ANTIRAID

Постановление БП-ВС о взыскании с полиции и казначейства суммы утерянного арестованного и не возвращенного товара, а также упущенной выгоды

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

1 member has voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      0
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      0
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 березня 2019 року

м. Київ

Справа N 920/715/17

Провадження N 12-199гс18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого судді Князєва В.С.,

судді-доповідача Рогач Л.І.,

суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,

за участю секретаря судового засідання - Салівонського С.П., учасників справи:

Товариства з обмеженою відповідальністю "Пандеон" - Паркулаб А.В.,

Головного управління Національної поліції в Сумській області - Давиденко О.В., Бітюков Д.В.,

Головного управління Державної казначейської служби України у Сумській області - Іонова Г.В.,

Прокуратури - Рудак О.В.,

розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу заступника прокурора Харківської області на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 20 березня 2018 року (судді Хачатрян В.С., Сіверін В.І., Слободін М.М.) у справі N 920/715/17 Господарського суду Сумської області за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Пандеон" (далі - ТОВ "Пандеон", позивач) до Головного управління Національної поліції в Сумській області (далі - ГУНП в Сумській області), Головного управління Державної казначейської служби України у Сумській області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Державна казначейська служба України, за участю прокурора в інтересах держави в особі Головного управління Державної казначейської служби України у Сумській області, Державної казначейської служби України про стягнення 14 704 230, 36 грн.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

1.Короткий зміст позовних вимог

1.1. ТОВ "Пандеон" звернулося до Господарського суду Сумської області з позовом про стягнення з Державного бюджету України через Головне управління Державної казначейської служби України у Сумській області в рахунок відшкодування шкоди, завданої ГУНП в Сумській області у розмірі 1 687 773,47 грн. збитків, понесених у зв'язку із втратою майна; стягнення з Державного бюджету України через Головне управління Державної казначейської служби України у Сумській області в рахунок відшкодування шкоди, завданої ГУНП в Сумській області в розмірі 2 664 726,54 грн упущеної вигоди; стягнення з Державного бюджету України через Головне управління Державної казначейської служби України у Сумській області в рахунок відшкодування шкоди, завданої ГУНП в Сумській області, в розмірі 10 351 730,35 грн збитків, що складаються зі стягнутих з позивача на користь третьої особи за судовим рішенням штрафних санкцій і судового збору.

1.2. Мотивуючи позов, ТОВ "Пандеон" вказувало на те, що збитки, заявлені до стягнення, понесені ним у зв'язку з бездіяльністю ГУНП в Сумській області, яке не повернуло вилучений на підставі ухвали Приморського районного суду товар після скасування арешту на цей товар у повному обсязі та своєчасно.

1.3. Позивач посилався на приписи статей 22, 1166, 1172, 1173, 1174, 1176, 1192 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статей 47, 225 Господарського кодексу України (далі - ГК України), статей 167-169 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України), Порядку зберігання речових доказів стороною обвинувачення, їх реалізації, технологічної переробки, знищення, здійснення витрат, пов'язаних з їх зберіганням і пересиланням, схоронності тимчасово вилученого майна під час кримінального провадження, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 листопада 2012 року N 1104 (далі - Порядок N 1104).

1.4. Позивач також зазначив, що зміст статей 1173-1174 ЦК України прямо вказує, що шкода відшкодовується незалежно від вини органів або посадової особи, яка її завдала, а отже в цій справі не підлягає встановленню наявність або відсутність вини ГУНП в Сумській області, яке не забезпечило збереження майна позивача та не виконало приписи статті 169 КПК України.

2. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

2.1. Рішенням Господарського суду Сумської області від 12 грудня 2017 року в задоволенні позову відмовлено.

2.2. Рішення мотивовано тим, що позивач не довів наявності у діях (бездіяльності) відповідачів усіх елементів цивільного правопорушення, а також не довів того, що саме відповідачами у цій справі завдано шкоди позивачу в розмірі 14 704 230, 36 грн. Оскільки відповідач не приймав незаконних рішень, не вчиняв незаконних дій чи бездіяльності, які спричинили завдану позивачу шкоду, то безпідставними та необґрунтованими є також посилання позивача на положення статей 1173 та 1174 ЦК України, що передбачають відшкодування шкоди, завданої фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, посадовою або службовою особою органу державної влади незалежно від вини цих органів та цих осіб.

2.3. Разом з цим, місцевий господарський суд вважає, що у даному випадку до спірних правовідносин має застосовуватися спеціальна норма, а саме частина шоста статті 1176 ЦК України, якою передбачено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах, тобто відповідно до загальних положень глави 82 цього Кодексу.

2.3. Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 20 березня 2018 року рішення Господарського суду Сумської області від 12 грудня 2017 року було скасовано та прийнято нове судове рішення, яким позов задоволено; стягнуто з Державного бюджету України через Головне управління Державної казначейської служби України у Сумській області на користь ТОВ "Пандеон" 14 704 230,36 грн у рахунок відшкодування шкоди, завданої ГУНП в Сумській області; стягнуто з ГУНП в Сумській областіна користь ТОВ "Пандеон" 220 563,45 грн судового збору за подання позовної заяви та 330 845,18 грн судового збору за подання апеляційної скарги.

2.4. Посилаючись на положення Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також практику Європейського суду з прав людини, господарський суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що правовому захисту на підставі норм Конвенції підлягають як право позивача вимагати виконання судового рішення про повернення майна, так і право мирного володіння майном, яке полягає в отриманні (поверненні у власність) майна й отриманні прибутків від нього, у зв'язку із чим позов підлягає задоволенню.

2.5. При цьому суд також врахував, що строк виконання обов'язку повернути майно вже наступив, а заява відповідача про виконання цього обов'язку у невизначений термін юридично еквівалентна невиконанню цього обов'язку. Крім того, майно вибуло з володіння власника внаслідок адміністративної процедури, тобто поза його волею, і з порушенням закону, що встановлено рішеннями судів, а за таких обставин покладення ризику зникнення майна на самого позивача суперечить принципу справедливості.

3. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог, надходження справи до Великої Палати Верховного Суду

3.1. У квітні 2018 року заступник прокурора Харківської області подав до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 20 березня 2018 року, в якій просив постанову скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

3.2. Касаційну скаргу мотивовано, зокрема, тим, що неправомірність дій (бездіяльності) службових чи посадових осіб ГУНП в Сумській області повинна бути доведена належними доказами - відповідним рішенням суду, яке може мати преюдиціальне значення для справи про відшкодування збитків; разом з цим, таке рішення позивач до матеріалів справи не надав, провадження щодо визнання дій протиправними не ініціював.

3.3. Апеляційний суд не врахував приписи статей 303, 304, 306, 307 КПК України, якими регламентовано порядок оскарження та розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність слідчого, в тому числі скарг володільця тимчасово вилученого майна при неповерненні тимчасово вилученого майна згідно з вимогами статті 169 КПК України.

3.4. Надана ж апеляційним господарським судом оцінка протиправності дій чи бездіяльності працівників поліції під час досудового розслідування у кримінальному провадженні під час вчинення процесуальних дій щодо вилучення майна та його неповернення здійснена поза компетенцією та всупереч вимогам законодавства.

3.5. Також за доводами касаційної скарги, апеляційний суд не взяв до уваги, що вилучення майна у позивача, накладення арешту на майно, а також його передача на зберігання відповідальній особі була здійснена у межах кримінального провадження працівниками слідчого відділу Приморського ВП в м. Одесі Головного управління Національної поліції в Одеській області (далі - СВ Приморського ВП в м. Одесі ГУНП в Одеській області) і при передачі матеріалів цього кримінального провадження до прокуратури Сумської області для організації досудового слідства, а у подальшому до ГУНП в Сумській області, передача вилученого майна позивача не відбулася. Водночас дії слідчого ГУНП в Сумській області були направлені на повернення вилученого майна.

3.6. Крім того, відповідно до Інструкції про порядок вилучення, обліку, зберігання та передачі речових доказів у кримінальних справах, цінностей та іншого майна органами дізнання, досудового слідства і суду у даному випадку особою, відповідальною за збереження тимчасово вилученого майна, є Товариство з обмеженою відповідальністю "ЮК "Парус" (далі - ТОВ "ЮК "Парус"), яка взагалі не є стороною у цій справі.

3.7. Суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки складу та розміру заявленої до стягнення суми збитків; не з'ясував реальної вартості втраченого майна; не дослідив належність доказів, якими позивач доводив, що за звичайних обставин він мав реальні підстави розраховувати на одержання певного доходу і чи стала неправомірна поведінка відповідача підставою для спричинення йому збитків у вигляді упущеної вигоди; також суд апеляційної інстанції не зазначив підстав для включення до розміру збитків коштів, які були стягнуті з позивача за рішенням Господарського суду Сумської області у справі N 922/1013/17.

3.8. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 12 липня 2018 року справу N 920/715/17 разом із касаційною скаргою заступника прокурора Харківської області на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 20 березня 2018 року передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

3.9. Мотивуючи ухвалу, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив, що апеляційний господарський суд за наслідками розгляду цієї справи дійшов висновку про порушення учасником справи (ГУНП в Сумській області) приписів КПК України, що, за висновком суду апеляційної інстанції, виражається у протиправній бездіяльності першого відповідача та є елементом складу цивільного правопорушення.

3.10. На думку Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, питання самостійного встановлення господарськими судами незаконності дій органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування під час розгляду справ про відшкодування шкоди, яка завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю вказаних органів, має важливе значення для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

3.11. Ухвалою від 23 серпня 2018 року Велика Палата Верховного Суду прийняла справу до розгляду.

4. Фактичні обставини справи, встановлені судами

4.1. На виконання умов контракту Н16-00117 від 10 березня 2016 року, укладеного HAYROCKSALESL.P. (продавець) і ТОВ "Пандеон" (покупець), HAYROCKSALESL.P. поставив позивачу п'ять контейнерів товару (тканини).

4.2. У провадженні СВ Приморського ВП в м. Одесі ГУНП в Одеській області перебувало кримінальне провадження, відомості про яке внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань за N 12016160500006876 від 4 жовтня 2016 року за частиною першою статті 364 Кримінального кодексу України за фактом зловживання службовим становищем службовими особами позивача.

4.3. Відповідно до ухвал слідчого судді Приморського районного суду м. Одеси від 6, 7 та 17 жовтня 2016 року в ході досудового розслідування цього кримінального провадження слідчим СВ Приморського ВП в м. Одеса ГУНП в Одеській області проведені обшуки згаданих контейнерів, належних позивачу. За результатом проведеного обшуку майно, яке містилося у контейнерах, вилучено, а ухвалами слідчого судді Приморського районного суду м. Одеси від 21 та 31 жовтня 2016 року товар, який містився у контейнерах, арештовано.

4.4. Майно, на яке суд наклав арешт, слідчий СВ Приморського ВП в м. Одесі ГУНП в Одеській області передав на відповідальне зберігання ТОВ "ЮК "Парус" в м. Одеса згідно з актами приймання-передачі N 1/19/10 від 19 жовтня 2016 року, N 22/10/16 від 22 жовтня 2016 року, N 28/10/16/1 від 28 жовтня 2016 року, N 28/10/16/2 від 28 жовтня 2016 року.

4.5. Ухвалу слідчого судді Приморського районного суду м. Одеси від 31 жовтня 2016 року, якою було арештовано товар в контейнері АССU5001466, скасовано Апеляційним судом Одеської області 17 листопада 2016 року.

4.6. 10 лютого 2017 року ухвалою слідчого судді Ковпаківського районного суду м. Суми у справі N 592/1354/17 частково задоволено клопотання позивача про скасування арешту майна та зобов'язання вчинити певні дії, скасовано арешт на майно, вилучене у ТОВ "Пандеон" в ході проведення обшуку контейнера PONU7793473, а саме: 1019 тюків тканини; скасовано арешт на майно, вилучене у ТОВ "Пандеон" у ході проведення обшуку контейнера ECMU2091671, а саме, мішки з тканиною у кількості 256 штук, мішки з ярликами для зразків тканини у кількості 3 штуки, пакет зі зразками тканини у кількості 2 штуки; скасовано арешт на майно, вилучене у ТОВ "Пандеон" у ході проведення обшуку контейнераMSKU1147347, а саме: 1068 рулонів тканини вагою брутто 27760 кг; скасовано арешт на майно, вилучене у ТОВ "Пандеон" у ході проведення обшуку контейнера TGHU9506825, а саме: 571 мішків з тканиною. В частині зобов'язання старшого слідчого групи слідчих майора поліції СВ Сумського ВП ГУНП в Сумській області Подопригори С.Б. повернути майно ТОВ "Пандеон", суд відмовив, вважаючи, що відповідно до приписів статті 303 КПК України дана вимога заявлена передчасно.

4.7. Незважаючи на скасування арешту і неодноразові вимоги повернути товар, станом на момент звернення з позовом до суду у даній справі, товар було повернуто позивачу лише частково; товар з контейнерів АССU5001466 та MSKU1147347 був повернутий позивачу 21 лютого 2017 року, а товар з контейнеру PONU7793473 - 20 лютого 2017 року.

4.8. Товар з контейнерів ECMU2091671 та TGHU9506825 не повернуто. Вартість товару, який не повернуто позивачу, складає згідно з інвойсами 65125,8 дол. США, що еквівалентно 1 687 773,47 грн (за офіційним курсом Національного банку України станом на день подання позову).

4.9. Постановою ГУНП в Сумській області від 20 лютого 2017 року відмовлено в задоволенні клопотання директора ТОВ "Пандеон" про повернення тканини, що містилася в контейнерах ECMU2091671 та TGHU9506825.

4.10. ГУНП в Сумській області повідомило, що повернути вилучене під час обшуків контейнерів ECMU2091671 та TGHU9506825 майно на даний час не можливо, оскільки місцезнаходження цього майна після його передачі Приморським ВП ГУНП Одеської області на зберігання ТОВ "ЮК "Парус" невідоме. За фактом неповернення речових доказів, на які накладено арешт, відносно посадових осіб ТОВ "ЮК "Парус" порушено кримінальне провадження за частиною першою статті 388 Кримінального кодексу України, кримінальна справа знаходиться в провадженні органів досудового розслідування ГУНП Одеської області.

4.11. Також суди встановили, що 10 жовтня 2016 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Суми-Руно" (покупець) (далі - ТОВ "Суми-Руно") та позивач (постачальник) уклали договір поставки N 15, за умовами якого позивач зобов'язався передавати у власність покупця тканини та фурнітуру (товар), а покупець зобов'язався приймати та оплачувати товар.

4.12. Позивач не виконав належним чином зобов'язання за договором з поставки товару ТОВ "Суми-Руно", незважаючи на формальне усунення перешкоди в поставці у вигляді скасування арешту на товар, що мав бути поставлений. Позивач не зміг виконати зобов'язання за договором у зв'язку з неповерненням або невчасним поверненням слідчим належного йому товару після скасування арешту.

