ANTIRAID

Постановление БП-ВС о гражданской юрисдикции спора по обжалованию действий исполнителя по исполнительному производству открытому в связи с исполнением приговора в уголовном деле

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

1 member has voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 листопада 2019 року

м. Київ

Справа № 752/14248/18

Провадження № 14-520 цс 19

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Пророка В. В.,

суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.

розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 26 липня 2018 року у складі судді Чередніченко Н. П. та постанову Київського апеляційного суду від 30 жовтня 2018 року у складі колегії суддів Желепи О. В., Музичко С. Г., Рубан С. М. у справі за скаргою ОСОБА_1 на дії та рішення державного виконавця Бориспільського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області Геращенко Аліни Іванівни

УСТАНОВИЛА:

Короткий зміст вимог скарги

1. У липні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Голосіївського районного суду міста Києва із зазначеною скаргою, в якій просив суд скасувати постанову державного виконавця Бориспільського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області Геращенко А. І. (далі - державний виконавець) від 01 березня 2017 року про відкриття виконавчого провадження № 53495732 та про накладення арешту на його майно в межах цього виконавчого провадження.

2. Скарга обґрунтована тим, що згідно з вироком Голосіївського районного суду міста Києва від 23 жовтня 2012 року у справі № 1-19/12, крім іншого, з нього стягнуто на користь Відкритого акціонерного товариства «Завод залізобетонних конструкцій № 1» (далі - ВАТ «Завод залізобетонних конструкцій № 1») матеріальну шкоду в сумі 121 658,53 грн.

3. На виконання цієї частини зазначеного вироку було відкрите виконавче провадження № 53495732 на підставі виконавчого листа від 19 квітня 2016 року № 1-19 (далі - виконавчий лист) та постановою державного виконавця накладений арешт на його майно.

4. Однак резолютивна частина вироку Голосіївського районного суду міста Києва від 23 жовтня 2012 року у справі № 1-19/12 не відповідає тій, що зазначена у виконавчому листі. У зв`язку з цим виконавчий лист не відповідає вимогам Закону України «Про виконавче провадження», а вказані постанови державного виконавця про відкриття виконавчого провадження та накладення арешту на майно ОСОБА_1 підлягають скасуванню.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

5. Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 26 липня 2018 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного суду від 30 жовтня 2018 року, у відкритті провадження відмовлено.

6. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій мотивовані тим, що оскільки примусове виконання рішення щодо розгляду цивільного позову у кримінальному провадженні здійснює державна виконавча служба, то оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби при виконанні вироків, що стосуються вирішення цивільних позовів у кримінальному провадженні, відповідно до статті 287 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.

Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог

7. У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій та відкрити провадження по скарзі.

Узагальнені доводи касаційної скарги

8. Касаційна скарга мотивована тим, що згідно з оскаржуваними судовими рішеннями, якими визначено, що заява ОСОБА_1 про оскарження дій та рішень державного виконавця має розглядатися в порядку адміністративного судочинства, ОСОБА_1 звернувся з відповідним позовом до Київського окружного адміністративного суду.

9. Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 21 січня 2019 року, залишеною без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 04 березня 2019 року, у відкритті провадження за позовом ОСОБА_1 відмовлено.

10. Рішення зазначених судів адміністративної юрисдикції мотивовані тим, що основоположним при оскарженні рішень, дій або бездіяльності виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення згідно з, зокрема, Законом України «Про виконавче провадження» є принцип, відповідно до якого особа має звертатися з такими скаргами саме до того суду, який видав відповідний виконавчий документ.

Рух справи в суді касаційної інстанції

11. Ухвалою Верховного Суду від 25 квітня 2019 року, крім іншого, відкрите касаційне провадження у справі.

12. 28 серпня 2019 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду з мотивів наявності в касаційній скарзі позивача доводів, передбачених частиною шостою статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Згідно із цією нормою справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.

13. 01 жовтня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила її до розгляду в порядку письмового провадження.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

14. Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.

15. Статтями 124,125 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом.

16. Частиною першою статті 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

17. Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі визначеного законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.

18. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

19. При визначенні предметної та/або суб`єктної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

20. Частиною першою статті 19 КАС України встановлено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, у спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

21. Учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб (частина перша статті 287 КАС України).

22. Тобто, якщо закон встановив інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби або приватного виконавця, то це виключає юрисдикцію адміністративних судів у такій категорії справ.

23. Відповідно до частини першої статті 128 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової та/або моральної шкоди, має право під час кримінального провадження до початку судового розгляду пред`явити цивільний позов до підозрюваного, обвинуваченого або до фізичної чи юридичної особи, яка за законом несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння.

24. Згідно з частиною п`ятою статті 128 КПК України цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом. Якщо процесуальні відносини, що виникли у зв`язку з цивільним позовом, цим Кодексом не врегульовані, до них застосовуються норми Цивільного процесуального кодексу України за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства.

25. З матеріалів справи вбачається, що вироком Голосіївського районного суду міста Києва від 23 жовтня 2012 року ОСОБА_1 було визнано винним у вчиненні злочинів, передбачених частиною першою статті 357, частиною другою статті 189, частиною четвертою статті 191 та частиною п`ятою статті 185 Кримінального кодексу України.

26. Цим же вироком задоволений цивільний позов ВАТ «Завод залізобетонних конструкцій № 1» та з ОСОБА_1 стягнута на користь ВАТ «Завод залізобетонних конструкцій № 1» матеріальна шкода в розмірі 121 658,53 грн.

27. Частиною третьою статті 535 КПК України встановлено, що у разі якщо судове рішення або його частина підлягає виконанню органами державної виконавчої служби, приватним виконавцем, суд видає виконавчий лист, який звертається до виконання в порядку, передбаченому законом про виконавче провадження.

28. На виконання вищезазначеного вироку було відкрите виконавче провадження № 53495732 на підставі виконавчого листа та постановою державного виконавця накладений арешт на майно ОСОБА_1 .

29. Відповідно до частин першої статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.

30. Статтею 391 Цивільного кодексу України встановлено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

31. Завданням цивільного судочинства, відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України, є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

32. Згідно із частиною першою статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

33. Згідно зі статтею 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.

34. Скарга подається до суду, який розглянув справу як суд першої інстанції (стаття 448 ЦПК України).

35. Отже, право на звернення зі скаргою на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця за правилами цивільного судочинства пов`язане з наявністю судового рішення, ухваленого згідно з ЦПК України, та його примусовим виконанням відповідним органом, а також у випадку якщо процесуальні відносини, що виникли у зв`язку з цивільним позовом, КПК України не врегульовані.

36. Враховуючи те, що нормами КПК України не встановлено порядку оскарження рішень, дій або бездіяльності органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб щодо виконання судового рішення, яким задоволений цивільний позов у кримінальному провадженні, то в силу вимог частини п`ятою статті 128 КПК України таке оскарження має відбуватися у порядку встановленому ЦПК України.

37. Отже, оскільки юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб`єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві, Велика Палата Верховного Суду вважає, що судами першої та апеляційної інстанцій неправильно визначено, що скарга ОСОБА_1 має розглядатися в порядку адміністративного судочинства, оскільки з огляду на предмет спору та характер спірних правовідносин цей спір має вирішуватися за правилами цивільного судочинства.

38. Близького за змістом висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 22 лютого 2017 року у справі № 755/5626/16-ц (провадження № 6?2946цс16), а також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 569/12295/16-ц (провадження № 14?451 цс 18).

39. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

40. Згідно із частинами четвертою, шостою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

41. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

42. Оскільки справа направляється для продовження розгляду до суду першої інстанції, розподіл судових витрат Верховним Судом не здійснюється.

Керуючись статтями 400, 402-404 406, 409, 411, 415, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 26 липня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 30 жовтня 2018 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до Голосіївського районного суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач

В. В. Пророк

Судді:

Н. О. Антонюк

О. Р. Кібенко

Т. О. Анцупова

В. С. Князєв

С. В. Бакуліна

Л. М. Лобойко

В. В. Британчук

Н. П. Лященко

Ю. Л. Власов

О. Б. Прокопенко

М. І. Гриців

Л. І. Рогач

В. І. Данішевська

О. М. Ситнік

О. С. Золотніков

О. С. Ткачук

Ж. М. Єленіна

В. Ю. Уркевич

О. Г. Яновська

Джерело: ЄДРСР 86241626

Share this post


Link to post
Share on other sites

Большая палата указала, что нормами УПК Украины не установлен порядок обжалования решений, действий или бездействия органов государственной исполнительной службы, их должностных лиц по выполнению судебного решения, которым удовлетворен гражданский иск в уголовном производстве, таким образом в силу требований части пятой статьи 128 УПК Украины такое обжалование должно происходить в порядке, установленном ГПК Украины.

