ANTIRAID

Постановления БП-ВС об административной юрисдикции спора по оспариванию исполнительного сбора при обращении взыскания на предмет ипотекия

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

1 member has voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 жовтня 2018 року

м. Київ

Справа N 826/5195/17

Провадження N 11-801апп18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідачаЗолотніковаО.С.,

суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г.

розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 квітня 2017 року (суддя Клименчук Н.М.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 01 червня 2017 року (судді Костюк Л.О., Бужак Н.П., Твердохліб В.А.) у справі N 826/5195/17 за позовом ОСОБА_3 до Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (далі - Департамент ДВС) про визнання протиправною і скасування постанови та

ВСТАНОВИЛА:

У квітні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до Департаменту ДВС про визнання протиправною та скасування постанови головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту ДВС (далі - державний виконавець) Думанської Аліни Леонідівни від 23 березня 2017 року ВП N 48139462 про стягнення з ОСОБА_3 490 тис. 574 грн.

На обґрунтування заявлених вимог позивач послався на те, що державний виконавець, вказуючи у постанові про відкриття виконавчого провадження про необхідність самостійно виконати рішення суду у семиденний строк, не зазначив у який спосіб боржник може добровільно виконати рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів. З огляду на це виконавчий збір як санкція відповідальності майнового характеру не може бути застосована до особи, яка самостійно з об'єктивних причин у семиденний строк не могла виконати вимогу державного виконавця. Враховуючи приписи частини другої статті 74 Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" (далі - Закон N 1404-VIII) та частини першої статті 181 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) ОСОБА_3 звернувся до адміністративного суду з позовом про скасування постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору.

Окружний адміністративний суд міста Києва ухвалою від 18 квітня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 01 червня 2017 року, відмовив у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 109 КАС України.

Не погодившись із зазначеними ухвалами судів першої та апеляційної інстанцій, позивач подав касаційну скаргу, на обґрунтування якої зазначив, що оскаржувані судові рішення суперечать положенням частини другої статті 74 Закону N 1404-VIII та статті 181 КАС України, за правилами яких рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом. Крім того, оскаржувану постанову державний виконавець виніс поза межами виконавчого провадження N 48139462, оскільки 23 березня 2017 року державний виконавець виніс постанову про закінчення виконавчого провадження з виконання виконавчого листа від 07 жовтня 2014 року N 2/331/641/14 2-881/2011, виданого Жовтневим районним судом міста Запоріжжя в цивільній справі.

Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 22 червня 2017 року відкрив касаційне провадження в цій справі.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким КАС України викладено в новій редакції.

Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції згаданого Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У лютому 2018 року справу передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 20 червня 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.

Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 30 серпня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України.

Відповідач відзив на касаційну скаргу не подав.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для її задоволення.

З матеріалів позовної заяви убачається, що рішенням Жовтневого районного суду міста Запоріжжя від 19 червня 2014 року в цивільній справі N 2-881/2011 (провадження N 2/331/641/14) задоволено частково позов Публічного акціонерного товариства акціонерний банк "Укргазбанк" до ОСОБА_3, третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "МКС-Інвест", про звернення стягнення на предмет іпотеки.

07 жовтня 2014 року Жовтневий районний суд міста Запоріжжя видав виконавчий лист N 2/331/641/14 2-881/2011.

Постановою державного виконавця відкрито виконавче провадження N 48139462 з виконання виконавчого листа N 2/331/641/14 2-881/2011.

23 березня 2017 року державний виконавець виніс постанову про закінчення виконавчого провадження N 48139462.

Цього ж дня державний виконавець виніс постанову про стягнення з боржника - ОСОБА_3 виконавчого збору в розмірі 490 тис. 574 грн.

Вважаючи протиправною постанову державного виконавця про стягнення виконавчого збору, позивач звернувся до адміністративного суду з позовом про її скасування.

Відмовляючи у відкритті провадження в адміністративній справі, окружний адміністративний суд, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції, керувався тим, що оскаржувану постанову державний виконавець виніс у межах виконавчого провадження N 48139462, відкритого з виконання виконавчого листа N 2/331/641/14 2-881/2011, виданого Жовтневим районним судом міста Запоріжжя за результатами розгляду цивільної справи, а тому на підставі частини першої статті 74 Закону N 1404-VIII цей позов підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства судом, який видав виконавчий документ.

Велика Палата Верховного Суду не погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій з огляду на таке.

Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Відповідно до частини другої статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.

Згідно із частиною другою статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Віднесення судового спору до тієї чи іншої юрисдикції залежить від сукупності умов, за яких справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства. Такими умовами, зокрема, є: суб'єктний склад сторін, предмет спору та характер спірних правовідносин. Крім того, такою умовою може бути пряма вказівка в законіна вид судочинства, в порядку якого розглядається визначена категорія справ.

На час відкриття виконавчого провадження N 48139462 чинним був Закон України від 21 квітня 1999 року N 606-XIV "Про виконавче провадження", статтею 1 якого визначалося, що виконавче провадження, як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

На час прийняття оскаржуваної постанови державного виконавця від 23 березня 2017 року набрав чинності Закон N 1404-VIII.

Відповідно до пунктів 6, 7 розділу XIII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 1404-VIII рішення, які виконувалися органами державної виконавчої служби до набрання чинності цим Законом, продовжують виконуватися цими органами до настання підстав для завершення виконавчого провадження. Виконавчі дії, здійснення яких розпочато до набрання чинності цим Законом, завершуються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Після набрання чинності цим Законом виконавчі дії здійснюються відповідно до цього Закону.

За нормами статті 2 вказаного Закону (тут і далі - у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) виконавче провадження здійснюється з дотриманням засад, зокрема забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців.

Згідно зі статтею 1 Закону N 1404-VІІІвиконавче провадження, як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій, визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

За змістом пункту 5 частини першої статті 3 Закону N 1404-VIII примусовому виконанню відповідно до цього Закону підлягають постанови державних виконавців про стягнення виконавчого збору, постанови державних виконавців чи приватних виконавців про стягнення витрат виконавчого провадження, про накладення штрафу, постанови приватних виконавців про стягнення основної винагороди.

Відповідно до пункту 15 частини першої статті 39 Закону N 1404-VIII виконавче провадження підлягає закінченню у разі якщо коштів, що надійшли від реалізації заставленого майна (за виконавчим документом про звернення стягнення на заставлене майно), недостатньо для задоволення вимог стягувача - заставодержателя, а також якщо майно, яке є предметом іпотеки, передано іпотекодержателю або придбано ним відповідно до вимог Закону України "Про іпотеку" за виконавчим документом про звернення стягнення на майно, яке є предметом іпотеки.

Частиною третьою статті 40 Закону N 1404-VIII передбачено, що у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6 частини першої статті 37 цього Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 9 (крім випадку, передбаченого частиною дев'ятою статті 27 цього Закону), 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом.

Отже, у разі закінчення виконавчого провадження з підстави, передбаченої пунктом 15 частини першої статті 39 Закону N 1404-VIII, державний виконавець виносить постанову про стягнення виконавчого збору не пізніше наступного робочого дня з дня закінчення виконавчого провадження. Тобто, така постанова виноситься після закінчення виконавчого провадження.

З матеріалів позовної заяви вбачається, що оскаржувана постанова про стягнення з ОСОБА_3 виконавчого збору винесена державним виконавцем в один день із постановою про закінчення виконавчого провадження, що не суперечить наведеним вище положенням частини третьої статті 40 Закону N 1404-VIII. При цьому, виходячи з приписів вказаного Закону, винесенню державним виконавцем постанови про стягнення виконавчого збору передувало винесення вказаною посадовою особою постанови про закінчення виконавчого провадження N 48139462.

Згідно із частиною другою статті 74 Закону N 1404-VIII рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

Відповідно до частини першої статті 181 КАС України учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

Аналіз наведених правових положень у сукупності з обставинами цієї справи дають підстави для висновку, що спір з приводу оскарження постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, прийнятої під час дії Закону N 1404-VIII, підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, було видано виконавчий документ, що знаходився на примусовому виконанні у державного виконавця.

Аналогічну правову позицію висловлено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 06 червня 2018 року у справі N 127/9870/16-ц та від 20 вересня 2018 року у справі N 821/872/17.

За нормами частини третьої статті 3 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково для продовження розгляду.

Відповідно до частини першої статті 353 КАС України підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.

Оскільки судами попередніх інстанцій постановлено ухвали, які перешкоджають подальшому провадженню у справі, з порушенням норм процесуального права, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень з направленням матеріалів позовної заяви до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 356, 359 КАС України, ВеликаПалата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

2. Ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 квітня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 01 червня 2017 року скасувати, а матеріали позовної заяви направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О.С. Золотніков

Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко

С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко

В.В. Британчук Л.І. Рогач

Д.А. Гудима І.В. Саприкіна

В.І. Данішевська О.М. Ситнік

О.Р. Кібенко О.С. Ткачук

В.С. Князєв О.Г. Яновська

Лобойко Л.М.

Share this post


Link to post
Share on other sites

Большая палата указала, что спор по поводу обжалования постановления государственного исполнителя о взыскании исполнительского сбора, принятого во время действия Закона N 1404-VIII, подлежит рассмотрению в порядке административного судопроизводства независимо от того, каким органом, в том числе судом какой юрисдикции, был выдан исполнительный документ находящийся на принудительном исполнении у государственного исполнителя.

Share this post


Link to post
Share on other sites

И еще одно подобное постановление:

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 жовтня 2018 року

м. Київ

Справа N 813/4440/16

Провадження N 11-852апп18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Князєва В.С.,

суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.

розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_3 до Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області про визнання протиправною та скасування постанови

за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 22 травня 2017 року (судді Обрізко І.М., Кухтей Р.В., Сапіга В.П.),

УСТАНОВИЛА:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

1. У грудні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати незаконною та скасувати постанову відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області (далі - Управління ДВС) від 24 жовтня 2016 року ВП N 48388641 про стягнення 431801,33 грн виконавчого збору.

2. Обґрунтовуючи свої позовні вимоги, ОСОБА_3 зазначив, що стосовно нього існує дві постанови про стягнення 431801,33 грн виконавчого збору при примусовому виконанні одного й того ж виконавчого листа від 01 жовтня 2014 року N 464/11058/13-ц, а саме від 15 грудня 2014 року ВП N 45521598 та від 24 жовтня 2016 року ВП N 48388641, що призводить до подвійного стягнення виконавчого збору на користь держави, тому оскаржувана постанова є незаконною та підлягає скасуванню. На думку позивача, постанова про стягнення виконавчого збору приймається при першому надходженні виконавчого документа державному виконавцю, тому відповідач протиправно прийняв оскаржувану постанову про стягнення виконавчого збору при повторному зверненні стягувача до Управління ДВС з виконавчим листом N 464/11058/13-ц, виданим 01 жовтня 2014 року Сихівським районним судом м. Львова.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

3. Львівський окружний адміністративний суд постановою від 28 лютого 2017 року відмовив у задоволенні позову. Суд виходив з того, що оскільки постанову від 15 грудня 2014 року ВП N 45521598 про стягнення виконавчого збору не було виконано, строк для її пред'явлення закінчився 16 грудня 2015 року, тому за повторним зверненням стягувача, керуючись частиною третьою статті 40 Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження", відповідач виніс постанову від 24 жовтня 2016 року ВП N 48388641 про стягнення виконавчого збору, який раніше не був стягнутий. При цьому суд першої інстанції, вирішуючи спір по суті, дійшов висновку про те, що такий спір є справою адміністративної юрисдикції та повинен розглядатися в порядку адміністративного судочинства.

4. Львівський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 22 травня 2017 року постанову Львівського окружного адміністративного суду від 28 лютого 2017 року скасував, провадження у справі закрив та роз'яснив позивачу, що цей спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

5. Судове рішення мотивовано тим, що в силу вимог частини четвертої статті 82 Закону України від 21 квітня 1999 року N 606-XIV "Про виконавче провадження" (втратив чинність) та статті 382 Цивільного процесуального кодексу України

(в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) юрисдикція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові спори щодо оскарження дій органів державної виконавчої служби по виконанню рішень, ухвал, постанов цивільних судів. Заявлені позовні вимоги мають розглядатися місцевим загальним судом у порядку цивільного судочинства. При цьому апеляційний суд виходив з того, що спірні правовідносини виникли до набрання чинності Законом України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження".

6. Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 19 червня 2017 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3, а ухвалою від 09 липня 2018 року суддя Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду прийняв цю справу до провадження та призначив до касаційного розгляду.

7. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою

від 11 липня 2018 року справу за позовом ОСОБА_3 до Управління ДВС про визнання протиправною та скасування постанови передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС).

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги

8. Не погодившись із ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 22 травня 2017 року, ОСОБА_3 подав касаційну скаргу, в якій посилається на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, що призвело до закриття провадження у справі.

9. У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 22 травня 2017 року, справу направити до цього ж суду для продовження розгляду.

10. Обґрунтовуючи скаргу позивач указує на помилкове, на його думку, незастосування цим судом статті 74 Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження", якою встановлено адміністративну юрисдикцію даного спору.

Рух касаційної скарги

11. ВеликаПалата Верховного Суду ухвалою від 22 серпня 2018 року прийняла до розгляду справу за позовом ОСОБА_3 до Управління ДВС про визнання протиправною та скасування постанови і призначила її до свого розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи.

12. Рішення суду попередньої інстанції переглядається в межах наведених у касаційній скарзі доводів відповідно до статті 341 КАС.

Позиція інших учасників справи

13. Відзиву на касаційну скаргу до суду не надходило.

Установлені судами обставини справи

14. Постановою Управління ДВС від 19 листопада 2014 року відкрито виконавче провадження N 45521598 щодо виконання виконавчого листа N 464/11058/13-ц, виданого 01 жовтня 2014 року Сихівським районним судом м. Львова про стягнення з ОСОБА_3 4318013,31 грн заборгованості. Боржнику надано строк для добровільного виконання судового рішення до 26 листопада 2014 року та попереджено, що в разі невиконання вказаного рішення у встановлений строк розпочнеться процедура примусового виконання та з боржника підлягатиме стягненню, зокрема, виконавчий збір. У строк, наданий для добровільного виконання, ОСОБА_3 судове рішення не виконав, у зв'язку із чим Управління ДВС прийняло постанову від 15 грудня 2014 року ВП N 45521598 про стягнення з боржника 431801,33 грн виконавчого збору. 24 квітня 2015 року прийнято постанову про повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пункту 2 частини першої статті 47 Закону України від 21 квітня 1999 року N 606-XIV "Про виконавче провадження" (втратив чинність) у зв'язку з відсутністю в боржника майна, на яке може бути звернено стягнення. 22 липня 2015 року стягувач повторно звернувся до Управління ДВС із заявою про звернення до примусового виконання виконавчого листа N 464/11058/13-ц. За наслідком розгляду вказаної заяви 11 серпня 2015 року відкрито виконавче провадження N 48388641. 28 вересня 2016 року листом стягувач повідомив, що кредит за виконавчим листом N 464/11058/13-ц закрито. 24 жовтня 2016 року Управління ДВС прийняло постанову про закінчення виконавчого провадження N 48388641 на підставі пункту 9 частини першої статті 39 Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" у зв'язку з фактичним виконанням судового рішення. Крім того, Управління ДВС прийняло постанову від 24 жовтня 2016 року ВП N 48388641 про стягнення з боржника 431801,33 грн виконавчого збору. Не погодившись з цією постановою відповідача, позивач звернувся до суду з вимогою про визнання протиправною і скасування оскаржуваної постанови.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Релевантні джерела права й акти їх застосування

15. Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

16. Частинами першою, третьою статті 124 Конституції України встановлено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди.Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

17. Пунктом 9 частини першої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов'язковість рішень суду.

18. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

19. Згідно із частиною першою статті 2 КАС (тут і далі - у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

20. Справою адміністративної юрисдикції у розумінні пункту 1 частини першої статті 3 КАС є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

21. Відповідно до частини другої статті 4 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.

22. За правилами пункту 1 частини другої статті 17 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

23. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС).

24. Частинами другою, третьою статті 13 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" установлено, що судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд у межах повноважень, наданих йому законом. Аналогічна норма була закріплена й у Законі України від 07 липня 2010 року N 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів".

25. Відповідно до частини першої статті 1 Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

26. Згідно з пунктом 9 частини першої статті 2 Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" виконавче провадження здійснюється з дотриманням, зокрема, таких засад, як забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців.

27. За змістом пункту 5 частини першої статті 3 Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" примусовому виконанню відповідно до цього Закону підлягають постанови державних виконавців про стягнення виконавчого збору.

28. Частиною третьою статті 40 Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) установлено, що в разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1 - 4, 6, 7 і 9 частини першої статті 37 цього Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 7, 9, 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом.

29. Відповідно до частини другої статті 74 Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду апеляційної інстанції

30. У касаційній скарзі ОСОБА_3 зазначає, що він оскаржує постанову про стягнення виконавчого збору від 24 жовтня 2016 року, на момент прийняття якої вже був чинним Закон України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження", частина друга статті 74 якого встановлює адміністративну юрисдикцію цього спору. Тому застосування апеляційним судом норм Закону України від 21 квітня 1999 року N 606-XIV "Про виконавче провадження" (втратив чинність) та посилання на правові висновки Верховного Суду України, викладені щодо застосування норм цього Закону, є помилковим.

31. Суди встановили, що на час відкриття виконавчого провадження був чинним Закон України від 21 квітня 1999 року N 606-XIV "Про виконавче провадження". Однак, на час прийняття оскаржуваної постанови про стягнення виконавчого збору від 24 жовтня 2016 року набрав чинності Закон України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження".

32. На думку Великої Палати Верховного Суду, положення пункту 7 розділу XIII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" про те, що виконавчі дії, здійснення яких розпочато до набрання чинності цим Законом, завершуються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом, не поширюються на спірні правовідносини, оскільки виконавче провадження щодо виконання виконавчого листа N 464/11058/13-ц, виданого 01 жовтня 2014 року Сихівським районним судом м. Львова закінчено, а постанову від 24 жовтня 2016 року ВП N 48388641 про стягнення з боржника 431801,33 грн виконавчого збору виділено в окреме провадження.

33. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду не може погодитися з висновком апеляційного суду щодо непоширення на спірні правовідносини юрисдикції адміністративних судів.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

34. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 349 КАС (в чинній редакції) суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

35. Відповідно до частини першої статті 354 КАС (в чинній редакції) підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.

36. Ураховуючи наведене, ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку про наявність підстав для закриття провадження в адміністративній справі, а отже, наявні підстави для задоволення касаційної скарги та скасування судового рішення.

Висновки щодо розподілу судових витрат

37. За правилами частини шостої статті 139 КАС (в чинній редакції) якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.

38. Оскільки за результатами розгляду касаційної скарги Велика Палата Верховного Суду повернула справу на новий розгляд (для продовження розгляду), то немає підстав для зміни розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 345, 349, 353, 359 КАС (у чинній редакції), Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

2. Ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 22 травня 2017 року скасувати.

3. Справу за позовом ОСОБА_3 до Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області про визнання протиправною та скасування постанови направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач В.С. Князєв Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська
 

Share this post


Link to post
Share on other sites

И еще одно подобное постановление:

ПОСТАНОВА
Іменем України

14 листопада 2018 року

м. Київ

Справа N 906/515/17

Провадження N 12-246гс18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Бакуліної С.В.,

суддів Антонюк Н.О., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю.

розглянула в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Житомирській області (далі - ВПВР УДВС ГТУЮ у Житомирській області) на постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 4 липня 2018 року (головуючий Крейбух О.Г., судді Юрчук М.І., Огороднік К.М.) та ухвалу Господарського суду Житомирської області від 18 квітня 2018 року (суддя Сікорська Н.А.), прийняті за результатами розгляду скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Агро-Юніверсал" (далі - ТОВ "Агро-Юніверсал") на дії державного виконавця ВПВР УДВС ГТУЮ у Житомирській області, у справі Господарського суду Житомирської області N 906/515/17 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "АВІС" (далі - ТОВ "АВІС") до ТОВ "Агро-Юніверсал" про стягнення 4363401,85 грн.

1. Доводи учасників спору щодо скарги

1.1. Господарський суд Житомирської області рішенням від 29 серпня 2017 року стягнув з ТОВ "Агро-Юніверсал" на користь ТОВ "АВІС": 21402,65 грн пені; 22699,22 грн 3 % річних; 202252,34 грн інфляційних; 456000,00 грн штрафу за непоставку соняшнику до 1 січня 2017 року; 456000,00 грн штрафу за непоставку соняшнику до 1 травня 2017 року; 150396,96 грн штрафу за безпідставне використання посівного матеріалу; 59704,52 грн судового збору; 9122,02 грн витрат на оплату послуг адвоката.

1.2. На виконання рішення Господарського суду Житомирської області 18 грудня 2017 року видано наказ.

1.3. ТОВ "Агро-Юніверсал" звернулось до суду зі скаргою від 6 березня 2018 року на дії державного виконавця, в якій просило:

- визнати неправомірними дії державного виконавця ВПВР УДВС ГТУЮ у Житомирській області Сладь Т.П. у виконавчому провадженні N 55653031 щодо стягнення з ТОВ "Агро-Юніверсал" 137757,77 грн виконавчого збору;

- зобов'язати державного виконавця ВПВР УДВС ГТУЮ у Житомирській області Сладь Т.П. повернути ТОВ "Агро-Юніверсал" грошові кошти в розмірі 137757,77 грн.

1.4. На обґрунтування скарги скаржник посилається на те, що державний виконавець ВПВР УДВС ГТУЮ у Житомирській області Сладь Т.П. безпідставно виніс розпорядження N 55653031 про стягнення з ТОВ "Агро-Юніверсал" 137757,77 грн виконавчого збору, оскільки заходи з примусового виконання рішення у спосіб та в порядку, які встановлені Законом України від 2 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" (далі - Закон N 1404-VIII), державним виконавцем не вчинялись.

1.5. Заперечення проти скарги обґрунтовані посиланням на те, що виконавчий збір в обов'язковому порядку підлягав стягненню з ТОВ "Агро-Юніверсал", оскільки державний виконавець здійснив ряд заходів з примусового виконання рішення Господарського суду Житомирської області у справі N 906/515/17, а саме:

- виніс постанову про арешт коштів боржника від 6 лютого 2018 року;

- арештував нерухоме та рухоме майно скаржника, що підтверджується постановою про арешт майна боржника від 7 лютого 2018 року;

- у Публічному акціонерному товаристві "Комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк"), Публічному акціонерному товаристві "ОТП Банк" (далі - ПАТ "ОТП Банк") на підставі постанови про арешт коштів боржника від 6 лютого 2018 року було накладено арешт на кошти ТОВ "Агро-Юніверсал", які знаходяться на рахунках, відкритих у цих установах, у межах суми 1515335,48 грн.

2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

2.1. Господарський суд Житомирської області ухвалою від 18 квітня 2018 року, залишеною без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 4 липня 2018 року, скаргу ТОВ "Агро-Юніверсал" на дії державного виконавця задовольнив частково. Визнав незаконними дії державного виконавця ВПВР УДВС ГТУЮ у Житомирській області у виконавчому провадженні N 55653031 щодо стягнення з ТОВ "Агро-Юніверсал" 137757,77 грн виконавчого збору. У задоволенні решти вимог скарги суд відмовив.

2.2. Судові рішення мотивовано тим, що матеріали виконавчого провадження N 55653031 по виконанню наказу Господарського суду Житомирської області N 906/515/17 від 18 грудня 2017 року не містять доказів на підтвердження виконання судового рішення в примусовому порядку. Державним виконавцем не вчинялись будь-які виконавчі дії, спрямовані на примусове стягнення з боржника суми заборгованості. Навпаки, боржник у добровільному порядку погасив заборгованість перед стягувачем.

3. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів

3.1. Не погодившись із постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 4 липня 2018 року та ухвалою Господарського суду Житомирської області від 18 квітня 2018 року, ВПВР УДВС ГТУЮ у Житомирській області звернувся з касаційною скаргою до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, в якій просив скасувати зазначені судові рішення та закрити провадження за скаргою ТОВ "Агро-Юніверсал" від 6 березня 2018 року.

3.2. На обґрунтування касаційної скарги ВПВР УДВС ГТУЮ у Житомирській області зазначив, що спори у справах щодо оскарження постанов про стягнення виконавчого збору та витрат на проведення виконавчих дій, винесених державним виконавцем, є публічно-правовими та підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.

3.3. Оскільки ВПВР УДВС ГТУЮ у Житомирській області оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції, справа разом з касаційною скаргою була прийнята до розгляду Великою Палатою Верховного Суду.

4. Позиція Великої Палати Верховного Суду в справі

4.1. Відповідно до статті 339 ГПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права.

4.2. Частиною першою статті 340 ГПК України визначено, що скарга подається до суду, який розглянув справу як суд першої інстанції.

4.3. Натомість згідно з правилами адміністративного судочинства щодо особливостей провадження у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби, приватного виконавця за частиною першою статті 287 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду з позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

4.4. Крім загального порядку оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби, визначеного наведеними нормами процесуального законодавства, відповідні спеціальні норми встановлені Законом N 1404-VIII, згідно із частиною першою статті 74 якого рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.

4.5. Частиною другою статті 74 зазначеного Закону передбачено, що рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

4.6. З наведених норм права вбачається, що Законом N 1404-VIII установлено спеціальний порядок судового оскарження рішення, дії чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця щодо стягнення виконавчого збору та/або витрат на проведення виконавчих дій, згідно з яким відповідні спори відносяться до юрисдикції адміністративних судів та підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства.

4.7. Отже, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, розглянувши по суті скаргу ТОВ "Агро-Юніверсал" на дії державного виконавця ВПВР УДВС ГТУЮ у Житомирській області Сладь Т.П. щодо визнання неправомірними його дії у виконавчому провадженні N 55653031 про стягнення з ТОВ "Агро-Юніверсал" 137757,77 грн виконавчого збору, як суд, який видав виконавчий документ на виконання ухваленого ним судового рішення, не звернув уваги на те, що такий спір не підлягає розгляду в межах цієї справи за правилами господарського судочинства, тому припустився порушення відповідних норм процесуального права.

Аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 червня 2018 року у справі N 921/16/14-г/15.

4.8. Доводи відповідача про те, що така правова позиція Великої Палати Верховного Суду не підлягає застосуванню до спірних правовідносин, оскільки у справі N 921/16/14-г/15 скаржник оскаржував винесену державним виконавцем постанову про стягнення виконавчого збору, яка є самостійним виконавчим документом, тоді як у цій справі така постанова не виносилася взагалі, а виконавчий збір був стягнутий за розпорядженням державного виконавця, відхиляються Великою Палатою Верховного Суду, оскільки для визначення предметної юрисдикції вирішальне значення має суть оспорюваних дій, а не форма їх вираження.

4.9. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 175 і пункту 1 частини першої статті 231 ГПК України господарський суд відмовляє у відкритті провадження у справі, а відкрите провадження у справі підлягає закриттю, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.

4.10. Згідно з пунктом 5 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі чи залишити позов без розгляду у відповідній частині.

4.11. Відповідно до частини першої статті 313 ГПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з залишенням позову без розгляду або закриттям провадження у справі у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 226 та 231 цього Кодексу.

4.12. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необхідність задоволення касаційної скарги, скасування оскаржуваних судових рішень та закриття провадження за скаргою ТОВ "Агро-Юніверсал" на дії державного виконавця ВПВР УДВС ГТУЮ у Житомирській області.

4.13. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 8 Закону України "Про судовий збір" сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі закриття (припинення) провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв'язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях.

5. Висновок щодо застосування норм права

5.1. Відповідно до частини другої статті 74 Закону N 1404-VIII рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

5.2. Ураховуючи наведене, крім загального порядку оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби, визначеного нормами процесуального законодавства, Закон N 1404-VIII установлює спеціальний порядок судового оскарження рішення, дії чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця щодо стягнення виконавчого збору та/або витрат на проведення виконавчих дій, згідно з яким відповідні спори відносяться до юрисдикції адміністративних судів та підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства.

Керуючись статтями 300-302, 308, 313-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційну скаргу Відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Житомирській області задовольнити.

2. Постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 4 липня 2018 року та ухвалу Господарського суду Житомирської області від 18 квітня 2018 року у справі N 906/515/17 - скасувати.

