Постановление ВСУ по пересмотру о необходимости оспаривания действий госисполнителя в исковом производстве в случае переоформления недвижимости

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 червня 2017 року

м. Київ

Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Сімоненко В.М., 
суддів: Берднік І.С.,
Ємця А.А.,
Гуменюка В.І.,
Жайворонок Т.Є.,
Лященко Н.П.,
Охрімчук Л.І., 
Романюка Я.М.

розглянувши в судовому засіданні справу за скаргою ОСОБА_1, заінтересовані особи: Личаківський відділ державної виконавчої служби Львівського міського управління юстиції, ОСОБА_2, про визнання дій неправомірними, скасування акта та постанови державного виконавця за заявами ОСОБА_2 та Личаківського відділу державної виконавчої служби Львівського міського управління юстиції про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого 2016 року, 

в с т а н о в и л и :

У березні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду зі скаргою на дії головного державного виконавця Личаківського відділу державної виконавчої служби Львівського міського управління юстиції (далі – Личаківський ВДВС Львівського МУЮ) ОСОБА_3, в якій просила визнати неправомірними дії головного державного виконавця Личаківського ВДВС Львівського МУЮ ОСОБА_3 щодо складання акта від 26 лютого 2015 року про передачу стягувачу ОСОБА_2 1/2 частини квартири АДРЕСА_1, за початковою ціною 184 800 грн; скасувати акт головного державного виконавця Личаківського ВДВС Львівського МУЮ про передачу стягувачу ОСОБА_2 вказаної частини квартири; скасувати постанову головного державного виконавця Личаківського ВДВС Львівського МУЮ про передачу стягувачу ОСОБА_2 вказаної квартири.

Обґрунтовуючи свої вимоги, скаржниця посилалася на те, що постанова про передачу стягувачу 1/2 частини вказаної квартири винесена з порушення вимог Закону України «Про виконавче провадження», оскільки підстави для передачі такого майна відпали внаслідок утрати чинності звіту про оцінку майна.

Ухвалою Личаківського районного суду м. Львова від 1 жовтня 2015 року у задоволенні скарги відмовлено. 

Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 27 листопада 2015 року, залишеною без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого 2016 року, ухвалу Личаківського районного суду м. Львова від 1 жовтня 2015 року скасовано: дії головного державного виконавця Личаківського ВДВС Львівського МУЮ щодо винесення постанови та складання акту визнані неправомірними; акт та постанова головного державного виконавця Личаківського ВДВС Львівського МУЮ від 26 лютого 2015 року про передачу стягувачу 1/2 квартири за початковою ціною скасовано.

У липні 2016 року ОСОБА_2 та Личаківський ВДВС Львівського МУЮ звернулися до Верховного Суду України із заявами про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого 2016 року і просять скасувати постановлені у справі ухвали судів апеляційної та касаційної інстанцій та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції або направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме частини п’ятої статті 58 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (далі – Закон № 606- XIV) та розділу VII ЦПК України в частині компетенції суду.

На підтвердження підстав подання заяви про перегляд судових рішень заявники посилаються на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 вересня і 15 жовтня 2015 року, постанову Вищого господарського суду України від 7 червня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 18 травня 2016 року у справі № 6-109цс16 і від 29 червня 2016 року у справі № 6-547цс16.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заявах доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заяви підлягають задоволенню частково з таких підстав.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Згідно з положеннями пунктів 1, 2, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних й тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Суди під час розгляду цієї справи встановили таке.

На виконанні у Личаківському ВДВС Львівського МУЮ перебувало виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа НОМЕР_1, виданого Личаківським районним судом м. Львова 28 січня 2013 року, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованості в сумі 213150 грн.

15 липня 2014 року головним державним виконавцем Личаківського ВДВС Львівського МУЮ ОСОБА_3 проведено опис і арешт нерухомого майна боржника, а саме: 1/2 частини належної на праві власності ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_1, яка складається з однієї кімнати та кухні і загальна площа якої становить 29,7 м2, з яких житлова - 20,1 м2, комора в підвалі - 18,8 м2.

08 серпня 2014 року експертним бюро Товариства з обмеженою відповідальністю «Айстра» складено звіт про вартість вказаного нерухомого майна, згідно з яким ринкова вартість предмета оцінки становила 184800 грн .

Електронні торги з реалізації арештованого майна боржника проводилися 11 листопада і 18 грудня 2014 року та 22 січня 2015 року, однак визнані такими, що не відбулися у зв'язку з відсутністю цінової пропозиції.

Відповідно до вимог Закону № 606- XIV ОСОБА_2 було запропоновано вирішити питання про залишення за собою нереалізованого майна боржника.

