ANTIRAID

Заплатить Вы должны до 1 августа следующего года. А если нет, то тогда налоговая будет с Вами судиться.

Ухвала ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 листопада 2011 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Сімоненко В.М. суддів: Амеліна В.І., Дербенцевої Т.П., Карпенко С.О., Олійник А.С., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 про задоволення спадкоємцями вимог кредитора, звернення стягнення на предмет іпотеки та зустрічним позовом ОСОБА_5, ОСОБА_6 до публічного акціонерного товариства «ОТП Банк», треті особи: ОСОБА_9, ОСОБА_4 – про визнання недійсними кредитних договорів, договорів іпотеки, зняття заборони щодо відчуження нерухомого майна, внесення до єдиного державного реєстру іпотек відомостей про виключення запису з реєстру, за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» на рішення Ленінського районного суду м. Вінниці від 05 жовтня 2010 року та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 29 грудня 2010 року, в с т а н о в и л а: ПАТ «ОТП Банк» звернулося до суду і вищезазначеним позовом, посилаючись на те, що між банком та ОСОБА_10 були укладені кредитні договори, а саме: від 03 квітня 2006 року № CNL – B00/045/2006 на суму 41 000 доларів США під 11% річних; від 04 квітня 2007 року № CNL – B00/060/2007 на суму 21 500 доларів США під 12,49% річних; від 27 вересня 2007 року № CNL – B00/181/2007 на суму 27 000 доларів США під 12,49% річних. В забезпечення своєчасного виконання зобов’язань за кредитними договорами від 03 квітня 2006 року та від 04 квітня 2007 року між банком та ОСОБА_10 укладені договір іпотеки № PCNL – B00/045/2006 від 04 квітня 2006 року та договір наступної іпотеки (майнової поруки) №PCNL – B00/060/2007 від 18 січня 2007 року, предметом яких є належна позичальнику на праві власності квартира АДРЕСА_1. У грудні 2009 року позивачеві стало відомо, що 16 травня 2008 року ОСОБА_10 помер. Після звернення до Першої Вінницької державної нотаріальної контори ПАТ "ОТП Банк" став відомий склад осіб, які звернулись із заявами про прийняття спадщини після смерті позичальника, а саме: дружина померлого ОСОБА_11, діюча від свого імені та від імені неповнолітніх дітей – ОСОБА_8 і ОСОБА_7, та батьки померлого – ОСОБА_3 і ОСОБА_4 Також Банку стало відомо, що ОСОБА_11 померла ІНФОРМАЦІЯ_1, у зв’язку з чим її спадкоємцями являються діти померлої та її батьки – ОСОБА_5 і ОСОБА_6, при чому останню призначено опікуном ОСОБА_8 і ОСОБА_7 Оскільки станом на 02 лютого 2010 року загальна заборгованість перед Банком по всім трьом кредитним договорам склала 100 079 доларів США 96 центів, що еквівалентно 800 603 грн. 67 коп. та 6 231 грн. 60 коп. становлять штрафні санкції, ПАТ "ОТП Банк" просило в порядку ст. 1282 ЦК України повністю задовольнити вимоги кредитора в межах вартості майна, одержаного у спадщину, у розмірах, які відповідають частці кожного із спадкоємців у спадщині, а також звернути стягнення на предмет іпотеки. В квітні 2010 року ОСОБА_5 і ОСОБА_6, яка діє від свого імені та від імені неповнолітніх онуків – ОСОБА_8 і ОСОБА_7, звернулися до суду із зустрічною позовною заявою до ПАТ "ОТП Банк" про визнання недійсними зазначених вище кредитних та іпотечних договорів з підстав, визначених ст.ст.203 і 215 ЦК України, а також про зняття заборони щодо відчуження нерухомого майна та внесення до Єдиного державного реєстру іпотек відомостей про виключення запису з реєстру. Рішенням Ленінського районного суду м. Вінниці від 05 жовтня 2010 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 29 грудня 2010 року, в задоволенні позову ПАТ «ОТП Банк» та позову ОСОБА_5 та ОСОБА_6 відмовлено. В касаційній скарзі ОТП «Банк» просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги банку задовольнити в повному обсязі, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. У решті судові рішення не оскаржуються. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та заперечень на неї, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з таких підстав. Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Вирішуючи спір та відмовляючи ПАТ "ОТП Банк" в задоволенні позову, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що відповідно до ч. 4 ст. 1281 ЦК України банк позбавляється вимоги до відповідачів, оскільки, будучи кредитором спадкодавця, не пред’явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частиною другою цієї статті, а саме, протягом шести місяців від дня, коли кредитор дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини. Судом установлено та не заперечується позивачем, що про відкриття спадщини банку стало відомо не пізніше 31 жовтня 2008 року, а з вимогами до спадкодавців він звернувся лише 22 лютого 2010 року, пропустивши встановлений законом шестимісячний строк, продовження або поновлення якого чинним законодавством не передбачено. При цьому судами дотримано вимоги цивільного процесуального закону, всебічно, повно й об’єктивно з’ясовані обставини справи та надана їм належна оцінка. Наведені в скарзі доводи не відносяться до тих підстав, з якими процесуальне законодавство пов’язує можливість прийняття рішення щодо скасування або зміни оскаржуваних судових рішень. За таких обставин колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що ухвалені судами попередніх інстанцій судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні. Керуючись статтями 337, 344, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а : Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» відхилити. Рішення Ленінського районного суду м. Вінниці від 05 жовтня 2010 року та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 29 грудня 2010 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Амелін Т.П. Дербенцева С.О. Карпенко А.С. Олійник http://reyestr.court.gov.ua/Review/19519920

УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 вересня 2011 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: Ситнік О.М., Журавель В.І., Іваненко Ю.Г., розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Марфін Банк» до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про розірвання кредитного договору та стягнення заборгованості за кредитним договором та за зустрічним позовом ОСОБА_4 до публічного акціонерного товариства «Марфін Банк» про визнання кредитного договору та договору іпотеки недійсними, за касаційними скаргами: публічного акціонерного товариства «Марфін Банк» на рішення апеляційного суду Херсонської області від 20 квітня 2011 року; ОСОБА_4 на рішення Голопристанського районного суду Херсонської області від 9 березня 2010 року та рішення апеляційного суду Херсонської області від 20 квітня 2011 року, в с т а н о в и л а: ПАТ «Марфін Банк» звернулися до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про розірвання кредитного договору та стягнення заборгованості за кредитним договором. Позовні вимоги мотивували тим, що 12 грудня 2007 року між ВАТ «Морський транспортний банк», правонаступником якого є ПАТ «Марфін Банк», та ОСОБА_4 було укладено кредитний договір №01162/RX, відповідно до якого останньому було видано кредит на суму 72 500,00 доларів США терміном погашення по 11 грудня 2022 року включно, з щомісячним погашенням заборгованості у валюті кредиту по кредиту та відсотків за користування кредитом у відповідності з п.1.1 укладеного кредитного договору. У забезпечення виконання зобов’язань позичальника за вказаним кредитним договором було укладено: договір поруки від 12 грудня 2007 року, згідно якого поручителем по зобов’язанням ОСОБА_4 виступила ОСОБА_5; договір іпотеки нерухомого майна - житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1, який належить ОСОБА_6 (поручителю) на праві приватної власності.; договір іпотеки нерухомого майна - земельної ділянки загальною площею 1,00 га, яка знаходиться за адресою: Херсонська область, Голопристанський район, територія Старозбурївської сільської ради, яка належить на праві власності ОСОБА_7 У порушення п.п.1.1, 3.2, 3.3., 3.5 кредитного договору позичальник систематично не виконував умови укладеного договору у частині своєчасного погашення заборгованості: тіла кредиту і відсотків за користування кредитом, в результаті чого утворилась заборгованість, яку просили стягнути солідарно з боржника та поручителів. ОСОБА_4 звернувся із зустрічною позовною заявою до ВАТ «Морський транспортний банк» про визнання кредитного договору і договору іпотеки недійсними, посилаючись на те, що між ним та банком було укладено кредитний договір, згідно якого банк передав йому у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості та платності грошові кошти в сумі 791870,00 доларів США на споживчі потреби до 11 грудня 2022 року. Вважає умови договору несправедливими, оскільки зобов’язання має бути виражено у грошовій одиниці України – гривні, а в договорі є посилання банку лише на долари США, також вважає, що уклав вказаний кредитний договір в результаті введення в оману. Рішенням Голопристанського районного суду Херсонської області від 9 березня 2010 року задоволено позовні вимоги ПАТ «Марфін Банк». Розірвано кредитний договір №01162RХ від 12 грудня 2007 року, укладений між ПАТ «Марфін Банк» та ОСОБА_4; стягнуто солідарно з ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 на користь ПАТ «Марфін Банк» заборгованість за кредитним договором №01162/RХ: по кредиту 69 999,96 доларів США, по відсотках 13 225,04 доларів США, заборгованість по пені 47 370 грн. 87 коп., та судові витрати у вигляді сплаченого державного мита в сумі 1700 грн. та витрат на інформаційно-технічне забезпечення в сумі 120 грн. Відмовлено у задоволені позовних вимог ОСОБА_4 за необґрунтованістю. Рішенням апеляційного суду Херсонської області від 20 квітня 2011 року рішення Голопристанського районного суду Херсонської області від 9 березня 2010 року в частині стягнення заборгованості за кредитним договором з ОСОБА_6 і ОСОБА_7 скасовано та ухвалено нове рішення, яким ПАТ «Марфін Банк» відмовлено в задоволені позовних вимог в цій частині та змінено в частині стягнення заборгованості: стягнуто солідарно з відповідачів ОСОБА_4 і ОСОБА_5 на користь ПАТ «Марфін Банк» заборгованість за кредитним договором №01162/RХ - по кредиту 69 999,96 доларів США, що еквівалентно 554133,68 грн., по відсоткам 13 225,04 доларів США, що еквівалентно 104692,06 грн., заборгованість по пені 47 370 грн. 87 коп., а всього 706 196,61 грн. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. У касаційній скарзі ПАТ «Марфін Банк» порушує питання про скасування рішення суду апеляційної інстанції та просить залишити в силі рішення суду першої інстанції, мотивуючи свою вимогу порушенням судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. ОСОБА_4 у поданій касаційній скарзі порушує питання про скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційні скарги підлягають відхиленню з огляду на наступне. Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Колегія суддів вважає, що ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ПАТ «Марфін Банк», суди першої та апеляційної інстанцій правомірно виходили з того, що сторони, відповідно до вимог ст.ст. 6, 627 ЦК України узгодили устотні умови договору, у тому числі і валюту, у якій надавався кредит та повинні були здійснюватися внески як на його погашення, так і на сплату відсотків за користування кредитом. Суд першої інстанції вірно застосував при вирішенні вказаного спору вимоги ст.526 ЦК України, зазначивши про те, що зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України. Суд апеляційної інстанції, змінюючи рішення суду першої інстанції, обґрунтовано врахував, що існують різні види забезпечення виконання зобов’язання. Погоджуючись із висновком про солідарне стягнення заборгованості за кредитним договором з ОСОБА_4 та поручителя ОСОБА_5, враховано вимоги ч.1 ст.554 ЦК України, відповідно до якої у разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позовних вимог щодо стягнення заборгованості із майнових поручителів ОСОБА_6 і ОСОБА_7, суд апеляційної інстанції зробив вірний висновок про застосування до вказаних правовідносин ст.ст.11, 33 Закону України «Про іпотеку», у яких передбачено, що майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов’язання виключно в межах вартості предмета іпотеки, а іпотеко держатель вправі задовольнити свої вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Наведені у скаргах доводи висновків апеляційного суду не спростовують. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому підстав для його скасування не вбачає. Відсутні і передбачені ст. 338 ЦПК України підстави для обов’язкового скасування судового рішення. Враховуючи наведене та положення ч.3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів вважає за необхідне відхилити касаційні скарги і залишити рішення суду апеляційної інстанції без змін. Керуючись статтями 332, 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, у х в а л и л а: Касаційні скарги публічного акціонерного товариства «Марфін Банк» та ОСОБА_4 відхилити. Рішення апеляційного суду Херсонської області від 20 квітня 2011 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ: Ситнік О.М., Журавель В.І., Іваненко Ю.Г. http://reyestr.court.gov.ua/Review/18633801

УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 грудня 2011 року м. Київ Суддя Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ Журавель В.І., розглянувши касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» на рішення Кіровського районного суду м. Донецька від 04 липня 2011 року та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 21 листопада 2011 року в справі за позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль», треті особи: ОСОБА_4, приватний нотаріус Донецького міського нотаріального округу ОСОБА_5, Орган опіки та піклування Кіровської районної у м. Донецьку ради про визнання договору іпотеки недійсним,- в с т а н о в и в : ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати недійсним договір іпотеки № 010/08-182/59/1, укладений 23 липня 2008 року між ним та ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» в особі відділення «Мирне» Донецької області ВАТ «Райффайзен Банк Аваль». В обґрунтування своїх вимог посилався на те, що у відповідності до зазначеного вище договору він став майновим поручителем по зобов»язанням по кредитному договору № 010/08-182/59 від 23.07. 2008 року, який був укладений між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» в особі відділення «Мирне» Донецької області ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_4. Предметом договору іпотеки є 3-х кімнатна квартира №59, яка знаходиться у АДРЕСА_1. Зазначав, що внаслідок юридичної необізнаності, порушуючи права свого неповнолітнього сина на користування житлом, підписав договір про надання в іпотеку вказаного житлового будинку в забезпечення виконання кредитного договору,за умовами якого ОСОБА_4 зобов»язався перед відповідачем повернути кредит в розмірі 103 303 доларів США, сплатити відсотки за його користування в розмірі 15,9%, комісійну винагороду та неустойку в розмірі та строки, передбачені договором. При укладенні договору ним не були враховані інтереси своєї неповнолітньої дитини ОСОБА_8, 2003 року народження, і дружини ОСОБА_9, як осіб, які мають право користування предметом іпотеки, та на день укладання згаданого договору і до цього часу зареєстровані та мешкають там. Вказував, що договір іпотеки суперечить правам та інтересам неповнолітньої дитини ОСОБА_8, оскільки при його укладенні він мав надати і відповідачу, і нотаріусу, які повинні були вимагати від нього, дозвіл органу опіки та піклування на укладення іпотечного договору, що підлягав нотаріальному посвідченню. Враховуючи наведене, ОСОБА_3 просив задовольнити його позов у повному обсязі. Рішенням Кіровського районного суду м. Донецька від 04 липня 2011 року, залишеним без зміни ухвалою апеляційного суду Донецької області від 21 листопада 2011 року, позовні вимоги задоволено. Визнано недійсним іпотечний договір № 010/08-182/59/1 від 23 липня 2008 року, укладений між ОСОБА_3 та ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» в особі відділення «Мирне» Донецької області ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», посвідчений нотаріально приватним нотаріусом Донецького міського нотаріального округу ОСОБА_11 за реєстровим номером 6935. Скасовано реєстраційний запис про реєстрацію в Державному реєстрі іпотек за номером 6935 від 23.07.2008 року. Скасовано реєстраційний запис про реєстрацію в Єдиному реєстрі заборони відчуження об»єктів нерухомого майна за № 506 від 23.07. 2008 року. У касаційній скарзі, поданій через свого представника ОСОБА_12, ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», який є правонаступником усіх прав та обов»язків ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», просить скасувати судові рішення попередніх інстанцій, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Також, посилається на неповне з’ясування обставин, які мають значення для вирішення спору. У відкритті касаційного провадження по вищевказаній справі слід відмовити, виходячи з наступного. Відповідно до пункту 5 частини 3 статті 328 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті касаційного провадження, якщо касаційна скарга є необґрунтованою і викладені у ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи. Зі змісту касаційної скарги та оскаржуваних рішень судів першої і апеляційної інстанцій вбачається, що скарга є необґрунтованою і наведені в ній доводи не дають підстав для висновків щодо незаконності та неправильності зазначених судових рішень. Керуючись п. 5 ч. 3 ст. 328 ЦПК України, у х в а л и в: Відмовити Публічному акціонерному товариству «Райффайзен Банк Аваль» у відкритті касаційного провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль», треті особи: ОСОБА_4, приватний нотаріус Донецького міського нотаріального округу ОСОБА_5, Орган опіки та піклування Кіровської районної у м. Донецьку ради про визнання договору іпотеки недійсним. Копію ухвали разом з доданими до касаційної скарги матеріалами направити заявнику. Ухвала оскарженню не підлягає. Суддя Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ В.І. Журавель http://reyestr.court.gov.ua/Review/21117940

УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 грудня 2010 р. м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Пшонки М.П., суддів: Гончара В.П., Дербенцевої Т.П., Євграфової Є.П., Кузнєцова В.О., - розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про звернення стягнення на майно, в с т а н о в и л а: У липні 2009 року публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк» (далі – ПАТ «Комерційний банк «Приватбанк»), звернувшись до суду з указаним позовом, зазначало, що відповідно до кредитного договору від 5 червня 2008 року ОСОБА_3 отримала кредит в розмірі 50 тис. доларів США строком до 4 червня 2013 року зі сплатою 18 % річних. У забезпечення виконання зобов’язання 5 червня 2008 року між ПАТ «Комерційний банк «Приватбанк» та ОСОБА_3 укладено іпотечний договір та між ПАТ «Комерційний банк «Приватбанк» та ОСОБА_4 – договір застави автотранспорту. Оскільки ОСОБА_3 зобов’язання за кредитом не виконує, ПАТ «Комерційний банк «Приватбанк» просило звернути стягнення на предмет іпотеки та на заставлене майно. Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 19 травня 2010 року позов задоволено частково. У рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 5 червня 2008 року в розмірі 481 543 грн. 07 коп., що складається із: 377 208 грн. 57 коп. – заборгованості за кредитом; 72 224 грн. 43 коп. – заборгованості за відсотками; 8 703 грн. 25 коп. – заборгованості із пені; 500 грн. – заборгованості з фіксованого штрафу та 22 906 грн. 81 коп. – заборгованості із штрафу за відсоткову заборгованість звернено стягнення на жилий будинок АДРЕСА_1, на земельній ділянці площею 29,1 кв. м шляхом продажу майна за початковою ціною, не нижчій за звичайну ринкову ціну на цей вид майна з укладанням від імені ПАТ «Комерційний банк «Приватбанк» договору купівлі-продажу з правом отримання витягу з державного реєстру прав власності; на квартиру АДРЕСА_1 шляхом продажу за початковою ціною, не нижчій за звичайну ринкову ціну на цей вид майна з укладанням від імені ПАТ «Комерційний банк «Приватбанк» договору купівлі-продажу з правом отримання витягу з державного реєстру прав власності та на автомобіль «МАН», державний номер НОМЕР_1. У решті позову відмовлено. Рішенням апеляційного суду Запорізької області від 30 вересня 2010 року зазначене судове рішення в частині відмови в позові про передачу позивачу предмету застави шляхом вилучення автомобіля скасовано та в цій частині ухвалено нове рішення. У рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 5 червня 2008 року звернено стягнення на предмет застави – автомобіль «МАН», державний номер НОМЕР_1, що належить на праві власності ОСОБА_4 шляхом продажу ПАТ «Комерційний банк «Приватбанк» з укладанням від імені останнього договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, зі зняттям автомобіля з обліку в органах ДАІ, а також з наданням ПАТ «Комерційний банк «Приватбанк» всіх повноважень, необхідних для здійснення такого продажу. Передано в заклад ПАТ «Комерційний банк «Приватбанк» шляхом вилучення у ОСОБА_4 належне йому на праві власності майно – автомобіль «МАН», державний номер НОМЕР_1. У решті рішення залишено без змін. У поданій касаційній скарзі ОСОБА_3 просить ухвалені в справі рішення скасувати, посилаючи на порушення судами норм матеріального і процесуального права. Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судами встановлено, що відповідно до кредитного договору від 5 червня 2008 року ОСОБА_3 отримала кредит в розмірі 50 тис. доларів США строком до 4 червня 2013 року зі сплатою 18 % річних. У забезпечення виконання зобов’язань за зазначеним договором позивачем з відповідачем ОСОБА_4 був укладений договір застави рухомого майна (автомобіль, вантажний фургон), а з відповідачем ОСОБА_3 – договір іпотеки нерухомого майна (будинку загальною площею 29,1 кв. м та квартири загальною площею 76,0 кв. м). Частково задовольняючи позовні вимоги, суд виходив із того, що в силу положень ст. 19 Закону України «Про заставу», ст. 590 ЦК України та ст. 20 Закону України «Про іпотеку» позивач набув права на звернення стягнення на заставлене майно, оскільки відповідачем ОСОБА_3 у встановлений строк (термін) не були виконані зобов’язання зі сплати належних за кредитним договором платежів на зальну суму 481 543 грн. 07 коп., з яких 377 208 грн. 57 коп. – заборгованість із погашення тіла кредиту; 72 224 грн. 43 коп. – заборгованість за відсотками; 8 703 грн. 25 коп. – заборгованість із пені, 500 грн. – заборгованість з фіксованого штрафу та 22 906 грн. 81 коп. – заборгованість зі штрафу за відсоткову заборгованість. Скасовуючи рішення суду в частині відмови в позові та задовольняючи вимоги щодо передачі заставленого рухомого майна в заклад позивачу, апеляційний суд керувався положеннями ст. 44 Закону України «Про заставу». Проте із такими висновками судів не можна погодитись з огляду на наступне. Як вбачається з розрахунку позовних вимог, що був поданий позивачем до зміненої позовної заяви, заявлена в обґрунтування позовних вимог сума 22 906 грн. 81 коп. є штрафом, що нарахований відповідно до п. 6.6 договору в розмірі 5 % від суми позову. Зазначена сума обрахована позивачем з врахуванням сум заборгованості за кредитом, сум заборгованості за відсотками та суми пені за прострочення виконання зобов’язання. Отже, за порушення позичальником строків виконання зобов’язання за кредитним договором позивачем одночасно нараховано пеню та штраф, при цьому останній нараховано, в тому числі, й на суму пені. Відповідно до ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Тобто пеня та штраф є різновидами неустойки як юридичної відповідальності, а не окремими видами штрафних санкцій. Заявлені позивачем вимоги про одночасне стягнення з відповідача 22 906 грн. 81 коп. штрафу та 8 703 грн. 25 коп. пені за прострочення сплати суми кредиту та відсотків переконливо свідчать про безпідставне намагання кредитора застосувати до боржника (відповідача) подвійну цивільно-правову відповідальність одного й того ж виду за одне й те ж порушення договірного зобов'язання (прострочення виконання грошового зобов'язання), що суперечить вимогам ч. 1 ст. 61 Конституції України та ч. 3 ст. 509 ЦК України, згідно з якими ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення, а зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості. Відповідно до ст. 549 ЦК України пеня і штраф як різновиди неустойки обчислюються у відсотках саме від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання, можливість нарахування одного виду неустойки на інший виключається. У порушення вимог ст. ст. 213, 214 ЦПК України суд не звернув уваги на положення ст. 549 ЦК України, визнавши обґрунтованими вимоги про стягнення неустойки у вигляді штрафу, нарахованого, в тому числі, на суми неустойки у вигляді пені. Звернення стягнення на рухоме майно, що є предметом застави, регулюється нормами Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень». Відповідно до ст. 24 зазначеного Закону звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження здійснюється на підставі рішення суду в порядку, встановленому законом, або в позасудовому порядку згідно із цим Законом. Використання позасудових способів звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження не позбавляє права боржника, обтяжувача або третіх осіб звернутися до суду. Обтяжувач, який ініціює звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, зобов’язаний до початку процедури звернення стягнення зареєструвати в Державному реєстрі відомості про звернення стягнення на предмет обтяження. Окрім того, відповідно до ст. 25 Закону України « Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», обтяжувач, який звертається до суду з вимогою звернути стягнення на предмет забезпечувального обтяження, зобов’язаний до моменту подання відповідного позову до суду письмово повідомити всіх обтяжувачів, на користь яких встановлено зареєстроване обтяження цього ж рухомого майна, про початок судового провадження у справі про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження. Додержання позивачем визначеного Законом України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» порядку звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження судом не перевірялось, докази реєстрації в Державному реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет обтяження в матеріалах справи відсутні. Звертаючи стягнення на майно, що було предметом договору іпотеки, суд визначив, що майно підлягає продажу за початковою вартістю, не нижчою за звичайну ринкову ціну на цей вид майна з укладанням від імені ПАТ «Комерційний банк «Приватбанк» договору купівлі-продажу, з правом отримання витягу з державного реєстру прав власності. Разом з тим, відповідно до ст. 39 Закону України «Про іпотеку» у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої ст. 38 цього Закону. Відповідно до процедури продажу, визначеної ст. 38 зазначеного Закону, дії щодо продажу предмета іпотеки та укладання договору купівлі-продажу здійснюються іпотекодержателем від свого імені, на підставі іпотечного договору, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки, без необхідності отримання для цього будь-якого окремого уповноваження іпотекодавця. Отже, призначивши, окрім способу реалізації майна (продажу), особу (позивача), від імені якої має укладатися договір купівлі продажу, суд вийшов за межі своєї компетенції. Апеляційний суд на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права уваги не звернув і помилково залишив рішення суду першої інстанції без змін в частині задоволених вимог. Також не можна погодитись і з висновками апеляційного суду щодо задоволення вимог про передачу заставленого рухомого майна в заклад, що ґрунтуються на положеннях ст. 44 Закону України «Про заставу», оскільки заклад як самостійний вид застави виникає на підставі договору, закону або рішення суду. Відповідних положень законодавства, що надають право вимагати передачі в заклад майна, що на підставі договору застави знаходиться в розпорядженні заставодавця, апеляційним судом не наведено, а за вказаних обставин висновок про обґрунтованість вимог позивача є передчасним. Оскільки допущені судами порушення норм матеріального та процесуального права призвели до неправильного вирішення справи, рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а : Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити. Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 19 травня 2010 року та рішення апеляційного суду Запорізької області від 30 вересня 2010 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий М.П. Пшонка Судді: В.П. Гончар Т.П. Дербенцева Є.П. Євграфова В.О. Кузнєцов http://reyestr.court.gov.ua/Review/13706472

