Постанова ВП-ВС після ЄСПЛ стосовно відмови у перегляді вироку довічно ув'язненому

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 липня 2020 року

м. Київ

Справа № 1-42/2004

Провадження № 13-87зво19

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого судді Князєва В. С.,

судді-доповідача Яновської О.Г.,

суддів: Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л.М., Лященко Н. П., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю.,

за участю секретаря судового засідання Сергійчук Л.Ю.,

засудженого ОСОБА_1 (в режимі відеоконференції),

захисників Ковальчук І.В., Бойкової І.А., Гнатюк Г.І.,

прокурора Антонець О.В.

розглянула в судовому засіданні кримінальну справу за заявою ОСОБА_1 та доповненнями до неї захисників Ковальчук І.В. та Бойкової І.А. про перегляд вироку Апеляційного суду м. Києва від 03 грудня 2004 року, ухвали колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 24 травня 2005 року та постанови Верховного Суду України від 16 травня 2011 року з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом,

ВСТАНОВИЛА :

І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Обставини, встановлені рішенням суду першої інстанції, та короткий зміст рішень судів

1. Вироком Апеляційного суду м. Києва від 03 грудня 2004 року ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Джанкоя АР Крим, мешканця м. Ялти, громадянина України, визнано винним у вчиненні злочинів, передбачених: частиною 1 статті 15, частиною 4 статті 187 Кримінального кодексу України 2001 року (далі - КК України); та частиною 2 статті 17, частиною 3 статті 142; частиною 2 статті 17, частиною 3 статті 215-3; частиною 2 статті 17, пунктами «а», «г», «ж», «з», «і» статті 93; статті 190-1; частиною 2 статті 17, пунктами «г», «з» статті 93; пунктами «а», «в», «ж», «з», «і» статті 93, частини 3 статті 215-3; частини 3 статті 142; частиною 2 статті 145 КК; частиною 1 статті 263 та статті 69 КК України 1960 року (далі - КК України 1960 року).

2. На підставі статті 70 КК України за сукупністю злочинів шляхом поглинання менш суворого покарання більш суворим засудженому визначено остаточне покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю.

3. Цим же вироком засуджено ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , питання про перегляд судових рішень щодо яких не порушується.

4. За вироком суду ОСОБА_1 визнано винуватим у вчиненні особливо тяжких та тяжких злочинів, що були вчинені за таких обставин.

5. Напочатку 2001 року ОСОБА_1 вступив у озброєну банду, організовану ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Засуджені придбали у невстановленої слідством особи пістолет «ТТ» і бойові припаси до нього, ножі з метою вчинення нападів. Ця група осіб, у тому числі в складі банди, неодноразово передавали пістолет разом із бойовими припасами один одному для вчинення злочинів.

6. У січні 2001 року ОСОБА_5 надав ОСОБА_1 житло в кв. АДРЕСА_1 , показав йому пістолет «ТТ» та запропонував вчинити розбійний напад на директора ВАТ «Українські пухові вироби» ОСОБА_6 із метою заволодіння грошима в особливо великому розмірі (250 000 грн). Засуджені розробили план нападу, розподілили ролі між собою та залучили до участі невстановлену слідством особу. ОСОБА_1 озброївся пістолетом із боєприпасами. Нападники приїхали до м. Пирятин, де ОСОБА_2 разом із невстановленою слідством особою чекав у власному автомобілі наближення автомобіля потерпілого та мав подати фарами сигнал ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , котрі перебували біля мосту.

7. Відповідно до відведеної йому ролі, ОСОБА_1 мав кинути дошку із цвяхами під колеса автомобіля «БМВ-740», а після того, як автомобіль з`їде у кювет, засуджені, погрожуючи застосуванням насильства, мали заволодіти грішми, а в разі вчинення опору - вбити усіх осіб в автомобілі. Проте, довести злочин до кінця члени групи не змогли з незалежних від них причин, оскільки автомобіль «БМВ-740» у якому перевозилися гроші, поїхав іншою дорогою.

8. 26 травня 2001 року, коли ОСОБА_1 проходив між 2 та 3 поверхами будинку АДРЕСА_2 , його зупинили співробітники ППСМ ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , котрі несли патрульно-постову службу по охороні громадського порядку. Щоб уникнути затримання за незаконне зберігання вогнепальної зброї, ОСОБА_1 із метою вбивства працівників міліції, здійснив сім пострілів на ураження вказаних осіб. Своїми діями засуджений спричинив ОСОБА_7 поранення живота, тяжке тілесне ушкодження, яке є небезпечним для життя потерпілого в момент його заподіяння та поранив ногу ОСОБА_8 , спричинивши короткочасний розлад здоров`я потерпілому. Після вчинення замаху на життя працівників правоохоронного органу ОСОБА_1 , за допомоги ОСОБА_2 , переховувався в будинку на території дачного кооперативу в Оболонському районі м. Києва.

