КСУ: Обов’язковий авансовий внесок згідно ч. 2, ст. 26 ЗУ «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 р. Є неконституційним (КСУ від 15 травня 2019р. за скаргою Хліпальської В.В.)

[Bolt]

КСУ: Обов’язковий авансовий внесок згідно ч. 2, ст. 26 ЗУ «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 р. Є неконституційним (КСУ від 15 травня 2019р. за скаргою Хліпальської В.В.)

 

Фабула судового акту:  Другий сенат Конституційного Суду України ухвалив Рішення у справі за конституційною скаргою Хліпальської Віри Василівни щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини другої статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» (щодо забезпечення державою виконання судового рішення).

Цим Рішенням Конституційний Суд України визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини другої статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року № 1404‒VIII зі змінами (далі - Закон).

Хліпальська В.В. звернулася до Конституційного Суду України з клопотанням перевірити на відповідність Конституції України (конституційність) положення частини другої статті 26 Закону, якими визначено розміри авансового внеску, який стягувачі мають сплатити при примусовому виконанні рішень, а також передбачено випадки звільнення стягувачів від сплати такого внеску.

Автор клопотання зазначає, що відповідно до положень частини другої статті 26 Закону для примусового виконання судового рішення, ухваленого на її користь, яке добровільно не виконує державний орган фіскальної служби, вона зобов’язана сплатити авансовий внесок у розмірі двох мінімальних розмірів заробітної плати, тобто «7446 гривень, що відповідає її утриманню впродовж … 4,2 місяців“. Хліпальська В.В. стверджує, що „отримує кошти на прожиття на рівні прожиткового мінімуму» і не має можливості сплатити зазначений авансовий внесок. У зв’язку з несплатою нею такого внеску  на підставі положень частини другої статті 26 Закону державний виконавець „відмовив у відкритті виконавчого провадження“, а суди всіх інстанцій, до яких вона зверталася, посилаючись на ці самі положення, не визнали такої відмови протиправною та не захистили її прав. Хліпальська В.В. наголошує, що «через свій незадовільний майновий стан так і не змогла реалізувати свого права на примусове виконання судового рішення».

Конституційний Суд України, дослідивши матеріали конституційної скарги та проаналізувавши положення частини другої статті 26 Закону, звертає увагу, що відповідно до положень Закону початок примусового виконання органом державної виконавчої служби судового рішення немайнового характеру, боржником за яким є державний орган, пов’язаний з необхідністю сплати стягувачем авансового внеску у розмірі двох мінімальних розмірів заробітної плати, якщо стягувач не звільняється від сплати цього внеску у випадках, визначених Законом. Внаслідок несплати обов’язкового авансового внеску стягувачем примусове виконання судового рішення, ухваленого на його користь, не розпочнеться, тобто сплата авансового внеску є необхідною умовою початку примусового виконання судового рішення.

У Рішенні Конституційного Суду України наголошується, що забезпечення державою виконання судового рішення як невід’ємної складової права кожного на судовий захист закладено на конституційному рівні у зв’язку із внесенням Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 2 червня 2016 року № 1401–VIII змін до Конституції України та доповненням її, зокрема, статтею 129¹, частиною другою якої передбачено, що держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

Конституційний Суд України, беручи до уваги статті 3, 8, частини першу, другу статті 55, частини першу, другу статті 129¹ Конституції України, свої юридичні позиції щодо визначення виконання судового рішення складовою конституційного права на судовий захист, вважає, що держава, створюючи належні національні організаційно-правові механізми реалізації права на виконання судового рішення, повинна не лише впроваджувати ефективні системи виконання судових рішень, а й забезпечувати функціонування цих систем у такий спосіб, щоб доступ до них мала кожна особа, на користь якої ухвалене обов’язкове судове рішення, у разі, якщо це рішення не виконується, у тому числі державним органом.

