Постановление БП-ВС о признании незаконным отчуждения земельного участка лесного фонда и истребовании из незаконного владения с возобновлением сроков исковой давности

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 травня 2018 року

м. Київ

Справа N 368/1158/16-ц
Провадження N 14-140цс18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого судді Князєва В.С.,
судді-доповідача Ситнік О.М.,
суддів: Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.

учасники справи:

позивачі: заступник Кагарлицького місцевого прокурора, Київське обласне та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства (далі - Управління), Державне підприємство "Ржищівське лісове господарство" (далі - ДП "Ржищівський лісгосп"),

відповідачі: ОСОБА_3, Халчанська сільська рада Кагарлицького району Київської області (далі - Сільрада),

розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3

на рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 05 вересня 2017 року (у складі судді Кириченко В.І.) та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 21 листопада 2017 року (у складі колегії суддів Гуля В.В., Іванової І.В., Сліпченка О.І.)

у цивільній справі за позовом Кагарлицької місцевої прокуратури в інтересах Управління, ДП "Ржищівський лісгосп" до ОСОБА_3, Сільради про визнання незаконним і скасування рішення сільської ради, визнання недійсним та скасування рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію земельної ділянки, витребування земельної ділянки,

УСТАНОВИЛА:

У серпні 2016 року заступник Кагарлицького місцевого прокурора в інтересах Управління, ДП "Ржищівський лісгосп" звернувся до суду із позовом, у якому з урахуванням уточнення позовних вимог просив: визнати незаконним та скасувати рішення Сільради від 16 жовтня 2009 року N 10 у частині затвердження проекту із землеустрою щодо відведення ОСОБА_4 земельної ділянки площею 1,6 га для ведення особистого селянського господарства в с. Воронівці Кагарлицького району Київської області та передачі її у власність; визнати недійсним і скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Доценко І.П. від 21 вересня 2016 року N 31491273 про державну реєстрацію земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_1 на ім'я ОСОБА_3, а також витребувати від ОСОБА_3 на користь ДП "Ржищівський лісгосп" земельну ділянку лісового фонду площею 1,0046 га, яка складає частину від земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_1.

Позовну заяву мотивовано тим, що Сільрада рішенням від 16 жовтня 2009 року N 10 затвердила проект землеустрою з відведення земельної ділянки площею 1,6 га у власність ОСОБА_4 для ведення особистого селянського господарства в с. Воронівці Кагарлицького району Київської області та передала земельну ділянку у власність останньому.

23 грудня 2009 року на ім'я ОСОБА_4 видано державний акт НОМЕР_2 на право власності на земельну ділянку площею 1,6 га для ведення особистого селянського господарства, що розташована на території с. Воронівка Кагарлицького району Київської області (кадастровий номер НОМЕР_1).

ОСОБА_4 відчужив указану земельну ділянку ОСОБА_6 згідно з договором дарування від 17 листопада 2015 року, яка продала її ОСОБА_3 21 вересня 2016 року.

Частина земельної ділянки площею 1,6 га в с. Воронівці Кагарлицького району Київської області, яку передано ОСОБА_4 для ведення особистого селянського господарства, перебувала в постійному користуванні ДП "Ржищівський лісгосп", а з 2003 року відносилася до земель державної власності лісогосподарського призначення та використовувалася для ведення лісового господарства в порядку, визначеному Лісовим кодексом України (далі - ЛК України).

Процедура вилучення та відведення спірної земельної ділянки Сільрадою суперечить вимогам чинного законодавства, оскільки Управлінням не погоджувалася зміна цільового призначення земель лісогосподарського призначення у кварталі 13 Кагарлицького лісництва, проект землеустрою щодо зміни цільового призначення вказаної земельної ділянки не виготовлявся, а проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_4 для ведення особистого селянського господарства, яка затверджена оскаржуваним рішенням Сільради не містить висновку органу лісового господарства.

Прокурор вважав, що земельна ділянка лісогосподарського призначення незаконно вибула з державної власності без згоди землекористувача - ДП "Ржищівський лісгосп", чим порушено інтереси держави, що є підставою для її витребування із чужого незаконного володіння на користь спеціалізованого державного підприємства відповідно до статей 16, 393, 321, 388, 396 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 1 ЛК України.

