Постановление ВСУ по пересмотру о противоправности реализации в процедуре ликвидации имущества госпредприятия без разрешения ФГИУ

ANTIRAID · September 17, 2017

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 вересня 2017 року

м. Київ

Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Романюка Я.М.,
суддів: Гуменюка В.І.,
Лященко Н.П., Охрімчук Л.І.,
Сімоненко В.М.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом заступника прокурора Запорізької області в інтересах Фонду державного майна України до Міністерства аграрної політики та продовольства України, ОСОБА_1, третя особа – Державне підприємство «Бердянське агроторгове підприємство», про визнання недійсним договору купівлі-продажу та повернення майна, за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд рішення апеляційного суду Запорізької області від 19 січня 2017 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 лютого 2017 року,

в с т а н о в и л и :

У травні 2015 року заступник прокурора Запорізької області в інтересах держави в особі Фонду державного майна України звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 8 вересня 2014 року між державою Україна в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України, до сфери управління якого входить Державне підприємство (далі – ДП) «Бердянське агроторгове підприємство», та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу S_1 частин комплексу будівель та споруд, загальною площею 4253,2 кв.м, розташованого по АДРЕСА_1; вказаний договір укладено з порушенням вимог чинного законодавства та на шкоду економічним інтересам держави – без погодження з Фондом державного майна України та за ціною, яка значно нижча від ринкової вартості об’єкта нерухомості, внаслідок чого державний бюджет недоотримав 1,4 млн. грн.

Заступник прокурора просив суд на підставі статей 203, 215, 216, 227 ЦК України визнати вказаний договір недійсним і зобов’язати покупця повернути державі отриману за недійсним договором нерухомість.

Рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 13 липня 2016 року позов задоволено, постановлено визнати недійсним договір купівлі-продажу S_1 частин комплексу будівель та споруд за адресою: АДРЕСА_1, що складається з будівлі Б-3, підвалу під Б-3, рампи до Б-3, навіса «б», ганка до Б-3, рампи до Б-3, ганка до Б-3, ганка до Б-3, ганка до Б-3, рампи до Б-3, ганка до Б-3, прибудови «б4-1», прибудови «б5-1», надбудови над Б-3, будівлі К-1, прибудови К1-1, будівлі О-1, будівлі П-1, будівлі Р-1, огорожі №1, воріт, загальною площею 4 253, 2 кв.м., основною площею 3 767, 3 кв.м., укладений 8 вересня 2014 року між державою Україна в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України та ОСОБА_1, посвідчений приватним нотаріусом Мелітопольського міського нотаріального округу Запорізької області ОСОБА_2, зареєстрований в реєстрі за НОМЕР_1. Постановлено також зобов’язати ОСОБА_1 повернути зазначене майно державі в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України.

Рішенням апеляційного суду Запорізької області від 19 січня 2017 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в позові.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 лютого 2017 року відмовлено у відкритті касаційного провадження в справі за касаційною скаргою заступника прокурора Запорізької області в інтересах Фонду державного майна України на рішення апеляційного суду.

У поданій до Верховного Суду України заяві заступник Генерального прокурора України просить скасувати рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій і залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норми матеріального права, а саме статей 215, 216 ЦК України, статей 5, 7 Закону України «Про управління об’єктами державної власності», пунктів 6, 8 Порядку відчуження об’єктів державності власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 6 червня 2007 року № 803.

Заслухавши суддю-доповідача, представника Генеральної прокуратури України – Халанчук О.С., представника ДП «Бердянське агроторгове підприємство» - ОСОБА_3, представника Міністерства аграрної політики та продовольства України – ОСОБА_4, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява підлягає задоволенню частково.

На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, чи з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, якщо установить, що судове рішення, яке переглядається, є незаконним.

У справі, рішення в якій переглядається, суди встановили, що предмет оспорюваного договору купівлі-продажу – S_1 частин комплексу будівель та споруд за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 4 253,2 кв.м., - перебував у власності держави, на праві господарського відання належав ДП «Бердянське агроторгове підприємство». Зазначене державне підприємство належало до сфери управління Міністерства аграрної політики та продовольства України.

