batyshka

а що там розбиратися, якщо кредитор звернувся із позовом про стягнення заборгованості то державний виконавець описує та реалізує все майно боржника, крім майна, що є в іпотеці, а якщо із позовозом про звернення стягнення на предмет іпотеки - то лише те що є таким предметом. у цьому і полягає право кредитора на визначення способу захисту своїх прав.

ну і що з того що ви поручитель? дійте як вам порадили

це рішення ВССУ було визнано правильним та стало підставою для перегляду ВСУ іншого рішення http://antiraid.com.ua/forum/index.php?showtopic=4925

П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 листопада 2012 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Григор'євої Л.І, Охрімчук Л.І., Гуменюка В.І., Патрюка М.В., Жайворонок Т.Є., Романюка Я.М., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 червня 2012 року в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про встановлення (визнання) укладення договору купівлі-продажу та визнання права власності на частку в спільній сумісній власності подружжя, в с т а н о в и в: У травні 2011 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 2 квітня 2004 року його колишня дружина ОСОБА_2 уклала з ОСОБА_3 договори дарування 65/100 частин незавершеної будівництвом житлової прибудови з підвалом за адресою: АДРЕСА_1 та присадибної земельної ділянки площею ІНФОРМАЦІЯ_1 за тією ж адресою. Вказував, що фактично це майно ОСОБА_2 придбала у ОСОБА_3 за договором купівлі-продажу під час шлюбу з ним за їхні спільні кошти - за 90 тис. доларів США, оскільки ОСОБА_3 є чужою людиною і не мала наміру безоплатно передавати зазначене майно його дружині. Просив визнати спірний договір удаваним, встановивши, що фактично сторонами укладено договір купівлі-продажу, визнати за ним право власності на Ѕ частину спірного майна набутого в шлюбі як частку в спільній сумісній власності подружжя. Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 16 грудня 2011 року позов задоволено. Рішенням апеляційного суду Тернопільської області від 1 березня 2012 року рішення міськрайонного суду скасовано, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 червня 2012 року рішення апеляційного суду залишено без змін. У заяві про перегляд судових рішень заявник порушує питання про скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 червня 2012 року й рішення апеляційного суду Тернопільської області від 1 березня 2012 року з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: ст. 235 ЦК України та залишення в силі рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 16 грудня 2011 року. Як на підставу для перегляду зазначеного рішення заявник послався на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 квітня 2011 року, від 11 лютого 2011 року та ухвалу Верховного Суду України від 19 січня 2009 року. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 жовтня 2012 року справу допущено до провадження Верховного Суду України в порядку гл. 3 розд. V ЦПК України. Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи Судова палата у цивільних Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до ст. 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у справі виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. У справі, що переглядається судами встановлено, що з 1995 року до 2009 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі. Під час перебування у зареєстрованому шлюбі 2 квітня 2004 року ОСОБА_2 уклала з ОСОБА_4, який діяв за довіреністю в інтересах ОСОБА_3, договір дарування 65/100 частини незавершеної будівництвом прибудови з підвалом літ. "А" до жилого будинку за адресою: АДРЕСА_1. Цього ж дня сторони уклали договір дарування земельної ділянки площею ІНФОРМАЦІЯ_1, яка розташована за тією ж адресою. Відповідно до цих договорів ОСОБА_2 безоплатно отримала у власність зазначене майно. Задовольняючи позов суд першої інстанції виходив з того, що сторонами фактично укладено договори купівлі-продажу, у зв'язку з чим набуте ОСОБА_2 за договорами від 2 квітня 2004 року майно є спільною сумісною власністю подружжя, в якому ОСОБА_1 належить Ѕ його частина. При цьому судом встановлено, що в день укладення ОСОБА_2 та ОСОБА_4 договорів дарування – 2 квітня 2004 року, згідно з розпискою від 2 квітня 2004 року ОСОБА_5, яка є онукою ОСОБА_3, отримала від ОСОБА_6 – батька ОСОБА_1, 90 тис. доларів США за продаж її чоловіком ОСОБА_4, (який діяв від імені ОСОБА_3), ОСОБА_2 будинку та земельної ділянки, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1. Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 14 вересня 2010 року у справі за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_1, третя особа – ОСОБА_2, про стягнення боргу встановлений факт укладення ОСОБА_1 29 березня 2004 року договору позики зі своїм батьком ОСОБА_6 на суму 950 400 грн для купівлі незавершеного будівництвом будинку АДРЕСА_1 та присадибної земельної ділянки площею ІНФОРМАЦІЯ_1, яка розташована за тією ж адресою. Крім того, із показань ОСОБА_5 суд встановив, що вона займалась продажем будинку своєї бабусі, яка в силу похилого віку не мала змоги оформити договір купівлі-продажу, у зв'язку з чим видала на ім'я її чоловіка ОСОБА_4 довіреність на продаж (дарування) будинку, в якій, разом із тим, ім'я обдарованого не зазначала, оскільки фактично мала намір продати будинок. 2 квітня 2004 року вона отримала від ОСОБА_6, який є батьком позивача, у присутності ОСОБА_2, кошти за продаж належного її бабусі – ОСОБА_3 будинку та присадибної земельної ділянки в сумі 90 тис. доларів США. В заяві до суду від 30 травня 2011 року ОСОБА_3 підтвердила факт продажу свого будинку і земельної ділянки за 90 тис. доларів США та відсутності у неї наміру дарування цього майна людям, яких вона не знала. З показань ОСОБА_6 та ОСОБА_7 – батьків ОСОБА_1, суд встановив, що їх син і невістка мали намір купити спірний будинок з присадибною ділянкою, однак через перебування сина в лікарні договір оформлявся на невістку, під час якого він, ОСОБА_6, згідно домовленості передав гроші продавцям. Крім того, суд зазначив, що доручення в частині укладення договору дарування, в якому відсутнє ім'я обдарованого, є нікчемним в силу положень ч. 4 ст. 720 ЦК України, а тому не може враховуватися судом. Скасовуючи це рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову апеляційний суд, з яким погодився суд касаційної інстанції, дійшов висновку про безпідставність вимог ОСОБА_1, який не був стороною спірних правочинів. В той же час, в ухвалі від 26 квітня 2011 року, постановленій у справі за позовом ОСОБА_8 до ОСОБА_9, ОСОБА_10, треті особи: ОСОБА_11, ОСОБА_12, про визнання договору дарування удаваним, визнання укладеним договору купівлі-продажу, визнання права власності на майно, суд касаційної інстанції, залишаючи без змін рішення Миронівського районного суду Київської області від 29 червня 2010 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 15 листопада 2010 року погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що оскільки між сторонами фактично виникла домовленість саме про купівлю-продаж будинку, яка було оформлена договорами дарування, цей договір є відповідно до ст. 58 ЦК Української РСР удаваним (ст. 235 ЦК України). Аналогічних висновків при застосуванні норм ст. 60 СК України і ст. 235 ЦК України дійшов суд касаційної інстанції й у справах про визнання договору дарування удаваним, визнання укладеним договору купівлі-продажу, визнання права власності на майно, встановивши, що воля сторін в угоді була спрямована на укладення договору купівлі-продажу, а не договору дарування (ухвала Верховного Суду України від 19 січня 2009 року та ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 лютого 2011 року). Як у зазначених справах, так і у справі, яка переглядається, касаційними судами вирішувалось питання про недійсність договорів дарування на підставі ст. 235 ЦК України (ч. 2 ст. 58 ЦК УРСР), укладених одним із подружжя під час зареєстрованого шлюбу при оспоренні цих договорів іншим із подружжя з підстав набуття майна за відплатним договором за спільні кошти подружжя та поширення на це майно правового режиму спільного сумісного майна подружжя. Таким чином, існує неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні однієї і тієї самої норми права – ст. 235 ЦК України, Верховний Суд України виходить із такого. Відповідно до ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. Таким чином, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 202, ч. 3 ст. 203 ЦК України головним елементом угоди (правочину) є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, який підлягав встановленню судом є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору дарування та з'ясування питання про те, чи не укладена ця угода з метою приховати іншу угоду та яку саме. Враховуючи, що при укладенні удаваного правочину волевиявлення учасників правочину (як зовнішній прояв волі) не відповідає їх внутрішній волі, суд касаційної інстанції безпідставно не взяв до уваги юридичні факти, з якими закон пов'язує певні правові наслідки, а саме: укладення ОСОБА_6 і ОСОБА_1 договору позики на суму 950 400 грн з метою купівлі спірного нерухомого майна; передача 90 тис. доларів США ОСОБА_6 ОСОБА_5 – онуці власниці будинку і присадибної ділянки ОСОБА_3 у момент укладення договорів дарування й визнання цього факту продавцем; відсутність у дорученні ОСОБА_3 імені обдарованого й уповноваження нею ОСОБА_4 на вчинення саме договору купівлі-продажу; визнання ОСОБА_3 факту укладення договору купівлі-продажу й відсутності у неї волі на укладення договору дарування нерухомого майна, (в той час як відповідно до ч. 1 ст. 61 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню та вважаються встановленими). Оскільки на відміну від договору купівлі-продажу, договір дарування є безоплатним, встановлення судами вищенаведених фактів не давали касаційному суду підстав для висновку про укладення сторонами договору дарування. Крім того, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову про визнання договорів дарування удаваними, суд апеляційної інстанції, з яким погодився й суд касаційної інстанції, помилково виходив з того, що ст. 235 ЦК України у цьому випадку не може бути застосована через відсутність судового рішення про визнання цих договорів недійсними, оскільки для застосування зазначеної норми попереднє встановлення судовим рішенням недійсності (нікчемності) договорів не вимагається. Таким чином, встановивши зазначені факти суд касаційної інстанції неправильно застосував до спірних правовідносин ст. 235 ЦК України, внаслідок чого помилково дійшов протилежних висновків, ніж ті, які покладені в основу судових рішень у справах, наданих для порівняння. За таких обставин ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 червня 2012 року підлягає скасуванню з передачею справи на новий касаційний розгляд. Керуючись ст. ст. 360-2, 360-3, 360-5 ЦПК України, Верховний Суд України п о с т а н о в и в: Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 червня 2012 року скасувати, передати справу на новий касаційний розгляд. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: Л.І. Григор'єва В.І. Гуменюк Л.І. Охрімчук Т.Є. Жайворонок М.В. Патрюк Н.П. Лященко Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін Правова позиція у справі № 6-133цс12 Відповідно до ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. Таким чином, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 202, ч. 3 ст. 203 ЦК України головним елементом угоди (правочину) є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, який підлягав встановленню судом є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору дарування та з'ясування питання про те, чи не укладена ця угода з метою приховати іншу угоду та яку саме. Враховуючи, що при укладенні удаваного правочину волевиявлення учасників правочину (як зовнішній прояв волі) не відповідає їх внутрішній волі, суд касаційної інстанції безпідставно не взяв до уваги юридичні факти, з якими закон пов'язує певні правові наслідки, а саме: укладення ОСОБА_1 і ОСОБА_2 договору позики на суму 950 400 грн з метою купівлі спірного нерухомого майна; передача 90 тис. доларів США ОСОБА_1 ОСОБА_3 – онуці власниці будинку і присадибної ділянки ОСОБА_4 у момент укладення договорів дарування й визнання цього факту продавцем; відсутність у дорученні ОСОБА_4 імені обдарованого й уповноваження нею ОСОБА_5 на вчинення саме договору купівлі-продажу; визнання ОСОБА_4 факту укладення договору купівлі-продажу й відсутності у неї волі на укладення договору дарування нерухомого майна, в той час як відповідно до ч. 1 ст. 61 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі вважаються встановленими й не підлягають доказуванню. Оскільки на відміну від договору купівлі-продажу, договір дарування є безоплатним, встановлення судами вищенаведених фактів не давали касаційному суду підстав для висновку про укладення сторонами договору дарування. Таким чином, встановивши зазначені факти суд касаційної інстанції дав їм неправильну юридичну оцінку та неправильно застосував до спірних правовідносин ст. 235 ЦК України, внаслідок чого помилково дійшов протилежних висновків, ніж ті, які покладені в основу судових рішень у справах, наданих для порівняння. http://www.scourt.gov.ua/clients/vs.nsf/81...e1?OpenDocument

