ANTIRAID

Постановление БП-ВС об отказе Порше мобилити без отдельного обращения к нотариусу в судебной порядке обязать его внести данные об обременении движимого имущества

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

1 member has voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 березня 2019 року

м. Київ

Справа N 640/4301/17

Провадження N 14-640цс18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Ситнік О.М.,

суддів: Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,

учасники справи:

позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Порше Мобіліті" (далі - ТОВ "Порше Мобіліті"),

відповідач - приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу (далі - приватний нотаріус) Самощенко Олена Анатоліївна,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_4, ОСОБА_5,

розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу приватного нотаріуса Самощенко О.А.

на рішення Київського районного суду м. Харкова від 25 жовтня 2017 року у складі судді Зуб Г.А. та постанову Апеляційного суду Харківської області від 07 лютого 2018 року у складі колегії суддів Яцини В.Б., Бурлака І.В., Карімової Л.В.,

у цивільній справі за позовом ТОВ "Порше Мобіліті" до приватного нотаріуса Самощенко О.А., треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Правдін Д.В., Долгошеєва А.Л., про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії, та

УСТАНОВИЛА:

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2017 року ТОВ "Порше Мобіліті" звернулося до суду з позовом, у якому просило: визнати протиправними дії приватного нотаріуса Самощенко О.А. щодо проведення державної реєстрації припинення обтяження рухомого майна за реєстраційним N 14416999, а саме: легкового автомобіля марки Audi, модель Q7, кузов N НОМЕР_1, об'єм двигуна 2 967 куб. см, рік випуску 2014; зобов'язати приватного нотаріуса Самощенко О.А. поновити державну реєстрацію обтяження цього автомобіля за реєстраційним N 14416999.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що у зв'язку із невиконанням зобов'язань за кредитним договором третьою особою - ОСОБА_4 позивач мав право одержати задоволення своєї вимоги за рахунок предмета застави.

Приватний нотаріус Самощенко О.А. протиправно провела державну реєстрацію припинення обтяження вказаного автомобіля, оскільки ТОВ "Порше Мобіліті" як єдиний належний суб'єкт подання заяви про вилучення обтяження рухомого майна із такою заявою до відповідача не звертався. Відповідач не повідомляв позивача про припинення обтяження рухомого майна.

Крім того, жодних постанов про відкриття виконавчого провадження позивачем отримано не було, що виключає виконання рішення суду відповідним відділом державної виконавчої служби.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 25 жовтня 2017 року позов ТОВ "Порше Мобіліті" задоволено. Визнано дії приватного нотаріуса Самощенко О.А. щодо проведення державної реєстрації припинення обтяження рухомого майна за реєстраційним N 14416999 протиправними. Зобов'язано приватного нотаріуса Самощенко О.А. поновити державну реєстрацію обтяження рухомого майна за реєстраційним N 14416999 з дати вилучення - 27 січня 2016 року. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ТОВ "Порше Мобіліті" як стягувач за договором не звертався до відповідача із заявою про реєстрацію відомостей про припинення обтяжень, а тому дії приватного нотаріуса Самощенко О.А. щодо проведення державної реєстрації припинення обтяження рухомого майна є неправомірними.

Суд зробив висновок, що з метою захисту й відновлення прав позивача необхідно зобов'язати приватного нотаріуса Самощенко О.А. поновити державну реєстрацію обтяження рухомого майна з дати вилучення - 27 січня 2016 року.

При цьому суд вважав необґрунтованим посилання відповідача, що зазначений спір повинен розглядатися у порядку адміністративного судочинства, вказавши, що цей спір виник з договірних відносин і має вирішуватися у порядку цивільного судочинства.

Постановою Апеляційного суду Харківської області від 07 лютого 2018 року апеляційну скаргу приватного нотаріуса Самощенко О.А. залишено без задоволення, рішення Київського районного суду м. Харкова від 25 жовтня 2017 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, зазначивши, що приватний нотаріус Самощенко О.А. не мав права приймати від боржника заяву про скасування приватного обтяження, оскільки таке право на звернення передбачене лише для обтяжувача, у тому числі в порядку примусового виконання.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У березні 2018 року приватний нотаріус Самощенко О.А. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди порушили правила предметної юрисдикції, розглянувши у порядку цивільного судочинства спір, який підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства. Вважав, що спірні правовідносини жодним чином не стосуються звернення стягнення на предмет застави чи будь-яких інших дій у сфері договірних відносин, а є суто адміністративними.

Суди не врахували доводів приватного нотаріуса Самощенко О.А., що відповідно до частини п'ятої статті 43 Закону України від 18 листопада 2003 року N 1255-IV "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" (далі - Закон N 1255-IV) відомості про припинення обтяження реєструються на підставі рішення суду або заяви стягувача.

Надання реєстратору рішення суду, яке набрало законної сили та на час реєстрації не скасоване, є достатньою підставою для реєстрації відомостей про припинення обтяження рухомого майна. Відповідач здійснив необхідні дії саме на виконання рішення суду, яке на той час набрало законної сили та не було скасоване, і як спеціальний суб'єкт, на якого покладено функції реєстратора, правомірно вилучив з Державного реєстру обтяжень рухомого майна запис щодо вказаного автомобіля.

Крім того, після скасування рішення суду позивач жодного разу не звертався до відповідача з відповідною заявою про поновлення записів щодо обтяження майна.

Позиція інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу ТОВ "Порше Мобіліті" зазначило про безпідставність та необґрунтованість касаційної скарги, зокрема, що твердження відповідача про підвідомчість зазначеної справи адміністративному суду є необґрунтованим.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 26 квітня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 грудня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 18 грудня 2018 року - передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.

Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 14 січня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі та відзиві на касаційну скаргу доводи, матеріали справи, ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню.

Вирішуючи питання юрисдикційності цього спору, у зв'язку з чим справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду, слід зазначити таке.

У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Поняття "суд, встановлений законом" включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних і суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Важливість визначення юрисдикції підтверджується закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя.

Судову юрисдикцію можна визначити і як компетенцію спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.

При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб'єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.

Згідно із частиною першою статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову до суду та розгляду справи в суді першої інстанції) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом прав, свобод чи інтересів.

Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачено у статті 15 ЦПК України, а саме: суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Аналогічну норму закріплено й у частині першій статті 19 ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року.

Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (тут і далі - КАС України, у редакції, чинній на час подання позову до суду та розгляду справи у суді першої інстанції) до адміністративних судів могли бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Пункт 1 частини першої статті 3 КАС України визначав справою адміністративної юрисдикції публічно-правовий спір, в якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

У частині другій статті 4 КАС України вказано, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.

За правилами частини першої статті 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширювалася на правовідносини, що виникали у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з'ясовувати, у зв'язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду.

За змістом наведених приписів участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для класифікації спору як публічно-правового. Однак участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати такий спір з публічно-правовим і розглядати його за правилами адміністративної юрисдикції.Вирішуючи питання про юрисдикцію спору, суди повинні з'ясувати, у зв'язку з чим він виник, і за захистом яких прав чи інтересів особа звернулася до суду.

Отже, до адміністративного суду можуть бути оскаржені виключно рішення, дії та бездіяльність суб'єкта владних повноважень, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності встановлено інший порядок судового провадження.

Наведене узгоджується і з положеннями статей 2, 4, 19 КАС України у редакції від 03 жовтня 2017 року, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів.

Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.

Під час вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер спірних правовідносин.

У поданому в порядку цивільного судочинства позові ТОВ "Порше Мобіліті" просило:

- визнати протиправними дії приватного нотаріусаСамощенко О.А. щодо проведення державної реєстрації припинення обтяження рухомого майна за реєстраційним N 14416999, а саме: легкового автомобіля марки Audi, модель Q7, кузов N НОМЕР_1, об'єм двигуна 2 967 куб. см, рік випуску 2014;

- зобов'язати приватного нотаріуса Самощенко О.А. поновити державну реєстрацію обтяження цього автомобіля за реєстраційним N 14416999.

Зі змісту позовної заяви вбачається, що позов спрямований на захист майнового права позивача і зазначена категорія справ відноситься до спорів щодо права на предмет застави, тобто про право цивільне, що свідчить про приватноправовий характер спірних відносин і спростовує доводи особи, яка подала касаційну скаргу, про належність спору до юрисдикції адміністративного суду.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися за правилами цивільного судочинства.

Саме такі правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 14 червня 2016 року у справі N 21-41а16 та Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі N 1196апп18, від 22 серпня 2018 року у справі N 14-275цс18, від 07 листопада 2018 року у справі N 11-961апп18 та інших, і підстав для відступу від них не вбачається.

На постанову Верховного Суду України від 14 червня 2016 року у справі N 826/4858/15 апеляційний суд посилався на спростування зазначених у апеляційній скарзі доводів та вказав, що цей спір випливає з договірних відносин і має вирішуватися за правилами ЦПК України, про що зазначено у постанові Апеляційного суду Харківської області від 25 травня 2017 року.

У матеріалах справи на а. с. 64-72, т. 1 знаходяться копії постанови Харківського апеляційного адміністративного суду від 13 лютого 2017 року та ухвали Апеляційного суду Харківської області від 25 травня 2017 року, з яких убачається, що ТОВ "Порше Мобіліті" зверталося у порядку адміністративного судочинства із такими самими, що й у справі, що розглядається, вимогами (про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії) до приватного нотаріуса, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_4, ОСОБА_5

Апеляційний суд Харківської області ухвалою від 25 травня 2017 року скасувавпостанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 13 лютого 2017 року і закрив провадження у справі з тих підстав, що спір не підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства, а повинен вирішуватися у порядку цивільного судочинства.

Отже, розглянувши у порядку цивільного судочинства позов ТОВ "Порше Мобіліті" по суті заявлених вимог, суди першої й апеляційної інстанцій не порушили правил предметної та суб'єктної юрисдикції.

Стосовно висновків судів по суті вирішеного спору Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями.

Суди встановили, що 09 червня 2014 року ТОВ "Порше Мобіліті" і ОСОБА_4 уклали кредитний договір N 50011692, відповідно до умов якого останній отримав кредит у сумі 908 859,04 грн. що на той час еквівалентно 75 549,38 доларів США, строком на 60 місяців, зі змінною процентною ставкою та цільовим призначенням - для придбання автомобіля марки Audi, модель Q7, кузов N НОМЕР_1, об'єм двигуна 2 967 куб. см, рік випуску 2014.

Також відповідно до вказаного договору ТОВ "Порше Мобіліті" надало ОСОБА_4 додатковий кредит у розмірі 360 297,90 грн. що еквіваленто 29 949,95 доларів США, для сплати страхових платежів відповідно до договору страхування, укладеного з третьою особою.

За договором застави від 20 червня 2014 року N 50011692, укладеним між тими самими сторонами, ОСОБА_4 передав у заставу ТОВ "Порше Мобіліті" транспортний засіб - автомобіль марки Audi, модель Q7, кузов N НОМЕР_1, об'єм двигуна 2 967 куб. см, рік випуску 2014, коричневого кольору, заставною вартістю 1 298 370,00 грн.

23 червня 2014 року реєстратор Державного підприємства "Інформаційний центр" Міністерства юстиції України на підставі заяви ТОВ "Порше Мобіліті" та договору застави транспортного засобу від 20 червня 2014 року, посвідченого приватним нотаріусом Салигою Н.А., за N 14416999 зареєстрував обтяження - заставу рухомого майна - автомобіль марки Audi, модель Q7, кузов N НОМЕР_1, об'єм двигуна 2 967 куб. см, рік випуску 2014, зазначив відомості про обмеження відчуження - заборона відчуження; термін дії обтяження - до 23 червня 2019 року.

Заочним рішенням Київського районного суду м. Харкова від 29 грудня 2015 року, ухваленим у справі N 640/18389/15-ц за позовом ОСОБА_4 до ТОВ "Порше Мобіліті", ОСОБА_7, визнано недійсним кредитний договір від 20 червня 2014 року N 500116992 з усіма додатками, визнано недійсною поруку ОСОБА_7 за кредитним договором від 19 червня 2014 року N 50011692, визнано недійсним договір застави від 20 червня 2014 року N 500116992, припинено обтяження рухомого майна та вилучено запис з Державного реєстру обтяжень рухомого майна; вирішено питання про розподіл судових витрат.