Статутом ДП «Бердянське агроторгове підприємство», затвердженим наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України від 21 лютого 2011 року № 46, передбачено, що відчужувати майнові об’єкти, що належать до основних фондів, підприємство має право лише за попередньою згодою Уповноваженого органу управління на конкурентних засадах, якщо інше не встановлено законом. Відчуження нерухомого майна здійснюється за умови додаткового погодження в установленому порядку з Фондом державного майна України. Уповноважений орган управління відповідно до покладених на нього завдань здійснює повноваження щодо реалізації прав держави як власника майна, переданого підприємству, пов’язаних з володінням, користуванням і розпорядженням ним у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб. Уповноважений орган управління приймає рішення про реорганізацію та ліквідацію підприємства.

Наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України від 1 липня 2013 року № 403 припинено шляхом ліквідації діяльність ДП «Бердянське агроторгове підприємство». Пунктом 4.3 цього наказу зобов'язано голову комісії з ліквідації підприємства провести інвентаризацію і оцінку майна, коштів та здійснити продаж основних засобів підприємства в установленому законодавством порядку з метою погашення заборгованості підприємства.

1 червня 2014 року голова комісії з ліквідації ДП «Бердянське агроторгове підприємство» уклав із професійно-технічним навчальним закладом «Майстер» товариства з обмеженою відповідальністю «ТДН» договори на проведення незалежної експертної оцінки ринкової вартості будівель і споруд по АДРЕСА_1. За висновками експерта від 10 червня 2014 року ринкова вартість S_1 частин виробничих будівель і споруд становить 462 705 грн. або 39 296 доларів США, S_2 частини – 725 707 грн. або 61 632 долари США.

7 липня 2014 року голова комісії з ліквідації ДП «Бердянське агроторгове підприємство» уклав з Міжнаціональною Універсальною Товарно-Сировинною Біржею «ЕПСІЛОН» договір на організацію та проведення аукціону з продажу спірного майна. Протоколами проведення відкритих публічних торгів (аукціону) № № 1,2 від 26 серпня 2014 року ОСОБА_1 визнано переможцем аукціону з купівлі майна лоту № 1 і лоту № 2, загальна вартість яких становить 735 707 грн. і 472 705 грн. відповідно.

8 вересня 2014 року між державою Україна в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України та ОСОБА_1 укладено два окремі договори купівлі-продажу S_1 і S_2 частин комплексу будівель та споруд по АДРЕСА_1. В справі, рішення в якій переглядаються, оспорюється один із договорів – про відчуження S_1 частин вказаного комплексу нерухомості.

Судами також установлено, що погодження на відчуження нерухомого майна ДП «Бердянське агроторгове підприємство» Фонд державного майна України не давав.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що майно ДП «Бердянське агроторгове підприємство» на праві власності належить державі. Реалізація майна державного підприємства в ліквідаційній процедурі – різновид його відчуження, на яке суб’єкт господарювання має отримати згоду Фонду державного майна України згідно з підпунктом «и» пункту 2 частини першої статті 7 Закону України від 21 вересня 2006 року № 185-V «Про управління об’єктами державної власності», пунктами 6, 8, 12, 50 Порядку відчуження об’єктів державності власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 6 червня 2007 року № 803 (далі – Порядок). Суд також зазначив, що згідно з оспорюваним договором ОСОБА_1 купив S_1 частин комплексу будівель і споруд, а не цілісний майновий комплекс підприємства, тому підпункт 1 пункту 5 Порядку до спірних правовідносин не застосовується.

Встановивши, що погодження Фонду державного майна України на відчуження майна ДП «Бердянське агроторгове підприємство» не було, суд першої інстанції дійшов до висновку про недійсність оспорюваного договору купівлі-продажу нерухомого майна на підставі статей 203, 215 ЦК України як такого, що укладений без дотримання процедури відчуження держаного майна, передбаченої чинним законодавством.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що відчуження майна державного підприємства відбулося в зв’язку з його ліквідацією за рішенням суб’єкта управління державним майном – Міністерства аграрної політики та продовольства України. В такому випадку ЦК України є єдиним нормативно-правовим актом, який містить порядок ліквідації юридичної особи за рішенням власника, при цьому приписи статей 105, 110-112 ЦК України не передбачають погодження відчуження нерухомого майна з Фондом державного майна України.