Ухвалюючи у справі, яка переглядається, рішення про задоволення позову АБ "Діамант" про стягнення штрафу, апеляційний суд обгрунтовано виходив із того, що вчинення виконавчого напису не припиняє зобов'язання сторін. постанова всу 31.10.2012 http://reyestr.court.gov.ua/Review/27483306

РІШЕННЯ іменем України (заочне) Справа № 2601/11108/12 Провадження № 2/2601/3299/12 27.09.2012 року Голосіївський районний суд міста Києва у складі головуючого судді Фролова М.О., при секретарі Чупак А.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" в особі Київської міської філії, третя особа: ОСОБА_2 про захист майнового права та інтересу шляхом припинення правовідношення,- встановив: позивач звернувся до Голосіївського районного суду м. Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" в особі Київської міської філії, третя особа: ОСОБА_2 про захист майнового права та інтересу шляхом припинення правовідношення. Мотивував свої вимоги тим, що 23.03.2007р між третьою особою ОСОБА_2 та Відповідачем - Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку "Укрсоцбанк" в особі начальника Старокиївського відділення Київської міської філії Полозенка В.В., який діяв на підставі довіреності від 30.12.2006р., укладено в простій письмовій формі договір кредиту №42.07-07/114 про надання у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти в сумі 210000,00 доларів США зі сплатою 12,7 процентів річних строком до 22.03.2022р. В якості забезпечення зобов'язань за договором кредиту №42.07-07/114 від 23.03.2007р., між ОСОБА_1 та ПАТ «Укрсоцбанк»а також позичальником, третьою особою, ОСОБА_2 було укладено договір поруки №42.02-11/260 від 23.03.2007р. за яким ОСОБА_1 зобов'язується перед кредитором у повному обсязі солідарно відповідати за виконання позичальником зобов'язань щодо повернення суми кредиту, сплати відсотків за користування кредитом, а також можливих штрафних санкцій, у розмірі та у випадках, передбачених договором кредиту №42.07-07/114 від 23.03.2007р. Позивач вважає, що укладення договору поруки порушує його законні права та інтереси, а тому він звернувся до суду за захистом свого порушеного права. В судовому засіданні представник позивача, який діє також на підставі довіреності також і від імені третьої особи підтримав позовні вимоги та просив суд ухвалити рішення, яким позов задовольнити повністю. Відповідач в судове засідання не з'явився, про день та час розгляду справи повідомлявся належним чином, про причини неявки суду не повідомили (а.с. 36, а.с. 45). Відповідно до ч. 1 ст. 224 ЦПК України, у разі неявки в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений, і від якого не надійшло повідомлення про причини неявки, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи. Враховуючи вищезазначене та враховуючи думку представника позивача та третьої особи, суд вважає за можливе ухвалити по справі заочне рішення у відсутність відповідача за наявними у справі доказами, яким задовольнити позовні вимоги повністю, виходячи з наступного. 23.03.2007р між третьою особою ОСОБА_2 та Відповідачем - Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку "Укрсоцбанк" в особі начальника Старокиївського відділення Київської міської філії Полозенка В.В., який діяв на підставі довіреності від 30.12.2006р., укладено в простій письмовій формі договір кредиту №42.07-07/114 про надання у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти в сумі 210000,00 доларів США зі сплатою 12,7 процентів річних строком до 22.03.2022р (а.с. 9-15). В якості забезпечення зобов'язань за договором кредиту №42.07-07/114 від 23.03.2007р., між ОСОБА_1 та ПАТ «Укрсоцбанк»а також позичальником, третьою особою, ОСОБА_2 було укладено договір поруки №42.02-11/260 від 23.03.2007р. за яким ОСОБА_1 зобов'язується перед кредитором у повному обсязі солідарно відповідати за виконання позичальником зобов'язань щодо повернення суми кредиту, сплати відсотків за користування кредитом, а також можливих штрафних санкцій, у розмірі та у випадках, передбачених договором кредиту №42.07-07/114 від 23.03.2007р. (а.с. 16-18). Згідно ст. 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Згідно ч.2 ст 554 ЦК України, поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Згідно підпункту 3.1.1 пункту 3.1 договору поруки №42.02-11/260 від 23.03.2007р. Поручитель зобов'язальний протягом одного робочого дня, від дати отримання письмової вимоги Кредитора про невиконання Позичальником забезпеченого порукою зобов'язання, виконати відповідне зобов'язання, шляхом перерахування непогашеної суми кредиту на рахунок Кредитора №22332031780131, непогашеної суми процентів на рахунок Кредитора №22387031780131 суми штрафних санкцій на відповідний рахунок. 22 червня 2008 року позивач отримав письмову вимогу за підписом заступника керуючого Київської міської філії АКБ "Укрсоцбанк" Петренко М.О від 19.06.2008р. про невиконання позичальником ОСОБА_2 своїх зобов'язань за договором кредиту №42.07-07/114 від 23.03.2007р. Зазначено, що згідно підпунктів 3.3.9 -3.3.10 пункту 3.3, пункту 4.5 договору кредиту №42.07-07/114 від 23.03.2007р., в разі невиконання позичальником ОСОБА_2 або поручителем ОСОБА_1 у визначений у вимозі строк своїх зобов'язань та не погашення наявної заборгованості, строк користування кредитом буде вважатись таким, що настав, та як наслідок позичальник та поручитель будуть зобов'язані погасити кредит в повному обсязі, що складає 198969,25 доларів США, що згідно з курсом НБУ станом на 18.06.2008р становить 969000,86 грн, а також сплатити прострочені проценти за користування кредитом, нараховані пеню і штрафні санкції. Відповідач направив поручителю ОСОБА_1 вимогу про сплату заборгованості, та у відповідності до пунктів 4.5 та 7.4 договору кредиту №42.07-07/114 від 23.03.2007р. попередивши, що в разі невиконання викладених вимог відбудеться настання терміну виконання зобов'язання за основним договором, чим реалізував своє право, а за певних умов і свій обов'язок. Згідно ч. 1 ст. 611 ЦК України, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема зміна умов зобов'язання. У пунктах 4.5 та 7.4 договору кредиту №42.07-07/114 від 23.03.2007р., передбачена зміна строку повернення кредиту (з часткового погашення періодичними платежами на дострокове повернення одноразовим платежем) у разі невиконання (неналежного виконання) Позичальником обов'язків щодо сплати процентів за користування кредитом. Застосування цієї умови може бути припинено у випадку повного погашення заборгованості зі сплати відсотків протягом встановленого 90-ти денного строку. Згідно пункту 4.5 договору кредиту №42.07-07/114 від 23.03.2007р., у разі невиконання (неналежного виконання) Позичальником