Конституційний Суд України вважає, що з огляду на статті 3, 8, частини першу, другу статті 55, частини першу, другу статті 129¹ Основного Закону України в аспекті гарантування на конституційному рівні права кожного на судовий захист та забезпечення державою виконання судового рішення відсутність у стягувача як особи, на користь якої ухвалене судове рішення, фінансової можливості сплатити авансовий внесок не повинна перешкоджати реалізації його права на виконання судового рішення, особливо коли боржником за цим рішенням є державний орган. У чинному правовому регулюванні має бути встановлений такий порядок сплати авансового внеску особою, на користь якої ухвалене судове рішення, який забезпечив би в усіх випадках і за будь-яких умов повне й своєчасне виконання такого рішення та його обов’язковість.

Визначенням положеннями частини другої статті 26 Закону обов’язкової сплати авансового внеску особою, на користь якої ухвалене судове рішення, як необхідної умови початку примусового виконання цього рішення органом державної виконавчої служби, покладено на цю особу фінансовий тягар забезпечувати функціонування впровадженої державою системи виконання судових рішень, що не гарантує доступу для кожної такої особи до вказаної системи, отже, не забезпечує в усіх випадках і за будь-яких умов повного та своєчасного виконання цього рішення, його обов’язковості.

Конституційний Суд України наголошує, що держава має позитивний обов’язок забезпечувати виконання судового рішення, проте визначеним положеннями частини другої статті 26 Закону правовим регулюванням щодо обов’язкового авансування початку примусового виконання судового рішення особою, на користь якої ухвалене це рішення, такий обов’язок держави перекладено на вказану особу, що нівелює сутність її конституційного права на судовий захист та суперечить положенням статей 3, 8, частин першої, другої статті 55, частин першої, другої статті 129¹Конституції України.

Положення частини другої статті 26 Закону, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим, остаточним та таким, що не може бути оскаржено.

РІШЕННЯ 

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 

КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ 

 

у справі за конституційною скаргою Хліпальської
Віри Василівни щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини другої статті 26
Закону України „Про виконавче провадження“
(щодо забезпечення державою виконання судового рішення)
 

м. К и ї в                                                                                            Справа № 3-368/2018(5259/18)

15 травня 2019 року

№ 2-р(II)/2019

Другий сенат Конституційного Суду України у складі суддів:

Тупицького Олександра Миколайовича – головуючого,

Городовенка Віктора Валентиновича – доповідача,

Запорожця Михайла Петровича,

Касмініна Олександра Володимировича,

Лемака Василя Васильовича,

Мойсика Володимира Романовича,

Сліденка Ігоря Дмитровича,

розглянув на пленарному засіданні справу за конституційною скаргою Хліпальської Віри Василівни щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини другої статті 26 Закону України „Про виконавче провадження“ від 2 червня 2016 року № 1404‒VIII (Відомості Верховної Ради України, 2016 р., № 30, ст. 542) зі змінами.

Заслухавши суддю-доповідача Городовенка В.В. та дослідивши матеріали справи, у тому числі позиції Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Міністерства юстиції України, Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, Харківського національного університету внутрішніх справ, Національного університету „Одеська юридична академія“, Конституційний Суд України

 

у с т а н о в и в:

1. Хліпальська В.В. звернулася до Конституційного Суду України з клопотанням перевірити на відповідність Конституції України (конституційність) положення частини другої статті 26 Закону України "Про виконавче провадження“ від 2 червня 2016 року № 1404‒VIII зі змінами (далі – Закон), якими визначено розміри авансового внеску, який стягувачі мають сплатити при примусовому виконанні рішень, а також передбачено випадки звільнення стягувачів від сплати такого внеску.