27 січня 2016 року о 11:21 год. приватний нотаріус Самощенко О.А. вилучила з Державного реєстру обтяжень рухомого майна запис про обтяження щодо автомобіля марки Audi, модель Q7, кузов N НОМЕР_1, об'єм двигуна 2 967 куб. см, рік випуску 2014, на підставі рішення Київського районного суду м. Харкова від 29 грудня 2015 року.

Ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 05 лютого 2016 року заяву ТОВ "Порше Мобіліті" про перегляд заочного рішення залишено без задоволення.

Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 14 квітня 2016 року апеляційну скаргу ТОВ "Порше Мобіліті" задоволено, скасовано заочне рішення Київського районного суду м. Харкова від 29 грудня 2015 року, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.

На підставі договору купівлі-продажу транспортного засобу від 10 лютого 2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Хоменко А.В., зазначений автомобіль марки Аudінабула у власність ОСОБА_5

Також установлено, що ТОВ "Порше Мобіліті" звернулося до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_7, ОСОБА_5 про звернення стягнення на предмет застави, але рішенням Київського районного суду м. Харкова від 16 серпня 2016 року у задоволенні позову ТОВ "Порше Мобіліті" відмовлено.

Відповідно до статті 27 Закону України від 02 жовтня 1992 року N 2654-XII "Про заставу" застава зберігає силу, якщо за однією з підстав, зазначених в законі, майно або майнові права, що складають предмет застави, переходять у власність іншої особи.

Згідно зі статтею 9 Закону України від 18 листопада 2003 року N 1255-IV "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" (далі - Закон N 1255-IV), якщо інше не встановлено законом, зареєстроване обтяження зберігає силу для нового власника (покупця) рухомого майна, що є предметом обтяження.

Державна реєстрація обтяжень рухомого майна проводиться з метою забезпечення виконання зобов'язань і захисту прав юридичних і фізичних осіб стосовно рухомого майна та надання в інтересах цих осіб інформації про наявність чи відсутність обтяжень рухомого майна (стаття 1 Закону N 1255-IV).

У статті 2 Закону N 1255-IV передбачено, що боржник - це особа, яка має виконати на користь обтяжувала забезпечене обтяженням зобов'язання, або майновий поручитель за таким зобов'язанням; особа, у володінні якої знаходиться майно, що належить обтяжувачу; особа, яка має виконати на користь обтяжувача зобов'язання за договором, на підставі якого виникло договірне обтяження; особа, яка відступила право вимоги, що є предметом обтяження; уповноважений орган - це орган державної влади або його посадова особа, який відповідно до закону наділений повноваженнями обтяжувати рухоме майно, що належить юридичній чи фізичній особі; обтяжувач - це уповноважений орган при публічному обтяженні; кредитор за забезпеченим рухомим майном зобов'язанням; власник рухомого майна, що знаходиться у володінні боржника; будь-яка інша особа, на користь якої встановлюється договірне обтяження; особа, яка здійснює управління рухомим майном в інтересах кредитора.

Згідно зі статтею 3 Закону N 1255-IV обтяженням є право обтяжувача на рухоме майно боржника або обмеження права боржника чи обтяжувача на рухоме майно, що виникає на підставі закону, договору, рішення суду або з інших дій фізичних і юридичних осіб, з якими закон пов'язує виникнення прав і обов'язків щодо рухомого майна.

Відповідно до частини першої статті 42 Закону N 1255-IV до Державного реєстру вносяться відомості про виникнення, зміну, припинення обтяжень рухомого майна.

Частиною п'ятою статті 43 Закону N 1255-IV передбачено, що відомості про припинення обтяження реєструються держателем або реєстратором Державного реєстру на підставі рішення суду або заяви обтяжувача, в якій зазначаються реєстраційний номер запису, найменування боржника, ідентифікаційний код боржника в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України чи індивідуальний ідентифікаційний номер боржника в Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів та інформація про припинення обтяження. Записи щодо обтяжень, які втратили свою чинність, підлягають вилученню з Державного реєстру через шість місяців після реєстрації відомостей про припинення обтяження.

Аналогічно урегульовано вказане питання і у Порядку ведення Державного реєстру обтяжень рухомого майна, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 05 липня 2004 року N 830 (далі - Порядок).

На підставі зазначених норм матеріального права та установлених обставин справи суди помилково вважали, що приватний нотаріус Самощенко О.А. не мала права приймати від боржника заяву про скасування обтяження, оскільки відповідно до статті 14 ЦПК України у редакції, чинній на час ухвалення судових рішень та внесення відомостей про припинення обтяження рухомого майна, судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади, посадових і службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності.

Суди помилково застосували положення абзацу першого пункту 6 Порядку, яким передбачено, що відомості про обтяження рухомого майна вносяться до Реєстру на підставі заяви обтяжувача чи уповноваженої ним особи, поданої в електронній формі або у випадках, передбачених цим Порядком, в паперовій формі, у чинній редакції зі змінами, внесеними згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 24 травня 2017 року N 386.

При цьому суди залишили поза увагою, що приватний нотаріус Самощенко О.А. вилучила з Державного реєстру обтяжень рухомого майна запис про обтяження 27 січня 2016 року, тобто до внесення вказаних змін, а також ту обставину, що у пункті 6 Порядку передбачено, що відомості про обтяження можуть вноситися і на підставі рішення суду. У даному випадку, внісши відповідні відомості до Державного реєстру, нотаріус виконав судове рішення.

Таким чином, вилучивши 27 січня 2016 року з Державного реєстру обтяжень рухомого майна обтяження щодо вказаного автомобіля на підставі рішення Київського районного суду м. Харкова від 29 грудня 2015 року, приватний нотаріус Самощенко О.А. діяла законно. Підстав визнавати неправомірними дії приватного нотаріуса щодо проведення державної реєстрації припинення обтяження рухомого майна не вбачається.

Також відсутні підстави для задоволення позовних вимог про зобов'язання приватного нотаріуса Самощенко О.А. поновити державну реєстрацію обтяження рухомого майна з огляду на таке.

Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У частині першій статті 4 цього Кодексу в зазначеній редакції указано, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею 5 ЦПК України установлено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Отже, у силу наведених норм процесуального права суд захищає виключно порушені, невизнані або оспорювані права, свободи чи законні інтереси особи.

У разі, якщо законом передбачено інший несудовий порядок відновлення порушених прав особи, то остання повинна його реалізувати, а вже потім, у разі відмови в поновленні прав, свобод чи інтересів, звертатися до суду з відповідними вимогами.

Як вже зазначалося, відомості про обтяження рухомого майна вносяться до Реєстру на підставі заяви обтяжувача чи уповноваженої ним особи та на підставі рішення суду, із дотриманням установленої чинним законодавством процедури (стаття 43 Закону N 1255-IV, пункт 16 Порядку). Тобто законом установлено порядок внесення до Реєстру відомостей про обтяження рухомого майна.

Довідавшись про скасування заочного рішення, яке стало підставою для вилучення приватним нотаріусом Самощенко О.А. з Державного реєстру обтяжень рухомого майна обтяження щодо автомобіля, позивач повинен невідкладно звернутися до цього нотаріуса для внесення до Реєстру відомостей про обтяження рухомого майна.

Однак таких відомостей у справі немає, а тому відсутні підстави для задоволення судом позовних вимог про зобов'язання приватного нотаріуса Самощенко О.А. поновити державну реєстрацію обтяження рухомого майна, оскільки чинним законодавством не передбачено право нотаріуса без відповідного звернення та за відсутності надання судового рішення вносити зміни до Державного реєстру.

Без указаного звернення нотаріус може внести зміни до Державного реєстру тільки на підставі судового рішення, де відповідачем є цей нотаріус, а рішенням суду його зобов'язано вчинити такі дії. В інших випадках звернення судового рішення до виконання покладається на сторону, на користь якої воно ухвалено, якщо інше не встановлено законом.

Частинами першою, третьою статті 412 ЦПК України установлено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Суди, вирішуючи спір, неправильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, що в силу вимог статті 412 ЦПК України є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позову.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційна скарга задовольняється, судові рішення скасовуються та ухвалюється нове рішення про відмову в задоволенні позову, то у порядку розподілу судових витрат з позивача на користь відповідача необхідно стягнути судовий збір, який останній сплатив за подання апеляційної скарги, у розмірі 3 520,00 грн (т. 1, а. с. 191), та за подання касаційної скарги у розмірі 1 500,00 грн (т. 2, а. с. 1) та 4 900,00 грн (т. 2, а. с. 16), що підтверджується відповідними квитанціями, у сумі 9 920,00 грн.

Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Самощенко Олени Анатоліївни задовольнити.

Рішення Київського районного суду м. Харкова від 25 жовтня 2017 року та постанову Апеляційного суду Харківської області від 07 лютого 2018 року скасувати та ухвалити нове рішення.

У задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Мобіліті" до приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Самощенко Олена Анатоліївна, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_4, ОСОБА_5, про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії - відмовити.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Мобіліті" (код - 36422974; адреса: проспект Павла Тичини, 1В, офіс "В", м. Київ, 02152) на користь приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Самощенко Олени Анатоліївни (адреса: АДРЕСА_1) судовий збір у розмірі 9 920,00 (дев'ять тисяч дев'ятсот двадцять) гривень.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О.М. Ситнік

Судді: С.В. Бакуліна Н.П. Лященко

В.В. Британчук О.Б. Прокопенко

Д.А. Гудима Л.І. Рогач

О.С. Золотніков І.В. Саприкіна

О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич

В.С. Князєв О.Г. Яновська

Лобойко Л.М.

Share this post


Link to post
Share on other sites

Большая палата в очередной раз указала, что в связи с тем, что  иск направлен на защиту имущественного права истца и указанная категория дел относится к спорам о праве на предмет залога, то есть о праве гражданском, что свидетельствует о частноправовом характере спорных отношений этот спор не является публично-правовым и должен решаться по правилам гражданского судопроизводства.

Кроме того, суд защищает исключительно нарушенные, непризнанные или оспариваемые права, свободы или законные интересы лица. В случае, если законом предусмотрен иной несудебный порядок восстановления нарушенных прав лица, то последняя должна его реализовать, а уже потом, в случае отказа в возобновлении прав, свобод или интересов, обращаться в суд с соответствующими требованиями.

Узнав об отмене заочного решения, которое стало основанием для изъятия частным нотариусом из Государственного реестра обременений движимого имущества обременения относительно автомобиля, истец должен безотлагательно обратиться к этому нотариусу для внесения в Реестр сведений об обременении движимого имущества.

Без указанного обращения нотариус может внести изменения в Государственный реестр только на основании судебного решения, где ответчиком является этот нотариус, а решением суда его обязано совершить такие действия. В других случаях обращения судебного решения к исполнению возлагается на сторону, в пользу которого оно принято, если иное не установлено законом.