9. Весною 2001 року ОСОБА_3 роздобув інформацію про директора ресторану «Сантори» - ОСОБА_9 . З метою розбійного нападу на вказану особу, засуджені почали за нею стежити. Розробили план нападу, відповідно до якого їм необхідно було заволодіти швидкісним автомобілем, щоб його реалізувати. Засуджені спланували за допомогою викраденого автомобіля в районі Московського мосту влаштувати ДТП, під час якої заволодіти автомобілем ОСОБА_9 , її привезти до місця проживання, де вони шляхом розбійного нападу мали проникнути в її житло, заволодіти майном, а саму вбити з метою приховування злочину. Діючи згідно плану, з метою незаконного заволодіння транспортним засобом, 2 червня 2001 року, біля 20 год, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , озброївшись пістолетом та ножем приїхали автомобілем ОСОБА_2 на вул. Набережно-Крещатицьку в м. Києві. Обравши автомобіль «Ніссан-Максима», яким керувала ОСОБА_10 , засуджені поїхали за нею слідом. Згідно домовленості, ОСОБА_2 мав зайти в будинок за ОСОБА_10 , вбити її, ключі від автомобіля передати ОСОБА_1 , котрий мав забрати автомобіль зі стоянки. Проте засуджені не змогли довести злочинний намір до кінця з причин, які не залежали від їх волі. Оскільки в під`їзді будинку, до якого зайшла ОСОБА_10 , перебували люди, нападники не вчинили нападу, повернулися до свого автомобіля. У той же день біля 21-22 год засуджені обрали автомобіль «Форд-Скорпіо» КБ «Бліц-таксі», вирішили вбити таксиста з метою заволодіння його майном та транспортним засобом. Розподіливши ролі між собою, ОСОБА_1 автомобілем ОСОБА_2 поїхав за вказаним таксі, а ОСОБА_2 , озброївшись кухонним ножем, зупинив це таксі, сів у нього і спрямував до АДРЕСА_3 . Приїхавши до місця призначення, біля 23 год ОСОБА_2 із метою вбивства, напав на водія таксі ОСОБА_11 , наніс йому удари ножем, спричинив численні колото-різані рани грудей, живота, від яких останній помер. ОСОБА_2 заволодів належними 10 доларами США потерпілого. У цей же час ОСОБА_1 перебував поруч у автомобілі ОСОБА_2 щоб у разі необхідності надати допомогу співучаснику злочину. Засуджені розмістили труп на сидінні автомобіля, вивезли його до паркової зони, де сховали на березі р. Дніпра по вул. Дніпровській набережній у м. Києві. З огляду на те, що директор ресторану «Сантори» закінчила роботу і не перебувала на робочому місці, а також те, що правоохоронні органи могли розшукувати автомобіль, засуджені двома автомобілями виїхали з м. Києва і по дорозі на м. Остер зупинилися у лісовому масиві, де шляхом підпалу знищили автомобіль «Форд-скорпіо», чим спричинили матеріальну шкоду на суму 20 000 грн, заподіявши тяжкі наслідки.

10. 03 червня 2001 року, о другій половині дня під час вживання алкогольних напоїв за місцем проживання ОСОБА_1 у будинку АДРЕСА_4 , ОСОБА_12 заявив, що впізнав його як особу, котра стріляла в працівників міліції, і що повідомить про це до правоохоронних органів. З метою приховати вчинений злочин щодо працівників міліції, маючи умисел на вбивство ОСОБА_12 , засуджений напав на нього. Під час нападу ОСОБА_1 наніс потерпілому удари по голові, чим спричинив лінійний перелом потиличної кістки, крововилив під м`яку оболонку і тканину головного мозку, та 12 ударів кухонним ножем у шию та спину. Унаслідок спричинених діями засудженого поранень, наступила смерть потерпілого.

11. Ухвалою колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 24 травня 2005 року вирок суду щодо ОСОБА_1 в частині засудження за статтею 69 КК України 1960 року скасовано, справу закрито. Перекваліфіковано його дії за одним із епізодів обвинувачення з частини 2 статті 17 - частини 3 статті 142, частини 2 статті 17 - частини 3 статті 215-3, частини 2 статті 17 - пунктів «а», «з», «і» статті 93 КК України 1960 року на частину 1 статті 17 - частину 3 статті 142, частину 1 статті 17 - частину 3 статті 215-3, частину 1 статті 17 - пункти «а», «з», «і» статті 93 КК України 1960 року, призначено покарання за кожне з цих діянь та ухвалено вважати ОСОБА_1 засудженим на підставі статті 42 КК України 1960 року за сукупністю злочинів, передбачених частиною 2 статті 17 - частиною 3 статті 142, частиною 2 статті 17 - частиною 3 статті 215-3, частиною 2 статті 17 - пунктами «а», «г», «ж», «з», «і» статті 93 КК України, статтею 190-1, пунктами «а», «в», «ж», «з», «і» статті 93, частиною 3 статті 215-3, частиною 2 статті 145, частиною 3 статті 142, частиною 1 статті 17 - частиною 3 статті 142, частиною 1 статті 17 - частиною 3 статті 215-3, 1 статті 17 - пунктами «а», «г», «з» статті 93 КК України 1960 року, частиною 1 статті 15 - частиною 4 статті 187, частиною 1 статті 263 КК України, до довічного позбавлення волі з конфіскацією майна, яке є власністю засудженого.

