Решение Тисменицкого райсуда об отказе Дельта-банку во взыскании долга по кредиту с Укрпромбанком

[ANTIRAID]

Справа № 0915/188/12

Провадження № 2/0915/425/12

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 березня 2012 року

м. Івано-Франківськ

Тисменицький районний суд Івано-Франківської області в складі:

головуючого –судді Гургули В.Б.

секретаря Мотики О.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк»до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором,-

в с т а н о в и в :

Позивач 26 січня 2012 року звернувся до суду з вказаним позовом мотивуючи його тим, що 26 червня 2008 року між ТзОВ «Український промисловий банк»та громадянином ОСОБА_1 був укладений кредитний договір №228-014/ФКВ-08, за умовами якого банк надав позичальнику кредитні кошти у розмірі 75 000 доларів США з розрахунку 14,8 % річних за весь час фактичного користування кредитом на строк до 23 червня 2023 року. Мета кредиту- споживчі цілі.

30.06.2010 року між ТзОВ «Український промисловий банк» та ПАТ «Дельта Банк»і Національним банком України було укладено договір про передачу активів та кредитних зобов’язань ТзОВ «Український промисловий банк»на користь ПАТ «Дельта Банк». Відповідно до п.4.1 якого в порядку, обсязі та на умовах визначених договором ТзОВ «Український промисловий банк» передає (відступає) ПАТ «Дельта Банк»права вимоги за кредитними та забезпечувальними договорми, що забезпечують виконання кредитних зобов’язань перед Національним банком України, внаслідок чого ПАТ «Дельта Банк» замінює ТзОВ «Український промисловий банк», як кредитора у зазначених зобов’язаннях. Внаслідок передачі ТзОВ «Український промисловий банк» ПАТ «Дельта Банк» прав вимоги до боржників, ПАТ «Дельта Банк» переходить право вимагати від боржників повного, належного виконання обов’язків за кредитними та зебезпечувальними договорами (п.4.2 договору).

26.06.2008 року між ТзОВ «Укрпромбанк» та відповідачем ОСОБА_2 було укладено договір поруки № 228-014/Zфпор-08, за яким він виступив поручителем ОСОБА_1 та взяв на себе, зобов'язання солідарно відповідати за зобов'язаннями ОСОБА_1 Станом на 15.11.2011 року заборгованість відповідача ОСОБА_1 за кредитним договором становить 828 193,24 грн., яка складається із: суми заборгованості по тілу кредиту- 578 748,68 грн. та суми заборгованості за відсотками- 249 444,56 грн. Просив справу слухати у відсутності його представника та стягнути з відповідачів у солідарному порядку вказану суму заборгованості за кредитним договором та судові витрати.

Відповідач ОСОБА_1, який є одночано представником відповідача ОСОБА_2 (згідно доручення) в судовому засіданні позов не визнав, суду пояснив що дійсно він 26.06.2008 року отримав кредит у ТзОВ «Український промисловий банк»в розмірі 75 000 дол. США з розрахунку 14,8 процента річних за весь час фактичного користування кредитом до 23 червня 2023 року для споживчих цілей. 26.06.2008 року між ТзВО «Укрпромбанк»та його батьком ОСОБА_2 було укладено договір поруки № 228-014/Zфпор-08, за яким ОСОБА_2 виступив поручителем ОСОБА_1 та взяв зобов'язання солідарно відповідати за зобов'язаннями останнього. В порядку забезпечення кредитного договору між ТзОВ «Український промисловий банк»та відповідачем ОСОБА_2 було укладено 26.06.2008 р. договір іпотеки, відповідно до якого у іпотеку було передано належне ОСОБА_2 нерухоме майно, а саме: земельну ділянку площею 0,2000га кадастровий №2611093001:16:004:0083, що розташована за адресою с.Яблуниця Яремчанської міської ради Івано-Франківської області. У зв’язку з тим, що він не міг виконувати договірні зобов’язання з незалежних від нього причин (настання світової економиічної кризи), він запропонував позивачу в рахунок погашення заборгованості звернути стягнення на предмет іпотеки. Однак, позивач відмовив йому у зверненні стягнення на предмет іпотеки, мотивуючи це тим, що слід повернути отримані ним кредитні кошти. Просив у задоволенні позову відмовити.

Вислухавши пояснення відповідача, дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку що в задоволенні позову слід відмовити з наступних підстав.

Встановлено, що 26 червня 2008 року між ТзОВ «Український промисловий банк»та громадянином ОСОБА_1 був укладений кредитний договір №228-014/ФКВ-08 за умовами якого банк надав позичальнику кредитні кошти у розмірі 75 000 доларів США з розрахунку 14,8 % річних за весь час фактичного користування кредитом на строк до 23 червня 2023 року на споживчі цілі.