обов'язків, визначених п.3.3.7., 3.3.8 цього Договору, протягом більше ніж 90 (Дев'яносто) календарних днів, строк користування кредитом вважається таким, що сплив, та, відповідно, Позичальник зобов'язаний погасити Кредит, сплатити проценти за фактичний час використання Кредиту та нараховані штрафні санкції. Аналогічне положення міститься у пункті 7.4 договору кредиту. Останній черговий платіж за договором кредиту №42.07-07/114 від 23.03.2007р., позичальник ОСОБА_2 здійснила 24.04.2008р., черговий платіж повинен бути здійснений до 10.05.2008р. включно. У подальшому позичальник платежів не здійснювала, що спричинило настання наслідків передбачених пунктами 4.5 та 7.4 даного договору. Момент настання терміну виконання зобов'язання за основним договором -зобов'язання позичальника ОСОБА_2 протягом одного робочого дня погасити отриманий кредит в повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції ( штраф, пеню ). у відповідності до пунктів 4.5 та 7.4 договору кредиту №42.07-07/114 від 23.03.2007р.. виник 10 вересня 2008 року. Ці обставини встановлені рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 10 листопада 2011 року в цивільній справі №2-3993/11 за позовом ОСОБА_2 до Київської міської філії ПАТ "Укрсоцбанк" про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню У зв'язку з тим, що ухвалою апеляційного суду міста Києва від 07 лютого 2012 року апеляційну скаргу ПАТ "Укрсоцбанк" визнано не поданою та повернуто апелянту, рішення суду вступило в законну силу. Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ лише в тому разі, коли в них беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, чи їх правонаступники (частина третя статті 61 ЦПК), то в інших випадках - ці обставини встановлюються на загальних підставах. Третя особа позичальник ОСОБА_2 та Відповідач - ПАТ "Укрсоцбанк" в особі Київської міської філії приймали участь в цивільній справі, в якій судовим рішення Дарницького районного суду міста Києві від 10 листопада 2011 року справа №2-3993/11 встановлено перелічені вище обставини, у тому числі встановлення моменту настання терміну виконання зобов'язання за основним договором, тому вони не можуть їх оспорювати. Згідно ст. 252 ЦК України строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати. З договору поруки №42.02-11/260 від 23.03.2007р. вбачається, що в ньому не встановлено строку, після якого порука припиняється Згідно ч.4 ст. 559 ЦК України, порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Згідно пункту 24 Постанови Пленуму ВССУ №5 від ЗО березня 2012 року "Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин", при вирішенні таких спорів суд має враховувати, що згідно зі статтею 526 ЦК зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору Отже, якщо кредитним договором не визначено інші умови виконання основного зобов'язання, то у разі неналежного виконання позичальником своїх зобов'язань за цим договором строк пред'явлення кредитором до поручителя вимоги про повернення отриманих у кредит коштів має обчислюватися з моменту настання строку погашення зобов'язання згідно з такими умовами, тобто з моменту настання строку виконання зобов'язання у повному обсязі або у зв'язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково. Таким строком не може бути лише несплата чергового платежу. Пред'явленням вимоги до поручителя є як направлення/вручення йому вимоги про погашення боргу (залежно від умов договору), так і пред'явлення до нього позову. При цьому в разі пред'явлення вимоги до поручителя кредитор може звернутися до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання. На протязі шести місяців починаючи з моменту настання терміну виконання зобов'язання за основним договором - з 10 вересня 2008 року -ПАТ «Укрсоцбанк», з метою реалізації права на забезпечення своїх вимог, зобов'язаний був звернутися до поручителя, яким є ОСОБА_1, із відповідним позовом про стягнення кредиту в повному обсязі, сплати процентів за фактичний час використання кредиту та нарахованих штрафних санкцій (штрафи, пеню) тощо. Проте відповідач із позовом до поручителя ОСОБА_1 по сьогоднішній день звертався. На основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які посилались сторони, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, а також достатність і взаємний зв'язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, суд дійшов висновку, що в позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню повністю. Розподіл судових витрат між сторонами вирішити в за правилами ст. 88 ЦПК України. Керуючись ст.ст. 208-209, 212-215, 223, 294-296 ЦПК України, суд,- вирішив: Позов ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" в особі Київської міської філії, третя особа: ОСОБА_2 про захист майнового права та інтересу шляхом припинення правовідношення - задовольнити повністю. Визнати припиненим з 10 березня 2009 року правовідношення за договором поруки №42.02-11/260 від 23.03.2007 року укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та Акціонерно -комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» в особі Київської міської філії, правонаступником якого є Публічне акціонерне товариства «Уксоцбанк» Стягнути з Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" в особі Київської міської філії на користь ОСОБА_1 107(сто сім) гривень 30 копійок судового збору. Заочне рішення може бути переглянуто Голосіївським районним судом міста Києва за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом десяти днів з дня отримання його копії. Позивач має право оскаржити заочне рішення шляхом подачі апеляційної скарги протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Зазначена апеляційна скарга подається до Апеляційного суду міста Києва через Голосіївський районний суд міста Києва. Суддя http://reyestr.court.gov.ua/Review/27155565

не зважаючи, що рішення винесене на корись позичальника воно дуже суперечливе Стаття 36 про іпотеку до змін 2008 року: Сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. після змін Сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. (частина перша статті 36 із змінами, внесеними згідно із Законом України від 25.12.2008 р. N 800-VI) як бачимо, виконавчого напису в даному переліку немає.

тут ще не має: http://www.scourt.gov.ua/clients/vs.nsf/0/...;Count=500& в реєстрі http://reyestr.court.gov.ua/ з"являється пізніше чекайте, або направте інформаційний запит

В засіданні апеляційного суду ОСОБА_6 підтримав доводи апеляційної скарги; представник ПАТ КБ "ПриватБанк" не заперечував проти них, пояснивши, що позивач вважає можливим зменшення розміру пені до 2360грн.72коп. та не наполягає на стягненні штрафу. !!!

