ANTIRAID

Заочное решение Ленинского районного суда г. Луганска об истребовании из незаконного владения Приватбанка незаконно изъятого автомобиля. За решение спасибо arazh

На сайте Верховного суда Украины появилась: Практика застосування судами Закону України «Про третейські суди» С полным текстом ознакомиться можно здесь: http://antiraid.com.ua/forum/index.php?showtopic=873 Почитайте, найдете много интересной информации для отмены решения третейского суда, а также отмены решения о выдаче исполнительного документа.

Практика застосування судами Закону України «Про третейські суди» * Проблеми, пов’язані з діяльністю третейських судів в Україні, є об’єктом численних дискусій, в яких обговорюються питання як теоретичного, так і практичного характеру. З одного боку, інститут третейського розгляду спорів, як і наявність інших альтернативних способів вирішення правових суперечок, — ознака розвиненого демократичного суспільства, та є досить ефективним і прогресивним, оскільки дає змогу особам уникнути деяких недоліків, притаманних державному судочинству. Він також сприяє зменшенню навантаження на суди. Цей інститут має багатовікову історію і поширений практично в усіх країнах світу. З другого боку, в Україні внаслідок недосконалості законодавчої бази впровадження і діяльність третейських судів не лише не дає позитивних результатів, але й призводить до виникнення значних ускладнень і проблем. Причому не можна стверджувати, що ці проблеми належать до сфери суто третейського розгляду справ. Оскільки питання виконання та оскарження рішення третейського суду нерозривно пов’язані з відповідним зверненням до державного суду, практично всі проблеми, пов’язані з третейським розглядом справ, стають актуальними і для судів. Крім того, до них додаються також проблеми, що виникають при здійсненні судами своїх власних функцій. Відповідно до положень Закону від 11 трав-ня 2004 р. № 1701-IV «Про третейські суди» (далі — Закон № 1701-ІV) державними судами розглядається дві основні категорії справ, що безпосередньо пов’язані з діяльністю третейських судів: 1) справи про видачу виконавчого документа на рішення третейського суду; 2) справи про скасування рішення третейського суду. Процесуальним законодавством не регламентовано порядок розгляду таких справ, що, зокрема, призводить до неоднакової судової практики. Основна причина виникнення проблем у зазначеній сфері є недосконалість законодавства, що регламентує діяльність третейських судів та їх взаємодію із судами та іншими державними органами, насамперед Закону № 1701-ІV. Справа в тому, що низка положень цього Закону внаслідок їх юридично-технічної недосконалості не узгоджується з положеннями інших законодавчих актів (зокрема, з положеннями Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК) та Господарського процесуального кодексу України (далі — ГПК)), що призводить до складних системних колізій, вирішувати які доводиться саме судам. Крім того, у чинному законодавстві з питань, пов’язаних з діяльністю третейських судів, наявна велика кількість прогалин, які на сьогодні вже виявлені завдяки напрацьованій практиці. Наявність колізій і прогалин неминуче призводить до неоднакової практики вирішення спорів, у першу чергу судами, що негативно позначається на рівні захисту прав осіб, а також створює ґрунт для численних зловживань. Метою цього узагальнення є вивчення практики розгляду судами справ, пов’язаних з діяльністю третейських судів, виявлення проблем у цій сфері, з’ясування їх причин та аналіз можливих способів їх усунення 1. Аналіз статистичних даних 2 Як свідчать статистичні показники, суди України у 2007 р. розглянули понад 13 тис. справ про видачу виконавчого документа на рішення третейського суду та за результатами їх розгляду видано 12 тис. 669 виконавчих документів. Найбільшу кількість справ про видачу виконавчого документа було розглянуто судами м. Києва — 7 тис. 530 (причому 7 тис. 289 з них розглянув Печерський районний суд), а також областей: Луганської — 2 тис. 45, Київської — 949. Тоді як в Закарпатській та Миколаївській областях справи цієї категорії взагалі не розглядалися. У переважній більшості випадків суди задовольняють заяви про видачу виконавчого документа на рішення третейського суду — у 2007 р. такі вимоги було задоволено у 96,2 % від розглянутих справ про видачу виконавчого документа. За цей же період суди постановили лише 298 ухвал про відмову у видачі виконавчого документа на рішення третейського суду, що становить 2,3 % від кількості розглянутих справ. Необхідно відмітити, що кількість справ про видачу виконавчого документа динамічно зростає. У деяких областях кількість справ, розглянутих за І півріччя 2008 р. значно перевищила кількість таких справ, розглянутих протягом усього 2007 р. Так, суди Вінницької області у І півріччі 2008 р. розглянули майже у 4 рази більше справ про видачу виконавчого документа на рішення третейського суду, ніж у 2007 р., у 2,4 раза більше, ніж у 2007 р., таких справ розглянули суди Житомирської області. У деяких інших областях кількість справ про видачу виконавчого документа, розглянутих за І півріччя 2008 р., не набагато менша від кількості справ цієї категорії, розглянутих за весь 2007 р. Наприклад, суди Херсонської області у 2007 р. розглянули 251 справу про видачу виконавчого документа на рішення третейського суду, а за І півріччя 2008 р. — вже 230. Справ про скасування рішень третейських судів розглядається дуже невелика кількість. Так, за 2007 р. було розглянуто лише 55 справ цієї категорії, причому у судах 14 областей не було розглянуто жодної такої справи. У 36 справах вимогу про скасування рішення третейського суду було задоволено, що складає 65,5 % від кількості розглянутих справ про скасування рішення третейського суду, у 19 справах у задоволенні вимог було відмовлено, або у 34,5 % від кількості розглянутих. Випадки оскарження ухвал місцевих судів, постановлених за розглядом справ, пов’язаних з діяльністю третейських судів, є поодинокими. Так, у 2007 р. апеляційні суди розглянули 33 справи за скаргами на ухвали місцевих судів про відмову у видачі виконавчого документа на рішення третейського суду, відповідно було скасовано 10 ухвал місцевих судів, що складає 30,3 % від розглянутих, і 23 ухвали або 69,7 % залишено без змін. За цей же період в апеляційному порядку було розглянуто 20 справ за скаргами на ухвали місцевих судів про скасування рішень третейських судів. Задоволено 8 скарг, або 40 % від розглянутих, і ще 12 або 60 % — відхилено. Зрідка трапляються випадки розгляду судами справ інших категорій, пов’язаних з діяльністю третейських судів: про визнання третейської угоди недійсною, про визнання рішення третейського суду недійсним, про розірвання третейської угоди, про скасування третейської угоди, за позовами до БТІ про незаконну відмову у виконанні рішення третейського суду тощо. Зловживання, які допускають третейські суди, розглядаючи справи Вбачається, що є необхідність звернути увагу на кількість та характер зловживань, які допускають третейські суди при розгляді ними справ. Хоча може здаватися, що ця проблема стосується системи судочинства лише опосередковано, практика свідчить про інше, оскільки зловживання третейських судів мають масовий і системний характер. Зрештою, саме державні суди стають заручниками цієї проблеми, оскільки нерідко змушені вирішувати вкрай складні питання щодо фактичного «узаконення» сумнівних рішень третейських судів. Аналіз рішень третейських судів свідчить, що ці суди часто фактично не вирішують спори, а в обхід передбачених законом процедур задовольняють певні суб’єктивні інтереси нерідко з порушеннями при цьому прав третіх осіб та держави. Найбільш типовими справами, які розглядають третейські суди, є: - справи про визнання дійсності договорів про відчуження нерухомого майна, при розгляді яких за допомогою третейського суду особи у кращому випадку уникають укладення таких договорів у встановленій законом нотаріальній формі, якою передбачено сплату відповідних платежів та державну реєстрацію, а в гіршому — фактично укладаються договори, які не можуть бути нотаріально посвідчені у зв’язку з тим, що вони суперечать закону; - справи щодо визнання права власності на земельні ділянки, у тому числі про відчуження та визнання права власності на земельні ділянки сільськогосподарського призначення; - спори щодо визнання права власності на самочинне будівництво та на об’єкти незавершеного будівництва, метою яких є визнання права власності на самочинно збудовані або незаконно реконструйовані об’єкти та отримання рішення, яке б зобов’язувало відповідні органи здійснити дії з його оформлення; - спори, метою яких є захоплення контролю над юридичними особами тощо. Досить часто за допомогою рішення третейського суду за однією особою безпідставно визнається право власності на майно іншої особи. Виявлено випадки, коли у справах, в яких спір виник між юридичними особами, як відповідачі залучаються фізичні особи — керівники юридичних осіб та інші фізичні особи, завдяки чому заяви у відповідних справах розглядаються загальними судами, у той час як повинні розглядатися господарськими судами. Дуже поширеною є практика штучного залучення як сторони третейської угоди осіб, які по суті не є відповідачами. У заявах зазначається, що ці особи не визнають за позивачами право власності на майно (в тому числі на самочинно споруджені будівлі та самочинно здійсненне перепланування). Такими особами виступають члени сім’ї позивача, або особи, які мали намір придбати таке майно. При цьому особа, яка по суті спору має виступати належним відповідачем, у кращому випадку зазначається як третя особа, до розгляду справи не залучається, однак третейський суд у рішенні покладає на неї певні обов’язки. Нерідко розгляд справ у третейському суді використовується особами для досягнення вочевидь недобросовісних цілей. Так, із матеріалів трьох справ, розглянутих Маловисківським районним судом Кіровоградської області у 2008 р. вбачається, що рішенням третейського суду від 24 березня 2008 р. задоволено позов С.В. до Ленінської сільської ради про визнання права власності в порядку спадкування на майно померлого К.Г. Третейський суд визнав, що С.В. до відкриття спадщини п’ять років проживав однією сім’єю з К.Г. у його будинку, а саме з грудня 1999 р. по лютий 2005 р. Рішенням цього ж третейського суду від 18 березня 2008 р. за позовом С.В. до Ленінської сільської ради встановлено, що позивач п’ять років проживав однією сім’єю з К.Ю., а саме з жовтня 1998 р. по 10 жовтня 2005 р. А згідно з рішенням цього ж третейського суду від 21 березня 2008 р. С.В. є спадкоємцем С.Л., з якою він проживав однією сім’єю в її будинку із січня 2000 р. по 23 серпня 2006 р. Велику кількість проблем та зловживань породжує діяльність третейських судів при вирішенні конкретних спорів (арбітражів ad hoc), що можуть утворюватися згідно з ч. 1 ст. 7 Закону № 1701-ІV. На відміну від постійно діючих третейських судів, для яких законом передбачено необхідність реєстрації (що автоматично означає наявність юридичної адреси, подання відомостей про особовий склад постійно діючого третейського суду, зміст його регламенту тощо), всі питання створення та діяльності суду ad hoc регламентуються виключно третейською угодою, до якої також не встановлено спеціальних вимог. Таким чином, суди ad hoc часто функціонують фактично поза межами ефективного правового регулювання їх діяльності, що закономірно призводить до зловживань. Наприклад, Шевченківський районний суд м. Запоріжжя розглянув три справи про видачу виконавчого документа на рішення третейського суду ad hoc. Справи складаються взагалі з трьох аркушів — заяви про видачу виконавчого листа на рішення третейського суду ad hoc (без будь-яких додатків), протоколу судового засідання, з якого вбачається, що сторони не з’явилися, та ухвали суду про задоволення заяви та видачу виконавчого документа. Трапляються також випадки розгляду третейськими судами справ, які уже розглядають або розглядались у суді загальної юрисдикції. Виявлено випадки розгляду третейськими судами справ без формування справи. Непоодинокі випадки розгляду третейськими судами справ, які їм не підвідомчі: сімейних, про трудові спори, справ про встановлення фактів, житлових спорів, вирішення питань публічного характеру. З наведеного можна зробити висновок, що перелік (а також характер) зловживань, які допускають третейські суди, є дійсно дуже значним. Невирішеним залишається питання про права та можливості суду адекватно реагувати на виявлені порушення, адже у переліках підстав для відмови у видачі виконавчого документа на рішення третейського суду та підстав скасування рішення третейського суду така підстава, як невідповідність рішення третейського суду положенням законодавства, відсутня. За таких умов буквальне дотримання судами положень Закону № 1701-ІV зумовлює наслідки, які є повністю несумісними з функцією суду як органу, завданням якого є захист прав і свобод людини і громадянина (ст. 55 Конституції України). Практика судів у вирішенні цього питання є різною. Деякі суди, виявивши невідповідність рішення третейського суду вимогам законодавства, відмовляють у видачі виконавчого документа. Так, Ленінський районний суд м. Вінниці ухвалою від 27 грудня 2007 р. відмовив у задоволенні заяви П.