Рішення Подільського райсуду про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини для кримчан


Чи вважаєте Ви рішення законним і справедливим?  

1 member has voted

  1. 1. Чи вважаєте Ви рішення законним?

    • Так
      1
    • Ні
      0
    • Важко відповісти
      0
  2. 2. Чи вважаєте Ви рішення справедливим?

    • Так
      1
    • Ні
      0
    • Важко відповісти
      0


Recommended Posts

Справа № 758/10603/19

Категорія 59

РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 серпня 2020 року

м. Київ

Подільський районний суд м. Києва у складі головуючого судді Гребенюка В.В., за участю секретаря судового засідання Товченко К.М., представника позивача Валенко К.П., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Херсонської міської ради, третя особа: приватний нотаріус Херсонського міського нотаріального округу Волкодав Валентина Геронтіївна, про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини, -

У С Т А Н О В И В :

У червні 2019 року до Херсонського міського суду Херсонської області звернувся ОСОБА_1 (надалі за текстом - позивач) з позовом до Херсонської міської ради, про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини.

В обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що ІНФОРМАЦІЯ_1 на території Автономної Республіки Крим померла його мати, ОСОБА_2 , після смерті якої відкрилася спадщина. Оскільки мати померла на тимчасово окупованій території, позивач 13.09.2018 року звернувся до суду із заявою про встановлення факту смерті. Отримавши рішення суду про встановлення факту смерті і в подальшому свідоцтво про смерть, позивач через свого представника 29.05.2019 року звернувся до приватного нотаріуса Херсонського міського нотаріального округу Волкодав Валентини Геронтіївни із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину, однак, йому було відмовлено, у зв`язку із пропуском шестимісячного строку з моменту смерті спадкодавця.

Оскільки позивач вважає строк пропуску прийняття спадщини поважним, він звернувся до суду з позовом про визначення додаткового строку для її прийняття.

Ухвалою Херсонського міського суду Херсонської області від 05.07.2019 року позовну заяву скеровано до Київського апеляційного суду для визначення підсудності відповідно до Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України».

Ухвалою Київського апеляційного суду від 08.08.2019 року підсудність справи визначено за Подільським районним судом м. Києва.

Ухвалою Подільського районного суду м. Києва від 20.08.2019 року відкрито провадження у справі, призначено судове засідання, встановлено строк відповідачу для подання відзиву.

Представник відповідача подала відзив, в якому заперечила проти задоволення позовних вимог, вважаючи їх необгрунтованими, та такими, що не підлягають задоволенню. В обґрунтування заперечень зазначила, що Херсонська міська рада є неналежним відповідачем у справі, оскільки спадщина відкрита на території Автономної Республіки Криму. Крім того, на думку представника відповідача позивач не надав жодних доказів, які б свідчили про існування об`єктивних, непереборних обставин, які б унеможливили б прийняття спадщини після смерті матері.

Представник позивача надала відповідь на відзив, у якому заперечила проти доводів представника відповідача, вважаючи їх такими, які не спростовують доводів позивача. Зазначила, що у зв`язку з тимчасовою окупацією Автономної Республіки Крим, де проживала матір позивача, останній не мав можливості подати заяву про прийняття спадщини за останнім місцем проживання спадкодавця (м. Алушта, АР Крим), а відтак місцем відкриття спадщини є місце подання першої заяви, що свідчить про волевиявлення щодо спадкового майна. А оскільки позивач звернувся до приватного нотаріуса Херсонського міського нотаріального округу Волкодав Валентини Геронтіївни і місцем відкриття спадщини було визначено м. Херсон, за відсутності інших спадкоємців за заповітом та за законом, відповідачами є територіальні громади в особі відповідних органів місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.

Щодо надання доказів поважності причини пропуску строку представник позивача зазначила, що у зв`язку з необхідністю встановлення факту, що має юридичне значення, позивач був змушений звернутися до суду і отримав свідоцтво про смерть матері лише 25.01.2019 року. А відтак, вказані обставини є поважною причиною пропуску строку.

Приватний нотаріус Херсонського міського нотаріального округу Волкодав Валентина Геронтіївна подала заяву про розгляд справи за її відсутності.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши зібрані у справі докази в їх сукупності, суд встановив такі фактичні обставини справи та відповідні їм правовідносини.

ІНФОРМАЦІЯ_1 в м. Алушта, Автономна Республіка Крим, померла матір позивача ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , про що окупаційною владою було видано свідоцтво про смерть від 08.11.2017 року (а.с. 6).

У зв`язку тим, що для підтвердження факту смерті було пред`явлено документ, виданий на території, де органи державної влади України не здійснюють свої повноваження, відділом державної реєстрації актів цивільного стану Печерського районного управління юстиції у м. Києві 07.11.2018 року було відмовлено у проведенні реєстрації смерті (а.с. 7).

28.11.2018 року Рішенням Печерського районного суду м. Києва встановлено факт смерті ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Рішення набрало законної сили 20.12.2018 року (а.с. 8-9).

25.01.2019 року Печерським районним у місті Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у м. Києві було видано свідоцтво про смерть ОСОБА_2 (а.с. 10).