Справа № 22-ц-2675/2011 Головуючий у I інстанції –Кулініч Ю.П. Категорія –цивільна Доповідач - Боброва І. О. РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 вересня 2011 року АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ у складі: головуючого - судді Бобрової І.О., суддів: Губар В.С., Скрипки А.А., при секретарі: Марченко О.О., за участю: позивача, її представника – адвоката ОСОБА_5 відповідача, представника ВАТ «Державний ощадний банк України» - Черниш І.А.., розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Чернігові цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_7 та ОСОБА_8 на рішення Деснянського районного суду м.Чернігова від 23 серпня 2011 року в справі за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_8 про стягнення суми, - треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору на стороні позивача – ОСОБА_9 та ВАТ «Державний ощадний банк України», в с т а н о в и в: В червні 2011 року ОСОБА_7 звернулась з позовом до ОСОБА_8, в якому просила стягнути з останнього 21 851 грн. 06 коп. Свої вимоги мотивувала тим, що вона була поручителем відповідача за кредитним договором і сплатила за нього 14 281,74 грн. З урахуванням індексу інфляції ця сума складає 21 851,06 грн., яку і просила стягнути. Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 23 серпня 2011 року позов задоволений частково. Стягнуто з ОСОБА_8 на користь ОСОБА_7 7 673,56 грн. боргу та 119,06 грн. у відшкодування судових витрат. В решті позову відмовлено. В апеляційній скарзі ОСОБА_7 просить оскаржуване рішення змінити та стягнути з відповідача 14 281,74 грн. сплачених нею як поручителем, 7569,74 грн. інфляційних втрат та понесені судові витрати, посилаючись на порушення судом норм матеріального права. Так, апелянт зазначає, що причини пропуску строку позовної давності є поважними. А стосовно стягнення індексу інфляції, то в матеріалах справи є розрахунок індексу інфляції по періодах, а тому відмова в задоволенні позову в цій частині є необґрунтованою. В апеляційній скарзі ОСОБА_8 просить рішення суду скасувати та закрити провадження по справі, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права. Так, на думку апелянта, судом не взято до уваги та проігноровано, що на момент звернення до суду з позовом, сплинув строк позовної давності; не звернув суд уваги на раніше прийняті рішення за аналогічними позовами; проігноровано його посилання на ч.1 ст. 555, ч.1 ст. 556 ЦК України та не зважено, що позивачка була недобросовісним виконавцем кредитних зобов’язань; також судом залишено поза увагою посилання на ч.4 ст. 368, ч.4 ст. 355 ЦК України, безпідставно відкинуті норми СК України. Щодо стягнутої суми позову, то апелянт наполягає на тому, що він не визнав саму суму боргом, а визнав сам факт сплати цієї суми. Судом не винесено рішення щодо заявленого 08.08.2011 року відводу судді. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників судового розгляду, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційних скарг, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_7 підлягає частковому задоволенню, а апеляційна скарга ОСОБА_8 підлягає відхиленню, виходячи з наступного. Відповідно до ст. 213 ЦПК України, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції зазначив, що підстави для поновлення строку позовної давності відсутні, однак враховуючи пояснення відповідача, які суд сприймає як дії, які свідчать про визнання ним свого обов’язку щодо частини суми, як це передбачено ст. 264 ч.1 ЦК України, сума 7673,56 грн. підлягає стягненню. Колегія суддів апеляційного суду в повному обсязі з такими висновками погодитися не може. Судом по справі встановлено і це підтверджується матеріалами справи, що між ВАТ „Державний ощадний банк України” та ОСОБА_8 19.05.2005 року укладений кредитний договір №114/376, відповідно до якого, останньому банком були надані кредитні кошти в сумі 42 500 грн. зі сплатою 22% річних та кінцевим терміном погашення 18.05.2008 року. 20.05.2005 року між банком та ОСОБА_8, ОСОБА_7, ОСОБА_9 укладений іпотечний договір №566, відповідно до умов якого ОСОБА_7 та ОСОБА_9 виступили майновими поручителями та надали в заставу в забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором двокімнатну квартиру АДРЕСА_1, яка належить по 1/3 частині в рівних частинах на праві спільної часткової власності ОСОБА_8, ОСОБА_7 та ОСОБА_9. 21.02.2007 р. ВАТ „Державний ощадний банк України” листами №№ 431, 432 та 433 повідомив боржника ОСОБА_8 та майнових поручителів ОСОБА_7 та ОСОБА_9 про прострочену заборгованість за кредитом та відсотками (а.с.29-30). Відповідачу було запропоновано погасити борг, а майновим поручителям вжити заходи по погашенню існуючої заборгованості через можливість банку погасити цю заборгованість за рахунок предмету іпотеки. З матеріалів справи вбачається, що позивачем ОСОБА_7 з березня по вересень 2007 року було внесено платежів по кредиту на суму 14281,74 грн., що підтверджується копіями відповідних прибуткових касових ордерів (а.с.17-28). Відповідач не надав суду доказів на спростування цієї обставини. За змістом ст.ст.11 та 42 Закону України «Про іпотеку», майновий поручитель відповідає перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання в межах вартості предмета іпотеки. Майновий поручитель, який виконав основне зобов'язання повністю або в частині, має право вимагати від боржника відшкодування сплаченої майновим поручителем суми. Розглядаючи дану справу, колегія суддів дійшла висновку, що відповідачем були порушені взяті на себе зобов’язання по поверненню коштів кредитору, і що позивачем, як майновим поручителем, ці кошти кредитору були внесені, тому позивач має право на відшкодування сплачених сум за рахунок відповідача в межах внесеної суми, а саме 14281,74 грн. Підстави для стягнення цієї суми з урахуванням індексу інфляції відсутні, тому доводи апеляційної скарги ОСОБА_7 колегія суддів до уваги не приймає. З огляду на наведене, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню відповідно до п.1 ст.309 ЦПК України з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позовних вимог. Апеляційна скарга ОСОБА_8 підлягає відхиленню. Його доводи що він, через зміну місця проживання, не був повідомлений банком та позивачем ОСОБА_7 про наявну заборгованість не заслуговують на увагу, оскільки при укладенні кредитного договору боржник брав на себе зобов’язання вносити регулярно щомісячні платежі. Крім того, відповідно п.4.1.9 іпотечного договору №566 від 20.05.2005 р., ОСОБА_8 був зобов’язаний письмово повідомити банк протягом 5 днів про зміну свого місця проживання. Відповідач не надав суду доказів того, що він виконав взяті на себе зобов’язання належним чином. Судження апелянта ОСОБА_8 щодо невірного не застосування судом наслідків спливу позовної давності є безпідставними, оскільки в матеріалах справи є достатньо доказів щодо причин пропуску позивачем цього строку. Судом було встановлено, що позивач вживала заходів до розв’язання спору в суді, проте через об’єктивні обставини, зокрема стан здоров’я, в результаті погіршення якого позивач визнана інвалідом 3 групи, позови не знаходили логічного завершення. Апеляційний суд вважає поважними причини пропуску позивачем строку позовної давності. Цей строк підлягає поновленню. Не можуть бути прийняті апеляційним судом до уваги і твердження апелянта щодо ігнорування судом ч.1 ст.555 та ч.1 ст.556 ЦК України, оскільки відповідач не висував до вимог позивача щодо повернення коштів будь-яких заперечень, які б він мав проти вимоги кредитора. Доводи ОСОБА_8 стосуються більш наявності претензій особистого характеру до позивача, як колишнього члена його сім’ї. Доводи відповідача в апеляційній скарзі щодо не розгляду суддею першої інстанції його заяви від 08.08.2011 р. про відвід (а.с.69) спростовується наявністю в матеріалах справи ухвали від 23.08.2011 р. про розгляд цієї заяви, звукозаписом судового засідання (носій аудіозапису №1084310132035) та журналом судового засідання від 23.08.2011 р. (а.с.112). Відповідно до ч.1 ст. 88 ЦПК України, з відповідача на користь позивача слід стягнути судові витрати, що понесені останньою при подачі позову та апеляційної скарги пропорційно до розміру задоволених позовних вимог – 371,44 грн. (всього сплачено позивачем судових витрат 568,3 грн. (а.с.1-3, 135). Позов задоволений на 65,36%; (568,3грн. х 65,36%) : 100 = 371,44 грн., з яких 221,57 грн. – судові витрати в 1 інстанції (339 грн. х 65,36% : 100 = 221,57) та 149,87 грн. – судові витрати в апеляційній інстанції (229,3 грн. х 65,36% = 149,87)). Керуючись ст. 556 ЦК України, ст.ст. 11, 42 Закону України «Про іпотеку», ст.ст. 88, 303, 307, 309 ч.1 п.1, ст.ст. 313, 314, 316, 317, 319 ЦПК України, апеляційний суд, В И Р І Ш И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_7 задовольнити частково. Рішення Деснянського районного суду м.Чернігова від 23 серпня 2011 року – скасувати. Позовні вимоги ОСОБА_7 задовольнити частково. Поновити ОСОБА_7 строк звернення до суду. Стягнути з ОСОБА_8 на користь ОСОБА_7 14 281 (чотирнадцять тисяч двісті вісімдесят одну) грн. 74 коп. та судові витрати в сумі 221 (двісті двадцять одну) грн. 57 коп. В задоволенні решти позовних вимог - відмовити. Апеляційну скаргу ОСОБА_8 відхилити. Стягнути з ОСОБА_8 на користь ОСОБА_7 судові витрати за розгляд справи в апеляційному суді в сумі 149 (сто сорок дев’ять) грн. 87 коп. Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення, але може бути оскаржено в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів. Головуючий: Судді: http://reyestr.court.gov.ua/Review/20108360

УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 липня 2010 року м. Київ Суддя Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України Патрюк М.В. розглянувши касаційну скаргу публічного акціонерного товариства “ПроКредит Банк” на рішення Залізничного районного суду м. Сімферополя Автономної Республіки Крим від 26 травня 2009 року та ухвалу Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 23 лютого 2010 року в справі за позовом закритого акціонерного товариства “ПроКредит Банк” до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості, в с т а н о в и в : ЗАТ “ПроКредит Банк” звернулось в суд із вищезазначеним позовом, посилаючись на те, що 7 серпня 2007 року між Банком та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір №22.2814 на суму 50 000 грн. зі строком на 24 місяці та сплатою 22% річних; на забезпечення виконання зобов’язання за вказаним договором у той же день між Банком та відповідачкою було укладено договір поруки №22.2814-ДП1. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер, у зв’язку з чим, вважаючи зобов’язання припиненим, просив стягнути з відповідачки, як з поручителя, заборгованість за кредитним договором на загальну суму 41 617, 65 грн. Рішенням Залізничного районного суду м. Сімферополя Автономної Республіки Крим від 26 травня 2009 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 23 лютого 2010 року, в задоволенні позову відмовлено. У касаційній скарзі ПАТ “ПроКредитБанк” ставиться питання про скасування судових рішень з підстав неправильного застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права із ухваленням нового рішення про задоволення позову. У відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких підстав. Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду, чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Із оскаржуваних судових рішень, доданих до них матеріалів вбачається, що скарга є необґрунтованою і наведені в ній доводи не дають підстав для висновків щодо незаконності та неправильності зазначених судових рішень. Відповідно до п. 5 ч. 3 ст. 328 ЦПК України, у разі якщо касаційна скарга є необґрунтованою і викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи, суддя-доповідач відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі. Керуючись пунктом 5 частиною 3 статті 328 ЦПК України у х в а л и в : У відкритті касаційного провадження у справі за позовом закритого акціонерного товариства “ПроКредит Банк” до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості відмовити. Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подавала касаційну скаргу. Ухвала оскарженню не підлягає. Суддя Верховного Суду України М.В. Патрюк http://reyestr.court.gov.ua/Review/10528857

УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ Справа № 22ц-583/2010 головуючий суддя суду першої інстанції Корогодіна О.Е. суддя-доповідач суду апеляційної інстанції Кузнєцова О.О. 23 лютого 2010 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим у складі: головуючого судді Новікова Р.В. суддів Берещанської І.І. Кузнєцової О.О. при секретарі Чепіль О.О. розглянувши в відкритому судовому засіданні у приміщенні Апеляційного суду АР Крим цивільну справу за позовом Закритого акціонерного товариства „ПроКредит Банк” до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості, за апеляційною скаргою Закритого акціонерного товариства „ПроКредит Банк” на рішення Залізничного районного суду м. Сімферополя АР Крим від 26.05.2009 року, ВСТАНОВИЛА: ЗАТ „ПроКредит Банк” (далі Банк) звернулось до суду з позовом до ОСОБА_3 (фамілію змінено на ОСОБА_2), зазначивши, що 07.08.2007 року між Банком та ОСОБА_4 було укладено кредитний договір № 22.2814 на суму 50 000 грн. на строк у 24 місяця, зі сплатою 22 % річних; та у забезпечення виконання зобов’язання за вказаним договором у той же день між Банком та відповідачкою було укладено договір поруки № 22.2814-ДП1. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер, у зв’язку з чим позивач, вважаючи зобов’язання припиненим, просив стягнути з ОСОБА_2, як з поручителя, заборгованість за кредитом у сумі 39 514,21 грн., заборгованість за відсотками – 1 545,44 грн., суму пені за порушення зобов’язання – 558 грн. та судові витрати у розмірі 446,17 грн., а всього – 41 617,65 грн. Рішенням Залізничного районного суду м. Сімферополя від 26.05.2009 року у задоволенні позову ЗАТ „ПроКредит Банк” відмовлено. Не погодившись з рішенням суду, ЗАТ „ПроКредит Банк” подав апеляційну скаргу, в якій ставить питання про його скасування, як постановленого з порушенням норм матеріального та процесуального права, за невідповідністю висновків суду обставинам справи. Апелянт просить ухвалити нове рішення про задоволення позову. У запереченнях ОСОБА_2 просить апеляційну скаргу відхилити, вказавши на неспроможність наведених в ній доводів. Обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, колегія суддів, перевіряючи законність та обґрунтованість судового рішення відповідно ст. 303 ЦПК України, вважає, що апеляційна скарга необґрунтована та не підлягає задоволенню, а рішення суду не підлягає скасуванню, виходячи з наступного. Судом встановлено, що 07.08.2007 року між ЗАТ „ПроКредит Банк” та ОСОБА_4 був укладений кредитний договір № 22.2814, за умовами якого ОСОБА_4 отримав кредит у розмірі 50 000 грн. на строк 24 місяці зі сплатою 22 % річних (а.с. 9). На виконання вказаного договору, Банк видав, а ОСОБА_4 – отримав гроші у сумі 24 390, 36 грн., що є різницею між розміром кредиту та комісією за видачу готівки від суми кредиту, та повинен був погашати кредит і сплачувати відсотки, згідно з додатком № 1 кредитного договору (а.с. 7, 10). ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть (а.с. 16). Позивач, посилаючись на укладений з відповідачкою в забезпечення повернення кредиту договір поруки (а.с. 12), звернувся до неї з позовом, як до поручителя ОСОБА_4, та з підстав ст. 554 ЦК України просив стягнути з неї заборгованість за кредитним договором, зазначивши, що у зв’язку зі смертю боржника, вона, як поручитель, відповідає перед кредитором за його зобов’язаннями. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що смерть боржника не є підставою для покладення на поручителя відповідальності та стягнення залишку суми за кредитним договором. З такими висновками суду погоджується колегія суддів, оскільки вони засновані на матеріалах справи та відповідають нормам матеріального права. Відповідно до ч. 1 ст. 553, ст. 554 ЦК України, поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обв’язку та відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Як вбачається з матеріалів справи та не заперечується позивачем, за життя ОСОБА_4 фактів невиконання або неналежного виконання ним зобов’язань за кредитним договором не встановлено. Смерть боржника у сенсі ст. 610 ЦК України не може бути визнана як невиконання або порушення ним зобов’язань. Отже, підстав для покладення на ОСОБА_2, як на поручителя ОСОБА_4, відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов’язань за кредитним договором немає. Посилання апелянта на порушення судом норм процесуального закону, оскільки у даному випадку суд повинен був залучити до участі у справі у якості співвідповідачів правонаступників після смерті ОСОБА_4, колегія суддів, враховуючи вимоги ст. 11 ЦПК України, у тому числі щодо меж заявлених вимог, а також положення ст. 1282 ЦК України, визнає безпідставними. Оцінюючи доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що вони висновків суду не спростовують, не впливають на їх правильність та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального чи процесуального законодавства, що призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. За таких обставин, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції правильно, повно, об’єктивно та всебічно встановлені обставини справи, характер спірних правовідносин, наданим та дослідженим доказам дана належна правова оцінка, на підставі чого судом ухвалено рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального закону, підстав для скасування якого за апеляційною скаргою немає. Відповідно до ст. 308 ЦПК України, апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без зміни, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права. На підставі наведеного, та керуючись ст. ст. 303, 307, 308, 313-315 Цивільного процесуального кодексу України, колегія суддів Апеляційного суду Автономної Республіки Крим, УХВАЛИЛА: Апеляційну скаргу Закритого акціонерного товариства „ПроКредит Банк” відхилити. Рішення Залізничного районного суду м. Сімферополя АР Крим від 26.05.2009 року залишити без змін. Ухвала апеляційного суду набирає чинності з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двох місяців з дня набрання нею законної сили безпосередньо до Верховного Суду України. Судді: http://reyestr.court.gov.ua/Review/8218560

