ANTIRAID

Постановление БП-ВС об отказе в признании купли-продажи корпоративных прав мнимым и скрывающим возвращенный займ

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

2 members have voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      0
    • Нет
      2
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      0
    • Нет
      2
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 січня 2019 року

м. Київ

Справа N 522/14890/16-ц

Провадження N 14-498цс18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідачаСитнікО.М.,

суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.

розглянула в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційні скарги ОСОБА_3

на ухвалу та рішення Апеляційного суду Одеської області від 07 грудня 2017 року, ухвалені колегією суддів у складі Калараш А.А., Заїкіної А.П., Погорєлової С.О.,

у цивільній справі

за позовом ОСОБА_3

до відповідачів:

1. ОСОБА_7,

2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Грін плюс" (далі - ТОВ "Грін плюс"),

3. Приватного підприємства "Юридична компанія "Гарант" (далі - ПП "ЮК "Гарант"),

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору,- Товариство з обмеженою відповідальністю "Горяц-Т" (далі - ТОВ "Горяц-Т"),

про визнання договору позики припиненим, визнання договору купівлі-продажу удаваним правочином, визнання застави припиненою, визнання права власності, визнання неправомірними дій з передачі майна.

Історія справи

Короткий зміст та підстави позовних вимог

1. У серпні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому (з урахуванням уточнених позовних вимог) просив:

? визнати припиненим договір позики, укладений 17 квітня 2013 року ОСОБА_3 та ОСОБА_7, відповідно до якого ОСОБА_3 отримав від ОСОБА_7 у борг грошові кошти у розмірі 1 200 000 доларів США, у зв'язку з виконанням ОСОБА_3 зобов'язань за цим договором у повному обсязі;

? визнати удаваним договір купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ "Грін плюс", укладений 17 квітня 2013 року, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу (далі - приватний нотаріус) Стукаленко Л.С., зареєстрований у реєстрі за N 437, відповідно до якого ОСОБА_3 передав, а ОСОБА_7 прийняв у власність частку в розмірі 49,7 % у статутному капіталі ТОВ "Грін плюс", та встановити, що зазначений договір є договором застави, який припинений у зв'язку з припиненням основного зобов'язання;

? визнати за ОСОБА_3 право власності на частку в розмірі 100 % у статутному капіталі ТОВ "Грін плюс", вартість якої становить 2 485 000 грн;

? визнати неправомірними дії ОСОБА_7 та ТОВ "Грін плюс" з передачі об'єкта нерухомого майна "Громадський будинок. Будівля супермаркету з кафе, кулінарним та м'ясним цехом" загальною площею 2773,9 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, у власність ПП "ЮК "Гарант" на підставі акта приймання-передачі та протоколу від 14 вересня 2016 року.

2. Позов мотивовано тим, що у 2004 році ОСОБА_3 та ОСОБА_7 досягли згоди щодо передання останнім позивачу в позику окремими траншами грошових коштів під проценти. Письмової угоди сторони не укладали через принципову відмову від цього відповідача. За домовленістю сторін при отриманні кожного окремого траншу ОСОБА_3 надаватиме ОСОБА_7 розписку про отримання грошей. Зокрема, 17 квітня 2013 року ОСОБА_3 отримав 1 200 000 доларів США, про що склав розписку. На забезпечення виконання зобов'язань сторони того самого дня уклали удаваний договір купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ "Грін плюс" для приховання договору застави, який насправді був вчинений з метою забезпечення виконання зобов'язань за договором позики.

3. Позивач виконав свої зобов'язання за договором позики від 17 квітня 2013 року щодо повернення суми позики, що підтверджується наявністю у нього розписки від 17 квітня 2013 року, а тому відповідно до статті 599 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зобов'язання за договором позики на день звернення до суду припинені, однак ОСОБА_7 не повернув у його власність частку в статутному капіталі ТОВ "Грін плюс". У подальшому 14 вересня 2016 року ОСОБА_7 та ТОВ "Грін плюс" передали належний йому на праві власності об'єкт нерухомого майна "Громадський будинок. Будівля супермаркету з кафе, кулінарним та м'ясним цехом" загальною площею 2773,9 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, у власність ПП "ЮК "Гарант" на підставі акта приймання-передачі та протоколу від 14 вересня 2016 року б/н виключно з метою позбавлення права власності позивача на цей об'єкт, що, на його думку, є неправомірним. За захистом свого порушеного права він звернувся до суду з цим позовом.

4. Представники ОСОБА_7, ТОВ "Грін плюс", ПП "ЮК "Гарант" заперечили проти задоволення позову ОСОБА_3, посилаючись на необґрунтованість та недоведеність позовних вимог.

5. Зокрема, представник ОСОБА_7 пояснив, що жодного договору позики між ОСОБА_3 та ОСОБА_7 не існувало та не існує; кошти ОСОБА_7 ОСОБА_3 не передавав; наявність у ОСОБА_3 розписки, яка написана самим ОСОБА_3, за відсутності будь-яких відміток про передачу коштів ОСОБА_7, є спробою ОСОБА_3 ввести суд в оману.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

6. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 23 червня 2017 року (суддя Свячена Ю.Б.) позов ОСОБА_3 задоволено частково. Визнано припиненим договір позики, укладений 17 квітня 2013 року ОСОБА_3 та ОСОБА_7, у зв'язку з виконанням ОСОБА_3 зобов'язань за цим договором у повному обсязі. Визнано удаваним договір купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ "Грін плюс" від 17 квітня 2013 року та встановлено, що зазначений договір є договором застави, який припинено у зв'язку з припиненням основного зобов'язання. Визнано за ОСОБА_3 право власності на частку в розмірі 100 % у статутному капіталі ТОВ "Грін плюс", вартість якої становить 2 485 000 грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

7. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оскільки розписка про отримання коштів від 17 квітня 2013 року знаходиться у боржника - позивача, що свідчить про виконання ним зобов'язань за договором позики, то наявні підстави для задоволення позовних вимог про визнання припиненим договору позики. Також суд вважав доведеними й обґрунтованими позовні вимоги про визнання удаваним договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ "Грін плюс", укладеного 17 квітня 2013 року, та зробив висновок, що зазначений правочин є договором застави, який припинений у зв'язку з припиненням основного зобов'язання, а тому наявні підстави для визнання за позивачем права власності на частку в розмірі 100 % у статутному капіталі ТОВ "Грін плюс", вартість якої становить 2 485 000 грн.

8. Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 07 грудня 2017 року рішення Приморського районного суду м. Одеси від 23 червня 2017 року в частині позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_7, ТОВ "Грін плюс", ПП "ЮК "Гарант" про визнання договору купівлі-продажу удаваним правочином, визнання застави припиненою, визнання права власності та в частині визнання неправомірними дій з передачі майна - скасовано, провадження у справі у цій частині закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), оскільки ці позовні вимоги не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, а належать до юрисдикції господарського суду.

9. Закриваючи провадження у справі, апеляційний суд керувався тим, що спір, який виник між учасниками товариства щодо купівлі-продажу часток у статутному фонді цього товариства, пов'язаний з розпорядженням корпоративними правами, є корпоративним, а справа в цій частині позову підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.

10. Апеляційний суд Одеської області рішенням від 07 грудня 2017 року скасував рішення Приморського районного суду м. Одеси від 23 червня 2017 року у частині вимог про визнання договору позики припиненим та відмовив у задоволенні цих позовних вимог.

11. На обґрунтування рішення апеляційний суд зазначив, що позовні вимоги ОСОБА_3 про визнання договору позики припиненим не доведені належними доказами, тому відсутні правові підстави для їх задоволення.

Короткий зміст наведених у касаційних скаргах вимог

12. У січні 2018 року ОСОБА_3 звернувся до Верховного Суду з касаційними скаргами на ухвалу та рішення Апеляційного суду Одеської області від 07 грудня 2017 року, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та процесуального права.

13. У касаційній скарзі на ухвалу скаржник просив її скасувати, а справу у відповідній частині передати до цього суду для продовження розгляду. У касаційній скарзі на рішення апеляційного суду просив його скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції в зазначеній частині позовних вимог.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Доводи особи, яка подала касаційні скарги

14. Зокрема, у касаційній скарзі на ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 07 грудня 2017 року заявник, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просив ухвалу апеляційного суду скасувати, справу в зазначеній частині направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Підставою оскарження ухвали апеляційного суду зазначив порушення судом правил предметної юрисдикції, яке, на його думку, полягає в тому, що позовні вимоги ОСОБА_3 до ОСОБА_7, ТОВ "Грін плюс", ПП "ЮК "Гарант" про визнання договору купівлі-продажу удаваним правочином, визнання застави припиненою, визнання права власності та в частині визнання неправомірними дій з передання майна підлягають розгляду у порядку цивільного судочинства. На думку заявника, закриваючи провадження у справі, апеляційний суд зробив помилковий висновок, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки неправильно визначив характер і зміст спірних правовідносин.

Доводи інших учасників справи

15. Заперечення на касаційні скарги від інших учасників справи не надходили.

Рух касаційних скарг

16. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 29 січня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаними касаційними скаргами.

17. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 вересня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 26 вересня 2018 року - передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.

18. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у порядку письмового провадження).

ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Щодо визначення юрисдикції

19. Вирішуючи питання юрисдикційності цього спору, у зв'язку із чим справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, слід зазначити таке.

20. У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

21. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

22. Поняття "суд, встановлений законом" включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

23. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних і суспільних інтересів.

24. Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.

25. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

26. Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).

27. У рішенні від 22 грудня 2009 року у справі "Безимянная проти Росії" (заява N 21851/03) ЄСПЛ наголосив, що погоджується з тим, що правила визначення параметрів юрисдикції, що застосовуються до різних судів у межах однієї мережі судових систем держав, безумовно, розроблені таким чином, щоб забезпечити належну реалізацію правосуддя. Заінтересовані держави повинні очікувати, що такі правила будуть застосовуватися. Однак ці правила або їх застосування не повинні обмежувати сторони у використанні доступного засобу правового захисту.

28. Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.

29. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

30. Юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб'єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві.

31. За змістом статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у спосіб, що встановлений законом або договором, чи іншим способом, що є ефективним та не суперечить закону.

32. У поданому позові ОСОБА_3 просив:

? визнати припиненим договір позики, укладений 17 квітня 2013 року ОСОБА_3 та ОСОБА_7, відповідно до якого ОСОБА_3 отримав від ОСОБА_7 у борг грошові кошти у розмірі 1 200 000 доларів США, у зв'язку з виконанням ОСОБА_3 зобов'язань за цим договором у повному обсязі;

? визнати удаваним договір купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ "Грін плюс", укладений 17 квітня 2013 року, посвідчений приватним нотаріусом Стукаленко Л.С., зареєстрований у реєстрі за N 437, відповідно до якого ОСОБА_3 передав, а ОСОБА_7 прийняв у власність частку у розмірі 49,7 % у статутному капіталі ТОВ "Грін плюс", та встановити, що зазначений правочин є договором застави, який припинений у зв'язку з припиненням основного зобов'язання;

? визнати за ОСОБА_3 право власності на частку в розмірі 100 % у статутному капіталі ТОВ "Грін плюс", вартість якої становить 2 485 000 грн;

? визнати неправомірними дії ОСОБА_7 та ТОВ "Грін плюс" з передачі об'єкта нерухомого майна "Громадський будинок. Будівля супермаркету з кафе, кулінарним та м'ясним цехом" загальною площею 2773,9 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, у власність ПП "ЮК "Гарант" на підставі акта приймання-передачі та протоколу від 14 вересня 2016 року.

33. Таким чином, зі змісту позовних вимог вбачається, що позивач звернувся до суду за захистом свого права на частку в статутному капіталі товариства та прав учасника товариства, а також захистом прав ТОВ "Грін плюс" на витребування від ПП "ЮК "Гарант" об'єкта нерухомості.

34. Відповідно до положень статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в судах), які кореспондуються з приписами статті 19 цього Кодексу (у чинній редакції), суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства.

35. Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.

36. Відповідно до частини першої статті 1 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в судах) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

37. Підвідомчість господарських справ установлена статтею 12 ГПК України (у вказаній редакції), згідно з пунктами 1, 4 частини першої якої господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів та інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів; і справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов'язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів.

38. Господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; що виникають з корпоративних відносин, в тому числі між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів; що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах, й інші справи у спорах між суб'єктами господарювання (пункти 1, 3, 4, 15 частини першої статті 20 ГПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року).

39. Відповідно до частини першої статті 62 Господарського кодексу України (далі - ГК України) підприємством є самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами.

40. Як установлено в частинах першій, третій статті 167 ГК України, корпоративними правами є права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.