3. Закрити провадження за скаргою б/н від 6 березня 2018 року Товариства з обмеженою відповідальністю "Агро-Юніверсал" на дії державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Житомирській області.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач С.В. Бакуліна Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Д.А. Гудима О.Б. Прокопенко В.І. Данішевська Л.І. Рогач О.С. Золотніков І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.М. Ситнік В.С. Князєв В.Ю. Уркевич

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      15 травня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 331/5054/15-ц
      Провадження N 14-164 цс 19
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді-доповідача Гудими Д.А.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі також - позивач) до Товариства з обмеженою відповідальністю "ДІЄСА" (далі також - відповідач) про стягнення коштів
      за касаційною скаргою відповідача на рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 13 березня 2017 року, ухвалене суддею Жуковою О.Є., та на постанову Апеляційного суду Запорізької області від 2 серпня 2018 року, ухвалену колегією суддів у складі Кримської О.М., Дашковської А.В. і Подліянової Г.С.
      Учасники справи:
      позивач: ОСОБА_1 (представник - адвокат Гришин Станіслав Володимирович);
      відповідач: Товариство з обмеженою відповідальністю "Дієса" (представник - адвокат Білека Юрій Іванович).
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. 22 липня 2015 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог просив стягнути з відповідача 708 335,74 грн за придбаний товар, інфляційні втрати в розмірі 55 250,19 грн і 3 % річних у розмірі 14 613,06 грн.
      2. Позов мотивував такими обставинами:
      2.1. У період з 14 до 31 березня 2015 року включно позивач замовив і купив у відповідача через магазин " Ельдорадо ", розташований за адресою: м. Запоріжжя, проспект Леніна (Соборний), 53 (далі - магазин), пральні машини у кількості 89 штук (далі - товар) вартістю 708 335,74 грн. яку сплатив готівкою.
      2.2. Відповідач не виконав обов'язок передати товар, який придбав позивач.
      2.3. 30 квітня 2015 року позивач звернувся до відповідача з грошовою вимогою, яку той проігнорував, товар не передав, а отримані гроші не повернув.
      Короткий зміст рішень суду, ухвалених під час первинного розгляду справи
      3. 26 лютого 2016 року Жовтневий районний суд м. Запоріжжя ухвалив рішення, яким позовні вимоги задовольнив повністю.
      4. 7 квітня 2016 року Апеляційний суд Запорізької області ухвалою залишив без змін рішення суду першої інстанції.
      5. 2 листопада 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою скасував вказані судові рішення, а справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції. Мотивував ухвалу тим, що суди першої й апеляційної інстанцій не встановили характер спірних правовідносин, норми матеріального права, які слід застосувати; не перевірили доводи відповідача про те, що, купуючи товар, позивач діяв не як фізична особа, а як підприємець; не надали належної правової оцінки договору N 15/839, який позивач 23 лютого 2015 року уклав з відповідачем як фізична особа-підприємець; дійшли передчасного висновку про розгляд справи за правилами цивільного судочинства.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      6. 13 березня 2017 року Жовтневий районний суд м. Запоріжжя ухвалив рішення, яким задовольнив позовні вимоги: стягнув з відповідача на користь позивача 708 335,74 грн. інфляційні втрати у розмірі 55 250,19 грн і 3 % річних у розмірі 14 613,06 грн.
      7. Під час нового розгляду справи суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність у сторін господарсько-правового зобов'язання з огляду на таке:
      7.1. Позивач придбав товар не на виконання договору N 15/839 від 23 лютого 2015 року, який має ознаки договору поставки.
      7.2. Відповідач не надав жодних заявок, рахунків-фактур, товарно-супровідних документів, актів звірок взаєморозрахунків, видаткових накладних, повідомлень про настання обставин непереборної сили, специфікацій чи інших документів, що відповідають предмету позовних вимог, оскільки у нього таких документів немає.
      7.3. З огляду на відсутність будь-яких елементів господарсько-правового зобов'язання на спірні відносини поширюються приписи Закону України "Про захист справ споживачів".
      7.4. Грошова вимога, яку позивач додав до позовної заяви, не відповідає ознакам належного доказу в розумінні статті 58 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи у суді першої інстанції, оскільки у цій вимозі немає інформації щодо предмета доказування.
      7.5. Квитанції, які позивач додав до позовної заяви, підтверджують факт готівкового розрахунку між сторонами, тоді як у господарських зобов'язаннях оплата має бути у безготівковій формі.
      7.6. Згідно з фіскальними чеками 25 березня 2015 року сума готівкового розрахунку між позивачем і відповідачем становила 162 356,78 грн. а 26 березня 2015 року - 164 027,78 грн. Якби позивач оплатив 162 356,78 грн і 164 027,78 грн протягом одного дня саме як фізична особа-підприємець, то це означало би, що відповідач має нести адміністративну відповідальність за перевищення меж готівкового розрахунку з фізичною особою-підприємцем за статтею 163-15 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Однак у матеріалах справи немає постанови про притягнення посадових осіб відповідача до адміністративної відповідальності за перевищення суми готівкових розрахунків з позивачем як з фізичною особою-підприємцем.
      7.7. Проведення сторонами готівкового розрахунку на суму, що значно перевищує 10 000 грн протягом доби, свідчить, що позивач придбав товар як фізична особа, а не фізична особа-підприємець.
      7.8. Торгівельний об'єкт, розташований за адресою: м. Запоріжжя, проспект Леніна (Соборний), 53, не є товарним складом або магазин-складом, тобто він не призначений для оптової торгівлі. А тому правовідносини сторін засновані на договорах роздрібної купівлі-продажу побутової техніки. Роздрібна купівля-продаж виключає будь-яку господарську діяльність зі сторони позивача, оскільки він є кінцевим споживачем продукції як фізична особа.
      7.9. Факт реєстрації позивача як суб'єкта підприємницької діяльності не обмежує його право бути споживачем, якщо купівля товару має ознаки цивільно-правового договору.
      8. Наявність підстав для задоволення позову суд обґрунтував так:
      8.1. Свідки ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 і допитаний як свідок позивач, підтвердили факт придбання позивачем у березні 2015 року товару в магазині шляхом оплати готівкою.
      8.2. Наданий відповідачем відеозапис не є належним доказом на підтвердження відсутності факту оплати позивачем товару, оскільки у деяких записах неможливо встановити час, дату та місце їх здійснення.
      8.3. Виявлення у квітні 2015 року в магазині нестачі коштів на суму 794 160,63 грн. а також звернення відповідача із заявою до прокуратури щодо вчинення керівництвом цього магазину шахрайських дій не є підставою для відмови у задоволенні позову, оскільки споживач не несе відповідальності за дії матеріально-відповідальних працівників відповідача. Останній має право у спосіб, встановлений чинним законодавством, стягнути з винних осіб кошти, нестачу яких він виявив.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      9. 2 серпня 2018 року Апеляційний суд Запорізької області ухвалив постанову, якою залишив рішення суду першої інстанції без змін.
      10. Мотивував постанову так:
      10.1. Відповідач не надав жодних заявок, рахунків-фактур, товарно-супровідних документів, актів звірок взаєморозрахунків, видаткових накладних, повідомлень про настання обставин непереборної сили, специфікацій чи інших документів, що відповідають предмету позовних вимог та визначені умовами договору N 15/839 від 23 лютого 2015 року як обов'язкові під час виконання вказаного договору. Тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що спірні відносини сторін виникли поза межами зазначеного договору та на підставі Закону України "Про захист прав споживачів".
      10.2. У матеріалах справи відсутні відомості про те, що позивач придбав товар з метою здійснення підприємницької діяльності.
      10.3. Наявність в особи статусу підприємця не обмежує її цивільну право- та дієздатність як фізичної особи.
      10.4. Позивач придбав товар у роздрібному магазині за готівку.
      10.5. Претензія фізичної особи-підприємця ОСОБА_1. від 24 квітня 2015 року та грошова вимога фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 від 25 червня 2015 року не підтверджують існування у сторін господарських відносин щодо товару. Таким підтвердженням можуть бути первинні документи.
      10.6. Доводи апелянта про те, що господарські відносини відповідача та фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 існували більше трьох років (до моменту подання позову), і впродовж них позивач придбав у відповідача товари на суму понад 25 млн. грн. не є підставою вважати, що товар, якого стосується цей спір, позивач придбав як фізична особа-підприємець.
      10.7. У матеріалах справи немає первинних документів, які свідчили би про передання товару позивачеві.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      11. 7 серпня 2018 року відповідач подав касаційну скаргу. Просить скасувати рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 13 березня 2017 року та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 2 серпня 2018 року й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.
      Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції
      12. 20 серпня 2018 року Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду ухвалою зупинив виконання рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 13 березня 2017 року до закінчення касаційного провадження у справі.
      13. 20 березня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      14. Мотивував ухвалу тим, що відповідач оскаржує рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 13 березня 2017 року та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 2 серпня 2018 року, зокрема, з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1.1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      15. Відповідач обґрунтовує касаційну скаргу так:
      15.1. З 2001 року позивач зареєстрований як фізична особа-підприємецьі регулярно здійснював діяльність з оптового та роздрібного продажу електропобутової техніки через низку торговельних точок.
      15.2. Протягом усього періоду співпраці фізична особа-підприємець ОСОБА_1 придбав у відповідача товари на суму понад 25 млн. грн.
      15.3. Суди першої й апеляційної інстанцій не оцінили докази у справі, а саме: претензію фізичної особи-підприємця ОСОБА_1. N б/н від 24 квітня 2015 року; претензію фізичної особи-підприємця ОСОБА_1. N б/н від 25 червня 2015 року; договір N 15/839 від 23 лютого 2015 року; видаткові та товарно-транспортні накладні, які є у матеріалах справи; адвокатський запит адвоката Яценка Д.В. від 25 квітня 2015 року N 20/04/2015; обставини придбання позивачем товару як споживачем у розумінні пункту 22 статті 1 Закону України "Про захист прав споживачів"; документальне оформлення передання товару від продавця (магазину) до споживача відповідно до чинних правил продажу; матеріали кримінального провадження N 12015080020001178.
      15.4. Претензії від 24 квітня 2015 року та від 25 червня 2016 року, а також фіскальні чеки підтверджують системність практики придбання фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 товарів у відповідача дрібним оптом за готівку на підставі фіскальних чеків. А тому суди розглянули справу з порушенням правил юрисдикції.
      15.5. Суди першої й апеляційної інстанцій не зазначили, для яких особистих потреб позивач придбав товар.
      15.6. Відповідач повністю виконав зобов'язання перед позивачем.
      15.7. Досудове розслідування у кримінальному провадженні N 1201500020001178 встановило, що старший касир ОСОБА_2 надавала незаконні вказівки на видання товару без фактичної оплати, зокрема, фізичній особі-підприємцюОСОБА_1. Обґрунтовує висновком експерта Дніпропетровського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ України N 6/11.1/1309 від 15 вересня 2016 року.
      (1.2) Позиції інших учасників справи
      16. 4 січня 2019 року позивач подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить рішення судів першої й апеляційної інстанцій залишити без змін.
      17. Мотивував відзив так:
      17.1. Відповідач не довів обставини, зазначені у касаційній скарзі. Так, сторони проводили розрахунки, форма яких неприпустима для господарсько-правових зобов'язань, що, на думку позивача, підтверджує цивільно-правовий характер спору.
      17.2. Суди першої й апеляційної інстанцій повністю виконали сформульовані в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 листопада 2016 рокувказівки, встановили дійсний суб'єктний склад правовідносин, а також правильно оцінили договір N 15/839 від 23 лютого 2015 року.
      17.3. Суди не встановили, а відповідач не довів, що позивач мав намір використовувати товар для підприємницьких цілей.
      17.4. Обвинувальний акт щодо ОСОБА_2 не є допустимим доказом у цивільній справі, оскільки вину у вчиненні кримінального правопорушення підтверджує лише обвинувальний вирок суду, який набрав законної сили, а такого вироку щодо вказаної особи нема.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо юрисдикції суду
      18. Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15).
      19. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.
      20. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу (далі - ГПК) України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів.
      21. Відповідно до частин першої та другої статті 1 ГПК України у зазначеній редакції підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності.
      22. Позивачами є підприємства та організації, зазначені у статті 1 ГПК України у вказаній редакції, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є юридичні особи та у випадках, передбачених цим кодексом, - фізичні особи, яким пред'явлено позовну вимогу (частини друга та третя статті 21 ГПК України).
      23. Отже, на момент звернення до суду сторонами у господарському процесі за загальним правилом могли бути юридичні особи та фізичні особи-підприємці.Фізичні особи, які не є суб'єктами підприємницької діяльності, мали право бути позивачами у господарському суді лише у випадках, передбачених законодавчими актами України.
      24. Частина друга статті 55 Господарського кодексу (далі -ГК) України визначає суб'єктами господарювання: 1) господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку; 2) громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які здійснюють господарську діяльність і зареєстровані відповідно до закону як підприємці.
      25. Згідно з частиною першою статті 128 ГК України громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього кодексу.
      26. У справі, яка розглядається, позивач звернувся з позовом, в якому просив стягнути з відповідача кошти через невиконання останнім зобов'язання за договором купівлі-продажу.
      27. Передаючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, касаційний суд вважав, що суди попередніх інстанцій дійшли передчасного висновку про розгляд цього спору за правилами цивільного судочинства, не оцінивши належно докази, зокрема, договір N 15/839 від 23 лютого 2015 року, який уклали позивач як фізична особа-підприємець і відповідач. Крім того, суд касаційної інстанції вказав, що суди не перевірили доводи відповідача про те, що, купуючи товар, позивач діяв не як фізична особа, а як фізична особа-підприємець.
      28. Під час нового розгляду справи суди першої й апеляційної інстанцій встановили:
      28.1. Позивач придбав у відповідача товар на суму 708 335,74 грн через магазин роздрібної торгівлі, що не є товарним складом чи магазин-складом.
      28.2. Позивач оплатив товар готівкою через касу відповідача, а останній видав позивачеві розрахункові документи (фіскальні чеки) на підтвердження факту оплати. Вказане підтверджують документальні докази, а також свідки ОСОБА_5, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 і допитаний у судовому засіданні як свідок позивач.
      28.3. 30 квітня 2015 року позивач як фізична особа згідно із Законом України "Про захист прав споживачів" звернувся до відповідача з грошовою вимогою на суму 708 335,74 грн. яку останній не задовольнив.
      28.4. Відповідач не надав заявок, рахунків-фактур, товарно-супровідних документів, актів звірок взаєморозрахунків, видаткових накладних, повідомлень про настання обставин непереборної сили, специфікацій чи інших документів, що визначені обов'язковими згідно з пунктами 2.1.3, 2.3.1, 2.3.3, 2.3.8, 3.1, 4.3, 6.2 договору N 15/839 від 23 лютого 2015 року, який відповідач уклав з позивачем як з фізичною особою-підприємцем. Представник відповідача на судовому засіданні не заперечував, що зазначені документи у відповідача відсутні.
      28.5. Грошову вимогу, датовану 25 червня 2015 року, фізична особа-підприємець ОСОБА_1 не підписав, а зміст цієї вимоги не стосується предмета спору.
      29. Частина третя статті 175 ГК України передбачає, що зобов'язання майнового характеру, які виникають між суб'єктами господарювання та негосподарюючими суб'єктами-громадянами, не є господарськими та регулюються іншими актами законодавства.