09 лютого 2015 року у Личаківському ВДВС Львівського МУЮ зареєстровано заяву ОСОБА_2 про те, що вона бажає скористатися правом залишити за собою нереалізоване на електронних торгах майно боржника – 1/2 частину квартири за вказаною адресою.

Постановою головного державного виконавця Личаківського ВДВС Львівського МУЮ ОСОБА_3 від 26 лютого 2015 року передано ОСОБА_2 нереалізоване майно боржника ОСОБА_1 за початковою ціною 184800 грн.

Цього ж дня головним державним виконавцем Личаківського ВДВС Львівського МУЮ ОСОБА_3 складено акт про передачу майна стягувачу – ОСОБА_2, який є підставою для оформлення права власності.

Відмовляючи в задоволенні скарги, суд першої інстанції виходив з того, що при складанні 26 лютого 2015 року акту та постанови про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу у виконавчому провадженні державний виконавець діяв у межах своїх повноважень відповідно до вимог чинного законодавства.

Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та задовольняючи скаргу, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, керувався тим, що звіт про оцінку майна від 08 серпня 2014 року на час передачі майна стягувачу - 26 лютого 2015 року втратив свою чинність, а тому дії державного виконавця щодо передачі арештованого майна за ціною, визначеною на підставі вказаного звіту, проведені з порушенням положень статті 58 Закону № 606-XIV .

Постанова Верховного Суду України від 29 червня 2016 року у справі № 6-547цс16 не є належним прикладом невідповідності рішення суду касаційної інстанції висновкам, викладеним у цій постанові, оскільки предметом перегляду у цій справі було рішення про визнання прилюдних торгів недійсними, тоді як у справі, рішення в якій переглядаються, встановлено, що прилюдні торги з реалізації будинку не відбулися. Отже, і спір, за вирішенням якого скаржниця звернулася до суду, законності процедури проведення прилюдних торгів як таких не стосується.

Натомість у наданих заявниками ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 вересня і 15 жовтня 2015 року зазначено, що акт та постанова державного виконавця про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу у виконавчому провадженні є актами, які забезпечують підстави для переходу права власності на майно, а тому спори, підставою яких є незгода з такими актами державного виконавця, мають розглядатися у позовному провадженні. 

У постанові Вищого господарського суду України від 7 червня 2016 року вказано, що проведення електронних торгів з реалізації майна за ціною, визначеною звітом про оцінку майна, що втратив чинність, є підставою для визнання цих торгів недійсними за умови порушення прав і законних інтересів особи, яка їх оспорює. Разом з цим суд зазначив, що проведення переоцінок (уцінок) спірного майна державним виконавцем у зв’язку з тим, що електронні торги не відбулися, не може вважатися новою оцінкою у розумінні частини п’ятої статті 58 Закону № 606- XIV. 

У постанові Верховного Суду України від 18 травня 2016 року у справі № 6-109цс16 міститься висновок, відповідно до якого за змістом частини дев’ятої статті 62 Закону № 606- XIV оспорювані постанова та акт державного виконавця про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу фактично є правочинами, на підставі яких відбувається подальше оформлення стягувачем права власності на це майно, а тому такий спір підлягає розгляду в порядку позовного провадження.

Отже, існує неоднакове застосування судами касаційних інстанцій частини п’ятої статті 58 Закону № 606- XIV та розділу VII ЦПК України.

Усуваючи розбіжності в застосуванні вказаних норм матеріального та процесуального права, колегія суддів судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходить з такого.

Згідно з правилами частин першої та третьої статті 62 Закону № 606-XIV в редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин, реалізація арештованого майна, крім майна, вилученого з обігу згідно із законом, та майна, зазначеного в частині восьмій статті 57 цього Закону, здійснюється шляхом його продажу на прилюдних торгах, аукціонах або на комісійних умовах. Майно передається на реалізацію за ціною та в порядку, визначеними статтею 58 цього Закону.

За частиною першою статті 58 Закону № 606-XIV визначення вартості майна боржника проводиться державним виконавцем за ринковими цінами, що діють на день визначення вартості майна. Для оцінки нерухомого майна державний виконавець залучає суб’єкта оціночної діяльності – суб’єкта господарювання, який здійснює свою діяльність відповідно до Закону України від 12 липня 2001 року № 2658-ІІІ «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні». 

Відповідно до частини п’ятої статті 58 Закону № 606-XIV звіт про оцінку майна у виконавчому провадженні вважається чинним протягом шести місяців з дня його підписання суб’єктом оціночної діяльності – суб’єктом господарювання. Після закінчення цього строку оцінка майна проводиться повторно. 