П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 жовтня 2012 року м. Київ Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого Барбари В.П., суддів: Берднік І.С.,Гуля В.С.,Ємця А.А., Колесника П.І.,Потильчака О.І.,Шицького І.Б., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву приватного підприємства «Саді» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 16 травня 2012 року у справі № 5004/2440/11 за позовом приватного підприємства «Саді» до публічного акціонерного товариства «Кредитпромбанк» в особі Волинської філії публічного акціонерного товариства «Кредитпромбанк», треті особи - приватний нотаріус Ківерцівського районного нотаріального округу Волинської області ОСОБА_7 та ОСОБА_8, про розірвання договорів поруки та іпотеки, в с т а н о в и л а: Приватне підприємство «Саді» (далі - ПП «Саді») звернулось до господарського суду Волинської області з позовом до Публічного акціонерного товариства «Кредитпромбанк» (далі - ПАТ «Кредитпромбанк») про розірвання договору поруки № 14/109''/П03/07-ПМК від 17 серпня 2007 року та розірвання договору іпотеки № 14/109'/П03/07-ІМК від 17 серпня 2007 року, укладені між ПАТ «Кредитпромбанк» та ПП «Саді» (поручитель, іпотекодавець). В обґрунтування позову вказав, що відповідачі, без згоди позивача збільшили відсоткову ставку за кредитними договором №14/109/07-КМК від 17 серпня 2007 року, на забезпечення виконання якого було укладено спірні договори, внаслідок чого збільшився обсяг його відповідальності, що суперечить положенням ст.ст. 559, 651 ЦК України. Справа розглядалась судами неодноразово. Останнім рішенням господарського суду Волинської області від 26 січня 2012 року відмовлено у задоволенні позову. Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 05 березня 2012 року рішення господарського суду Волинської області від 26 січня 2012 року залишено без змін. Постановою Вищого господарського суду України від 16 травня 2012 року залишено без змін постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 05 березня 2012 року та рішення господарського суду Волинської області від 26 січня 2012 року. В основу постанови касаційного суду покладено висновки суду про те, що порука та застава є окремими самостійними способами забезпечення виконання зобов'язання, тому до договору іпотеки не застосовуються положення ст.559 ЦК України, яка визначає підстави припинення договору поруки, а також те, що позивачем не доведено наявності підстав для розірвання договору поруки, встановлених ст.559 ЦК України. У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 16 травня 2012 року ПП «Саді» посилається на неоднакове застосування Вищим господарським судом України положень статей 546, 553, 559, 575, 651 ЦК України, статей 1, 19 Закону України «Про іпотеку», внаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах. В обґрунтування заяви додано копії постанов Вищого господарського суду України від 13 квітня 2011 року у справі № 10/227-10, від 01 листопада 2011 року у справі № 4/271-6/83, від 31 січня 2012 року у справі № 51/116-5023 /7147/11, від 02 червня 2010 року у справі № 2/315, від 18 січня 2012 року у справах № 37/150 пд - 37/156пд, від 25 січня 2012 року у справах № 30/74пд та № 30/75 пд, від 30 березня 2011 року у справі №21/218-10, від 29 лютого 2012 року у справі №30/100пд, від 02 квітня 2012 року у справі № 30/98 пд, від 19 січня 2011 року у справі № 46/287, від 08 серпня 2011 року № 30/26 пн, від 02 червня 2010 року у справі № 2/315, у яких висловлено протилежну правову позицію. Ухвалою від 01 серпня 2012 року Вищий господарський суд України допустив до провадження справу № 5004/2440/11 для перегляду Верховним Судом України оскаржуваної постанови. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з нижченаведених підстав. Як встановлено судами, 17 серпня 2007 року між ВАТ «Кредитпромбанк» (Банк) та ОСОБА_8 (Позичальник) укладено Кредитний договір № 14/109/07-КМК (далі - Кредитний договір), за умовами якого Банк зобов'язався надавати позичальнику кредити в рамках траншевої кредитної лінії в межах загальної суми 180000 доларів США. Пунктом 2.6 Кредитного договору сторони встановили, що проценти за надання кредитів встановлюються в Додаткових угодах за кожним кредитом. Додатковою угодою №14/109/07-КМК ДУ2 від 20 серпня 2007 року до Кредитного договору №14/109/07-КМК сторони погодили, що Банк надає позичальнику кредит в сумі 180000 доларів США на споживчі цілі та встановили процентну ставку в розмірі 13% річних. Додатковим договором №1 від 22 жовтня 2008 року до Додаткової угоди №14/109/07-КМК ДУ2 сторони встановили процентну ставку з 22 жовтня 2008 року в розмірі 14,50% річних. З метою забезпечення виконання зобов'язань позичальника за кредитним договором №14/109/07-КМК, 17 серпня 2007 року між ВАТ «Кредитпромбанк» (Банк) та ПП «Саді» (Поручитель) укладено договір поруки №14/109''/П03/07-ПМК, відповідно до умов якого поручитель поручився перед Банком за повне виконання зобов'язань ОСОБА_8 (Боржник) за кредитним договором № 14/109/07-КМК. Згідно п.1.2 договору поруки поручитель засвідчив, що ознайомлений та погоджується з істотними умовами кредитного договору, зокрема: розмір основного зобов'язання - 180000 доларів США, процентні ставки за користування кредитними коштами встановлюються у додаткових угодах за кожним кредитом до Кредитного договору, термін повернення кредиту - не пізніше 15 серпня 2014 року. Відповідно до п.1 ст.559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. Касаційний суд дійшов правильного висновку про те, що поручитель при підписанні договору поруки погодив встановлення розміру процентної ставки за кредитним договором в майбутньому на підставі додаткових угод, тому встановлення процентної ставки за додатковими договорами не є збільшенням обсягу відповідальності поручителя. Пунктом 2 ст.651 ЦК України встановлено, що договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Касаційний суд обґрунтовано зазначив, що зміна розміру процентної ставки за кредитним договором, шляхом укладення додаткової угоди до кредитного договору, не є підставою для розірвання договору, яким було забезпечено виконання основного зобов'язання - договору поруки. Статтями 546, 575 ЦК України визначено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Як встановлено судами, з метою забезпечення виконання зобов'язання позичальника за кредитним договором, 17 серпня 2007 року між ВАТ «Кредитпромбанк» (іпотекодержатель) та ПП «Саді» (іпотекодавець) укладено договір іпотеки № 14/109'/101/07-ІМК, за умовами якого іпотекодавець передав в іпотеку банку нерухоме майно, заставною вартістю 133218, 42 долари США. Пунктом 1.3 Договору іпотеки сторони визначили істотні умови Кредитного договору, виконання зобов'язань за яким забезпечується: розмір основного зобов'язання - 180000 доларів США, процентні ставки за користування кредитними коштами встановлюються у додаткових угодах за кожним кредитом до Кредитного договору, термін повернення кредиту - не пізніше 15 серпня 2014 року. Статтею 1 Закону України «Про іпотеку» (далі - Закон) визначено, що іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, а майновий поручитель - особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання зобов'язання іншої особи-боржника за основним зобов'язанням на підставі договору, закону або рішення суду. Отже, іпотека є самостійним видом забезпечення виконання зобов'язання. Правова природа іпотеки полягає у забезпеченні можливості кредитора у разі невиконання боржником зобов'язання, забезпеченого іпотекою, одержати задоволення за рахунок переданого в іпотеку нерухомого майна переважно перед іншими кредиторами боржника. На відносини майнової поруки норми статті 559 ЦК України, щодо припинення поруки не поширюються, оскільки іпотека за правовою природою є заставою, та регулюється нормами параграфа 6 (статті 572-593) глави 49 ЦК України та спеціальним законом. Статтями 17, 18, 19 цього Закону встановлено підстави припинення іпотеки, істотні умови договору іпотеки і внесення змін і доповнень до іпотечного договору. Касаційний суд дійшов обгрунованого висновку про відсутність підстав для застосування ст.559 ЦК України до договору іпотеки та припинення договору іпотеки за ст. 17 Закону України «Про іпотеку». За таких обставин постанова Вищого господарського суду України від 16 травня 2012 року є законною тому підстави для задоволення заяви ПП «Саді» відсутні. Керуючись статтями 11123 , 11124 , 11126 Господарського процесуального кодексу України, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України: п о с т а н о в и л а: відмовити у задоволенні заяви приватного підприємства «Саді» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 16 травня 2012 року у справі № 5004/2440/11. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України. Головуючий В.П. Барбара Судді: І.С. Берднік В.С. Гуль А.А. Ємець П.І. Колесник О.І. Потильчак І.Б. Шицький http://reyestr.court.gov.ua/Review/27226055

щоб зняти собі 10%

на цьому форумі велика кількість судових рішень за вашого питання, шукайте

ANTIRAID розвивати це добре, однак закон не передбачає такого досудового способу як виконавчий напис ) lenat домовляйтеся з банком мирно, або шукайте юристів, які будуть домовлятися по іншому, в судовому порядку.

довіреність не можна. навіть якщо представник, якому ви надали право розпоряджати вашою власністю, здійснив її продаж. навіть з перерахуванням коштів на погашення кредиту. це вважаєеться, що ви особисто здійнили відчуження, а не банк у порядку ст. 36 ось наприклад: "Умовами укладеного між сторонами іпотечного договору від 14 березня 2008 року (п. 24 договору) передбачено можливість звернення стягнення на предмет іпотеки в нотаріальному, судовому або позасудовому порядку. Проте позивач по справі не набув права власності на предмет іпотеки у порядку визначеному ст. 37 Закону України "Про іпотеку". Позивачем не було укладено і відповідний договір купівлі-продажу предмета іпотеки в порядку визначеному ст. 38 цього ж Закону через відсутність покупців. Видача ОСОБА_2 довіреності від 16 грудня 2009 року (а.с. 62) ОСОБА_4 і ОСОБА_5, якою вона уповноважила їх продати належний їй на праві власності будинок з надвірними спорудами АДРЕСА_1 не являється доказом позасудового вирішення питання про звернення стягнення на предмет іпотеки. Таким чином вимоги іпотекодежатиля, позивача по справі, не були задоволені в позасудовому порядку, а тому вони не являться недійсними." http://reyestr.court.gov.ua/Review/24825517

AlexKharkov, положення статті 36 до цього часу в частині "Після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов'язання є недійсними" залишилися не змінними. який перегляд ви мали на увазі?