      30. Суди не встановили, що спірні правовідносини пов'язані зі здійсненням позивачем господарської діяльності, і що саме у цих відносинах позивач діяв як фізична особа-підприємець, як і не встановили обставини придбання чи фактичного використання позивачем товару для здійснення господарської діяльності.
      31. З урахуванням встановлених фактичних обставин справи суди першої й апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що позивач придбав товар як споживач, а не на виконання договору N 15/839 від 23 лютого 2015 року, який він з відповідачем укладав як фізична особа-підприємець.
      32. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що наявність статусу підприємця не свідчить про те, що з моменту державної реєстрації фізичної особи-підприємця така особа виступає як підприємець у всіх правовідносинах (див. висновки, сформульовані у постановах від 14 березня 2018 року у справі N 2-7615/10, від 5 червня 2018 року у справі N 522/7909/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі N 216/181/16-ц). Змістовно близьких висновків дійшли суди першої й апеляційної інстанцій у цій справі.
      33. Отже, той факт, що позивач і відповідач мають фінансово-господарські відносини, зокрема, за договором N 15/839 від 23 лютого 2015 року, який суди дослідили, не може свідчити про те, що позивач придбав товар саме як фізична особа-підприємець і для зайняття підприємницькою діяльністю.
      34. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду не погоджується з викладеними у касаційній скарзі доводами відповідача щодо наявності підстав для розгляду справи за правилами господарського судочинства. Крім того, необґрунтованими є і доводи касаційної скарги про те, що суди першої й апеляційної інстанцій не виконали вказівки касаційного суду під час нового розгляду справи.Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що, вирішуючи питання про юрисдикцію суду у цій справі, суди встановили правовий статус позивача у спірних правовідносинах, визначилися з характером цих відносин і надали оцінку доказам, на необхідність належного дослідження яких вказав суд касаційної інстанції.
      (1.2) Щодо суті спору
      35. Відповідно до статті 655 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
      36. Продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу (частина перша статті 662 ЦК України).
      37. Стаття 663 ЦК України передбачає, що продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього кодексу.
      38. Відповідно до частини другої статті 530 ЦК України, якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
      39. Згідно з частиною першою статті 665 ЦК України у разі відмови продавця передати проданий товар покупець має право відмовитися від договору купівлі-продажу.
      40. Якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати (частина друга статті 693 ЦК України).
      41. Відповідно до частин першої і третьої статті 698 ЦК України за договором роздрібної купівлі-продажу продавець, який здійснює підприємницьку діяльність з продажу товару, зобов'язується передати покупцеві товар, що звичайно призначається для особистого, домашнього або іншого використання, не пов'язаного з підприємницькою діяльністю, а покупець зобов'язується прийняти товар і оплатити його. До відносин за договором роздрібної купівлі-продажу з участю покупця-фізичної особи, не врегульованих цим кодексом, застосовується законодавство про захист прав споживачів.
      42. Отже, у законодавстві України щодо регулювання договору роздрібної купівлі-продажу встановлений пріоритет ЦК України перед актами законодавства про захист прав споживачів (див. постанову Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2018 року у справі N 362/2159/15-ц).
      43. У пункті 7 статті 1 Закону України "Про захист прав споживачів" передбачено, що договір - це усний чи письмовий правочин між споживачем і продавцем (виконавцем) про якість, терміни, ціну та інші умови, за яких реалізується продукція. Підтвердження вчинення усного правочину оформляється квитанцією, товарним чи касовим чеком, квитком, талоном або іншими документами.
      44. Суди першої й апеляційної інстанцій на підставі наявних у матеріалах справи фіскальних чеків та інших документів встановили, що у сторін виникли зобов'язальні правовідносини: позивач оплатив вартість товару готівкою, а відповідач товар позивачеві не передав.
      45. Суди оцінили електронні накладні відповідача на внутрішнє переміщення товарів, вказавши, що ці документи не відповідають вимогам законодавства щодо форми їх складення, оскільки у них відсутня інформація, передбачена у наказі Міністерства статистики України від 21 червня 1996 року N 1193 "Про затвердження типових форм первинних облікових документів з обліку сировини та матеріалів". Зазначені накладні про переміщення товарів із основного складу на проміжний склад (кросс-док), а далі з проміжного складу (кросс-доку) на склад магазинів не підтвердили факт передання товару позивачеві. Суди встановили відсутність первинних документів, на підставі яких цей факт можна би було встановити.
      46. З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про наявність підстав для задоволення позову про стягнення з відповідача вартості оплаченого позивачем товару.
      47. Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
      48. Оскільки відповідач не виконав зобов'язання з передання товару позивачеві та не повернув на вимогу позивача сплачену останнім вартість товару, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про задоволення позову і в частині стягнення з відповідача боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції та трьох процентів річних.
      49. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
      50. Отже, з огляду на вказаний припис Велика Палата Верховного Суду вважає неприйнятними доводи касаційної скарги щодо неналежного встановлення судами обставин справи та відхиляє доводи відповідача, спрямовані на переоцінку доказів.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      51. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення (пункт 1 частини першої статті 409 ЦПК України).
      52. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 410 ЦПК України).
      53. Враховуючи наведені вище висновки, Велика Палата Верховного Суду, що рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 13 березня 2017 року та постанова Апеляційного суду Запорізької області від 2 серпня 2018 року ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права. А тому їх слід залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
      54. Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскарженого судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).
      55. Враховуючи наведений припис, Велика Палата Верховного Суду поновлює виконання рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 13 березня 2017 року, виконання якого зупинив Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду згідно з ухвалою від 20 серпня 2018 року.
      (2.2) Щодо судових витрат
      56. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на відповідача.
      Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, частиною першою статті 410, статтями 416, 418, 419, частиною третьою статті 436 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ДІЄСА" залишити без задоволення.
      2. Рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 13 березня 2017 року та постанову Апеляційного суду Запорізької області від 2 серпня 2018 року залишити без змін.
      3. Поновити виконання рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 13 березня 2017 року.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
      Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач О.С. Золотніков І.В. Саприкіна В.С. Князєв О.М. Ситнік Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      14 травня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 910/16979/17
      Провадження N 12-260гс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Бакуліної С.В.,
      суддів Антонюк Н.О., Британчука В.В., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      за участю:
      секретаря судового засідання Федорченка В.М.,
      позивача Компанії Тровелко Холдінгз Лімітед (представник адвокат Бережний Д.С.),
      відповідачів Національного банку України (представник Ходюк О.Я.), Акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" (представники адвокати Лазовський О.В. та Бауліна В.О.),
      розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Компанії Тровелко Холдінгз Лімітед на постанову Київського апеляційного господарського суду від 16 серпня 2018 року (головуючий Пашкіна С.А., судді Калатай Н.Ф., Сітайло Л.Г.,) у справі N 910/16979/17 за позовом Компанії Тровелко Холдінгз Лімітед до Національного банку України (далі НБУ) та Акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" (попередні назви Закрите акціонерне товариство "Комерційний банк "Приватбанк", пізніше Публічне акціонерне товариство "Комерційний банк "Приватбанк", далі АТ "КБ "Приватбанк"), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача Міністерства фінансів України, про визнання бездіяльності незаконною та зобов'язання вчинити дії.
      1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень
      1.1. Компанія Тровелко Холдінгз Лімітед звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом до НБУ та АТ "КБ "Приватбанк" про:
      - визнання незаконною бездіяльності НБУ щодо неприйняття від АТ "КБ "Приватбанк" виконання зобов'язання (погашення заборгованості) за кредитним договором від 3 березня 2009 року N 19 (далі кредитний договір), укладеним між НБУ і АТ "КБ "Приватбанк";
      - зобов'язання АТ "КБ "Приватбанк" виконати зобов'язання (погасити заборгованість) за кредитним договором шляхом перерахування на банківський рахунок НБУ грошових коштів у повній сумі заборгованості;
      - зобов'язання НБУ прийняти від АТ "КБ "Приватбанк" виконання зобов'язання (погашення заборгованості) за кредитним договором шляхом зарахування грошових коштів у повній сумі заборгованості на власний рахунок.
      1.2. Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначає про незаконну бездіяльність НБУ, яка виразилася у неприйнятті від АТ "КБ "Приватбанк" виконання зобов'язань (погашення заборгованості) за кредитним договором, укладеним між відповідачами, за якими Компанія Тровелко Холдінгз Лімітед є майновим поручителем згідно іпотечного договору від 30 травня 2014 року N 38 (далі іпотечний договір). Такі дії відповідачів, за твердженням позивача, порушують його право власності на предмет іпотеки. Позивач указує, що на рахунку АТ "КБ "Приватбанк" було достатньо грошових коштів для задоволення НБУ своїх вимог за кредитним договором, однак останній, незважаючи на приписи статті 73 Закону України "Про Національний банк України", пункти 43, 44 Технічного порядку проведення операцій з надання Національним банком України стабілізаційних кредитів банкам України, затвердженого постановою Правління НБУ від 31 березня 2016 року N 220, не вчинив дій щодо безспірного списання грошових коштів з рахунку АТ "КБ "Приватбанк", необхідних для погашення заборгованості за указаним договором.
      1.3. Заперечення проти позову обґрунтовані відсутністю порушених прав та інтересів позивача як іпотекодавця, які підлягають судовому захисту, що унеможливлює задоволення його позову. Відповідачі зазначають про безпідставне посилання позивача на положення частини другої статті 386 Цивільного кодексу України (далі ЦК України), оскільки звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника визначено статтею 346 цього Кодексу і є законною підставою для припинення права власності іпотекодавця на передане в іпотеку майно.
      2. Фактичні обставини справи, встановлені судами
      2.1. 3 березня 2009 року між НБУ, як кредитором, та АТ "КБ "Приватбанк", як позичальником, укладено кредитний договір.
      2.2. Протягом 2009-2016 років сторонами неодноразово укладалися додаткові договори N N 1-81 до кредитного договору, якими, зокрема, змінювалися загальний розмір кредиту, процентна ставка, графіки погашення кредитної заборгованості, тощо.
      2.3. Відповідно до пункту 1.2 кредитного договору, з урахуванням внесених до нього змін, за цим кредитним договором кредитор надає позичальнику кредит на загальну суму 7714900000,00 грн на строк з 3 березня 2009 року по 23 грудня 2016 року.
      2.4. Пунктом 1.4 кредитного договору визначено, що в якості забезпечення позичальником виконання всіх зобов'язань щодо повернення кредиту, сплати процентів, штрафних санкцій, а також інших витрат на здійснення забезпечення заставою вимоги кредитор укладає з позичальником та/або майновими поручителями іпотечні договори, предметом іпотеки за якими є об'єкти нерухомого майна, що належать на праві власності позичальнику (і/або майновим поручителям), договори застави (іпотеки), предметом застави (іпотеки) за якими є інше ніж нерухомість високоліквідне забезпечення, а також договори застави майнових прав, предметом застави за якими є майнові права за наданими позичальником кредитами, у тому числі такі, що забезпечені нерухомістю і земельними ділянками.
      2.5. На виконання умов кредитного договору НБУ надав АТ "КБ "Приватбанк" кредитні кошти, а АТ "КБ "Приватбанк" частково повернув такі кошти та сплачував за їх користування проценти, що підтверджується наявними в матеріалах справи банківською випискою, оборотно-сальдовою відомістю та платіжними дорученнями за кредитним договором.
      2.6. В якості забезпечення виконання грошового зобов'язання за кредитним договором, 30 травня 2014 року між НБУ (іпотекодержатель) та Компанією Тровелко Холдінгз Лімітед, юридичною особою за законодавством Республіки Кіпр (іпотекодавець), укладено та нотаріально посвідчено іпотечний договір, згідно з пунктом 1 якого цей договір забезпечує вимоги іпотекодержателя, що випливають з кредитного договору, із майбутніми змінами та доповненнями, або новаціями, у тому числі, які збільшують розмір основного зобов'язання за ним та продовжують строк користування кредитом, укладеного між іпотекодержателем та АТ "КБ "Приватбанк".
      2.7. Відповідно до пункту 5 іпотечного договору в забезпечення виконання АТ "КБ "Приватбанк" зобов'язань за кредитним договором іпотекодавець надав в іпотеку належне йому на праві власності нерухоме майно згідно опису, що міститься в додатку 1 до договору.
      2.8. За змістом пункту 15.8 іпотечного договору з метою задоволення своїх вимог іпотекодержатель має право:
      - звернути стягнення на предмет іпотеки у випадку, якщо в момент настання термінів виконання зобов'язань, передбачених кредитним договором, вони не будуть виконані;
      - звернути стягнення на предмет іпотеки незалежно від настання термінів виконання якого-небудь із зобов'язань за кредитним договором у випадках: порушення АТ "КБ "Приватбанк" зобов'язань, передбачених кредитним договором; порушення іпотекодавцем правил про заміну предмету іпотеки; порушення іпотекодавцем зобов'язань за цим договором; виявлення іпотекодержателем погіршення стану предмету іпотеки, або зменшення вартості предмету іпотеки понад нормального фізичного зносу, або фактичної часткової відсутності предмету іпотеки; встановлення невідповідності дійсності відомостей, що містяться в кредитному договорі або в цьому договорі; невиконання вимог пункту 17.1 цього договору; порушення господарським судом справи про відновлення платоспроможності іпотекодавця або визнання його банкрутом, чи про визнання недійсним його установчих документів, чи про скасування його державної реєстрації; прийняття власником або компетентним органом рішення про ліквідацію іпотекодавця; ліквідації юридичної особи іпотекодавця.
      2.9. 19 серпня 2017 року НБУ звернувся до Компанії Тровелко Холдінгз Лімітед з вимогою N 41-0009/57931 щодо усунення порушень за кредитним договором, відповідно до якої вимагав сплати заборгованість за кредитним договором в загальній сумі 4406807568,50 грн у тридцятиденний строк та повідомив, що у випадку невиконання цих вимог він буде змушений звернути стягнення на передане в іпотеку майно з метою погашення заборгованості за кредитним договором в примусовому порядку.
      2.10. Як зазначає позивач, зазначені вище обставини свідчать про умисну бездіяльність НБУ щодо небажання прийняти від боржника (АТ "КБ "Приватбанк") належне виконання зобов'язань за кредитним договором, що у свою чергу порушує права позивача як майнового поручителя за іпотечним договором, оскільки за наявності в боржника грошових коштів для погашення заборгованості він зобов'язаний виконати своє грошове зобов'язання, невиконання якого призводить до прострочення та збільшення загальної суми заборгованості, що унеможливить виконання такого зобов'язання у майбутньому самим боржником і майновим поручителем та фактично призведе до втрати позивачем права власності на предмет іпотеки.
      3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      3.1. Господарський суд міста Києва рішенням від 21 листопада 2017 року позов задовольнив частково.
      3.2. Зобов'язав АТ "КБ "Приватбанк" погасити заборгованість за кредитним договором шляхом перерахування на банківський рахунок НБУ грошових коштів у повній сумі заборгованості. В іншій частині позову відмовив. Стягнув з АТ "КБ "Приватбанк" на користь Компанії Тровелко Холдінгз Лімітед судовий збір у розмірі 1600,00 грн.