О. про видачу виконавчого документа у справі за позовом Т.Н. про визнання договору купівлі-продажу дійсним, визнання права власності. Відмовляючи у задоволенні позовної заяви, суд виходив з того, що згідно з рішенням третейського суду визнано дійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки сільськогосподарського призначення, а саме для ведення садівництва, розміром 0,5 га, визнано право власності на неї за позивачем, тоді як відповідно до п. 15 Перехідних положень Земельного кодексу України (далі — ЗК) купівля-продаж або відчуження в інший спосіб земельних ділянок цієї категорії не допускається. Виявлено також випадки ухвалення судами рішень про відмову у видачі виконавчого документа на рішення третейського суду на підставі висновку про залучення у справі неналежного відповідача. Наприклад, згідно з ухвалою Дзерджинського районного суду м. Харкова було видано виконавчий документ на рішення третейського суду при Асоціації «Правосуддя» від 28 лютого 2007 р. у справі за позовом Ш.С. до ЗАТ «Харківспецмонтаж» про визнання дійсними договорів купівлі-продажу та визнання права власності на нерухоме майно. Апеляційний суд Харківської області ухвалою від 25 червня 2007 р. рішення третейського суду скасував, оскільки суд дійшов висновку про те, що ця справа не підвідомча третейському суду. Суд першої інстанції допустив помилку при встановленні характеру спірних правовідносин, не врахувавши, що спірне нерухоме майно збудоване самочинно на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, у зв’язку з чим належним відповідачем у справі повинна бути Харківська міська рада. Однак інші суди в аналогічних справах виконавчі документи видають, посилаючись на відсутність підстав для відмови у такій видачі в ст. 56 Закону № 1701-ІV, і така практика переважає. Так, Волноваський районний суд Донецької області ухвалою від 27 квітня 2008 р. задовольнив позовну заяву В. про видачу виконавчого документа на рішення третейського суду для вирішення конкретного спору у справі за позовом В. до Х. Зазначеним рішенням затверджено мирову угоду між сторонами, згідно з якою в порядку погашення боргу за договором позики Х. передає у власність В. земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства площею 7,86 га, визнано за В. право власності на зазначену ділянку, визнано таким, що втратив чинність, Державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий Х., та покладено обов’язок на органи місцевого самоврядування виготовити та видати В. відповідний державний акт. Переважна більшість питань, які постають перед місцевими судами, пов’язана саме з правом суду реагувати на виявлені порушення і зловживання. Правильною вбачається практика судів, які у разі виявлення зловживань або порушень законодавства з боку третейських судів постановляють окремі ухвали та надсилають їх в органи прокуратури. Так, Ялтинський міський суд АР Крим 17 серпня 2007 р. постановив окрему ухвалу, якою до відома прокурора АР Крим доведено інформацію про порушення законності, виявлені під час розгляду справи за заявою Г. про видачу виконавчого документа на рішення Кримського третейського суду в справі за позовом Г. до Я.В., Я.О. про визнання договору купівлі-продажу дійсним, припинення права власності та визнання права власності. Суд відзначив, що обставини дії щодо відчуження майна, виявлені при розгляді справи, можуть бути суспільно небезпечними і кваліфікуватися за відповідною частиною ст. 190 Кримінального кодексу України (далі — КК). Проблема із визначенням компетентного суду Однією з найбільш складних і суперечливих проблем є визначення компетентного суду, до якого заявнику належить подавати заяву про видачу виконавчого документа або про скасування рішення третейського суду. Відповідно до положень ст. 2 Закону № 1701-ІV компетентний суд — місцевий загальний суд чи місцевий господарський суд за місцем розгляду справи третейським судом. Чітке визначення щодо місця розгляду справи третейським судом породжує такі проблеми. Оскільки законодавчо не встановлено обов’язок третейського суду розглядати справу, наприклад, за адресою, за якою зареєстровано постійно діючий третейський суд, то місце такого розгляду може обиратися цілком довільно. Крім того, можливі ситуації, коли один і той самий спір може розглядатися тим же судом або різними третейськими судами (особливо це може мати місце при розгляді справ третейськими судами для вирішення конкретного спору — арбітражів ad hoc) декілька разів у різних місцях, внаслідок чого з’являється можливість подати декілька однакових заяв до різних компетентних судів. Крім того, слід відзначити, що неможливо достовірно встановити, чи дійсно розглядалася справа третейським судом у тому чи іншому місці, оскільки вказівка про місце розгляду такої справи має міститися у рішенні відповідного суду. Таким чином, третейському суду навіть не потрібно змінювати своє місце розташування для того, щоб мати змогу виготовити кілька однакових рішень із зазначенням різних місць розгляду справи. Трапляються непоодинокі випадки розгляду третейськими судами справ не за адресою своєї державної реєстрації. Так, на розгляд Житомирського районного суду однойменної області надійшло 7 заяв про видачу виконавчих листів на рішення постійно діючого третейського суду при Юридичній корпорації «Принцип», зареєстрованого за адресою м. Київ, від К.І., що проживає в смт. Десна Козелецького району Чернігівської області та 2 заяви від Л.С., що проживає в м. Києві, щодо визнання права власності на земельні ділянки, розташовані в адміністративних межах Щасливської сільської ради Бориспільського району Київської області та призначені для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Підставою для звернення було те, що в рішеннях третейського суду місцем розгляду справ було зазначено с. Оліївка Житомирського району Житомирської області. Велику кількість проблем породжує наявність суперечливих положень щодо підсудності в Законі № 1701-ІV та ЦПК. Так, відповідно до п. 1 ст. 114 ЦПК, якою встановлено виключну підсудність, позови, що виникають з приводу нерухомого майна, пред’являються за місцезнаходженням майна або основної його частини, а також згідно з п. 2 ч. 1 ст. 16 ГПК справи у спорах про право власності на майно або про витребування майна з чужого незаконного володіння чи про усунення перешкод у користуванні майном розглядаються господарським судом за місцезнаходженням майна. Неоднаковою є практика судів з прийняття та розгляду заяв щодо видачі виконавчого документа або скасування рішення третейського суду, коли третейський суд вирішив спір щодо нерухомого майна. Ця проблема ускладнюється також тим, що у більшості випадків йдеться про видачу виконавчого документа або скасування рішення третейського суду, який зареєстрований поза межами територіальної юрисдикції компетентного суду, а нерухоме майно, що є предметом спору, знаходиться взагалі в іншій області. Наприклад, Кіровський районний суд м. Дніпропетровська розглянув та ухвалою від 19 квітня 2007 р. задовольнив заяву К. про видачу виконавчого листа на рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації «Українська третейська організація підприємств та фінансових установ» про визнання дійсним договору купівлі-продажу восьми земельних ділянок, розташованих в АР Крим, в м. Ялта та смт. Масандра. Кількість подібних справ вражаюче велика. Місцевими судами Житомирської області було розглянуто 24 заяви про видачу виконавчих документів на рішення третейських судів, якими вирішені питання про право власності на земельні ділянки і зобов’язано землевпорядні установи та підприємства вчинити дії з оформлення правовстановлюючих документів та їх реєстрації. У 21 випадку з них спірними були земельні ділянки, розташовані поза межами Житомирської області. Суди Запорізької області розглянули значну кількість справ про видачу виконавчого документа на рішення третейського суду щодо нерухомого майна, яке знаходиться поза межами Запорізької області. Відповідно до матеріалів узагальнення суди області розглянули 16 справ щодо майна, розташованого у м. Ялта, 4 справи — у Дніпропетровській області, 3 справи — у м. Кривий Ріг, по одній — в містах Сімферополі та Генічеську. Цілу низку подібних випадків наведено Апеляційним судом Полтавської області. В усіх таких випадках мало місце штучне залучення відповідачами фізичних осіб, зареєстрованих у м. Полтаві, які начебто мали намір придбати спірне майно, але не визнавали за позивачем право власності. Вбачається, що судам при вирішенні питання про підсудність слід дотримуватися положень Закону № 1701-ІV 3. Третейська угода Третейська угода є підставою для передачі спору на розгляд третейського суду, а в деяких випадках — і підставою для створення та діяльності такого суду. Таким чином, належність форми і змісту третейської угоди, наявність у ній всіх істотних умов, передбачених законом, є первинною та обов’язковою умовою правомірності третейського розгляду, а відтак — і третейського рішення. Вбачається, що розглядаючи будь-яке питання, пов’язане з діяльністю третейського суду, суду перш за все необхідно перевірити наявність укладеної сторонами належним чином третейської угоди, відповідність її форми та змісту встановленим вимогам. Адже виявлено випадки, коли суди не звертали уваги на грубі недоліки третейської угоди, наявної у матеріалах справи, які в цілому дають підстави для сумнівів у правомірності третейського розгляду і законності рішення третейського суду. Так, у матеріалах справи, розглянутої Суворовським районним судом м. Одеси за заявою Б. про видачу виконавчого документа на рішення третейського суду, міститься угода про розгляд спору в третейському суді, яка взагалі не підписана сторонами, а також контракт позивача з третейським суддею про надання останнім оплатних послуг з вирішення спору, підписаний лише третейським суддею. Незважаючи на це, ухвалою суду від 11 квітня 2008 р. заяву Б. задоволено і видано виконавчий документ на рішення третейського суду. У матеріалах справи, розглянутої Ярмолинецьким районним судом Хмельницької області, міститься договір купівлі-продажу, який включає третейське застереження. Договір підписаний лише покупцем, не містить підпису продавця, а лише його печатку. Відповідно до положень ст. 5 Закону № 1701-ІV спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цього Закону. Однак слід наголосити на тому, що третейська угода є різновидом цивільно-правового правочину, тому вона має відповідати також вимогам, встановленим цивільним законодавством. Невідповідність третейської угоди вимогам цивільного законодавства дає підстави вважати таку третейську угоду нікчемною на підставі ст. 228 ЦК, згідно з ч. 1 якої правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, АР Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Судам також слід звернути увагу на положення ст. 203 ЦК, якою встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Таким чином, якщо при розгляді заяви про видачу виконавчого документа на рішення третейського суду буде виявлено невідповідність третейської