рішення суду першої інстанцї Франківський районний суд м. Львова 03.08.2011р. http://reyestr.court.gov.ua/Review/18287734 ухвала апеляції апеляційного суду Львівської області від 04.04.2012р. http://reyestr.court.gov.ua/Review/22369667 Справа № 1326/2-2695/11 Головуючий у 1 інстанції: Мартьянова С. М. Провадження № 22-ц/1390/3165/12 Доповідач в 2-й інстанції: Тропак О. В. категорія -46 У Х В А Л А про відмову у відкритті апеляційного провадження 04 квітня 2012 року суддя Судової палати у цивільних справах апеляційного суду Львівської області Тропак О.В., перевіривши апеляційну скаргу Акціонерного товариства »Райффайзен Банк Аваль»на рішення Франківського районного суду м.Львова від 03 серпня 2011 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про встановлення факту проживання однією сім»єю без реєстрації шлюбу,- в с т а н о в и л а : Рішенням Франківського районного суду м.Львова від 03 серпня 2011 року задоволено позов ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про встановлення факту проживання однією сім»єю без реєстрації шлюбу.Встановлено факт проживання однією сім»єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_3 та ОСОБА_4 з квітня 2002 року по 21 липня 2011 року. Вищевказане рішення в апеляційному порядку оскаржено Акціонерним товариством »Райффайзен Банк Аваль». Вирішуючи питання про відкриття апеляційного провадження у справі,суддя дійшла висновку про наявність підстав для відмови у відкритті апеляційного провадження з наступних міркувань. Відповідно до положень ч.1 ст.292 ЦПК України сторони та інші особи,які беруть участь у справі,а також особи,які не брали участі у справі,якщо суд вирішив питання про їхні права та обов»язки ,мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. Отже,особи,які не брали участі у справі,можуть подати апеляційну скаргу ,якщо рішенням суду безпосередньо вирішено питання про їх права або про їх обов»язки.Тому за загальним правилом,у цих осіб відсутні правові підстави для апеляційного оскарження рішень суду,які в майбутньому лише можуть вплинути на права та обов»язки осіб,які не залучалися до справи. Оскільки рішенням Франківського районного суду м.Львова від 03 серпня 2011 року не було безпосередньо вирішено питання про права та обов»язки АТ»Райффайзено Банк Аваль»,то останній у відповідності до чинного цивільного процесуального законодавства не має права на оскарження в апеляційному порядку вищезгаданого рішення суду першої інстанції. За таких обставин правові підстави для відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою АТ»Райффайзено Банк Аваль», на рішення Франківського районного суду м.Львова від 03 серпня 2011 року-відсутні. Керуючись ч.1 ст.292,ч.5 ст.297 ЦПК УКраїни ,суддя,- у х в а л и л а: Відмовити у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою Акціонерного товариства»Райффайзен Банк Аваль»на рішення Франківського районного суду м.Львова від 03 серпня 2011 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про встановлення факту проживання однією сім»єю без реєстрації шлюбу. Суддя Апеляційного суду Львівської області Тропак О.В. відмовлено у відкритті касаційного провадження ухвала ВССУ 14.06.2012р. http://reyestr.court.gov.ua/Review/24980973 відмовлено в допуску до перегляду ухвала ВССУ 01.10.2012р. http://reyestr.court.gov.ua/Review/26479254

У х в а л а іменем україни 1 жовтня 2012 рокум. КиївКолегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: Євтушенко О.І., Горелкіної Н.А., Іваненко Ю.Г., розглянувши в попередньому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, яка діє в інтересах ОСОБА_8 до ОСОБА_9, треті особи: служба у справах дітей Вінницької міської ради, Ленінський ВДВС Вінницького МУЮ, Вінницька філія публічного акціонерного товариства «Кредитпромбанк», про поновлення строків позовної давності, визнання недійсним договору купівлі-продажу та визнання права спільної сумісної власності на квартиру, за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства «Кредитпромбанк» на заочне рішення Замостянського районного суду м. Вінниці від 28 березня 2012 року та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 7 травня 2012 року в с т а н о в и л а: У грудні 2011 року ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, яка діє в інтересах ОСОБА_8, звернулися до суду з позовом до ОСОБА_9 треті особи: служба у справах дітей Вінницької міської ради, Ленінський ВДВС Вінницького МУЮ, Вінницька філія ПАТ «Кредитпромбанк», про поновлення строків позовної давності, визнання недійсним договору купівлі-продажу та визнання права спільної сумісної власності на квартиру. Посилалися на те, що їм належала на правах спільної сумісної власності квартира АДРЕСА_1. У вказаній квартирі зареєстровані, проживали та проживають до цього часу: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_7 та малолітній син ОСОБА_7 - ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1. Між ними-позивачами та відповідачем ОСОБА_9 1 листопада 2007 року був укладений і нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу вказаної квартири. Але кошти в сумі 777 700 грн вони-позивачі від ОСОБА_9 не отримували, а згідно усної домовленості останній мав через рік переоформити цю квартиру знову на них-позивачів. Тому позивачі з вказаної квартири не виписувались і продовжували жити там своєю сім'єю та постійно сплачували відповідні комунальні платежі. На початку 2010 року до позивачів звернулася Вінницька філія ПАТ «Кредитпромбанк», яка повідомила, що ОСОБА_9 уклав з банком кредитний договір, під заставу якого передав в іпотеку їх квартиру, крім того ОСОБА_9 перестав здійснювати погашення кредиту, і вони змушені будуть продати їх квартиру. ОСОБА_9 повідомив їм, що у нього тимчасові фінансові труднощі, і якщо вони будуть сплачувати за нього кредит, то все буде нормально і він поверне їм гроші. Після чого вони сплатили з травня 2010 року по березень 2011 року за вказаним кредитним договором кошти в загальній в сумі 10596 грн. Вважають, що при укладанні договору купівлі-продажу були допущені суттєві порушення діючого законодавства, оскільки в квартирі на момент укладання договору купівлі−продажу, крім них, проживав ще мололітній терещук К.К.. Таким чином, були порушені права та законні інтереси малолітнього ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1, який зареєстрований та користується вказаною квартирою, іншого житла в нього немає. Заочним рішенням Замостянського районного суду м. Вінниці від 28 березня 2012 року позовні вимоги задоволено, визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 1 листопада 2007 року, визнано за ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 право спільної сумісної власності в рівних долях на квартиру АДРЕСА_1, яка розташована в житловому будинку, цегляному, позначеному на плані літерою «А», 1889 року забудови та складається з: коридорів 20-1, 20-6, 20-7, 20-8, санвузлів 20-2, 20-9, кімнат 20-3, 20-4, 20-10, 20-11, 20-12, кухонь 20-5, 20-13, житловою площею - 73,2 кв.м., загальною площею - 123,2 кв.м. Стягнуто із ОСОБА_9 на користь ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, яка діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_8 в рівних частках судові витрати в сумі 3011 грн. 20 коп. та повернуто ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 зайво сплачений судовий збір в сумі 37 грн. 90 коп. Ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 7 травня 2012 року заочне рішення Замостянського районного суду м. Вінниці від 28 березня 2012 року залишено без змін. У касаційній скарзі представник ПАТ «Кредитпромбанк» - Горобчук В.Ю. порушує питання про скасування оскаржуваних судових рішень першої та апеляційної інстанції та просить ухвалити нове рішення, яким в задоволені позовних вимог відмовити, мотивуючи свої вимоги порушенням судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України суд касаційної інстанції в межах касаційної скарги перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду, чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанції про задоволення позовних вимог, оскільки оспорювальний правочин вчинено без дозволу органу опіки та піклування, тим самим вчинено правочин, який суперечить правам та інтересам малолітнього ОСОБА_8 Доводи касаційної скарги на правильність висновків суду не впливають та їх не спростовують. Згідно ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судами першої та апеляційної інстанції при розгляді справи дотримано вимоги закону, у зв'язку з чим колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу відхилити, а рішення суду першої інстанції та ухвалу суду апеляційної інстанції залишити без змін. Керуючись ст. ст. 332, 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а : Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Кредитпромбанк» відхилити. Заочне рішення Замостянського районного суду м. Вінниці від 28 березня 2012 року та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 7 травня 2012 року, в справі за позовом ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, яка діє в інтересах ОСОБА_8 до ОСОБА_9, треті особи: служба у справах дітей Вінницької міської ради, Ленінський ВДВС Вінницького МУЮ, Вінницька філія публічного акціонерного товариства «Кредитпромбанк», про поновлення строків позовної давності, визнання недійсним договору купівлі-продажу та визнання права спільної сумісної власності на квартиру, залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Судді:О.І. Євтушенко Н.А. Горелкіна Ю.Г. Іваненко виділив основні моменти, за їх відсутності таке рішення не могло бути прийнято

дійсно, а що із старим житлом?