Як зазначає Хліпальська В.В., відповідно до положень частини другої статті 26 Закону при примусовому виконанні ухваленого на її користь судового рішення, яким зобов’язано державний орган дати відповідь на письмовий запит про надання інформації, вона мала сплатити авансовий внесок у розмірі двох мінімальних розмірів заробітної плати. Хліпальська В.В. стверджує, що „через свій незадовільний майновий стан так і не змогла реалізувати свого права на примусове виконання судового рішення“. На підставі положень частини другої статті 26 Закону державний виконавець „відмовив у відкритті виконавчого провадження“, а суди всіх інстанцій, до яких вона зверталася, посилаючись на ці самі положення, не визнали такої відмови протиправною та не захистили її прав.

Автор клопотання вважає, що положеннями частини другої статті 26 Закону встановлено „нерівні умови відкриття виконавчого провадження: сприятливі для державних органів (не сплачують авансового внеску) і обтяжливі для звичайного громадянина (за винятком окремих пільгових категорій осіб)“.

Хліпальська В.В. зазначає, що „процес відновлення порушеного права громадянина повинен забезпечуватися державою“, особливо у випадку, „коли боржником, який не виконав судового рішення, є державний орган, а стягувачем, чиї права порушено, ‒ малозабезпечена особа“.

Автор клопотання вважає, що внаслідок застосування положень частини другої статті 26 Закону в остаточному судовому рішенні у його справі ‒ ухвалі Верховного Суду від 4 липня 2018 року ‒ зазнали порушення права „на примусове виконання остаточного судового рішення, винесеного на його користь національними судами України“ і „на недопущення дискримінації за майновим станом“, тому ці положення слід перевірити  на відповідність статті 3, частині другій статті 8, частині другій статті 19, частині другій статті 24, статтям 48, 56, частинам першій, другій статті 129¹ Конституції України.

До конституційної скарги долучено копії судових рішень у справі суб’єкта права на конституційну скаргу, а саме рішення Львівського окружного адміністративного суду від 7 березня 2018 року, постанови Львівського апеляційного адміністративного суду від 30 травня 2018 року, ухвали Верховного Суду від 4 липня 2018 року.

2. Вирішуючи порушені у конституційній скарзі питання, Конституційний Суд України виходить з такого.

2.1. Відповідно до Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (частина друга статті 3); в Україні визнається і діє принцип верховенства права (частина перша
статті 8); права і свободи людини і громадянина захищаються судом; кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частини перша, друга статті 55); обов’язковість судового рішення є однією з основних засад судочинства (пункт 9 частини другої статті 129); суд ухвалює рішення іменем України, судове рішення є обов’язковим до виконання; держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку (частини перша, друга статті 129¹).

Конституційний Суд України послідовно наголошує у своїх рішеннях на зобов’язанні держави забезпечувати конституційні права і свободи:

– „конституційні права і свободи є фундаментальною основою існування та розвитку Українського народу, а тому держава зобов’язана створювати ефективні організаційно-правові механізми для їх реалізації. Відсутність таких механізмів нівелює сутність конституційних прав і свобод, оскільки призводить до того, що вони стають декларативними, а це є неприпустимим у правовій державі“ (абзац четвертий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 12 квітня 2012 року № 9-рп/2012);

– „держава, виконуючи свій головний обов’язок – утвердження і забезпечення прав і свобод людини (частина друга статті 3 Конституції України) – повинна не тільки утримуватися від порушень чи непропорційних обмежень прав і свобод людини, але й вживати належних заходів для забезпечення можливості їх повної реалізації кожним, хто перебуває під її юрисдикцією. З цією метою законодавець та інші органи публічної влади мають забезпечувати ефективне правове регулювання, яке відповідає конституційним нормам і принципам, та створювати механізми, необхідні для задоволення потреб та інтересів людини“ (абзац перший пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 1 червня 2016 року № 2-рп/2016).