Апеляційний суд дійшов до висновку про те, що згоди Фонду державного майна України на відчуження майна ДП «Бердянське агроторгове підприємство» за оспорюваним договором закон не вимагав, оскільки нерухомість відчужувалася в процесі ліквідації підприємства, предметом відчуження являвся цілісний майновий комплекс, а тому положення статті 5 Закону України «Про управління об’єктами державної власності» і пункту 6 Порядку на спірні правовідносини не поширюються.

На підтвердження наявності підстав для перегляду судових рішень Верховним Судом України заступник Генерального прокурора України надав для порівняння постанови Вищого господарського суду України від 3 червня 2013 року, від 18 березня 2015 року, від 5 червня 2013 року та постанови Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року та від 23 вересня 2015 року.

Так, за результатами розгляду справи за позовом заступника військового прокурора в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, концерну «Військторгсервіс» до ТОВ «Магазин ВВВТ» про визнання договору купівлі-продажу недійсним і повернення майна, Вищий господарський суд України прийняв постанову від 3 червня 2013 року. Згідно з цією постановою касаційний суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що за приписами статей 74, 136 ГК України, Закону України «Про управління об’єктами державної власності», Порядку відчуження об’єктів державності власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 6 червня 2007 року № 803, відчуження майна державного підприємства, що належить державі, можливо лише за наявності відповідного дозволу Міністерства оборони України, погодженого з Фондом державного майна; відсутність відповідного дозволу/погодження може бути підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу майна державного підприємства.

Таких самих висновків щодо застосування статей 74, 75, 136 ГК України, статей 3, 4 Закону України «Про управління об’єктами державної власності», пунктів 6 – 8 Порядку відчуження об’єктів державності власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 6 червня 2007 року № 803, Вищий господарський суд України дійшов у постанові від 18 березня 2015 року в справі за позовом заступника прокурора регіону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, концерну «Військторгсервіс» до ТОВ «Дует-СК» про визнання договору купівлі-продажу недійсним та повернення майна.

У постанові від 5 червня 2013 року, прийнятій у справі за позовом ТОВ «Судноплавна компанія «Укрферрі» до Фонду державного майна України про зобов’язання виконати умови договору оренди державного майна, Вищий господарський суд України погодився з висновком апеляційного господарського суду про те, що порядок відчуження майна, переданого в оренду в складі цілісних майнових комплексів державних підприємств, чинним законодавством не визначено, а тому Фонд державного майна України не уповноважений надавати дозвіл на його відчуження.

Крім того, Верховний Суд України в постанові від 16 вересня 2015 року, прийнятій за результатами розгляду справи за позовом прокурора в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, концерну «Військторгсервіс» до ОСОБА_1 про визнання договору купівлі-продажу недійсним та повернення майна, а також у постанові від 23 вересня 2015 року, прийнятій у справі за позовом прокурора в інтересах держави в особі Міністерства оборони України до концерну «Військторгсервіс», ПП «Інтертайле» про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна та зобов’язання повернути в натурі нежитлові приміщення, дійшов висновків про те, що порядок відчуження державного майна визначається Законом України «Про управління об’єктами державної власності» та Порядком відчуження об’єктів державності власності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 6 червня 2007 року № 803. Зокрема, відчуження майна здійснюється безпосередньо суб’єктом господарювання, на балансі якого перебуває таке майно, лише після надання на це згоди або дозволу відповідного суб’єкта управління майном, який є представником власника і виконує його функції у межах, визначених законодавчими актами. Рішення про надання згоди на відчуження нерухомого майна приймається суб’єктами управління лише за погодженням з Фондом державного майна. Отже, якщо відчуження спірного нерухомого майна, що є об’єктом державної власності, відбулося з порушенням вимог законодавства, чинного на час укладення оспорюваного правочину, зокрема без згоди та/або погодження органу управління майном та Фонду державного майна України, за відсутності у представника концерну «Військторгсервіс» необхідного обсягу дієздатності на укладення цього правочину, відповідний договір купівлі-продажу державного майна може бути визнаний недійсним.