41. Отже, корпоративним є спір щодо створення, діяльності, управління та припинення юридичної особи - суб'єкта господарювання, якщо стороною у справі є учасник (засновник, акціонер, член) такої юридичної особи, у тому числі й той, який вибув.

42. Щодо вимог про визнання договору купівлі-продажу удаваним правочином слід відзначити, що за удаваним правочином (стаття 235 ЦК України) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

43. Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, правочин який правочин насправді вчинили сторони, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення, в якому встановлює нікчемність цього правочину або визнає його недійсним.

44. Укладений 17 квітня 2013 року ОСОБА_3 та ОСОБА_7 договір купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ "Грін плюс", посвідчений приватним нотаріусом Стукаленко Л.С. за реєстровим N 437, відповідно до якого ОСОБА_7 набув у власність 49,7 % у статутному капіталі зазначеного товариства, стосується розпорядження корпоративними правами.

45. Таким чином, вимоги про визнання удаваним договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ "Грін плюс" спрямовані на встановлення обставин, які є підставою для вирішення спору про право на частку в статутному капіталі товариства та підлягають з'ясуванню судом під час вирішення корпоративного спору.

46. З урахуванням наведених норм процесуального права правовідносини, які виникли між сторонами у справі щодо визначення належності частки в статутному капіталі товариства, є господарсько-правовими.

47. Як убачається з позовних вимог, позивач вважає порушеним своє право власності на частку у статутному капіталі, якою, на його думку, відповідач ОСОБА_7 заволодів на забезпечення вимог за договором позики і яку має повернути у зв'язку з виконанням зобов'язання за цим договором. Тому належним способом захисту позивача є позов про повернення з володіння відповідача частки у статутному капіталі товариства (підпункт "е" пункту 3 частини п'ятої статті 17 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань"). Таким чином, питання про удаваність спірного договору купівлі-продажу та про належність права власності на частку у статутному капіталі мають вирішуватись у межах відповідного спору за правилами господарського судочинства.

48. Отже, апеляційний суд зробив законний та обґрунтований висновок про необхідність закриття провадження у справі в указаній частині позовних вимог, оскільки справа в цій частині не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

49. У частині вимог про визнання неправомірними дій ОСОБА_7 та ТОВ "Грін плюс" з передачі об'єкта нерухомого майна у власність ПП "ЮК "Гарант" суд першої інстанції зробив правильний висновок, що такий спосіб захисту цивільних прав, як визнання неправомірними дій фізичної та юридичної особи з передання об'єкта нерухомого майна у власність, не передбачений чинним законодавством, але відмовив у позові в цій частині. Апеляційний суд у цій частині скасував рішення та закрив провадження, оскільки правильність обраного позивачем способу захисту має оцінити суд, до юрисдикції якого належить розгляд спору.

50. Підстав для висновків про те, що апеляційний суд, закриваючи провадження у справі у відповідній частині, порушив правила предметної чи суб'єктної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду не вбачає.

Щодо позовних вимог про визнання договору позики припиненим

51. Стосовно законності й обґрунтованості оскаржуваного ОСОБА_3 у касаційній скарзі рішення Апеляційного суду Одеської області від 07 грудня 2017 року Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями.

52. Задовольняючи позов у частині вимоги про визнання припиненим договору позики у зв'язку з виконанням ОСОБА_3 зобов'язань за цим договором у повному обсязі, суд першої інстанції керувався частиною другою статті 1047 ЦК України, якою передбачено, що на підтвердження укладання договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Таким чином, суд першої інстанції виходив з того, що розписка є письмовим доказом, яким підтверджується укладання договору позики.

53. Крім того, суд першої інстанції зробив висновок, що укладення оспорюваного договору купівлі-продажу не було спрямоване на настання реальних наслідків. Цей висновок суд першої інстанції мотивував тим, що: оплата позивачу ціни частки у статутному капіталі ТОВ "Грін плюс", яка була предметом договору, не підтверджена належними доказами; належний ТОВ "Грін плюс" об'єкт нерухомості (супермаркет) залишився у володінні та користуванні ОСОБА_3; в ньому розташований супермаркет "Віртус", у якому здійснює господарську діяльність пов'язане з позивачем ТОВ "Горяц-Т"; вже після укладення договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ "Грін плюс" від 17 квітня 2013 року ТОВ "Горяц-Т" здійснило реконструкцію належного ТОВ "Грін плюс" об'єкта нерухомості та ввело його в експлуатацію, що підтверджується декларацією, зареєстрованою Департаментом ДАБІ в Одеській області від 08 квітня 2015 року N ОД143150990702; позивач залишився на посаді директора та займав цю посаду до липня 2016 року, тобто контролював діяльність підприємства; наведене також підтверджується поясненнями свідків ОСОБА_9, ОСОБА_10, а також поясненнями позивача, наданими ним як свідком; сторони провели переговори для врегулювання конфлікту, хід яких зафіксовано у документах від 08 та 22 грудня 2015 року, в яких наявні підписи ОСОБА_3, ОСОБА_11 та ОСОБА_10; свідок ОСОБА_9 пояснила, що саме вона відповідала за щомісячні розрахунки, звірки та передачу ОСОБА_7 процентів за користування грошовими коштами, зокрема і за цим договором позики, тощо.

54. Скасовуючи рішення суду першої інстанції і відмовляючи в позові в частині вимоги про визнання припиненим договору позики у зв'язку з виконанням ОСОБА_3 зобов'язань за цим договором у повному обсязі, апеляційний суд зазначив, що розписка від 17 квітня 2013 року, на яку посилається позивач щодо отримання ним від ОСОБА_7 у позику 1 200 000 доларів США зі сплатою 24 % річних, не відповідає вимогам закону та не містить вказаних обов'язкових умов щодо складання договору позики (статті 1046, 1047, 1049 ЦК України). Водночас апеляційний суд не вказав, яких саме умов не містить розписка, які, на думку апеляційного суду, є обов'язковими. Таким чином, цей висновок апеляційного суду є передчасним.

55. Апеляційний суд також вважав помилковим посилання суду першої інстанції на пояснення свідків ОСОБА_10, ОСОБА_9, відповідно до яких ОСОБА_10 разом зі ОСОБА_11 виконували наприкінці 2015 року функції медіаторів, а ОСОБА_9 відповідала за щомісячні розрахунки, звірки та передавала ОСОБА_7 певні кошти, оскільки згідно з положеннями частини першої статті 1051 ЦК України якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків. При цьому апеляційний суд не врахував, що позивач не стверджував, що письмовий документ від 08 грудня 2015 року (а. с. 7-8, т. 1), підписаний ОСОБА_3 (сторона 1) та свідками ОСОБА_11 (з боку ОСОБА_7.) і ОСОБА_10 (з боку ОСОБА_3 І.), є договором позики. Позивач посилався на його існування лише як письмового доказу, який підтверджує удаваність правочину купівлі-продажу частки (перехід частки до ОСОБА_7 до моменту повернення позики та зобов'язання ОСОБА_7 повернути частку після такого повернення). Відповідний доказ має оцінити суд, до юрисдикції якого належить розгляд спору, тому оцінка, надана апеляційним судом, є передчасною.

56. Апеляційний суд не надав оцінки і не спростував висновків суду першої інстанції про те, що укладення оспорюваного договору купівлі-продажу не було спрямоване на настання реальних наслідків; що оплата позивачу ціни частки у статутному капіталі ТОВ "Грін плюс", яка була предметом договору, не підтверджена належними доказами; що належний ТОВ "Грін плюс" об'єкт нерухомості (супермаркет) залишився у володінні та користуванні ОСОБА_3; що в ньому розташований супермаркет "Віртус", у якому здійснює господарську діяльність пов'язане з позивачем ТОВ "Горяц-Т"; що вже після укладення договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ "Грін плюс" від 17 квітня 2013 року ТОВ "Горяц-Т" здійснило реконструкцію належного ТОВ "Грін плюс" об'єкта нерухомості та ввело його в експлуатацію; що позивач залишився на посаді директора та займав цю посаду до липня 2016 року, тобто контролював діяльність підприємства.

57. Апеляційний суд зазначив, що документи, що містять певні грошові розрахунки, копії яких долучені до матеріалів справи (а. с. 128-135, т. 1), не відповідають наведеним вище вимогам, і встановити з їх змісту те, що вони були отримані чи передані у зв'язку з виконанням конкретного договору позики чи будь-яких інших зобов'язань, неможливо. Водночас у судовому рішенні немає будь-якої оцінки того, яких саме розрахунків між сторонами можуть стосуватися ці документи, якщо вони не стосуються оспорюваного договору позики, та немає пояснень відповідачів з цього приводу.

58. Зазначене свідчить про те, що апеляційний суд дійшов передчасних висновків, що укладення сторонами договору позики та його припинення у зв'язку з виконанням зобов'язань за цим договором позивачем не доведено.

59. Водночас Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі N 338/180/17 (провадження N 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі N 905/1926/16 (провадження N 12-187гс18).

60. Апеляційний суд дійшов висновку про відмову в задоволенні вимоги про визнання договору позики припиненим, оскільки рішення загальних зборів ТОВ "Грін плюс" від 17 квітня 2013 року не оскаржене, не скасоване та є дійсним, а позивач не довів своєї вимоги про визнання договору позики припиненим.

61. Як зазначено вище, у цій справі позивач вважає порушеним своє право власності на частку у статутному капіталі, якою, на його думку, відповідач ОСОБА_7 заволодів на забезпечення вимог за договором позики і яку має повернути у зв'язку з виконанням зобов'язання за цим договором. Тому належним способом захисту позивача є позов про повернення з володіння відповідача частки у статутному капіталі товариства (підпункт "е" пункту 3 частини п'ятої статті 17 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань"). Таким чином, питання існування основного зобов'язання, за яким, за твердженням позивача, було передбачене забезпечувальне зобов'язання, може бути вирішене з використанням належних засобів доказування у межах відповідного спору за правилами господарського судочинства.

62. Тому позов у частині вимоги про визнання припиненим договору позики у зв'язку з виконанням ОСОБА_3 зобов'язань за цим договором у повному обсязі не підлягає задоволенню, оскільки позовна вимога не відповідає належному способу захисту прав позивача.

63. Задоволення такої вимоги, з одного боку, саме по собі не призведе до захисту прав позивача, оскільки не вирішить питання про повернення частки у статутному капіталі позивачу, а з іншого боку - спричинить штучне передрішення спору про застосування належного способу захисту, який має розглядатися за правилами іншого судочинства. Отже, у позові в цій частині слід відмовити.

64. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про залишення касаційних скарг без задоволення, а судових рішень - без змін з мотивів, викладених у цій постанові. У такому разі розподіл судових витрат не проводиться.

Керуючись статтями 259, 265, 400, 402, 409, 410, 416, 417, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційні скарги ОСОБА_3 залишити без задоволення.

2. Ухвалу та рішення Апеляційного суду Одеської області від 07 грудня 2017 року у справі N 522/14890/16-ц залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О.М. Ситнік

Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко

С.В. Бакуліна Н.П. Лященко

В.В. Британчук О.Б. Прокопенко

Д.А. Гудима Л.І. Рогач

О.С. Золотніков І.В. Саприкіна

О.Р. Кібенко О.С. Ткачук

В.С. Князєв В.Ю. Уркевич

Яновська О.Г.

Відповідно до частини третьої статті 415 Цивільного процесуального кодексу України постанову оформлено суддею Кібенко О.Р.

Share this post


Link to post
Share on other sites

Державний герб України

ОКРЕМА ДУМКА

суддів Великої Палати Верховного Суду
Ситнік О.М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б.

23 січня 2019 року

м. Київ

у справі № 522/14890/16-ц (провадження № 14-498цс18) за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5, Товариства з обмеженою відповідальністю «Грін плюс» (далі - ТОВ «Грін плюс»), Приватного підприємства «Юридична компанія «Гарант» (далі - ПП «ЮК «Гарант»), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Товариство з обмеженою відповідальністю «Горяц-Т» (далі - ТОВ «Горяц-Т»), про визнання договору позики припиненим, визнання договору купівлі-продажу удаваним правочином, визнання застави припиненою, визнання права власності, визнання неправомірними дій із передачі майна за касаційними скаргами ОСОБА_4 на ухвалу та рішення Апеляційного суду Одеської області від 07 грудня 2017 року у складі колегії суддів Калараш А. А., Заїкіна А. П., Погорєлової С. О.

За наслідками розгляду 23 січня 2019 року Великою Палатою Верховного Суду указаної справи касаційні скаргиОСОБА_4 залишено без задоволення, а ухвалу та рішення Апеляційного суду Одеської області від 07 грудня 2017 року - без змін.