Конституційний Суд України вказував, що судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина, і саме держава бере на себе такий обов’язок відповідно до частини другої статті 55 Конституції України(абзац п’ятнадцятий пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 7 травня
2002 року № 8-рп/2002); право на судовий захист є гарантією реалізації інших конституційних прав і свобод, їх утвердження й захисту за допомогою правосуддя (абзац восьмий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 23 листопада 2018 року № 10-р/2018). Отже, як випливає з наведеного, держава повинна повною мірою забезпечити реалізацію гарантованого статтею 55 Конституції України права кожного на судовий захист.

Конституційний Суд України неодноразово підкреслював, що виконання судового рішення є невід’ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 13 грудня 2012 року
№ 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (перше речення абзацу другого пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012); право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов’язкове виконання судових рішень – складовою права на справедливий судовий захист (абзац п’ятий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 26 червня 2013 року № 5-рп/2013).

Конституційний Суд України наголошує, що забезпечення державою виконання судового рішення як невід’ємної складової права кожного на судовий захист закладено на конституційному рівні у зв’язку із внесенням Законом України „Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)“ від 2 червня 2016 року № 1401–VIII змін до Конституції України та доповненням її, зокрема, статтею 129¹, частиною другою якої передбачено, що держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

Аналіз статей 3, 8, частин першої, другої статті 55, частин першої, другої статті 129¹ Конституції України у їх системному зв’язку, наведених юридичних позицій Конституційного Суду України дає підстави стверджувати, що обов’язкове виконання судового рішення є необхідною умовою реалізації конституційного права кожного на судовий захист, тому держава не може ухилятися від виконання свого позитивного обов’язку щодо забезпечення виконання судового рішення задля реального захисту та відновлення захищених судом прав і свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави. Позитивний обов’язок держави щодо забезпечення виконання судового рішення передбачає створення належних національних організаційно-правових механізмів реалізації права на виконання судового рішення, здатних гарантувати здійснення цього права та обов’язковість судових рішень, які набрали законної сили, що неможливо без їх повного та своєчасного виконання.

Конституційний Суд України враховує приписи чинних міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, та практику тлумачення і застосування цих договорів міжнародними органами, юрисдикцію яких визнала Україна, зокрема Європейським судом з прав людини (перше речення абзацу третього підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 1 червня 2016 року № 2-рп/2016).

Конституційний Суд України, розвиваючи свою юридичну позицію щодо визначення обов’язкового виконання судових рішень складовою права на справедливий судовий захист, яка була сформульована з урахуванням положень пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція), бере до уваги практику застосування Європейським судом з прав людини положень вказаної статті Конвенції в аспекті розуміння позитивного обов’язку держави щодо забезпечення виконання судового рішення.

З практики Європейського суду з прав людини вбачається, що визначене статтею 6 Конвенції право на суд було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне обов’язкове судове рішення не виконувалося на шкоду одній зі сторін; і саме на державу покладено позитивний обов’язок створити систему виконання судових рішень, яка була б ефективною як у теорії, так і на практиці, і гарантувала б їх виконання без неналежних затримок; водночас ухиленням від виконання цього обов’язку є перекладення державою відповідальності за фінансове забезпечення організації виконавчого провадження на особу, на користь якої ухвалене судове рішення; ефективний доступ до суду включає право на те, щоб рішення суду було виконане без невиправданих затримок; держава і її державні органи відповідальні за повне та своєчасне виконання судових рішень, які постановлені проти них (§ 43 рішення у справі „Shmalko v. Ukraine“ від 20 липня 2004 року, § 84 рішення у справі „Fuklev v. Ukraine“ від 7 червня 2005 року, § 64 рішення у справі „Apostol v. Georgia“ від 28 листопада 2006 року, §§ 46, 51, 54 рішення у справі „Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine“ від 15 жовтня 2009 року).

Європейський суд з прав людини вказав, що визнання владою заявника відповідальним за ініціювання виконавчих проваджень стосовно судового рішення на його користь і нехтування нею його фінансовим станом були надмірним обтяженням і призвели до обмеження його права на доступ до суду такою мірою, що знівелювало сутність цього права (§ 65 рішення у справі „Apostol v. Georgia“ від 28 листопада 2006 року).

