0720

Ну не воспринимайте буквально 1/3, конечно же это не доля Имелось в виду что владение это только одна из трех составляющих права собственности (триада собственности -- владение, распоряжение, пользование). То есть если вы владеете неким предметом, но не распоряжаетесь и не пользуетесь, то конечно же вы не осуществляете на этот предмет право собственности полностью, а осуществляете только в части владения. Одна треть -- это фигуральное выражение. Мы же не в процессе всё-таки (Ну да, а вальс это музыка на три четверти, хехехе). Теперь о суммах А и Б. Пока получатель не распорядился полученной суммой, и это распоряжение не исполнено принимающим банком фактически -- право собственности им не осуществлено. То есть тут нужно разделять переход права и осуществление права. Момент перехода права собствености определяется из правоустанавливающих документов и правоприменительных актов. В случае денежного перевода он может определяться, в частности, датой валютирования. А осуществление права -- это действие. Которое может заключаться в использовании, распоряжении или владении предметом, или их совокупностью в любых комбинациях. Очевидно, что пока А (или Б) денежный перевод не получил фактически, он никак не может осуществлять право собственности на эти деньги. Даже если момент перехода права уже наступил. В некоторых случаях закон специально нормирует момент перехода. Например, если переход права собственности на недвижимость по закону требует гос. регистрации, то моментом перехода прав считается именно момент гос.регистрации. Или другой пример: если в переводе указана дата валютирования, то моментом перехода права собственности считается эта дата (см. ЗУ "О платежных системах и переводе средств"). Но в обоих случаях -- не "является", а именно что "считается", то есть это условность, установленная законом. Всё равно фактическое осуществление права зависит от реальных обстоятельств: то есть можно де-юре владеть средствами на праве собственности и де-факто не иметь возможности распоряжаться и пользоваться этими средствами.