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      29 травня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 760/14437/18
      Провадження N 14-224 цс 19
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді-доповідача Гудими Д.А.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      ознайомилася з матеріалами справи за скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Майдан-Плаза" (далі також - скаржник) на дії державного виконавця Печерського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції у місті Києві Боголей Ірини Юріївни (далі також - державний виконавець), заінтересована особа - Національне антикорупційне бюро України,
      за касаційною скаргою скаржника на ухвалу Солом'янського районного суду м. Києва від 29 червня 2018 року, постановлену суддею Букіною О.М., та постанову Київського апеляційного суду від 13 грудня 2018 року, ухвалену колегією суддів у складі Андрієнко А.М., Соколової В.В. і Поліщук Н.В.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст вимог скарги
      1. У червні 2018 року скаржник звернувся до суду зі скаргою, в якій з урахуванням уточнень просив:
      1.1. Визнати дії державного виконавця щодо винесення постанови про арешт майна боржника від 23 квітня 2018 року у виконавчому провадженні N 56255979 неправомірними.
      1.2. Зобов'язати державного виконавця скасувати постанову про арешт майна боржника від 23 квітня 2018 року у виконавчому провадженні N 56255979.
      1.3. Зобов'язати державного виконавця зняти арешт з майна скаржника, накладений на підставі постанови про арешт майна боржника від 23 квітня 2018 року у виконавчому провадженні N 56255979.
      2. Мотивував скаргу такими обставинами:
      2.1. 23 квітня 2018 року державний виконавець на виконання ухвали Солом'янського районного суду м. Києва від 20 квітня 2018 року у справі N 760/10190/18 виніс постанову про арешт майна скаржника, а саме нежитлових приміщень N 1-34 (групи приміщень N 52) (літ. А) загальною площею 535,00 кв. м за адресою: м. Київ, вул. Хрещатик, 27Б, шляхом заборони скаржнику розпоряджатися ними.
      2.2. Вказана постанова є незаконною, оскільки державний виконавець не направляв її скаржнику, а в матеріалах виконавчого провадження немає повного тексту ухвали Солом'янського районного суду м. Києва від 20 квітня 2018 року у справі N 760/10190/18 з оригіналом підпису судді та відтиском печатки суду.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. 29 червня 2018 року Солом'янський районний суд м. Києва постановив ухвалу, якою відмовив у відкритті провадження за скаргою, вважаючи, що її не можна розглядати за правилами цивільного судочинства.
      4. Мотивував ухвалу постановою Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року N 6 "Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах".
      5. Суд звернув увагу на те, що скаржник оскаржив постанову про арешт майна боржника від 23 квітня 2018 року, винесену державним виконавцем на підставі постановленої у кримінальному провадженні N 42015110000000121 від 19 березня 2015 року ухвали слідчого судді Солом'янського районного суду м. Києва від 20 квітня 2018 року, та роз'яснив скаржникові його право на звернення до суду за правилами адміністративного судочинства, а також зазначив, що скаржник не позбавлений права звернутися до суду "у порядку, передбаченому законом, для скасування арешту чи звільнення майна з-під арешту".
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      6. 13 грудня 2018 року Київський апеляційний суд ухвалив постанову, якою залишив без змін ухвалу Солом'янського районного суду м. Києва від 29 червня 2018 року.
      7. Мотивував постанову тим, що арешт на спірне майно був накладений слідчим суддею Солом'янського районного суду м. Києва в межах кримінального провадження за правилами Кримінального процесуального кодексу (далі - КПК) України. Оскільки скаржник оспорює не право на арештоване майно, а дії державного виконавця, вчинені на виконання ухвали слідчого судді, постановленої у кримінальній справі, скаргу не можна розглядати за правилами цивільного судочинства.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      8. 8 січня 2019 року скаржник звернувся з касаційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу Солом'янського районного суду м. Києва від 29 червня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 грудня 2018 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      9. 3 квітня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      10. Мотивував ухвалу тим, що скаржник оскаржує ухвалу Солом'янського районного суду м. Києва від 29 червня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 грудня 2018 року з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      11. Скаржник мотивує касаційну скаргу так:
      11.1. Суд першої інстанції відмовив у відкритті провадження за скаргою необґрунтовано, застосувавши постанову Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року N 6, якою роз'яснено застосування приписів Закону України "Про виконавче провадження" від 21 квітня 1999 року (далі - Закон N 606-XIV), який втратив чинність. А до спірних правовідносин мав застосуватися Закон України "Про виконавче провадження" від 2 червня 2016 року (далі - Закон N 1404-VIII).
      11.2. Оскільки скаржник є учасником виконавчого провадження, а виконавчий лист видав Солом'янський районний суд м. Києва, саме цей суд має розглядати скаргу на дії та постанову державного виконавця.
      11.3. Апеляційний суд помилково застосував критерії, які не передбачені чинним законодавством, як підставу для відмови у задоволенні апеляційної скарги.
      11.4. Висновок апеляційного суду про те, що скаржник оскаржує дії державного виконавця, а не право на майно, є необґрунтованим з огляду на зміст частини четвертої статті 82 Закону N 606-XIV.
      (2) Позиції інших учасників справи
      12. Інші учасники справи позиції щодо касаційної скарги не висловили.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      13. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що скаржник, який є стороною виконавчого провадження, оскаржує дії державного виконавця та його постанову про арешт майна скаржника від 23 квітня 2018 року, винесену у межах виконавчого провадження N 56255979 на підставі ухвали слідчого судді Солом'янського районного суду м. Києва від 20 квітня 2018 року, постановленої у кримінальному провадженні N 42015110000000121 від 19 березня 2015 року.
      14. Відповідно до частин першої та другої статті 74 Закону N 1404-VIII рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.
      15. Згідно зі статтею 447 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього кодексу, порушено їхні права чи свободи.Скарга подається до суду, який розглянув справу як суд першої інстанції (частина перша статті 448 ЦПК України).
      16. Отже, право на звернення за правилами цивільного судочинства зі скаргою на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця пов'язане з наявністю судового рішення, ухваленого згідно з ЦПК України, та його примусовим виконанням відповідним органом.
      17. Оскільки скаржник оскаржує дії державного виконавця та його постанову, винесену на підставі судового рішення у кримінальному провадженні, а не в цивільній справі, Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими доводи касаційної скарги щодо необхідності розгляду справи судом, який видав виконавчий документ, за правилами цивільного судочинства.
      18. Згідно з частиною першою статті 287 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС України) учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
      19. Тобто, якщо закон встановив інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби або приватного виконавця, то це виключає юрисдикцію адміністративних судів у такій категорії справ.
      20. Відповідно до частини третьої статті 535 КПК України, у разі якщо судове рішення або його частина підлягає виконанню органами державної виконавчої служби, приватним виконавцем, суд видає виконавчий лист, який звертається до виконання в порядку, передбаченому законом про виконавче провадження.
      21. Порядок оскарження рішень, дій або бездіяльності органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб щодо виконання судового рішення, ухваленого у кримінальному провадженні, КПК України не встановлює.
      22. Наведені приписи чинного законодавства дають підстави для висновку, що оскарження учасником виконавчого провадження (боржником) дій державного виконавця з примусового виконання ухвали слідчого судді, постановленої у кримінальному провадженні, та постанови державного виконавця про арешт майна боржника, винесеної на виконання цієї ухвали, має відбуватися за правилами адміністративного судочинства, оскільки ні КПК України, ні ЦПК України не встановлюють іншого порядку судового оскарження цих дій і постанови (близькі за змістом висновки Велика Палата Верховного Суду зробила у постанові від 12 грудня 2018 року у справі N 757/61236/16-ц).
      23. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що суд першої інстанції обґрунтував ухвалу про відмову у відкритті провадженняпостановою Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року N 6, що роз'яснює, зокрема, порядок застосування приписів статті 82 Закону N 606-XIV. Приписи частини четвертої цієї ж статті застосував апеляційний суд, залишаючи без змін ухвалу суду першої інстанції. Проте суди не врахували, що на час виникнення спірних правовідносин Закон N 606-ХІVвтратив чинність (діяв Закон N 1404-VIII).
      24. З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що суди першої й апеляційної інстанцій, ухваливши по суті правильні рішення, неправильно застосували норми права.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      25. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункт 3 частини першої статті 409 ЦПК України).
      26. Підставами для зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (стаття 412 ЦПК України).
      27. З огляду на надану оцінку висновків судів першої й апеляційної інстанцій Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди застосували Закон N 606-XIV, який не міг бути застосований до спірних правовідносин. А тому касаційну скаргу слід задовольнити частково, а саме: змінити ухвалу Солом'янського районного суду м. Києва від 29 червня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 грудня 2018 року у мотивувальних частинах, виклавши останні у редакції цієї постанови; в іншій частині судові рішення залишити без змін.
      (2.2) Щодо судового збору
      28. Враховуючи правильність висновків судів першої й апеляційної інстанцій щодо юрисдикції, судовий збір, який скаржник сплатив у судах апеляційної та касаційної інстанцій, слід покласти на скаржника.
      (3) Висновки щодо застосування норм права
      29. Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом (частини перша та друга статті 74 Закону України "Про виконавче провадження" N 1404-VIII).
      30. Сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього кодексу, порушено їхні права чи свободи (стаття 447 ЦПК України). Скарга подається до суду, який розглянув справу як суд першої інстанції (частина перша статті 448 ЦПК України).
      31. Право на звернення за правилами цивільного судочинства зі скаргою на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця пов'язане з наявністю судового рішення, ухваленого згідно з ЦПК України, та його примусовим виконанням відповідним органом.
      32. У разі якщо судове рішення або його частина підлягає виконанню органами державної виконавчої служби, приватним виконавцем, суд видає виконавчий лист, який звертається до виконання в порядку, передбаченому законом про виконавче провадження (частина третя статті 535 КПК України).
      33. Учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб (частина перша статті 287 КАС України).
      34. Оскарження учасником виконавчого провадження (боржником) дій державного виконавця з примусового виконання ухвали слідчого судді, постановленої у кримінальному провадженні, та постанови державного виконавця про арешт майна боржника, винесеної на виконання цієї ухвали, має відбуватися за правилами адміністративного судочинства, оскільки ні КПК України, ні ЦПК України не встановлюють іншого порядку судового оскарження цих дій і постанови.
      Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 3 частини першої статті 409, статтями 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Майдан-Плаза" задовольнити частково.
      2. Ухвалу Солом'янського районного суду м. Києва від 29 червня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 грудня 2018 року змінити у мотивувальних частинах, виклавши їх у редакції цієї постанови; в іншій частині ухвалу Солом'янського районного суду м. Києва від 29 червня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 грудня 2018 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
      Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Ю.Л. Власов В.В. Пророк М.І. Гриців Л.І. Рогач Ж.М. Єленіна О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      12 червня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 814/4112/15
      Провадження N 11-253апп19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Золотнікова О.С.,
      суддів Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Єленіної Ж.М., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г.
      розглянула в порядку письмового провадженнякасаційну скаргу уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Банк "Київська Русь" (далі - уповноважена особа, Фонд, ПАТ "Банк "Київська Русь", Банк відповідно) Волкова Олександра Юрійовича на постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 15 лютого 2016 року (суддя Фульга А.П.) та постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 01 червня 2016 року (судді Лук'янчук О. В., Градовський Ю.М., Кравченко К.В.) у справі N 814/4112/15 за позовом ОСОБА_2 до Фонду та уповноваженої особи, третя особа - ПАТ "Банк "Київська Русь", про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити певні дії та
      ВСТАНОВИЛА:
      У листопаді 2015 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до Фонду та уповноваженої особи, у якому просив:
      - визнати протиправною бездіяльність уповноваженої особи щодо невключення позивача до переліку вкладників ПАТ "Банк "Київська Русь", які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду;
      - зобов'язати уповноважену особу включити ОСОБА_2 до переліку вкладників ПАТ "Банк "Київська Русь", які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду;
      - зобов'язати Фонд включити позивача до загального реєстру вкладників ПАТ "Банк "Київська Русь", які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду.