Зміст постанови Вищого господарського суду України від 5 червня 2013 року наявності неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, не підтверджує. Разом із тим, викладені в постановах Вищого господарського суду України від 3 червня 2013 року та від 18 березня 2015 року та в постановах Верховного Суду України висновки свідчать про те, що апеляційний і касаційний суди в справі, рішення в якій переглядаються, не врахували правових висновків Верховного Суду України, й існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 5, 7 Закону України «Про управління об’єктами державної власності», пунктів 5 – 8 Порядку відчуження об’єктів державності власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 6 червня 2007 року № 803, у взаємозв’язку зі статтями 74, 75, 136 ГК України, статтями 203, 215 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей в застосуванні судами касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять із такого.

Згідно з частиною другою статті 81 ЦК України юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до статті 87 цього Кодексу. Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.

При цьому, ЦК України передбачає, що ним (цим Кодексом) встановлюються порядок створення, організаційно-правові форми, правовий статус юридичних осіб приватного права. Порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюються Конституцією України та законом (частина третя статті 81 ЦК України).

Державне підприємство – це юридична особа публічного права (частина друга статті 167 ЦК України).

Як встановлено законом (частини перша, друга та дев’ята статті 73 ГК України), державне унітарне підприємство утворюється компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності, як правило, без поділу її на частки, і входить до сфери його управління. Орган державної влади, до сфери управління якого входить підприємство, є представником власника і виконує його функції у межах, визначених цим Кодексом та іншими законодавчими актами. Державні унітарні підприємства діють як державні комерційні підприємства або казенні підприємства.

Державне комерційне підприємство є суб'єктом підприємницької діяльності, діє на основі статуту або модельного статуту і несе відповідальність за наслідки своєї діяльності усім належним йому на праві господарського відання майном згідно з цим Кодексом та іншими законами, прийнятими відповідно до цього Кодексу. Майно державного комерційного підприємства закріплюється за ним на праві господарського відання, - речового права суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених ГК України та іншими законами (частини перша та друга статті 74, частина перша статті 136 ГК України). Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб'єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства (частина друга статті 136 ГК України).

Крім того, ГК України (абзац третій частини шостої статті 73 ГК України) прямо передбачає, що особливості управління державним унітарним підприємством визначаються Законом України «Про управління об'єктами державної власності».

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» управління об'єктами державної власності – здійснення Кабінетом Міністрів України та уповноваженими ним органами, іншими суб'єктами, визначеними цим Законом, повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об'єктів, пов'язаних з володінням, користуванням і розпоряджанням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб. Стаття 3 цього Закону майно, яке передане державним комерційним підприємствам, відносить до об’єктів управління державної власності.

З огляду на наведене, закон установлює особливості правового статусу державного підприємства як юридичної особи публічного права та особливості правового режиму майна державного підприємства, до яких застосовується спеціальний порядок правового регулювання, в тому числі й щодо управління майном державного підприємства, розпорядження цим майном, що не дає підстав для їх цілковитого ототожнення з правовим статусом юридичних осіб приватного права та порядком регулювання правового режиму майна юридичних осіб приватного права.

Характерною особливістю правового статусу державного підприємства, правового режиму майна цього підприємства є обмеження на рівні закону його (підприємства) правомочності розпорядження щодо окремих видів майна та наявність спеціальних, закріплених окремим законом, правил управління майном державного підприємства, зокрема й правил щодо розпорядження державним майном у спосіб його відчуження.

Так, правила розпорядження майном, що належить державному підприємству на праві господарського відання, передбачають участь у цьому процесі суб’єктів управління об’єктами державної власності, в тому числі Фонду державного майна України. Зокрема, згідно з підпунктом «и» пункту 2 частини першої статті 7 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» Фонд державного майна України відповідно до законодавства дає дозвіл (погодження) на відчуження державного майна у випадках, встановлених законодавством.