навіщо теми плодити http://antiraid.com.ua/forum/index.php?sho...20&start=20

П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 жовтня 2012 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Григорєвої Л.І. Патрюка М.В., Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л.,- розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву заступника Генерального прокурора України про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2011 року у справі за позовом прокурора Шевченківського району м. Чернівців в інтересах малолітніх ОСОБА_1, ОСОБА_2, неповнолітнього ОСОБА_5 до відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції Чернівецької області, ОСОБА_13, ОСОБА_14, Чернівецького аукціонного центру державної компанії "Національна мережа аукціонних центрів" про визнання прилюдних торгів і свідоцтва про право власності недійсними та за позовом ОСОБА_13 до ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, третя особа – ОСОБА_12, про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення та зняття з реєстрації, в с т а н о в и л а: У серпні 2004 року прокурор Шевченківського району м. Чернівців звернувся до суду з позовом в інтересах малолітніх ОСОБА_1, ОСОБА_2 і неповнолітнього ОСОБА_5 про визнання недійсними прилюдних торгів із продажу будинку Адреса_1, що відбулися 3 лютого 2004 року, та свідоцтва про право власності, виданого ОСОБА_13 на підставі акта про проведення прилюдних торгів. У квітні 2004 року ОСОБА_13 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10 про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення та зняття з реєстрації. Ухвалою Шевченківського районного суду м. Чернівців від 27 вересня 2005 року позови об'єднано в одне провадження. Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівців від 17 червня 2011 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Чернівецької області від 14 вересня 2011 року, у задоволенні позову прокурора Шевченківського району м. Чернівців відмовлено. Позов ОСОБА_13 задоволено: усунено перешкоди ОСОБА_13 у користуванні будинком АДРЕСА_1 шляхом виселення із зазначеного будинку ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_5, ОСОБА_10 разом із неповнолітніми дітьми, знявши зазначених осіб із реєстрації за вказаною адресою. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2011 року касаційну скаргу заступника прокурора Чернівецької області відхилено, рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 17 червня 2011 року та ухвалу апеляційного суду Чернівецької області від 14 вересня 2011 року залишено без змін. У заяві про перегляд судових рішень заступник Генерального прокурора України порушує питання про скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2011 року та направлення справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: ст. ст. 16, 203, 215 ЦК України, Закону України "Про виконавче провадження" (тут і далі – Закон № 606-ХІV від 21 квітня 1999 року, в редакції, яка була чинною на час вчинення виконавчих дій) та Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації нерухомого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 27 жовтня 1999 року № 68/5 та зареєстрованого в зазначеному Міністерстві 2 листопада 1999 року за № 745/4838 (далі – Тимчасове положення). Як на підставу для перегляду зазначеного рішення заявник послався на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 травня 2012 року та від 6 червня 2012 року. Так, ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 травня 2012 року у справі за позовом ОСОБИ_6 до ОСОБИ_7, відділу державної виконавчої служби Комсомольського районного управління юстиції у м. Херсоні, Херсонської філії спеціалізованого державного підприємства "Укрспец'юст" про визнання протоколу та акта про проведення прилюдних торгів недійсними скасовано рішення апеляційного суду Херсонської області від 25 жовтня 2011 року про відмову в позові про визнання прилюдних торгів недійсними й залишено в силі рішення Комсомольського районного суду м. Херсона від 14 березня 2011 року, яким задоволено позов про визнання прилюдних торгів недійсними, з підстав того, що прилюдні торги проведені з порушенням Закону № 606-ХІV від 21 квітня 1999 року, пп. 3.11, 4.12 Тимчасового положення, що є підставою для визнання їх недійсними. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 червня 2012 року відхилено касаційну скаргу відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції Чернівецької області у справі за позовом першого заступника прокурора Вінницької області в інтересах держави в особі Міністерства аграрної політики в особі державного підприємства "Браїлівський сокоморсовий завод" до відділу державної виконавчої служби Жмеринського міськрайонного управління юстиції, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання торгів недійсними та залишено в силі рішення апеляційного суду Вінницької області від 23 листопада 2011 року, яким згідно зі ст. 215 ЦК України визнано недійсними прилюдні торги з продажу нерухомого майна з підстав порушення в момент вчинення правочину з реалізації майна вимог, які встановлені ст. ст. 1-3, 5-6, ст. 203 ЦК України. У заяві про перегляд судового рішення заступник Генерального прокурора України зазначає, що правові висновки касаційного суду про застосування норм матеріального права, покладені в основу судового рішення, яке переглядається, не є однаковим з висновками, до яких дійшов суд касаційної інстанції в наданих для порівняння судових рішеннях, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2012 року справу допущено до провадження Верховного Суду України. Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до ст. 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у справі виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 24 червня 2003 року державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції Чернівецької області (далі – ВДВС Шевченківського РУЮ Чернівецької області) за заявою стягувача від 24 червня 2003 року прийнято постанову про відкриття виконавчого провадження з виконання виконавчого напису, вчиненого 3 червня 2003 року приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу, про стягнення на користь ОСОБА_14 з боржників ОСОБА_8 та ОСОБА_9 55 тис. грн за договором позики від 5 червня 2001 року. 25 червня 2003 року державний виконавець провів опис і наклав арешт на жилий будинок АДРЕСА_1, який належав ОСОБА_8 на підставі свідоцтва про право приватної власності від 8 квітня 1997 року. Згідно з висновком додаткової судової будівельно-технічної експертизи від 27 грудня 2003 року, проведеної спільним підприємством "Західноукраїнський експертно-консультативний центр", станом на 4 липня 2003 року ринкова вартість спірного будинку складає 254 712 грн. 17 жовтня 2003 року ВДВС Шевченківського РУЮ Чернівецької області уклав договір з філією "Чернівецький аукціонний центр" державної компанії "Національна мережа аукціонних центрів" (далі – філія "Чернівецький аукціонний центр"), яким доручив останньому виконання дій, пов'язаних із реалізацією арештованого нерухомого майна. 7 листопада 2003 року та 23 грудня 2003 року торги не відбулися у зв'язку з відсутністю покупців. Відповідно до ч. 3 ст. 61 Закону № 606-ХІV від 21 квітня 1999 року державний виконавець актом від 27 грудня 2003 року за участі стягувача та представника організатора торгів ОСОБА_15 здійснив уцінку арештованого майна на 25 % і визначив стартову ціну продажу в розмірі 92 697 грн, про що боржників не повідомив, та передав це майно для реалізації з прилюдних торгів. 2 лютого 2004 року до ВДВС Шевченківського РУЮ Чернівецької області надійшли заяви ОСОБА_8 і ОСОБА_10, в яких вони заперечували проти примусового продажу будинку та повідомляли про повернення більшої частини боргу (більше 30 тис. грн) ОСОБА_14 і про зобов'язання повернути решту суми боргу до 31 березня 2004 року. 3 лютого 2004 року відбулися прилюдні торги, за результатами яких будинок АДРЕСА_1 продано ОСОБА_12 за 93 900 грн, про що державний виконавець ВДВС Шевченківського РУЮ Чернівецької області склав акт, затверджений у встановленому порядку. На підставі акта державного виконавця про проведені прилюдні торги від 3 лютого 2004 року приватним нотаріусом ОСОБА_16 18 лютого 2004 року ОСОБА_13 видано свідоцтво про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів, яке 23 лютого 2004 року зареєстровано в Чернівецькому комунальному обласному бюро технічної інвентаризації. 2 червня 2004 року державним виконавцем ВДВС Шевченківського РУЮ Чернівецької області винесено постанову про закінчення виконавчого провадження. Ухвалюючи у справі, яка переглядається, рішення про відмову в задоволенні позову про визнання прилюдних торгів недійсними, суди (у тому числі суд касаційної інстанції) виходили з того, що ОСОБА_8 і ОСОБА_9 обов'язків щодо погашення боргу перед ОСОБА_14 не виконали та, не скориставшись своїми правами в процесі виконання виконавчого напису у виконавчому провадженні на оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця, не мають права звертатись із таким позовом, оскільки чинне законодавство, зокрема положення ЦПК України та Закону № 606-ХІV від 21 квітня 1999 року, не містить правових норм, які б давали боржникам право звертатися з позовом про визнання публічних торгів недійсними, а містить лише норми щодо визнання публічним торгів такими, що не відбулися. Водночас у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 травня 2012 року та від 6 червня 2012 року суди дійшли протилежних висновків, що відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України є підставою для перегляду оскаржуваного судового рішення. Таким чином, існує неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні норм права, ст. ст. 16, 203, 215 ЦК України, Закону № 606-ХІV від 21 квітня 1999 року та Тимчасового положення, Верховний Суд України виходить із такого. Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Згідно із ч. 2 ст. 16, ч. 1 ст. 215 ЦК України одним із способів захисту порушеного права є визнання недійсним правочину, укладеного з недодержанням вимог, установлених чч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу, зокрема, у зв'язку з невідповідністю змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства. Як убачається з матеріалів справи, підставою для визнання торгів недійсними відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України позивачами зазначено недодержання державним виконавцем та філією "Чернівецький аукціонний центр" при проведенні прилюдних торгів норм Закону № 606-ХІV від 21 квітня 1999 року й Тимчасового положення. Умови та порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що підлягають примусовому виконанню в разі невиконання їх у добровільному порядку на час вчинення виконавчих дій, визначав Закон № 606-ХІV від 21 квітня 1999 року та Інструкція про проведення виконавчих дій, затверджена наказом Міністерства юстиції України від 15 грудня 1999 року № 74/5 та зареєстрована в Міністерстві юстиції України 15 грудня 1999 року за № 865/4158 (далі – Інструкція № 74/5 від 15 грудня 1999 року). Цим Законом визначено загальні правові основи організації та діяльності державної виконавчої служби, її завдання та компетенцію, а також визначено учасників виконавчого провадження, закріплено їхнє права та обов'язки, у тому числі право стягувачів і боржників та інших учасників виконавчого провадження на оскарження дій (бездіяльності) державного виконавця та порядок цього оскарження (ст.