12. 21 жовтня 2010 року рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «ОСОБА_1 проти України» встановлено порушення Україною статей 3, 13, пунктів 1 та 3 статті 5 Конвенції з захисту прав людини та основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція). Водночас ЄСПЛ не встановлено порушень пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції щодо тривалості провадження у справі та відсутності ефективних засобів юридичного захисту проти такої тривалості.

13. ОСОБА_1 звернувся із заявою до Верховного Суду України (далі - ВСУ) про перегляд судових рішень, постановлених щодо нього. За наслідком судового розгляду, постановою ВСУ від 16 травня 2011 року відмовлено в задоволенні заяви ОСОБА_1 про скасування вироку Апеляційного суду м. Києва від 03 грудня 2004 року та ухвали колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 24 травня 2005 року.

14. ВСУ дійшов висновку, що засобом компенсації заявнику може бути сплата присудженого відшкодування моральної шкоди, аналіз причин порушення Конвенції та пошук шляхів усунення цих порушень, вжиття інших заходів загального характеру. Виконання вказаних заходів покладається на компетентні органи державної влади.

Короткий зміст рішення Європейського суду з прав людини

15. Рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд, міжнародна судова установа) у справі «ОСОБА_1 проти України №2» від 12 березня 2019 року (заява №41216/13), яке набуло статусу остаточного 09 вересня 2019 року, констатовано порушення Україною вимог статті 3 Конвенції у зв`язку з відсутністю належної медичної допомоги, доступної заявнику, під час тримання його під вартою з 03 липня 2010 року.

16. Також ЄСПЛ констатував порушення статті 3 Конвенції у зв`язку з тим, що покарання заявника у виді довічного позбавлення волі є таким, яке неможливо скоротити.

17. Водночас Судом визнано неприйнятною скаргу заявника за статтею 3 Конвенції щодо побутових умов тримання його під вартою у Херсонській виправній колонії № 61 і Херсонському СІЗО.

18. ЄСПЛ постановив, що держава-відповідач повинна сплатити на користь ОСОБА_1 750 (сімсот п`ятдесят) євро на відшкодування матеріальної шкоди; 10 000 (десять тисяч) євро в якості відшкодування моральної шкоди, якої заявник зазнав у зв`язку з відсутністю належної медичної допомоги з 03 липня 2010 року; 10 000 (десять тисяч) євро в якості компенсації витрат на правову допомогу, понесених під час провадження у Суді та 20 (двадцять) євро в якості компенсації поштових та інших витрат.

ІІ. ПОЗИЦІЯ ЗАЯВНИКА Й ІНШИХ УЧАСНИКІВ СУДОВОГО ПРОВАДЖЕННЯ

Короткий зміст вимог заяви про перегляд судових рішень та узагальнені доводи заявника

19. У заяві та доповненнях до неї засуджений ОСОБА_1 , захисники Ковальчук І.В. та Бойкова І.А. порушують питання про перегляд судових рішень, просять скасувати вирок Апеляційного суду м. Києва від 03 грудня 2004 року, ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 24 травня 2005 року та постанову Верховного Суду України від 16 травня 2011 року, а справу направити на новий судовий розгляд.

20. ОСОБА_1 вважає, що в цілому судовий розгляд кримінальної справи щодо нього не відповідає вимогам статті 6 Конвенції. Посилається на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, зокрема, порушення його права на захист під час затримання в червні 2001 року. Наполягає на тому, що здійснений 16 травня 2011 року Верховним Судом України перегляд його справи на підставі Рішення ЄСПЛ «ОСОБА_1 проти України» від 21 жовтня 2010 року, не забезпечив відновлення його порушених прав, оскільки щодо нього не вжито на рівні держави додаткових заходів індивідуального характеру. Просить суд визнати, що подальше відбування ним покарання у виді довічного позбавлення волі, яке не передбачає можливості умовно-дострокового звільнення або звільнення за хворобою, є для нього смертною карою з невизначеним терміном виконання. Стверджує, що його перебування в тюрмі порушуватиме його право на життя та становитиме нове порушення Україною положень Конвенції.

