Постановление БП-ВС о сроках исковой давности при обращении прокурора в интересах государства с иском

[ANTIRAID]

Постанова
Іменем України

20 червня 2018 року

м. Київ

Справа N 697/2751/14-ц

Провадження N 14-85цс18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Ткачука О.С.,

суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І.,Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.

розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом Канівської міжрайонної прокуратури Черкаської області (далі - Канівська прокуратура) до Канівської районної державної адміністрації Черкаської області (далі - Канівська РДА), ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, Реєстраційної служби Канівського міськрайонного управління юстиції (далі - Реєстраційна служба), треті особи: Державна інспекція сільського господарства в Черкаській області, управління Держземагентства у Канівському районі Черкаської області, приватний нотаріус Канівського районного нотаріального округу Стеблина Євгеній В'ячеславович, про визнання незаконними та скасування розпоряджень, визнання державних актів на право власності на земельні ділянки недійсними та скасування їх державної реєстрації за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 березня 2017 року (у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: Червинської М.Є., Коротуна В.М., Мазур Л.М., Писаної Т.О., Попович О.В.) та рішення апеляційного суду Черкаської області від 23 листопада 2015 року (у складі колегії суддів: Новікова О.М., Храпка В.Д., Вініченка Б.Б.) з підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, і

УСТАНОВИЛА:

У листопаді 2014 року Черкаський міжрайонний прокурор з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері звернувся до суду з позовом до Канівської РДА, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, Реєстраційної служби, треті особи: Державна інспекція сільського господарства у Черкаській області, управління Держземагентства у Канівському районі Черкаської області, приватний нотаріус Канівського районного нотаріального округу Стеблина Є.В., про визнання незаконними та скасування розпоряджень, визнання державних актів на право власності на земельні ділянки недійсними та скасування їх державної реєстрації.

На обґрунтування позовних вимог прокурор посилався на те, що відведення земельних ділянок площею по 0,5 га для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Григорівської сільської ради та передача їх у власність ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 відбулися з порушенням вимог ст. ст. 20, 116, 118 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), ст. 33 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", ст. 50 Закону України "Про землеустрій", ст. 16 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Проект землеустрою щодо відведення спірних земельних ділянок, межі яких раніше в натурі не визначалися, не розроблявся та не погоджувався з уповноваженими на це органами. Зважаючи на те, що розпорядження голови Канівської РДА від 27 березня 2007 року N 191 та від 11 квітня 2007 року N 238 суперечать вимогам Конституції України, Закону України "Про землеустрій", ЗК України в частині передачі у приватну власність земельних ділянок ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, вони мають бути визнані незаконними та скасовані, а видані на ім'я вказаних осіб державні акти підлягають визнанню недійсними. У подальшому зазначені земельні ділянки за договорами купівлі-продажу були відчужені ОСОБА_7

Виходячи із положень ч. 1 ст. 228 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, договори купівлі-продажу від 18 січня 2008 року є такими, що порушують публічний порядок, тобто - нікчемними. У зв'язку з цим державні акти на право власності на землю, видані на ім'я ОСОБА_7, також підлягають визнанню недійсними, оскільки отримані на підставі нікчемних договорів купівлі-продажу земельних ділянок.

У квітні 2015 року у зв'язку з ліквідацією Черкаської міжрайонної прокуратури з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері Канівською міжрайонною прокуратурою вимоги даного позову були збільшені та викладені у новій редакції, а саме прокурор просив визнати незаконним та скасувати розпорядження Канівської РДА від 11 квітня 2007 року N 238 "Про передачу земельних ділянок в приватну власність громадянам та виготовлення державних актів на право власності на землю за рахунок земель запасу Григорівської сільської ради" в частині передачі у приватну власність земельних ділянок ОСОБА_4 та ОСОБА_5 площею по 0,5 га кожному. Визнати незаконним та скасувати розпорядження Канівської РДА від 27 березня 2007 року N 191 "Про передачу земельних ділянок в приватну власність громадянам та виготовлення державних актів на право власності на землю за рахунок земель запасу Григорівської сільської ради" в частині передачі у приватну власність земельної ділянки ОСОБА_6 площею 0,5 га. Визнати недійсними державні акти на право власності на землю від 16 квітня 2007 року, видані ОСОБА_4 та ОСОБА_5, та від 02 квітня 2007 року, виданий ОСОБА_6 Визнати недійсними державні акти на право власності на землю від 28 лютого 2008 року, видані на ім'я ОСОБА_7 Скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 11 грудня 2014 року, прийняте державним реєстратором Реєстраційної служби.