ст. 1, 2, 5, 7, 10, 11, 111, 85 Закону). Разом із тим аналіз положень Закону № 606-ХІV від 21 квітня 1999 року й Інструкції № 74/5 від 15 грудня 1999 року свідчить про те, що вони не встановлюють порядку та правил проведення прилюдних торгів, а лише закріплюють, як і ст. 650 ЦК України, такий спосіб реалізації майна, як його продаж на прилюдних торгах, і відсилають до інших нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України та Міністерства юстиції України, якими повинен визначатися порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого майна (ст. 62 Закону № 606-ХІV від 21 квітня 1999 року та пп. 5.11, 5.12 Інструкції № 74/5 від 15 грудня 1999 року). Відповідно до положень указаних правових норм державний виконавець здійснює лише підготовчі дії з метою проведення прилюдних торгів, а самі прилюдні торги з реалізації нерухомого майна організовують і проводять спеціалізовані організації, з якими державною виконавчою службою укладається відповідний договір (п. 5.11 Інструкції № 74/5 від 15 грудня 1999 року). Правила ж проведення прилюдних торгів визначені Тимчасовим положенням. Цим Тимчасовим положенням визначено, що прилюдні торги є спеціальною процедурою продажу майна, за результатами якої власником майна стає покупець, який у ході торгів запропонував за нього найвищу ціну (п. 2.2 Тимчасового положення), та передбачені певні правила проведення цих торгів,, а саме: по-перше, правила, які визначають процедуру підготовки, проведення торгів (опублікування інформаційного повідомлення певного змісту про реалізацію нерухомого майна; направлення письмового повідомлення державному виконавцю, стягувачу та боржнику про дату, час, місце проведення прилюдних торгів, а також стартову ціну реалізації майна) (розд. 3); по-друге, правила, які регулюють сам порядок проведення торгів (розд. 4) і, по-третє, ті правила, які стосуються оформлення кінцевих результатів торгів (розд. 6). Таким чином, виходячи з аналізу правової природи процедури реалізації майна на прилюдних торгах, яка полягає в продажу майна, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернено стягнення, до покупця – учасника прилюдних торгів, та ураховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення прилюдних торгів, складання за результатами їх проведення акта про проведення прилюдних торгів є оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на публічних торгах, а відтак є правочином. Такий висновок узгоджується й з нормами ст. ст. 650, 655 та ч. 4 ст. 656 ЦК України, які відносять до договорів купівлі-продажу процедуру прилюдних торгів, результатом яких є видача нотаріусом свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів на підставі складеного та затвердженого в установленому порядку акта державного виконавця про проведені торги (розд. 6 Тимчасового положення, пп. 244, 245, 248 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 14 червня 1994 року № 18/5, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 7 липня 1994 року № 152/361, ст. 34 Закону України "Про нотаріат"). Отже, ураховуючи те, що відчуження майна з прилюдних торгів відноситься до угод купівлі-продажу, така угода може визнаватись недійсною в судовому порядку з підстав недодержання в момент її вчинення вимог, які встановлені чч. 1-3 та 6 ст. 203 ЦК України (ч. 1 ст. 215 цього Кодексу). Разом із тим слід зазначити, що оскільки виходячи зі змісту ч.1 ст. 215 ЦК України підставами недійсності укладеного за результатами прилюдних торгів правочину є недодержання вимог закону в момент його укладення, тобто безпосередньо за результатами прилюдних торгів, то підставами для визнання прилюдних торгів недійсними є порушення встановлених законодавством правил проведення торгів, визначених саме Тимчасовим положенням. Що стосується порушень, допущених державним виконавцем при здійсненні своїх повноважень, передбачених Законом № 606-ХІV від 21 квітня 1999 року, до призначення прилюдних торгів, у тому числі щодо відкриття виконавчого провадження, накладення арешту на майно, визначення вартості чи оцінки майна тощо (ст. ст. 18, 24-27, 32, 33, 55, 57 цього Закону), то такі дії (бездіяльність) державного виконавця підлягають оскарженню в порядку, передбаченому цим Законом (зокрема, ч. 7 ст. 24, ч. 4 ст. 26, ч. 3 ст. 32, ч. 3 ст. 36, ч. 2 ст. 57, ст. ст. 55, 85 Закону). Отже, дії державного виконавця у виконавчому провадженні, які не стосуються правил проведення прилюдних торгів, мають самостійний спосіб оскарження й не можуть бути підставою для визнання прилюдних торгів недійсними. Оскільки, як убачається із заяви про перегляд судових рішень і матеріалів справи, підставами для пред’явлення позову про визнання прилюдних торгів недійсними є як недодержання державним виконавцем вимог Закону № 606-ХІV від 21 квітня 1999 року, так і недодержання спеціалізованою організацією – філією "Чернівецький аукціонний центр" - вимог Тимчасового положення, то при вирішенні позову про визнання прилюдних торгів недійсними суду необхідно було встановити такі факти: чи мало місце порушення вимог Тимчасового положення та інших норм при проведенні прилюдних торгів; чи вплинули ці порушення на результати торгів; чи мало місце порушення прав і законних інтересів позивачів, які оспорюють результати торгів. Проте ці факти судом не встановлені. Зокрема, судом не встановлено, чи дотримані спеціалізованою організацією - філією "Чернівецький аукціонний центр" - вимоги п. 3.11 Тимчасового положення про повідомлення боржника про час, місце проведення прилюдних торгів, а також стартову ціну реалізації майна та чи відповідають вимогам пп. 4.9, 7.3 цього положення дії цієї організації по реалізації нерухомого майна за результатами прилюдних третіх торгів від 3 лютого 2004 року, ураховуючи те, що прилюдні торги раніше призначалися на 7 листопада 2003 року й 23 грудня 2003 року та двічі були визнані такими, що не відбулися. Постановляючи ухвалу від 25 листопада 2011 року у справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції зазначених положень не врахував, не застосував до спірних правовідносин норми ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України та пп. 3.11, 4.12 Тимчасового положення, які підлягали застосуванню, і неправильно застосував норму ч. 1 ст. 16 ЦК України, унаслідок чого помилково дійшов протилежних висновків, ніж ті, які покладені в основу судових рішень у справах, що надані для порівняння. Оскільки від вирішення первісного позову залежить вирішення зустрічного позову, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2011 року підлягає скасуванню в повному обсязі. За таких обставин ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2011 року підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись ст. ст. 360-2, 360-3, 360-5 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву заступника Генерального прокурора України задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2011 року скасувати, передати справу на новий касаційний розгляд. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: Л.І. Григор’єва М.В. Патрюк В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Н.П. Лященко Ю.Л Сенін. Правова позиція у справі №6-116цс12 Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового права та інтересу . Згідно із ч. 2 ст. 16, ст. 215 ЦК України одним із способів захисту порушеного права є визнання недійсним правочину, укладеного з недодержанням вимог, установлених чч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу. Виходячи з аналізу правової природи процедури реалізації майна на прилюдних торгах, яка полягає в продажу майна, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернуто стягнення, до покупця – учасника прилюдних торгів, та ураховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення прилюдних торгів, складання за результатами їх проведення акта про проведення прилюдних торгів є оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на публічних торгах, а відтак є правочином. Таким чином, ураховуючи, те що відчуження майна з прилюдних торгів відноситься до угод купівлі-продажу, така угода може визнаватись недійсною на підставі норм цивільного законодавства про недійсність правочину (ст. ст. 203, 215 ЦК України). Необхідно також зазначити, що оскільки виходячи зі змісту ч.1 ст. 215 ЦК України підставами недійсності укладеного за результатами прилюдних торгів правочину є недодержання вимог закону в момент його укладення, тобто безпосередньо за результатами прилюдних торгів, то підставами для визнання прилюдних торгів недійсними є порушення встановлених законодавством правил проведення торгів, визначених саме Тимчасовим положенням про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації нерухомого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 27 жовтня 1999 року № 68/5 та зареєстрованого в зазначеному Міністерстві 2 листопада 1999 року за № 745/4838. Що стосується порушень, допущених державним виконавцем при здійсненні своїх повноважень, передбачених Законом України "Про виконавче провадження" № 606-ХІV від 21 квітня 1999 року, до призначення прилюдних торгів, у тому числі щодо відкриття виконавчого провадження, накладення арешту на майно, визначення вартості чи оцінки майна тощо (ст. ст. 18, 24-27, 32, 33, 55, 57 цього Закону), то такі дії (бездіяльність) державного виконавця підлягають оскарженню в порядку, передбаченому цим Законом (зокрема, ч. 7 ст. 24, ч. 4 ст. 26, ч. 3 ст. 32, ч. 3 ст. 36, ч. 2 ст. 57, ст. ст. 55, 85 Закону). Отже, дії державного виконавця у виконавчому провадженні, які не стосуються правил проведення прилюдних торгів, мають самостійний спосіб оскарження й не можуть бути підставою для визнання прилюдних торгів недійсними. Оскільки, як убачається із заяви про перегляд судових рішень і матеріалів справи, підставами для пред’явлення позову про визнання прилюдних торгів від 3 лютого 2004 року недійсними є як недодержання державним виконавцем вимог Закону України "Про виконавче провадження" № 606-ХІV від 21 квітня 1999 року, так і недодержання спеціалізованою організацією – філією "Чернівецький аукціонний центр" – вимог Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації нерухомого майна, то при вирішенні позову про визнання прилюдних торгів недійсними суду необхідно було встановити такі факти: чи мало місце порушення вимог Тимчасового положення та інших норм при проведенні прилюдних торгів; чи вплинули ці порушення на результати торгів; чи мало місце порушення прав і законних інтересів позивачів, які оспорюють результати торгів. Постановляючи ухвалу від 25 листопада 2011 року у справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції зазначених положень не врахував, не застосував до спірних правовідносин норм ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України та пп. 3.11, 4.12 Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації нерухомого майна, які підлягали застосуванню, і неправильно застосував норму ч. 1 ст. 16 ЦК України, унаслідок чого помилково дійшов протилежних висновків, ніж ті, які покладені в основу судових рішень у справах, що надані для порівняння. http://www.scourt.gov.ua/clients/vs.nsf/81...f6?OpenDocument