Велика Палата Верховного Судукерувалася тим, що згідно зі змістом позовної заяви позивач звернувся до суду за захистом свого права на частку в статутному капіталі товариства та прав учасника товариства, а також захистом прав ТОВ «Грін плюс» на витребування від ПП «ЮК «Гарант» об'єкта нерухомості (пункт 33 постанови).

Укладений 17 квітня 2013 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 договір купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ «Грін плюс», посвідчений приватним нотаріусом Стукаленко Л. С. за реєстровим № 437, відповідно до якого ОСОБА_5 набув у власність 49,7 % у статутному капіталі зазначеного товариства, стосується розпорядження корпоративними правами (пункт 44 постанови).

Вимоги про визнання удаваним договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ «Грін плюс» спрямовані на встановлення обставин, які є підставою для вирішення спору про право на частку в статутному капіталі товариства та підлягають з'ясуванню судом під час вирішення корпоративного спору (пункт 45 постанови).

Правовідносини, які виникли між сторонами у справі щодо визначення належності частки в статутному капіталі товариства, є господарсько-правовими (пункт 46 постанови).

При цьому Велика Палата Верховного Суду вважала, що належним способом захисту позивача є позов про повернення з володіння відповідача частки у статутному капіталі товариства (підпункт «е» пункту 3 частини п'ятої статті 17 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань»). Таким чином, питання про удаваність спірного договору купівлі-продажу та про належність права власності на частку у статутному капіталі мають вирішуватись у межах відповідного спору за правилами господарського судочинства (пункт 47 постанови).

Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками апеляційного суду про закриття на підставі пункту 1 частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, чинній на час постановлення оскаржуваної ухвали) провадження у справі в указаній частині позовних вимог, оскільки справа в цій частині не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Стосовно позовних вимог про визнання неправомірними дій відповідачів з передачі майна Велика Палата Верховного Суду вважала правильним висновок суду першої інстанції, що такий спосіб захисту цивільних прав, як визнання неправомірними дій фізичної та юридичної особи з передання об'єкта нерухомого майна у власність, не передбачений чинним законодавством, але відмовив у позові в цій частині. Апеляційний суд у цій частині скасував рішення та закрив провадження, оскільки правильність обраного позивачем способу захисту має оцінити суд, до юрисдикції якого належить розгляд спору (пункт 49 постанови).

За наслідками розгляду касаційної скарги на ухвалу апеляційного суду про закриття провадження у справі у частині вказаних позовних вимог Велика Палата Верховного Суду вважала відсутніми підстави для висновку про порушення апеляційним судом правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.

Стосовно законності й обгрунтованості рішення апеляційного суду по суті вирішеного спору у частині позовної вимоги про визнання договору позики припиненим,Велика Палата Верховного Суду керувалася тим, що питання існування основного зобов'язання, за яким, за твердженням позивача, було передбачене забезпечувальне зобов'язання, може бути вирішене з використанням належних засобів доказування у межах відповідного спору за правилами господарського судочинства (пункт 61 постанови).

Тому позов у частині вимоги про визнання припиненим договору позики у зв'язку з виконанням ОСОБА_4 зобов'язань за цим договором у повному обсязі не підлягає задоволенню, оскільки позовна вимога не відповідає належному способу захисту прав позивача (пункт 62 постанови).

Задоволення такої вимоги, з одного боку, саме по собі не призведе до захисту прав позивача, оскільки не вирішить питання про повернення частки у статутному капіталі позивачу, а з іншого боку - спричинить штучне передрішення спору про застосування належного способу захисту, який має розглядатися за правилами іншого судочинства. Отже, у позові в цій частині слід відмовити (пункт 63 постанови).

При цьому Велика Палата Верховного Суду вважала передчасним висновок апеляційного суду, що розписка від 17 квітня 2013 року, на яку посилається позивач щодо отримання ним від ОСОБА_5 у позику 1 200 000 доларів США зі сплатою 24 % річних, не відповідає вимогам закону та не містить вказаних обов'язкових умов щодо складання договору позики (статті 1046, 1047, 1049 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України)), оскільки апеляційний суд не вказав, яких саме умов не містить розписка, які, на думку суду, є обов'язковими (пункт 54 постанови).

Також апеляційний суд не врахував, що позивач не стверджував, що письмовий документ від 08 грудня 2015 року (а. с. 7-8, т. 1), підписаний ОСОБА_4 (сторона 1) та свідками ОСОБА_8 (з боку ОСОБА_5.) і ОСОБА_13 (з боку ОСОБА_4.), є договором позики. Позивач посилався на його існування лише як письмового доказу, який підтверджує удаваність правочину купівлі-продажу частки (перехід частки до ОСОБА_5 до моменту повернення позики та зобов'язання ОСОБА_5 повернути частку після такого повернення). Відповідний доказ має оцінити суд, до юрисдикції якого належить розгляд спору, тому оцінка, надана апеляційним судом, є передчасною (пункт 55 постанови).

Апеляційний суд не надав оцінки і не спростував висновків суду першої інстанції, що укладення оспорюваного договору купівлі-продажу не було спрямоване на настання реальних наслідків; що оплата позивачу ціни частки у статутному капіталі ТОВ «Грін плюс», яка була предметом договору, не підтверджена належними доказами; що належний ТОВ «Грін плюс» об'єкт нерухомості (супермаркет) залишився у володінні та користуванні ОСОБА_4; що в ньому розташований супермаркет «Віртус», у якому здійснює господарську діяльність пов'язане з позивачем ТОВ «Горяц-Т»; що вже після укладення договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ «Грін плюс» від 17 квітня 2013 року ТОВ «Горяц-Т» здійснило реконструкцію належного ТОВ «Грін плюс» об'єкта нерухомості та ввело його в експлуатацію; що позивач залишився на посаді директора та займав цю посаду до липня 2016 року, тобто контролював діяльність підприємства (пункт 56 постанови).

Пославшись на те, що документи, які містять певні грошові розрахунки, копії яких долучені до матеріалів справи (а. с. 128-135, т. 1), не відповідають наведеним вище вимогам, і встановити з їх змісту те, що вони були отримані чи передані у зв'язку з виконанням конкретного договору позики чи будь-яких інших зобов'язань, неможливо, апеляційний суд не зазначив будь-якої оцінки того, яких саме розрахунків між сторонами можуть стосуватися ці документи, якщо вони не стосуються оспорюваного договору позики, та немає пояснень відповідачів з цього приводу (пункт 57 постанови).

Зазначене, на думку Великої Палати Верховного Суду, свідчить про те, що апеляційний суд дійшов передчасних висновків, що укладення сторонами договору позики та його припинення у зв'язку з виконанням зобов'язань за цим договором позивачем не доведено (пункт 58 постанови).

Посилаючись на вказане, Велика Палата Верховного Суду залишила касаційні скарги ОСОБА_4 без задоволення, а ухвалу та рішення Апеляційного суду Одеської області від 07 грудня 2017 року - без змін.

Однак повністю з такими висновками не погоджуємося та висловлюємо окрему думку відповідно до статті 35 ЦПК України.

У січні 2016 року ОСОБА_4звернувся до суду з позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що у 2004 році він та ОСОБА_5 досягли згоди щодо надання останнім позивачу в позику окремими траншами грошових коштів зі сплатою процентів за користування грошима. Двостороннього договору сторони не укладали у зв'язку з відмовою від цього відповідача. За домовленістю сторін при отриманні кожного окремого траншу ОСОБА_4 надаватиме ОСОБА_5 розписку про отримання грошей. Зокрема, 17 квітня 2013 року ОСОБА_4 отримав 1 200 000 доларів США, про що склав розписку. Того самого дня сторони підписали договір купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ «Грін плюс» для приховання договору застави, який насправді був вчинений на забезпечення виконання зобов'язань за договором позики.

Позивач виконав свої зобов'язання за договором позики від 17 квітня 2013 року щодо повернення суми позики, що підтверджується тим, що оригінал розписки від 17 квітня 2013 року повернуто позивачу, а тому відповідно до статті 599 ЦК України зобов'язання за договором позики на день звернення до суду припинені. Однак ОСОБА_5 не повернув йому частку в статутному капіталі ТОВ «Грін плюс». У подальшому 14 вересня 2016 року ОСОБА_5 та ТОВ «Грін плюс» передали належний позивачу на праві власності об'єкт нерухомого майна «ІНФОРМАЦІЯ_1», загальною площею 2773,9 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, у власність ПП «ЮК «Гарант» на підставі акта приймання-передачі та протоколу від 14 вересня 2016 року б/н. Вважав, що така передача майна вчинена виключно з метою позбавлення права власності позивача на цей об'єкт, що, на його думку, є неправомірним. За захистом свого порушеного права звернувся до суду з цим позовом.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 23 червня 2017 року (суддя Свячена Ю. Б.) позов ОСОБА_4задоволено частково. Визнано припиненим договір позики, укладений 17 квітня 2013 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5, у зв'язку з виконанням ОСОБА_4 зобов'язань за цим договором у повному обсязі. Визнано удаваним договір купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ «Грін плюс» від 17 квітня 2013 року та встановлено, що зазначений договір є договором застави, який є припиненим у зв'язку з припиненням основного зобов'язання. Визнано за ОСОБА_4 право власності на частку у розмірі 100 % у статутному капіталі ТОВ «Грін плюс», вартість якої становить 2 485 000 грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оскільки розписка про отримання коштів від 17 квітня 2013 року перебуває у боржника - позивача, це свідчить про виконання ОСОБА_4 своїх зобов'язань за договором позики, тому є підстави для задоволення позовних вимог про визнання припиненим договору позики. Також суд вважав доведеними й обґрунтованими позовні вимоги про визнання удаваним договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ «Грін плюс», укладеного 17 квітня 2013 року, та зробив висновок, що зазначений договір є договором застави, який припинений у зв'язку з припиненням основного зобов'язання. Тому вбачаються підстави для визнання за позивачем права власності на частку у розмірі 100 % у статутному капіталі ТОВ «Грін плюс», вартість якої становить 2 485 000 грн.

Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 07 грудня 2017 року рішення Приморського районного суду м. Одеси від 23 червня 2017 року в частині позовних вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_5, ТОВ «Грін плюс», ПП «ЮК «Гарант» про визнання договору купівлі-продажу удаваним правочином, визнання застави припиненою, визнання права власності та в частині визнання неправомірними дій із передачі майна - скасовано, провадження у справі у цій частині закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України, оскільки ці позовні вимоги не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, а належать до юрисдикції господарського суду.

Закриваючи провадження у справі, апеляційний суд керувався тим, що спір, який виник між учасниками товариства щодо купівлі-продажу часток у статутному фонді цього товариства, пов'язаний з розпорядженням корпоративними правами, є корпоративним. Тому справа в цій частині позову підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.

Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 07 грудня 2017 року рішення Приморського районного суду м. Одеси від 23 червня 2017 року у частині вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_5, ТОВ «Грін плюс», ПП «ЮК «Гарант» про визнання договору позики припиненим скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні цих позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

На обґрунтування своїх висновків апеляційний суд зазначив, що позовні вимоги ОСОБА_4 про визнання договору позики припиненим не доведені належними доказами, тому відсутні правові підстави для їх задоволення.

Велика Палата Верховного Суду 23 січня 2019 року прийняла постанову, якою касаційні скарги ОСОБА_4 залишила без задоволення, а ухвалу та рішення Апеляційного суду Одеської області від 07 грудня 2017 року залишила без змін з наведених вище мотивів.

Однак, на наше переконання, висновки та мотиви Великої Палати Верховного Суду є необґрунтованими з огляду на таке.

У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних і суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Це і компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.

При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб'єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві.

Відповідно до положень статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в судах), які кореспондуються з приписами статті 19 цього Кодексу (у чинній редакції), суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства.

Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.

Відповідно до частини першої статті 1 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в судах) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Підвідомчість господарських справ установлена статтею 12 ГПК України (у вказаній редакції), згідно з пунктами 1, 4 частини першої якої господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів та інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів; і справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов'язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів.

Господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів; справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах; й інші справи у спорах між суб'єктами господарювання (пункти 1, 3, 4, 15 частини першої статті 20 ГПК України у редакції після 15 грудня 2017 року).

Тобто за критеріями предметної юрисдикції спір може бути розглянутий у порядку господарського судочинства лише у разі, якщо правовідносини сторін стосуються саме господарської діяльності юридичних осіб.

У даному випадку позивач визначив предмет і підстави позову, які пов'язані з цивільними правовідносинами, що виникли з правочину, укладеного між фізичними особами, якими є позивач і відповідач, і направлені на забезпечення виконання саме цього зобов'язання, про що також зазначив позивач.

Відповідно до частини першої статті 62 Господарського кодексу України (далі - ГК України) підприємством є самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами.