29.05.2019 року представник позивача звернулася до приватного нотаріуса Херсонського міського нотаріального округу Волкодав Валентини Геронтіївни із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину (а.с. 12), однак, позивачу було відмовлено, оскільки ним було пропущено шестимісячний строк з моменту смерті спадкодавця (а.с. 14).

Відповідно до ст. 1216-1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Згідно з ч. 1 ст. 1220 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Відповідно до ч. 1 ст. 1221 ЦК України місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця.

Відповідно до ч. 1 ст. 11-1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» у разі якщо останнім місцем проживання спадкодавця є тимчасово окупована територія, місцем відкриття спадщини є місце подання першої заяви, що свідчить про волевиявлення щодо спадкового майна, спадкоємців, виконавців заповіту, осіб, заінтересованих в охороні спадкового майна, або вимоги кредиторів.

Стаття 1269 ЦК України передбачає, що спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.

Згідно зі статтею 1270 ЦК України для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.

Статтею 1272 ЦК України визначено, що якщо спадкоємець протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її. За письмовою згодою спадкоємців, які прийняли спадщину, спадкоємець, який пропустив строк для прийняття спадщини, може подати заяву про прийняття спадщини нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини. За позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.

Пунктом 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 30.05.2008 № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» визначено, що вирішуючи питання про визначення особі додаткового строку, суд досліджує поважність причини пропуску строку для прийняття спадщини. При цьому необхідно виходити з того, що поважними є причини, пов`язані з об`єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.

Пунктом 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 30.05.2008 № 7 визначено, що згідно з правилами статті 1220 ЦК часом відкриття спадщини слід вважати день смерті особи, зазначений у свідоцтві про смерть, виданим відповідним державним органом реєстрації актів цивільного стану.

Оскільки смерть матері позивача настала на окупованій території, на якій органи державної влади України не здійснюють свої повноваження, позивач фактично був позбавлений можливості подати заяву про прийняття спадщини до того моменту, поки не отримав свідоцтво про смерть матері, видане 25.01.2019 року Печерським районним у місті Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у м. Києві на підставі Рішення Печерського районного суду міста Києва, про встановлення факту смерті на тимчасово окупованій території України.

А відтак, суд доходить висновку про об`єктивні і істотні труднощі прийняття спадщини, а відповідно і поважність причин пропущення позивачем шестимісячного строку з моменту смерті матері.

Суд критично ставиться до доводів відповідача щодо неналежного визначення відповідача у справі. Судом встановлено, що місцем відкриття спадщини відповідно до вимог ст. 11-1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» стало місто Херсон, за місцезнаходженням приватного нотаріуса Херсонського міського нотаріального округу Волкодав Валентини Геронтіївни, до якого було подано першу заяву.

Згідно з пунктом 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 30.05.2008 № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» суди відкривають провадження в такій справі у разі відсутності письмової згоди спадкоємців, які прийняли спадщину, а також за відсутності інших спадкоємців, які могли б дати письмову згоду на подання заяви до нотаріальної контори про прийняття спадщини. Відповідачами у такій справі є спадкоємці, які прийняли спадщину. При відсутності інших спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття відповідачами є територіальні громади в особі відповідних органів місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини. Отже, позивачем правильно визначено відповідачем у справі Херсонську міську раду.

Відповідно до ч.1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, установлених ст. 82 ЦПК України. Належними доказами в розумінні ст. 77 ЦПК України є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Згідно з принципом диспозитивності, встановленим ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Таким чином, суд, повно і всебічно з`ясувавши обставини справи, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного наданого доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, дійшов висновку про обґрунтованість вимог позивача, поважність причин пропущення строку для прийняття спадщини та наявність правових підстав для задоволення позову.

Згідно з пунктом 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 30.05.2008 № 7 у резолютивній частині рішення суд повинен вказати відповідно певний період часу з моменту набрання судовим рішенням законної сили, протягом якого спадкоємець може подати заяву про прийняття спадщини, а не конкретну календарну дату, до якої спадкоємець може подати заяву про прийняття спадщини. Додатковий строк, достатній для подання заяви про прийняття спадщини, не може перевищувати шестимісячного строку, встановленого статтею 1270 ЦК для прийняття спадщини.

Відтак, оцінивши всі обставини, що мають значення для справи, суд вважає, що для прийняття спадщини достатнім є тримісячний строк з моменту набрання законної сили цим рішенням.