С удовольствием объясняю. 516-я это вообще одна из моих любимых, вот прямо на ней и покажем. Во-первых, преамбула это всего лишь декларация, то есть чистая беллетристика, роман в стихах. Преамбула не содержит норм, а всего лишь заявляет некий общий мессадж, типа за всё хорошее против всего плохого. То есть мы все умеем ссылаться на преамбулу, но на суд такие ссылки обычно никакого воздействия не оказывают. Горох об стену он и есть горох об стену. Все законодатели (и другие нормотворцы) любят в преамбуле ссылаться на Конституцию и на Европейскую Конвенцию, но от этого их нормы не становятся конституционными или соответствующими Конвенции. А суд применяет (или не применяет) норму, а не преамбулу, на преамбулу он чхать хотел. Вы будете писать потом в апелляционной или кассационной жалобе, что суд "неправильно применил преамбулу"? Ну вот и я не буду, бо це маячня. Во-вторых, по сути вопроса. Вы интересуетесь, каким образом можно нарушить подзаконный акт и не нарушить закон? (Правда, я говорил о том, что можно нарушить подзаконный акт и не нарушить при этом права конкретного лица, но пусть, -- примем вашу формулировку, усиленную). Показываю на примере пункта 3.3 Положения 516, вот содержание этого пункта: Банки повертають вклади (депозити) та сплачують нараховані проценти у строки, що визначені умовами договору банківського вкладу (депозиту) між вкладником і банком. За договором банківського вкладу (депозиту) незалежно від його виду банк зобов'язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника, крім вкладів, розміщених юридичними особами на інших умовах повернення, які встановлені договором. У разі невиконання (неналежного виконання) банком вимоги фізичної особи про повернення вкладу (депозиту) або його частини (документ на переказ/заява про повернення коштів тощо) (далі -- вимога) банк зобов'язаний: - прийняти вимогу шляхом проставлення на ній: дати отримання, підпису уповноваженої особи, відбитка штампа банку та видачі фізичній особі письмового повідомлення про невиконання (неналежне виконання) цієї вимоги із зазначенням причини, дати взяття вимоги на облік, дати видачі повідомлення, прізвища, ім'я та по батькові уповноважених осіб і відбитка печатки банку; - взяти вимогу на облік за відповідним позабалансовим рахунком. Банк зобов'язаний виконати вимогу відповідно до умов договору банківського вкладу (депозиту). Після виконання вимоги банк списує вимогу з відповідного позабалансового рахунку. Абзац третий устанавливает, каким образом должно быть банком оформлено, задокументировано и бухгалтерски проведено прострочення боржника. То есть в случае невыполнения или ненадлежащего выполнения условий договора вклада, банк должен во-первых, выдать определённым образом оформленное уведомление, а во-вторых, учесть невыплаченный вклад (или невыплаченный остаток вклада) на внебалансовом счете (имеется в виду 9806, хотя явно и не указывается; бывают также и другие счета 98хх). Так вот, ответ на ваш вопрос -- например, когда банк нарушает это предписание (не выдает вкладчику надлежащее Уведомление и не учитывает вклад на внебалансе) -- он не нарушает никаких законов (ст. 55 ЗУоБ не в счет). Он нарушает только вот этот вот подзаконный акт и только его. И ничего ему за это не бывает. Я за всю историю только в одном банке видел такие уведомления (да и то -- они выдавались с огромным опозданием, когда банк уже не только умер, но успел немного разложиться, -- выдавать их начали за неделю до введения ВА). А в 99% случаев банки наглухо отказываются выдавать такие уведомления и учитывать вклады на 9806 (и их таки можно понять). При этом -- обратите внимание -- никакие законы не нарушаются, нарушается только Положение 516. И если заявить в суде исковое требование "обязать банк выдать уведомление и учесть вклад на внебалансе" на основании Положения 516, то суд отказывает, проверено. С логичной и обоснованной мотивировкой "права истца не нарушены". То есть по принципу диспозиции: истец в принципе не может убедительно объяснить суду, какое именно право истца нарушено тем, что банк не учел вклад на 9806, а вместо уведомления прислал вежливую пустую отписку в рамках закона "Про звернення громадян". И суд совершенно прав -- счет 9806 это не клиентский счёт, и не клиентское это дело что там банк на нём учитывает. Это дело НБУ -- контролировать внебалансовую бухгалтерию банка, а также контролировать исполнение собственной нормативки. Насчет уведомления отказ мотивируется чуть сложнее, но принцип тот же: банк отказался должным образом задокументировать просрочку должника, но суд всё равно её установил по другим документам, так что ваше право на защиту, дорогой истец, ни грамма не нарушено, а всякая нормативка НБУ суду не указ, пусть НБУ сам за её исполнением и надзирает (и суду поxep что за самим НБУ надзор нужен не меньше чем за банками). Ну и дополнительно, в качестве изюминки, обращаю ваше внимание на абзац второй, про выдачу вклада по первому требованию. В кодекс важные изменения о возврате по требованию срочного вклада -- внесли. А в говнонормативку энбэушную -- предсказуемо не внесли. Ну и чего эта нормативка после этого стоит, вместе взятая? По-вашему, получается, я могу сейчас вчинить иск о невозврате вклада по досрочному требованию на основании Положения 516 как нормативного акта? Ну как же -- ведь нормативка обязательна к исполнению, сам НБУ её издал, и даже Минюстом зарегистрировал, да и ст. 55 ЗУ "Про банки..." у нас есть. Ну и каковы шансы что такой иск удовлетворят, как думаете? А ведь есть ещё более наглядные примеры, чем нормативка НБУ -- например, в сфере авиаперевозок. Там есть нормативка Державиаслужбы, которая декларативно, если верить преамбулам, основывается на Конституции, Гражданском Кодексе, Воздушном Кодексе, Монреальской и Варшавской конвенциям, на законодательстве о правах потребителей, и на всём что можно. А по факту нарушение этой нормативки (которое происходит сплошь и рядом каждый день, и прямо сейчас) -- почему-то права пассажиров не нарушает, и нормы законов -- тоже. Достаточно сказать, что, к примеру, МАУ (крупнейший национальный перевозчик, между прочим) уже почти полтора года (точнее с 01.05.2014) обслуживает пассажиров по недействительному публичному договору перевозки. И ничего, -- и летают, и в судах пропетливают каждый раз. И продолжают держать недействительный публичный договор перевозки на официальном сайте и в официальных документах. Так что моё скромное мнение такое -- в гражданских делах подзаконная нормативка хороша как приправа, то есть дополнительно к закону и в части, не урегулированной законом. Но как основа иска (или возражения) она не катит. Не выходит каменный цветок. Вообще ни о чём. "Їх рахунки" показывает нам, что владельцем счета является вкладчик (клиент). То есть только владельцем (а не собственником, владение это всего лишь 1/3 права собственности), и только счёта, а не средств, на нём учитываемых. То есть из этой формулировки (не нормы!) можно сделать вывод (косвенный вывод, -- можно сделать, а можно и не сделать), что клиент банка владеет счетом (и не обязательно распоряжается и пользуется), и при этом только счетом, а не средствами.