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      12 лютого 2020 року
      м. Київ
      Справа № 1-4/06
      Провадження № 13-38зво19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Яновської О.Г.,
      суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситник О. М., Уркевича В. Ю.,
      за участю секретаря судового засідання Сергійчук Л.Ю.,
      засудженого ОСОБА_1 ,
      захисника Токарева Г.В.,
      прокурора Антонець О.В.,
      розглянула в судовому засіданні кримінальну справу за заявою засудженого ОСОБА_1 про перегляд вироку Апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 січня 2006 року та ухвали Верховного Суду України від 03 жовтня 2006 року з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом і
      ВСТАНОВИЛА:
      І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
      Обставини, встановлені рішенням суду першої інстанції, та короткий зміст рішень судів
      1. Вироком Апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 січня 2006 року засуджено ОСОБА_1 за сукупністю злочинів, передбачених пунктами 1, 4, 6 частини 2 статті 115, частиною 2 статті 186, частинами 3, 4 статті 187, частиною 3 статті 262, статтею 257, частиною 2 статті 345, частиною 1 статті 263 Кримінального кодексу України (далі - КК України), до остаточного покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю.
      2. Цим же вироком засуджено ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , та ОСОБА_6 , питання про перегляд судових рішень щодо яких не порушується.
      3. За вироком суду ОСОБА_1 визнано винуватим у вчиненні умисного вбивства двох осіб, організації банди з метою нападу на підприємства, установи, організації чи на окремих осіб, участі в ній, вчиненні п`яти розбійних нападів у тому числі в складі банди, грабежі, незаконному поводженні зі зброєю, умисному заподіянні працівникові правоохоронного органу легкого тілесного ушкодження за наступних обставин.
      4. На початку серпня 2004 року у ОСОБА_7 , який займався операціями з золотими виробами, виник умисел вчинити розбійний напад на територіальний відділ "Північний" Дніпропетровської філії комерційного банку "Правекс-Банк", розташований у м. Дніпропетровську, по проспекту ім. Газети "Правди", 62.
      5. ОСОБА_8 як пособник, запропонував ОСОБА_1 співучасть у злочині, надав інформацію щодо часу, місця, способу вчинення злочину, інших обставин, необхідних для реалізації злочинного умислу. Засуджені розподілили ролі, придбали у с. Підгороднє Дніпропетровської області мисливську рушницю, з якої ОСОБА_1 виготовив обріз. За порадою ОСОБА_7 , ОСОБА_1 домовився з ОСОБА_6 про співучасть у вчиненні розбійного нападу.
      6. 18 серпня 2004 року о 12 год. 13 хвл. згідно розробленого плану ОСОБА_6 і ОСОБА_1 , переконавшись, що в приміщенні філії банку перебуває невелика кількість людей, шляхом вільного доступу проникли до нього, ОСОБА_6 погрожуючи обрізом працівнику міліції-охоронцю ОСОБА_9 , наказав усім присутнім не рухатись. ОСОБА_1 вважаючи, що за склом стенда знаходяться золоті зливки, розбив його молотком, заволодів майном, яке належало TOB "Північне" ДФ КБ "Правекс-Банк" на загальну суму 3 005 грн. 96 коп.
      7. Він же, долаючи опір працівника міліції-охоронця ОСОБА_9 , завдав два удари молотком по голові останньому, чим спричинив потерпілому легкі тілесні ушкодження з короткочасним розладом здоров`я. ОСОБА_8 , виконуючи відведену йому роль, збув викрадене майно - муляжі зливків банківського золота.
      8. Відповідно до розробленого ОСОБА_10 плану, ОСОБА_1 16 вересня 2004 року о 16 год. 30 хвл. у приміщенні магазину " ІНФОРМАЦІЯ_4 " за адресою АДРЕСА_5, де розташовувалася ювелірна майстерня ПП "ОСОБА_26", під приводом придбання ювелірних виробів, запропонував майстру ОСОБА_11 показати прикраси, після чого, застосовуючи до нього насильство, яке не є небезпечним для життя та здоров`я потерпілого, відкрито заволодів чужим майном, спричинивши матеріальну шкоду ОСОБА_12 , на загальну суму 2 950 грн. Викрадені золоті вироби ОСОБА_1 передав ОСОБА_13 який їх збув.
      9. За пособництвом ОСОБА_3 , ОСОБА_1 отримав інформацію про матеріальний стан подружжя ОСОБА_15 , котрі проживали за адресою: АДРЕСА_1 . Зловмисники домовилися про вчинення розбою.
      10. 12 жовтня 2004 року о 20 год. 25 хвл., ОСОБА_1 , підготувавши знаряддя для вчинення розбійного нападу - ніж і молоток, прийшов до будинку за вказаною адресою, увійшовши в довіру за згодою ОСОБА_15 , проник у будинок, у якому напав на останнього.
      11. ОСОБА_1 , виходячи за межі домовленості з ОСОБА_10 , маючи умисел на умисне вбивство з користі двох осіб, завдав удари ножем та молотком у різні частини тіла ОСОБА_15 . Коли на шум до коридору вийшла ОСОБА_16 , засуджений, з особливою жорстокістю, в присутності неповнолітнього ОСОБА_17 , спричиняючи йому особливі страждання, завдав удари молотком по голові та тілу ОСОБА_16
      12. За допомогою клейкої стрічки і ганчірок ОСОБА_1 зв`язав руки та ноги потерпілим і неповнолітньому, заволодів грошима у сумі 2 500 доларів США, що відповідно до курсу НБ України на дату вчинення злочину становило 13 267 грн. 75 коп.
      13. Смерть ОСОБА_15 настала в результаті гострої крововтрати внаслідок проникаючого колото-різаного поранення грудної клітки з пошкодженням серця. Смерть ОСОБА_16 настала від відкритої черепно-мозкової травми, яка супроводжувалась переламами кісток черепа і ускладнилась крововиливами в головний мозок. Неповнолітньому ОСОБА_18 спричинено крововиливи різних частин тіла - легкі тілесні ушкодження.
      14. Крім того, ОСОБА_8 , володіючи інформацією про існування по АДРЕСА_2 ювелірної майстерні, яка належала ОСОБА_19 , за попередньою змовою з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 1 листопада 2004 року о 9 год. 25 хвл., розподілили між собою ролі, відповідно до яких ОСОБА_8 та ОСОБА_20 спостерігали за навколишньою обстановкою, а ОСОБА_1 з метою нападу під приводом замовлення ювелірних виробів увійшов у довіру ОСОБА_19 , застосував до нього насильство, небезпечне для його життя та здоров`я, завдав декілька ударів молотком по голові потерпілого, заволодів чужим майном на загальну суму 98 735 грн. 43 коп., спричинивши потерпілому матеріальну шкоду в особливо великому розмірі. Після цього ОСОБА_1 передав викрадене майно ОСОБА_13 для реалізації.
      15. У кінці грудня 2004 року ОСОБА_1 незаконно, без відповідного дозволу, придбав у м. Бердянську Запорізької області в невстановленої слідством особи мисливську рушницю марки "Б", із якої незаконно виготовив обріз, зберігав його при собі, перевіз у квартиру АДРЕСА_3 , де незаконно зберігав разом із іншими боєприпасами до моменту вилучення працівниками міліції - 15 січня 2005 року.
      16. ОСОБА_8 та ОСОБА_1 після організації з метою нападу на підприємства, установи, організації та окремих громадян у грудні 2004 року озброєної банди, до складу якої увійшов ОСОБА_20 , вчинили ряд тяжких злочинів за таких обставин.
      17. 6 січня 2005 року о 9 год. 55 хвл. ОСОБА_8 , ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , розробили план і розподілили між собою ролі розбійного нападу на магазин "Київстар", прибули до будинку № 55, по проспекту К. Маркса у м . Дніпропетровську . ОСОБА_8 спостерігав за обстановкою, а ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , шляхом вільного доступу проникли до приміщення магазину. ОСОБА_1 , погрожуючи ОСОБА_21 насильством, небезпечним для її життя та здоров`я, завдав їй удар у живіт обрізом мисливської рушниці, від чого остання впала. З метою подолання волі ОСОБА_21 , засуджений застосував медичний препарат "Галатан", від дії якого вона знепритомніла. У свою чергу ОСОБА_2 , заволодів майном, що належало ОСОБА_22 , спричинивши матеріальну шкоду на загальну суму 46 988 грн.
      18. Крім того, у ОСОБА_7 та ОСОБА_1 на початку січня 2005 року виник умисел на вчинення розбійного нападу на магазин " Жіночі прикраси", розташований по АДРЕСА_4 . З цією метою зловмисники залучили до співучасті своїх знайомих ОСОБА_5 та ОСОБА_4
      19. Відповідно до розробленого плану 14 січня 2005 року о 9 год. 45 хвл. ОСОБА_1 , озброєний обрізом, ОСОБА_4 , який мав при собі молоток, та ОСОБА_5 проникли до приміщення магазину. ОСОБА_2 , спостерігав за обстановкою, а ОСОБА_8 знаходився поблизу магазину, чекаючи на викликане таксі, забезпечуючи таким чином залишення учасникам місця злочину.
      20. ОСОБА_1 в приміщенні магазину, погрожував застосуванням обрізу працівнику міліції - охоронцю ОСОБА_23 , завдав ним удари по голові останньому, оскільки той почав чинити опір, заволодів табельною зброєю ОСОБА_23 - пістолетом Макарова та боєприпасами до нього, які без передбаченого законом дозволу, зберігаючи при собі, перевіз до свого місця проживання.
      21. ОСОБА_4 та ОСОБА_5 з метою вчинення розбійного нападу відштовхнули відвідувача магазину ОСОБА_25 , а ОСОБА_1 , застосував до нього насильство, небезпечне для його життя та здоров`я, завдав декілька ударів по голові потерпілого. Після цього ОСОБА_4 та ОСОБА_5 молотком розбили скло в торгових вітринах, заволоділи ювелірними виробами на загальну суму 61 391 грн., чим спричинили ВАТ "Київський ювелірний завод" матеріальну шкоду у великому розмірі.
      22. ОСОБА_8 , виконуючи відведену йому роль, збував викрадені ювелірні вироби.
      23. Ухвалою Верховного Суду України від 03 жовтня 2006 року вирок апеляційного суду щодо засуджених залишено без зміни.
      Короткий зміст рішення Європейського суду з прав людини
      24. Рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд, міжнародна судова установа) у справі «Малий проти України»(Malyy v. Ukraine) від 11 квітня 2019 року констатовано порушення Україною під час досудового розслідування вимог пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі -Конвенція) у зв`язку з відсутністю у заявника доступу до захисника 28 січня 2005 року. Також ЄСПЛ констатував порушення статті 3 Конвенції у зв`язку з неналежними умовами тримання заявника під вартою у Дніпропетровському СІЗО та у зв`язку з триманням заявника у металевій клітці під час судових засідань у Верховному Суді України. Крім того, Судом установлено, що Україна не дотрималася своїх зобов`язань за статтею 34 Конвенції у зв`язку з відмовою органів влади надати заявнику копії документів для його заяви до Суду.
      25. За висновками Суду порушення пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції полягало у тому, що право ОСОБА_1 на правову допомогу було обмежено, оскільки його первинні, зізнавальні показання, отримані за відсутності правової допомоги. Заявник також не мав захисника під час пред`явлення осіб для впізнання 12 травня 2005 року, коли син потерпілих А. впізнав у ньому нападника.
      26. Судом встановлено, що при наданні 28 січня 2005 року ОСОБА_1 зізнавальних показань у вчинені розбійного нападу та вбивства за обтяжуючих обставин, правова допомога не надавалася, хоча на час проведення зазначених процесуальних дій санкцією закону України про кримінальну відповідальність за такий злочин, як умисне вбивство за обтяжуючих обставин, передбачалося покарання у виді довічного позбавлення волі, що зумовлювало необхідність обов`язкового забезпечення підозрюваного (обвинуваченого) кваліфікованою правовою допомогою.
      27. Міжнародна судова установа констатувала невідповідність національного судового провадження вимогам справедливості у зв`язку з тим, що у порушеному щодо заявника кримінальному провадженні за обвинуваченням у вчиненні вбивства за обтяжуючих обставин, розглянутому загалом, не було виправлено процесуальних недоліків, які виникли на стадії досудового слідства.
      28. ЄСПЛ постановив, що держава-відповідач повинна сплатити на користь ОСОБА_1 8 000 (вісім тисяч) євро на відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.
      ІІ. ПОЗИЦІЯ ЗАЯВНИКА Й ІНШИХ УЧАСНИКІВ СУДОВОГО ПРОВАДЖЕННЯ
      Короткий зміст вимог заяви про перегляд судових рішень та узагальнені доводи заявника
      29. У заяві про перегляд судових рішень засуджений ОСОБА_1 порушує питання про скасування вироку Апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 січня 2006 року, ухвали Верховного Суду України від 03 жовтня 2006 року і направлення справи на новий судовий розгляд на підставі констатованого ЄСПЛ у справі «Малий проти України» порушення національним судом прав засудженого за статтею 3 Конвенції, пунктом 1 та підпунктом «с» пункту 3 статті 6 та статті 34 Конвенції.
      30. Як на істотне порушення вимог кримінально-процесуального закону засуджений посилається на використання при постановленні обвинувального вироку як частини доказової бази результатів процесуальних дій за його участю, проведених за відсутності захисника, - наданні 28 січня 2005 року первинних зізнавальних показань у вчиненні розбійного нападу та вбивства за обтяжуючих обставин й пред`явлення особи для впізнання 12 травня 2005 року.
      31. На обґрунтування своєї позиції заявник наводить аргументи, аналогічні викладеним у рішенні ЄСПЛ.
      32. 28 грудня 2019 року заявник ОСОБА_1 подав уточнену заяву про перегляд, в якій просить скасувати вирок Апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 січня 2006 року та ухвалу Верховного Суду України від 03 жовтня 2006 року щодо його засудження в тій частині судових рішень, в якій встановлено міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом.
      33. У судовому засіданні засуджений та захисник підтримали позицію, викладену у заяві. Зазначили про необхідність застосування заходу індивідуального характеру з відновлення попереднього юридичного стану заявника шляхом скасування судових рішень щодо ОСОБА_1 в частині його засудження за пунктами 1, 4, 6 частини 2 статті 115, частиною 4 статті 187 КК України.
      34. Прокурор заперечувала щодо задоволення вимог заявника та висловила низку аргументів на користь того, що порушення прав ОСОБА_1 можуть бути виправлені без скасування судових рішень. Прокурор вказала на повноваження Великої Палати Верховного Суду змінити судові рішення в частині виключення з обсягу доказової бази первинні показання ОСОБА_1 , при отриманні яких ЄСПЛ і було встановлено порушення права завника на захист.
      ІІІ. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ ТА МОТИВИ, ЯКИМИ КЕРУВАВСЯ СУД ПРИ УХВАЛЕННІ ПОСТАНОВИ
      Щодо правових наслідків констатованих ЄСПЛ порушень Конвенції
      35. Рішення ЄСПЛ у справі «Малий проти України» від 11 квітня 2019 року набуло статусу остаточного у день його винесення відповідно до пункту 2 статті 28 Конвенції.
      36. В цьому рішенні міжнародна судова установа визнала, що в основі порушення Україною конвенційних зобов`язань лежали допущені у справі суттєві процедурні помилки.
      37. Зокрема, як видно з матеріалів справи, при постановленні обвинувального вироку суд першої інстанції послався в обґрунтування своїх висновків на явку з повинною ОСОБА_1 (т. 3, а. с. 197), в якій він вказував, що заявник за змовою з ОСОБА_3 здійснив розбійний напад, а також на показання про обставини вчиненого злочину, котрі давалися ОСОБА_1 в якості підозрюваного під час допиту (т. 3, а. с. 198-199, 202-207), явку з повинною та показання ОСОБА_3 (т. 3, а.с. 194-196, 210-212), якими підтверджено домовленість про напад з метою заволодіння грошовими коштами подружжя ОСОБА_15 , протокол пред`явлення особи для впізнання, за даними якого потерпілий ОСОБА_18 по тілобудові та голосу впізнав у ОСОБА_1 особу, котра здійснила розбій та вбивство його батьків (т. 9, а.с. 234).
      38. У зазначених явці з повинною та показаннях ОСОБА_1 докладно повідомляв про обставини підготовки до вчинення розбою разом із ОСОБА_3 , вчинення безпосередньо ним нападу на подружжя ОСОБА_15 , під час якого заявник вийшов за межі домовленостей із співучасником злочину та вчинив вбивство за обтяжуючих обставин.
      39. Як встановлено ЄСПЛ, засудження заявника за вчинення вбивства за обтяжуючих обставин головним чином ґрунтувалося на його зізнавальних показаннях, наданих 28 січня 2005 року за відсутності захисника.
      40. ЄСПЛ також взято до уваги неузгодженості щодо процесуального статусу заявника на початковій стадії провадження. Як констатовано міжнародною судовою установою, з матеріалів справи незрозуміло, коли та на якій підставі працівники міліції стали підозрювати заявника у вчиненні вбивства. Суд звернув увагу, що до середини січня 2005 року головним підозрюваним у вбивстві був син потерпілих.