Такий випадок установлено частиною п’ятою статті 75 ГК України, відповідно до якої відчужувати майнові об'єкти, що належать до основних фондів, державне комерційне підприємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно належить, і лише на конкурентних засадах, якщо інше не встановлено законом. Розпоряджатися в інший спосіб майном, що належить до основних фондів, державне комерційне підприємство має право лише у межах повноважень та у спосіб, що передбачені цим Кодексом та іншими законами. Відчуження нерухомого майна, а також повітряних і морських суден, суден внутрішнього плавання та рухомого складу залізничного транспорту здійснюється за умови додаткового погодження в установленому порядку з Фондом державного майна України. Фонд державного майна України виступає організатором продажу нерухомого майна в порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до статті 5 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» Кабінет Міністрів України постановою від 6 червня 2007 року № 803 затвердив Порядок відчуження об’єктів державної власності. Пунктом 6 цього Порядку так само передбачено, що рішення про надання згоди на відчуження, зокрема, нерухомого майна державної власності приймається суб'єктами управління лише за погодженням з Фондом державного майна.

Отже, ЦК України правовий статус юридичної особи публічного права не встановлює (частина третя статті 81 ЦК України). Норми ГК України, що стосуються регулювання правового статусу державного підприємства, правового режиму майна цього підприємства, як і норми Закону України «Про управління об'єктами державної власності», що застосовні до правовідносин із розпорядження майном, закріпленим за державним підприємством на праві господарського відання, встановлюють правило про те, що відчуження нерухомого майна державного підприємства вимагає не лише попередньої згоди органу, до сфери управління якого воно (підприємство) належить, але й обов’язкового погодження з Фондом державного майна України. Виняток із цього правила передбачений частиною дев’ятнадцятою статті 11 Закону України «Про управління об'єктами державної власності», відповідно до якої відчуження майна державних підприємств та господарських товариств з корпоративними правами держави понад 25 відсотків їх статутного капіталу в процедурі банкрутства здійснюється відповідно до законодавства з питань приватизації.

Для процедури відчуження майна державного підприємства, яке перебуває в процесі ліквідації за рішенням органу, до сфери управління якого воно належить, подібних винятків ГК України чи Закон України «Про управління об'єктами державної власності» не передбачають, а також і не містять норм, які б спеціально уповноважували саме в такому випадку керівництво державного підприємства, комісію з його ліквідації, голову такої комісії та/або орган, до сфери управління якого воно належить, відчужувати нерухоме майно підприємства без погодження з Фондом державного майна України.

Згідно з підпунктом 4 пункту 5 Порядку його дія не поширюється на відчуження майна, порядок відчуження якого визначається окремим законом. Таким «окремим законом» у силу припису частини дев’ятнадцятої статті 11 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» можна визнати, зокрема, Закон України «Про приватизацію державного майна», Закон України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» та інше законодавство про приватизацію з урахуванням присів статті 3 Закону України «Про приватизацію державного майна». Разом із тим, статті 105, 110-112 ЦК України не можуть виступати тим «окремим законом», який дає підстави для відчуження нерухомого майна державного підприємства без погодження з Фондом державного майна України, оскільки зазначені норми ЦК України регулюють загальний порядок ліквідації юридичної особи без урахування особливостей правового статусу державного підприємства як юридичної особи публічного права (статті 73, 74, 75 ГК України) та правового режиму державного майна у сфері господарювання (стаття 141 ГК України).

Крім того, аналіз норм ЦК України, ГК України, Закону України «Про управління об'єктами державної власності», Закону України «Про приватизацію державного майна», Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» дає підстави для висновку про те, що чинне законодавство передбачає два способи відчуження державного майна, що закріплене за державним підприємством на праві господарського відання: в порядку приватизаційного процесу згідно з вимогами законодавства про приватизацію та в процесі здійснення господарської діяльності з додержанням правил, визначених статтями 75, 141 ГК України, Закону України «Про управління об'єктами державної власності», Порядку відчуження об’єктів державної власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 6 червня 2007 року № 803.