Рішенням Канівського міськрайонного суду Черкаської області від 22 липня 2015 року позов Канівської прокуратури задоволено у повному обсязі. Визнано незаконним та скасовано розпорядження Канівської РДА від 11 квітня 2007 року N 238 "Про передачу земельних ділянок у приватну власність громадянам та виготовлення державних актів на право власності на землю за рахунок земель запасу Григорівської сільської ради" в частині передачі у приватну власність земельних ділянок ОСОБА_4 та ОСОБА_5 площею по 0,5 га кожному. Визнано незаконним та скасовано розпорядження Канівської РДА від 27 березня 2007 року N 191 "Про передачу земельних ділянок у приватну власність громадянам та виготовлення державних актів на право власності на землю за рахунок земель запасу Григорівської сільської ради" в частині передачі у приватну власність земельної ділянки ОСОБА_6 площею 0,5 га. Визнано недійсними державні акти на право власності на землю від 16 квітня 2007 року серії НОМЕР_1, виданий ОСОБА_4, від 16 квітня 2007 року серії НОМЕР_2, виданий ОСОБА_5, від 2 квітня 2007 року серії НОМЕР_3, виданий ОСОБА_6 Визнано недійсними державні акти на право власності на землю від 28 лютого 2008 року серії НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, що видані на ім'я ОСОБА_7 Скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 17894348 від 11 грудня 2014 року, прийняте державним реєстратором Реєстраційної служби Канівського міськрайонного управління юстиції. Розподілено судові витрати.

Рішенням апеляційного суду Черкаської області від 23 листопада 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано. Ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову Канівської міжрайонної прокуратури Черкаської області.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 березня 2017 року рішення апеляційного суду Черкаської області від 23 листопада 2015 року залишено без змін.

У червні 2017 року заступник Генерального прокурора України звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 березня 2017 року та рішення апеляційного суду Черкаської області від 23 листопада 2015 року.

У заяві заступник Генерального прокурора України просить скасувати рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій і залишити в силі рішення суду першої інстанції з підстав, передбачених п. п. 1, 4 ч. 1 ст. 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, а саме: неоднакового застосування судами касаційної інстанції ст. ст. 257, 261, 267, 268 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а також у зв'язку із невідповідністю оскаржуваних судових рішень викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права.

Ухвалою Верховного Суду України від 04 липня 2017 року відкрито провадження у вказаній справі та витребувано матеріали цивільної справи із Канівського міськрайонного суду Черкаської області.

10 липня 2017 року Верховний Суд України отримав вищезазначену справу та передав її на розгляд судді Верховного Суду України.

Згідно із ч. 2 ст. 360? ЦПК України, у редакції, чинній на час подання заяви, якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України.

Ухвалою судді Верховного Суду України від 17 серпня 2017 року справу призначено до розгляду на спільному засіданні судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України N 2747-VIII від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено у новій редакції.

Згідно з п. п. 2 п. 1 розд. XIII "Перехідні положення" ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII) якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

06 березня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до п. п. 2 п. 1 розд. XIII вищезазначених Перехідних положень ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

19 березня 2018 року Велика Палата Верховного Суду призначила справу до судового розгляду.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені у заяві заступника Генерального прокурора України доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України в редакції, чинній на час подання заяви, заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

При цьому під судовими рішеннями у подібних правовідносинах слід розуміти такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 355 ЦПК України в редакції, чинній на час подання заяви, заява про перегляд судових рішень у цивільних справах також може бути подана з підстав невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що розпорядженням голови Канівської РДА від 11 квітня 2007 року N 238 "Про передачу земельних ділянок в приватну власність громадянам та виготовлення державних актів на право власності на землю за рахунок земель запасу Григорівської сільської ради" ОСОБА_4, ОСОБА_5 передано у приватну власність земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Григорівської сільської ради, кожна площею по 0,5 га.

Аналогічним розпорядженням від 27 березня 2007 року N 191 "Про передачу земельних ділянок в приватну власність громадянам та виготовлення державних актів на право власності на землю за рахунок земель запасу Григорівської сільської ради" ОСОБА_6 передано у приватну власність земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Григорівської сільської ради площею 0,5 га.

