Постановление ВСУ по пересмотру о невозможности выселения при обращении взыскания на предмет ипотеки, приобретенного не в кредит

[у.zaporozhskiy]

http://reyestr.court.gov.ua/Review/46301673

 

Державний герб України

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

1 липня 2015 року                                    м. Київ

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючогоГригор'євої Л.І., суддів:Гуменюка В.І.,Лященко Н.П.,Сеніна Ю.Л.,Охрімчук Л.І.,Сімоненко В.М.,Романюка Я.М.,Яреми А.Г.,    

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна, про визнання права власності на квартиру та виселення за заявою  ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від  1 жовтня  2014  року,    

      

                                   встановила:

У квітні 2012 року ОСОБА_1. звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2. та ОСОБА_3. про визнання права власності на квартиру, стягнення заборгованості, зобов'язання вчинити певні дії та виселення з квартири. Свої вимоги вона обґрунтовувала тим, що на підставі договору позики від 14 квітня 2011 року ОСОБА_2. отримала у позику від позивачки   287 тис. 690 грн, що на час укладення договору еквівалентно 36 тис. 100 доларів США, та зобов'язалася повернути зазначені грошові кошти до 10 квітня   2012 року. На забезпечення виконання зобов'язання за договором позики між ОСОБА_1. та ОСОБА_2. укладено договір іпотеки від          14 квітня    2011 року, предметом якого є квартира АДРЕСА_1.

          У зв'язку з невиконанням боржником умов договору позики утворилася заборгованість в розмірі 776 тис. 763 грн, з яких 287 тис. 690 грн - основна заборгованість та 489 тис. 073 грн - пеня. Уточнивши позовні вимоги, позивачка просила визнати за нею право власності на квартиру АДРЕСА_1 у рахунок виконання ОСОБА_2. зобов'язань за договором позики від 14 квітня 2011 року на суму 318 тис. 772 грн, стягнути з ОСОБА_2. 457 тис. 991 грн заборгованості за договором позики, яка перевищує заставну вартість переданого в іпотеку майна, та виселити відповідачів із зазначеної квартири без надання іншого жилого приміщення.

Справа розглядалася судами неодноразово.

Заочним рішенням Дарницького районного суду м. Києва від                    16 жовтня  2012 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 23 квітня  2014 року, позов задоволено. Визнано за ОСОБА_1. право власності на квартиру АДРЕСА_1. Стягнуто зі ОСОБА_2. на користь позивачки 457 тис. 991 грн у рахунок повернення позики та пені за договором позики. Виселено ОСОБА_2. та Шляхову О.О. з указаної квартири без надання іншого жилого приміщення.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 жовтня 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_2. відхилено, заочне рішення Дарницького районного суду м. Києва від 16 жовтня 2012 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 23 квітня 2014 року залишено без змін.  

У червні 2015 року до Верховного Суду України надійшла заява ОСОБА_3. про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 жовтня 2014  року з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 39, 40  Закону України "Про іпотеку" та статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР).     

Як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права заявниця надає постанову Верховного Суду України від 18 березня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ 14 травня та 22 жовтня  2014 року.

Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК України)  Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.  

Згідно зі статтею 3604 ЦПК України  Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 14 квітня 2011 року ОСОБА_1. та ОСОБА_2. уклали договір позики, за умовами якого остання отримала в позику 287 тис. 690 грн, що на момент укладення договору згідно з курсом Національного Банку України складає 36 тис. 100 доларів США, та зобов'язалася повернути зазначені кошти у строк до 10 квітня 2012 року.

У разі прострочення виконання зобов'язання за цим договором, відповідачка сплачує пеню в розмірі 0,5 % від загальної суми позики.

З метою виконання зобов'язання за договором позики цього ж дня сторони уклали договір іпотеки, предметом якого стала квартира 16 у будинку  26 на вулиці Леніна в місті Києві, вартість якої визначена сторонами в розмірі 318 тис. 772 грн.

Квартира належить на праві власності ОСОБА_2. за договором міни квартир від 25 вересня 1997 року.

Згідно з пунктом 2.3 договору іпотеки звернення стягнення на предмет іпотеки відбувається одним зі способів: у порядку позасудового врегулювання (шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання зобов'язань за основним договором; продажу іпотекодержателем від свого імені предмета іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу); на підставі рішення суду; на підставі виконавчого напису нотаріуса; іншими способами, не забороненими чинним законодавством України.

Відповідно до пункту 2.4 договору іпотеки іпотекодержатель обирає спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки на власний розсуд.

У зв'язку з невиконанням ОСОБА_2. умов договору позики утворилася заборгованість у розмірі 776 тис. 763 грн, з яких 287 тис. 690 грн - основна заборгованість та 489 тис. 073 грн - пеня.

Задовольняючи позов ОСОБА_1., суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з доведеності позову та наявності правових підстав для визнання за позивачем права власності на вищевказану квартиру, стягнення з відповідача ОСОБА_2. на користь позивача               457 тис. 991 грн у рахунок повернення позики та пені за договором позики, а також виселення відповідачів з указаної квартири без надання іншого жилого приміщення.

При цьому суди виходили з того, що у встановлений строк ОСОБА_2. борг не повернула, тому відповідно до статті 37 Закону України "Про іпотеку " та виходячи з умов договору іпотеки, якими передбачено право ОСОБА_1. набути у власність предмет іпотеки згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, наявні правові підстави для визнання за нею права власності на предмет іпотеки, а також стягнення заборгованості за договором позики, яка перевищує заставну вартість переданого в іпотеку майна, та виселення відповідачів зі спірної квартири.  