Як установлено в частинах першій, третій статті 167 ГК України, корпоративними правами є права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.

Отже, корпоративним є спір щодо створення, діяльності, управління та припинення юридичної особи - суб'єкта господарювання, якщо стороною у справі є учасник (засновник, акціонер, член) такої юридичної особи, у тому числі й той, який вибув.

Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.

Згідно зі статтею 10 Закону України «Про господарські товариства» учасники мають право, зокрема, брати участь в управлінні справами товариства в порядку, визначеному в установчих документах, за винятком випадків, передбачених цим законом.

У поданому позові ОСОБА_4 просив:

? визнати припиненим договір позики, укладений 17 квітня 2013 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5, відповідно до якого ОСОБА_4 отримав від ОСОБА_5 у борг грошові кошти у розмірі 1 200 000 доларів США у зв'язку з виконанням ОСОБА_4 зобов'язань за цим договором у повному обсязі;

? визнати удаваним договір купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ «Грін плюс», укладений 17 квітня 2013 року, посвідчений приватним нотаріусом Стукаленко Л.С., зареєстрований у реєстрі за № 437, відповідно до якого ОСОБА_4 передав, а ОСОБА_5 прийняв у власність частку у розмірі 49,7 % у статутному капіталі ТОВ «Грін плюс», та встановити, що зазначений договір є договором застави, який припинений у зв'язку з припиненням основного зобов'язання;

? визнати за ОСОБА_4 право власності на частку в розмірі 100 % у статутному капіталі ТОВ «Грін плюс», вартість якої становить 2 485 000 грн;

? визнати неправомірними дії ОСОБА_5 та ТОВ «Грін плюс» з передачі об'єкта нерухомого майна «ІНФОРМАЦІЯ_1», загальною площею 2773,9 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, у власність ПП «ЮК «Гарант» на підставі акта приймання-передачі та протоколу від 14 вересня 2016 року.

Отже, першою з позовних вимог є вимога про визнання припиненим договору позики, який є основним договором.

Зі змісту позовної заяви вбачається, що друга позовна вимога про визнання угоди удаваною пов'язана з вимогою про визнання виконаним договору позики. Зазначено, що договір купівлі-продажу за своїм правовим статусом був договором забезпечення виконання договору позики і не має самостійного значення. Тобто сам договір купівлі-продажу частки в статутному капіталі товариства, укладений 17квітня 2013 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5, є предметом позовних вимог у контексті того, що він є акцесорним, додатковим, пов'язаним з оскаржуваним договором позики, який у свою чергу є цивільно-правовим договором, а тому не може бути ні господарським договором, ні стосуватися реалізації фізичною особою корпоративних прав. Таким чином за суб'єктним складом та предметом указана позовна вимога належить до цивільної юрисдикції.

ЦК України передбачає спеціальні способи, які забезпечують захист майнових інтересів кредитора на випадок невиконання чи неналежного виконання своїх зобов'язань боржником, які є видами забезпечення виконання зобов'язання. Таке забезпечувальне зобов'язання має акцесорний, додатковий до основного зобов'язання характер і не може існувати само по собі.

Додаткові зобов'язання мають допоміжний і залежний характер, їх юридична доля залежить від основного зобов'язання. Насамперед це означає, що дійсність та існування додаткового зобов'язання визначається дійсністю та існуванням основного зобов'язання, а не навпаки.

Згідно з частиною першою статті 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Такі зобов'язання є акцесорними (додатковими, забезпечувальними).

Одним із видів акцесорного зобов'язання є застава.

Статтею 572 ЦК України установлено, що в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Згідно з частиною другою статті 590 ЦК України заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, коли зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено договором або законом.

За правилами статті 16 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з цим позовом) не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до статті 11 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з цим позовом) суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Згідно з частиною другою статті 118 ЦПК України (в зазначеній редакції) позивач має право об'єднати в одній позовній заяві кілька вимог, пов'язаних між собою.

Визначення предмета і підстав позову належить виключно позивачеві.

Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти і об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.

Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Оскільки результати розгляду спору за акцесорним (додатковим, забезпечувальним) правочином залежать від результатів розгляду спору чи встановлення обставин щодо основного, забезпеченого, зобов'язання, такі вимоги є однорідними та взаємопов'язаними.

Отже, вимоги щодо акцесорних (забезпечувальних) договорів можуть розглядатися в одному провадженні з вимогами, предметом яких є зобов'язання за основним договором.

Та обставина, що предметом акцесорного договору були корпоративні права не свідчить про необхідність розподілу позовних вимог та їх окремого розгляду у судах різних юрисдикцій, оскільки у будь-якому разі спір щодо договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі товариства пов'язаний з наслідками вирішення спору щодо договору позики, і підставою такого договору було не здійснення господарської діяльності чи реалізації корпоративних прав їх власником, а виключно забезпечення його зобов'язання з належного виконання договору позики, про що зазначено у позові.

Третя і четверта позовні вимоги, а саме про: визнання за ОСОБА_4 права власності на частку в розмірі 100 % у статутному капіталі ТОВ «Грін плюс»; визнання неправомірними дій ОСОБА_5 та ТОВ «Грін плюс» з передачі спірного об'єкта нерухомого майна у власність ПП «ЮК «Гарант» на підставі акта приймання-передачі та протоколу від 14 вересня 2016 року - взаємопов'язані з першою та другою вимогами і залежать від їх вирішення.

Зокрема, позовна вимога про визнання права власності на частку у статутному капіталі товариства хоч і є самостійною, однак пов'язана з першими двома позовними вимогами (визнання припиненим договору позики; визнання удаваним договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі товариства та встановлення, що зазначений договір є договором застави, який припинений у зв'язку з припиненням основного зобов'язання), і спрямована на відновлення прав позивача внаслідок припинення зобов'язань за вказаними договорами.

Позовна вимога про визнання неправомірними дій відповідачів із передачі спірного об'єкта нерухомого майна - похідна від позовних вимог про визнання угоди удаваною та визнання права власності на предмет застави.

Вирішення за правилами господарського судочинства такого спору в частині позовних вимог про визнання договору купівлі-продажу удаваним правочином, визнання застави припиненою, визнання права власності та визнання неправомірними дій із передачі майна, а за правилами цивільного судочинства - в частині позовних вимог про визнання договору позики припиненим порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, оскільки дослідження одного і того ж предмета, а також одних і тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій, що не гарантує дотримання принципу правової визначеності.

Тому ефективний судовий захист прав та інтересів позивача є можливим лише за умови розгляду цього спору в межах однієї справи одним судом, і саме такий спосіб і обрано позивачем.

Такий розгляд вплине, зокрема, і на ефективність виконання відповідного рішення суду із забезпеченням прав усіх учасників відповідних правовідносин.

Суди не зазначили, закриваючи провадження у справі у частині позовних вимог, який спосіб захисту буде ефективним і таким, що відповідає волі позивача.

На нашу думку, апеляційний суд помилково закрив провадження у справі у частині позовних вимог про визнання договору купівлі-продажу удаваним правочином, визнання застави припиненою, визнання права власності та визнання неправомірними дій із передачі майна, оскільки справа в цій частині підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства разом з вимогою про визнання договору позики припиненим.

Вважаємо, що ВеликаПалата Верховного Суду, залишивши без змін ухвалу апеляційного суду про закриття провадження у справі у частині зазначених позовних вимог, та рішення в частині відмови у позові разом з тим непослідовно зазначила про те, що суди попередніх інстанцій не встановили певних фактів, що є підставою для повернення справи на новий розгляд. А зважаючи на висновок про необхідність розгляду справи у частині визнання зобов'язання позики припиненими у порядку господарського судочинства, необхідно було і в цій частині закривати провадження у справі.

Рішення суду, ухвалене між тими самими сторонами і про той же предмет за правилами однієї юрисдикції (у даному випадку - цивільної) унеможливлює розгляд такого спору між тими ж сторонами і про той де предмет у суді іншої юрисдикції, у даному випадку - господарської, що підтверджується пунктом 3 частини першої статті 231 ГПК України.

Тому оскаржувана ухвала апеляційного суду підлягала скасуванню з направленням справи в указаній частині позову до апеляційного суду для продовження розгляду.

Також помилковими, на нашу думку, є висновки Великої Палати Верховного Суду щодо неправильно обраного позивачем способу захисту його прав.

Відповідно до вимог статті 1 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів (частина перша статті 3 ЦПК України у зазначеній редакції).

Згідно зі статтею 4 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах), здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

У статті 3 ЦК України серед загальних засад цивільного законодавства значаться справедливість, добросовісність та розумність.

Статтею 11 ЦК України установлено, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

У випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов'язків може бути настання або ненастання певної події.

Стаття 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Цієї нормою передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Способи захисту цивільних прав та інтересів вазначені у статті 16 ЦК України, згідно з якою суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

У статті 6 Конвенції закріплено принцип доступу до правосуддя.

Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

Під правоздатністю пред'являти позови, вимагати відшкодування шкоди й домагатися рішення суду розуміють право подання позову у суд, який наділений повноваженнями розглядати питання фактів й права, що стосуються конкретного спору, з метою постановлення рішення, що матиме обов'язкову силу (рішення ЄСПЛ від 23 червня 1981 року у справі «Ле Конт, ВанЛевен і Де Мейєр проти Бельгії» (Le Compte, Van Leuven and De Meyere v. Belgium), заяви № № 6878/75, 7238/75).

Здійснюючи тлумачення положень Конвенції, ЄСПЛ у своїх рішеннях указав, що право на доступ до правосуддя не має абсолютного характеру та може бути обмежене: держави мають право установлювати обмеження на потенційних учасників судових розглядів, але ці обмеження повинні переслідувати законну мету, бути співмірними й не настільки великими, щоб спотворити саму сутність права (рішення ЄСПЛ від 28 травня 1985 року у справі «Ашінгдейн проти Великої Британії (Ashingdane v. the. United Kingdom)).

Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France)).

При зверненні до практики ЄСПЛ (справа «Марченко М. В. проти України») у контексті забезпечення права на доступ до правосуддя, можна зробити висновок, що для його реалізації на національному рівні необхідна наявність спору щодо «права» як такого, що визнане у внутрішньому законодавстві; мова повинна йти про реальний та серйозний спір; він повинен стосуватися як самого права, так і його різновидів або моделей застосування; предмет провадження повинен напряму стосуватися відповідного права цивільного характеру.

У пункті 52 рішення «Меньшакова проти України» (Menshakova v. Ukraine, заява № 377/02) від 08 квітня 2010 року ЄСПЛ виклав конвенційні стандарти стосовно доступу до суду: «Суд повторює, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Таким чином, він втілює в собі «право на суд», яке, згідно з практикою ЄСПЛ, включає в себе не тільки право ініціювати провадження, але й право розраховувати на «розгляд» спору судом (див., наприклад, рішення у справі «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia, заява № 48778/99, пункт 25, ЄСПЛ 2002-ІІ).

Не можна погодитися з висновками Великої Палати Верховного Суду щодо обрання позивачем неналежного способу захисту прав, оскільки правом позивача є визначення предмета і підстав позову (стаття 13 ЦПК України), а обов'язком суду - установлення обґрунтованості позову.

Будь-який переданий на вирішення суду спір, із дотриманням правил юрисдикції, має бути розглянутий по суті заявлених позовних вимог з огляду на те, чи доведені й обґрунтовані ці вимоги.

Висновок про відмову в задоволенні позову через неправильність обраного позивачем способу захисту права є перешкодою у доступі до правосуддя, а відтак - порушенням статті 6 Конвенції.

Разом з тим вважаємо за необхідне зазначити й таке.

Суд установив, що 17 квітня 2013 року відбулися загальні збори учасників ТОВ «Грін плюс», на яких ОСОБА_4 повідомив про намір продати належну йому частку у розмірі 49,7 % у статутному капіталі ТОВ «Грін плюс» (пункт 1 рішення № 1/13); до складу учасників ТОВ «Грін плюс» увійшов ОСОБА_5 (пункт 2 цього рішення); ОСОБА_4 вийшов зі складу учасників ТОВ «Грін плюс» (пункт 3 рішення); відбулося зменшення статутного капіталу ТОВ «Грін плюс» (пункт 4 рішення); відбувся перерозподіл часток статутного капіталу ТОВ «Грін плюс» (пункт 5 рішення); затверджено нову редакцію статуту ТОВ «Грін плюс». Указане рішення загальних зборів учасників ТОВ «Грін плюс» ніким не оскаржувалося та є дійсним.

Також 17 квітня 2013 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 уклали договір купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ «Грін плюс», посвідчений приватним нотаріусом СтукаленкоЛ.С. за реєстровим № 437, відповідно до якого ОСОБА_5 набув у власність 49,7 % у статутному капіталі ТОВ «Грін плюс».