На підставі вказаних розпоряджень видано державні акти на право власності на земельну ділянку ОСОБА_4 - серії НОМЕР_1, ОСОБА_5 - серії НОМЕР_2, ОСОБА_6 - серії НОМЕР_3.

На підставі договорів купівлі-продажу земельної ділянки від 18 січня 2008 року, посвідчених приватним нотаріусом Канівського районного нотаріального округу Стеблиною Є.В., ОСОБА_4, ОСОБА_6 та ОСОБА_5, кожний окремо, продали вказані земельні ділянки ОСОБА_7 Останній, на підставі цих договорів, отримав державні акти на право власності на спірні земельні ділянки серії НОМЕР_4, N НОМЕР_6 та N НОМЕР_5.

Згідно з повідомленням управління Держземагентства у Канівському районі Черкаської області від 04 лютого 2014 року N 01-09/1235 на підставі технічної документації проведено об'єднання земельних ділянок приватної форми власності ОСОБА_7 площами по 0,5 га, у результаті чого було сформовано нову земельну ділянку площею 1,5 га.

Задовольняючи позов прокурора, суд першої інстанції дійшов висновку про невідповідність чинному законодавству оспорюваних розпоряджень Канівської РДА від 27 березня 2007 року та 11 квітня 2007 року про передачу у власність відповідачам спірних земельних ділянок та наявність підстав для визнання недійсними державних актів про право власності на спірні земельні ділянки. Разом із цим суд першої інстанції вважав, що, звернувшись до суду із цим позовом 10 листопада 2014 року, прокурор не пропустив строк позовної давності, оскільки виходячи із положень п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України, який діяв на час прийняття оскаржуваних розпоряджень Канівською РДА, позовна давність не поширювалася на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог прокурора, апеляційний суд, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, вважав, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що передача у власність відповідачам спірних земельних ділянок відбулася з порушенням вимог ст. ст. 116, 118 ЗК України, ст. ст. 20, 50 Закону України "Про землеустрій", п. 2 Порядку розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 2004 року N 677. Водночас суди вважали, що положення п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України не поширюється на позови прокуратури, які пред'являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади. На такі позови поширюється положення ст. 257 ЦК України щодо загальної позовної давності та на підставі ч. 1 ст. 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.

У даній справі спірні розпорядження були прийняті Канівською РДА в березні та квітні 2007 року, у той час як прокурор звернувся із вказаним позовом у листопаді 2014 року, тобто з пропущенням строку позовної давності, про застосування якого представником відповідача ОСОБА_7 - ОСОБА_14 до суду першої інстанції була подана відповідна заява (а. с. 236 - 241, т. 6). При цьому суд апеляційної інстанції зазначив, що клопотання про поновлення строку прокуратурою не заявлено, доказів поважності причин такого строку не надано.

Заступник Генерального прокурора України зазначає, що суди касаційної інстанції під час розгляду справ за подібних предмета спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами і однаковим матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин дійшли неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень у цих справах. Крім того, рішення суду касаційної інстанції, ухвалене у цій справі, не відповідає викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

На обґрунтування заяви заступник Генерального прокурора України надав копії ухвали Верховного Суду України від 25 квітня 2012 року у справі N 6-15350вов10 за заявою про визнання рішень незаконними, визнання державних актів на право власності на земельні ділянки та договорів купівлі-продажу земельних ділянок недійсними і зобов'язання вчинити певні дії; постанови Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 20 серпня 2013 року у справі N 3-18гс13 за позовом про визнання договорів відступлення права вимоги недійсними; постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі N 6-209цс14 за позовом про визнання договору доручення частково недійсним, визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки, державних актів на право приватної власності на земельну ділянкута розпорядження районної державної адміністрації недійсними, витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння, визнання права власності на земельну ділянку та відшкодування моральної шкоди; постанови Судової палати у господарських справах і Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 25 листопада 2015 року у справі N 3-125гс15 за позовом про визнання незаконними та скасування рішень; постанови Судових палат у цивільних, адміністративних та господарських справах Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі N 6-2510ц15 за позовом про визнання рішень ради незаконними та витребування земельної ділянки; постанови Вищого господарського суду України від 10 травня 2017 року у справі N 4/5009/7265/11 за позовом про визнання частково недійсним рішення, визнання права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння; ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2016 року у справі N 367/3618/15-ц за позовом про визнання рішення ради та державного акта на право власності на землю недійсними, витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння та від 22 лютого 2017 року у справі N 6-25250св16 за позовом про визнання незаконними та скасування розпорядження і рішення, визнання договорів купівлі-продажу нерухомого майна, державного акта на право власності та свідоцтва про право власності на нерухоме майно недійсними.