21. На обґрунтування доповнень до заяви ОСОБА_1 захисники наводять аргументи, аналогічні викладеним у заяві засудженого та рішенні ЄСПЛ.

22. У судовому засіданні засуджений та захисники підтримали позицію, викладену у заяві та доповненнях.

23. Прокурор висловилась про відсутність підстав для задоволення заяви ОСОБА_1 та його захисників.

ІІІ. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ ТА МОТИВИ, ЯКИМИ КЕРУВАВСЯ СУД ПРИ УХВАЛЕННІ ПОСТАНОВИ

Загальні положення щодо правових наслідків констатованих ЄСПЛ порушень Конвенції

24. Україна взяла на себе зобов`язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 Конвенції). Вказана гарантія реалізується шляхом урахування норм Конвенції та практики ЄСПЛ в національному праві, зокрема, з огляду на статтю 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон № 3477-IV), згідно з якою суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.

25. Крім того, відповідно до статті 2 Закону № 3477-IV та статті 46 Конвенції держава Україна зобов`язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ в будь-якій справі, в якій вона є стороною.

26. Згідно зі статтею 41 Конвенції, якщо ЄСПЛ визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право держави, яка була стороною у справі, передбачає лише часткову компенсацію, ЄСПЛ, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.

27. Положеннями глави 3 Закону № 3477-IV передбачено, що для виконання рішення ЄСПЛ, яким констатовано порушення Україною Конвенції, мають вживатися заходи індивідуального та загального характеру.

28. За статтею 10 Закону № 3477-IV додатковими щодо виплати відшкодування (статті 7-9 цього Закону) заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ.

29. Згідно з частиною 3 статті 10 Закону № 3477-IV відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі.

30. У Рекомендації № R (2000) 2 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини від 19 січня 2000 року (далі - Рекомендація № R (2000) 2) Комітет Міністрів закликав Договірні Сторони, до перегляду своїх національних правових систем з метою забезпечення адекватних можливостей повторного розгляду справи, включаючи поновлення провадження, у випадках, коли Суд визнав порушення Конвенції, особливо:

- коли потерпіла сторона і далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;

- коли рішення Суду спонукає до висновку, що a) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції по суті, або b) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи недоліки, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.

Щодо застосування заходів, направлених на відновлення попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum)

31. Звертаючись із заявою про скасування судових рішень у кримінальній справі та направлення справи на новий судовий розгляд, заявник порушує питання про забезпечення йому на підставі рішення ЄСПЛ права на такий захід індивідуального характеру як відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який він мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum).

32. З урахуванням Рекомендації № R (2000) 2, Велика Палата Верховного Суду розглядає підстави для вирішення питання про призначення нового розгляду справи за заявами ОСОБА_1 та захисників.

33. Зокрема, як убачається з Рішення ЄСПЛ у справі «ОСОБА_1 проти України №2», визнаючи порушення статті 3 Конвенції у зв`язку з відсутністю належної медичної допомоги, доступної заявнику, під час тримання його під вартою з 03 липня 2010 року, Суд указав, що вказаною статтею Конвенції покладено на державу обов`язок захищати фізичне благополуччя осіб, позбавлених свободи, наприклад, шляхом надання їм необхідної медичної допомоги.

34. Розглядаючи питання, чи було реагування держави на захворювання заявника ефективним, Суд проаналізував ту обставину, що ОСОБА_1 страждав на рецидив ТБ легень, це стало підставою для його переведення 03 липня 2010 року до Херсонської виправної колонії, яка спеціалізувалася на лікуванні ТБ.

35. Суд взяв до уваги аргументи заявника, який стверджував про ненадання йому належного паліативного лікування під час тримання під вартою.

36. Дійшовши висновку про порушення положень Конвенції щодо заявника у зв`язку з неспроможністю органів влади забезпечити охорону його здоров`я під час тримання під вартою з 03 липня 2010 року і надалі, ЄСПЛ указав на відсутність в Україні будь-яких законодавчих норм щодо забезпечення паліативного лікування в установах виконання покарань (пункти 71-72, 152 Рішення).

37. Розглядаючи твердження заявника, що його покарання у виді довічного позбавлення волі було таким, яке неможливо скоротити, ЄСПЛ звернув увагу на загальні принципи, сформульовані у справі «Вінтер та інші проти Сполученого Королівства (VinterAnd Othersv The UnitedKingdom), пункти 103-122).

38. Згідно вказаних принципів Конвенцією не заборонено застосування покарання у виді довічного позбавлення волі до осіб, яких було визнано винними у вчиненні особливо тяжких злочинів. Однак, щоб таке покарання відповідало вимогам статті 3 Конвенції, воно має бути dejure ide factoтаким, яке може бути скороченим, що означає як наявність у засудженого перспективи звільнення, так і можливості перегляду. Такий перегляд повинен охоплювати оцінку наявності законних підстав пенологічного характеру для подальшого тримання засудженого під вартою. До цих підстав належить покарання, стримування, захист суспільства та реабілітація.

