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ "Банк Михайлівський" від 01.06.2016 № 42/2 затверджено результати проведеної перевірки правочинів на предмет виявлення правочинів, що є нікчемними, викладені в Акті № 2 Комісії по перевірці правочинів (у тому числі договорів) на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними, за яким встановлено нікчемність правочинів (транзакції) з виконання 19.05.2016 платіжних документів ТОВ "Інвестиційно-розрахунковий центр" по перерахуванню коштів на рахунки 12160 фізичних осіб в сумі 1 298 015 973, 74 грн, у відповідності до положень пунктів 7-9 частини третьої статті 38 Закону № 4452-VI.
      58. Згідно з витягом з Додатку 2 до Акта № 2 від 01.06.2016 Комісії по перевірці правочинів (у тому числі договорів) на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними, до переліку фізичних осіб, на рахунки яких 19.05.2016 здійснено перерахування коштів з поточного рахунку ТОВ "Інвестиційно-розрахунковий центр", включено позивача.
      59. У частині третій статті 38 Закону № 4452-IV, якою врегульовано заходи щодо забезпечення збереження активів банку, запобігання втрати майна та збитків банку, визначено підстави, з яких правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними.
      60. Відповідно до частини другої статті 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
      61. За правилами частини першої статті 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.
      62. Частина третя статті 38 Закону № 4452-VI містить перелік підстав, за наявності яких правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними.
      63. При цьому, Законом України від 16.07.2015 №629-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку" (далі - Закон №629-VIII), який набрав чинності 12.08.2015 частину третю статті 38 Закону № 4452-IV доповнено пунктом 9 згідно із яким правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними у разі здійснення банком, віднесеним до категорії проблемних, операцій, укладення (переоформлення) договорів, що призвело до збільшення витрат, пов`язаних з виведенням банку з ринку, з порушенням норм законодавства.
      64. Разом з цим, з метою забезпечення захисту прав фізичних осіб, які були ошукані за посередництвом банків, вирішення питання щодо відшкодування їм коштів, а також для запобігання таким зловживанням у майбутньому 15.11.2016 за № 1736-VІІІ прийнято Закон України "Про внесення змін до деяких законів України щодо відшкодування фізичним особам через систему гарантування вкладів фізичних осіб шкоди, завданої зловживанням у сфері банківських та інших фінансових послуг" (далі - Закон № 1736-VІІІ), яким також внесені зміни до Закону № 4452-VI.
      65. З пояснювальної записки до проекту Закону № 1736-VІІІ видно, що необхідність прийняття вказаного законопроекту виникла у зв`язку з набуттям розповсюдження схемою, за якою у приміщеннях банку фізичним особам пропонується укладати не договори банківського вкладу з банком, а договори позики з небанківськими фінансовими установами через повіреного, яким виступає банк. При цьому з метою введення в оману споживачів щодо дійсного предмета договору банк відкриває кожному клієнту банківський рахунок, з якого в подальшому кошти перераховуються на рахунки небанківських фінансових установ.
      66. Як зазначено у пояснювальній записці, за даними Фонду, із використанням саме такої схеми було ошукано за посередництвом лише ПАТ "Банк "Михайлівський" 14 тисяч фізичних осіб на загальну суму, що перевищує 1,5 млрд гривень.
      67. Крім того, зловживаючи низьким рівнем правової та фінансової культури фізичних осіб, особливо людей пенсійного віку (понад 45 відсотків фізичних осіб, постраждалих від схеми, реалізованої, зокрема, за участю ПАТ "Банк Михайлівський", є старшими 55 років), банком не надавалася таким особам чітка та однозначна інформація про те, що на кошти, залучені як позика до небанківської фінансової установи, не поширюються гарантії щодо їх відшкодування.
      68. З метою захисту прав фізичних осіб, які були ошукані за посередництвом банку, в тому числі і клієнтів ПАТ "Банк Михайлівський", та унеможливлення мультиплікації таких схем у майбутньому виникла необхідність внести зміни до законів України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", "Про банки і банківську діяльність" та "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" для врегулювання питань:
      - поширення на зазначених осіб гарантій відшкодування коштів, передбачених Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб";
      - посилення відповідальності небанківських фінансових установ (у тому числі пов`язаних із банками), якими у зазначений вище спосіб були залучені, як позика, кошти від фізичних осіб;
      - встановлення заборони фінансовим установам залучати кошти фізичних осіб (крім учасників такої установи) із зобов`язанням щодо їх повернення, у тому числі шляхом отримання позики, у разі якщо це прямо не передбачено законом про діяльність відповідної фінансової установи;
      - встановлення обов`язку банка при виконанні функцій повіреного, агента, іншого представника або посередника із залучення коштів від фізичних осіб попередньо ознайомлювати у письмовій формі таких фізичних осіб про непоширення на їх кошти, залучені на користь третіх осіб, гарантій, встановлених Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".
      69. 19.11.2016 набрали чинності положення пункту 15 Прикінцевих Положень Закону № 4452-VІ, внесені Законом №1736-VІІІ, яким передбачено, що до вкладу прирівнюються кошти, які залучені від фізичної особи як позика або вклад до небанківської фінансової установи через банк, що виступив повіреним за відповідним договором і на день набрання чинності Законом № 1736-VІІІ віднесений до категорії неплатоспроможних, якщо при цьому банком не було поінформовано фізичну особу під розпис про непоширення на такі кошти гарантій, передбачених цим законом, а фізична особа, яка розмістила, надала такі кошти, прирівнюється до вкладника.