      3.3. Частково задовольняючи позовні вимоги, місцевий господарський суд виходив з того, що наявними в матеріалах справи доказами підтверджуються обставини, які свідчать про невиконання АТ "КБ "Приватбанк" основного зобов'язання перед НБУ за кредитним договором з підстав утрати останнім інтересу у виконанні зобов'язання саме боржником, оскільки НБУ може здійснити погашення заборгованості за виданим кредитом за рахунок майна, переданого в іпотеку незалежно від можливості АТ "КБ "Приватбанк" погасити такий кредит. Суд першої інстанції зазначив, що з огляду на встановлені обставини, які свідчать про можливість виконання АТ "КБ "Приватбанк" основного зобов'язання перед НБУ, проте неприйняття останнім такого виконання та невчинення жодних дій на стягнення коштів з банку, цілком обґрунтованим є звернення Компанії Тровелко Холдінгз Лімітед з позовом до суду з метою недопущення зменшення його майнового блага та недопущення втрати права власності на передане в іпотеку майно, яким було забезпечено виконання банком основного зобов'язання.
      3.4. Київський апеляційний господарський суд постановою від 16 серпня 2018 року скасував рішення Господарського суду міста Києва від 21 листопада 2017 року. Постановив нове рішення, яким відмовив у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
      3.5. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний господарський суд виходив з того, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів вчинення НБУ дій, які свідчать про перешкоджання АТ "КБ "Приватбанк" виконання його обов'язку щодо погашення заборгованості за кредитним договором, оскільки судом установлено, що боржником частково сплачується, а НБУ приймається сплата заборгованості за кредитним договором. Крім того, суд апеляційної інстанції зазначив, що позивач добровільно обмежив своє право власності на предмет іпотеки у встановлений чинним законодавством спосіб, у зв'язку з чим можливість звернення стягнення на передане в іпотеку майно не може порушити його права власності.
      4. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів
      4.1. Не погодившись із постановою Київського апеляційного господарського суду від 16 серпня 2018 року, Компанія Тровелко Холдінгз Лімітед звернулася з касаційною скаргою до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, в якій просило скасувати зазначену постанову, натомість залишити в силі рішення Господарського суду міста Києва від 21 листопада 2017 року.
      4.2. Обґрунтовуючи касаційну скаргу Компанія Тровелко Холдінгз Лімітед зазначила, що:
      - обставини, які стали підставою для подання позову у цій справі, відносяться до суб'єктної та предметної юрисдикції адміністративних, а не господарських судів, оскільки пов'язані із вчиненням та/або невчиненням дій (бездіяльністю) НБУ як суб'єктом владних повноважень, який регулює діяльність комерційних банків в Україні, у тому числі шляхом надання стабілізаційних кредитів;
      - апеляційний господарський суд безпідставно не врахував наявності обґрунтованого ризику порушення права власності позивача, який має місце внаслідок узгодженої недобросовісної поведінки сторін кредитного договору щодо навмисного невиконання умов цього договору з метою звернення стягнення на майно позивача;
      - оскільки строк виконання зобов'язань за кредитним договором сплив і відповідно до наявних у матеріалах справи доказів на рахунках боржника у НБУ знаходиться достатньо коштів для погашення боргу, НБУ мав би надіслати вимогу АТ "КБ "Приватбанк" про необхідність сплати простроченої заборгованості за кредитним договором та за результатами невиконання такої вимоги списати у безспірному порядку суму заборгованості в повному обсязі з рахунків АТ "КБ "Приватбанк" відповідно до статті 73 Закону України "Про Національний банк України";
      - прострочення АТ "КБ "Приватбанк" (за наявності достатніх коштів для погашення), яке може мати наслідком звернення стягнення на майно позивача, є втручанням у право останнього на мирне володіння майном, оскільки ризик втрати майна внаслідок умисних дій зі сторони боржника та кредитора не вбачається ані із загальних положень законодавства, ані із умов іпотечного договору.
      5. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі
      5.1. Оскільки Компанія Тровелко Холдінгз Лімітедоскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної та суб'єктної юрисдикції, справа разом з касаційною скаргою була прийнята до розгляду Великою Палатою Верховного Суду.
      Щодо порушення права власності позивача на предмет іпотеки невиконанням відповідачами зобовязань за кредитним договором
      5.2. Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
      5.3. У силу приписів статті 1 Господарського процесуального кодексу України (далі ГПК України) у редакції, чинній на час подання позову, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
      5.4. Згідно зі статтею 2 цього ж Кодексу господарський суд порушує провадження у справі за позовами, зокрема, підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.
      5.5. Порушенням вважається такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
      5.6. Таким чином правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні способом встановленим для захисту права та інтересу, внаслідок чого право або інтерес будуть імперативно відновлені.
      5.7. Позивач зазначає, що він звернувся із цим позовом з метою захисту права власності на предмет іпотеки превентивним способом (про вчинення відповідачами певних дій, спрямованих на виконання зобов'язань за укладеним ними кредитним договором), встановленим частиною другою статті 386 ЦК України.
      5.8. Відповідно до частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
      5.9. Згідно із частиною другою статті 386 ЦК України власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
      5.10. Для захисту права власності особи в порядку частини другої статті 386 ЦК України суд повинен установити наявність реальної можливості порушення вказаного права в майбутньому внаслідок протиправного впливу іншої особи.
      5.11. Загальне правило щодо набуття права звернення стягнення на передане в іпотеку майно законодавчо закріплено як можливість іпотекодержателя у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому Законом України "Про іпотеку".
      5.12. Відповідно до статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.
      5.13. Згідно зі статтею 589 ЦК України у разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв'язку з пред'явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором.
      5.14. Відповідно до статті 33 Закону України "Про іпотеку" у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
      5.15. Крім того, статтею 346 ЦК України однією з підстав припинення права власності визначено звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника.
      5.16. Отже в силу зазначеного зобов'язання іпотекодержатель має право ініціювати звернення стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку, з посиланням на обставини щодо невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання, або у позасудовому порядку, внаслідок чого право власності іпотекодавця на майно може бути припинено в порядку, встановленому Законом України "Про іпотеку".
      5.17. Тому встановлене законом право іпотекодержателя за умови доведення певних обставин отримати задоволення за рахунок переданого в іпотеку майна не може бути кваліфіковано як протиправний вплив іпотекодержателя на права майнового поручителя, що виключає застосування до правовідносин сторін положень частини другої статті 386 ЦК України, якою унормовано засади захисту права власності саме від порушення.
      5.18. Оскільки укладаючи іпотечний договір, його сторони діяли у порядку та у спосіб, установлені статтями 3, 6, 11 ЦК України, дії іпотекодержателя, спрямовані на реалізацію ним своїх прав, що виникають внаслідок невиконання зобов'язання, забезпеченого іпотекою, не можуть визначатися як порушення прав майнового поручителя щодо переданого в іпотеку майна.
      5.19. Викладене є підставою для висновку, що у позивача відсутнє право вимоги до відповідачів на підставі норми частини другої статті 386 ЦК України.
      Щодо позовних вимог про визнання незаконною бездіяльності НБУ стосовно неприйняття від АТ "КБ "Приватбанк" виконання зобов'язання (погашення заборгованості) за кредитним договором
      5.20. За змістом положень статей 1, 2 ГПК України, у редакції, чинній на час подання позову, правом на пред'явлення позову до господарського суду наділені, зокрема, юридичні особи, а суд шляхом вчинення провадження у справах здійснює захист осіб, права і охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються.
      5.21. Встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.
      5.22. Розпорядження своїм правом на захист є засадничим принципом цивільного законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.
      5.23. Положеннями статті 20 Господарського кодексу України та статті 16 ЦК України визначені способи захисту прав і законних інтересів суб'єктів господарювання.
      5.24. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
      5.25. Вимогу про визнання незаконною бездіяльності НБУ позивач обґрунтовує неналежним виконанням НБУ своїх обов'язків за кредитним договором щодо неприйняття, як кредитором, виконання зобов'язання боржника. Отже, у спірних правовідносинах НБУ не діє в якості суб'єкта владних повноважень, а діє в якості суб'єкта цивільних правовідносин.
      5.26. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що вимога про визнання незаконною бездіяльності суб'єкта договірних відносин, по своїй суті є вимогою про встановлення обставин та надання їм правової оцінки як неналежного виконання зобов'язання учасником господарської діяльності. Таким чином, звертаючись до суду з вимогою щодо визнання незаконною бездіяльності НБУ стосовно неприйняття від АТ "КБ "Приватбанк" виконання зобов'язання (погашення заборгованості) за кредитним договором, позивач фактично просить встановити певні обставини, які, за його твердженнями, мали місце у минулому, та надання їм правової оцінки, а саме неналежне виконання НБУ, як кредитором, своїх зобов'язань за договором.
      5.27. Законом не передбачений такий спосіб захисту цивільних прав або інтересів, як визнання незаконною бездіяльності суб'єкта цивільних правовідносин, адже задоволення відповідної вимоги не здатне призвести до захисту прав, а лише може бути використане для захисту інших прав або інтересів. Тому, встановлення певних обставин не є належним способом захисту права та охоронюваного законом інтересу, оскільки розглядаючи таку вимогу, суд не здійснює захисту прав та охоронюваних законом інтересів учасників господарських відносин.
      5.28. Доводи позивача про недобросовісність поведінки сторін кредитного договору можуть бути предметом перевірки під час вирішення судом спору про звернення стягнення на майно позивача як іпотекодавця.
      5.29. З огляду на викладене вище Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованими висновки попередніх судових інстанцій про відсутність правових підстав для задоволення зазначених позовних вимог.
      Щодо юрисдикції спору в частині визнання незаконною бездіяльності НБУ щодо неприйняття від ПАТ КБ "Приватбанк" виконання зобовязань (погашення заборгованості) за кредитним договором
      5.30. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      5.31. Статтею 12 ГПК України, у редакції, чинній на момент подання позову, визначено, що господарським судам підвідомчі, зокрема, справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав.
      5.32. Згідно із частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України), тут і далі в редакції, чинній на момент подання позову, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      5.33. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      5.34. Відповідно до частини другої статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      5.35. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      5.36. З аналізу наведених процесуальних норм убачається, що до адміністративної юрисдикції відноситься справа, яка виникає зі спору в публічно-правових відносинах, коли один з його учасників суб'єкт владних повноважень здійснює владні управлінські функції, в цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин.
      5.37. Натомість визначальні ознаки приватноправових відносин це юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового особистого права та інтересу суб'єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права (як правило, майнового) певного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб'єкта владних повноважень.
      5.38. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
      5.39. Згідно з пунктом 16 частини першої статті 4 КАС України адміністративний договір - це спільний правовий акт суб'єктів владних повноважень або правовий акт за участю суб'єкта владних повноважень та іншої особи, що ґрунтується на їх волеузгодженні, має форму договору, угоди, протоколу, меморандуму тощо, визначає взаємні права та обов'язки його учасників у публічно-правовій сфері й укладається на підставі закону:
      а) для розмежування компетенції чи визначення порядку взаємодії між суб'єктами владних повноважень;
      б) для делегування публічно-владних управлінських функцій;
      в) для перерозподілу або об'єднання бюджетних коштів у випадках, визначених законом;
      г) замість видання індивідуального акта;
      ґ) для врегулювання питань надання адміністративних послуг.
      5.40. Зміст адміністративного договору, зокрема передбачає наявність відносин влади і підпорядкування, що відрізняє його від господарських угод, у яких відносини ґрунтуються на юридичній рівності сторін, вільному волевиявленні та майновій самостійності. У випадку, якщо суб'єкт владних повноважень у спірних правовідносинах не здійснює владних управлінських функцій щодо іншого суб'єкта, який є учасником спору, такий спір не має встановлених нормами КАС ознак справи адміністративної юрисдикції. Отже, не можуть вважатися адміністративними договорами угоди, укладені відповідно до цивільного або господарського законодавства.
      5.41. За змістом статті 2 Закону України "Про національний банк України" НБУ є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, цим Законом та іншими законами України.
      5.42. НБУ є юридичною особою, має відокремлене майно, що є об'єктом права державної власності і закріплено за ним на праві господарського відання (частина друга статті 4 вказаного Закону).
      5.43. НБУ, серед інших його функцій, у тому числі, виступає кредитором останньої інстанції для банків (пункт 3 статті 7 вказаного Закону).
      5.44. У справі, що розглядається спір виник у зв'язку з порушеним на думку позивача юридичної особи, його права на предмет іпотеки, де кредитором за основним зобов'язанням є юридична особа НБУ, та направлений на перевірку законності дій кредитора за кредитним договором.
      5.45. Отже, спірними у цій справі є договірні правовідносини, не пов'язані зі здійсненням НБУ владних управлінських функцій як суб'єкта владних повноважень.
      5.46. Ураховуючи те, що позовні вимоги у справі заявлено на поновлення порушеного цивільного права позивача, спірні правовідносини пов'язані з невиконанням умов цивільно-правових договорів (кредитного та іпотечного договору), Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що спірний договір не є адміністративним, а спір у цій справі не є публічно-правовим та має вирішуватися судами за правилами ГПК України.
      5.47. Матеріали справи свідчать, що позивач звернувся з вимогою до НБУ про визнання незаконною бездіяльності, обґрунтовуючи таку вимогу порушенням та необхідністю захисту свого особистого майнового права власності на предмети іпотеки за договором N 38.
      5.48. Крім того, спірні правовідносини ґрунтуються на виконанні договорів при здійсненні юридичними особами господарської діяльності, а саме кредитного договору (основного зобов'язання) та іпотечного договору (забезпечувального зобов'язання). В спірних правовідносинах НБУ діє як кредитодавець та іпотекодержатель, і не виступає в якості суб'єкта владних повноважень.
      5.49. У зв'язку з викладеним заявлені позовні вимоги підлягають розгляду за правилами господарського судочинства.
      Щодо позовних вимог про зобов'язання АТ "КБ "Приватбанк" виконати, а НБУ прийняти виконання зобовязання за кредитним договором
      5.50. Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
      5.51. Зі змісту прохальної частини позовної заяви вбачається, що позивач, звертаючись до суду з позовом про захист порушеного, на його думку, права власності, обрав спосіб захисту свого права шляхом зобов'язання АТ "КБ "Приватбанк" виконати, а НБУ прийняти виконання зобов'язання за кредитним договором щодо перерахування/прийняття грошових коштів у повній сумі заборгованості.
      5.52. Отже, в частині вимоги про зобов'язання АТ "КБ "Приватбанк" виконати зобов'язання позивач обрав установлений статтею 16 ЦК України спосіб захисту права у вигляді примусового виконання обов'язку в натурі.
      5.53. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що цей спосіб захисту застосовується у зобов'язальних правовідносинах у випадках, коли особа має виконати зобов'язання на користь позивача, але відмовляється від виконання останнього чи уникає його. Примусове виконання обов'язку в натурі має наслідком імперативне присудження за рішенням суду (стягнення, витребування тощо), і не спрямоване на підсилення існуючого зобов'язання, яке не виконується, способом його відтворення в резолютивній частині рішення суду аналогічно тому, як воно було унормовано сторонами у договорі.