39. Тому закріплені у національному законодавстві критерії та умови перегляду повинні бути достатньо чіткими та визначеними, а також відображати відповідну практику Суду. Визначеність у цьому питанні є не тільки загальною вимогою принципу верховенства права, а й лежить в основі процесу реабілітації, який може ускладнитися, якщо порядок перегляду покарання та перспективи звільнення є неясними або невизначеними. Отже, засуджені, яким було обрано покарання у виді довічного позбавлення волі, мають право від самого початку знати, що вони повинні зробити для того, щоб питання про їхнє дострокове звільнення було розглянуто та за яких умов (пункт 168 Рішення).

40. Застосовуючи вказані принципи у справі за заявою ОСОБА_1 , Суд зазначив, що в Україні засуджені до довічного позбавлення волі можуть розраховувати на звільнення лише у двох випадках: якщо вони страждають на серйозне захворювання, несумісне з подальшим триманням під вартою, або якщо помилувані Президентом (пункти 73 ,74, 79, 82 і 86 Рішення).

41. Проте у першому випадку подальше одужання, якщо таке можливо, означає кінець свободи цієї особи та її повернення до установи виконання покарань (пункти 73, 169 Рішення).

42. Водночас, зміна покарання у виді довічного позбавлення волі у зв`язку зі смертельним захворюванням означає лише те, що засудженому дозволяється померти вдома або у хоспісі, а не у стінах установи виконання покарань, не може вважатися «перспективою звільнення» (Рішення ЄСПЛ у справі «Вінтер та інші проти Сполученого Королівства» (VinterAnd Othersv The UnitedKingdom), заява № 66069/09 та 2 інші, пункт 127, та «Матіошаітіс та інші проти Литви» (Matiosaitis and others v. Lithuania), заява № 22662/13 та 7 інших, пункт 162).

43. Міжнародною судовою установою в рамках справи за заявою ОСОБА_1 проаналізовано законодавство та практику здійснення президентського помилування, що є єдиною можливістю пом`якшити покарання у виді довічного позбавлення волі в Україні.

44. Суд дійшов висновку, що засуджені, яким обрано покарання у виді довічного позбавлення волі, від самого початку не знають, що вони повинні робити для того, щоб питання про їхнє дострокове звільнення було розглянуто та за яких умов.

45. Разом із тим, ЄСПЛ погодився з аргументами скаржника, що обчислення двадцятирічного строку позбавлення волі, що замінює довічне позбавлення волі у випадку президентського помилування, тлумачиться по-різному. Підстави для застосування обчислення невідомі (пункти 157, 176 Рішення). Існуючий Порядок помилування в Україні не зобов`язує ні Комісію у питаннях помилування, ні Президента України обґрунтовувати свої рішення, прийняті за клопотаннями про помилування.

46. Крім того, відсутність у Президента України та підконтрольних йому органів державної влади зобов`язання обґрунтовувати свої рішення за клопотаннями про помилування, обтяжується відсутністю процедури будь-якого судового перегляду цих рішень.

47. Суд визнав, що за таких обставин здійснення засудженими до довічного позбавлення волі свого права на перегляд їхнього покарання через президентське помилування не захищено достатніми процесуальними гарантіями.

48. З урахуванням викладеного Суд указав, що в Україні президентські повноваження щодо здійснення помилування ґрунтується на принципі гуманності, а не порядку, заснованому на пенологічних підставах із незалежними процесуальними гарантіями щодо перегляду ситуації засудженого для можливої зміни його покарання у виді довічного позбавлення волі.

49. Давши оцінку статистичній інформації, ЄСПЛ зазначив, що наразі в Україні було задоволено лише одне клопотання про помилування засудженої до довічного позбавлення волі (пункт 93 Рішення), це означає, що на практиці такі засуджені не мають перспектив на задоволення їхніх клопотань про помилування (пункт 186 Рішення).

50. Сукупність проаналізованих вищенаведених фактів дали можливість Суду дійти до висновку про порушення статті 3 Конвенції, у зв`язку з тим, що покарання ОСОБА_1 у виді довічного позбавлення волі неможливо скоротити.

51. Як убачається з рішення Суду, міжнародні стандарти вимагають, щоб у осіб, котрих засуджено до довічного позбавлення волі, існувала реалістична перспектива звільнення від такого покарання. Такі засуджені мають право знати, коли та на яких підставах може бути розглянуте питання про їхнє дострокове звільнення.

52. ЄСПЛ указав, що в Україні для засуджених до довічного позбавлення волі немає реального механізму перегляду призначеного покарання за вироком суду, оскільки процедура помилування, котра передбачена статтею 87 Кримінального кодексу України, є невизначеною, має винятковий характер та застосовується стосовно індивідуально визначеної особи.