Рішенням Кагарлицького районного суду Київської області від 05 вересня 2017 року позов заступника Кагарлицького місцевого прокурора задоволено. Визнано незаконним та скасовано рішення Сільради від 16 жовтня 2009 року N 10 у частині затвердження проекту із землеустрою щодо відведення ОСОБА_4 земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства площею 1,6 га в с. Воронівці Кагарлицького району Київської області та передачу її у власність. Визнано недійсним та скасовано рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Доценко І.П. від 21 вересня 2016 року N 31491273 про державну реєстрацію земельної ділянки (кадастровий номер НОМЕР_1) на ОСОБА_3 Витребувано від ОСОБА_3 на користь ДП "Ржищівський лісгосп" земельну ділянку лісового фонду площею 1,0046 га, яка складає частину від земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_1.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірна земельна ділянка відноситься до земель лісогосподарського призначення, тому Сільрада не вправі розпоряджатися нею; порядок вилучення та зміни цільового призначення вказаної земельної ділянки не дотримано, оскільки Управління такого погодження не надавало й відповідний проект землеустрою не виготовлявся; проект землеустрою про відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_4 не містить висновку органу лісового господарства.

Суд першої інстанції вважав, що: рішення Сільради від 16 жовтня 2009 року є незаконним та підлягає скасуванню, у зв'язку з чим рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію земельної ділянки на ім'я ОСОБА_3 від 21 вересня 2016 року є недійсним і підлягає скасуванню; підтверджені правові підстави для витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння ОСОБА_3 на підставі статті 388 ЦК України та передачу її ДП "Ржищівський лісгосп" як такої, що вибула з державної власності всупереч волі власника.

Суд першої інстанції, установивши, що ДП "Ржищівський лісгосп" дізналося про порушення своїх прав землекористувача у грудні 2014 року (після того, як було виявлено розбіжності у площах лісового фонду на 1,3 га), застосував частину першу статті 261 ЦК України, та зробив висновок, що прокурор, який звернувся до суду з позовом у серпні 2016 року, не пропустив визначеного статтею 257 ЦК України строку позовної давності.

Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 21 листопада 2017 року рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 05 вересня 2017 року залишено без змін.

Залишаючи рішення місцевого суду без змін, суд апеляційної інстанції керувався пунктом 5 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" ЛК України та послався на правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 24 грудня 2014 року у справі N 6-212цс14, врахував, що згідно з планово-картографічними матеріалами, спірна земельна ділянка є лісовою ділянкою державної власності, правом розпорядження якою мають органи державної влади, тому орган місцевого самоврядування не наділений такими повноваженнями і не має права вирішувати дол. вказаної земельної ділянки.

Апеляційний суд підтвердив висновок про те, що спірна земельна ділянка незаконно вибула з державної власності.

07 грудня 2017 року ОСОБА_3 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 05 вересня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 21 листопада 2017 року й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог прокурора відмовити.

Доводи касаційної скарги

Касаційну скаргу мотивовано тим, що докази про перебування спірної земельної ділянки в постійному користуванні ДП "Ржищівський лісгосп" відсутні, оскільки всупереч вимогам статей 125, 126 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) лісове господарство не здійснило державної реєстрації права постійного користування, не отримало відповідного державного акта; положення пункту 5 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" ЛК України не можна застосовувати, бо вони набули чинності 29 березня 2006 року; наявні в матеріалах справи планово-картографічні матеріали лісовпорядкування не дають можливості ідентифікувати спірну земельну ділянку та не підтверджують, що саме вона перебуває в користуванні ДП "Ржищівський лісгосп", та не доведено, що ця земельна ділянка віднесена до категорії лісів; ОСОБА_4 під час виготовлення документації із землеустрою, яка погоджена з відповідними державними органами дотримано вимоги земельного законодавства, спірна земельна ділянка передана із земель запасу Сільради та має цільове призначення для ведення особистого селянського господарства; не підтверджено вилучення ДП "Ржищівський лісгосп" спірної земельної ділянки у 2002 року у попереднього землекористувача.

ОСОБА_3 вказував, що державну реєстрацію права власності на земельну ділянку за ним проведено нотаріусом з дотриманням вимог чинного законодавства на підставі чинного договору купівлі-продажу, а також вважав, що розгляд цих позовних вимог відповідно до статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) належить до компетенції адміністративних судів, хоча такі правові підстави з огляду на положення статей 204, 215, 328 ЦК України відсутні.