Погоджуючись із висновком судів попередніх судових інстанцій про визнання за позивачкою права власності на квартиру, стягнення з відповідачки ОСОБА_2. на користь позивачки суми боргу за договором позики та про виселення відповідачів з указаної квартири без надання іншого жилого приміщення, касаційний суд у справі, про перегляд якої подано заяву, виходив з того, що правовими підставами для цього є положення статті 37 Закону України "Про іпотеку" та умови договору іпотеки, за якими в іпотеку передана спірну квартиру, вартість якої менша від заборгованої суми позики.

У той же час судові рішення у справах, на які заявниця посилається на підтвердження своєї заяви, не свідчать про неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права. Так, в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 травня 2014 року у подібних правовідносинах касаційний суд, застосовуючи частину третю статті 109 ЖК УРСР та статтю 40 Закону України "Про іпотеку", скасував судові рішення з підстави, неповного з'ясування дійсних обставин справи, зокрема з'ясування джерел придбання квартири.

В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 жовтня 2014 року суд касаційної інстанції, скасовуючи судові рішення та посилаючись на Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", зазначав, що кредит отримано позичальником в іноземній валюті, а банк заявив вимоги про стягнення заборгованості у гривні України, суд не з'ясував чи вносились зміни до договору щодо валюти кредитування.

Таким чином, в ухвалі, яку заявниця просить переглянути, та в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, наданих для порівняння, наявні різні фактичні обставини.

Разом з тим існує невідповідність оскаржуваного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 109 ЖК УРСР та статей 39, 40 Закону України "Про іпотеку".

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до статті 1046 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Згідно зі статтею 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

За змістом частини першої статті 575 ЦК України  та статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, - це вид забезпечення виконання зобов'язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом.

Відповідно до статті 589 ЦК України, частини першої статті 33 Закону України "Про іпотеку" у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання  іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону.  

Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене у статті 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено   договором або законом.

Крім того, правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачено Законом України "Про іпотеку".

Згідно із частиною третьою статті 33 Закону України "Про іпотеку"   звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Відповідно до статті 37 Закону України "Про іпотеку"  іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.

Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду здійснюється відповідно до статті 39 Закону України "Про іпотеку".

Так, згідно із частинами першою, другою статті 39 цього Закону в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.  

Частиною першою статті 40 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення.

Частина третя статті 109 ЖК УРСР регулює порядок виселення громадян.

За змістом частини другої статті 40 Закону України "Про іпотеку" та частини третьої статті 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Судом установлено, що ОСОБА_3. була обізнана про наявність такої вимоги з 1 серпня 2012 року, а 29 березня 2013 року ОСОБА_3. та     ОСОБА_2. подали до відділу державної виконавчої служби Дарницького районного управління юстиції у місті Києві заяви, в яких повідомили про добровільне виконання рішення в частині виселення.

Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду.

Таким чином, частина друга статті 109 ЖК Української РСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого постійного жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Аналіз зазначених правових норм свідчить про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України "Про іпотеку" підлягають застосуванню як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР.

Отже, за змістом цих норм  особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення) - предмета іпотеки у зв'язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається  інше постійне житло, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.

Установивши у справі, яка переглядається, що в іпотеку передано квартиру, яка була одержана ОСОБА_2. у власність за договором міни від 1997 року, а не за рахунок кредитних коштів, оскільки договір іпотеки був укладений у квітні 2011 року, суди дійшли помилкового висновку про наявність передбачених законом підстав для виселення мешканців із зазначеного будинку без надання їм іншого постійного житла.

Отже, у справі, яка переглядається, суди неправильно застосували частину другу статті 109 ЖК УРСР у поєднанні з нормами  статей 37, 39, 40 Закону України «Про іпотеку» при ухваленні рішення про виселення відповідачів.

Оскільки неправильне застосування судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права у справі, яка переглядається, призвело до неправильного вирішення справи у цій частині, то відповідно до частин першої, другої статті 3604 ЦПК України судове рішення в частині виселення відповідачів без надання іншого постійного жилого приміщення підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову в цій частині.

Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_3 задовольнити частково.

Заочне рішення Дарницького районного суду м. Києва від 16 жовтня   2012 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 23 квітня 2014 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 жовтня 2014 року в частині виселення ОСОБА_2, ОСОБА_3 без надання іншого постійного жилого приміщення скасувати, у задоволенні позову в цій частині відмовити.  

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

ГоловуючийЛ.І. Григор'єва Судді:В.І. ГуменюкН.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк  Ю.Л. Сенін   В.М. Сімоненко А.Г. Ярема
 

[у.zaporozhskiy]

Вроде не нашел этого Постановления.

[logoped]

Номер Постановы 6-875цс15

 

                                  ПРАВОВА  ПОЗИЦІЯ

                             (у справі № 6-875 цс15)

 

 

 За змістом статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло у тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Як виняток, допускається виселення громадян без надання  іншого постійного  жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина 2 статті 109 ЖК Української РСР). У такому випадку виселення здійснюється відповідно до частини четвертої статті 109 та статті 132 ² ЖК УРСР.