Відчуження державного майна в процесі приватизації та відчуження такого майна в процесі господарювання державного підприємства відрізняються правовим регулюванням, процедурою здійснення, складом учасників відповідних процесів і їх повноваженнями. Зазначене підтверджується також пунктом 5 Порядку відчуження об’єктів державної власності, згідно з якою цей Порядок не поширюється на відчуження: цілісних майнових комплексів державних підприємств, їх структурних підрозділів (підпункт 1 пункту 5 Порядку); індивідуально визначеного майна, що в установленому порядку включене до переліків об'єктів, які підлягають приватизації відповідно до законодавства з питань приватизації (підпункт 2 пункту 5 Порядку); майна, що не увійшло до статутного капіталу господарських товариств у процесі приватизації (корпоратизації), але перебуває на їх балансі, і відчуження якого здійснюється шляхом приватизації (підпункт 5 пункту 5 Порядку).

При цьому, до об'єктів державної власності, що підлягають приватизації, належить, зокрема, окреме індивідуально визначене майно, у тому числі разом із земельними ділянками державної власності, на яких це майно розташовано (частина перша статті 5 Закону України «Про приватизацію державного майна», частина перша статті 2 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)»).

Частина перша статті 5-1 Закону України «Про приватизацію державного майна» прямо передбачає, що окремим індивідуально визначеним майном для цілей приватизації вважається, зокрема, майно підприємств, що ліквідуються за рішенням органу, уповноваженого управляти державним майном. Ініціювати приватизацію об’єктів можуть державні органи приватизації (зокрема, Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва у районах і містах), уповноважені органи управління або покупці (стаття 7, частина перша статті 12 Закону України «Про приватизацію державного майна»).

З огляду на наведені положення законодавства про приватизацію та за змістом Закону України «Про управління об'єктами державної власності» майно державних підприємств, що ліквідуються за рішенням органу, уповноваженого управляти державним майном, може бути відчуженим у порядку приватизації відповідно до законодавства з питань приватизації. На таке відчуження не поширюється Порядок відчуження об’єктів державної власності, про що й зазначено у підпункті 2 пункту 5 цього Порядку.

Разом із тим, той факт, що після прийняття рішення про ліквідацію державного підприємства ініціатива щодо приватизації його майна не була реалізована уповноваженим органом управління, не наділяє комісію з ліквідації підприємства, голову такої комісії та/або орган, до сфери управління якого підприємство належить, додатковими, не передбаченими законом повноваженнями відчужувати нерухоме майно підприємства без погодження з Фондом державного майна України. Оскільки іншого законом не передбачено, в такому разі підлягають застосуванню норми частини п’ятої статті 75 ГК України, підпункту «и» пункту 2 частини першої статті 7 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» та Порядок відчуження об’єктів державної власності, якими передбачене обов’язкове погодження з Фондом державного майна України рішення суб’єкта управління державним майном про надання згоди на відчуження нерухомого майна, яке закріплене за державним підприємством.

Оскільки в силу статей 6, 7 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» уповноважені органи управління не зобов’язані погоджувати з Фондом державного майна України свої рішення про ліквідацію підприємств, заснованих на державній власності, то в процесі взаємодії комісії з ліквідації підприємства та/або органу, до сфери управління якого підприємство належить, з Фондом державного майна України з питань погодження відчуження нерухомого майна останній також одержує інформацію про появу об’єкту державної власності, що потенційно підлягає приватизації (частина перша статті 5-1 Закону України «Про приватизацію державного майна»), для вирішення питання про реалізацію власного права ініціативи на здійснення його приватизації. Такий спосіб взаємодії суб’єктів управління об’єктами державної власності слугує як меті такого управління (стаття 1 Закону України «Про управління об'єктами державної власності»), так і меті приватизації (стаття 1 Закону України «Про приватизацію державного майна»).

У справі, рішення в якій переглядаються, судом установлено, що після прийняття рішення про ліквідацію ДП «Бердянське агроторгове підприємство» Міністерство аграрної політики та продовольства України від імені власника (держави) згідно з оспорюваним договором купівлі-продажу від 8 вересня 2014 року здійснило відчуження нерухомого майна – S_1 частин комплексу будівель і споруд, яке було власністю держави і на праві господарського віддання було закріплене за ДП «Бердянське агроторгове підприємство». З приводу отримання погодження на таке відчуження підприємство, комісія з ліквідації підприємства, її голова чи міністерство до Фонду державного майна України не зверталися й відповідного погодження не одержували.