угоди вимогам цивільного законодавства, суду слід враховувати положення ч. 1 ст. 216 ЦК, згідно з якою недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю. У разі виявлення нікчемності третейської угоди суд може згідно з ч. 5 ст. 216 ЦК застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи і відмовити у видачі виконавчого документа. При цьому немає необхідності у додатковому визнанні третейської угоди недійсною. При розгляді заяви про скасування рішення третейського суду також слід враховувати, що нікчемність третейської угоди є безумовною підставою для такого скасування. Видача виконавчого документа на рішення третейського суду Проблема із виконанням рішень третейського суду третьою стороною Поширеною є практика, коли третейські суди вирішують питання про права або обов’язки осіб, що виступають у третейському розгляді як треті особи або взагалі не беруть участі у третейському розгляді. Гостро постає питання про правомірність такий дій третейського суду, а також і про обґрунтованість видачі виконавчого документа на відповідне рішення. Як уже зазначалося, положення Закону № 1701-ІV прямо закріплюють обов’язковість виконання рішення третейського суду лише для сторін третейського розгляду. Щодо обов’язковості виконання рішення третейського суду було зроблено висновок Конституційним Судом України у п. 4 Рішення від 10 січня 2008 р. № 1-РП/2008 (справа про завдання третейського суду), в якому зазначено, що відповідно до Закону № 1701-ІV третейські суди приймають рішення тільки від свого імені (ст. 46 цього Закону), а самі ці рішення, ухвалені в межах чинного законодавства, є обов’язковими лише для сторін спорів. Відповідно до цих висновків Законом від 5 березня 2009 р. № 1076-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо діяльності третейських судів та виконання рішень третейських судів» перелік підстав для відмови у видачі виконавчого документа на рішення третейського суду доповнено п. 9, згідно з яким підставою такої відмови є вирішення третейським судом питання про права і обов’язки осіб, які не брали участь у справі. Відмова у видачі виконавчого документа на рішення третейського суду Підстави відмови у видачі виконавчого документа встановлено ч. 6 ст. 56 Закону 1701-ІV. Так, компетентний суд відмовляє в задоволенні заяви про видачу виконавчого документа, якщо: 1) на день прийняття рішення за заявою про видачу виконавчого документа рішення третейського суду скасовано компетентним судом; 2) справа, по якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону; 3) пропущено встановлений цією статтею строк для звернення за видачею виконавчого документа, а причини його пропуску не визнані судом поважними; 4) рішення третейського суду прийнято у спорі, не передбаченому третейською угодою, або цим рішенням вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди. Якщо рішенням третейського суду вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди, то скасовано може бути лише ту частину рішення, що стосується питань, які виходять за межі третейської угоди; 5) третейська угода визнана недійсною компетентним судом; 6) склад третейського суду, яким прийнято рішення, не відповідав вимогам статей 16—19 цього Закону; 7) рішення третейського суду містить способи захисту прав та охоронюваних інтересів, які не передбачені законами України; 8) постійно діючий третейський суд не надав на вимогу компетентного суду відповідну справу; 9) третейський суд вирішив питання про права і обов’язки осіб, які не брали участь у справі 4. У судах по-різному розуміють зміст зазначеної норми. Зокрема, у значній кількості випадків суди безпідставно видають виконавчі документи на рішення третейського суду за наявності підстав для відмови у такій видачі. Вбачається, що при розгляді питання про видачу виконавчого документа на рішення третейського суду судам слід враховувати таке: 1) згідно з п. 11 ст. 6 Закону № 1701-ІV третейські суди не можуть розглядати справи, які відповідно до закону підлягають вирішенню виключно судами загальної юрисдикції або Конституційним Судом України. Таким чином, якщо згідно з положеннями чинного законодавства певне питання вирішується «судом», «у судовому порядку», «на підставі рішення суду» тощо, слід вважати, що йдеться про державні суди. Отже, відповідні питання не підлягають розгляду у третейських судах. Таким чином, виключно державними судами розглядаються справи щодо землі (відповідно до положень Земельного кодексу України (далі — ЗК), зокрема ч. 2 ст. 158 ЗК, за якою виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей); щодо визнання правочину дійсним або недійсним (відповідно до положень ЦК (зокрема, ч. 2 ст. 218, ч. 3 ст. 215 та ін.); щодо житла (відповідно до положень Житлового кодексу України (зокрема ст. 109 цього Кодексу); щодо самочинного будівництва (відповідно до положень ЦК (зокрема, ст. 376) тощо. Керуючись цим, при розгляді справ про видачу виконавчого документа на рішення третейського суду щодо таких питань, суди мають відмовляти у видачі виконавчого документа на рішення третейського суду на підставі п. 2 ч. 6 ст. 56 Закону № 1701-ІV. 2) пункт 5 ч. 6 ст 56 цього Закону слід розуміти таким чином, що підставою для відмови у видачі виконавчого документа є недійсність третейської угоди як у разі встановлення її недійсності рішенням суду, так і у разі її нікчемності. Відповідно до ч. 5 ст. 216 ЦК суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи. 3) якщо виконання рішення третейського суду вимагає вчинення дій або утримання від дій, які не передбачені чинним законодавством України, зачіпають закріплені законодавчо права та інтереси осіб, суперечать моральним засадам суспільства, судам слід відмовляти у видачі виконавчого документа на рішення третейського суду на підставі п. 7 ч. 6 ст. 56 Закону № 1701-ІV. Скасування рішення третейського суду Скасування рішення третейського суду при розгляді справи про недійсність третейської угоди Деякі місцеві суди при розгляді питання про визнання недійсною третейської угоди вирішують також і питання про скасування третейської угоди. При цьому у разі задоволення вимог щодо визнання недійсною третейської угоди суди вирішують питання і щодо скасування рішення третейського суду. Так, Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська рішенням від 12 липня 2007 р., задовольняючи позов Р. до Д. про визнання недійсною третейської угоди, одночасно скасував рішення постійно діючого третейського суду «Перший третейський суд «Асоціації «Правопорядок». Вбачається, що така практика є правомірною, якщо було встановлено, що третейська угода є нікчемною, оскільки відповідно до ст. 51 Закону № 1701-ІV недійсність третейської угоди є підставою для скасування рішення третейського суду, з чого випливає те, що скасування рішення третейського суду є наслідком недійсності третейської угоди. Відповідно до ч. 5 ст. 216 ЦК суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи. Скасування рішення третейського суду за заявою особи, яка не була стороною третейського розгляду Дуже складним є питання про скасування рішення третейського суду за заявою особи, яка не є стороною третейського розгляду. Відповідно до ч. 3 ст. 34 Закону № 1701-ІV треті особи не мають права оскарження рішення третейського суду. Як свідчить практика, випадки скасування рішень третейських судів за заявою осіб, які не були стороною третейського розгляду (зокрема прокурора), є поширеними і виправданими. Зокрема, про це свідчить те, що непоодинокими є випадки, коли за фактами, які мали місце при розгляді справи третейським судом, порушуються кримінальні справи. Так, Алчевський міськрайонний суд Луганської області розглянув справу за заявою прокурора м. Алчевська в інтересах Х.О. про визнання недійсною третейської угоди та скасування рішення третейського суду. Третейський суд при Асоціації «Лоєр-Консалтинг Груп» рішенням від 17 вересня 2006 р. за позовом Г. до В., Х. визнав дійсним договір купівлі-продажу квартири у м. Алчевську, укладений між В., з одного боку, та Х. — з другого, та визнано дійсним договір купівлі-продажу тієї ж квартири між Г. та В. 2 березня 2007 р. слідчими органами Алчевскього МВ УМВС за фактом купівлі-продажу спірної квартири було порушено кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого ч. 2 ст. 190 КК (шахрайство). У ході слідства стало відомо, що В. помер 30 вересня 2006 р. (через два тижні після винесення рішення третейським судом). Проведена в межах кримінальної справи почеркознавча експертиза від 10 серпня 2007 р. підтвердила, що підписи на третейській угоді від імені Х. про розгляд справи третейським судом виконані ймовірно не нею. На підставі зазначеного прокурор вимагав визнати недійсною третейську угоду, скасувати рішення третейського суду, а також інші ухвали про відчуження квартири як незаконні. Алчевським міськрайонним судом Луганської області рішенням від 11 грудня 2007 р. заяву прокурора було задоволено. Вбачається, що за таких обставин скасування рішення третейського суду за заявою особи, яка не була стороною третейського розгляду, відповідає положенням Конституції та положенням міжнародних договорів. Розгорнуте обґрунтування такої позиції викладено в наступній справі. Апеляційний суд АР Крим розглянув апеляційну скаргу Б. на рішення Центрального районного суду м. Сімферополя про скасування рішення третейського суду. Центральний районний суд м. Сімферополя від 22 березня 2007 р. задовольнив заяву прокурора м. Сімферополя в інтересах Сімферопольської міської ради про скасування рішення від 28 вересня 2004 р. постійно діючого Кримського третейського суду при концерні «ДСН» за заявою Б. про визнання за нею права власності на частку домоволодіння у м. Сімферополі та припинення права власності К. на зазначену частку. Апеляційний суд АР Крим ухвалою від 21 серпня 2007 р. апеляційну скаргу відхилив, зважаючи на таке. Задовольняючи заяву про скасування рішення третейського суду, суд першої інстанції, зокрема, виходив з наявності порушень майнових прав територіальної громади м. Сімферополя, зазначивши, що представницький орган місцевого самоврядування безпідставно не був залучений до участі в справі. Не погоджуючись з цим, Б. в апеляційній скарзі посилався на те, що Сімферопольська міська рада належним чином була залучена до участі в справі як третя особа і тому позбавлена можливості оскаржити рішення третейського суду. Апеляційний суд зазначив, що відповідно до пунктів 1, 2 ч. 3 ст. 51 Закону № 1701-ІV компетентний суд скасовує рішення третейського суду, якщо, зокрема: справа, по якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону; рішенням третейського суду вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди. Як вбачається з матеріалів справи, рішенням третейського суду визнано право власності заявниці Б. на частку домоволодіння, яка може бути визначена як відумерла спадщина після смерті спадкодавця К., право власності якої на вказану частку, у свою чергу, третейський суд одночасно припинив. Відповідно до частин 1, 3 ст. 1277 ЦК у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття суд визнає спадщину відумерлою за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини; спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини. Зважаючи на Рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 р. у справі N 18-рп/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес), територіальна громада м. Сімферополя, безперечно, має інтерес, який спирається на закон, щодо зазначеної спадщини, яка може бути визнана відумерлою. Тобто предмет позову у будь-якому випадку стосується прав і охоронюваних законом інтересів іншої особи, яка не залучена до участі у справі. Зі змісту ст. 51 Закону № 1701-ІV (в системному аналізі зі статтями 2, 3 цього Закону і визначенням терміну «сторони третейського розгляду»), — питаннями, що виходять як за межі третейської угоди, так і за межі самого рішення третейського суду, слід вважати, зокрема, питання прав та обов’язків інших осіб, які не є сторонами, що передали спір на вирішення третейського суду, оскільки у межах рішення третейського суду можливо вирішувати лише питання, що стосуються виключно сторін третейського розгляду. Залучення до справи зацікавленої особи як третьої особи не надає такій особі прав сторони третейського розгляду. Таким чином, рішенням третейського суду вирішені питання за вищевказаними межами, що є порушенням Закону № 1701-ІV і безумовною підставою для скасування рішення третейського суду. Відповідно до п. 1 ст. 6 та 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов’язків має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону. Кожен, чиї права і свободи, викладені в цій Конвенції, порушуються, має право на ефективний засіб правого захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Право на судовий захист передбачається ст. 55 Конституції України, ст. 3 ЦПК, ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України. Але, як зазначалося, територіальна громада в особі її представницького органу не брала участь у третейському розгляді як його сторона і тому була фактично позбавлена права на судовий захист, оскільки третейський суд не здійснює правосуддя. Цей приклад свідчить про правильну позицію суду та спонукає до висновку про необхідність застосування Закону № 1701-ІV тільки при системному аналізі, зокрема разом зі ст. 3 ЦПК і міжнародними правовими нормами (Конвенцією). Правильність цієї позиції підтверджується і практикою Верховного Суду України. Так, Верховний Суд України розглянув справу про скасування рішення третейського суду за касаційною скаргою Б.