30.06.2010 року між ТзОВ «Український промисловий банк»та ПАТ «Дельта Банк»і Національним банком України було укладено договір про передачу активів та кредитних зобов’язань ТзОВ «Український промисловий банк»на користь ПАТ «Дельта Банк». Відповідно до п.4.1 якого в порядку, обсязі та на умовах визначених договором ТзОВ «Український промисловий банк»передає(відступає) ПАТ «Дельта Банк» права вимоги за кредитними та забезпечувальними договорми, що забезпечують виконання кредитних зобов’язань перед Національним банком України, внаслідок чого ПАТ «Дельта Банк»замінює ТзОВ «Український промисловий банк», як кредитора у зазначених зобов’язаннях. Внаслідок передачі ТзОВ «Український промисловий банк»ПАТ «Дельта Банк»прав вимоги до боржників, ПАТ «Дельта Банк»переходить право вимагати від боржників повного, належного виконання обов’язків за кредитними та зебезпечувальними договорами (п.4.2 договору). 26.06.2008 року між ТзВО «Укрпромбанк»та ОСОБА_2 було укладено договір поруки № 228-014/Zфпор-08, за яким поручителем ОСОБА_1 виступив ОСОБА_2, який взяв відповідно до зазначеного договору поруки зобов'язання солідарно відповідати за зобов'язаннями ОСОБА_1 В порядку забезпечення генерального договору між ТзОВ «Український промисловий банк»та відповідачем ОСОБА_2 було укладено 26.06.2008 р. договір іпотеки, відповідно до якого у іпотеку було передано належне ОСОБА_2 нерухоме майно, а саме: земельну ділянку площею 0,2000 га кадастровий №2611093001:16:004:0083, що розташована за адресою с.Яблуниця Яремчанської міської ради Івано-Франківської області (а.с.39). Станом на 15.11.2011 року заборгованість відповідача за кредитним договором становить 828 193,24 грн., яка складається із: суми заборгованості по тілу кредиту- 578 748,68 грн. та суми заборгованості за відсотками- 249 444,56 грн.

Статтею 11 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачено, що договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками.

Отже –кредит, який надавався позичальнику ОСОБА_1 за умовами кредитного договору є споживчим (а.с.5).

Згідно з п. 2 вищезазначеної статті закону перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про:

1) особу та місцезнаходження кредитодавця;

2) кредитні умови, зокрема:

а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений;

б) форми його забезпечення;

в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача;

г) тип відсоткової ставки;

ґ) суму, на яку кредит може бути виданий;

д) орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо);

е) строк, на який кредит може бути одержаний;

є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги;

ж) можливість дострокового повернення кредиту та його умови;

з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється;

и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію;

і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.

Окрім наведених вимог Закону України «Про захист прав споживачів»існують вимоги, передбачені постановою Правління Національного банку України (далі НБУ) №168 від 07.05.2007 р. «Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту»(далі –постанова НБУ №168), де вказується:

(п.2.1.) Банки зобов'язані перед укладенням кредитного договору надати споживачу в письмовій формі інформацію про умови кредитування, а також орієнтовну сукупну вартість кредиту, зазначивши таке:

а) найменування та місцезнаходження банку –юридичної особи та його структурного підрозділу;

б) умови кредитування, зокрема:

- можливу суму кредиту;

- строк, на який кредит може бути одержаний;

- мету, для якої кредит може бути використаний;

- форми та види його забезпечення;

- необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється;

- наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, у тому числі між зобов'язаннями споживача;

- тип процентної ставки (фіксована, плаваюча тощо);

- переваги та недоліки пропонованих схем кредитування;

в) орієнтовну сукупну вартість кредиту з урахуванням:

- процентної ставки за кредитом, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту (у тому числі на користь третіх осіб - страховиків, оцінювачів, реєстраторів, нотаріусів тощо);

- варіантів погашення кредиту, уключаючи кількість платежів, їх періодичність та обсяги;

- можливості та умов дострокового повернення кредиту;

г) інші умови, передбачені законодавством.