53. Судом встановлено, що існуючий в Україні режим для засуджених до довічного позбавлення волі є несумісним з метою реабілітації.

54. Міжнародна судова установа констатувала в цій справі, що покарання заявника у виді довічного позбавлення волі є таким, яке неможливо скоротити, що свідчить про наявність системної проблеми, для вирішення якої вимагається вжиття заходів загального характеру.

55. Суд зазначив, що характер встановленого за статтею 3 Конвенції порушення свідчить, що для належного виконання цього рішення від держави відповідача вимагається впровадження реформи системи перегляду покарань у виді довічного позбавлення волі.

56. Тож, встановлені порушення Конвенції щодо ОСОБА_1 полягають у відсутності в Україні будь-яких законодавчих норм щодо забезпечення паліативного лікування засуджених в установах виконання покарань, а також відсутності законодавчих підстав пенологічного характеру, які забезпечують особам, засудженим до довічного позбавлення волі, перспективу реального звільнення або перегляду призначеного покарання.

57. Таким чином, у справі «ОСОБА_1 проти України №2» ЄСПЛ установлено системну проблему в Українському законодавстві, яку можна подолати заходамизагального характеру, спрямованими на усунення її першопричини, шляхом внесення змін до чинного законодавства та практики його застосування.

58. Інші доводи ОСОБА_1 були відхилені. При цьому, рішення ЄСПЛ не містить вказівок на те, що встановлені щодо заявника порушення Конвенції свідчать, що рішення національних судів у кримінальній справі щодо ОСОБА_1 суперечать Конвенції, або в основі констатованих порушень лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні, або що ці порушення були спричинені рішеннями, ухваленими в межах кримінальної справи, які й надалі зумовлюють шкідливі наслідки і не можуть бути усунуті іншим способом, як під час повторного розгляду справи.

59. Загальні принципи, яких дотримувався Європейський суд при розгляді заяви ОСОБА_1 , - оцінка та аналіз наведених ним фактів, констатований характер (зміст) порушень Конвенції, присуджена у зв`язку з цим грошова компенсація дають підстави вважати, що стосовно заявника були допущені такі порушення Конвенції, які за даних обставин неможливо відновити у виді того стану чи становища, які існували до вчинення порушень.

60. У таких випадках засобами компенсації можуть бути: сплата присудженого відшкодування моральної шкоди, аналіз причин порушення Конвенції і пошук шляхів усунення цих порушень та вжиття зазначених у статті 13 Закону № 3477-IV заходів загального характеру.

61. За вказаною нормою цього Закону № 3477-IV такі заходи загального характеру вживаються з метою забезпечення додержання державою положень Конвенції, порушення яких встановлено рішенням Європейського суду, забезпечення усунення недоліків системного характеру, які лежать в основі виявленого Судом порушення, а також усунення підстави для надходження заяв до Суду проти України, спричинених проблемою, що вже була предметом розгляду в Європейському суді.

62. Водночас, за результатами розгляду заяви ОСОБА_1 . Європейський суд постановив, що Україна повинна сплатити заявнику 750 євро на відшкодування матеріальної шкоди, 10 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди, 10 000 євро в якості компенсації витрат на правову допомогу, понесених під час провадження у Суді та 20 євро в якості компенсації поштових та інших витрат.

63. Виконання в цій частині рішення ЄСПЛ державою є одним із засобів компенсації засудженому порушень його конвенційних прав.

64. Однак будь-яких порушень права заявника на справедливий суд (статті 6 Конвенції) з боку національних судів ЄСПЛ не встановлено.

65. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що повторний розгляд справи не може бути адекватним способом поновлення прав заявника, порушення яких визнано рішенням ЄСПЛ, оскільки такі порушення не є наслідком судових рішень, ухвалених на національному рівні, про скасування яких звернувся заявник та його захисники.

Щодо повноважень суду при перегляді судових рішень за виключними обставинами та щодо меж такого перегляду

66. Заявник та захисники у своїх клопотаннях та заявах одночасно із скасуванням постановлених щодо заявника судових рішень ставлять питання про зупинення виконання судових рішень щодо ОСОБА_1 на підставі положень ч. 3 ст. 466 КПК України. По суті заявник просить переглянути призначене йому покарання у виді довічного позбавлення волі.

67. Варто зауважити, що ОСОБА_1 звертався до суду з клопотанням про звільнення його від відбуття покарання в зв`язку і з хворобою. Так, 23 грудня 2013 року заявник подав клопотання про звільнення за хворобою відповідно до статті 84 КК України. 17 червня 2014 року Суворовський районний суд м. Херсона відмовив у задоволенні клопотання заявника, оскільки його захворювання не входило до переліку захворювань, які вимагали дострокового звільнення (пункт 74). 21 серпня 2014 року Апеляційний суд Херсонської області залишив рішення суду першої інстанції без змін. Як і районний суд, він дійшов висновку, що передумов для звільнення за хворобою не було, а захворювання заявника не перешкоджало йому відбувати покарання.