Р І Ш Е Н Н Я ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 липня 2010 року м. Київ Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Григор’євої Л.І., суддів: Балюка М.І., Косенка В.Й., Данчука В.Г., Охрімчук Л.І., розглянувши у судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, закритого акціонерного товариства ”Авіакомпанія “Воларе” (далі – ЗАТ “АК “Воларе”), ОСОБА_11, ОСОБА_12 та ОСОБА_13 про стягнення суми боргу; за зустрічним позовом ОСОБА_7, ОСОБА_8 та ОСОБА_9 до ОСОБА_6 про визнання недійсними договорів позики та визнання осіб такими, що не відповідають за зобов’язаннями боржника, в с т а н о в и л а : У березні 2009 року ОСОБА_6 звернувся до суду із зазначеним позовом до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_10, ОСОБА_10 та ЗАТ “АК “Воларе” про стягнення боргу за договором позики. В обґрунтування позову зазначав, що 20 грудня 2006 року між ним та ОСОБА_14 укладено договір позики № 1 та договір позики № 2. За умовами вказаних договорів ОСОБА_14 отримав позику в сумі 3 300 000 доларів США та 1 100 555 доларів США в гривнях за офіційним курсом НБУ строком до 31 грудня 2008 року. Для забезпечення виконання зобов’язань ОСОБА_14 за договорами позики №№ 1 та 2 від 20 грудня 2006 року між ним та ЗАТ “АК ”Воларе” 1 вересня 2008 року укладено договір поруки. За умовами вказаного договору ЗАТ “АК ”Воларе” зобов’язалося перед ним відповідати за виконання зобов’язань ОСОБА_14 за договорами позики №№ 1 та 2. 20 грудня 2006 року ним були надані позики: ОСОБА_10 в сумі 1 млн. доларів США терміном на один рік під 2 % річних в місяць та в сумі 1 млн. доларів США строком на один рік під 3 % річних в місяць, ОСОБА_10, ОСОБА_11 та ОСОБА_14 1 млн. доларів США строком на шість місяців під 24 % річних. Надання позик підтверджується розписками цих осіб. ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_14 помер, заповіту не залишив. До першої черги спадкоємців за законом ОСОБА_14 належать його діти: ОСОБА_7, ОСОБА_10 й ОСОБА_9 та дружина ОСОБА_8 31 грудня 2008 року настав строк для повернення позик за договорами № № 1 та 2 від 20 грудня 2006 року, а також повернення позик та відсотків за договорами від 20 грудня 2006 року боржниками ОСОБА_10, ОСОБА_11 та ОСОБА_14 Зобов’язання за договором поруки від 1 вересня 2008 року також не виконане ЗАТ “АК “Воларе”. Посилаючись на зазначене, просив стягнути з відповідачів 26 904 108 грн. боргу з урахуванням індексу інфляції за договором позики № 1 від 20 грудня 2006 року, 9 054 88 грн. 38 коп. боргу з урахуванням індексу інфляції за договором позики № 2 від 20 грудня 2006 року, 119 044 грн. 11 коп. річних за договором позики № 1, 40 062 грн. 13 коп. – за договором позики № 2, а також стягнути з відповідачів 9 970 730 грн. боргу з урахуванням індексу інфляції за договором позики № 1 від 20 грудня 2006 року, 9 970 730 грн. боргу з урахуванням індексу інфляції за договором позики № 2 від 20 грудня 2006 року, 273 402 грн. 74 коп. річних за договором № 1 та 273 402 грн. 74 коп. річних за договором № 2. Також просив стягнути 11 161 150 грн. боргу з урахуванням індексу інфляції за договором № 3 від 20 грудня 2006 року та 389 852 грн. 05 коп. річних за договором № 3. Не погоджуючись із позовними вимогами, ОСОБА_7, ОСОБА_8 та ОСОБА_9 через представника ОСОБА_15 за довіреностями від 1 квітня 2009 року, від 16 квітня 2009 року та від 16 квітня 2009 року, посвідченими нотаріусами, звернулися до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_6 про визнання недійсними договорів позики №№1 та 2 від 20 грудня 2006 року та визнання їх такими, що не відповідають за зобов’язаннями боржника. В обґрунтування позовних вимог зазначали, що договори позики укладені ОСОБА_14 під впливом обману щодо істотних обставин цих договорів. Зокрема, підтвердженням факту отримання грошей є розписки, а в договорі зазначено, що фактом одержання грошей є факт підписання договору. Крім того, вони: ОСОБА_10, ОСОБА_9 та ОСОБА_7 за договорами позики №№ 1 та 2 є неналежними відповідачами, оскільки після смерті ОСОБА_14 спадщину не прийняли та свідоцтва про прийняття спадщини не отримали. Рішенням Солом’янського районного суду м. Києва від 17 липня 2009 року позов ОСОБА_6 про стягнення суми боргу задоволено частково: стягнуто на користь ОСОБА_6 солідарно з ЗАТ “АК ”Воларе” та ОСОБА_8 (в межах успадкованого нею станом на 7 липня 2009 року майна на суму 65 341 грн. 50 коп.) - борг за договорами позики №№ 1 та 2 від 20 грудня 2006 року з урахуванням встановленого індексу інфляції, 3 % річних у розмірі 24 457 097 грн. 89 коп. та судові витрати; з ОСОБА_10 борг за договором позики від 20 грудня 2006 року в сумі 15 281 000 грн. та судові витрати; з ОСОБА_10, ОСОБА_11 та ОСОБА_8 (в межах успадкованого нею майна) солідарно борг за договором позики від 20 грудня 2006 року в сумі 7 640 500 грн. В іншій частині позовних вимог відмовлено. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_8, ОСОБА_7 та ОСОБА_9 про визнання недійсними договорів позики відмовлено. Ухвалою апеляційного суду м. Києва від 29 вересня 2009 року рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 17 липня 2009 року залишено без змін. У касаційній скарзі ЗАТ ”АК “Воларе”, до якої через представника ОСОБА_16 за довіреностями від 17 червня 2009 року, від 24 березня 2009 року та від 26 березня 2009 року, посвідченими нотаріусами, приєдналися ОСОБА_10, ОСОБА_11 та ОСОБА_8, просять скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій в зв’язку з порушенням судами норм матеріального та процесуального права та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на те, що поручитель не поручався за нових боржників – спадкоємців ОСОБА_14 Касаційна скарга підлягає задоволенню за таких підстав. Судами встановлено, що 20 грудня 2006 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_14 укладені договори позики №№ 1 та 2. За умовами договорів ОСОБА_14 отримав у ОСОБА_6 позику в сумі 3 300 000 доларів США та 1 100 555 доларів США в гривнях за офіційним курсом НБУ строком до 31 грудня 2008 року. Додатковою угодою до договорів позики №№ 1 та 2 від 20 грудня 2006 року, укладеною між ОСОБА_6 та ОСОБА_14 визначені строки повернення позичених грошей: до 30 вересня 2008 року - 500 тис. доларів США в гривнях за офіційним курсом НБУ; до 30 жовтня 2008 року – 1 млн. доларів США в гривнях за офіційним курсом НБУ; до 30 листопада 2008 року –1 млн. 500 тис. доларів США; до 30 грудня 2008 року –1 410 555 доларів США в гривнях за офіційним курсом НБУ. 9 липня 2008 року ОСОБА_6 і ОСОБА_14 уклали додаткову угоду до договору позики № 1 від 20 грудня 2006 року, доповнивши його пунктом 20 наступного змісту: “Після повернення позичальником позики позикодавцю в сумі 3 300 000 доларів США в гривнях за офіційним курсом НБУ позикодавець повертає позичальнику оригінали трьох розписок: № 1 від 20 грудня 2006 року, підписані ОСОБА_10, ОСОБА_11 та ОСОБА_14, № 2 від 20 грудня 2006 року, підписані ОСОБА_10 і ОСОБА_11; № 3 від 20 грудня 2006 року, підписані ОСОБА_10 і ОСОБА_11” 1 вересня 2008 року між ОСОБА_6 та ЗАТ “АК “Воларе” укладено договір поруки, за умовами якого ЗАТ “АК ”Воларе” зобов’язалась перед ОСОБА_6 відповідати за виконання зобов’язань ОСОБА_14 за договорами позики №№ 1 та 2 від 20 грудня 2006 року відповідно в сумі 3 300 000 тис. доларів США в гривнях за офіційним курсом НБУ та в сумі 1 100 555 доларів США в гривнях за офіційним курсом НБУ. Не повернувши борг, ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_14 помер. 11 травня 2009 року дружина ОСОБА_14 – ОСОБА_8 подала до Першої Київської державної нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини. Діти ОСОБА_14: ОСОБА_9, ОСОБА_7 та ОСОБА_10 подали відповідно 11 та 14 травня 2009 року заяви про відмову від прийняття спадщини, яка залишилася після смерті спадкодавця на користь пережившої дружини батька - ОСОБА_8 У зв’язку з цим зверненням спадкоємців Першою Київською нотаріальною конторою відкрита спадкова справа № 514/2009 до майна ОСОБА_14 - жилого будинку № 54, який знаходиться по вул. Дружби в с. Жуківці Обухівського району Київської області, земельної ділянки площею 0,202 га в с. Жуківці, вул. Дружби, 54 та автомобіля марки Mercedes-benz модель 500, 1997 року випуску, державний номер НОМЕР_1. 9 липня 2009 року державним нотаріусом Першої Київської державної нотаріальної контори видано свідоцтво про право ОСОБА_8 на спадщину за законом на автомобіль. С тягуючи солідарно з ОСОБА_8 та ЗАТ “АК “Воларе” на користь ОСОБА_6 заборгованість за договорами позики, суди виходили із того, що за зобов’язаннями ОСОБА_14 має відповідати солідарно спадкоємець, який прийняв спадщину в межах вартості отриманого майна та ЗАТ “АК “Воларе” у повному обсязі - як поручитель. Проте з такими висновками судів в частині стягнення боргу з поручителя погодитися не можна, оскільки до встановлених обставин неправильно застосовані норми матеріального права, що призвело до помилкового рішення про задоволення в цій частині позовних вимог. Згідно з ч. 1 ст. 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником. Встановлено, що за договорами поруки №№ 1 та 2 боржник ОСОБА_14, не повернувши борг ОСОБА_6, помер. Згідно з ч. 1 ст. 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов’язання, а також у разі зміни зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. Порука або застава, встановлена іншою особою ( ч. 1 ст. 523 ЦК України) припиняється після зміни боржника, якщо поручитель або заставодавець не погодився забезпечувати виконання зобов’язання новим боржником. Виходячи із змісту зазначених правових норм порука припиняється в тій частині, в якій припиняється забезпечене нею зобов’язання і поручитель має нести відповідальність перед кредитором в межах вартості спадкового майна, якщо у договорі поручителя з кредитором поручитель дав кредитору згоду відповідати за нового боржника. Судами встановлено та вбачається із договору поруки від 1 вересня 2008 року ( а.с. 15 т. 1), що такої згоди поручитель – ЗАТ “АК ”Воларе” кредитору – ОСОБА_6 не давав, хоча засновниками цього товариства були: боржник – ОСОБА_14 з часткою у статутному капіталі у 78 %, він же голова правління на невизначений термін, його син – ОСОБА_10 з часткою у статутному капіталі 10 %, він же заступник голови правління – Генеральний директор на невизначений термін та ОСОБА_11 з часткою у статутному капіталі 12 % ( а.с. 16-29 т. 1). Тому покладення на ЗАТ “АК ”Воларе” відповідальності за повернення боргу за договорами позики №№ 1 та 2, укладеними ОСОБА_14 є безпідставним. Крім того, згідно з чч. 1, 3 ст. 96 ЦК України юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов’язаннями. Учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов’язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов’язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими договорами та Законом. Законом України “Про господарські товариства” та статутом цього товариства ( а.с. 16-28 т. 1) таких випадків не передбачено. Оскільки судами обставини справи, що оскаржуються встановлені повно і правильно, висновки судів ґрунтуються на доказах, наданих сторонами, проте неправильно застосовані норми матеріального права, колегія суддів, застосовуючи положення ст. 341 ЦПК України вважає, що судові рішення у частині стягнення з ЗАТ “АК ”Воларе” як поручителя суми боргу за договорами позики №№ 1 та 2 слід скасувати з ухваленням в цій частині нового рішення про відмову в позові ОСОБА_6 ЗАТ “АК ”Воларе” подало касаційну скаргу на судові рішення у частині покладення на нього обов’язку погасити борг. У іншій частині судовими рішеннями його права та обов’язки не порушуються. До неї приєдналися відповідачі через свого представника за довіреностями, - тобто вони підтримали доводи касаційної скарги товариства про те, що за цих обставин поручитель не може відповідати по боргах за іншого боржника, якщо він не погодився забезпечувати виконання зобов’язання новим боржником. Самостійної касаційної скарги вони не подавали і це їх право, оскільки згідно з ч. 2 ст. 11 та ч. 3 ст. 27 ЦПК України особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Особи, які беруть участь у справі, зобов’язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов’язки. Згідно зі ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Касаційний суд перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов’язковою підставою для скасування рішення. Обов’язкові підстави для скасування рішення встановлені у ч. 1 ст. 338 ЦПК України. Такі підстави у справі відсутні і касатором не наводяться, а ті, що наведені - щодо порушення виключної підсудності є помилковими – частина спірного майна знаходиться у цьому районі, а також у цьому районі знаходиться один із відповідачів, тому підсудність не порушена. Не надходило й касаційної скарги на судові рішення від позивача щодо відмови йому в позові, а колегія суддів за положеннями ст. 335 ЦПК України перевіряє справу лише в межах доводів касаційної скарги. Оскільки судові рішення скасовуються у частині стягнення з ЗАТ “АК ”Воларе” суми боргу за договорами позики №№ 1 та 2 та відмовляється у задоволенні позовних вимог ОСОБА_6 в частині стягнення цієї суми з товариства, у забезпечення якого ухвалою Солом’янського районного суду м. Києва від 12 березня 2009 року накладено арешт на майно товариства, ця ухвала суду згідно з ч. 6 ст. 154 ЦПК України втрачає чинність з 21 липня 2010 року – вжиті заходи забезпечення позову застосовуються до набрання судовим рішенням законної сили. Керуючись ст. ст. 333,335, 336, 341 ЦПК України, колегія суддів в и р і ш и л а : Касаційну скаргу закритого акціонерного товариства ”Авіакомпанія “Воларе”, до якої приєдналися ОСОБА_10, ОСОБА_11 та ОСОБА_8 задовольнити. Рішення Солом’янського районного суду м. Києва від 17 липня 2009 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 29 вересня 2009 року в частині стягнення з закритого акціонерного товариства ”Авіакомпанія “Воларе” як поручителя суми боргу за договорами позики №№ 1 та 2 від 20 грудня 2006 року з урахуванням встановленого індексу інфляції та 3 % річних у розмірі 24 457 097 грн. 89 коп. та судових витрат скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в позові. Визнати, що ухвала Солом’янського районного суду м. Києва від 12 березня 2009 року про забезпечення позову, якою накладено арешт на майно ЗАТ “АК ”Воларе” втратила чинність з дня набрання цим рішенням законної сили. У решті рішення районного суду та ухвалу апеляційного суду залишити без зміни. Рішення оскарженню не підлягає. Головуючий Л.І. Григор’єва Судді: М.І. Балюк В.Г. Данчук В.Й. Косенко Л.І. Охрімчук http://reyestr.court.gov.ua/Review/10551037

УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 листопада 2010 року м. Київ Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі: Луспеника Д.Д., Балюка М.І., Гуменюка В.І., розглянувши в попередньому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» (далі – ПАТ Банк «Фінанси та Кредит») на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 23 березня 2010 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 23 червня 2010 року, в с т а н о в и л а : У січні 2010 року ПАТ Банк «Фінанси та Кредит» звернулось до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 23 травня 2008 року між ним та ОСОБА_5 був укладений кредитний договір у розмірі 5 тис. грн. на строк до 21 травня 2010 року з процентною ставкою 0,0001 % річних. ОСОБА_5 зобов’язання за вказаним договором належним чином не виконував. ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_5 помер. Станом на 10 грудня 2009 року заборгованість за кредитним договором склала 11 877 грн. 89 коп. Оскільки відповідачка згідно з договором поруки від 23 травня 2008 року поручилась перед кредитором за виконання ОСОБА_5 свого зобов’язання, ПАТ Банк «Фінанси та Кредит» просило стягнути вказану суму та судові витрати з відповідачки. Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 23 березня 2010 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 23 червня 2010 року, у задоволенні позову відмовлено. У касаційній скарзі ПАТ Банк «Фінанси та Кредит» просить скасувати ухвалені судові рішення з підстав порушення судами норм матеріального та процесуального права й ухвалити нове рішення про задоволення позову. Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи скарги цих висновків не спростовують. Зокрема, суди дійшли правильного висновку, що зі смертю ОСОБА_5 припинені його зобов’язання за кредитним договором і порука ОСОБА_4, оскільки поручитель не давав згоди забезпечувати виконання зобов’язання будь-яким іншим боржникам після його смерті. Позовні вимоги до відповідачки як до спадкоємця заявлені не були. Відсутні й передбачені ст. 338 ЦПК України підстави для обов’язкового скасування судового рішення. Враховуючи наведене та положення ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів вважає за необхідне відхилити касаційну скаргу і залишити судові рішення без змін. Керуючись статтями 332, 336, 337 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України у х в а л и л а : Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» відхилити. Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 23 березня 2010 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 23 червня 2010 року залишити без змін. Ухвала оскарженню не підлягає. Судді: Д.Д. Луспеник М.І. Балюк В.І. Гуменюк http://reyestr.court.gov.ua/Review/12619996