Аналізуючи наведені вище судові рішення, ВеликаПалата Верховного Суду виходить з наступного.

У постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі N 6-209цс14 за позовом ОСОБА_15 до ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області, відділу Держземагентства у Києво-Святошинському районі Київської області, Білогородської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, Реєстраційної служби Києво-Святошинського районного управління юстиції Київської області, третя особа? Головне управління юстиції у Київській області, про визнання договору доручення частково недійсним, визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки, державнихактів на право приватної власності на земельну ділянкута розпорядження районної державної адміністрації недійсними, витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння, визнання права власності на земельну ділянку та відшкодування моральної шкоди, зазначено, що відповідачі заявляли про застосування позовної давності, однак на час звернення прокурора до суду з вищезазначеним позовом (квітень 2010 року), позовна давність на такі вимоги не поширювалась (п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України), тому підстави для застосування позовної давності відсутні.

В ухвалі Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 25 квітня 2012 року у справі N 6-15350вов10 за заявою міжрайонного природоохоронного прокурора Київської області в інтересах держави в особі Управління з питань контролю за використанням та охороною земель у місті Києві та Київській області, Дніпровського басейнового управління водних ресурсів, Козинської селищної ради Обухівського району Київської області до виконавчого комітету Козинської селищної ради Обухівського району Київської області, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_2, ОСОБА_28, товариства з обмеженою відповідальністю "Київщина-Інвест" про визнання рішень незаконними, визнання державних актів на право власності на земельні ділянки та договорів купівлі-продажу земельних ділянок недійсними, зобов'язання вчинити певні дії, суд скасував рішення попередніх судових інстанцій і направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки мало місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції ст. 261 ЦК України, і вважав, що норми, установлені ч. 1 ст. 261 ЦК України щодо початку перебігу позовної давності, поширюються на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів; перебіг позовної давності в такому разі починається від дня, коли прокурор довідався або міг довідатися про порушення інтересів держави.

У постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 20 серпня 2013 року у справі N 3-18гс13 за позовом прокурора Малиновського району м. Одеси в інтересах держави, Фонду державного майна України та відкритого акціонерного товариства "Холдінгова компанія "Краян" до товариства з обмеженою відповідальністю "Юг-Сервіс-06" та приватного підприємства "Ліардон" про визнання недійсними договорів відступлення права вимоги, суд встановив, що прокуратура не була стороною оспорюваних угод і про обставини, які стали підставою звернення до суду, прокуратура дізналася лише у листопаді 2011 року (з листа Фонду державного майна України). З посиланням на положення ч. 1 ст. 261 ЦК України суд дійшов висновку, що звернення прокурора із цим позовом (у грудні 2011 року) відбулося у межах строку позовної давності, а оскільки Вищий господарський суд України цього не дослідив, то справу було направлено на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

У постанові Судових палат у господарських та цивільних справах Верховного Суду України від 25 листопада 2015 року у справі N 3-125гс15 за позовом першого заступника прокурора Південного регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, державного підприємства Міністерства оборони України "Запорізький автомобільний ремонтний завод" (військова частина А0652) до Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області про визнання незаконними та скасування рішень, Верховний Суд України погодився із висновком суду касаційної інстанції про відсутність правових підстав для застосування до позивача строку позовної давності з огляду на приписи Закону України від 20 грудня 2011 року N 4176-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства" підп. 2 п. 2, підп. 3 п. 5 "Прикінцевих та перехідних положень" якого виключено п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України та встановлено, що протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта, зокрема, органу місцевого самоврядування, яким порушено право власності або інше речове право особи.