      41. 15 січня 2005 року заявника було затримано за підозрою у вчиненні непов`язаних злочинів, але жодних ознак того, що до 28 січня 2005 року працівники міліції підозрювали його у вбивстві, не було.
      42. Водночас проведення слідчих дій та наступні події вказували на існування підстав для підозри заявника до його явки з повинною. З цього слідує, що на момент, коли заявник почав робити «явку з повинною» у самостійному конвенційному розумінні вже існували «кримінальні обвинувачення», які вимагали застосування гарантій статті 6 Конвенції, а заявник мав право на доступ до захисника під час його першого допиту.
      43. Зокрема, 28 січня 2005 року після надання заявником зізнавальних показань у вчиненні вбивства слідчим було складено протокол про допущення захисника до провадження «за клопотанням обвинуваченого».
      44. Суд зазначив, що, як убачається з номеру справи, це провадження стосувалося розслідування вбивства. Незрозуміло, чому на цій стадії провадження заявник мав процесуальний статус «обвинуваченого», оскільки лише 01 лютого 2005 року заявник підписав протокол, яким роз`яснювалося йому право на захист як підозрюваному. У цьому протоколі заявник зазначив, що «в той момент послуг захисника не потребував». У той же день, заявник під час допиту як підозрюваний повторив свої зізнавальні показання у вчиненні подвійного вбивства. Він письмово вказав, що до нього не застосовувалися заходи «фізичного та психічного впливу».
      45. Згідно з інформацією наданою Урядом, кримінальне провадження за підозрою у вчиненні вбивства при обтяжуючих обставинах щодо заявника, було порушено лише 04 лютого 2005 року.
      46. Проте, 28 січня 2005 року при наданні заявником зізнавальних показань у вчиненні вбивства за обтяжуючих обставин правова допомога йому не надавалася.
      47. Рішенням ЄСПЛ встановлено, що заявник почав отримувати правову допомогу в справі, пов`язаній з вчиненням вбивства, 10 лютого 2005 року (пункт 26 Рішення). Документів, які б доводили, що він підтримав свої зізнавальні показання, коли йому вже надавалася допомога захисника, немає.
      48. Суд також вказав, що заявник не мав захисника під час пред`явлення особи для впізнання 12 травня 2005 року, коли син потерпілих, впізнав у ньому нападника (пункт 29 Рішення). Аргумент захисника заявника про те, що його належним чином не було поінформовано про вказану слідчу дію, залишився без відповіді. Національні суди не розглянули доводи заявника про те, що під час слідчої дії пред`явлення особи для впізнання його зовнішній вигляд значно відрізнявся від інших учасників (пункт 117 Рішення).
      49. Висновки й аргументи міжнародної судової установи, в тому числі, ґрунтуються на положеннях Конституції України та Кримінально-процесуального закону України 1960 року (далі - КПК України 1960 року).
      50. Так, відповідно до статті 59 Конституції України, статей 43, 43-1 КПК України 1960 року підозрюваний, обвинувачений має право користуватися правовою допомогою захисника і мати побачення з ним до першого допиту. Реалізація права на захист є одним із основоположних принципів кримінального судочинства.
      51. Відповідно до вимог пункту 4 частини 1 статті 45 КПК України 1960 року участь захисника при провадженні дізнання, досудового слідства і в розгляді кримінальної справи в суді першої інстанції є обов`язковою, коли санкція статті, за якою кваліфікується злочин, передбачає довічне ув`язнення - з моменту затримання особи чи пред`явлення їй обвинувачення.
      52. Наведена норма закону стосується і складання протоколу явки з повинною, відібрання первинних показань при допиті особи, обвинуваченої у вчиненні особливо тяжкого злочину.
      53. Згідно з вимогами пункту 3, частини 2 статті 370 КПК України 1960 року порушення права обвинуваченого на захист є істотним порушенням вимог кримінального-процесуального закону та безумовною підставою для скасування вироку.
      54. Суди зазначені вимоги закону не врахували при постановленні судових рішень.
      55. Як убачається з матеріалів справи, під час судового слідства заявник давав зізнавальні показання щодо всіх епізодів розбійних нападів, крім одного. В ході судового розгляду, ОСОБА_1 відмовився від своїх зізнавальних показань у вчиненні вбивства за обтяжуючих обставин, посилаючись на те, що давав їх під тиском за відсутності захисника.
      56. Встановлюючи винуватість заявника, суд першої інстанції не перевірив належним чином доводів ОСОБА_1 про порушення слідчим його права на захист, незважаючи на кваліфікацію його дій за пунктами 1, 4, 6 частини 2 статті 115 КК України, котра вимагала обов`язкової участі захисника з моменту затримання особи чи пред`явлення їй обвинувачення.
      57. Не перевірялися судом і твердження заявника про те, що його було примушено до відмови від послуг адвоката, після чого проводилися слідчі дії, у ході яких він давав визнавальні показання проти себе.
      58. Більш того, зазначені процесуальні недоліки не було виправлено під час судового розгляду, а порушення права на захист ОСОБА_1 не знайшли належної правової оцінки у вироку суду першої інстанції.
      59. На аналогічні порушення, як на підставу для скасування вироку, ОСОБА_1 та його захисник посилалися у касаційних скаргах до Верховного Суду України. Зокрема, у скарзі захисник наполягав, що заявник не був причетний до вбивства при обтяжуючих обставинах. Вказував на те, що ОСОБА_1 дав «явку з повинною» щодо вчинення вбивства в управлінні карного розшуку УМВС в Дніпропетровській області, тоді як досудове розслідування здійснювалося Кіровським відділом міліції. Ця обставина, на думку захисника, підтверджувала сумнів у добровільності зізнавальних показань заявника.
      60. Захисником стверджувалося, що ОСОБА_1 не отримував правової допомоги, коли давав зізнавальні показання. Навіть тоді, коли заявник мав захисника, слідчі дії здійснювалися за його відсутності, зокрема це стосувалося пред`явлення особи для впізнання 12 травня 2005 року, про яку захисника не було повідомлено вчасно.
      61. Захисник посилався на істотні процесуальні порушення проведення цієї слідчої дії, а також зазначав, що суд обґрунтував винуватість ОСОБА_1 показаннями ОСОБА_3 , від яких останній відмовився, мотивуючи, що давав їх під тиском.
      62. Як убачається з ухвали Верховного Суду України, ці аргументи скаржників не було належним чином перевірено.
      63. Розглядаючи доводи касаційних скарг заявника та його захисника, Верховний Суд України, усупереч вимогам статті 395 КПК України 1960 року, обмежився лише посиланням на докази винуватості ОСОБА_1 , законність отримання яких ставилася під сумнів скаржниками.
      64. Оцінюючи вплив допущених під час досудового розслідування порушень конвенційних прав заявника на справедливість судового провадження, ЄСПЛ виходив з того, що суди першої й касаційної інстанцій під час обґрунтування своїх висновків про доведеність висунутого ОСОБА_1 обвинувачення в умисному вбивстві за обтяжуючих обставин використали письмові докази, які отримано за відсутністю в заявника доступу до захисника 28 січня 2005 року.
      65. Виходячи з викладеного та оцінюючи загальну справедливість судового розгляду щодо ОСОБА_1 , ЄСПЛ дійшов висновку, що в порушеному щодо заявника кримінальному провадженні за обвинуваченням у вчиненні вбивства за обтяжуючих обставин, під час судового розгляду не було виправлено процесуальних недоліків (відсутність у заявника доступу до захисника 28 січня 2005 року), які виникли на стадії досудового слідства, і у зв`язку з цим було порушено пункт 1 та підпункт «с» пункту 3 статі 6 Конвенції.
      Спосіб виправлення констатованих ЄСПЛ порушень Конвенції
      66. Україна взяла на себе зобов`язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 Конвенції).
      67. Така гарантія забезпечується шляхом урахування норм Конвенції та практики Суду в національному праві з огляду на статтю 17 Закону України від 23 лютого 2006 року №3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV), згідно з якою суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерела права.
      68. Відповідно до пункту 1 статті 46 Конвенції та статті 2 Закону № 3477-IV Рішення ЄСПЛ є обов`язковими для виконання Україною.
      69. Відповідно до положень глави 3 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлене цим судом порушення Конвенції може бути виправлено шляхом виплати грошової компенсації, вжиття додаткових заходів індивідуального і загального характеру.
      70. За статтею 10 Закону № 3477-IV додатковими щодо виплати відшкодування (статті 7-9 цього Закону) заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ.
      71. Згідно з пунктом ІІ Рекомендації № R (2000) 2 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини», прийнятої на 694-му засіданні заступників міністрів 19 січня 2000 року, повторний розгляд справи з відновленням провадження визнається адекватним способом поновлення прав і його пропонується застосовувати особливо:
      і) коли потерпіла сторона і далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;
      іі) коли рішення Суду спонукає до висновку, що (а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції або (b) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.
      72. Очевидно, що засудження особи та відбування нею покарання за вироком становить негативні наслідки констатованих міжнародною судовою установою порушень.
      73. Оскільки право на захист належить до загальновизнаних принципів міжнародного права й розглядається як необхідна умова забезпечення права на справедливий судовий розгляд, порушення цього права є однією з беззаперечних підстав для скасування вироку та інших рішень у провадженні.
      74. Відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється, зокрема, шляхом повторного судового розгляду з відновленням провадження у справі.
      75. Згідно з частиною першою статті 467 Кримінального процесуального кодексу України 2012 року (далі - КПК), при ухваленні за наслідками кримінального провадження за виключними обставинами рішення суд користується повноваженнями суду відповідної інстанції. Таким чином, приймаючи відповідне рішення, Велика Палата вправі користуватися повноваженнями суду касаційної інстанції в частині способу виправлення помилок, допущених судами нижчого рівня, з урахуванням особливостей, установлених спеціальною нормою статті 467 КПК.
      76. Відповідно до статті 433 КПК, якою визначаються межі перегляду судом касаційної інстанції, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
      77. Констатуючи порушення прав заявника, ЄСПЛ визнав, що первинні зізнавальні показання ОСОБА_1 , отримані за відсутності правової допомоги, становили важливий, якщо не ключовий, елемент доказів обвинувачення проти нього (пункт 116 Рішення). Цей доказ вини завника не може бути використаний внаслідок очевидної його недопустимості, що обумовлена встановленими ЄСПЛ істотними порушеннями прав завника під час його отримання.
      78. Іншими доказами, на які суди посилалися, обґрунтовуючи винуватість заявника у вбивстві двох осіб, були: 1) показання обвинуваченого ОСОБА_3 , який стверджував про надання їх під тиском правоохоронних органів; 2) показання неповнолітнього сина потерпілих, якого тримали під вартою упродовж трьох місяців та який спочатку зізнався у вбивстві своїх батьків, наданні під час пред`явлення особи для впізнання; 3) вилучений светр заявника, як речовий доказ, вочевидь з обмеженою доказовою силою (пункти 7, 19, 27, 28 Рішення).
      79. Зазначені докази, як випливає з рішення ЄСПЛ, мають сприйматись критично із урахуванням процесуальних порушень, допущених при їх отриманні, їх обмеженій доказовій силі щодо доведення вини заявника.
      80. Оцінюючи ці докази, Велика Палата має приділити особливу увагу достатності сукупності цих доказів, що залишились після виключення з обсягу доказової бази доказів, отриманих внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.
      81. Враховуючи той факт, що встановленні порушення прав заявника вплинули на загальну справедливість судового розгляду та мали наслідком обмеження його прав, пов`язаних із процесом доказування (представленням та доведенням своєї правової позиції перед судом), вважаємо, що сукупність доказів, що залишились після виключення з обсягу доказової бази доказів, отриманих внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, є недостатньою для підтвердження або спростування доведеності вини заявника у інкримінованих йому кримінальних правопорушеннях. Крім того, виправлення встановлених порушень прав заявника потребує здійснення повторного дослідження наявних доказів та обумовлює необхідність переоцінки їх достовірності.
      82. Велика Палата виходить із того, що в основі визнаних міжнародною судовою установою порушень конвенційних прав заявника лежать суттєві процедурні помилки, які ставлять під сумнів результати усього судового провадження, свідчать про невідповідність вимогам Конвенції вироку щодо ОСОБА_1 в частині визнання заявника винуватим в умисному вбивстві, а отже дають підстави вважати його засудження несправедливим.
      83. Виходячи із зазначених фактичних та правових підстав, Велика Палата Верховного Суду вважає, що постановлені рішення суду у кримінальній справі щодо заявника в частині епізоду розбійного нападу й умисного вбивства ОСОБА_1 , подружжя ОСОБА_15 не можуть залишатися в силі та підлягають скасуванню.
      Щодо меж перегляду судових рішень за виключними обставинами та відповідних повноважень Великої Палати Верховного Суду
      84. Констатований ЄСПЛ характер порушень, їхня правова природа, стадія провадження, на якій вони були допущені і на якій можуть бути виправлені, дають підстави вважати, що виправлення цих порушень можна здійснити шляхом застосування такого заходу індивідуального характеру, як повторний перегляд справи за епізодом обвинувачення ОСОБА_1 у вчиненні злочинів за пунктами 1, 4, 6 частини 2 статті 115, ч. 4 ст. 187 КК України.
      85. Під час нового розгляду суду необхідно дати належну оцінку всім зібраним у справі доказам з точки зору їх допустимості, належності, достовірності та достатності у своєму взаємозв`язку для висновку про винуватість чи невинуватість засудженого ОСОБА_1 у вчиненні злочинів за цим епізодом обвинувачення.
      86. Що стосується інших Конвенційних порушень, які визнано ЄСПЛ, зокрема, порушення статті 3 Конвенції у зв`язку з неналежними умовами тримання заявника під вартою у Дніпровському СІЗО, порушення статті 3 Конвенції у зв`язку з триманням заявника у металевій клітці під час судових засідань у Верховному Суді України, статті 34 Конвенції у зв`язку з відмовою органів влади надати заявнику копії документів для його заяви до Суду, Велика Палата Верховного Суду, зазначає наступне.
      87. Ці визнанні ЄСПЛ порушення прав заявника мали місце в минулому, а на період розгляду заяви ОСОБА_1 . Великою Палатою Верховного Суду він не зазнає тих негативних наслідків, які встановлено міжнародною судовою установою.
      88. З огляду на викладене, повторний розгляд справи саме з цих підстав не може бути адекватним способом поновлення прав заявника, порушення яких визнано рішенням ЄСПЛ, оскільки: 1) заявник не продовжує зазнавати негативних наслідків від таких порушень, 2) заявнику була призначена справедлива сатисфакція за встановлені порушення його прав, 3) порушення його прав не були наслідком судових рішень, ухвалених на національному рівні.
      89. Констатований міжнародною судовою установою зміст порушень прав заявника під час досудового розслідування вимог пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції дають підстави вважати, що їх виправлення можливо здійснити під час нового судового розгляду, оскільки на цій стадії відновить свою дію принцип презумпції невинуватості заявника і він зможе реалізувати своє право на захист у порядку, встановленому КПК України 1960 року.
      90. Водночас, установлене ЄСПЛ недотримання права ОСОБА_1 на захист не вплинуло на законність і обґрунтованість судових рішень у частині засудження заявника за іншими епізодами злочинів, оскільки порушень конвенційних прав заявника під час судового провадження у іншій частині обвинувачення міжнародною судовою установою констатовано не було.
      91. Норми статті 400-21 КПК України 1960 року, якими регламентовано повноваження суду за результатами перегляду судових рішень з підстави, встановленої пунктом другим частини першої статті 400-12 КПК України 1960 року, передбачають можливість часткового скасування судових рішень з направленням справи на новий судовий розгляд у відповідній частині.