Частиною п’ятою статті 62 Закону № 606-XIV, пунктом 7.1 Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 27 жовтня 1999 року №68/5 (далі – Тимчасове положення), абзацом третім підпункту 5.12.2 Інструкції про проведення виконавчих дій, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 15 грудня 1999 року № 74/5 і зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 15 грудня 1999 року за № 865/4158, передбачено підстави й порядок призначення повторних прилюдних торгів, а також порядок уцінки нереалізованого майна. Так, у разі відсутності покупців або наявності тільки одного покупця та з інших причин, визначених Тимчасовим положенням, прилюдні торги вважаються такими, що не відбулися. У такому разі призначаються повторні прилюдні торги, на яких стартова ціна лота може бути зменшена, але не більше ніж на 30 відсотків. Уцінка майна проводиться державним виконавцем у десятиденний строк з дня визнання прилюдних торгів такими, що не відбулися, після чого реалізація майна за вказаною ціною повинна бути проведена впродовж місяця з дня проведення уцінки.

За правилами проведення прилюдних торгів, передбачених Тимчасовим положенням, спеціалізована організація проводить прилюдні торги за заявкою державного виконавця, в якій зазначається початкова вартість майна, що виставляється на торги за експертною оцінкою, та інші відомості. Визначення стартової ціни лота здійснюється на підставі початкової вартості майна за результатами проведеної оцінки майна незалежним суб’єктом оціночної діяльності.

Проведення прилюдних торгів з реалізації майна за ціною, визначеною звітом про оцінку майна, який утратив чинність, є порушенням установлених законодавством правил про порядок реалізації майна на прилюдних торгах, у тому числі правил про визначення стартової ціни реалізації майна, а саме частини п’ятої статті 58 Закону № 606-XIV, пунктів 3.2, 3.4 Тимчасового положення.

Не реалізоване на прилюдних торгах, аукціонах або на комісійних умовах майно підлягає уцінці державним виконавцем не більш як на 30 відсотків. У разі нереалізації майна в місячний строк з дня проведення уцінки воно повторно уцінюється, але не більш як на 50 відсотків початкової вартості майна (частина п’ята статті 62 Закону № 606-XIV). 

Якщо в місячний строк з дня проведення повторної уцінки майно не реалізовано на прилюдних торгах, аукціонах або на комісійних умовах, державний виконавець повідомляє про це стягувачу і пропонує йому вирішити питання про залишення за собою нереалізованого майна, крім майна, конфіскованого за рішенням суду (частина шоста статті 62 Закону № 606-XIV). 

У разі бажання стягувача залишити за собою майно воно йому передається за ціною, що дорівнює початковій вартості, за якою це майно передавалося на реалізацію. Про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу державний виконавець виносить постанову, яка затверджується начальником відділу, якому він безпосередньо підпорядкований. За фактом такої передачі державний виконавець складає акт. Постанова та акт є підставами для подальшого оформлення стягувачем права власності на це майно (частини восьма та дев’ята статті 62 Закону № 606-XIV). 

Суди у цій справі встановили, що прилюдні торги з реалізації арештованого нерухомого майна неодноразово призначалися, але тричі не відбулися у зв’язку з відсутністю заявок покупців. Майно не було реалізовано на прилюдних торгах, тому державний виконавець повідомив про це стягувача, запропонувавши йому залишити нереалізоване майно за собою згідно із частиною шостою статті 62 Закону № 606-XIV. 

ОСОБА_2 письмово висловила згоду залишити за собою майно в рахунок погашення боргу, внаслідок чого державний виконавець прийняв відповідну постанову та склав акт від 26 лютого 2015 року про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу. 

Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. 

Отже, при розгляді спору суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого - вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Крім того, відповідно до частини першої статті 11 ЦК України цивільні права та обв’язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов’язки. Частиною другою цієї ж статті передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов’язків можуть бути як правочини (пункт 1), так і інші юридичні факти (пункт 4).

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків (частина перша статті 202 ЦК України). Зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою недійсності відповідного правочину (частина перша статті 203, частина перша статті 215 цього Кодексу).

За статтею 1 Закону № 606-XIV виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) – це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. 

З огляду на приписи статей 32, 52 Закону № 606-XIV заходами примусового виконання рішень є, зокрема, звернення стягнення на майно боржника, що полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації. За загальним правилом (частина перша статті 62 Закону № 606-XIV) реалізація арештованого майна здійснюється шляхом його продажу на прилюдних торгах, аукціонах або на комісійних умовах. 

Послідовно дотримуючись висновку, наведеного в постанові Верховного Суду України від 24 жовтня 2012 року (справа № 6-116цс12), Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що правова природа процедури реалізації майна на прилюдних торгах полягає в продажу майна, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернуто стягнення, до покупця – учасника прилюдних торгів. Ураховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення прилюдних торгів, складання за результатами їх проведення акта проведення прилюдних торгів – це оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на публічних торгах, тобто правочин. 