Конституційний Суд України, беручи до уваги статті 3, 8, частини першу, другу статті 55, частини першу, другу статті 129¹Конституції України, свої юридичні позиції щодо визначення виконання судового рішення складовою конституційного права на судовий захист, вважає, що держава, створюючи належні національні організаційно-правові механізми реалізації права на виконання судового рішення, повинна не лише впроваджувати ефективні системи виконання судових рішень, а й забезпечувати функціонування цих систем у такий спосіб, щоб доступ до них мала кожна особа, на користь якої ухвалене обов’язкове судове рішення, у разі, якщо це рішення не виконується, у тому числі державним органом.

Конституційний Суд України наголошує, що визначений у законі порядок забезпечення державою виконання судового рішення має відповідати принципам верховенства права та справедливості, гарантувати конституційне право на судовий захист; невиконання державою позитивного обов’язку щодо забезпечення функціонування запроваджуваної нею системи виконання судових рішень призводить до обмеження конституційного права на судовий захист та нівелює його сутність.

2.2. Конституційний Суд України, дослідивши матеріали конституційної скарги та проаналізувавши положення частини другої статті 26 Закону, звертає увагу, що відповідно до цих положень початок примусового виконання органом державної виконавчої служби судового рішення немайнового характеру, боржником за яким є державний орган, пов’язаний з необхідністю сплати стягувачем авансового внеску у розмірі двох мінімальних розмірів заробітної плати, якщо стягувач не звільняється від сплати цього внеску у випадках, визначених Законом. Внаслідок несплати обов’язкового авансового внеску стягувачем примусове виконання судового рішення, ухваленого на його користь, не розпочнеться, тобто сплата авансового внеску є необхідною умовою початку примусового виконання судового рішення.

Конституційний Суд України вважає, що з огляду на статті 3, 8, частини першу, другу статті 55, частини першу, другу статті 129¹Основного Закону України в аспекті гарантування на конституційному рівні права кожного на судовий захист та забезпечення державою виконання судового рішення відсутність у стягувача як особи, на користь якої ухвалене судове рішення, фінансової можливості сплатити авансовий внесок не повинна перешкоджати реалізації його права на виконання судового рішення, особливо коли боржником за цим рішенням є державний орган. У чинному правовому регулюванні має бути встановлений такий порядок сплати авансового внеску особою, на користь якої ухвалене судове рішення, який забезпечив би в усіх випадках і за будь-яких умов повне й своєчасне виконання такого рішення та його обов’язковість.

Визначенням положеннями частини другої статті 26 Закону обов’язкової сплати авансового внеску особою, на користь якої ухвалене судове рішення, як необхідної умови початку примусового виконання цього рішення органом державної виконавчої служби, покладено на цю особу фінансовий тягар забезпечувати функціонування впровадженої державою системи виконання судових рішень, що не гарантує доступу для кожної такої особи до вказаної системи, отже, не забезпечує в усіх випадках і за будь-яких умов повного та своєчасного виконання цього рішення, його обов’язковості.

Конституційний Суд України наголошує, що держава має позитивний обов’язок забезпечувати виконання судового рішення, проте визначеним положеннями частини другої статті 26 Закону правовим регулюванням щодо обов’язкового авансування початку примусового виконання судового рішення особою, на користь якої ухвалене це рішення, такий обов’язок держави перекладено на вказану особу, що нівелює сутність її конституційного права на судовий захист та суперечить положенням статей 3, 8, частин першої, другої статті 55, частин першої, другої статті 129¹ Конституції України.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 147, 150, 151¹, 151², 152, 153 Конституції України, на підставі статей 7, 32, 36, 65, 67, 74, 84, 88, 89, 91, 92, 94 Закону України „Про Конституційний Суд України“ Конституційний Суд України

 

в и р і ш и в:

1. Визнати такими, що не відповідають Конституції України
(є неконституційними), положення частини другої статті 26 Закону України „Про виконавче провадження“ від 2 червня 2016 року № 1404‒VIII зі змінами.