      92. Оскільки Велика Палата здійснює перегляд за виключними обставинами рішень судів, прийнятих на національному рівні, щодо яких ЄСПЛ констатував порушення Україною Конвенції, то задоволення вимог ОСОБА_1 про скасування винесених щодо нього вироку та ухвали у тій частині, в якій не встановлено жодних порушень Україною міжнародних зобов`язань, буде виходом суду за межі вказаного перегляду та порушенням принципу правової визначеності.
      93. Виходячи з наведеного, вимоги заяви ОСОБА_1 про скасування вироку і ухвали суду за іншими епізодами обвинувачення є безпідставними, а тому не можуть бути предметом перевірки Великої Палати Верховного Суду.
      Щодо підсудності кримінальної справи під час нового розгляду
      94. Кримінальну справу щодо ОСОБА_1 розглянув Апеляційний суд Дніпропетровської області, якому на час розгляду були підсудні справи про злочини, за вчинення яких Кримінальним кодексом України передбачалося покарання у виді довічного позбавлення волі (пункт 2 частини 1 статті 34 КПК України 1960 року).
      95. Після внесення Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року № 2453-VІ змін до КПК України 1960 року всі кримінальні справи розглядаються районними, районними у містах, міськими та міськрайонними судами (стаття 33 КПК України 1960 року в редакції цього Закону).
      96. У зв`язку зі зміною кримінально-процесуального законодавства судом першої інстанції у кримінальній справі щодо ОСОБА_1 повинен бути місцевий суд, який визначається для розгляду конкретної справи за правилами територіальної підсудності, встановленими статтями 37, 38 КПК України 1960 року.
      97. З огляду на зазначене, новий розгляд справи має здійснюватися місцевим судом Дніпропетровської області, визначеним Дніпровським апеляційним судом.
      Щодо запобіжного заходу
      98. Міжнародною судовою установою не було констатовано порушень конвенційних прав під час судового провадження у частині обвинувачення заявника за скоєння злочинів, за які засуджено ОСОБА_1 національним судом і визначено таке покарання:
      - за частиною 3 статті 187 КК України 7 років позбавлення волі;
      - за частиною 3 статті 262 КК України 10 років позбавлення волі;
      - за статтею 257 КК України 7 років позбавлення волі;
      - за частиною 2 статті 186 КК України 5 років позбавлення волі;
      - за частиною 2 статті 345 КК України 3 роки позбавлення волі;
      - за частиною 1 статті 263 КК України 3 роки позбавленні волі.
      99. Остаточне покарання на підставі статті 70 КК України призначалося судом у вироку ОСОБА_1 шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим.
      100. Строк покарання ОСОБА_1 обчислювався з моменту затримання - з 15 січня 2005 року.
      101. Велика Палата констатує, що із частковим скасуванням вироку в частині засудження ОСОБА_1 за пунктами 1, 4, 6 частини 2 статті 115, частини 4 статті 187 КК України припиняються правові підстави для продовження тримання його в умовах позбавлення свободи в порядку виконання призначеного судом покарання.
      102. Водночас, призначене покарання за іншими епізодами злочинів, за які засуджено ОСОБА_1 цим же вироком суду, на момент розгляду його заяви Великою Палатою Верховного Суду, заявник уже відбув.
      103. У заявника виникає право не залишатися позбавленим волі інакше, ніж за умов, визначених у параграфі 1 статті 5 Конвенції.
      104. Відповідно до частини 1 статті 129 Конституції України ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.
      105. У зв`язку з викладеним у суду виникає потреба визначитися із запобіжним заходом щодо ОСОБА_1
      106. Після скасування вироку суду на стадії виключного провадження не існує іншого суду, окрім Великої Палати Верховного Суду, який би міг вирішити щодо заявника питання про запобіжний захід.
      107. Запобіжні заходи передбачені статтями 148, 149 КПК України 1960 року застосовуються до підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого за наявності достатніх підстав вважати, що ця особа намагатиметься ухилитися від слідства і суду або від виконання процесуальних рішень, перешкоджати встановленню істини у справі або продовжити злочинну діяльність, з метою запобігти таким спробам.
      108. Принцип недоторканності особи закріплений у статті 14 КПК України 1960 року, як один з основоположних у кримінальному судочинстві. Складовою цього принципу є обов`язок держави негайно звільнити кожного, хто незаконно позбавлений волі або утримується під вартою понад строк, передбачений законом чи судовим вироком.
      109. Ця вимога національного законодавства узгоджується з практикою ЄСПЛ у справі « Руслан Яковенко проти України» (Ruslan Yakovenko v. Ukraine) від 04 червня 2015 року, де Суд визнав невиправданим продовжуване тримання заявника під вартою, яке не було частиною строку його покарання у вигляді позбавлення волі (пункти 67, 70).
      110. Обґрунтування будь-якого строку тримання під вартою, незалежно від того, наскільки коротким він є, має бути переконливо продемонстроване державними органами (пункт 69 рішення від 17 жовтня 2013 року у справі «Таран проти України» (Taran v. Ukraine), пункт 266 рішення від 30 квітня 2013 року у справі «Тимошенко проти України» (Timoshenkov. Ukraine), пункт 125 рішення від 15 жовтня 2015 року у справі «Бєлозоров проти Росії та України»(Belozorov v. Russia and Ukraine)).
      111. Відповідно до практики ЄСПЛ тримання особи під вартою без відповідного судового рішення, а також на підставі рішень суду, винесених на стадії судового розгляду за процедурою КПК України 1960 року без визначення кінцевих строків тримання під вартою, суперечить вимогам статті 5 Конвенції (пункт 98 рішення від 10 лютого 2011 року у справі «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine)).
      112. Запобіжні заходи (домашній арешт та тримання під вартою), які обмежують гарантоване частиною 1 статті 29 Конституції України право людини на свободу та особисту недоторканність, можуть бути застосовані судом на новій процесуальній стадії - стадії судового провадження, зокрема під час підготовчого судового засідання, лише за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставі та в порядку, встановлених законом.
      113. Такий підхід відповідає практиці ЄСПЛ, який у рішенні від 15 грудня 2016 року у справі «Ігнатов проти України» (Ignatovv. Ukraine) вказав, що судовий контроль на новій процесуальній стадії при продовженні дії запобіжних заходів, пов`язаних з обмеженням права особи на свободу та особисту недоторканність, має відбуватися з обґрунтуванням підстав такого продовження (пункт 36).
      114. ОСОБА_1 обвинувачується у вчиненні особливо тяжких, насильницьких злочинів за пунктами 1, 4, 6 частини 2 статті 115, частини 4 статті 187 КК України, однак із урахуванням обставин, встановлених Рішенням ЄСПЛ, тяжкість висунутих звинувачень сама по собі не може виступати достатньою підставою для взяття заявника під варту.
      115. З огляду на зазначене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне звільнити ОСОБА_1 з-під варти.
      Зважаючи на викладене та керуючись статтями 148, 149, 149-1, 150, 155, 156, 165, 370, 400-21, 400-22, 400-24 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року, статтями 459, 467 та пунктом 15 розділу ХІ «Перехідні положення» Кримінального процесуального кодексу України, параграфом 3 розділу 4 «Перехідні положення» Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», Велика Палата Верховного Суду,
      П О С Т А Н О В И Л А:
      Заяву ОСОБА_1 про перегляд судових рішень у зв`язку зі встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом задовольнити.
      Вирок Апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 січня 2006 року та ухвалу Верховного Суду України від 03 жовтня 2006 року щодо засудження ОСОБА_1 за пунктами 1, 4, 6 частини 2 статті 115, частини 4 статті 187 КК України - скасувати.
      Направити справу в цій частині на новий судовий розгляд.
      Вважати ОСОБА_1 засудженим за скоєння таких злочинів:
      - за частиною 3 статті 187 КК України - до 7 років позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна;
      - за частиною 2 статті 186 КК України - до 5 років позбавлення волі;
      - за частиною 2 статті 345 КК України - до 5 років позбавлення волі;
      - за частиною 1 статті 263 КК України - до 3 років позбавлення волі;
      - за статтею 257 КК України - до 7 років позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна;
      - за частиною 3 статті 262 КК України - до 10 років позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна.
      У відповідності до статті 70 КК України визначити ОСОБА_1 остаточне покарання за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим 10 років позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна.
      У решті судові рішення щодо ОСОБА_1 залишити без зміни.
      Дніпровському апеляційному суду визначити підсудність справи за конкретним місцевим судом.
      ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , з-під варти звільнити негайно.
      Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя
      В. С. Князєв
      Суддя-доповідач
      О.Г. Яновська
      Судді:
      Н. О. Антонюк С. В. Бакуліна В. В. Британчук М. І. Гриців Д. А. Гудима В. І. Данішевська Ж. М. Єленіна
      О. С. Золотніков О. Р. Кібенко Н. П. Лященко О. Б. Прокопенко Л. І. Рогач О. М. Ситнік В. Ю. Уркевич
      Джерело: ЄДРСР 87703415
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      16 жовтня 2019 року
      м. Київ
      Справа № 761/5156/13-ц
      Провадження № 14-425цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді -доповідача Гудими Д. А.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю.
      розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивачка) до Товариства з обмеженою відповідальністю фірма «Консоль ЛТД» (далі - відповідач) про визнання майнового права на об`єкт інвестування та права на отримання квартири в натурі
      за касаційною скаргою відповідача на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 11 квітня 2013 року, ухвалене суддею Пономаренко Н. В., й ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 24 травня 2017 року, постановлену колегією суддів у складі Панченка М. М., Ратнікової В. М. і Борисової О. В.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. 25 лютого 2013 року позивачка звернулася до суду з позовною заявою, в якій просила :
      1.1. Визнати за позивачкою майнове право на двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 загальною проектною площею 76,4 кв. м (далі – квартира), що знаходиться на четвертому поверсі у будинку АДРЕСА_1 (далі - будинок), як на частку в об`єкті незавершеного будівництва згідно з договором пайової участі у фінансуванні будівництва № 0614/322-155 від 2 березня 2004 року (далі - договір).
      1.2. Визнати за позивачкою право на отримання в натурі квартири площею, що буде визначена після обмірів, проведених бюро технічної інвентаризації.
      2. Мотивувала позовну заяву такими обставинами :
      2.1. 2 березня 2004 року позивачка уклала з відповідачем договір, згідно з яким вона сплатила відповідачеві 160 440,00 грн як внесок у спільну діяльність, а він зобов`язався завершити будівництво будинку відповідно до проекту та вимог державних будівельних норм з виділенням позивачці після закінчення будівництва частки у вигляді квартири.
      2.2. Позивачка виконала зобов`язання за договором у повному обсязі, що підтверджує довідка відповідача від 9 квітня 2012 року № 1211/4.
      2.3. Відповідач порушив встановлений договором строк введення будинку в експлуатацію, внаслідок чого позбавив позивачку можливості оформити право власності на квартиру. Вказане стало підставою для звернення до суду.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. 11 квітня 2013 року Шевченківський районний суд міста Києва ухвалив рішення, яким задовольнив позовні вимоги частково: визнав за позивачкою майнові права на квартиру як на частку в об`єкті незавершеного будівництва згідно з договором; у задоволенні іншої позовної вимоги - відмовив.
      4. Мотивував рішення так :
      4.1. Позивачка повністю виконала її обов`язки за договором, сплативши на користь відповідача кошти у сумі 160 440 грн, що підтверджують копія квитанції до прибуткового касового ордера № 34 від 23 березня 2004 року та довідка відповідача від 9 квітня 2012 року № 1211/4.
      4.2. Позивачка у повному обсязі виконала умови додаткової угоди про внесення змін і доповнень до договору від 22 вересня 2011 року (далі - додаткова угода), що підтверджують відповідні квитанції.
      4.3. Відповідач не виконав договірні зобов`язання, оскільки не передав відповідні документи для оформлення права власності позивачці, а будинок, в якому розташована квартира, не введений в експлуатацію.
      4.4. Позивачка, сплативши всю суму паю згідно з договором і додатковою угодою, набула майнові права на квартиру як на частку в об`єкті незавершеного будівництва згідно з договором, а тому позов у цій частині слід задовольнити.
      4.5. Відповідно до статті 331 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту завершення будівництва або з моменту прийняття його в експлуатацію, якщо це передбачено договором або законом. А тому у задоволенні іншої позовної вимоги необхідно відмовити.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      5. 24 травня 2017 року Апеляційний суд міста Києва постановив ухвалу, якою залишив без змін рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 11 квітня 2013 року.
      6. Мотивував ухвалу так :
      6.1. Майнове право можна визначити як «право очікування», що є складовою частиною майна як об`єкта цивільних прав. Вказане підтверджують висновки Верховного Суду України, викладені у постанові від 30 березня 2016 року у справі № 6-265цс16.
      6.2. Виконання грошових зобов`язань за інвестиційною угодою, а саме повна сплата вартості об`єкта інвестування (стовідсоткова передоплата), підтверджує вчинення дій, спрямованих на виникнення юридичних фактів, необхідних і достатніх для отримання права вимагати переходу права власності на об`єкт будівництва або набуття майнових прав на цей об`єкт. Вказане підтверджують висновки Верховного Суду України, сформульовані у постановах від 2 жовтня 2013 року у справі № 6-98цс13 і від 25 вересня 2013 року у справі № 6-85цс13.
      6.3. До спірних правовідносин не застосовуються висновки Верховного Суду України, сформульовані у справах № 6-1502цс15 і № 6-290цс16, оскільки правовідносини у тих справах відрізняються від правовідносин у справі № 761/5156/13-ц.
      6.4. Оскільки позивачка сплатила повну вартість квартири, існують юридичні підстави для визнання за нею майнових прав на квартиру як на об`єкт цивільних прав.
      6.5. З огляду на принцип юридичної визначеності за відсутності серйозного порушення судом першої інстанції норм права немає підстав для втручання у його рішення від 11 квітня 2013 року, що набуло статусу остаточного.
      6.6. Оскарження відповідачем через чотири роки рішення суду першої інстанції виглядає як «оскарження заради оскарження»: відповідач не обґрунтував порушення його прав та інтересів позивачкою, яка у повному обсязі виконала її договірні зобов`язання.
      6.7. Звертаючись до суду з позовною заявою, позивачка обрала такий спосіб захисту порушеного права, який, на її думку, є ефективним і не заборонений законом.
      6.8. Суд першої інстанції обґрунтовано відмовив позивачці у задоволенні вимоги про виділення об`єкта інвестування в натурі, оскільки на час розгляду справи у суді першої інстанції будинок мав статус об`єкта незавершеного будівництва.
      6.9. Доводи апеляційної скарги щодо недотримання судом першої інстанції правил підсудності є безпідставними, оскільки не узгоджуються з вимогами Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі - Закон України про визнання банкрутом).