      70. Фонд зобов`язано ретельно вивчити документи щодо кожної фізичної особи, яку прирівняно до вкладника і кошти якої прирівняні до вкладу цим пунктом, і не пізніше 20 робочих днів з дня набрання чинності Законом № 1736-VІІІ розпочати за рахунок коштів Фонду у межах суми відшкодування, визначеної частиною першою статті 26 цього Закону, виплату відшкодування коштів фізичним особам, які набули право на таке відшкодування у зв`язку з їх прирівнянням до вкладників.
      71. Тобто, з метою поширення гарантій Закону № 4452-VI до вкладу були прирівняні кошти фізичних осіб за чітко визначеними ознаками, які при цьому не є вкладом згідно із чинним законодавством. А саме, до вкладу прирівнюються кошти, які залучені від фізичної особи як позика або вклад до небанківської фінансової установи через банк, що виступив повіреним за відповідним договором, і на день набрання чинності Законом № 1736-VІІІ віднесений до категорії неплатоспроможних, якщо при цьому банком не було поінформовано фізичну особу під розпис про непоширення на такі кошти гарантій, передбачених цим законом, а фізична особа, яка розмістила, надала такі кошти, прирівнюється до вкладника.
      72. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що правочин по наданню позивачем позики ТОВ "Інвестиційно-розрахунковий центр" та операції по перерахуванню коштів позичальнику та повернення коштів з рахунку вказаного товариства на рахунок позивача були вчинені після віднесення ПАТ "Банк Михайлівський" до категорії проблемних.
      73. Поряд з цим, під час розгляду справ судами різних юрисдикцій, у рішеннях, які набрали законної сили та, зокрема, у справі № 826/20089/16, суди встановили, що 11.11.2014 між ТОВ "Інвестиційно-розрахунковий центр" та ПАТ "Банк Михайлівський" було укладено Договір доручення № 1, згідно з умовами якого ПАТ "Банк Михайлівський", в якості повіреного, мав здійснювати пошук, залучення та надання фізичним особам (далі - клієнти) консультацій про умови та можливість передачі останніми у позику грошових коштів на користь ТОВ "Інвестиційно-розрахунковий центр", як Довірителя, на умовах строковості та платності.
      74. У відповідності до предмету Договору доручення ПАТ "Банк Михайлівський" мав укладати договори, що передбачають отримання/залучення ТОВ "Інвестиційно-розрахунковий центр" грошових коштів у позику від фізичних осіб, за формою, передбаченою відповідним додатком до даного Договору доручення.
      75. На виконання вищезазначеного Договору доручення ПАТ "Банк Михайлівський" від імені ТОВ "Інвестиційно-розрахунковий центр" укладались з фізичними особами (Клієнтами) договори позики за встановленою формою, та залучались кошти на рахунок ТОВ "Інвестиційно-розрахунковий центр" (далі - Договір позики).
      76. Зміст вказаних фактичних обставин свідчить про те, що у межах спірних правовідносин ПАТ "Банк Михайлівський" виступав повіреним, хоча про це й не було зазначено у договорі між Позивачем та ТОВ "Інвестиційно-Розрахунковий центр".
      77. Матеріали справи не містять відомостей про те, що позивач був повідомлений банком під підпис про непоширення гарантій банку на кошти (залучені від фізичної особи як позика або вклад до небанківської фінансової установи через банк), станом на 19.05.2016 повернуті на рахунок позивача за договором позики з небанківською фінансовою установою.
      78. Отже, у справі, яка розглядається, кошти позивача відповідають чітко визначеним критеріям, визначеним змінами, внесеними до Закону № 4452-VI Законом № 1736-VІІІ, а тому вони прирівнюються до вкладу, а позивач, відповідно - до вкладника.
      79. Аналогічна позиція відображена у постанові Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав від 21.12.2019 у справі № 823/1674/18, і Суд не вбачає підстав для відступу від неї.
      80. З урахуванням наведеного, Суд погоджується із висновком судів попередніх інстанцій про зобов`язання її включити дані про рахунок позивача до переліку рахунків, за якими вкладник має право на відшкодування коштів за вкладом у ПАТ "Банк Михайлівський" за рахунок Фону.
      81. Доводи касаційної скарги про неправильне застосування судами попередніх інстанцій пунктів 2, 7- 9 частини третьої статті 38 Закону № 4452-IV судова палата відхиляє, оскільки зазначені положення Закону № 4452-IV до спірних відносин за участю ПАТ "Банк Михайлівський" не застосовуються з огляду на те, що ці відносини врегульовано спеціальним Законом № 1736-VIII.
      82. Відповідно до частини першої, третьої та четвертої статті 351 КАС України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
      83. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
      84. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.
      85. Враховуючи наведене, Суд дійшов висновку про необхідність змінити рішень судів першої та апеляційної інстанції в частині мотивів прийняття.
      Керуючись ст. 243, 341, 345, 349, 350, 356, 359 КАС України, Суд -
      П О С Т А Н О В И В:
      1. Касаційну скаргу Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Банк Михайлівський" задовольнити частково.
      2. Рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 13.09.2018 та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 12.12.2018 у справі №826/14402/16 - змінити в частині мотивів задоволення позову, а в іншій частині - залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя В.М. Кравчук
      Суддя А.А. Єзеров
      Суддя О.П. Стародуб
      Джерело: ЄДРСР 89217546