Загальним чином, в цивільних відносинах немає "сильнішої" та "слабкішої" сторони. За змістом ст. 1 ЦК, цивільні відносини визначаються як такі, що засновані на майновій самостійності та юридичній рівності сторін. Водночас, спеціальні норми законодавства про захист прав споживачів вносять певні корективи в цю юридичну рівність і надають споживачу-стороні цивільних відносин додаткові права та накладають на протилежну сторону (сторони) додаткові обов'язки. Саме такий захист "слабкішої сторони" встановлено ч. 4 ст. 42 Конституції і вичерпно врегульовано нормами законодавства про захист прав споживачів, тобто саме актами цивільного законодавства. Нормативка НБУ тут ні до чого, вона не є частиною законодавства про захист прав споживачів.

Я розумію банківські правила як частину публічного договору. Так само як і за аналогією "правила перевезення" авіакомпаній та інших перевізників є частиною договора перевезення. Кожен банк має такі правила (внутрішні інструкції, регламенти, положення), які повинні відповідати вимогам насамперед законодавства, і також вимогам НБУ (нормативним та розпорядчим актам НБУ). Саме таким чином,через ці акти НБУ і здійснює контроль і управління банками. А не клієнтами банків. Оскільки клієнти банків не мають ані цивільних, ані адміністративних правовідносин з НБУ, — а НБУ не має повноважень вирішувати питання про їхні права та обов'язки. Ми визнаємо джерелом права акти НБУ. Але джерелом цивільного права — визнаємо лише в частині, не врегульованій договором та актами цивільного законодавства, і за умов, що в цій частині такі акти не суперечать актам цивільного законодавства. Таке тлумачення прямо випливає зі змісту ст.4 ЦК

Ні, вінідкація застосовується лише до речей, визначених індівідуальними ознаками, а кондиція — інститут зобов'язального права. Водночас, законодавець пунктом 2 ч. 3 ст.1212 визначає, що правовий механізм кондиції загальним чином застосовується і до віндікації. Відмінності стосуються спеціальних аспектів (зокрема, моментів переходу права власності).

Отчего же, существует. Не исключаю, что в понимании Гражданского Кодекса, НПА НБУ регулируют отношения банка с клиентом в части, неурегулированной договором и гражданским законодательством. И только в части, в которой эти НПА не противоречат договору и актам гражданского законодательства (опять же см. ст. 4 ЦК). Более того, договор здесь рассматривается даже ещё более приоритетно, чем гражданское законодательство, поскольку в силу ст. 6 ЦК стороны на собственное усмотрение могут в договоре урегулировать свои отношения иначе, чем эти отношения урегулированы актами гражданского законодательства (с учетом ограничений, установленных этой статьей). И обратите внимание: ответственность за нарушение этих НПА — гражданским законодательством не предусмотрена. Не обязательно. Нарушая порядок НБУ, — и не нарушая при этом условий договора и требований законодательства, — банк нарушает не право клиента, а только требования акта НБУ, которым этот порядок установлен. Принцип диспозиции ещё никто не отменял. Банк может одним и тем же действием (бездействием) одновременно нарушить и порядок НБУ, и требования законодательства — тогда да, он нарушает права клиента (установленные законодательством). НПА НБУ не могут порождать прав и обязанностей клиента в силу ст. 4 ЦК, поэтому нарушение требований такого НПА само по себе не влечет нарушения прав клиента.