4.13. У зв'язку з порушенням ТОВ "Пандеон" умов договору ТОВ "Суми-Руно" звернулось до господарського суду з позовом про стягнення 10 198 749,12 грн. Рішенням Господарського суду Харківської області від 19 квітня 2017 року у справі N 922/1013/17, яке набрало законної сили, позовні вимоги задоволено, стягнуто на користь ТОВ "Суми-Руно" з ТОВ "Пандеон" 10 198 749,12 грн пені за несвоєчасне виконання обов'язку з поставки товару та 152 981,23 грн судового збору.

4.14. Звертаючись із цим позовом, ТОВ "Пандеон" просило стягнути з Державного бюджету України 1 687 773,47 грн збитків, понесених у зв'язку із втратою майна; 2 664 726,54 грн упущеної вигоди, розмір якої обчислено як різницю між вартістю непоставленого товару за договором поставки і вартістю цього товару за інвойсами від 04 вересня 2016 року N 904-16-7 та N 830-21-16-7; а також 10 351 730,35 грн збитків, що складаються зі стягнутих з позивача штрафних санкцій і судового збору.

5. Мотиви, якими керується Велика Палата Верховного Суду, та застосоване нею законодавство

5.1. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.

5.2. Статтею 56 Конституції України кожному гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

5.3. Відповідно до статті 22 ЦКУкраїни, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками, згідно з частиною другої цієї статті є втрати, яких особа зазнала у звязку зі знищенням або пошкодженням речі, а також втрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки), доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

5.4. За загальними положеннями, передбаченими статтею 1166 ЦК України, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, заподіяна майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

5.5. Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України. Ці підстави характеризуються особливостями суб'єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.

5.6. Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.

5.7. За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті - така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 ЦК України).

5.8. Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі статті 1174 ЦК України.

5.9. Статті 1173, 1174 ЦК України є спеціальними і передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Так, зокрема, цими правовими нормами передбачено, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є обов'язковою. Втім, цими нормами не заперечується обов'язковість наявності інших елементів складу цивільного правопорушення, які є обов'язковими для доказування у спорах про стягнення збитків.

5.10. Необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв'язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статті 1173 ЦК України.

5.11. Дії (бездіяльність) ГУНП в Сумській області, внаслідок яких (якої) було завдано шкоди, є основним предметом доказування та, відповідно встановлення у цій справі, оскільки відсутність такого елемента делікту свідчить про відсутність інших складових цієї правової конструкції та відсутність самого заподіяння шкоди як юридичного факту, внаслідок якого виникають цивільні права та обов'язки (статті 11 ЦК України).

5.12. Статтею 16 КПК України визначено, що позбавлення або обмеження права власності під час кримінального провадження здійснюється лише на підставі вмотивованого судового рішення, ухваленого в порядку, передбаченому цим Кодексом.

5.13. За змістом статті 170 КПК України арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом злочину, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна. Арешт майна скасовується у встановленому цим Кодексом порядку.

5.14. Обов'язок уповноваженої службової особи забезпечити схоронність тимчасово вилученого майна в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, визначений частиною четвертою статті 168 КПК України.

5.15. Порядком N 1104 визначені правила зберігання речових доказів стороною обвинувачення, їх реалізації, технологічної переробки, знищення, здійснення витрат, пов'язаних з їх зберіганням і пересиланням, та схоронності тимчасово вилученого майна під час кримінального провадження.

5.16. Відповідно до пункту 27 Порядку N 1104 схоронність тимчасово вилученого майна до повернення майна власнику у зв'язку з припиненням тимчасового вилучення майна або до постановлення слідчим суддею, судом ухвали про накладення арешту на майно, забезпечується згідно з пунктами 1-26 цього Порядку.

5.17. Відповідно до статті 174 КПК України арешт майна може бути скасовано повністю чи частково ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, іншого власника або володільця майна, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано.

5.18. За статтею 169 КПК України у разі скасування арешту тимчасово вилучене майно повертається особі, у якої воно було вилучено.

5.19. Отже, обов'язок належно зберігати тимчасово вилучене майно та негайно повернути тимчасово вилучене майно після скасування ухвали про накладення арешту на майно прямо передбачений чинним законодавством.

5.20. Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

5.21. Частинами першою, другою статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

5.22. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

5.23. Законом України N 475/97 від 17 липня 1997 року ратифіковано Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та Перший протокол до Конвенції, а відтак в силу статті 9 Конституції України вони є частиною національного законодавства України.

5.24. Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику суду як джерело права.

5.25. Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

5.26. При цьому відповідно до положень статті 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

5.27. Відповідно до статті 1192 ЦК України з урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов'язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ такого ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі.

5.28. Особою, відповідальною перед потерпілим за шкоду, завдану органами державної влади, їх посадовими та службовими особами, відповідно до наведених вище положень ЦК України, та відповідачем у справі є держава, яка набуває і здійснює свої цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Таким органом у цій справі є ГУНП в Сумській області, як особа, відповідальна у спірний період за збереження та повернення тимчасового вилученого майна, та Казначейська служба, яка здійснює списання коштів з державного бюджету на підставі рішення суду.

5.29. Враховуючи викладене Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що визначений законом обов'язок повернути майно не виконанийі державою Україна у спірних правовідносинах не надано жодних гарантій повернення майна, не встановлено строку повернення такого майна, в зв'язку з чим наявні підстави для стягнення з Державного бюджету України заподіяних позивачу збитків.

5.30. Щодо посилання в ухвалі Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду на виключну правову проблему в питанні самостійного встановлення господарськими судами незаконності дій органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування під час розгляду справ про відшкодування шкоди, Велика Палата Верховного Суду визначає, що питання наявності між сторонами деліктних зобов'язань та цивільно-правової відповідальності за заподіяну шкоду перебуває у площині цивільних правовідносин потерпілого та держави, що не регулюються нормами КПК України, а господарський суд самостійно встановлює наявність чи відсутність складу цивільного правопорушення, який став підставою для стягнення шкоди, оцінюючи надані сторонами докази.

5.31. Суд апеляційної інстанції вірно взяв до уваги відповідні судові рішення про скасування арешту товару та повідомлення працівників відповідача про неможливість повернути цей товар як належні та допустимі докази протиправності позбавлення позивача належного йому майна.

5.32. Стверджуючи про необхідність попереднього судового рішення, яким має бути встановлено протиправність відповідних дій, рішень чи бездіяльності державного органу при здійснені кримінального провадження, як підстави для відшкодування шкоди, скаржник не врахував, що спірні деліктні правовідносини виникли у зв'язку з втратою тимчасово вилученого майна, тобто, через дії, які не опосередковуються регулюванням КПК.

5.33. Розглядаючи доводи касаційної скарги щодо необґрунтованості та недоведеності розміру стягнутої судовим рішенням шкоди, Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що збитки - це об'єктивне зменшення будь-яких майнових благ сторони, що обмежує його інтереси, як учасника певних господарських відносин і проявляється у витратах, зроблених кредитором, втраті або пошкодженні майна, а також не одержаних кредитором доходів, які б він одержав, якби зобов'язання було виконано боржником.

5.34. Чинним законодавством України обов'язок доведення факту наявності таких збитків та їх розмір, а також причинно-наслідковий зв'язок між правопорушенням і збитками покладено на позивача.

5.35. За приписами частини першої статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, а суд в силу приписів частини першої статті 86 ГПК України оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Встановлені судом фактичні обставини викладаються в судовому рішенні з посиланням на докази, на підставі яких їх встановлено.

5.36. Втім, постанова суду апеляційної інстанції не містить достатнього обґрунтування того, що позивач довів наявність причинно-наслідкового зв'язку між діями органів держави (в тому числі ГУНП в Сумській області) та збитками, які позивач зазнав у зв'язку з понесенням ним додаткових витрат (пені, судового збору), стягнутих за судовим рішенням на користь ТОВ "Суми-Руно" за неналежне виконання договору поставки N 15 від 10 жовтня 2016 року; наявність у цьому випадку складових цивільного правопорушення взагалі не була предметом дослідження та оцінки суду апеляційної інстанції.

5.37. Разом з тим, положення частини першої статті 225 ГК України регулюють склад збитків, що підлягають відшкодуванню особами, які допустили господарське правопорушення, порушили господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності. В силу статті 42 ГК України підприємницька діяльність здійснюється суб'єктами господарювання самостійно на власний ризик і майнові втрати від такої діяльності, обумовлені договірними зобов'язаннями сторін, не можуть покладатися на державу за самим лише фактом їх понесення в будь-якому разі.

5.38. Окремо слід зазначити, що, враховуючи фактичну дату вилучення товару (6, 7, 17 жовтня 2016 року) укладаючи договір поставки N 15 10 жовтня 2016 року, позивач був обізнаний про тимчасове позбавлення його прав володіння та користування відповідним майном, тобто у питанні можливості додержання строків поставки вилученого майна, передбачених договором, діяв на власний ризик.

5.39. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог в частині стягнення 10 198 749,12 грн збитків.

5.40. Відповідно до статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

5.41. З цих підстав Велика Палата Верховного Суду не бере до уваги доводи касаційної скарги щодо необґрунтованості заявленої до стягнення 2 664 726,54 грн упущеної вигоди та вартості втраченого майна.

6. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

6.1. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

6.2. Враховуючи викладене Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, судові рішення у цій справі скасувати та прийняти нове рішення про часткове задоволення позовних вимог.

Висновок щодо застосування норм права

Велика Палата Верховного Суду визначає, що питання наявності між сторонами деліктних зобов'язань та цивільно-правової відповідальності за заподіяну шкоду перебуває у площині цивільних правовідносин потерпілого та держави, що не регулюються нормами КПК України, а господарський суд самостійно встановлює наявність чи відсутність складу цивільного правопорушення, який став підставою для стягнення шкоди, оцінюючи надані сторонами докази.

Керуючись статтями 308, 311, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу заступника прокурора Харківської області задовольнити частково.

Постанову Харківського апеляційного господарського суду від 20 березня 2018 року та рішення Господарського суду Сумської області від 12 грудня 2017 року скасувати.

Прийняти нове рішення, яким позов задовольнити частково.

Стягнути з Державного бюджету України на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Пандеон" (40031, м. Суми, просп. Курський, 147, код ЄДРПОУ 32024572) 4 352 500,01 грн (чотири мільйони триста п'ятдесят дві тисячі п'ятсот гривень одну копійку).

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач Л.І. Рогач Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік В.І. Данішевська О.С. Ткачук О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська

Share this post


Link to post
Share on other sites

Очередной "шедевр" от судей хозяйственной юрисдикции.

Большая палата указала правомерным взыскание с государственного бюджета Украины стоимости ранее арестованного и не возвращенного товара, а также упущенной выгоды не полученной по заключенному договору поставки. При этом отказано во взыскании ущерба причиненного в следствии уплаты штрафных санкций и судебного сбора по этому договору поставки.

Суд указал, что постановление суда апелляционной инстанции не содержит достаточного обоснования того, что истец доказал наличие причинно-следственной связи между действиями органов государства (в том числе ГУНП в Сумской области) и убытками, которые истец понес в связи с понесением им дополнительных расходов (пени , судебного сбора), взимаемых по судебному решению в пользу ООО "Сумы-Руно" за ненадлежащее исполнение договора поставки N 15 от 10 октября 2016 года; наличие в этом случае составляющих гражданского правонарушения вообще не была предметом исследования и оценки суда апелляционной инстанции.

Большая палата приходит к отказу по сути не направляя дело в апелляцию, что создает очень опасный прецедент для рассмотрения вообще споров в Украине.

Кроме того суд указал что, учитывая фактическую дату изъятия товара (6, 7, 17 октября 2016 года) заключая договор поставки N 15 10 октября 2016, истец был осведомлен о временном лишении его прав владения и пользования соответствующим имуществом, то есть в вопросе возможности соблюдения сроков поставки изъятого имущества, предусмотренных договором, действовал на свой страх и риск. Таким образом, отсутствуют основания для удовлетворения исковых требований в части взыскания 10 198 749,12 грн убытков.

Однако при этом взыскана упущенная выгода, на сколько я понял из решения, по этому самому договору. Тогда не понятно, почему взыскивая упущенную выгоду рассчитанную исходя из инвойсов выставленных покупателю, суд не взыскивает ущерб причиненный не поставкой товара по этому же контракту.

Думаю пора уже прекращать подобную самодеятельность и надругательство над правом в Украине.

Share this post


Link to post
Share on other sites
44 минуты назад, ANTIRAID сказал:

Однако при этом взыскана упущенная выгода, на сколько я понял из решения, по этому самому договору. Тогда не понятно, почему взыскивая упущенную выгоду рассчитанную исходя из инвойсов выставленных покупателю, суд не взыскивает ущерб причиненный не поставкой товара по этому же контракту.

Думаю пора уже прекращать подобную самодеятельность и надругательство над правом в Украине.

Здравствуйте! С Вашего позволения, я выскажу свою оценку обстоятельствам, которые сложились между Сторонами:

1) Следователи очевидно коррумпированные поганки:

- (мы не знаем когда) ТОВ "Пандеон" завез в г. Одессу пять контейнеров с тканью ( по контракту № Н16-00117 від 10 березня 2016 року с HAYROCKSALESL.P - похоже из Китая);

- похоже, что ТОВ "Пандеон" свою торговую деятельность не согласовал с СВ Приморського ВП в м. Одесі ГУНП в Одеській області, и 4 октября 2016 года они ему вменили "злоупотребление служебным положением".