      5.54. У цій же справі позивач просить суд зобов'язати АТ "КБ "Приватбанк" вчинити дії з виконання зобов'язання за кредитним договором, крім того, не на свою користь, а на користь третьої особи НБУ, який також є відповідачем у справі. Тобто заявлені у справі вимоги не спрямовані безпосередньо на відновлення прав позивача, оскільки стосуються зобов'язання, стороною якого позивач не є, а тому такі вимоги спрямовані на захист прав сторін кредитного договору, які одночасно визначені відповідачами у справі, що свідчить про неправильно обраний позивачем спосіб захисту порушеного, на його думку, права.
      5.55. При цьому в частині вимоги про зобов'язання НБУ прийняти виконання зобов'язання від АТ "КБ "Приватбанк" фактично позивач вимагає зобов'язати НБУ вчинити дії на користь самого ж НБУ. У цій частині вимога позивача не відповідає частині першій статті 12 ЦК України, відповідно до якої особа (у цьому випадку НБУ) здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд.
      5.56. За таких обставин касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції без змін, оскільки її ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.
      5.57. Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, а оскаржувана постанова суду апеляційної інстанцій без змін, то розподіл судових витрат не проводиться.
      Керуючись статтями 306, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Компанії Тровелко Холдінгз Лімітед залишити без задоволення, постанову Київського апеляційного господарського суду від 16 серпня 2018 року у справі N 910/16979/17 залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий: суддя В. С.
      Князєв Суддя-доповідач С.В. Бакуліна Судді: Н.О. Антонюк О.Б.
      Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач О.С. Золотніков І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.М. Ситнік Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      29 травня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 522/1021/16-ц
      Провадження N 14-136цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_1,
      відповідачі: Головне управління Державної казначейської служби України в Одеській області (далі - ГУ ДКС України в Одеській області), Прокуратура Одеської області,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги заступника прокурора Одеської області та ГУ ДКС України в Одеській області
      на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 17 листопада 2016 року у складі судді Свяченої Ю.Б. та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 12 квітня 2017 року у складі колегії суддів Черевка П.М., Громіка Р.Д., Драгомерецького М.М.
      у справі за позовом ОСОБА_1 до ГУ ДКС України в Одеській області, Прокуратури Одеської області про відшкодування майнової та моральної шкоди, і
      ВСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст позовних вимог
      У січні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому з урахуванням уточнених позовних вимог просив стягнути з відповідачів на свою користь 284 871,00 грн на відшкодування майнової шкоди та 800 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди.
      Вимоги мотивував тим, що 05 червня 2009 року, 17 та 24 липня 2009 року відносно нього порушено кримінальні справи за ознаками злочинів, передбачених частиною другою статті 162, частинами першою та другою статті 365, частиною першою статті 366, частиною першою статті 371, статтею 386 Кримінального кодексу України (далі - КК України). Вироком Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 01 квітня 2010 року його засуджено до позбавлення волі з випробувальним терміном на 2 роки згідно зі статтею 75 КК України з позбавленням права займати посади в системі Міністерства внутрішніх справ України (далі - МВС України) терміном на 2 роки та звільнено з-під варти з зали суду. Цей вирок ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 29 червня 2010 року скасовано, а кримінальну справу направлено на новий розгляд. Постановою Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 31 березня 2014 року кримінальна справа повернута на додаткове розслідування до Прокуратури Кілійського району Одеської області. Постановою слідчого Прокуратури Одеської області від 30 серпня 2016 року зазначену кримінальну справу закрито з підстав, передбачених пунктом 2 частини першої статті 284 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України), у зв'язку з відсутністю в його діях складу кримінального правопорушення.
      Зазначав, що протягом 7 років і 2 місяців він перебував під слідством та судом, що призвело до порушення нормальних життєвих зв'язків, негативно вплинуло на стосунки з оточуючими людьми, вимагало від нього додаткових і тривалих зусиль для організації свого життя, що завдало значної моральної шкоди. Крім того, у зв'язку з незаконним розслідуванням кримінальної справи він втратив роботу і заробіток у розмірі 284 871,00 грн.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 17 листопада 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
      Стягнуто з Державного бюджету України через ДКС України на користь ОСОБА_1 124 700,00 грн на відшкодування моральної шкоди та 284 871,00 грн на відшкодування майнової шкоди шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку, призначеного для відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач незаконно перебував під слідством та судом протягом 7 років і 2 місяців, відносно нього закрито кримінальне провадження за відсутністю в його діях складу кримінального правопорушення, у зв'язку з чим у нього виникло право звернення до суду із позовом про відшкодування майнової та моральної шкоди з підстав, передбачених статтею 1176 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та Законом України від 01 грудня 1994 року N 266/94-ВР "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" (далі - Закон N 266/94-ВР), розмір якої визначено з урахуванням усіх обставин справи. У зв'язку з незаконним розслідуванням кримінальної справи позивач втратив заробіток, розмір якого обраховано виходячи із середньої заробітної плати позивача і часу його перебування під слідством і судом.
      Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 12 квітня 2017 року апеляційні скарги представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 та заступника прокурора Одеської області відхилено, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 17 листопада 2016 року залишено без змін.
      Ухвалу апеляційного суду мотивовано тим, що судом першої інстанції обґрунтовано частково задоволено позовні вимоги, повно та об'єктивно встановлено фактичні обставини справи і дано їм належну правову оцінку, досліджено надані сторонами докази.
      Короткий зміст наведених у касаційних скаргах вимог
      У травні 2017 року ГУ ДКС України в Одеській області звернулося з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення - про відмову у задоволенні позову.
      У касаційній скарзі, поданій у травні 2017 року, заступник прокурора Одеської області просив скасувати судові рішення в частині відшкодування майнової шкоди та закрити в цій частині провадження у справі, посилаючись на порушення судами норм процесуального права.
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу, - ГУ ДКС України в Одеській області
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що визначений судами розмір моральної шкоди є значно завищеним. Позивачем не доведено причинно-наслідкового зв'язку між діями органу державної влади та тяжкими моральними стражданнями, на які посилається позивач. Крім того, суди вирішили питання про права та обов'язки ДКС України, яка до участі у розгляді цієї справи залучена не була.
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу, - заступника прокурора Одеської області
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що спір в частині відшкодування майнової шкоди не підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, оскільки визначення розміру грошових доходів, які втратив позивач унаслідок незаконних дій, належить до компетенції інших органів, а не суду.
      Рух справи у суді касаційної інстанції
      Ухвалами судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 серпня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаними касаційними скаргами.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      У травні 2018 року справу передано до Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 січня 2019 року справу призначено до судового розгляду, ухвалою від 06 лютого 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у порядку письмового провадження).
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи та матеріали справи, вважає, що касаційні скарги ГУ ДКС України в Одеській області, заступника прокурора Одеської області підлягають частковому задоволенню з огляду на таке.
      Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Суди установили, що 05 червня 2009 року, 17 та 24 липня 2009 року відносно ОСОБА_1 як співробітника міліції Вилківського міського відділу міліції Кілійського районного відділу Головного управління МВС України в Одеській області (далі - Вилківський МВМ Кілійського РВ ГУ МВС України в Одеській області), Прокуратурою Кілійського району Одеської області порушені кримінальні справи за ознаками посадових злочинів, передбачених частиною другою статті 162, частинами першою і другою статті 365, частиною першою статті 366, частиною першою статті 371, статтею 386 КК України.
      08 липня 2009 року ОСОБА_1 слідчим Прокуратури Кілійського району Одеської області затримано за підозрою у вчиненні вказаних злочинів з наступним утриманням його під вартою в Ізмаїльському слідчому ізоляторі.
      Вироком Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 01 квітня 2010 року ОСОБА_1 засуджено за частиною першою статті 371, частиною другою статті 162, частиною першою статті 366, частинами першою і другою статті 365, статтею 386 КК України до чотирьох років позбавлення волі з випробувальним терміном на два роки згідно зі статтею 75 КК України з позбавленням права займати посади в системі МВС України терміном на два роки та звільнено з-під варти з зали суду.
      Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 29 червня 2010 року вирок Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 01 квітня 2010 року скасовано, кримінальну справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції іншим суддею.
      31 березня 2014 року за письмовим клопотанням представника Прокуратури Кілійського району Одеської області кримінальна справа відносно ОСОБА_1, який обвинувачувався за частиною першою статті 371, частиною другою статті 162, частиною першою статті 366, частинами першою і другою статті 365, статтею 386 КК України, була повернута Ізмаїльським міськрайонним судом Одеської області на додаткове розслідування прокурору Кілійського району Одеської області.
      06 травня 2015 року кримінальна справа відносно ОСОБА_1 внесена до Єдиного реєстру досудових розслідувань за N 42015160310000006, прийнята до провадження Першим слідчим відділом слідчого управління Прокуратури Одеської області (далі - Перший СВ СУ Прокуратури Одеської області).
      Постановою слідчого Першого СВ СУ Прокуратури Одеської області від 28 грудня 2015 року на підставі статті 110, пункту 2 частини першої статті 284 КПК України закрито кримінальне провадження N 42015160310000006 від 06 травня 2015 року за ознаками злочину, передбаченого частиною другою статті 365 КК України, у зв'язку з відсутністю в діях ОСОБА_1 складу кримінального правопорушення.
      Постановою Прокуратури Одеської області від 14 квітня 2016 року скасовано постанову про закриття провадження у справі від 28 грудня 2015 року, матеріали кримінального провадження відносно ОСОБА_1 направлено до СУ Прокуратури Одеської області для проведення досудового розслідування.
      Постановою слідчого Першого СВ СУ Прокуратури Одеської області від 30 серпня 2016 року кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за N 42015160310000006 від 06 травня 2015 року за ознаками злочину, передбаченого частиною другою статті 365 КК України, закрито у зв'язку із встановленням відсутності в діях ОСОБА_1 складу кримінального правопорушення.
      Із метою захисту своїх порушених прав, посилаючись на статті 1167, 1176 ЦК України, Закон N 266/94-ВР, позивач просив відшкодувати йому майнову та моральну шкоду у зв'язку з незаконним притягненням до кримінальної відповідальності.
      У статтях 55, 56 Конституції України закріплено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
      Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), яка з огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України є частиною національного законодавства, встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
      Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне між собою.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
      У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      У статті 19 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
      Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, а предметом позову є цивільні права, які, на думку позивача, є порушеними, оспореними чи невизнаними.
      За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, з якими особа має право звернутися до суду, зокрема, є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
      Статтею 1176 ЦК України встановлено, що шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом.
      Шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян, підлягає відшкодуванню на підставі Закону N 266/94-ВР (стаття 1 зазначеного Закону).
      Частиною другою статті 1 вказаного Закону встановлено, що у випадках, зазначених у частині першій цієї статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.
      Відповідно до пункту 2 частини першої статті 2 Закону N 266/94-ВР право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати.
      Згідно з пунктом 5 статті 3 Закону N 266/94-ВР у наведених у статті 1 цього Закону випадках громадянинові підлягає відшкодуванню моральна шкода.
      Тобто чинним законодавством чітко визначено порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, у тому числі й відшкодування моральної шкоди.
      На день розгляду справи єдиним таким законом є Закон N 266/94-ВР, прийнятий ще у 1994 році, сфера дії якого поширюється на широке коло суб'єктів, у тому числі й на осіб, стосовно яких закрито кримінальне провадження за відсутності в діях складу кримінального правопорушення.
      Відповідно до частини першої статті 4 Закону N 266/94-ВР відшкодування шкоди у випадках, передбачених пунктами 1, 3, 4 і 5 статті 3 цього Закону, провадиться за рахунок коштів державного бюджету.
      Статтею 11 Закону N 266/94-ВР встановлено, що у разі виникнення права на відшкодування завданої шкоди відповідно до статті 2 цього Закону орган, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, слідчий, прокурор або суд зобов'язані роз'яснити особі порядок поновлення її порушених прав чи свобод та відшкодування завданої шкоди.
      За змістом положень частини першої статті 12 Закону N 266/94-ВР розмір відшкодовуваної шкоди, зазначеної в пункті 1 статті 3 цього Закону (тобто заробітку та інших грошових доходів, які громадянин втратив внаслідок незаконних дій), залежно від того, який орган провадив слідчі (розшукові) дії чи розглядав справу, у місячний термін з дня звернення громадянина визначають відповідні органи, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратура і суд, про що виносять постанову (ухвалу). Якщо кримінальне провадження закрито судом при розгляді кримінальної справи в апеляційному або касаційному порядку, зазначені дії провадить суд, що розглядав справу у першій інстанції.
      Частиною другою зазначеної статті встановлено, що у разі незгоди з прийнятою постановою (ухвалою) про відшкодування шкоди громадянин відповідно до положень цивільного процесуального законодавства може оскаржити постанову до суду, а ухвалу суду - до суду вищої інстанції в апеляційному порядку.
      Наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України та Міністерства фінансів України 04 березня 1996 року N 6/5/3/41 затверджено Положення про застосування Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду" (далі - Положення N 6/5/3/41), пунктом 6 якого встановлено, зокрема, що відповідний орган одночасно з повідомленням про закриття справи в стадії дізнання і попереднього слідства направляє громадянинові повідомлення, в якому роз'яснює, куди і протягом якого терміну можна звернутися за відшкодуванням шкоди і поновленням порушених прав. Повідомлення складається за формою, що встановлена в додатку до цього Положення. У повідомленні зазначається перелік тільки тих вимог, на які даний громадянин має право претендувати.
      Згідно з пунктами 11, 12 Положення N 6/5/3/41 для визначення розміру заробітку та інших грошових доходів, які громадянин втратив внаслідок незаконних дій, громадянин протягом шести місяців після направлення йому повідомлення може, зокрема, звернутися при закритті провадження в справі органами дізнання або слідства Міністерства внутрішніх справ, Генеральної прокуратури і Служби безпеки України - відповідно до цих органів.
      У місячний термін з дня звернення громадянина один з органів, перелічених в пункті 11 Положення N 6/5/3/41, залежно від того, хто з них здійснював слідчі дії або розглядав справу, витребовує від відповідних державних та громадських організацій усі необхідні документи, що мають значення для визначення розміру завданої шкоди, і виносить передбачену частиною першою статті 12 Закону N 266/94-ВР ухвалу. Пункт 12 Положення N 6/5/3/41 містить вимоги щодо змісту такої ухвали. У разі незгоди з винесеною ухвалою суду громадянин має право оскаржити її до суду в порядку, встановленому для розгляду скарг на неправомірні дії органів державного управління і службових осіб, що ущемляють права громадян.