2. Положення частини другої статті 26 Закону України „Про виконавче провадження“ від 2 червня 2016 року № 1404‒VIII зі змінами, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

3. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим, остаточним та таким, що не може бути оскаржено.

Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у „Віснику Конституційного Суду України“.

ДРУГИЙ СЕНАТ

КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

ссылка

[babaika]

....слава Богу прозрели....

[Bolt]

Надеюсь, что это только начало, так как в этом новом законе половина новых норм являются неконституционными... Исполнителей наделили этим законом такими полномочиями, которых даже не имеет суд, поражать людей в правах, гарантированных Конституцией... Так, что при желании у КСУ работать там есть над чем...

[babaika]

Только что, Bolt сказал:

Надеюсь, что это только начало, так как в этом новом законе половина новых норм являются неконституционными... Исполнителей наделили этим законом такими полномочиями, которых даже не имеет суд, поражать людей в правах, гарантированных Конституцией... Так, что при желании у КСУ работать там есть над чем...

По хорошему все что принято ВР и компаниями Яценюк-Гройсман, с февраля 2016, а вернее с 2014 подлежит отмене...

[Bolt]

1 минуту назад, babaika сказал:

По хорошему все что принято ВР и компаниями Яценюк-Гройсман, с февраля 2016, а вернее с 2014 подлежит отмене...

Абсолютно верно...!! Полностью согласен... И вроде как процесс пошёл получается и всё будем надеяться постепенно отменят...

[Marina-NET]

9 часов назад, Bolt сказал:

Надеюсь, что это только начало

Здравствуйте! И я, и я ооочень хочу верить, что Конституционный суд наконец начнет каждый день упорно работать над тем, для чего он создавался : системно и последовательно защищать конституционные права граждан нашего государства Украины, потому как больше, похоже, некому. Остальные "властьимущие" преследуют только одну цель: как на гражданине максимально больше заработать. А какая же молодец заявитель Хліпальська В.В. - не сдавалась и добилась хорошего решения для всех. ИМХО

[centurion]

On 5/17/2019 at 11:26 AM, Bolt said:

Надеюсь, что это только начало, так как в этом новом законе половина новых норм являются неконституционными... Исполнителей наделили этим законом такими полномочиями, которых даже не имеет суд, поражать людей в правах, гарантированных Конституцией... Так, что при желании у КСУ работать там есть над чем...

По моему мнению, самое главное нарушение в новой редакции ЗУ "Об исполнительном производстве"  - это норма Переходных положений в части увеличения сроков на предъявление ИЛ от 1 года до 3-х по решениям судов до вступления в силу этой новой редакции, что прямо противоречит ст. 58 КУ.

[svv]

В 18.05.2019 в 18:25, centurion сказал:

По моему мнению, самое главное нарушение в новой редакции ЗУ "Об исполнительном производстве"  - это норма Переходных положений в части увеличения сроков на предъявление ИЛ от 1 года до 3-х по решениям судов до вступления в силу этой новой редакции, что прямо противоречит ст. 58 КУ.

Помогите разобраться:

1) Приватбанк выиграл апелляцию о взыскании средст по валютному кредиту и подал 31.01.18 в ИП

2) было открыто ИП , но где-то в ноябре на сайте увидела, что ВП завершено

3) в апреле 2018 года мною подано в кассацию и сейчас все документы с 1-ой инстанции переданы в кассацию

4) только что на сайте ИП увидела информацию, что ОПЯТЬ открыто исполнительное производство. 

ВОПРОСЫ:

МОЖЕТ ЛИ БАНК ОПЯТЬ ПОДАТЬ В ИСПОЛНИТЕЛЬНУЮ СЛУЖБУ?

может ли быть открыто ИП если все документы находяться в кассации?