      На обґрунтування позову ОСОБА_2 зазначив, що уклав з ПАТ "Банк "Київська Русь" договір банківського рахунку від 19 березня 2015 року N 26324-82 в національній валюті, відповідно до умов якого Банк відкрив позивачу поточний рахунок N НОМЕР_1 та зобов'язався здійснювати його розрахунково-касове обслуговування. У день відкриття на рахунок позивача було перераховано 192 тис. 300 грн. що підтверджується випискою з банківського рахунку від 19 березня 2015 року. На підставі постанови Правління Національного банку України від 19 березня 2015 року N 190 "Про віднесення ПАТ "Банк "Київська Русь" до категорії неплатоспроможних" виконавча дирекція Фонду прийняла рішення від 19 березня 2015 року N 61 "Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ "Банк "Київська Русь", згідно з яким з 20 березня 2015 року запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу. 05 серпня 2015 року позивач звернувся до уповноваженої особи із заявою, у якій просив здійснити виплату гарантованої суми відшкодування за вкладом, але відповідач необхідних заходів реагування не вжив. На думку ОСОБА_2, бездіяльність уповноваженої особи є протиправною.
      Миколаївський окружний адміністративний суд постановою від 15 лютого 2016 року позов задовольнив повністю.
      Одеський апеляційний адміністративний суд постановою від 01 червня 2016 року апеляційну скаргу уповноваженої особи задовольнив частково: скасував постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 15 лютого 2016 року в частині позовних вимог щодо зобов'язання Фонду включити позивача до загального реєстру вкладників ПАТ "Банк "Київська Русь", які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, а в задоволенні позову в цій частині відмовив; у решті постанову суду першої інстанції залишив без змін.
      Не погодившись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, уповноважена особа в касаційній скарзі зазначила, що суди неповно з'ясували обставини справи та порушили норми матеріального й процесуального права. На думку скаржника, укладаючи договір банківського рахунку від 19 березня 2015 року N 25926-41, представники Банку, які діяли на підставі довіреностей, не мали права укладати будь-які договори та представляти інтереси Банку в силу імперативних норм статті 36 Закону України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон N 4452-VI). Суди не взяли до уваги, що уповноваженою особою виявлено нікчемний правочин, вчинений Банком 19 березня 2015 року щодо виконання платіжного доручення від 19 березня 2015 року N 17 з перерахування грошових коштів у розмірі 192 тис. 300 грн з поточного рахунку Товариства з обмеженою відповідальністю "Каскадмонтажстрой" (далі - ТОВ "Каскадмонтажстрой") N НОМЕР_2 на рахунок ОСОБА_2 N НОМЕР_1 з призначенням платежу - надання зворотної фінансової допомоги за договором від 17 березня 2015 року N 715-ЗДФ. Крім того, на думку скаржника, цей спір не підпадає під визначення публічно-правового спору відповідно до вимог статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) та повинен розглядатися в порядку цивільного судочинства. На підставі викладеного скаржник просить скасувати оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій та відмовити в задоволені позовних вимог ОСОБА_2
      Рішення суду апеляційної інстанції в частині відмови ОСОБА_2 в задоволенні позовних вимог щодо зобов'язання Фонду включити його до загального реєстру вкладників ПАТ "Банк "Київська Русь", які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, позивачем не оскаржено.
      Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 11 серпня 2016 року відкрив касаційне провадження в цій справі.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким КАС України викладено в новій редакції.
      Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції згаданого Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      У лютому 2018 року вказану касаційну скаргу було передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 13 березня 2019 року справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судових рішень з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 27 березня 2019 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників з огляду на практику Європейського суду з прав людини про доцільність розгляду справи на основі письмових доказів у випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права (рішення від 08 грудня 1983 року у справі "Аксен проти Німеччини", заява N 8273/78; рішення від 25 квітня 2002 року у справі "Варела Ассаліно проти Португалії", заява N 64336/01).
      Відзиву на касаційну скаргу позивач не подав.
      У письмових поясненнях на касаційну скаргу Фонд підтримав її доводи та просив задовольнити з викладених у ній підстав.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення.
      Суди попередніх інстанцій установили, що 19 березня 2015 року ПАТ "Банк "Київська Русь" і ОСОБА_2 уклали договір банківського рахунку N 26324-82 в національній валюті, відповідно до умов якого Банк відкрив позивачу поточний рахунок N НОМЕР_1 та зобов'язався здійснювати його розрахунково-касове обслуговування.
      У день відкриття на рахунок позивача було перераховано 192 тис. 300 грн. що підтверджується випискою з банківського рахунку від 19 березня 2015 року.
      Постановою Правління Національного банку України від 19 березня 2015 року N 190 ПАТ "Банк "Київська Русь" віднесено до категорії неплатоспроможних.
      Виконавча дирекція Фонду прийняла рішення від 19 березня 2015 року N 61 "Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ "Банк "Київська Русь", згідно з яким з 20 березня 2015 року запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу на здійснення тимчасової адміністрації у Банку Волкова О.Ю.
      З метою забезпечення збереження активів неплатоспроможного ПАТ "Банк "Київська Русь" виконавча дирекція Фонду прийняла рішення від 15 червня 2015 року N 116 про продовження строку здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ "Банк "Київська Русь" та відповідних повноважень уповноваженої особи до 19 липня 2015 року.
      05 серпня 2015 року позивач звернувся до уповноваженої особи із заявою, в якій просив здійснити виплату гарантованої суми відшкодування за вкладом, але відповідач необхідних заходів реагування не вжив.
      Не погодившись із бездіяльністю уповноваженої особи, позивач звернувся до суду з цим позовом.
      Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2, суд першої інстанції керувався тим, що: відсутні будь-які підстави, визначені в частині третій статті 38 Закону N 4452-VI, для визнання нікчемним укладеного між позивачем і Банком правочину; станом на день укладання договору банківського рахунку та зарахування коштів на рахунок позивача посадові особи банку зберігали свої повноваження.
      Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_2 про зобов'язання Фонду включити позивача до загального реєстру вкладників ПАТ "Банк "Київська Русь", суд апеляційної інстанції виходив з того, що ця вимога є передчасною з урахуванням того, що чинним законодавством України визначена відповідна процедура виплати таких грошових коштів, а позивач не був включений уповноваженою особою до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду.
      Залишаючи без змін постанову суду першої інстанції в іншій частині заявлених позовних вимог, суд апеляційної інстанції керувався тим, що відповідач не довів наявності правових підстав для невключення позивача до переліку вкладників ПАТ "Банк "Київська Русь", які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, а тому висновки суду першої інстанції про задоволення позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності уповноваженої особи щодо невключення позивача до вказаного переліку вкладників ПАТ "Банк "Київська Русь" та зобов'язання її включити ОСОБА_2 до цього переліку є правильними.
      При цьому суди попередніх інстанцій виходили з того, що цей спір підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.
      Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованими ці висновки судів попередніх інстанції з огляду на таке.
      Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Згідно із частиною другою статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      Відповідно до частини другої статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      Як установлено матеріалами справи, ОСОБА_2 звернувся до адміністративного суду з позовом доФонду та уповноваженої особи про: визнання протиправною бездіяльності уповноваженої особи щодо невключення позивача до переліку вкладників ПАТ "Банк "Київська Русь", які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду; зобов'язання уповноваженої особи включити ОСОБА_2 до переліку вкладників ПАТ "Банк "Київська Русь", які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду; зобов'язання Фонду включити позивача до загального реєстру вкладників ПАТ "Банк "Київська Русь", які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду.
      Правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами встановлюються Законом N 4452-VI (тут і далі - у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин). Цим Законом також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Цей Закон є спеціальним у регулюванні спірних правовідносин.
      Відповідно до пункту 17 частини першої статті 2 зазначеного Закону уповноважена особа Фонду - працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку.
      За змістом статті 3 Закону N 4452-VI Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні.
      Згідно із частиною першою статті 4 вказаного Закону основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку.
      Для цього Фонд наділено відповідними функціями, визначеними частиною другою статті 4 Закону N 4452-VI, серед яких, зокрема, ведення реєстру учасників Фонду; здійснення заходів щодо організації виплат відшкодувань за вкладами в разі прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку; здійснення заходів щодо інформування громадськості про функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, захисту прав та охоронюваних законом інтересів вкладників.
      На підставі частин першої та другої статті 6 зазначеного Закону в межах своїх функцій та повноважень Фонд здійснює нормативне регулювання системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд приймає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, які є обов'язковими до виконання банками, юридичними та фізичними особами.
      За приписами частини першої статті 54 Закону N 4452-VI рішення, що приймаються відповідно до цього Закону Національним банком України, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду.
      Таким чином, нормативно-правове регулювання статусу Фонду та його місце в системі гарантування вкладів фізичних осіб дозволяє зробити висновки, що Фонд у цих відносинах є суб'єктом публічного права, створений з метою реалізації публічних інтересів держави у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку, здійснює нормативне регулювання, тобто наділений владними управлінськими функціями та є суб'єктом владних повноважень у розумінні КАС України.
      Правовідносини між Фондом і вкладниками, які претендують на відшкодування за рахунок коштів Фонду, щодо формування реєстру відшкодувань вкладникам, які мають право на таке відшкодування, складаються без участі банку-боржника.
      Учасниками цих правовідносин є виключно вкладники та Фонд, і саме в цих учасників виникають відповідні права та обов'язки.
      Банк, який ліквідується, жодним чином не впливає на той факт, чи буде особу включено до переліку тих осіб, які мають право на відшкодування за рахунок коштів Фонду. Це питання відповідно до норм Закону N 4452-VI вирішує виключно Фонд.
      Так, за змістом частин першої та другої статті 26 Закону N 4452-VI Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, включаючи відсотки, нараховані на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на дату прийняття такого рішення, незалежно від кількості вкладів в одному банку. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200 тис. грн.
      Вкладник набуває право на одержання гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру відшкодування коштів за вкладами після прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку.
      Нормами статті 27 Закону N 4452-VI установлено порядок визначення вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами, зокрема:
      - уповноважена особа Фонду складає перелік вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду відповідно до вимог цього Закону та нормативно-правових актів Фонду станом на день отримання рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку;
      - уповноважена особа Фонду протягом трьох днів з дня отримання Фондом рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку формує повний перелік вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, із визначенням сум, що підлягають відшкодуванню;
      - уповноважена особа Фонду зазначає у переліку вкладників суму відшкодування для кожного вкладника, яка розраховується виходячи із сукупного обсягу всіх його вкладів у банку та нарахованих процентів. Нарахування процентів за вкладами припиняється з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку;
      - протягом шести днів з дня отримання Фондом рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку виконавча дирекція Фонду затверджує реєстр вкладників для здійснення виплат відповідно до наданого уповноваженою особою Фонду переліку вкладників. Фонд публікує оголошення про відшкодування коштів вкладникам у газетах "Урядовий кур'єр" або "Голос України" та на своїй офіційній сторінці в мережі Інтернет не пізніше ніж через сім днів з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку;
      - уповноважена особа Фонду протягом трьох днів з дня отримання Фондом рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію формує перелік вкладників, кошти яких не підлягають відшкодуванню Фондом відповідно до частини четвертої статті 26 цього Закону.
      Відповідно до частини першої статті 28 Закону N 4452-VI Фонд розпочинає виплату відшкодування коштів вкладникам, їх представникам та спадкоємцям у національній валюті України в готівковій або безготівковій формі не пізніше семи днів з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку.
      Отже, отримання гарантованого відшкодування за рахунок коштів Фонду відбувається без участі банку-боржника.
      Саме тому на банки не поширюється дія Закону України від 14 травня 1992 року N 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон N 2343-XII), що встановлено частиною восьмою статті 36 Закону N 4452-VI.
      Таким чином, немає підстав вважати, що правовідносини між вкладниками та Фондом щодо визначення вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду, складаються з участю банку. Ці правовідносини не стосуються безпосередньо процедури ліквідації банку. Юридичний факт неплатоспроможності банку є лише підставою для виникнення правовідносин щодо відшкодування вкладникам їх вкладів за рахунок коштів Фонду, проте процес ліквідації має окремий перебіг і не впливає на обсяг гарантованого відшкодування коштів вкладникам.
      Наведене свідчить про те, що спір стосовно права на відшкодування коштів за вкладами фізичних осіб за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, гарантованого державою, є публічно-правовим, має особливий характер і стосується виконання окремої владної функції Фонду, а саме організації виплат відшкодувань за вкладами (пункт 4 частини другої статті 4 Закону N 4452-VI), тому його не можна вважати спором у зв'язку з процесом ліквідації банку.
      З огляду на викладені норми матеріального та процесуального права перевірка законності дій та рішень Фонду та уповноваженої особи Фонду щодо виконання покладених на них владних управлінських функцій у сфері реалізації публічних інтересів держави не регулюється нормами Закону N 2343-XII відповідно до прямого припису частини восьмої статті 36 Закону N 4452-VI, який є спеціальним щодо таких правовідносин, а тому підстав для розгляду цієї справи в порядку господарського судочинства немає.
      При цьому Велика Палата Верховного Суду вважає, що Фонд як юридична особа публічного права виконує спеціальну функцію у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, уповноважена особа Фонду в цьому випадку виконує від імені Фонду делеговані ним повноваження щодо гарантування вкладів фізичних осіб, а тому спір стосовно формування переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, з визначенням сум, що підлягають відшкодуванню, та затвердження реєстру відшкодувань вкладникам за рахунок коштів Фонду є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністративних судів.
      Аналогічну правову позицію викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі N 813/921/16 (провадження N 11-126апп18), від 23 травня 2018 року у справі N 820/3770/16 (провадження N 11-409апп18) та від 30 січня 2019 року у справі N 820/4270/16 (провадження N 11-1351апп18).
      Перевіряючи правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права при вирішенні спору стосовно правомірності дій уповноваженої особи щодо невключення позивача до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.
      Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
      Як зазначалося вище, вкладник набуває право на одержання гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру відшкодування коштів за вкладами після прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку (частина друга статті 26 Закону N 4452-VI).
      Згідно із частинами першою та другою статті 27 Закону N 4452-VІуповноважена особа Фонду складає перелік вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду відповідно до вимог цього Закону та нормативно-правових актів Фонду станом на день отримання рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку.
      Уповноважена особа Фонду протягом трьох днів з дня отримання Фондом рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку формує повний перелік вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, із визначенням сум, що підлягають відшкодуванню.
      Пунктами 3-5 розділу III Положення про порядок відшкодування Фондом гарантування вкладів фізичних осіб коштів за вкладами, затвердженого рішенням виконавчої дирекції Фонду від 09 серпня 2012 року N 14 (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин; далі - Положення), передбачено, що уповноважена особа Фонду протягом трьох днів з дня отримання Фондом рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку формує та подає до Фонду повний перелік вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, із визначенням сум, що підлягають відшкодуванню (далі - Перелік), перелік вкладників, кошти яких не підлягають відшкодуванню Фондом відповідно до пунктів 4-6 частини четвертої статті 26 Закону, а також перелік осіб, які на індивідуальній основі отримують від банку проценти за вкладом на більш сприятливих договірних умовах, ніж звичайні, або мають інші фінансові привілеї від банку.
      Перелік складається станом на день отримання рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку і включає суму відшкодування для кожного вкладника, яка розраховується виходячи із сукупного обсягу всіх його вкладів у банку та нарахованих процентів (зменшених на суму податку), але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на дату прийняття такого рішення, незалежно від кількості вкладів в одному банку.
      Визначений у Переліку залишок гарантованої суми надається з урахуванням розрахункових сум, сплачених вкладнику протягом дії тимчасової адміністрації у неплатоспроможному банку.
      Якщо вкладник не отримав свої вклади у межах граничного розміру суми відшкодування протягом дії тимчасової адміністрації за рахунок цільової позики Фонду, така сума відшкодування включається до Переліку.
      Перелік складається в алфавітному порядку за прізвищами вкладників та подається до Фонду на паперових та електронних носіях разом із супровідним листом.
      Протягом процедури ліквідації уповноважена особа Фонду може надавати до Фонду додаткову інформацію про вкладників стосовно: зменшення (збільшення) кількості вкладників, яким необхідно здійснити виплати відшкодування; зміни розміру належних їм сум; зміни особи вкладника; змін реквізитів вкладників (пункт 6 розділу III Положення).
      Отже, процедура визначення вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, передбачає такі послідовні етапи: складення уповноваженою особою Фонду Переліку та визначення розрахункових сум відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду; передача уповноваженою особою Фонду сформованого Переліку до Фонду; складення Фондом на підставі отриманого Переліку загального реєстру; затвердження виконавчою дирекцією Фонду загального реєстру.
      При цьому уповноважена особа наділена повноваженнями на формування Переліку з урахуванням положень частини другої статті 26 Закону N 4452-VI, тобто в межах гарантованої суми відшкодування.
      Згідно з пунктом 4 частини першої статті 2 Закону N 4452-VІвкладником є фізична особа (крім фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності), яка уклала або на користь якої укладено договір банківського вкладу (депозиту), банківського рахунку або яка є власником іменного депозитного сертифіката.
      Відповідно до пункту 3 частини першої статті 2 Закону N 4452-VІвклад - це кошти в готівковій або безготівковій формі у валюті України або в іноземній валюті, які залучені банком від вкладника (або які надійшли для вкладника) на умовах договору банківського вкладу (депозиту), банківського рахунку або шляхом видачі іменного депозитного сертифіката, включаючи нараховані відсотки на такі кошти.
      Підставою для поширення на особу гарантій щодо відшкодування вкладу за рахунок Фонду, передбачених Законом N 4452-VI, є наявність у такої особи залишку коштів на банківському рахунку, що відкритий на її ім'я, тобто наявність вкладу та статусу вкладника в особи. При цьому вкладниками є особи, які уклали або на користь яких укладено договір банківського вкладу (депозиту) чи банківського рахунку або які є власниками іменного депозитного сертифіката. Положення чинного законодавства не пов'язують визначення статусу вкладника банку та виникнення у нього права на отримання гарантованої суми відшкодування вкладу з походженням на відповідному вкладному (депозитному, поточному) рахунку коштів.
      Таким чином, під дію гарантій відшкодування коштів за вкладом за рахунок Фонду на підставі статті 26 Закону N 4452-VI підпадають особи, які є вкладниками в розумінні приписів статті 2 цього Закону, вклади яких розміщено на рахунку у відповідному банку до запровадження в ньому тимчасової адміністрації.
      Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі N 802/351/16-а.
      Відповідно до частини другої статті 37, частин другої та четвертої статті 38 Закону N 4452-VI Фонд або його уповноважена особа протягом дії тимчасової адміністрації зобов'язані забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою статті 38 цього Закону, та повідомити сторони за договорами про нікчемність цих договорів і вчинити дії щодо застосування наслідків нікчемності договорів.
      Станом на дату укладення між ПАТ "Банк "Київська Русь" і ОСОБА_2 договору банківського рахунку частина третя статті 38 Закону N 4452-VI визначала, що правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними з таких підстав:
      1) банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов'язання без установлення обов'язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог;
      2) банк до дня визнання банку неплатоспроможним узяв на себе зобов'язання, внаслідок чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов'язань перед іншими кредиторами повністю чи частково стало неможливим;
      3) банк здійснив відчуження чи передав у користування або придбав (отримав у користування) майно, оплатив результати робіт та/або послуги за цінами, нижчими або вищими від звичайних (якщо оплата на 20 відсотків і більше відрізняється від вартості товарів, послуг, іншого майна, отриманого банком), або зобов'язаний здійснити такі дії в майбутньому відповідно до умов договору;
      4) банк оплатив кредитору або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів банку перевищувала вартість майна;
      5) банк прийняв на себе зобов'язання (застава, порука, гарантія, притримання, факторинг тощо) щодо забезпечення виконання грошових вимог у порядку іншому, ніж здійснення кредитних операцій відповідно до Закону України "Про банки і банківську діяльність";
      6) банк уклав кредитні договори, умови яких передбачають надання клієнтам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку;
      7) банк уклав правочини (у тому числі договори), умови яких передбачають платіж чи передачу іншого майна з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку;
      8) банк уклав правочин (у тому числі договір) з пов'язаною особою банку, якщо такий правочин не відповідає вимогам законодавства України.
      На підставі наведених вище положень статей 37 та 38 Закону N 4452-VI уповноважена особа дійсно наділена правом перевірки правочинів на предмет виявлення серед них нікчемних, але це право не є абсолютним та кореспондується з обов'язком установити обставини, з якими закон пов'язує нікчемність правочину. Висновок про нікчемність правочину має ґрунтуватися виключно на встановлених та доведених обставинах, які за законом спричиняють застосування певних наслідків, зокрема щодо невключення особи до переліку вкладників банку для отримання в подальшому гарантованої суми відшкодування за вкладом за рахунок Фонду.
      Як установили суди попередніх інстанцій, за результатами перевірки правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) ПАТ "Банк "Київська Русь" протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою статті 38 Закону N 4452-VI, уповноважена особа повідомила ОСОБА_2 та ТОВ "Каскадмонтажстрой" про нікчемність правочину з перерахування грошових коштів у загальній сумі 192 тис. 300 грн з поточного рахунку ТОВ "Каскадмонтажстрой" N НОМЕР_2 у ПАТ "Банк "Київська Русь" на особовий рахунок N НОМЕР_1 у цьому ж банку, відкритий на ім'я ОСОБА_2, з підстав, передбачених пунктами 2 та 7 частини третьої статті 38 вказаного Закону.
      Проте зі змісту цієї норми вбачається, що пункти 2 та 7 частини третьої статті 38 Закону N 4452-VI не можуть застосовуватися до договору, укладеного між ПАТ "Банк "Київська Русь" і ОСОБА_2, оскільки на підставі цього договору у позивача не виникло переваг (пільг) стосовно інших кредиторів банку, умови цього договору не передбачають обов'язку банку перерахувати кошти або передати майно позивачу, а також банк не взяв на себе зобов'язань, внаслідок яких він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов'язань перед іншими кредиторами повністю чи частково стало неможливим. Відповідач, зі свого боку, не довів належними та допустимими доказами те, що у момент укладення договору банківського рахунку та здійснення трансакції ПАТ "Банк "Київська Русь" щодо зарахування суми коштів на особовий рахунок позивач отримав перевагу стосовно інших вкладників банку, та не обґрунтував, у чому така перевага полягала.
      Відповідно до статті 1062 Цивільного кодексу України на рахунок за банківським вкладом зараховуються грошові кошти, які надійшли до банку на ім'я вкладника від іншої особи, якщо договором банківського вкладу не передбачено інше. При цьому вважається, що вкладник погодився на одержання грошових коштів від іншої особи, надавши їй необхідні дані про рахунок за вкладом.
      Отже, законодавство не передбачає обмежень для визнання особи вкладником банку у випадках перерахування коштів на її користь іншою особою.
      Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованими висновки судів попередніх інстанцій щодо задоволення позовних вимог ОСОБА_2 в частині визнання протиправною бездіяльності уповноваженої особи щодо невключення позивача до переліку вкладників ПАТ "Банк "Київська Русь", які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та зобов'язання уповноваженої особи включити ОСОБА_2 до цього переліку.
      За нормами частини третьої статті 3 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
      Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.
      Згідно із частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
      Оскільки суди попередніх інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень в оскаржуваній частині чи вчиненні процесуальних дій, Велика Палата Верховного Суду залишає касаційну скаргу уповноваженої особи без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін.
      Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Банк "Київська Русь" залишити без задоволення.
      2. Постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 15 лютого 2016 року та постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 01 червня 2016 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.С. Золотніков
      Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв
      Т.О. Анцупова Л.М. Лобойко
      С.В. Бакуліна Н.П. Лященко
      В.В. Британчук О.Б. Прокопенко
      Ю.Л. Власов В.В. Пророк
      М.І. Гриців Л.І. Рогач
      Д.А. Гудима О.М. Ситнік
      Ж.М. Єленіна О.С. Ткачук
      О.Р. Кібенко О Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      12 червня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 201/2779/17
      Провадження N 14-205цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ткачука О.С.,
      суддів Антонюк Н.О., Анцупової Т.О, Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Яновської О.Г.