В. У вересні 2007 р. Б.В. подала скаргу на рішення від 27 січня 2006 р. третейського суду при асоціації «Лойєр консалтинг-груп», посилаючись на те, що зазначеним рішенням із порушенням вимог закону та її житлових прав визнано за С.Б. право власності на квартиру. Ухвалою судді Кам’янобрідського районного суду м. Луганська від 3 жовтня 2007 р. Б.В. відмовлено у відкритті провадження за її скаргою. Апеляційний суд Луганської області Ухвалою від 27 березня 2008 року зазначену ухвалу судді Кам’янобрідського районного суду м. Луганська залишив без змін. Відмовляючи Б.В. у відкритті провадження в цивільній справі за її скаргою, суди виходили з відсутності в неї права на оскарження рішення третейського суду, оскільки вона не є стороною третейського розгляду. При цьому суди не дали оцінки доводам Б.В. про порушення її житлових прав і прав на приватизацію цієї квартири відповідно до Закону від 4 березня 1992 р. № 2163-ХІІ «Про приватизацію державного житлового фонду» як члена сім’ї наймача, який постійно проживає та зареєстрований у спірному жилому приміщенні, і наданій суду довідці від 11 вересня 2007 р. № 1/209. Колегія Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України встановила, що з висновками суду не можна погодитись із таких підстав. Відповідно до Закону № 1701-ІV третейський суд — це недержавний незалежний орган, що утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних та (або) юридичних осіб у порядку, встановленому цим Законом, для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин. Згідно з Конституцією Україна є демократичною, соціальною, правовою державою; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (статті 1, 3). Гарантуючи судовий захист з боку держави, Конституція одночасно визнає право кожного будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (ч. 5 ст. 55). І це конституційне право не може бути скасоване або обмежене (ч. 2 ст. 22, ст. 64). Способами реалізації права кожного захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань у сфері цивільних правовідносин є звернення до третейського суду (у передбаченому Законом № 1701-ІV випадках і порядку) та судовий захист. Третейський розгляд спорів сторін у сфері цивільних правовідносин — це вид недержавної юрисдикційної діяльності й не є здійсненням правосуддя. Ураховуючи положення статей 55, 64, 124 Конституції, аналізуючи зміст Закону № 1701-ІV та ст. 17 ЦПК, третейський суд як недержавний орган за цим Законом має повноваження вирішувати спори лише тих сторін, якими укладено угоду (прийнято рішення) про передачу спору на розгляд третейського суду, і ці повноваження третейського суду не поширюються на спори, в яких, крім цих осіб, сторонами є інші особи, які не були сторонами третейської угоди, або спори, які стосуються прав і обов’язків інших осіб, що не є сторонами третейської угоди. Відповідно до ст. 8 Конституції в Україні визнається і діє принцип верховенства права, а норми Конституції є нормами прямої дії. Виходячи з принципу верховенства права, положень статей 21, 22 Конституції щодо непорушності конституційних прав особи, положень ст. 6 Конвенції, яка гарантує права особи на доступ до суду і справедливий розгляд його справи судом, та положень статей 3, 15 ЦК, статей 1, 3, 4 ЦПК щодо права особи на судовий захист цивільного права та інтересу, очевидним стає висновок про пріоритетність права особи на судовий захист цивільних прав та інтересів, у тому числі шляхом оскарження дій і рішень. Таким чином, ураховуючи зазначені положення та принцип добровільності утворення третейського суду, обов’язковість рішення третейського суду лише для сторін третейської угоди, положення ст. 51 Закону № 1701-ІV щодо неможливості оскарження рішення третейського суду (крім випадків, передбачених у ч. 3 цієї статті) поширюється лише на сторони третейської угоди і не може поширюватись на інших осіб, які не є учасниками третейської угоди і третейського розгляду, права та інтереси яких порушено рішенням третейського суду, прийнятим з перевищенням наданих йому повноважень та поза межами його компетенції (ст. 27 Закону № 1701-ІV). За таких обставин Верховний Суд України ухвалою від 15 жовтня 2008 р. скасував постановлені судами ухвали про відмову Б.В. у відкритті провадження за її скаргою на рішення третейського суду, яким порушено її права та інтереси, з направленням матеріалів до суду першої інстанції для вирішення по суті. Судам слід звернути увагу на те, що Законом України від 5 березня 2009 р. № 1076-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо діяльності третейських судів та виконання рішень третейських судів» право на оскарження рішення третейського суду надано як сторонам, так і третім особам, а також особам, які не брали участь у справі, якщо третейський суд вирішив питання про їх права та обов’язки. Також відповідно до положень зазначеного Закону вирішення третейським судом питання про права та обов’язки осіб, які не брали участь у справі, є підставою для скасування рішення третейського суду. Перегляд ухвали про видачу виконавчого документа на рішення третейського суду Перегляд ухвал про видачу виконавчого документа на рішення третейського суду за нововиявленими обставинами Намагаючись захистити свої порушені права, особи звертаються до суду із заявами про їх перегляд за нововиявленими обставинами. Щодо їх вирішення склалася неоднакова судова практика. Деякі суди не приймають такі заяви до розгляду, зважаючи на те, що відповідно до вимог ст. 361 ЦПК предметом перегляду у зв’язку з нововиявленими обставинами можуть бути рішення суду або ухвали суду, якими завершується провадження у справі, тобто справа вирішується по суті, заява залишається без розгляду або закривається провадження у справі. Інші ухвали суду першої інстанції не можуть бути предметом перегляду за нововиявленими обставинами. Зокрема, ухвала про видачу виконавчого документа за рішенням третейського суду є ухвалою суду, що постановляється в порядку виконання згідно з вимогами статей 55, 56 Закону, та не є ухвалою, якою вирішується спір або встановлюються перешкоди для його вирішення. З іншого боку, в судовій практиці мали місце випадки, коли заяви осіб, які не брали участь у розгляді справи, про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами приймалися до розгляду. Наприклад, Токмацький районний суд Запорізької області прийняв до розгляду заяву про перегляд ухвал про видачу виконавчого документа у трьох справах. Усі заяви суд задовольнив, ухвали про видачу виконавчого документа скасовані, а при новому розгляді у задоволенні двох заяв про видачу виконавчого документа відмовлено, щодо однієї заяви провадження у справі закрито на підставі п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК. Вбачається, що ухвала про видачу виконавчого документа на рішення третейського суду є такою, якою закінчується розгляд справи, а отже, правильною слід вважати практику тих судів, які здійснюють перегляд ухвал про видачу виконавчого документу на рішення третейського суду, коли із заявою про такий перегляд звертаються особи, зазначені у ч. 1 ст. 362 ЦПК (сторони або інші особи, які беруть участь у справі). Право на подання такої заяви мають, зокрема, треті особи, які були залучені до участі у третейському розгляді, навіть якщо вони не були присутні при такому розгляді. Перегляд ухвал про видачу виконавчого документа на рішення третейського суду в порядку апеляційного оскарження Закон не передбачає можливості апеляційного оскарження ухвали суду про видачу виконавчого документа. Не міститься вказівки на таку ухвалу і у ч. 1 ст. 293 ЦПК, яка наводить перелік ухвал, на які можуть бути подані скарги окремо від рішення суду. Однак у ч. 2 цієї статті зазначено, що заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду. Виходячи із системного тлумачення процесуального законодавства, можна стверджувати, що будь-яка ухвала суду підлягає перегляду в апеляційному порядку або самостійно, або разом з рішенням по суті. Ухвала про видачу виконавчого документа є судовим рішенням, яким завершується провадження у справі, тому вона не може бути оскаржена на підставі ч. 2 ст. 293 ЦПК. У той же час відсутність можливості такого оскарження створює умови для порушення права на судовий захист осіб, чиї права можуть бути порушені такою ухвалою. Особливо важлива ця обставина за умов, коли рішеннями третейських судів порушуються права осіб, не залучених до третейського розгляду справ, які не укладали третейську угоду, а в ст. 34 Закону № 1701-ІV зазначається, що треті особи не мають право на оскарження рішення третейського суду. Вбачається, що з урахуванням міжнародно-правових зобов’язань України та положень Конституції правильною слід визнати практику, яка склалася у судах Запорізької області. З метою запобігання таким протиправним явищам, що виникли з набуттям чинності Закону № 1701-ІV, з метою реалізації положень ст. 55 Конституції, що передбачає право кожної особи (фізичної чи юридичної) на судовий захист своїх порушених прав і свобод, Апеляційний суд Запорізької області запровадив практику прийняття до апеляційного розгляду апеляційних скарг на ухвали компетентних (місцевих) судів про видачу виконавчих документів за рішеннями третейських судів. Апеляційний суд Запорізької області при цьому керується таким. У ст. 17 Закону від 23 лютого 2006 р. № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Статтею 6 Конвенції передбачено, що кожний у випадку спору про його цивільні права та обов’язки має право на справедливий і публічний розгляд справи незалежним і неупередженим судом, створеним відповідно до закону. Тобто ст. 6 Конвенції захищає право кожного у випадку спору про його права та обов’язки, у тому числі і право особи, про права якої суд прийняв рішення, не залучивши цю особу до розгляду справи. У рішеннях Європейського суду з прав людини в справах Garcнa Manibardo проти Іспанії, Levages Prestations Services проти Франції наведена така правова позиція: «Суд повторює, що ст. 6 Конвенції не примушує держави-учасниці створювати апеляційні або касаційні суди. Проте, якщо такі суди існують, гарантії, передбачені ст. 6, повинні бути дотримані, зокрема особам, які вважають своє право порушеним, має бути забезпечене ефективне право доступу до правосуддя у рішеннях, що стосуються «їх цивільних прав і обов’язків». У справах Waite проти Канади, Prince Hans-Adam II проти Ліхтенштейну, Levages Prestations Services проти Франції також зазначено, що право доступу до правосуддя, закріплене у п. 1 ст. 6 Конвенції, не є абсолютним. Воно може бути певною мірою обмежене державою. Проте такі обмеження не можуть обмежувати право доступу до правосуддя таким чином і такою мірою, що сама його суть виявиться порушеною; зрештою, ці обмеження будуть відповідати п. 1 ст. 6 Конвенції лише за