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      7. 20 вересня 2017 року відповідач звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 11 квітня 2013 року й ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 24 травня 2017 року та ухвалити нове рішення - про відмову у задоволенні позову. Також просить закрити провадження у справі.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      8. 24 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      9. Мотивував ухвалу тим, що відповідач оскаржує рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 11 квітня 2013 року й ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 24 травня 2017 року з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      10. Відповідач мотивує касаційну скаргу так :
      10.1. 16 липня 2012 року Господарський суд Автономної Республіки Крим постановив ухвалу у справі № 5002-4/2325-2012 про порушення провадження у справі про банкрутство відповідача.
      10.2. Відповідно до статті 12 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» 12 березня 2015 року Господарський суд Київської області у справі № 911/5186/14 постановив ухвалу про порушення провадження у справі про банкрутство відповідача.
      10.3. 4 серпня 2016 року Господарський суд Київської області прийняв постанову у справі № 911/5186/14 про визнання відповідача банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.
      10.4. До юрисдикції господарських судів належать усі справи про банкрутство, а також справи з майновими вимогами до боржника, щодо якого порушено справу про банкрутство.
      10.5. Позивачка звернулася з позовом у цій справі у лютому 2013 року, а тому спір має розглядати Господарський суд Київської області.
      10.6. Суди не врахували приписи пунктів 3.4 і 3.5 договору.
      10.7. Позивачка не довела порушення її майнових прав та обрала неправильний спосіб захисту.
      10.8. Суди першої й апеляційної інстанцій безпідставно не врахували висновки Верховного Суду України, сформульовані у постанові від 2 грудня 2015 року у справі № 6-1502цс15.
      (2) Позиції інших учасників справи
      11. Позивачка відзив на касаційну скаргу не подала.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо юрисдикції суду
      12. Згідно з частиною першою статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      13. Відповідач у касаційній скарзі вказує, що справа належить до юрисдикції господарського суду, а тому її слід розглядати за правилами господарського судочинства відповідно до частини четвертої статті 10 Закону України про визнання банкрутом.
      14. Закон України про визнання банкрутом у редакції Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 22 грудня 2011 року № 4212-VI (далі - Закон України № 4212-VI) у частині четвертій статті 10 визначив, що суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника.
      15. Крім того, підпункт 1 пункту 7 розділу X «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України про визнання банкрутом у редакції Закону України N 4212-VI доповнив частину першу статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) пунктом 7, згідно з яким господарським судам стали підвідомчі справи у всіх майнових спорах з вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство.
      16. 4 листопада 2012 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання господарських зобов`язань» від 2 жовтня 2012 року № 5405-VI (далі - Закон України № 5405-VI), який, зокрема, вніс зміни до Закону України про визнання банкрутом у редакції Закону України № 4212-VI, яка за винятком деяких положень на той час ще не набрала чинності.
      17. Закон України № 5405-VI у пункті 6 його розділу I доповнив розділ X «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України про визнання банкрутом в редакції Закону України N 4212-VI пунктом 1-1, згідно з яким положення Закону України про визнання банкрутом застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження в яких порушено після набрання чинності цим Законом; положення Закону України про визнання банкрутом, що регулюють ліквідаційну процедуру, застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження у яких порушено до набрання чинності цим Законом, якщо на момент набрання ним чинності господарським судом не було прийнято постанову про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.
      18. Згідно з пунктом 1 розділу ІІ Закону України № 5405-VI зазначений пункт 6 його розділу I набирав чинності одночасно із Законом України N 4212-VI.
      19. Відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо подальшого удосконалення адміністрування податків і зборів» № 5518-VI від 6 грудня 2012 року (далі - Закон України № 5518-VI) частину четверту статті 10 Закону України про визнання банкрутом у редакції Закону України N 4212-VI (пункт 13 Закону України № 5518-VI), яка на той час ще не набрала чинності, та пункт 7 частини першої статті 12 ГПК України (пункт 14 Закону України № 5518-VI) викладено в новій редакції.
      20. Закон України № 5518-VI набрав чинності з 1 січня 2013 року, крім пунктів 13 і 14 розділу I цього Закону, які набрали чинності одночасно із Законом України про визнання банкрутом у редакції Закону України № 4212-VI.
      21. Відповідно до пункту 1 розділу X «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України про визнання банкрутом у редакції Закону України № 4212-VI ця редакція Закону про визнання банкрутом набирала чинності через рік з дня його опублікування, крім окремих положень, до яких не належали частина четверта статті 10 та підпункт 1 пункту 7 розділу X «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону.
      22. Закон України про визнання банкрутом у редакції Закону України № 4212-VI був вперше офіційно опублікований у газеті «Голос України» 18 січня 2012 року. Отож, частина четверта статті 10 Закону України про визнання банкрутом у редакції Закону України N 4212-VI (зі змінами, внесеними Законами України № 5405-VI і № 5518-VI) і пункт 7 частини першої статті 12 ГПК України у редакції Закону України про визнання банкрутом у редакції Закону України N 4212-VI (зі змінами, внесеними Законами України № 5405-VI і № 5518-VI) відповідно до пункту 1 розділу Х «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України про визнання банкрутом у редакції Закону України № 4212-VI набрали чинності 19 січня 2013 року.
      23. Таким чином, пункт 7 частини першої статті 12 ГПК України у редакції Закону України про визнання банкрутом у редакції Закону України N 4212-VI (зі змінами, внесеними Законами України № 5405-VI і № 5518-VI) та частина четверта статті 10 Закону України про визнання банкрутом у редакції Закону України N 4212-VI (зі змінами, внесеними Законами України № 5405-VI і № 5518-VI) з 19 січня 2013 року встановили юрисдикцію господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, щодо всіх майнових спорів з вимогами до боржника у такій справі.
      24. Проте Закон України про визнання банкрутом (зокрема і його частина четверта статті 10) у редакції Закону України N 4212-VI (зі змінами, внесеними Законом України № 5405-VI) згідно з пунктом 1-1розділу X «Прикінцеві та перехідні положення» не може бути застосований до справ про банкрутство, провадження в яких порушено до 19 січня 2013 року, якщо на цю дату господарський суд прийняв постанову про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.
      25. Аналогічні висновки щодо застосування норм права Велика Палата Верховного Суду сформулювала у пунктах 24-29, 40-42 постанови від 14 лютого 2018 року у справі № 456/20/16-ц, постанові від 26 червня 2018 року у справі № 372/3584/16-ц, у пунктах 21-27 постанови від 28 листопада 2018 року № 333/2242/16-ц, у пунктах 18-27, 29 постанови від 29 травня 2019 року у справі № 1609/6645/12.
      26. З метою забезпечення юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду бере до уваги її висновки, сформульовані у постановах від 27 лютого 2019 року у справі № 761/32696/13-ц, від 20 березня 2019 року у справі № 761/20612/15-ц, від 29 травня 2019 року у справі № 761/20844/13-ц, від 26 червня 2019 року у справі № 761/3428/15-ц та від 9 жовтня 2019 року у справі № 761/28769/13-ц.
      27. Вирішуючи питання про юрисдикцію суду у справі № 761/5156/13-ц, як і в справі № 761/20844/13-ц, Велика Палата Верховного Суду бере до уваги, що у матеріалах справи є копія постанови Господарського суду Київської області від 4 серпня 2016 року про визнання відповідача банкрутом (т. 1, а. с. 157-161). Згідно з цією постановою провадження у справі про банкрутство відповідача порушено ухвалою Господарського суду Київської області від 12 березня 2015 року, оскільки відповідно до статті 12 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» у зв`язку з неможливістю здійснювати правосуддя судами Автономної Республіки Крим та міста Севастополя на тимчасово окупованих територіях змінено територіальну підсудність судових справ, підсудних розташованим на території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя судам, і господарські справи Господарського суду Автономної Республіки Крим стали підсудні Господарському суду Київської області.
      28. Крім того, у постанові від 29 травня 2019 року у справі № 761/20844/13-ц Велика Палата Верховного Суду взяла до уваги той факт, що на час розгляду справи у суді першої інстанції до нього не надходило жодних відомостей про порушення щодо відповідача справи про банкрутство.
      29. Зазначена обставина також має місце і у справі № 761/5156/13-ц.Про порушення 16 липня 2012 року Господарським судом Автономної Республіки Крим провадження у справі № 5002-4/2325-2012 про банкрутство відповідачаостанній зазначив аж в апеляційній скарзі (т. 1, а. с. 153-156), поданій у січні 2017 році на рішення суду першої інстанції, яке набрало чинності ще 15 квітня 2013 року.
      30. На час перегляду справи в апеляційному порядку будинок вже був прийнятий в експлуатацію, а позивачка, як встановив суд апеляційної інстанції, «уже володіє майновими правами на об`єкт інвестування, оскільки повністю сплатила пайовий внесок на об`єкт інвестування, і в неї існують правові підстави для оформлення в майбутньому права власності на спірну квартиру».
      31. Право на справедливий розгляд судом, яке гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), має розумітися у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру(див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі «Пономарьов проти України» (Ponomaryov v. Ukraine) від 3 квітня 2008 року, заява № 3236/03, § 40), зокрема з метою виправлення «суттєвих недоліків» або «судової помилки» («Сутяжник проти Росії» (Sutyazhnik v. Russia) від 23 липня 2009 року, заява № 8269/02, § 35).
      32. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду констатує відсутність підстав для відступу від принципу юридичної визначеності у цій справі, відхиляє доводи відповідача щодо юрисдикції господарського суду та вважає, що справу належить розглядати за правилами цивільного судочинства. Такий висновок щодо юрисдикції сформульований Великою Палатою Верховного Суду у постановах в аналогічних справах (від 27 лютого 2019 року у справі № 761/32696/13-ц, від 20 березня 2019 року у справі № 761/20612/15-ц, від 29 травня 2019 року у справі № 761/20844/13-ц, від 26 червня 2019 року у справі № 761/3428/15-ц та від 9 жовтня 2019 року у справі № 761/28769/13-ц), і відступати від нього у справі № 761/5156/13-ц немає підстав.
      (1.2) Щодо суті спору
      33. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили таке :
      33.1. 2 березня 2004 року позивачка та відповідач уклали договір.
      33.2. Сторони зобов`язалися спільно діяти для досягнення господарської мети - будівництва будинку та введення його в експлуатацію. Позивачка зобов`язалася внести у спільну діяльність кошти у сумі 160 440,00 грн, а відповідач - власними силами та із залученням трудових ресурсів, механізмів, устаткування, а також дольових коштів юридичних і фізичних осіб закінчити будівництво будинку відповідно до проекту та вимог ДБН і передати позивачці квартиру (пункти 1.1, 3.1, 3.2 договору).
      33.3. Грошові та майнові вклади учасників, а також об`єкт нерухомості є спільною частковою власністю учасників відповідно до розміру їх внесків у спільну діяльність. Після оформлення права власності пайовика відповідно до умов договору, припиняється право спільної часткової власності, і кожна із сторін розпоряджається виділеною їй часткою у створеному сторонами згідно з цим договором об`єкті на власний розсуд (пункт 3.3 договору).
      33.4. За умови виконання пайовиком зобов`язань, передбачених пунктом 3.1 договору, пайовик набуває право на пайову (дольову) участь у будівництві, а відповідач втрачає право розпоряджатись вказаною у цьому договорі часткою пайовика інакше як в інтересах і за згодою останнього (пункт 3.7 договору).
      33.5. Запланований строк закінчення будівництва об`єкта - ІІ квартал 2006 року (пункт 3.4 договору).
      33.6. 22 вересня 2011 року позивачка та відповідач уклали додаткову угоду про внесення змін і доповнень до договору. Згідно з умовами додаткової угоди сторони, зокрема, погодили збільшення розміру пайового внеску за договором на 9 850 доларів СШАта термін закінчення будівництва і введення об`єкта в експлуатацію - 31 липня 2012 року.
      33.7. Позивачка повністю виконала її зобов`язання за договором, сплативши на користь відповідача 160 440,00 грн (підтверджує копія квитанції до прибуткового касового ордера № 34 від 23 березня 2004 року та довідка відповідача від 9 квітня 2012 року № 1211/4), а також повністю виконала умови додаткової угоди щодо внесення додаткових коштів (підтверджують квитанції, надані представником позивача).
      34. Об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага (частина перша статі 177 ЦК України).
      35. Майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами (частини перша та друга статті 190 ЦК України).
      36. Під майновим правом слід розуміти «право очікування», що є складовою частиною майна як об`єкта цивільних прав. Майнове право засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому. Тобто, майнове право - це обмежене речове право, за яким його власник наділений певними, але не всіма, правами щодо майна (див. постанову Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі № 6-265цс16).
      37. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками апеляційного суду про те, що майновим правом на об`єкт незавершеного будівництва є обумовлене договором право набуття у майбутньому права власності на нерухоме майно, яке виникає тоді, коли настали певні, але не всі, юридичні передумови, необхідні та достатні для набуття речового права.
      38. За змістом частини першої статті 15 та частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.Вимога для захисту порушеного права має відповідати змісту цього права та характеру його порушення.
      39. Одним зі способів захисту цивільних прав, з яким особа має право звернутися до суду, є вимога про визнання права (пункт 1 частини другої статті 16 ЦК України).
      40. Через невиконання відповідачем умов договору позивачка звернулася до суду з позовом про визнання майнового права на квартиру як на частку в об`єкті незавершеного будівництва згідно з договором, а також про визнання за позивачкою права на отримання в натурі квартири площею, що буде визначена після обмірів, проведених бюро технічної інвентаризації.
      41. Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, визнав за позивачкою майнові права на квартиру як на частку в об`єкті незавершеного будівництва згідно з договором, а у задоволенні іншої позовної вимоги відмовив.
      42. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
      43. Відповідач у касаційній скарзі вказує, що суди не встановили обставини, які мають значення для правильного вирішення справи.
      44. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що пункт 1 статті 6 Конвенції не гарантує встановлення обставин, на існуванні яких наполягає одна зі сторін. Крім того, хоча вказаний пункт зобов`язує суди обґрунтовувати їхні рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може різнитися залежно від характеру рішення (див. mutatis mutandis§ 58 рішення Європейського суду з прав людини від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України» (Seryavin and Others v. Ukraine, заява № 4909/04), § 54 рішення цього ж суду від 28 жовтня 2010 року у справі «Трофимчук проти України» (Trofimchuk v. Ukraine, заява № 4241/03)).
      45. Велика Палата Верховного Суду вважає, що доводи про те, що позивачка не довела порушення її прав не можуть бути підставами для скасування постановлених у справі судових рішень. Такі доводи зводяться до переоцінки встановлених судами обставин, яка виходить за межі розгляду справи у суді касаційної інстанції.