Крім того, пунктом 3.1 вказаної постанови НБУ №168 визначено, що банки зобов’язані в кредитному договорі або додатку до нього надавати детальний розпис сукупної вартості кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов’язань споживача, зазначивши таке: значення процентної ставки та порядок обчислення процентних доходів відповідно до вибраного банком методу згідно з вимогами нормативно-правових актів Національного банку; перелік, розмір і базу розрахунку всіх комісій (тарифів) банку, що пов’язані з наданням, обслуговуванням і погашенням кредиту, у тому числі комісії за обслуговування кредитної заборгованості, розрахунково-касове обслуговування, здійснення валютно-обмінних операцій, юридичне оформлення тощо; перелік і розмір інших фінансових зобов’язань споживача, які виникають на користь третіх осіб згідно з вимогами законодавства України та/або умовами кредитного договору (страхові платежі під час страхування предмета застави, життя та працездатності споживача, розмір зборів до Пенсійного фонду України, комісії під час купівлі-продажу іноземної валюти для погашення кредиту та процентів за користування ним, біржові збори, послуги реєстраторів, нотаріусів, інших осіб тощо).

Відповідно до п. 3.8. постанови НБУ №168 у разі надання кредиту в іноземній валюті банки зобов'язані під час укладення кредитного договору:

- попередити споживача, що валютні ризики під час виконання зобов'язань за кредитним договором несе споживач;

- надати інформацію щодо методики, яка використовується банком для визначення валютного курсу, строків і комісій, пов'язаних з конвертацією валюти платежу у валюту зобов'язання під час погашення заборгованості за кредитом та процентами за користування ним.

Проте, незважаючи на чинні вимоги, встановлені Національним банком України, вище вказані вимоги позивачем не були належним чином виконані при укладенні кредитного договору.

Всупереч вимогам п.п. «д»п. 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів»та п.п. «в»п. 2.1, п.3.8. постанови НБУ №168 позивач (банк) при укладенні кредитного договору не надав позичальнику ОСОБА_1 в письмовій формі інформації про умови кредитування, а також орієнтовну сукупну вартість кредиту, наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, у тому числі між зобов'язаннями споживача, переваги та недоліки пропонованих схем кредитування, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов’язань споживача, які пов’язані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту (у тому числі на користь третіх осіб — страховиків, оцінювачів, реєстраторів, нотаріусів тощо).

Натомість банк лише обмежився зазначенням в п.7.1. кредитного договору, що до укладення ним цього Договору позичальник був ознайомлений в письмовій формі з інформацією про умови кредитування та орієнтовну сукупну вартість кредиту.

Суд вважає, що складений банком кредитний договір порушує вимоги ст. 626 ЦК України, оскільки передбачає пріоритетність прав тільки у банку, мінімізуючи їх для позичальника і навпаки вказаним договором встановлено відповідальність за невиконання умов договору тільки для позичальника, при відсутності відповідальності за порушення умов договору з боку банку.

Вказані умови кредитного договору є несправедливими, оскільки згідно статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" несправедливою є умова встановлення жорстких обов`язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця.

Встановлюючи для себе винагороду у іноземній валюті при видачі кредиту на споживчі цілі банк прямо порушує Правила торгівлі іноземною валютою (затв. постановою Правління НБУ №251 від 10.08.2005 р., які встановлені відповідно до статей 44, 45 і 47 Закону України "Про Національний банк України" та розділів II і III Декрету Кабінету Міністрів України від 19.02.93 N 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю").

На неприпустимість порушень згаданих Правил при встановленні комісій у іноземній валюті вказується також у листі НБУ від 09.11.2005 N 13-135/5657-11177.

Слід також зазначити, що згідно п. 3.6. постанови НБУ №168 від 10.05.2007р. «Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту»банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо) або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, унесення до нього змін, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо).

Кредитний договір передбачає умову, яка прямо суперечить вимогам вказаного пункту постанови НБУ, оскільки пунктом 2.14. кредитного договору банк встановив такі умови договору, якими фактично спонукав позичальника доручити банку в порядку договірного списання здійснити списання суми такої плати з поточного рахунку позичальника, відкритого у банку у валюті та сумі такої винагороди банку за кредитним договором.

Відповідно до п. 4 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів»перелік несправедливих умов у договорах із споживачами не є вичерпним.

Таким чином, суд вважає, що слід визнати, дані умови несправедливими та дискримінаційними, оскільки такі умови істотним чином обмежують права споживача встановлені законом.

Також суд вважає дискримінаційними та несправедливими умови п. 6.2 кредитного договору щодо права банку вимагати від позичальника дострокового повернення всієї наданої йому суми кредиту та сплати за кредитним договором при будь-якому незначному порушенні умов кредитного чи іпотечного договору.