Установивши такі обставини та дійшовши висновку про те, що реалізація майна державного підприємства в процедурі ліквідації за рішенням органу, уповноваженого управляти державним майном, є різновидом відчуження майна, суд першої інстанції правильно застосував до спірних правовідносин підпункт «и» пункту 2 частини першої статті 7 Закону України «Про управління об'єктами державної власності», Порядок відчуження об’єктів державної власності, статті 203, 215 ЦК України, та обґрунтовано постановив рішення про визнання оспорюваного договору купівлі-продажу недійсним у зв’язку з тим, що нерухоме майно було відчужене з порушенням вимог законодавства, без погодження Фонду державного майна України. Такі висновки суду першої інстанції загалом узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною в постановах від 16 вересня 2015 року, від 23 вересня 2015 року.

Натомість апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, помилково вважав норми статей 105, 110-112 ЦК України тим спеціальним, «окремим законом», який унеможливлює застосування до спірних правовідносин частини четвертої статті 75 ГК України та норм пунктів 6, 8 Порядку відчуження об’єктів державної власності.

Крім того, апеляційний суд як підставу відмови в позові зазначив також, що Порядок відчуження об’єктів державної власності на спірні правовідносини не поширюється ще й тому, що фактично за двома окремими договорами купівлі-продажу (один із яких оспорюється в цій справі) Міністерством аграрної політики та продовольства України на користь ОСОБА_1 було відчужено цілісний майновий комплекс підприємства.

При цьому суд апеляційної інстанції не дав оцінки правомірності таких дій суб’єкта управління державним майном, які полягають у формальному поділі цілісного майнового комплексу підприємства на окремі частки (S_2 та S_1 частин) з метою відчуження нерухомого майна без відома Фонду державного майна України, поза процедурою приватизації, що загалом передбачена законом для відчуження такого об’єкта як єдиний майновий комплекс державного підприємства (стаття 5 Закону України «Про приватизацію державного майна»).

За таких обставин ухвалені у справі рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій слід скасувати, а рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 13 липня 2016 року скасувати частково.

За частиною першою статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Суд першої інстанції визнав договір купівлі-продажу від 08 вересня 2014 року недійсним, проте правила реституції за частиною першою статті 216 ЦК України застосував тільки щодо однієї зі сторін правочину – постановив рішення про зобов’язання ОСОБА_1 повернути державі в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України майно, одержане ним як покупцем за недійсним договором. При цьому суд не вирішив питання про повернення іншій стороні правочину, відповідачу ОСОБА_1, того, що він передав державі в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України на виконання цього ж договору, в зв’язку з визнанням його недійсним.

Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602, пунктом 1 частини першої статті 3603, частинами першою, другою статті 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л и :

Заяву заступника Генерального прокурора України задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Запорізької області від 19 січня 2017 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 лютого 2017 року скасувати.

Рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 13 липня 2016 року в частині повернення ОСОБА_1 того, що він передав державі в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України на виконання укладеного між ними 08 вересня 2014 року договору купівлі-продажу S_1 часток комплексу будівель та споруд по АДРЕСА_1, у зв’язку з визнанням судом зазначеного договору недійсним, скасувати, а справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий Я.М. Романюк
Судді:
І.С. Берднік Т.Є. Жайворонок
В.І. Гуменюк Н.П. Лященко
А.А. Ємець Л.І. Охрімчук
В.М. Сімоненко

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ
у справі за № 6-1081цс17

Згідно з частиною другою статті 81 ЦК України юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до статті 87 цього Кодексу. Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.

При цьому, ЦК України передбачає, що ним (цим Кодексом) встановлюються порядок створення, організаційно-правові форми, правовий статус юридичних осіб приватного права. Порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюються Конституцією України та законом (частина третя статті 81 ЦК України).

Державне підприємство – це юридична особа публічного права (частина друга статті 167 ЦК України).