Згідно з копією розписки від 17 квітня 2013 року, на яку посилався позивач на обґрунтування своїх позовних вимог, ОСОБА_4 отримав позику від ОСОБА_5 у розмірі 1 200 000 доларів США із сплатою 24 %; забезпеченням повернення боргу є переоформлення на ОСОБА_5 належних йому 100 % статутного фонду ТОВ «Грін плюс» шляхом укладення договору купівлі-продажу; після повернення боргу право на частку статутного капіталу ТОВ «Грін плюс» знову переоформляється на ОСОБА_4

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно зі статтею 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми.

Крім того, частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов'язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (пункт 2 частини першої статті 1046 ЦК України).

Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, за якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Розписка як документ, який підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником в борг коштів із зобов'язанням їх повернення та дати отримання коштів.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, необхідно виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.

У даному випадку законодавець, зазначивши, що на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути надана розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми, захищав права позикодавця, у якого на підтвердження передачі коштів чи речей іншій особі, міг залишатися не підписаний обома сторонами договору документ, а складений позичальником чи підписаний ним документ про отримання матеріальних цінностей та умови, на яких він їх отримував.

Оригінал розписки, який перебуває у позичальника, може свідчити про виконання ним своїх зобов'язань у разі пред'явлення вимог до нього позикодавцем.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частини перша, третя статті 10 ЦПК України у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в судах).

За приписами статті 57 ЦПК України (у зазначеній редакції) доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів. Аналогічні норми містяться у статті 76 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року.

У частині другій статті 59 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в судах) передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Аналогічні вимоги містяться у статті 78 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року.

Відповідно до вимог частини першої статті 60 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в судах) кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях(частина четверта статті 60 ЦПК України (у зазначеній редакції).

Згідно зі статтею 179 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в судах) предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Для встановлення у судовому засіданні фактів, зазначених у частині першій цієї статті, досліджуються показання свідків, письмові та речові докази, висновки експертів.

Статтею 212 ЦПК України (у зазначеній редакції) установлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті. Такі ж вимоги передбачені у статті 89 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року.

Можна зробити висновок, що відповідно до загальних вимог процесуального права визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, дослідження та оцінки всіх доказів, а також зазначення норм матеріального права, якими суд керувався при вирішенні позову.

Предметом доказування ОСОБА_4 за вимогами про визнання договору позики припиненим є дві обставини: 1) сам факт існування договору позики, тобто, що ОСОБА_5 передав ОСОБА_4 грошові кошти у зазначеному розмірі та на вказаних умовах; 2) факт виконання позичальником своїх зобов'язань.

Предметом доказування ОСОБА_5 за вказаними вимогами окрім встановлення існування договірних відносин, є передання позичальнику передбаченої у розписці суми позики та неповернення її кредитору (ОСОБА_5.)

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_4 вказував, що борговий документ - розписка від 17 квітня 2013 року знаходиться у нього, що свідчить про виконання ним зобов'язань у повному обсязі.

ОСОБА_5 зазначив, що жодного договору позики із ОСОБА_4 він не укладав і коштів останньому не передавав, а розписку, яку надав позивач на обґрунтування своїх вимог, той написав сам і в розписці відсутні будь-які відмітки, що ОСОБА_5 передав позивачу будь-які кошти.

ОСОБА_5, який, за твердженнями ОСОБА_4, передав останньому у позику на підставі розписки грошову суму, заперечив як факт передачі коштів, а відтак і саме існування між ним та ОСОБА_4 зобов'язань з позики за вказаною розпискою.

Погоджуємося з висновками апеляційного суду, що позивач не довів належними і допустимими доказами своїх позовних вимог про визнання договору позики припиненим, оскільки для висновків, що між ОСОБА_4 ОСОБА_5 існували зобов'язання позики доказів не надано, а на припущеннях доказування ґрунтуватися не може.

Апеляційний суд обґрунтовано вважав неналежним доказом надану ОСОБА_4 розписку від 17 квітня 2013 року підтвердженням факту виникнення між ОСОБА_4 ОСОБА_5 зобов'язань за договором позики, оскільки ОСОБА_5 заперечив факт існування між ним та позивачем зобов'язань за цією розпискою, написаною самим ОСОБА_4, за якою ОСОБА_4 є боржником, при тому, що вказана розписка перебувала у боржника.

Апеляційний суд зробив такі висновки і щодо доказів про грошові розрахунки, оскільки з їх змісту неможливо встановити якого саме зобов'язання вони стосуються.

Показання свідків апеляційний суд правильно вважав недопустимими доказами на підтвердження факту укладення між сторонами договору позики, який повинен підтверджуватися виключно письмовими доказами.

Отже, відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 про визнання договору позики припиненим, апеляційний суд обґрунтовано вважав недоведеними та необґрунтованими зазначені позовні вимоги.

Вважаємо, що оскаржуване рішення апеляційного суду підлягало залишенню без змін з мотивів, наведених вище, а не з тих, які вказала у своїй постанові Велика Палата Верховного Суду.

Тобто апеляційний суд правильно відмовив у задоволенні позовної вимоги про визнання договору позики припиненим з підстав недоведеності та необґрунтованості.

Висновок ВеликоїПалати Верховного Суду про відмову в задоволенні позову в цій частині з підстав неправильно обраного позивачем способу захисту є помилковим.

Судді: О. М. Ситнік
Н. П. Лященко
О. Б. Прокопенко
 
http://reyestr.court.gov.ua/Review/80918878

  • Like 1
  • Sad 2

Share this post


Link to post
Share on other sites

Это постановление демонстрирует всю глубину кризиса в судебной ветви власти и в его наивысшем органе - Большой палате. Читая это решение и предыдущие становится очевидно, что лица не имеющие минимум 5 летнего опыта работы в суде с оствутствующей судебной практикой не могут быть судьями. Их знания и умения не соответствуют занимаемым должностям. Если это не остановить, кризис перерастет из необоснованных определений и решений по юрисдикции в системный, делающий полностью невозможным судебную защиту прав в Украине.

Это уже не первое решение, где Большая палата указывает на ненадлежащий способ защиты и при этом не указывает каким образом его можно защитить. Рекомендую ознакомиться и с отдельным мнением профессиональных судей, приведенных в этом деле.

В решении Большая палата отошла от десятков своих позиций и указала на разделение юрисдикций для основного и акцессорного (обеспечительного) обязательства. Мотивы таких отступлений абсолютно не понятны. Таким образом возращена возможность рассматривать связанные требования в разных юрисдикциях.