Аналізуючи зазначені положення кредитного договору в їх співвідношенні з обсягом прав, що надані кредитним договором позичальнику і які фактично не окреслені в тексті договору, суд приходить до висновку, що банком в кредитному договорі передбачені підстави для набуття вимоги щодо повного погашення кредиту до настання кінцевого строку його погашення (фактично - дострокового розірвання кредитного договору в односторонньому порядку) в будь-який час та з будь-яких підстав, навіть якщо порушення умов кредитного договору з боку споживача не є істотним і суттєвими та не впливають на основні права банку і не завдають йому збитків, в той час як споживачу договір такого права не надає взагалі, а отже є очевидним дисбаланс сторін договору, а самі умови договору по відношенню до споживача є дискримінаційними.

Обмеживши себе лише пунктом 4.1 кредитного договору банк ухилився і жодним чином не взяв на себе найменших зобов'язань адекватно відповідати перед позичальником за (як приклад) своєчасне письмове повідомлення позичальника про зміну будь-яких даних щодо банку, його фактичної адреси, номерів телефону, статусу, стану своєї платоспроможності тощо.

З наведеного вбачається, що зазначені положення кредитного договору в їх співвідношенні з обсягом зобов'язань, які розподілені між банком та позичальником вказують на те, що банком в кредитному договорі не зазначено своєї відповідальності в разі невиконання чи неналежного виконання ним умов кредитного договору, однак, на позичальника, як споживача фінансових послуг, покладено жорсткі умови відповідальності, навіть за незначні порушення.

Відповідно до положень статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" несправедливою є умова встановлення жорстких обов`язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця.

Як вбачається з умов кредитного договору, відсоткова ставка може бути змінена фактично в будь-який час та за будь-яких умов, оскільки формулювання умов п. 6.1 в договорі дають банку право застосувати ці умови на власний розсуд, що не відповідає принципам добросовісності та справедливості, встановленим Цивільним кодексом України та Законом України «Про захист прав споживачів».

Кредитний договір містить окремі умови, які за змістом безпосередньо не відносяться до питань виконання договору, проте можуть мати негативні наслідки для позичальника незалежно від виконання чи невиконання умов договору.

Так, кредитним договором встановлено, що позичальник однозначно та без жодних застережень дає пряму згоду на розкриття особистих даних позичальника, балансу рахунків, які є або будуть в майбутньому, безпосередньо кредитору, а також іншим юридичним особам, які прямо чи опосередковано пов’язані з кредитором за умови, що такі особи зберігатимуть банківську таємницю (маються на увазі організації колекторського типу).

Суд вважає, що таке положення є дискримінаційним та несправедливим, оскільки розкриття особистих даних позичальника є порушенням його конституційного права на приватне життя та не відповідає вимогам Закону України «Про інформацію».

Відповідно до п. 5 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів»якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним.

Згідно п. 6 ст. 18 цього ж Закону у разі, коли зміна положення або визнання його недійсним зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача:

1) такі положення також підлягають зміні; або

2) договір може бути визнаним недійсним у цілому.

Відповідно до п.п. 5, 6 ст. 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є судовий захист цивільного права та інтересу, а також справедливість, добросовісність та розумність.

Стаття 13 ЦК України передбачає, що цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства (п.1); при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (п.2); не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (п.3).

Відповідно до листа Національного банку України від 19.01.2006р. №18-112/219-637 «Про застосування в банківській діяльності Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про захист прав споживачів»банкам звернуто увагу на те, що нормами статті 11 цього Закону врегульовано права споживачів на випадок укладення ними кредитних договорів (у тому числі при здійсненні операцій з кредитування банківських рахунків споживачів), відповідно до яких кредитодавець надає кошти на придбання продукції. Зокрема, встановлено вимоги щодо письмової форми таких договорів, визначено обсяг інформації, яку кредитодавець (у тому числі банк) має право вимагати від позичальника (споживача) з метою перевірки платоспроможності останнього, на кредитодавця покладено обов'язок доведення факту передання позичальнику (споживачу) оригіналу такого договору, а також врегульовано інші аспекти відносин між кредитодавцем та позичальником (споживачем), що можуть мати місце під час виконання ними взятих на себе зобов'язань відповідно до укладеного кредитного договору. У зв'язку із вищезазначеним, НБУ звертає увагу на можливість виникнення в діяльності банків певних ризиків під час укладення та виконання договорів про споживчий кредит із фізичними особами, які не є суб'єктами підприємницької діяльності, що обумовлені нормами статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів».

З наведеного вбачається, що договір споживчого кредиту –це правочин, який надає споживачу особливі засоби правового захисту, які не притаманні для інших правочинів, що можуть вчинятись за участю банківських установ.

Відповідно до статті 19 цього ж Закону нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає будь-яку діяльність, що вводить споживача в оману або є агресивною. Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформації, яка необхідна для здійснення свідомого вибору.

Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними.

Відповідач ОСОБА_1, хоча і діяв добровільно при укладенні кредитного договору, проте не мав реальної змоги надати дійсну оцінку положенням даного договору та наслідків його укладання через ненадання позивачем повної, достовірної та своєчасної інформації про умови, порядок кредитування та супутні послуги.

Надаючи кредитні послуги банк у повній мірі застосував свої можливості впливу на позичальника, спонукаючи останнього до підписання кредитного договору на найвигідніших для банку умовах, користуючись своїми можливостями надання грошових коштів у кредит на певний термін і під проценти.

Така нечесна підприємницька практика з боку банку підтверджується наступним:

В порядку забезпечення виконання своїх зобов'язань за кредитним договором від 26 червня 2008 року №228-014/ФКВ-08 та іпотечним договором від 26.06.2008 року позичальник передав у іпотеку банку нерухоме майно, а саме: земельну ділянку площею 0,2000га кадастровий №2611093001:16:004:0083, що розташована за адресою с.Яблуниця Яремчанської міської ради Івано-Франківської області. Заставна вартість переданого в іпотеку нерухомого майна згідно звіту незалежного суб’єкта оціночної діяльності становила 460 722грн. (п.1.3. іпотечного договору), тобто, заставна вартість переданого в іпотеку майна значно перевищувала суму кредиту (75 000 доларів США).

Як відомо, у четвертому кварталі 2008 року у економіці нашої держави виникли відомі кризові явища, наслідки яких також негативно вплинули і на платоспроможність позичальника. З цього приводу ОСОБА_1П.(позичальник) неодноразово звертався до банку з пропозиціями та заявами щодо передачі предмету іпотеки в рахунок виконання зобов’язання за редитним договором від 26 червня 2008 року №228-014/ФКВ-08.

Проте банк, користуючись тим, що платоспроможність позичальника у зв’язку з кризовими явищами опинилась під загрозою, користуючись безвихідним становищем позичальника, користуючись односторонньо вигідним для себе правом вимоги дострокового повернення кредиту при будь-яких невиконаннях позичальником договору, користуючись залежністю позичальника від банку і своїм безспірним правом диктувати свої умови, фактично нав’язав позичальнику свої умови проігнурувавши його пропозиції.

Незважаючи на те, що поручитель передав у іпотеку майно, заставної вартості якого було достатнью для забезпечення повернення виданого кредиту, банк відмовився від звернення стягнення на предмет іпотеки.

Позичальник, намагаючись знайти вихід зі складного становища, неодноразово звертався до банку з письмовими заявами та пропозиціями (від 02.08.2010 р.,від 08.01.2011 р., від 12.01.12 р.), у яких просив банк переглянути своє рішення і звернути стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором. Однак, позитивної відповіді він від банку так і неотримав.

При цьому позичальник впродовж значного часу регулярно сплачував банку обумовлені несправедливими договорами відсотки і гасив одержану позику, що підтверджується банківськими виписками.

Згідно п. 1. ст. 230 ЦК України, кожній із сторін правочину заборонено вводити один одного в оману щодо обставин, які мають істотне значення. В даному випадку обставиною, яка має істотне значення також є отримання кредиту в іноземній валюті та повне одностороннє покладення на позивача валютного ризику.

Несправедливими є, зокрема, умови кредитного договору ( п. 1.1.) в частині надання кредиту в доларах США, що передбачають погашення кредиту та сплату відсотків за користування кредитом у іноземній валюті. Це є способом зловживання правом, коли всі ризики знецінення національної валюти України. Банк перекладає виключно на споживача –позичальника, що є грубим порушенням частини 3 статті 13 Цивільного кодексу України, де вказується, на недопустимість дій особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Відповідно до ст. 55 Закону України "Про банки і банківську діяльність" відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договором) між клієнтом та банком.

Згідно ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банк –це юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення і вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.

У відповідності до ст.ст. 2, 5 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг»банк є фінансовою установою, яка має виключне право на підставі відповідної ліцензії надавати фінансові кредити. При цьому метою цього Закону, як вказано в його преамбулі, є створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг.

Таким чином, при наданні кредиту банк діє як професійний учасник на ринку фінансових послуг.

Кредитний договір повинен укладатися в порядку, визначеному законом, а його умови повинні відповідати як загальним вимогам, встановленими ст. ст. 3, 4, 6, 10, 13, 192, 203, 204, 215, 227, 533, 627 ЦК України, так і вимогам спеціального законодавства, зокрема Закону України „Про захист прав споживачів ”.