Совершенно верно. И если порядок нарушен, то нарушивший этот порядок — несёт ответственность. В данном случае ответственность несёт банк перед НБУ за нарушение порядка, установленного актом НБУ. (Кстати, на практике всё равно не несёт — нарушения п.3.3 Инструкции 516 не просто массовые, а массовые и систематические — и ни разу не было случая привлечения банка к ответственности за нарушение этого пункта. Ни разу!). А вкладчик не состоит в правоотношениях с НБУ. Он не несёт никакой ответственности за нарушение этих порядков (которых он, кстати, и в глаза никогда не видел и видеть не мог даже теоретически). НБУ не уполномочен своими "порядками" и "инструкциями" устанавливать права и обязанности участников гражданских правоотношений. Согласно ст.4 ЦК, все эти постановы — не являются актами гражданского законодательства. А у вкладчика с банком — договор и гражданские правоотношения с банком.

Ну где же ошибаюсь. Договор в пользу третьего лица порождает особый вид обязательств. Это прекрасно регулируется ст. 636 ЦК, и никакие постановы 516 здесь не нужны. Переуступка прав регулируется другими нормами — а именно ст.ст. 512-519 ЦК, и не стоит смешивать переуступку прав с договором в пользу третьего лица. Договор (например, договор вклада) в пользу третьего лица заключается таким изначально, заранее. А уже потом, факультативно, третье лицо вступает в право требования (именно право требования) путем предъявления требования (или не вступает, тогда право требования остаётся у исходной стороны). В случае переуступки договор изначально заключается как обычный, в пользу стороны (например, вкладчика), — и потом эта сторона переуступает другим отдельным договором своё право требования (именно право требования) третьей стороне. То есть отличается тут вообще всё. Кроме прав требования. (Постанова 516 это забавная, местами несколько извращенная трактовка функционерами НБУ некоторых статей Гражданского Кодекса. Но нам-то она зачем? Она не акт гражданского законодательства. Всё что нам нужно, исчерпывающе урегулировано договором и гражданским законодательством). В чем именно состоит моя ошибка?

Так мы опять возвращаемся к исходному: правовые акты НБУ (как нормативные, так и распорядительные) актами гражданского законодательства в понимании ст. 4 ЦК не являются (позиция ВССУ и лично Луспеника, шоп он был здоров). А следовательно, в силу ч. 1 ст. 13, ч. 1 ст. 14 ЦК, эти акты не порождают прав и обязанностей для участников гражданских правоотношений. И тем более — не устанавливают содержание гражданских правоотношений. То есть все эти Положення, Инструкции, Порядки и прочее нормотворчество Нацбанка — обязательны к исполнению банками (финансовыми учреждениями) и такое исполнение подлежит надзору и контролю со стороны НБУ. При этом даже их нормативный характер — и тот под большим вопросом (они не прошли процедуру обсуждения, не опубликованы надлежащим образом, не все из них зарегистрированы Минюстом). Но даже если считать их нормативными, а не распорядительными (административными) — то и тогда они не акты гражданского законодательства. И правоотношений сторон в гражданских договорах — они не регулируют. Регулируют такие правоотношения лишь действующий договор и — согласно всё той же ст. 4 ЦК и в порядке убывания юридической силы — Конституция, Гражданский Кодекс, законы, другие акты гражданского законодательства. При этом соотношение договора и актов гражданского законодательства урегулировано специальной нормой — ст. 6 ЦК.