  • Like 2

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      04 вересня 2019 року
      м. Київ
      Справа № 6-23/08
      Провадження № 14-367цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О. М.,
      суддів : Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Кібенко О. Р., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      учасники справи:
      заявник - відділ державної виконавчої служби Дубенського міськрайонного управління юстиції (далі - ВДВС Дубенського МУЮ),
      стягувач - Публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» (далі - ПАТ «Ощадбанк»),
      боржник - ОСОБА_1 ,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПАТ «Ощадбанк»
      на ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 17 січня 2017 року у складі колегії суддів Бондаренко Н. В., Григоренка М. П., Шимківа С. С.
      у цивільній справі за поданням ВДВС Дубенського МУЮ, стягувач - ПАТ «Ощадбанк», боржник - ОСОБА_1 , про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України громадянина України ОСОБА_1 та
      ВСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст вимог
      У липні 2008 року ВДВС Дубенського МУЮ звернувся до суду з поданням про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України громадянина України ОСОБА_1 .
      На обґрунтування вказаних вимог зазначив, що на виконанні у ВДВС Дубенського МУЮ перебуває п`ять виконавчих документів про стягнення заборгованості з ОСОБА_1 на користь стягувачів. Ці виконавчі документи прийняті у 2006, 2007, 2008 роках.
      Станом на час звернення до суду з указаним поданням ОСОБА_1 не виконав своїх боргових зобов`язань за жодним з виконавчих документів.
      Посилаючись на положення статті 6 Закону України від 21 січня 1994 року № 3857-XII «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» (далі - Закон № 3857-XII), згідно з якою громадянинові України, який має паспорт, може бути тимчасово відмовлено у виїзді за кордон у випадках, зокрема, якщо діють неврегульовані договірні чи інші невиконані зобов`язання, - до виконання зобов`язань, заявник просив подання задовольнити.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      Ухвалою Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 14 липня 2008 року тимчасово обмежено ОСОБА_1 у праві виїзду за межі України до виконання ним своїх зобов`язань.
      Суд першої інстанції керувався тим, що ОСОБА_1 має боргові зобов`язання за п`ятьма виконавчими документами на загальну суму 64 483 грн. Оскільки ОСОБА_1 має паспорт громадянина України, що дає право на виїзд з України, а тому може ухилитися від виконання боргових зобов`язань.
      Ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 17 січня 2017 року ухвалу Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 14 липня 2008 року скасовано, провадження у справі закрито.
      Закриваючи провадження у справі, апеляційний суд послався на пункт 1 частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та зробив висновок, що подання не підлягало розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки спірні правовідносини регулюються Законом № 3857-XII і дії відповідних органів щодо обмеження виїзду ґрунтуються не на судовому рішенні, а на нормах цього Закону і можуть перевірятися в судовому порядку за скаргою особи, яка зазнала обмеження, в порядку адміністративного судочинства.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      У лютому 2017 року ПАТ «Ощадбанк» подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права, просило скасувати ухвалу апеляційного суду та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції.
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд зробив помилковий висновок, що справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      Апеляційний суд не взяв до уваги положення частини першої статті 377-1 ЦПК України та Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 606-XIV), який був чинним на час розгляду справи в суді першої інстанції, а тому помилково вважав, що справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
      Рух справи у суді касаційної інстанції
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 квітня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким ЦПК України викладено в новій редакції.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      У квітні 2018 року справу передано до Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 червня 2019 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 26 червня 2019 року - передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 10 липня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.
      У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
      За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів»суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
      З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.
      Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
      Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.
      При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
      У справі, що розглядається, до суду звернувся ВДВС Дубенського МУЮ з поданням, у якому просив постановити ухвалу про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України ОСОБА_1 до виконання ним своїх зобов`язань.
      Зі змісту указаного подання вбачається, що звернення до суду зумовлено невиконанням ОСОБА_1 своїх боргових зобов`язань.
      Станом на час розгляду вказаного подання на виконанні у ВДВС Дубенського МУЮ перебувало п`ять виконавчих документів, у яких ОСОБА_1 є боржником, а саме: виконавчий напис нотаріуса від 08 вересня 2006 року № 4795, про звернення стягнення на заставний автомобіль на суму 9 682,33 дол. США та 689 грн на користь Відкритого акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра»; вимога від 14 березня 2008 року Управління Пенсійного фонду України в Дубенському районі про сплату боргу в розмірі 1 014,94 грн; виконавчий лист № 2-307/2008, виданий Дубенським міськрайонним судом Рівненської області 14 березня 2008 року, про стягнення на користь Відкритого акціонерного товариства «Ощадбанк» заборгованості в розмірі 19 828,55 грн; судовий наказ № 2-н-874, виданий Рівненським міським судом Рівненської області 15 жовтня 2007 року, про стягнення на користь Кредитної спілки «Пріорітет» коштів у сумі 4 788,56 грн; вимога від 17 квітня 2008 року Управління Пенсійного фонду України в Дубенському районі про сплату боргу в розмірі 268,2 грн.
      Відповідно до статті 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України за винятком обмежень, які встановлюються законом.
      У статті 58 Конституції України зазначено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.
      У Рішенні Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99 у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів наголошується на тому, що до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
      Закон № 3857-XII регулює порядок здійснення права громадян України на виїзд з України і в`їзд в Україну, порядок оформлення документів для зарубіжних поїздок, визначає випадки тимчасового обмеження права громадян на виїзд з України і встановлює порядок розв`язання спорів у цій сфері.
      У статті 6 цього Закону (у редакції, чинній на час звернення до суду з поданням) установлено, що громадянинові України може бути тимчасово відмовлено у видачі паспорта, або громадянинові України, який має паспорт, може бути тимчасово відмовлено у виїзді за кордон, зокрема, у випадках, якщо:
      - діють неврегульовані аліментні, договірні чи інші невиконані зобов`язання - до виконання зобов`язань або розв`язання спору за погодженням сторін у передбачених законом випадках, або забезпечення зобов`язань заставою, якщо інше не передбачено міжнародним договором України;
      - він ухиляється від виконання зобов`язань, покладених на нього судовим рішенням, - до виконання зобов`язань;
      - щодо нього подано цивільний позов до суду - до закінчення провадження у справі.
      Статтею 8 Закону № 3857-XII у вказаній редакції передбачалося, що відмова в оформленні паспорта чи продовженні терміну його дії або тимчасове затримання паспорта чи його вилучення можуть бути оскаржені громадянином до суду за місцем його проживання. У разі відмови громадянину України у виїзді за кордон з підстав, передбачених пунктами 1, 2 і 6 - 8 частини першої статті 6 цього Закону, він може оскаржити цю дію у судовому порядку за місцем свого проживання. Відмова у виїзді з України з підстав, передбачених пунктами 3 - 5 і 9 частини першої статті 6 цього Закону, оскарженню не підлягає.
      Зазначеним Законом № 3857-XII не передбачено можливості у цивільному судочинстві тимчасово обмежувати виїзд за кордон боржника у виконавчому провадженні до виконання рішення суду саме як забезпечення виконання рішення суду, ухваленого за правилами цивільного судочинства, відповідно до статті 383 ЦПК України.
      З огляду на вказане апеляційний суд правильно вважав, що дії відповідних органів державної влади щодо обмеження виїзду ґрунтуються на нормах статті 6 зазначеного Закону і можуть перевірятися в судовому порядку за скаргою особи, яка зазнала обмеження, в порядку адміністративного судочинства.
      Згідно з пунктом 1 частини першої статті 205 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення до суду з поданням та розгляду справи в суді першої інстанції, суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      Оскільки подання державного виконавця щодо тимчасового обмеження виїзду за межі України боржника у виконавчому провадженні до виконання зобов`язань за рішенням суду не підлягало розгляду в порядку цивільного судочинства, то апеляційний суд правильно закрив провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України.
      При цьому апеляційний суд зазначив, що державний виконавець мав повноваження, передбачені статтею 5 Закону № 606-XIV, для вжиття необхідних заходів для виконання рішення суду.
      З матеріалів справи та змісту оскаржуваного судового рішення апеляційного суду не вбачається, що суд порушив правила предметної чи суб`єктної юрисдикції.
      Разом з цим Велика Палата Верховного Суду вважає безпідставним посилання у касаційній скарзі на статтю 377-1 ЦПК України з огляду на таке.
      Статтею 377-1 (вирішення питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України) доповнено ЦПК України на підставі Закону України від 04 листопада 2010 року № 2677-VI «Про внесення змін до Закону України «Про виконавче провадження» та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення процедури примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб)».
      Указаною статтею передбачалося, що питання про тимчасове обмеження боржника - фізичної особи або керівника боржника - юридичної особи у праві виїзду за межі України при виконанні судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) вирішується судом за місцезнаходженням органу державної виконавчої служби за поданням державного виконавця або за місцезнаходженням виконавчого округу за поданням приватного виконавця. Суд негайно розглядає подання, зазначене в частині першій цієї статті, без виклику чи повідомлення сторін та інших заінтересованих осіб за участю державного виконавця, приватного виконавця (у редакції зі змінами 2016 року).
      Однак у справі, що розглядається, державний виконавець звернувся з поданням до суду і воно розглянуто судом першої інстанції у липні 2008 року. У ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи в суді першої інстанції, була відсутня стаття 377-1.
      У частині третій статті 2 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення до суду з поданням та розгляду його в суді першої інстанції, передбачалося, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Аналогічна норма міститься й у ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року (частина третя статті 3).
      Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
      З огляду на вказане оскаржувану ухвалу апеляційного суду необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. У такому разі розподіл судових витрат згідно зі статтею 141 ЦПК України не проводиться.
      Керуючись статтями 400, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» залишити без задоволення.
      Ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 17 січня 2017 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О. М. Ситнік
      Судді: Н. О. Антонюк Н. П. Лященко
      Т. О. Анцупова О. Б. Прокопенко
      С. В. Бакуліна В. В. Пророк
      В. В. Британчук Л. І. Рогач
      Ю. Л. Власов О. С. Ткачук
      М. І. Гриців В. Ю. Уркевич
      Д. А. Гудима О. Г. Яновська
      О. Р. Кібенко
      Джерело: ЄДРСР 84274319
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      4 вересня 2019 року
      м. Київ
      Справа № 750/7865/18
      Провадження № 14-392 цс 19
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді -доповідача Гудими Д. А.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Кібенко О. Р., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач) до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області (далі - відповідач) про зобов`язання виплатити пенсію як спадкоємцю
      за касаційною скаргою відповідача на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 3 січня 2019 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 21 березня 2019 року.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. 1 серпня 2018 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, в якій просив зобов`язати відповідача виплатити йому відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 20 лютого 2018 року нараховану, але не виплачену пенсію у сумі 6 706,3 грн, що належала за життя батьку позивача - ОСОБА_2 .
      2. Мотивував позов такими обставинами :
      2.1. ОСОБА_2 перебував на обліку в Управлінні Пенсійного фонду України в Деснянському районі міста Чернігова, правонаступником якого є відповідач.
      2.2. 26 жовтня 2011 року Деснянський районний суд м. Чернігова ухвалив постанову у справі № 2-а/2506/18620/11, якою зобов`язав Управління Пенсійного фонду України в Деснянському районі міста Чернігова перерахувати пенсію за шкоду, завдану здоров`ю ОСОБА_2 , відповідно до вимог статті 54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» з розрахунку 8 мінімальних пенсій за віком, що обчислюються з розміру прожиткового мінімуму, встановленого законом для осіб, які втратили працездатність, за період з 20 березня до 22 липня 2011 року включно, та здійснити відповідні виплати.
      2.3. На виконання вказаної постанови ОСОБА_2 була нарахована, але не була виплачена, пенсія у розмірі 5 697,72 грн.
      2.4. 27 жовтня 2011 року Деснянський районний суд м. Чернігова прийняв постанову у справі № 2-а/2506/18205/11, якою зобов`язав Управління Пенсійного фонду України в Деснянському районі міста Чернігова перерахувати і виплатити ОСОБА_2 додаткову пенсію за період з 9 березня до 22 липня 2011 року за шкоду, завдану здоров`ю, відповідно до вимог статті 50 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» у розмірі 75 відсотків мінімальної пенсії за віком, що обчислюється, виходячи з розміру прожиткового мінімуму, встановленого законом для осіб, які втратили працездатність.
      2.5. На виконання вказаної постанови ОСОБА_2 була нарахована, але не була виплачена, додаткова пенсія у розмірі 1 008,51 грн.
      2.6. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер.
      2.7. Згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 20 лютого 2018 року, виданим державним нотаріусом Першої чернігівської державної нотаріальної контори, позивач є спадкоємцем сум пенсії у розмірі 6 706,23 грн, які не отримав ОСОБА_2
      2.8. 14 травня 2018 року позивач звернувся до відповідача із заявою про виплату йому пенсії, нарахованої ОСОБА_2 , але відповідач залишив цю заяву без задоволення.
      2.9. Такі дії відповідача порушують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та статтю 1 Першого Протоколу до Конвенції, оскільки успадковані позивачем кошти є майном.
      3. До позовної заяви позивач долучив ухвалу Чернігівського окружного адміністративного суду від 11 липня 2018 року про закриття провадження у справі № 825/2344/18 за позовом позивача до відповідача про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3.1. 3 січня 2019 року Деснянський районний суд м. Чернігова ухвалив рішення, яким позов задовольнив.
      4. Мотивував рішення так :
      4.1. Відповідач незаконно утримує належне позивачеві спадкове майно, а саме: суми недоотриманої пенсії в розмірі 6 706,23 грн, що була нарахована ОСОБА_2 на підставі рішення суду і не виплачена спадкодавцеві за життя.
      4.2. Відповідач порушив право позивача на мирне володіння своїм майном, передбачене статтею 1 Першого Протоколу до Конвенції.
      4.3. Позовні вимоги слід задовольнити, зважаючи на принцип захисту легітимних очікувань особи, що є одним із загальновизнаних способів захисту прав особи в національному законодавстві України та полягає у примусовому виконанні обов`язку в натурі, а також на висновки Європейського суду з прав людини, викладені у його рішеннях від 25 червня 1996 року у справі «Амюр проти Франції» («Amuur v. France», заява № 19776/92), від 23 листопада 2000 року у справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»(«The Former King of Greece and Others v. Greece», заява № 25701/94), від 1 березня 2001 року у справі «Малама проти Греції» («Malama v. Greece», заява N 43622/98), від 23 листопада 1983 року у справі «Ван дер Мюсель проти Бельгії» («Van Der Mussele v. Belgium», заява № 8919/80), від 28 вересня 2004 року у справі «Копецький проти Словаччини» («Kopecky v. Slovakia», заява № 44912/98).
      4.4. Відсутність у відповідача бюджетних коштів не може бути підставою для відмови у захисті порушеного права.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      5. 21 березня 2019 року Чернігівський апеляційний суд прийняв постанову, якою залишив рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 3 січня 2019 року без змін.