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м.Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 листопада 2011 року № 2а-12414/11/2670 Об 11 годині 46 хвилин в приміщенні Окружного адміністративного суду міста Києва за адресою у м. Києві по вул. Хрещатик, 10, Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: головуючого Бояринцевої М.А. при секретарі судового засідання Федоріну І.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Прокурора управління розгляду звернень та прийому громадян Генеральної прокуратури України Галюка О. про визнання дій неправомірними та зобов’язання вчинити дії, ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визнання дій прокурора управління розгляду звернень та прийому громадян Генеральної прокуратури України Галюка О. такими, що вчинені з порушенням частини четвертої статті 7 Закону України «Про звернення громадян»; про зобов’язання відповідача вжити заходів для повернення матеріалів скарги позивача вих. № ГПУ-0804 від 4 серпня 2011 року до Генеральної прокуратури України; про зобов’язання Генеральну прокуратуру України провести розслідування за фактами, викладеними у скарзі позивача; про зобов’язання Генеральну прокуратуру України у передбачені законодавством строки письмово проінформувати позивача про результати розслідування скарги позивача вих. № ГПУ-0804 від 4 серпня 2011 року. В обґрунтування заявлених вимог позивач посилається на Закон України «Про звернення громадян»та зазначає, що прокурором управління розгляду звернень та прийому громадян Генеральної прокуратури України Галюком О. неправомірно направлено скаргу позивача вих. № ГПУ-0804 від 4 серпня 2011 року до Прокуратури м. Києва та до Прокуратури Львівської області для організації перевірки, оскільки у поданій до Генеральної прокуратури України скарзі він оскаржує саме дії Прокуратури м. Києва та Прокуратури м. Львова. Представник відповідача проти задоволення позову заперечив з огляду на положення законів України «Про звернення громадян», «Про прокуратуру», Інструкцію про порядок розгляду і вирішення звернень та особистого прийому громадян в органах прокуратури України, затверджену наказом Генерального прокурора України № 9гн від 21 червня 2011 року, Регламент Генеральної прокуратури України та зазначив, що прокурором управління розгляду звернень та прийому громадян Генеральної прокуратури України Галюком О. правомірно скеровано звернення ОСОБА_1 до Прокуратури м. Києва та до Прокуратури Львівської області, оскільки звернення громадян, які надійшли до Генеральної прокуратури України вперше і за ними не приймалися рішення прокурорами обласного рівня, передаються до управління розгляду звернень та прийому громадян для розгляду і надсилання до підпорядкованих прокуратур для вирішення. Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з’ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків. ОСОБА_1 звернувся до Генеральної прокуратури України із скаргою від 4 серпня 2011 року вих. № ГПУ-0804 на бездіяльність та неналежне виконання посадових обов’язків посадовими особами Прокуратури м. Києва, Прокуратури Солом’янського району міста Києва, Солом’янського РУ ГУ МВС України в м. Києві, Прокуратури м. Львова. У вказаній скарзі ОСОБА_1 зазначив, що з кінця лютого 2011 року він неодноразово письмово звертався до Прокуратури м. Києва, Прокуратури Солом’янського району м. Києва, Солом’янського РУ ГУ МВС України в м. Києві, Прокуратури м. Львова стосовно погроз, шантажу та вимагання від нього грошових коштів з боку компанії Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Кредит-Капітал», проте на його адресу періодично надходили лише постанови про відмову в порушенні кримінальної справи. У скарзі від 4 серпня 2011 року вих. № ГПУ-0804 ОСОБА_1 просив Генерального прокурора України прийняти скаргу до розгляду та розглянути її у встановлений статтею 20 Закону України «Про звернення громадян»строк; провести розслідування щодо фактів бездіяльності та неналежного виконання посадових обов’язків посадовими особами Прокуратури м. Києва, Прокуратури Солом’янського району м. Києва, Солом’янського РУ ГУ МВС України в м. Києві, Прокуратури м. Львова та за результатами розслідування притягнути їх до відповідальності; вжити дієвих заходів недопущення в майбутньому з боку Прокуратури м. Києва, Прокуратури Солом’янського району м. Києва, Солом’янського РУ ГУ МВС України в м. Києві, Прокуратури м. Львова недбалого ставлення до заяв та скарг громадян України та просив письмово повідомити заявника про результати розслідування. Також, у скарзі ОСОБА_1 просив на підставі листа Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України та численних попередніх заяв заявника на адресу Прокуратури м. Києва, Прокуратури Солом’янського району м. Києва, Солом’янського РУ ГУ МВС України в м. Києві, Прокуратури м. Львова з початку 2011 року щодо незаконних дій ТОВ «Фінансова компанія «Кредит-Капітал», провести розслідування незаконних дій ТОВ «Фінансова компанія «Кредит-Капітал» та притягнути до відповідальності керівництво цієї установи в тому числі за статтею 182 Кримінального кодексу України та просив письмово повідомити про результати розслідування та проведених дій щодо ТОВ «Фінансова компанія «Кредит-Капітал». Крім того, ОСОБА_1 просив протягом 10 календарних днів з дня отримання скарги повідомити заявника про можливість її задоволення та протягом одного місяця повідомити про вчинені Генеральним прокурором України дій на виконання даної заяви. За дорученням прокурора управління розгляду звернень та прийому громадян Генеральної прокуратури України від 17 серпня 2011 року № 19-р скаргу ОСОБА_1 надіслано за належністю до Прокуратури м. Києва та Прокуратури Львівської області для організації перевірки в межах компетенції та прийняття рішення відповідно до вимог чинного законодавства, про що повідомлено ОСОБА_1 18 серпня 2011 року. За дорученням прокурора відділу Прокуратури м. Києва від 23 серпня 2011 року № 04/2/2-Р-11 скаргу ОСОБА_1 направлено до Прокуратури Солом’янського району м. Києва для організації перевірки та прийняття рішення відповідно до вимог чинного законодавства, про що повідомлено позивача. За дорученням начальника відділу з питань розгляду листів та прийому громадян Прокуратури Львівської області від 25 серпня 2011 року № 19-6369-11 звернення ОСОБА_1 направлено до Прокуратури м. Львова для організації проведення перевірки наведених доводів та прийняття рішення відповідно до вимог чинного законодавства, про що повідомлено заявника. За дорученням прокурора відділу Прокуратури м. Києва від 29 серпня 2011 року № 06/3-7612-11 звернення ОСОБА_1 направлене до Прокуратури Оболонського району м. Києва для організації розгляду звернень щодо неналежного проведення перевірки за попередніми зверненнями заявника, про що повідомлено позивача. За дорученням заступника прокурора Франківського району м. Львова від 5 вересня 2011 року № 22р звернення ОСОБА_1 направлено за належністю до Франківського РВ ЛМУ ГУМВС у Луганській області для перевірки доводів наведених заявником та прийняття рішення згідно вимог чинного законодавства, про що повідомлено позивача. Відповідно до статті 1 Закону України від 02.10.1996 № 393/96-ВР «Про звернення громадян»(із змінами та доповненнями, далі – Закон № 393) громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов'язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення. Згідно статті 7 Закону № 393 звернення, оформлені належним чином і подані у встановленому порядку, підлягають обов'язковому прийняттю та розгляду. Забороняється відмова в прийнятті та розгляді звернення з посиланням на політичні погляди, партійну належність, стать, вік, віросповідання, національність громадянина, незнання мови звернення. Якщо питання, порушені в одержаному органом державної влади, місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, об'єднаннями громадян або посадовими особами зверненні, не входять до їх повноважень, воно в термін не більше п'яти днів пересилається ними за належністю відповідному органу чи посадовій особі, про що повідомляється громадянину, який подав звернення. У разі якщо звернення не містить даних, необхідних для прийняття обгрунтованого рішення органом чи посадовою особою, воно в той же термін повертається громадянину з відповідними роз'ясненнями. Статтею 16 Закону № 393 встановлено, що скарга на дії чи рішення органу державної влади, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, об'єднання громадян, засобів масової інформації, посадової особи подається у порядку підлеглості вищому органу або посадовій особі, що не позбавляє громадянина права звернутися до суду відповідно до чинного законодавства, а в разі відсутності такого органу або незгоди громадянина з прийнятим за скаргою рішенням - безпосередньо до суду. Відповідь за результатами розгляду заяв (клопотань) в обов'язковому порядку дається тим органом, який отримав ці заяви і до компетенції якого входить вирішення порушених у заявах (клопотаннях) питань, за підписом керівника або особи, яка виконує його обов'язки. Рішення про відмову в задоволенні вимог, викладених у заяві (клопотанні), доводиться до відома громадянина в письмовій формі з посиланням на Закон і викладенням мотивів відмови, а також із роз'ясненням порядку оскарження прийнятого рішення. Звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, - невідкладно, але не пізніше п'ятнадцяти днів від дня їх отримання. Якщо в місячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо, керівник відповідного органу, підприємства, установи, організації або його заступник встановлюють необхідний термін для його розгляду, про що повідомляється особі, яка подала звернення. При цьому загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати сорока п'яти днів (стаття 20 Закону № 393). Відповідно до Закону України від 05.11.1991 № 1789-ХІІ «Про прокуратуру»(із змінами та доповненнями, далі –Закон № 1789) органи прокуратури становлять єдину централізовану систему, яку очолює Генеральний прокурор України, з підпорядкуванням нижчестоящих прокурорів вищестоящим. Згідно статті 16 Закону № 1789 прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, міські, районні, міжрайонні, районні в містах, а також інші прокуратури очолюють відповідні прокурори. Відповідно до пункту 6.4 Регламенту Генеральної прокуратури України, затвердженого наказом Генерального прокурора України № 53 від 30.09.2005 (в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин), пункту 3.11 Інструкції про порядок розгляду і вирішення звернень та особистого прийому громадян в органах прокуратури України, затверджену наказом Генерального прокурора України № 9гн від 21 червня 2011 року (в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин), до провадження Генеральної прокуратури України приймаються звернення, по яких прийнято рішення прокурорами обласного рівня. Відповідно до частини шостої статті 16 Закону № 393 до скарги додаються наявні у громадянина рішення або копії рішень, які приймалися за його зверненнями раніше. Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 звернувся до Прокуратури м. Києва із заявою від 18 січня 2011 року, в якій просив з’ясувати на яких законних підставах Товариство з обмеженою відповідальністю «Воля-Кабель»вважає його боржником за договором № 267238 та на яких підставах Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Кредит-Капітал»вимагає від нього сплати коштів. 7 лютого 2011 року ОСОБА_1 звернувся до Генеральної прокуратури України із заявою від 4 лютого 2011 року, в якій просив провести перевірку ТОВ «Воля-Кабель»по вказаним в заяві порушенням та за результатами перевірки зобов’язати ТОВ «Воля-Кабель»видалити його прізвище із списку боржників та письмово повідомити ОСОБА_1 про те, що він не є боржником ТОВ «Воля-Кабель»з 1 березня 2007 року. Вказане звернення уповноважена особа Генеральної прокуратури України отримала 7 лютого 2011 року, згідно повідомлення про вручення поштового відправлення. До Прокуратури міста Львова позивач звернувся із заявою від 28 лютого 2011 року, в якій зазначив про те, що за договором № 267238 між ОСОБА_1 та ТОВ «Воля-Кабель»від 1 березня 2007 року він не має заборгованості, що підтверджується листом заступника директора «Воля-Кабель»від 5 лютого 2007 року та просив провести розслідування щодо фактів викладених в скарзі та письмово повідомити про результати заявника. Вказану заяву представник Прокуратури м. Львова отримав 5 березня 2011 року. ОСОБА_1 повторно звернувся до Генеральної прокуратури України із заявою від 5 квітня 2011 року, якою повідомив про незаконні дії Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Кредит-Капітал» та бездіяльність Прокуратури м. Києва. Вказану заяву уповноважена особа Генеральної прокуратури України отримала 8 квітня 2011 року. Із заявою від 8 квітня 2011 року ОСОБА_1 звернувся до Прокуратури Солом’янського району м. Києва, в якій зазначив, що станом на 8 квітня 2011 року від Прокуратури Солом’янського району м. Києва він не отримав відповідь на його заяву щодо незаконних дій ТОВ «Воля-Кабель», яка направлена до Прокуратури Солом’янського району м. Києва Прокуратурою м. Києва, яка в свою чергу вказану заяву отримала від Генеральної прокуратури України та просив надати відповідь про поточний стан розгляду фактів, викладених у його заяві. Вказану заяву Прокуратура Солом’янського району м. Києва отримала 11 квітня 2011 року, згідно повідомлення про вручення поштового відправлення. 16 червня 2011 року позивач повторно звернувся до Прокуратури м. Києва із заявою, в якій просив провести розслідування по фактам, викладеним в заяві щодо незаконного вимагання від нього ТОВ «КУА «Прімоколект-Капітал»боргу. Як встановлено під час розгляду справи будь-яких доказів того, що попередні звернення скаржника розглядались керівництвом Прокуратури м. Києва чи Прокуратури м. Львова і по них приймались рішення суду не надано. Проте, позивач із скаргою від 4 серпня 2011 доку до Генеральної прокуратури України звернувся саме на бездіяльність посадових осіб Прокуратури м. Києва, Прокуратури Солом’янського району міста Києва, Солом’янського РУ ГУ МВС України в м. Києві та Прокуратури м. Львова щодо не проведення розслідування за фактами, викладеними у його неодноразових зверненнях. Згідно пункту 3.10. Інструкції про порядок розгляду і вирішення звернень та особистого прийому громадян в органах прокуратури України, затверджену наказом Генерального прокурора України № 9гн від 21 червня 2011 року (в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин) начальникам самостійних структурних підрозділів Генеральної прокуратури України передаються на розгляд звернення громадян та юридичних осіб щодо рішень, прийнятих підлеглими працівниками або прокурорами обласного рівня, а також з питань зволікання, тривалого неприйняття ними рішень, залишення їх без розгляду. Як встановлено статтею 7 Закону № 393 забороняється направляти скарги громадян для розгляду тим органам або посадовим особам, дії чи рішення яких оскаржуються. Враховуючи наведене, суд зазначає про протиправність дій прокурора управління розгляду звернень та прийому громадян Генеральної прокуратури України Галюка О. щодо направлення скарги ОСОБА_1 від 4 серпня 2011 року до Прокуратури м. Києва. Крім того, як вбачається з реєстраційної картки, звернення ОСОБА_1 надійшло до Генеральної прокуратури України 17 серпня 2011 року та зареєстроване за № 189553-11. У реєстраційній картці зазначено, що звернення ОСОБА_1 направлено до Прокуратури м. Києва та встановлено контроль до 16 вересня 2011 року. Проте, під час розгляду справи, Генеральною прокуратурою України не надано доказів того, що Генеральна прокуратура України була обізнана про хід перевірки обставин, викладених у скарзі ОСОБА_1 від 4 серпня 2011 року, доказів повідомлення позивача про вжиті заходи за результатами перевірки Прокуратурою м. Києва та Прокуратурою Львівської області, Генеральною прокуратурою України не надано. Також, суд вважає за необхідне зазначити про наступне. Відповідно до статті 2 Закону України від 16.12.1993 № 3723-ХІІ «Про державну службу»(із змінами та доповненнями) посадовими особами вважаються керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій. Статтею 15 Закону № 1789 встановлено, що Генеральний прокурор України спрямовує роботу органів прокуратури і здійснює контроль за їх діяльністю. Враховуючи наведене, суд зазначає, що прокурор управління розгляду звернень та прийому громадян Генеральної прокуратури України Галюк О. є посадовою особою Генеральної прокуратури України, а відповідно діє від її імені. Згідно статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Відповідно до статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. Проте, Генеральною прокуратурою України не доведено правомірність направлення скарги ОСОБА_1 за належністю до органу, на бездіяльність якого скаржився позивач, для організації перевірки в межах компетенції та прийняття рішення відповідно до вимог чинного законодавства. Виходячи з системного аналізу наведених норм права, суд приходить до висновку про обґрунтованість позовних вимог, тому позов визнається таким, що підлягає задоволенню в повному обсязі. Керуючись статтями 98, 160-163 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, - П О С Т А Н О В И В: 1. Позов ОСОБА_1 задовольнити повністю. 2. Визнати дії Прокурора управління розгляду звернень та прийому громадян Генеральної прокуратури України Галюка О. протиправними. 3. Зобов’язати Генеральну прокуратуру України вжити заходів для повернення матеріалів скарги ОСОБА_1 № ГПУ-0804 від 4 серпня 2011 року до Генеральної прокуратури України. 4. Зобов’язати Генеральну прокуратуру України провести розслідування за фактами, викладеними у скарзі ОСОБА_1 № ГПУ-0804 від 4 серпня 2011 року до Генеральної прокуратури України. 5 Зобов’язати Генеральну прокуратуру України у передбачені законодавством України строки письмово поінформувати ОСОБА_1 про результати розгляду його скарги № ГПУ-0804 від 4 серпня 2011 року. 6 Відшкодувати ОСОБА_1 за рахунок Державного бюджету України судовий збір у розмірі 3 (три) грн. 40 коп. Постанова набирає законної сили в порядку, встановленим статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України. Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів за правилами, встановленими статтями 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання через суд першої інстанції апеляційної скарги. Суддя М.А.Бояринцева Постанову складено у повному обсязі 29 листопада 2011 року. http://reyestr.court.gov.ua/Review/20259637