68. Вирішуючи питання про зупинення виконання судових рішень щодо ОСОБА_1 або про перегляд призначеного йому покарання у виді довічного позбавлення волі, Велика Палата виходить з таких міркувань.

69. У Рішенні Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 року №15-рп/2004 зазначено, що окремим виявом справедливості є відповідність покарання вчиненому злочину, адже покарання за злочин повинно бути домірним злочину.

70. Таким чином, застосування державою найтяжчого виду покарання - довічного позбавлення волі - обумовлюється принципом соціальної доцільності, а також принципом співмірності відповідальності вчиненому злочину.

71. У своїх рішеннях ЄСПЛ неодноразово зазначав, що саме по собі покарання у виді довічного позбавлення волі не може вважатись нелюдським покаранням чи покаранням, що принижує гідність особи. Зокрема, в рішенні у справі Sawoniuk v. United Kingdom(№ 63716/00) (Савонюк проти Сполученого Королівства) від 29 травня 2001 року ЄСПЛ зазначив, що питання про відповідність строку позбавлення волі тяжкості злочину виходить поза межі сфери дії Конвенції.

72. І лише непом`якшуване довічне позбавлення волі являє собою порушення статті 3 ЄКПЛ. Так, поясненням цьому є те, що особа не може бути ізольована, якщо немає обгрунтованих пенологічних підстав для цієї ізоляції, включаючи кару, стримування, забезпечення громадської безпеки та виправлення, баланс між якими необов`язково є статичним і може змінитися в ході відбування покарання. Відповідно, лише шляхом проведення перегляду обгрунтованості продовження ізоляції у відповідний момент відбування покарання ці фактори або зміни можуть бути належним чином оцінені «Вінтер та інші проти Сполученого Королівства» (Vinter and othersv. United Kingdom), № 66069/09, 130/10 and3896/10, 9 липня 2013 року, п. 111).

73. Водночас, у статтях 27, 28 Конституції України визначений обов`язок держави забезпечувати ефективну систему національного захисту конституційних прав людини, в тому числі, шляхом розроблення відповідного нормативно-правового регулювання. Тому, на думку ЄСПЛ, той факт, що засуджена особа відбуває тривалий термін ув`язнення, не зменшує позитивного зобов`язання держави щодо захисту населення; держава може виконати це зобов`язання, продовжуючи утримувати під вартою довічно ув`язнених до тих пір, поки вони залишаються небезпечними (див., наприклад, «Майорано та інші проти Італії» (Маіоrаnо аnd Оhеrsvs Italy) пункт 49).

74. Довічне ув`язнення не можна вважати таким, що не може бути скороченим тільки через те, що на практиці воно може відбутися в повному обсязі. Для цілей статті 3 достатньо того факту, що довічне ув`язнення може бути скорченим де-юре і де-факто (див. пункт 98 Рішення Кафкаріс проти Кіпру (Kafkaris v. Cyprus); див. також пункт 49 Рішення Ласло Маг`яр проти Угорщини (Laszlo Magyar v Hungary) пункт 40).

75. У Рішенні по справі Вінтер та інші проти Сполученого Королівства (Vinter andothers v. United Kingdom) ЄСПЛ зазначив, що в контексті довічного ув`язнення стаття 3 Конвенції має тлумачитися як така, що вимагає зменшення покарання через перегляд, який дозволяє національним органам оцінити зміни поведінки довічно ув`язненого і констатувати прогрес, який не виправдовує триваюче утримання в ізоляції (див. пункт 119).

76. Разом з тим, ЄСПЛ зазначив, що механізм відповідного перегляду повинен гарантувати встановлення в кожному конкретному випадку чи виправдовується утримання під вартою законними пенологічними підставами, і повинен дозволяти всім довічно ув`язненим передбачити з певним ступенем ймовірності, що їм потрібно зробити, щоб спробувати домогтися звільнення, і за яких умов (див. Маіоrаnо аnd Оhеrs vs Italy («Майорано та інші проти Італії», пункт 71).

77. Таким чином, Велика Палата доходить таких висновків: а) довічне позбавлення волі як пропорційний та справедливий вид покарання за скоєння найтяжчих злочинів не суперечить ідеї людської гідності, яка лежить в основі ЄКПЛ, та не являє собою порушення її статті 3; б) лише нескорочуване довічне позбавлення волі є порушенням статті 3 ЄКПЛ; в) відсутнє порушення статті 3 ЄКПЛ в тому випадку, коли існує нормативно визначений на національному рівні та практично ефективний механізм перегляду покарання у виді довічного позбавлення волі; г) механізм перегляду покарання у виді довічного позбавлення волі дозволяє національним органам оцінити зміни поведінки довічно ув`язненого і констатувати прогрес, який не виправдовує триваюче утримання в ізоляції.