Заповісти, заставити, переуступити — вкладник може своє право вимоги, а не сам вклад. Див., наприклад, ст.ст. 512-519 ЦК. Переказ з вкладного (2630, 2635) рахунка за розпорядженням вкладника зробити неможливо, з цих рахунків проводки обмежені умовами договору (можливі лише або зі спливом стороку вкладу, або з розірванням договору і відповідними наслідками). Див., зокрема, План рахунків бухгалтерського обліку банків, якщо ви так високо оцінюєте правовий зміст бухгалтерських інструкцій. Точка зору бухгалтерії суд не завжди цікавить, це ми вже обговорювали. Діло бухгалтерії — вести облік, а не вирішувати питання про цивільні права та обов'язки. Але й з точки зору бухгалтерії вкладник не розпоряджується коштами вкладу, адже переказ з 2630/2635 провести неможливо. З фіскальної: обліковуються як власність особи не самі кошти, а знов-таки права вимоги. З побутової: не зрозумів, про які акції йдеться. Кондиційне зобов'язання це зобов'язання з повернення коштів, набутих без достатніх правових підстав. Стаття 1212 ЦК (ну і вся глава 83, звісно). Тобто дещо подібне віндікації, але в зобов'язальному праві. Зверніть увагу, воно не тотожнє віндікації, там є суттєві відмінності. Строком є період в часі, так. Скасування строку давності це те ж саме, що встановлення необмеженого строку давності (безстрокова позовна давність). Саме це й приписано статтею п. 2 ч. 1 ст. 268 ЦК. При чому тут право власності?

Не бачу, де там зберігання в статті 1058.

отримано частини 1,2,3 це все, чи є ще четверта та далі?

Не можу погодитись. 1. Пунктом другим ч.1 ст.268 ЦК встановлено спеціальну позовну давність (безстрокову) для здійснення права судового захисту прав вимоги вкладника до банку про видачу вкладу. Яким чином це підтверджує вашу тезу про відсутність переходу права власності? Який зв'язок? 2. Витребування з чужого володіння — це взагалі інститут речного права, а не зобов'язального. В зобов'язальному праві немає віндікації. Замість неї може бути кондиція, але й вона тут не застосовується. Тобто витребувати з чужого володіння можна лише річ з індівідуальними ознаками, не з родовими. Повернення грошей (спеціальний різновид речей з родовими ознаками) є виконанням грошового зобов'язання (яке, в свою чергу, може бути зобов'язанням договірним або недоговірним; в свою чергу недоговірне зобов'язання може бути деліктним або неделіктним). За депозитним договором банк приймає від вкладника (або для нього) вклад і зобов'язується його повернути, а також сплатити проценти на вклад (або дохід в іншій формі) на умовах та в порядку, встановлених договором. Тобто в загальному випадку договір вкладу містить три повя'заних між собою зобов'язання: - зобов'язання вкладника з передання вкладу до банку; - зобов'язання банку з повернення вкладу вкладникові; - зобов'язання банку зі сплати процентів вкладникові за користування вкладом. На мій погляд, в період після передання вкладу від вкладника до банку, і до повернення вкладу вкладникові — банк володіє, користується і розпоряджується вкладом на власний розсуд, — що саме і складає зміст права власності. Не вбачаю жодних підстав тлумачити це іншим чином. Водночас, вкладник має право вимоги до банку з повернення вкладу. Здіснення цього права регулюється умовами договору і нормами закону. Захист цього права має певні особливості, зокрема для таких відносин встановлено спеціальну позовну давність, а саме — безстрокову. На зміст правовідносин позовна давність не впливає. Де саме я помиляюсь?