У постанові Судових палат у цивільних, адміністративних та господарських справах Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі N 6-2510цс15 за позовом заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, комунального підприємства "Бучанське управління житлово-комунального господарства Бучанської міської ради" до Бучанської міської ради, ОСОБА_29 про визнання незаконними рішень ради та витребування земельної ділянки, так само як і у вищезазначеній постанові з посиланням на положення п. 5 "Прикінцевих та перехідних положень" до Закону України від 20 грудня 2011 року N 4176-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства" (далі - Закон N 4176-VI), Верховний Суд України погодився із висновком суду касаційної інстанції про те, що звернення прокурора із цим позовом до суду відбулося у межах строку позовної давності.

Указані вище постанови Верховного Суду України не свідчить про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у них висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, оскільки вони стосуються інших фактичних обставин.

Разом із цим надані заступником Генерального прокурора України постанова Вищого господарського суду України від 10 травня 2017 року у справі N 4/5009/7265/11 за позовом заступника прокурора Запорізької області в інтересах держави в особі Фонду державного майна України до виконавчого комітету Бердянської міської ради, приватного акціонерного товариства "Приазовкурорт", треті особи: приватне акціонерне товариство лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця", комунальне підприємство "Бердянське бюро технічної інвентаризації", про визнання частково недійсними рішення, визнання права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2016 року у справі за позовом першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до Гостомельської селищної ради Київської області, ОСОБА_30, третя особа - Комунальне підприємство "Святошинське лісопаркове господарство", про визнання рішення ради та державного акта на право власності на землю недійсними, витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння та від 22 лютого 2017 року у справі за позовом прокурора Березанського району Миколаївської області в інтересах держави до Березанської районної державної адміністрації, Коблівської сільської ради Березанського району Миколаївської області, ОСОБА_31, ОСОБА_32 про визнання розпорядження і рішення ради незаконними та їх скасування, визнання договорів купівлі-продажу нерухомого майна, державного акта на право власності та свідоцтва про право власності на нерухоме майно недійсними, свідчать про неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Зокрема, відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

При цьому відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Положеннями ст. 268 ЦК України передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється, зокрема у п. 4 ч. 1 цієї статті в редакції, яка діяла до 15 січня 2012 року (на час виникнення спірних правовідносин), зазначено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється.

Відповідно до п. 5 розд. II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 4176-VI протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом, тобто з 15 січня 2012 року, особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право.

Оскільки держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, яку покликані підтримувати норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

З огляду на статус держави та її органів як суб'єктів владних повноважень положення п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України не поширюються на позови прокуратури, які пред'являються від імені держави і направлені на захист права державної власності або іншого речового права держави, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади.

На такі позови поширюється положення ст. 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, а на підставі ч. 1 ст. 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення своїх прав і законних інтересів.

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Статтею 361 Закону України "Про прокуратуру" та частиною другою статті 45 ЦПК України передбачено право прокурора з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді в межах повноважень, визначених законом, звертатися до суду з позовною заявою, брати участь у розгляді справ за його позовом тощо.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (абз. 2 ч. 2 ст. 45 ЦПК України).

Процесуальні права прокурора як особи, якій надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, визначені у статті 46 ЦПК України.

Згідно із частиною першою статті 46 ЦПК України органи та інші особи, які відповідно до статті 45 цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні права й обов'язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду.

Прокурор, який бере участь у справі, має обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, правильно вказавши про те, що положення ст. 268 ЦК України на дані правовідносини не поширюється, безпідставно зазначив про відсутність у справі клопотання прокурора про поновлення строку на оскарження розпоряджень Канівської РДА від 27 березня 2007 року та від 11 квітня 2007 року. Указана заява прокуратури наявна у матеріалах справи.

При цьому, вирішуючи питання щодо дотримання строків звернення до суду за захистом своїх прав, апеляційному суду належало встановити коли прокурор дізнався чи міг дізнатися про порушення права держави на спірні земельні ділянки, натомість суд зосередився на тому, що вказав про відсутність доказів, які б засвідчили поважність причин пропуску строків позовної давності. Такої ж позиції дотримувався і Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Разом з тим всупереч вимогам ч. 1 ст. 261 ЦК України суди належним чином не з'ясували, з якого моменту у прокурора виникло право на звернення до суду з позовом в інтересах держави. Доводи прокурора та висновки суду першої інстанції про те, що таке право виникло після проведеної у квітня 2014 року прокурорської перевірки, вищестоящими судами спростовані не були.