ОСОБА_3 зазначав, що він є добросовісним набувачем, а укладений з ним договір купівлі-продажу недійсним не визнавався, тому підстав для витребування земельної ділянки не вбачається.

Відповідач - Сільрада є органом місцевого самоврядування, тому вказаний позов прокурора згідно з пунктом 1 частини першої статті 3, статтею 17 КАС України повинен розглядатися адміністративним судом, у зв'язку із чим його представником було подано заяву про закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України в редакції, чинній на момент розгляду справи. Заява судом першої інстанції не розглянута та судами попередніх інстанцій не застосовано наслідки спливу строку позовної давності за позовом про оскарження рішення органу місцевого самоврядування від 16 жовтня 2009 року та державної реєстрації права власності, про існування якої стороні позивачів повинно бути відомо з моменту набрання чинності Законом України "Про державний земельний кадастр" - з 01 січня 2013 року, тоді як з позовом прокурор звернувся у серпні 2016 року.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції.

Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України (у редакції цього Закону) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 22 лютого 2018 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою та витребувано з Кагарлицького районного суду Київської області матеріали цивільної справи.

16 березня 2018 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшов відзив прокурора на касаційну скаргу, у якому зазначено, що спірна земельна ділянка відноситься до земель державної власності лісогосподарського призначення та накладається на земельну ділянку ДП "Ржищівський лісгосп", припинення права користування якого в установленому порядку не відбулося, оскільки рішення про її вилучення відповідний орган виконавчої влади не приймав, що свідчить про незаконне вибуття земельної ділянки з державної власності внаслідок прийняття рішення Сільрадою та є підставою для її витребування.

Крім того, прокурор у відзиві посилається на практику Європейського суду з прав людини про застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), зокрема, у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" (рішення від 23 вересня 1982 року), "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" (рішення від 21 лютого 1986 року), "Щокін проти України" (рішення від 14 жовтня 2010 року), "Сєрков проти України" (рішення від 07 липня 2011 року), "Колишній король Греції та інші проти Греції" (рішення від 23 листопада 2000 року), "Булвес" АД проти Болгарії" (рішення від 22 січня 2009 року), "Трегубенко проти України" (рішення від 02 листопада 2004 року), "East/West AllianceLimited" проти України" (рішення від 23 січня 2014 року), а також на правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі N 6-2510цс15 щодо втручання в право на мирне володіння майном, зазначаючи про те, що таке втручання в цьому випадку є виправданим з огляду на суспільний, публічний інтерес його звернення до суду із вказаним позовом з метою повернення земель лісів, які незаконно вибули з державної власності.

Зазначав, що вказаний позов містить приватноправовий характер та стосується права власності на земельну ділянку, тому даний спір має розглядатися в порядку цивільного судочинства, а з урахуванням положень статті 261 ЦК України та того, що позивачам раніше не було відомо про порушення їх прав землекористування, прокурор вважав, що позов пред'явлено в межах визначеного статтею 257 ЦК України строку позовної давності.

Просив касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 19 квітня 2018 року прийняла цю справу для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, установлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

У справі, яка розглядається, суди встановили, що рішенням Сільради від 16 жовтня 2009 року затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства площею 1,6 га в с. Воронівці Кагарлицького району із земель запасу сільської ради та передала її у власність ОСОБА_4 (т. 1, а. с. 17). На підставі цього рішення ОСОБА_4 23 грудня 2009 року видано державний акт (т. 1, а. с. 18).

При цьому, суди з'ясували, що ОСОБА_4 земельну ділянку відчужив ОСОБА_6 за договором дарування від 17 листопада 2015 року (т. 1, а. с. 49-50), яка, у свою чергу, на підставі договору купівлі-продажу від 21 вересня 2016 року продала спірну земельну ділянку ОСОБА_3, у зв'язку із чим нотаріусом Київського міського нотаріального округу Доценко І.П. прийняла рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 21 вересня 2016 року (т. 1, а. с. 107-108, 108 зворот, 133-135).