      розглянула у порядку письмового провадження справу за скаргою ОСОБА_4 на бездіяльність начальника Жовтневого відділу державної виконавчої служби Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області за касаційною скаргою ОСОБА_4 на ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 червня 2017 року, постановлену у складі суддів Пищиди М.М., Ткаченко І.Ю., Каратаєвої Л.О.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст та обґрунтування позовних вимог
      1. У лютому 2017 року ОСОБА_4 звернувся до суду зі скаргою на бездіяльність начальника Жовтневого відділу державної виконавчої служби Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області.
      2. Скарга мотивована тим, що у грудні 2010 року ОСОБА_4 дізнався про те, що Жовтневим відділом державної виконавчої служби Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області у 2003 році на підставі виконавчого листа, виданого 29 липня 2002 року Апеляційним судом Дніпропетровської області на виконання вироку у кримінальній справі N 1-4 про конфіскацію належного йому майна на користь держави, було накладено арешт на його майно. Звернувшись до виконавчої служби щодо винесення постанови про зняття арешту з майна, заявник отримав відповідь, в якій йому повідомили про те, що вирішити це питання неможливо, оскільки вказане виконавче провадження було закрито у 2004 році і на час звернення знищено у зв'язку із закінченням трирічного строку зберігання архівних справ, а тому для вирішення цього питання йому слід звернутися до суду.
      3. Враховуючи зазначене, а також неодноразове звернення до судів за захистом своїх прав протягом 2013-2016 років, ОСОБА_4 просив поновити строк на звернення до суду зі скаргою та зобов'язати орган державної виконавчої служби прийняти постанову про скасування арешту з належного йому майна.
      Короткий зміст ухвали суду першої інстанції
      4. Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 лютого 2017 року у відкритті провадження у справі за скаргою ОСОБА_4 відмовлено з підстав, передбачених п. 1 ч. 2 ст. 122 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), оскільки скарга не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства.
      5. Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що предметом цієї скарги є бездіяльність державного виконавця, пов'язана з виконанням вироку у кримінальній справі. Чинним Кримінальним процесуальним кодексом України (далі - КПК України) не встановлено іншого порядку судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб, а тому відповідно до ст. 181 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) скаргу слід розглядати за правилами адміністративного судочинства.
      Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції
      6. Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 червня 2017 року ухвалу Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 лютого 2017 року залишено без змін.
      7. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що скарга відповідно до ст. 181 КАС України підлягає розглядуза правилами адміністративного судочинства.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      8. У липні 2017 року ОСОБА_4 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій просив скасувати ухвалу апеляційного суду з підстав неправильного застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права та постановити нову ухвалу - про прийняття до розгляду його скарги.
      9. Касаційна скарга мотивована тим, що скарга не підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства, оскільки її віднесено до компетенції судів загальної юрисдикції.
      Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
      10. 13 липня 2017 року ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_4 на ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 червня 2017 року.
      11. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладений у новій редакції.
      12. Відповідно до п. 4 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону N 2147-VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      13. 18 травня 2018 року Верховний Суд отримав справу за касаційною скаргою ОСОБА_4 на ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 червня 2017 року.
      14. 13 березня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до ч. 6 ст. 403 ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      15. Згідно з ч. 6 ст. 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
      16. Враховуючи те, що заявник оскаржує ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 червня 2017 року з підстав порушення правил предметної юрисдикції, справа підлягає розгляду Великою Палатою Верховного Суду.
      17. 22 квітня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні).
      Позиція Верховного Суду
      18. Велика Палата Верховного Суду, заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      19. Згідно з положеннями ч. 2 ст. 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      20. Статтею 383 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду зі скаргою) передбачено, що сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи.
      21. Згідно з ч. 2 ст. 384 цього Кодексу скарга подається до суду, який видав виконавчий документ.
      22. ОСОБА_4 як сторона виконавчого провадження (боржник) оскаржує законність дій державного виконавця, пов'язаних з виконанням вироку у кримінальній справі та у зв'язку з порушенням порядку його виконання.
      23. Згідно з ч. 1, 2 ст. 74 Закону України від 02 червня 2016 року N 1404-VIII "Про виконавче провадження" (далі - Закон N 1404-VIII) рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.
      24. Положеннями ст. 539 КПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду із скаргою) визначено порядок вирішення судом питань, які виникають під час виконання вироку. Проте зазначеною нормою закону не встановлено порядку оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби при виконанні вироку суду у кримінальній справі. Відсутнє і посилання на можливість такого оскарження за правилами ЦПК України.
      25. Разом з тим ч. 1 ст. 181 КАС України (у редакції, чинній на час звернення до суду зі скаргою)передбачено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
      26. Ця норма узгоджується з правилами, передбаченими ч. 2 ст. 2 КАС України (у зазначеній редакції), у якій вказується, що до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли встановлено інший порядок судового провадження.
      27. З наведених вище норм процесуального права слід дійти висновку про те, що оскарження дій або бездіяльності державного виконавця з виконання постанови про накладення арешту на виконання вироку суду про конфіскацію майна, для яких процесуальними кодексами та Законом N 1404-VIII не передбачено спеціального порядку оскарження таких дій або бездіяльності, проводиться у порядку адміністративного судочинства.
      28. Разом із цим у п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яку ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР і яка для України набрала чинності 11 вересня 1997 року (далі - Конвенція), закріплене "право на суд" разом із правом на доступ до суду, тобто правом звертатися до суду з цивільними скаргами, що складають єдине ціле (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Ґолдер проти Сполученого Королівства" (від 21 лютого 1975 року, заява N 4451/70, § 36). Проте такі права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутність цих прав (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "Станєв проти Болгарії" від 17 січня 2012 року, заява N 36760/06, § 230).
      29. Згідно зі ст. 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
      30. ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами (див. mutatis mutandis рішення від 09 грудня 2010 року у справі "Буланов та Купчик проти України", заяви N 7714/06 та N 23654/08), зокрема п. 1 ст. 6 Конвенції щодо відсутності у заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду України розглянути касаційні скарги заявників всупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й знівелювала авторитет судової влади. ЄСПЛ вказав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції.
      31. У рішенні від 01 грудня 2011 рокуу справі "Андрієвська проти України" ЄСПЛ визнав порушення п. 1 ст. 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці, оскільки її справа мала цивільний, а не адміністративний характер, і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України; натомість останній відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України (§ 13,14, 23, 25, 26). У рішенні від 17 січня 2013 року у справі "Мосендз проти України" (заява N 52013/08)ЄСПЛ визнав, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого ст. 13 Конвенції, через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (§ 116, 119, 122?125). У рішенні від 21 грудня 2017 року у справі "Шестопалова проти України" (заява N 55339/07) ЄСПЛ зробив висновок, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч п. 1 ст. 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз'яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці мав розглядатися у судах України, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду позову заявниці за правилами адміністративного судочинства (§ 13, 18?24).
      32. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, з 2013 року до 2016 року ОСОБА_4 неодноразово звертався до судів різної юрисдикції за захистом своїх прав, зокрема і до Дніпропетровського окружного адміністративного суду, який ухвалою від 21 травня 2014 року, що набрала законної сили, відмовив у відкритті провадження у справі у зв'язку з тим, що цей спір не підсудний цьому суду.
      33. Відтак постановлення Жовтневим районним судом м. Дніпропетровська ухвали від 22 лютого 2017 року про відмову у відкритті провадження у справі за скаргою ОСОБА_4 через те, що вона не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, поставило під загрозу сутність гарантованого Конвенцією права заявника на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту.
      34. Непослідовність національного суду створила перешкоди ОСОБА_4 у реалізації права на судовий захист.
      35. Згідно з ч. 4 ст. 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
      36. Скасування ухвали суду апеляційної інстанції, про перегляд якої просить у касаційній скарзі ОСОБА_4, не реалізує його право на судовий захист, оскільки суд першої інстанції його скаргу не розглянув, що позбавляє апеляційний суд можливості вирішити скаргу по суті заявлених вимог.
      37. Відповідно до ч. 6 ст. 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.
      38. З урахуванням викладеного ухвали судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції для відкриття провадження у справі за скаргою ОСОБА_4 на бездіяльність начальника Жовтневого відділу державної виконавчої служби Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області в порядку цивільного судочинства.
      Щодо судових витрат
      39. Розгляд справи не закінчено, тому питання про розподіл судових витрат не вирішується.
      Керуючись статтями 402-404, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.
      Ухвалу Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 лютого 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 червня 2017 року скасувати, справу направити до суду першої інстанції для відкриття провадження у справі за скаргою ОСОБА_4 на бездіяльність начальника Жовтневого відділу державної виконавчої служби Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області в порядку цивільного судочинства.
      Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.С. Ткачук
      Судді: Н.О. Антонюк О.Р. Кібенко
      Т.О Анцупова В.С Князєв
      С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко
      В.В. Британчук Н.П. Лященко
      Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко
      М.І. Гриців В.В Пророк
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      Ж.М. Єленіна О.М. Ситнік
      О.С. Золотніков О.Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      18 червня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 826/25126/15
      Провадження N 11-1041апп18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Прокопенка О.Б.,
      суддів Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Пророка В.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      за участю секретаря судового засідання Ключник А.Ю.,
      учасники справи:
      представник позивача - Мойсук Л.А.,
      представник відповідача - Сіденко В.О.,
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Нортіма" (далі - ТОВ "Нортіма") до Фонду державного майна України (далі - Фонд) про визнання дій протиправними (визнання торгів недійсними)
      за касаційною скаргою Фонду на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 липня 2016 року (судді Огурцов П.І., Арсірій Р.О., Кузьменко В.А.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 13 вересня 2016 року (судді Файдюк В.В., Мєзєнцев Є.І., Чаку Є.В.),
      УСТАНОВИЛА:
      У листопаді 2015 року ТОВ "Нортіма" звернулося до суду з адміністративним позовом, у якому просило визнати протиправними дії щодо прийняття рішення про невизнання переможцем конкурсу позивача під час проведення 29 вересня 2009 року конкурсу з продажу пакета акцій розміром 99,567 % статутного капіталу Відкритого акціонерного товариства "Одеський припортовий завод" (далі - ВАТ "Одеський припортовий завод") з використанням відкритості пропонування ціни за принципом аукціону.
      На обґрунтування позовних вимог ТОВ "Нортіма" посилається на те, що дії щодо прийняття рішення про невизнання переможцем конкурсу позивача під час проведення 29 вересня 2009 року конкурсу з продажу пакета акцій розміром 99,567 % статутного капіталу ВАТ "Одеський припортовий завод" з використанням відкритості пропонування ціни за принципом аукціону вчинені конкурсною комісією з продажу пакета акцій ВАТ "Одеський припортовий завод" за відсутності на те правових підстав та з порушенням вимог чинного законодавства.
      Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 18 липня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 13 вересня 2016 року, в задоволенні позову відмовив.
      Не погодившись із рішеннями судів попередніх інстанцій, Фонд звернувся із касаційною скаргою до Вищого адміністративного суду України, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить їх скасувати, провадження у справі закрити. Вказує, що спір у цій справі не є публічно-правовим, оскільки спірні правовідносини стосуються приватизації державного майна та проведення конкурсу, що відноситься до юрисдикції господарських судів.
      У запереченнях на касаційну скаргу ТОВ "Нортіма" просить відмовити у задоволенні касаційної скарги. Вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій надали належну оцінку обставинам справи та правильно застосували законодавство, що регулює спірні правовідносини.