умови, що вони мають законну мету і що існує розумна співмірність між використаним способом і поставленою метою. Стаття 293 ЦПК містить перелік ухвал суду першої інстанції, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення. При цьому в наведеному переліку не передбачено ані ухвалу компетентного (місцевого) суду про відмову в видачі виконавчого документа, ані ухвалу про його видачу. Такими чином, постановляючи ухвали чи то про видачу виконавчого документа, чи то про відмову у його видачі, суд вирішує питання про цивільні права та обов’язки осіб, а самі особи при цьому позбавлені права на апеляційне оскарження такого судового рішення. Оскаржити ці ухвали одночасно з рішенням суду, як це передбачено ч. 2 ст. 293 ЦПК, сторони не можуть, оскільки таке рішення компетентним судом не ухвалюється. Отже, особа, про права якої суд прийняв рішення, не залучивши до розгляду справи, взагалі позбавлена доступу до правосуддя. Таке обмеження, за наявності в державі апеляційної та касаційної інстанцій, нічим не зумовлено, порушує саму суть доступу до суду і, тим самим, є грубим порушенням п. 1 ст. 6 Конвенції. Однак згідно ч. 2 ст. 2 ЦПК, якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені ЦПК, застосовуються правила міжнародного договору. Беручи до уваги, що Конвенція є міжнародним договором, згоду на обов’язковість якого Верховна Рада України надала згідно з Постановою від 17 липня 1997 р. за № 475/97-ВР, за наведених обставин суди апеляційної інстанції при вирішені питання про прийняття апеляційних скарг на ухвали суду про видачу (відмову у видачі) виконавчого документа повинні керуватися саме нормами ст. 6 Конвенції, вищенаведеними рішеннями Європейського суду з прав людини та приймати апеляційні скарги до розгляду в порядку, передбаченому ст. 297 ЦПК. Крім того, п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції передбачена гарантія забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом. Аналіз цієї норми засвідчує те, що апеляційне і касаційне оскарження судового рішення можливе не тільки у передбачених законом випадках, а й тоді, коли закон не містить прямої заборони на таке оскарження. Такий висновок міститься у Рішенні Конституційного Суду України від 11 грудня 2007 р. у справі № 11-рп/2007 за конституційним зверненням громадянина Касьяненка Б.П. щодо офіційного тлумачення положень п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України, ч. 2 ст. 383 Кримінально-процесуального кодексу України. Статтею 56 Закону № 1701-ІV передбачене право на оскарження ухвали про відмову у видачі виконавчого документа на підставі рішення третейського суду. Цією ж нормою Закону визначено порядок і строки подачі апеляційної скарги на зазначену ухвалу суду. Законом не встановлено порядку оскарження ухвали про видачу виконавчого документа, проте прямо й не передбачено заборони на оскарження такої ухвали. З огляду на наведене та беручи до уваги, що норми Конституції є нормами прямої дії, суди апеляційної інстанції вправі і, більше того, зобов’язані приймати до свого апеляційного провадження апеляційні скарги на ухвали суду про видачу (відмову у видачі) виконавчого документа за рішеннями третейських судів. Про правильність такої позиції свідчить також принцип доступу до правосуддя, викладений у ст. 6 Закону від 7 лютого 2002 р. № 3018-ІІІ «Про судоустрій України», відповідно до якої усім суб’єктам правовідносин гарантується захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону. Ніхто не може бути позбавлений права на участь у розгляді своєї справи у визначеному процесуальним законом порядку в суді будь-якої інстанції. Так, в ухвалі від 19 червня 2008 р. Апеляційного суду Запорізької області у справі за апеляційною скаргою С.Ю. на ухвалу судді Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 7 червня 2007 р. про видачу виконавчого документа за рішенням постійно діючого третейського суду при Українській товарній біржі «Українська товарна біржа» зазначено: «... що С.Ю. оскаржує ухвалу суду першої інстанції, яка у відповідності до положень ст. 293 ЦПК не підлягає окремому від рішення оскарженню. Крім того, цю ухвалу оскаржує особа, яка не брала участі як при розгляді справи в третейському суді, так і в суді першої інстанції місцевого загального суду. Проте згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 р. № 9-зп ч. 1 ст. 55 Конституції треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо особа вважає, що її права і свободи порушені. Відмова у прийнятті апеляційної скарги на ухвалу суду, яка не передбачена ст. 293 ЦПК, подана особою, яка не брала участі у справі, але суд вирішив питання про її права і обов’язки, є відмовою у правосудді. Європейський суд з прав людини тлумачить зазначену правову норму таким чином: «Суд нагадує, що § 1 ст. 6 охороняє право кожного подавати будь-яку скаргу до суду чи трибуналу стосовно його громадянських прав і обов’язків. У цьому сенсі стаття містить поняття «право на суд», в якому право на доступ, тобто право ініціювати провадження в судах з розгляду цивільних справ, становить одну з її складових (рішення «Hornsby v. Greece» від 19 березня 1997 р.); «в силу ст. 1 Конвенції кожна Договірна Сторона «гарантує кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в… Конвенції». Обов’язок забезпечувати ефективну реалізацію прав, захищених цим документом, має бути результатом позитивних обов’язків держави (рішення у справі «X і Y проти Нідерландів» від 26 березня 1985 р.). Аналогічна ситуація має місце у випадках оскарження окремих ухвал, постановлених судом під час або за результатами розгляду справи. Адже ст. 293 ЦПК також не передбачено право особи на оскарження такої ухвали. Разом з тим відповідно до ст. 211 ЦПК апеляційний суд відкриває апеляційне провадження по скаргам на зазначені категорії незалежно від того постановлено чи ні рішення суду. Отже, зважаючи на те, що оскаржуваними ухвалами часто фактично узаконюються незаконні рішення третейських судів, порушуються права осіб, які не брали участі у справі, та з огляду на те, що ч. 7 ст. 8 ЦПК передбачена можливість застосування аналогії закону, судова колегія вважає за можливе прийняття до розгляду апеляційної скарги на ухвали суду першої інстанції про видачу виконавчого документа за рішенням третейського суду». Правильність такої позиції також підтверджується практикою Верховного Суду України. Так, Верховний Суд України розглянув справу за касаційною скаргою ТОВ «СП МДМ» про скасування ухвали про видачу виконавчого документа на рішення третейського суду. Рішенням постійно діючого третейського суду при Українській Товарній Біржі «Українська товарна біржа» від 14 серпня 2006 р. частково задоволено позов ТОВ «Макс Лайн» до Б.Г. про спонукання до вчинення дій та визнання права власності на об’єкт нерухомого майна, визнано за ТОВ «Макс Лайн» право власності на нежитлове приміщення. Ухвалою Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 18 серпня 2006 р. задоволено заяву ТОВ «Макс Лайн» про видачу виконавчого документа на рішення третейського суду. В листопаді 2006 р. ТОВ «СП МДМ» оскаржило зазначену ухвалу суду в апеляційному порядку. Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 21 листопада 2006 р. апеляційну скаргу повернено ТОВ «СП МДМ» на тій підставі, що ухвала суду про видачу виконавчого документа оскарженню не підлягає. Колегія Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України не погодилась із зазначеним висновком з таких міркувань. Відповідно до ч. 8 ст. 56 Закону № 1701-ІV право оскаржити ухвалу про відмову у видачі виконавчого документа на рішення третейського суду мають лише сторони третейського розгляду справи. За змістом зазначеної норми особи, які не брали участі в справі, якщо суд вирішив питання про їх права і обов’язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку як ухвалу про видачу виконавчого документа, так і ухвалу про відмову у його видачі з підстав незалучення їх до участі в третейському розгляді справи. Звертаючись до суду з апеляційною скаргою на ухвалу про видачу виконавчого документа на рішення третейського суду, ТОВ «СП МДМ» серед іншого посилалося на те, що воно є власником об’єкта нерухомого майна, спір про який вирішено третейським судом, однак до участі в третейському розгляді справи його залучено не було. Вирішуючи питання про прийняття апеляційної скарги, суддя апеляційного суду на зазначене посилання уваги не звернув, оцінки йому не надав та дійшов помилкового висновку, що ухвала про видачу виконавчого документа не може бути оскаржена ТОВ «СП МДМ» в апеляційному порядку. Виходячи з наведеного, ухвалою від 28 січня 2009 р. Верховний Суд України частково задовольнив касаційну скаргу ТОВ «СП МДМ», скасувавши ухвалу Апеляційного суду Запорізької області і передавши справу про прийняття апеляційної скарги ТОВ «СП МДМ» на ухвалу про видачу виконавчого документа на рішення третейського суду на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Результати проведеного узагальнення свідчать про те, що діяльність третейських судів з вирішення спорів, а також недосконалість законодавчого регулювання такої діяльності призводять до виникнення значної кількості проблем у діяльності судів. З огляду на те, що кількість справ, які розглядаються третейськими судами, стрімко зростає, а практика розгляду судами загальної юрисдикції справ, пов’язаних з їх діяльністю є вкрай суперечливою, вирішення цих проблем є невідкладним завданням, вирішувати яке необхідно шляхом удосконалення законодавства, а також формуванням єдиної практики розгляду судами зазначених справ. ____________________ * Узагальнення підготовлене суддею Верховного Суду України Л.І. Охрімчук та головним консультантом відділу узагальнення судової практики управління вивчення та узагальнення судової практики О.Є. Бурлай, к.ю.н. 1 Слід відзначити, що низку змін до чинного законодавства було внесено Законом від 5 березня 2009 р. № 1076-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо діяльності третейських судів та виконання рішень третейських судів». Цим Законом, зокрема, вилучено деякі категорії справ з компетенції третейських судів, встановлено додаткові вимоги до третейської угоди, внесено зміни щодо правил визначення компетентного суду, врегульовано питання про преюдиційність рішення третейського суду, розширено переліки підстав для скасування рішення третейського суду та для відмови у видачі виконавчого документа на рішення третейського суду, а також вирішено питання про захист прав осіб, які не були стороною третейського розгляду, якщо третейський суд вирішив питання про їх права і обов’язки. Необхідно також звернути увагу, що відповідно до ч. 2 Прикінцевих положень зазначеного Закону не підлягають примусовому виконанню рішення третейських судів, прийняті до набрання чинності цим Законом і не виконані на день набрання ним чинності, у справах, які відповідно до цього Закону не підвідомчі третейським судам. 2 Статистичні показники за даними, наданими апеляційними судами; по м. Києву — за даними районних судів м. Києва, крім показників щодо апеляційного оскарження. 3 На час завершення роботи над узагальненням набув чинності Закон від 5 березня 2009 р. № 1076-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо діяльності третейських судів та виконання рішень третейських судів», положеннями якого встановлено, що місцем проведення третейського розгляду справи у постійно діючому третейському суді є місцезнаходження цього третейського суду. Місце проведення третейського розгляду справи у третейському суді для вирішення конкретного спору визначається третейською угодою. 4 На час завершення роботи над узагальненням набув чинності Закон від 5 березня 2009 р. № 1076-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо діяльності третейських судів та виконання рішень третейських судів», положеннями якого встановлено, що місцем проведення третейського розгляду справи у постійно діючому третейському суді є місцезнаходження цього третейського суду. Місце проведення третейського розгляду справи у третейському суді для вирішення конкретного спору визначається третейською угодою. Источник: http://www.scourt.gov.ua/clients/vs.nsf/0/...;Count=500&