      6. Мотивував постанову так :
      6.1. Суд першої інстанції правильно вважав, що відповідач порушує право позивача на отримання сум пенсії, успадкованих після смерті його батька, а тому це право суд має захистити шляхом стягнення коштів у примусовому порядку.
      6.2. Не можна взяти до уваги доводи апеляційної скарги про те, що відповідач не зобов`язаний виплачувати нараховані суми за судовими рішеннями.
      6.3. Безпідставними є доводи апеляційної скарги стосовно того, що рішення суду на користь позивача призведе до подвійного стягнення з держави одних і тих самих сум. З позовом про стягнення пенсійних виплат звернувся син померлого ОСОБА_2 , якому за життя ці кошти належали згідно з рішеннями судів і не були йому виплачені. Позивач має право звернутися з позовом про примусове стягнення коштів, набутих у порядку спадкування.
      6.4. Спір не можна розглядати за правилами адміністративного судочинства, оскільки підставою звернення з цим позовом до суду стала відмова відповідача виплатити позивачу кошти, які є частиною спадщини, внаслідок чого позивач був позбавлений права власності на майно.
      6.5. Обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про те, що відсутність бюджетних коштів не може бути підставою для відмови у захисті порушеного права.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      7. 24 квітня 2019 року відповідач звернувся з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 3 січня 2019 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 21 березня 2019 року й ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      8. 3 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      9. Мотивував ухвалу тим, що відповідач оскаржив рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 3 січня 2019 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 21 березня 2019 року, зокрема, з підстав порушення правил юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      10. Відповідач мотивує касаційну скаргу так :
      10.1. Рішення про нарахування та виплату нарахованих сум пенсії є рішеннями відповідача як суб`єкта владних повноважень, а тому позовні вимоги треба розглядати за правилами адміністративного судочинства.
      10.2. Відповідач не порушував права й інтереси позивача. Згідно з судовими рішеннями у справах № 2-а-2506/18620/11 і № 2-а-2506/18205/11 суми недорахованих основної та додаткової пенсій вже були донараховані відповідачем ОСОБА_2 Питання їх виплати уповноважене вирішувати Головне управління Державної казначейської служби України у Чернігівській області, а не відповідач. В останнього немає обов`язку виплачувати нараховані суми за вказаними судовими рішення.
      10.3. Наявність свідоцтва про право на спадщину не тягне для відповідача будь-яких юридичних наслідків, оскільки відповідач не здійснює виплату нарахованих сум пенсії. Така виплата можлива лише шляхом заміни сторони виконавчого провадження з примусового виконання ухвалених на користь ОСОБА_2 судових рішень, і цим правом позивач не скористався.
      10.4. Задоволення позовних вимог позивача призведе до подвійного стягнення з держави одних і тих самих сум.
      (2) Позиції інших учасників справи
      11. Позивач відзив на касаційну скаргу не подав.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо юрисдикції суду
      12. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України передбачає, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19).
      13. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересіву будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.
      14. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 4 КАС України адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір.
      15. Пункт 2 частини першої статті 4 КАС України визначає публічно-правовий спір, зокрема, як спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
      16. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
      17. Суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України).
      18. Отже, до справ адміністративної юрисдикції віднесені публічно-правові спори, ознакою яких є не лише спеціальний суб`єктний склад, але і їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб`єктом владних повноважень публічно-владних управлінських функцій.
      19. Позовні вимоги не стосуються оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання особою пенсійних виплат. Позивач мотивував позовну заяву порушенням приписів цивільного законодавства та права власності на успадковані кошти. Предметом позовних вимог є зобов`язання відповідача виплатити позивачу нараховані, але не отримані спадкодавцем за життя суми пенсії, що ввійшли до складу спадщини. Вказані вимоги є майновими. Тому спір слід розглядати за правилами цивільного судочинства, а доводи касаційної скарги про належність спору до юрисдикції адміністративного суду є необґрунтованими.
      20. Вказані висновки відповідають висновкам Великої Палати Верховного Суду, сформульованим у постановах від 27 березня 2019 року у справі № 286/3516/16-ц, від 3 квітня 2019 року у справі № 808/1346/18 і від 26 червня 2019 року у справі № 284/252/17.
      (1.2) Щодо інших доводів касаційної скарги
      21. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили такі обставини:
      21.1. 26 жовтня 2011 року Деснянський районний суд м. Чернігова прийняв постанову у справі № 2-а/2506/18620/11, якою зобов`язав Управління Пенсійного фонду України в Деснянському районі міста Чернігова перерахувати пенсію за шкоду, завдану здоров`ю ОСОБА_2 , відповідно до вимог статті 54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» з розрахунку 8 мінімальних пенсій за віком, що обчислюються з розміру прожиткового мінімуму, встановленого законом для осіб, які втратили працездатність, за період з 20 березня до 22 липня 2011 року включно, та здійснити відповідні виплати.
      21.2. На виконання вказаної постанови ОСОБА_2 була нарахована, але не була виплачена, пенсія у розмірі 5 697,72 грн.
      21.3. 27 жовтня 2011 року Деснянський районний суд м. Чернігова прийняв постанову у справі № 2-а/2506/18205/11, якою зобов`язав Управління Пенсійного фонду України в Деснянському районі міста Чернігова перерахувати і виплатити ОСОБА_2 додаткову пенсію за період з 9 березня до 22 липня 2011 року за шкоду, завдану здоров`ю, відповідно до вимог статті 50 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» у розмірі 75 відсотків мінімальної пенсії за віком, що обчислюється, виходячи з розміру прожиткового мінімуму, встановленого законом для осіб, які втратили працездатність.
      21.4. На виконання вказаної постанови ОСОБА_2 була нарахована, але не була виплачена, додаткова пенсія у розмірі 1 008,51 грн.
      21.5. Відповідач підтверджує факт нарахування ОСОБА_2 пенсії на підставі вказаних судових рішень у розмірі 6 706,23 грн.
      21.6. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер, що підтверджує копія свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 від 6 лютого 2017 року.
      21.7. Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 20 лютого 2018 року позивач успадкував після смерті ОСОБА_2 спадщину, до якої ввійшли недоотримані спадкодавцем суми пенсії у розмірі 6 706,23 грн, яка йому належала на підставі повідомлення відповідача № 18586/07 від 27 червня 2017 року.
      21.8. На виконанні Деснянського відділу державної виконавчої служби Чернігівського міського управління юстиції перебували виконавчі листи № 2а-2506/18620/11 і № 2а-2506/18205/11, видані відповідно 26 жовтня та 12 грудня 2011 року на підставі рішень Деснянського районного суду м. Чернігова від 26 та 27 жовтня 2011 року.
      21.9. На підставі вказаних виконавчих листів 15 грудня 2011 року та 5 березня 2012 року державний виконавець виніс постанови про відкриття виконавчих проваджень, які згодом були закінчені на підставі пункту 11 частини першої статті 49 Закону України «Про виконавче провадження» у редакції, чинній на той час.
      22. Відповідно до статті 1218 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
      23. Згідно зі статтею 1227 ЦК України суми пенсії, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві, але не були ним одержані за життя, передаються членам його сім`ї, а у разі їх відсутності - входять до складу спадщини.
      24. Згідно з частиною першою статті 52 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон № 1058-IV) сума пенсії, що належала пенсіонерові і залишилася недоотриманою у зв`язку з його смертю, виплачується - по місяць смерті включно членам його сім`ї, які проживали разом з пенсіонером на день його смерті, у тому числі непрацездатним членам сім`ї, зазначеним у частині другій статті 36 цього Закону, які знаходилися на його утриманні, незалежно від того, проживали вони разом з померлим пенсіонером чи не проживали.
      25. Члени сім`ї, зазначені в частині першій цієї статті, повинні звернутися за виплатою суми пенсії померлого пенсіонера протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. У разі звернення кількох членів сім`ї, які мають право на отримання суми пенсії, зазначеної у частині першій цієї статті, належна їм відповідно до цієї статті сума пенсії ділиться між ними порівну (частина друга статті 52 Закону № 1058-IV).
      26. У разі відсутності членів сім`ї, зазначених у частині першій зазначеної статті, або у разі незвернення ними за виплатою вказаної суми в установлений частиною другою цієї статті строк сума пенсії, що належала пенсіонерові і залишилася недоотриманою у зв`язку з його смертю, входить до складу спадщини (частина третя статті 52 Закону № 1058-IV).
      27. Отже, оскільки ОСОБА_2 за життя була нарахована, але не виплачена сума пенсії в розмірі 6 706,23 грн, і цю суму у встановленому законом порядку успадкував позивач, Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованими висновки судів першої й апеляційної інстанцій щодо наявності підстав для задоволення позовних вимог (близькі за змістом висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала у постановах від 27 березня 2019 року у справі № 286/3516/16-ц і від 3 квітня 2019 року у справі № 808/1346/18).
      28. Доводи касаційної скарги про необхідність звернення позивача до органу державної виконавчої служби згідно з Порядком погашення заборгованості за рішеннями суду, виконання яких гарантується державою, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 3 вересня 2014 року № 440, є необґрунтованими. Постанови Деснянського районного суду м. Чернігова від 26 жовтня 2011 року у справі № 2-а/2506/18620/11 і від 27 жовтня 2011 року у справі № 2-а/2506/18205/11 позивача не стосуються, а виконавчі провадження з їх примусового виконання закінчені через неможливість їх виконання без участі боржника. Тому звернення із заявами про заміну стягувача правонаступником у цих виконавчих провадженнях після їх закінчення не призведе до захисту порушеного права позивача.
      29. Позивач звернувся до суду не через невиконання судових рішень у справах № 2-а/2506/18620/11 і № 2-а/2506/18205/11, а через відмову відповідача виплати йому як спадкоємцю успадковані суми пенсії, нарахованої, але невиплаченої за життя спадкодавцеві. Тобто спір виник саме з відповідачем, а не з Головним управлінням Державної казначейської служби України в Чернігівській області, як про це зазначив відповідач у касаційній скарзі.
      30. Позивач не міг скористатися передбаченим статтею 382 КАС України, механізмом судового контролю за виконанням судових рішень у справах № 2-а/2506/18620/11 і № 2-а/2506/18205/11, оскільки це питання могло вирішуватися виключно за клопотанням ОСОБА_2 (а не його спадкоємця), на користь якого були ухвалені відповідні судові рішення, або ж за ініціативою судді.
      31. Велика Палата Верховного Суду вважає, що за обставинами цієї справи зобов`язання відповідача на підставі відповідних рішень суду нарахувати та виплатити спадкодавцю суму пенсії без визначення її конкретного розміру, а також стягнення спадкоємцем у судовому порядку нарахованої на підставі вказаних рішень, але невиплаченої спадкодавцю за життя суми пенсії, не уможливить подвійне стягнення з держави одних і тих самих сум.
      32. Аргументи касаційної скарги про те, що відповідач неуповноважений виплатити суми пенсії, щодо яких виник спір, спростовують приписи частини першої статті 58 Закону № 1058-IV, згідно з якою саме органи пенсійного фонду зобов`язані забезпечувати своєчасне і повне фінансування та виплату пенсій.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      33. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення (пункт 1 частини першої статті 409 ЦПК України).
      34. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 410 ЦПК України).
      35. Враховуючи наведені вище висновки, Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 3 січня 2019 року та постанова Чернігівського апеляційного суду від 21 березня 2019 року ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права. Тому їх слід залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
      (2.2) Щодо судових витрат
      36. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на відповідача.
      Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, частиною першою статті 410, статтями 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      1. Касаційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області залишити без задоволення.
      2. Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 3 січня 2019 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 21 березня 2019 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Д. А. Гудима
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      Н. П. Лященко
      Т. О. Анцупова
      О. Б. Прокопенко
      С. В. Бакуліна
      В. В. Пророк
      В. В. Британчук
      Л. І. Рогач
      Ю. Л. Власов
      О. М. Ситнік
      М. І. Гриців
      О. С. Ткачук
      О. Р. Кібенко
      В. Ю. Уркевич
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 84274314
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      04 вересня 2019 року
      м. Київ
      Справа № 202/32532/13-ц
      Провадження № 14-374цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О. М.,
      суддів : Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Кібенко О. Р., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      учасники справи:
      позивач - Публічне акціонерне товариство комерційного банку «Приватбанк» (далі - ПАТ КБ «Приватбанк»),
      відповідачі: Публічне акціонерне товариство «Акцент-Банк» (далі - ПАТ «Акцент-Банк»), ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПАТ КБ «Приватбанк»
      на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 16 грудня 2013 року у складі судді Мороза В. П. та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року у складі колегії суддів Черненкової Л. А., Петешенкової М. Ю., Пономарь З. М.
      у цивільній справі за позовом ПАТ КБ «Приватбанк» до ПАТ «Акцент-Банк», ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором, за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ПАТ КБ «Приватбанк», треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ПАТ «Акцент-Банк», про визнання договору поруки припиненим та
      УСТАНОВИЛА :
      Короткий зміст позовних вимог
      У липні 2012 року ПАТ КБ «Приватбанк» звернулося до суду з указаним позовом, у якому просило стягнути солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 на його користь заборгованість за кредитнимдоговором № МА-36-07від 17 грудня 2007 року у розмірі 109 593,47 долара США; стягнути солідарно з ПАТ «Акцент-Банк», ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 на його користь 10 000,00 грн.
      Позовні вимоги ПАТ КБ «Приватбанк» обґрунтовувало тим, що 17 грудня 2007 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № МА-36-07, за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 100 000,00 доларів США зі сплатою 14 % річних на суму залишку заборгованості та кінцевим терміном повернення 14 грудня 2012 року.
      На забезпечення виконання зобов`язання за кредитним договором 17 грудня 2007 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , а 20 жовтня 2010 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ПАТ «Акцент-Банк» укладені окремі договори поруки.
      ПАТ КБ «Приватбанк» зазначало, що ОСОБА_1 умови кредитного договору № МА-36-07 належним чином не виконував, на вимоги банку як він так і поручителі не реагували, унаслідок чого утворилася заборгованість за кредитом, яка станом на 25 липня 2012 року становила 110 845,03 долара США, з яких: заборгованість за кредитом - 56 291,44 долара США, заборгованість по процентах за користування кредитом - 35 468,85 долара США, заборгованість по комісії - 13 776,62 долара США, штраф (фіксована частина) - 31,28 долара США, штраф (процентна складова) - 5 276,85 долара США.
      У листопаді 2013 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зустрічним позовом до ПАТ КБ «Приватбанк» про визнання договору поруки припиненим відповідно до частини першої статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
      Зустрічна позовна заява мотивована тим, що 17 грудня 2007 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 укладено кредитну угоду, згідно з пунктом 1.1 якої надання коштів здійснюється окремими частинами (траншами) кредиту, сукупна величина сальдо по яких не буде перевищувати суму, обумовлену у пункті 1.2 цієї угоди, тобто загальна сума кредиту у рамках кредитної угоди - 100 000,00 доларів США. На забезпечення виконання зобов'язання за зазначеним кредитним договором цього ж дня між ним та ПАТ КБ «Приватбанк» укладено договір поруки.