      Вищий адміністративний суд України ухвалою від 4 жовтня 2016 року відкрив касаційне провадження за скаргою Фонду.
      12 вересня 2018 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС).
      У судовому засіданні представники відповідача та позивача підтримали, відповідно, касаційну скаргу та заперечення на неї, надали пояснення, аналогічні наведеним у зазначених процесуальних документах доводам.
      Заслухавши доповідь судді, дослідивши матеріали справи, перевіривши в установлених статтею 341 КАС межахнаведені в касаційній скарзі та запереченнях на неї доводи, заслухавши учасників справи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
      Як установили суди попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, 15 липня 2009 року Фондом опубліковано в газеті "Відомості приватизації" N 27 (569) інформаційне повідомлення про продаж пакета акцій ВАТ "Одеський припортовий завод" у кількості 795 083 903 шт., що становить 99,56 7 % статутного капіталу товариства, номінальною вартістю однієї акції 1 грн. початкова ціна пакета акцій товариства - 4 млрд грн. крок збільшення ціни при проведенні торгів "з голосу" ліцитатором - 50 млн грн. проведення конкурсу призначено через 75 днів після опублікування інформаційного повідомлення - на 29 вересня 2009 року. У зазначеному інформаційному повідомленні також визначено фіксовані умови конкурсу та затверджено кваліфікаційні вимоги до учасників конкурсу.
      9 липня 2009 року Фондом видано наказ N 9-КК "Про створення конкурсної комісії з продажу пакета акцій ВАТ "Одеський припортовий завод", яким затверджено склад конкурсної комісії з продажу пакета акцій товариства та доручено конкурсній комісії провести конкурс з використанням відкритості пропонування ціни за принципом аукціону.
      Наказами від 13 липня 2009 року N 10, від 25 вересня 2009 року N 1512, від 25 вересня 2009 року N 1513, від 28 вересня 2009 року N 1523 до наказу N 9-КК вносились зміни щодо складу членів конкурсної комісії.
      ТОВ "Нортіма" листом від 22 липня 2009 року N 16 повідомило Фонд про намір взяти участь у конкурсі з продажу пакета акцій ВАТ "Одеський припортовий завод" та 21 вересня 2009 року подало до Фонду пакет підтверджуючих документів для участі в конкурсі з продажу пакета акцій ВАТ "Одеський припортовий завод". Також ТОВ "Нортіма" було повністю сплачено конкурсну гарантію у розмірі 400 млн грн.
      24 вересня 2009 року ТОВ "Нортіма" надало до Фонду проект остаточного договору купівлі-продажу.
      Наказом Фонду від 28 вересня 2009 року N 1522 визнано та затверджено учасниками конкурсу з продажу пакета акцій ВАТ "Одеський припортовий завод" розміром 99,567 % статутного капіталу таких потенційних покупців: ТОВ "Азот-Сервіс", ТОВ "Фрунзе-Флора" і ТОВ "Нортіма".
      29 вересня 2009 року проведено конкурс з продажу пакета акцій розміром 99,567 % статутного капіталу ВАТ "Одеський припортовий завод" з використанням відкритості пропонування ціни за принципом аукціону. Під час торгів здійснено 19 кроків збільшення ціни.
      Наказом Фонду від 29 вересня 2009 року N 1532 "Про підсумки конкурсу з продажу пакета акцій Відкритого акціонерного товариства "Одеський припортовий завод" затверджено протокол від 29 вересня 2009 року N 2 засідання конкурсної комісії з продажу пакета акцій ВАТ "Одеський припортовий завод" з використанням відкритості пропонування ціни за принципом аукціону.
      З додатка N 2 до зазначеного протоколу вбачається, що за результатами торгів ліцитатором було оголошено про продаж пакета акцій ВАТ "Одеський припортовий завод" переможцю - учаснику під N 2 - ТОВ "Нортіма" за 5 млрд грн.
      Водночас відповідно до протоколу N 2 засідання конкурсної комісії з продажу пакета акцій ВАТ "Одеський припортовий завод" з використанням відкритості пропонування ціни за принципом аукціону, затвердженого наказом Фонду від 29 вересня 2009 року N 1532 "Про підсумки конкурсу з продажу пакета акцій Відкритого акціонерного товариства "Одеський припортовий завод", конкурсна комісія вирішила не визнавати переможцем конкурсу з використанням відкритості пропонування ціни за принципом аукціону з продажу пакета акцій розміром 99,567 % статутного капіталу ВАТ "Одеський припортовий завод" ТОВ "Нортіма", яке запропонувало найвищу ціну за пакет акцій, а саме 5 млрд грн. та погодилось підписати з Фондом договір купівлі-продажу пакета акцій ВАТ "Одеський припортовий завод" на умовах погодженого та наданого Фонду остаточного проекту договору купівлі-продажу пакета акцій ВАТ "Одеський припортовий завод".
      Позивач, вважаючи такі дії відповідача протиправними, а свої права порушеними, звернувся з цим адміністративним позовом до суду.
      Розглядаючи справу по суті заявлених позовних вимог, суди першої та апеляційної інстанцій керувалися тим, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів.
      Проте такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм процесуального права.
      Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Згідно із частиною другою статті 2 КАС (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття судових рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      Пункт 1 частини першої статті 3 КАС справою адміністративної юрисдикції визнавав публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      Відповідно до частини другої статті 4 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      Ужитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС).
      Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 чинного КАС, якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
      Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
      Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      Як убачається з матеріалів справи, позивач звернувся до адміністративного суду з позовом до Фонду про визнання протиправними дій Фонду в особі конкурсної комісії з продажу пакета акцій ВАТ "Одеський припортовий завод" щодо прийняття рішення про невизнання переможцем конкурсу ТОВ "Нортіма" під час проведення 29 вересня 2009 року конкурсу з продажу пакета акцій розміром 99,567 % статутного капіталу ВАТ "Одеський припортовий завод" з використанням відкритості пропонування ціни за принципом аукціону.
      Таким чином, позивач фактично просить визнати дії Фонду в особі конкурсної комісії неправомірними у правовідносинах з приватизації.
      Відповідно до частини другої статті 4 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК) юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
      За правилами пункту 2 частини першої статті 20 ГПК господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах щодо приватизації майна, крім спорів про приватизацію державного житлового фонду.
      Виходячи з наведеної норми та враховуючи суб'єктний склад учасників справи, спір щодо приватизації майна має вирішуватися за правилами господарського судочинства. ВодночасВелика Палата Верховного Суду звертає увагу, що обраний позивачем спосіб захисту є неефективним, оскільки задоволення заявленої вимоги не може призвести до поновлення порушених прав.
      При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі з обов'язком суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.
      За нормами частини третьої статті 3 КАС провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
      Згідно з пунктом 1 частини першої статті 238 КАС суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
      На підставі пункту 5 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі у відповідній частині.
      За правилами частини першої статті 354 КАС суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, установлених статтями 238, 240 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги.
      Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу з порушенням правил юрисдикції адміністративних судів, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування судових рішень із закриттям провадження у справі.
      Ураховуючи викладене та керуючись статтями 341, 344, 349, 354, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Фонду державного майна України задовольнити.
      2. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 липня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 13 вересня 2016 року скасувати, а провадження у справі закрити.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя: Князєв В.С.
      Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Т.О. Анцупова О.С. Золотніков С.В. Бакуліна О.Р. Кібенко В.В. Британчук Л.М. Лобойко Ю.Л. Власов Н.П. Лященко М.І. Гриців В.В. Пророк Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич Ж.М. Єленіна О.Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      26 червня2019 року
      м. Київ
      Справа N 404/6160/16-к
      Провадження N 13-22кс19
      Велика Палата Верховного Суду в складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Яновської О.Г.,
      суддів: Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Єленіної Ж.М., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю.
      за участю секретаря судового засідання - Сергійчук Л.Ю.,
      учасника судового провадження:
      прокурора - Чупринської Є.М.,
      розглянула у судовому засіданні кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за N 12016120020011440, за обвинуваченням ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянина України, уродженця м. Кіровограда, жителя АДРЕСА_1), у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 125 Кримінального кодексу України, за касаційною скаргою першого заступника прокурора Кіровоградської області на ухвалу Кіровського районного суду м. Кіровограда від 07 жовтня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Кіровоградської області від 15 листопада 2016 року, і
      ВСТАНОВИЛА:
      І. ОБСТАВИНИ, ВСТАНОВЛЕНІ РІШЕННЯМИ СУДУ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ, КОРОТКИЙ ЗМІСТ РІШЕНЬ СУДІВ
      Ухвалою Кіровського районного суду міста Кіровограда від 07 жовтня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 15 листопада 2016 року, кримінальне провадження за обвинуваченням ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 125 КК України, закрито на підставі п. 7 ч. 1 ст. 284 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) у зв'язку з відмовою потерпілої від обвинувачення у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення.
      Згідно пред'явленого обвинувачення 11 вересня 2016 року ОСОБА_1 під час сварки з потерпілою ОСОБА_2 кулаком завдав їй декількох ударів в обличчя та по голові, чим заподіяв останній легких тілесних ушкоджень.
      II. ПОЗИЦІЯ СКАРЖНИКА Й ІНШИХ УЧАСНИКІВ СУДОВОГО ПРОВАДЖЕННЯ
      Короткий зміст вимог касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала
      У касаційній скарзі прокурор, посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, просить скасувати зазначені судові рішення і призначити новий розгляд у суді першої інстанції. Свої вимоги аргументує тим, що розгляд в суді першої інстанції відбувся за відсутності прокурора, участь якого у силу ст. 36 КПК України є обов'язковою. Заперечує правильність рішення суду про недопуск прокурора до участі у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення щодо ОСОБА_1, оскільки обвинувальний акт прокурором направлявся в суд і, позбавивши прокурора можливості брати участь в судовому засіданні, суд порушив принцип змагальності сторін, чим обмежив права потерпілої, адже вона мала би доводити фактичні обставини кримінального провадження за відсутності доказів на підтвердження обвинувачення.
      Позиції учасників судового провадження
      Прокурор у порядку ст. 434-2 КПК України подав клопотання про передачу кримінального провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду, мотивуючи його тим, щосправа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. На обґрунтування заявлених вимог скаржник зазначав, що місцевим судом у порушення ч. 3 ст. 36 КПК України не було допущено прокурора Кіровоградської місцевої прокуратури, який здійснював нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва у кримінальному провадженні відносно ОСОБА_1 Вказані порушення, на думку прокурора, обмежили права потерпілої ОСОБА_2 та позбавили прокурора можливості реалізувати свої процесуальні права та обов'язки.
      Таким чином, на переконання скаржника, обов'язок доведення вини обвинуваченого суд поклав на потерпілу, яка, не маючи ані доказів, ані будь-яких матеріалів кримінального провадження, була позбавлена можливості довести фактичні обставини вчинення кримінального правопорушення та підтвердити правильність кваліфікації дій обвинуваченого.
      В судовому засіданні прокурор Чупринська Є.М. просила задовольнити касаційну скаргу першого заступника прокурора Кіровоградської області. Під час судового засідання прокурор зазначила, щопроцесуальний порядок здійснення досудового розслідування та судового розгляду кримінального провадження у формі приватного обвинувачення не відрізняється від загального порядку, крім права потерпілого ініціювати таке провадження та обов'язку суду закрити його у випадку відмови потерпілого від обвинувачення.
      Рух справи за касаційною скаргою
      27 лютого 2017 року ухвалою колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі - ВССУ) відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою прокурора.
      Ухвалою судді ВССУ від 01 березня та 11 травня 2017 року витребувано матеріали кримінального провадження щодо ОСОБА_1. і призначено справу до розгляду.
      15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII) та розпочав роботу Верховний Суд.
      Відповідно до пункту 4 параграфа 3 розділу 4 "Перехідні положення" Закону N 2147-VIII, касаційні скарги (подання) на судові рішення у справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, передаються до Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду (далі - Касаційний кримінальний суд) та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цим Законом.
      Кримінальне провадження відносно ОСОБА_1 за касаційною скаргою прокурора було призначено до розгляду Касаційним кримінальним судом.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду від 09 квітня 2019 року клопотання прокурора задоволено, а кримінальне провадження щодо ОСОБА_1 передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду в ухвалі від 09 квітня 2019 рокузазначив, що підставами для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду є необхідність розв'язання таких питань:
      1) Чи відноситься до функцій підтримання публічного обвинувачення участь прокурора у судовому розгляді кримінальних проваджень у формі приватного обвинувачення?
      2) Чи включає в себе поняття "державне обвинувачення" провадження у формі приватного обвинувачення, з огляду на положення статей 129, 131-1 Конституції України частини 4 статті 26, частини 5 статті 340, статті 477 КПК України?