Отже, існує неоднакове застосування судами касаційних інстанцій одних і тих самих норм матеріального права, а саме ст. ст. 257, 261, 267 ЦК України, в тій частині, що стосується визначення початку перебігу строку позовної давності і, яка має визначатися у даній справі не з дати ухвалення рішень, які оскаржуються, а від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Вказане потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Ураховуючи те, що апеляційний суд не встановив всіх обставин справи, від яких залежить її правильне вирішення, не з'ясував та не перевірив, з якого моменту прокурор довідався або міг довідатися про порушення державних інтересів, ухвалені у справі рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись ч. 2 ст. 360? ЦПК України, підп. 2 п. 1 розд. XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII, ст. 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Заяву заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 березня 2017 року та рішення апеляційного суду Черкаської області від 23 листопада 2015 року задовольнити частково.

Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 березня 2017 року та рішення апеляційного суду Черкаської області від 23 листопада 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О.С. Ткачук

Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко

С.В. Бакуліна Н.П. Лященко

В.В. Британчук О.Б. Прокопенко

Д.А. Гудима Л.І. Рогач

В.І. Данішевська І.В. Саприкіна

О.С. Золотніков О.М. Ситнік

О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич

В.С. Князєв О.Г. Яновська

[ANTIRAID]

Подобные решения Большой палаты еще раз свидетельствуют о фактически отсутствии независимости суда. Если исходить из сути спора выходит, что прокуратура 7 лет бездействовала и не знала о нарушении порядка выделения земельных участков, а узнала якобы только после проведения проверки.

При таком предоставлении прав прокурорам безнаказанно бездействовать, на сегодня можно обжаловать любую передачу в собственность с начала независимости. Суд указал, на необходимость установить с какого момента прокуратура узнала или могла узнать о нарушении законодательства, чтобы определиться со сроками исковой давности.

Радует единственное, что Большая палата не стала отходить от ранее принятых позиций и указала, что учитывая статус государства и его органов как субъектов властных полномочий положения п. 4 ч. 1 ст. 268 ГК Украины не распространяются на иски прокуратуры, предъявляемые от имени государства и направленные на защиту права государственной собственности или иного вещного права государства, нарушенного незаконными правовыми актами органа государственной власти. На такие иски распространяются положения ст. 257 ГК Украины относительно общей исковой давности, а на основании ч. 1 ст. 261 этого Кодекса течение исковой давности начинается со дня, когда государство в лице его органов как субъектов властных полномочий узнало или могло узнать о нарушении своих прав и законных интересов.

[kruzeir2016]

   В постанові Верховного Суду  від 12 квітня 2018 року у справі № 907/1/17 зазначено наступне: «Суд касаційної інстанції  відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суди обох інстанцій,  в порушення ст. 84 ГПК України, в редакції чинній до 15.12.2017, не відокремивши поняття обізнаності про наявність рішення та обізнаності про його незаконність, невірно визначили момент з якого прокурор довідався про порушення права (інтересів) держави, оскільки, таке тлумачення цивільного законодавства щодо правовідносин перебігу позовної давності для прокуратури суперечить, як меті забезпечення стабільності цивільного обороту, так і правопорядку в державі в цілому.

   Зокрема, тлумачення прокурора повністю нівелює інститут позовної давності, як засобу захисту стабільності обороту, оскільки, якщо з ним погодитись, то прокурор має право на задоволення своїх вимог в будь-який проміжок часу, починаючи з того дня, коли прокурор побажав провести перевірку спірних правовідносин та/або провести досудове розслідування у кримінальному провадженні.»

В

исках прокурори утверждают,что

до 15.12.2015 года  местная прокуратура не существовала, а потому не знала и не могла знать о нарушениях интересов государства, а узнала  лишь 24.05.2017 года, когда получили ответ на свой запрос. Т.е. по смыслу прокуратуры до 15.12.2015 года не существовало?

В редакции Закона Украины «Про прокуратуру» от  14.10.2014 года так и в редации  от 20.01.2018 года статья 1 выписана в одной и той же формулировке «Прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави.»

   Кроме того, в обоих редакциях этого Закона в ст.7 «Система прокуратури України», как были местные прокуратуры в 2014 году, так они остались и в 2018 году.

И как теперь с этим бороться, если у меня иски прокуратуры поданы в мае 2018 года по событиям, которые произошли в феврале 2015 года?