Справа № 2-537/11 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 грудня 2011 року м. Івано-Франківськ Тисменицький районний суд Івано-Франківської області в складі: головуючого –судді Гургули В.Б. секретаря Мотики О.М. розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором,- в с т а н о в и в : Позивач 11 березня 2011 року звернувся до суду з вказаним позовом мотивуючи тим, що 18 січня 2008 року між ВАТ «Банк Універсальний», який на даний час перейменований у ПАТ «Універсал Банк»та громадянкою ОСОБА_1 був укладений кредитний договір про надання кредитних послуг №BL1443 із змінами та доповненнями від 22.04.2009 р. і від 26.02.2010 р., відповідно до якого позивач банк зобов’язався надати ОСОБА_1 кредитні послуги, вказані у цьому договорі в рамках ліміту, що дорівнює 150 000 доларів США. В рамках вказаного кредитного договору від 18.01.2008 р. № BL1443 між позивачем та відповідачкою було укладено додаткову угоду від 26.02.2010 р. №2, за умовами якої кінцевою датою погашення кредиту є 01 січня 2018 року з процентними ставками: з 26.02.2010р. по 31.01.2011р. в розмірі 3,38 % річних; з 01.02.2011р. по 31.12.2016р. в розмірі 15,52% річних; з 01.02.2016р. по 01.01.2018р. в розмірі 13,50% річних. Відповідно до п.3.4.2. кредитного договору ОСОБА_1 зобов’язувалась у визначений строк виконати зобов'язання по своєчасному поверненню заборгованості, а також сплатити плату за кредитні послуги відповідно до умов кредитного договору. Відповідно до п. 6.1. кредитного договору позивач вправі вимагати від позичальника всієї наданої йому суми боргу та сплати за кредит у випадку порушення термінів погашення будь-яких своїх грошових зобов'язань. Згідно розрахунку заборгованості, наданого позивачем до позовної заяви, станом на 01.02.2011 р. сума заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором становить 94997,63 доларів США, що становить 754 423,60 грн. по курсу НБУ станом на 01.02.2011р., яку позивач просить суд стягнути з ОСОБА_1 в користь ПАТ «Універсал Банк». 02.12.2011 року представник позивача збілишив позовні вимоги, а саме просив стягнути з відповідачки ОСОБА_1 в користь ПАТ «Універсал Банк»105 748,75 дол. США, що по курсу НБУ становить 842 923,29 грн. Представник відповідачки позовні вимоги не визнав, суду пояснив, що при поданні позовної заяви про стягнення заборгованості за кредитним договором, позивач не надав доказів того, що він на момент укладення кредитного договору мав генеральну та індивідуальну ліцензії Національного банку України на здійснення валютних операцій, на підставі яких у позивача було право надавати позичальнику кредитні послуги у іноземній валюті зі споживчими цілями (метою), а також індивідуальну ліцензію на використання іноземної валюти на території України, як засобу платежу, у зв’язку із чим подав 28.04.2011 р. до суду клопотання про витребування у позивача документальних доказів, що підтверджували б право позивача здійснювати надання споживчих кредитів у іноземній валюті. Також представник відповідачки просив витребувати у позивача оригінали документів, які б вказували на правомірність здійснення позивачем операцій по купівлі валюти за дорученням відповідачки, що передбачено Положенням про оформлення та виконання документів на перерахування, зарахування, купівлю та продаж іноземної валюти або банківських металів, яке затверджено Постановою Нацбанку вiд 05.03.2003 № 82, на підставі якої банк (позивач) проводив операції з іноземною валютою при виконанні умов генерального договору. У цьому ж клопотанні представник відповідачки, не погоджуючись і заперечуючи розрахунки заборгованості, які позивач надав до позовної заяви, просив витребувати у позивача банківські виписки про рух коштів по рахунках відповідачки, які були відкриті для обслуговування кредиту згідно умов кредитного договору, а також договорів про відкриття та обслуговування рахунків відповідачки, які були відкриті у ПАТ «Універсал Банк»і через які здійснювалось внесення відповідачкою гривневих та інвалютних коштів, проведення позивачем валютообмінних операцій, списання позивачем із цих рахунків коштів, їх зарахування на погашення зобов'язань відповідачки по кредитному договору про надання кредитних послуг №BL1443 від 18.01.2008 р. 14.06.2011р. представник відповідачки подав до суду порівняльну таблицю заборгованості по кредитному договору від 18.01.2008р. №BL1443, яка була розрахована на підставі банківської виписки і з якої слідувало, що позивач невірно розраховує суму зобов'язань відповідачки у зв’язку із чим просив зобов’язати позивача привести у відповідність до фактичного стану розрахунок заборгованості відповідачки за умовами кредитного договору про надання кредитних послуг від 18.01.2008 р. №BL1443 і додаткових угод від 22.04.2009 р. №1, від 26.02.2010 р. №2 і №3 до кредитного договору та надати суду документальні докази, які беззаперечно підтверджують правильність проведення позивачем розрахунку ціни позову. Також представник відповідачки просив зобов’язати позивача надати суду доказ отримання відповідачкою графіку повернення кредиту, яким є додаток №1 до додаткової угоди від 26.02.2010 р. №2 до кредитного договору від 18.01.2008 р. №BL1443 02.12.2011 р. представник відповідачки повторно подав до суду клопотання про витребування у позивача згаданих вище документів, зокрема –банківських виписок про рух коштів по рахунках, які б вказували на достовірність і правильність проведення позивачем розрахунку ціни позову, а також документів, на підставі яких здійснювалась оцінка фінансового стану відповідачки (матеріалів кредитної справи), якість забезпечення кредиту та згідно яких проводилась підготовка до укладення кредитного договору №BL1443 від 18.01.2008р. про надання кредитних послуг і додаткової угоди № 2 від 26.02.2010р. Клопотання представника відповідачки були надані представнику позивача під час судових засідань, однак позивач ухилився від надання документів, які необхідні для повного, всестороннього, об'єктивного і неупередженого розгляду справи. Представник відповідачки, не погоджуючись з вимогами позивача озвучив під час судового засідання заперечення, у якому вказував на порушення позивачем прав споживача та загальних засад цивільного законодавства. Вислухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку що в задоволенні позову слід відмовити з наступних підстав. Встановлено, що 18 січня 2008 року між ВАТ «Банк Універсальний», який на даний час перейменований у ПАТ «Універсал Банк»(далі –позивач чи/або банк) та ОСОБА_1(далі –відповідач чи/або позичальник) було укладено кредитний договір про надання кредитних послуг №BL1443 (далі –кредитний договір). Як слідує із п.1.1.1. кредитного договору –умови і порядок надання, сума, строк і порядок виконання зобов'язань, розмір і порядок плати за кредитні послуги в межах цього договору оформляється додатковою угодою до цього договору, що є невід'ємною частиною цього договору. 26 лютого 2010 року між відповідачкою і позивачем було укладено додаткову угоду №2 до кредитного договору №BL1443 від 18.01.2008 р. про надання кредитних послуг, згідно якої банк надав позичальнику кредитні кошти (кредит) з процентними ставками: з 26.02.2010р. по 31.01.2011року в розмірі 3,38% річних; з 01.2011р. по 31.01.2016 року в розмірі 15,52% річних; з 01.02.2016р. по 01.01.2018 року в розмірі 13,50% річних з поверненням всього кредиту у повному обсязі та розмірі, що встановлено графіком повернення кредиту згідно Додатку №1 до додаткової угоди від 26.02.2010 року. В подальшому банком вносились зміни та доповнення до кредитного договору в тому числі у вигляді додаткових угод №№ 1,2,3 від 22.04.2009 року та 26.02.2010 р. відповідно, на підставі яких у позичальника виникали додаткові зобов'язання перед банком. Кредитний договір № BL1443 від 18.01.2008 р. про надання кредитних послуг разом з додатковими угодами №1,2,3 від 22.04.2009 року та 26.02.2010 р. до кредитного договору про надання кредитних послуг на думку суду не відповідає вимогам чинного законодавства, містить несправедливі та дискримінаційні умови. Положення кредитного договору надають значну перевагу банку, позбавляючи натомість позичальника значного обсягу прав, одночасно встановлюючи жорсткі обов’язки та відповідальність для позичальника. За умовами кредитного договору та додаткових угод позичальник – ОСОБА_1 є фізичною особою, що підтверджується преамбулами договорів та зазначено у розділах «Реквізити та підписи сторін» згаданих договорів. Додатковими угодами №1,2,3 22.04.2009 року та 26.02.2010 р. до кредитного договору №BL1443 від 18.01.2008 р. про надання кредитних послуг передбачено, що цільове призначення (мета кредиту): поточні потреби. Тобто –кредит надавався на споживчі потреби, що підтверджується п.7.4. кредитного договору, оскільки позичальник є фізичною особою. Дане твердження не спростовано представником позивача в судовому засіданні. Частиною 1 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів»передбачено –Договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками. Отже –кредит, який надавався позичальнику ОСОБА_1 за умовами кредитного договору та додаткових угод є споживчим. Відповідно до ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (надалі –Закон) договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками. Згідно з п. 2 вищезазначеної статті закону перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про: 1) особу та місцезнаходження кредитодавця; 2) кредитні умови, зокрема: а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; б) форми його забезпечення; в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача; г) тип відсоткової ставки; ґ) суму, на яку кредит може бути виданий; д) орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); е) строк, на який кредит може бути одержаний; є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; ж) можливість дострокового повернення кредиту та його умови; з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування. Окрім наведених вимог Закону України «Про захист прав споживачів»існують вимоги, передбачені Постановою Правління Національного банку України (далі НБУ) №168 від 07.05.2007 р. «Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту»(далі –Постанова НБУ №168), де вказується: (п.2.1.) Банки зобов'язані перед укладенням кредитного договору надати споживачу в письмовій формі інформацію про умови кредитування, а також орієнтовну сукупну вартість кредиту, зазначивши таке: а) найменування та місцезнаходження банку –юридичної особи та його структурного підрозділу; б) умови кредитування, зокрема: - можливу суму кредиту; - строк, на який кредит може бути одержаний; - мету, для якої кредит може бути використаний; - форми та види його забезпечення; - необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; - наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, у тому числі між зобов'язаннями споживача; - тип процентної ставки (фіксована, плаваюча тощо); - переваги та недоліки пропонованих схем кредитування; в) орієнтовну сукупну вартість кредиту з урахуванням: - процентної ставки за кредитом, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту (у тому числі на користь третіх осіб - страховиків, оцінювачів, реєстраторів, нотаріусів тощо); - варіантів погашення кредиту, уключаючи кількість платежів, їх періодичність та обсяги; - можливості та умов дострокового повернення кредиту; г) інші умови, передбачені законодавством. Крім того пунктом 3.1 вказаної Постанови НБУ від 07.05.2007р. №168 визначено, що банки зобов’язані в кредитному договорі або додатку до нього надавати детальний розпис сукупної вартості кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов’язань споживача, зазначивши таке: значення процентної ставки та порядок обчислення процентних доходів відповідно до вибраного банком методу згідно з вимогами нормативно-правових актів Національного банку; перелік, розмір і базу розрахунку всіх комісій (тарифів) банку, що пов’язані з наданням, обслуговуванням і погашенням кредиту, у тому числі комісії за обслуговування кредитної заборгованості, розрахунково-касове обслуговування, здійснення валютно-обмінних операцій, юридичне оформлення тощо; перелік і розмір інших фінансових зобов’язань споживача, які виникають на користь третіх осіб згідно з вимогами законодавства України та/або умовами кредитного договору (страхові платежі під час страхування предмета застави, життя та працездатності споживача, розмір зборів до Пенсійного фонду України, комісії під час купівлі-продажу іноземної валюти для погашення кредиту та процентів за користування ним, біржові збори, послуги реєстраторів, нотаріусів, інших осіб тощо). Відповідно до п. 3.8. Постанови НБУ №168 у разі надання кредиту в іноземній валюті банки зобов'язані під час укладення кредитного договору: - попередити споживача, що валютні ризики під час виконання зобов'язань за кредитним договором несе споживач; - надати інформацію щодо методики, яка використовується банком для визначення валютного курсу, строків і комісій, пов'язаних з конвертацією валюти платежу у валюту зобов'язання під час погашення заборгованості за кредитом та процентами за користування ним. Проте, незважаючи на чинні вимоги, встановлені Національним банком України, вищевказані вимоги позивачем не були належним чином виконані при укладенні кредитного договору та додаткових угод. Всупереч вимогам п.п. «д»п. 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів»та п.п. «в»п. 2.1, п.3.8. Постанова НБУ №168 позивач (банк) при укладенні кредитного договору та додаткових угод не надав позичальнику ОСОБА_1 в письмовій формі інформації про умови кредитування, а також орієнтовну сукупну вартість кредиту, наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, у тому числі між зобов'язаннями споживача, переваги та недоліки пропонованих схем кредитування, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов’язань споживача, які пов’язані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту (у тому числі на користь третіх осіб —страховиків, оцінювачів, реєстраторів, нотаріусів тощо). Натомість банк лише обмежився зазначенням в п.7.4. кредитного договору, що до укладення ним цього договору позичальник був ознайомлений в письмовій формі з інформацією про умови кредитування та орієнтовну сукупну вартість кредиту…, … попереджений про те, що валютні ризики … несе позичальник і що йому надано інформацію щодо методики, яка використовується банком для визначення валютного курсу, строків і комісій, пов’язаних з конвертацією валюти платежу у валюту зобов'язання … тощо. Представник відповідачки стверджує, що ОСОБА_1. не тільки не було надано в письмовій формі детального розпису сукупної вартості кредиту й іншої інформації, яка передбачена п. 2. ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів»та Постановою НБУ від 07.05.2007 р. №168, а банк взагалі не роз’яснив, в чому полягають відмінності між формами кредитування і між зобов’язаннями споживача, а також, у чому полягають валютні ризики позичальника під час виконання його зобов'язань за договором, яка методика використовується банком для визначення валютного курсу тощо. Отже, в наслідок укладення кредитного договору та додаткових угод виник дисбаланс прав та зобов'язань між банком та споживачем банківських послуг. Відповідно ст. 15 Закону України «Про захист прав споживачів»споживач має право на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про продукцію, що забезпечує можливість її свідомого і компетентного вибору. Інформація повинна бути надана споживачеві до придбання ним товару чи замовлення роботи (послуги). Така інформація відповідачці до укладення нею спірного кредитного договору та додаткових угод банком не надавалась, примірник кредитного договору разом з додатками відповідачка отримала лише в день укладення договору та не мала змоги належним чином ознайомитись з його умовами. А додаток №1 до додаткової угоди № 2 від 26.02.2010р. до кредитного договору по наданню кредитних послуг (графік погашення кредиту) відповідачка взагалі не отримувала. Згідно п. 9 ст. 15 Закону України «Про захист прав споживачів»під час розгляду вимог споживача про відшкодування збитків, завданих недостовірною або неповною інформацією про продукцію чи недобросовісною рекламою, необхідно виходити з припущення, що у споживача немає спеціальних знань про властивості та характеристики продукції, яку він придбаває. Позивачем було допущене істотне порушення прав відповідачки, як споживача фінансових послуг, через невиконання позивачем вимог закону щодо надання відповідачці повної, своєчасної та достовірної інформації про послугу, що є предметом договору, у зв’язку з чим відповідачка була позбавлена можливості належним чином оцінити властивості такої послуги та можливі негативні для неї наслідки, що можуть настати внаслідок її отримання. Відповідно до п. 1 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів»продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Пунктом 2 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів»передбачено, що умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Суд вважає, що складений банком кредитний договір порушує вимоги ст. 626 ЦК України, оскільки передбачає пріоритетність прав тільки у банку, мінімізуючи їх для позичальника і навпаки вказаним договором встановлено відповідальність за невиконання умов договору тільки для позичальника, при відсутності відповідальності за порушення умов договору з боку банку. Пунктом 3.1.2. кредитного договору передбачено право банку відмовити позичальнику в наданні кредиту (частково або в повному обсязі), та/або вимагати від позичальника дострокового повернення всієї наданої йому суми кредиту та сплати за кредит, змінивши при цьому терміни повернення кредиту та плати за кредит в сторну зменшення … у разі порушення позичальником умов цього договору та/або настання будь-якої події, що може погіршити фінансовий стан позичальника та/або вплинути на його здатність або бажання виконувати власні зобов'язання за цим договором. Вказане положення п. 3.1.2. кредитного договору не змінилось і при укладенні додаткових угод №1, 2, 3 від 22.04.2009 року та 26.02.2010 р. Пунктом 5.1.5. Додаткових угод №1 від 22.04.2009 р. та №2 від 26.02.2010 р. до кредитного договору передбачено право банку самостійно змінювати процентну ставку у випадках невиконання з будь-яких причин позичальником/поручителем/заставодавцем будь-яких умов цього договору та/або договору, що забезпечує виконання зобов'язань позичальника за цим договором… Це ж одностороннє право банк залишив за собою і у наступних додаткових угодах, які укладались в рамках кредитного договору. Вказані умови кредитного договору і додаткових угод № 1 від 22.04.2009 р. і № 2, №3 від 26.02.2010 р. до кредитного договору є несправедливими, оскільки згідно статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" несправедливою є умова встановлення жорстких обов`язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця. Також пунктом 3.2.2. кредитного договору визначено умови щодо права споживача за споживчим кредитом на дострокове повне чи часткове погашення кредиту, а саме: п. 3.2.2. «Достроково погашати кредит, за умови попередження про це банк, шляхом надання відповідної заяви не пізніше ніж за 3 (три) робочі дні до дати дострокового погашення та при умові сплати банку винагороди за дострокове погашення та нарахованих процентів на дату дострокового погашення, якщо інше не передбачено цим договором та відповідними додатковими угодами. Встановлюючи для себе винагороду у іноземній валюті при видачі кредиту на споживчі цілі банк прямо порушує Правила торгівлі іноземною валютою (затв. Постановою Правління НБУ №251 від 10.08.2005 р., які встановлені відповідно до статей 44, 45 і 47 Закону України "Про Національний банк України" та розділів II і III Декрету Кабінету Міністрів України від 19.02.93 N 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю". На неприпустимість порушень згаданих Правил при встановленні комісій у іноземній валюті вказується також у листі НБУ від 09.11.2005 N 13-135/5657-11177. Слід також зазначити, що згідно п. 3.6. Постанови НБУ від 10.05.2007р. №168 «Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту»банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо) або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, унесення до нього змін, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо). Відповідно до п. 4 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів»перелік несправедливих умов у договорах із споживачами не є вичерпним. Таким чином, суд вважає, що слід визнати, дані умови несправедливими та дискримінаційними, оскільки такі умови істотним чином обмежують права споживача встановлені законом. Також суд вважає дискримінаційними та несправедливими умови п. 6.1 і п. 7.1. кредитного договору щодо права банку вимагати від позичальника дострокового повернення всієї наданої йому суми кредиту та сплати за кредит при будь-якому незначному порушенні умов кредитного договору. Вказані положення кредитного договору не змінились і при укладенні додаткових угод. Аналізуючи зазначені положення кредитного договору в їх співвідношенні з обсягом прав, що наданий кредитним договором позичальнику і які фактично не окреслені в тексті договору, суд приходить до висновку, що банком в кредитному договорі передбачені підстави для набуття вимоги щодо повного погашення кредиту до настання кінцевого строку його погашення (фактично - дострокового розірвання кредитного договору в односторонньому порядку), в будь-який час та з будь-яких підстав, навіть якщо порушення умов кредитного договору з боку споживача не є істотним і суттєвими та не впливають на основні права банку і не завдають йому збитків, в той час як споживачу договір такого права не надає взагалі, а отже є очевидним дисбаланс сторін договору, а самі умови договору по відношенню до споживача є дискримінаційними. Те ж відноситься і до положень кредитного договору, якими регламентуються зобов'язання сторін, а саме: п.3.3. «Банк зобов'язується: 3.2.3. Належним чином виконувати свої зобов'язання за цим договором». п.3.4. «Позичальник зобов'язується: 3.4.1. Дотримуватись цільового використання кредитних коштів за цілями зазначеними в додаткових угодах. 3.4.2. У строк, визначений цим договором та окремими Індивідуальними угодами, виконати свої зобов'язання по своєчасному поверненню заборгованості позичальника перед банком, а також сплачувати плату за кредитні послуги на рахунок банку відповідно до умов цього договору та додоткових угодах, що є невід'ємною частиною цього договору. 3.4.3. Протягом строку дії цього договору самостійно надавати банку: - за вимогою банку надавати матеріали щодо видачі кредитних коштів, перевірки забезпечення кредиту, контролю за його цільовим використанням та погашенням; - письмово повідомляти банк про зміну будь-яких даних щодо особи Позичальника, зазначених далі в цьому підпункті договору, а саме: а) паспортних даних, фактичної адреси проживання, адреси для листування, даних щодо прописки (реєстрації), номеру робочого, домашнього телефону, місця роботи …; та повідомити банк про виникнення будь-яких інших обставин, які можуть вплинути на виконання позичальником зобов'язань за цим договором в триденний термін з моменту виникнення таких змін і в цей же строк надати банку відповідні документи, що підтверджують такі зміни;… 3.4.4. Протягом строку дії цього договору: - допускати співробітників банку для проведення перевірок з питань цільового використання кредиту, а у разі несвоєчасних виплат за цим договором –з питань фінансового стану позичальника, аналізу його платоспроможності; - не передавати без попередньої письмової згоди банку в заставу майно, що є предметом застави … за цим договором …; не надавати поруки щодо забезпечення зобов'язань інших юридичних та фізичних осіб без попередньої письмової згоди банку, без попереднього письмового погодження з банком не здійснювати дій по реорганізації позичальника.». Обмеживши себе лише єдиним записом в п.3.3.1. кредитного договору про те, що банк зобов'язується виконувати належним чином свої зобов'язання за цим договором, банк ухилився і жодним чином не взяв на себе найменших зобов'язань адекватно відповідати перед позичальником за (як приклад) своєчасне письмове повідомлення позичальника про зміну будь-яких даних щодо банку, його фактичної адреси, номерів телефону, статусу, стану своєї платоспроможності тощо. З наведеного вбачається, що зазначені положення кредитного договору в їх співвідношенні з обсягом зобов'язань, які розподілені між банком та позичальником вказують на те, що банком в кредитному договорі не зазначено своєї відповідальності в разі невиконання чи неналежного виконання ним умов кредитного договору, однак, на позичальника, як споживача фінансових послуг, покладено жорсткі умови відповідальності, навіть за незначні порушення, якими є неповідомлення банку про факти, вказані в п. 3.4.4. кредитного договору, за що банк залишив за собою право (п.3.1.) вимагати від позичальника дострокового повернення кредиту, зміни термінів повернення кредиту та плати за кредит в сторону зменшення. Відповідно до положень статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" несправедливою є умова встановлення жорстких обов`язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця. Несправедливими для споживача є також і умови, які зазначені у додаткових угодах №1 від 22.04.2009 р. і № 2, №3 від 26.02.2010 р. до кредитного договору щодо зміни (підвищення) відсоткової ставки, а також спосіб її зміни та наслідки, які наступають в разі відмови споживача від такого підвищення, а саме: п. 5.1. «Сторони погодили, що відповідно до чинного законодавства України (зокрема, статті 651 Цивільного кодексу України), протягом строку дії цього договору може бути змінено розмір процентної ставки (в.т.ч. базової та/або підвищеної процентної ставки) за кредитом в сторону її збільшення/зменшення у разі настання події, не залежної від волі сторін договору, яка має безпосередній вплив на вартість кредитних ресурсів кредитора, та /або у разі зміни інших ринкових умов, та/або у разі порушення позичальником умов цього договору та/або договорів забезпечення, зокрема, але не виключно у разі: 5.1.1. збільшення середньозваженої ставки міжбанківського кредитування та/або середньозважених ринкових процентних ставок за строковими депозитами фізичних/юридичних осіб у валюті кредиту та/або збільшення ставки по кредитах Національним банком України (далі -НБУ), що надаються комерційним банкам, та/або інших індикаторів грошового ринку, які визначаються НБУ, або незалежними аналітичними агентствами (об’єднаннями, спілками тощо), або розраховуються на підставі фактичних процентних ставок за міжбанківськими угодами (зокрема, але не включно, зміна ставок LIBOR, EURIBOR,KIIBOR, KIACR,KIEVPRAIME тощо); 5.1.2. збільшення офіційного індексу інфляції (індексу споживчих цін) та/або розміру облікової ставки, встановленої НБУ, 5.1.3. запровадження адміністративних та /або інших заходів, які збільшують вартість коштів на українському ринку, окрема, але не виключно, введення нових або збільшення існуючих податків чи інших обов’язкових платежів, що стягуються за депозитними чи кредитними операціями установи кредитора, та/або збільшення НБУ норм відрахувань для формування обов’язкових резервів за строковими вкладами або резервів для відшкодування витрат за кредитним операціями банків; 5.1.4. здійснення поточних коливань процентних ставок за вкладами та /або кредитами, або настання змін у грошово-кредитній політиці НБУ (зокрема, девальвація/ревальвація курсу гривні до курсу долара США або Євро або валюти кредиту або іншої валюти у порівнянні із курсом гривні до долару США або Євро або валюти кредиту або іншої валюти, встановленого НБУ на дату укладення цього договору чи останнього перегляду процентної ставки; 5.1.5. невиконання з будь-яких причин позичальником/поручителем будь-яких умов цього договору, що забезпечує виконання зобов’язань позичальника на період дії цього договору, в т.ч. несвоєчасне страхування майна/життя (або страхування від нещасного випадку) позичальника на період дії цього договору, якщо умовами цього договору та/або договорами забезпечення передбачено таке страхування, та/або у разі погіршення фінансового стану позичальнику,та/або у разі виникнення обставин, які явно свідчать про те, що наданий позичальникові кредит своєчасно не буде повернений.». Як вбачається з наведених вище умов кредитного договору, відсоткова ставка може бути змінена фактично в будь-який час та за будь-яких умов, оскільки формулювання умов п. 5.1 в договорі дають банку право застосувати ці умови на власний розсуд, що не відповідає принципам добросовісності та справедливості, встановленим Цивільним кодексом України та Законом України «Про захист прав споживачів». Кредитний договір містить окремі умови, які за змістом безпосередньо не відносяться до питань виконання договору, проте можуть мати негативні наслідки для позичальника незалежно від виконання чи невиконання умов договору. Так, пунктом 7.3 кредитного договору встановлено, що позичальник однозначно та без жодних застережень дає пряму згоду на розкриття особистих даних позичальника, балансу рахунків, які є або будуть в майбутньому, безпосередньо кредитора, а також іншим юридичним особам, які прямо чи опосередковано пов’язані з кредитором за умови, що такі особи зберігатимуть банківську таємницю (маються на увазі організації колекторського типу). Суд вважає, що таке положення є дискримінаційним та несправедливим, оскільки розкриття особистих даних позичальника є порушенням його конституційного права на приватне життя та не відповідає вимогам Закону України «Про інформацію». Відповідно до статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" несправедливою є умова встановлення жорстких обов`язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця. Відповідно до п. 5 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів»якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Згідно п. 6 ст. 18 цього ж Закону у разі коли зміна положення або визнання його недійсним зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача: 1) такі положення також підлягають зміні; або 2) договір може бути визнаним недійсним у цілому. Відповідно до п.п. 5, 6 ст. 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є судовий захист цивільного права та інтересу, а також справедливість, добросовісність та розумність. Стаття 13 ЦК України передбачає, що цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства (п.1); при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (п.2); не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Відповідно до листа Національного банку України від 19.01.2006р. №18-112/219-637 «Про застосування в банківській діяльності Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про захист прав споживачів»банкам звернуто увагу на те, що нормами статті 11 цього Закону врегульовано права споживачів на випадок укладення ними кредитних договорів (у тому числі при здійсненні операцій з кредитування банківських рахунків споживачів), відповідно до яких кредитодавець надає кошти на придбання продукції. Зокрема, встановлено вимоги щодо письмової форми таких договорів, визначено обсяг інформації, яку кредитодавець (у тому числі банк) має право вимагати від позичальника (споживача) з метою перевірки платоспроможності останнього, на кредитодавця покладено обов'язок доведення факту передання позичальнику (споживачу) оригіналу такого договору, а також врегульовано інші аспекти відносин між кредитодавцем та позичальником (споживачем), що можуть мати місце під час виконання ними взятих на себе зобов'язань відповідно до укладеного кредитного договору. У зв'язку із вищезазначеним НБУ звертає увагу на можливість виникнення в діяльності банків певних ризиків під час укладення та виконання договорів про споживчий кредит із фізичними особами, які не є суб'єктами підприємницької діяльності, що обумовлені нормами статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів». З наведеного вбачається, що договір споживчого кредиту –це правочин, який надає споживачу особливі засоби правового захисту, які не притаманні для інших правочинів, що можуть вчинятись за участю банківських установ. Відповідно до статті 19 цього ж Закону нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає будь-яку діяльність, що вводить споживача в оману або є агресивною. Підприємницька практика є такою що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається інформація для здійснення свідомого вибору. Згідно ч. 2 п. 2. ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів»підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформації, яка необхідна для здійснення свідомого вибору. Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними. Відповідачка, хоча і діяла добровільно при укладенні кредитного договору та додаткових угод, проте не мала реальної змоги надати дійсну оцінку положенням даного договору та наслідків його укладання через ненадання позивачем повної, достовірної та своєчасної інформації про умови, порядок кредитування та супутні послуги. Надаючи кредитні послуги банк у повній мірі застосував свої можливості впливу на позичальника, спонукаючи останнього до підписання кредитного договору та додаткових угод саме на найвигідніших для банку умовах, користуючись своїми можливостями надання грошових коштів у кредит на певний термін і під проценти, а в тих випадках, коли у позичальника виникли проблеми зі своєчасністю розрахунків (з незалежних від позичальника обставин), банк негайно використав свої можливості і спонукав позичальника підписати такі умови додаткових угод, які ще більш ускладнювали перспективи успішного і своєчасного виконання позичальником своїх зобов'язань, а фактично унеможливлювали їх виконання. Судом також встановлено, що банк, спромігшись зобов’язати позичальника в обов’язковому порядку і у встановлений строк погодитись на збільшення базової процентної ставки з 01.02.2011р. по 31.01.2016р. на 15,52%, з 01.02.2016р. по 01.01.2018р. на 13,5% при тому, що базова процентна ставка за умовами кредитного договору від 18.01.2008р. №BL1443 становила 11,5%. Йдучи (нібито) назустріч позичальнику у питанні реструктуризації заборгованості, встановлюючи на певний короткий час зменшення процентної ставки (п.1.3.2.1.), банк підписує 26.02.2010 р. Додаткові угоди №2,3 до кредитного договору, де пунктом 1.3.2.2. одночасно встановлює позичальнику додаткове зобов’язання. Таким чином банк, увівши в оману позичальника, фактично встановив для позичальника гірші умови, аніж вони були на день укладення кредитного договору від 18.01.2008р. №BL1443. За умовами кредитного договору №BL1443 від 18.01.2008 р. про надання кредитних послуг (п.1.1.) банк зобов’язувався надати позичальнику кредитні кошти в сумі 150 000 доларів США. Станом на 18.01.2008 р. курс долара США, який був встановлений НБУ по відношенню до гривні, становив 5,05 грн. за один долар США. Отже, у переводі на курс гривні загальна сума кредиту в розмірі 150 000 доларів США була еквівалентною 757 500 грн. станом на день підписання кредитного договору. Ввівши в оману позичальника, банк спонукав його підписати завідомо невигідні для позичальника, проте, безумовно вигідні для банку умови кредитного договору №BL1443 від 18.01.2008 р. про надання кредитних послуг, скориставшись необізнаністю позичальника у сфері банківської діяльності та фінансових послуг, повністю переклавши свій власний ризик по знеціненню гривні на позичальника. При цьому позичальник впродовж значного часу регулярно сплачував банку обумовлені несправедливими договорами відсотки і гасив одержану позику, що підтверджується банківськими виписками. Згідно п. 1. ст. 230 ЦК України, кожній із сторін правочину заборонено вводити один одного в оману щодо обставин, які мають істотне значення. В даному випадку істотним значенням також є отримання кредиту в іноземній валюті та повне одностороннє покладення на позивача валютного ризику. Несправедливими є, зокрема, умови кредитного договору ( п. 1.1.3.) в частині надання кредиту в доларах США, що передбачають погашення кредиту та сплату відсотків за користування кредитом у іноземній валюті, що є способом зловживання правом, коли всі ризики знецінення національної валюти України шляхом порушення вимог закону, банк перекладає виключно на споживача –позичальника, що є грубим порушенням частини 3 статті 13 Цивільного кодексу України, де вказується, що не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Відповідно до ст. 55 Закону України "Про банки і банківську діяльність" –відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договором) між клієнтом та банком. Згідно ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність», банк –це юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення і вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб. У відповідності до ст.ст. 2, 5 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг», банк є фінансовою установою, яка має виключне право на підставі відповідної ліцензії надавати фінансові кредити. При цьому метою цього Закону, як вказано в його преамбулі, є створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг. Таким чином, при наданні кредиту банк діє як професійний учасник на ринку фінансових послуг. Кредитний договір повинен укладатися в порядку, визначеному законом, а його умови повинні відповідати як загальним вимогам, встановленими ст. ст. 3, 4, 6, 10, 13, 192, 203, 204, 215, 227, 533, 627 ЦК України, так і вимогам спеціального законодавства, зокрема Закону України „Про захист прав споживачів ”. Саме банк розробляв зміст кредитного договору та додаткових угод, додатків, змін та доповнень і пропонував підписати їх позичальнику, а саме тому на банку лежить основний обов’язок по забезпеченню дотримання законності під час надання фінансових послуг. Свій власний ризик, який передбачений ст. 2 Законом України «Про банки і банківську діяльність», банк, будучи професійним учасником на ринку фінансових послуг, повністю переклав на позичальника, розробивши односторонньо вигідний для себе зміст кредитного договору та додаткових угод, додатків, змін та доповнень і, скориставшись необізнаністю позичальника у сфері банківської діяльності та фінансових послуг, спонукав позичальника підписати завідомо вигідні для банку, але завідомо невигідні (приховані від позичальника) умови договорів, завдяки чому банк взагалі ухилився від будь-яких ризиків щодо такої суттєвої умови як знецінення національної валюти України. В судовому засіданні вставлено, що пропонуючи позичальнику підписати розроблені банком і односторонньо вигідні для себе умови кредитного договору та додаткових угод, банк жодним чином не допускав перегляду прописаних умов чи внесення до уже прописаного інших умов, доповнень чи змін, які бажав би внести позичальник. Приймались тільки ті умови, які встановлювались банком. У іншому випадку позичальнику просто не надавались кредитні послуги. Доказом цього слугують письмові звернення і заяви позичальника з пропозиціями перегляду окремих умов договорів та угод, коригування графіків платежів, які банк просто ігнорував або обмежувався відписками. Фактично, за своєю формою та змістом спірний кредитний договір №BL1443 від 18.01.2008 р. про надання кредитних послуг, додаткові угоди №1 від 22.04.2009 р., №2, №3 від 26.02.2010 р. з додатками і доповненнями до них є договором приєднання в розумінні ч.1 ст 634 Цивільного Кодексу України. Відповідно до ч.2. ст. 634 ЦК України – договір приєднання може бути змінений або розірваний на вимогу сторони, яка приєдналася, якщо вона позбавляється прав, які звичайно мала, а також якщо договір виключає чи обмежує відповідальність другої сторони за порушення зобов'язання або містить інші умови, явно обтяжливі для сторони, яка приєдналася. Сторона, яка приєдналася, має довести, що вона, виходячи зі своїх інтересів, не прийняла б цих умов за наявності у неї можливості брати участь у визначенні умов договору. Відповідно до ст. 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину (договору) є недодержання в момент вчинення правочину сторонами або однією із сторін, зокрема, вимоги про те, що зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Крім цього, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Відповідно до ч. 12. ст. 10 Закону України „Про захист прав споживачів”, «якщо після укладення договору стане очевидним, що послуги, зважаючи на їх ціну (вартість) та характеристики або інші обставини, явно не задовольнятимуть інтереси або вимоги споживача, виконавець зобов'язаний негайно повідомити про це споживача. Виконавець зобов'язаний таким же чином повідомити споживача, якщо вартість робіт (послуг) може істотно зрости, ніж можна було очікувати під час укладення договору.» Цього позивачем зроблено не було. Відповідно до ст. 15 Закону «Про захист прав споживачів», у разі коли надання недоступної, недостовірної, неповної або несвоєчасної інформації про продукцію та про виробника (виконавця, продавця) спричинило придбання продукції, яка не має потрібних споживачеві властивостей, - споживач має право визнати договір недійсним і вимагати відшкодування завданих йому збитків. Відповідачці з боку банку не надано жодної інформації про можливість різкого і значного подорожчання кредиту через зміну курсу долара США до гривні, не надано інформацію про вірогідність і наслідки такого подорожчання, що спричинило придбання відповідачкою продукції (кредиту), яка не має потрібних властивостей, а саме стійкої вартості оплати за кредит. Відповідно до ч. 6 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів», правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними. При вирішенні даного спору суд покладається на рішення Конституційний Суд України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 де вказано наступне: Регулювання договірних цивільних відносин здійснюється як самостійно їх сторонами, так і за участю держави відповідно до положень Цивільного кодексу України (далі –Кодекс). Одним із фундаментальних принципів приватноправових відносин є принцип свободи договору, закріплений у пункті 3 статті 3 Кодексу. Разом з тим зазначена свобода є обмеженою –межі дії цього принципу визначаються критеріями справедливості, добросовісності, пропорційності, розумності. Конституційний Суд України вважає, що держава, встановлюючи законами України засади створення і функціонування грошового та кредитного ринків (пункт 1 частини другої статті 92 Конституції України), має підтримувати на засадах пропорційності розумний баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків щодо отримання справедливого прибутку від кредитування і охоронюваними законом правами та інтересами споживачів їх кредитних послуг. Конституційний Суд України виходить також з того, що держава сприяє забезпеченню споживання населенням якісних товарів (робіт, послуг), зростанню добробуту громадян та загального рівня довіри в суспільстві. Разом з тим споживачу, як правило, об’єктивно бракує знань, необхідних для здійснення правильного вибору товарів (робіт, послуг) із запропонованих на ринку, а також для оцінки договорів щодо їх придбання, які нерідко мають вид формуляра або іншу стандартну форму (частина перша статті 634 Кодексу). Отже, для споживача існує ризик помилково чи навіть унаслідок уведення його в оману придбати не потрібні йому кредитні послуги. Тому держава забезпечує особливий захист більш слабкого суб’єкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін у цивільно-правових відносинах, шляхом визначення особливостей договірних правовідносин у сфері споживчого кредитування та обмеження дії принципу свободи цивільного договору. Це здійснюється через встановлення особливого порядку укладення цивільних договорів споживчого кредиту, їх оспорювання, контролю за змістом та розподілу відповідальності між сторонами договору. Тим самим держава одночасно убезпечує добросовісного продавця товарів (робіт, послуг) від можливих зловживань з боку споживачів. Конституційний Суд України бере до уваги також положення актів міжнародного права. Так, у пунктах 1, 2 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН „Керівні принципи для захисту інтересів споживачів“ від 9 квітня 1985 року № 39/248 зазначено такі цілі: сприяти країнам у встановленні або подальшому забезпеченні належного захисту свого населення як споживачів; сприяти створенню структур виробництва і розподілу, здатних задовольняти потреби і запити споживачів; заохочувати високий рівень етичних норм поведінки тих, хто пов’язаний з виробництвом і розподілом товарів та послуг для споживачів; сприяти країнам у боротьбі зі шкідливою діловою практикою всіх підприємств на національному і міжнародному рівнях, яка негативно позначається на споживачах; заохочувати створення ринкових умов, що надають споживачам більший вибір при нижчих цінах. При цьому уряди повинні розробляти, укріплювати та продовжувати активну політику захисту інтересів споживачів. Хартією захисту споживачів, схваленою Резолюцією Консультативної Асамблеї Ради Європи від 17 травня 1973 року № 543, зокрема, передбачається, що надання товарів чи послуг, у тому числі у фінансовій галузі, не має здійснюватися за допомогою прямого чи опосередкованого обману споживача. У Директиві 2005/29/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 11 травня 2005 року щодо несправедливих видів торговельної практики зазначається, що фінансові послуги через їхню складність та властиві їм серйозні ризики потребують встановлення детальних вимог, включаючи позитивні зобов’язання торговця. Оманливі види торговельної практики утримують споживача від поміркованого і, таким чином, ефективного вибору. Для підтримання впевненості споживачів загальна заборона несправедливих видів торговельної практики однаковою мірою повинна застосовуватися до тих із них, що виникають як за межами контрактних відносин між торговцем та споживачем, так і під час виконання укладеного контракту (пункти 9, 13, 14 преамбули зазначеної Директиви). За змістом Директиви 2008/48/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 23 квітня 2008 року про кредитні угоди для споживачів важливим для забезпечення довіри споживачів є пропонування ринком достатнього ступеня їх захисту. При цьому в зазначеній Директиві відповідні права споживачів регламентуються на доконтрактній стадії, а також на стадії виконання кредитної угоди. Відповідно до ст. 16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу; способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним. Згідно ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. В Постанові Пленуму ВСУ від 06.11.2009 р. № 9 зазначено, що відповідно до ст. 4, 10, 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити ЦК та іншим правовим актам… котрі приймаються в відповідності до Конституції інших правових актів, згоду на які дала Верховна Рада України, в випадках та в межах Конституції України та Законів, а також моральним засадам суспільства. Під недійсним правочином розуміють дії фізичних і юридичних осіб, які хоч і спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, але не створюють цих наслідків через невідповідність вчинених дій вимогам законодавства. Тобто недійсний правочин не в змозі викликати правові наслідки, наступу яких бажають сторони, однак може викликати наслідки, наступу яких сторони не передбачали і не бажали. Загальною підставою визнання правочину недійсним є (ст. 215 ЦК України) недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог закону щодо умов його дійсності, встановлених частинами 1 - 3, 5 - 6 ст. 203 ЦК України. Вказана норма ЦК України визначає лише загальні умови недійсності правочину, але при наявності спеціальних норм закону умови недійсності правочину визначаються цими спеціальними нормами. Слід зазначити, що недійсним може бути визнаний лише вчинений правочин, однак визнання його недійсним не потребує реального виконання сторонами, оскільки воно не має значення для визнання правочину недійсним. Це викликано тим, що за загальним правилом правочин вважається недійсним з моменту його вчинення, а у випадку якщо права та обов’язки за таким правочином передбачалися на майбутнє, припиняється можливість їх настання у майбутньому, оскільки неможливо повернути усе одержане ними. Крім вищезазначеної підстави, ст. 215 Цивільного Кодексу України передбачає недійсність правочину у наступних двох випадках: ч.2. Якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину судом недійсним не вимагається. У випадках, встановлених ЦК України, нікчемний правочин є недійсний з моменту його підписання, але якщо почав виконуватись тільки судом визнається його недійсність. ч.3. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом (оспорюванний), але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин визнається судом недійсним. Відповідно до ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу; а згідно ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Згідно ч. 2 ст. 216 ЦК України у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Відповідно до статті 236 Цивільного кодексу України правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Суд вважає, що умови кредитного договору №BL1443 від 18.01.2008 р. про надання кредитних послуг, додаткових угод №1 від 22.04.2009р., №2, №3 від 26.02.2010р. з додатками і доповненнями є несправедливими, а отже підлягають визнанню недійсними. Враховуючи те, що визнання недійсними зазначених вище умов кредитного договору №BL1443 від 18.01.2008 р. про надання кредитних послуг, додаткових угод №1 від 22.04.2009 р., №2, №3 від 26.02.2010 р., зумовлює зміну інших положень договору, виникає необхідність визнання кредитного договору №BL1443 від 18.01.2008 р. про надання кредитних послуг додаткових угод №1 від 22.04.2009 р., №2,№3 від 26.02.2010 р.. з додатками і доповненнями недійсними в цілому. Відповідно до ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу; а згідно ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Згідно ч. 2 ст. 216 ЦК України у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Відповідно до статті 236 Цивільного кодексу України правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Окрім вищевикладеного, відповідно до приписів ч. 2 статті 548 ЦК недійсне зобов’язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов’язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину, щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом. У відповідності до законодавства у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а у разі неможливості такого повернення –відшкодувати вартість того, що одержано. У п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»вказується, що вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги у разі нікчемності правочину та у разі наявності рішення суду про визнання правочину недійсним. Така вимога може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так й іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Банком (позивачем) на виконання кредитного договору №BL1443 від 18.01.2008 р. про надання кредитних послуг фактично видано позичальнику 757 500,00 гривень (еквівалентно 150 000 доларам США), що підтверджується банківськими виписками. Оцінивши наведені сторонами докази у їх сукупності, враховуючи характер спірних правовідносин, які стосуються виконання договірних зобов’язань, суд приходить до висновку, що в межах даного спору позивачем безпідставно заявлені вимоги до відповідачки ОСОБА_1, оскільки підстав для притягнення її до цивільно-правової відповідальності за неналежне виконання договірних відносин позивачем не наведено. З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що позов Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк»до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором є необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню в повному обсязі. На підставі ст. 41, 99 Конституції України, ст.ст. 3, 27, 38, 44, 123, 192, 214, 215, 216, 217, ЦПК України, ст.ст. 230, 524, 533, 627, 628, 638 ЦКУ, ст.ст. 1, 11, 15, 16, 18, ч.6 ст. 19, ч. 3 ст. 22, ст. 24 Закону України "Про захист прав споживачів", п. 8 ч. 1 статті 6, ст. 49 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", ч. 3.3 статті 3 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні", ст. 3 п.п. "в" та "г" ч. 4 ст. 5, Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", глави 2 Постанови правління Національного банку України від 26.03.1998 № 119, Постанови Правління Національного НБУ від 07.05.2007 р. №168, пп. 6.1, 6.2, 6.3 глави 6 Постанови правління НБУ від 30.05.2007р. № 200, ст. 49 "Про банки та банківську діяльність", п. 4 ч. 8 ст. 6 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", Рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011, ст.ст. 10, 11, 60, 88, 209, 212-215, 218, 223 ЦПК України, суд - в и р і ш и в : В задоволенні позову Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовити. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Апеляційна скарга на рішення суду до апеляційного суду Івано-Франківської області може бути подана протягом десяти днів з дня його проголошення через Тисменицький районний суд. Головуючий В.Б. Гургула http://reyestr.court.gov.ua/Review/21012447