      46. Крім того, оскільки у касаційній скарзі відсутні доводи щодо незаконності оскаржених судових рішень у частині відмови в задоволенні вимоги про визнання за позивачкою права на отримання в натурі квартири, суд касаційної інстанції діє з урахуванням визначених законом меж розгляду ним справи.
      47. Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (стаття 526 ЦК України).
      48. Боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту (стаття 527 ЦК України).
      49. Відповідно до статті 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
      50. Власником об`єкта будівництва або результату інших будівельних робіт є замовник, якщо інше не передбачено договором (стаття 876 ЦК України).
      51. Оскільки відповідач не виконав належним чином зобов`язань за договором, не визнає майнових прав позивачки на спірне нерухоме майно, хоч вона і сплатила пайові внески у повному обсязі, тобто вчинила дії, спрямовані на виникнення юридичних фактів, необхідних і достатніх для отримання права вимагати переходу майнових прав на об`єкт, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, обґрунтовано вважав, що є підстави для визнання за позивачкою майнових прав на квартиру.
      52. Висновки Верховного Суду України, викладені у постанові від 2 грудня 2015 року у справі № 6-1502цс15, Велика Палата Верховного Суду у справі № 761/5156/13-ц не застосовує, оскільки, як правильно зазначив апеляційний суд, правовідносини сторін в обох справах суттєво відрізняються.
      53. Висновки судів щодо вимоги про визнання майнових прав на об`єкт незавершеного будівництва узгоджуються з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах від 27 лютого 2019 року у справі № 761/32696/13-ц, від 20 березня 2019 року у справі № 761/20612/15-ц та від 29 травня 2019 року у справі № 761/20844/13-ц.
      54. Враховуючи характер спірних правовідносин, а також встановлені судами попередніх інстанцій обставини, Велика Палата Верховного Суду вважає, що обраний позивачкою спосіб захисту порушених прав не заборонений законом та у світлі цієї справи є ефективним, оскільки іншим шляхом захистити її права позивачка не могла. Тому необґрунтованими є доводи касаційної скарги щодо неналежності такого обраного позивачкою способу захисту її прав як визнання за нею майнових прав на квартиру як на частку в об`єкті незавершеного будівництва.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      55. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення (пункт 1 частини першої статті 409 ЦПК України).
      56. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (стаття 410 ЦПК України).
      57. Ураховуючи наведені вище висновки, Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 11 квітня 2013 року й ухвала Апеляційного суду міста Києва від 24 травня 2017 року є правильними по суті та законними рішеннями. Тому їх слід залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
      (2.2) Щодо судових витрат
      58. Велика Палата Верховного Суду не здійснює розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, оскільки відповідач був звільнений від сплати судового збору за подання касаційної скарги згідно з ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 вересня 2017 року.
      Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю фірма «Консоль ЛТД» залишити без задоволення.
      2. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 11 квітня 2013 року й ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 24 травня 2017 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Д. А. Гудима
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      В. С. Князєв
      Т. О. Анцупова
      Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна
      Н. П. Лященко
      Ю. Л. Власов
      О. Б. Прокопенко
      Ж. М. Єленіна
      Л. І. Рогач
      О. С. Золотніков
      О. М. Ситнік
      В. Ю. Уркевич
      Джерело: ЄДРСР 87640675
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      27 листопада 2019 року
      м. Київ
      Справа № 242/4741/16-ц
      Провадження № 14-515цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Пророка В. В.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула в письмовому провадженні справу за позовом ОСОБА_1 до Селидівського міського управління юстиції у Донецькій області про стягнення судових витрат та відшкодування моральної шкоди
      за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Апеляційного суду Донецької області від 23 серпня 2017 року, ухвалене колегією суддів Новіковою Г. В., Гапоновою А. В., Космачевською Т. В.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У жовтні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до Селидівського міського суду Донецької області з позовом до Селидівського міського управління юстиції у Донецькій області (далі - Селидівське МУЮ у Донецькій області) про стягнення судових витрат та моральної шкоди.
      2. Позовні вимоги мотивовані тим, що у відділі державної виконавчої служби Селидівського МУЮ у Донецькій області (далі - ВДВС Селидівського МУЮ) перебуває на виконанні виконавчий лист, виданий Київським районним судом м. Донецька 01 червня 1993 року, згідно з яким ОСОБА_2 зобов`язаний повернути позивачу борг, але на момент подання позову він не виконаний.
      3. Ухвалою Київського районного суду міста Донецька від 16 березня 2012 року задоволена скарга ОСОБА_1 на дії ВДВС Селидівського МУЮ: визнано, що діями ВДВС Селидівського МУЮ порушені права позивача.
      4. Для звернення із зазначеною скаргою до суду позивач був змушений користуватися послугами адвоката, за які сплатив грошові кошти у сумі 26 435,00 російських рублів, що еквівалентно 6 608,00 грн.
      5. Також, на думку позивача, незаконними діями ВДВС Селидівського МУЮ йому завдані моральні страждання через неможливість протягом більше 20 років отримати свої грошові кошти, які, зокрема, виразилися у нервозності, відчутті безпорадності.
      6. ОСОБА_1 просив стягнути з ВДВС Селидівського МУЮ: витрати на оплату зазначеної правової допомоги у сумі 6 608,00 грн та відшкодування моральної шкоди у сумі 5 000,00 грн.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      7. Ухвалою Селидівського міського суду Донецької області від 17 листопада 2016 року замінений первісний відповідач - ВДВС Селидівського МУЮ, на належного - Селидівський міський відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Донецькій області (далі - Селидівський МВ ДВС).
      8. Рішенням Селидівського міського суду Донецької області від 23 грудня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено з тих мотивів, що позивач не надав достатніх доказів для підтвердження того факту, що він, подаючи зазначену скаргу, скористався послугами фахівця у галузі права та сплатив за його послуги відповідну суму грошових коштів.
      9. Також суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для компенсації моральної шкоди, оскільки відповідно до ухвали Київського районного суду м. Донецька від 16 березня 2012 року передбачене задоволення скарги позивача, тому відновлення його порушеного права є достатньою компенсацією завданої позивачу моральної шкоди.
      10. Рішенням Апеляційного суду Донецької області від 23 серпня 2017 року апеляційна скарга ОСОБА_1 задоволена частково: оскаржуване рішення суду першої інстанції скасоване, у задоволенні позову відмовлено, вирішене питання про розподіл судових витрат.
      11. Рішення суду апеляційної інстанції, крім іншого, мотивовано тим, що у спорі, де відповідачем є орган державної влади, необхідно у передбаченому процесуальним законом порядку вирішити питання про залучення до розгляду справи відповідного територіального органу Державної казначейської служби України (далі - ДКСУ), що не було зроблено судом першої інстанції.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      12. У жовтні 2017 року ОСОБА_1 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Апеляційного суду Донецької області від 23 серпня 2017 року, в якій просить скасувати це рішення апеляційного суду та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. При цьому позивач посилається на порушення норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права.
      13. Касаційна скарга, крім іншого, мотивована тим, що територіальний орган ДКСУ не порушував його прав, а тому не повинен бути відповідачем у цій справі.
      Рух справи в суді касаційної інстанції
      14. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - ЦПК України) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією ЦПК України, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією ЦПК України.
      15. Згідно із частиною першою статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
      16. Ухвалою Верховного Суду від 17 травня 2019 року відкрите касаційне провадження у справі.
      17. 04 вересня 2019 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права й формування єдиної правозастосовчої практики у спорах щодо визначення належного відповідача у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, зокрема органами державної виконавчої служби. Крім того, колегія вважає за необхідне відступити від висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 08 листопада 2017 року у справі № 761/13921/15-ц (провадження № 6-99цс17).
      18. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 01 жовтня 2019 року справа прийнята для розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      19. Велика Палата Верховного Суду, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      20. Суди встановили, що ухвалою Київського районного суду м. Донецька від 16 березня 2012 року задоволена скарга ОСОБА_1 на неправомірні дії ВДВС Селидівського МУЮ та встановлено, що ВДВС Селидівського МУЮ неналежним чином виконував судове рішення від 19 травня 1993 року Київського районного суду м. Донецька щодо стягнення на користь позивача грошових коштів.
      21. Відмовляючи у компенсації моральної шкоди, суд першої інстанції зробив висновок, що ухвалою Київського районного суду м. Донецька від 16 березня 2012 року задоволена скарга позивача, тому відновлення його порушеного права є достатньою компенсацією завданої позивачу моральної шкоди.
      22. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове про відмову у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції зазначив, що у спорі, де відповідачем є орган державної влади, необхідно у передбаченому процесуальним законом порядку вирішити питання про залучення до розгляду справи відповідного територіального органу ДКСУ. Розглядаючи позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди, спричиненої ВДВС Селидівського МУЮ, суд першої інстанції розглянув справу без вирішення питання про залучення до участі у справі відповідного територіального органу ДКСУ. Незалучення до розгляду справи відповідного територіального органу ДКСУ є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення коштів з відповідного органу державної влади.
      23. Велика Палата Верховного Суду не погоджується із цим висновком апеляційного суду з таких підстав.
      24. Згідно з частиною першою статті 1173 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
      25. У частині першій статті 1174 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.
      26. Правовою підставою для цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю державного виконавця під час проведення виконавчого провадження, є правопорушення, що включає як складові елементи шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв`язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини. Належним доказом протиправних (неправомірних) рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця є, як правило, відповідне судове рішення (вирок) суду, що набрало законної сили, або відповідне рішення вищестоящих посадових осіб державної виконавчої служби, інші докази.
      27. Відповідно до частини другої статті 2, частини першої статті 170 ЦК України учасниками цивільних відносин є: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права. Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.
      28. Згідно частини другої статті 48 ЦПК України позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.
      29. Відповідно до частини другої статті 30 ЦПК України (в редакції, чинній на момент пред`явлення позову) позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.
      30. Тлумачення частини другої статті 30 ЦПК України (в редакції, чинній на момент пред`явлення позову) дозволяє зробити висновок, що належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, заподіяною органом державної влади, їх посадовою або службовою особою є держава як учасник цивільних відносин. При цьому держава бере участь у справі як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай, орган, діями якого заподіяну шкоду. Разом із тим, залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів ДКСУ чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки ДКСУ чи її територіальний орган не є тим суб`єктом який порушив права чи інтереси позивача.
      31. Так, сам факт стягнення коштів із Державного бюджету України не може бути підставою для обов`язкового залучення до участі у справі відповідачем ДКСУ чи її територіального органу. У разі сприйняття подібного підходу до участі у справах про стягнення коштів, відшкодування шкоди завжди необхідно було б щоразу залучати суб`єкта, який здійснює управління рахунком, на якому розміщені грошові кошти відповідача.
      32. Разом із тим варто зауважити, що у практиці Верховного Суду існують різні підходи щодо визначення належного відповідача у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, зокрема органами державної виконавчої служби. Цей висновок зроблено на підставі аналізу постанов Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 750/1591/18-ц, постанов Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 11 квітня 2018 року у справі № 461/4137/14, від 01 серпня 2018 року у справі № 520/4116/16-ц та від 20 лютого 2019 року у справі № 489/515/17, постанов Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 10 липня 2018 року у справі № 910/3007/16 та від 20 червня 2019 року в справі № 910/17999/17.
      33. У зазначених судових рішеннях Верховного Суду різняться висновки щодо статусу ДКСУ у справах, де відповідачами виступають державні органи (держава) як сторони спору, яка має здійснювати відшкодування за порушені права позивачів від імені держави у разі присудження такого відшкодування. Зокрема, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 750/1591/18-ц погодилась з рішенням суду першої інстанції в частині стягнення відшкодування шкоди безпосередньо з органу державної влади, яким (посадовими чи службовими особами якого) її завдано, не вимагаючи залучення ДКСУ. Разом з тим у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 20 лютого 2019 року у справі № 489/515/17 викладено висновок, який зводиться до того, що належними відповідачами у справах про відшкодування шкоди, заподіяної державою (зокрема, через неналежне забезпечення державною виконавчою службою виконання судового рішення), є держава Україна в особі Міністерства юстиції України та ДКСУ.
      34. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважує, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (RYSOVSKYY v. UKRAINE, № 29979/04, § 70, ЄСПЛ, від 20 жовтня 2011 року).
      35. ЄСПЛ також вказує, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, № 76943/11, § 123, ЄСПЛ, від 29 листопада 2016 року). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, ЄСПЛ, від 22 листопада 1995 року).
      36. Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з`ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (VYERENTSOV v. UKRAINE, № 20372/11, § 65, ЄСПЛ, від 11 квітня 2013 року; DEL RIO PRADA v. SPAIN, № 42750/09, § 93, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2013 року).
      37. Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (стаття 4 ЦПК Україниу редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій; нині - стаття 5 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року).
      38. Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України.
      39. Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.