Самоучка Вы молодец, само Постановление пленума в полном объеме здесь: http://antiraid.com.ua/forum/index.php?showtopic=872

П О С Т А Н О В А № 14 Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року Про судове рішення у цивільній справі З метою забезпечення правильного й однакового застосування судами норм цивільного процесуального законодавства при ухваленні рішення суду Пленум Верховного Суду України постановляє дати судам такі роз’яснення: 1. Судові рішення викладаються у формі ухвали або рішення (частина перша статті 208 Цивільного процесуального кодексу України; далі – ЦПК). Судовий наказ і заочне рішення є різновидами судового рішення. Судовий розгляд, яким справа вирішується по суті, закінчується ухваленням рішення суду іменем України, в тому числі при відшкодуванні шкоди відповідно до Закону України від 1 грудня 1994 року № 266/94-ВР ”Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду”, в якому вирішуються питання, що складають його зміст (статті 214–218 ЦПК). Інші випадки закінчення розгляду справи (зокрема, закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду) оформляються постановленням ухвали. Судові рішення, що набрали законної сили, обов’язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, – і за її межами (частина перша статті 14 ЦПК). 2. Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв’язку з цим суди повинні неухильно додержувати вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі (частина перша статті 213 ЦПК). Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно до статті 2 ЦПК, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до статті 8 ЦПК, а також правильно витлумачив ці норми. Якщо спірні правовідносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого – суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права). Якщо є суперечності між нормами процесуального чи матеріального права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, то рішення є законним, якщо судом застосовано відповідно до частини четвертої статті 8 ЦПК норми, що мають вищу юридичну силу. У разі наявності суперечності між нормами законів (кодексів), що мають однакову юридичну силу, застосуванню підлягає той з них, який прийнято пізніше. При встановленні суперечностей між нормами права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, суду також необхідно враховувати роз’яснення Пленуму Верховного Суду України, що містяться в постанові від 1 листопада 1996 року № 9 ”Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя”. Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи. 3. Відповідно до положень статей 10 і 11 ЦПК суд розглядає цивільні справи в межах заявлених позивачем вимог та зазначених і доведених ним обставин. Відповідно до статті 19 Конституції України, статті 1 ЦПК та з урахуванням положення частини четвертої статті 10 ЦПК вийти за межі заявлених вимог (вирішити незаявлену вимогу, задовольнити вимогу позивача у більшому розмірі, ніж було заявлено) суд має право лише у випадках, прямо передбачених законом. Наприклад, суд має право вийти за межі заявлених вимог і з власної ініціативи вирішити питання про стягнення аліментів на дитину одночасно з позбавленням батьківських прав (частина друга статті 166 Сімейного кодексу України); застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину (частина п’ята статті 216 Цивільного кодексу України; далі – ЦК). При цьому суди повинні мати на увазі, що справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, встановлених ЦПК, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду (частина третя статті 235 ЦПК). 4. Правила частини третьої статті 209 ЦПК застосовуються лише у виняткових випадках, коли внаслідок складності справи складання повного рішення потребує багато часу та може бути відкладено на строк не більше ніж п’ять днів з дня закінчення розгляду справи. В іншому разі суд має ухвалити повне рішення і проголосити його негайно після закінчення судового розгляду. Якщо складання повного рішення відкладається, його вступна і резолютивна частини викладаються у письмовому вигляді, підписуються всім складом суду, відразу проголошуються; цей процесуальний документ приєднується до справи і суд повідомляє, коли особи, які беруть участь у справі, зможуть ознайомитися з повним рішення суду, що має бути зафіксовано в журналі судового засідання. Відкладення проголошення вступної і резолютивної частин рішення після закінчення розгляду справи не допускається. Суди повинні суворо дотримуватися визначеного строку складання повного рішення. 5. При заочному розгляді справи складання повного рішення, яке слід називати заочним, може бути відкладено, проте в силу статті 227 ЦПК повний текст рішення відповідачеві у будь-якому випадку має бути направлено не пізніше п’яти днів з дня проголошення рішення суду або його вступної та резолютивної частин. Суд повинен ухвалити заочне рішення, яке за своїм змістом має відповідати вимогам статті 215 ЦПК (містити в собі вступну, описову, мотивувальну та резолютивну частини у визначеній послідовності). При цьому в описовій частині заочного рішення необхідно вказати, що заочний розгляд справи відбувся за відсутності відповідача (усіх відповідачів); у резолютивній частині цього рішення має бути зазначено, крім загального порядку оскарження, також строк і порядок подання відповідачем заяви про його перегляд. Повторне заочне рішення, в тому числі ухвалене тим же складом суду, оскаржується в загальному порядку, встановленому ЦПК, про що має бути зазначено в резолютивній частині рішення (частина третя статті 232 ЦПК). Виправлення описок чи арифметичних помилок, ухвалення додаткового рішення чи роз’яснення рішення при заочному розгляді справи здійснюються за загальними правилами, передбаченими статтями 219–221 ЦПК. При цьому додаткове до заочного рішення не може бути оскаржене відповідачем до суду, що його ухвалив, у порядку статті 228 ЦПК. 6. Враховуючи принцип безпосередності судового розгляду (стаття 159 ЦПК), рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення. Неприпустимим є витребування і приєднання до справи матеріалів на підтвердження висновків і мотивів рішення після його ухвалення. Якщо докази у справі зібрані в порядку, передбаченому статтями 132, 133, 140 та частиною четвертою статті 191 ЦПК, суд може обґрунтувати ними рішення лише за умови, якщо вони були ним оголошені в судовому засіданні, пред’явлені для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, та досліджені в сукупності з іншими доказами. При ухваленні рішення суд відповідно до статті 212 ЦПК оцінює докази з урахуванням вимог статей 58 та 59 ЦПК про їх належність і допустимість. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. 7. Відповідно до частини четвертої статті 61 ЦПК при розгляді справи про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок, що набрав законної сили, або постанову суду у справі про адміністративне правопорушення, цей вирок або постанова обов’язкові для суду лише з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою. Тому, розглядаючи позов, який випливає з кримінальної справи чи зі справи про адміністративне правопорушення, суд не вправі обговорювати вину відповідача, а може вирішувати питання лише про розмір відшкодування. Інші прийняті в рамках кримінальної справи чи справи про адміністративне правопорушення постанови оцінюються судом згідно з положеннями статті 212 ЦПК. На підтвердження висновку суду щодо розміру відшкодування збитків у рішенні, крім посилання на вирок у кримінальній справі чи постанову у справі про адміністративне правопорушення, необхідно також зазначати докази, подані сторонами при розгляді цивільної справи (наприклад, врахування матеріального становища відповідача або вини потерпілого). Оскільки обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ лише в тому разі, коли в них беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, чи їх правонаступники (частина третя статті 61 ЦПК), то в інших випадках – ці обставини встановлюються на загальних підставах. Під судовим рішенням, зазначеним у частині третій статті 61 ЦПК, мається на увазі будь-яке судове рішення, яким справа вирішується по суті, яке ухвалює суд у порядку цивільного судочинства (рішення, в тому числі й заочне, або ухвала, а також судовий наказ), у порядку господарського судочинства – відповідно до Господарського процесуального кодексу України, у порядку адміністративного судочинства – відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України. За змістом частини третьої статті 14, частини третьої статті 61, частини другої статті 223 ЦПК особи, які не брали участі в цивільній, господарській або адміністративній справі, в якій судом ухвалено відповідне судове рішення, мають право при розгляді іншої цивільної справи за їх участю оспорювати обставини, встановлені цими судовими рішеннями. У даному випадку суд ухвалює рішення на основі досліджених у судовому засіданні доказів. 8. Ухвалене у справі рішення має бути гранично повним, ясним, чітким, викладеним у послідовності, встановленій статтею 215 ЦПК, і обов’язково містити вступну, описову, мотивувальну та резолютивну частини. Разом з тим рішення не повинно містити зайвої деталізації, яка не має правового значення в даній справі, а також незрозумілих словосполучень, занадто довгих речень, через які викладення фактичних обставин важко сприймається. 9. У вступній частині рішення зазначаються: час та місце його ухвалення; повне найменування суду, що його ухвалив; прізвище та ініціали судді (суддів – при колегіальному розгляді) і секретаря судового засідання; імена (найменування) сторін та інших осіб, які брали участь у справі; предмет позовних вимог. При цьому вказуються всі ті особи, які згідно зі статтею 26 ЦПК належать до складу осіб, які беруть участь у даній справі, а не лише ті, які фактично брали участь у розгляді справи. Якщо сторонами є юридичні особи, то найменування такої особи слід наводити відповідно до документів про реєстрацію юридичної особи. Предмет позовних вимог (у тому числі первісного, зустрічного позову та позову третьої особи із самостійними вимогами) зазначається виходячи з вимог закону, який підлягає застосуванню до спірних правовідносин, та підстав заявленої вимоги. 10. В описовій частині рішення необхідно, зокрема, вказати: зміст і підстави позовних вимог відповідно до позовної заяви; про внесені зміни підстав чи предмета позову, розміру позовних вимог, якщо вони мали місце, і узагальнено викласти позицію відповідача: чи визнає він позов, а якщо визнає, то повністю чи частково; у разі заперечень – у чому суть заперечень проти позову; пояснення осіб, які беруть участь у справі, висновки органів державної влади або місцевого самоврядування, якщо вони брали участь у справі, а також зазначити докази і обставини, для встановлення яких вони досліджувалися. При цьому пред’явлення відповідачем зустрічного позову чи третьою особою самостійних вимог не змінює процесуального статусу цієї особи. 11. У мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина четверта статті 60 ЦПК). Оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це. Встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього. Якщо сторона (її представник, повноваження якого не обмежені) визнавала обставини, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, суд посилається на це в рішенні як на підставу звільнення від доказування цих обставин (частина перша статті 61 ЦПК), а при прийнятті згідно зі статтею 178 ЦПК відмови сторони від визнання обставини – зазначає про його відхилення. У цій частині рішення має міститися обґрунтування щодо кожного доводу сторін по суті позову, що є складовою вимогою частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (РИМ, 4.XI.1950; далі – Конвенція). За змістом частини четвертої статті 174 ЦПК у разі визнання відповідачем позову, яке не суперечить закону, не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд у мотивувальній частині рішення може вказати лише про визнання позову та прийняття його судом. 