Есть основания для признания исполнительной надписи не подлежащей исполнению.

К сожалению, такие встречаются во многих банках. Они таким образом пытаются почувствовать свое превосходство над другими - унизив их и оскорбив, а еще и вдобавок, если удается запугать и довести до слез, так они вообще на 10 небе от счастья.Поэтому я всегда рекомендую общаться именно с руководством, а не с неудовлетворенными менеджерами.

А что это Вам дает? Вы деньги брали?

Из судебной практики могу сказать, что для обращения взыскания достаточно уведомления о погашении именно всей суммы, а не только просрочки.

Это относится к п.10 - Факторинг.

УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 січня 2012 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: Головуючого: Пшонки М.П. Суддів: Мазур Л.М. Матвєєвої О.А. Макарчука М.А. Юровської Г.В. розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «БМ Банк», треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4 та товариство з обмеженою відповідальністю «Трансметалпродукт» про визнання виконавчого напису 4157 від 12.11.2010 р. таким, що не підлягає виконанню, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 11 травня 2011 року та ухвалу апеляційного суду Житомирської області від 14 липня 2011 року, в с т а н о в и л а: В січні 2011 року позивач звернувся до суду з позовом, посилаючись на те, що 9 липня 2008 року між ТзОВ «БМ Банк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «БМ Банк» та товариством з обмеженою відповідальністю «Трансметалпродукт» був укладений договір відновлювальної кредитної лінії № 2008-009/ДС-002 на суму 2 000 000 грн. зі сплатою 20 % річних з кінцевим терміном повернення не пізніше 8 липня 2010 року. Для забезпечення виконання зобов’язань за цим договором 9 липня 2008 року був укладений договір № 2008-009/ДС-002/4 застави транспортного засобу, за яким ОСОБА_5, надав в заставу автомобіль марки ВМW модель Х5, тип – легковий універсал – В, чорного кольору, 2004 року випуску, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_2, реєстраційний номер НОМЕР_1, договірна вартість 273 000 грн., причіп марки ПТ-40, 2006 року випуску, заводський № НОМЕР_4, реєстраційний № НОМЕР_3, договірна вартість 259 000 грн., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та належать йому на праві приватної власності. 12 листопада 2010 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу вчинено виконавчий напис № 4157 про звернення стягнення на предмет застави на суму 3 154 426 грн. 27 коп. По вказаному виконавчому напису 6 грудня 2010 року відкрито виконавче провадження. Вважає виконавчий напис № 4157 від 12 листопада 2010 року незаконним, таким що не підлягає виконанню з тих підстав, що він вчинений нотаріусом за відсутності документів, які підтверджують безспірність заборгованості за кредитним договором, сума, що зазначена у ньому, розрахована без врахування нормативно-правових актів і не може вважатися безспірною. Вартість майна, яке є предметом виконавчих написів майже удвічі перевищує суму боргу, що суперечить принципу співмірності. Крім того, виконавчий напис вчинено після спливу річного строку, встановленого ст. 88 ЗУ «Про нотаріат» з порушенням вимог Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень». Рішенням Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 11 травня 2011 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Житомирської області від 14 липня 2011 року, в задоволенні позовних вимог відмовлено. У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати судові рішення і направити справу на новий судовий розгляд посилаючись на порушення судами норм процесуального права та на неправильне застосування норм матеріального права. Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. Судами встановлено і не заперечується в касаційних скаргах, що 9 липня 2008 року між ТОВ «БМ Банк» і ТОВ «Трансметалпродукт» укладений договір відновлювальної кредитної лінії № 2008-009/ДС-002 на суму 2 000 000 грн. зі сплатою 20 % річних з кінцевим терміном повернення не пізніше 8 липня 2010 року. Для забезпечення виконання зобов’язань за цим договором позивачем 9 липня 2008 року укладений договір застави № 2008-009/ДС-002/4, за яким ОСОБА_5 надав в заставу автомобіль марки ВМW модель Х5 реєстраційний номер НОМЕР_1, та причіп марки ПТ-40, реєстраційний № НОМЕР_3. Судами також встановлено, що боржник не виконує свої зобов’язання за кредитною угодою. Встановивши ці обставини суди прийшли до висновку що приватний нотаріус на правових підставах і обґрунтовано видав напис № 4157 про звернення стягнення на предмет застави на суму 3 154 426 грн. 27 коп. Проте погодитися з таким висновком не можна з наступних підстав. Згідно з ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішенням Верховного Суду України. Постановою Верховного Суду України від 15 листопада 2010 року у справі № 3-5 гс 10 визначено, що при вирішенні спору про визнання частини договору недійсним та скасуванні виконавчого напису нотаріуса суди апеляційної і касаційної інстанцій зобов’язані були керуватися не Законом України “Про заставу”, а нормами Закону України “Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень”. Із матеріалів справи вбачається, що предметом договору застави від 9 липня 2008 року визначено рухоме майно позивача - автомобіль марки ВМW модель Х5 реєстраційний номер НОМЕР_1, та причіп марки ПТ-40, реєстраційний НОМЕР_3. Відповідно до пунктів 6.1, 6.4 договору застави Заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави у випадку, якщо в момент настання строку платежу зобов’язання (або відповідна його частина) не буде виконана, а також у будь-який час незалежно від настання строку платежу у випадку невиконання заставодавцем будь-якого з своїх обов’язків, передбачених цих договором та/або невиконання боржником будь-якого з своїх обов’язків, передбачених кредитним договором. Звернення стягнення на предмет застави здійснюється на підставі рішення суду, на підставі виконавчого напису нотаріуса, або в позасудовому порядку згідно чинного законодавства та цього договору. Відповідно до частини 1 ст. 590 ЦК України звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом. Частиною 6 ст. 20 Закону України "Про заставу" встановлено, що звернення стягнення на заставлене майно здійснюється за рішенням суду або третейського суду, на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо інше не передбачено законом або договором застави. Інше передбачене Законом України “Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень”, з редакції закону станом на день розгляду справи, який визначав правовий режим регулювання обтяжень рухомого майна, встановлених з метою забезпечення виконання зобов'язань, а також правовий режим виникнення, оприлюднення та реалізації інших прав юридичних і фізичних осіб стосовно рухомого майна. Прикінцевими і перехідними положеннями Закону передбачено, що законодавчі та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. Отже, Закон України “Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень” є спеціальним законом з питань правового режиму регулювання обтяжень рухомого майна. Положення Закону України “Про заставу” застосовуються лише в частині, що не суперечать Закону України “Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень”. Відповідно до ч. 1 ст. 24. Закону звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження здійснюється на підставі рішення суду в порядку, встановленому законом, або в позасудовому порядку згідно із цим Законом. Статтею 26 Закону визначено позасудові способи звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, відповідно до якої обтяжувач має право на власний розсуд обрати один із таких позасудових способів звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження: 1) передача рухомого майна, що є предметом забезпечувального обтяження, у власність обтяжувача в рахунок виконання забезпеченого обтяженням зобов'язання в порядку, встановленому цим Законом; 2) продаж обтяжувачем предмета забезпечувального обтяження шляхом укладення договору купівлі-продажу з іншою особою-покупцем або на публічних торгах; 3) відступлення обтяжувачу права задоволення забезпеченої обтяженням вимоги у разі, якщо предметом забезпечувального обтяження є право грошової вимоги; 4) переказ обтяжувачу відповідної грошової суми, у тому числі в порядку договірного списання, у разі, якщо предметом забезпечувального обтяження є гроші або цінні папери. При вирішенні спору місцевий та апеляційний суди зобов’язані були керуватися нормами спеціального закону, а Законом України “Про заставу” в частині, що не суперечить нормам спеціального закону та перевірити, чи передбачено спеціальним Законом звернення стягнення на предмет застави за виконавчим написом і дати правову оцінку договору застави на предмет відповідності його цьому закону . Відповідно до ч. 2 ст. 338 ЦПК України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Оскільки суди попередніх інстанцій в порушення ст.ст. 213, 214, 315 ЦПК України не повно з’ясували всі обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, не перевірили умови договору застави на відповідність їх вимогам спеціального закону і ці порушення були допущені місцевим та апеляційним судами, то рішення місцевого суду та ухвала апеляційного суду підлягають скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції. Керуючись ст.ст. 336, 338, 345 ЦПК України колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 11 травня 2011 року та ухвалу апеляційного суду Житомирської області від 14 липня 2011 року скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд до місцевого суду. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий: М.П. Пшонка Судді: Л.М. Мазур М.А. Макарчук О.А. Матвєєва Г.В. Юровська http://reyestr.court.gov.ua/Review/21115597

Можете ответить им, что с указанной суммой пени Вы не согласны и будете вынуждены сообщить налоговой инспекции о попытке уклонения Банка от уплаты налогов путем включения в убытки безосновательно насчитанной пени.