Тому відчуження майна з прилюдних торгів за своєю правовою природою відноситься до угод купівлі-продажу й така угода може визнаватись недійсною на підставі норм цивільного законодавства про недійсність правочину за статтями 203, 215 ЦК України. 

Разом з тим Закон № 606-XIV допускає, що реалізація арештованого майна на прилюдних торгах може не відбутися. У такому випадку з метою забезпечення права стягувача – учасника виконавчого провадження Закон передбачає відповідний порядок дій, які повинен вчинити державний виконавець, а саме: повідомити стягувача про те, що арештоване майно не було реалізоване на прилюдних торгах після проведення повторної оцінки, та запропонувати стягувачу залишити це майно за собою (частина шоста статті 62 Закону № 606-XIV). 

Якщо стягувач своєчасно і письмово не заявить про таке своє бажання, арешт з майна знімається і воно повертається боржникові (частина сьома статті 62 Закону № 606-XIV). Якщо ж стягувач заявить про бажання залишити нереалізоване на прилюдних торгах майно за собою, державний виконавець виносить постанову про передачу майна стягувачу, а за фактом такої передачі складає відповідний акт. При цьому майно передається саме стягувачу в рахунок погашення боргу, а відповідні постанова та акт є підставами для подальшого оформлення стягувачем права власності на це майно (частина дев’ята статті 62 цього Закону). 

Разом з тим частиною першою статті 15 ЦК України передбачене право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Крім визнання правочину недійсним, способами захисту цивільних прав та інтересів також можуть бути відновлення становища, яке існувало до порушення, та визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, його посадових і службових осіб (стаття 16 ЦК України). За приписами статті 214 ЦПК України визначення характеру спірних правовідносин відповідно до установлених обставин у справі, а також визначення правової норми, яка підлягає застосуванню, належить до обов’язків суду. 

Оскільки право на нерухоме майно вже оформлено на стягувача, то ефективним способом захисту прав боржника могло б стати пред’явлення до суду позову із залученням стягувача і державного виконавця як відповідачів. 

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1655цс16.

Згідно зі статтею 393 ЦК України серед способів захисту права власності закріплено визнання незаконним та скасування правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає закону і порушує права власника, за позовом власника. 

Оскільки предметом розгляду за скаргою ОСОБА_1 були дії державного виконавця, пов’язані з реалізацією арештованого майна, що є підставою для виникнення цивільних прав та обов’язків інших осіб (не сторін виконавчого провадження), то до таких правовідносин мають застосовуватися загальні положення про захист цивільних прав шляхом пред’явлення цими особами позову, у зв’язку з чим у цій частині скаргу на дії державного виконавця суд мав залишити без розгляду і роз’яснити заявниці можливість вирішення спору в позовному провадженні.

Ураховуючи зазначене, а також той факт, що подання боржником скарги на рішення та дії державного виконавця не забезпечує йому відновлення порушених прав на нерухоме майно, на яке було звернено стягнення, суди неправильно застосували норми матеріального та процесуального права, що призвело до прийняття незаконного рішення.

Отже, судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню із залишенням скарги ОСОБА_1 без розгляду. Також необхідно повідомити ОСОБА_1, що подання скарги на рішення та дії державного виконавця не забезпечує їй відновлення порушених прав на нерухоме майно, на яке було звернено стягнення, а тому їй слід звернутися до суду за захистом своїх прав із відповідним позовом у порядку позовного провадження.

Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л и :

Заяви ОСОБА_2 та Личаківського відділу державної виконавчої служби Львівського міського управління юстиції про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого 2016 року задовольнити частково.

Ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 27 листопада 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого 2016 року скасувати, ухвалу Личаківського районного суду м. Львова від 1 жовтня 2015 року скасувати; скаргу ОСОБА_1 залишити без розгляду.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий В.М. Сімоненко
Судді: І.С. Берднік
В.І. Гуменюк
А.А. Ємець
Т.Є. Жайворонок
Н.П. Лященко
Л.І. Охрімчук
Я.М. Романюк

Постанова від 14 червня 2017 року № 6-1804цс16

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/44DAD1E8B11AE6DCC2258146005A49D0

[ANTIRAID]

ВСУ в этом решении опять ярчайшим образом продемонстрировал предвзятость и исключительную заинтересованность при рассмотрении споров в интересах банков. Так, ВСУ указал, что поскольку право на недвижимое имущество уже оформлено на взыскателя, то эффективным способом защиты прав должника могло бы стать предъявления в суд иска с привлечением взыскателя и государственного исполнителя в качестве ответчиков.

И странным образом, как в делах по признанию права собственности суд не установил, что хоть решения и не соответствуют закону, однако право владельца имущества защищено, то решения надо оставить в силе. Опять же оставшимся судьям ВСУ не понятна очевидная вещь, а именно почему нарушены права истца у которого имущество было отобрано на основании недействительной оценки.