12. У мотивувальній частині кожного рішення має бути наведено також посилання на закон та інші нормативно-правові акти матеріального права (назва, стаття, її частина, абзац, пункт, підпункт закону), у відповідних випадках – на норми Конституції України, на підставі яких визначено права та обов’язки сторін у спірних правовідносинах, на статті 10, 11, 60, 212 та 214 ЦПК (статті 224–226 ЦПК – при ухваленні заочного рішення) й інші норми процесуального права, керуючись якими суд установив обставини справи, права та обов’язки сторін. У разі необхідності мають бути посилання на Конвенцію та рішення Європейського суду з прав людини, які згідно із Законом України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV ”Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” є джерелом права та підлягають застосуванню в даній справі. У необхідних випадках суд зазначає про урахування: рішення Конституційного Суду України про офіційне тлумачення Конституції та законів України, які підлягають застосуванню в даній справі та при вирішенні питання про відповідність Основному Закону України нормативно-правових актів, перелічених у пункті 1 частини першої статті 150 Конституції України, якими сторони доводять свої вимоги чи заперечення; постанов Пленуму Верховного Суду України, прийнятих відповідно до статті 125 Конституції України і статті 55 Закону України від 7 лютого 2002 року № 3018-III ”Про судоустрій України”, з питання застосування норм процесуального та матеріального права, які підлягають застосуванню в даній справі. Пояснення осіб, які беруть участь у справі, показання свідків, пояснення експерта, спеціаліста наводяться в рішенні суду від третьої особи. У тексті рішення не допускається використання скорочень і слів, які не прийнято застосовувати в офіційних документах, а також внесення виправлень, не застережених перед підписом судді. 13. Резолютивна частина повинна мати вичерпні, чіткі, безумовні й такі, що випливають зі встановлених фактичних обставин, висновки по суті розглянутих вимог і залежно від характеру справи давати відповіді на інші питання, зазначені у статтях 215–217 ЦПК. У ній, зокрема, має бути зазначено: висновок суду про задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково (при відмові в позові слід точно зазначити, кому, відносно кого та в чому відмовлено); висновок суду по суті позовних вимог: які саме права позивача визнано або поновлено; розмір грошових сум чи перелік майна, присуджених стороні; вартість майна, яке належить стягнути з відповідача, якщо при виконанні рішення присудженого майна у наявності не буде; конкретні дії, які відповідач повинен вчинити та на чию користь, або інший передбачений законом спосіб захисту порушеного права; розподіл судових витрат відповідно до вимог статті 88 ЦПК; строк і порядок набрання рішенням суду законної сили та його оскарження; у яких межах допускається негайне виконання рішення, коли суд зобов’язаний або має право його допустити. При об’єднанні в одне провадження кількох вимог або прийнятті зустрічного позову чи позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги, має бути сформульовано, що саме ухвалив суд щодо кожної позовної вимоги. Вирішуючи за позовами про визнання питання про наявність або відсутність тих чи інших правовідносин, суд при задоволенні позову зобов’язаний у необхідних випадках зазначити в резолютивній частині рішення і про ті правові наслідки, які тягне за собою таке визнання (наприклад, про анулювання актового запису про реєстрацію шлюбу в разі визнання його недійсним, анулювання свідоцтва про право власності в разі задоволення позову про витребування майна від добросовісного набувача тощо). З метою запобігання виникненню неясності при виконанні рішення у його резолютивній частині зазначається точне та повне найменування юридичної особи, прізвище, ім’я та по батькові фізичної особи, відносно яких суд вирішив питання. Суд не має права вирішувати питання про права та обов’язки осіб, не залучених до участі у справі, оскільки це є порушенням норм процесуального права, які тягнуть за собою безумовне скасування рішення суду (пункт 4 частини першої статті 311, пункт 4 частини першої статті 338 ЦПК). 14. Згідно з частиною першою статті 192 ЦК законним платіжним засобом, обов’язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України – гривня. У зв’язку з цим при задоволенні позову про стягнення грошових сум суди повинні зазначати в резолютивній частині рішення розмір суми, що підлягає стягненню, цифрами і словами у грошовій одиниці України – гривні. При стягненні періодичних платежів суд має вказати період, протягом якого проводиться виконання. У разі пред’явлення позову про стягнення грошової суми в іноземній валюті суду слід у мотивувальній частині рішення навести розрахунки з переведенням іноземної валюти в українську за курсом, встановленим Національним банком України на день ухвалення рішення. Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті з правовідносин, які виникли при здійсненні валютних операцій, у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 192 ЦК, частина третя статті 533 ЦК; Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 ”Про систему валютного регулювання і валютного контролю”). 15. Рішення суду ухвалюється, оформлюється письмово і підписується в нарадчій кімнаті суддею, а в разі колегіального розгляду – суддями, які розглядали справу; воно може бути написаним від руки, виконаним машинописним способом чи набране на комп’ютері в одному примірнику. Рішення суду проголошується негайно після закінчення судового розгляду і прилюдно, крім випадків, установлених ЦПК. Вимоги статей 209, 215 та 218 ЦПК щодо порядку ухвалення рішення суду, його змісту, а також проголошення рішення суду як єдиної процесуальної форми вирішення справи є обов’язковими для позовного та окремого провадження. Датою ухвалення рішення у справі є день його проголошення. 16. Згідно з положеннями статті 196 ЦПК суди повинні суворо дотримуватися таємниці нарадчої кімнати. Під час ухвалення судового рішення ніхто не має права перебувати в нарадчій кімнаті, крім складу суду, який розглядає справу. Вихід судді з нарадчої кімнати до проголошення судового рішення може мати місце під час перерви для відпочинку (протягом робочого часу та після його закінчення). Тому, наприклад, вихід до нарадчої кімнати у п’ятницю та проголошення рішення в понеділок є порушенням її таємниці. При цьому обмін суддею думками з ким-небудь із приводу судового рішення, що ухвалюється, не допускається. Порушення правил про таємницю нарадчої кімнати є порушенням норм процесуального права і може бути підставою для скасування рішення суду, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи, зокрема в разі доведення факту спілкування судді поза межами нарадчої кімнати з учасником процесу чи іншими особами з приводу справи, що розглядається (частина третя статті 309 ЦПК, частина друга статті 338 ЦПК). 17. Відповідно до статті 217 ЦПК суд, який ухвалив рішення, не звернуте до негайного виконання, за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, може забезпечити його виконання, про що зазначає в резолютивній частині рішення, за правилами забезпечення позову, встановленими статтями 151–153 ЦПК. Проте таке забезпечення виконання рішення підлягає застосуванню лише після набрання ним законної сили. 18. За статтею 215 ЦПК у формі рішення ухвалюється той судовий акт, яким справа вирішується по суті. Закон не передбачає включення до резолютивної частини рішення висновків з процесуальних питань, не пов’язаних з вирішенням справи по суті. Тому в цій частині неприпустимо вирішувати питання про виділення частини вимог у самостійне провадження або про закриття провадження по них, залишення заяви без розгляду тощо. Висновки з таких питань викладаються у формі ухвал (частина друга статті 208 ЦПК), які постановляються у вигляді самостійного процесуального документа і можуть постановлятися одночасно з рішенням. 19. Вирішуючи питання про виправлення описок чи арифметичних помилок, допущених у судовому рішенні (рішенні або ухвалі), суд не має права змінювати зміст судового рішення, він лише усуває такі неточності, які впливають на можливість реалізації судового рішення чи його правосудності. Проте якщо неправильне визначення стягнутої суми було наслідком, наприклад, застосування закону, який не підлягав застосуванню, то підстав для виправлення арифметичних помилок немає. Питання про внесення виправлень може бути вирішено судом, що ухвалив рішення, як із власної ініціативи, так і за заявою осіб, які беруть участь у справі, і незалежно від того, чи виконано рішення, але в межах установленого законом строку, протягом якого воно може бути пред’явлено до примусового виконання. Внесення виправлень у судове рішення, яке не підлягає примусовому виконанню, строком не обмежено. Після внесення виправлень чи арифметичних помилок текст рішення змінювати не можна, проте у виконавчому листі наводяться формулювання резолютивної частини рішення в тій редакції, яку воно отримало у зв’язку з постановленням відповідної ухвали. 20. Додаткове рішення може бути ухвалено лише у випадках і за умов, передбачених статтею 220 ЦПК; воно не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права та обов’язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні. Додаткове рішення може ухвалити лише той склад суду, що ухвалив рішення в даній справі. В іншому разі особа має право звернутися до суду з тими ж вимогами на загальних підставах. При порушенні питання про ухвалення додаткового рішення з інших підстав суд ухвалою відмовляє в задоволенні заяви. У порядку, визначеному статтею 220 ЦПК, може бути ухвалено додаткове рішення й щодо заочного рішення. Оскарження додаткового рішення провадиться на загальних підставах. Якщо на рішення суду подано апеляційну чи касаційну скаргу і разом із цим порушено питання про ухвалення додаткового рішення, суд повинен спочатку ухвалити додаткове рішення, а потім надсилати справу для перегляду до суду вищої інстанції. У разі скасування рішення у справі ухвалене додаткове рішення втрачає силу. 21. Відповідно до статті 221 ЦПК роз’яснення рішення суду, а не ухвали, можливе тоді, коли воно не містить недоліків, що можуть бути усунені лише ухваленням додаткового рішення, а є незрозумілим, що ускладнює його реалізацію. Зазначене питання розглядається судом, що ухвалив рішення, і в ухвалі суд викладає більш повно та ясно ті частини рішення, розуміння яких викликає труднощі, не вносячи змін у суть рішення і не торкаючись питань, які не були предметом судового розгляду. Роз’яснення рішення не допускається, якщо воно виконане або закінчився установлений законом строк, протягом якого рішення може бути пред’явлене до виконання. Якщо фактично порушено питання про зміну рішення або внесення в нього нових даних, у тому числі й роз’яснення мотивів ухваленого рішення, суд ухвалою відмовляє в роз’ясненні рішення. 22. Передбачений статтею 222 ЦПК обов’язок суду надсилати протягом п’яти днів з дня проголошення судового рішення його копію рекомендованим листом з повідомленням про вручення особам, які брали участь у справі, але не були присутні в судовому засіданні, стосується як позовного, так і інших видів провадження. В останньому випадку копію судового рішення слід надсилати заявникові або заінтересованій особі, за відсутності якої розглянуто справу. У зазначеній статті йдеться про рішення суду, а також ухвали суду, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду. 23. Визнати такою, що втратила чинність, постанову Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1976 року № 11 ”Про судове рішення” (зі змінами, внесеними згідно з постановами від 24 квітня 1981 року № 4, від 25 грудня 1992 року № 13 та від 25 травня 1998 року № 15). Голова Верховного Суду України - В.В. Онопенко - Секретар Пленуму Верховного Суду України - Ю.Л. Сенін Источник: http://www.scourt.gov.ua/clients/vs.nsf/0/...;Count=500&