      При цьому вказував, що у лютому 2011 року він дізнався, що між банком та позичальником укладені договори про видачу траншу від 17 грудня 2007 року та від 17 січня 2008 року по 100 000,00 доларів США кожний, а разом 200 000,00 доларів США, на основі підписаної раніше кредитної угоди. Проте він не був повідомлений про підписання вказаних договорів траншу. Вважав, що кредитор та позичальник своїми діями змінили зобов'язання за кредитною угодою, чим збільшили обсяг відповідальності поручителя та без його згоди на це.
      Зазначав, що зобов`язання за кредитною угодою та договорами про видачу траншу виконані у повному обсязі, згідно з квитанцією № 1 від 17 січня 2008 року та прибуткового касового ордеру № 1 від 17 січня 2008 року ОСОБА_1 сплатив у повному обсязі кредит, комісію банку та проценти за користування кредитом відповідно до умов зазначених договорів.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 16 грудня 2013 року у задоволенні позову ПАТ КБ «Приватбанк» відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_3 задоволено, визнано припиненим договір поруки, укладений 17 грудня 2007 року ОСОБА_3 та ПАТ КБ «Приватбанк».
      Відмовляючи у задоволенні позову ПАТ КБ «Приватбанк», суд першої інстанції керувався тим, що позивачем не надано належних доказів видачі кредиту позичальникові, відсутня деталізація розрахунку заборгованості та належного повідомлення боржника щодо здійснення примусового стягнення боргу, а також не надано кредитну справу для огляду судом. ОСОБА_1 взяв на себе зобов'язання стосовно погашення кредиту отриманого від банку частинами та у строк, що визначені додатком № 1 до кредитного договору від 17 грудня 2007 року та додатком № 1 до кредитного договору від 17 січня 2008 року. Спір між сторонами врегульовано шляхом підписання відповідного правочину щодо погашення суми кредитного зобов'язання. ОСОБА_1 погашено у повному обсязі кредит, комісію банку та проценти за користування кредитом відповідно до кредитної угоди та договору про видачу від 17 грудня 2007 року, що підтверджено квитанцією від 17 січня 2008 року та касовим ордером від 18 січня 2008 року.
      Задовольняючи зустрічний позов, суд першої інстанції керувався тим, що ОСОБА_3 дізнався про договори траншу лише у лютому 2011 року, коли ПАТ КБ «Приватбанк» звернулося вперше до суду про стягнення заборгованості за кредитним договором.
      Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року апеляційну скаргу ПАТ КБ «Приватбанк» задоволено частково. Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 16 грудня 2013 року скасовано у частині позову ПАТ КБ «Приватбанк» до ПАТ «Акцент-Банк» про стягнення заборгованості, провадження у справі закрито. Повідомлено ПАТ КБ «Приватбанк», що розгляд позовних вимог до ПАТ «Акцент-Банк» про стягнення заборгованості віднесено до юрисдикції господарських судів. В іншій частині рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 16 грудня 2013 року залишено без змін.
      Скасовуючи рішення суду першої інстанції у частині позову ПАТ КБ «Приватбанк» до ПАТ «Акцент-Банк» про стягнення заборгованості, апеляційний суд керувався тим, що спірні правовідносини між ПАТ КБ «Приватбанк» та ПАТ «Акцент-Банк» про стягнення заборгованості виникли на підставі укладеного між ними окремого договору поруки, який є самостійним предметом розгляду, тому спір між юридичними особами підвідомчий господарському суду.
      Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в іншій частині, апеляційний суд керувався тим, що оскільки 18 січня 2008 року позичальник достроково погасив заборгованість, що визнано кредитором, відтак відсутні правові підстави для задоволення позову ПАТ КБ «Приватбанк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про стягнення заборгованості. Договір поруки, укладений між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_3 , припинений на підставі частини першої статті 559 ЦК України.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      У червні 2016 року ПАТ КБ «Приватбанк» подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 16 грудня 2013 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року, які просив скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що докази отримання позичальником кредитних коштів, як і часткова сплата на їх погашення за договором траншу від 17 січня 2008 року, надані суду. Позовні вимоги за зустрічним позовом про припинення договору поруки не підлягають задоволенню, оскільки зобов'язання за кредитною угодою не виконано і не припинено, а відповідальність поручителя не збільшилася.
      Також зазначено, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку про закриття провадження у справі у частині вимог банку до поручителя ПАТ «Акцент-Банк». У виниклих правовідносинах постанова Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі № 6-745цс15 не може бути застосована, оскільки позичальником є фізична особа.
      Позиція інших учасників справи
      У відзиві на касаційну скаргу представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 зазначав, що повне виконання ОСОБА_1 свого зобов`язання за кредитною угодою та договору про видачу траншу має наслідком припинення його зобов`язання, і відповідно припинення договору поруки. Спірні правовідносини між ПАТ КБ «Приватбанк» та ПАТ «Акцент-Банк» випливають із договору поруки, тобто між юридичними особами, а тому, на його думку, підвідомчі господарському суду.
      Рух справи у суді касаційної інстанції
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі, а ухвалою від 09 листопада 2016 року справу призначено до судового розгляду.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким ЦПК України викладено в новій редакції.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      У лютому 2018 року справу передано до Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 червня 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 10 липня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у порядку письмового провадження).
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі та відзиві доводи, матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Вирішуючи питання юрисдикційності спору, у зв`язку з чим справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, слід зазначити таке.
      У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
      За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів»суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
      Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
      Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
      Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
      У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, передбачалося, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне, а по-друге - суб`єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа).
      Критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб`єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин.
      Суди установили, що з позовом до суду звернулася юридична особа - ПАТ КБ «Приватбанк» про стягнення заборгованості з фізичної особи - ОСОБА_1 , який уклав з позивачем кредитний договір № МА-36-07, а також до поручителів, якими є фізичні особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та юридична особа - ПАТ «Акцент-Банк». Вказані особи є відповідачами у зв`язку з тим, що на забезпечення виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором ПАТ КБ «Приватбанк» уклав такі договори: 17 грудня 2007 року - договори поруки з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та 20 жовтня 2010 року - договір поруки з ПАТ «Акцент-Банк», кожен з яких за умовами договорів поруки погодився солідарно відповідати із позичальником за наслідки невиконання останнім зобов`язання за кредитним договором.
      ЦК України у редакції, чинній на час виникнення правовідносин, передбачав спеціальні способи, які забезпечують захист майнових інтересів кредитора на випадок невиконання чи неналежного виконання своїх зобов`язань боржником, які є видами забезпечення виконання зобов`язання.
      Таке забезпечувальне зобов`язання має акцесорний, додатковий до основного зобов`язання характер і не може існувати саме по собі.
      Одним із видів акцесорного зобов`язання є порука.
      Відповідно до частин першої та третьої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручителем може бути одна або кілька осіб.
      Згідно з частиною першою статті 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.
      Вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об`єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов`язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об`єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову.
      У цьому випадку позов заявлено позивачем до боржника та поручителів, вимоги до вказаних осіб є однорідними, нерозривно пов`язаними між собою, оскільки обсяг відповідальності поручителів відповідно до договору поруки збігається з обсягом відповідальності боржника.
      Відповідно до частини першої статті 541 ЦК України солідарний обов`язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов`язання.
      Наслідки солідарного обов`язку боржників передбачені статтею 543 ЦК України, основним з яких є зазначений в частині першій цієї статті, а саме - у разі солідарної вимоги кредиторів (солідарних кредиторів) кожний із кредиторів має право пред`явити боржникові вимогу у повному обсязі. До пред`явлення вимоги одним із солідарних кредиторів боржник має право виконати свій обов`язок будь-кому із них на свій розсуд.
      Крім того, ЦК України передбачає і гарантії для боржника, який виконав солідарний обов`язок, на зворотну вимогу.
      У пункті 1 частини другої статті 12 ГПК України у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій, визначено юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів.
      За статтею 16 ЦПК України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, на яку послався апеляційний суд, не допускалося об`єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.
      Заявлена у цій справі позовна вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором солідарно з боржника та поручителів могла бути предметом розгляду як у порядку цивільного, так і в порядку господарського судочинства, оскільки стаття 15 ЦПК України та стаття 12 ГПК України не встановлювали відповідної заборони щодо предмета спору.
      Однак стаття 1 ГПК України у редакції, чинній на момент розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій, обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між кредитором, юридичною особою - боржником за основним зобов`язанням і поручителем, який є фізичною особою.
      ЦПК України на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб`єктного складу учасників процесу.
      Умовою розгляду спорів до таких відповідачів була лише наявність єдності предмета і підстав позовних вимог.
      Обов `язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.
      Всебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
      Вирішення за правилами господарського судочинства такого спору в частині позовних вимог до поручителя ПАТ «Акцент-Банк», який є юридичною особою, а за правилами цивільного судочинства - у частині позовних вимог до боржника, та поручителів, які є фізичними особами, несуть солідарну з боржником відповідальність, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об`єктивності з`ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини четвертої статті 10 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у суді першої інстанції, оскільки дослідження одного і того ж предмета, а також одних і тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій, що не гарантує дотримання принципу правової визначеності.
      З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає, що апеляційний суд необґрунтовано закрив провадження у справі у частині позовних вимог ПАТ КБ «Приватбанк» до ПАТ «Акцент-Банк» про стягнення заборгованості, оскільки порука є похідною від основного зобов`язання, позовні вимоги взаємопов`язані між собою і не можуть розглядатися за правилами різних видів судочинства.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що позовні вимоги до кількох відповідачів, серед яких є хоча б одна фізична особа, заявлені до 15 грудня 2017 року, мають розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, нерозривно пов`язані між собою та від вирішення однієї з них залежить вирішення інших вимог.
      Аналогічні висновки неодноразово викладені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 13 березня 2018 року № 14-40цс18, 21 березня 2018 року № 14-41цс18, 25 квітня 2018 року № 14-74цс18, 20 червня 2018 року № 14-224цс18, від 12 вересня 2018 року № 14-269цс18, від 03 квітня 2019 року № 14-662цс18 та інших і підстав для відступу від них не вбачається.
      Що стосується висновків судів попередніх інстанцій по суті спору в частині вирішення вимог первісного позову ПАТ КБ «Приватбанк» та зустрічного позову ОСОБА_3 , то Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
      Суди установили, що 17 грудня 2007 року ПАТ КБ «Приватбанк» укладено із ОСОБА_1 кредитний договір № МА-36-07, за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 100 000,00 доларів США зі сплатою 14 % річних на суму залишку заборгованості та кінцевим терміном повернення 14 грудня 2012 року (пункти 1.1, 1.2 договору).
      На забезпечення виконання зобов`язання за кредитним договором № МА-36-07 17 грудня 2007 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 укладені окремі договори поруки № МА-36-07, а 20 жовтня 2010 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ПАТ «Акцент-Банк» - договір поруки № 167.
      17 січня 2008 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 укладено договір про видачу траншу № МА-36/2-07, згідно з пунктом 1.1 якого банк зобов`язався надати позичальнику кредитні кошти в частині загального ліміту, встановленого п. 1.2 кредитного договору № МА-36-07 від 17 грудня 2007 року. Сума траншу - 100 000,00 доларів США.
      18 січня 2008 року ОСОБА_1 достроково виконав зобов'язання за кредитним договором № МА-36-07 (т. 1, а. с. 172).
      Зобов`язання виникають з підстав, передбачених статтею 11 ЦК України, зокрема договорів.
      За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України).
      За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку.
      Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
      Боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту (частина перша статті 527 ЦК України).
      Частиною першою статті 530 ЦК України передбачено, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
      Відповідно до частини першої статті 531 ЦК України боржник має право виконати свій обов'язок достроково, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.
      Частиною першою статті 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
      Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).
      З матеріалів справи убачається, що 17 та 18 січня 2008 року ОСОБА_1 здійснено погашення кредиту та відсотків по кредиту саме згідно з кредитним договором, а не згідно з договором про видачу траншу № МА-36/2-07.
      Доказів того, що кредит було видано в іншому, більшому розмірі і він залишився не погашеним, матеріали справи не містять, про що правильно зробили висновок суди на підставі принципу змагальності.
      Враховуючи, що ПАТ КБ «Приватбанк» звернулося з позовними вимогами про стягнення заборгованості за кредитним договором № МА-36-07, яка погашена позичальником достроково, Велика Плата Верховного Суду вважає, що судами попередніх інстанцій обґрунтовано відмовлено у задоволенні позову ПАТ КБ «Приватбанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором.
      Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частина друга статті 554 ЦК України).
      Згідно з частиною першою статті 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов`язання. У разі зміни зобов`язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшився обсяг відповідальності боржника, такий поручитель несе відповідальність за порушення зобов`язання боржником в обсязі, що існував до такої зміни зобов`язання.
      Тому суди обґрунтовано задовольнили зустрічний позов ОСОБА_3 про визнання договору поруки припиненим.
      Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
      Частиною четвертою статті 411 ЦПК України передбачено, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
      За таких обставин оскаржувана ухвала апеляційного суду підлягає скасуванню у частині закриття провадження у справі з направленням справи у цій частині для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. В іншій частині рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 16 грудня 2013 року та ухвала Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року підлягає залишенню без змін. У цьому випадку згідно вимог статті 141 ЦПК України питання про розподіл судових витрат не вирішується.
      Керуючись статтями 259, 265, 400, 402, 409, 410, 416, 417, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» задовольнити частково.
      Ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року скасувати в частині закриття провадження у справі щодо позовних вимог Публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» до Публічного акціонерного товариства«Акцент-Банк» про стягнення заборгованості, справу в цій частині направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.
      В іншій частині рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 16 грудня 2013 року в нескасованій частині та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 травня 2016 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О. М. Ситнік
      Судді: Н. О. Антонюк Н. П. Лященко
      Т. О. Анцупова О. Б. Прокопенко
      С. В. Бакуліна В. В. Пророк
      В. В. Британчук Л. І. Рогач
      Ю. Л. Власов О. С. Ткачук
      М. І. Гриців В. Ю. Уркевич
      Д. А. Гудима О. Г. Яновська
      О. Р. Кібенко
      Джерело: ЄДРСР 84274316