- ТОВ "Пандеон" не счел необходимым "плотно работать со следствием" и "6, 7 та 17 жовтня 2016 року в ході досудового розслідування цього кримінального провадження слідчим СВ Приморського ВП в м. Одеса ГУНП в Одеській області проведені обшуки згаданих контейнерів", в ходе обысков товар изъяли и, возможно, куда-то увезли,

- кажется, следователь понимал что делает и работа его "налажена" потому, что "ухвалами слідчого судді Приморського районного суду м. Одеси від 21 та 31 жовтня 2016 року товар, який містився у контейнерах, арештовано"

- о том что Приморский ВП плотно курирует товарооборот (ткани) в г. Одессе свидетельствует такое обстоятельство: изымать товар начали 6 октября, на "хранение"  доверенной юридической компании "Парус" начали отдавать 19 октября, а "арест" подписал следственный судья только 21+31 октября - "Майно, на яке суд наклав арешт, слідчий СВ Приморського ВП в м. Одесі ГУНП в Одеській області передав на відповідальне зберігання ТОВ "ЮК "Парус" в м. Одеса згідно з актами приймання-передачі N 1/19/10 від 19 жовтня 2016 року, N 22/10/16 від 22 жовтня 2016 року, N 28/10/16/1 від 28 жовтня 2016 року, N 28/10/16/2 від 28 жовтня 2016 року", и вообще долго они тягали эти рулоны с тканью, наверное с транспортом были проблемы;

- 17 ноября 2016 ТОВ "Пандеон" получил маленькую победу в Апелляционном суде Одесской области - отменил одну "Ухвалу слідчого судді Приморського районного суду м. Одеси від 31 жовтня 2016 року" - снял арест с товара из одного контейнера;

- к этому времени возня с ТОВ "Пандеон" Приморским следователям несколько наскучила и они отдали доследовать начатое дело своим Сумским коллегам, дело передали, а товар - нет (самим пригодится);

- только 10 февраля 2017 года Незважаючи на скасування арешту і неодноразові вимоги повернути товар, станом на момент звернення з позовом до суду у даній справі, товар було повернуто позивачу лише частково; товар з контейнерів АССU5001466 та MSKU1147347 був повернутий позивачу 21 лютого 2017 року, а товар з контейнеру PONU7793473 - 20 лютого 2017 року., уже в родных Сумах, удалось отменить арест на остальные четыре контейнера, но в возврате товара им отказали (Сумские следователи его в глаза не видели) - "ухвалою слідчого судді Ковпаківського районного суду м. Суми у справі N 592/1354/17 частково задоволено клопотання позивача про скасування арешту майна та зобов'язання вчинити певні дії, скасовано арешт на майно, вилучене у ТОВ "Пандеон" в ході проведення обшуку контейнера PONU7793473, а саме: 1019 тюків тканини; скасовано арешт на майно, вилучене у ТОВ "Пандеон" у ході проведення обшуку контейнера ECMU2091671, а саме, мішки з тканиною у кількості 256 штук, мішки з ярликами для зразків тканини у кількості 3 штуки, пакет зі зразками тканини у кількості 2 штуки; скасовано арешт на майно, вилучене у ТОВ "Пандеон" у ході проведення обшуку контейнераMSKU1147347, а саме: 1068 рулонів тканини вагою брутто 27760 кг; скасовано арешт на майно, вилучене у ТОВ "Пандеон" у ході проведення обшуку контейнера TGHU9506825, а саме: 571 мішків з тканиною. В частині зобов'язання старшого слідчого групи слідчих майора поліції СВ Сумського ВП ГУНП в Сумській області Подопригори С.Б. повернути майно ТОВ "Пандеон", суд відмовив, вважаючи, що відповідно до приписів статті 303 КПК України дана вимога заявлена передчасно".

- "бурная деятельность и вопли" ТОВ "Пандеон" наконец возымели действие и 20+21 февраля 2017 ему все-же вернули товар из трех контейнеров, а товар еще из двух контейнеров - Юридическая компания "Парус" не понятно куда дела (пропили с Приморскими & Сумскими следователями);

 

Резюме: торговать тканью в Украине гораздо опасней чем владеть банком или отжимать предмет ипотеки-единственное жилье заемщика.

2) Относительно тех исковых требований, в которых отказала ВП-ВС, там все несколько сложнее:

- вот мне не удалось убедиться, что договор поставки,  и судебный спор, в результате которого с ТОВ "Пандеон" взыскали (а может еще и не успели) взыскали: "суму 10198749,12 грн. та 152 981,23 гривень сплаченого позивачем судового збору" не является "договорняком с дружественной компанией" отчаявшегося торговца тканями;

- вот посмотрим на такие обстоятельства: с 4 октября 2016 года ТОВ "Пандеон" начинают системно рвать (как Тузик грелку) Приморские следователи, 7 октября проводят обыск и забирают часть товара, а 10 октября ТОВ "Пандеон" и ПП "Сумы-Руно" заключают договор поставки ткани из злополучных контейнеров. Причем, этот договор поставки по своим условиям такой, что Покупатель предоплату может и не платить, а у Продавца жесточайшие штрафные санкции за непоставку товара в кратчайшие сроки, т.е. как у Приватбанка по кредитным картам :

 

"Пунктом 6.1. договору поставки № 15 від 10.10.2016р. передбачено, що у випадку порушення постачальником строків поставки за цим договором він виплачує покупцю пеню в розмірі 2% вартості недопоставленого товару за кожний день прострочення."

вот,  с историей договора поставки можно ознакомиться в ЕГРСР  - http://reyestr.court.gov.ua/Review/66138947 

причем ответчик ТОВ "Пандеон" в суд не ходил, а грустно отписался, что вину свою признает, но следователи мешают ему честно исполнить договорные обязательства по поставке товара, просит рассмотреть без него, как суд решит. Решение первой инстанции ответчик в апелляцию не обжаловал (что логично).

- схема эта для бизнеса давняя и часто выручала многих бизнесменов в тяжелых обстоятельствах, смягчала пресс беззакония контролирующих органов, уменьшала убытки : например, пришли отжимать твой товар, а ты им бумаги - товар уже давно не мой, я его только временно храню, вечером приедет владелец на крутой машине и заберет все на свой склад.

3) Не знаю как определили упущенную выгоду, но наверняка какой-то расчет в материалах дела имеется.

Такие дела. ИМХО

 

 

 

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites
10 минут назад, Marina-NET сказал:

Здравствуйте! С Вашего позволения, я выскажу свою оценку обстоятельствам, которые сложились между Сторонами:

1) Следователи очевидно коррумпированные поганки:

- (мы не знаем когда) ТОВ "Пандеон" завез в г. Одессу пять контейнеров с тканью ( по контракту № Н16-00117 від 10 березня 2016 року с HAYROCKSALESL.P - похоже из Китая);

- похоже, что ТОВ "Пандеон" свою торговую деятельность не согласовал с СВ Приморського ВП в м. Одесі ГУНП в Одеській області, и 4 октября 2016 года они ему вменили "злоупотребление служебным положением".

- ТОВ "Пандеон" не счел необходимым "плотно работать со следствием" и "6, 7 та 17 жовтня 2016 року в ході досудового розслідування цього кримінального провадження слідчим СВ Приморського ВП в м. Одеса ГУНП в Одеській області проведені обшуки згаданих контейнерів", в ходе обысков товар изъяли и, возможно, куда-то увезли,

- кажется, следователь понимал что делает и работа его "налажена" потому, что "ухвалами слідчого судді Приморського районного суду м. Одеси від 21 та 31 жовтня 2016 року товар, який містився у контейнерах, арештовано"

- о том что Приморский ВП плотно курирует товарооборот (ткани) в г. Одессе свидетельствует такое обстоятельство: изымать товар начали 6 октября, на "хранение"  доверенной юридической компании "Парус" начали отдавать 19 октября, а "арест" подписал следственный судья только 21+31 октября - "Майно, на яке суд наклав арешт, слідчий СВ Приморського ВП в м. Одесі ГУНП в Одеській області передав на відповідальне зберігання ТОВ "ЮК "Парус" в м. Одеса згідно з актами приймання-передачі N 1/19/10 від 19 жовтня 2016 року, N 22/10/16 від 22 жовтня 2016 року, N 28/10/16/1 від 28 жовтня 2016 року, N 28/10/16/2 від 28 жовтня 2016 року", и вообще долго они тягали эти рулоны с тканью, наверное с транспортом были проблемы;

- 17 ноября 2016 ТОВ "Пандеон" получил маленькую победу в Апелляционном суде Одесской области - отменил одну "Ухвалу слідчого судді Приморського районного суду м. Одеси від 31 жовтня 2016 року" - снял арест с товара из одного контейнера;

- к этому времени возня с ТОВ "Пандеон" Приморским следователям несколько наскучила и они отдали доследовать начатое дело своим Сумским коллегам, дело передали, а товар - нет (самим пригодится);

- только 10 февраля 2017 года Незважаючи на скасування арешту і неодноразові вимоги повернути товар, станом на момент звернення з позовом до суду у даній справі, товар було повернуто позивачу лише частково; товар з контейнерів АССU5001466 та MSKU1147347 був повернутий позивачу 21 лютого 2017 року, а товар з контейнеру PONU7793473 - 20 лютого 2017 року., уже в родных Сумах, удалось отменить арест на остальные четыре контейнера, но в возврате товара им отказали (Сумские следователи его в глаза не видели) - "ухвалою слідчого судді Ковпаківського районного суду м. Суми у справі N 592/1354/17 частково задоволено клопотання позивача про скасування арешту майна та зобов'язання вчинити певні дії, скасовано арешт на майно, вилучене у ТОВ "Пандеон" в ході проведення обшуку контейнера PONU7793473, а саме: 1019 тюків тканини; скасовано арешт на майно, вилучене у ТОВ "Пандеон" у ході проведення обшуку контейнера ECMU2091671, а саме, мішки з тканиною у кількості 256 штук, мішки з ярликами для зразків тканини у кількості 3 штуки, пакет зі зразками тканини у кількості 2 штуки; скасовано арешт на майно, вилучене у ТОВ "Пандеон" у ході проведення обшуку контейнераMSKU1147347, а саме: 1068 рулонів тканини вагою брутто 27760 кг; скасовано арешт на майно, вилучене у ТОВ "Пандеон" у ході проведення обшуку контейнера TGHU9506825, а саме: 571 мішків з тканиною. В частині зобов'язання старшого слідчого групи слідчих майора поліції СВ Сумського ВП ГУНП в Сумській області Подопригори С.Б. повернути майно ТОВ "Пандеон", суд відмовив, вважаючи, що відповідно до приписів статті 303 КПК України дана вимога заявлена передчасно".

- "бурная деятельность и вопли" ТОВ "Пандеон" наконец возымели действие и 20+21 февраля 2017 ему все-же вернули товар из трех контейнеров, а товар еще из двух контейнеров - Юридическая компания "Парус" не понятно куда дела (пропили с Приморскими & Сумскими следователями);

 

Резюме: торговать тканью в Украине гораздо опасней чем владеть банком или отжимать предмет ипотеки-единственное жилье заемщика.

2) Относительно тех исковых требований, в которых отказала ВП-ВС, там все несколько сложнее:

- вот мне не удалось убедиться, что договор поставки,  и судебный спор, в результате которого с ТОВ "Пандеон" взыскали (а может еще и не успели) взыскали: "суму 10198749,12 грн. та 152 981,23 гривень сплаченого позивачем судового збору" не является "договорняком с дружественной компанией" отчаявшегося торговца тканями;

- вот посмотрим на такие обстоятельства: с 4 октября 2016 года ТОВ "Пандеон" начинают системно рвать (как Тузик грелку) Приморские следователи, 7 октября проводят обыск и забирают часть товара, а 10 октября ТОВ "Пандеон" и ПП "Сумы-Руно" заключают договор поставки ткани из злополучных контейнеров. Причем, этот договор поставки по своим условиям такой, что Покупатель предоплату может и не платить, а у Продавца жесточайшие штрафные санкции за непоставку товара в кратчайшие сроки, т.е. как у Приватбанка по кредитным картам :

 

"Пунктом 6.1. договору поставки № 15 від 10.10.2016р. передбачено, що у випадку порушення постачальником строків поставки за цим договором він виплачує покупцю пеню в розмірі 2% вартості недопоставленого товару за кожний день прострочення."

вот,  с историей договора поставки можно ознакомиться в ЕГРСР  - http://reyestr.court.gov.ua/Review/66138947 

причем ответчик ТОВ "Пандеон" в суд не ходил, а грустно отписался, что вину свою признает, но следователи мешают ему честно исполнить договорные обязательства по поставке товара, просит рассмотреть без него, как суд решит. Решение первой инстанции ответчик в апелляцию не обжаловал (что логично).

- схема эта для бизнеса давняя и часто выручала многих бизнесменов в тяжелых обстоятельствах, смягчала пресс беззакония контролирующих органов, уменьшала убытки : например, пришли отжимать твой товар, а ты им бумаги - товар уже давно не мой, я его только временно храню, вечером приедет владелец на крутой машине и заберет все на свой склад.

3) Не знаю как определили упущенную выгоду, но наверняка какой-то расчет в материалах дела имеется.

Такие дела. ИМХО

 

 

 

Все єто хорошо, но как можно признать упущенную вігоду и в решении они написали что это фактически недополученная прибыль по договору и не признавать ущерб же по этому договору.

Share this post


Link to post
Share on other sites
9 минут назад, ANTIRAID сказал:

Все єто хорошо, но как можно признать упущенную вігоду и в решении они написали что это фактически недополученная прибыль по договору и не признавать ущерб же по этому договору.

Ну... надо же было как-то компенсировать полугодичные страдания потерпевшего от незаконных действий, тем более, что упущенная выгода четко предусмотрена законом (расчет ее возможно не идеален). ИМХО

И еще: доказать, что ты имел возможность "выгодно" продать свой товар это одно, а доказать, что ты не мог своему потребителю поставить ту же номенклатуру товара, но из другого источника - это другое

Share this post


Link to post
Share on other sites
1 минуту назад, Marina-NET сказал:

Ну... надо же было как-то компенсировать полугодичные страдания потерпевшего от незаконных действий, тем более, что упущенная выгода четко предусмотрена законом (расчет ее возможно не идеален). ИМХО

Это понятно, не понятно другое - аргументация. Как не принять во внимание договор и принять во внимание упущенную выгоду.

Share this post


Link to post
Share on other sites
5 минут назад, ANTIRAID сказал:

Это понятно, не понятно другое - аргументация. Как не принять во внимание договор и принять во внимание упущенную выгоду.

А я дополнила свою мысль (исправив предыдущий пост). Расчет упущенной выгоды возможен также на основании  экспертной или сравнительной характеристики текущих цен на рынке, с учетом обычных благоприятных возможностей для продажи (как с квартирами, например). 

Share this post


Link to post
Share on other sites

Create an account or sign in to comment

You need to be a member in order to leave a comment

Create an account

Sign up for a new account in our community. It's easy!

Register a new account

Sign in

Already have an account? Sign in here.

Sign In Now

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      31 жовтня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 465/646/11
      Провадження N 14-222цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Лященко Н.П.,
      суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_3, ОСОБА_4 на рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року (у складі суддів Савуляка Р.В., Крайника Н.П., Мельничука О.Я.) та касаційну скаргу ОСОБА_5 на рішення Франківського районного суду м. Львова від 6 травня 2011 року (у складі судді Мікули О.І.) та рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року (у складі суддів Савуляка Р.В., Крайника Н.П., Мельничука О.Я.) у цивільній справі за позовом Кредитної спілки "Християнська злагода", ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про стягнення коштів,
      ВСТАНОВИЛА:
      У липні 2010 року Кредитна спілка "Християнська злагода" (далі - КС "Християнська злагода") звернулася до суду з позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про стягнення коштів та звернення стягнення на предмет іпотеки, у якому просила стягнути солідарно з відповідачів заборгованість за кредитними договорами в сумі 1 млн 207 тис. 1 грн 84 коп., яка включає 1 млн 183 тис. 335 грн 84 коп. позики, 23 тис. 666 грн витрат на правову допомогу, та звернути стягнення на передане в іпотеку майно в межах його вартості та інше майно, що перебуває у власності відповідачів.
      У грудні 2010 року КС "Християнська злагода", а також позивачі ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 звернулися з новим позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про стягнення заборгованості, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 було укладено кредитні договори, а саме: договір N 112/07 від 19 березня 2007 року, договір N 173/07 від 4 травня 2007 року, договір N 173/07 від 7 травня 2010 року, договір N 222/07 від 27 червня 2007 року, договір N 228/07-03 від 9 липня 2007 року, договір N 245/07 від 18 липня 2007 року, відповідно до яких ОСОБА_5 отримала кредит на загальну суму 1 млн 183 тис. 335 грн 84 коп.
      З метою забезпечення зобов'язань за зазначеними кредитними договорами між сторонами було укладено договір іпотеки та договори поруки, згідно з якими поручителями за зобов'язаннями ОСОБА_5 виступили ОСОБА_8 та ОСОБА_9
      Водночас позивачі ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_10, ОСОБА_3 є кредиторами КС "Християнська злагода", що підтверджується судовими рішеннями, однак кредитна спілка не має можливості виконати свої зобов'язання перед ними внаслідок невиконання зобов'язань ОСОБА_5 за кредитними договорами. КС "Християнська злагода" передала ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 частину належного їй права вимоги до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 в частині сум своєї заборгованості перед ними.
      З урахуванням уточнених позовних вимог позивачі просили:
      - стягнути солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_8 в межах 605 тис. грн. з ОСОБА_9 в межах 30 тис. грн на користь КС "Християнська злагода" - 439 тис. 635 грн 84 коп., на користь ОСОБА_6 - 130 тис. 482 грн. на користь ОСОБА_7 - 46 тис. 388 грн. на користь ОСОБА_4 - 166 тис. 830 грн. на користь ОСОБА_3 - 400 тис. грн шляхом звернення стягнення на майно, передане ОСОБА_5 в іпотеку, а саме квартиру АДРЕСА_1;
      - стягнути солідарно з ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 на користь КС "Християнська злагода" витрати за надання правової допомоги в сумі 23 тис. 666 грн. судовий збір у сумі 51 грн та витрати за інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи в сумі 120 грн.
      Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 6 травня 2011 року позов задоволено: стягнуто солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_8 в межах 605 тис. грн. з ОСОБА_9 в межах 30 тис. грн на користь КС "Християнська злагода" - 439 тис. 635 грн 84 коп. на користь ОСОБА_6 - 130 тис. 482 грн. на користь ОСОБА_7 - 46 тис. 388 грн. на користь ОСОБА_4 - 166 тис. 830 грн. на користь ОСОБА_3 - 400 тис. грн шляхом звернення стягнення на майно, передане в іпотеку, а саме квартиру АДРЕСА_1. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Рішення мотивовано тим, що ОСОБА_5 отримала в КС "Християнська злагода" кредит на загальну суму 1 млн 183 тис. 335 грн 84 коп., проте зобов'язання щодо повернення цих коштів не виконала. ОСОБА_9 та ОСОБА_8 як поручителі несуть солідарний обов'язок з виплати кредиту, однак лише в межах суми, за яку поручилися: ОСОБА_9 - 30 тис. грн. ОСОБА_8 - 605 тис. грн. Оскільки виконання зобов'язань за кредитом ОСОБА_5 забезпечувалося іпотекою, то вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки підлягають задоволенню. Згідно з договором про відступлення права вимоги від 7 грудня 2010 року КС "Християнська злагода" передала ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 частину належного їй права вимоги до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 в частині сум заборгованості КС "Християнська злагода" перед цими особами. Оскільки при заміні кредитора до нового кредитора переходять усі права в повному обсязі - як ті, що випливають зі змісту основного зобов'язання, так і ті, що забезпечують виконання вимоги кредитора, зокрема порука й іпотека, то позовні вимоги нових кредиторів є обґрунтованими в тій частині, що й вимоги кредитної спілки до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9, та в розмірі, визначеному договором про відступлення права вимоги.
      Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року рішення Франківського районного суду м. Львова від 6 травня 2011 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов КС "Християнська злагода", ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 задоволено частково:
      - стягнуто солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_8 в межах 605 тис. грн на користь КС "Християнська злагода" 439 тис. 635 грн 84 коп. за кредитними договорами N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року;
      - стягнуто солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_9 в межах 30 тис. грн на користь КС "Християнська злагода" 439 тис. 635 грн 84 коп. за кредитним договором N 112/07 від 19 березня 2007 року;
      - стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_6 130 тис. 482 грн. на користь ОСОБА_7 - 46 тис. 388 грн. на користь ОСОБА_4 - 166 тис. 830 грн. на користь ОСОБА_3 - 400 тис. грн шляхом звернення стягнення на майно, передане в іпотеку, а саме квартиру АДРЕСА_1 (до квартири відноситься комора в підвалі під літ. XCIV площею 2,6 кв. м);
      - у задоволенні позовних вимог КС "Християнська злагода" до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про стягнення витрат на правову допомогу в сумі 23 тис. 666 грн відмовлено.
      Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
      Рішення мотивовано тим, що ОСОБА_5 отримала в КС "Християнська злагода" кредит на загальну суму 1 млн 183 тис. 335 грн 84 коп., проте зобов'язання щодо повернення цих коштів не виконала. ОСОБА_9 узяв на себе обов'язок відповідати за зобов'язаннями, що випливають з договору N 112/07 від 19 березня 2007 року, ОСОБА_8 виступила поручителем з виконання зобов'язань ОСОБА_5, передбачених кредитними договорами N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року, тому відповідальність ОСОБА_9 та ОСОБА_8 не може бути солідарною. Оскільки виконання кредитних зобов'язань ОСОБА_5 забезпечувалося іпотекою, то вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки (квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 168 кв. м) є обґрунтованими. Доводи ОСОБА_5 та ОСОБА_8 про те, що кредитна спілка як кредитодавець з огляду на особливості її правового статусу, визначеного законом, не мала права відступати право вимоги за кредитним договором ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4 та ОСОБА_3, адже це не передбачено законом, суд відхилив як необґрунтовані. Недійсність укладеного договору про відступлення права вимоги прямо не встановлено законом, а відтак у силу приписів статті 204 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) правомірність такого договору презюмується.
      У грудні 2016 року ОСОБА_4 звернулася з касаційною скаргою на рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року, в якій просить оскаржуване рішення скасувати і залишити в силі рішення суду першої інстанції.
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що рішення суду першої інстанції не містить положень щодо солідарної відповідальності поручителів за різними договорами поруки. Рішення суду першої інстанції фактично виконане ще в 2012 році. Оскаржуване рішення апеляційної інстанції передбачає подвійне стягнення на користь кредитної спілки заборгованості в сумі 439 тис. 635 грн 84 коп. в порушення прав та інтересів інших стягувачів. Для повернення заборгованості кредитній спілці достатньо суми стягнення солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_8 Вказує, що суд апеляційної інстанції ухвалюючи рішення про стягнення з ОСОБА_5 та поручителів за відповідними кредитними договорами (N 173/07 від 4 і 7 травня 2007 року та N 112/07 від 19 березня 2007 року) не врахував тієї обставини, що право вимоги за цими кредитними договорами кредитна спілка відступила іншим кредиторам. Крім того, рішенням апеляційної інстанції стягнуто з ОСОБА_5 солідарно з ОСОБА_9 за кредитним договором N 112/07 439 тис. 635 грн 84 коп., хоча остання за цим договором отримала кредитні кошти в сумі 30 тис. грн., лише в межах зазначеної суми виступив поручителем і ОСОБА_9 також посилається на неправильний висновок апеляційного суду щодо відмови у стягненні витрат на правову допомогу.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 лютого 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.
      У грудні 2016 року ОСОБА_3 звернулася з касаційною скаргою на рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року, в якій просить оскаржуване судове рішення скасувати і направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд безпідставно поновив строк на апеляційне оскарження ОСОБА_5 та ОСОБА_8, які знали про існування оскаржуваного рішення від 6 травня 2011 року, оскільки їх представники брали участь у судовому засіданні і за цей час вчинялися виконавчі дії в межах виконавчого провадження. Скасування рішення через тривалий час порушує принцип юридичної визначеності і є втручанням у право мирно володіти майном.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 лютого 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.
      У грудні 2016 року ОСОБА_5 звернулася з касаційною скаргою на рішення Франківського районного суду м. Львова від 6 травня 2011 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати й направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що кредитна спілка з огляду на її правовий статус не має права відступати право вимоги за кредитним договором. ОСОБА_5 вказує, що такий висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 2 вересня 2015 року (N 6-667цс15) та від 15 квітня 2015 року (N 6-59цс15). Тому позивачі безпідставно набули право стягнення з неї заборгованості на підставі договору про відступлення права вимоги від 7 грудня 2010 року. Крім того, безпідставно звернуто стягнення на іпотечне майно відповідно до договору іпотеки від 8 травня 2007 року, оскільки цей договір було укладено на забезпечення виконання ОСОБА_5 зобов'язань саме за кредитним договором N 175/07 від 7 травня 2007 року, а докази про надання кредитних коштів за цим договором відсутні.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 жовтня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.
      У квітні 2017 року КС "Християнська злагода" надала заперечення на касаційні скарги, в яких просить рішення апеляційного суду в частині стягнення з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 скасувати й ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. Заперечення мотивовано тим, що у кредитної спілки з огляду на її правовий статус немає права відступати право вимоги за кредитним договором. Також вважає неправильними висновки судів про задоволення вимог інших позивачів за рахунок іпотечного майна, оскільки прав за іпотечним договором вона не відступала.
      У листопаді 2017 року ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 надали заперечення на касаційну скаргу ОСОБА_5, в яких просять відхилити касаційну скаргу та скасувати рішення апеляційного суду й залишити в силі рішення суду першої інстанції.
      Заперечення мотивовано тим, що посилання ОСОБА_5 на висновки, викладені в постановах Верховного Суду України від 2 вересня 2015 року (N 6-667цс15) та 15 квітня 2015 року (N 6-59цс15), безпідставні, оскільки КС "Християнська злагода" відступила не право кредитодавця, а право кредитора без отримання будь-якої компенсації (доходу), зменшивши таким чином свою заборгованість перед членами кредитної спілки, за депозитні кошти яких було надано кредит ОСОБА_5 Вважають, що укладений договір про відступлення права вимоги від 7 грудня 2010 року є договором цесії, а не договором факторингу, тоді як зазначені правові позиції стосуються укладення саме договору факторингу.
      У листопаді 2017 року ОСОБА_7 надала додаткові заперечення на касаційну скаргу ОСОБА_5, в яких просить відхилити касаційну скаргу та скасувати рішення апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції.
      Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
      20 лютого 2018 року справу отримав Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду.
      Відповідно до частини п'ятої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
      Згідно із частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п'ятій або шостій статті 403 цього Кодексу.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 16 травня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки така передача необхідна для забезпечення розвитку права й формування єдиної правозастосовчої практики у спорах щодо відступлення права вимоги за кредитним договором за участю кредитних спілок. Крім того, колегія вважає за необхідне відступити від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 15 квітня 2015 року (N 6-59цс15) та від 2 вересня 2015 року (N 6-667цс15).
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 6 червня 2018 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні).
      Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, та врахувавши наведені доводи в запереченнях на касаційні скарги, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційні скарги ОСОБА_5 та ОСОБА_4 підлягають частковому задоволенню, а касаційна скарга ОСОБА_3 задоволенню не підлягає, оскільки вона просить скасувати рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року з підстави невмотивованого поновлення строку на апеляційне оскарження ОСОБА_5 та ОСОБА_8, при цьому не порушує питання про скасування відповідної ухвали про поновлення строку на апеляційне оскарження зазначеним особам, а саме ухвали Апеляційного суду Львівської області від 15 липня 2016 року.
      Суди встановили, що 19 березня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 112/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 30 тис. грн строком до 19 березня 2009 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткових касових ордерів N 1136 від 19 березня 2007 року та N 1192 від 21 березня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 5 тис. грн та 25 тис. грн відповідно.
      На забезпечення виконання зобов'язання за цим договором між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_9 було укладено договір поруки N 112/07 від 19 березня 2007 року.
      4 травня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 173/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 100 тис. грн строком до 4 травня 2010 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткових касових ордерів N 2032 від 4 травня 2007 року та N 2064 від 5 травня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 70 тис. грн та 30 тис. грн відповідно.
      7 травня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 173/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 505 тис. грн строком до 7 травня 2010 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткового касового ордера N 2647 від 10 травня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 75 тис. грн. видаткового касового ордера N 2772 від 15 травня 2007 року - 75 тис. грн., видаткового касового ордера N 2851 від 21 травня 2007 року - 75 тис. грн. видаткового касового ордера N 2893 від 22 травня 2007 року - 75 тис. грн. видаткового касового ордера N 2914 від 23 травня 2007 року - 75 тис. грн. видаткового касового ордера N 2931 від 24 травня 2007 року - 75 тис. грн. видаткового касового ордера N 3126 від 2 червня 2007 року - 55 тис. грн.
      На забезпечення виконання зобов'язань за кредитними договорами N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_8 було укладено відповідні договори поруки N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року.
      27 червня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 222/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 25 тис. грн строком до 27 червня 2008 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткового касового ордера N 3614 від 27 червня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 25 тис. грн.
      9 липня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 228/07-03, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 500 тис. грн строком до 9 липня 2010 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткових касових ордерів: N 4106 від 16 липня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 55 тис. 500 грн. N 4219 від 20 липня 2007 року - 75 тис. грн. N 4243 від 23 липня 2007 року - 75 тис. грн. N 4330 від 26 липня 2007 року - 25 тис. 743 грн. N 4101 від 6 серпня 2007 року - 75 тис. грн. N 4704 від 9 серпня 2007 року - 75 тис. грн. N 4822 від 15 серпня 2007 року - 75 тис. грн. N 4972 від 22 серпня 2007 року - 43 тис. 757 грн.
      18 липня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 245/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 23 тис. 342 грн строком до 18 липня 2009 року. На виконання зазначеного договору відповідно до видаткового касового ордера N 4172 від 18 липня 2007 року ОСОБА_5 отримала з каси КС "Християнська злагода" 23 тис. 342 грн.
      Таким чином, ОСОБА_5 за вищезазначеними договорами отримала кредитні кошти на загальну суму 1 млн 183 тис. 335 грн 84 коп., які не повернула.
      7 травня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 175/07, за умовами якого ОСОБА_5 отримала кредит у розмірі 1 млн 515 тис. грн. строком до 7 травня 2010 року (вимоги про стягнення заборгованості за цим договором не є предметом спору у цій справі).
      8 травня 2007 року між КС "Християнська злагода" та ОСОБА_5 укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_12, за умовами якого ОСОБА_5 передала в іпотеку належне їй майно, а саме - квартиру АДРЕСА_1, що складається з чотирьох кімнат житловою площею 88,3 кв. м та кухні, загальна площа квартири 168 кв. м (до квартири відноситься комора в підвалі під літ. "XCIV" площею 2,6 кв. м).
      Пунктом 1.3 вказаного договору іпотеки передбачено, що іпотека за цим договором забезпечує повне виконання позичальником зобов'язань перед іпотекодержателем, що виникають із кредитного договору N 175/07, інших договорів, які укладені та/або будуть укладені між сторонами, за умовами яких іпотекодатель зобов'язується перед іпотекодержателем повернути отримані кредитні кошти в розмірі 1 млн 515 тис. грн., що на день укладення договору еквівалентно 300 тис. дол. США.
      7 грудня 2010 року між КС "Християнська злагода" (первісний кредитор) та ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 (нові кредитори) укладено договір про відступлення права вимоги.
      Пунктом 1.1 вказаного договору передбачено, що первісний кредитор передає частину належного йому права вимоги, а нові кредитори приймають на себе право часткової вимоги, що належить первісному кредитору до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 згідно кредитних договорів N 112/07 від 19 березня 2007 року, 173/07 від 4 травня 2007 року, 175/07 від 7 травня 2007 року, 222/07 від 27 червня 2007 року, 228/07-03 від 9 липня 2007 року, 245/07 від 18 липня 2007 року, договору іпотеки від 8 травня 2007 року в частині сум заборгованості первісного кредитора перед новими кредиторами згідно договорів про залучення внесків на депозитні рахунки, на загальну суму 743 тис. 701 грн 18 коп.
      Пунктом 2.3 зазначеного договору встановлено, що нові кредитори мають право вимагати від боржників (ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9.) виконання зобов'язань даного договору на користь: ОСОБА_6 - 130 тис. 482 грн 02 коп., ОСОБА_7 - 46 тис. 388 грн 44 коп., ОСОБА_4 - 166 тис. 830 грн 72 коп., ОСОБА_3 - 400 тис. грн., на загальну суму 743 тис. 701 грн 18 коп.
      Задовольняючи частково позовні вимоги у справі яка розглядається, суди виходили з того, що позичальник за кредитними договорами ОСОБА_5 допустила неналежне виконання їх умов щодо повернення кредиту, кредитор в особі КС "Християнська злагода" у спосіб, що не суперечить цивільному законодавству України уступив право вимоги іншим фізичним особам - позивачам у справі, які правомірно ставлять питання про стягнення заборгованості за кредитом в межах відступлених їм вимог.
      Зобов'язання виникають з підстав, передбачених статтею 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), зокрема договорів.
      Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
      Статтею 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
      За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України).
      Статтею 546 ЦК України встановлено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися, зокрема, порукою та/або заставою.
      Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України).
      Статтею 554 ЦК України передбачено, що в разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що й боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки.
      За змістом пункту 3.2 укладених між сторонами договорів поруки поручителі відповідають перед кредитором у тому ж обсязі, що й боржник, у тому числі за повернення основної суми боргу, процентів, комісій за користування кредитом, відшкодування можливих збитків, завданих кредитору невиконанням або неналежним виконанням боржником умов договору позики.
      Зазначеним пунктом договорів передбачено солідарну відповідальність боржника та поручителів.
      При цьому умовами договорів поруки не передбачено солідарної відповідальності поручителів між собою.
      Згідно з договором поруки N 112/07 від 19 березня 2007 року ОСОБА_9 узяв на себе обов'язок відповідати за зобов'язаннями, що випливають з кредитного договору N 112/07 від 19 березня 2007 року, за яким ОСОБА_5 отримала кредит у сумі 30 тис. грн.
      Отже, ОСОБА_9 несе солідарний обов'язок з виплати вказаного кредиту в межах 30 тис. грн лише з ОСОБА_5
      Також згідно з договорами поруки N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року ОСОБА_8 виступила поручителем за зобов'язаннями ОСОБА_5, передбаченими кредитними договорами N 173/07 від 4 та 7 травня 2007 року відповідно. Загальна сума кредиту за вказаними кредитними договорами становить 605 тис. грн.
      Таким чином, ОСОБА_8 несе солідарний обов'язок з виплати зазначеного кредиту в межах 605 тис. грн лише з ОСОБА_5
      Відтак відповідальність ОСОБА_9 та ОСОБА_8 не може бути солідарною.
      Норми закону, якими врегульована порука, не містять положень щодо солідарної відповідальності поручителів за різними договорами, якщо договорами поруки не передбачено іншого.
      У цій справі укладено різні самостійні договори поруки, за якими кожен з поручителів поручився відповідати перед кредитором разом з позичальником як солідарні боржники.
      Саме до цього зводяться висновки суду апеляційної інстанції щодо солідарної відповідальності боржника з кожним поручителем окремо за окремими договорами поруки в межах забезпечених сум заборгованості.
      При цьому рішення суду першої інстанції зазначеним вимогам не відповідає.
      Разом з тим, в порушення зазначених вище норм закону, апеляційний суд стягнув солідарно з боржника та поручителя ОСОБА_9 на користь кредитної спілки заборгованість за кредитним договором N 112/07 від 19 березня 2007 року в розмірі 439 тис. 635 грн 84 коп., в той час як розмір заборгованості за цим договором становить 30 тис. грн. згідно з договором поруки N 112/07 від 19 березня 2007 року ОСОБА_9 взяв на себе обов'язок відповідати за цим зобов'язанням саме в такому розмірі.
      Статтею 1 Закону України від 5 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" (далі - Закон N 898-IV, тут і на далі в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
      У разі порушення іпотекодавцем зобов'язань, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право в разі невиконання основного зобов'язання звернути стягнення на предмет іпотеки (стаття 12 Закону N 898-IV).
      Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_3 в зазначеному розмірі та звертаючи стягнення на предмет іпотеки, суди виходили з того, що КС "Християнська злагода" відступила їм в установленому законом порядку вимоги за іпотечним договором.
      Разом з тим, поза увагою судів залишились вимоги статті 24 Закону N 898-IV, відповідно до якої правочин про відступлення прав за іпотечним договором підлягає нотаріальному посвідченню. Відомості про таке відступлення підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку.
      Проте будь-які докази про наявність нотаріально посвідченого договору в матеріалах справи відсутні.
      Підставою для передачі та прийняття цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду є необхідність формування єдиної правозастосовчої практики у спорах щодо відступлення кредитними спілками права вимоги за кредитними договорами.
      Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
      Сторонами в зобов'язанні є боржник і кредитор (частина перша статті 510 ЦК України).
      Законодавство також передбачає порядок та підстави заміни сторони (боржника чи кредитора) в зобов'язанні.
      Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
      Відступлення права вимоги за суттю означає договірну передачу зобов'язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором.
      За загальним правилом наявність згоди боржника на заміну кредитора в зобов'язанні не вимагається, якщо інше не встановлено договором або законом.
      До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша статті 514 ЦК України).
      При цьому слід враховувати, що у зв'язку із заміною кредитора в зобов'язанні саме зобов'язання зберігається цілком і повністю, змінюється лише його суб'єктний склад у частині кредитора.
      Статтею 1054 ЦК України визначено перелік осіб, які можуть бути кредитодавцями в кредитних правовідносинах. Такими є банк або інша фінансова установа. Цей перелік є вичерпним.
      У пункті 1 частини першої статті 1 Закону України від 12 липня 2001 року N 2664-III "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", вказано, що фінансова установа - це юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо визначених законом, - інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг.
      З наведених норм права вбачається, що фізична особа, у будь-якому статусі, не наділена правом надавати фінансові послуги, оскільки такі надаються лише або спеціалізованими установами, якими є банки, або іншими установами які мають право на здійснення фінансових операцій, та внесені до реєстру фінансових установ.
      Як вбачається з встановлених судами обставин, з укладенням договору про відступлення права вимоги за кредитним договором, відбулася заміна кредитодавця, який є фінансовою установою, що має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, на фізичних осіб, які не можуть надавати фінансові послуги згідно з наведеними нормами права.
      Отже, відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов'язань які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб'єкт, а саме, кредитор - банк або інша фінансова установа.
      Аналогічна позиція вже висловлювалась Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2018 року (справа N 909/968/16).
      З огляду на викладене, судові рішення першої та апеляційної інстанцій не можна визнати законними та обгрунтованими, а тому вони підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Відповідно до частини четвертої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
      Верховний Суд переглядає справи виключно з підстав і в порядку, встановлених ЦПК України, і не має можливості встановлювати обставини, які не були встановлені в рішенні. Оскільки зазначені помилки допущені судами першої та апеляційної інстанцій, то справа підлягає направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.
      Керуючись статтями 141, 258, 259, 400, 402-404, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.
      Касаційні скарги ОСОБА_4 та ОСОБА_5 задовольнити частково.
      Рішення Франківського районного суду м. Львова від 6 травня 2011 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 1 грудня 2016 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      13 березня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 202/30/17
      Провадження N 14-643цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_3,
      відповідачі: Публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк", Банк), приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу (далі - приватний нотаріус) Вдовіна Ліана Леонідівна,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3
      на постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 квітня 2018 року у складі колегії суддів Красвітної Т.П., Свистунової О.В., Єлізаренко І.А.
      у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ПАТ КБ "ПриватБанк", приватного нотаріуса Вдовіної Л.Л. про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, та
      ВСТАНОВИЛА:
      У січні 2017 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати протиправним та скасувати рішення приватного нотаріуса Вдовіної Л.Л. від 18 листопада 2016 року за індексним N 32430682 про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1; скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис N 17503809 про державну реєстрацію права власності ПАТ КБ "ПриватБанк" на зазначене нерухоме майно.
      Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 15 лютого 2008 року ОСОБА_3 та ПАТ КБ "ПриватБанк" уклали договір про іпотечний кредит N DNU0G10000003443.
      Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 01 вересня 2015 року у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором звернуто стягнення на квартиру АДРЕСА_1 шляхом її продажу Банком з укладанням від імені ОСОБА_3 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем.
      03 березня 2016 року Апеляційний суд Дніпропетровської області зазначене рішення суду першої інстанції змінив шляхом доповнення його резолютивної частини застереженням, що рішення суду в частині виселення не підлягає виконанню протягом дії Закону України від 03 червня 2014 року N 1304-VII "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті"; в іншій частині рішення суду залишив без змін.
      Незважаючи на рішення суду, ПАТ КБ "ПриватБанк" використало ще один спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме позасудовий порядок, шляхом реєстрації права власності на предмет іпотеки на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Оскаржуване рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно прийнято приватним нотаріусом Вдовіною Л.Л.
      Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 04 вересня 2017 року (суддя Зосименко С.Г.) позов ОСОБА_3 задоволено частково.
      Скасовано рішення від 18 листопада 2016 року за індексним N 32430682 про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1, зареєстроване приватним нотаріусом Вдовіною Л.Л.
      Скасовано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис N 17503809 про державну реєстрацію права власності ПАТ КБ "ПриватБанк" на вказану квартиру.
      В іншій частині позову відмовлено.
      Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Задовольняючи частково позов ОСОБА_3, суд першої інстанції керувався тим, що Банк уже використав своє право на задоволення вимог іпотекодержателя шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у судовому порядку, проте не повідомив про це приватного нотаріуса, який безпідставно задовольнив забезпечену іпотекою вимогу Банку шляхом набуття ним права власності на предмет іпотеки.
      Суд відмовив у визнанні протиправним рішення приватного нотаріуса Вдовіної Л.Л., вказавши, що це рішення прийнято останнім саме з вини Банку, який не повідомив нотаріуса про наявність рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
      Постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 квітня 2018 року рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 04 вересня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення.
      У задоволенні позову ОСОБА_3 у частині вимог до ПАТ КБ "ПриватБанк" відмовлено.
      Провадження у справі у частині позовних вимог ОСОБА_3 до приватного нотаріуса Вдовіної Л.Л. закрито.
      Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ПАТ КБ "ПриватБанк", апеляційний суд керувався тим, що Банк не є належним відповідачем за заявленими позивачкою вимогами, оскільки оскаржуваного рішення про реєстрацію права власності не приймав, відповідними повноваженнями не наділений.
      Закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_3 до Приватного нотаріуса Вдовіної Л.Л., апеляційний суд зазначив, що цей відповідач є суб'єктом владних повноважень як особа, що виконала дії реєстратора, а тому позов у цій частині не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а належить до адміністративної юрисдикції.
      У касаційній скарзі, поданій у травні 2018 року до Верховного Суду, ОСОБА_3 просила скасувати постанову апеляційного суду, рішення суду першої інстанції залишити в силі, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      Доводи, наведені в касаційній скарзі
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що суттю цього спору є вирішення питання правомірності переходу права власності на нерухоме майно, що вказує на наявність спору про право й унеможливлює розгляд справи за правилами адміністративного судочинства. Справа повинна розглядатися в порядку цивільного судочинства.
      З огляду на перехід права власності до ПАТ КБ "ПриватБанк" останній є належним відповідачем у цій справі.
      Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 21 червня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 грудня 2018 року справу призначено до судового розгляду, ухвалою від 18 грудня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
      Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 14 січня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.
      Вирішуючи питання юрисдикційності цього спору, у зв'язку із чим справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, слід зазначити таке.
      У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Поняття "суд, встановлений законом" містить, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
      Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних і суспільних інтересів.
      Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      Важливість визначення юрисдикції підтверджується закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя.
      Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.
      При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
      Юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб'єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві.
      Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересіву будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.
      Згідно із частиною першою статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в суді першої інстанції) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
      Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачено у статті 15 ЦПК України (у зазначеній редакції), а саме: суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      Аналогічну норму закріплено й у частині першій статті 19 ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року.
      Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС України, у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в суді першої інстанції) до адміністративних судів могли бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      Пункт 1 частини першої статті 3 КАС України (у вказаній редакції) визначав справою адміністративної юрисдикції публічно-правовий спір, в якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      Частиною другою статті 4 КАС України (у зазначеній редакції) визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      За правилами частини першої статті 17 КАС України (у зазначеній редакції) юрисдикція адміністративних судів поширювалася на правовідносини, що виникали у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      За змістом наведених приписів участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для класифікації спору як публічно-правового. Однак участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати такий спір з публічно-правовим та за будь-яких обставин розглядати його за правилами адміністративної юрисдикції. Вирішуючи питання про юрисдикцію спору, суди повинні з'ясувати, у зв'язку із чим він виник і за захистом яких прав чи інтересів особа звернулася до суду.
      Основною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      Отже, до адміністративного суду можуть бути оскаржені виключно рішення, дії та бездіяльність суб'єкта владних повноважень, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності встановлено інший порядок судового провадження.
      Наведене узгоджується і з положеннями статей 2, 4, 19 КАС України (у редакції від 03 жовтня 2017 року), які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів.
      Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Як вже зазначалося, необхідно з'ясовувати, у зв'язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду.
      Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
      Під час вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі не достатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер спірних правовідносин.
      У справі, що розглядається, спір виник з приводу порушення права власності позивача на нерухоме майно внаслідок дій Банку і приватного нотаріуса Вдовіної Л.Л. з реєстрації такого права за Банком на підставі договору про іпотечний кредит, укладеного ОСОБА_3 та ПАТ КБ "ПриватБанк".
      За твердженнями позивачки, згідно з умовами договору про іпотечний кредит іпотекодержатель (Банк) має право звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом використання одного зі способів, а саме: на підставі рішення суду, або на підставі виконавчого напису нотаріуса, або згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься у договорі.
      Приватний нотаріус оскаржуваним рішенням зареєстрував за Банком право власності на предмет іпотеки за договором про іпотечний кредит - нерухоме майно після звернення стягнення, хоч і в інший спосіб (шляхом продажу) на цей самий предмет іпотеки на підставі рішення суду.
      Тобто Банк двічі звернув стягнення на предмет іпотеки двома різними способами, що прямо суперечить умовам договору про іпотечний кредит.
      Вказане свідчить про існування між сторонами спору про право, що виник з договірних відносин.
      Зі змісту позовної заяви вбачається, що позов спрямований на захист майнового права позивачки і зазначена категорія справ відноситься до спорів щодо права на предмет іпотеки, тобто про право цивільне, маєприватноправовий характер і, як наслідок, підлягає розгляду в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства.
      Оскільки спірні правовідносини пов'язані із захистом права власності позивачки та з належним виконанням умов цивільного договору (договору про іпотечний кредит), Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами цивільного судочинства.
      Саме такі правові висновки викладено у постановах Верховного Суду України від 14 червня 2016 року у справі N 21-41а16 та Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі N 11-96апп18, від 22 серпня 2018 року у справі N 14-275цс18, від 29 серпня 2018 року у справі N 14-233цс18, від 07 листопада 2018 року у справі N 11-961апп18 і від 30 січня 2019 року у справі N 14-435цс18, підстав для відступу від яких не вбачається.
      Апеляційний суд залишив поза увагою ту обставину, що спірні правовідносини з державної реєстрації права власності на нерухоме майно пов'язані та виникли з договірних відносин між позивачкою та Банком, а саме з договору іпотеки та його реалізації, безпосередньо впливають на цивільні права вказаних суб'єктів щодо нерухомого майна, тому є цивільними.
      У зв'язку із цим помилковим є також висновок апеляційного суду вчастині відмови в задоволенні позову до Банку з тих підстав, що він не є належним відповідачем за вказаними позовними вимогами, адже, як уже зазначалося, спірні правовідносини виникли із цивільного договору, укладеного між позивачкою та Банком, пов'язані із захистом права власності позивачки та з належним виконанням умов цього договору, тому в цьому спорі Банк є належним відповідачем.
      Належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої прийнято оскаржуване рішення про реєстрацію права власності.
      У справах про оскарження рішень, дій чи бездіяльності нотаріуса, прийнятих або вчинених ним під часреалізації функцій державного реєстратора, якщо позовні вимоги спрямовані на захист заснованого на приписах цивільного чи господарського законодавства приватного (майнового) права у відносинах з іншими особами, нотаріус має залучатися до участі у справі як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, а сама така справа - розглядатися залежно від суб'єктного складу її учасників за правилами ЦПК України чи ГПК України.
      Аналогічний висновок щодо суб'єктного складу учасників справи зробила ВеликаПалата Верховного Суду у постанові від 29 серпня 2018 року у справі N 14-233цс18, іпідстав для відступу від цього висновку не вбачається.
      Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом (частини третя, четверта статті 411 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року).
      За таких обставин та з підстав, передбачених зазначеними нормами процесуального права, Велика Палата Верховного Суду задовольняє частково касаційну скаргу, скасовує постанову апеляційного суду та направляє справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      У такому разі розподіл судових витрат за правилами статті 141 ЦПК України не проводиться.
      Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 411, 415, 416, 419 ЦПК України, ВеликаПалата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
      Постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 квітня 2018 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.М. Ситнік
      Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко
      С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
      В.В. Британчук Л.І. Рогач
      Д.А. Гудима І.В. Саприкіна
      В.І. Данішевська О.С. Ткачук
      О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич
      В.С. Князєв О.Г. Яновська
      Лобойко Л.М.
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      20 березня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 804/4177/17
      Провадження N 11-1425апп18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Золотнікова О.С.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 04 липня 2017 року (суддя Дєєв М.В.) та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 03 жовтня 2017 року (судді Сафронова С.В., Чепурнов Д.В., Мельник В.В.) у справі N 804/4177/17 за позовом ОСОБА_3 до Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області, треті особи: ОСОБА_4, Рада суддів України, про визнання незаконним і скасування рішення та
      ВСТАНОВИЛА:
      У липні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області про визнання незаконним і скасування рішення зборів суддів цього суду, оформленого протоколом від 01-02 червня 2017 року N 12, про обрання головою Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області ОСОБА_4
      На обґрунтування позову ОСОБА_3 зазначив, що він є суддею Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області. Посаду голови цього суду двічі поспіль обіймав ОСОБА_4, а саме: в періоди з 11 квітня 2014 року по 10 квітня 2015 року та з 11 квітня 2015 року по 10 квітня 2017 року. Проте оскаржуваним рішенням зборів суддів Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області ОСОБА_4 обрано головою цього суду на третій строк поспіль, що суперечить вимогам Закону України від 07 липня 2010 року N 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів" (чинного на час обрання ОСОБА_4 на посаду голови суду на перший строк), Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (далі - Закон N 1402-VIII) та може, на думку позивача, викликати суспільний резонанс і підірвати довіру суспільства до судової влади в державі.
      Дніпропетровський окружний адміністративний суд ухвалою від 04 липня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 03 жовтня 2017 року, відмовив у відкритті провадження в адміністративній справі на підставі пункту 1 частини першої статті 109 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
      Не погодившись із указаними рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, позивач подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушеннями судами норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.
      На обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог ОСОБА_3, зокрема, зазначив про те, що з урахуванням вимог КАС України та Закону N 1402-VІІІпризначення на адміністративну посаду голови суду охоплюється терміном проходження публічної служби, а орган, який призначає на таку адміністративну посаду, - збори суддів - у зв'язку з виконанням цього повноваження набуває статусу суб'єкта владних повноважень. Проте суди першої та апеляційної інстанцій помилково зазначили, що збори суддів не є суб'єктом владних повноважень щодо суддів при проходженні ними публічної служби у випадках призначення на адміністративну посаду або звільнення з неї. Крім цього, відмовляючи у відкритті провадження в цій справі на підставі пункту 1 частини першої статті 109 КАС України, суд першої інстанції на порушення вимог частини шостої вказаної статті КАС України не виконав обов'язок щодо роз'яснення позивачеві до юрисдикції якого суду віднесено розгляд такої справи. На думку позивача, суди першої та апеляційної інстанцій виключили з-під юрисдикції судів України таку категорію справ як оскарження рішень зборів суддів, а також одноособово обмежили його право на доступ до правосуддя, гарантоване частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), Конституцією України та КАС України.
      Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 07 грудня 2017 року відкрив касаційне провадження в цій справі.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким КАС України викладено в новій редакції.
      Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції згаданого Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      У лютому 2018 року цю справу передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 12 грудня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 22 січня 2019 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України.
      На час розгляду справи відповідач та треті особи відзивів (заперечень) на касаційну скаргу не надіслали.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення.
      Відмовляючи у відкритті провадження в адміністративній справі, суд першої інстанції дійшов висновку, з яким погодився й апеляційний суд, про те, що спір, предметом якого є рішення органу суддівського самоврядування, не є публічно-правовим і не підлягає під визначення справи адміністративної юрисдикції. За висновком судів попередніх інстанцій, скарги на рішення органів суддівського самоврядування (зборів суддів, конференцій суддів, з'їзду суддів України, Ради суддів України), а також скарги на дії, бездіяльність і рішення головуючих на зборах суддів, конференціях суддів, з'їзді суддів України та їх членів (делегатів), голови, його заступників і членів Ради суддів України, пов'язані з діяльністю органів суддівського самоврядування, розглядаються самими органами суддівського самоврядування згідно із законом, що визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд, та внутрішніми актами, які регламентують їх діяльність.
      Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим цей висновок судів першої та апеляційної інстанцій з огляду на таке.
      Відповідно до частини першої статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
      Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.
      Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий.
      Як установлено матеріалами справи, суддя Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області ОСОБА_3 звернувся до адміністративного суду з позовом до Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області про визнання незаконним та скасування рішення зборів суддів цього суду, оформленого протоколом від 01-02 червня 2017 року N 12, про обрання головою Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області ОСОБА_4
      Статтею 130-1 Конституції України визначено, що для захисту професійних інтересів суддів та вирішення питань внутрішньої діяльності судів відповідно до закону діє суддівське самоврядування.
      Відповідно до положень частин першої та четвертої статті 126 Закону N 1402-VIII суддівське самоврядування - це самостійне колективне вирішення зазначених питань суддями.
      До завдань суддівського самоврядування належить вирішення питань щодо: 1) забезпечення організаційної єдності функціонування органів судової влади; 2) зміцнення незалежності судів, суддів, захист професійних інтересів суддів, у тому числі захист від втручання в їхню діяльність; 3) участі у визначенні потреб кадрового, фінансового, матеріально-технічного та іншого забезпечення судів та контроль за додержанням установлених нормативів такого забезпечення; 4) обрання суддів на адміністративні посади в судах у порядку, встановленому цим Законом; 5) призначення суддів Конституційного Суду України; 6) обрання суддів до складу Вищої ради правосуддя та Вищої кваліфікаційної комісії суддів України в порядку, встановленому законом.
      Згідно із частинами другою та третьою статті 127 Закону N 1402-VIII (в редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного рішення) суддівське самоврядування в Україні здійснюється через: 1) збори суддів місцевого суду, апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду, Пленум Верховного Суду; 2) Раду суддів України; 3) з'їзд суддів України.
      Порядок здійснення суддівського самоврядування визначається відповідно до Конституції України цим Законом та іншими законами, а також регламентами і положеннями, що приймаються органами суддівського самоврядування згідно з Конституцією України та цим Законом.
      Частинами першою та п'ятою статті 128 Закону N 1402-VIII визначено, що збори суддів - зібрання суддів відповідного суду, на якому вони обговорюють питання внутрішньої діяльності цього суду та приймають колективні рішення з обговорюваних питань.
      Збори суддів: 1) обговорюють питання щодо внутрішньої діяльності суду чи роботи конкретних суддів або працівників апарату суду та приймають з цих питань рішення, що є обов'язковими для суддів та працівників цього суду; 2) визначають спеціалізацію суддів з розгляду конкретних категорій справ; 3) визначають рівень навантаження на суддів відповідного суду з урахуванням виконання ними адміністративних або інших обов'язків; 4) заслуховують звіти суддів, які обіймають адміністративні посади в цьому суді, та керівника апарату суду; 5) звертаються з поданням про притягнення до дисциплінарної відповідальності адвоката, прокурора, посадової особи органу державної влади чи органу місцевого самоврядування за вчинення дій або бездіяльності, що порушують гарантії незалежності суду та судді; 6) здійснюють інші повноваження, визначені цим Законом.
      Аналіз наведених положень чинного законодавства України дає підстави для висновку про те, що збори суддів Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області як орган суддівського самоврядування, який обговорює питання внутрішньої діяльності суду та приймає колективні рішення з обговорюваних питань, не є суб'єктом владних повноважень у розумінні пункту 7 частини першої статті 3 КАС України в редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень, та пункту 7 частини першої статті 4 КАС України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року.
      Встановлена правова природа діяльності органу суддівського самоврядування унеможливлює здійснення судового розгляду щодо визнання незаконним та скасування його рішення, а тому вказаний позов не може розглядатися в судах.
      Відповідно до частини першої статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      У пункті 53 рішення від 08 квітня 2010 року у справі "Меньшакова проти України" Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що право на суд не є абсолютним і може підлягати легітимним обмеженням у випадку, коли доступ особи до суду обмежується або законом, або фактично таке обмеження не суперечить пунктові 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету, за умови забезпечення розумної пропорційності між використовуваними засобами та метою, яка має бути досягнута (див. рішення ЄСПЛ від 28 травня 1985 року у справі "Ашинґдейн проти Сполученого Королівства" (Ashingdane v. the United Kingdom), пункт 57, Series A, N 93).
      Суд адміністративної юрисдикції не має компетенції щодо розгляду такого спору з огляду на те, що відповідні скарги розглядаються самим органом суддівського самоврядування згідно із Законом N 1402-VIII та внутрішнім актом, який регламентує діяльність такого органу, в той час як у справі ЄСПЛ "Трегубенко проти України", на якій наголошує позивач у доводах касаційної скарги, Пленумом Верховного Суду України було скасоване остаточне та обов'язкове судове рішення, винесене на користь заявника в порядку нагляду. ЄСПЛ зауважив, що Верховний Суд України звів нанівець увесь судовий розгляд, що завершився прийняттям остаточного та обов'язкового рішення, і тому порушив принцип res judicata щодо рішення, яке, крім того, вже було частково виконане (пункт 35 Рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2004 року у справі "Трегубенко проти України" (заява N 61333/00)).
      З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає безпідставними наведені в касаційній скарзі доводи позивача про те, що суди першої та апеляційної інстанцій виключили з-під юрисдикції судів України таку категорію справ як оскарження рішень зборів суддів, а також одноособово обмежили його право на доступ до правосуддя, гарантоване частиною першою статті 6 Конвенції.
      За таких обставин висновок судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі на підставі пункту 1 частини першої статті 109 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) є правильним.
      За нормами частини третьої статті 3 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
      Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.
      Згідно із частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
      Оскільки оскаржувані судові рішення прийняті судами першої та апеляційної інстанцій з додержанням норм матеріального та процесуального права, а правових висновків цих судів скаржник не спростував, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги.
      Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.
      2. Ухвалу Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 04 липня 2017 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 03 жовтня 2017 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.С. Золотніков
      Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко
      С.В. Бакуліна Л.І. Рогач
      В.В. Британчук І.В. Саприкіна
      Д.А. Гудима О.М. Ситнік
      В.С. Князєв В.Ю. Уркевич
      Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
      Лященко Н.П.
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      26 березня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 904/9713/17
      Провадження N 12-247гс18
      ВеликаПалата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Бакуліної С.В.,
      суддів Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      за участю:
      секретаря судового засідання - Федорченка В.М.,
      учасників справи:
      позивача - Публічного акціонерного товариства "Імексбанк" (представник Зубченко П.Л.),
      відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю "Нива-2000" (представник Павленко С.П.),
      розглянула у відкритому судовому засіданні касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Нива-2000" та ОСОБА_5 на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 11 червня 2018 року (головуючий Пархоменко Н.В., судді Коваль Л.А., Чередко А.Є.) та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 8 лютого 2018 року (суддя Кеся Н.Б.) у справі N 904/9713/17 за позовом Публічного акціонерного товариства "Імексбанк" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Нива- 2000" про стягнення 1680869,24 грн.
      1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень
      1.1. У листопаді 2017 року Публічне акціонерне товариство "Імексбанк" (далі - ПАТ "Імексбанк") звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом (з урахуванням уточнень позовних вимог) до Товариства з обмеженою відповідальністю "Нива-2000" (далі - ТОВ "Нива-2000") про стягнення 1680869,24 грн. в тому числі: прострочена заборгованість за кредитом в сумі 720000,00 грн. строкова заборгованість за відсотками в сумі 20712,30 грн. прострочена заборгованість за відсотками в сумі 561967,43 грн та пеня за прострочення платежів по кредитному договору в розмірі 378459,51 грн.
      1.2. Позов мотивований невиконанням відповідачем грошових зобов'язань за кредитним договором про відкриття кредитної лінії N 2502/1, укладеним з позивачем 25 лютого 2014 року, та додатковою угодою, оформленою у вигляді кредитного договору від 12 травня 2014 року N 1205/2.
      1.3. Як на правові підстави позову позивач посилається на норми статей 526, 549, 530, 611, 625, 629, 1048, 1049, 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статей 37, 38 Закону України від 6 вересня 2005 року N 2806-IV "Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності" (далі - Закон N 2806-IV).
      1.4. Заперечуючи проти позову, відповідач посилається на необґрунтований розрахунок заявлених позивачем до стягнення сум.
      1.5. У поданому до суду клопотанні про закриття провадження у справі відповідач також зазначає про обставини направлення 28 травня 2015 року на адресу позивача пропозиції майнового поручителя відповідача - ОСОБА_5 про зарахування суми її депозиту у цьому банку в рахунок погашення наявної заборгованості відповідача за кредитним договором.
      1.6. На думку відповідача, в силу частини третьої статті 203 Господарського кодексу України (далі - ГК України) та частин першої, другої статті 601 ЦК України зобов'язання останнього припинилися за фактом взаємозаліку, тому спору немає, що зумовлює закриття провадження у справі.
      2. Фактичні обставини справи, встановлені судами
      2.1. 25 лютого 2014 року між ПАТ "Імексбанк" (як кредитором) і ТОВ "Нива-2000" (як позичальником) укладено кредитний договір N 2502/1 (далі - договір N 2502/1), відповідно до пункту 1.1 якого кредитор зобов'язується надати позичальнику кредит шляхом відкриття невідновлювальної кредитної лінії на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання. Надання кредиту буде здійснюватися окремими частинами або в повній сумі на умовах, визначених цим договором, в межах невідновлювальної кредитної лінії з максимальним лімітом заборгованості 720000,00 грн. зі сплатою фіксованої процентної ставки - 27,5 % річних та кінцевим терміном повернення заборгованості за всіма траншами до 8 травня 2014 року.
      2.2. Видача траншів кредиту проводиться шляхом перерахування кредитних коштів на поточний рахунок позичальника або оплати з позичкового рахунку позичальника N НОМЕР_1, відкритого у кредитора. Моментом (днем) надання кредиту вважається день першої оплати з позичкового рахунку позичальника розрахункових документів позичальника в сумі відповідного траншу або день перерахування кредитних коштів на поточний рахунок позичальника (пункти 2.1, 2.2 договору N 2502/1).
      2.3. Відповідно до пункту 2.4 цього договору нарахування процентів за користування кредитом здійснюється щоденно по останній календарний день поточного місяця у валюті кредиту на фактичну суму щоденної заборгованості на позичковому рахунку за методом "факт/факт" виходячи з фактичної кількості днів у році та сплачуються позичальником щомісячно в останній робочий день поточного місяця в період дії цього договору.
      2.4. Кредитор зобов'язаний для обліку розрахунків за кредитною лінією відкрити позичковий рахунок N НОМЕР_1 в АТ "Імексбанк" та перераховувати кошти на поточний рахунок позичальника або сплачувати з нього розрахункові документи позичальника в межах ліміту заборгованості за кредитом в порядку, визначеному цим договором. Для обліку нарахованих процентів за кредитом відкривається рахунок N НОМЕР_2 в АТ "Імексбанк" (пункт 3.1 договору N 2502/1).
      2.5. Судами встановлено, що на виконання умов договору N 2502/1 позивачем у період з 26 лютого по 3 березня 2014 року було перераховано із зазначеного вище позичкового рахунку на рахунки контрагентів відповідача 720000,00 грн.
      2.6. У подальшому - 12 травня 2014 року між ПАТ "Імексбанк" і ТОВ "Нива-2000" було укладено кредитний договір N 1205/2 (т. 1, а. с. 14 - 18; далі - договір N 1205/2), відповідно до пункту 1.1 якого кредитор зобов'язується надати позичальнику на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти у сумі 720000,00 грн зі сплатою фіксованої процентної ставки - 30 % річних. Кінцевим терміном повернення коштів є 12 червня 2015 року (включно).
      2.7. Видача кредиту проводиться шляхом перерахунку кредитних коштів на поточний рахунок позичальника або сплати з позичкового рахунку позичальника N НОМЕР_3 в АТ "Імексбанк" (пункт 2.1 договору N 1205/2).
      2.8. Кредитор зобов'язаний відкрити позичальнику в АТ "Імексбанк" позичковий рахунок N НОМЕР_3, а для обліку нарахованих процентів за кредитом відкрити рахунок N НОМЕР_2 (пункт 3.1 договору N 1205/2).
      2.9. З метою забезпечення своєчасного та повного виконання боржником зобов'язань по договору N 1205/2, між ПАТ "Імексбанк" (як заставодержателем) і ТОВ "Нива-2000" (як боржником) 12 травня 2014 року укладено договір застави майнових прав за договором банківського вкладу N 1205/2-З (т. 1, а. с. 119 - 120; далі - договір застави).
      2.10. Відповідно до пункту 1.1 зазначеного договору заставодавець (майновий поручитель) передає в заставу заставодержателю майнові права - право вимоги на одержання грошових коштів у сумі 800 000,00 грн. що випливають з договору банківського вкладу, відкритого в АТ "Імексбанк" на ім'я ОСОБА_5
      2.11. На виконання умов договору N 1205/2 позивач перерахував грошову суму у розмірі 720000,00 грн на позичковий рахунок відповідача N НОМЕР_3, з якого 15 травня 2014 року її було перераховано на позичковий рахунок за договором N 2502/1 (N НОМЕР_1), також відкритий на ім'я відповідача. Ці обставини підтверджено копією виписки по рахунку N НОМЕР_3 за період з 25 лютого 2014 року по 11 вересня 2017 року (т. 1, а. с. 21).
      2.12. Суди встановили, що внаслідок отримання грошових коштів за договором N 1205/2 і подальшого їх перерахування на позичковий рахунок за договором N 2502/1 відповідачем погашена заборгованість по кредитній лінії в сумі 720000,00 грн за договором N 2502/1, однак утворилась заборгованість на таку ж суму за договором N 1205/2.
      2.13. У подальшому відповідно до постанови Правління Національного банку України від 21 травня 2015 року N 330 "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію АТ "Імексбанк" виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) 27 травня 2015 року прийнято рішення N 105 "Про початок процедури ліквідації АТ "Імексбанк".
      2.14. З огляду на умови пункту 1.1 договору N 1205/2 строк повернення кредиту у сумі 720000,00 грн настав 13 червня 2015 року.
      2.15. 28 травня 2015 року фізична особа ОСОБА_5 як майновий поручитель звернулась до уповноваженого Фонду на ліквідацію АТ "Імексбанк" із заявою про зарахування суми, що знаходиться на її депозитному рахунку в установі неплатоспроможного банку, для погашення кредитного боргу ТОВ "Нива-2000", тобто після початку процедури ліквідації неплатоспроможного банку.
      2.16. Відповідач в установлений кредитним договором строк суму основного боргу не сплатив, що стало підставою для звернення позивача з позовом про стягнення 720000,00 грн основного боргу, а також строкової заборгованості зі сплати відсотків за період з 8 серпня по 11 вересня 2017 року у сумі 20712,30 грн. простроченої заборгованості зі сплати відсотків за період з 25 лютого 2014 року по 11 вересня 2017 року у сумі 561697,43 грн. пені за прострочення оплати кредиту за період з 15 червня по 14 грудня 2015 року в сумі 187712,88 грн та пені, нарахованої за прострочені проценти за період з 2 січня 2015 року по 11 вересня 2017 року, в сумі 98784,01 грн.
      3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      3.1. Господарський суд Дніпропетровської області рішенням від 8 лютого 2018 року, залишеним без змін постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 11 червня 2018 року, позов задовольнив повністю.
      3.2. Рішення судів мотивовано невиконанням відповідачем умов кредитних договорів N 2502/1 і N 1205/2, внаслідок чого утворилась заборгованість, яка підлягає стягненню з останнього на користь позивача.
      3.3. Суди відхилили доводи відповідача щодо відсутності спірної заборгованості внаслідок проведення взаємозаліку між майновим поручителем (фізичною особою) за кредитним договором N 1205/2 і банком, оскільки з початком процедури ліквідації банку, відповідно до Закону України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі -Закон N 4452-VI), не допускається зарахування грошових коштів за депозитним рахунком в рахунок погашення боргу за кредитним договором.
      4. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів
      4.1. 9 липня 2018 року ТОВ "Нива-2000" та ОСОБА_5 звернулися до Касаційного господарського суду у складі Верховного Судуз касаційними скаргами, у яких просили скасувати постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 11 червня 2018 року та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 8 лютого 2018 року та ухвалити нове рішення, яким у позові відмовити повністю.
      4.2. На обґрунтування касаційних скарг ОСОБА_5 і ТОВ "Нива-2000" зазначають, що ОСОБА_5 була майновим поручителем по спірному кредиту та з 12 червня 2015 року обґрунтовано вважала, що виконала своє солідарне зобов'язання перед позивачем (банком) за кредитним договором шляхом надання банку доручення (частина перша статті 1000 ЦК України) в депозитному договорі на договірне списання грошових коштів з її депозитного рахунку в сумі, що повністю покривала суму кредиту та відсотків, на дату закінчення строку, на який був виданий кредит.
      4.3. ТОВ "Нива-2000" також вказує на те, що суди попередніх інстанцій кваліфікували спірні правовідносини (в частині спору між сторонами щодо факту виконання договору кредиту) на підставі положення статті 601 ЦК України, що виключає можливість виконання зобов'язань за кредитом в такий спосіб під час ліквідації банку. Тоді як фактично між сторонами мали місце правовідносини з договірного припинення зобов'язання, що врегульовано частиною першою статті 604 ЦК України та не було заборонено законом станом на час настання строку повернення кредиту, та виникнення у банку обов'язку перерахувати грошові кошти з депозиту поручителя та розрахункового рахунку відповідача в рахунок погашення кредиту та відсотків на кінцевий строк повернення кредиту.
      4.4. Таким чином, на переконання ТОВ "Нива-2000", спір у цій справі стосується прав та обов'язків фізичної особи, яка не є підприємцем, а тому відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) спір у цій справі не підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.
      5. Доводи інших учасників справи
      5.1. У відзиві на касаційну скаргу ПАТ "Імексбанк" зазначає про безпідставні посилання скаржників на можливість зарахування зустрічних вимог за зобов'язаннями, стороною яких є неплатоспроможний банк.
      5.2. ПАТ "Імексбанк" вказує на те, що скаржниками подано до банку заяви про зарахування зустрічних вимог 28 травня 2015 року, тобто в період, коли в банку вже було розпочато процедуру ліквідації.
      5.3. ПАТ "Імексбанк" наголошує на тому, що в період здійснення ліквідаційної процедури банку задоволення вимог третьої особи має здійснюватися в порядку задоволення вимог кредиторів до банку та черговості, передбачених статтею 52 Закону N 4452-VI (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), що не припускає задоволення вимог окремих кредиторів поза межами ліквідаційної процедури.
      6. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі
      6.1. Оскільки ТОВ "Нива-2000" оскаржує судові рішення у цій справі з підстав порушення судами правил суб'єктноїюрисдикції, справа разом із касаційними скаргами була прийнята до розгляду Великою Палатою Верховного Суду на підставі частини шостої статті 302 ГПК України.
      Щодо підстав для припинення зобов'язання шляхом договірного списання коштів з депозитного рахунку майнового поручителя.
      6.2. Частинами першою та шостою статті 20 Закону України від 2 жовтня 1992 року N 2654-XII "Про заставу" (далі - Закон N 2654-XII) визначено, що заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено законом чи договором. Звернення стягнення на заставлене майно здійснюється за рішенням суду або третейського суду, на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо інше не передбачене законом або договором застави.
      6.3. Відповідно до статті 23 Закону N 2654-XII (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) при заставі майнових прав реалізація предмета застави провадиться шляхом уступки заставодавцем заставодержателю вимоги, що випливає із заставленого права.
      6.4. Згідно з частиною першою статті 32 Закону України від 18 листопада 2003 року N 1255-IV "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" якщо предметом забезпечувального обтяження є право грошової вимоги, звернення стягнення на нього здійснюється шляхом відступлення обтяжувачу відповідного права.
      6.5. Аналіз зазначених вище норм чинного законодавства свідчить, що набуте заставодержателем внаслідок невиконання боржником забезпеченого заставою зобов'язання право звернення стягнення на предмет застави - майнові права реалізується шляхом відступлення заставодавцем права майнової (грошової) вимоги заставодержателю, тобто таке відступлення права вимоги і є безпосередньо способом звернення стягнення на вказаний предмет забезпечення.
      6.6. При цьому положення статті 36 Закону N 4452-VI, який є спеціальним нормативним актом у регулюванні правовідносин неплатоспроможного банку, у редакції, чинній на час звернення ОСОБА_5 із заявою до банку, не містили обмежень для задоволення власних вимог банку як кредитора, у тому числі шляхом відступлення права вимоги.
      6.7. Посилаючись на статтю 602 ЦК України, положення якої визначають випадки недопустимості зарахування зустрічних вимог, суд першої інстанції не надав належної оцінки доводам відповідача про те, що у спірному випадку реалізація набутого банком права задоволення своїх вимог кредитора за рахунок заставного майна мала бути задоволена шляхом звернення стягнення на заставне майно внаслідок відступлення заставодавцем на користь заставодержателя права вимоги отримання грошових коштів за договором банківського вкладу.
      6.8. Водночас Велика Палата Верховного Суду визнає помилковим застосування судом апеляційної інстанції пункту 8 частини другої статті 46 Закону N 4452-VI щодо заборони здійснювати припинення зобов'язань за домовленістю (згодою) сторін (шляхом договірного списання) з дня початку процедури ліквідації банку, оскільки цієї норми не існувало як на час звернення 28 травня 2015 року ОСОБА_5 до банку про зарахування предмета застави в рахунок заборгованості за кредитним договором, так і на час настання кінцевого терміну повернення кредиту - 12 червня 2015 року (включно).
      6.9. Під час розгляду справи у судах попередніх інстанцій відповідач наголошував на тому, що позивач, ухиляючись від реалізації набутого ним права задоволення своїх вимог кредитора за рахунок заставного майна, незважаючи на відсутність заборони на час вчинення таких дій спеціальним законодавством про систему гарантування вкладів фізичних осіб, одночасно утримуючи у себе належні заставодавцю кошти на депозитному рахунку, діє у такий спосіб з порушенням меж здійснення цивільних прав. Проте належної оцінки зазначеним доводам в оскаржуваних судових рішеннях немає.
      6.10. Відповідно до приписів статті 572 ЦК України всилу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).
      6.11. З урахуванням вказаної норми закону суду необхідно було дати належну правову оцінку положенням пунктів 1.5, 4.1, а також пункту 4.3 договору застави щодо дотримання порядку відступлення права майнової (грошової) вимоги заставодержателю в разі порушення позичальниками умов кредитного договорута можливості задоволення банком своїх вимог одним зі способів на його вибір.
      6.12. Тобто звернення стягнення на предмет застави та вчинення дій з боку кредитора у відношенні боржника щодо реалізації права на заставне майно здійснюється з урахуванням вимог законодавства та умов договору в разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою.
      6.13. Водночас під час розгляду справи як у суді першої, так і в апеляційній інстанціях відповідач наголошував на достатності депозитних коштів заставодавця у розмірі 800000,00 грн для погашення кредитної заборгованості відповідача на момент настання відповідного строку.
      6.14. Матеріали справи, з яких убачаються наведені вище обставини, попередніми судовими інстанціями не досліджувались, оскільки суди виходили виключно з обставин неповернення відповідачем грошових коштів та посилання на відсутність підстав для зарахування грошових коштів за депозитним рахунком в рахунок погашення боргу за кредитним договором.
      6.15. Попередні судові інстанції мали б перевірити зазначені вище доводи та встановити дійсний розмір заборгованості відповідача на час настання кінцевого терміну повернення кредиту, а відтак і обґрунтованість заявленої позивачем суми боргу.
      6.16. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди попередніх інстанцій не дослідили всі зібрані у справі докази, чим припустилися порушень норм процесуального та матеріального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
      6.17. Відповідно до частин першої, другої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
      6.18. За таких обставин відсутність у Великої Палати Верховного Суду процесуальної можливості з'ясувати дійсні обставини справи перешкоджає прийняттю рішення по суті справи, тому постановлені рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Щодо юрисдикції спору
      6.19. Доводи ТОВ "Нива-2000" про порушення судами правил суб'єктної юрисдикції, з огляду на те, що фізична особа ОСОБА_5 не є підприємцем, визнаються Великою Палатою Верховного Суду необґрунтованими, оскільки ОСОБА_5 не є стороною кредитного договору та позовні вимоги до неї не заявлялись, а відтак вирішення спору у цій справі відноситься до юрисдикції господарських судів.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      6.20. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд.
      6.21. Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.
      6.22. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційні скарги ТОВ "Нива-2000" та ОСОБА_5 слід задовольнити частково, оскаржувані судові рішення скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Щодо судових витрат
      6.23. З огляду на висновок щодо суті касаційних скарг судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору.
      Керуючись статтями 306, 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Нива-2000" та ОСОБА_5 задовольнити частково.
      2. Постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 11 червня 2018 року та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 8 лютого 2018 року у справі N 904/9713/17 скасувати.
      3. Справу N 904/9713/17 передати на новий розгляд до Господарського суду Дніпропетровської області.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач С.В. Бакуліна Судді: В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач О.С. Золотніков І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.М. Ситнік Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич Н.П. Лященко О.Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      27 березня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 586/77/17
      Провадження N 14-556цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      учасники справи:
      заявник - ОСОБА_3,
      заінтересована особа - державний виконавець Ямпільського міжрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Сумській області (далі - Ямпільський МВДВС ГТУЮ у Сумській області),
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - адвоката Войнової Тетяни Миколаївни
      на ухвалу Середино-Будського районного суду Сумської області від 27 січня 2017 року у складі судді Темірова Ч.М. та ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 27 березня 2017 року у складі колегії суддів Собини О.І., Левченко Т.А., Хвостика С.Г.
      у цивільній справі за скаргою ОСОБА_3 на дії державного виконавця Ямпільського МВДВС ГТУЮ у Сумській області та зобов'язання вчинити певні дії, та
      УСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст позовних вимог
      У січні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаною скаргою, у якій просив: визнати дії державного виконавця Ямпільського МВДВС ГТУЮ у Сумській області Снігура О.В. щодо прийняття постанови про відкриття виконавчого провадження від 08 грудня 2016 року N ВП53070678 незаконними і передчасними; зобов'язати державного виконавця повернути стягувачу виконавчий документ, який не підлягає виконанню органами державної виконавчої служби.
      На обґрунтування своїх вимог ОСОБА_3 зазначив, що вироком Ямпільського районного суду Сумської області 04 квітня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Сумської області від 09 серпня 2016 року (справа N 586/816/15-к), його було засуджено за частиною другою статті 332 Кримінального кодексу України (далі - КК України) та призначено основне і додаткове покарання із застосуванням статті 69 КК України у виді обмеження волі на строк 4 (чотири) роки без позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю. Речові докази, а саме: автомобіль марки Toyota, моделі Land Cruiser, державний номерний знак НОМЕР_1, як засіб вчинення злочину конфісковано в дохід держави.
      08 грудня 2016 року державний виконавець Ямпільського МВДВС ГТУЮ у Сумській області Снігур О.В. на підставі виконавчого листа N 1-кп/590/2, виданого 19 серпня 2016 року Середино-Будським районним судом Сумської області, прийняв постанову про відкриття виконавчого провадження N ВП53070678 про конфіскацію у нього зазначеного автомобіля.
      Однак Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ 09 серпня 2016 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою захисника ОСОБА_3 - Войнової Т.М. на вирок Ямпільського районного суду Сумської області від 04 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 09 серпня 2016 року, а тому, на думку ОСОБА_3, зазначений вирок суду не може бути звернутий до виконання, у зв'язку з чим дії державного виконавця щодо прийняття постанови про відкриття виконавчого провадження є незаконними і передчасними.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      Ухвалою Середино-Будського районного суду Сумської області від 27 січня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Сумської області від 27 березня 2017 року, відмовлено у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини другої статті 122 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, чинній на час постановлення ухвал).
      Відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд керувався тим, що вирок суду, дії державного виконавця з виконання якого оскаржуються, ухвалено відповідно до Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України), яким не встановлено порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб. Тому скарга на дії державного виконавця не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства, а належить до юрисдикції адміністративного суду у порядку, передбаченому Кодексом адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      У квітні 2017 року представник ОСОБА_3 - адвокат Войнова Т.М. подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати ухвалу Середино-Будського районного суду Сумської області від 27 січня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 27 березня 2017 року і направити справу до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі в порядку кримінального судочинства.
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Касаційну скаргумотивовано тим, що суд не врахував, що заявником оскаржувалися дії державного виконавця, пов'язані з виконанням вироку суду, які підлягають розгляду в порядку, визначеному статтею 539 КПК України, а тому ця скарга має розглядатися в порядку кримінального, а не адміністративного чи цивільного судочинства.
      Рух справи у суді касаційної інстанції
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі, а ухвалою від 09 жовтня 2017 року справу призначено до судового розгляду.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ЦПК України викладено в новій редакції.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      У квітні 2018 року справу передано до Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 листопада 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
      Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 04 грудня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
      У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
      За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року N 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
      З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.
      Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
      Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.
      Відповідно до статті 383ЦПК України (у редакції, чинній на час подання скарги до суду) сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи.
      Згідно з частиною другою статті 384 цього Кодексускарга подається до суду, який видав виконавчий документ.
      Справи за скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи посадової особи державної виконавчої служби розглядаються судом за загальними правилами ЦПК України з особливостями, установленими статтею 386 цього Кодексу, за участю державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби, рішення, дія чи бездіяльність якої оскаржуються.
      За результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу (частина перша статті 387 ЦПК України).
      Отже, як право на звернення зі скаргою в порядку цивільного судочинства, так і порядок її розгляду та постановлення ухвали пов'язані з наявністю судового рішення, ухваленого за правилами ЦПК України, та його примусовим виконанням, яке вчиняється відповідним відділом державної виконавчої служби чи приватним виконавцем.
      Порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, вчинених на виконання судових рішень, ухвалених у порядку цивільного судочинства, передбачено у ЦПК України.
      У разі оскарження дій державного виконавця щодо виконання виконавчого документа, який був виданий на виконання задоволеного в межах кримінального провадження цивільного позову, такий спір належить до юрисдикції суду, який видав виконавчий документ, та підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      Аналогічні висновки зроблені Верховним Судом України у постановах від 07 червня 2016 року, 22 лютого 2017 року, Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду у постанові від 12 вересня 2018 року та Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 28 березня 2018 року, 21 листопада 2018 року (справа N 569/12295/16-ц) та інших.
      Спеціальним законом, що регулює порядок вчинення виконавчих дій, є чинний Закон N 1404-VIII.
      Відповідно до частини першої статті 1 Закону N 1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
      Згідно з частинами першою, другоюстатті 74 Закону N 1404-VIII рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.
      У поданій скарзі ОСОБА_3 просив визнати дії державного виконавця Ямпільського МВДВС ГТУЮ у Сумській області Снігура О.В. щодо прийняття постанови про відкриття виконавчого провадження від 08 грудня 2016 року N ВП53070678 незаконними і передчасними та зобов'язати державного виконавця повернути стягувачу виконавчий документ.
      Скаргу обґрунтовано посиланням на статті 42, 43, 45, 535 КПК України, статтю 74 Закону N 1404-VIII.
      Тобто ОСОБА_3 як сторона виконавчого провадження (боржник) оскаржує законність дій державного виконавця, пов'язаних з виконанням судового рішення, ухваленого за правилами КПК України, та у зв'язку з порушенням державним виконавцем, на його думку, порядку прийняття до виконання виконавчого документа, виданого на виконання вироку.
      Положеннями статті 539 КПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду зі скаргою) визначено порядок вирішення судом питань, які виникають під час виконання вироку. Проте зазначеною нормою закону не встановлено порядку оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби при виконання вироку суду. Відсутнє і посилання на можливість такого оскарження за правилами ЦПК України.
      Разом з тим частиною першою статті 181 КАС України (у редакції, чинній на час звернення до суду зі скаргою)передбачено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
      Ця норма узгоджується з правилами адміністративної юрисдикції, передбаченими частиною другою статті 2 КАС України (у зазначеній редакції), що до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      Оскільки у даному випадку стороною виконавчого провадження - боржником ОСОБА_3 - оскаржуються дії державного виконавця з прийняття постанови про відкриття виконавчого провадження від 08 грудня 2016 року N ВП53070678 з виконання вироку суду у частині конфіскації автомобіля і законами України не встановлено іншого порядку оскарження цих дій, то суди зробили правильний висновок, що спір підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства, оскільки правило статті 181 КАС України є універсальним.
      Велика Палата Верховного Суду не погоджується із твердженням ОСОБА_3, що для оскарження рішення, дій або бездіяльності державного виконавця щодо виконання вироку суду встановлено інший порядок, передбачений нормами КПК України, з наступних підстав.
      Розділ VIII КПК України передбачає порядок виконання судових рішень. Зокрема згідно з частиною першою статті 533 цього Кодексу вирок або ухвала суду, які набрали законної сили, обов'язкові для осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні, а також для усіх фізичних та юридичних осіб, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх службових осіб, і підлягають виконанню на всій території України.
      У разі, якщо судове рішення або його частина підлягає виконанню органами державної виконавчої служби, приватним виконавцем, суд видає виконавчий лист, який звертається до виконання в порядку, передбаченому законом про виконавче провадження (частина третя статті 535 КПК України).
      Частиною другою статті 534 КПК України передбачено, що судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, підлягає безумовному виконанню.
      За змістом частини п'ятої статті 534 КПК України у взаємозв'язку зі статтею 537 цього Кодексу процесуальні питання, пов'язані з виконанням судових рішень у кримінальному провадженні (наприклад, подання скарг на бездіяльність слідчого, прокурора; оскарження ухвал про накладення арешту на майно та інші), вирішує суддя суду першої інстанції одноособово, якщо інше не передбачено цим Кодексом.
      Тобто положеннями КПК України (Розділом VIII) не встановлено порядок оскарження рішення, дій або бездіяльності органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб стосовно виконання судового рішення щодо конфіскації майна у кримінальному провадженні.
      Умови і порядок виконання рішень судів, що підлягають примусовому виконанню, у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначено у Законі N 1404-VIII.
      Як частиною другою статті 74 названого закону, так і статтею 181 КАС України передбачено загальний порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності виконавця та посадових осіб державної виконавчої служби щодо виконання рішень, щодо яких не встановлено у спеціальних законах особливого порядку оскарження.
      Відділ державної виконавчої служби є уповноваженим органом приймати для примусового виконання виконавчі документи чи не приймати їх з підстав, визначених чинним законодавством України. Здійснюючі делеговані йому функції в цій частині, відділ державної виконавчої служби діє як суб'єкт владних повноважень, рішення, дії або бездіяльність якого, його посадових осіб, сторони виконавчого провадження мають право оскаржити у порядку адміністративного судочинства, що відповідає завданням цього судочинства, передбаченим у статті 2 КАС України.
      За таких обставин Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком судів першої й апеляційної інстанцій, що вказаний спір належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. Суди обґрунтовано відмовили у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини другої статті 122 ЦПК України (у редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень), оскільки чинним законодавством, КПК України чи ЦПК України не встановлено іншого порядку судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб, тобто не віднесено розгляд таких скарг до цивільної юрисдикції.
      Із матеріалів справи та змісту оскаржуваних судових рішень не вбачається, що суди порушили правила предметної чи суб'єктної юрисдикції.
      Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
      З огляду на вказане, оскаржувані судові рішення необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. У такому разі розподіл судових витрат згідно зі статтею 141 ЦПК України не проводиться.
      Керуючись статтями 400, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - адвоката Войнової Тетяни Миколаївни залишити без задоволення.
      Ухвалу Середино-Будського районного суду Сумської області від 27 січня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 27 березня 2017 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.М. Ситнік
      Судді: С.В. Бакуліна Н.П. Лященко
      В.В. Британчук О.Б. Прокопенко
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      О.С. Золотніков І.В. Саприкіна
      О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич
      В.С. Князєв О.Г. Яновська
      Лобойко Л.М.