Договір позики (ст.1046 ЦК) це не те ж саме, що кредитний договір (ст.1054 ЦК). Це істотно різні відносини. Втім, згоден, — і в позику, і в кредит кошти надаються у власність, тут нема підстав заперечувати. Але я не можу погодитись з тезою, що за договором вкладу перехід права власності не відбувається. На мою думку, вкладник передає банку вклад саме у власність, тобто втрачає права користування, розпорядження, володіння коштами вкладу, а банк ці права набуває. Натомість вкладник отримує право вимоги цих коштів за договором вкладу (згідно умов договору, з урахуванням обмежень, вставновленими законом для договорів вкладу). Що саме надає вам підстави вважати, що переходу права власності в депозитних відносинах — не відбувається? Те, що в тілі статті 1058 ЦК відсутнє слово "власність"? Так воно і в тілі статті 1054 відсутнє.. Стосовно строку давності — взагалі не розумію, до чого тут строк давності. Строк позовної давності в кредитних договорах такий самий як в депозитних: загальна давність три роки, спеціальна один рік, сторони можуть в договорі збільшити ці строки на власний розсуд.

Тільки зараз помітив. Ви вважаєте, що банк (за кредитним договором) надає кредитні кошти позичальнику у власність, а отримує від вкладника (за договором вкладу) не у власність, а лише в користування? Дивно. Тобто ви вважаєте, що перехід права власності (на кошти вкладу, від вкладника до банку) в депозитних відносинах не відбувається? Кошти депозитного вкладу залишаються у власності вкладника за винятком лише права користування (яке переходить до банку) а право володіння та право розпорядження залишаються за вкладником? Поясніть, будь ласка, хід вашої думки.

Кинув. Результата не обіцяю, але спробую розрахувати.

Да хоть к долгу банка. Если суд сочтет ваши расчёты убедительными — отлично. Вы же не будете подавать расчет вопреки фактическим данным и законам математики, верно? Именно. То есть подлог здесь исключается. Если банк представил подложную выписку (ну например отсутствует внесение денег в кассу банка в такой-то день, в такой-то сумме), то вы заявляете о её подложности. В этом и состоит фактичность. А не в том, что доказательством может служить только первичка. Нет такой нормы. Доказательства должны быть, во-первых, надлежащими (то есть относиться к предмету доказывания), и во-вторых, допустимыми (то есть соответствовать процедурным требованиям). И всё, других требований к доказательствам закон не содержит.

Дійсно, це суттєво ускладнює розрахунки. Але в такому випадку треба витребовувати від банку відповідні розрахунки а в подальшому ретельно їх перевіряти. Саме розрахунки (що йде на погашення тіла, що на проценти, що на комісію і все таке), а не первинні документи. І переверяти відповідність цих розрахунків фактичним обставинами (датам, сумам) та умовам договору. Так буде ефектівніше, здається.

Нет конечно. Но если у меня нет других, то я не могу оспаривать эти. То есть чтобы заявить о недостоверности выписки, я должен иметь к этому основания.

Да нет в ЦПК такой нормы, что доказательствами могут быть только первичные документы. Наоборот, там явно указано, что доказательствами могут быть любые фактические данные, на основании которых суд устанавливает наличие или отсутствие обстоятельств. А вы утверждаете, что не любые фактчиеские данные, а только и исключительно первичные документы, и основываете это утверждение на нормах, которые регулируют совершенно другие правоотношения (между банковскими бухгалтериями и контролирующими органами), то есть вообще в данных спорных правоотношениях ни при чём. То есть если банк нарушил нормы закона о бухучете, то это влечет для него правовые последствия и некую ответственность. Но к заемщику это всё не имеет ни малейшего отношения.

Якщо даних не вистачає, то без цих даних ніхто не розрахує, звісно. Але якщо складність лише в тому, що не вистачає даних, — то що може завадити судові витребувати ці дані за клопотанням сторони або за власною ініциативою? Рада (в нинішньому складі) взагалі не розуміє що принимає, там парасюки на парасюках і парасюками поганяють. А щодо норм закону про бухоблік — то вони не регулюють спірних правовідносин між банком та клієнтом (вкладником, позичальником), саме в цьому пойнт. А так нічо норми, добрі.

За отсутствием первичных конечно тяжело высчитать, но можно базировать расчеты на выписках. Я не могу понять, какие такие исключительные данные есть у банка и у аудитора (и нет у заемщика и у эксперта), которые делают невозможным расчет без них. Не могли бы вы назвать эти данные?