Саме банк розробляв зміст кредитного договору і пропонував підписати їх позичальнику, і саме тому на банку лежить основний обов’язок по забезпеченню дотримання законності під час надання фінансових послуг.

Свій власний ризик, який передбачений ст. 2 Законом України «Про банки і банківську діяльність», банк, будучи професійним учасником на ринку фінансових послуг, повністю переклав на позичальника, розробивши односторонньо вигідний для себе зміст кредитного договору і, скориставшись необізнаністю позичальника у сфері банківської діяльності та фінансових послуг, спонукав позичальника підписати завідомо вигідні для банку, але завідомо невигідні (приховані) для позичальника умови договору, завдяки чому банк взагалі ухилився від будь-яких ризиків щодо такої суттєвої умови як знецінення національної валюти України.

В судовому засіданні вставлено, що пропонуючи позичальнику підписати розроблені банком і односторонньо вигідні для себе умови кредитного договору, банк жодним чином не допускав перегляду прописаних умов чи внесення до уже прописаного інших умов, доповнень чи змін, які бажав би внести позичальник. Приймались тільки ті умови, які встановлювались банком. В іншому випадку позичальнику просто не надавались кредитні послуги. Доказом цього слугують письмові звернення і заяви позичальника (а.с. 42-45).

Фактично, за своєю формою та змістом кредитний договір від 26.06.2008 р. №228-014/ФКВ-08.є договором приєднання в розумінні ч.1 ст 634 Цивільного Кодексу України.

Відповідно до ч.2. ст. 634 ЦК України – договір приєднання може бути змінений або розірваний на вимогу сторони, яка приєдналася, якщо вона позбавляється прав, які звичайно мала, а також, якщо договір виключає чи обмежує відповідальність другої сторони за порушення зобов'язання або містить інші умови, явно обтяжливі для сторони, яка приєдналася. Сторона, яка приєдналася, має довести, що вона, виходячи зі своїх інтересів, не прийняла б цих умов за наявності у неї можливості брати участь у визначенні умов договору.

Відповідно до ст. 215 Цивільного Кодексу України підставою недійсності правочину (договору) є недодержання в момент вчинення правочину сторонами або однією із сторін, зокрема, вимоги про те, що зміст правочину не може суперечити ЦКУ, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Крім цього, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до ч. 12. ст. 10 Закону « Про захист прав споживачів» «якщо після укладення договору стане очевидним, що послуги, зважаючи на їх ціну (вартість) та характеристики або інші обставини, явно не задовольнятимуть інтереси або вимоги споживача, виконавець зобов'язаний негайно повідомити про це споживача.

Виконавець зобов'язаний таким же чином повідомити споживача, якщо вартість робіт (послуг) може істотно зрости, ніж можна було очікувати під час укладення договору.»

Цього позивачем зроблено не було.

Відповідно до ст. 15 Закону "Про захист прав споживачів” у разі, коли надання недоступної, недостовірної, неповної або несвоєчасної інформації про продукцію та про виробника (виконавця, продавця) спричинило придбання продукції, яка не має потрібних споживачеві властивостей, - споживач має право визнати договір недійсним і вимагати відшкодування завданих йому збитків.

Відповідачу з боку банку не надано жодної інформації про можливість різкого і значного подорожчання кредиту через зміну курсу долара США до гривні, не надано інформацію про вірогідність і наслідки такого подорожчання, що спричинило придбання відповідачем продукції (кредиту), яка не має потрібних властивостей, а саме стійкої вартості оплати за кредит.

Відповідно до ч. 6 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів», правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними.

При вирішенні даного спору суд покладається на рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011, де вказано наступне.

Регулювання договірних цивільних відносин здійснюється як самостійно їх сторонами, так і за участю держави відповідно до положень Цивільного кодексу України (далі –Кодекс).

Одним із фундаментальних принципів приватноправових відносин є принцип свободи договору, закріплений у пункті 3 статті 3 Кодексу. Разом з тим зазначена свобода є обмеженою –межі дії цього принципу визначаються критеріями справедливості, добросовісності, пропорційності, розумності.

Конституційний Суд України вважає, що держава, встановлюючи законами України засади створення і функціонування грошового та кредитного ринків (пункт 1 частини другої статті 92 Конституції України), має підтримувати на засадах пропорційності розумний баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків щодо отримання справедливого прибутку від кредитування і охоронюваними законом правами та інтересами споживачів їх кредитних послуг.