      40. Згідно з практикою ЄСПЛ, поняття «якість закону» означає, що національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (пункт 39 рішення у справі «C.G. та інші проти Болгарії» («C. G. and Others v. BULGARIA»), заява № 1365/07; пункт 170 рішення у справі «Олександр Волков проти України», заява № 21722/11).
      41. У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (пункти 31-32 рішення від 11 листопада 1996 року у справі «Кантоні проти Франції» («CANTONI v. FRANCE»), заява № 17862/91; пункт 65 рішення від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України», заява «№ 20372/11).
      42. Вирішуючи правову проблему, з метою забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики, Велика Палата Верховного Суду робить такі висновки.
      43. З урахуванням того, що саме на державу покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне вказати, що належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав. Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від висновку Верховного Суду України, який міститься у постанові від 08 листопада 2017 року у справі № 761/13921/15-ц (провадження № 6-99цс17), оскільки Верховний Суд України не робив висновку про обов`язкове залучення ДКСУ та неможливість задоволення позову у разі незалучення цього органу. Велика Палата Верховного Суду також вважає, що в ухвалі Верховного Суду від 04 вересня 2019 року, якою справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду, міститься помилкове посилання на постанову Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16, оскільки в тій справі зроблений висновок про повернення сум виконавчого збору, надміру сплачених до Державного бюджету України, а не про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, і не зроблено висновку про обов`язкове залучення ДКСУ та неможливість задоволення позову у разі незалучення.
      44. Держава бере участь у справі як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай, орган, діями якого завдано шкоду. Разом із тим, залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів ДКСУ чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не Державна казначейська служба України чи її територіальний орган.
      45. Порядок виконання судових рішень про стягнення коштів з державного органу визначений Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» від 05 червня 2012 року № 4901-VI, яким встановлено, що виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.
      46. ДКСУ та її територіальний орган можуть бути залучені до участі у справі з метою забезпечення завдань цивільного судочинства, однак їх незалучення не може бути підставою для відмови у позові.
      47. Враховуючи вищевикладене, Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим висновок суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позову з підстав незалучення відповідного територіального органу ДКСУ. Відмовивши у задоволенні позову з формальних міркувань, апеляційний суд не переглянув справу по суті.
      48. Вирішуючи позовні вимоги позивача в частині стягнення судових витрат Велика Палата Верховного Суду вважає, що справа в цій части позовних вимог підлягає закриттю з огляду на таке.
      49. Судові витрати - це передбачені законом витрати (грошові кошти) сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, понесені ними у зв`язку з її розглядом та вирішенням, а у випадках їх звільнення від сплати - це витрати держави, які вона несе у зв`язку з вирішенням конкретної справи.
      50. Порядок розподілу та відшкодування судових витрат регламентується виключно процесуальним законодавством.
      51. Розподіл судових витрат у цивільній справі мав проводити суд, який ухвалював судове рішення у справі пропорційно до розміру задоволених позовних вимог (стаття 88 ЦПК України, 2004 року).
      52. Судові витрати не є збитками в розумінні статті 22 ЦК України, не входять до складу ціни позову і не можуть стягуватися як збитки.
      53. У разі коли питання про судові витрати не було вирішено при ухваленні рішення, суд, що його ухвалив, вирішує питання відповідно до пункту 4 частини першої статті 220 ЦПК України 2004 за заявою осіб, які беруть участь у справі, чи з власної ініціативи шляхом ухвалення додаткового рішення. У зв`язку з цим питання про судові витрати не можуть вирішуватись іншим судом або шляхом пред`явлення позову в іншій справі.
      54. Судові витрати були понесені позивачем в якості оплати послуг на правову допомогу при розгляді його скарги на дії ВДВС Селидівського МУЮ. Питання про відшкодування судових витрат не може вирішуватись іншим судом або шляхом пред`явлення позову в іншій справі.
      55. Згідно з частиною третьою статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
      56. Оскільки Селидівський міський суд Донецької області також розглянув вимогу про стягнення судових витрат та ухвалив рішення по суті, зазначене рішення першої інстанції, так само, як і рішення апеляційного суду, не відповідає вимогам закону та підлягає скасуванню у вказаній частині.
      57. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      58. Згідно з пунктами 2 та 5 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд; скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій у відповідній частині і закрити провадження у справі у цій частині.
      59. Відповідно до пунктів 1, 2 і 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів
      60. Відповідно до частини першої статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі у відповідній частині з підстав, передбачених статтею 255 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених у його статтях 19-22, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги.
      61. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про часткове задоволення касаційної скарги ОСОБА_1 , скасування рішення Апеляційного суду Донецької області від 23 серпня 2017 року в частині відмови у задоволенні позову про стягнення моральної шкоди та направлення справи у цій частині до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду, а також про скасування рішення суду першої та апеляційної інстанцій у частині стягнення судових витрат та закриття провадження в справі у цій частині позовних вимог.
      Щодо судових витрат
      62. Частиною 13 статті 141 ЦПК України передбачено, що, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      63. Оскільки справа передана для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції, тобто її розгляд не закінчено, тому питання про розподіл судових витрат не вирішується.
      Керуючись частиною першою статті 400, пунктами 2 і 5 частини першої статті 409, частиною третьою статті 411, частинами першою та другою статті 414, статтями 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
      Рішення Апеляційного суду Донецької області від 23 серпня 2017 року в частині відмови у задоволенні позову про стягнення моральної шкоди скасувати, справу у цій частині направити для продовження розгляду до Донецького апеляційного суду.
      Рішення Селидівського міського суду Донецької області від 23 грудня 2016 року та рішення Апеляційного суду Донецької області від 23 серпня 2017 року про відмову у задоволенні позову в частині стягнення судових витрат скасувати, провадження в справі у цій частині закрити.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      В. В. Пророк
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      О. Р. Кібенко
      Т. О. Анцупова
      В. С. Князєв
      С. В. Бакуліна
      Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук
      Н. П. Лященко
      Ю. Л. Власов
      О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців
      Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська
      О. М. Ситнік
      О. С. Золотніков
      О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна
      В. Ю. Уркевич
      О. Г. Яновська
      Повний тест постанови складений 06 лютого 2020 року
      Джерело: ЄДРСР 87640679
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      18 грудня 2019 року
      м. Київ
      Справа № 826/2323/17
      Провадження № 11-79апп19
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді-доповідача Золотнікова О. С.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач) до старшого слідчого в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України Басюка Романа Івановича (далі - відповідач) про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити дії
      за касаційною скаргою позивача на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 лютого 2017 року, постановлену суддею Добрянською Я. І., й ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 4 квітня 2017 року, постановлену колегією суддів у складі Бужак Н. П., Костюк Л. О. і Троян Н. М.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У лютому 2017 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, в якій просив:
      1.1. Визнати протиправною відмову відповідача у наданні копій документів та інформації, які позивач вимагав у заяві від 30 листопада 2016 року.
      1.2. Зобов`язати відповідача не пізніше 5 днів з дня набрання постановою суду законної сили надати позивачу:
      1.2.1. Засвідчену копію адресованої відповідачу заяви Голови правління Всеукраїнської громадської організації «Народний вирок» Ситєнкова М. М. від 1 листопада 2016 року № 10.11.2016 (далі - заява № 10.11.2016), перша й остання сторінки якої були опубліковані 28 листопада 2016 року на вебсайті «Політрада».
      1.2.2. Копію відповіді, наданої уповноваженою особою Генеральної прокуратури України на заяву № 10.11.2016.
      1.2.3. Інформацію про результати розслідування кримінального провадження № 42015000000001998 щодо незаконного заволодіння державним майном службовими особами Державного управління справами та Комплексу відпочинку «Пуща-Водиця» на користь екс-Генерального прокурора України ОСОБА_4, ексміністра юстиції України ОСОБА_5, екс-Голови Верховної Ради України ОСОБА_6, екскерівника Державного управління справами ОСОБА_7 й інших осіб, щодо майна яких проводиться розслідування.
      1.2.4. Інформацію про те, чи проводиться розслідування у межах кримінального провадження № 42015000000001998 стосовно позивача (або за фактом заволодіння державним майном службовими особами Державного управління справами та Комплексу відпочинку «Пуща-Водиця» нібито на користь позивача), які обставини перевіряються щодо позивача (яка фабула кримінального правопорушення, чи внесене прізвище позивача до цієї фабули в Єдиний реєстр досудових розслідувань).
      2. Мотивував позовну заяву такими обставинами :
      2.1. 25 вересня 2015 року Генеральна прокуратура України розпочала досудове розслідування у кримінальному провадженні № 42015000000001998 за фактами заволодіння державним майном в особливо великих розмірах, зловживання службовим становищем, зокрема, службовими особами Державного управління справами та Комплексу відпочинку «Пуща-водиця».
      2.2. 28 листопада 2016 року на вебсайті «Політрада» була оприлюднена неправдива інформація щодо позивача із зображенням першої й останньої сторінок адресованої відповідачу заяви № 10.11.2016, в якій Голова правління Всеукраїнської громадської організації «Народний вирок» ОСОБА_8 звинувачував позивача у нібито незаконному заволодінні державним майном Комплексу відпочинку «Пуща-водиця» Державного управління справами.
      2.3. 30 листопада 2016 року з метою підготовки додатків до позовної заяви, яку позивач має намір подати проти власника вебсайта «Політрада», Всеукраїнської громадської організації «Народний вирок» та їх посадових осіб, позивач звернувся до відповідача із заявою про надання йому належно засвідчених копій документів та інформації, необхідних для захисту конституційних прав і свобод.Просив надати належним чином засвідчені копії адресованої відповідачеві заяви № 10.11.2016 та відповіді слідчого на цю заяву, а також просив надати таку інформацію:
      про результати розслідування кримінального провадження № 42015000000001998 щодо незаконного заволодіння державним майном службовими особами Державного управління справами та Комплексу відпочинку «Пуща-Водиця» на користь екс-Генерального прокурора України ОСОБА_4, ексміністра юстиції України ОСОБА_5, екс-Голови Верховної Ради України ОСОБА_6, екскерівника Державного управління справами ОСОБА_7 й інших осіб, щодо майна яких проводиться розслідування;
      чи проводиться розслідування у межах цього кримінального провадження щодо позивача(або за фактом заволодіння державним майном службовими особами Державного управління справами та Комплексу відпочинку «Пуща-Водиця» на користь позивача) та які саме обставини перевіряються щодо нього (яка фабула кримінального правопорушення, чи внесено прізвище позивача до цієї фабули в Єдиний реєстр досудових розслідувань).
      2.4. Відповідач листом від 26 грудня 2016 року № 17/1/5-34844-15 повідомив позивача про те, що згідно з вимогами статей 221 і 222 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) неможливо задовольнити вимоги, викладені у заяві від 30 листопада 2016 року.
      2.5. Запитана позивачем інформація не є конфіденційною, службовою або такою, що за змістом статті 162 КПК України містить охоронювану законом таємницю; копії запитаних документів є загальнодоступними, їх оригінали є у кримінальному провадженні; відмова у наданні цих документів для ознайомлення відповідно до частини першої статті 221 КПК України не допускається.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. 17 лютого 2017 року Окружний адміністративний суд міста Києва постановив ухвалу, якою відмовив у відкритті провадження в цій справі, оскільки вважав, що справу треба розглядати за правилами кримінального судочинства.
      4. Мотивував ухвалу так :
      4.1. Частина друга статті 303 КПК України передбачає можливість оскаржити інші рішення, дії чи бездіяльності слідчого або прокурора (тобто ті, котрі не передбачені частиною першою цієї статті) під час підготовчого провадження у суді згідно з правилами статей 314 - 316 КПК України.
      4.2. Оскільки позовні вимоги стосуються дій слідчого - відмови у наданні інформації та документів у кримінальному провадженні, - які врегульовані нормами КПК України, цей спір треба розглядати за правилами кримінального судочинства.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      5. 4 квітня 2017 року Київський апеляційний адміністративний суд постановив ухвалу, якою залишив без змін ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 лютого 2017 року.
      6. Мотивував ухвалу так :
      6.1. Спірні правовідносини стосуються дій відповідача про надання інформації в межах кримінального провадження №42015000000001998.
      6.2. Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) регламентує порядок розгляду не всіх публічно-правових спорів, а лише тих, які виникають у результаті здійснення суб`єктом владних повноважень управлінських функцій і розгляд яких безпосередньо не віднесено до юрисдикції інших судів.
      6.3. У рішенні Конституційного Суду України №6-рп/2001 від 23 травня 2001 року зазначено, що кримінальне судочинство - це врегульований нормами КПК України порядок діяльності органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду (судді) щодо порушення, розслідування, розгляду і вирішення кримінальних справ, а також діяльність інших учасників кримінального процесу - підозрюваних, обвинувачених, підсудних, потерпілих, цивільних позивачів і відповідачів, їх представників та інших осіб з метою захисту конституційних прав, свобод та законних інтересів. Захист прав і свобод людини не може бути надійним без надання їй можливості оскаржити до суду окремі процесуальні акти, дії чи бездіяльність органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду. Але таке оскарження може здійснюватись у порядку, встановленому КПК України, оскільки відповідна діяльність посадових осіб вказаних органів має особливості та не належить до управлінської сфери. Тому спірні правовідносини не є управлінськими, а повноваження відповідача у цих правовідносинах регламентовані КПК України.