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 жовтня 2012 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Григор’євої Л.І., Лященко Н.П., Романюка Я.М., Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л.,- Жайворонок Т.Є., Патрюка М.В., розглянувши в судовому засіданні заяву ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2011 року у справі за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Мегабанк» про визнання поруки припиненою, в с т а н о в и л а: У грудні 2010 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Мегабанк» про визнання поруки припиненою. Зазначала, що 22 вересня 2006 року між нею та відкритим акціонерним товариством (далі - ВАТ «Мегабанк») був укладений договір поруки № 133с/2006-п з метою забезпечення виконання боржником ОСОБА_2 його зобов'язань за кредитним договором № 103с/2006 від 31 серпня 2006 року. Просила визнати договір поруки припиненим, посилаючись на те, що без її згоди було змінено розмір процентів за користування ОСОБА_2 кредитними коштами, унаслідок чого збільшився обсяг її, поручителя, відповідальності. Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 8 лютого 2011 року позов ОСОБА_1 задоволено: визнано припиненою поруку за договором № 133с/2006-п від 22 вересня 2009 року, укладеним між ВАТ «Мегабанк» та ОСОБА_1; вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішенням апеляційного суду Чернігівської області від 10 березня 2011 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2011 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення апеляційного суду Чернігівської області від 10 березня 2011 року залишено без змін. У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2011 року ОСОБА_1 порушує питання про скасування рішення суду касаційної інстанції та направлення справи на новий касаційний розгляд із підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), – неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, зокрема ч. 1 ст. 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 березня 2012 року та від 28 березня 2012 року. ОСОБА_1 указує на те, що правові висновки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про застосування норм матеріального права, покладені в основу судового рішення, яке переглядається, не є однаковими з висновками, зробленими судом касаційної інстанції в указаних для прикладу судових рішеннях, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до ст. 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Під час розгляду цієї справи судами встановлено, що 31 серпня 2006 року між ОСОБА_2 та ВАТ «Мегабанк» укладено кредитний договір № 103с/2006 на суму 110 тис. доларів США терміном дії до 30 серпня 2026 року зі сплатою 12 % річних за користування коштами (а.с. 5-6). З метою забезпечення виконання позичальником своїх зобов'язань за кредитним договором між ОСОБА_1 ВАТ «Мегабанк» було укладено договір поруки № 133с/2006 від 22 вересня 2006 року, за умовами якого ОСОБА_1 поручилась перед банком за виконання ОСОБА_2 свого обов'язку (а.с.8). Відповідно до п. 2.4.1. договору поруки кредитор має право змінити умови кредитного договору без згоди поручителя, якщо внаслідок цього не збільшується обсяг відповідальності поручителя. Додатковою угодою № 6 від 30 вересня 2008 року, укладеною між ОСОБА_2 та ВАТ «Мегабанк», внесено зміни до кредитного договору № 103с/2006 від 31 серпня 2006 року, якими п. 1.1. договору викладено в новій редакції: позичальник зобов’язувався повернути кредит та сплатити проценти в розмірі 13 % річних (а. с. 51). Згода ОСОБА_1 на внесення вказаних змін і доповнень до основного договору отримана не була, це питання банк із поручителем не погоджував. Заборгованість ОСОБА_2 за користування кредитними коштами до 29 вересня 2008 року нараховувалась за процентною ставкою в розмірі 12 %, а з 30 вересня 2008 року - 13 %. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив із того, що відповідно до ч. 1 ст. 559 ЦК України договір поруки не можна визнати припиненим, оскільки внесені без згоди поручителя зміни до кредитного договору в частині збільшення процентної ставки не збільшили обсяг відповідальності поручителя. Разом з тим у наданих як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 березня 2012 року та від 28 березня 2012 року суд дійшов протилежного висновку про те, що в результаті зміни забезпеченого порукою зобов’язання, зокрема збільшення процентної ставки без згоди поручителя, збільшився обсяг відповідальності останнього, що є підставою для припинення поруки в порядку ч. 1 ст. 559 ЦК України. Таким чином, існує неоднакове застосування касаційним судом норм матеріального права, а саме ч. 1 ст. 559 ЦК України. Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні касаційним судом зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Згідно ст. 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов’язання, а також у разі зміни зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. Відповідно до змісту ст. ст. 559, 598 ЦК України припинення зобов’язання поруки означає такий стан сторін правовідношення, при якому в силу передбачених законом обставин суб’єктивне право і кореспондуючий йому обов’язок перестають існувати. Термін «порука», застосований законодавцем у ч. 1 ст. 559 ЦК України, використовується в розумінні зобов’язальних правовідносин поруки, з припиненням яких втрачає чинність договір поруки. Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що до припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов’язання без згоди поручителя, які призвели або можуть призвести до збільшення обсягу відповідальності останнього. Збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов’язання виникає в разі: підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки тощо. Таким чином, за положеннями ч. 1 ст. 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов’язання, а також у разі зміни зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. Отже, зі змісту зазначеної норми вбачається, що припинення поруки в разі зміни основного зобов’язання без згоди поручителя, унаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності, презюмується. Рішення суду у справі, яке переглядається, не ґрунтується на вимогах матеріального права, оскільки всупереч зазначеному суд касаційної інстанції погодився з висновком суду апеляційної інстанції про те, що внесення змін до кредитного договору в частині збільшення розміру процентів за відсутності згоди поручителя на таку зміну не змінює обсягу його відповідальності. За таких обставин заява ОСОБА_1 підлягає задоволенню, а ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2011 року - скасуванню з передачею справи на новий касаційний розгляд. Керуючись ст. ст. 355, 360-3, 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а : Заяву ОСОБА_1 задовольнити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2011 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: Л.І. Григор’єва Л.І. Охрімчук В.І. Гуменюк М.В. Патрюк Т.Є. Жайворонок Я.М. Романюк Н.П. Лященко Ю.Л. Сенін Правова позиція, висловлена Верховним Судом України в постанові від 10 жовтня 2012 року в справі №6-112цс12. За положеннями ч. 1 ст. 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов’язання, а також у разі зміни зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. Зі змісту зазначеної норми вбачається, що припинення поруки в разі зміни основного зобов’язання без згоди поручителя, унаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності, презюмується. Рішення суду у справі, яке переглядається, не ґрунтується на вимогах матеріального права, оскільки всупереч зазначеному суд касаційної інстанції погодився з висновком суду апеляційної інстанції про те, що внесення змін до кредитного договору в частині збільшення розміру процентів за відсутності згоди поручителя на таку зміну не змінює обсягу його відповідальності. http://www.scourt.gov.ua/clients/vs.nsf/81...53?OpenDocument

тут вже пару років йде така практика від всу до вссу. навіть ВСУ свою правову позицію вже висловив (обговорення тут http://antiraid.com.ua/forum/index.php?sho...amp;#entry62013 ), а ви кажете не зустрічали ))

по-перше, добивайте самі себе, як, там "сам собі буратіна" (с) по-друге, якщо ви до цього часу не зрозуміли, судова практика дещо відрізняється від теорії і по-третє, хто ж вам буратіно, якщо ви самі погодились на заочне рішення?

напевно буде якесь роз"яснення, що робити з цими новими нормами

шановний! суд, у вашому випадку напевно побачив лише ваші доводи як позивача. тобто однобоко підійшов до вирішення справи. а якщо сам і скасував своє ж заочне рішення, то відповідача не повідомили належним чином про судове засідання. це питання стосується не тільки суду, а й вас як позивача, оскільки ви не заперечували проти винесення заочного рішення. тому вперед, оцініть доводи відповідача, зробіть заперечення, якщо такі будуть. п.с. скасування заочного рішення не факт це не прийняття остаточного