78. В національному законодавстві України, як зазначив ЄСПЛ, існує суттєва законодавча прогалина, що стосується врегулювання можливості звільнення осіб, засуджених до довічного позбавлення волі. Однак, вдосконалення нормативно-правових актів шляхом прийняття законів, внесення до них змін і доповнень є прерогативою законодавчої гілки влади і не належить до повноважень суду будь-якої інстанції. Адже варто розрізняти повноваження щодо нормотворення, які належать саме законодавчому органу, та повноваження щодо правозастосування, що реалізуються судовими органами в процесі здійснення правосуддя.

79. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада України, повноваженнями якого охоплюється внесення змін до чинного законодавства України, в тому числі і на виконання рішень міжнародної судової установи відповідно до Закону № 3477-IV.

80. З урахуванням тієї обставини, що на момент розгляду Великою Палатою Верховного Суду необхідних змін до національного законодавства на виконання рішення ЄСПЛ «ОСОБА_1 проти України №2» законодавчим органом не внесено, порядок та умови перегляду призначеного покарання у виді довічного позбавлення волі нормативно не визначені, Верховний Суд позбавлений можливості розглянути питання про перегляд призначеного покарання ОСОБА_1 у виді довічного позбавлення волі, як про це просить заявник.

81. Крім того, як убачається із заяви ОСОБА_1 , як на підставу для скасування судових рішень та призначення нового судовго розгляду справи, крім ухваленого рішення ЄСПЛ «ОСОБА_1 проти України №2», засуджений посилається на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, зокрема, порушення його права на захист під час затримання в червні 2001 року.

82. Зазначені доводи заяви ОСОБА_1 Велика Палата Верховного Суду відхиляє, оскільки вони виходять за межі визначеного законом предмета перегляду судових рішень як відповідно до Глави 32-1 КПК 1960 року, так і відповідно до чинної на момент перегляду Глави 34 КПК України, адже такі доводи заявника не були предметом розгляду в ЄСПЛ.

Ураховуючи викладене та керуючись статтями 400-21, 400-23, 400-24 КПК України 1960 року, статтями 459, 467 та пунктом 15 розділу ХІ «Перехідні положення» КПК України, параграфом 3 розділу 4 «Перехідні положення» Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», Велика Палата Верховного Суду

П О С Т А Н О В И Л А :

заяву ОСОБА_1 та доповнення до заяви захисників Ковальчук І.В. та Бойкової І.А. про перегляд вироку Апеляційного суду м. Києва від 03 грудня 2004 року, ухвали колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 24 травня 2005 року та постанови Верховного Суду України від 16 травня 2011 рокуу зв`язку з встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні даної справи судом залишити без задоволення.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя

В. С. Князєв

Суддя-доповідач

О.Г. Яновська

Судді:

Н. О. Антонюк Т. О. Анцупова С. В. Бакуліна В. В. Британчук Ю. Л. Власов М. І. Гриців Д. А. Гудима В. І. Данішевська Ж. М. Єленіна

О. С. Золотніков О. Р. Кібенко Н. П. Лященко Л. М. Лобойко Л. І. Рогач О. М. Ситнік О. С. Ткачук В. Ю. Уркевич

Джерело: ЄДРСР 90411145
 

[ANTIRAID]

Велика Палата дійшла таких висновків: а) довічне позбавлення волі як пропорційний та справедливий вид покарання за скоєння найтяжчих злочинів не суперечить ідеї людської гідності, яка лежить в основі ЄКПЛ, та не являє собою порушення її статті 3; б) лише нескорочуване довічне позбавлення волі є порушенням статті 3 ЄКПЛ; в) відсутнє порушення статті 3 ЄКПЛ в тому випадку, коли існує нормативно визначений на національному рівні та практично ефективний механізм перегляду покарання у виді довічного позбавлення волі; г) механізм перегляду покарання у виді довічного позбавлення волі дозволяє національним органам оцінити зміни поведінки довічно ув`язненого і констатувати прогрес, який не виправдовує триваюче утримання в ізоляції.

В національному законодавстві України, як зазначив ЄСПЛ, існує суттєва законодавча прогалина, що стосується врегулювання можливості звільнення осіб, засуджених до довічного позбавлення волі. Однак, вдосконалення нормативно-правових актів шляхом прийняття законів, внесення до них змін і доповнень є прерогативою законодавчої гілки влади і не належить до повноважень суду будь-якої інстанції. Адже варто розрізняти повноваження щодо нормотворення, які належать саме законодавчому органу, та повноваження щодо правозастосування, що реалізуються судовими органами в процесі здійснення правосуддя.