ЯЛТИНСЬКИЙ МІСЬКИЙ СУД АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ Іменем України “12” січня 2012 року Ялтинський міський суд Автономної Республіки Крим у складі: головуючого, судді ОСОБА_1 при секретарі ОСОБА_2 За участю: представника ПАТ «Дельта Банк» на підставі довіреності від 23 вересня 2010 року ОСОБА_3 заочно розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі Ялтинського міського суду Автономної Республіки Крим цивільну справу за позовною заявою Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_4 про стягнення суми боргу за кредитним договором, В С Т А Н О В И В : Представник ПАТ «Дельта Банк» звернувся до Ялтинського міського суду АР Крим і з зазначеним позовом у порядку цивільного судочинства і просив суд : - Стягнути з ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, на користь Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» (МФО 380236, ЄДРПОУ 34047020, рахунок № 373980009 ) суму боргу за кредитним договором № 417-004/ФКВ-08 від 26 вересня 2008 року в розмірі 2 822 352 гривень 67 копійок. Позовні вимоги обґрунтовуються тим, що між сторонами був укладений кредитний договір за яким банк надав відповідачу у кредит грошові кошти. Позичальник зобов’язалася прийняти, належним чином використати та повернути кредит зі сплатою процентів за користування кредитом, а також пені і штрафів за порушення цього зобов’язання. Проте таких обов’язків він у порядку, встановленому договором, не виконав. Представник ПАТ «Дельта Банк» на підставі довіреності від 23 вересня 2010 року ОСОБА_3 просив задовольнити позов з визначених підстав. Відповідач у судове засідання не з’явився, про дату, час та місце судового розгляду був оповіщений у встановленому законом порядку. За таких обставин, ураховуючи, що представник позивача не заперечував проти вирішення справи на підставі наявних доказів за відсутності відповідача, суд постановив ухвалу про заочний розгляд справи відповідно до ст. ст. 224-226 ЦПК України. Заочно з’ясувавши обставини справи та дослідивши відповідні докази, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову, виходячи з такого. Відповідно до ч. 1 статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Представник ПАТ «Дельта Банк» просить суд стягнути суми боргу за кредитним договором № 417-004/ФКВ-08 від 26 вересня 2008 року в розмірі 2 822 352 гривень 67 копійок. Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі (ч. 1 статті 11 ЦПК України). Разом із тим, матеріали справи не містять договору № 417-004/ФКВ-08 від 26 вересня 2008 року, за яким банк просить здійснити стягнення, тобто не надані докази укладення цього договору. Таким чином, заочно з’ясувавши обставини справи і перевіривши їх доказами, суд дійшов висновку, що позовна заява не підлягає задоволенню. Питання про розподіл судових витрат суд вирішує відповідно до положень ст. 88 ЦПК України. На підставі викладеного і керуючись ст. ст. 1049, 1050, 1054 ЦК України, ст. ст. 1, 10, 11, 15, 61, 130, 174, 209, 213-215, 224-226 Цивільного процесуального кодексу України, суд В И Р І Ш И В : У задоволенні позовної заяви Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_4 про стягнення суми боргу за кредитним договором – відмовити. Заочне рішення може бути переглянуто судом, який його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, поданою протягом десяти днів з дня отримання його копії. Роз’яснити, що заочне рішення підлягає скасуванню, якщо судом буде встановлено, що відповідач не з’явився в судове засідання та не повідомив про причини неявки з поважних причин і докази, на які він посилається, мають істотне значення для правильного вирішення справи. У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене відповідачем в апеляційному порядку. У цьому разі строк на апеляційне оскарження рішення починає відраховуватися з дати постановлення ухвали про залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення. Позивачем апеляційна скарга на заочне рішення може бути подана протягом десяти днів з дня його проголошення. Якщо позивач не був присутнім у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, він може подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Заочне рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги позивачем, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання позивачем апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом. Суддя Т.І. Савранська http://reyestr.court.gov.ua/Review/21277822

Справа № 2025/2-1359/11 Номер провадження 2/2025/46/2012 Рішення іменем України 11.01.2012 року Лозівський міськрайонний суд Харківської області в складі головуючого судді Ткаченка О.А., за участю секретаря Авраменко О.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовною заявою ПАТ КБ «Приватбанк»до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, - встановив: Представник Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» м.Дніпропетровськ ОСОБА_2, діючий за довіреністю №3032 від 25.08.2009 року, звернувся до суду з позовною заявою до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, в якій просить суд стягнути з відповідача на користь позивача заборгованість у розмірі 185328,47 грн. за кредитним договором №4627085039006693 від 21.03.2007 року, обґрунтовуючи його наступним: 21.03.2007 року ПАТ КБ «Приватбанк»та ОСОБА_1 уклали кредитний договір №4627085039006693, згідно якого позивач зобов’язався надати відповідачу кредит у розмірі 88336,02 гривень на термін до 20.03.2014 року, а відповідач зобов’язався повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами в строк та в порядку, встановлених кредитним договором. Позивач свої зобов’язання за договором та угодою виконав в повному обсязі, а саме видав відповідачу кредит у розмірі 88336,02 гривень. В порушення умов кредитного договору, відповідач свої зобов’язання виконав частково. Відповідно до ч.2 ст.1050 ЦК України наслідками порушення відповідачем зобов’язань щодо повернення чергової частини суми кредиту є право позивача дострокового вимагання всієї суми кредиту. У зв’язку з зазначеними порушеннями зобов’язань за кредитним договором відповідач станом на 26.08.2011 року має заборгованість 185328,47 грн., яка складається з наступного: 74548,63 грн. –заборгованість за кредитом; 46198,63 грн. –заборгованість по процентам за користування кредитом; 5641,10 грн. –заборгованість по комісії за користування кредитом; 58940,11 грн. –пеня за несвоєчасність виконання зобов’язань за договором. Представник позивача у судовому засіданні позовні вимоги підтримала в повному обсязі та просила стягнути з відповідача на користь ПАТ КБ «Приватбанк»заборгованість у розмірі 185328,47 грн. за кредитним договором №4627085039006693 від 21.03.2007 року. Відповідач у судовому засіданні позов не визнала та заперечувала проти його задоволення, пояснила, що договір з відповідачем дійсно укладала, але не той на який посилається позивач у своєму позові, також не заперечує проти отримання кредиту, але в сумі 70633,09 грн., яка вказана в додатковій угоді №2 до договору №SAMDN40000012401426, крім цього вона здійснювала поточні платежі, тому їй дивно, чому сума кредиту зросла, а не зменшилась, представник позивача помісячної розшифровки розрахунку заборгованості до суду не надав та не з’явився в судове засідання, хоча його явка судом була визнана обов’язковою. Представник відповідача у судовому засіданні позов не визнав, заперечував проти його задоволення, просив позовну заяву залишити без задоволення, обґрунтувавши наступним: п.32 Договору передбачає стягнення позивачем пені у разі порушення відповідачем зобов’язання з приводу виплати процентів за користування кредитним лімітом, у розмірі 0,1% від суми поточної заборгованості по кредитному ліміту, розмір поточної заборгованості за кредитом згідно позову становить 35613 грн.38 коп., згідно умов договору, нарахування пені за виникнення поточної заборгованості становить близько 35 грн.61 коп., пеня згідно наданих 06.12.2011 року розрахунків розраховувалася з 25.10.2008 року, і станом на 01.11.2011 року становить 51089 грн. Разом з тим, перебіг строку позовної давності щодо вимоги про сплату пені розпочинається від дня дня, коли особа (позивач) довідалася чи повинна була довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, тобто з 25.10.2008 року. За зобов'язаннями з визначеним строком виконання, перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання, а з невизначеним строком - з моменту, коли у кредитора виникає право заявити вимогу про виконання зобов'язання, тобто у першому випадку перебіг починається після настання дати, що вказана у договорі, за умови невиконання на цю дату зобов’язання, а у другому випадку, перебіг починається з того часу, коли у кредитора виникає право заявити вимогу про виконання зобов'язання, а саме про сплату неустойки (пені) за несвоєчасне виконання зобов’язання за кредитним договором. При цьому ніяких дій, що свідчили про визнання відповідачем боргу або іншого обов'язку, вона не вчинила, тому що була впевнена, що кредит разом з процентами за його користування було повністю компенсовано коштами, що надійшли від продажу заставного майна –автомобіля ОСОБА_3, а отже перебіг позовної давності не переривався. Про результати банківського аукціону вона дізналася лише у судовому засіданні 16.11.2011 року. До вимог про стягнення неустойки (пені) застосовується спеціальна позовна давність терміном у один рік, тому вимоги про стягнення кредитором пені за період з 25.08.2008 року до 01.11.2011 року безпідставні, а отже стягненню підлягає лише пеня, нарахована з 01.11.2010 року (за один рік), у розмірі 29904 грн. Крім цього у позові зазначено, що відповідач отримав кредит у розмірі 88336,02 грн., проте згідно умов кредитного договору №SAMDN40000012401426, відповідач отримав кредит у розмірі 70663 грн. 09 коп., який складається: 62670 грн. кошти отримані на придбання автомобіля легкового ОСОБА_3; 5013 грн. 60 коп. - одноразова винагорода за надання фінансового інструменту; 34 грн. - оплата за реєстрацію в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна; 2945 грн. 49 коп. - оплата страхових платежів на термін до 19.03.2008 року (договір страхування наземного транспорту №DN81АК00036629 від 27.03.2007 року на період з 27.03.2007 року до 26.03.2008 року - страховий платіж 2632 грн. 14 коп., та договір особистого страхування №DN81АК00036631 за період з 27.03.2007 року до 26.03.2008 року - страховий платіж 313 грн. 35 коп.). Договором №SAMDN40000012401426 передбачено збільшення кредитного ліміту на суму сплати чергових страхових платежів (у випадку і порядку, передбаченому пп.15.2, 17.7 даної угоди ), у разі їх надходження на рахунок страхової компанії, чергові страхові платежі мали сплачуватися після продовження страхувальником (ОСОБА_1) договорів страхування наземного транспорту та особистого страхування з ЗАТ Страхова компанія Інгосстрах, чи укладання нових договорів з будь-якою іншою страховою компанією, а після виникнення страхового випадку у квітні 2007 року застраховане майно за актом приймання передачі в заставу від 04.04.2008 року було передано Приватбанку, для подальшої реалізації кредитором, тобто застраховане майно вже не перебувало у користуванні страхувальника, а тому договір страхування наземного транспортного засобу не підлягав подовженню, а отже чергові страхові платежі за страхування наземного транспорту не повинні були здійснюватися. Позивач не надав суду доказів того, що договори страхування, які було укладено до 26.03.2008 року, було подовжено, а чергові страхові платежі проведено, тому збільшення кредитного ліміту на суму сплати чергових страхових платежів (у випадку і порядку, передбаченому п.п.15.2, 17.7 даної угоди не проводилося, а отже збільшення кредитного ліміту до 883336 грн.02 коп. безпідставне. У відповідності до положення ст.60 ЦПК України, обов’язок довести ті обставини, на які сторона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, покладено на неї. Однак будь-яких доказів щодо підтвердження розміру заборгованості за кредитним договором, обґрунтування збільшення розміру кредиту позивач не надав. Рішенням КСУ №15-рп/2011 «У справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_4 щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22,23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг), Справа №1-26/2011, від 10 листопада 2011 року, «… права споживачів на стадії виконання кредитного договору передбачаються також положеннями статті 1056-1 Кодексу , частини четвертої статті 55 Закону про банки, частини другої статті 6 Закону про фінансові послуги, згідно з якими банкам заборонено в односторонньому порядку змінювати умови укладених з клієнтами договорів, а також відмовляти клієнтам банку у наданні інформації. Вважає, що внаслідок недобросовісних дій позивача, який змінив умови договору та не повідомив про суттєві обставини щодо реалізації заставного майна, були створені передумови для збільшення боргу перед кредитором. Позивачу було запропоновано надати розрахунки заборгованості боргу, з урахуванням сплачених протягом 2007-2011 р.р. відповідачем коштів, та коштів, які надійшли від реалізації 16.03.2010 року предмету застави автомобіля ОСОБА_3, на суму 4426 грн., з яких 1000 грн. сплачено за оцінку предмету застави, а 3426 грн. зараховано в рахунок заборгованості відповідача за кредитним договором, та винесено ухвалу про надання оригіналів документів та обов’язкову присутність у судовому засіданні представника позивача, але вказані ухвали суду представник позивача не виконав. Позивач не надав також жодної інформації і на запит відповідача від 16.11.2011 року в ПриватБанк щодо інформування про розмір сплачених процентів, комісії та кредиту ОСОБА_1 протягом 2007-2011 р.р. Разом з тим, відповідачем протягом 2007 року сплачувалися заборгованість по кредитному ліміту, процентам, винагороді та комісії, у розмірі 1519 грн. 26 коп. щомісяця, тобто протягом 2007року боржником було сплачено за використання кредиту значна сума, однак у позовній заяві про зазначені обставини не вказано, розрахунок суми боргу (окрім розрахунку пені), не надано. Пунктом 31 Договору передбачено сплата клієнтом комісії за умови дострокового погашення заборгованості кредитного ліміту, разом з тим дана передумова сплати комісії не виникла (бо договір достроково не розірвано), а отже боржник не зобов’язаний відшкодовувати її банку, а тому вимога про відшкодування заборгованості з комісії у розмірі 5641 грн. на яку в додатку до позовної заяви вказує позивач, безпідставна. Окрім того, позивачем порушено умови договору під час його виконання: 1) банк у відповідності до п.17.21 Договору не надав клієнту можливість особисто знайти покупця на предмет застави; 2) банк повинен щороку перевіряти фінансовий стан платника, з метою встановлення факту несплати внаслідок виниклих непереборних обставин. Судом встановлені такі факти та відповідні їм правовідносини. Згідно договору №SAMDN40000012401426 від 21.03.2007 року ПАТ КБ «Приватбанк»відкрив картковий рахунок та обслуговування платіжної картки «Авторозстрочка» ОСОБА_1, яка згідно додаткової угоди №2 від 21.03.2007 року до зазначеного договору отримала кредитний ліміт «Торговий фіксований»в сумі 70663,09 грн. на термін до 20.03.2014 року, з яких: 62670 грн. на придбання легкового автомобіля ОСОБА_3, 2006 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, номер кузова НОМЕР_2; 5013 грн. 60 коп. –на винагороду за надання фінансового інструменту, яка оплачується одноразово в момент надання кредитного ліміту; 34 грн. на оплату за реєстрацію в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна; 2945 грн. 49 коп. на оплату страхових платежів на термін до 19.03.2008 року (а.с.5-6). Пунктом 1.1 додаткової угоди до договору №SAMDN40000012401426 від 21.03.2007 року було передбачено збільшення кредитного ліміту на суму сплати чергових страхових платежів (у випадку і порядку, передбаченому пп.15.2, 17.7 даної угоди ), у разі їх надходження на рахунок страхової компанії. Процентна ставка по кредитному ліміту встановлювалась в розмірі 0,75% на місяць на суму залишку заборгованості по кредитному ліміту з розрахунку 360 днів у році, а також щомісячно в розмірі 0,5% від суми виданого кредитного ліміту, комісії за резервування коштів у відповідності до п.31 даної угоди та винагороди за проведення додаткового моніторингу, згідно п.39 даної угоди (а.с.6-9). Також п.1.2 додаткової угоди сторони узгодили сплату позичальником кредиту рівними частинами в сумі 1519,26 грн. щомісяця. Згідно копії заяви про укладання договору страхування та копії договору страхування наземного транспорту №DN81АК00036629 від 27.03.2007 року вбачається, що ОСОБА_1 уклала зазначений договір з ЗАТ Страхова компанія «Інгосстах»юридична адреса: 49094, м.Дніпропетровськ, вул.Набережна Перемоги, 32, терміном з 27.03.2007 року по 26.03.2008 року, страхова сума 2632,14 грн. (а.с.107-108,109). Згідно копії заяви про укладання договору страхування та копії договору особистого страхування наземного транспорту №DN81LК00036631 від 27.03.2007 року вбачається, що ОСОБА_1 уклала зазначений договір з ЗАТ Страхова компанія «Інгосстах»юридична адреса: 49094, м.Дніпропетровськ, вул.Набережна Перемоги, 32, терміном з 27.03.2007 року по 26.03.2008 року, страхова сума 313,35 грн. (а.с.110-111,112). З наданого до суду позивачем ОСОБА_5 від 04.04.2008 року приймання в заклад Приватбанку автомобіля ОСОБА_6, яка допустила просрочку кредиту за договором №SAMDN40000012401426 від 21.03.2007 року, вбачається, що при огляді працівниками управління Харківського ГРУ ПриватБанку, автомобіль ОСОБА_3, 2006 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, був в несправному стані, після ДТП та пожежі, розбита передня частина автомобіля і все скло, салон знищений в результаті пожежі, разом з авто переданий технічний паспорт на нього АХС022640 від 21.03.2007 року та ключі. Згідно, зазначеного акту, відповідач автомобіль передала та доручила позивачу передати його на реалізацію за ціною (ціна не вказана) та направити виручені від реалізації кошти на погашення заборгованості, в рахунок невиконання нею зобов’язань перед позивачем (а.с.45). З квитанцій №60 та №59 наданих позивачем, вбачається, що Полтавським ГРУ ПриватБанку відділенням «Полтава авіагородок»16.03.2010 року були внесені кошти в сумі 3426 грн. як погашення конфіскату на рахунок 29097829003020, платник ОСОБА_7, призначення платежу: ІD-3620 за авто 29097829003020 та кошти в сумі 1000 грн. як комісія за оцінку застави 61100909503005, платник ОСОБА_7, призначення платежу: комісія за оцінку застави, ціна 4426 грн., номер кузова НОМЕР_3, 61100909503005 (а.с.46). Відповідно до ч.1 ст.60 ЦПК України, кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. При цьому судом, під час розгляду справи були створені всі необхідні умови для забезпечення здійснення позивачем наданих законом прав для всебічного та повного дослідження обставин справи, у порядку ч.4 ст.10 ЦПК України було роз’яснено права та обов’язки, положення щодо змагальності процесу та необхідності надання доказів на підтвердження своїх доводів, позивач попереджався про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій і відповідне право на забезпечення доказів. Зазначеними правами позивач особисто або через свого представника, не скористався. Відповідно до принципів змагальності та диспозитивності цивільного судочинства, які встановлені ст.ст.10,11 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на обґрунтування своїх вимог або заперечень, саме сторона визначає коло доказів, які вона надає суду. З довідки до позовної заяви, яка надана позивачем в обґрунтування вимог про стягнення виниклої заборгованості з відповідача станом на 26.08.2011 року у розмірі 185328,47 грн., суд не вбачає повного (помісячного) розрахунку всіх складових цієї заборгованості, початок часу, з якого такі нарахування позивачем проводились, та які суми відповідачем в рахунок погашення були сплачені (а.с.4). Представник позивача у судовому засіданні надала розрахунки заборгованості по пені за весь час її нарахування відповідачу за кредитним договором №4627085039006693 від 21.03.2007 року, з яких вбачається, що пеня нараховувалась відповідачу за весь час користування кредитом з моменту виникнення заборгованості, починаючи з 25.09.2008 року (а.с.56-102). Інших розрахунків матеріали справи не містять. Як свідчать матеріали справи, ПАТ КБ «Приватбанк» вказує на суму кредиту у розмірі 88336,02 гривень, на який нараховувались відповідні відсотки та інші платежі, цю ж суму в судовому засіданні підтвердив і представник ПАТ КБ «Приватбанк» ОСОБА_8 Відповідач та її представник заперечували одержання кредиту в такому розмірі. В додатковій угоді ПАТ КБ «Приватбанк» визначив суму кредиту в розмірі 70663,09 грн., інших договорів, які передбачали збільшення суми кредиту справа не містить. Представник позивача не заперечував, що такі договори в подальшому сторонами не укладалися. Враховуючи суттєві розбіжності, щодо одержаного відповідачем розміру кредиту в сумі 70663,09 грн. з сумою зазначеною позивачем в позові в розмірі 88336,02 гривень, та відсутність повного розрахунку всіх складових заборгованості, суд надавав можливість позивачу їх усунути. Крім того, 14.12.2011 року суд ухвалою визнав явку представника позивача в судове засідання обов’язковою, та зобов’язав останню надати до суду оригінали документів, копії яких знаходяться в матеріалах справи, однак представник позивача ОСОБА_8 до суду в судові засідання призначені на 23.12.2011 року та 11.01.2012 року не з’явилась, ухвалу суду про надання оригіналів документів та про явку до суду не виконала, доказів на підтвердження поважності неявки до суду, не надала, натомість надала одну заяву про перенесення справи в зв’язку з тим, що для надання документів необхідний більш тривалий час, а в подальшому надала другу заяву про те, що позивачем по справі надано достатньо доказів для розгляду та вирішення справи по суті, справу просила розглядати за відсутності представника позивача (а.с.115,126,128). Відповідно до п.23 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12.06.2009 року №2 «Про застосування норм Цивільно-процесуального законодавства при розгляді справ в суді першої інстанції»судам слід неухильно дотримуватись вимог ст.ст.58,59 ЦПК України про належність і допустимість доказів. Відповідно до ч.3 ст.129 Конституції України, основними засадами судочинства є, зокрема, законність, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Всебічно, повно, об’єктивно та безпосередньо дослідивши наявні у справі докази, з’ясувавши обставини, на які посилався представник позивача, як на підставу своїх вимог, а відповідач та його представник як на підставу своїх заперечень, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок наявних у справі доказів у їх сукупності, суд приходить до висновку, що позивачем не надано належних і допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог та не виконано вимоги чинного цивільно-процесуального законодавства щодо надання суду доказів на підтвердження обставин, на які посилався позивач, як на підставу своїх вимог, в зв’язку з чим, у суду відсутні підстави для визнання обґрунтованими заявлених вимог позивача та наявність підстав для задоволення позову. Розподіл судових витрат суд вирішує відповідно до ст.88 ЦПК України. Керуючись ст.ст.4,10,57,58,59,60,61,79-88,131 ч.1,212-215 ЦПК України, суд, - вирішив: В задоволенні позову ПАТ КБ «Приватбанк»до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, відмовити. Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до судової палати по цивільним справам Апеляційного суду Харківської області через Лозівський міськрайонний суд Харківської області шляхом подачі апеляційної скарги протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Повний текст рішення виготовлений 16.01.2012 року. Суддя О.А. Ткаченко http://reyestr.court.gov.ua/Review/20858883