Звертаючись до суду з указаним позовом, прокурор просив визнати рішення органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства незаконним та скасувати його, оскільки Сільрада не вправі була розпоряджатися землями державної власності лісогосподарського призначення без зміни їх цільового призначення та вилучення у попереднього землекористувача, а також просив витребувати від ОСОБА_3 як власника (добросовісного набувача) на підставі статті 388 ЦК України згадану земельну ділянку як таку, що вибула з володіння власника (держави) не з його волі іншим шляхом, у зв'язку із чим скасувати також державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на спірне нерухоме майно.

Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) кожна особа має право в порядку, установленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом прав, свобод чи інтересів.

Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачено статтею 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій): суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Аналогічну норму закріплено й у частині першій статті 19 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року).

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАСУкраїни у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій, юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАСУкраїни).

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій.

Відповідно до частини другої статті 2 КАСУкраїни до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Визначальним критерієм здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, а визначальним принципом цивільного судочинства є змагальність сторін.

Основною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії органу влади чи місцевого самоврядування.

Аналіз змісту статті 15 ЦПК України та статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) у сукупності дає підстави для висновку, що під час вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер правовідносин, з яких виник спір.

Конституційний Суд України в пункті 4 мотивувальної частини Рішення від 16 квітня 2009 року справи N 7-рп/2009 (про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово та після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання. У зв'язку з прийняттям цих рішень виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, у тому числі отримання державного акта на право власності на земельну ділянку, укладення договору оренди землі.

Отже у разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про передачу земельних ділянок у власність (тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після його реалізації) подальше оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися в порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про право цивільне.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 травня 2018 року у справі N 802/950/17-а підтвердила такий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 06 жовтня 2015 року у справі N 21-1306а15, і не вбачає підстав для відходу від вказаної правової позиції і в цій справі.

За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають з дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.

Відповідно до пункту 10 частини другої статті 16 ЦК України цивільні права та інтереси суд може захистити в спосіб визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Відповідно до частини другої, третьої статті 78 ЗК України право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Статтею 80 ЗК України встановлено, що самостійними суб'єктами права власності на землю є, зокрема, територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності, а також держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, на землі державної власності.

Згідно зі статтями 83, 84 ЗК України комунальною власністю є землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, в державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

Відповідно до частини першої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

Статтею 122 ЗК України передбачено, що вирішення питань щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування із земель державної чи комунальної власності належить до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування.

У такому випадку вимога про визнання рішення незаконним може розглядатися як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 ЦК України та пред'являтися до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо фактично підґрунтям і метою пред'явлення позовної вимоги про визнання рішення незаконним є оспорювання цивільного речового права особи (зокрема й права власності на землю), що виникло в результаті та після реалізації рішення суб'єкта владних повноважень.

Велика Палата Верховного Суду вважає правильним вирішення судами попередніх інстанцій у даному конкретному випадку вимог прокурора, які стосуються здійсненої нотаріусом державної реєстрації права власності на земельну ділянку в порядку цивільного судочинства, з огляду на їх прямий зв'язок з виникненням права власності (частина четверта статті 334 ЦК України), а також, враховуючи те, що рішення суду про задоволення позову про повернення майна, переданого за недійсним правочином, чи витребування майна із чужого незаконного володіння є підставою для здійснення державної реєстрації права власності на майно, що підлягає державній реєстрації, за власником та скасування попередньої реєстрації (статті 19, 27 Закону України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень").

У справі, яка переглядається, суди встановили, що 1,0046 га з усієї земельної ділянки площею 1,6 га, яка розташована в с. Воронівці Кагарлицького району Київської області та була передана ОСОБА_4 для ведення особистого селянського господарства, становить площу перетину із земельною ділянкою, що перебувала в постійному користуванні ДП "Ржищівський лісгосп" та належить до земель лісового фонду.

Зазначені обставини судами попередніх інстанцій з'ясовані на підставі матеріалів лісовпорядкування 2003 та 2014 років (т. 1, а. с. 30-32), планшета кварталу N 13 Кагарлицького лісництва (т. 1, а. с. 34-36), фрагмента з публічної кадастрової карти України (т. 1, а. с. 38, 39), викопіювання з ортофотопланів території Сільради (т. 1, а. с. 41, 42), а наявність у ДП "Ржищівський лісгосп" права користування спірною земельною ділянкою - на підставі розпорядження Кагарлицької районної державної адміністрації Київської області від 04 жовтня 2002 року (т. 2, а. с. 74) та актів приймання-передачі лісового фонду від 31 січня 2002 року та від 04 лютого 2003 року (т. 2, а. с. 75, 76).

