Постановление БП-ВС о юрисдикции спора касательно продолжения аренды горсоветом земельного участка

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 червня 2018 року

м. Київ

Справа N 727/10968/17

Провадження N 11-524апп18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Прокопенка О.Б.,

суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,

розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом Дочірнього підприємства "Молодий буковинець-Преса" (далі - Підприємство) до Чернівецької міської ради (далі - Міськрада) про визнання незаконним та скасування рішення Міськради VII скликання від 4 травня 2017 року

за касаційною скаргою Підприємствана ухвалу Шевченківського районного суду м. Чернівці від 1 грудня 2017 року (суддя Волошин С.О.) та постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду від 1 лютого 2018 року (колегія суддів у складі Білої Л.М., Граб Л.С., Гонтарука В.М.),

УСТАНОВИЛА:

У листопаді 2017 року Підприємствозвернулося до суду з адміністративним позовом, у якому просило визнати незаконним та скасувати пункт 20 рішення Міськради 27 сесії VII скликання від 4 травня 2017 року N 709, яким відмовлено позивачу в продовженні терміну оренди земельних ділянокплощами по 0,0020 га кожна, розташованих за адресою вул. Південно-Кільцева, 5 і 6, для обслуговування кіоску.

На обґрунтування позову Підприємство послалося, зокрема, на те, що оскаржуване рішення Міськради прийнято з порушеннями норм чинного законодавства, оскільки не було включено в порядок денний сесії, а питання щодо відмови позивачу в продовженні терміну оренди земельних ділянок не виносилося на розгляд сесії.

Шевченківський районний суд м. Чернівці ухвалою від 1 грудня 2017 року провадження у справі закрив на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС).

Вінницький апеляційний адміністративний суд постановою від 1 лютого 2018 року залишив без змін ухвалу суду першої інстанції та зазначив, що у відносинах, які склалися між сторонами, відповідач як власник землі вільний у виборі суб'єкта щодо надання йому права оренди земельної ділянки в порядку, установленому законом, при цьому відповідач не здійснював владних управлінських функцій. Також суд апеляційної інстанції послався на аналогічний правовий висновок, висловлений Верховним Судом України в постановах від 11 листопада 2014 року у справі N 21-493а14, від 9 грудня 2014 року у справі N 21-308а14, від 17 лютого 2015 року у справі N 21-551а14 та від 29 вересня 2015 року у справі

N 21-345а15.

Не погодившись із указаним судовим рішенням, Підприємство, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати судові рішення, ухвалені в зазначеній справі, та прийняти нове - про розгляд справи в адміністративному порядку по суті.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 19 березня 2018 року відкрив касаційне провадження за скаргою Підприємства.

2 травня 2018 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС.

Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 14 травня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження відповідно до пункту 3 частини першої статті 345 КАС.

Заслухавши доповідь судді, дослідивши за матеріалами справи наведені в касаційній скарзі та запереченні на неї доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно із частиною третьою статті 3 КАСпровадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини першої статті 341 КАС суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від

4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - Суд) від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" (заяви N 29458/04 та N 29465/04) зазначено, що відповідно до прецедентної практики цього Суду термін "встановленим законом" у статті 6 Конвенції спрямований на гарантування того, "що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом" [див. рішення у справі "Занд проти Австрії" (Zand v. Austria), заява N 7360/76]. У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства. Фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У своїх оцінках цей Суд дійшов висновку, що не може вважатися судом, "встановленим законом", національний суд, що не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом.

Отже, поняття "суду, встановленого законом" зводиться не лише до правової основи самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.

Стаття 2 КАС у редакції, чинній на час звернення позивачів до суду, завданням адміністративного судочинства визначала захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Пункт 1 частини першої статті 3 КАС у редакції, чинній на час вирішення цієї справи судами попередніх інстанцій, справою адміністративної юрисдикції визнавав публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

За правилами частини першої статті 17 КАС у зазначеній редакції юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС у редакції, чинній на час вирішення цієї справи).

Таким чином, до компетенції адміністративних судів на час розгляду справи судами попередніх інстанцій належали спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій.

Наведене узгоджується й з положеннями статей 2, 4, 19 чинного КАС, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів.

Разом з тим неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин.

За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

Спір у справі, що розглядається, стосується права оренди позивача на земельні ділянки, які є комунальною власністю, а Міськрада під час здійснення повноважень власника землі є рівноправним суб'єктом земельних відносин.

Отже, виник спір про цивільне право і подальше оспорювання права оренди на спірні земельні ділянки не має вирішуватися за правилами адміністративного судочинства, адже адміністративний суд позбавлений правових (законодавчих) можливостей установлювати (визнавати) належність права оренди на земельні ділянки.

Таким чином, суди попередніх інстанцій, ураховуючи суть та суб'єктний склад спірних правовідносин, дійшли обґрунтованого висновку про закриття провадження у справі у зв'язку з тим, що вона не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Відповідно до статті 350 КАС суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Ураховуючи викладене та керуючись статтями 341, 349, 350, 356, 359 КАС, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційну скаргу Дочірнього підприємства "Молодий буковинець-Преса" залишити без задоволення.

2. Ухвалу Шевченківського районного суду м. Чернівці від 1 грудня 2017 року та постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду від 1 лютого 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Повний текст постанови складено 27 червня 2018 року.

Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська

[ANTIRAID]

Очередное околопотолочное решение относительно юрисдикции споров. Хотя в данном случае на жаргоне Большой палаты и указаны конкретные нарушения именно горсовета исполняющего свои управленческие функции, однако в связи с положением звезд в этот день судьи решили отнести этот спор к хозяйственной юрисдикции. Стоит отметить, что оспаривалось именно решение об отказе, а не право аренды.

Суд непосредственно указал, что спор в данном деле, касается права аренды истца на земельные участки, которые являются коммунальной собственностью, а Горсовет при осуществлении полномочий собственника земли является равноправным субъектом земельных отношений. Таким образом, возник спор о гражданском праве и дальнейшее оспаривание права аренды на спорные земельные участки не должно решаться по правилам административного судопроизводства, ведь административный суд лишен правовых (законодательных) возможностей устанавливать (признавать) принадлежность права аренды на земельные участки.

Таким образом, суды предыдущих инстанций, учитывая суть и субъектный состав спорных правоотношений, пришли к обоснованному выводу о прекращении производства по делу в связи с тем, что она не подлежит рассмотрению в порядке административного судопроизводства.