Предложите сотруднику ПФ добровольно аннулировать акт. Если не захочет - подавайте заявление в прокуратуру. И будет нужно подать иск в суд о признании акта не действительным.

В данной ситуации можно попробовать признать договор купли продажи не действительным. Но Вы же подписали акт приема-передачи автомобиля и забрали автомобиль. В любом случае такая разница в датах ровным счетом ничего не дает, не для признания договора кредита, купли-продажи авто или договора страхования недействительным.

Напишите полностью как звучит пункт. Что не раньше оплаты покупателем полной стоимости автомобиля?

Реестр уже две недели не работает. С понедельника начнем писать им письма и поднимать волну.

Ну не нужно так все утрировать. Можно в дальнейшем подать новые иски по другим основаниям.При третейской оговорке в иске кроме расторжения договора необходимо просить признать третейскую оговорку недействительной или же указывать на ее никчемность.

Сдать додаток 26 нужно с прочерками, а заявление составим когда начнут "умники" из ПФ акты составлять. Сразу составим заявление и о привлечении этих "умников" к уголовной ответственности.

ksana36 не заморачивайтесь. Что это Вам даст? Автосалон имел право по договору передать автомобиль Вам раньше поступления оплаты? Договором купли-продажи это запрещено?

Так может быть. Это может быть установлено внутренними правилами выдачи кредитов. Правила потребительского кредитования Вы имеете право получить в банке. Если не захотят давать пишите жалобу в НБУ и Комитет по защите прав потребителей. Копии этих. жалоб направляйте банку. В жалобе НБУ просите приостановить лицензию этого банка на потребительское кредитование в связи с отсутствием у банка правил кредитования ( т.к. нет ответа) и приложите свои письма.

Теперь понятно. Чтобы что-либо советовать, нужно видеть все три договора. Вероятнее всего, будет необходимо признавать договор залога недействительным или расторгать его и возвращать залог.

Явиться, а если не придет можно и приводом привлечь.

Суд может истребовать доказательства согласно ст. 93 ГПК Украины. Наказание может быть согласно уголовного кодекса:Стаття 382. Невиконання судового рішення 1. Умисне невиконання службовою особою вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їх виконанню - карається штрафом від п'ятисот до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років. 2. Ті самі дії, вчинені службовою особою, яка займає відповідальне чи особливо відповідальне становище, або особою, раніше судимою за злочин, передбачений цією статтею, або якщо вони заподіяли істотну шкоду охоронюваним законом правам і свободам громадян, державним чи громадським інтересам або інтересам юридичних осіб, - караються обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років. Просите суд привлечь должностное лицо к уголовной ответственности в случае повторного умышленного неисполнения определения суда. Можете еще написать в суд заявление на согласие раскрытия банковской тайны. В данном случае у банка вообще нет оснований скрывать какую либо информацию касающуюся Вас и Ваших взаимоотношений с банком.

Из Вашего вопроса ничего не понятно. В одном суде и у одного судьи дела рассматриваются? Кто подавал иск? Кто подавал ходатайство? Еще раз так зададите вопрос и удалю. Время потраченое на Вас может быть использовано со значительно большей пользой для оказания помощи другим.

Т.к. Вы написали именно апелляционную жалобу то дело направили в апелляционный суд. В дальнейшем, вероятнее всего, апелляционный суд откажет и направит дело в Новозаводской суд Чернигова.Далее необходимо будет обжаловать отказ Новозаводского суда об отмене решения третейского суда. Ну а потом обжаловать решение Новозаводского суда о выдаче исполнительного документа.

Письмо не обязательно должно называться "Попередженням". Если они готовы расторгнуть договор добровольно - соглашайтесь.

По поводу апелляции узнаем. На сколько мне известно пока апелляции по этому решению не было. Не совсем понятно почему у Вас заморожен счет в связи с указанным иском. Если банк не хочет принимать деньги. Заносите каждый день письмо в банк и получайте отметку. Письмо о том, что Вы хотите внести деньги на погашение тела кредита (указать сумму) и процентов по кредиту, а банк отказывается принимать. Согласно этих писем можно будет признать банк таким, который просрочил принятие исполнения по договору и соответственно не будет ни пени, ни штрафов.

Не совсем понятно. С кем и какие договора у Вас заключены? И какой банк?

Информации собранной в интернете и самого списка должников предоставленного суду будет достаточно. Можно вызвать еще временного администратора в заседание, чтобы тот подтвердил, что информация была размещена. Интересно, если она скажет, что не помнит.

Если определение суда есть, а банк документы не предоставил, то нужно исходить из того, что этих документов у банка нет. По определению суда банк обязан раскрыть банковскую тайну. Соответственно и рассматривать дело нужно исходя из того, что данные документы у банка отсутствуют. Или же просить суд вынести отдельное определение о привлечении к уголовной ответственности должностное лицо банка за умышленное неисполнение решения суда.

А что это Вам даст? Надра подписывает только свои допсоглашения. Пишите свои предложения о внесении изменений в допсоглашение и направляйте в банк, пусть они изучают.

Банк начислит все в случае Вашего проигрыша в суде. Пока решения апелляции нет.