Згідно зі статтею 7 ЛК України ліси, які знаходяться в межах території України, є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. Ліси можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. Суб'єктами права власності на ліси є держава, територіальні громади, громадяни та юридичні особи.

Земельні відносини, що виникають при використанні лісів, як зазначено в частині другій статті 3 ЗК України, регулюються цим Кодексом, нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому Кодексу.

За нормами статті 8 ЛК України у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності. Право державної власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій відповідно до закону.

Статтею 13 ЗК України передбачено, що саме до повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин належить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

Відповідно до статті 84 ЗК України в державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

До земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, зокрема, землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом (пункт "ґ" частини четвертої статті 84 ЗК України).

Громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 га у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Громадяни та юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для заліснення (стаття 56 ЗК України).

Земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства (стаття 57 ЗК України, частина перша статті 17 ЛК України).

Згідно зі статтею 21 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" від 09 квітня 1999 року N 586-XIV, статтею 31 ЛК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) до повноважень державних адміністрацій у сфері лісових відносин належать, у тому числі, передача у власність, надання в постійне користування для нелісогосподарських потреб земельних лісових ділянок площею до 1 га, що перебувають у державній власності, на відповідній території, а також у межах міст республіканського (Автономної Республіки Крим) й обласного значення та припинення права користування ними.

Передача у власність, надання в постійне користування для нелісогосподарських потреб земельних лісових ділянок площею більше як 1 га, що перебувають у державній власності, належать до повноважень Кабінету Міністрів України у сфері лісових відносин (стаття 27 ЛК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин)).

Стаття 57 ЛК України визначає вимоги щодо порядку та умов зміни цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов'язаних з веденням лісового господарства.

Відповідно до частини дев'ятої статті 149 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні - ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси -площею понад 1 га для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених частинами п'ятою - восьмою цієї статті, та у випадках, установлених статтею 150 цього Кодексу.

Місцевий суд, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, з'ясувавши, що ліси та землі лісового фонду України є об'єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання, при цьому в даному випадку жодних дій щодо розпорядження зазначеною земельною ділянкою Кабінет Міністрів України не вчиняв, дійшов обґрунтованого висновку про доведеність прокурором права держави на спірну земельну ділянку, у зв'язку із чим правильно визнав незаконним та скасував рішення Сільради від 16 жовтня 2009 року у частині затвердження проекту із землеустрою щодо відведення ОСОБА_4 земельної ділянки площею 1,6 га для ведення особистого селянського господарства в с. Воронівці Кагарлицького району Київської області та передачі її у власність.

Крім того, у рішенні Європейського суду з прав людини від 27 листопада 2007 року у справі "Hamer проти Бельгії" (заява N 21861/03), яка стосувалась питання порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у зв'язку із зобов'язанням заявниці знести заміський будинок, побудований у лісовій зоні, щодо якої застосовувалась заборона на будівництво, суд встановив, що втручання в право заявниці на мирне володіння своїм майном, яке стало результатом знесення її будинку за рішенням органів влади, було передбачене законом та переслідувало мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів, шляхом приведення відповідного майна у відповідність з планом землекористування. Що стосується пропорційності втручання, то суд зазначив, що навколишнє середовище мало значення, і що економічні імперативи та навіть деякі основні права, включаючи право власності, не повинні превалювати над екологічними міркуваннями, особливо якщо держава прийняла законодавство з цього питання. Відтак обмеження права власності були допустимими за умови, звичайно, що між індивідуальними та колективними інтересами був встановлений розумний баланс. Оскаржувана міра переслідувала законну мету захисту лісової зони, на якій не можна було нічого будувати. Власники заміського будинку могли мирно та безперервно користуватися ним протягом тридцяти семи років. Офіційні документи, сплачені податки та здійснена робота свідчили, що органи влади знали або повинні були знати про існування будинку протягом тривалого часу, а після того, як порушення було встановлено, вони дали сплинути ще п'ятьом рокам, перш ніж пред'явити звинувачення, тим самим допомагаючи закріпити ситуацію, яка могла лише завдати шкоди охороні лісової території, на сторожі якої стояв закон. Однак у національному законодавстві не було жодного положення про узаконення будівлі, побудованої в такий лісовій зоні. Окрім як поновлення місця забудівлі в його початковому стані, жодна інша міра не вбачалася належною з огляду на незаперечне втручання в цілісність лісової зони, на якій не дозволялась жодна забудівля. З урахуванням цих підстав, втручання не було непропорційним.