Конституційний Суд України виходить також з того, що держава сприяє забезпеченню споживання населенням якісних товарів (робіт, послуг), зростанню добробуту громадян та загального рівня довіри в суспільстві. Разом з тим споживачу, як правило, об’єктивно бракує знань, необхідних для здійснення правильного вибору товарів (робіт, послуг) із запропонованих на ринку, а також для оцінки договорів щодо їх придбання, які нерідко мають вид формуляра або іншу стандартну форму (частина перша статті 634 Кодексу). Отже, для споживача існує ризик помилково чи навіть унаслідок уведення його в оману придбати не потрібні йому кредитні послуги. Тому держава забезпечує особливий захист більш слабкого суб’єкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін у цивільно-правових відносинах, шляхом визначення особливостей договірних правовідносин у сфері споживчого кредитування та обмеження дії принципу свободи цивільного договору. Це здійснюється через встановлення особливого порядку укладення цивільних договорів споживчого кредиту, їх оспорювання, контролю за змістом та розподілу відповідальності між сторонами договору. Тим самим держава одночасно убезпечує добросовісного продавця товарів (робіт, послуг) від можливих зловживань з боку споживачів.

Конституційний Суд України бере до уваги також положення актів міжнародного права.

Так, у пунктах 1, 2 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН „Керівні принципи для захисту інтересів споживачів“ від 9 квітня 1985 року № 39/248 зазначено такі цілі: сприяти країнам у встановленні або подальшому забезпеченні належного захисту свого населення як споживачів; сприяти створенню структур виробництва і розподілу, здатних задовольняти потреби і запити споживачів; заохочувати високий рівень етичних норм поведінки тих, хто пов’язаний з виробництвом і розподілом товарів та послуг для споживачів; сприяти країнам у боротьбі зі шкідливою діловою практикою всіх підприємств на національному і міжнародному рівнях, яка негативно позначається на споживачах; заохочувати створення ринкових умов, що надають споживачам більший вибір при нижчих цінах. При цьому уряди повинні розробляти, укріплювати та продовжувати активну політику захисту інтересів споживачів.

Хартією захисту споживачів, схваленою Резолюцією Консультативної Асамблеї Ради Європи від 17 травня 1973 року № 543, зокрема, передбачається, що надання товарів чи послуг, у тому числі у фінансовій галузі, не має здійснюватися за допомогою прямого чи опосередкованого обману споживача.

У Директиві 2005/29/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 11 травня 2005 року щодо несправедливих видів торговельної практики зазначається, що фінансові послуги через їхню складність та властиві їм серйозні ризики потребують встановлення детальних вимог, включаючи позитивні зобов’язання торговця. Оманливі види торговельної практики утримують споживача від поміркованого і, таким чином, ефективного вибору. Для підтримання впевненості споживачів загальна заборона несправедливих видів торговельної практики однаковою мірою повинна застосовуватися до тих із них, що виникають як за межами контрактних відносин між торговцем та споживачем, так і під час виконання укладеного контракту (пункти 9, 13, 14 преамбули зазначеної Директиви).

За змістом Директиви 2008/48/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 23 квітня 2008 року про кредитні угоди для споживачів важливим для забезпечення довіри споживачів є пропонування ринком достатнього ступеня їх захисту. При цьому в зазначеній Директиві відповідні права споживачів регламентуються на доконтрактній стадії, а також на стадії виконання кредитної угоди.

Відповідно до ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу; способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Згідно ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

В Постанові Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р. № 9 зазначено, що відповідно до ст. 4, 10, 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити ЦК та іншим правовим актам, котрі приймаються в відповідності до Конституції, іншим правовим актам, згоду на які дала Верховна Рада України, у випадках та в межах Конституції України та Законів, а також моральним засадам суспільства.

Під недійсним правочином розуміють дії фізичних і юридичних осіб, які хоч і спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, але не створюють цих наслідків через невідповідність вчинених дій вимогам законодавства. Тобто недійсний правочин не в змозі викликати правові наслідки, наступу яких бажають сторони, однак може викликати наслідки, наступу яких сторони не передбачали і не бажали (наприклад повернення отриманого майна, виникнення обов'язку відшкодовувати збитки, моральну шкоду).

Загальною підставою визнання правочину недійсним є (ст. 215 ЦК України) недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог закону щодо умов його дійсності, встановлених частинами 1 - 3, 5 - 6 ст. 203 ЦК України.

Вказана норма ЦК України визначає лише загальні умови недійсності правочину, але при наявності спеціальних норм закону умови недійсності правочину визначаються цими спеціальними нормами. Слід зазначити, що недійсним може бути визнаний лише вчинений правочин, однак визнання його недійсним не потребує реального виконання сторонами, оскільки воно не має значення для визнання правочину недійсним. Це викликано тим, що за загальним правилом правочин вважається недійсним з моменту його вчинення, а у випадку якщо права та обов’язки за таким правочином передбачалися на майбутнє, припиняється можливість їх настання у майбутньому, оскільки неможливо повернути усе одержане ними.