      Отже, чинним законодавством чітко визначено порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду.
      Кримінальне провадження - це досудове розслідування і судове провадження, процесуальні дії у зв'язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність (пункт 10 частини першої статті 3 КПК України).
      У статті 42 КПК України міститься широке коло прав, одним із яких є право вимагати відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, в порядку, визначеному законом, а також відновлення репутації, якщо підозра, обвинувачення не підтвердилися. У чинному КПК України це право закріплене вперше.
      Також однією з новел чинного КПК України є глава під назвою "Відшкодування (компенсація) шкоди у кримінальному провадженні, цивільний позов", згідно зі статтею 130 якої шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою за рахунок Державного бюджету України у випадках та в порядку, передбачених законом.
      Внаслідок закриття кримінального провадження за відсутності в діянні складу кримінального правопорушення позивач має право на відшкодування шкоди, у тому числі заробітку та інших грошових доходів, які громадянин втратив внаслідок незаконних дій; моральної шкоди, і право на таке відшкодування виникає в силу прямої вказівки закону, а саме: статті 1176 ЦК України, Закону N 266/94-ВР.
      Обов'язок роз'яснити особі порядок поновлення її порушених прав чи свобод та відшкодування завданої шкоди у разі закриття провадження у справі покладається на орган, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратура, який повинен здійснити це шляхом направлення громадянинові повідомлення одночасно з постановою про закриття кримінального провадження. При цьому в повідомленні має бути зазначено, куди і протягом якого терміну можна звернутися за відшкодуванням шкоди і поновленням порушених прав.
      Відсутність такого роз'яснення (повідомлення) не позбавляє особу права на відшкодування, встановленого законом.
      Стосовно ОСОБА_1 не виконано передбаченого статтею 11 Закону N 266/94-ВР обов'язку роз'яснення порядку поновлення його порушених прав та встановленого пунктами 6, 11, 12 Положення N 6/5/3/41 порядку повідомлення про звернення за відшкодуванням шкоди і поновленням порушених прав. Однак зазначені обставини не є підставою для відмови у захисті його порушеного права.
      Оскільки Закон N 266/94-ВР не містить вимог щодо процесуальної форми документа, з яким особа має звернутися до суду за захистом свого порушеного права, то таким способом захисту в силу положень статей 15, 16 ЦК України може бути, зокрема, звернення до суду з відповідною позовною заявою.
      Стосовно питання доступу до суду Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) в ухвалі щодо прийнятності заяви N 6778/05 у справі "МПП "Голуб" проти України" від 18 жовтня 2005 року зазначив, що процедурні гарантії, закріплені статтею 6 Конвенції, гарантують кожному право подання скарги щодо його прав та обов'язків цивільного характеру до суду чи органу правосуддя. Таким чином, втілюється право на звернення до суду, одним із аспектів якого є право доступу, тобто право розпочати провадження у судах з цивільних питань (справа "Ґолдер проти Сполученого Королівства", рішення від 21 лютого 1975 року). Суд наголошує, що право на звернення до суду, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним; воно може бути обмеженим, особливо щодо умов прийнятності скарги, оскільки за своєю природою це право вимагає регулювання з боку держави, яка щодо цього користується певними межами самостійного оцінювання. Проте право доступу до суду не може бути обмежене таким чином або такою мірою, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження не будуть сумісними з пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо вони не мають легітимної мети та не є пропорційними між використаними засобами та досягнутими цілями (рішення від 19 грудня 1997 року у справі "Бруала Гомес де ла Торре проти Іспанії").
      Для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04 грудня 1995 року у справі "Белле проти Франції").
      Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі N 755/13879/16-ц, від 20 вересня 2018 року у справі N 686/23731/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі N 383/596/15, від 20 березня 2019 року у справі N 161/15362/16-ц, від 22 квітня 2019 року у справі N 236/893/17, і підстав для відступу від нього не вбачається.
      Суди правильно встановили, що за захистом свого порушеного права ОСОБА_1 звернувся у порядку цивільного судочинства із позовом про відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, та обґрунтовано розглянули спір у порядку цивільного судочинства.
      За таких обставин помилковими є наведені у касаційній скарзі доводи про те, що цей спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, не підтверджені нормами чинного законодавства, а тому немає підстав для закриття провадження у справі.
      Щодо розгляду справи по суті Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
      Згідно з пунктом 1 статті 1, пунктом 1 статті 3 Закону N 266/94-ВР підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян. У наведених у статті 1 цього Закону випадках громадянинові відшкодовується заробіток та інші грошові доходи, які він втратив внаслідок незаконних дій.
      Пунктом 8 Положення N 6/5/3/41 передбачено, що згідно з частиною першою статті 4 Закону N 266/94-ВР розмір сум, які передбачені пунктом 1 статті 3 Закону і підлягають відшкодуванню, визначається з урахуванням заробітку, не одержаного громадянином за час відсторонення від роботи (посади), за час відбування кримінального покарання чи виправних робіт як адміністративного стягнення. Розмір цих сум обчислюється виходячи з середньомісячного заробітку громадянина до вчинення щодо нього незаконних дій з заліком заробітку (інших відповідних доходів), одержаного за час відсторонення від роботи (посади), відбування кримінального покарання або адміністративного стягнення у вигляді виправних робіт.
      Середньомісячний заробіток для визначення розміру відшкодування шкоди обчислюється у порядку, передбаченому постановами Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року N 100 "Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати" (далі - Порядок N 100) та від 05 травня 1995 року N 348 "Про внесення змін і доповнень до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року N 100" (підпункт 1 пункту 9 Положення).
      Відповідно до положень пункту 2 частини II "Період, за яким обчислюється середня заробітна плата" Порядку N 100 середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.
      Згідно з пунктом 8 Порядку N 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
      У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді.
      Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.
      Проте суди, визначаючи розмір заробітку, який позивач втратив у зв'язку з незаконним розслідуванням кримінальної справи, неправильно виходили із заробітної плати позивача за червень 2009 року у розмірі 3328,17 грн. а не за останні два календарні місяці роботи, що передували події, з якою пов'язана відповідна виплата (тобто взяття ОСОБА_1 у липні 2009 року під варту).
      Крім того, суди не врахували вимоги пункту 4 Порядку N 100, згідно з яким при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження згідно з чинним законодавством, не враховуються, зокрема, одноразові виплати (матеріальна допомога), яка у червні 2009 році була виплачена ОСОБА_1.
      У матеріалах справи наявна відомість заробітної плати ОСОБА_1 за період з січня по грудень 2009 року (т. 1, а. с. 94), проте відсутні будь-які документи про кількість робочих днів позивача у травні - червні 2009 року, у зв'язку з чим неможливо провести обчислення середньоденної та середньомісячної заробітної плати.
      При цьому суду необхідно вчинити відповідні процесуальні дії з визначенням розміру завданої позивачу майнової шкоди, тобто необхідно установити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, а згідно з нормами чинного ЦПК України Велика Палата Верховного Суду не має таких повноважень, тому на цій стадії перегляду справи вона позбавлена процесуальної можливості ухвалити рішення у справі у цій частині позовних вимог.
      Стосовно висновків судів про відшкодування моральної шкоди Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями.
      Статтею 23 ЦК України визначено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
      Відповідно до частини другої цієї статті моральна шкода полягає:
      1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;
      2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;
      3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна;
      4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
      Згідно з пунктом 1 статті 1, пунктом 5 статті 3 Закону N 266/94-ВР підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян. У наведених у статті 1 цього Закону випадках громадянинові відшкодовується моральна шкода.
      Відповідно до частин другої, третьої статті 13 цього Закону розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством. Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.
      Згідно із частинами п'ятою, шостою статті 4 Закону N 266/94-ВР відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв'язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
      Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. У випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні з мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи.
      Суди попередніх інстанцій керувалися тим, що на підставі положень Закону N 266/94-ВР ОСОБА_1 має право на відшкодування моральної шкоди, яку необхідно визначати виходячи з мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством і судом протягом 7 років та 2 місяців.
      Суди визначили мінімальний розмір моральної шкоди виходячи з установленого законодавством розміру заробітної плати на момент розгляду справи судом за кожен місяць перебування під слідством та судом, а саме станом на 2016 рік. Тобто цей розмір у будь-якому випадку не може бути зменшено, оскільки він є гарантованим мінімумом.
      Крім того, судами з'ясовано чинники, які враховуються під час визначення розміру відшкодування, а саме негативні наслідки, які продовжувалися для позивача після закриття кримінального провадження стосовно нього, врахували характер і обсяг страждань, яких зазнав позивач, можливість відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, і сама можливість такого відновлення у необхідному чи повному обсязі.
      За таких обставин оскаржувані судові рішення в частині стягнення 124 700 грн на відшкодування моральної шкоди є законними та обґрунтованими.
      Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд.
      За приписами частин третьої, четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
      Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що касаційні скарги заступника прокурора Одеської області, ГУ ДКС України в Одеській області необхідно задовольнити частково, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 17 листопада 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 12 квітня 2017 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 про відшкодування майнової шкоди скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції; в іншій частині судові рішення попередніх інстанції - залишити без змін.
      Оскільки суд касаційної інстанції не змінює рішення та не ухвалює нове, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України розподіл судових витрат не проводиться.
      Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 411, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційні скарги заступника прокурора Одеської області, Головного управління Державної казначейської служби України в Одеській області задовольнити частково.
      Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 17 листопада 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 12 квітня 2017 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до Головного управління Державної казначейської служби України в Одеській області, Прокуратури Одеської області про відшкодування майнової шкоди скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      В іншій частині рішення Приморського районного суду м. Одеси від 17 листопада 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 12 квітня 2017 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.М. Ситнік
      Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв
      С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко
      В.В. Британчук Н.П. Лященко
      Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко
      М.І. Гриців В.В. Пророк
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      Ж.М. Єленіна В.Ю. Уркевич
      О.С. Золотніков О.Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      29 травня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 908/85/16
      Провадження N 12-38гс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Бакуліної С.В.,
      суддів Антонюк Н.О., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Державного підприємства "Дослідне господарство "Таврія" Донецької державної сільськогосподарської дослідної станції Національної академії аграрних наук України" (далі - Держпідприємство) на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 14 січня 2019 року (головуючий Березкіна О.В., судді Кузнецов В.О., Вечірко І.О.) та ухвалу Господарського суду Запорізької області від 29 жовтня 2018 року (головуючий Дроздова С.С., судді Корсун В.Л., Азізбекян Т.А.), прийняті за наслідками розгляду скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Укрнасінняпром" (далі - ТОВ "Укрнасінняпром") на неправомірні дії старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області Половнікова Р.С. (далі - державний виконавець) у справі N 908/85/16 за позовом ТОВ "Укрнасінняпром" до Держпідприємства про стягнення заборгованості.
      1. Історія справи, зміст та підстави скарги, зміст заперечень проти скарги
      1.1. Господарський суд Запорізької області рішенням від 2 червня 2016 року у справі N 908/85/16 стягнув з Держпідприємства на користь ТОВ "Укрнасінняпром" 415921,73 грн основного боргу, 29063,57 грн 3 % річних, 251171,81 грн втрат від інфляції та 10442,36 грн судового збору.
      1.2. 22 серпня 2016 року на виконання зазначеного рішення Господарський суд Запорізької області видав відповідний наказ.
      1.3. Державний виконавець Веселівського районного відділу державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Запорізькій області постановою від 2 вересня 2016 року N 52093762 у порядку статей 17, 19, 20, 25 Закону України "Про виконавче провадження" відкрив виконавче провадження з примусового виконання зазначеного вище виконавчого документа.
      1.4. Відповідно до постанови про передачу виконавчого провадження від 7 жовтня 2016 року матеріали виконавчого провадження N 52093762 передано на виконання до відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області для приєднання до зведеного виконавчого провадження.
      1.5. 7 жовтня 2016 року державним виконавцем було винесено постанови про прийняття до виконання виконавчого провадження N 52093762 та про його приєднання до зведеного виконавчого провадження N 44561389.
      1.6. Державний виконавець постановою від 19 вересня 2018 року виконавчий документ - наказ N 908/85/16, виданий 22 серпня 2016 року Господарським судом Запорізької області, повернув стягувачу на підставі пункту 4 частини першої статті 37 Закону України "Про виконавче провадження".
      1.7. ТОВ "Укрнасінняпром" звернулося до Господарського суду Запорізької області зі скаргою на неправомірні дії державного виконавця щодо порушення строків і способу надіслання стягувачу постанови про повернення виконавчого документа від 19 вересня 2018 року у виконавчому провадженні N 52093762; винесення постанови у виконавчому провадженні N 52093762 від 19 вересня 2018 року про повернення стягувачу виконавчого документа - наказу Господарського суду Запорізької області від 22 серпня 2016 року у цій справі та зобов'язання державного виконавця чи/або іншої посадової особи вказаного органу усунути порушення (поновити порушене право заявника).
      1.8. Скаргу мотивовано тим, що зазначену постанову винесено державним виконавцем на підставі пункту 2 частини першої статті 37 Закону України "Про виконавче провадження" з огляду на те, що ТОВ "Укрнасінняпром" не здійснило додаткового авансування витрат виконавчого провадження. Проте, за твердженням скаржника, згідно з положеннями Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" мораторій на примусову реалізацію об'єктів нерухомого майна поширюється на нерухоме майно боржника (у статутному капіталі якого частка держави становить 100 %), тому на погашення заборгованості перед ТОВ "Укрнасінняпром" не можуть бути спрямовані кошти, отримані від примусової реалізації нерухомого майна такого боржника (Держпідприємства), що виключає об'єктивну необхідність здійснення стягувачем додаткового авансування витрат виконавчого провадження на відповідні цілі. Також скаржник посилався на те, що державним виконавцем рішення про повернення виконавчого документа стягувачу прийнято передчасно, оскільки не з'ясовано наявність у боржника оборотних активів та іншого майна, коштів, на які можна звернути стягнення, та на які не поширюється дія мораторію.