      3) Чи обов'язкова участь прокурора під час судового розгляду кримінальних проваджень у формі приватного обвинувачення, з огляду на процесуальні гарантії сторін провадження, визначені у статті 22 КПК України?
      Велика Палата Верховного Суду, оцінивши наявність виключної правової проблеми в цьому кримінальному провадженні з урахуванням кількісного та якісного критеріїв, ухвалою від 14 травня 2019 року кримінальне провадження щодо ОСОБА_1 прийняла до касаційного розгляду.
      III. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ ТА МОТИВИ, ЯКИМИ КЕРУВАВСЯ СУД ПРИ УХВАЛЕННІ ПОСТАНОВИ
      Велика Палата Верховного Суду заслухала суддю-доповідача, дослідила аргументи учасників кримінального провадження і дійшла таких висновків.
      Статтями 129, 131-1 Конституції України передбачено, що конституційною функцією прокурора і засадою судочинства є підтримання прокурором публічного обвинувачення в суді.
      Однак, кримінальне процесуальне законодавство оперує поняттям "державне обвинувачення", яке, відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 3 КПК України є процесуальною діяльністю прокурора, що полягає у доведенні перед судом обвинувачення з метою забезпечення кримінальної відповідальності особи, яка вчинила кримінальне правопорушення.
      Пункт 1 ч. 1 ст. 2 Закону України "Про прокуратуру" від 14 жовтня 2014 року N 1697-VII (далі - Закон N 1697-VII) серед функцій прокуратури визначає підтримання державного обвинувачення в суді.
      Отже, термінологія Конституції України та галузевого кримінального процесуального законодавства відрізняється визначенням такої функції прокуратури, як підтримання обвинувачення в суді.
      Однак, захист інтересів особи та суспільства, які постраждали під час вчинення кримінального правопорушення, що визначено ст. 2 КПК України як завдання кримінального провадження, є основною метою діяльності органів прокуратури, яку закріплено в Конституції України як підтримання публічного обвинувачення в суді. Такий підхід безумовно корелює з сучасними тенденціями розвитку правової держави та принципом верховенства права.
      Водночас, термінологічна колізія в частині конституційно-правового та галузевого визначення функції прокуратури може бути пояснена гармонізацією конституційно-правового регулювання функціонування органів прокуратури з відповідними міжнародними стандартами.
      Так, згідно з п. 12 Керівних принципів ООН щодо ролі обвинувачів, прийнятих восьмим Конгресом ООН з профілактики злочинності і поводження з порушниками (27 серпня - 7 вересня 1990 р.), при виконанні своїх обов'язків обвинувачі захищають державні інтереси, діють об'єктивно, належним чином враховують положення підозрюваного та жертви і звертають увагу на всі обставини, що мають відношення до справи, незалежно від того, вигідні або невигідні вони для підозрюваного. Тож, державні інтереси з огляду на концепцію загального інтересу, прав і свобод людини, по суті є тотожними публічним інтересам.
      Відповідно до п. 1 Рекомендації REC (2000) 19 Комітету Міністрів державам-членам "Про роль служби публічного обвинувачення в системі кримінальної юстиції" (Ухвалена Комітетом Міністрів 6 жовтня 2000 року на 724-му засіданні заступників міністрів) "Публічні обвинувачі" - це державний орган, який від імені суспільства й у суспільних інтересах забезпечує правозастосування в разі, якщо порушення закону має наслідком кримінальне покарання, з урахуванням, з одного боку, прав особи, а з другого - потрібної дієвості системи кримінальної юстиції.
      Зважаючи на визначення приватного обвинувачення як інституту кримінального процесуального права, спрямованого на захист суто особистих інтересів потерпілого, такий вид обвинувачення не може бути ототожнений із публічним, в тому числі, державним обвинуваченням.
      Специфіка здійснення кримінального провадження у формі приватного обвинувачення регламентується главою 36 КПК України. Так, особливостями кримінального провадження у формі приватного обвинувачення є: 1) підставою для початку досудового розслідування кримінального провадження у формі приватного обвинувачення є подання потерпілим (фізичною чи юридичною особою) до слідчого, прокурора, іншої службової особи органу, уповноваженого на початок досудового розслідування, заяви про вчинення кримінальних правопорушень, вичерпний перелік яких закріплено в ст. 477 КПК України (ч. 4 ст. 26, ч. 1 ст. 478 КПК України); 2) відмова потерпілого, а у випадках, передбачених КПК України, його представника, від обвинувачення є безумовною підставою для закриття кримінального провадження (ч. 4 ст. 26, п. 7 ч. 1 ст. 284 КПК України).
      Отже, кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення, як свідчить зміст глави 36 КПК України, має особливість стосовно початку такого провадження та його завершення. Жодних інших особливостей кримінального провадження у формі приватного обвинувачення ані главою 36 КПК України, ані іншими положеннями КПК України не передбачено. Тобто, після того, як кримінальне провадження розпочато за заявою потерпілого про вчинення кримінального правопорушення, що міститься у переліку таких правопорушень у ст. 477 КПК України, задіюється державно-владний ресурс органів досудового розслідування та прокуратури, який слугує подальшою рушійною силою здійснення досудового розслідування та підтримання обвинувачення під час судового розгляду.
      Таким чином, визначений КПК України процесуальний порядок здійснення кримінального провадження у формі приватного обвинувачення за своєю правовою природою є приватно-публічним різновидом кримінального провадження і його варто розглядати як диференціацію форми такого провадження у межах загальної його форми, врегульованої КПК України.
      Обвинувачення може підтримуватися потерпілим та/або його представником лише у випадках передбачених ч. 3 ст. 338 КПК України (зміна прокурором обвинувачення в суді) та ч. 2 ст. 340 КПК України (відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення). Такий висновок корелює з п. 19 ч. 1 ст. 3 КПК України щодо віднесення до сторони обвинувачення потерпілого, його представника та законного представника тільки у випадках, установлених КПК України, та з п. 4 ч. 3 ст. 56 КПК України, згідно з яким під час судового провадження потерпілий має право підтримувати обвинувачення в суді у випадку відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення.
      Водночас, ч. 5 ст. 340 КПК України передбачає, що у випадку висловлення потерпілим згоди на підтримання обвинувачення в суді, якщо прокурор відмовився від підтримання державного обвинувачення, кримінальне провадження за відповідним обвинуваченням набуває статусу приватного і здійснюється за процедурою приватного обвинувачення.
      Тлумачення норм КПК України в їх системному зв'язку дозволяє дійти висновку про те, що варто розрізняти поняття "кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення" та "підтримання потерпілим приватного обвинувачення".
      Якщо під "кримінальним провадженням у формі приватного обвинувачення" слід розуміти провадження, яке може бути розпочате слідчим, прокурором на підставі заяви потерпілого щодо кримінальних правопорушень, з числа перелічених у ч. 1 ст. 477 КПК України та здійснюється в загальному порядку, передбаченому КПК України, то підтримання потерпілим приватного обвинувачення здійснюється лише у випадку відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення.
      Тобто, кримінальне провадження, здійснюване на підставі ч. 5 ст. 340 КПК України, є окремою формою кримінального провадження, особливостями якої є: 1) підтримання обвинувачення потерпілим в суді; 2) відмова потерпілого, а у випадках, передбачених КПК України, його представника від обвинувачення, є безумовною підставою для закриття кримінального провадження (ч. 4 ст. 26, п. 7 ч. 1 ст. 284 КПК України).
      Чинне кримінальне процесуальне законодавство встановлює, що судовий розгляд кримінального провадження здійснюється за обов'язкової участі сторін кримінального провадження, крім випадків, передбачених КПК України (ч. 2 ст. 318 КПК України). Відповідно до ч. 3 ст. 36 КПК України, участь прокурора в суді є обов'язковою, крім випадків, передбачених КПК України (таким випадком є відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення). Частина 2 ст. 318 та ст. 324 КПК України також не містять винятків, за яких участь прокурора була б не обов'язковою, так само як не містить таких винятків і глава 36 КПК України, яка встановлює порядок здійснення кримінального провадження у формі приватного обвинувачення. Крім того, ст. 5 Закону N 1697-VII закріплює положення, що функції прокуратури України здійснюються виключно прокурорами.
      Виконання стороною обвинувачення процесуального обов'язку щодо досудового розслідування кримінального правопорушення у провадженнях у формі приватного обвинувачення та підтримання державного обвинувачення у суді є гарантією реалізації засад рівності, змагальності сторін та свободи в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні їх переконливості перед судом, передбачених ст. 22 КПК України.
      Також, чинним КПК України не урегульований процесуальний порядок передання матеріалів кримінального провадження від прокурора до потерпілого у справах приватного обвинувачення з метою надання їх суду для дослідження та ухвалення законного, обґрунтованого та мотивованого судового рішення. Відтак втрачається сенс збирання доказів прокурором у стадії досудового розслідування.
      Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вважає, що в тих випадках, коли усне слухання справи оцінюється як сприятливий фактор для судового рішення за "будь-яким кримінальним обвинуваченням" особи і в тих випадках, коли, отримавши адекватну можливість бути присутнім на судовому засіданні, захист не відмовився від неї, то присутність в суді прокурора, як правило, є необхідним, щоб уникнути законних сумнівів, які можуть виникнути щодо неупередженості суду (рішення ЄСПЛ у справах "Карелін проти Росії", заява N 926/08, п. 76; "Озеров проти Росії", заява N 64962/01, п. п. 52-54).
      Виходячи з викладеного вище, відсутність прокурора під час судового розгляду кримінального провадження у формі приватного обвинувачення, свідчить: 1) про відсутність сторони обвинувачення (адже, потерпілий згідно з главою 36 КПК України не уповноважений підтримувати обвинувачення, а враховуючи його правовий статус, він і фактично неспроможний ефективно здійснювати збирання доказів та підтримувати обвинувачення самостійно); 2) про порушення засад рівності, змагальності сторін та свободи в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; 3) про відсутність балансу приватних та публічних інтересів у таких кримінальних провадженнях.
      У зв'язку з цим, участь прокурора у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення є додатковою правовою гарантією забезпечення прав потерпілого у кримінальному провадженні, а також сприяє повному, всебічному та об'єктивному розгляду справи.
      Висновки щодо застосування норм права
      На підставі викладеного вище Велика Палата Верховного Суду дійшла наступних висновків:
      1) участь прокурора у судовому розгляді кримінальних проваджень у формі приватного обвинувачення, врегульованому приписами глави 36 КПК України, відноситься до функції підтримання публічного обвинувачення;
      2) встановлений главою 36 КПК України процесуальний порядок здійснення кримінальних проваджень у формі приватного обвинувачення за правовою природою є приватно-публічною формою обвинувачення і не виключає повноважень прокурора щодо здійснення ним функцій процесуального керівництва досудовим розслідуванням та підтримання державного обвинувачення в суді, крім повноваження ініціювати кримінальне провадження за відсутності заяви потерпілого про злочин;
      3) участь прокурора під час судового розгляду кримінальних проваджень у формі приватного обвинувачення як гарантія забезпечення засад рівності та змагальності, а також захисту прав та законних інтересів потерпілого, є обов'язковою, крім випадку, коли прокурор відмовився від підтримання державного обвинувачення, а потерпілий висловив згоду на підтримання обвинувачення в суді (ч. 5 ст. 340 КПК України).
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що відмова прокурору в участі у судовому засіданні судом першої інстанції, а також судом апеляційної інстанції під час перегляду зазначеного судового рішення, є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону (п. 3 ч. 2 ст. 412 КПК України).
      Відповідно до ч. 2 ст. 436 КПК України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судове рішення і призначити новий розгляд у суді першої чи апеляційної інстанції.
      Підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 438 КПК України є, зокрема, істотне порушення вимог кримінального процесуального закону.
      Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга першого заступника прокурора Кіровоградської області підлягає задоволенню, а ухвала Кіровського районного суду м. Кіровограда від 07 жовтня 2016 року та ухвала Апеляційного суду Кіровоградської області від 15 листопада 2016 року у справі N 404/6160/16- к - скасуванню на підставі п. 1 ч. 1 ст. 438 КПК України з призначенням нового розгляду в суді першої інстанції з підстави істотного порушення вимог кримінального процесуального закону.
      Під час нового розгляду кримінального провадження суду першої інстанції необхідно здійснити судове провадження згідно з загальними вимогами з урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду щодо застосування норм права, передбачених ч. 3 ст. 36 та главою 36 КПК України, забезпечуючи дотримання засад рівності, змагальності сторін та свободи в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
      Враховуючи викладене та керуючись статтями 412, 433, 434-1, 434-2, 436, 438, 442 КПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      касаційну скаргу першого заступника прокурора Кіровоградської області у кримінальному провадженні за обвинуваченням ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 125 Кримінального кодексу України, задовольнити.
      Ухвалу Кіровського районного суду м. Кіровограда від 07 жовтня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Кіровоградської області від 15 листопада 2016 року щодо ОСОБА_1 скасувати і призначити новий розгляд кримінального провадження в суді першої інстанції.
      Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Повний текст постанови буде оголошено 01 липня 2019 року о 12.00 в приміщенні Верховного Суду.
      Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач О.Г. Яновська Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко Т.О. Анцупова Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук В.В. Пророк Ю.Л. Власов Л.І. Рогач М.І. Гриців О.М. Ситнік Д.А. Гудима О.Р. Кібенко В.І. Данішевська О.С. Ткачук Ж.М. Єленіна В.Ю. Уркевич О.С. Золотніков