может лиисполнительная служба ПОВТОРНО открыть ИП по одному и тому же решению суда?????

ПОЖАЛУЙСТА, кто сможет - ответьте!!!!!!!

 

 

 

 

[Bolt]

В 12.06.2019 в 12:34, svv сказал:

ВОПРОСЫ:

МОЖЕТ ЛИ БАНК ОПЯТЬ ПОДАТЬ В ИСПОЛНИТЕЛЬНУЮ СЛУЖБУ?

может ли быть открыто ИП если все документы находяться в кассации?

может лиисполнительная служба ПОВТОРНО открыть ИП по одному и тому же решению суда?????

Да конечно может...

Да конечно может быть открыто... Подача в кассацию не останавливает действие решения...

Да конечно может и об этом предусмотрено в законе, так что всё законно...

[Bolt]

В 18.05.2019 в 18:25, centurion сказал:

По моему мнению, самое главное нарушение в новой редакции ЗУ "Об исполнительном производстве"  - это норма Переходных положений в части увеличения сроков на предъявление ИЛ от 1 года до 3-х по решениям судов до вступления в силу этой новой редакции, что прямо противоречит ст. 58 КУ.

Значит этой нормой надо заняться и довести её тоже до КСУ...

[Bolt]

В 12.06.2019 в 12:34, svv сказал:

Помогите разобраться:

1) Приватбанк выиграл апелляцию о взыскании средст по валютному кредиту и подал 31.01.18 в ИП

2) было открыто ИП , но где-то в ноябре на сайте увидела, что ВП завершено

3) в апреле 2018 года мною подано в кассацию и сейчас все документы с 1-ой инстанции переданы в кассацию

4) только что на сайте ИП увидела информацию, что ОПЯТЬ открыто исполнительное производство. 

ВОПРОСЫ:

МОЖЕТ ЛИ БАНК ОПЯТЬ ПОДАТЬ В ИСПОЛНИТЕЛЬНУЮ СЛУЖБУ?

может ли быть открыто ИП если все документы находяться в кассации?

может лиисполнительная служба ПОВТОРНО открыть ИП по одному и тому же решению суда?????

ПОЖАЛУЙСТА, кто сможет - ответьте!!!!!!!

Вам надо написать в кассацию клопотання про зупынення исполнения решения суда... Если кассация удовлетворит, тогда подаёте ухвалу об этом с заявлением в исполнительную и исполнительное производство остановят...

[Bolt]

В 18.05.2019 в 18:25, centurion сказал:

По моему мнению, самое главное нарушение в новой редакции ЗУ "Об исполнительном производстве"  - это норма Переходных положений в части увеличения сроков на предъявление ИЛ от 1 года до 3-х по решениям судов до вступления в силу этой новой редакции, что прямо противоречит ст. 58 КУ.

Эх, если б только эта... Там целый букет...((

[Marina-NET]

В 14.06.2019 в 18:25, Bolt сказал:

Значит этой нормой надо заняться и довести её тоже до КСУ...

Здравствуйте! Солидарна с Вами. Вот поразительно : среди нашей "озабоченной" парламентской "оппозиции" не нашлось 45 небезразличных к народу депутатов чтобы обратиться в КСУ с просьбой еще раз подтвердить постулат, что "закон обратной силы не имеет". А мы "сидим и ждем" пока коллектор-Х выкопает из вороха банковской макулатуры давно просроченный исполнительный лист, отнесет его к частному исполнителю, который "разорвет" очередного терпилу,  что у терпилы закончится терпение и он от отчаяния будет упорно 3-4 года судиться с коллектором и исполнителем, пока не проиграет все суды, и наконец сможет обратиться в КСУ с заявлением о восстановлении его в конституционных правах. 

Смотрела сайт КСУ и там они "предлагают" тем кто считает что их право нарушено неконституционным законом идти обжаловать его в суд административной юрисдикции.  Вот