ЗУ "О бухучете" не регулирует правоотношения сторон. Там указано, какие документы могут служить основанием для бухучёта, а не то, какие документы могут служить доказательствами в суде. Я ищу логический мостик именно от "первичных документов" к "письменным доказательствам". А в реестре можно такого цирка навстречать, что ой-ой-ой.

И там уже своядтся в новое сведенное?

Не впевнений в такій неможливості. Маючи на руках істотні умови договору (формули, ставки, графіки і все таке інше), не вбачаю труднощів розрахувати точну заборгованість методами виключно арифметичними, в межах шкільної програми, тобто ніяких спеціальних бухгалтерських експертних знань для цього не потрібно. Проте, деякі судді (зазвичай чомусь жінки) впадають в ступор при вигляді цифр і призначають бухаглтерську експертизу. Ну я не заперечую, якщо це експертиза за рахунок іншої сторони Більш того. Наразі маю справу, коли офіційна бухгалтерія нарахувала відсотки за депозитом, трохи менші ніж має бути нараховано за договором (з урахуванням податків, звісно). Тобто на сумі десь $ 170 000 (тіло вкладу разом з капіталізованими відсотками, так званий складний процент) розбіжність десь в десять доларів. В своїх розрахунках впевнений абсолютно, а програмне забезпечення банку (відповідача у справі) нарахувало приблизно на $10 менше. Вiд подання заяви про збільшення позовних вимог утримує лише незначність суми, але факт є фактом — нарахування з боку банку є помилковим. Нащо мені така бухгалтерія, якщо вона рахує криво і помиляється на користь іншої сторони? До речі, це державний банк, не якась приватна шарашка. 4. Маю протилежну позицію. Звісно, НБУ не сумнівається в силі своєї нормативки, адже вони цю нормативку і клепають без огляду на закон — як з точки зору дотримання процедур нормотворочсті, так і з точки зору колізійності з іншими нормами, в тому числі нормами вищої (закони, кодекси, Конвенція, практика ЄС) і найвищої (Конституція) сили. Те, що їм нібито дозволено не реєструвати їхню нормотворчість в Мінюсті, не може бути взято до уваги з огляду на ч. 3 ст. 117 Конституції України (а також див. Указ Президента України від 03 жовтня 1992 року № 493/92 «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади», Постанову Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1992 року № 731 «Про затвердження Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади»). Тобто цей "дозвіл" суперечить конституційній нормі (прямої дії і найвищої юридичної сили) і тому є завідомо колізійним і завідомо неконституційним (а КСУ при цьому, звичайно, спить). Тобто суд має в таких випадках застосовувати саме закони, а не нормативку НБУ. Що саме і намагається робити Луспеник і деякі інші судді ВССУ. Не всі. ВСУ з цього приводу ще не має усталеної позиції. Вважаю, що буде і в подальшому ухилятися від викладення такої позиції. Окрім того, див. Постанову Пленуму Верховного Суду України від 01.11.1996 № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя». Пунктом другим цієї Постанови зазначено, що оскільки Конституція України, як зазначено в її статті 8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, – то суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають грунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй. Суд безпосередньо застосовує Конституцію у разі, зокрема, коли закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй. Якщо зі змісту конституційної норми випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом, суд при розгляді справи повинен застосувати тільки той закон, який грунтується на Конституції і не суперечить їй. Отже, всі ці "дозволи" не реєструвати нормативку НБУ в Мінюсті — фількіна грамота, яка нікчемна в силу ч. 3 ст. 117 Основного Закону. Таку фількіну грамоту надано Нацбанку волюнтарним чином та в нехтування законом, і суди добре це розуміють. Тобто і цей "дозвіл" не є підставою для прямого застосування голої (тобто не підкріпленої Законом) нормативки НБУ в цивільних відносинах, адже це суперечить нормам ЦК (ст.ст. 4, 11, 14) та Конституції (ст.ст. 8, 9, 19, 22, 64, ч. 3 ст. 117, а у разі захисту прав споживача — також ч. 4 ст. 42).