      6.4. Захист прав позивача з урахуванням обов`язковості дотримання вимог частини третьої статті 2 КАС України вимагав би від адміністративного суду перевірити дотримання відповідачем вимог КПК України. Адміністративний суд не має повноважень провести таку перевірку та відновити порушені у рамках кримінального процесу права позивача. Тому обґрунтованими є висновки суду першої інстанції про те, що справу треба розглядати за правилами кримінального судочинства.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      7. 21 квітня 2017 року позивач звернувся з касаційною скаргою, в якій, вказуючи на порушення норм процесуального права, просить скасувати ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 лютого 2017 року й ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 4 квітня 2017 року, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      8. 31 січня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду постановив ухвалу, якою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Мотивував ухвалу тим, що позивач оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      9. Позивач мотивує касаційну скаргу так :
      9.1. Позивач звернувся до відповідача із заявою про надання належним чином засвідчених копій документів та інформації, необхідних для підготовки позовної заяви за правилами цивільного судочинства.
      9.2. Оскільки позивач не є стороною захисту у кримінальному провадженні № 42015000000001998, він звернувся до відповідача за законодавством про інформацію, а не у порядку, визначеному КПК України.
      9.3. КПК України не встановлює порядок оскарження відмови слідчого у наданні інформації особі, яка не є стороною кримінального провадження.
      (2) Позиція іншого учасника справи
      10. 18 травня 2017 року Генеральна прокуратура України подала заперечення на касаційну скаргу, в яких просила залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені рішення - без змін.
      11. Мотивувала заперечення так :
      11.1. Спір слід розглядати за правилами КПК України, оскільки позовні вимоги стосуються дій відповідача, пов`язаних із відмовою у наданні інформації та документів у кримінальному провадженні.
      11.2. Законність процесуальних актів, дій чи бездіяльності, вчинених під час здійснення процесуальних повноважень, не можна перевіряти за межами передбаченого законом процесуального контролю. Вказане відповідає висновкам Верховного Суду України, сформульованим у постанові від 16 вересня 2015 року у справі № 21-1666а15, а також висновкам Вищого адміністративного суду України, викладеним в ухвалі від 17 травня 2016 року у справі № 826/6761/15.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      12. Предметом спору є визнання протиправною відмови відповідача у наданні позивачеві копій документів та інформації, що стосуються кримінального провадження № 42015000000001998, і зобов`язання відповідача надати запитані документи й інформацію.
      13. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.
      14. Завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб`єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження (частини перша та друга статті 2 КАС України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду).
      15. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності (пункт 1 частини другої статті 17 КАС України у вказаній редакції).
      16. Суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України редакції, чинній на час звернення з позовом до суду).
      17. Близькі за змістом приписи, що визначають завдання й основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється і не поширюється юрисдикція адміністративних судів, є у статтях 2, 4 і 19 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду.
      18. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      19. Велика Палата Верховного Суду уже висловлювала думку про те, що публічно-правовим вважається, зокрема, спір, в якому сторони правовідносин виступають одна щодо іншої не як рівноправні, і в якому одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції та може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. Необхідною ознакою суб`єкта владних повноважень є виконання ним публічно-владних управлінських функцій саме у тих правовідносинах, в яких виник спір (див., наприклад, пункт 5.7 постанови від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17, пункти 28-30 постанови від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16).
      20. Відповідач, надаючи відповідь на заяву позивача, діяв як сторона кримінального провадження та відмовив позивачу у наданні інформації з підстав, передбачених КПК України.
      21. Порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України (частина перша статті 1 КПК України).
      22. Завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура (стаття 2 КПК України).
      23. Відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, вважав, що позовні вимоги слід розглядати за правилами кримінального судочинства, оскільки вони стосуються дій відповідача, врегульованих КПК України.
      24. Слідчий, прокурор зобов`язаний за клопотанням сторони захисту, потерпілого, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, надати їм матеріали досудового розслідування для ознайомлення, за виключенням матеріалів про застосування заходів безпеки щодо осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, а також тих матеріалів, ознайомлення з якими на цій стадії кримінального провадження може зашкодити досудовому розслідуванню. Відмова у наданні для ознайомлення загальнодоступного документа, оригінал якого знаходиться в матеріалах досудового розслідування, не допускається (частина перша статті 221 КПК України).
      25. За змістом наведених приписів право на ознайомлення з матеріалами досудового розслідування має обмежене коло осіб, а саме: сторона захисту, потерпілий, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження. За змістом § 3 глави 3 КПК України стороною захисту є, зокрема, підозрюваний.
      26. Суди першої й апеляційної інстанцій не встановили, що досудове розслідування у межах кримінального провадження № 42015000000001998 було розпочате саме щодо позивача за фактом вчинення ним кримінального правопорушення. У позовній заяві позивач хоч і вказав про те, що його нібито стосується звинувачення у незаконному заволодінні державним майном Комплексу відпочинку «Пуща-Водиця» Держаного управління справами, проте суди на підставі матеріалів справи не встановили наявність у позивача на момент звернення із заявою від 30 листопада 2016 року навіть статусу підозрюваного у межах кримінального провадження № 42015000000001998. Отже, станом на час звернення до відповідача з відповідною заявою права на ознайомлення з матеріалами кримінального провадження у позивача не було, про що він обґрунтовано зазначав в апеляційній і касаційній скаргах.
      27. Оскільки позивач оскаржує відмову у наданні документів та інформації не з підстав порушення його прав як сторони у кримінальному провадженні, Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими висновки судів першої й апеляційної інстанцій про те, що цей спір слід розглядати за правилами кримінального судочинства.
      28. Більше того, з огляду на те, що позивач визначив відповідачем посадову особу Генеральної прокуратури України, розгляд заявлених вимог в окремому судовому процесі неможливий і за правилами цивільного судочинства, відповідачем в якому можуть бути лише фізичні та юридичні особи і держава (частина друга статті 30 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, що була чинною на час звернення із позовною заявою; частина друга статті 48 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду).
      29. Позивач обґрунтував його вимоги тим, що документи, які є у матеріалах кримінального провадження № 42015000000001998, необхідні для звернення з іншим позовом за правилами цивільного судочинства до власника вебсайту «Політрада», Всеукраїнської громадської організації «Народний вирок» та їх посадових осіб, які, на думку позивача, поширили відносно нього недостовірну інформацію.
      30. ЦПК України у редакції, що була чинною на час звернення із позовною заявою, передбачав, що у випадках, коли щодо отримання доказів у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, є складнощі, суд за їх клопотанням зобов`язаний витребувати такі докази. Клопотання про витребування доказів має бути подано до або під час попереднього судового засідання, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться, - до початку розгляду справи по суті із долученням відомостей про неможливість отримання таких доказів особисто стороною або іншою особою, яка бере участь у справі (частина перша статті 137).
      31. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також передбачає право учасника справи, у разі неможливості самостійно надати доказ, подати клопотання про його витребування судом (частина перша статті 84), вказавши, зокрема, вжиті особою, яка подає клопотання, заходи для отримання цього доказу самостійно, докази вжиття таких заходів та (або) причини неможливості самостійного отримання цього доказу (пункт 4 частини другої статті 84). У разі задоволення клопотання суд своєю ухвалою витребовує відповідні докази (частина третя статті 84 ЦПК України).
      32. Отже, у цивільному процесі отримання доказів, щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, є складнощі, відбувається за ухвалою суду за умови, що відповідна особа подасть обґрунтоване клопотання про витребування доказів, в якому доведе, що існують труднощі з їх отриманням, зокрема обґрунтує неможливість подати ці докази самостійно. Тому не є необхідним оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта, який відмовився надати позивачеві інформацію та документи, для того, щоби звернутися з позовом за правилами цивільного судочинства. Збирання доказів для одного судового процесу не має зумовлювати з цією метою ініціювання іншого судового процесу.
      33. Відмова відповідача надати позивачеві документи та інформацію, що стосуються кримінального провадження № 42015000000001998, не впливає на право позивача звернутися до суду за правилами цивільного судочинства до власника вебсайту «Політрада», Всеукраїнської громадської організації «Народний вирок» та їх посадових осіб, які, на думку позивача, поширили стосовно нього недостовірну інформацію. Така відмова може бути використана позивачем у цивільному процесі для обґрунтування клопотання про витребування доказів.
      34. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що словосполучення «заяву не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 109 КАС України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду), «позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 170 КАС України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), «справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 157 КАС України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду), «справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 238 КАС України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) стосуються як позовних вимог, які не можна розглядати за правилами адміністративного судочинства, так і тих вимог, які взагалі не можуть розглядати суди (близькі за змістом висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала, зокрема, у пункті 66 постанови від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц, в пункті 59 постанови від 13 червня 2018 року у справі № 454/143/17-ц і в пункті 37 постанови від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц).
      35. З огляду на наведене, враховуючи зміст заявлених позовних вимог, суб`єктний склад учасників спору, а також відсутність у позивача статусу у кримінальному провадженні № 42015000000001998, Велика Палата Верховного Суду вважає, що ці вимоги не можуть бути предметом окремого судового розгляду. Тому висновки судів першої й апеляційної інстанцій про можливість розгляду спору за правилами кримінального судочинства є помилковими.
      36. Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (див. mutatis mutandis рішення у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України» (Peretyaka and Sheremetyev v. Ukraine) від 21 грудня 2010 року, заяви № 17160/06 та № 35548/06, § 33).
      37. Відсутність у позивача з огляду на його статус у кримінальному провадженні № 42015000000001998 юридичної можливості зобов`язати у позовному провадженні старшого слідчого в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України надати інформацію та документи, необхідні як докази в іншому судовому процесі, який у майбутньому має намір ініціювати позивач, є легітимним обмеженням, покликаним забезпечити юридичну визначеність у застосуванні норм процесуального права. Таке обмеження не шкодить суті права на доступ до суду за правилами цивільного судочинства стосовно поширеної відносно позивача недостовірної, на його думку, інформації, та є пропорційним означеній меті. Остання досягається гарантуванням у ЦПК України права на витребування доказів, необхідних для підтвердження заявлених позовних вимог, якщо в отриманні таких доказів у позивача є складнощі, і він не може надати їх суду самостійно.
      38. Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими доводи заперечень на касаційну скаргу про наявність підстав для застосування до спірних правовідносин висновків Верховного Суду України, сформульованих у постанові від 16 вересня 2015 року у справі № 21-1666а15 та висновків Вищого адміністративного суду України, викладених в ухвалі від 17 травня 2016 року у справі № 826/6761/15, оскільки обставини вказаних справ та справи № 826/2323/17, що характеризують зміст правовідносин і впливають на застосування норм права, відрізняються:
      38.1. У справі № 21-1666а15 суд визначив, що заявлені у ній вимоги слід розглядати за правилами кримінального судочинства, оскільки спір стосувався правомірності дій Генпрокуратури під час розгляду скарги на дії працівників районної прокуратури та прокуратури міста, які перевіряли заяву про злочин і винесли постанову про відмову у порушенні кримінальної справи.
      38.2. У справі № 826/6761/15 фізичні особи звернулися з позовом до прокуратури про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, мотивуючи тим, що прокуратура належним чином не розглянула їхні скарги, які стосувалися порушень, допущених працівниками прокуратури та слідчих під час проведення досудового розслідування у кількох кримінальних провадженнях, в яких позивачі були визнані потерпілими. Тому суд касаційної інстанції дійшов висновку, що справу треба розглядати за правилами кримінального судочинства.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      39. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 349 КАС Українисуд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      40. Згідно з частинами першою та четвертою статті 351 КАС Українипідставою для зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.
      41. Оцінивши аргументи учасників справи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційну скаргу слід задовольнити частково: змінити мотивувальні частини ухвали Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 лютого 2017 року й ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 4 квітня 2017 року з урахуванням висновків, сформульованих у цій постанові, а в іншій частині оскаржені судові рішення залишити без змін.
      (2.2) Щодо судових витрат
      42. Судовий збір, сплачений позивачем у суді касаційної інстанції, слід покласти на позивача.
      Керуючись частинами першою та другою статті 341, пунктом 3 частини першої статті 349, частинами першою та четвертою статті 351, статтями 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
      2. Ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 лютого 2017 року й ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 4 квітня 2017 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови. В іншій частині ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 лютого 2017 року й ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 4 квітня 2017 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      О. С. Золотніков
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      В. С. Князєв
      Т. О. Анцупова
      Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна
      Н. П. Лященко
      В. В. Британчук
      О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов
      Л. І. Рогач
      М. І. Гриців
      О. С. Ткачук
      Д. А. Гудима
      В. Ю. Уркевич
      Ж. М. Єленіна
      О. Г. Яновська
      О. Р. Кібенко
      Відповідно до частини третьої статті 355 КАС України постанову оформив суддя Гудима Д. А.
      Джерело: ЄДРСР 87641522