      1.9. Заперечення проти скарги мотивовані тим, що нормами чинного законодавства визначено та покладено обов'язок на стягувача здійснити авансування витрат на залучення до проведення виконавчих дій суб'єктів господарювання, зокрема і тих, що здійснюють оціночну діяльність, у зв'язку з чим відмова від здійснення авансування таких витрат є підставою для повернення виконавчого документа. Відділ примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області зазначає про безпідставність доводів ТОВ "Укрнасінняпром" щодо відсутності необхідності здійснення останнім додаткового авансування витрат виконавчого провадження на проведення оцінки вартості описаного майна, оскільки за наслідками отримання від боржника коштів, не тільки від примусової реалізації описаного державним виконавцем майна, а й списаних з арештованих розрахункових рахунків боржника внаслідок надходження на ці рахунки грошових коштів та інших джерел, першочергово державним виконавцем буде повернуто витрачений авансовий внесок. Крім того, за доводами відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання зведеного виконавчого провадження, у якому об'єднано виконання судових рішень, ухвалених судами за правилами різних юрисдикцій, підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства відповідно до частини першої статті 287 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), що, у свою чергу, свідчить про наявність підстав для закриття провадження за скаргою позивача.
      2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      2.1. Господарський суд Запорізької області ухвалою від 29 жовтня 2018 року, залишеною без змін постановою Центрального апеляційного господарського суду від 14 січня 2019 року, скаргу ТОВ "Укрнасінняпром" задовольнив частково: визнав неправомірними дії державного виконавця щодо винесення постанови від 19 вересня 2018 року у виконавчому провадженні N 52093762 про повернення стягувачу виконавчого документа - наказу N 908/85/16 від 22 серпня 2016 року. В іншій частині скарги суд відмовив.
      2.2. Частково задовольнивши скаргу та визнавши неправомірними дії щодо повернення виконавчого документа стягувачу, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що державний виконавець не здійснив усіх заходів для перевірки наявності у боржника майна, за рахунок якого можливо здійснювати задоволення вимог кредиторів. Окрім цього, суд апеляційної інстанції зазначив, що доводи Держпідприємства щодо необхідності закриття провадження у справі у зв'язку з тим, що справа підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства, є неспроможними, оскільки згідно з Інструкцією з організації примусового виконання рішень, затвердженою наказом Міністерства юстиції України від 2 квітня 2012 року N 512/5, за наявності підстав для повернення виконавчого документа виконавчий документ виводиться із зведеного виконавчого провадження за постановою виконавця про виведення виконавчого документа зі зведеного виконавчого провадження. Тобто первинним є виведення з виконавчого провадження, а вторинним повернення виконавчого документа. А тому скарга на дії державного виконавця обґрунтовано подана в порядку господарського судочинства.
      3. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів
      3.1. Не погоджуючись з постановою Центрального апеляційного господарського суду від 14 січня 2019 року та ухвалою Господарського суду Запорізької області від 29 жовтня 2018 року, Держпідприємство звернулося з касаційною скаргою до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, в якій просило скасувати зазначені судові рішення та закрити провадження за скаргою ТОВ "Укрнасінняпром".
      3.2. На обґрунтування касаційної скарги Держпідприємство зазначило про те, що оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання зведеного виконавчого провадження, у якому об'єднано виконання судових рішень, ухвалених судами за правилами різних юрисдикцій, підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства відповідно до частини першої статті 287 КАС України.
      4. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі
      4.1. Оскільки Держпідприємство оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної та суб'єктної юрисдикції, а провадження за скаргою на дії державного виконавця просить закрити, справа разом із касаційною скаргою була прийнята до розгляду Великою Палатою Верховного Суду.
      Щодо юрисдикції суду з розгляду цієї скарги
      4.2. Відповідно до частини першої статті 326 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
      4.3. Виконання судового рішення здійснюється на підставі наказу, виданого судом, який розглядав справу як суд першої інстанції (частина перша статті 327 ГПК України).
      4.4. При цьому гарантією прав фізичних і юридичних осіб у виконавчому провадженні є можливість оскарження дій або бездіяльності державних виконавців.
      4.5. Відповідно до статті 339 ГПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права.
      4.6. Частиною першою статті 340 ГПК України визначено, що скарга подається до суду, який розглянув справу як суд першої інстанції.
      4.7. Натомість згідно з правилами адміністративного судочинства щодо особливостей провадження у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби, приватного виконавця за частиною першою статті 287 КАС України учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду з позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
      4.8. Крім того, порядок оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби встановлено Законом України "Про виконавче провадження", згідно із частиною першою статті 74 якого рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.
      4.9. З наведених правових норм, передбачених частиною першою статті 74 Закону України "Про виконавче провадження", з урахуванням вимог статей 339, 340 ГПК України, вбачається, що в разі оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення при виконанні рішення, ухваленого за правилами господарського судочинства, таку скаргу розглядає відповідний господарський суд, який ухвалив таке рішення за правилами господарського судочинства відповідно.
      4.10. Разом з тим, оскільки чинним законодавством не врегульовано порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання зведеного виконавчого провадження, у якому об'єднано виконання судових рішень, ухвалених судами за правилами різних юрисдикцій, то відповідно до частини першої статті 287 Кодексу адміністративного судочинства України такі спори відносяться до юрисдикції адміністративних судів та підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства.
      4.11. Подібний правовий висновок викладено, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 березня 2018 року у справі N 660/612/16-ц, від 12 вересня 2018 року у справі N 906/530/17, від 17 жовтня 2018 року у справах N 927/395/13, 5028/16/2/2012, від 05 грудня 2018 року у справі N 904/7326/17, від 13 лютого 2019 року у справі N 808/2265/16.
      4.12. Водночас Велика Палата Верховного Суду наголошує, що для визначення предметної юрисдикції, зокрема й стосовно судового оскарження рішення, дії чи бездіяльності державного виконавця, вирішальне значення має суть оспорюваних дій.
      4.13. Матеріали справи свідчать, що предмет скарги ТОВ "Укрнасінняпром" на дії державного виконавця (тобто суть оскаржуваних дій) стосується правомірності повернення виконавчого документа стягувачу в межах виконавчого провадження ВП N 52093762 (з виконання наказу Господарського суду Запорізької області від 22 серпня 2016 рокуу цій справі), яке станом на момент вчинення оскаржуваних дій вже було виведено зі зведеного виконавчого провадження ВП N 44561389.
      4.14. Предмет скарги позивача стосується оскарження дій державного виконавця саме з повернення виконавчого документа (наказу Господарського суду Запорізької області від 22 серпня 2016 рокуу цій справі) у виконавчому провадженні ВП N 52093762, при цьому дії державного виконавця щодо зобов'язання ТОВ "Укрнасінняпром" здійснити додаткове авансування витрат виконавчого провадження (сплатити вартість робіт з оцінки арештованого нерухомого майна боржника) в межах зведеного виконавчого провадження ВП N 44561389 чи дії цього державного виконавця стосовно виведення виконавчого провадження ВП N 52093762 зі зведеного виконавчого провадження ВП N 44561389 не оскаржуються. Тобто скарга ТОВ "Укрнасінняпром" не стосується судового оскарження дій зазначеного державного виконавця під час виконання ним зведеного виконавчого провадження ВП N 44561389.
      4.15. Отже, скарга ТОВ "Укрнасінняпром" щодо винесення державним виконавцем постанови від 19 вересня 2018 року про повернення йому (стягувачу) виконавчого документа у виконавчому провадженні ВП N 52093762 з виконання наказу Господарського суду Запорізької області від 22 серпня 2016 рокуу цій справі повинна розглядатися судом, який видав виконавчий документ, у передбаченому ГПК України порядку, тобто в межах цієї справи за правилами господарського судочинства.
      Щодо обґрунтованості вимог скарги на дії державного виконавця
      4.16. У статті 1 Закону України "Про виконавче провадження" визначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
      4.17. За приписами статті 5 Закону України "Про виконавче провадження" примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів".
      4.18. Відповідно до статті 37 Закону України "Про виконавче провадження", виконавчий документ повертається стягувачу, якщо:
      1) стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа;
      2) у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, а здійснені виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними;
      3) стягувач відмовився залишити за собою майно боржника, нереалізоване під час виконання рішення, за відсутності іншого майна, на яке можливо звернути стягнення;
      4) стягувач перешкоджає проведенню виконавчих дій або не здійснив авансування витрат виконавчого провадження, передбачене статтею 43 цього Закону, незважаючи на попередження виконавця про повернення йому виконавчого документа.
      4.19. Відповідно до статті 43 указаного Закону, у разі якщо витрати на залучення до проведення виконавчих дій суб'єктів господарювання на платній основі, виготовлення технічної документації на майно, здійснення витрат на валютообмінні фінансові операції та інших витрат, пов'язаних із перерахуванням коштів, перевищують суму сплаченого авансового внеску, стягувач зобов'язаний додатково здійснити авансування таких витрат.
      4.20. Повертаючи виконавчий документ стягувачу, державний виконавець виходив із того, що в ході проведення виконавчих дій 12 липня 2018 року постановою було описано та арештовано нерухоме майно боржника, а тому він 16 липня 2018 року звернувся до суб'єкта оціночної діяльності щодо надання інформації відносно вартості проведення оцінки зазначеного вище майна, яка згідно з листом суб'єкта оціночної діяльності складає 177000 грн.
      4.21. Оскільки стягувач не здійснив додаткового авансування витрат виконавчого провадження, державний виконавець повернув виконавчий документ стягувачу на підставі пункту 4 частини першої статті 37 Закону України "Про виконавче провадження".
      4.22. Разом з цим, відповідно до статті 20 Закону України "Про виконавче провадження" для з'ясування та роз'яснення питань, що виникають під час здійснення виконавчого провадження і потребують спеціальних знань, виконавець виносить постанову про залучення експерта або спеціаліста (кількох експертів або спеціалістів), а для проведення оцінки майна - суб'єктів оціночної діяльності - суб'єктів господарювання. Експерт, спеціаліст і суб'єкт оціночної діяльності - суб'єкт господарювання мають право на винагороду за надані ними послуги. Винагорода та інші витрати, пов'язані з проведенням експертизи, наданням висновку спеціаліста або звіту суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта господарювання, належать до витрат виконавчого провадження.
      4.23. Втім, з матеріалів справи не вбачається і попередніми судовими інстанціями не встановлено, що державний виконавець у межах виконавчого провадження виносив постанову про залучення для проведення оцінки майна суб'єктів оціночної діяльності - суб'єктів господарювання.
      4.24. Направлення листа щодо надання інформації відносно вартості проведення оцінки зазначеного вище майна та відповідь на лист не свідчить про зобов'язання стягувача здійснити авансування не визначених витрат.
      4.25. Крім того, положеннями Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" встановлено мораторій на застосування примусової реалізації майна державних підприємств та господарських товариств, у статутних капіталах яких частка держави становить не менше 25 %, до вдосконалення визначеного законами України механізму примусової реалізації майна.
      4.26. Організаційно-правова форма підприємства боржника - державне підприємство, у статутному капіталі якого частка держави становить 100 %, а отже, дія встановленого зазначеним вище Законом мораторію поширюється на нерухоме майно Держпідприємства.
      4.27. Згідно з положеннями Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" мораторій не розповсюджується на рішення щодо виплати заробітної плати та інших виплат, що належать працівнику у зв'язку із трудовими відносинами, та рішення щодо зобов'язань боржника з перерахування фондам загальнообов'язкового державного соціального страхування заборгованості із сплати внесків до цих фондів, яка виникла до 1 січня 2011 року, та з перерахування органам Пенсійного фонду України заборгованості зі сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, а також на застосування примусової реалізації майна для погашення заборгованості перед Національною акціонерною компанією "Нафтогаз України" та її дочірніми підприємствами, що здійснювали постачання природного газу на підставі ліцензії.
      4.28. Отже, кошти, отримані виконавчою службою від примусової реалізації нерухомого майна боржника, не можуть бути спрямовані на погашення заборгованості перед ТОВ "Укрнасінняпром", що виключає об'єктивну необхідність здійснення додаткового авансування товариством витрат виконавчого провадження на вказані цілі.
      4.29. Під час розгляду скарги державним виконавцем також не спростовано доводів ТОВ "Укрнасінняпром" про передчасність повернення виконавчого документа стягувачу з тих підстав, що обставини наявності у боржника оборотних активів та іншого майна, коштів, за рахунок яких можливо здійснювати задоволення вимог кредиторів, залишилися належним чином не з'ясованими, адже з матеріалів справи не вбачається здійснення державним виконавцем всіх передбачених законодавством заходів для перевірки наявності у боржника майна, на яке не поширюється дія мораторію.
      4.30. Велика Палата Верховного Суду також зазначає, що особливості виконання рішень суду про стягнення коштів з державного підприємства або юридичної особи встановлено статтею 4 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень", за приписами пункту 1 якої виконання рішень суду про стягнення коштів з державного підприємства або юридичної особи здійснюється в порядку, визначеному Законом України "Про виконавче провадження", з урахуванням особливостей, встановлених цим Законом.
      4.31. У частинах другій та третій цієї статті визначено, що у разі якщо рішення суду про стягнення коштів з державного підприємства або юридичної особи не виконано протягом шести місяців з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, його виконання здійснюється за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду; в разі встановлення державним виконавцем факту наявності підстав для повернення виконавчого документа стягувачу, передбачених пунктами 2-4, 9 частини першої статті 37 Закону України "Про виконавче провадження", крім випадків, коли стягувач перешкоджає провадженню виконавчих дій, керівник органу ДВС протягом десяти днів з дня встановлення такого факту, але не пізніше строку, встановленого частиною другою цієї статті, подає до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, документи та відомості, необхідні для перерахування стягувачу коштів.
      4.32. З огляду на наведені вище норми законодавства, навіть за умови встановлення державним виконавцем обставин нездійснення стягувачем додаткового авансування витрат виконавчого провадження, в якому боржником є державне підприємство, це повинно мати наслідком подачу керівником органу ДВС до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, документів та відомостей, необхідних для перерахування стягувачу коштів, а не повернення виконавчого документа стягувачу.
      4.33. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу - без задоволення.
      4.34. Згідно з положеннями статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      4.35. З огляду на викладене касаційну скаргу Держпідприємства слід залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанцій - без змін.
      4.36. За змістом частини чотирнадцятої статті 129 ГПК України якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      4.37. Зважаючи на те, що Велика Палата Верховного Суду не змінює судового рішення у цій справі та не ухвалює нового, розподіл судових витрат не проводиться.
      Керуючись статтями 306, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Державного підприємства "Дослідне господарство "Таврія" Донецької державної сільськогосподарської дослідної станції Національної академії аграрних наук України" залишити без задоволення, постанову Центрального апеляційного господарського суду від 14 січня 2019 року у справі N 908/85/16 - без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач С.В. Бакуліна Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко М.І. Гриців В.В. Пророк Д.А. Гудима Л.І. Рогач Ж.М. Єленіна О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська