ANTIRAID

Постанова ВП-ВС щодо діяльності банку після скасування рішення щодо незаконного віднесення банку до категорії неплатоспроможних та його ліквідації, а також можливості НБУ та ФГВФО не виконувати рішення судів

Чи вважаєте Ви рішення законним і справедливим?  

2 members have voted

  1. 1. Чи вважаєте Ви рішення законним?

    • Так
      0
    • Ні
      2
    • Важко відповісти
      0
  2. 2. Чи вважаєте Ви рішення справедливим?

    • Так
      0
    • Ні
      2
    • Важко відповісти
      0


Recommended Posts

Постанова
Іменем України

10 грудня 2019 року

м. Київ

Справа № 925/698/16

Провадження № 12-17 гс 19

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого судді

Князєва В. С.,

судді-доповідача

Бакуліної С. В.,

суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,

за участю секретаря судового засідання:

Федорченка В. М.,

учасників справи:

Приватного акціонерного товариства «Юрія» в особі представників:

адвоката Пекар А. О.,

адвоката Салюка С. М.,

адвоката Тинної Д. С.,

адвоката Уразгільдєєва Т. Н.,

Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Інвест ресурс» в особі представників:

адвоката Богушка О. В.,

адвоката Маліневського О. М.,

адвоката Степанека О. М.,

адвоката Тиліпського Д. В.,

розглянула у відкритому судовому засіданні справу, відкриту за позовом Публічного акціонерного товариства «Український інноваційний банк» (в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Український інноваційний банк» Білої Ірини Володимирівни) до Публічного акціонерного товариства «Первомайський молочноконсервний комбінат», Товариства з обмеженою відповідальністю «Молочна компанія «Волошкове поле» та Публічного акціонерного товариства «Юрія» про стягнення 39 562 812,41 грн,

за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Юрія» на рішення Господарського суду Черкаської області від 06 жовтня 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 04 грудня 2017 року.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

1. 22 червня 2016 року Публічне акціонерне товариство «Український інноваційний банк» (далі - ПАТ «Український інноваційний банк», позивач) в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Український інноваційний банк» (далі - Уповноважена особа Фонду, Фонд) Білої І. В. звернулось до Господарського суду Черкаської областіз позовом до Публічного акціонерного товариства «Первомайський молочноконсервний комбінат» (далі - ПАТ «ПМК»), Товариства з обмеженою відповідальністю «Молочна компанія «Волошкове поле» (далі - ТОВ «МК «Волошкове поле») та Публічного акціонерного товариства «Юрія» (далі - ПАТ «Юрія») про стягнення на свою користь:

- солідарно з ПАТ «ПМК» та ТОВ «МК «Волошкове поле» заборгованості за кредитним договором від 05 лютого 2007 року № 12-070201 про відкриття відновлювальної мультивалютної кредитної лінії в сумі 39 562 812,41 грн (далі - кредитний договір від 05 лютого 2007 року), яка складається з: строкова кредитна заборгованість - 15 950 000,00 грн; прострочена кредитна заборгованість - 15 026 363,13 грн; строкові проценти за кредитом - 812 494,78 грн; прострочені проценти за кредитом - 3 882 578,28 грн; строкова заборгованість за комісією - 50 780,93 грн; прострочена заборгованість за комісією - 271 848,76 грн; пеня за несвоєчасне погашення кредиту - З 049 372,39 грн; пеня за несвоєчасне погашення процентів за кредитом - 480 622,73 грн; пеня за несвоєчасне погашення комісії - 38 751,41 грн;

- солідарно з ПАТ «ПМК» та ПАТ «Юрія» заборгованості за кредитним договором від 05 лютого 2007 року, яка складається з: строкова кредитна заборгованість - 15 950 000,00 грн; прострочена кредитна заборгованість - 15 026 363,13 грн; строкові проценти за кредитом - 812 494,78 грн; прострочені проценти за кредитом - 3 882 578,28 грн; строкова заборгованість за комісією - 50 780,93 грн; прострочена заборгованість за комісією - 271 848,76 грн; пеня за несвоєчасне погашення кредиту - З 049 372,39 грн; пеня за несвоєчасне погашення процентів за кредитом - 480 622,73 грн; пеня за несвоєчасне погашення комісії - 38 751,41 грн;

- у дольовому порядку з відповідачів відшкодування сплаченого судового збору в сумі 206 700,00 грн за подання цього позову.

2. Позовна заява мотивована тим, що 05 лютого 2007 року Акціонерне товариство «Український інноваційний банк» (правонаступником якого є ПАТ «Український інноваційний банк») (далі - АТ «Український інноваційний банк») як банк з однієї сторони та Закрите акціонерне товариство «Первомайський молочноконсервний комбінат» (правонаступником якого є ПАТ «Первомайський молочноконсервний комбінат») (далі - ЗАТ «ПМК») як позичальник з другої сторони уклали кредитний договір від 05 лютого 2007 року, згідно якого банк надав позичальнику цільовий кредит на поповнення обігових коштів та здійснення поточної господарської діяльності, яка передбачена статутом позичальника, на умовах мультивалютної кредитної лінії терміном до 04 лютого 2010 року включно (граничний термін повернення кредиту) з лімітом по кредитній лінії в сумі 2 000 000,00 доларів США, або еквіваленті в гривні по курсу Національного банку України (далі - НБУ) на дату видачі кредитних коштів (1 долар США - 5,05 грн).

3. Позичальник зобов`язався сплачувати зазначеному банку проценти річних у гривні та доларах США відповідно до умов кредитного договору від 05 лютого 2007 року, які нараховуються на фактичну суму заборгованості за кредитом із розрахунку фактичної кількості днів періоду нарахування процентів на основі календарної кількості днів у році і підлягають сплаті на дату платежів по процентам за кредитом у гривнях/доларах США на рахунок, передбачений кредитним договором від 05 лютого 2007 року. Крім того, за невикористання кредиту у гривні та у доларах США позичальник щомісячно сплачує банку комісію, передбачену цим кредитним договором.

4. Згідно із кредитним договором від 05 лютого 2007 року позичальник сплачує банку пеню у разі порушення строків сплати процентів та або комісій за кредитом, порушення граничного терміну повернення кредиту.

5. Зазначені сторони кредитного договору від 05 лютого 2007 року з 18 квітня 2007 року по 17 червня 2015 року укладали додаткові угоди №№ 1-29 до цього кредитного договору, якими зокрема погодили ліміт заборгованості по кредитній лінії (розмір кредиту) в сумі 42 550 000,00 грн, порядок видачі (вибірки кредитних коштів) і повернення кредиту, процентну ставку за користування кредитом та строк надання кредиту до 10 грудня 2016 року, умови щодо забезпечення кредиту (далі також - кредитний договір від 05 лютого 2007 року).

6. 01 серпня 2013 року АТ «Український інноваційний банк» як банк з однієї сторони, ТОВ «МК «Волошкове поле» як поручитель з другої сторони та ПАТ «ПМК» як позичальник з третьої сторони уклали договір поруки № 1, згідно з умовами якого поручитель бере на себе зобов`язання перед банком відповідати по зобов`язанням позичальника, виконання яких поручитель контролює самостійно, що виникають з умов кредитного договору від 05 лютого 2007 року (далі - договір поруки № 1).

7. З 10 вересня 2013 року по 17 червня 2015 року сторонами договору поруки № 1 були укладені додаткові договори №№ 1-4 до договору поруки № 1, якими вносились зміни до цього договору поруки, зокрема пов`язані із зазначеною зміною умов кредитного договору від 05 лютого 2007 року щодо розміру ліміту заборгованості по кредитній лінії (розмір кредиту), процентної ставки за користування кредитом та зазначеного строку надання кредиту (далі також - договір поруки № 1).

8. Також 01 серпня 2013 року АТ «Український інноваційний банк» як банк з однієї сторони, ПАТ «Юрія» як поручитель з другої сторони та ПАТ «ПМК» як позичальник з третьої сторони уклали договір поруки № 2, згідно з умовами якого поручитель бере на себе зобов`язання перед банком відповідати по зобов`язанням позичальника, виконання яких поручитель контролює самостійно, що виникають з умов кредитного договору від 05 лютого 2007 року (далі - договір поруки № 2).

9. З 10 вересня 2013 року по 17 червня 2015 року сторонами договору поруки № 2 були укладені додаткові договори №№ 1-4 до договору поруки № 2, якими вносились зміни до цього договору поруки, зокрема пов`язані із зазначеною зміною умов кредитного договору від 05 лютого 2007 року щодо розміру ліміту заборгованості по кредитній лінії (розмір кредиту), процентної ставки за користування кредитом та зазначеного строку надання кредиту (далі також - договір поруки № 2).

10. Позивач видавав позичальнику кредитні кошти за кредитним договором від 05 лютого 2007 року, а позичальник отримав ці кредитні кошти і провів часткове погашення виданого кредиту, але, на думку позивача, з порушенням умов кредитного договору від 05 лютого 2007 року. За розрахунком позивача станом на 10 червня 2016 року утворилась зазначена заборгованість ПАТ «ПМК» за кредитним договором від 05 лютого 2007 року.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

11. Ухвалою Господарського суду Черкаської області від 27 вересня 2016 року за заявою Публічного акціонерного товариства «УКРІНКОМ» (далі - ПАТ «УКРІНКОМ») від 23 вересня 2016 року (отриманої цим судом 26 вересня 2016 року), у зв`язку зі зміною найменування юридичної особи, замінено назву позивача з ПАТ «Український інноваційний банк» на ПАТ «УКРІНКОМ» (т. 1, а.с. 213-215, 226, 229-231).

12. Ухвалою Господарського суду Черкаської області від 30 травня 2017 року за заявою ПАТ «Українська інноваційна компанія» від 30 травня 2017 року, у зв`язку зі зміною найменування юридичної особи, замінено назву позивача з ПАТ «УКРІНКОМ» на ПАТ «Українська інноваційна компанія» (т. 2, а.с. 22-23, 47-49).

13. Ухвалою Господарського суду Черкаської області від 06 жовтня 2017 року, з урахуванням думки представників позивача, ПАТ «ПМК» та ПАТ «Юрія»:

- відмовлено у задоволенні клопотань ПАТ «ПМК» та ПАТ «Юрія» про залишення позову без розгляду на підставі пункту 1 частини першої статті 81 Господарського процесуального кодексу України від 06 листопада 1991 року № 1798-XII (в редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, якщо не вказано інше, далі - ГПК України 1991); про припинення провадження у цій справі (№ 925/698/16) на підставі частини четвертої статті 17 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (в редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - Закон про банкрутство), пункту 2 частини першої статті 80 ГПК України 1991;

- припинено провадження у цій справі (№ 925/698/16) в частині зазначених позовних вимог ПАТ «Українська інноваційна компанія» до ПАТ «ПМК»;

- залишено без розгляду позов у цій справі в частині вимог ПАТ «Українська інноваційна компанія» до ТОВ «МК «Волошкове поле».

14. Ухвала Господарського суду Черкаської області від 06 жовтня 2017 року мотивована тим, що ПАТ «Український інноваційний банк» 11 серпня 2016 року звернулось із заявою до Господарського суду Миколаївської області про визнання його грошових вимог до ПАТ «ПМК» у справі про банкрутство № 915/715/16. Заборгованість за кредитним договором від 05 лютого 2007 року, яка є предметом позовних вимог у цій справі (№ 925/698/16), включена до заяви про визнання кредиторських вимог позивача, яку було подано у справі про банкрутство ПАТ «ПМК» (№ 915/715/16).

15. Ухвалою Господарського суду Миколаївської області від 04 квітня 2017 року, залишеною без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 11 травня 2017 року, заява позивача про визнання його грошових вимог до ПАТ «ПМК» у справі про банкрутство № 915/715/16 задоволена частково: вимоги позивача до ПАТ «ПМК» у сумі 58 401 723,40 грн (включаючи вимоги, які є предметом спору у цій справі № 925/698/16) внесені окремо до реєстру вимог кредиторів ПАТ «ПМК» як забезпечені заставою (іпотекою) майна боржника. Відповідно до частини четвертої статті 17 Закону про банкрутство та пункту 2 частини першої статті 80 ГПК України 1991 провадження у цій справі (№ 925/698/16) в частині вимог позивача до ПАТ «ПМК» підлягає припиненню.

16. Ураховуючи процесуальні наслідки вибуття з цієї справи (№ 925/698/16) ПАТ «ПМК», приймаючи до уваги, що умовами договорів поруки №№ 1 і 2 від 01 серпня 2013 року не передбачена солідарна відповідальність поручителів між собою, позивач у своєму клопотанні від 06 липня 2017 року на підставі частини першої статті 58, пункту 5 частини першої статті 63 та частини четвертої статті 81 ГПК України 1991 просив суд першої інстанції залишити без розгляду його позов у частині зазначених вимог до ТОВ «МК «Волошкове поле». Також просив розглянути по суті і задовольнити його зазначені позовні вимоги до ПАТ «Юрія» (т. 2, а.с. 86-90).

17. Рішенням Господарського суду Черкаської області від 06 жовтня 2017 року позов ПАТ «Український інноваційний банк» задоволено частково: стягнуто з ПАТ «Юрія» на користь Публічного акціонерного товариства «Українська інноваційна компанія» (далі - ПАТ «Українська інноваційна компанія») заборгованість по зазначеному кредитув сумі 18 034 815,28 грн та відшкодування судового збору в сумі 94 224,20 грн, у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

18. Рішення Господарського суду Черкаської областімотивоване тим, що на підставі умов кредитного договору від 05 лютого 2007 року, договорів поруки №№ 1 та 2, аналізу статей 193, 202 Господарського кодексу України від 16 січня 2003 року № 436-IV (в редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - ГК України), статей 509, 525, 526, 530, 546, 553, 554, 598, 599, 610-612, 1054 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року № 435-IV (у редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - ЦК України), Господарський суд Черкаської області встановив, що позов є обґрунтованим і таким, що підлягає частковому задоволенню. Суд також застосував частину третю статті 35 ГПК України 1991 щодо обставин справ.

19. Згідно із умовами кредитного договору від 05 лютого 2007 року, в тому числі додаткового договору № 29 від 17 червня 2015 року до нього, і договору поруки № 2 боржник ПАТ «ПМК», а відтак і поручитель ПАТ «Юрія», взяли на себе зобов`язання повернути суму зазначеного кредиту з відповідними процентами до 10 грудня 2016 року, сплачуючи її частинами (щомісячними платежами) згідно з графіком платежів. Тому обґрунтованим суд вважає заперечення ПАТ «Юрія» (т. 2, а.с. 131-136) в частині безпідставності вимог позивача про стягнення спірних сум заборгованості, заявлених до поручителя більш ніж через 6 місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов`язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України, оскільки порука припиняється в частині певних щомісячних зобов`язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку, що відповідає правовим висновкам Верховного Суду України (далі - ВСУ), викладеним у постановах, прийнятих за результатами розгляду справ аналогічних категорій.

20. ПАТ «Українська інноваційна компанія» на вимогу суду подало 02 жовтня 2017 року (т. 2, а.с. 146-148) обґрунтований розрахунок заборгованості відповідача за кредитним договором від 05 лютого 2007 року за період з 22 грудня 2015 року по 22 червня 2016 року, тобто з урахуванням положень частини четвертої статті 559 ЦК України. За цим розрахунком загальна сума заборгованості становить 18 034 815,28 грн, у тому числі: 15 950 000,00 грн - строкова заборгованість за кредитом; 1 694 647,20 грн - прострочена заборгованість за процентами; 230 098,36 грн - строкова заборгованість за процентами; 99 360,66 грн - прострочена комісія за обслуговування кредиту; 57 212,72 грн - пеня за порушення строків сплати процентів; 3 496,34 грн - пеня за порушення строків сплати комісії. Цей розрахунок відповідачем належними і допустимими доказами не спростовано, судом прийнято до уваги, тому позов підлягає задоволенню у цій сумі вимог.

21. Предметом цього спору є вимога про дострокове погашення боргу по зазначеному кредиту. За цільовим призначенням кредит не є споживчим, тому інші заперечення ПАТ «Юрія» щодо передчасності вимог зі сплати заборгованості за період вересня 2016 - грудня 2016 року та необґрунтованості вимог про стягнення сум комісії по кредиту і пені на суму комісії суд визнає безпідставними і відхиляє. Наведені цим відповідачем в обґрунтування своєї відповідної позиції приклади судової практики Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, правові висновки ВСУ, викладені в постановах, прийнятих за результатами розгляду справ аналогічних категорій, ґрунтуються на обставинах, відмінних від тих, що встановлені у цій справі.

22. Судові витрати стягнуті відповідно до статті 49 ГПК України 1991.

Короткий зміст судового рішення апеляційної інстанції

23. ПАТ «Юрія», не погоджуючись із судовими рішеннями суду першої інстанції, подало до Київського апеляційного господарського суду дві апеляційні скарги від 03 листопада 2017 року (т. 3, а.с. 7-36) та від 10 листопада 2017 року (т. 3, а.с. 40-73).

24. В апеляційній скарзі від 03 листопада 2017 року ПАТ «Юрія» просило скасувати зазначену ухвалу Господарського суду Черкаської області від 06 жовтня 2017 року та прийняти нове рішення, залишивши позов без розгляду, стягнути судові витрати.

25. В апеляційній скарзі від 10 листопада 2017 року ПАТ «Юрія» просило скасувати рішення Господарського суду Черкаської області від 06 жовтня 2017 року та прийняти нове рішення, відмовивши у задоволенні позовних вимог, стягнути судові витрати.

26. Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 04 грудня 2017 року за заявою ТОВ «ФК «Інвест ресурс» від 29 листопада 2017 року про заміну сторони правонаступником, у зв`язку з передачею до ТОВ «ФК «Інвест ресурс» від Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Афінаж» (далі - ТОВ «ФК «Афінаж») права вимоги по кредитному договору від 05 лютого 2007 року та договорам поруки №№ 1 та 2 на підставі договору факторингу від 20 жовтня 2017 року № 1/10-17, двох договорів від 20 жовтня 2017 року без номеру про відступлення права вимоги за договорами поруки №№ 1 та 2 відповідно, укладених між ТОВ «ФК «Інвест ресурс» та ТОВ «ФК «Афінаж», замінено позивача з ПАТ «Українська інноваційна компанія» на ТОВ «ФК «Інвест ресурс». Зазначені права вимоги належали ТОВ «ФК «Афінаж» на підставі договору від 12 вересня 2017 року № 12/09/17-1 про відступлення відповідних прав вимоги, укладеного між ТОВ «ФК «Афінаж» та ПАТ «Українська інноваційна компанія» (т. 2, а.с. 82-157, 160-164).

27. У цей же день Київський апеляційний господарський суд розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ПАТ «Юрія» від 03 листопада 2017 року (т. 3, а.с. 158-159) та прийняв постанову у цій справі № 925/698/16 (т. 3, а.с. 165-177) (далі - Постанова апеляційної інстанції 1), згідно якої вирішено:

- апеляційну скаргу ПАТ «Юрія» залишити без задоволення;

- ухвалу Господарського суду Черкаської області від 06 жовтня 2017 року у справі № 925/698/16 залишити без змін.

28. Також 04 грудня 2017 року Київський апеляційний господарський суд розглянув у відкритому судовому засіданні зазначену апеляційну скаргу ПАТ «Юрія» від 10 листопада 2017 року (т. 3, а.с. 178-179) та прийняв постанову у цій справі № 925/698/16 (т. 3, а.с. 180-190) (далі - Постанова апеляційної інстанції 2), згідно якої вирішено:

- апеляційну скаргу ПАТ «Юрія» залишити без задоволення;

- рішення Господарського суду Черкаської області від 06 жовтня 2017 року у справі № 925/698/16 залишити без змін, резолютивну частину рішення викласти у наступній редакції: «Позов задовольнити частково. Стягнути з публічного акціонерного товариства «Юрія», код ЄДРПОУ 00447853, місцезнаходження: 18030, м. Черкаси, вул. Вербовецького, буд. 108 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Інвест Ресурс» (місцезнаходження: 04070, м.Київ, вулиця Почайнинська, буд. 62, офіс, 3; код ЄДРПОУ 40343349) - 18 034 815,28 грн заборгованості по кредиту, 94 224 грн 20 коп. судового збору. У задоволенні решти позовних вимог у частині стягнення 21 527 997 грн 13 коп. заборгованості по кредиту, 112 475 грн 80 коп. судового збору - відмовити».

29. Постанова апеляційної інстанції 2 мотивована тим, що предметом спору у справі, що розглядається, є вимога ПАТ «Українська інноваційна компанія» до ПАТ «Юрія» про стягнення 39 562 812,41 грн заборгованості станом на 10 червня 2016 року на підставі кредитного договору від 05 лютого 2007 року та договору поруки № 2, яка складалась із: 15 950 000,00 грн - строкова заборгованість по кредиту; 15 026 363,13 грн - прострочена заборгованість по кредиту; 812 494,78 грн - строкова заборгованість за відсотками, 3 882 578,28 грн - прострочена заборгованість за відсотками; 50 780,93 грн - комісія за обслуговування кредиту; 271 848,76 грн - прострочена комісія за обслуговування кредиту; 3 049 372,39 грн - пеня за порушення строків сплати кредиту; 480 622,73 грн - пеня за порушення строків сплати процентів; 38 751,41 грн - пеня за порушення строків сплати комісії.

30. Суд апеляційної інстанції погодився з мотивами прийняття рішення судом першої інстанції, зокрема дійшов висновку, що доводи ПАТ «Юрія» в апеляційній скарзі щодо передчасності вимог зі сплати відповідної заборгованості за період вересень 2016 - грудень 2016 року не мають прийматись до уваги судовою колегією, оскільки предметом спору є вимога про дострокове погашення боргу по кредиту.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

31. 08 грудня 2017 року ПАТ «Юрія» подало касаційну скаргу до Вищого господарського суду України (далі - ВГСУ), вважаючи, що суди попередніх інстанцій прийняли судові рішення, неправильно застосувавши норми матеріального права та порушивши норми процесуального права. Виходячи зі змісту касаційної скарги ПАТ «Юрія», судове рішення апеляційної інстанції, яке оскаржується, - Постанова апеляційної інстанції 2.

32. ПАТ «Юрія» оскаржує судові рішення судів попередніх інстанцій у частині стягнення з нього на користь позивача заборгованості по кредиту в сумі 18 034 815,28 грн та відшкодування судового збору в сумі 94 224,20 грн. У касаційній скарзі ПАТ «Юрія» просить:

- скасувати рішення Господарського суду Черкаської області від 06 жовтня 2017 рокута постанову Київського апеляційного господарського суду від 04 грудня 2017 року в оскаржуваній частині;

- прийняти нове рішення, відмовивши у задоволенні позовних вимог позивача;

- стягнути з позивача на користь ПАТ «Юрія» відшкодування судових зборів за подання ним апеляційної та касаційної скарг, які у загальній сумі становлять 475 410,00 грн.

Рух справи в суді касаційної інстанції

33. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» Господарського процесуального кодексу України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - ГПК України) касаційні скарги (подання) на судові рішення у господарських справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією ГПК України, передаються до Касаційного господарського суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією ГПК України.

34. Згідно з частиною першою статті 286 ГПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

35. Згідно з частиною першою статті 301 ГПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням статті 300 ГПК України.

36. У визначених ГПК України випадках перегляд судових рішень судом касаційної інстанції здійснюється, зокрема Великою Палатою Верховного Суду (частина третя статті 33 ГПК України).

37. Відповідно до частини першої статті 303 ГПК України питання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи з підстав, передбачених частинами третьою - шостою статті 302 ГПК України.

38. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду (далі - КГС) від 19 січня 2018 року, крім іншого, відкрите касаційне провадження у цій справі, зупинене виконання рішення Господарського суду Черкаської області від 06 жовтня 2017 року, переглянутого в апеляційному порядку Київським апеляційним господарським судом,до закінчення його перегляду в касаційному порядку.

39. КГС відповідно до частини п`ятої статті 233 ГПК України, не виходячи до нарадчої кімнати, 05 грудня 2018 року постановив (т. 5, а.с. 288) змінити назву відповідача у цій справі Публічного акціонерного товариства «Юрія»на Приватне акціонерне товариство «Юрія» (далі, в залежності від контексту та моменту у часі, стосовно якого згадується, також - ПАТ «Юрія») на підставі клопотання ПАТ «Юрія» від 24 жовтня 2018 року про відповідну зміну назви відповідача та доданих до нього документів (т. 5, а.с. 12-40).

40. КГС декілька разів зупиняв провадження у цій справі відповідно до вимог законодавства. Ухвалою КГС від 17 грудня 2018 року поновлене провадження у цій справі.

41. Ухвалою КГС від 23 січня 2019 року залишена без задоволення заява ТОВ «ФК «Інвест ресурс» про здійснення процесуального правонаступництва та задоволене клопотання ТОВ «ФК «Інвест ресурс»про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини п`ятої статті 302 ГПК України (справа містить виключну правову проблему, вирішення якої має суттєве значення для розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики). Зокрема, у цій справі (№ 925/698/16) необхідно встановити обсяг прав та обов`язків позивача як правонаступника банківської установи у кредитно-банківських, цивільних, депозитних та інших правовідносинах, визначивши чи відбулась зміна назви банку та виключення банківської діяльності з його видів діяльності, чи реалізація цього відповідає вимогам Закону України від 07 грудня 2000 року № 2121-ІІІ «Про банки і банківську діяльність» (у редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - Закон про банки), чи можна з урахуванням висновків щодо зазначеного вважати ПАТ «Українська інноваційна компанія»правонаступником відповідного банку, що передбачає право ТОВ «ФК «Інвест ресурс»вимагати з відповідачів сплати заборгованості по кредитному договору від 05 лютого 2007 року. Виключна правова проблема полягає у визначеності в цій справі щодо застосування до припинення юридичної особи та її зобов`язань вимог статті 104, глави 50 (припинення зобов`язань) ЦК України та статей 2, 15, 17 Закону про банки.

42. 07 лютого 2019 року справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

43. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2019 року справа прийнята до провадження Великою Палатою Верховного Суду та призначена до розгляду в судовому засіданні, учасники справи повідомлені, що їх явка не є обов`язковою.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

(1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

44. Доводи ПАТ «Юрія», з урахуванням його касаційної скарги та пояснень до неї, зводяться до такого: враховуючи зміст статті 103 ГПК України 1991, Постанова апеляційної інстанції 2, в резолютивній частині якої вказано про одночасне залишення рішення суду першої інстанції без змін та зміну його резолютивної частини шляхом заміни ПАТ «Українська інноваційна компанія» на ТОВ «ФК «Інвест ресурс», містить реалізацію взаємовиключних повноважень апеляційного суду, що не відповідає вимогам ГПК України 1991.

45. Постанову Правління НБУ від 24 грудня 2015 року № 934 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Український інноваційний банк» до категорії неплатоспроможних» (далі - Постанова НБУ про неплатоспроможність банку) та рішення виконавчої дирекції Фонду від 24 грудня 2015 року № 239 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «Укрінбанк» та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку» (далі - Рішення Фонду про тимчасову адміністрацію) були визнані незаконними та скасовані постановою Окружного адміністративного суду міста Києва (далі - ОАСК) від 16 березня 2016 року у справі № 826/1162/16, залишеною без змін ухвалами Київського апеляційного адміністративного суду (далі - КААС) від 14 квітня 2016 року та Вищого адміністративного суду України (далі - ВАСУ) від 31 серпня 2016 року. Постановою ВСУ від 24 жовтня 2017 року зазначені судові рішення скасовані та ухвалене нове рішення, яким у задоволенні відповідних позовних вимог щодо скасування зазначених актів відмовлено.

46. Також рішенням виконавчої дирекції Фонду від 22 березня 2016 року № 385 (далі - Рішення Фонду про ліквідацію банку) на підставі постанови Правління НБУ від 22 березня 2016 року № 180 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Український інноваційний банк» (далі - Постанова НБУ про відкликання ліцензії та ліквідацію банку) вирішено припинити здійснення тимчасової адміністрації в ПАТ «Український інноваційний банк» з 22 березня 2016 року, розпочато процедуру ліквідації банку з 23 березня 2016 року по 22 березня 2018 року.

47. Рішення Фонду про ліквідацію банку та Постанова НБУ про відкликання ліцензії та ліквідацію банку були скасовані постановою ОАСК від 29 квітня 2016 року у справі № 826/5325/16, залишеною без змін ухвалою КААС від 31 серпня 2016 року та ухвалою ВАСУ від 23 листопада 2016 року. Попри це ПАТ «Юрія» вважає, що правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, відносини між Фондом, банками та НБУ, повноваження Фонду щодо ліквідації банків визначаються Законом України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - Закон про гарантування вкладів). У силу приписів статті 36 Закону про гарантування вкладів усі дії, вчинені органами управління ПАТ «Український інноваційний банк», як то зміна найменування юридичної особи, укладення договорів про відступлення права вимоги, видача довіреностей на представництво інтересів тощо, не породжують настання юридичних наслідків, оскільки вчинені всупереч положень Закону про гарантування вкладів, тобто без належних на те повноважень.

48. На думку ПАТ «Юрія», враховуючи зазначене, ПАТ «Український інноваційний банк» є особою, яка не має права вимоги у цій справі (№ 925/698/16). Також Законом про банки не передбачене правонаступництво при ліквідації банку. Зміни до свого статуту, включаючи зміну назви, реєструються банком після їх погодження НБУ. Відповідно, перехід прав та обов`язків від ПАТ «Український інноваційний банк» до інших осіб, які заявляли вимоги у якості позивача у цій справі (№ 925/698/16), не міг відбуватись на підставі виключення цим банком із своєї назви слова «банк» та виключення з видів своє діяльності «діяльності комерційних банків» без дотримання процедури, передбаченої статтями 2, 16, 26, 28, 46 та 78 Закону про банки. Залучаючи до участі у справі ТОВ «ФК «Інвест ресурс», суд апеляційної інстанції здійснив неправомірну заміну, оскільки не встановив правовідносини між ТОВ «ФК «Інвест ресурс» та ПАТ «Юрія», зокрема не дослідив та не відобразив у своєму судовому рішенні факти та підстави виконання фактором частини першої статті 1082 ЦК України. Отже, зазначені особи не набули прав ПАТ «Український інноваційний банк», у тому числі й права відповідної вимоги до ПАТ «Юрія» за кредитним договором від 05 лютого 2007 року та договором поруки № 2.

49. Також ПАТ «Юрія» в касаційній скарзі посилається на відсутність у матеріалах справи документів, які б підтверджували надання банком позичальнику кредитних коштів, а також, які б підтверджували часткове виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором, їх суми та дати перерахувань, внаслідок чого неможливо об`єктивно оцінити правомірність заявлених позивачем вимог. Вважає розрахунок, який був наданий позивачем до позовної заяви, та уточнений розрахунок, який був наданий на вимогу суду, неналежними доказами на підтвердження наведених обставин, оскільки такі не підкріплені жодним доказом щодо передачі та часткового погашення кредитних коштів.

50. У своїх поясненнях ПАТ «Юрія» також зазначає, що Верховний Суд має врахувати відповідно до частини четвертої статті 236 ГПК України висновки щодо застосування норм права, викладені у постанові КГС від 14 лютого 2018 року у справі № 910/7828/17, якою залишено без змін постанову апеляційної інстанції щодо скасування рішення суду першої інстанції за позовом ПАТ «Українська інноваціна компанія» до Приватного акціонерного товариства «Оболонь» (далі - ПрАТ «Оболонь»), та відмови у задоволенні цього позову.

51. В судовому засіданні представники ПАТ «Юрія» підтримали доводи касаційної скарги.

(2) Позиція ТОВ «ФК «Інвест ресурс»

52. 05 січня 2018 року до Верховного Суду надійшов відзив ТОВ «ФК «Інвест ресурс»на касаційну скаргу ПАТ «Юрія», у якому просить відхилити касаційну скаргу та залишити судові рішення судів попередніх інстанцій без змін. ТОВ «ФК «Інвест ресурс» також надало ряд пояснень у справі, які разом з відзивом зводяться до такого.

53. З моменту відкликання у нього банківської ліцензії ПАТ «Український інноваційний банк» відповідно до законодавства втратило право здійснювати банківську діяльність і втратило ознаки банку в розумінні абзацу четвертого частини першої статті 2 Закону про банки, втратило статус банку, однак не втратило статусу юридичної особи з належною юридичним особам правоздатністю та правосуб`єктністю. У Державному реєстрі банків до теперішнього часу значиться, що ПАТ «Український інноваційний банк» перебуває в процесі ліквідації. Однак після скасування Постанови НБУ про відкликання ліцензії та ліквідацію банку й Рішення Фонду про ліквідацію банку у справі № 826/5325/16, у зв`язку з невиконанням судового рішення щодо відновлення банківської ліцензії ПАТ «Український інноваційний банк» не набув статусу банку. Чинне законодавство не містить заборон щодо прийняття рішень органами управління акціонерним товариством рішень про перейменування, зміну місцезнаходження та видів діяльності.

54. КГС своєю постановою від 14 листопада 2018 року у справі № 905/1328/17 по суті визнав можливість втрати статусу банку без застосування реорганізації та/або ліквідації банку та подальшого його функціонування як звичайної юридичної особи, зважаючи на той факт, що чинним законодавством не передбачено повернення банківської ліцензії. Цей правовий висновок має бути прийнятий до уваги.

55. Таким чином, враховуючи також результати судових розглядів справи № 826/1162/16, під час зміни назви ПАТ «Український інноваційний банк», під час зміни статуту цього банку 13 липня 2016 року та подальшої зміни статуту ПАТ «УКРІНКОМ» (реєстрація 03 квітня 2017 року), здійснення правочинів, за якими перейшли відповідні права вимоги до ТОВ «ФК «Інвест ресурс», органи правління ПАТ «Український інноваційний банк» та ПАТ «УКРІНКОМ» (ПАТ «Українська інноваційна компанія») діяли відповідно до статутів цих юридичних осіб, оскільки стаття 36 Закону про гарантування вкладів застосуванню не підлягала. Відповідні реєстраційні дії цих акціонерних товариств не були визнані в судовому порядку недійсними.

56. Правомірність зазначених дій органів управління ПАТ «Український інноваційний банк» та ПАТ «УКРІНКОМ» (ПАТ «Українська інноваційна компанія») підтверджується також встановленими обставинами та правовими висновками у справах №№ 826/14033/17, 826/11199/16, 910/19381/16.

57. ТОВ «ФК «Інвест ресурс» вважає, що у судових рішеннях у інших судових справах за участю цих юридичних осіб є преюдиційно встановлені обставини, що підтверджують законність переходу прав та обов`язків від ПАТ «Український інноваційний банк» до ПАТ «УКРІНКОМ» (ПАТ «Українська інноваційна компанія») (зокрема справи №№ 910/4815/17, 910/10651/16, 910/3414/17), у зв`язку з тим, що ВГСУ констатував факт відповідних змін у статуті ПАТ «Український інноваційний банк» та ПАТ «УКРІНКОМ»/ПАТ «Українська інноваційна компанія» (зокрема факт зміни назви відповідної юридичної особи).

58. Також на думку ТОВ «ФК «Інвест ресурс» Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду (далі - КЦС) встановив факт переходу прав та обов`язків ПАТ «Український інноваційний банк» до ПАТ «Українська інноваційна компанія», приймаючи свої постанови від 21 березня 2018 року та 20 червня 2018 року у справах № 183/5433/13-ц та № 442/5241/12-ц відповідно. Разом з тим протиріччя цих висновків КЦС висновку Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду (далі - ОП КГС) у справі № 910/8117/17, викладених у постанові від 03 серпня 2018 року, стали підставою для звернення ТОВ «ФК «Інвест ресурс» до Верховного Суду з клопотанням про передачу цієї справи (№ 925/698/16) на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

59. ТОВ «ФК «Інвест ресурс» посилається на ряд інших судових справ (зокрема про стягнення з ПАТ «УКРІНКОМ» заборгованості за депозитними договорами ПАТ «Український інноваційний банк», про визнання зобов`язань припиненими шляхом зарахування зустрічних вимог) як доказ переходу прав та обов`язків ПАТ «Український інноваційний банк» до ПАТ «Українська інноваційна компанія» через те, що в цих справах ПАТ «Українська інноваційна компанія» зазначається як правонаступник ПАТ «Український інноваційний банк».

60. Зміна назви юридичної особи не є реорганізацією цієї юридичної особи, зокрема перетворенням, якщо не змінюється організаційно-правова форма цієї юридичної особи. Цю правову позицію підтверджено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 24 квітня 2019 року у справі № 914/3587/14, а також науковими висновками Київського регіонального центру правових наук Національної академії правових наук України від 12 березня 2018 року та від 19 березня 2018 року, які зводяться до того, що зміна назви юридичної особи не тягне за собою правонаступництва, оскільки не має наслідком появу нового учасника цивільних відносин.

61. ПАТ «Український інноваційний банк» та, наразі, ПАТ «Українська інноваційна компанія» мають ідентифікаційний номер 0583988. Відповідно до пункту 6 Положення про Єдиний державний реєстр підприємств та організацій України (далі - Єдиний реєстр), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 січня 1996 року № 118 у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 22 червня 2005 року № 499 (у редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - Положення про ЄДРПОУ), на думку ТОВ «ФК «Інвест ресурс», це означає, що ПАТ «Українська інноваційна компанія» є носієм прав та обов`язків ПАТ «Український інноваційний банк».

62. Отже 13 липня 2017 року щодо ПАТ «Український інноваційний банк» не відбувалось виділу, злиття, перетворення, поділу або приєднання. Реорганізація цього банку не відбулася. ПАТ «Український інноваційний банк» та ПАТ «Українська інноваційна компанія» є однією і тією ж юридичною особою з одним і тим же обсягом прав та обов`язків. З 13 липня 2016 року ця юридична особа існує як ПАТ «УКРІНКОМ» (у подальшому ПАТ «Українська інноваційна компанія»).

63. Чинне законодавство не передбачає відкликання банківської ліцензії як підстави для припинення кредитного договору й втрати кредитором права вимоги за цим договором до боржника. Це також підтверджується висновком експерта у галузі права від 12 березня 2018 року, наданим Національною академією правових наук України. Законодавство чітко передбачає як спосіб виведення банку з ринку введення ліквідаційної процедури банку, відкликання банківської ліцензії та реалізації майна банку, наявність цього механізму підтверджує, що у випадку втрати банківської ліцензії фінансовою установою, права вимоги за кредитними договорами продовжують існувати та не припиняються.

64. ПАТ «Українська інноваційна компанія» після проведення державної реєстрації змін від 13 липня 2016 року та 03 квітня 2017 року стало правонаступником кредитора - ПАТ «Український інноваційний банк» за кредитними договорами та договорами забезпечення, укладеними останнім з ПАТ «ПМК». У статуті ПАТ «Українська інноваційна компанія» чітко зазначено, що це акціонерне товариство є набувачем прав та обов`язків ПАТ «Український інноваційний банк» та ПАТ «УКРІНКОМ». ТОВ «ФК «Інвест ресурс» отримало відповідне право вимоги до відповідачів у цій справі (№ 925/698/16) також у відповідності до вимог законодавства.

65. В судовому засіданні представники ТОВ «ФК «Інвест ресурс» заперечили проти задоволення касаційної скарги, оскаржувані судові рішення просили залишити без змін.

66. Інші доводи ТОВ «ФК «Інвест ресурс» не здатні вплинути на висновки касаційного суду, зокрема відповідно до положень статті 300 ГПК України, та не приймаються до уваги.

(3) Позиція Фонду, уповноважена особа якої подала позов у цій справі

67. 24 жовтня 2018 року представником уповноваженої особи Фонду на ліквідацію ПАТ «Український інноваційний банк» Оберемком Романом Анатолійовичем подано до Верховного Суду заяву про здійснення процесуального правонаступництва. Також Фондом від імені ПАТ «Український інноваційний банк» Великій Палаті Верховного Суду надані пояснення у справі від 15 березня 2019 року та інформація у зверненні від 16 липня 2019 року. На думку Фонду, питання, які вирішуються у цій справі (№ 925/698/16), можуть вплинути на права та обов`язки Фонду з огляду на таке.

68. Фонд вважає, що суд апеляційної інстанції безпідставно назвав у своєму судовому рішенні ПАТ «УКРІНКОМ» правонаступником ПАТ «Український інноваційний банк», а ПАТ «Українська інноваційна компанія» правонаступником ПАТ «УКРІНКОМ». Фонд просить Верховний Суд врахувати правові висновки КГС, викладені у постанові від 14 лютого 2018 року у справі № 910/7828/17 (далі - Постанова КГС у справі № 910/7828/17), які зводяться до того, що ПАТ «Українська інноваційна компанія» не є правонаступником ПАТ «Український інноваційний банк». Також Фонд вважає необхідним взяти до уваги обставини, встановлені у судових рішеннях, прийнятих у справах № 826/1161/16, № 826/5325/16 та № 826/14033/17.

69. Посилання ТОВ «ФК «Інвест ресурс» на постанови КЦС від 21 березня 2018 року у справі № 183/5433/13-ц та від 20 червня 2018 року у справі № 442/5241/12-ц як такі, що містять правові висновки, які підтверджують правонаступництво ПАТ «Українська інноваційна компанія» щодо прав ПАТ «Український інноваційний банк» за кредитними договорами за участю останнього, є безпідставними, оскільки у зазначених справах Суд не вивчав та не вирішував питання правонаступництва банківської установи.

70. Правонаступництво відбувається як щодо прав, так і щодо обов`язків, а ПАТ «УКРІНКОМ» бажало лише отримати права ПАТ «Український інноваційний банк» та не вважає необхідним нести обов`язки ПАТ «Український інноваційний банк». Зокрема, у інших судових справах по зобов`язанням ПАТ «Український інноваційний банк» суди встановили на підставі відзивів ПАТ «УКРІНКОМ» на позовні заяви щодо задоволення вимог кредиторів зазначеного банку, що ПАТ «УКРІНКОМ» розглядає початок своєї діяльності як юридичної особи, діяльність якої не пов`язана з діяльністю комерційних банків, з 13 липня 2016 року, тому задоволення вимог кредиторів ПАТ «Український інноваційний банк» має здійснювати Фонд (наприклад судові рішення у справах №№ 913/51/17, 913/14/17, 913/56/17, 913/29/17, 913/28/17, 913/60/17, 913/764/17, 913/833/17, 913/586/18).

71. Щодо ПАТ «Український інноваційний банк» було розпочато ліквідаційну процедуру. Рішення уповноважених органів, за якими почалась така процедура, були скасовані в судовому порядку, але фізично цей банк на ринок не повернувся. Фондом було прийнято цей банк, у якого була наявна банківська ліцензія, в управління від діючих керівників ПАТ «Український інноваційний банк», призначення яких було погоджене НБУ. Отже, ПАТ «Український інноваційний банк» не має права здійснювати банківську діяльність, а його керівники не є повноважними як керівники банку до моменту, коли власники ПАТ «Український інноваційний банк» приведуть його діяльність у відповідність вимогам законодавства, після чого НБУ проінспектує ПАТ «Український інноваційний банк» та підтвердить відповідність його діяльності вимогам законодавства, правомочність його керівників. У силу своєї специфіки та законодавчого регулювання банк не може бути безконтрольним суб`єктом і або перебуває під наглядом НБУ, або виводиться з ринку Фондом з метою спрямування коштів, отриманих від реалізації активів банку в процедурі його ліквідації, на розрахунки з кредиторами банку.

72. На думку Фонду, з урахуванням правових висновків ОП КГС, викладених у постанові від 03 серпня 2018 року у справі № 910/8117/17 (далі - Постанова ОП КГС у справі № 910/8117/17), статті 512 ЦК України до ПАТ «УКРІНКОМ» (ПАТ «Українська інноваційна компанія») у порядку, передбаченому діючим законодавством не перейшло право відповідної вимоги ПАТ «Український інноваційний банк» до ПАТ «Юрія» по кредитному договору від 05 лютого 2007 року та договору поруки № 2. Отже, єдиною можливою юридичною особою, якій належать та можуть належати всі права та обов`язки ПАТ «Український інноваційний банк» (наразі ПАТ «Українська інноваційна компанія», код ЄДРПОУ 05839888), може бути лише ПАТ «Український інноваційний банк», від імені якого може діяти повноважна Уповноважена особа Фонду.

73. Інші доводи Фонду не здатні вплинути на висновки касаційного суду, зокрема відповідно до положень статті 300 ГПК України, та не приймаються до уваги.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

(1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої та апеляційної інстанцій

74. Згідно з частиною першою статті 26 ГПК України Верховний Суд переглядає у касаційному порядку судові рішення, ухвалені судами першої та апеляційної інстанцій.

75. Відповідно до частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

76. Частинами першою та другою статті 300 ГПК України передбачено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Частина третя цієї статті передбачає, що у суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.

77. Частина третя статті 3 ГПК України передбачає, що судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

78. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 236 ГПК України).

79. Зокрема обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина четверта статті 75 ГПК України).

80. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частина четверта статті 300 ГПК України).

81. Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ГПК України).

82. Якщо спірні відносини не врегульовані законом і відсутній звичай ділового обороту, який може бути до них застосований, суд застосовує закон, що регулює подібні відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - виходить із загальних засад і змісту законодавства (аналогія права). Забороняється відмова у правосудді з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини (частини десята та одинадцята статті 11 ГПК України).

83. Стаття 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості (пункт 3 частини першої).

(1.1.) Щодо спеціальної правосуб`єктності банківської установи

84. Юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді (стаття 80 ЦК України). Глава 7 ЦК України містить загальні положення про юридичну особу.

85. Правосуб`єктність юридичної особи, тобто здатність бути учасником відповідних цивільних правовідносин, виникає з моменту державної реєстрації останньої відповідно до закону (частина перша статті 80, частина четверта статті 91 ЦК України) та є універсальною (частина перша статті 91 ЦК України) і статутною, тобто визначається на підставі установчих документів та закону (частина друга статті 81, частина перша статті 87, частини перша та друга статті 92 ЦК України).

86. Спеціальна правосуб`єктність юридичних осіб (частина третя статті 91 ЦК України) встановлюється для юридичних осіб, які здійснюються окремі види діяльності, для здійснення яких законом передбачено отримання спеціального дозволу (ліцензії).

87. Таким видом діяльності, що вимагає спеціальної правосуб`єктності юридичної особи, зокрема, є і банківська діяльність.

88. Умови та порядок створення, державної реєстрації, ліцензування діяльності та реорганізації банків, вимоги щодо статуту, формування статутного капіталу та інших фондів, а також здійснення функцій банків встановлюються Законом про банки. Законодавство про господарські товариства та про кооперацію поширюється на банки в частині, що не суперечить ГК України та Закону про банки (частина п`ята статті 336 ГК України). Це положення кореспондує статті 92 ГК України.

89. Товариства, що займаються банківською діяльністю, реєструються НБУ в порядку, визначеному законодавством України про банки і банківську діяльність (частина третя статті 6 Закону України від 19 вересня 1991 року №1576-XII «Про господарські товариства [в редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - Закон про господарські товариства].

90. Особливості правового статусу, створення, діяльності, припинення, виділу акціонерних товариств, що провадять діяльність на ринках фінансових послуг, визначаються законами, що регулюють порядок надання фінансових послуг та здійснення банківської діяльності. У разі суперечності норм Закону про акціонерні товариства з нормами законів, що регулюють порядок надання фінансових послуг та здійснення банківської діяльності, норми законів, що регулюють порядок надання фінансових послуг та здійснення банківської діяльності, мають перевагу (частина шоста статті 1 Закону України від 17 вересня 2008 року № 514-VI «Про акціонерні товариства» [в редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - Закон про акціонерні товариства].

91. Особливості правового статусу, порядку створення, діяльності, реорганізації та ліквідації банків визначаються Законом про банки та Законом про гарантування вкладів (згідно із частиною другою статті 6 Закону про банки).

92. Юридична особа повинна мати своє найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову форму та назву. Найменування установи має містити інформацію про характер її діяльності. Юридична особа може мати крім повного найменування скорочене найменування. Найменування юридичної особи вказується в її установчих документах і вноситься до єдиного державного реєстру (частини перша та третя статті 90 ЦК України). Цьому кореспондує частина перша статті 2 Закону про господарські товариства. Разом з тим частина четверта статті 3 Закону про акціонерні товариства уточнює, що повне найменування акціонерного товариства українською мовою повинне містити назву його типу (публічне чи приватне) і організаційно-правової форми (акціонерне товариство). Це кореспондує частині першій статті 15 Закону про банки.

93. Суб`єкт господарювання не має права у своїй назві використовувати слово «банк» без реєстрації цього суб`єкта як банку в НБУ, крім випадків, передбачених законом (частина сьома статті 334 ГК України). У частині третій статті 15 Закону про банки уточнено відповідні винятки (не розповсюджуються на ПАТ «Український інноваційний банк»), а також вказано, що слово «банк» та похідні від нього дозволяється використовувати у назві лише тим юридичним особам, які зареєстровані НБУ як банк і мають банківську ліцензію.

94. Відповідно до частини першої статті 2 Закону про банки:

- банк - юридична особа, яка на підставі банківської ліцензії має виключне право надавати банківські послуги, відомості про яку внесені до Державного реєстру банків (абзац четвертий);

- банківська діяльність - залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб (абзац восьмий);

- державний реєстр банків - реєстр, що ведеться Національним банком України і містить відомості про державну реєстрацію усіх банків (абзац чотирнадцятий).

95. Вищим органом управління банку є загальні збори учасників банку, що вирішують будь-які питання діяльності банку (частина перша статті 37 Закону про банки).

96. Відповідно до частини шостої статті 334 ГК України банки у своїй діяльності керуються ГК України, Законом про банки, іншими законодавчими актами.

97. Зміни до статуту банку підлягають державній реєстрації відповідно до законодавства з питань державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців з урахуванням особливостей, встановлених Законом про банки (частина друга статті 16 Закону про банки). Цьому кореспондує частина перша статті 7 Закону про господарські товариства, яка передбачає, що зміни, які сталися в установчих документах товариства і які підлягають державній реєстрації, реєструються відповідно до порядку, визначеному Законом України від 15 травня 2003 року № 755-IV «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» [у редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - Закон про держреєстрацію].

98. Державне регулювання діяльності банків здійснюється НБУ, зокрема у формі адміністративного регулювання, до складу якого входить: реєстрація банків і ліцензування їх діяльності; встановлення вимог та обмежень щодо діяльності банків; застосування санкцій адміністративного чи фінансового характеру; нагляд за діяльністю банків; надання рекомендацій щодо діяльності банків (пункт 1 частини першої статті 66 Закону про банки).

99. НБУ, зокрема, здійснює банківське регулювання та нагляд на індивідуальній та консолідованій основі, здійснює погодження статутів банків і змін до них, ліцензування банківської діяльності та операцій у передбачених законом випадках, веде Державний реєстр банків (пункти 8 та 9 частини першої статті 7 Закону України від 20 травня 1999 року № 679-XIV «Про Національний банк України» [в редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - Закон про НБУ]. Повноваження Правління НБУ визначені статтею 15 Закону про НБУ.

100. При здійсненні банківського нагляду НБУ має право вимагати від банків та їх керівників, банківських груп, учасників банківських груп усунення порушень банківського законодавства, виконання нормативно-правових актів НБУ для уникнення або подолання небажаних наслідків, що можуть поставити під загрозу безпеку коштів, довірених таким банкам, або завдати шкоди належному веденню банківської діяльності (згідно із частиною п`ятою статті 67 Закону про банки).

101. Наглядова діяльність Національного банку України охоплює всі банки, їх відокремлені підрозділи, афілійованих та споріднених осіб банків, банківські групи, учасників банківських груп на території України та за кордоном, установи іноземних банків в Україні, а також інших юридичних та фізичних осіб у частині дотримання вимог цього Закону щодо здійснення банківської діяльності (частина друга статті 67 Закону про банки).

102. У разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об`єктом перевірки НБУ відповідно до Закону про банки, банківського законодавства, нормативно-правових актів НБУ, його вимог, встановлених відповідно до статті 66 Закону про банки, або наявності інших підстав, передбачених статтею 73 Закону про банки, НБУ адекватно вчиненому порушенню або рівню такої загрози має право застосувати заходи впливу, до яких, зокрема, належать: віднесення банку до категорії проблемного або неплатоспроможного, відкликання банківської ліцензії та ліквідація банку (пункти 12 та 13 частини першої статті 73 Закону про банки). Порядок застосування цих заходів впливу визначається нормативно-правовими актами НБУ (частина перша статті 74 Закону про банки).

103. Ліцензування певних видів господарської діяльності є засобом державного регулювання у сфері господарювання, спрямованим на забезпечення єдиної державної політики у цій сфері та захист економічних і соціальних інтересів держави, суспільства та окремих споживачів (частина перша статті 14 ГК України). Банківська ліцензія - документ, який видається Національним банком України в порядку і на умовах, визначених у цьому Законі, на підставі якого банки та філії іноземних банків мають право здійснювати банківську діяльність (абзац десятий частини першої статті 2 Закону про банки).

104. Ліквідація банку - процедура припинення функціонування банку як юридичної особи відповідно до положень Закону про банки та Закону про гарантування вкладів (згідно із абзацом тридцять п`ятим частини першої статті 2 Закону про банки). Цьому визначенню кореспондує пункт 6 частини першої статті 2 Закону про гарантування вкладів.

105. Банк може бути ліквідований: 1) за рішенням власників банку; 2) у разі відкликання НБУ банківської ліцензії з власної ініціативи або за пропозицією Фонду (пункти 1 та 2 частини першої статті 77 Закону про банки). Пункту 2 частини першої статті 77 Закону про банки кореспондує частина перша статті 44 Закону про гарантування вкладів.

106. Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків у випадках, встановлених Законом про гарантування вкладів (частина перша статті 3 Закону про гарантування вкладів). Відносини, що виникають, зокрема у зв`язку із виведенням неплатоспроможних банків з ринку та ліквідацією банків між Фондом, банками та НБУ, відповідні повноваження Фонду регулюються Законом про гарантування вкладів, іншими законами України, нормативно-правовими актами Фонду та НБУ (частини перша та третя статті 1 Закону про гарантування вкладів).

107. Регулятивні повноваження Фонду, визначені Законом про гарантування вкладів, поширюються на всі банки в Україні. Банки зобов`язані дотримуватися нормативно-правових актів Фонду та виконувати вимоги, встановлені Фондом у межах його повноважень (частина друга статті 30 Закону про гарантування вкладів).

108. На виконання свого основного завдання Фонд у порядку, передбаченому Законом про гарантування вкладів, здійснює, зокрема процедуру виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків, організовує відчуження всіх або частини активів і зобов`язань неплатоспроможного банку, продаж неплатоспроможного банку або створення та продаж перехідного банку (пункт 8 частини другої статті 4 Закону про гарантування вкладів).

109. Відповідно до частини першої статті 2 Закону про гарантування вкладів:

- виведення неплатоспроможного банку з ринку - заходи, які здійснює Фонд стосовно банку, віднесеного до категорії неплатоспроможних, щодо виведення його з ринку одним із способів, визначених статтею 39 Закону про гарантування вкладів (пункт 2);

- неплатоспроможний банк - банк, щодо якого НБУ прийняв рішення про віднесення до категорії неплатоспроможних у порядку, передбаченому Законом про банки (пункт 8);

- проблемний банк - банк, щодо якого НБУ прийняв рішення про віднесення до категорії проблемних у порядку, передбаченому Законом про банки і нормативно-правовими актами НБУ (пункт 12);

- тимчасова адміністрація - процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому Законом про гарантування вкладів (пункт 16).

110. Частина друга статті 76 Закону про банки передбачає, що НБУ не пізніше дня, наступного за днем прийняття рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних, повідомляє про це рішення Фонд для вжиття ним заходів, передбачених Законом про гарантування вкладів.

111. Фонд розпочинає процедуру виведення неплатоспроможного банку з ринку не пізніше наступного робочого дня після офіційного отримання рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних (частина перша статті 34 Закону про гарантування вкладів). З дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку призупиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Фонд набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення (частина перша статті 36 Закону про гарантування вкладів). Під час тимчасової адміністрації Фонд має повне і виняткове право управляти банком відповідно до Закону про гарантування вкладів, нормативно-правових актів Фонду та вживати дії, передбачені планом врегулювання (частина п`ята статті 34 Закону про гарантування вкладів).

112. Відповідно до частини четвертої статті 34 Закону про гарантування вкладів тимчасова адміністрація припиняється після виконання плану врегулювання або в інших випадках за рішенням виконавчої дирекції Фонду.

113. НБУ не здійснює банківський нагляд за банком, у якому запроваджено тимчасову адміністрацію, здійснюється ліквідація, крім отримання звітності та інформації до Кредитного реєстру в установленому НБУ порядку (частина третя статті 76 Закону про банки).

114. Частина п`ята статті 76 Закон про банки передбачає, що НБУ поновлює банківський нагляд за банком у день отримання рішення Фонду про припинення повноважень куратора Фонду у зв`язку з приведенням діяльності банку у відповідність із вимогами банківського законодавства України щодо дотримання нормативів капіталу та ліквідності.

115. Фонд у день отримання рішення НБУ про ліквідацію банку набуває прав ліквідатора банку та розпочинає процедуру його ліквідації відповідно до Закону про гарантування вкладів (частина п`ята статті 77 Закону про банки).

116. Фонд розпочинає процедуру ліквідації банку не пізніше наступного робочого дня після офіційного отримання рішення НБУ про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку, крім випадку, коли ліквідація здійснюється за ініціативою власників банку (частина четверта статті 44 Закону про гарантування вкладів). З дня початку процедури ліквідації банку, зокрема припиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління [ради директорів]) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Якщо в банку, що ліквідується, здійснювалася тимчасова адміністрація, з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку тимчасова адміністрація банку припиняється. Керівники банку звільняються з роботи у зв`язку з ліквідацією банку (пункт 1 частини другої статті 46 Закону про гарантування вкладів). Повноваження Фонду під час здійснення ліквідації банку врегульовані статтею 48 Закону про гарантування вкладів.

117. Процедура ліквідації банку вважається завершеною, а банк ліквідованим з дня внесення запису про це до Єдиного реєстру (згідно із частиною шостою статті 77 Закону про банки). Цьому кореспондують частина п`ята статті 91 ГК України та частина третя статті 53 Закону про гарантування вкладів. Рішення щодо виключення відомостей про банк з Державного реєстру банків приймає уповноважена посадова особа НБУ на підставі документів, передбачених законодавством України, отриманих від Фонду або ліквідаційної комісії банку, що ліквідується, за рішенням власників (згідно із пунктом 3.1 глави 3 розділу ІІІ Положення про заходи впливу). Пакети документів для обох випадків закріплені в пункті 3.2 глави 3 розділу ІІІ Положення про заходи впливу.

118. Національний банк України вносить запис до Державного реєстру банків про ліквідацію банку на підставі отриманого від Фонду рішення про затвердження ліквідаційного балансу та звіту ліквідатора (частина сьома статті 77 Закону про банки).

119. Фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду у разі делегування їй повноважень, зокрема має право заявляти від імені банку позови майнового та немайнового характеру до суду (згідно із пунктом 5 частини другої статті 37 Закону про гарантування вкладів).

120. Рішення, що приймаються відповідно до Закону про гарантування вкладів НБУ, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені Законом про гарантування вкладів, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду. Оскарження рішень, визначених частиною першою цієї статті, не зупиняє виконання оскаржуваного рішення або дії (стаття 54 Закону про гарантування вкладів).

121. Банк або інші особи, які охоплюються наглядовою діяльністю Національного банку України, мають право оскаржити в суді в установленому законодавством порядку рішення, дії або бездіяльність Національного банку України чи його посадових осіб (стаття 79 Закону про банки).

122. Рішення НБУ, його службовців можуть бути оскаржені до суду виключно з метою встановлення законності таких рішень. Оскарження рішення, акта або дії НБУ не зупиняє їх виконання. Забезпечення позову шляхом зупинення рішень, актів НБУ, а також встановлення для НБУ заборони або обов`язку вчиняти певні дії не допускається (стаття 74 Закону про НБУ).

123. НБУ може в установленому цим Положенням порядку відмінити/достроково відмінити застосовані заходи впливу. Рішення про відміну/дострокову відміну застосованого заходу впливу приймає Правління НБУ або Комітет з питань нагляду в межах своїх повноважень (пункт 4.4. глави 4 розділу І Положення про застосування Національним банком України заходів впливу, затверджене постановою Правління НБУ від 17 серпня 2012 року № 346, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 17 вересня 2012 року за № 1590/21902 [у редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - Положення про заходи впливу].

124. Єдиний реєстр - це автоматизована система збирання, накопичення та опрацювання даних про юридичних осіб всіх форм власності та організаційно-правових форм господарювання, відокремлені підрозділи юридичних осіб, що знаходяться на території України, а також відокремлені підрозділи юридичних осіб України, що знаходяться за її межами (згідно із пунктом 1 Положення про ЄДРПОУ).

125. Підставою для внесення до Реєстру або виключення з нього даних щодо суб`єктів, а також внесення змін до Реєстру є надходження від державного реєстратора до органу державної статистики інформації про вчинення реєстраційних дій, передбачених Законом про держреєстрацію (пункт 12 Положення про ЄДРПОУ).

126. Ідентифікаційний код зберігається за суб`єктом, якому він присвоєний, протягом усього періоду його існування і є єдиним. У разі перетворення юридичної особи, крім центральних органів виконавчої влади, за правонаступником зберігається її ідентифікаційний код. У разі припинення юридичної особи шляхом приєднання до іншої юридичної особи та створення на базі юридичної особи, що припинилася, відокремленого підрозділу ідентифікаційний код такої юридичної особи залишається за відокремленим підрозділом. В інших випадках припинення юридичної особи присвоєння її ідентифікаційного коду новоствореним суб`єктам забороняється (пункт 6 Положення про ЄДРПОУ).

127. Отже, відповідно до статті 92 та частини п`ятої статті 336 ГК України, частини третьої статті 6 Закону про господарські товариства, частини шостої статті 1 Закону про акціонерні товариства, частини першої статті 1, статті 3 та частини другої статті 6 Закону про банки в Україні діє спеціальне законодавство, яке регулює утворення банків їх статусу та припинення, здійснення ними/припинення банківської діяльності (далі - банківське законодавство), до якого, зокрема, входять Закон про банки, Закон про НБУ, Закон про гарантування вкладів, нормативно-правові акти НБУ, також ЦК України, ГК України, інші закони в частині, що не суперечить попереднім зазначеним нормативним документам, та визначають зміст спеціальної правосуб`єктності банківської установи.

(1.2) Щодо обставин, встановлених судами попередніх інстанцій, та обставин, що мають преюдиційне значення

128. Статті 32, 34, 35 ГПК України 1991 визначають, що є доказами в рамках судового розгляду справи, які вимоги до них висуваються. Зокрема, стаття 35 ГПК України 1991 кореспондує статті 75 ГПК України.

129. Суди попередніх інстанцій також керуються частиною третьою статті 82 ГПК України 1991, яка у загальному кореспондує за змістом частини четвертої статті 236 ГПК України з урахуванням відмінностей, які діяли на момент її чинності.

130. Згідно з встановленими судами попередніх інстанцій обставин цієї справи (№ 925/698/16) та обставин, які встановлені судами в інших справах та мають преюдиційне значення для цієї справи, 01 жовтня 2015 року Правлінням НБУ прийнята постанова № 659/БТ «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «УКРІНБАНК» до категорії проблемних», якою віднесено ПАТ «Український інноваційний банк» до категорії проблемних банків. Ця постанова НБУ не оскаржена та не скасована на момент розгляду цієї справи (№ 925/698/16) Великою Палатою Верховного Суду. Отже, ПАТ «Український інноваційний банк» відповідно до постанови НБУ зберігає статус проблемного.

131. Постановою НБУ про неплатоспроможність банку 24 грудня 2015 року ПАТ «Український інноваційний банк» було віднесено до категорії неплатоспроможних та згідно з Рішення Фонду про тимчасову адміністрацію в цьому банку запроваджено тимчасову адміністрацію строком на три місяці з 25 грудня 2015 року по 24 березня 2016 року (включно) та призначено Уповноважену особу Фонду для здійснення цих повноважень.

132. Постановою ОАСК від 16 березня 2016 року у справі № 826/1162/16 визнані незаконними та скасовані з моменту їх прийняття Постанова НБУ про неплатоспроможність банку та Рішення Фонду про тимчасову адміністрацію, суд зобов`язав НБУ надати 95 днів на відновлення платоспроможності цього банку. Це судове рішення оскаржене в апеляційній інстанції.

133. 22 березня 2016 року відповідно до пункту 2 частини першої статті 77 Закону про банки на підставі відповідного звернення Фонду Правлінням НБУ винесена Постанова НБУ про відкликання ліцензії та ліквідацію банку. Цього ж дня виконавчою дирекцією Фонду прийняте Рішення Фонду про ліквідацію банку, згідно з яким розпочата процедура ліквідації ПАТ «Український інноваційний банк», призначена Уповноважена особа Фонду та делеговані всі повноваження ліквідатора цього банку.

134. 14 квітня 2016 року ухвалою КААС у справі № 826/1162/16 відмовлено у задоволенні апеляційних скарг, постанова ОАСК від 16 березня 2016 року (незаконність та скасування Постанови НБУ про неплатоспроможність банку та Рішення Фонду про тимчасову адміністрацію) залишена без змін. Це судове рішення оскаржене в касаційній інстанції.

135. Ухвалою ВАСУ від 28 квітня 2016 року у справі № 826/1162/16 зупинене виконання постанови ОАСК від 16 березня 2016 року та ухвали КААС від 14 квітня 2016 року.

136. Постановою ОАСК від 29 квітня 2016 року у справі № 826/5325/16 визнані протиправними та скасовані з моменту їх прийняття Постанова НБУ про відкликання ліцензії та ліквідацію банку й Рішення Фонду про ліквідацію банку, суд зобов`язав НБУ вчинити всі необхідні дії щодо відновлення функціонування ПАТ «Український інноваційний банк» у якості банківської установи - в обсязі та стані, який існував на 22 березня 2016 року. Судове рішення, зокрема, ґрунтується на незаконності та скасуванні Постанови НБУ про неплатоспроможність банку та Рішення Фонду про тимчасову адміністрацію у справі № 826/1162/16. Це судове рішення оскаржене в апеляційному порядку.

137. Ухвалою від 13 липня 2016 року у справі № 826/5325/16 КААС відмовив у задоволенні апеляційних скарг, постанова ОАСК від 29 квітня 2016 року (незаконність та скасування Постанови НБУ про відкликання ліцензії та ліквідацію банку й Рішення Фонду про ліквідацію банку) залишена без змін. Це судове рішення оскаржене в касаційній інстанції.

138. 13 липня 2016 року наглядовою радою ПАТ «Український інноваційний банк» було ініційовано проведення позачергових загальних зборів акціонерів, на яких прийнято рішення про перейменування ПАТ «Український інноваційний банк»на ПАТ «УКРІНКОМ», змінене місцезнаходження акціонерного товариства, затверджено нову редакцію його статуту, змінені види діяльності товариства за Класифікацією видів економічної діяльності (виключено «діяльність комерційних банків», за КВЕД: 64.19) та призначені голова правління і члени правління (далі - організаційні зміни банку від 13 липня 2016 року). Державна реєстрація відповідних змін до установчих документів банку була проведена цього ж дня приватним нотаріусом (реєстраційна дія № 10741050132038947). Відповідно до пункту 1.1 статуту акціонерного товариства у редакції від 13 липня 2016 року ПАТ «УКРІНКОМ» продовжує свою діяльність на підставі цього статуту шляхом зміни найменування з ПАТ «Український інноваційний банк» на ПАТ «УКРІНКОМ», яке є правонаступником всіх прав та обов`язків ПАТ «Український інноваційний банк».

139. Ухвалою від 31 серпня 2016 року у справі № 826/1162/16 ВАСУ відмовив у задоволенні касаційних скарг та залишив без змін постанову ОАСК від 16 березня 2016 року та ухвалу КААС від 14 квітня 2016 року (незаконність та скасування Постанови НБУ про неплатоспроможність банку та Рішення Фонду про тимчасову адміністрацію). До ВСУ була подана заява про перегляд судового рішення касаційної інстанції з підстави неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах.

140. Ухвалою Господарського суду Черкаської області від 27 вересня 2016 року у цій справі (№ 925/698/16) замінена назва позивача з ПАТ «Український інноваційний банк» на ПАТ «УКРІНКОМ».

141. Ухвалою від 23 листопада 2016 року у справі № 826/5325/16 ВАСУ відмовив у задоволенні касаційних скарг та залишив без змін постанову ОАСК від 29 квітня 2016 року та ухвалу КААС від 13 липня 2016 року (незаконність та скасування Постанови НБУ про відкликання ліцензії та ліквідацію банку й Рішення Фонду про ліквідацію банку). До ВСУ було подано заяву про перегляд судового рішення касаційної інстанції з підстави неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах. Ухвалою ВСУ від 13 квітня 2017 року відкрите провадження у справі № 826/5325/16.

142. Відповідно до рішення позачергових загальних зборів акціонерів ПАТ «УКРІНКОМ» від 28 березня 2017 року знову змінена назва акціонерного товариства на ПАТ «Українська інноваційна компанія» (далі - організаційні зміни банку від 28 березня 2017 року), реєстрація здійснена 03 квітня 2017 року (реєстраційна дія № 10701200000007396). Відповідно до пункту 1.1 статуту акціонерного товариства у редакції від 18 березня 2017 року ПАТ «Українська інноваційна компанія» продовжує свою діяльність на підставі цього статуту шляхом зміни найменування з ПАТ «УКРІНКОМ» на ПАТ «Українська інноваційна компанія», яке є набувачем всіх прав та обов`язків ПАТ «УКРІНКОМ» та ПАТ «Український інноваційний банк».

143. Ухвалою Господарського суду Черкаської області від 30 травня 2017 року у цій справі (№ 925/698/16) замінено назву позивача з ПАТ «УКРІНКОМ» на ПАТ «Українська інноваційна компанія».

144. Рішенням Господарського суду Черкаської області від 06 жовтня 2017 року у цій справі (№ 925/698/16) частково задоволені позовні вимоги.

145. Постановою ВСУ від 24 жовтня 2017 року у справі № 826/1162/16 скасовані судові рішення судів попередньої інстанції відмовлено в задоволенні позовних вимог щодо визнання незаконним та скасування Постанови НБУ про неплатоспроможність банку та Рішення Фонду про тимчасову адміністрацію.

146. Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 04 грудня 2017 року у цій справі (№ 925/698/16) ПАТ «Українська інноваційна компанія» як позивач замінено на ТОВ «ФК «Інвест ресурс». Цього ж дня у цій справі прийняті зазначені Постанови апеляційної інстанції 1 та 2.

147. 14 грудня 2017 року ОАСК своєю постановою у справі № 826/14033/17 задовольнив позовні вимоги ПАТ «Українська інноваційна компанія», визнав незаконними та скасував Постанови НБУ про неплатоспроможність банку та Рішення Фонду про тимчасову адміністрацію. Фактично основним аргументом судового рішення, як і у справі № 826/1161/16, є недотримання НБУ строку очікування у 180 днів перед прийняттям відповідної постанови. Це судове рішення було оскаржене в апеляційній інстанції.

148. 14 лютого 2018 року КГС у своїй постанові у справі № 910/7828/17 (за позовом ПАТ «Українська інноваційна компанія» до Приватного акціонерного товариства «Оболонь» про стягнення кредитної заборгованості) дійшов висновку, що права та обов`язки ПАТ «Український інноваційний банк» як банку не можуть вважатися такими, що перейшли до ПАТ «Українська інноваційна компанія» в силу організаційних змін банку від 13 липня 2016 року та 28 березня 2017 року.

149. Постановою від 20 лютого 2018 року у справі № 826/14033/17 КААС залишив без змін постанову ОАСК від 14 грудня 2017 року (визнання незаконним та скасування Постанови НБУ про неплатоспроможність банку та Рішення Фонду про тимчасову адміністрацію). Це судове рішення було оскаржене у касаційній інстанції.

150. 21 березня 2018 року постановою КЦС у справі № 183/5433/13-ц задоволена касаційна скарга ПАТ «Український інноваційний банк» у спорі щодо кредитних зобов`язань перед банком фізичних осіб.

151. 20 червня 2018 року постановою КЦС у справі № 442/5241/12-ц задоволена касаційна скарга ПАТ «Українська інноваційна компанія» у спорі щодо кредитних зобов`язань перед банком юридичної особи та їх забезпечення фізичною особою.

152. 03 серпня 2018 року Постановою ОП КГС у справі № 910/8117/17, зокрема, закріплено правовий висновок, що права та обов`язки ПАТ «Український інноваційний банк» як банку не можуть вважатися такими, що перейшли до ПАТ «Українська інноваційна компанія» в силу організаційних змін банку від 13 липня 2016 року та 28 березня 2017 року.

153. 09 серпня 2019 року постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду (далі - КАС) у справі № 826/14033/17 відмовлено у задоволенні касаційних скарг, залишені без змін постанова ОАСК від 14 грудня 2017 року та постанова КААС від 20 лютого 2018 року щодо визнання незаконним та скасування Постанови НБУ про неплатоспроможність банку та Рішення Фонду про тимчасову адміністрацію. КАС не погодився з судами попередніх інстанцій щодо необхідності НБУ вичікувати 180 днів для прийняття відповідної постанови, але вказав на свою незгоду з цією постановою (та похідним рішенням Фонду), по суті рішення НБУ, у зв`язку з відсутністю обґрунтованих підстав для прийняття такого рішення регулятором.

154. Однак, відповідні висновки не можуть прийматись до уваги Великою Палатою Верховного Суду як встановлені обставини, оскільки є лише правовою оцінкою іншим судом встановлених обставин справи. З урахуванням правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у п. 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/17 (провадження № 12-144гс18), преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.

155. Отже, на момент звернення (22 червня 2016 року) з позовом Уповноваженої особи Фонду до Господарського суду Черкаської області у цій справі (№ 925/698/16) судові рішення у справі № 826/1162/16 (про незаконність та скасування Постанови НБУ про неплатоспроможність банку й Рішення Фонду про тимчасову адміністрацію) були зупинені ухвалою ВАСУ, а рішення ОАСК у справі № 826/5325/16 (про незаконність та скасування Постанови НБУ про відкликання ліцензії та ліквідацію банку й Рішення Фонду про ліквідацію банку) не набрало чинності через його оскарження в апеляційній інстанції.

156. На момент здійснення організаційних змін банку від 13 липня 2016 року та їх державної реєстрації судові рішення у справі № 826/1162/16 про незаконність та скасування Постанови НБУ про неплатоспроможність банку й Рішення Фонду про тимчасову адміністрацію були все ще зупинені ухвалою ВАСУ. Провадження у судовій справі № 826/14033/17 ще не було відкрите. Постанова НБУ № 659/БТ «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «УКРІНБАНК» до категорії проблемних» продовжувала діяти.

157. На момент розгляду Великою Палатою Верховного Суду цієї справи (№ 925/698/16) ще не ухвалене остаточне рішення у справі № 826/5325/16, у якій було подано до ВСУ заяву про перегляд судового рішення касаційної інстанції та відкрите провадження.

158. Той факт, що в окремих судових справах, на які посилаються сторони спору, ПАТ «Українська інноваційна компанія» визнає свої зобов`язання перед кредиторами ПАТ «Український інноваційний банк», а в окремих заперечує такі зобов`язання, не дає підстав для надання переваг правовій оцінці, здійсненій судами у таких справах, які підтверджують або спростовують наявність у ПАТ «Українська інноваційна компанія» прав та обов`язків ПАТ «Український інноваційний банк».

159. Київський апеляційний господарський суд приймав ухвалу від 04 грудня 2017 року про заміну позивача у цій справі (№ 925/698/16) на ТОВ «ФК «Інвест ресурс» та Постанову апеляційної інстанції 2 після прийняття ВСУ постанови від 24 жовтня 2017 року у справі № 826/1162/16 (незаконність та скасування Постанови НБУ про неплатоспроможність банку та Рішення Фонду про тимчасову адміністрацію), на обставини та правові висновки якої посилались сторони цієї справи (№ 925/698/16). Суд першої інстанції у цій справі (№ 925/698/16) приймав свої ухвали про зміну найменування позивача та рішення по суті позову до прийняття ВСУ зазначеної постанови від 24 жовтня 2017 року.

160. Разом з тим, в окремих судових рішеннях у судових справах, на які посилаються сторони спору (зокрема, судові рішення у справах №№ 913/51/17, 913/14/17, 913/56/17, 913/29/17, 913/28/17, 913/60/17), у мотивувальній частині судами встановлено, що ПАТ «Українська інноваційна компанія» (ПАТ «УКРІНКОМ») позиціонує себе як юридичну особу, яка розпочала свою діяльність лише з 13 липня 2016 року як ПАТ «УКРІНКОМ» та яка не займається банківською діяльністю, а тому не несе зобов`язань ПАТ «Український інноваційний банк» як банку. Це вказує на свідому вибірковість визнання самим ПАТ «Українська інноваційна компанія» (ПАТ «УКРІНКОМ») отримання прав та обов`язків ПАТ «Український інноваційний банк». Крім того, як встановлено судами у цих судових справах, ПАТ «Українська інноваційна компанія» щоб довести необхідність звернення кредиторів відповідного банку з їх вимогами не до нього, а до Фонду, посилається на Постанову НБУ про відкликання ліцензії та ліквідацію банку й Рішення Фонду про ліквідацію банку (за якими фактично розпочато процедуру ліквідації ПАТ «Український інноваційний банк»), попри їх оскарження ним же у справі № 826/5325/16 та судове рішення ВАСУ від 23 листопада 2016 року щодо скасування цієї постанови НБУ та рішення Фонду. Таким чином,ПАТ «Українська інноваційна компанія» саме визнає наявність процедури ліквідації зазначеного банку, враховуючи, що відповідно до банківського законодавства тільки це може бути підставою для задоволення вимог кредиторів цього банку Фондом.

161. Зазначене також вступає в протиріччя з правовими висновками, зробленими КАС у справі № 826/14033/17, щодо права ПАТ «Українська інноваційна компанія» позиватися у цьому судовому процесі як «інша особа, яка охоплюється наглядовою діяльністю НБУ». Це також не узгоджується з аргументами про те, що ПАТ «Українська інноваційна компанія» не мала узгоджувати з НБУ організаційні зміни банку від 13 липня 2016 року та 28 березня 2017 року, оскільки не є банком, а отже, не підпадає під нагляд НБУ.

162. Добровільне та чітко виявлене бажання ПАТ «УКРІНКОМ» (ПАТ «Українська інноваційна компанія»), яких ТОВ «ФК «Інвест ресурс» заявляє як правонаступників або правонаслідувачів відповідного банку, відмовитись від банківської діяльності шляхом реєстрації зазначених змін у своєму статуті ще до винесення остаточних рішень касаційною інстанцією у судових спорах щодо запровадження у цьому банку тимчасової адміністрації, відкликання ліцензії та початку процедури ліквідації банку (зокрема, у справах №№ 826/1162/16, 826/5325/16, 826/14033/17) ставить під сумнів можливість порушення НБУ або Фондом прав саме такого утворення як ПАТ «УКРІНКОМ» (ПАТ «Українська інноваційна компанія»)з урахуванням відкликання банківської ліцензії та неможливості здійснювати банківську діяльність ПАТ «Український інноваційний банк».

163. Згідно з резолютивною частиною постанови КЦС від 21 березня 2018 року у справі № 183/5433/13-ц задоволена касаційна скарга саме ПАТ «Український інноваційний банк». Питання правонаступництва або переходу прав та обов`язків від ПАТ «Український інноваційний банк» як банку до ПАТ «УКРІНКОМ» (ПАТ «Українська інноваційна компанія») по суті не вивчалось. У справі № 442/5241/12-ц резолютивна частина судового рішення апеляційної інстанції від 04 травня 2017 року (хронологічно після здійснення організаційних змін банку від 13 липня 2016 року та 28 березня 2017 року) містить відмову в задоволенні позову саме ПАТ «Український інноваційний банк», а мотивувальна частина цього судового рішення не містить жодної інформації про звернення ПАТ «УКРІНКОМ» (ПАТ «Українська інноваційна компанія») з вимогою замінити позивача. Постановою КЦС від 20 червня 2018 року у справі № 442/5241/12-ц задоволена касаційна скарга, подана вже ПАТ «Українська інноваційна компанія». При цьому суд також не вивчав питання правонаступництва або переходу прав та обов`язків від ПАТ «Український інноваційний банк» як банку до ПАТ «УКРІНКОМ» (ПАТ «Українська інноваційна компанія») по суті. Отже, обставини, встановлені КЦС у зазначених двох справах, не можуть розглядатись з урахуванням всього вищезазначеного як такі, що є преюдиційними та доводять наявність прав та обов`язків ПАТ «Український інноваційний банк» у ПАТ «УКРІНКОМ» (ПАТ «Українська інноваційна компанія»).

164. Аналогічно зазначеному, враховуючи зміст правових висновків у Постанові КГС у справі № 910/7828/17 та Постанові ОП КГС у справі № 910/8117/17, інші судові рішення у інших справах, на які посилаються сторони, в тексті яких вказано про правонаступництво між відповідним банком та ПАТ «Українська інноваційна компанія»або констатований факт здійснення організаційних змін банку від 13 липня 2016 року та 28 березня 2017 року, як підтвердження переходу прав та обов`язків цього банку до ПАТ «Українська інноваційна компанія», не мають беззаперечного значення для визначення відповіді на питання, з приводу якого справу було передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

165. У межах розгляду справи № 905/1328/17, учасниками якої не є сторони цього судового спору, КГС не робив правових висновків, про які вказує ТОВ «ФК «Інвест ресурс», зокрема щодо можливості виведення банку з ринку поза межами вимог банківського законодавства. У цьому випадку це є власні інтерпретація та тлумачення стороною спору висновків Верховного Суду.

166. У справі № 910/19381/16 ПАТ «УКРІНКОМ» звернулось до господарського суду з позовом до Фонду, Уповноваженої особи Фонду (третя особа - НБУ) з вимогою про зобов`язання вчинити дії, в тому числі, крім іншого, зобов`язати Фонд та Уповноважену особу Фонду провести спільно з ПАТ «УКРІНКОМ» інвентаризацію всього майна та документації ПАТ «Український інноваційний банк», переданих Уповноваженій особі Фонду під час запровадження тимчасової адміністрації в цьому банку, за результатами якої скласти акт і передати все майно та документацію цього банку ПАТ «УКРІНКОМ». Господарський суд міста Києва своїм рішенням від 09 лютого 2017 року відмовив у задоволенні позову. Постановою від 06 липня 2017 року Київський апеляційний господарський суд частково скасував рішення суду першої інстанції та задовольнив вимоги ПАТ «Українська інноваційна компанія» в зазначеній частині вимог ПАТ «УКРІНКОМ». КГС своєю постановою від 15 січня 2019 року скасував судове рішення апеляційної інстанції в зазначеній частині вимог ПАТ «УКРІНКОМ», вважаючи, що ПАТ «УКРІНКОМ» не доведене заявлене порушення його прав, у тому числі у зв`язку з тим, що Фонд здійснював повернення майна та документів ПАТ «Український інноваційний банк». Тому доводи ТОВ «ФК «Інвест ресурс», які ґрунтуються на задоволенні вимог ПАТ «УКРІНКОМ» у справі № 910/19381/16, не заслуговують на увагу.

167. У справі № 826/11199/16 Фонд звернувся до ОАСК з позовом до приватних нотаріусів, які здійснювали реєстрацію організаційних змін банку від 13 липня 2017 року та 28 березня 2017 року, вимагаючи їх скасувати як незаконні. ОАСК постановою від 14 квітня 2017 року відмовив у задоволенні позову, оскільки встановив, що станом на 13 липня 2016 року Постанова НБУ про неплатоспроможність банку та Рішення Фонду про тимчасову адміністрацію були скасовані судовими рішеннями у справі № 826/1162/16, а Постанова НБУ про відкликання ліцензії та ліквідацію банку й Рішення Фонду про ліквідацію банку були скасовані судовими рішеннями у справі № 826/5325/16, що відновило повноваження органів управління банку. Також ОАСК вказав, що не знайшов підстав вважати порушеними безпосередньо права Фонду в результаті зазначених дій нотаріусів. КААС погодився з висновками суду першої інстанції та ухвалою від 08 червня 2017 року залишив відповідну постанову ОАСК без змін. Зокрема КААС уточнив, що заявлене Фондом порушення могло стосуватись прав та обов`язків НБУ, але НБУ до суду з відповідними позовними вимогами не звертався. Ці судові рішення залишив без змін КАС постановою від 19 квітня 2019 року, погодившись із відповідними висновками судів попередніх інстанцій.

168. Обставини справи № 826/11199/16 не є визначальними для Великої Палати Верховного Суду з точки зору вирішення питання переходу прав ПАТ «Український інноваційний банк» як банку до ПАТ «Українська інноваційна компанія», яке не є банком, поза процедурами регулювання банківської діяльності спеціальним законодавством, в зв`язку з таким. В межах цієї справи (№ 925/698/16) не оскаржуються реєстраційні дії нотаріусів. У рамках справи № 826/11199/16 перед судами стояло завдання визначитись з наявністю або відсутністю у діях нотаріусів протиріччя з вимогами законодавства, яке регулює їх діяльність та державну реєстрацію юридичних осіб. Відповідне питання щодо прав та обов`язків ПАТ «Український інноваційний банк» не розглядалось. Суд у справі № 826/11199/16 не вивчав питання виведення банку з ринку шляхом зміни його назви та виключення банківської діяльності з переліку видів діяльності акціонерного товариства, не встановлював такого права за органами управління відповідного банку. Крім того, суди не звернули увагу на те, що станом на 13 липня 2017 року виконання судових рішень щодо скасування Постанови НБУ про неплатоспроможність банку та Рішення Фонду про тимчасову адміністрацію у справі № 826/1162/16 були зупинені ухвалою ВАСУ від 28 квітня 2016 року. КАС, приймаючи свою відповідну постанову, не звернув увагу на постанову ВСУ від 24 жовтня 2017 року у справі № 826/1162/16, якою були скасовані всі попередні судові рішення у справі № 826/1162/16, а Постанова НБУ про неплатоспроможність банку та Рішення Фонду про тимчасову адміністрацію залишені в силі. Факт усунення відповідним банком підстав для дії в цьому банку тимчасової адміністрації або запровадження щодо нього ліквідаційної процедури відповідно до вимог банківського законодавства, яке регулює банківську діяльність, (приведення своєї діяльності у відповідність до таких вимог), судами у цій справі не встановлювався.

169. Ураховуючи зазначене, Велика Палата Верховного Суду не знаходить преюдиційних обставин, встановлених у справі № 826/11199/16, які б підтверджували безспірність переходу прав ПАТ «Український інноваційний банк» як банку до ПАТ «Українська інноваційна компанія», яке не є банком, поза процедурами регулювання банківської діяльності спеціальним законодавством.

170. Відповідно до матеріалів справи ПАТ «Український інноваційний банк» та ПАТ «УКРІНКОМ» (ПАТ «Українська інноваційна компанія») мають один й той самий ідентифікаційний код юридичної особи № 0583988. Дата реєстрації цих юридичних осіб, зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань(далі також - Єдиний реєстр), також збігається. Однак в Єдиному реєстрі відсутній запис про те, що ПАТ «Українська інноваційна компанія» є правонаступником ПАТ «Український інноваційний банк» (пункт 29 частини першої статті 9 Закону про держреєстрацію), такий запис міститься лише в статуті цієї юридичної особи.

171. Загальна послідовність дій НБУ та Фонду щодо проблемного банку ПАТ «Український інноваційний банк» відповідає загальній послідовності дій, передбачених банківським законодавством щодо проблемного банку. НБУ та Фонд реалізовували повноваження, якими наділені відповідно до банківського законодавства. У межах судових справ №№ 826/1162/16, 826/5325/16 та 826/14033/17 ставились під сумнів обґрунтованість підстав реалізації зазначених дій НБУ та Фонду.

172. Суди попередніх інстанцій не встановили, а сторони не довели, що реалізація повного комплексу організаційних змін банку від 13 липня 2016 року та від 28 березня 2017 року була узгоджена з НБУ та останній погодив усі відповідні зміни в діяльності ПАТ «Український інноваційний банк», про що був внесений запис щодо реєстрації статуту цього банку в новій редакції до Державного реєстру банків. Те ж стосується виключення ПАТ «Український інноваційний банк» з Державного реєстру банків та факту закінчення ліквідації цього банку відповідно до частини п`ятої статті 91 ГК України, статті 77 Закону про банки, статті 53 Закону про гарантування вкладів, відміни/дострокової відміни за ініціативою НБУ застосованих ним до цього банку заходів впливу. У судових справах, на які посилаються сторони спору, також не встановлено преюдиційних обставин, які б це підтверджували.

173. Судами попередніх інстанцій у цій справі (№ 925/698/16) встановлено, що Уповноважена особа Фонду на момент звернення до суду (22 червня 2016 року) мала відповідні повноваження діяти від імені ПАТ «Український інноваційний банк». Суди попередніх інстанцій в межах цієї судової справи не приймали судових рішень на користь Уповноваженої особи Фонду. Заявлена у суді вимога не є вимогою Уповноваженої особи Фонду, а є вимогою відповідного банку. Факту того, що ПАТ «Український інноваційний банк» відмовився від вимог, заявлених від його імені Уповноваженою особою Фонду в межах цієї судової справи, не встановлено. Також не встановлено, що ПАТ «Український інноваційний банк» заперечує проти захисту відповідних своїх прав щодо вимог по кредитному договору від 05 лютого 2007 року та договору поруки № 2. Враховуючи це, рішення суду по суті відповідної вимоги банку до свого боржника не залежить від подальшого встановлення або скасування повноважень Уповноваженої особи Фонду.

174. В українському законодавстві існує прогалина щодо правового регулювання відновлення банківської діяльності після відкликання НБУ банківської ліцензії, на підставі скасування відповідного рішення НБУ судом через юридично-організаційні порушення його прийняття НБУ, в тому числі за умов подальшої фактичної невідповідності проблемного банку вимогам банківського законодавства, та виконання яких є передумовою наявності у банку зазначеної ліцензії. Разом з тим законодавством також не встановлено, що скасування рішення уповноваженого державного органу про введення тимчасової адміністрації у проблемному банку або закінчення строку дії цієї адміністрації без подальших дій НБУ та Фонду щодо цього банку, передбачених банківським законодавством, означає припинення тимчасової адміністрації в такому проблемному банку, скасування реалізації НБУ та Фондом подальших обов`язкових процедур, передбачених банківським законодавством, зокрема статтями 63, 67, 73, 74, 77 Закону про банки та статтями 1, 3, 4, 34, 36, 44, 46, 48, 53 Закону про гарантування вкладів.

(1.3) Щодо переходу прав та обов`язків ПАТ «Український інноваційний банк» до ПАТ «Українська інноваційна компанія»

175. У разі припинення діяльності суб`єкта господарювання шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення), заміни кредитора чи боржника в зобов`язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, господарський суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії судового процесу. Про заміну або про відмову заміни сторони чи третьої особи її правонаступником господарський суд виносить ухвалу (частини перша та третя статті 25 ГПК України 1991).

176. Цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки (частина перша статті 11 ЦК України). Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини, інші юридичні факти (пункти 1 та 4 частини другої статті 11 ЦК України). Цивільні обов`язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства (частини перша статті 14 ЦК України). У випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов`язків може бути настання або ненастання певної події (частина шоста статті 11 ЦК України).

177. Суб`єкти господарювання та інші учасники відносин у сфері господарювання здійснюють свою діяльність у межах встановленого правового господарського порядку, додержуючись вимог законодавства (частина п`ята статті 5 ГК України).

178. Відповідно до частин другої та третьої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватись від дій, які б могли б порушити права інших осіб, не допускається зловживання правом в інших формах.

179. Зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (частина перша статті 203 ЦК України).

180. До відносин щодо припинення господарських зобов`язань застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України (частина третя статті 202 ГК України). Припинення зобов`язання регулюється главою 50 ЦК України.

181. Юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов`язки переходять до правонаступників. Особливості припинення банку як юридичної особи встановлюються законом (частини перша та четверта статті 104 ЦК України). Частинам першій та четвертій статті 104 ЦК України кореспондує частина перша статті 59 та частина перша статті 91 ГК України. Частині першій статті 104 ЦК України також кореспондує частина перша статті 79 Закону про акціонерні товариства.

182. Особливості ліквідації банків встановлюються Законом про банки (згідно із частиною четвертою статті 110 ЦК України).

183. Реорганізація банку - злиття, приєднання, виділення, поділ банку, перетворення його організаційно-правової форми, наслідком яких є передача, прийняття його майна, коштів, прав та обов`язків правонаступникам (абзац сороковий частини першої статті 2 Закону про банки).

184. У разі реорганізації банку шляхом перетворення до таких правовідносин не застосовуються норми законодавства щодо припинення юридичної особи. Під час проведення реорганізації банку шляхом перетворення кредитори не мають права вимагати від банку припинення чи дострокового виконання зобов`язання (частина третя статті 26 Закону про банки).

185. Власники банку мають право розпочати процедуру ліквідації банку за рішенням загальних зборів лише після надання на це згоди НБУ та за умови відкликання банківської ліцензії. Ліквідація банку з ініціативи власників здійснюється в порядку, передбаченому законодавством про ліквідацію юридичних осіб, у разі якщо НБУ після отримання рішення власників про ліквідацію банку не виявив ознак, за якими цей банк може бути віднесено до категорії проблемного або неплатоспроможного. В іншому випадку НБУ відмовляє в погодженні згідно з пунктом 2.4. глави 2 розділу ІІІ Положення про заходи впливу. Якщо банк, який ліквідується за ініціативою власників, віднесено НБУ до категорії проблемних або неплатоспроможних, НБУ та Фонд вживають щодо нього заходи, передбачені Законом про банки та Законом про гарантування вкладів (згідно із статтею 78 Закону про банки).

186. Правління банку зобов`язане протягом трьох робочих днів інформувати НБУ, зокрема про: про кандидатуру на призначення на посаду керівника банку, зміну юридичної адреси і місцезнаходження банку, наявність хоча б однієї з підстав для віднесення банку до категорії проблемних або неплатоспроможних або для відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку, припинення банківської діяльності (згідно із пунктами 1, 2, 5 та 6 частини першої статті 46 Закону про банки).

187. Банк подає документи для проведення державної реєстрації змін до статуту банку після їх погодження НБУ. Перелік документів та порядок погодження змін до статуту банку встановлюються НБУ. НБУ приймає рішення про погодження змін до статуту банку або про відмову в їх погодженні не пізніше місячного строку з дня подання повного пакета документів. НБУ в установленому ним порядку вносить відповідний запис до Державного реєстру банків після проведення державної реєстрації змін до установчих документів (частини четверта та шоста-восьма статті 16 Закону про банки).

188. Погодження змін, що вносяться до статутів банків, регулюються, зокрема главою 1 розділу VII Положення про порядок реєстрації та ліцензування банків, відкриття відокремлених підрозділів, затвердженого постановою Правління НБУ від 08 вересня 2011 року № 306, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 18 жовтня 2011 року за № 1203/19941 (далі - Положення про ліцензування банків). Погодження призначення та визначення відповідності професійної придатності та ділової репутації керівників банку, керівника підрозділу внутрішнього аудиту (у разі їх зміни) регулюється главою 3 розділу VII Положення про ліцензування банків. Зокрема, відповідно до пункту 1.8 глави 1 розділу VII Положення про ліцензування банків банк у разі зміни свого найменування зобов`язаний у новій редакції статуту зробити запис про правонаступництво банку з новим найменуванням щодо передачі йому всього майна, прав і зобов`язань банку з попереднім найменуванням.

189. Документи, що подаються для державної реєстрації, повинні відповідати переліку вимог, передбаченому частиною першою статті 15 Закону про держреєстрацію, зокрема установчі документи банків, інших юридичних осіб, які згідно із законом підлягають погодженню (реєстрації) відповідно Національним банком України, іншими державними органами, подаються з відміткою про їх погодження відповідним органом (пункт 10).

190. Правочини, вчинені органами управління та керівниками банку після початку процедури виведення Фондом банку з ринку, є нікчемними (частина третя статті 36 Закону про гарантування вкладів).

191. Банківська система України складається з Національного банку України та інших банків, а також філій іноземних банків, що створені і діють на території України відповідно до положень цього Закону та інших законів України (частина перша статті 4 Закону про банки). Цьому кореспондує частина перша статті 334 ГК України.

192. Відповідно до частини другої статті 1 Закону про банки метою цього Закону є правове забезпечення стабільного розвитку і діяльності банків в Україні і створення належного конкурентного середовища на фінансовому ринку, забезпечення захисту законних інтересів вкладників і клієнтів банків, створення сприятливих умов для розвитку економіки України та підтримки вітчизняного товаровиробника. Цим завданням кореспондує мета банківського нагляду, визначена у частині першій статті 67 Закону про банки, а також мета банківського регулювання, визначена у частині першій статті 55 Закону про НБУ.

193. Банківський нагляд - система контролю та активних впорядкованих дій НБУ, спрямованих на забезпечення дотримання банками та іншими особами, стосовно яких НБУ здійснює наглядову діяльність законодавства України і встановлених нормативів, з метою забезпечення стабільності банківської системи та захисту інтересів вкладників та кредиторів банку (абзац четвертий статті 1 Закону про НБУ).

194. Метою Закону про гарантування вкладів є захист прав і законних інтересів вкладників банків, зміцнення довіри до банківської системи України, стимулювання залучення коштів у банківську систему України, забезпечення ефективної процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків. Відносини, що виникають у зв`язку із створенням і функціонуванням системи гарантування вкладів фізичних осіб, виведенням неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків, регулюються цим Законом, іншими законами України, нормативно-правовими актами Фонду та Національного банку України (стаття 1 Закону про гарантування вкладів).

195. Фонд та НБУ співпрацюють з метою забезпечення стабільності банківської системи України і захисту інтересів вкладників та інших кредиторів банків. З цією метою Фонд і НБУ укладають договір про співпрацю, який передбачає засади співробітництва цих установ у процесі регулювання і нагляду за діяльністю банків, застосування до них заходів впливу, інспекційних перевірок банків, здійснення заходів з виведення неплатоспроможних банків з ринку (частина перша статті 55 Закону про гарантування вкладів).

196. Тимчасовим адміністратором неплатоспроможного банку та ліквідатором банку (крім ліквідації банку за рішенням власників) є Фонд. Фонд може делегувати рішенням виконавчої дирекції Фонду частину або всі свої повноваження як тимчасового адміністратора або ліквідатора уповноваженій особі (уповноваженим особам) Фонду (частина перша статті 35 Закону про гарантування вкладів). Особливості передачі активів і зобов`язань неплатоспроможного банку визначені статтею 40 Закону про гарантування вкладів.

197. У разі відповідності банку, який віднесений до категорії неплатоспроможних, критеріям, встановленим нормативно-правовими актами Фонду, виконавча дирекція Фонду затверджує план врегулювання, в якому зазначено, що найменш витратним способом виведення банку з ринку є ліквідація банку з відшкодуванням з боку Фонду коштів за вкладами фізичних осіб у порядку, встановленому Законом про гарантування вкладів, та подає НБУ пропозицію щодо відкликання банківської ліцензії та ліквідації такого банку. У такому разі тимчасова адміністрація припиняється у день отримання рішення НБУ про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку (згідно із частиною другою статті 39 Закону про гарантування вкладів).

198. Відшкодування вкладникам коштів за їх вкладами після прийняття рішення НБУ про відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку з підстав, передбачених частиною другою статті 77 (відкликання банківської ліцензії) Закону про банки закріплене статтею 26 Закону про гарантування вкладів, яка також передбачає відповідне набуття Фондом статусу кредитора відповідного банку. Завершує Фонд відповідні виплати у день подання документів для внесення до Єдиного реєстру запису про ліквідацію банку як юридичної особи.

199. Не допускається втручання органів державної влади та інших державних органів чи їх посадових та службових осіб, будь-яких юридичних чи фізичних осіб у виконання функцій і повноважень Національного банку, Ради Національного банку, Правління Національного банку чи службовців Національного банку інакше, як в межах, визначених Конституцією України та Законом про НБУ (частина перша статті 53 Закону про НБУ). Цьому положенню кореспондує частина сьома статті 3 Закону про гарантування вкладів стосовно гарантій незалежності Фонду.

200. Органам державної влади і органам місцевого самоврядування забороняється будь-яким чином впливати на керівництво чи працівників банків у ході виконання ними службових обов`язків або втручатись у діяльність банку, за винятком випадків, передбачених законом. Шкода, заподіяна банку внаслідок такого втручання, підлягає відшкодуванню у порядку, визначеному законом (частини четверта та п`ята статті 5 Закону про банки).

201. Законодавче регулювання питань, пов`язаних з виконанням НБУ своїх функцій, установлюється або змінюється виключно Законом про НБУ. Зміна положень Закону про НБУ може здійснюватися виключно шляхом внесення змін до Закону про НБУ (частина третя статті 53 Закону про НБУ).

202. Відповідно до змісту положень банківського законодавства лише реорганізація банку передбачає правонаступництво. Способи реорганізації банку передбачені статтею 26 Закон про банки. До реорганізації не застосовуються норми законодавства щодо припинення юридичної особи.

203. Зміна назви акціонерного товариства (банку) без зміни його організаційно-правової форми, виключення з його назви слова «банк», виключення з видів його діяльності «діяльності комерційних банків» (КВЕД: 64.19) не є ані перетворенням цієї юридичної особи в розумінні статті 108 ЦК України (статті 87 Закону про акціонерні товариства), ані виділом в розумінні статті 109 ЦК України (статті 86 Закону про акціонерні товариства), ані припиненням шляхом злиття, приєднання або поділу в розумінні статті 106 ЦК України (статей 83-85 Закону про акціонерні товариства). Попри те, що правовий висновок щодо застосування норм права у справі № 914/3587/14 (постанова від 24 квітня 2019 року) Велика Палата Верховного Суду зробила стосовно зміни найменування (типу) акціонерних товариств з відкритого або закритого на публічне або приватне, Велика Палата Верховного Суду не бачить підстав відходити від правового висновку, зробленого у мотивувальній частині зазначеного судового рішення (пункт 50), відповідно до якого сама лише зміна найменування (типу) юридичної особи не означає її реорганізації, зокрема, перетворення, якщо при цьому не змінюється організаційно-правова форма такої особи.

204. Отже, в результаті організаційних змін банку від 13 липня 2016 року та від 28 березня 2017 року нова банківська установа відповідно до вимог статті 17 Закону про банки не утворилась.

205. Власники ПАТ «Український інноваційний банк», приймаючи рішення про відмову від «банківської діяльності», висловили своє бажання припинити таку діяльність, яка є складовою спеціальної правосуб`єктності банку як юридичної особи, але вони не звернулись до існуючої процедури ліквідації банку за їх рішенням, передбаченої статтею 78 Закону про банки, погодження якої з боку НБУ неможливе в силу чинності у відповідного банку статусу проблемного, що відповідає як статті 78 Закону про банки так і пункту 2.4 глави 2 розділу ІІІ Положення про заходи впливу.

206. Також відповідно до банківського законодавства реорганізація банку або його ліквідація за рішенням власників має відбуватись за погодження з НБУ. Відповідного погодження не встановлено. Разом з тим банківським законодавством, зокрема статтями 16 та 46 Закону про банки, також передбачено інформування та погодження з НБУ змін до статуту банку, а також їх реєстрацію тільки після погодження таких змін НБУ. Однак весь обсяг організаційних змін банку від 13 липня 2016 року та від 28 березня 2017 року не погоджувався НБУ, попри те, що таке погодження є обов`язковим.

207. Банківське законодавство не передбачає правонаступництво у разі ліквідації банку. Крім того, з урахуванням частини шостої статті 77 Закону про банки, частини третьої статті 53 Закону про гарантування вкладів, пункту 3.1 глави 3 розділу ІІІ Положення про заходи впливу ліквідація банку ані за ініціативою НБУ, ані за ініціативою власників банку не може вважатись завершеною, оскільки не відповідає вимогам цих нормативних положень, що визначають момент закінчення ліквідації банку.

208. Отже, не залежно від того чи проведена ліквідація банку чи ні, банк зобов`язаний узгоджувати внесення змін до свого статуту з НБУ відповідно до вимог банківського законодавства. Ця вимога чинна незалежно від чинності Постанови НБУ про неплатоспроможність банку, Рішення Фонду про тимчасову адміністрацію, Постанови НБУ про відкликання ліцензії та ліквідацію банку, Рішення Фонду про ліквідацію банку.

209. Правочину між ПАТ «Український інноваційний банк» та ПАТ «УКРІНКОМ» щодо передачі прав та обов`язків банку не відбулось, правонаступництва в розумінні процедури реорганізації також. Іншої передбаченої статтею 512 ЦК України зміни кредитора в особі ПАТ «Український інноваційний банк» на ПАТ «УКРІНКОМ» (ПАТ «Українська інноваційна компанія») не доведено.

210. Враховуючи зазначене та встановлені обставини щодо учасників цієї справи (№ 925/698/16), відсутні підстави стверджувати про зміну кредитора у зобов`язанні по кредитному договору від 05 лютого 2007 року та договору поруки № 2 або припинення цього зобов`язання відповідно до умов глави 50 ЦК України.

211. Стаття 15 Закону про банки дійсно передбачає, що слово «банк» може бути тільки в назві юридичної особи, яка зареєстрована НБУ як банк та має банківську ліцензію. З тієї точки зору, що ПАТ «Український інноваційний банк» є зареєстрованим НБУ як банк, але втратив банківську ліцензію та не відновив її, може видатися, що у цьому є певна невідповідність статті 15 Закону про банки. Однак розуміння статті 15 Закону про банки має не виходити за межі інших положень банківського законодавства. Дослівне тлумачення статті 15 Закону про банки в тому контексті, що відкликання банківської ліцензії призводить до необхідності виключення з назви банку слова «банк», не відповідає суті подальших процедур щодо банку, у якого відкликана банківська ліцензія, передбачених цим законодавством. Законом не передбачено виключення з назви банку слова «банк» після відкликання ліцензії банку. Банківським законодавством передбачена послідовність процедур для випадку відкликання банківської ліцензії. Перебування банку у цих процедурах з наявним у його назві словом «банк» не порушує мети спеціальних вимог до назви банку та слова «банк» у його назві, оскільки відсутність банківської ліцензії припиняє банківську діяльність банку але не припиняє сам банк з його існуючими правами та обов`язками, які виникли в результаті банківської діяльності до відкликання банківської ліцензії.

212. За змістом положень банківського законодавства (зокрема, статей 5, 74, 79 Закону про банки) недоліки в процедурах, зокрема виведення банку з ринку, можуть усуватись як незаконні та такі, що можуть порушувати права банку. Але самі по собі такі недоліки не можуть бути підставою для скасування загальної процедури виведення банку з ринку, поновлення його банківської ліцензії за наявності статусу проблемного (напр. частина десята статті 40, частина шоста статті 41, частина дванадцята статті 42 Закону про гарантування вкладів). Відповідне не спростовується зазначеною прогалиною в правовому регулюванні питання відкликання банківської ліцензії.

213. Скасування судом процедури виведення банку з ринку лише на підставі порушень порядку реалізації цієї процедури без спростування підстав, передбачених банківським законодавством для її ініціювання та реалізації, призводить до перебирання на себе судом функцій НБУ та Фонду як спеціальних органів, наділених банківським законодавством відповідними притаманними лише їм повноваженнями. Реалізація судом своїх повноважень у зазначений спосіб не відповідає вимогам статті 6, частини другої статті 19 Конституції України, статті 53 Закону про НБУ, статті 3 Закону про гарантування вкладів.

214. Суд має лише усувати порушення в зазначеній процедурі, забезпечуючи законний захист прав зацікавлених сторін цієї процедури.

215. Велика Палата Верховного Суду має розглянути питання того, чи перейшло від ПАТ «Український інноваційний банк» до ПАТ «УКРІНКОМ» (ПАТ «Українська інноваційна компанія») право вимоги за кредитним договором від 05 лютого 2007 року та договором поруки № 2, яке виникло як результат здійснення ліцензованої банківської діяльності, з метою з`ясування на користь якої юридичної особи має бути здійснене стягнення за відповідною вимогою, визначене судом першої інстанції, та вирішення правової проблематики, яка склалась щодо визначення переходу прав та обов`язків від банківської установи до юридичної особи, яка не має статусу банку, фактично шляхом виключення з назви цієї банківської установи слова «банк» та виключення цією банківською установою з видів своєї діяльності «діяльності комерційних банків» (КВЕД: 64.19).

216. Дії керівництва банку, пов`язані з самостійним відновленням власних повноважень та внесенням відповідних змін до статуту ПАТ «Український інноваційний банк», не можуть виправдовуватись невиконанням НБУ перед банком своїх зобов`язань щодо повернення банківської ліцензії на підставі судових рішень у справах №№ 826/5325/16 та 826/14033/17, оскільки виконання цим банком вимог законодавства до його діяльності, як підстава отримання цієї ліцензії, є першочерговим.

217. Якщо банк вважає, що діями НБУ здійснене незаконне втручання у діяльність банку, то він має захищати свої права відповідно до частин четвертої та п`ятої статті 5 Закону про банки, вимагаючи відшкодування заподіяної шкоди у порядку, визначеному законом.

218. Виконання судових рішень у справах №№ 826/5325/16 та 826/14033/17 має відбуватись відповідно до статті 115 ГПК України 1991 (статей 326 та 327 ГПК України), а не шляхом створення керівництвом банку власних процедур виведення банку з ринку, оскільки фактично суть організаційних змін банку від 13 липня 2016 року зводиться до створення власної процедури виведення проблемного банку з ринку без врахування спеціальної процедури, повноважень НБУ та Фонду, механізмів захисту кредиторів банку, передбаченої банківським законодавством.

219. ТОВ «ФК «Інвест ресурс» у своїх поясненнях також вказує на те, що «законодавство чітко передбачає як спосіб виведення банку з ринку введення ліквідаційної процедури банку, відкликання банківської ліцензії та реалізації майна банку» (т. 7, а. с. 73), аргументуючи існування прав, які виникли із здійснення особою банківської діяльності, після відкликання у такої особи банківської ліцензії та припинення нею здійснення банківської діяльності. Отже, воно визнає існування єдиної зазначеної спеціальної процедури виведення відповідного банку з ринку як передумови існування та гарантування прав за його кредитними договорами.

220. Права банка щодо його боржників комплексно пов`язані з його зобов`язаннями перед кредиторами. У зв`язку з цим не може процес виконання зобов`язань проблемним банком здійснюватися в порядку ліквідації цього банку, а реалізація його прав бути відділеною від цього процесу. Зокрема, відповідно до банківського законодавства (частини 6 статті 38, частини першої та п`ятої статті 52 Закону про гарантування вкладів) Фонд забезпечує вимоги кредиторів банку за рахунок реалізації вимог банку до боржників.

221. Реорганізація банку в іншу особу, або передача прав та обов`язків банку іншій особі за іншими правочинами, навіть зміна назви, якщо це тягне трансформацію носія таких прав та обов`язків, має проводитись у спосіб, який відповідає закону, а за наявності прогалин в законодавчому регулюванні загальним принципам законодавства, в першу чергу спеціального, яке регулює банківську діяльність як специфічний вид діяльності. Не можуть ставитись діями однієї особи під загрозу система банківського нагляду, встановлена банківським законодавством, та реалізація мети цього законодавства.

222. Виведення банку з ринку шляхом виключення слова «банк» з його назви та «банківської діяльності» з видів його діяльності законом не передбачено. Попри те, що закон не містить прямої заборони вказаних рішень керівників банку як таких, здійснення цього без узгодження з НБУ не відповідає загальним принципам банківського законодавства.

223. Якщо юридична особа бажає припинити банківську діяльність, то вона має як банк вийти з ринку за процедурами, які передбачені законодавством, що регулює здійснення банківської діяльності в Україні, для виведення банку з ринку під наглядом НБУ та за участю Фонду.

224. Рішення про здійснення змін у статуті відповідного банку є підставою для державної реєстрації цих змін лише за умови дотримання встановленої законом процедури погодження таких змін. Дії щодо реєстрації змін до статуту банку мають здійснюватися відповідно до частини першої статті 68 Конституції України та частин другої, третьої статті 13 ЦК України, не руйнуючи систему координації та організації банківського ринку, передбачену банківським законодавством, зокрема Законом про банки та Законом про гарантування вкладів. Порушення такого порядку не відповідає публічному порядку, а також ставить під загрозу гарантовані права інших осіб, передбачені законодавством.

225. Враховуючи зазначене, відповідна прогалина в правовому регулюванні повернення банківської ліцензії не дає підстав вважати, що на банк не розповсюджуються вимоги банківського законодавства, в тому числі і ті, що передбачають обов`язок конкретної послідовності дій Фонду щодо банку, якого визнано проблемним та який цього статусу не змінив.

226. Отже, перехід прав та обов`язків від ПАТ «Український інноваційний банк» до ПАТ «УКРІНКОМ» та наступних осіб, які заявляли про своє отримання прав та обов`язків цього банку, не міг відбуватись лише на підставі виключення кредитною установою із своєї назви слова «банк» та виключення з видів своє діяльності «банківської діяльності» без дотримання вимог банківського законодавства. Організаційні зміни банку від 13 липня 2016 року та від 28 березня 2017 року не відповідають вимогам банківського законодавства.

227. НБУ може поновити банківську ліцензію ПАТ «Український інноваційний банк» у разі приведення своєї діяльності у відповідність до вимог законодавства, яке регулює банківську діяльність в Україні.

228. Однак ПАТ «Український інноваційний банк» не доведено, що його стан як банку та діяльність відповідають або приведені у відповідність до вимог спеціального законодавства, яке регулює банківську діяльність. Протилежне також не спростовано доказами у справі. Судами не встановлено, а учасниками спору не доведено, що план заходів та план фінансового оздоровлення по відповідному банку було виконано в повному обсязі. Постанова Правління НБУ від 01 жовтня 2015 року № 659/БТ «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «УКРІНБАНК» до категорії проблемних» не оскаржена та не скасована.

229. Враховуючи те, що ПАТ «Український інноваційний банк» не було припинено чи змінено у встановленому законом порядку на ПАТ «УКРІНКОМ», а відтак й ПАТ «Українська інноваційна компанія» не набуло прав банку, відсутні юридичні підстави набуття ТОВ «ФК «Інвест ресурс» (чи ТОВ «ФК «Афінаж») права відповідної вимоги до ПАТ «Юрія», попри будь-які заявлені ТОВ «ФК «Інвест ресурс» товариством правовідносини факторингу між ПАТ «Українська інноваційна компанія» та ТОВ «ФК «Інвест ресурс» (чи ТОВ «ФК «Афінаж»), оскільки відповідні правочини не відповідають частині першій статті 203 ЦК України та є нікчемними у силу частини другої статті 215 ЦК України та частини третьої статті 36 Закону про гарантування вкладів.

230. Предметом спору у цій судовій справі не є відкликання банківської ліцензії відповідного банку. Наявність прав цього банку щодо зобов`язань його боржників по кредитному договору від 05 лютого 2007 року та договору поруки № 2 не залежить від наявності в нього банківської ліцензії, оскільки остання є лише однією з умов здійснення банківської діяльності, а не реалізації прав та обов`язків, набутих у результаті цієї діяльності.

231. Водночас у рамках цього спору Великій Палаті Верховного Суду необхідно вирішити, який суб`єкт є належним позивачем у справі, тобто якій особі належить право вимоги за кредитним договором від 05 лютого 2007 року та договором поруки № 2, за захистом якої звернувся позивач у судовій справі № 925/698/16. Відповідно до цього, враховуючи зазначене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що таким суб`єктом був та залишається банківська установа - ПАТ «Український інноваційний банк», відповідне право якого не переходило ані до ПАТ «УКРІНКОМ»/ ПАТ «Українська інноваційна компанія», ані до ТОВ «ФК «Інвест ресурс».

232. Суди попередніх інстанцій у цій судовій справі (№ 925/698/16), вирішуючи питання переходу прав та обов`язків відповідного банку, передбачених кредитним договором від 05 лютого 2007 року та договором поруки № 2, неправильно застосували норми матеріального права, які регулюють здійснення банківської діяльності в Україні, порушили вимоги статей 43 та 101 ГПК України 1991 відповідно до інстанцій розгляду цієї справи.

233. Припинення банком банківської діяльності можливе виключно у порядку, передбаченому Законом про банки та Законом про гарантування вкладів шляхом:

- ліквідації банку за рішенням власників після надання на це згоди НБУ, за відсутності ознак, за якими цей банк може бути віднесено до категорії проблемного або неплатоспроможного, або

- виведення неплатоспроможного банку з ринку під контролем Фонду у разі віднесення НБУ такого банку до категорії проблемних або неплатоспроможних.

234. Стосовно належного суб`єкта, уповноваженого представляти банк у спірних правовідносинах, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що після запровадження Фондом у банку тимчасової адміністрації, повноважний суб`єкт на управління банком та представництво банку визначається виключно Фондом відповідно до положень п. 17 частини першої статті 2, статей 34, 37, 44, 48 Закону про гарантування вкладів.

235. Скасування судом або визнання неправомірним (незаконним) рішення Фонду про запровадження тимчасової адміністрації чи початок процедури ліквідації банку не означає автоматичного припинення управління банком Фондом.

236. Управління банком Фондом у такому разі припиняється лише після прийняття НБУ рішення про визнання діяльності банку такою, що відповідає законодавству, відновлення банківської ліцензії і повернення банку під нагляд НБУ.

(1.4) Щодо розміру заборгованості за договорами поруки

237. Разом із тим Велика Палата Верховного Суду вказує, що відповідно до статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

238. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

239. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.

240. З огляду на імперативні приписи статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не вправі здійснювати переоцінку обставин, з яких виходили суди при вирішенні справи, а повноваження суду касаційної інстанції обмежуються виключно перевіркою дотримання судами норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи та виключно в межах доводів касаційної скарги.

241. Суд першої інстанції ухвалою від 27 червня 2016 року зобов`язав позивача до дня засідання через канцелярію суду подати усі документи в обґрунтування позовних вимог та оригінали цих документів для огляду в судовому засіданні.

242. Водночас, задовольняючи позовні вимоги у рішенні від 06 жовтня 2017 року, Господарський суд Черкаської області не звернув уваги на невиконання позивачем зазначених вимог та обмежився лише посиланням на те, що на виконання вимог ухвали суду від 18 вересня 2017 року позивач 02 жовтня 2017 року подав обґрунтований розрахунок заборгованості відповідача за кредитним договором за період з 22 грудня 2015 року по 22 червня 2016 року. Цей розрахунок відповідачем належними і допустимими доказами не спростовано, судом погоджено, тому позов підлягає задоволенню в такому розмірі.

243. Суд зазначив, що за результатом розгляду кредиторських вимог позивача у справі № 915/715/16 про банкрутство ПАТ «ПМК» ухвалою Господарського суду Миколаївської області від 04 квітня 2017 року, залишеною без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 11 травня 2017 року і постановою Вищого господарського суду України від 20 вересня 2017 року, заява позивача про визнання його грошових вимог до ПАТ «ПМК» у справі про банкрутство № 915/715/16 задоволена частково, вимоги позивача до ПАТ «ПМК» у розмірі 58 401 723,40 грн (у тому числі вимоги, які є предметом спору у справі № 925/698/16) внесені окремо до реєстру вимог кредиторів ПАТ «МПК» як забезпечені заставою (іпотекою) майна боржника.

244. На підтвердження обґрунтованості вимог у цій справі суд першої інстанції послався на частину другу статті 35 ГПК України (в чинній, на час розгляду справи редакції) - факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори), за винятком встановлених рішенням третейського суду, під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.

245. Разом із цим слід зауважити, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про преюдиційність обставин у правовідносинах з ПАТ «Юрія» за кредитними зобов`язаннями, що виникли між ПАТ «Український інноваційний банк» та ПАТ «ПМК», вважав їх встановленими господарськими судами в інших справах та такими, що не потребують доказування сторонами у цій справі.

246. Так, задовольняючи частково позовні вимоги, та вирішуючи питання про стягнення суми заборгованості за кредитом з ПАТ «Юрія», яке не було учасником в інших справах, на які посилались сторони, суди попередніх інстанцій не дослідили дійсний розмір заборгованості за кредитним договором та не навели на підставі належних і допустимих доказів обґрунтування розрахунків таких сум, що підлягають стягненню з поручителя, при розгляді спору за позовом ПАТ «Український інноваційний банк» до ПАТ «Юрія» про стягнення 39 562 812,41 грн. На неподання позивачем належних доказів, що підтверджують передачу кредитних коштів та часткове виконання кредиту, ПАТ «Юрія» посилалося і в доводах апеляційної скарги (т. 3, а. с. 42), однак такі доводи залишилися без належного реагування суду апеляційної інстанції.

247. Належне підтвердження факту укладення кредитного договору та отримання кредитних коштів не може обґрунтовуватися виключно розрахунком такої заборгованості, без безпосередньої оцінки судом доказів саме на підтвердження укладення кредитного договору та отримання кредитних коштів.

248. Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод свідчить про те, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною права на справедливий і публічний розгляд справи.

249. Вимога статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітися як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь вмотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів щодо прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

250. За змістом частин першої, другої, п`ятої статті 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

251. Судові рішення у цій справі наведеним вимогам не відповідають.

(2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

(2.1) Щодо суті касаційної скарги

252. Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази та встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

253. З огляду на викладене, прийняті у справі судові рішення підлягають скасуванню, а справа - передачі на новий розгляд до суду першої інстанції, у зв`язку з чим касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

254. Під час нового розгляду суду необхідно, враховуючи наведене, встановити повноважну особу на представництво позивача в даній справі, перевірити доводи учасників справи, повно дослідити наявні в матеріалах справи розрахунки, навести та перевірити докази, на підставі яких встановити істотні для справи обставини, прийняти законне та обґрунтоване рішення.

(2.2) Висновок щодо застосування норм права

255. Будь-які зміни до статуту банку, у тому числі щодо зміни його найменування, незалежно від перебування банку під наглядом НБУ чи в управлінні Фонду, можливі виключно після їх погодження НБУ.

256. Припинення банком банківської діяльності можливе виключно у порядку, передбаченому Законом про банки та Законом про гарантування вкладів шляхом:

- ліквідації банку за рішенням власників після надання на це згоди НБУ, за відсутності ознак, за якими цей банк може бути віднесено до категорії проблемного або неплатоспроможного, або

- виведення неплатоспроможного банку з ринку під контролем Фонду у разі віднесення НБУ такого банку до категорії проблемних або неплатоспроможних.

257. Скасування судом або визнання неправомірним (незаконним) рішення Фонду про запровадження тимчасової адміністрації чи початок процедури ліквідації банку не означає автоматичного припинення управління банком Фондом.

258. Управління банком Фондом у такому разі припиняється лише після прийняття НБУ рішення про визнання діяльності банку такою, що відповідає законодавству, відновлення банківської ліцензії і повернення банку під нагляд НБУ.

259. Після запровадження Фондом у банку тимчасової адміністрації, повноважний суб`єкт на управління банком та представництво банку визначається виключно Фондом відповідно до положень п. 17 частини першої статті 2, статей 34, 37, 44, 48 Закону про гарантування вкладів.

(2.3) Щодо судових витрат

260. Якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина чотирнадцята статті 129 ГПК України).

261. Оскільки справа передається на новий розгляд та розгляд справи не завершено, розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Задовольнити частково касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Юрія».

2. Скасувати рішення Господарського суду Черкаської області від 06 жовтня 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 04 грудня 2017 року. Направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя

В. С. Князєв

Суддя-доповідач

С. В. Бакуліна

Судді:

Н. О. Антонюк

Л. М. Лобойко

Т. О. Анцупова

Н. П. Лященко

В. В. Британчук

О. Б. Прокопенко

Ю. Л. Власов

В. В. Пророк

М. І. Гриців

Л. І. Рогач

Д. А. Гудима

О. М. Ситнік

Ж. М. Єленіна

О. С. Ткачук

О. С. Золотніков

В. Ю. Уркевич

О. Р. Кібенко

О. Г. Яновська

Постанова оформлена суддею Пророком В. В. відповідно до частини 3 статті 314 ГПК України

Повний текст постанови складений 13 грудня 2019 року.

Джерело: ЄДРСР 87393947

Share this post


Link to post
Share on other sites

В принципі це чергове пророчеське рішення є вироком всій судовій реформі й всій судовій системі. НБУ та ФГВФО можуть рішення суду не виконувати, а юридична особа, яка змінює назву, виявляється може ще й позбутись своїх обов'язків та не бути правонаступником. Ну не можна набравши "преданных" вимагати з них як з розумних.

Крім того, НБУ навіть після рішення про ліквідацію банку повинен узгоджувати зміни до статуту банку, хоча він вже не контролює такий банк. Крім того, що дуже наразі стане у нагоді всім хто оскаржує стягнення банків та їх розрахунки зі стелі. Велика плата прийшла до висновку:

247. Належне підтвердження факту укладення кредитного договору та отримання кредитних коштів не може обґрунтовуватися виключно розрахунком такої заборгованості, без безпосередньої оцінки судом доказів саме на підтвердження укладення кредитного договору та отримання кредитних коштів.

Висновки які зробив суд у вигляді припущень та дуже вільного трактування законодавства на користь недобросовісного НБУ та ФГВФО:

255. Будь-які зміни до статуту банку, у тому числі щодо зміни його найменування, незалежно від перебування банку під наглядом НБУ чи в управлінні Фонду, можливі виключно після їх погодження НБУ.

256. Припинення банком банківської діяльності можливе виключно у порядку, передбаченому Законом про банки та Законом про гарантування вкладів шляхом:

- ліквідації банку за рішенням власників після надання на це згоди НБУ, за відсутності ознак, за якими цей банк може бути віднесено до категорії проблемного або неплатоспроможного, або

- виведення неплатоспроможного банку з ринку під контролем Фонду у разі віднесення НБУ такого банку до категорії проблемних або неплатоспроможних.

257. Скасування судом або визнання неправомірним (незаконним) рішення Фонду про запровадження тимчасової адміністрації чи початок процедури ліквідації банку не означає автоматичного припинення управління банком Фондом.

258. Управління банком Фондом у такому разі припиняється лише після прийняття НБУ рішення про визнання діяльності банку такою, що відповідає законодавству, відновлення банківської ліцензії і повернення банку під нагляд НБУ.

259. Після запровадження Фондом у банку тимчасової адміністрації, повноважний суб`єкт на управління банком та представництво банку визначається виключно Фондом відповідно до положень п. 17 частини першої статті 2, статей 34, 37, 44, 48 Закону про гарантування вкладів.

І наостанок, з цього моменту преюдиційність має обмежений характер, суди можуть не приймати до уваги рішення, якщо вони їм не подобаються, та в них конкретно не зазначено, що встановлюється певний факт, а навіть якщо і зазначено, но це заважає для прийняття рішення.

 

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites

божечки, какой тяжёлый бред

"если банк признан неплатежеспособным противоправно, и эта противоправность признана в судебном порядке, — то фондари всё равно законно его дерибанят, потому что НБУ ещё не разрешил им прекращать дерибан"




 

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      16 червня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 145/2047/16-ц
      Провадження № 14-499цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ткачука О. С.,
      суддів Антонюк Н. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Яновської О. Г.
      розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Селянського фермерського господарства «Терра» про визнання договорів оренди земельних ділянок недійсними за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 27 квітня 2018 року, ухвалене суддею Ратушняком І. О., та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 11 липня 2018 року, прийняту у складі суддів Матківської М. В., Берегового О. Ю., Сопруна В. В.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      1. Короткий зміст та обґрунтування позовних вимог
      1.1. У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Селянського фермерського господарства «Терра» (далі - СФГ «Терра») про визнання договорів оренди земельних ділянок недійсними.
      1.2. Позов мотивовано тим, що відповідно до державних актів на право власності на земельні ділянки від 19 березня 2008 року ОСОБА_1 є власником двох земельних ділянок площею 5,2240 га та 5,0764 га, що розташовані на території Рахнополівської сільської ради Тиврівського району Вінницької області.
      1.3. Посилаючись на те, що зазначені земельні ділянки перебували в тимчасовому користуванні СФГ «Терра», ОСОБА_1 звернувся до останнього з клопотанням про їх повернення, однак отримав відмову з тих підстав, що між ним та СФГ «Терра» було укладено договори оренди земельних ділянок.
      1.4. На його вимогу про ознайомлення із зазначеними документами йому було пред`явлено два договори оренди земельних ділянок від 30 вересня 2009 року. Строк оренди земельних ділянок відповідно до вказаних договорів становив 15 років.
      1.5. Позивач стверджував, що жодних договорів оренди він не укладав і не підписував, волевиявлення та наміру на їх укладення він не мав, а підписи в зазначених договорах та актах приймання передачі земельних ділянок вчинені іншою особою.
      1.6. З огляду на те, що договорів оренди та актів приймання-передачі земельних ділянок він не підписував, між ним та СФГ «Терра» жодних зобов`язань не виникло. Відсутність його підпису в договорах оренди свідчить про відсутність його волевиявлення, спрямованого на виникнення цивільних прав та обов`язків.
      1.7. У зв`язку із цим ОСОБА_1 просив визнати недійсними договори оренди земельних ділянок площею 5,2240 га та 5,0764 га, що розташовані на території Рахнополівської сільської ради Тиврівського району Вінницької області, від 30 вересня 2009 року.
      2. Короткий зміст судових рішень
      2.1. Рішенням Тиврівського районного суду Вінницької області від 27 квітня 2018 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Вінницької області від 11 липня 2018 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
      2.2. Рішення судів мотивовані тим, що позивач звернувся до суду з пропуском позовної давності, про застосування якої відповідач заявив клопотання в суді першої інстанції. Позивачу було відомо про укладення із СФГ «Терра» договорів оренди земельних ділянок у 2009 році, оскільки саме з такою метою він, ставши власником земельних ділянок у порядку спадкування та отримавши державні акти на земельні ділянки, надав копії цих державних актів, виданих на його ім`я, свої паспортні дані і свій ідентифікаційний код, без чого неможливо укласти договір оренди, і ці дані внесені в оспорювані договори оренди від 30 вересня 2009 року. Також у період з 2010 по 2016 роки від СФГ «Терра» він отримував орендну плату, передбачену в пункті 9 вказаних договорів оренди, та матеріальну допомогу. При цьому, ставлячи свій підпис у відомостях, він не міг не розуміти такої назви відомості, як «відомість виплати орендної плати за земельні паї», що такі грошові кошти він отримує саме за здані ним в оренду земельні ділянки. З позовом до суду ОСОБА_1 звернувся лише в грудні 2016 року, клопотання про поновлення пропущеного строку не заявив.
      3. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
      3.1. У липні 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 27 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 11 липня 2018 року, ухвалити нове рішення у справі про задоволення позову.
      3.2. Касаційна скарга мотивована тим, що факт отримання орендної плати за користування земельними ділянками не свідчить про обізнаність позивача зі спірними договорами оренди земельних ділянок, умовами таких договорів та погодження всіх істотних умов. Початок перебігу строку позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов. Про існування спірних договорів, про їх умови ОСОБА_1 стало відомо лише з моменту вручення йому відповідачем примірників цих договорів у 2016 році. Позивач спірних договорів не підписував. До цього часу він не знав і не міг знати про те, що вони існують. При цьому заявник звертає увагу на те, що отримував кошти від відповідача за фактичне користування земельними ділянками, а не на підставі договорів оренди.
      4. Позиція інших учасників справи
      4.1. У грудні 2018 року СФГ «Терра» подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просило касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін, оскільки висновок судів про пропущення позивачем трирічного строку звернення до суду із цим позовом є обґрунтованим.
      5. Рух справи в суді касаційної інстанції
      5.1. 25 жовтня 2018 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі та витребував матеріали справи із суду першої інстанції.
      5.2. 27 червня2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду призначив справу до судового розгляду.
      5.3. 7 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до частини п`ятої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      5.4. Підставою для передачі справи визначено наявність підстав для відступу від висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі № 6-48цс15, та необхідність формування єдиної правозастосовчої практики щодо застосування пункту 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) у спорах про недійсність договору для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень.
      5.5. Мотивуючи підставу для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зазначила, що норми щодо недійсності правочину можуть бути застосовані тільки до вчиненого правочину, тобто коли особа виявляє волю на укладення певного договору, втім така воля має певні вади. Якщо ж відповідна фізична особа, яка вказана як сторона договору, його не підписувала, то її волевиявлення на укладення договору відсутнє і він є неукладеним. Відповідно такий договір не може кваліфікуватися як недійсний (нікчемний чи оспорюваний).
      5.6. Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала, що для тих ситуацій, коли судами встановлено, що орендодавець не підписував оспорюваний договір, його слід кваліфікувати як неукладений та відмовляти у визнанні недійсним у тому разі, коли наймодавець (орендодавець) отримує орендну плату, визначену в договорі, а наймач (орендар) користується земельною ділянкою, з посиланням на пункт 6 частини першої статті 6 ЦК України і доктрину venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) та не застосовувати в таких випадках частину третю статті 203 і частину першу статті 215 ЦК України.
      5.7. 9 вересня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку письмового провадження.
      6. Короткий виклад обставин справи та висновки судів попередніх інстанцій
      6.1. Суд першої інстанції встановив, що відповідно до державних актів на право власності на земельні ділянки від 19 березня 2008 року ОСОБА_1 є власником двох земельних ділянок площею 5,2240 га та 5,0764 га, що розташовані на території Рахнополівської сільської ради Тиврівського району Вінницької області, з цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
      6.2. Указані земельні ділянки він отримав у порядку спадкування після смерті своєї матері ОСОБА_2 , якій за життя належало право на земельні частки (паї) на території Рахнополівської сільської ради Тиврівського району Вінницької області.
      6.3. Згідно з договорами оренди земельних ділянок від 30 вересня 2009 року, про визнання недійсними яких пред`явлено позов у цій справі, земельні ділянки площею 5,0764 га та 5,2240 га, що належать позивачу, строком на 15 років були передані в оренду СФГ «Терра». У пункті 6 договорів установлено розмір орендної плати - 1672,58 грн, яка вноситься орендарем у натуральній сільськогосподарській продукції або грошовій формі.
      6.4. Указані договори були зареєстровані в Тиврівському секторі реєстрації Вінницької регіональної філії Центру державного земельного кадастру, про що у Державному реєстрі земель вчинено записи від 9 грудня 2010 року.
      6.5. Пред`являючи позов, ОСОБА_1 стверджував, що оспорювані договори він не підписував, підпис у них вчинено іншою особою.
      6.6. Для з`ясування цих обставин у справі призначались судово-технічна та почеркознавча експертизи, проведення яких було доручено Вінницькому відділенню Київського науково-дослідного інституту судових експертиз (далі - ВВ КНДІСЕ).
      6.7. Згідно з висновком судово-технічної та почеркознавчої експертиз ВВ КНДІСЕ від 1 червня 2016 року підписи у двох примірниках договорів оренди земельних ділянок від 30 вересня 2009 року, укладених ОСОБА_1 та СФГ «Терра», у графі «Орендодавець» виконані рукописним способом без попередньої технічної підготовки і технічних засобів, не самим ОСОБА_1 , а іншою особою із ретельним наслідуванням підпису ОСОБА_1 . Так само підписи у двох примірниках актів визначення меж земельних ділянок на місцевості, які складені до договорів земельних ділянок від 30 вересня 2009 року, у графах «Орендодавець» - виконані не самим ОСОБА_1 , а іншою особою (особами) з ретельним наслідуванням підпису останнього.
      6.8. Відповідно до висновку судово-технічної та почеркознавчої експертиз ВВ КНДІСЕ від 15 травня 2017 року у двох екземплярах, належних орендарю, договорів оренди вказаних земельних ділянок, підпис у графі «Орендодавець» виконаний рукописним способом без попередньої технічної підготовки і технічних засобів, не самим ОСОБА_1 , а іншою особою з ретельним наслідуванням підпису ОСОБА_1 .
      6.9. Питання щодо виконання підпису ОСОБА_1 у договорах оренди земельних ділянок, які належать орендодавцю, не вирішувалось у зв`язку з тим, що підписи нанесені електрофотографічним способом із застосуванням копіювально-множинної техніки.
      6.10. Водночас суд з`ясував, що позивач щороку з 2010 по 2016 роки отримував від СФГ «Терра» орендну плату згідно з пунктом 9 спірних договорів оренди та матеріальну допомогу, що підтверджується відповідними відомостями про видачу орендної плати за оренду земельної ділянки (паю), про отримання матеріальної грошової допомоги, накладними, а також формами 1 ДФ від 9 серпня 2010 року про податковий розрахунок сум доходу, нарахований на користь платників податку, і сум утриманого з них податку, відомостями про наявність земельних ділянок від 31 січня 2011 року, податковою декларацією із фіксованого сільськогосподарського податку від 13 жовтня 2011 року, відомостями про наявність земельних ділянок від 27 січня 2012 року, податковою декларацією з фіксованого сільськогосподарського податку від 30 січня 2012 року, формою 1 ДФ від 3 лютого 2012 року про податковий розрахунок сум доходу, нарахованого на користь платників податку, сум утриманого з них податку та копіями платіжних доручень. Також 26 листопада 2015 року з каси підприємства позивач отримав 6 487,37 грн як орендну плату за користування земельними ділянками за 2015 рік, що підтверджується видатковим касовим ордером від 26 листопада 2015 року, а також за 2016 рік оренди - по 7505,15 грн за кожним договором.
      6.11. У свою чергу СФГ «Терра» сплачує податок за використання земельних ділянок позивача з 2010 року.
      6.12. Суд апеляційної інстанції, крім вказаних вище обставин справи, установлених судом першої інстанції, також зазначив, що згідно з висновком експертів за результатами проведення судово-технічної та почеркознавчої експертизи в матеріалах цивільної справи № 145/2047/16-ц від 15 травня 2017 року № 1581/1582/1583/17-21 встановити, чи виконані підпис у розписках ОСОБА_1 про отримання свого примірника договору оренди від 2 лютого 2016 року саме ним, - не вбачалось можливим, а пропис у його розписках про отримання свого примірника договору оренди від 2 лютого 2016 року виконаний не самим ОСОБА_1 , а іншою особою.
      6.13. Також за змістом постанови апеляційний суд врахував пояснення, надані в судовому засіданні представником позивача в тому, що позивач, набувши у власність земельні ділянки, дозволив фермерському господарству «Терра», яке за життя його матері орендувало ці земельні ділянки, продовжувати використовувати їх на правах оренди, оскільки за передані в користування земельні ділянки він отримував орендну плату.
      6.14. Разом з тим відповідно до встановлених обставин справи висновки судів попередніх інстанцій узагальнено зводяться до того, що:
      - ОСОБА_1 спірні договори не підписував, отже, у цьому випадку відсутнє волевиявлення позивача на встановлення його цивільних прав та обов`язків щодо укладання договорів оренди землі, яка перебуває у його власності. Оскільки оспорювані договори укладені без волевиявленняорендодавця, це є підставою для визнання спірних договорів недійсними за приписами статей 202, 203, 215 ЦК України;
      - ОСОБА_1 з 2010 року було відомо про укладення з відповідачем спірних договорів оренди земельної ділянки у 2009 році, адже він надавав необхідні для укладення договорів оренди копії державних актів на земельні ділянки, виданих на його ім`я, паспортні дані і свій ідентифікаційний код, без чого неможливо укласти договори оренди; також позивач повинен розуміти наслідки укладення договорів оренди, знати про стан своїх майнових прав, зокрема, враховуючи щорічне отримання ним орендної плати протягом всього часу дії договорів оренди.
      6.15. Тож суди попередніх інстанцій врахували заяву відповідача про застосування позовної давності та відмовили в захисті порушеного права позивача на земельну ділянку, використовувану СФГ «Терра», пославшись на пропущену позивачем позовну давність для захисту порушеного права шляхом визнання недійсними спірних договорів оренди землі.
      7. Позиція Великої Палати Верховного Суду
      7.1. За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти.
      7.2. Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).
      7.3. Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення правочину законодавством може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів).У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб`єктів цивільного права.
      7.4. Частиною третьою статті 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
      7.5. Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.
      7.6. Як у частині першій статті 215 ЦК України, так і у статтях 229-233 ЦК України, йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину.
      7.7. У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.
      7.8. За частиною першою статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.
      7.9. Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.
      7.10. Частиною ж другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
      7.11. Отже, підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.
      7.12. Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
      7.13. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).
      7.14. За частиною першою статті 14 Закону України «Про оренду землі» (тут і далі - у редакції, чинній на дату, зазначену в спірних договорах) договір оренди землі укладається в письмовій формі, а за статтею 18 цього Закону договір оренди набирає чинності після його державної реєстрації.
      7.15. За частиною першою статті 15 Закону України «Про оренду землі» істотними умовами договору оренди землі є: об`єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об`єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об`єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін; умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки.
      7.16. Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4-6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону (частина друга цієї ж статті).
      7.17. У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.
      7.18. Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено.
      7.19. За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
      7.20. Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
      7.21. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом.
      7.22. Разом із цим суд може застосувати не встановлений законом спосіб захисту лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної в позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів.
      7.23. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц.
      7.24. У справі, що розглядається, позивач звернувся з вимогою про визнання недійсними договорів оренди, посилаюсь на те, що ці договори не підписував, умови їх не погоджував, тож відповідач безпідставно відмовляє в поверненні використовуваних земельних ділянок позивачу як власнику цих земельних ділянок, покликаючись до умов договорів, підписаних невстановленою особою замість позивача.
      7.25. Суди попередніх інстанцій повно та достеменно встановили обставини справи, за якими спірні договори позивач не підписував та, відповідно, з істотних умов цих договорів не погоджував.
      7.26. Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими. Разом із тим Велика Палата Верховного Суду констатує, що у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення.
      7.27. Враховуючи підстави позову, наведені позивачем у позовній заяві та в додаткових поясненнях, а також заперечення відповідача, позивач у цій справі наполягає на поверненні йому земельних ділянок, вважаючи, що ці ділянки знаходяться у фактичному користуванні відповідача без установлених законом підстав. Зайняття земельних ділянок фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож, у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок, вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майно, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення таких ділянок. Більше того, негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок (див. також постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 71), від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (пункт 96), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункт 81), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 97)).
      7.28. Тому у позові слід відмовити саме з підстав обрання позивачем неефективного способу захисту, а не з підстав застосування наслідків пропуску позовної давності, позаяк суд розглядає питання про застосування позовної давності лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 69-73, 137-139), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (пункт 65-66)). Відмова у задоволенні позову через обрання неефективного (неналежного) способу захисту не позбавляє позивача права заявити негаторний позов про повернення земельної ділянки.
      7.29. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково, рішення судів першої та апеляційної інстанцій слід змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.
      Щодо відступу
      7.30. Стосовно відступу від правової позиції Верховного Суду України, у зв`язку із чим справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, слід зазначити таке.
      7.31. Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважала, що в постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі № 6-48цс15 встановлено подібні фактичні обставини, застосовано той самий матеріальний закон та зазначено, що початком перебігу строку давності слід вважати дату, коли позивач довідався про порушення свого права, а саме коли дізнався про існування спірного договору оренди землі; посилання відповідача на те, що початок перебігу позовної давності необхідно обчислювати з моменту укладення спірного договору суперечить нормам статті 261 ЦК України, оскільки позивач отримував плату за користування землею.
      7.32. Зі змісту постанови Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі № 6-48цс15 вбачається, що правовідносини в ній виникли у зв`язку з тим, що позивач у лютому 2014 року звернувся до суду з позовом про визнання договору оренди землі, додаткового договору та акта приймання-передачі земельної ділянки недійсними, витребування земельної ділянки, посилаючись на те, що хоч він у 2001 році і передав відповідачу свою земельну ділянку в користування без укладення письмового договору, домовившись про те, що в будь-який час зможе повернути земельну ділянку, однак у вересні 2013 року він дізнався про наявність укладеного між ним та Товариством з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Вісла» (далі - ТОВ «Агрофірма «Вісла») письмового договору оренди належної йому на праві власності земельної ділянки і додаткового договору до нього, яких він не підписував.
      7.33. Верховний Суд України вказав таке: «Судами під час розгляду справи встановлено, що спірний договір, укладений від імені позивача, підписаний не ним, а іншою особою. Таким чином спірний договір був укладений без волевиявлення позивача, а тому суди дійшли правильного висновку про недійсність спірного договору на підставі частини третьої статті 203 та частини першої статті 215 ЦК України».
      7.34. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від цього висновку, висловленого в постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі № 6-48цс15, зазначаючи, що правочин, який не вчинено (договір, який не укладено) не підлягає визнанню недійсним.
      7.35. У такому випадку власник земельної ділянки вправі захищати своє порушене право на користування земельною ділянкою, спростовуючи факт укладення ним договору оренди земельної ділянки у мотивах негаторного позову та виходячи з дійсного змісту правовідносин, які склалися у зв`язку із фактичним використанням земельної ділянки.
      7.36. Крім того, мотивуючи підставу для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів зазначила, що існує очевидна необхідність формування єдиної правозастосовчої практики щодо застосування пункту 6 статті 3 ЦК України та доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) у спорах про недійсність договору для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень.
      7.37. У праві України зазначена доктрина проявляється, зокрема, у кваліфікації певних поведінкових актів (так званих конклюдентних дій) особи - сторони правочину (наприклад, прийняття оплати за товар за договором купівлі-продажу) як волевиявлення, яке свідчить про вчинення правочину, зокрема про його схвалення (див. постанову Верховного Суду України від 19 серпня 2014 року у справі №3-59гс14).
      7.38. Відповідно до частини другої статті 205 ЦК України правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. Отже, конклюдентними діями може підтверджуватися лише укладення договору в усній формі.
      7.39. Між тим, статтею 18 Закону України «Про оренду землі» договір оренди набирає чинності після його державної реєстрації. Зазначена норма виключає можливість укладення спірного договору шляхом вчинення конклюдентних дій, бо такий договір не може бути зареєстрований.
      7.40. Отже, враховуючи конкретні встановлені судами обставини справи, що розглядається, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для застосування доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) до правовідносин, що склалися між сторонами у цій справі.
      8. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      8.1. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що відповідно до принципу jura novit curia («суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація сторонами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм. Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц. У пункті 7.43 постанови від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що суд, з`ясувавши у розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
      8.2. 8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX (далі - Закон № 460-IX). Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону № 460-IX передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності.
      8.3. Отже, Велика Палата Верховного Суду розглядає касаційну скаргу позивача, яку він подав і розгляд якої не закінчився до набрання чинності Законом № 460-IX, за приписами ЦПК України, що діяли до набрання чинності цим Законом.
      8.4. З огляду на припис частини третьої статті 400 ЦПК України в редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-ІХ, Велика Палата Верховного Суду не обмежена доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
      8.5. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      8.6. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частини перша, третя, четверта статті 412 цього Кодексу).
      8.7. З огляду на викладене касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню частково. Рішення судів першої й апеляційної інстанцій слід змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.
      9. Щодо розподілу судових витрат
      9.1. Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      9.2. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша цієї ж статті).
      9.3. Враховуючи висновок Великої Палати Верховного Суду про зміну мотивувальної частини судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і залишення без змін резолютивної частини цих рішень, якими в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.
      Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
      Рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 27 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду Вінницької області від 11 липня 2018 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.
      Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      О. С. Ткачук
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      В. С. Князєв
      В. В. Британчук
      Л. М. Лобойко
      Ю. Л. Власов
      Н. П. Лященко
      М. І. Гриців
      О. Б. Прокопенко
      Д. А. Гудима
      В. В. Пророк
      В. І. Данішевська
      Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна
      О. М. Ситнік
      О. Р. Кібенко
      О. Г. Яновська
      Постанова оформлена суддею Рогач Л. І. відповідно до частини третьої статті 415 ЦПК України.
      Джерело: ЄДРСР 90933484
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      7 липня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 910/10647/18
      Провадження № 12-175гс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді-доповідача Рогач Л. І.,
      суддів Анцупової Т. О., Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Ситнік О. М., Ткачука О. С, Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      за участю: секретаря судового засідання Салівонського С. П., учасників справи:
      представника позивача - Лучка Р. М.,
      представника відповідача - Капустинської Р. М.,
      представника третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Борисова М. П.,
      розглянула у судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Тіара Компані» (далі - ТОВ «Тіара Компані») на постанову Північного апеляційного господарського суду від 5 червня 2019 року (судді: Сулім В. В., Пономаренко Є. Ю., Коротун О. М.) та рішення Господарського суду міста Києва від 11 грудня 2018 року (суддя Зеленіна Н. І.) у справі № 910/10647/18 за позовом Компанії «Джамзако Лімітед» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Товстеньківський крохмальний завод» (далі - ТОВ «ТКЗ»), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - ТОВ «Тіара Компані», про визнання недійсним договору купівлі-продажу майнових прав.
      ВСТАНОВИЛА :
      1. Короткий зміст заявлених вимог
      1.1. У серпні 2018 року Компанія «Джамзако Лімітед» звернулась до Господарського суду міста Києва з позовом до ТОВ «ТКЗ» та до державного реєстратора прав на нерухоме майно Реєстраційної служби Чортківського районного управління юстиції Тернопільської області Маковецької Л. В. про визнання недійсним договору купівлі-продажу майнових прав від 30 грудня 2014 року, укладеного ТОВ «ТКЗ» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Термінал-Рент» (далі - ТОВ «Термінал-Рент»), та акта приймання-передачі майнових прав від 30 грудня 2014 року, про скасування реєстраційного номера нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
      1.2. Позовні вимоги ґрунтувала на тому, що Компанія «Джамзако Лімітед» із часткою у статутному капіталі 97,5 % є учасником ТОВ «ТКЗ», який є власником єдиного майнового комплексу крохмального заводу, розташованого за адресою: Тернопільська обл., Чортківський р-н, с.Товстеньке, вул. Центральна, 57.
      1.3. ТОВ «ТКЗ» здійснило будівництво додаткових картоплесховищ (І-ї та ІІ-ї черги) та зареєструвало в Управлінні Держбудінспекції у Тернопільській області декларацію про готовність вказаного об`єкта до експлуатації; рішенням виконавчого комітету Товстеньківської сільської ради присвоєно новозбудованому об`єкту нерухомого майна поштову адресу: № 57-Б на вул. Центральна в с. Товстеньке.
      1.4. На підставі укладеного ТОВ «ТКЗ» та ТОВ «Термінал-Рент» договору купівлі-продажу майнових прав на картоплесховища (І-ї та ІІ-ї черги) від 30 грудня 2014 року останнє здійснило реєстрацію права власності на новозбудоване майно - картоплесховища, розташовані за адресою: с. Товстеньке, вул. Центральна, 57-Б, та в подальшому відчужило це майно на користь ТОВ «Тіара Компані» на підставі договору купівлі-продажу від 16 червня 2015 року.
      1.5. Позивач зазначав, що договір купівлі-продажу майнових прав від 30 грудня 2014 року, укладений ТОВ «ТКЗ» та ТОВ «Термінал-Рент», та подальша реєстрація права власності на новозбудоване майно - картоплесховища, розташовані за адресою: в с.Товстеньке, вул. Центральна, 57-Б, за ТОВ «Термінал-Рент» суперечать положенням статей 203, 215, 331 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 120 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), вчинені всупереч внутрішній волі учасника правочину.
      1.5.1. Так, відчуження майнових прав на картоплесховища відбулося всупереч волі учасників ТОВ «ТКЗ», на підставі визнаного недійсним судом рішення загальних зборів учасників ТОВ «ТКЗ», оформленого протоколом від 15 липня 2014 року, як прийнятого за участі представника Компанії «Джамзако Лімітед», який, однак, не мав повноважень щодо вирішення питання відчуження майна компанії та/або надання повноважень на відчуження. При цьому положеннями статуту ТОВ «ТКЗ» передбачено необхідність отримання попередньої згоди зборів учасників товариства на укладення директором товариства спірного договору купівлі-продажу.
      1.5.2. До укладення спірного договору не відбулося виділення частини земельної ділянки, на якій розташоване майно, в окрему земельну ділянку з присвоєнням їй кадастрового номера; відповідно такі дані у спірному договорі купівлі-продажу відсутні. До моменту державної реєстрації права власності на нерухоме майно ТОВ «ТКЗ» не мало майнових прав на картоплесховища, а лише мало право власності на матеріали, що були використані в процесі цього будівництва.
      1.5.3. Продаж майнових прав на картоплесховища відбувся за ціною 47 383,62 грн, хоча вартість будівництва цього об`єкта складала 39 486 350 грн, тож ТОВ «Термінал-Рент» як контрагент за договором вочевидь діяв недобросовісно. Станом на час подання позову статус юридичної особи ТОВ «Термінал-Рент» припинено, що підтверджується відповідним записом у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
      1.5.4. Рішення про первинну державну реєстрацію новозбудованого майна було прийнято за заявою особи, яка не набула прав на це майно у законний спосіб та не мала законних прав на звернення до державного реєстратора.
      1.6. Не будучи стороною договору купівлі-продажу та звертаючись до суду на підставі частини третьої статті 215 ЦК України, позивач наголошував на тому, що спірний договір та реєстрація права власності на новозбудоване майно порушують корпоративні права позивача на управління товариством, позбавляють його правомірних (законних) очікувань на отримання частки прибутку (дивідендів).
      2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      2.1. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 11 вересня 2018 року залучено до участі у справі ТОВ «Тіара Компані» в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача.
      2.2. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 24 жовтня 2018 року задоволено заяву позивача від 23 жовтня 2018 року, залишено без розгляду його позовні вимоги про: визнання незаконним (недійсним) і скасування рішення про державну реєстрацію права власності за ТОВ «Термінал-Рент» від 4 червня 2015 року номер 21825315; визнання незаконним (недійсним) з моменту його присвоєння і скасування реєстраційного номера нерухомого майна 651420061255 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно; визнання незаконним (недійсним) і скасування свідоцтва про право власності на користь ТОВ «Термінал-Рент» від 5 червня 2015 року номер 38589251; закрито провадження у справі відносно державного реєстратора прав на нерухоме майно Реєстраційної служби Чортківського районного управління юстиції Тернопільської області Маковецької Л. В.
      2.3. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 24 жовтня 2018 року відмовлено у задоволенні клопотання ТОВ «Тіара Компані» від 3 жовтня 2018 року про передачу справи до Господарського суду Тернопільської області з підстав того, що за змістом частини третьої статті 30 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) вимогу про скасування реєстраційного номера нерухомого майна належить розглядати за місцем знаходження такого майна; натомість господарський суд вказав, що такі вимоги позивача залишено без розгляду, а в частині вимог про недійсність договору справа підлягає розгляду Господарським судом міста Києва.
      2.4. Рішенням Господарського суду міста Києва від 11 грудня 2018 року позовні вимоги Компанії «Джамзако Лімітед» задоволено повністю, визнано недійсними: договір купівлі-продажу майнових прав від 30 грудня 2014 року на картоплесховища (І-ша черга: Картоплесховище номер 1 (ємність - 25 тис. тонн, площа - 9648,8 кв. м) та ІІ-га черга: Картоплесховище номер 2 (ємність - 25 тис. тонн, площа - 9651,8 кв. м) у с. Товстеньке Чортківського р-н Тернопільської обл. по вул. Центральній, 57-Б, укладений ТОВ «ТКЗ» і ТОВ «Термінал-Рент»; акт приймання-передачі майнових прав на вказані картоплесховища від 30 грудня 2014 року.
      2.5. Місцевий господарський суд зазначив, що матеріалами справи підтверджено ті обставини, що директор ТОВ «ТКЗ» при укладенні спірного договору діяв з перевищенням повноважень, наданих йому статутом товариства. За висновком суду залучення ТОВ «Термінал-Рент» до участі в укладенні спірного договору було формальною дією, спрямованою на подальше відчуження предмета договору з метою протиправного позбавлення ТОВ «ТКЗ» права власності на майно. Спірний договір від 30 грудня 2014 року про відчуження майнових прав на закінчений будівництвом об`єкт, який вже було введено в експлуатацію, без реєстрації права власності на такий об`єкт, є укладеним з порушенням вимог статті 331 ЦК України та статті 120 ЗК України.
      2.6. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 5 червня 2019 року рішення Господарського суду міста Києва від 11 грудня 2018 року залишено без змін.
      2.7. Суд апеляційної інстанції погодився з позицією місцевого господарського суду щодо невідповідності спірного договору приписам чинного законодавства, як укладеного директором товариства з перевищенням наданих йому повноважень та без наступного схвалення, з недобросовісним контрагентом, а також всупереч вимогам статті 331 ЦК України та статті 120 ЗК України. Зазначив, що скаржник не надав суду доказів обізнаності позивача про існування спірного договору до 23 жовтня 2015 року.
      2.8. Щодо доводів апеляційної скарги про порушення місцевим господарським судом правил територіальної підсудності спору та необхідності розгляду цього спору Господарським судом Тернопільської області, апеляційний господарський суд зазначив, що правовідносини за договором купівлі-продажу майнових прав не є правовідносинами, які стосуються нерухомого майна, тож цей спір не підлягає розгляду за правилами виключної підсудності.
      3. Зміст касаційної скарги, надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      3.1. У липні 2019 року ТОВ «Тіара Компані» подало до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Господарського суду міста Києва від 11 грудня 2018 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 5 червня 2019 року, в якій просило скасувати ухвалені у справі судові рішення та прийняте нове, яким відмовити у задоволенні позову.
      3.2. За доводами касаційної скарги суди першої та апеляційної інстанцій порушили, серед іншого, правила виключної підсудності розгляду справи, встановлені частиною третьою статті 30 ГПК України, оскільки предметом позову є матеріально-правова вимога про визнання недійсним договору купівлі-продажу майнових прав, а правила виключної підсудності поширюються також на спори щодо майнових прав на незавершені будівництвом об`єкти нерухомості та об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни призначення. Також, на думку скаржника, позивач та відповідач увійшли у змову задля штучної зміни територіальної юрисдикції, змінивши перед подачею позову та після відкриття провадження у справі адресу реєстрації ТОВ «ТКЗ».
      Вказані порушення є підставою для обов`язкового скасування судового рішення з направленням справи на новий розгляд.
      3.3. Крім того, за доводами касаційної скарги (з доповненнями до неї)судові рішення ґрунтуються на недопустимих доказах, копіях документів, які не засвідчені належним чином, без витребування оригіналів спірного договору, з порушенням порядку використання доказів, отриманих у кримінальному провадженні; висновки судів суперечать висновкам щодо застосування приписів статті 241 ЦК України, викладених у постановах Верховного Суду.
      3.4. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 1 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ «Тіара Компані» на вказані судові рішення, призначено справу до розгляду та надано учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу, а ухвалою від 3 жовтня 2019 року справу разом із вказаною касаційною скаргою передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до вимог частини третьої статті 302 ГПК України.
      3.5. Мотивуючи ухвалу, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав про необхідність відступити від правових висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладених у постановах від 11 липня 2019 року у справі № 462/7217/18 та від 25 лютого 2018 року у справі № 201/12876/17, де колегія суддів у подібних правовідносинах, на підставі частини першої статті 30 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), дійшла висновку про застосування правил виключної підсудності щодо позовів, вимоги за якими стосуються нерухомого майна як безпосередньо, так і опосередковано, тобто на спори, які виникають з приводу нерухомого майна.
      3.6. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вважає, що аналогічне правило щодо виключної підсудності закріплено в частині третій статті 30 ГПК України, однак до спорів, що виникають з приводу нерухомого майна, відносяться спори, які безпосередньо стосуються об`єкта нерухомого майна і правила виключної підсудності не поширюються на спори щодо майнових прав на незавершені будівництвом об`єкти нерухомості, тобто об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни призначення.
      3.7. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 23 жовтня 2019 року прийняла справу № 910/10647/18 та призначила її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи.
      4. Позиція інших учасників справи
      4.1. Позивач у відзиві на касаційну скаргу просив залишити її без задоволення, а ухвалені у справі судові рішення - без змін. Зазначив, що майнові права на об`єкти будівництва є обмеженим речовим правом, а не об`єктом нерухомого майна.
      4.2. ТОВ «ТКЗ» у відзиві на касаційну скаргу просило залишити її без задоволення, а ухвалені у справі судові рішення - без змін. Зокрема, вказало, що предметом спірного договору є майнові права на закінчений об`єкт будівництва та оскільки спірне майно не набуло статусу нерухомого, а являє собою лише матеріали, обладнання, що було використано в процесі будівництва, тому спір у цій справі не підлягає розгляду за правилами виключної підсудності.
      4.3. Щодо доводів, викладених у доповненнях до касаційної скарги, ТОВ «ТКЗ» просило залишити їх без розгляду.
      5. Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій
      5.1. Для розміщення та експлуатації єдиного майнового комплексу крохмального заводу 6 жовтня 2012 року Чортківська районна державна адміністрація (орендодавець) та ТОВ «ТКЗ» (орендар) уклали договір оренди земельної ділянки площею 20 га на вул. Центральній, 57 у с. Товстеньке Чортківського р-н Тернопільської обл., строком користування на 49 років.
      5.2. З метою подальшого розвитку та розширення діяльності, ТОВ «ТКЗ» було прийнято рішення про здійснення будівництва додаткових картоплесховищ, у зв`язку з чим 24 грудня 2012 року ТОВ «ТКЗ» (замовник) та Товариство з обмеженою відповідальністю «Буд М» (генпідрядник) уклали договір генерального підряду на капітальне будівництво № К-3/2-20412-1, у відповідності до умов якого генпідрядник зобов`язався на свій ризик своїми та/або залученими силами збудувати та передати замовнику крохмальний завод продуктивністю переробки 30 т картоплі на годину.
      5.3. Декларацією про готовність об`єкта до експлуатації, зареєстрованою в Управлінні Держбудінспекії у Тернопільській області 30 грудня 2014 року за № ТП143143640314, підтверджується закінчення будівництвом та готовність до експлуатації об`єкта будівництва: I-ша черга - картоплесховище № 1, загальною площею 9648,8 кв. м, ємністю 25 тис. тонн, та ІІ-га черга - картоплесховище № 2, загальною площею 9651,8 кв. м, ємністю 25 тис. тонн, кошторисною вартістю 39 486 350,00 грн.
      5.5. Рішенням виконавчого комітету Товстеньківської сільської ради від 25 лютого 2015 року № 6 за результатом розгляду заяви ТОВ «ТКЗ» було присвоєно новозбудованому об`єкту нерухомого майна поштову адресу: № 57-Б на вул. Центральна в с. Товстеньке.
      5.6. 22 жовтня 2015 року ТОВ «ТКЗ» звернулось до державного реєстратора із заявою про реєстрацію прав на вказане майно.
      5.7. Рішенням державного реєстратора від 23 жовтня 2015 року № 25509394 було відмовлено у реєстрації права власності на нерухоме майно за ТОВ «ТКЗ» на підставі того, що таке право власності вже зареєстровано.
      6. Щодо подібності правовідносин та застосування норми права у справі, що розглядається, та Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду у справі № 201/12876/17
      6.1. За приписами частини третьої статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду.
      6.2. У справі № 201/12876/17, від висновків у якій вважає за необхідне відступити Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду, Дніпровська міська рада звернулась до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська з позовом до фізичної особи про визнання укладеним договору про пайову участь на розвиток соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Дніпра.
      6.3. Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду, установивши, що спір у справі стосується визнання укладеним договору про пайову участь у розвитку інфраструктури щодо будівництва нерухомого майна, на яке поширюється юрисдикція Ленінського районного суду м. Дніпропетровська, постановою від 25 лютого 2018 року залишив без змін ухвалені у справі судові рішення, якими повернуто позовну заяву позивачу та роз`яснено право на звернення до належного суду. Суд дійшов висновку про те, що правила виключної підсудності поширюються також на спори щодо майнових прав на незавершені будівництвом об`єкти нерухомості, об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни призначення.
      6.4. У справі № 462/7217/18 Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у постанові від 11 липня 2019 року, установивши, що позивач звернувся до Залізничного району м. Львова з позовом, предметом спору якого, серед іншого, є договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором, об`єктом якого є нерухоме майно, а саме овочесховище та їдальня, адреса місцезнаходження яких за адміністративним поділом віднесена до Залізничного району м. Львова, погодився з висновками судів попередніх інстанцій про відкриття провадження у справі та віднесення за критеріями територіальної юрисдикції справи до компетенції Залізничного районного суду м. Львова.
      6.5. Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду зазначив, що правила статті 30 ЦПК України про виключну підсудність застосовуються до позовів, що виникають із приводу нерухомого майна (наприклад, звернення стягнення на нерухоме майно, передане в заставу іпотечне майно, передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки, визнання договору іпотеки недійсним тощо). Таким чином, виключна підсудність застосовується до тих позовів, вимоги за якими стосуються нерухомого майна як безпосередньо, так і опосередковано, тобто спір може стосуватися як правового статусу нерухомого майна, так і інших прав та обов`язків, що пов`язані із нерухомим майном.
      6. 6. У справі, що розглядається, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду, передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав необхідності відступити від правових висновків, викладених у вказаних постановах, вважав, що аналогічне правило щодо виключної підсудності закріплено в частині третій статті 30 ГПК України, однак до спорів, що виникають з приводу нерухомого майна, відносяться спори, які безпосередньо стосуються об`єкта нерухомого майна, і правила виключної підсудності не поширюються на спори щодо майнових прав на незавершені будівництвом об`єкти нерухомості, тобто об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни призначення.
      7. Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду, та застосовані нею положення законодавства
      7.1. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      Щодо порушення прав та інтересів позивача
      7.2. Відповідно до статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
      7.3. Згідно зі статтями 92, 97 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Управління товариством здійснюють його органи. Органами управління товариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом.
      7.4. За положеннями статті 98 ЦК України загальні збори учасників товариства мають право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі і з тих, що належать до компетенції інших органів товариства. Рішення загальних зборів приймаються простою більшістю від числа присутніх учасників, якщо інше не встановлено установчими документами або законом.
      7.5. Відповідно до статті 116 ЦК України учасники господарського товариства мають право у порядку, встановленому установчим документом товариства та законом брати участь в управлінні товариством у порядку, визначеному в установчому документі; брати участь у розподілі прибутку товариства і одержувати його частину (дивіденди).
      7.6. Відповідно до статті 167 ГК України правомочність учасника (акціонера, члена) на участь в управлінні господарською організацією, зокрема, шляхом участі в загальних зборах, є однією зі складових корпоративних прав. Відтак зазначені права можуть бути визнані порушеними внаслідок недотримання порядку скликання і проведення загальних зборів, якщо учасник не зміг узяти участі у загальних зборах та/або належним чином підготуватися до розгляду питань порядку денного, зареєструватися для участі у загальних зборах тощо, у зв`язку з чим не зміг належним чином реалізувати свої права учасника (акціонера, члена).
      7.7. Повноваження діяти від імені юридичної особи є можливістю створювати, змінювати, припиняти цивільні права та обов`язки юридичної особи (стаття 239 ЦК України).
      7.8. Частиною другою статті 207 цього ж Кодексу визначено, що правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.
      7.9. Повноваження органу управління товариства (на надання зазначеної згоди), який діє від імені товариства, не можна ототожнювати з корпоративними правами його учасників, які діяти від імені товариства не мають права.
      7.10. За договором, укладеним товариством, права та обов`язки набуває таке товариство як сторона договору. При цьому правовий стан (сукупність прав та обов`язків) безпосередньо учасників товариства жодним чином не змінюється.
      7.11. Підписання виконавчим органом товариства договору з іншою особою без передбаченої статутом згоди вищого органу цього товариства може свідчити про порушення прав та інтересів самого товариства у його відносинах з іншою особою - стороною договору, а не корпоративних прав його учасника.
      7.12. Визнання в судовому порядку недійсним рішення загальних зборів товариства, на підставі якого уповноваженою особою укладено спірний договір, не може бути підставою для визнання його недійсним, оскільки не порушує права та законні інтереси учасника цього товариства.
      7.13. Відповідні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 8 та 15 жовтня 2019 року у справах № 916/2084/17, № 905/2559/17, а також у постанові від 3 грудня 2019 року у справі № 904/10956/16.
      7.14. Вказані висновки мають загальний характер, а їх застосування не залежить від розміру частки учасника у статутному капіталі (ухвала Великої Палати Верховного Суду від 19 грудня 2019 року у справі № 916/1731/18).
      7.15. У справі, що розглядається, позивач, який має частку 97,5 % статутного капіталу ТОВ «ТКЗ» звернувся за захистом порушених, на його думку, корпоративних прав внаслідок укладення товариством спірного договору купівлі-продажу.
      7.16. Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що укладення ТОВ «ТКЗ» спірних договорів не є прямим порушенням прав позивача на участь у товаристві та управлінні ним, а є наслідком господарської діяльності товариства та результатом розпорядження юридичною особою власним майном. Підписання оспорюваних договорів ТОВ «ТКЗ» з порушенням, як стверджує позивач, вимог чинного законодавства може свідчити про порушення прав та інтересів самого товариства, а не корпоративних прав його учасників.
      7.17. Ураховуючи відсутність порушення спірними договорами корпоративних прав та інтересів позивача, що є самостійною підставою для відмови у позові, надання Великою Палатою Верховного Суду оцінки законності спірного договору не є необхідним.
      Щодо застосування статті 30 ГПК України у спірних правовідносинах
      7.18. Приписи статті 30 ГПК України встановлюють правила виключної підсудності господарських спорів.
      7.19. Так, відповідно до частини третьої статті 30 ГПК України спори, що виникають з приводу нерухомого майна, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням майна або основної його частини. Якщо пов`язані між собою позовні вимоги пред`явлені одночасно щодо декількох об`єктів нерухомого майна, спір розглядається за місцезнаходженням об`єкта, вартість якого є найвищою.
      7.20. Відповідно до статті 190 ЦК України майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки.
      7.21. ЦК України при класифікації речей як об`єктів цивільних прав поділяє речі на рухомі і нерухомі.
      7.22. Відповідно до частини першої статті 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.
      7.23. Отже, основним критерієм віднесення речей до нерухомих є фізична прив`язка об`єктів, розташованих на земельній ділянці, переміщення яких неможливо без їх знецінення. Вказані ознаки є основними і їх розглядати необхідно у сукупності.
      7.24. За змістом частини другої статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
      7.25. У розумінні частини другої вказаної статті ЦК України житлові будинки, будівлі, споруди тощо охоплюються поняттям «нерухоме майно». Однак вказаний перелік об`єктів нерухомого майна не є вичерпним.
      7.26. Так, зокрема, відповідно до статті 5 Закону України від 1 липня 2004 року № 1952-ІV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» об`єктами нерухомого майна є житлові будинки; квартири; будівлі, споруди, житлові та нежитлові приміщення.
      7.27. Таким чином, нерухоме майно є особливим об`єктом права власності, оскільки наділене специфічними рисами - сталий зв`язок із землею, особлива цінність, неможливість переміщення без знецінення та зміни її призначення.
      7.28. Особливістю правового режиму нерухомого майна є те, що у процесі створення воно може набувати статусу як незавершеного будівництвом нерухомого майна, так і завершеного нерухомого майна.
      7.29. Виходячи з аналізу чинного законодавства, вбачається, що об`єкт будівництва (об`єкт незавершеного будівництва) - нерухома річ особливого роду: фізичне її створення розпочато, однак не завершено. Щодо такої речі можливе встановлення будь-яких суб`єктивних майнових, а також зобов`язальних прав у випадках та в порядку, визначених актами цивільного законодавства.
      7.30. У відповідності до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
      7.31. Згідно з частиною другою статті 656 ЦК України предметом договору купівлі-продажу можуть бути майнові права. До договору купівлі-продажу майнових прав застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає із змісту або характеру цих прав.
      7.32. За статтею 3 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» майновими правами, які можуть оцінюватися, визнаються будь-які права, пов`язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права (права на провадження діяльності, використання природних ресурсів тощо) та права вимоги.
      7.33. Майнове право, що є предметом договору купівлі-продажу, - це обумовлене право набуття в майбутньому права власності на нерухоме майно, яке виникає тоді, коли виконані певні правові передумови, необхідні й достатні для набуття речового права.
      7.34. Таким чином, майнове право на об`єкт нерухомості є складовою частиною такого майна, як об`єкта цивільних прав.
      7.35. На час звернення позивача з позовом у цій справі змінено положення ГПК України щодо правил визначення виключної підсудності спорів. У частині третій статті 16 ГПК України в попередній редакції йшлося про виключну підсудність господарським судам справ у спорах про право власності на майно або про витребування майна з чужого незаконного володіння чи про усунення перешкод у користуванні майном. Натомість у частині третій статті 30 ГПК України в чинній редакції йдеться про виключну підсудність справ у спорах, що виникають з приводу нерухомого майна, тобто, перелік спорів цієї категорії розширено.
      7.36. Отже, виключна підсудність застосовується до тих позовів, вимоги за якими стосуються нерухомого майна як безпосередньо, так і опосередковано, а спір може стосуватися як правового режиму нерухомого майна, так і інших прав та обов`язків, що пов`язані із нерухомим майном.
      7.37. У справі, що розглядається, позивач звернувся до суду з вимогою про визнання недійсним договору купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване нерухоме майно - картоплесховища, які були збудовані товариством, учасником якого є позивач, та в подальшому зареєстровані на праві власності за третьою особою на підставі спірного договору купівлі-продажу майнових прав.
      7.38. Предметом договору у цій справі є майнове право на створений об`єкт (картоплесховища), якому присвоєно поштову адресу та зареєстровано в державних органах готовність до експлуатації та право власності, переміщення цього об`єкта є неможливим без знецінення та зміни його призначення, тобто, якому притаманні усі ознаки нерухомого майна.
      7.39. Оскільки спір у цій справі виник з приводу об`єкта нерухомого майна, що знаходиться за адресою: Тернопільська обл., Чортківський р-н, с. Товстеньке, вул. Центральна, 57, то спір щодо майнових прав на вказане майно у відповідності до вимог частини третьої статті 30 ГПК України мав би розглядатись Господарським судом Тернопільської області.
      7.40. Тому Велика Палата Верховного Суду, проаналізувавши правові позиції, викладені Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду у постановах від 25 лютого 2018 року та від 11 липня 2019 року у справах № 201/12876/17 та № 426/7217/18 відповідно, зміст судових рішень, фактичні обставини справи, суть спору у цій справі, вважає, що відсутні підстави для відступу від правових позицій, викладених у вказаних постановах.
      7.41. Разом з тим у справі, що розглядається, виник спір між позивачем - учасником (засновником) юридичної особи та самою юридичною особою, пов`язаний з діяльністю цією юридичної особи - вчинення нею правочинів у межах господарської діяльності.
      7.42. Якщо учасник юридичної особи обґрунтовує позовні вимоги порушенням своїх корпоративних прав, то такий спір є спором про право управління юридичною особою, має ознаки корпоративного і належить до юрисдикції господарських судів. Такий правовий висновок у подібних правовідносинах викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 жовтня 2018 року у справі № 905/2445/17, від 9 квітня 2019 року у справі № 916/1295/18 та від 17 грудня 2019 року у справі № 927/97/19, від 7 травня 2020 року у справі № 904/3657/18.
      7.43. Правила виключної підсудності справ у спорах, що виникають з корпоративних відносин, передбачають розгляд спорів між позивачем - учасником (засновником) юридичної особи та юридичною особою господарським судом за місцезнаходженням такої юридичної особи як відповідача.
      7.44. Велика Палата Верховного Суду вважає, що в цьому випадку, коли територіальна підсудність спору може визначатися як за частиною третьою, так і за частиною шостою статті 30 ГПК України, то звернення позивача до Господарського суду міста Києва як належного суду за правилами частини шостої статті 30 ГПК України не є порушенням правил виключної підсудності.
      7.45. Тому підстави для обов`язкового скасування судових рішень та направлення справи на новий розгляд до Господарського суду Тернопільської області відсутні.
      7.46. Разом з тим, оскільки спірними договорами прав та інтересів позивача не порушено, це є самостійною підставою для відмови у позові, тож Велика Палата Верховного Суду вважає за доцільне скасувати ухвалені у справі судові рішення та відмовити у задоволенні позовних вимог з цих підстав.
      7.47. Крім того, з матеріалів справи вбачається, що визнання недійсним договору купівлі-продажу майнових прав на картоплесховища від 30 грудня 2014 року вже було предметом розгляду в межах справи № 910/1308/16 і постановою Київського апеляційного господарським суду від 6 вересня 2016 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 18 грудня 2016 року, ТОВ «ТКЗ» у задоволенні такої вимоги було відмовлено.
      7.48. Отже,Компанія «Джамзако Лімітед», звертаючись з вимогою про визнання недійсним договору купівлі-продажу майнових прав на картоплесховища від 30 грудня 2014 року у справі № 910/10647/18, як учасник із часткою у статутному капіталі 97,5 % ТОВ «ТКЗ», фактично ставить під сумнів остаточність та правову визначеність постановленого в межах справи № 910/1308/16 судового рішення, яким вирішений спір про дійсність договору купівлі-продажу майнових прав на картоплесховища від 30 грудня 2014 року.
      8. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      8.1. Положеннями статті 300 ГПК України передбачено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
      8.2. За змістом пункту 3 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      8.3. Частинами першою - третьою статті 311 ГПК України встановлено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається, зокрема, неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
      8.4.Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційну скаргу ТОВ «Тіара Компані», враховуючи наведені у цій скарзі доводи, слід задовольнити частково, рішення Господарського суду міста Києва від 11 грудня 2018 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 5 червня 2019 року у цій справі - скасувати, ухваливши нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог з підстав відсутності порушення корпоративних прав позивача, на захист яких подано позов.
      9. Щодо розподілу судових витрат
      9.1. У зв`язку зі скасуванням рішення місцевого господарського суду та постанови суду апеляційної інстанції, прийняттям нового рішення, відповідно до приписів статей 129, 315 ГПК України Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне здійснити розподіл судових витрат.
      9.2. За змістом частини четвертої статті 129 ГПК України судові витрати, пов`язані з розглядом справи, у разі відмови у задоволенні позову покладаються на позивача.
      9.3. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про скасування судових рішень у справі та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, судові витрати, понесені ТОВ «Тіара Компані» у зв`язку з переглядом справи у судах апеляційної та касаційної інстанцій, покладаються на позивача.
      9.4. Оскільки третя особа сплатила судовий збір за подачу касаційної скарги в розмірі 3 524 грн, а за подачу апеляційної скарги - 2 643 грн, то з позивача - Компанії «Джамзако Лімітед» підлягає стягненню на користь третьої особи - ТОВ «Тіара Компані» судові витрати у зв`язку з переглядом справи у судах апеляційної та касаційної інстанцій.
      Керуючись статтями 308, 311, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Тіара Компані» задовольнити частково.
      Постанову Північного апеляційного господарського суду від 5 червня 2019 року та рішення Господарського суду міста Києва від 11 грудня 2018 року у справі № 910/10647/18 скасувати.
      Ухвалити нове рішення, яким відмовити у позові.
      Стягнути з Компанії «Джамзако Лімітед» (юридична адреса: вул. Нікіс, 20, пов.4, офіс 400, 1086, м. Нікосія, Республіка Кіпр, номер компанії НЕ 279701) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Тіара Компані» ( ідентифікаційний код 39534832, вул. Медова, 18, 46008, м. Тернопіль, Тернопільська обл.) 2643 (дві тисячі шістсот сорок три) гривні судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги, та 3524 (три тисячі п`ятсот двадцять чотири ) гривні судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя-доповідач
      Л. І. Рогач
      Судді:
      Т. О. Анцупова
      Ж. М. Єленіна
      Н. О. Антонюк
      О. С. Золотніков
      С. В. Бакуліна
      Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук
      Н. П. Лященко
      Ю. Л. Власов
      О. М. Ситнік
      М. І. Гриців
      О. С. Ткачук
      Д. А. Гудима
      В. Ю. Уркевич
      В. І. Данішевська
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 90932704
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      01 липня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 260/81/19
      Провадження № 11-118апп20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Золотнікова О. С.,
      суддів Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 31 липня 2019 року (судді Коваль Р. Й., Гуляк В. В., Ільчишин Н. В.) у справі № 260/81/19за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПСу Закарпатській області (правонаступник Головного управління ДФС у Закарпатській області; далі - ГУ ДФС у Закарпатській області) про визнання протиправною і скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки)та
      ВСТАНОВИЛА :
      Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
      1. У січні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ГУ ДФС у Закарпатській області, у якому просив визнати протиправною та скасувати вимогу відповідача від 07 листопада 2018 року № Ф-3242-50 про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) у сумі 15 819 грн 54 коп.
      2. На обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначив, що у відповідача не було підстав для формування та направлення йому вимоги, оскільки на порушення приписів Закону України від 08 липня 2010 року № 2464-VI «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» (далі - Закон № 2464-VI) не було проведено перевірку фізичної особи - підприємця (далі - ФОП) ОСОБА_1 з питань правильності нарахування та сплати єдиного внеску, звітності, що подається платниками до органів доходів і зборів, бухгалтерських та інших документів, що підтверджують суми виплат (доходу), на суми яких (якого) відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок. Контролюючий орган не мав у своєму розпорядженні звітності, що має подаватись платниками податків до органів доходів і зборів, бухгалтерських та інших документів позивача, що підтверджують суми виплат (доходу), на суми яких відповідно до Закону № 2464-VI нараховується єдиний внесок, а обчислення боргу (недоїмки) здійснено ним на підставі даних інформаційної системи контролюючого органу. Крім того, відсутній розрахунок боргу (недоїмки), що унеможливлює обґрунтоване заперечення проти визначеного розміру боргу. У вимозі вказано, що заборгованість зі сплати єдиного внеску утворилась станом на 31 жовтня 2018 року, але початок нарахування та розмір внеску не зазначений.
      3. Крім цього, у відповіді на відзив відповідача ОСОБА_1 указав, що 26 листопада 2003 року він одержав свідоцтво про державну реєстрацію як суб`єкт підприємницької діяльності, а в 2011 році припинив підприємницьку діяльність та з того часу не подавав жодних звітів та інших документів до контролюючого органу. Доказів подання позивачем державному реєстратору у встановлений пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 01 липня 2010 року № 2390-VI «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» щодо спрощення механізму державної реєстрації припинення суб`єктів господарювання» (далі - Закон № 2390-VI) строк реєстраційної картки для включення відомостей про нього до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (далі - ЄДР) та для зміни свідоцтва про його державну реєстрацію на свідоцтво про державну реєстрацію єдиного зразка або для отримання такого свідоцтва відповідач не надав. Позивач у листопаді 2018 року дізнався про факт реєстрації його як ФОП від відповідача, у зв`язку із чим подав державному реєстратору реєстраційну картку на проведення державної реєстрації припинення підприємницької діяльності ФОП за власним рішенням з метою виключення відомостей про себе з ЄДР, що були внесені у квітні 2013 року без його відома, а не для підтвердження його статусу ФОП.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      4. Закарпатський окружний адміністративний суд рішенням від 23 травня 2019 року позов ОСОБА_1 задовольнив повністю: визнав протиправною та скасував вимогу ГУ ДФС у Закарпатській областівід 07 листопада 2018 року № Ф-3242-50 про сплату боргу (недоїмки). Стягнув на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань ГУ ДФС у Закарпатській області судові витрати у розмірі 768 грн 40 коп.
      5. Задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався тим, що:
      -дії державного реєстратора не є предметом розгляду в цій справі, а тому не можуть розглядатися судом як підстава для визнання оскаржуваної податкової вимоги протиправною;
      - відповідач на порушення чинного законодавства не проводив перевірку ФОП ОСОБА_1 та не складав акт перевірки, а саме не перевіряв: звітність такого платника, що мала подаватися ним до контролюючого органу; бухгалтерські та інші документи платника єдиного внеску, що підтверджують суми доходу чи виплат, на які відповідно до закону нараховується єдиний внесок; належність ведення бухгалтерських документів; не приймав з цього приводу рішення про застосування штрафних санкцій за несплату, неповну сплату сум єдиного внеску або рішення про застосування штрафних санкцій за неподання, несвоєчасне подання звітності, передбаченої законом;
      - облікові дані інформаційної системи контролюючого органу не можуть бути достатньою та єдиною підставою для формування вимоги про сплату боргу (недоїмки), а відтак відповідачем не було дотримано, зокрема процедури, що визначена Інструкцією про порядок нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 20 квітня 2015 року № 449 (зареєстровано в Міністерствіюстиції України 07 травня 2015 року за № 508/26953; далі - Інструкція № 449), та Законом № 2464-VI, що призвело до формування незаконної вимоги;
      - норми чинного законодавства не дозволяють контролюючому органу здійснювати нарахування єдиного внеску в автоматичному режимі на підставі інформаційної системи контролюючого органу, а не на підставі звітності позивача, оскільки останній такої не подавав, та без проведення документальної перевірки. Натомість саме під час проведення такої перевірки контролюючий орган може встановити, чи було отримано платником дохід від здійснення господарської діяльності та визначити базу нарахування єдиного внеску.
      6. Восьмий апеляційний адміністративний суд постановою від 31 липня 2019 року рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову відмовив.
      7. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції керувався тим, що у період, за який відповідачем було сформовано спірну вимогу (І - IV квартали 2017 року та І - ІІІ квартали 2018 року), ОСОБА_1 мав статус ФОП, перебував на податковому обліку (був знятий з обліку лише 30 листопада 2018 року у зв`язку з державною реєстрацією припинення підприємницької діяльності ФОП за власним рішенням), а відтак позивач відповідно до Закону № 2464-VI у вказаний період був платником єдиного внеску та зобов`язаний був сплачувати такий внесок незалежно від того, чи здійснював він фактично підприємницьку діяльність та чи отримував внаслідок такої діяльності доходи.
      8. При цьому суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що спірна вимога правомірно була сформована на підставі облікових даних інформаційної системи контролюючого органу, що відповідає вимогам Інструкції № 449, а висновки суду першої інстанції про те, що формуванню та направленню платнику вимоги має передувати перевірка та складення акта за її результатами, є помилковими та суперечать вимогам Інструкції № 449.Суд апеляційної інстанції вказав, що зазначене узгоджується з правовою позицією, висловленою в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 13 листопада 2018 року у справі № 813/4686/16.
      Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог
      9. Не погодившись із постановою суду апеляційної інстанції, ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, на обґрунтування якої зазначив, що посилання судів на наявність у позивача статусу ФОП є безпідставними, оскільки свідоцтво про державну реєстрацію було видане до 01 липня 2004 року з використанням бланків старих зразків і відповідно до Закону України від 15 травня 2003 року № 755-IV «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» (далі - Закон № 755-IV) втратило чинність. При цьому в ЄДР немає запису про реєстрацію ОСОБА_1 як ФОП. Ураховуючи зміст вимог Закону № 2390-VI щодо спрощення механізму державної реєстрації припинення суб`єктів господарювання, а також наявність у ЄДР відомостей про недійсність свідоцтва про державну реєстрацію суб`єкта підприємницької діяльності - фізичної особи ОСОБА_1 та відсутність запису про проходження перереєстрації, є підстави вважати відсутнім у позивача статусу ФОП станом на час виникнення спірних правовідносин. Тому, на думку скаржника, усі вимоги контролюючого органу до нього як громадянина - фізичної особи щодо сплати боргів, що виникли внаслідок підприємницької діяльності, є безпідставними. Проте апеляційний суд, неправильно застосувавши норми матеріально права, скасував судове рішення суду першої інстанції, тобто залишив у силі спірну вимогу контролюючого органу.
      10. У зв`язку з викладеним скаржник просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції або прийняти нове рішення про задоволення позову.
      Позиція інших учасників справи
      11. У відзиві на касаційну скаргу відповідач зазначив, що касаційна скарга ОСОБА_1 є необґрунтованою й такою, що не підлягає задоволенню, оскільки суд апеляційної інстанції при ухваленні оскаржуваної постанови правильно застосував норми матеріального та процесуального права. При цьому суди обох інстанцій відхилили доводи позивача щодо порушення порядку реєстрації його як ФОП у ЄДР, оскільки ці питання не є предметом розгляду в цій справі, а тому ця обставина не може розглядатися як підстава для визнання спірної вимоги протиправною.
      12. На думку відповідача, внесення до ЄДР відомостей про ФОП, а саме ОСОБА_1 , з відміткою про те, що свідоцтво про його державну реєстрацію вважається недійсним, не свідчить про припинення підприємницької діяльності, оскільки таке припинення відбувається за процедурою, встановленою Законом № 755-IV, а лише вказує на те, що свідоцтво про державну реєстрацію фізичної особи як суб`єкта підприємницької діяльності втратило статус документа, що підтверджує відповідну державну реєстрацію. Наразі документом, що підтверджує державну реєстрацію фізичної особи як суб`єкта підприємницької діяльності, є виписка з ЄДР. Отже беззаперечним є факт наявності у позивача статусу ФОП з 26 листопада 2003 року по 30 листопада 2018 року з усіма правами і обов`язками. До того ж дії державного реєстратора щодо внесення запису стосовно позивача не оскаржувалися. Разом із тим, відповідно до вимог Закону № 2464-VI (із змінами та доповненнями, внесеними законами України від 06 грудня 2016 року № 1774-VIІІ та 03 жовтня 2017 року № 2148- VIІІ) позивач зобов`язаний був сплачувати єдиний внесок незалежно від того чи подавав він до контролюючого органу звітність, бухгалтерські та інші документи, що підтверджують виплати (дохід), на суми яких нараховується єдиний внесок, та чи проводив контролюючий орган перевірку ФОП. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць. Оскільки на ОСОБА_1 як суб`єкта підприємницької діяльності Законом № 2464-VI покладено обов`язок сплачувати єдиний внесок у розмірі не нижче мінімального та він не забезпечив його сплати, то відповідач відповідно до положень пункту 3 розділу VI Інструкції № 449 правомірно сформував вимогу про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску на підставі даних інформаційної системи фіскального органу щодо платника.
      13. У відповіді на відзив відповідача ОСОБА_1 виклав свої пояснення, міркування та аргументи щодо наведених у відзиві заперечень та мотиви їх відхилення. Зокрема, позивач зазначив, що твердження відповідача про те, що ОСОБА_1 був зареєстрований як ФОП з 26 листопада 2003 року суперечить нормам законодавства, оскільки згідно із Законом № 755-IVреєстрація фізичних осіб - підприємців розпочалась з 01 липня 2004 року, а позивач до цієї дати був зареєстрований як суб`єкт підприємницької діяльності - фізична особа, що не є тотожним державній реєстрації ФОП у розумінні цього Закону. До того ж ані позивач, ані його довірена особа не подавали державному реєстратору заяв про державну реєстрацію ФОП чи про включення до ЄДР відомостей про ФОП, зареєстровану до 01 липня 2004 року, а тому ОСОБА_1 не мав статусу ФОП. Водночас внесення запису до ЄДР про недійсність свідоцтва про державну реєстрацію суб`єкта підприємницької діяльності - фізичної особи ОСОБА_1 унеможливлює заняття позивачем підприємницькою діяльністю. На думку позивача, реєстраційна дія про припинення підприємницької діяльності, проведена 30 листопада 2018 року, не є доказом того, що до цієї дати ОСОБА_1 мав статус ФОП, а зроблена для припинення безпідставного нарахування єдиного внеску, про яке він дізнався зі спірної вимоги.
      14. У додаткових поясненнях відповідач зазначає, що відомості про фізичних осіб - підприємців, які самостійно не звернулись з відповідними заявами у строк, встановлений пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VI, підлягали включенню до ЄДР на підставі інформації, отриманої від тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій з питань проведення інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі. Державні реєстратори, вносячи відомості про цих фізичних осіб - підприємців до ЄДР, зобов`язані були зробити відмітку про недійсність їхнього свідоцтва про державну реєстрацію. Вимоги пункту 8 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VI обумовлюють можливість включення до ЄДР відомостей про ФОП лише за фактом проведення її державної реєстрації до 01 липня 2004 року. Однак ні дії державного реєстратора щодо внесення запису стосовно позивача, ні дії тимчасової міжвідомчої спеціальної комісії з питань проведення інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців не є предметом оскарження в межах цієї справи та не були оскаржені в інших провадженнях. Аналогічна правова позиція відображена у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 21 серпня 2019 року № 808/2771/14.
      Рух касаційної скарги
      15. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 31 жовтня 2019 року поновив ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження та відкрив касаційне провадження в цій справі, а ухвалою від 25 березня 2020 року передав її на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частин третьої та п`ятої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
      16. Постановляючи ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду послався на те, що спірним питанням у цій справі є наявність у позивача статусу платника єдиного внеску відповідно до пункту 4 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI і, як наслідок, наявність обов`язку сплачувати єдиний внесок у мінімальному розмірі у 2017-2018 роках за відсутності доходу від здійснення підприємницької діяльності. Отже, до предмета доказування в цій справі входить наявність у позивача статусу ФОП у вказаний період.
      17. Таке питання входить до предмета доказування і у справах за зверненнями органів державної служби зайнятості до фізичних осіб про стягнення отриманої ними допомоги по безробіттю з підстав їх належності до категорії самозайнятих осіб з огляду на їх реєстрацію як суб`єктів підприємницької діяльності, що відбулась до 01 липня 2004 року, розгляд яких здійснюється Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду.
      18. Так, у постанові від 27 червня 2019 року у справі № 405/7/17 (провадження № 61-33985св18) Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду зазначив, що з набранням чинності Законом № 755-IV пов`язана лише державна реєстрація включення відомостей про ФОП, зареєстрованого до 01 липня 2004 року, до ЄДР (частина друга статті 18 Закону № 755-IV). У такому разі набуття фізичною особою статусу підприємця заново не реєструється.
      19. У деяких інших справах, не досліджуючи правове питання можливості осіб, які набули статусу суб`єктів підприємницької діяльності до набрання чинності Законом № 755-IV, мати статус ФОП у разі неподання ними реєстраційної картки відповідно до цього Закону, колегії суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду виходили з факту неподання такими особами заяв про припинення господарської діяльності або їх подання вже після постановлення на облік як безробітних, а тому ухвалювали рішення про задоволення позовів органів державної служби зайнятості (справи № 751/10809/16-ц, 755/7689/17-ц).
      20. У справі № 757/17820/17-ц Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду з посиланням на постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2019 року у справі № 545/163/17 (провадження № 61-33727сво18) скасував рішення судів попередніх інстанцій та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні аналогічного позову відмовив з тих підстав, що відповідач на час звернення із заявою про надання статусу безробітного господарської діяльності фактично не здійснював, прибутків від такої діяльності не отримував. Згідно з відомостями з ЄДР відповідач зареєстрований як ФОП з 15 березня 2000 року, за 2000 рік він подав декларацію про доходи, отримані від підприємницької діяльності, за видом діяльності торгівля та посередницька діяльність, де сума доходу становить нуль грн. Згідно з витягом з ЄДР записів щодо відповідача не знайдено. Суд визнав обґрунтованими пояснення відповідача про те, що він вважав свою реєстрацію скасованою, оскільки з 2000 року не подавав звітності.
      21. З огляду на зазначене Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду дійшов висновку про те, що вирішення спірного в цій справі питання має значення для формування єдиної правозастосовчої практики як у судах адміністративної юрисдикції, так і в судах інших юрисдикцій, що свідчить про те, що справа містить виключну правову проблему.
      22. Разом з тим, на переконання Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, необхідно відступити від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 27 червня 2019 року у справі № 405/7/17 (провадження № 61-33985св18).
      23. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 16 квітня 2020 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників з огляду на практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) про доцільність розгляду справи на основі письмових доказів у випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права (рішення від 08 грудня 1983 року у справі «Аксен проти Німеччини», заява № 8273/78; рішення від 25 квітня 2002 року у справі «Варела Ассаліно проти Португалії», заява № 64336/01).
      Обставини справи, установлені судами попередніх інстанцій
      24. 26 листопада 2003 року ОСОБА_1 був зареєстрований Ужгородською районною державною адміністрацією Закарпатської області як ФОП, що підтверджується витягом з ЄДР.
      25. Згідно з обліковими даними з автоматизованої інформаційної системи «Податковий блок» 24 листопада 2003 року позивача було взято на облік в Ужгородській об`єднаній державній податковій інспекції ГУ ДФС у Закарпатській області; стан - припинено, але не знято з обліку; 30 листопада 2018 року - знято з обліку.
      26. 07 листопада 2018 року ГУ ДФС у Закарпатській області склало та надіслало позивачу вимогу № Ф-3242-50 про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску в розмірі 15 819 грн 54 коп.
      27. Відповідно до розрахунку єдиного внеску станом на 31 жовтня 2018 року ОСОБА_1 має заборгованість за: І - IV квартали 2017 року в розмірі 2112 грн щоквартально, І - ІІІ квартали 2018 року в розмірі 2457 грн 18 коп. щоквартально, а всього - 15 819 грн 54 коп.
      28. 29 листопада 2018 року ОСОБА_1 ініціював процедуру припинення підприємницької діяльності ФОП, подавши державному реєстратору відповідну заяву.
      29. З витягу з ЄДР від 07 лютого 2019 року вбачається, що до ЄДР внесено запис про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності ФОП ОСОБА_1 від 30 листопада 2018 року на підставі власного рішення.
      30. За результатами оскарження позивачем спірної вимоги в адміністративному порядку Державна фіскальна служба України залишила її без змін.
      31. Вважаючи сформовану відповідачем вимогу від 07 листопада 2018 року № Ф-3242-50 про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску протиправною, позивач звернувся до суду із цим позовом.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Релевантні джерела права й акти їх застосування. Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи
      32. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
      33. Згідно зі статтею 67 Конституції України кожен зобов`язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.
      34. Статтею 92 Конституції України передбачено, що виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення і виключно законами України встановлюються, зокрема, система оподаткування, податки і збори.
      35. Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку, визначаються Законом № 2464-VI (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
      36. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску (частина друга статті 2 Закону № 2464-VI).
      37. Пунктами 2 і 6 частини першої статті 1 Закону № 2464-VI визначено, що єдиний внесок - це консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування; недоїмка - сума єдиного внеску, своєчасно не нарахована та/або не сплачена у строки, встановлені цим Законом, обчислена органом доходів і зборів у випадках, передбачених цим Законом.
      38. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 4 Закону № 2464-VІ платниками єдиного внеску є фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.
      39. 01 січня 2017 року набрав чинності Закон України від 06 грудня 2016 року № 1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (далі - Закон № 1774-VIII), яким було внесено зміни, зокрема, до пункту 2 частини першої статті 7 Закону № 2464-VІ щодо нарахування єдиного внеску його платниками.
      40. Так, відповідно до абзаців першого та другого пункту 2 частини першої статті 7 Закону № 2464-VІ (у редакції Закону № 1774-VIII зі змінами, внесеними Законом України від 03 жовтня 2017 року № 2148-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій») єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць.
      У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов`язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
      41. Таким чином, у зв`язку із внесеними до Закону № 2464-VІ змінами щодо нарахування єдиного внеску його платниками у фізичних осіб - підприємців з 01 січня 2017 року виник обов`язок щодо нарахування та сплати єдиного внеску незалежно від того, чи отримували вони дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу.
      42. Відповідно до частин другої - четвертої, восьмої, дванадцятої статті 9 Закону № 2464-VI обчислення єдиного внеску здійснюється на підставі бухгалтерських та інших документів, відповідно до яких провадиться нарахування (обчислення) або які підтверджують нарахування (обчислення) виплат (доходу), на які відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок.
      Обчислення єдиного внеску органами доходів і зборів у випадках, передбачених цим Законом, здійснюється на підставі актів перевірки правильності нарахування та сплати єдиного внеску, звітності, що подається платниками до органів доходів і зборів, бухгалтерських та інших документів, що підтверджують суми виплат (доходу), на суми яких (якого) відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок.
      Обчислення єдиного внеску за минулі періоди, крім випадків сплати єдиного внеску згідно з частиною п`ятою статті 10 цього Закону, здійснюється виходячи з розміру єдиного внеску, що діяв на день нарахування (обчислення, визначення) заробітної плати (доходу), на яку відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок.
      Платники єдиного внеску, зазначені у пунктах 4, 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, зобов`язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний квартал, до 20 числа місяця, що настає за кварталом, за який сплачується єдиний внесок.
      Єдиний внесок підлягає сплаті незалежно від фінансового стану платника.
      43. Згідно з абзацами першим, третім - п`ятим частини четвертої статті 25 Закону № 2464-VI орган доходів і зборів у порядку, за формою та у строки, встановлені центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, надсилає платникам єдиного внеску, які мають недоїмку, вимогу про її сплату.
      Вимога про сплату недоїмки є виконавчим документом.
      Платник єдиного внеску зобов`язаний протягом десяти календарних днів з дня надходження вимоги про сплату недоїмки сплатити суми недоїмки та штрафів разом з нарахованою пенею.
      У разі незгоди з розрахунком суми недоїмки платник єдиного внеску узгоджує її з органом доходів і зборів шляхом оскарження вимоги про сплату єдиного внеску в адміністративному або судовому порядку.
      44. Процедуру нарахування і сплати єдиного внеску страхувальниками, визначеними Законом № 2464-VI, нарахування і сплати фінансових санкцій, стягнення заборгованості зі сплати страхових коштів органами доходів і зборів визначає Інструкція № 449.
      45. Абзацом другим пункту 2 розділу VI Інструкції № 449 установлено, що у разі виявлення органом доходів і зборів своєчасно не нарахованих та/або не сплачених платником сум єдиного внеску такий орган доходів і зборів обчислює суми єдиного внеску, що зазначаються у вимозі про сплату боргу (недоїмки), та застосовує до такого платника штрафні санкції в порядку і розмірах, визначених розділом VІІ цієї Інструкції.
      46. Органи доходів і зборів надсилають (вручають) платникам вимогу про сплату боргу (недоїмки), якщо: дані документальних перевірок свідчать про донарахування сум єдиного внеску органами доходів і зборів; платник має на кінець календарного місяця недоїмку зі сплати єдиного внеску. Вимога про сплату боргу (недоїмки) формується на підставі даних інформаційної системи органу доходів і зборів на суму боргу, що перевищує 10 грн (абзаци перший - третій, одинадцятий пункту 3 розділу VI Інструкції № 449).
      47. Згідно з абзацом першим пункту 4 розділу VI Інструкції № 449 вимога про сплату боргу (недоїмки) формується на підставі актів документальних перевірок, звітів платника про нарахування єдиного внеску та облікових даних з інформаційної системи органу доходів і зборів за формою згідно з додатком 6 до цієї Інструкції (для платника - юридичної особи) або за формою згідно з додатком 7 до цієї Інструкції (для платника - фізичної особи).
      48. Суд першої інстанції, задовольняючи позов, дійшов висновку про незаконність спірної вимоги, оскільки норми чинного законодавства не дозволяють контролюючому органу здійснювати нарахування єдиного внеску в автоматичному режимі на підставі інформаційної системи контролюючого органу, а не на підставі звітності позивача, оскільки останній такої не подавав, та без проведення документальної перевірки. Натомість саме під час проведення такої перевірки контролюючий орган може встановити, чи було отримано платником дохід від здійснення господарської діяльності та визначити базу нарахування єдиного внеску.
      49. У свою чергу, суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову, дійшов висновку про те, що спірна вимога правомірно була сформована на підставі облікових даних інформаційної системи контролюючого органу, що відповідає вимогам Інструкції № 449, а висновки суду першої інстанції про те, що формуванню та направленню платнику вимоги має передувати перевірка та складення акта за її результатами, є помилковими та суперечать вимогам Інструкції № 449.
      50. При цьому суди попередніх інстанцій установили, що з 24 листопада 2003 року по 30 листопада 2018 року ОСОБА_1 перебував на обліку в Ужгородській об`єднаній державній податковій інспекції ГУ ДФС у Закарпатській області як ФОП, що підтверджується відомостями, які містяться в ЄДР.
      51. У справі, що розглядається, спірним є питання наявності у позивача статусу платника єдиного внеску відповідно до пункту 4 частини першої статті 4 Закону № 2464-VІ і, як наслідок, наявності обов`язку сплачувати єдиний внесок у мінімальному розмірі за період з 01 січня 2017 року по 31 жовтня 2018 року відповідно до оскаржуваної вимоги за відсутності доходу від здійснення підприємницької діяльності. При цьому ОСОБА_1 набув статусу суб`єкта підприємницької діяльності та отримав відповідне свідоцтво про державну реєстрацію суб`єкта підприємницької діяльності - фізичної особи до 01 липня 2004 року, тобто до набрання чинності Законом № 755-IV, але не звертався до державного реєстратора з реєстраційною карткою про включення відомостей про нього до ЄДР відповідно до вимог цього Закону.
      52. Отже, до предмета доказування в цій справі входить наявність можливості в осіб, які набули статусу суб`єктів підприємницької діяльності до набрання чинності Законом № 755-IV, здійснювати конституційне право на підприємницьку діяльність та отримувати дохід від такої діяльності на законних підставах у разі неподання ними реєстраційної картки відповідно до вимог цього Закону.
      53. Водночас суди попередніх інстанцій, вважаючи встановленим, що позивач мав статус ФОП протягом спірного періоду та був платником єдиного внеску відповідно до пункту 4 частини першої статті 4 Закону № 2464-VІ, вказане вище правове питання не досліджували.
      54. Велика Палата Верховного Суду вважає, що суб`єктна ознака статусу ФОП є визначальною для вирішення питання про віднесення позивача до платників єдиного внеску, а тому дослідження питання про наявність у позивача статусу ФОП має значення як для правильного вирішення цієї справи та прийняття обґрунтованого рішення, так і для формування єдиної правозастосовчої практики.
      55. За правовою позицією Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, викладеній у постанові від 27 червня 2019 року у справі № 405/7/17 (провадження № 61-33985св18), з набранням чинності Законом № 755-IV пов`язана лише державна реєстрація включення відомостей про ФОП, зареєстровану до 01 липня 2004 року, до ЄДР (частина друга статті 18 цього Закону), у такому разі набуття фізичною особою статусу підприємця заново не реєструється.
      56. Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від цього висновку Верховного Суду з огляду на таке.
      57. Відповідно до статті 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.
      58. Згідно із частиною другою статті 50 Цивільного кодексу України фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.
      59. Частиною першою статті 128 Господарського кодексу України визначено, що громадянин визнається суб`єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.
      60. 01 липня 2004 року набрав чинності Закон № 755-IV, яким передбачено створення і формування Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців (тут і далі - у первинній редакції).
      61. Відповідно до частини першої статті 42 Закону № 755-IV для проведення державної реєстрації фізична особа, яка має намір стати підприємцем, повинна подати особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору за місцем проживання такі документи: заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця; копію довідки про включення заявника до Державного реєстру фізичних осіб - платників податків та інших обов`язкових платежів; документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації ФОП.
      62. Згідно з пунктом 2 розділу VIII «Прикінцеві положення» цього Закону державний реєстратор протягом 2004-2005 років при надходженні від юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців реєстраційної картки, відповідно до вимог статті 19 цього Закону, зобов`язаний провести заміну раніше виданих їм свідоцтв про державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка. При цьому реєстраційний збір за заміну свідоцтва про державну реєстрацію не стягується.
      63. Таким чином, визначена процедура державної реєстрації з дати набрання чинності Законом № 755-IV передбачала встановлення волевиявлення особи щодо одержання правового статусу ФОП через здійснення повного (при первинному набутті) чи мінімального (при підтвердженні набутого статусу суб`єкта підприємницької діяльності до 01 липня 2004 року) комплексу дій шляхом подання державному реєстратору реєстраційної картки (документ встановленого зразка, який підтверджує волевиявлення особи щодо внесення відповідних записів до ЄДР - абзац сьомий частини першої статті 1 Закону № 755-IV) та отримання свідоцтва про державну реєстрацію (документ встановленого зразка, який засвідчує факт внесення до ЄДР запису про державну реєстрацію юридичної особи або ФОП - абзац дев`ятий частини першої статті 1 Закону № 755-IV).
      64. 03 березня 2011 року набрав чинності Закон № 2390-VI, яким було внесено зміни до Закону № 755-IV.
      65. Пунктами 2-4 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VI було передбачено, що процес включення до ЄДР відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 01 липня 2004 року, завершується через рік, починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
      Усі юридичні особи та фізичні особи - підприємці, створені та зареєстровані до 01 липня 2004 року, зобов`язані у встановлений пунктом 2 цього розділу строк подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення відомостей про них до ЄДР та для заміни свідоцтв про їх державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка або для отримання таких свідоцтв.
      Свідоцтва про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 01 липня 2004 року, після настання встановленого пунктом 2 цього розділу строку вважаються недійсними.
      66. Водночас пунктом 8 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VI визначено, що після закінчення передбаченого для включення відомостей до ЄДР строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, уповноважені органи у місячний строк проводять остаточне звірення даних відомчих реєстрів (баз даних реєстрів, журналів реєстрації, обліку тощо), за результатами якого готують аналітичну інформацію для передачі її тимчасовим міжвідомчим спеціальним комісіям, утвореним з метою проведення в Автономній Республіці Крим та відповідних областях інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 01 липня 2004 року, відомості про яких до строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, не включені до ЄДР. За результатами проведеної тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями роботи відомості про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 01 липня 2004 року, включаються до ЄДР з відміткою про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 01 липня 2004 року, вважаються недійсними.
      67. Таким чином, строк для включення до ЄДР відомостей про фізичних осіб - підприємців, державна реєстрація яких була проведена до 01 липня 2004 року, визначений пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VI, закінчився 03 березня 2012 року. При цьому цей строк включення до ЄДР відомостей про фізичних осіб - підприємців, державна реєстрація яких проведена до 01 липня 2004 року, підлягав застосуванню виключно у випадках самостійного подання останніми реєстраційних карток державному реєстратору.
      68. Натомість відомості про фізичних осіб - підприємців, які самостійно не звернулись із відповідною заявою у строк, установлений пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VI, підлягали включенню до ЄДР на підставі інформації, отриманої від тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій. Державні реєстратори, вносячи відомості про цих фізичних осіб - підприємців до ЄДР, зобов`язані були зробити відмітку про недійсність їхнього свідоцтва про державну реєстрацію.
      69. Як убачається з досліджених судами попередніх інстанцій витягів з ЄДР від 07 лютого 2019 року, 16 квітня 2013 року державний реєстратор виконавчого комітету Ужгородської міської ради Закарпатської області вніс до ЄДР запис за номером 23241750000017409 про включення до цього реєстру відомостей про ФОП ОСОБА_1 - у разі, коли державна реєстрація ФОП була проведена до набрання чинності Законом № 755-IV (а. с. 17, т. 1). При цьому відомості про ФОП були включені цим державним реєстратором з відміткою про те, що свідоцтво про її державну реєстрацію вважається недійсним (а. с. 36, т. 1).
      70. 25 квітня 2014 року набрав чинності Закон України від 25 березня 2014 року № 1155-VII «Про внесення змін до деяких законів України щодо включення відомостей про діючих юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців до Єдиного державного реєстру» (далі - Закон № 1155-VII).
      71. Цим Законом пункт 2 розділу VIII «Прикінцеві положення» Закону № 755-IV викладено в новій редакції, відповідно до якої усі діючі юридичні особи та фізичні особи - підприємці, створені та зареєстровані до 01 липня 2004 року, відомості про яких не включені до ЄДР, зобов`язані подати державному реєстратору відповідно до вимог статті 19 цього Закону реєстраційну картку для включення відомостей про них до ЄДР. Державний реєстратор після отримання від юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців реєстраційної картки зобов`язаний включити відомості про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців і видати їм виписку з ЄДР.
      72. До того ж Законом № 1155-VII виключено пункти 2-4 і 7-9 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VI.
      73. З пояснювальної записки до проекту Закону № 1155-VII вбачається, що Закон № 2390-VI має низку прогалин, що негативно впливає на права та законні інтереси суб`єктів господарювання. Зокрема, Законом № 2390-VI не встановлені кінцеві терміни передачі тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями державним реєстраторам юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців відомостей про суб`єктів господарювання, які не включені до ЄДР, а також включення державними реєстраторами таких відомостей до ЄДР. З огляду на зазначене робота тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій, а також процес включення може затягнутись на невизначений час. Водночас на законодавчому рівні не визначено механізм включення до ЄДР відомостей про діючих юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців за їх зверненнями (у разі якщо відомості про них ще не передані тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями державним реєстраторам або з будь-яких обставин не включені державними реєстраторами до реєстру за результатами виконання Закону № 2390-VI). Ураховуючи, що проведення будь-якої реєстраційної дії, передбаченої Законом № 755-IV, можливо лише щодо юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, відомості про яких містяться в ЄДР, суб`єкти господарювання до моменту їх включення не можуть: зареєструвати зміни до своїх установчих документів та змінити відомості про себе; припинити свою діяльність; отримати виписку, витяг, довідку з ЄДР.
      74. Також у пояснювальній записці до проекту Закону № 1155-VII указано, що реалізація Закону № 2390-VI на практиці виявилась частково неможливою з огляду на таке:
      1) за результатами звірення даних відомчих реєстрів (бази даних реєстрів, журнали реєстрації, обліку тощо) органів статистики, державної податкової служби та Пенсійного фонду України з даними ЄДР до тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій передано відомості про: 561 089 юридичних осіб, які не включені до ЄДР, в 74 886 з яких відсутні відомості про коди об`єктів адміністративно-територіального устрою України; 492 808 фізичних осіб - підприємців, які не включені до ЄДР, у 177 376 з яких відсутні відомості про коди об`єктів адміністративно-територіального устрою України. Зазначене унеможливлює ідентифікацію територіальної належності таких суб`єктів господарювання та включення до ЄДР за місцезнаходженням юридичної особи та за місцем проживання фізичної особи - підприємця відповідно до статті 5 Закону № 755-IV;
      2) прийняття рішення тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями щодо вибору відомостей, які отримані від різних уповноважених органів та підлягають включенню до ЄДР, в разі якщо юридична особа/фізична особа - підприємець має однаковий код ЄДРПОУ/реєстраційний номер облікової картки платника податків, але при цьому відомості про її місцезнаходження/місце проживання та дату реєстрації не збігаються, у більшості випадків носить суб`єктивний характер та призводить до наповнення ЄДР недостовірною інформацією.
      75. Основною метою проекту Закону № 1155-VII є продовження процесу включення до ЄДР відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, які зареєстровані до 01 липня 2004 року та до цього часу не подали державному реєстратору про себе відомості.
      76. Для досягнення цієї мети Законом № 1155-VII внесені зміни до розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VІ щодо спрощення механізму державної реєстрації припинення суб`єктів господарювання», які дозволять проводити включення відомостей про діючих юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців до ЄДР.
      77. У рішенні ЄСПЛ від 20 січня 2012 року у справі «Рисовський проти України» підкреслено особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що в разі коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема якщо справа впливає на основоположні права людини, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. При цьому на них покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах (пункт 70).
      78. За практикою ЄСПЛ, яка сформувалась з питань імперативності правил про прийняття рішення на користь платників податків, у разі існування неоднозначності у тлумаченні прав та/чи обов`язків платника податків слід віддавати перевагу найбільш сприятливому тлумаченню національного законодавства та приймати рішення на користь платника податків (справа «Серков проти України», заява № 39766/05, пункт 43).
      79. Велика Палата Верховного Суду вважає, що статус ФОП є формою реалізації конституційного права на підприємницьку діяльність, відсутність підтвердженого у визначеній державою формі реалізації цього права у нових умовах нормативно-правового регулювання після 2004 року виключає можливість автоматичного перенесення набутих до 01 липня 2004 року ознак суб`єкта господарювання, оскільки особа не може бути примушена до реалізації наданого їй права в цих умовах, а користується ним на власний розсуд.
      80. Водночас зміни у процедуру адміністрування системи державної реєстрації фізичних осіб - підприємців, запроваджені законами № 2390-VI та № 1155-VII, не спростовують наведених висновків щодо природи визначення статусу ФОП, а лише визначають регулювання діяльності уповноважених органів у відношенні до фізичних осіб, які мають намір продовжувати здійснювати підприємницьку діяльність, розпочату ними до 01 липня 2004 року, що підтверджується виконанням ними обов`язку подати реєстраційну картку або ж констатації відмови особи від набуття статусу ФОП шляхом неподання реєстраційної картки, що за змістом нормативних приписів мало наслідком відмову в заміні свідоцтва про державну реєстрацію на бланки нового зразка та внесення відмітки до ЄДР про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 01 липня 2004 року, вважаються недійсними. Таким чином, виключалася можливість законного здійснення підприємницької діяльності, а відтак отримання доходу від такої діяльності.
      81. Велика Палата Верховного Суду також підкреслює, що існування нечіткого, суперечливого нормативного регулювання на час виникнення спірних правовідносин порушує принцип правової визначеності.
      82. При цьому застосовними в цій справі є висновки ЄСПЛ у справі «Серков проти України», оскільки принцип найбільш сприятливого тлумачення національного законодавства на користь платників податків так само може бути застосований до платників загальнообов`язкових внесків, у тому числі єдиного внеску.
      83. Крім цього, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що 03 червня 2020 року набрав чинності пункт 5 розділу І Закону України від 13 травня 2020 року № 592-ІХ «Про внесення змін до Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» щодо усунення дискримінації за колом платників» (далі -Закон № 592-ІХ), відповідно до положень якого розділ VIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2464-VI доповнено пунктом 9-15.
      84. Так, згідно з абзацами першим та другим пункту 9-15 Закону № 2464-VI (у редакції Закону № 592-ІХ)підлягають списанню за заявою платника та у порядку, визначеному цим Законом, несплачені станом на день набрання чинності Законом № 592-ІХ з урахуванням особливостей, визначених цим пунктом, суми недоїмки, нараховані платникам єдиного внеску, зазначеним у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування) та 5 частини першої статті 4 цього Закону, за період з 01 січня 2017 року до дня набрання чинності Законом № 592-ІХ, а також штрафи та пеня, нараховані на ці суми недоїмки, у разі якщо такими платниками не отримано дохід (прибуток) від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб, та за умови подання протягом 90 календарних днів з дня набрання чинності Законом № 592-ІХ, зокрема платниками, зазначеними у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), - державному реєстратору за місцем знаходження реєстраційної справи фізичної особи - підприємця заяви про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності та до податкового органу - звітності відповідно до вимог частини другої статті 6 цього Закону за період з 01 січня 2017 року до дня набрання чинності Законом № 592-ІХ. Зазначена звітність подається платником виключно у випадку, якщо вона не була подана раніше.
      85. З пояснювальної записки до проекту Закону № 592-ІХубачається, що його прийняття було обумовлено, зокрема, тим, що встановлення обов`язку сплати єдиного соціального внеску без отримання доходу не відповідає легальній меті державного регулювання цього виду відносин та є непослідовним у контексті самого Закону, який визначає об`єктом нарахування єдиного соціального внеску саме отриманий дохід.
      86. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що відсутність офіційного підтвердження в ОСОБА_1 статусу ФОП шляхом проходження реєстраційних процедур у порядку, визначеному Законом № 755-IV, що виключає можливість законного здійснення підприємницької діяльності та отримання відповідних доходів, за відсутності фактичних доказів протилежного, виключає і можливість формальної та фактичної участі позивача у системі загальнообов`язкового державного соціального страхування за відповідним статусом.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      87. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      88. Згідно із частинами першою та четвертою статті 351 КАС України суд змінює судове рішення у відповідній частині, якщо таке судове рішення переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.
      89. Частиною першою статті З52 КАС України передбачено, що суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
      90. Оскільки суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення позову, але помилково застосував норми матеріального права, то рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 23 травня 2019 року підлягає зміні шляхом викладення його мотивувальної частини з урахуванням висновків, викладених у мотивувальній частині цієї постанови. При цьому постанова Восьмого апеляційного адміністративного суду від 31 липня 2019 року підлягає скасуванню повністю.
      Висновки щодо розподілу судових витрат
      91. Відповідно до частини шостої статті 139 КАС України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.
      92. Згідно із частиною першою статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
      93. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає, що на користь ОСОБА_1 підлягають відшкодуванню документально підтверджені витрати на сплату судового збору за подання касаційної скарги в розмірі 1538 грн (а. с. 145, т. 1).
      Керуючись статтями 341, 345, 349, 351, 352, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
      2. Постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 31 липня 2019 року скасувати.
      3. Рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 23 травня 2019 року змінити з урахуванням висновків, викладених у мотивувальній частині цієї постанови.
      4. В іншій частині рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 23 травня 2019 року залишити без змін.
      5. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПСу Закарпатській області на користь ОСОБА_1 витрати на сплату судового збору в розмірі 1538 (одна тисяча п`ятсот тридцять вісім) гривень.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О. С. Золотніков
      Судді: Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна Н. П. Лященко
      Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич
      О. Р. Кібенко О. Г. Яновська
      В. С. Князєв
      Джерело: ЄДРСР 90458921
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      13 травня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 0640/3835/18 (Пз/9901/52/18)
      Провадження № 11-1369заі18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Прокопенка О. Б.,
      суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю.,
      розглянула в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 01 листопада 2018 року (судді Кравчук В. М., Анцупова Т. О., Бучик А. Ю., Гімон М. М., Стародуб О. П.) у зразковій справі № 0640/3835/18 (Пз/9901/52/18) за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області (правонаступник Житомирського об`єднаного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області (далі - УПФУ в Житомирській області)), третя особа - Пенсійний фонд України (далі - ПФУ), про визнання протиправними дій і зобов`язання вчинити дії та
      ВСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
      1. У липні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Житомирського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до УПФУ в Житомирській області, у якому просив:
      - визнати протиправними дії заступника начальника УПФУ в Житомирській області Стоцької О. М. щодо надання на звернення позивача відповіді від 19 червня 2018 року № Ш-307 про відмову в перерахунку щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці та виплаті його з 01 червня 2018 року без обмеження граничним розміром;
      - зобов`язати відповідача здійснити перерахунок та виплачувати позивачу як судді Апеляційного суду Житомирської області у відставці щомісячне довічне грошове утримання в розмірі 90 відсотків від суддівської винагороди працюючого на відповідній посаді судді без обмеження граничного розміру щомісячного довічного грошового утримання відповідно до довідки Апеляційного суду Житомирської області від 13 червня 2018 року № 3-297/03/129/2018 про суддівську винагороду для обчислення щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці в розмірі 104 тис. 622 грн 80 коп. з урахуванням раніше виплачених коштів, починаючи з 01 червня 2018 року.
      2. На обґрунтування заявлених вимог ОСОБА_1 зазначив, що Закон України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII) стосується лише діючих суддів та кандидатів на посаду судді, які в майбутньому набудуть статусу судді у відставці. Вимоги Закону № 1402-VIII не поширюються на суддів, які вийшли у відставку та набули право на щомісячне довічне грошове утримання до набрання чинності цим Законом, зокрема на позивача, оскільки із серпня 2015 року він перебуває на обліку в УПФУ в Житомирській області.
      3. На думку ОСОБА_1 , відповідач вийшов за межі пунктів 22 і 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, зазначивши в листі про те, що судді у відставці, який не проходив кваліфікаційне оцінювання, розмір щомісячного довічного грошового утримання буде визначатися виходячи із суддівської винагороди, обчисленої відповідно до положень Закону України від 07 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 2453-VI).
      4. Крім цього, позивач зауважив, що частиною сьомою статті 48 Закону № 1402-VIII установлено, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України та законом гарантій незалежності судді.
      Рух позовної заяви та короткий зміст рішення суду попередньої інстанції
      5. Суддя Житомирського окружного адміністративного суду ухвалою від 25 липня 2018 року відкрив провадження в цій справі.
      6. 11 вересня 2018 року до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду в порядку статті 290 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) надійшло подання судді Житомирського окружного адміністративного суду про розгляд Верховним Судом цієї типової справи як зразкової.
      7. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 20 вересня 2018 року відкрив провадження у зразковій адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до УПФУ в Житомирській області про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити дії.
      8. Рішенням від 01 листопада 2018 року, ухваленим за результатами розгляду зразкової справи, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1
      9. Свої висновки про безпідставність позовних вимог суд мотивував тим, що посада судді, який вийшов у відставку до 30 вересня 2016 року, не є «відповідною», рівнозначною посаді судді того самого суду, який пройшов кваліфікаційне оцінювання, підтвердив здатність здійснювати судочинство та продовжує працювати в цьому суді. Для застосування частини четвертої статті 142 Закону № 1402-VIII з метою перерахунку розміру щомісячного довічного грошового утримання суддів, які пішли у відставку до набрання чинності цим Законом, тобто до 30 вересня 2016 року, «відповідною» є посада судді, який працює в тому самому суді до проходження кваліфікаційного оцінювання та згідно з пунктом 23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону № 2453-VI (стаття 133).
      10. При цьому Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду зазначив, що це рішення суду є зразковим для типових справ, у яких предметом спору є перерахунок розміру щомісячного довічного грошового утримання судді, який вийшов у відставку до 30 червня 2016 року та не проходив кваліфікаційне оцінювання.
      11. Суд першої інстанції у своєму рішенні вказав такі обставини зразкової справи, які обумовлюють типове застосування норм матеріального права:
      1) позивач є суддею у відставці;
      2) позивач не проходив кваліфікаційне оцінювання;
      3) рішення про відставку позивача прийнято уповноваженим органом до 30 вересня 2016 року;
      4) відповідач - територіальний орган ПФУ;
      5) предметом спору є перерахунок розміру щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці відповідно до Закону України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» (далі - Закон № 1401-VIII) та Закону № 1402-VIII.
      12. Суд також зазначив, що обставинами, які можуть впливати на інше застосування норм матеріального права, ніж у зразковій справі, є наступна зміна Закону № 1402-VIII, зокрема частини третьої статті 142 цього Закону.
      Короткий зміст та обґрунтування наведених в апеляційній скарзі вимог
      13. Не погодившись із таким судовим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, на обґрунтування якої зазначив, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального та процесуального права, що призвело до невідповідності висновків суду фактичним обставинам та до неправильного вирішення справи.
      14. На думку позивача, суд першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення порушив вимоги чинного законодавства та дійшов помилкових висновків про те, що гарантії його матеріального та соціального захисту можуть бути суттєво знижені й обмежені, не дивлячись на те, що такі обмеження суперечать статтям 22, 126, 130 Конституції України. Судом не дотримано міжнародних стандартів у сфері судоустрою та статусу суддів, принципу незалежності судової влади як головної умови забезпечення верховенства права та основоположної гарантії справедливого судового розгляду, допущено приниження високого статусу судді у відставці, порушено принцип недискримінації в оплаті щомісячного довічного грошового утримання, що є недопустимим та призвело до порушення права позивача на перерахунок розміру щомісячного довічного грошового утримання, а також усіх суддів, які вийшли у відставку до 30 вересня 2016 року та не проходили кваліфікаційне оцінювання.
      15. ОСОБА_1 вважає надуманим висновок суду першої інстанції про те, що посада судді, який вийшов у відставку до 30 вересня 2016 року, не є відповідною, рівнозначною посаді судді того самого суду, який пройшов кваліфікаційне оцінювання і продовжує працювати, а є відповідною посаді судді, який працює в тому ж суді до проходження кваліфікаційного оцінювання, оскільки такий висновок суперечить чинному законодавству України, яке встановлює право судді у відставці на підставі частини третьої статті 142 Закону № 1402-VIII отримувати щомісячне довічне грошове утримання у відсотковому розмірі суддівської винагороди судді, який працює на відповідній посаді, і право на підставі частини четвертої цієї ж статті Закону № 1402-VIII на перерахунок щомісячного довічного грошового утримання у разі зміни розміру складових суддівської винагороди судді, який працює на відповідній посаді. Ці норми не встановлюють будь-яких інших умов для здійснення перерахунку щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці.
      16. На думку позивача, встановлені пунктом 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIIIвинятки щодо виплати щомісячного довічного грошового утримання у розмірі, передбаченому частиною третьою статті 142 вказаного Закону, стосуються виключно суддів, які йдуть у відставку після 30 вересня 2016 року. Разом з тим обмеження щодо виплати щомісячного довічного грошового утримання у розмірі, передбаченому частиною третьою статті 142 Закону № 1402-VIII, суддям, які на час набрання чинності вказаним Законом перебували у відставці, не встановлені. До того ж оскільки Закон № 1402-VIIIпокращує становище працюючого судді, а від суддівської винагороди працюючого судді залежить і розмір щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці, то покращується і становище останнього. Тому Закон № 1402-VIII має зворотну дію у часі та може застосовуватись до суддів, які вийшли у відставку до 30 вересня 2016 року.
      17. ОСОБА_1 також зазначає, щооскільки суддівська винагорода судді, який працює на відповідній посаді, з якої він вийшов у відставку, збільшилася з 01 травня 2018 року, то відповідно до вимог частини четвертої статті 142 Закону № 1402-VIII вінмає право на перерахунок щомісячного довічного грошового утримання із цієї дати з розрахунку 90 відсотків від суддівської винагороди працюючого на відповідній посаді судді Апеляційного суду Житомирської області, визначеної на підставі довідки Апеляційного суду Житомирської області від 13 червня 2018 року, без обмеження граничним (максимальним) розміром з урахуванням раніше виплачених коштів, до змін суддівської винагороди судді, який працює на відповідній посаді.
      18. На підставі викладеного скаржник просить скасувати оскаржуване рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду й прийняти нове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги повністю.
      Позиція учасників справи щодо апеляційної скарги
      19. УПФУ у Житомирській області у відзиві на апеляційну скаргу заперечує проти її вимог і зазначає, що з огляду на пункти 22 і 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII судді у відставці, який не проходив кваліфікаційне оцінювання, розмір щомісячного довічного грошового утримання визначається виходячи із суддівської винагороди, обчисленої відповідно до положень Закону № 2453-VI. Відтак підстав для проведення перерахунку щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці з урахуванням суддівської винагороди судді, який пройшов кваліфікаційне оцінювання, відповідно до довідки Апеляційного суду Житомирської області від 13 червня 2018 року немає.
      20. У відповіді на відзив відповідача ОСОБА_1 виклав свої пояснення, міркування та аргументи щодо наведених у відзиві заперечень та мотиви їх відхилення. Так, скаржник, зокрема, вказує на те, що працюючі судді Апеляційного суду Житомирської області пройшли кваліфікаційне оцінювання і з 01 травня 2018 року отримують суддівську винагороду відповідно до положень підпункту 2 пункту 24 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, що підтверджується довідкою цього суду від 13 червня 2018 року. До того ж чинним законодавством про судоустрій не передбачено ні права, ні обов`язку для судді у відставці на проходження кваліфікаційного оцінювання.
      21. У додаткових поясненнях представник відповідача та третьої особи зазначає, що ані позовна заява, ані апеляційна скарга, крім формального посилання на порушення принципу недискримінації, не містить жодних критеріїв чи характеристик, які б дозволили оцінити обґрунтованість, достатність чи помилковість доводів позивача щодо наявності стосовно до нього дискримінації. Відповідно до частини третьої статті 6 Закону України від 06 вересня 2012 року № 5207-VI «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» (далі - Закон № 5207-VI) не вважаються дискримінацією дії, які не обмежують права та свободи інших осіб і не створюють перешкод для їх реалізації, а також не надають необґрунтованих переваг особам та/або групам осіб за їх певними ознаками, стосовно яких застосовуються позитивні дії, зокрема, особливі вимоги, передбачені законом, щодо реалізації окремих прав осіб. Диференціація як щодо визначення розміру суддівської винагороди, так і щодо розміру щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці, в залежності від успішного проходження цим суддею кваліфікаційного оцінювання (конкурсу) та наявність трьох років стажу після нього, встановлена законом. Отже, кваліфікаційне оцінювання є особливою вимогою в розумінні статті 6 Закону № 5207-VI та не може вважатись дискримінацією. Жодному судді у відставці, який не проходив кваліфікаційне оцінювання, перерахунок щомісячного довічного грошового утримання виходячи з розміру суддівської винагороди, встановленої Законом № 1402-VIII, не проводився. До того ж проведення такого перерахунку щомісячного довічного грошового утримання суддям у відставці поставить цих суддів у нерівні умови із суддями, що підуть у відставку на умовах пункту 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII та отримають суддівську винагороду в розмірі, визначеному відповідно до Закону № 2453-VI.
      Рух апеляційної скарги
      22. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 30 листопада 2018 року відкрила апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , а ухвалою від 15 січня 2019 року призначила справу до розгляду в судовому засіданні.
      23. Учасники справи, будучи належним чином повідомлені судом про дату, час і місце розгляду справи, у судове засідання 13 травня 2020 року не з`явилися. ОСОБА_1 подав заяву про розгляд справи за його відсутності.
      24. За правилами частини другої статті 313 КАС України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
      25. За таких обставин на підставі пункту 2 частини першої статті 345 КАС України справу розглянуто в порядку письмового провадження.
      Обставини справи, установлені судом першої інстанції
      26. ОСОБА_1 з лютого 1975 року працював на посаді судді, останнє його місце роботи - Апеляційний суд Житомирської області. Позивач має загальний стаж роботи понад 45 років, у тому числі стаж роботи на посаді судді, який дає право на відставку та отримання щомісячного довічного грошового утримання, становить 35 років 24 дні.
      27. Постановою Верховної Ради України від 16 липня 2015 року № 636-VIII «Про звільнення суддів»ОСОБА_1 звільнено з посади судді Апеляційного суду Житомирської області у зв`язку з поданням заяви про відставкувідповідно до пункту 9 частини п`ятої статті 126 Конституції України.
      28. З 05 серпня 2015 року позивач перебуває на обліку в УПФУ в Житомирській області та отримує щомісячне довічне грошове утримання як суддя у відставці.
      29. 14 червня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до УПФУ в Житомирській області із заявою про проведення перерахунку щомісячного довічного грошового утримання, до якої долучив довідку про суддівську винагороду для обчислення щомісячного грошового утримання судді у відставці від 13 червня 2018 року № 3-297/03-23/129/2018, видану Апеляційним судом Житомирської області, згідно з якою станом на 01 травня 2018 року суддівська винагорода працюючого на відповідній посаді судді Апеляційного суду Житомирської області, який пройшов кваліфікаційне оцінювання, складає 104 тис. 622 грн 80 коп.
      30. УПФУ в Житомирській області листом від 19 червня 2018 року № Ш-307 відмовило позивачу в перерахунку щомісячного довічного грошового утримання у зв`язку з тим, що він не проходив кваліфікаційне оцінювання для підтвердження відповідності займаній посаді та не працював на посаді судді три роки з дня прийняття щодо нього відповідного рішення за результатами такого кваліфікаційного оцінювання, як це передбачено в пунктах 22 і 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII.
      31. Вважаючи такі дії УПФУ в Житомирській області протиправними, позивач оскаржив їх до суду.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Релевантні джерела права й акти їх застосування. Оцінка висновків суду, рішення якого переглядається, та аргументів учасників справи
      32. Щомісячне довічне грошове утримання є особливою формою матеріального забезпечення судді, полягає в гарантованій державою щомісячній грошовій виплаті, що слугує забезпеченню належного матеріального утримання судді після звільнення від виконання обов`язків (відставки), а також життєвого рівня, гідного його статусу.
      33. Умови забезпечення судді щомісячним довічним грошовим утриманням або пенсією за його вибором на час виходу позивача у відставку (16 липня 2015 року) визначалися статтею 141 Закону № 2453-VІ у редакції Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» (далі - Закон № 192-VIII) зі змінами, внесеними Законом України від 02 березня 2015 року № 213-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» (далі - Закон № 213-VIII).
      34. Згідно із частиною третьою та абзацом шостим частини п`ятої статті 141 Закону № 2453-VІ (в указаній вище редакції) щомісячне довічне грошове утримання виплачується судді у розмірі 60 відсотків грошового утримання судді, який працює на відповідній посаді.
      Максимальний розмір щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, індексації та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством, крім доплати до надбавок окремим категоріям осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною) не може перевищувати десяти прожиткових мінімумів, установлених для осіб, які втратили працездатність. Довічне грошове утримання суддям виплачується органами ПФУ за рахунок коштів Державного бюджету України.
      35. 01 січня 2016 року набрав чинності Закон України від 24 грудня 2015 року № 911-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (далі - Закон № 911-VIII), яким, зокрема, абзац шостий частини п`ятої статті 141 Закону № 2453-VІ після речення першого доповнено новим реченням, згідно з яким тимчасово, у період з 01 січня 2016 року по 31 грудня 2016 року, максимальний розмір щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, індексації та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством, крім доплати до надбавок окремим категоріям осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною) не може перевищувати 10 тис. 740 грн.
      36. Конституційний Суд України Рішенням від 08 червня 2016 року № 4-рп/2016 визнав неконституційними низку положень статті 141 Закону № 2453-VI у редакції Закону № 192-VIII зі змінами, внесеними законами № 213-VIII і № 911-VIII, у тому числі й частину третю та положення першого, другого речень абзацу шостого частини п`ятої цієї статті Закону № 2453-VІ.
      37. При цьому Конституційний Суд України у пункті 4 Рішення від 08 червня 2016 року № 4-рп/2016 визначив порядок виконання цього рішення, зокрема:
      - частина третя статті 141 Закону № 2453-VI у редакції Закону № 213-VIII, яка суперечить Конституції України, не підлягає застосуванню як така, що втратила чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення. Натомість застосуванню підлягає частина третя статті 141 Закону № 2453-VI до внесення змін Законом № 213-VIII, тобто в редакції Закону № 192-VIII, а саме: «Щомісячне довічне грошове утримання виплачується судді у розмірі 80 відсотків грошового утримання судді, який працює на відповідній посаді. За кожний повний рік роботи на посаді судді понад 20 років розмір щомісячного довічного грошового утримання збільшується на два відсотки заробітку, але не може бути більшим ніж 90 відсотків заробітної плати судді, без обмеження граничного розміру щомісячного довічного грошового утримання. У разі зміни грошового утримання судді, який працює на відповідній посаді, здійснюється перерахунок раніше призначеного щомісячного довічного грошового утримання»;
      - перше, друге речення абзацу шостого частини п`ятої статті 141 Закону № 2453-VI у редакціях Закону № 213-VIII, Закону України № 911-VIII, що суперечать Конституції України, не підлягають застосуванню як такі, що втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. Підлягає застосуванню перше речення частини п`ятої статті 141 Закону № 2453-VI у редакції Закону № 192-VIII, а саме: «Пенсія або щомісячне довічне грошове утримання судді виплачується незалежно від заробітку (прибутку), одержуваного суддею після виходу у відставку».
      38. Відповідно до частин другої - четвертої статті 133 Закону № 2453-VІ суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
      Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат.
      Посадові оклади інших суддів встановлюються пропорційно до посадового окладу судді місцевого суду з коефіцієнтом:
      1) судді апеляційного суду - 1,1;
      2) судді вищого спеціалізованого суду - 1,2;
      3) судді Верховного Суду України, судді Конституційного Суду України - 1,3.
      39. Отже, посадовий оклад є однією зі складових суддівської винагороди.
      40. При цьому 01 січня 2017 року набрав чинності Закон України від 06 грудня 2016 року № 1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (далі - Закон № 1774-VIII), за змістом пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» якого мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат.
      До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі 1600 грн.
      41. 22 липня 2018 року набрав чинності Закон України від 15 травня 2018 року № 2415-VIII «Про ефективне управління майновими правами правовласників у сфері авторського права і (або) суміжних прав» (далі - Закон № 2415-VIII), яким абзац другий пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII було викладено в новій редакції, відповідно до якої до внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується в розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, починаючи з 01 січня 2017 року.
      42. Таким чином, за загальним правилом дії норм права в часі, у зв`язку з набранням чинності Законом № 1774-VIII, яким заборонено застосовувати мінімальну заробітну плату після набрання чинності цим Законом, положення статті 133 Закону № 2453-VІ щодо обчислення суддівської винагороди у процентному співвідношенні до мінімальної заробітної плати застосуванню не підлягали.
      43. До того ж у зв`язку з набранням чинності Законом № 2415-VIII, яким установлено розрахункову величину для визначення, зокрема, посадових окладів, що в майбутньому може змінюватися, виникла підстава для перерахунку розміру щомісячного грошового утримання судді у відставці.
      44. 30 вересня 2016 року набрали чинності закони № 1401-VIII та 1402-VIII.
      45. Прийняття Закону № 1401-VIII, як убачається з пояснювальної записки до законопроекту, має сприяти реалізації повномасштабної судової реформи та оновленню суддівського корпусу відповідно до суспільних очікувань і згідно з європейськими стандартами, відновленню довіри громадян до судової гілки влади, а також забезпеченню належного функціонування прокуратури, адвокатури та системи виконання судових рішень.
      46. З пояснювальної записки до проекту Закону № 1402-VIII убачається, що його прийняття було обумовлено імплементацією оновлених конституційних засад правосуддя на законодавчому рівні для забезпечення незалежності судової влади, зокрема, шляхом її деполітизації, посилення відповідальності судової влади перед суспільством, оптимізацією системи судоустрою, а також запровадженням нових засад формування та належних механізмів кадрового оновлення суддівського корпусу. При цьому законодавець мав на меті запровадити кваліфікаційне оцінювання суддів, яке проводитиметься за критеріями компетентності (професійної, особистої, соціальної тощо), професійної етики та доброчесності. Цим законопроектом також закріплено можливість кар`єрного просування судді та отримання підвищеного посадового окладу виключно за результатами кваліфікаційного оцінювання. Водночас непроходження кваліфікаційного оцінювання може бути підставою для звільнення судді у встановлених законом випадках.
      47. Також у пояснювальній записці до проекту Закону № 1402-VIII зазначено, що його прийняття сприятиме відновленню довіри громадян до судової системи, оновленню суддівського корпусу відповідно до суспільних очікувань, посиленню авторитету судової гілки влади та удосконаленню роботи системи судоустрою та її органів. Очищення судової системи від осіб, які не відповідають критеріям компетентності, професійної етики та доброчесності, а також створення шляхів для наповнення суддівського корпусу найбільш професійними правниками сприятиме суттєвому підвищенню якості правосуддя.
      48. За частинами третьою та п`ятою статті 142 Закону № 1402-VIII (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) щомісячне довічне грошове утримання виплачується судді у відставці в розмірі 50 відсотків суддівської винагороди судді, який працює на відповідній посаді. За кожний повний рік роботи на посаді судді понад 20 років розмір щомісячного довічного грошового утримання збільшується на два відсотки грошового утримання судді.
      Пенсія або щомісячне довічне грошове утримання судді виплачується незалежно від заробітку (прибутку), отримуваного суддею після виходу у відставку. Щомісячне довічне грошове утримання суддям виплачується органами ПФУ за рахунок коштів Державного бюджету України.
      49. У разі зміни розміру складових суддівської винагороди судді, який працює на відповідній посаді, здійснюється перерахунок раніше призначеного щомісячного довічного грошового утримання (частина четверта статті 142 Закону № 1402-VIII).
      50. Частинами другою та третьою статті 135 Закону № 1402-VIII установлено, що суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
      Базовий розмір посадового окладу судді становить:
      1) судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року;
      2) судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року;
      3) судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року.
      51. Водночас відповідно до пункту 22 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених цим Законом, мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом.
      Судді, які на день набрання чинності цим Законом пройшли кваліфікаційне оцінювання та підтвердили свою здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді, до 01 січня 2017 року отримують суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону № 2453-VІ.
      52. До проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону № 2453-VІ (пункт 23 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII).
      53. Згідно з пунктом 24 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII розмір посадового окладу судді, крім зазначеного у пункті 23 цього розділу, становить:
      з 01 січня 2017 року:
      а) для судді місцевого суду - 15 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року;
      б) для судді апеляційного суду та вищого спеціалізованого суду - 25 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року;
      в ) для судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року;
      2) з 01 січня 2018 року:
      а) для судді місцевого суду - 20 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року;
      б ) для судді апеляційного суду та вищого спеціалізованого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року;
      3) з 01 січня 2019 року:
      а) для судді місцевого суду - 25 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року;
      б ) для судді апеляційного суду та вищого спеціалізованого суду - 40 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року;
      4) з 01 січня 2020 року:
      а) для судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року;
      б ) для судді апеляційного суду та вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року.
      54. Пунктом 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII установлено, що право на отримання щомісячного довічного грошового утримання у розмірі, визначеному цим Законом, має суддя, який за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердив відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначений на посаду судді за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом, та працював на посаді судді щонайменше три роки з дня прийняття щодо нього відповідного рішення за результатами такого кваліфікаційного оцінювання або конкурсу.
      В інших випадках, коли суддя іде у відставку після набрання чинності цим Законом, розмір щомісячного довічного грошового утримання становить 80 відсотків суддівської винагороди, обчисленої відповідно до положень Закону № 2453-VІ. За кожний повний рік роботи на посаді судді понад 20 років розмір щомісячного довічного грошового утримання збільшується на два відсотки грошового утримання судді, але не може бути більшим ніж 90 відсотків суддівської винагороди судді, обчисленої відповідно до зазначеного Закону.
      55. Таким чином, положеннями пункту 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII було запроваджено різні підходи до порядку обчислення розміру щомісячного довічного грошового утримання суддів, які виходять у відставку після 30 вересня 2016 року, залежно від проходження чи непроходження суддею кваліфікаційного оцінювання або призначення на посаду судді за результатами конкурсу, а також роботи на посаді судді щонайменше три роки з дня прийняття щодо нього відповідного рішення за результатами такого кваліфікаційного оцінювання або конкурсу.
      56. Вирішуючи справу, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду правильно зазначив, що спірні правовідносини виникли не щодо визначення розміру щомісячного довічного грошового утримання судді, який виходить у відставку, а щодо перерахунку розміру раніше призначеного щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці. Оскільки позивач вийшов у відставку 16 липня 2015 року, тобто до 30 вересня 2016 року, положення пункту 25 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII на нього не поширюються. Ці правовідносини на час виникнення спору і на теперішній час регулюються частиною четвертою статті 142 Закону № 1402-VIII, відповідно до якої у разі зміни розміру складових суддівської винагороди судді, який працює на відповідній посаді, здійснюється перерахунок раніше призначеного щомісячного довічного грошового утримання. У контексті спору ключовим є правове питання: чи є «відповідною» для перерахування щомісячного довічного грошового утримання позивача посада судді Апеляційного суду Житомирської області, який пройшов кваліфікаційне оцінювання?
      57. Всупереч доводам скаржника, суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позову, дійшов правильних висновків про те, що розмір щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці залежить від розміру суддівської винагороди працюючого судді, а виплата збільшеного розміру суддівської винагороди відповідно до Закону № 1402-VIII залежить від проходження та результату кваліфікаційного оцінювання або призначення на посаду судді за результатами конкурсу. Якщо проходження і результат кваліфікаційного оцінювання має значення для визначення розміру суддівської винагороди працюючих суддів, а також для визначення розміру щомісячного довічного грошового утримання судді, який йде у відставку через три роки після оцінювання, то ця ж сама обставина повинна братися до уваги і під час перерахунку цього ж виду утримання для суддів, які вийшли у відставку раніше, тобто до 30 вересня 2016 року. Інше застосування положень частини четвертої статті 142 Закону № 1402-VIII призвело б до того, що судді, які вийшли у відставку до 30 вересня 2016 року і жодного дня не працювали в умовах, коли конституційні вимоги до судді суттєво підвищилися, отримували б грошове утримання в більшому розмірі, ніж судді, які підтвердили відповідність цим вимогам (пройшли кваліфікаційне оцінювання) і відпрацювали в таких умовах щонайменше три роки. Відтак посада судді, який вийшов у відставку до 30 вересня 2016 року, не є «відповідною», рівнозначною посаді судді того самого суду, який пройшов кваліфікаційне оцінювання, підтвердив здатність здійснювати судочинство і продовжує працювати в цьому суді. Для застосування частини четвертої статті 142 Закону № 1402-VIII з метою перерахунку розміру щомісячного довічного грошового утримання суддів, які пішли у відставку до набрання чинності цим Законом, тобто до 30 вересня 2016 року, «відповідною» є посада судді, який працює в тому самому суді до проходження кваліфікаційного оцінювання, та згідно з пунктом 23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону № 2453-VI (стаття 133).
      58. Водночас позивач стверджує про необґрунтованість таких висновків, посилаючись на те, що встановлені пунктом 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII винятки щодо виплати щомісячного довічного грошового утримання в розмірі, передбаченому частиною третьою статті 142 вказаного Закону, стосуються виключно суддів, які йдуть у відставку після 30 вересня 2016 року. Разом з тим обмеження щодо виплати щомісячного довічного грошового утримання в розмірі, передбаченому частиною третьою статті 142 Закону № 1402-VIII, суддям, які на час набрання чинності вказаним Законом перебували у відставці, не встановлені. Оскільки Закон № 1402-VIII покращує становище працюючого судді, а від суддівської винагороди працюючого судді залежить і розмір щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці, то покращується і становище останнього. Тому Закон № 1402-VIII має зворотну дію в часі та може застосовуватись до суддів, які вийшли у відставку до 30 вересня 2016 року.
      59. До того ж у додаткових поясненнях позивачзазначає, що на підставі підпункту 16 пункту 1 розділу І Закону України від 16 жовтня 2019 року№ 193-IX«Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування» (далі - Закон № 193-IX) виключено пункти 22 і 23 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, тобто усунуто дискримінацію в оплаті праці суддів у залежності від проходження ними кваліфікаційного оцінювання, а в його позові також йдеться про дискримінацію в оплаті праці суддів та розміру щомісячного довічного грошового утримання суддям у відставці в залежності від проходження ними кваліфікаційного оцінювання та наявності трирічного стажу роботи після цього. Крім цього, у Конституційному Суді України перебуває на розгляді подання щодо конституційності, зокрема, пунктів 22-25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII.
      60. Велика Палата Верховного Суду із цього приводу зазначає таке.
      61. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
      62. Підпунктом 16 (який набрав чинності з 01 січня 2020 року) пункту 1 розділу I Закону № 193-IX пункти 22, 23 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» із Закону № 1402-VIII виключені.
      63. 18 лютого 2020 рокуКонституційний Суд України Рішенням № 2-р/2020 визнав неконституційними положення пункту 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII. При цьому Конституційний Суд України у пункті 3 резолютивної частини Рішення зазначив, що положення Закону № 1402-VIII зі змінами, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
      64. Отже, на час звернення ОСОБА_1 до УПФУ в Житомирській області із заявою про проведення перерахунку щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці та відмови відповідача у вказаному перерахунку (червень 2018 року), а також розгляду цієї зразкової справи в суді першої інстанції положення пунктів 22, 23 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII були чинними, а тому правильно застосовані судом першої інстанції при вирішенні справи по суті.
      65. Виключення пунктів 22, 23 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII на підставі Закону № 193-IX та визнання положень пункту 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII такими, що не відповідають Конституції України згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020, є обставинами, які впливають на інше застосування норм матеріального права, ніж у цій зразковій справі, після набрання чинності Законом № 193-IX та постановлення вказаного Рішення Конституційним Судом України. Проте ці обставини не впливають на правильність висновків суду першої інстанції та результат розгляду цієї зразкової справи по суті.
      66. Відповідно до частин першої та другої статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
      67. За практикою Європейського суду з прав людини дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об`єктивного та розумного обґрунтування, у відносно схожих ситуаціях (див. рішення у справі «Вілліс проти Сполученого Королівства», заява № 36042/97). Відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об`єктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимну ціль або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю (див. рішення від 21 лютого 1997 року у справі «Ван Раалте проти Нідерландів»; пункти 48-49 рішення від 07 листопада 2013 року у справі «Пічкур проти України», заява № 10441/06).
      68. Аналогічний підхід у своїх рішеннях застосовує й Конституційний Суд України, вказуючи на те, що мета встановлення певних відмінностей (вимог) у правовому статусі повинна бути істотною, а самі відмінності (вимоги), що переслідують таку мету, мають відповідати конституційним положенням, бути об`єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими. У противному разі встановлення обмежень означало б дискримінацію (абзац сьомий пункту 4.1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 07 липня 2004 року № 14-рп/2004).
      69. Згідно з пунктом 6 частини першої статті 1 Закону № 5207-VIпрямою дискримінацією є ситуація, за якої з особою та/або групою осіб за їх певними ознаками поводяться менш прихильно, ніж з іншою особою та/або групою осіб в аналогічній ситуації, крім випадків, коли таке поводження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними. Таке поводження за змістом пункту 2 частини першої статті 1 цього ж Закону може полягати, в тому числі, в обмеженні у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами у будь-якій формі.
      70. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду констатує, що на час виникнення спірних правовідносин чинним законодавством були по-різному визначені вимоги для отримання суддівської винагороди суддями, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності Законом № 1402-VIII, та суддями, які ще не пройшли кваліфікаційне оцінювання, а тому такі вимоги можуть вважатися виправданою, обґрунтованою та справедливою підставою щодо відмови в перерахунку щомісячного довічного грошового утримання судді, який вийшов у відставку до 30 вересня 2016 року та звернувся до територіального органу ПФУ за відповідним перерахунком до 01 січня 2020 року - дати набрання чинності підпунктом 16 пункту 1 розділу I Закону № 193-IX, яким були виключені пункти 22, 23 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII.
      71. З огляду на це Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що відповідач діяв відповідно до законодавства, чинного на час виникнення спірних правовідносин, а саме законів № 1402-VIII і № 2453-VІ.
      72. Ураховуючи викладене, висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 є обґрунтованим.
      73. При цьому суд першої інстанції правильно відхилив доводи позивача щодо звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України та законом гарантій незалежності судді та порушення частини сьомої статті 48 Закону № 1402-VIII, урахувавши, що із часу виходу у відставку розмір щомісячного довічного грошового утримання ОСОБА_1 як судді у відставці періодично перераховувався і на час розгляду справи складав 31 398,84 грн, що становить 90% розміру суддівської винагороди суддів, які працюють в Апеляційному суді Житомирської області і не пройшли кваліфікаційне оцінювання.
      74. Такий розмір утримання був співмірним з рівнем суддівської винагороди, яку позивач отримував до відставки, та відповідав приписам пункту 6.4 Європейської хартії про закон «Про статус суддів» від 10 липня 1998 року, відповідно до якого статус забезпечує судді, який досяг передбаченого законом віку для виходу у відставку з посади судді і який здійснював повноваження судді протягом певного строку, право на отримання виплат, рівень яких має бути якомога ближчим до рівня його останньої заробітної плати на посаді судді.
      75. Як правильно зазначив суд першої інстанції, судді, які виходили у відставку до 30 вересня 2016 року, не розраховували і не могли розраховувати на поширення на них нового розміру довічного грошового утримання судді у відставці, оскільки не працювали за «новими правилами», не отримували суддівську винагороду в розмірі, визначеному Законом № 1402-VIII. Водночас рівень довічного грошового утримання, який вони отримують за «старими» правилами, не є меншим ніж той, який був їм забезпечений до цього, та відповідає попередньому рівню оплати їх праці.
      76. Решта доводів та міркувань скаржника, викладених в апеляційній скарзі та доповненнях до неї, також не впливають на правильність висновків суду першої інстанції, а тому не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного судового рішення.
      77. Згідно із частиною третьою статті 291 КАС України правові висновки Великої Палати Верховного Суду в цій зразковій справі мають враховуватися судами при ухваленні рішення в типовій справі, яка відповідає ознакам та обставинам, викладеним у рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 01 листопада 2018 року.
      Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги
      78. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
      79. На підставі статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
      80. Оскільки рішення суду першої інстанції ухвалено внаслідок повного з`ясування обставин справи, що мають значення для її вирішення, з дотриманням норм процесуального права та ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу позивача без задоволення, а рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 01 листопада 2018 року - без змін.
      Керуючись статтями 290, 308, 310, 315, 316, 322, 325 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
      2. Рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 01 листопада 2018 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О. Б. Прокопенко
      Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко
      С. В. Бакуліна В. С. Князєв
      В. В. Британчук Л. М. Лобойко
      Ю. Л. Власов Н. П. Лященко
      М. І. Гриців В. В. Пророк
      Д. А. Гудима Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук
      О. С. Золотніков В. Ю. Уркевич
      Джерело: ЄДРСР 90458918