Справа № 22-ц-2652/2011 Головуючий у I інстанції – Майборода С.М. Категорія – цивільна Доповідач - Боброва І. О. УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 вересня 2011 року АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ у складі: головуючого - судді Бобрової І.О., суддів: Мамонової О.Є., Шемець Н.В., при секретарі: Марченко О.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Чернігові цивільну справу за апеляційною скаргою Публічного акціонерного товариства комерційний банк „ПриватБанк” на рішення Чернігівського районного суду Чернігівської області від 19 серпня 2011 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства комерційний банк „ПриватБанк” (надалі - ПАТ КБ „ПриватБанк”) до ОСОБА_5, ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за кредитним договором, в с т а н о в и в: В апеляційній скарзі ПАТ КБ „ПриватБанк” просить рішення скасувати через порушення норм матеріального та процесуального права, недоведеність обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, і ухвалити нове рішення по суті позовних вимог, яким задовольнити позовну заяву в повному обсязі. Рішенням Чернігівського районного суду від 19.08.2011 року позовні вимоги ПАТ КБ „ПриватБанк” задоволені частково. Стягнуто з ОСОБА_6 на користь ПАТ КБ „ПриватБанк” 11 616,19 грн. заборгованості, яка виникла по договору №CNXRFO05780422 від 29.10.2007 року. Стягнуто з ОСОБА_6 солідарно з ОСОБА_5 на користь ПАТ КБ „ПриватБанк” 200 грн. заборгованості, яка виникла по договору №CNXRFO05780422 від 29.10.2007 року. Стягнуто з ОСОБА_6 на користь ПАТ КБ „ПриватБанк” 118,16 грн. судового збору та 120 грн. витрат на ІТЗ розгляду справи. Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що судом порушені норми та принципи процесуального права, а саме ст.ст. 5, 10 ч.3, ст. 11 ч.1., ст.ст. 60, 179, 212 ЦПК України. Судом помилково застосована ч.3 ст. 551 ЦК України, яка на думку апелянта не має відношення до зазначених правовідносин, та не застосовано взагалі норми ст.ст. 509, 526, 527, 543, 546, 553, 626, 629 ЦК України. Також судом не взято до уваги коментар до ст. 22 ЦК України, відповідно до якого суд зменшує розмір належних до відшкодування збитків, якщо кредитор навмисно або з необережності сприяв збільшенню їх розміру або не вжив заходів до їх зменшення. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає відхиленню, а рішення суду – залишенню без змін, виходячи з наступного. Судом по справі встановлено і це підтверджується матеріалами справи, що 29.10.2007 року між ПАТ КБ „ПриватБанк” та ОСОБА_6 як позичальником, укладений кредитний договір №CNXRFO05780422, згідно з яким банк надав позичальнику кредит в сумі 7 026,89 грн. з оплатою 0,01 % на рік на суму заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення 29.04.2010 року. В забезпечення виконання ОСОБА_6 взятих на себе зобов’язань, між ПАТ КБ „ПриватБанк” та ОСОБА_5 укладений договір поруки. Відповідач ОСОБА_6 порушив свої зобов’язання щодо сплати кредиту, в зв’язку з чим утворилась заборгованість за кредитним договором в розмірі – 5 807,95 грн. – за тілом кредиту, 8,24 грн. – по процентам за користування кредитом, 27 544,5 грн. – пеня за несвоєчасність виконання зобов’язань за договором та штрафи, 500 грн. – штраф (фіксована частина) та 1 668,03 – штраф (процентна складова). Відповідно до ст.ст. 1048-1052, 1054 ЦК України, позичальник зобов’язаний повернути позикодавцю позику та сплатити відсотки за користування коштами у строк та у порядку, що встановлені договором. Згідно ч.1, 2 ст. 553 ЦК України, за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов'язання частково або у повному обсязі. Статтею 554 ЦК України передбачено, що у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Встановивши факт неналежного виконання ОСОБА_6 зобов’язання за укладеним кредитним договором щодо погашення кредиту, сплати відсотків за його користування та пені відповідно до вищенаведених умов договору, який відповідачем не заперечується, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про обов’язок позичальника та його поручителя нести солідарну відповідальність перед банком щодо погашення заборгованості по кредиту. Даний висновок суду ґрунтується на матеріалах справи і відповідає вимогам закону. Щодо часткового стягнення неустойки за несвоєчасність виконання зобов’язань за договором, то рішення суду в цій частині є законним та обґрунтованим, виходячи з наступного. Оскільки відповідно до встановлених судом обставин, відповідач в порушення вимог чинного законодавства та умов договору, взяті на себе зобов’язання щодо повернення коштів за кредитним не виконав, для відповідача настають наслідки встановлені законом та договором у тому числі сплата неустойки. Разом з тим, ч.3 ст. 551 ЦК України передбачено, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення. Отже, відповідно до ч.3 ст. 551 ЦК України, виходячи із принципу справедливості, добросовісності та розумності, закріпленого у ст. 3 ЦК України з огляду на те, що розмір неустойки значно перевищує основну суму заборгованості за договором, саме - 5 807 грн. 95 коп., апеляційний суд вважає, що судом першої інстанції вірно було взято до уваги зазначені положення ч.3 ст. 551 ЦК України та правомірно було зменшено розмір неустойки з 29 712,53 грн. до 6 000 грн. З огляду на наведене, висновок суду першої інстанції повністю узгоджується з положеннями чинного цивільного законодавства, яке регулює спірні правовідносини. Розглядаючи справу відповідно до ч.1 ст.303 ЦПК України, тобто в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що доводи викладені в апеляційній скарзі обґрунтованості судових висновків не спростовують, тому підстави для її задоволення відсутні. Судове рішення постановлено з дотриманням норм матеріального і процесуального права. Підстави для його скасування відсутні. Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 313, 314, 315, 317, 319 ЦПК України, апеляційний суд, У Х В А Л И В: Апеляційні скарги публічного акціонерного товариства комерційний банк „ПриватБанк” – відхилити. Рішення Чернігівського районного суду від 19 серпня 2011 року – залишити без змін. Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів. Головуючий: Судді: http://reyestr.court.gov.ua/Review/20108359

Справа №: 6/0306/143/11 УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ м. Ковель 10.11.2011 Ковельський міськрайонний суд Волинської області під головуванням судді Агеєвої Є.О., за участю: секретаря Клевецької О.М., старшого державного виконавця Самойленка С.А., розглянувши матеріали подання старшого державного виконавця Відділу державної виконавчої служби Ковельського міськрайонного управління юстиції Волинської області про стягнення заборгованості з ОСОБА_1, - в с т а н о в и в : На виконанні у Відділі державної виконавчої служби Ковельського міськрайонного управління юстиції Волинської області перебуває постанова інспектора ДПС від 30.08.2010 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь держави заборгованості по сплаті адміністративного штрафу в розмірі 510 гривень. Старшим державним виконавцем Відділу державної виконавчої служби Ковельського міськрайонного управління юстиції ОСОБА_2 внесено подання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України з вилученням паспорта ОСОБА_1 для виїзду за кордон до виконання останнім зобов'язань, покладених на нього постановою інспектора, оскільки в добровільному порядку дане рішення він не виконує. Незважаючи на вжиті до боржника заходи примусового виконання, борг ОСОБА_1 не сплачений. В ході виконання рішення державним виконавцем встановлено, що ОСОБА_1 17.09.2007 року відділом ВГІРФО УМВС України у Волинській області видано паспорт громадянина України для виїзду за кордон серії ЕА № 241342. Наявність такого паспорта дає можливість громадянину виїхати за межі території України, що унеможливить виконання судового рішення. Виконавець відділу ДВС просить суд винести ухвалу про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України з вилученням паспорта громадянина України для виїзду за кордон серії ЕА № 241342, виданого 17.09.2007 року відділом ВГІРФО УМВС України у Волинській області ОСОБА_1 до сплати боржником суми покладеного боргу. Суд, вивчивши матеріали подання, приходить до висновку, що вказане подання є безпідставним та задоволенню не підлягає. Відповідно до ст. 33 Конституції України, кожен, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. З огляду на дану норму Конституції України, слід прийти до висновку, що обмеження особи права вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом, є обмеженням її конституційного права на свободу пересування, гарантованого державою. Згідно вимог п. 18 ч. 2 ст. 11 Закону України "Про виконавче провадження", державний виконавець в процесі здійснення виконавчого провадження має право у разі ухилення боржника від виконання зобов'язань, покладених на нього рішенням, звертатися до суду за встановленням тимчасового обмеження у праві виїзду боржника - фізичної особи або керівника боржника - юридичної особи за межі України - до виконання зобов'язань за рішенням. Разом з тим, згідно вимог ч. 1 ст. 11 ЗУ "Про виконавче провадження", державний виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. У відповідності до вимог ст. 32 ЗУ "Про виконавче провадження", заходами примусового виконання рішень є: звернення стягнення на кошти та інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб; звернення стягнення на заробітну плату (заробіток), доходи, пенсію, стипендію боржника; вилучення в боржника і передача стягувачу певних предметів, зазначених у рішенні; інші заходи, передбачені рішенням. Зважаючи на викладені правові норми, слід прийти до висновку, що першочерговими заходами примусового виконання рішень є звернення стягнення на кошти та інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб. Як вбачається з матеріалів, доданих до подання, вжиті державним виконавцем заходи примусового виконання постанови щодо можливості стягнення заборгованості з боржника шляхом його звернення на майно не є вичерпані та не реалізовані в повній мірі, зокрема матеріали подання містять лише запити виконавця в державні органи з метою виявлення доходів та майна боржника, але відсутні відповіді на ці запити відповідних органів. Крім того, сума штрафу в 510 гривень, застосованого до ОСОБА_1 як вид адміністративного стягнення, є неспівмірною із заявленими виконавцем вимогами. За таких обставин обмеження ОСОБА_1 у праві вільно залишати територію України позбавлене законних підстав та є прямим порушенням його конституційного права. Керуючись ст. 377-1 ЦПК України, на підставі ст. 33 Конституції України, ч. 1 ст. 11, п. 18 ч. 2 ст. 11, ст. 32 Закону України “Про виконавче провадження”, ст. 6 Закону України „Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України”, суд – У Х В А Л И В : В задоволенні подання старшого державного виконавця Відділу державної виконавчої служби Ковельського міськрайонного управління юстиції Волинської області про тимчасову відмову ОСОБА_1 у праві виїзду за межі території України з вилученням його паспорта громадянина України для виїзду за кордон –відмовити. Ухвала може бути оскаржена в апеляційному порядку до Апеляційного суду Волинської області через Ковельський міськрайонний суд Волинської області шляхом подачі апеляційної скарги в п’ятиденний строк з дня отримання копії ухвали. Суддя Ковельського міськрайонного суду ОСОБА_3 http://reyestr.court.gov.ua/Review/20069644

Справа № 6-111/11 УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18.11.2011 року Крюківський районний суд м.Кременчука Полтавської області в складі: головуючого судді –Якимець Т.Є. при секретарі –Карпенко О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Кременчуці подання державного виконавця Крюківського відділу Державної виконавчої служби Кременчуцького МУЮ про тимчасове обмеження ОСОБА_1 у праві виїзду за межі України до виконання ним своїх зобов’язання, - встановив: Державний виконавець Крюківського відділу Державної виконавчої служби Кременчуцького МУЮ Манойло О.Ю. звернувся до суду з поданням про тимчасове обмеження ОСОБА_1 у праві виїзду за межі України до виконання ним своїх зобов’язання. В поданні державний виконавець Крюківського відділу Державної виконавчої служби Кременчуцького МУЮ Манойло О.Ю. вказала, що на виконанні в Крюківському відділі державної виконавчої служби Кременчуцького МУЮ перебуває виконавчий лист №2-589 від 14.07.2011 року виданий Крюківським районним судом м. Кременчука про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 боргу на загальну суму 108796,00 грн.. 03.11.2011 року державним виконавцем винесено постанову про відкриття виконавчого провадження. Під час виконання виконавчого провадження встановлено, що за боржником зареєстроване нерухоме та рухоме майно, а саме квартира за адресою АДРЕСА_1 та легковий автомобіль Нісан (2008 року випуска). Станом на 10.11.2011 року заборгованість по виконавчому листу залишається не сплаченою у сумі 108796,00 грн. Згідно заяви стягувача встановлено, що боржник має можливість виїхати за кордон, тому прохає встановити боржнику ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України до виконання ним своїх зобов’язань. Відповідно до ст.6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України» громадянинові України, який має паспорт, може бути тимчасово відмовлено у виїзді за кордон, якщо він ухиляється від виконання зобов'язань, покладених на нього судовим рішенням до виконання зобов'язань. В матеріалах подання і доданих до нього документів відсутні дані, які б підтверджували факт отримання боржником постанови про відкриття виконавчого провадження, а також не доведені обставини ухилення ОСОБА_1 від виконання грошових зобов’язань, які є умовою для обмеження в тимчасовому виїзді за межі України. Крім того в поданні не зазначено у зв’язку з чим виникла необхідність у обмеженні виїзду ОСОБА_1 за кордон, та не надано суду доказів у підтвердження підстав вважати, що останній має намір виїхати за межі України з метою уникнути відповідальності за грошовим зобов’язанням, відсутні відомості про наявність у нього закордонного паспорту. Таким чином, обмеження ОСОБА_1 у праві виїзду за межі України є суттєвим обмеженням його конституційних прав, як громадянина, на вільне пересування. Враховуючи вищевикладене, суд, вважає необхідне, у задоволенні подання державного виконавця Крюківського відділу Державної виконавчої служби Кременчуцького МУЮ Манойло О.Ю. про тимчасове обмеження ОСОБА_1 у праві виїзду за межі України до виконання ним своїх зобов’язання відмовити. Керуючись ст.,293, 377-1 ЦПК України, ст.11 Закону України «Про виконавче провадження», ст.6 Закону України «Про порядок виїзду з України та в’їзд в Україну громадян України», ухвалив: Подання Крюківського відділу Державної виконавчої служби Кременчуцького МУЮ про тимчасове обмеження ОСОБА_1 у праві виїзду за межі України до виконання ним своїх зобов’язання, залишити без задоволення. Апеляційна скарга на ухвалу суду подається протягом п’яти днів. Суддя: http://reyestr.court.gov.ua/Review/19726332

Справа № 2-2317/11 Категорія 26 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 червня 2011 року Печерський районний суд м. Києва у складі: головуючого судді – Бортницька В. В. , при секретарі – Тарадайко Е. О., з участю представників сторін ОСОБА_1, ОСОБА_5 розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси і Кредит» про припинення договору поруки, - В С Т А Н О В И В : Позивач звернувся до суду з вказаним позовом, в якому просить припинити договір поруки № -09-87/07-ШД-П від 02 лютого 2007 року укладений між ПАТ “Банк “Фінанси і Кредит”та ОСОБА_2. Свої позовні вимоги заявник обґрунтовує тим, що 02 лютого 2007 року між ПАТ “Банк “Фінанси і Кредит”в особі Філії “Київське регіональне управління”та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір № 09-87/07-ШД. Для забезпечення вказаного зобов’язання між ПАТ “Банк “Фінанси і Кредит”та ОСОБА_2 було укладено договір поруки № -09/87/07-ШД-П від 02 лютого 2007 року. 29 травня 2008 року ПАТ “Фінанси і Кредит”направило ОСОБА_3 та ОСОБА_2 письмове повідомлення щодо наявності простроченої заборгованості у розмірі 7 312,52 грн. Отже, на думку позивача, у останнього зобов’язання за договором поруки припинилось 29 листопада 2008 року, після спливу 6 місяців з дня виникнення у банку права вимоги виконання зобов’язання за кредитним договором, оскільки п. 5.1 Договору поруки, передбачено, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання зобов’язання за Кредитним договором не заявив позовні вимоги до поручителя. У судовому засіданні Представник позивача ОСОБА_2 –ОСОБА_1 позовні вимоги підтримала у повному обсязі та просила позов задовольнити. Крім того, у своїх уточненнях до позовної заяви представник позивача ОСОБА_2 –ОСОБА_1 зазначила, що порука повинна бути припинена у зв’язку із смертю основного боржника. Представник відповідача щодо задоволення позову заперечував, просив у позові відмовити. Суд, заслухавши сторін, дослідивши та оцінивши письмові докази у справі у їх сукупності, приходить до висновку, позов підлягає до задоволення, виходячи з наступного. Судом вважаються необгрунтовані вимоги позивача про припинення договору поруки на підставі ст.559 ч.4 ЦК України. Проте вимоги про припинення договору поруки на підставі ч.3 ст. 559 ЦК України є обгрунтованими, виходячи з наступного. Судом встановлено, що 02 лютого 2007 року між Банком “Фінанси і Кредит”в особі Філії “Київське регіональне управління”та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір № 09-87/07-ШД. Для забезпечення вказаного зобов’язання між Банком та ОСОБА_2 було укладено договір поруки № 09-87/07-ШД. Таким чином між сторонами склалися правовідносини, які регулюються ст. ст. 553, 554, 1054 ЦК України. Згідно свідоцтва про смерть, від 30.07.2009 року, актовий запис № 13966, ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 8). Статтею 1218 ЦК України визначено, що до складу спадщини входять всі права та обов"язки, що належади спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Згідно ст. 1282 ЦК України, спадкоємці зобов'язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину. Кожен із спадкоємців зобов'язаний задовольнити вимоги кредитора особисто, у розмірі, який відповідає його частці у спадщині. Відповідно до ст. 523 ЦК порука або застава, встановлена іншою особою, припиняється після заміни боржника, якщо поручитель або заставодавець не погодився забезпечувати виконання зобов'язання новим боржником. Відповідно до ст. 559 ч.3 ЦК України, порука припиняється у разі переведення боргу на іншу особу, якщо поручитель не поручився за нового боржника. Таким чином, на поручителів може бути покладено обов'язок щодо належного виконання зобов'язання за кредитним договором у випадку смерті позичальника лише за наявності у позичальника правонаступника, який прийняв спадщину та згоди поручителя відповідати за нового боржника, зафіксоване в тому числі і в договорі поруки про згоду відповідати за виконання зобов'язання перед будь-яким новим боржником у випадку переводу боргу за забезпечуваним зобов'язанням. Як вбачається, із спадкової справи № 365/10 щодо майна померлого ОСОБА_3, спадкоємці до нотаріальної контори не звертались. Договором поруки № 09-87/07-ШД не передбачено таку умову, як відповідальність ОСОБА_2 за правонаступника ОСОБА_3 Оскільки в судовому засіданні встановлено відсутність в договорі поруки згоди поручителя відповідати за правонаступника боржника у випадку невиконання чи неналежного виконання ним основного зобов'язання чи будь-якої іншої особи, покладення на ОСОБА_2 обов'язку виконувати зобов"язання як поручителя за договором поруки є неправомірним і за таких обставин порука ОСОБА_2 припиняється. За таких обставин, позовні вимоги щодо припинення договору поруки укладеного між ПАТ “Банк “Фінанси і кредит”та ОСОБА_4 є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню. Оскільки суд задовольняє позовні вимоги ОСОБА_2, то, у відповідності до ч.1 ст. 88 ЦПК України з відповідача мають бути стягнуті судові витрати, понесені позивачем в сумі 54 гривні 00 коп. Керуючись ст. ст. 543, 553, 559, 598, 607 1054, 1218, 1282 ЦК України, ст. ст. 10, 60, 88, 212-215 ЦПК України, суд,- В И Р І Ш И В : Позов ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси і кредит» про припинення договору поруки задовольнити. Припинити укладений 02.02.2007 року договір поруки, укладений між ПАТ «Банк «Фінанси і кредит»та ОСОБА_2 у забезпечення виконання ОСОБА_3 зобов»язання за кредитним договором № 09-87/07 ШД від 02.02.2007 року. На рішення може бути подана апеляційна скарга до Апеляційного суду м. Києва протягом 10 днів з дня його проголошення через Печерський районний суд м. Києва. В разі подання апеляційної скарги, рішення набирає законної сили після закінчення апеляційного провадження. . Суддя В. В. Бортницька http://reyestr.court.gov.ua/Review/16398681