Крім вищезазначеної підстави, ст. 215 Цивільного Кодексу України передбачає недійсність правочину у наступних двох випадках:

ч.2. Якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину судом недійсним не вимагається.

У випадках, встановлених ЦК України, нікчемний правочин є недійсний з моменту його підписання, але якщо почав виконуватись тільки судом визнається його недійсність.

ч.3. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом (оспорюванний), але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин визнається судом недійсним.

Відповідно до ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу; а згідно ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Згідно ч. 2 ст. 216 ЦК України у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Відповідно до статті 236 Цивільного кодексу України правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Суд вважає, що умови кредитного договору від 26.06.2008 р. №228-014/ФКВ-08 є несправедливими.

Окрім вищевикладеного, відповідно до приписів ч. 2 статті 548 ЦК недійсне зобов’язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов’язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину, щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Відповідно до ст. 559 ЦК порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання.

У п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»вказується, що вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги у разі нікчемності правочину та у разі наявності рішення суду про визнання правочину недійсним. Така вимога може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так й іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Оцінивши наведені сторонами докази у їх сукупності, враховуючи характер спірних правовідносин, які стосуються виконання договірних зобов’язань, суд приходить до висновку, що в межах даного спору позивачем безпідставно заявлені вимоги до відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2, як солідарних боржників, оскільки підстав для притягнення їх до цивільно-правової відповідальності за неналежне виконання договірних відносин позивачем не наведено.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що позов Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк»до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором є необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню в повному обсязі.

На підставі вищевикладеноно, керуючись ст. 41, 99 Конституції України, ст.ст. 230, 524, 533, 627, 628, 638 ЦК України, ст.ст. 1, 11, 15, 16, 18, ч.6 ст. 19, ч. 3 ст. 22, ст. 24 Закону України "Про захист прав споживачів", ч. 3.3 статті 3 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні", ст. 3 п.п. "в" та "г" ч. 4 ст. 5, Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", главою 2 Постанови правління Національного банку України від 26.03.1998 № 119, Постановою Правління Національного НБУ від 07.05.2007 р. №168, пп. 6.1, 6.2, 6.3 глави 6 Постанови правління НБУ від 30.05.2007р. № 200, ст. 49 "Про банки та банківську діяльність", п. 4 ч. 8 ст. 6, п.8 ч.1 ст.6, ст.49 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011, ст.ст. 10, 11, 60, 88, 209, 212-215, 218, 223 ЦПК України, суд -

в и р і ш и в :

В задоволенні позову Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до апеляційного суду Івано-Франківської області протягом десяти днів з дня його проголошення через Тисменицький районний суд.

Головуючий В.Б. Гургула

http://reyestr.court.gov.ua/Review/21944641

[dentalen]

Аппеляция не заставит себя ждать и запорет и это решение, вопрос времени. НО бороться надо!!!

[sofi]

Аппеляция не заставит себя ждать и запорет и это решение, вопрос времени. НО бороться надо!!!

откуда такая уверенность? решение обгрунтоване на 200%, тем более опирается на свежие разъяснения КСУ по поводу применения норм закона. если и запорет его апелляция, то явно не за так, а чем чаще банкам в суды придется решалово таскать, тем хуже для них, да и на судей, которые игнорят разъяснения КСУ повод в ВККС и в генпрокуратору скарги писать.

чернила у народа не кончаться, а вот решалово может и закончится

[shoblavobla]

Если отказали в иске, и если (всеми фибрами души желаю!) апеляшка оставит в силе - Дельта покурит кеды!

Больше ведь не смогут обратиться с таким иском.

А как мы помним - ипотека за укропом осталась...

Ситуация стремная для банка и веселая для заемщика и его друзей!

Да только вызывают сомнения такие самостоятельные решения суда - заинтересовали, не иначе (друзья, родственники, деньги - что-то было...). А апеляшка может и оставить в силе. Думаю, 50/50.

А как расписано! Аж страшно!!!

[Franko]

Рішення має одну грубу помилку судді - в позові відмовлено по причині недійсності кредитного договору, однак до такого висновку суд прийшов самостійно, без заявлення зустрічного позову про визнання недійсним договору, згадавши про це в мотивувальній частині. Думач це буде причиною для скасування, помагай цьому рішенню чи не помагай.