Стосовно доводів касаційної скарги заявника щодо неможливості витребування в нього як добросовісного набувача спірної земельної ділянки Велика Палата Верховного Суду, переглядаючи в цій частині рішення судів попередніх інстанцій, керується тим, що захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, але не володіє ним, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до незаконно володіючої цим майном особи (у разі відсутності між ними зобов'язально-правових відносин), якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які, зокрема, дають право витребувати майно в добросовісного набувача.

Витребування майна від добросовісного набувача залежить від обставин вибуття майна з володіння власника та оплатності (безоплатності) придбання цього майна набувачем.

Так, від добросовісного набувача, який оплатно придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно лише в разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій майно було передане власником у володіння, або викрадене у того чи іншого, або вибуло з їхнього володіння іншим шляхом не з їхньої волі (частина перша статті 388 ЦК України).

Крім того, згідно зі статтею 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі й від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.

Суди першої та апеляційної інстанцій, з'ясувавши, що право розпорядження спірною земельною ділянкою державної власності було прийняте Сільрадою з перевищенням повноважень, жодних дій щодо розпорядження цією земельною ділянкою відповідним органом виконавчої влади не вчинялося, тобто спірна земельна ділянка вибула з володіння власника - держави - поза його волею, правильно застосувавши норми матеріального права, дійшли обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для витребування зазначеної земельної ділянки від добросовісного набувача - ОСОБА_3 в порядку статті 388 ЦК України.

Щодо доводів касаційної скарги ОСОБА_3 в частині пропуску стороною позивачів строку позовної давності Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне вказати про таке.

Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Суди також установили, що землекористувач спірної земельної ділянки - ДП "Ржищівський лісгосп" дізналося про порушення свого права, тобто про наявність розбіжностей у площах лісового фонду на території Сільради, лише у грудні 2014 року (після проведення відповідної звірки) (т. 1, а. с. 44, 45), що в розумінні частини першої статті 261 ЦК України є моментом початку перебігу строку позовної давності.

Інші доводи касаційної скарги щодо встановлення фактичних обставин справи та дослідження доказів були предметом розгляду як місцевим судом, так і судом апеляційної інстанції, їм надана оцінка, а суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями встановлювати нові обставини та переоцінювати надані докази.

З огляду на наведене Велика Палата Верховного Суду вважає касаційну скаргу необґрунтованою, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - такими, що ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, то розподіл судових витрат не проводиться.

Керуючись статтями 259, 268, 400, 402-404, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду,

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 05 вересня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 21 листопада 2017 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Повну постанову складено і підписано 05 червня 2018 року.

Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
В.В. Британчук Л.І. Рогач
Д.А. Гудима І.В. Саприкіна
О.С. Золотніков О.С. Ткачук
О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич
Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
Лященко Н.П.

[ANTIRAID]

БП-ВС согласившись с решениями низших инстанций пришла к довольно спорным выводам в части возобновления сроков исковой давности с 2009 года. Узнав якобы о нарушениях своего права в декабре 2014 году (после того, как было обнаружено различия в площадях лесного фонда на 1,3 га), истец, через прокурора, обратился с иском только в августе 2016 года. При этом сам земельный участок составляет 1,6 га.

Приведя не совсем корректное к данной ситуации решение ЕСПЧ суд указал на допустимость вмешательства в право частной собственности, также суд указал на неправомерность распоряжение сельрадой данным участком принадлежащим лесному хозяйству, а также отнесение таких споров к гражданской,а не административной юрисдикции.

Такая практика БП-ВС дает повод для злоупотреблений и возможность отменить любые решения о выделении земельных участков, которые произошли с нарушениями законодательства.