Керуючись ст. ст. 13, 19, 77, 81-82, 141, 259, 263-265, 268, 273, 352, 354-356 ЦПК України, суд, -

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_1 до Херсонської міської ради, третя особа: приватний нотаріус Херсонського міського нотаріального округу Волкодав Валентина Геронтіївна, про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини - задовольнити;

Встановити ОСОБА_1 додатковий строк тривалістю три місяці для прийняття спадщини після смерті матері ОСОБА_2 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

Повне найменування:

позивач - ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 );

відповідач - Херсонська міська рада (адреса: 73000, м. Херсон, пр. Ушакова, б. 37, код ЄДРПОУ 26347681);

третя особа - приватний нотаріус Херсонського міського нотаріального округу Волкодав Валентина Геронтіївна (адреса: АДРЕСА_2);

Рішення суду може бути оскаржене учасниками справи, а також особами, що не брали участі у справі (якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки) - повністю або частково шляхом подання апеляційної скарги до Київського апеляційного суду у письмовій формі з дотриманням вимог ст. 356 ЦПК України, - протягом тридцяти днів з дня його проголошення; учасником справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - з дня отримання копії повного рішення суду. Строк на апеляційне оскарження може бути поновлений в разі його пропуску й з інших поважних причин;

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано протягом встановленого законом строку. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: на рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Відповідно до п. п. 15.5 п. 15 ч. 1 Розділу ХШ Перехідних Положень ЦПК України в новій редакції, до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди.

Суддя В.В. Гребенюк

Джерело: ЄДРСР 91132908

Link to comment
Share on other sites

Це наша справа. В таких справах вражає цинізм органів влади й намагання створити перешкоди особам, які не за своєї волі опинились в окупації.

Суд зазначив, що оскільки смерть матері позивача настала на окупованій території, на якій органи державної влади України не здійснюють свої повноваження, позивач фактично був позбавлений можливості подати заяву про прийняття спадщини до того моменту, поки не отримав свідоцтво про смерть матері, видане 25.01.2019 року Печерським районним у місті Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у м. Києві на підставі Рішення Печерського районного суду міста Києва, про встановлення факту смерті на тимчасово окупованій території України.

А відтак, суд доходить висновку про об`єктивні і істотні труднощі прийняття спадщини, а відповідно і поважність причин пропущення позивачем шестимісячного строку з моменту смерті матері.

Суд критично ставиться до доводів відповідача щодо неналежного визначення відповідача у справі. Судом встановлено, що місцем відкриття спадщини відповідно до вимог ст. 11-1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» стало місто Херсон, за місцезнаходженням приватного нотаріуса Херсонського міського нотаріального округу Волкодав Валентини Геронтіївни, до якого було подано першу заяву.

Згідно з пунктом 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 30.05.2008 № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» суди відкривають провадження в такій справі у разі відсутності письмової згоди спадкоємців, які прийняли спадщину, а також за відсутності інших спадкоємців, які могли б дати письмову згоду на подання заяви до нотаріальної контори про прийняття спадщини. Відповідачами у такій справі є спадкоємці, які прийняли спадщину. При відсутності інших спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття відповідачами є територіальні громади в особі відповідних органів місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини. Отже, позивачем правильно визначено відповідачем у справі Херсонську міську раду.

Link to comment
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...
  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      03 листопада 2020 року
      м . Київ
      Справа № 922/88/20
      Провадження № 12-59гс20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Уркевича В. Ю.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Сімоненко В. М., Ткачука О. С., Яновської О. Г.,
      за участю секретаря судового засідання Брінцової А. М.,
      позивача - ОСОБА_1 (представник - адвокат Юденкова А. В.),
      відповідачів - Товариства з обмеженою відповідальністю «Спецпроект», ОСОБА_2 (представник - адвокат Матвєєва Л. В.),
      розглянула у відкритому судовому засіданні справу № 922/88/20 за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Спецпроект», ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 про визнання недійсними правочинів за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Східного апеляційного господарського суду від 07 квітня 2020 року (головуючий суддя Білецька А. М., судді Гребенюк Н. В., Чернота Л. Ф.) й ухвалу Господарського суду Харківської області від 20 лютого 2020 року (суддя Жигалкін І. П.) та
      ВСТАНОВИЛА:
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У січні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до Господарського суду Харківської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Спецпроект» (далі - ТОВ «Спецпроект»), ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , у якому просила суд:
      - визнати недійсним договір купівлі-продажу 100 % частки в статутному капіталі ТОВ «Спецпроект» від 26 липня 2018 року, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 ;
      - визнати недійсним договір купівлі-продажу 100 % частки в статутному капіталі ТОВ «Спецпроект» від 14 травня 2019 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ;
      - визнати недійсним правочин щодо відчуження 100 % частки в статутному капіталі ТОВ «Спецпроект», укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 ;
      - визнати недійсним рішення загальних зборів учасників ТОВ «Спецпроект» від 26 липня 2018 року про зміни у складі засновників (учасників) товариства та затвердження нової редакції статуту ТОВ «Спецпроект» та всі наступні рішення загальних зборів учасників ТОВ «Спецпроект»;
      - скасувати запис в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (далі - Реєстр) № 14561050023000093
      від 26 липня 2018 року щодо зміни складу або інформації про засновників ТОВ «Спецпроект», внесений приватним нотаріусом Грузковою Ю. В.;
      - скасувати запис в Реєстрі № 14561070024000093 від 26 липня 2018 року щодо зміни керівника юридичної особи, зміни складу підписантів ТОВ «Спецпроект», внесений приватним нотаріусом Грузковою Ю. В.;
      - скасувати запис в Реєстрі № 14561070025000093 від 08 травня 2019 року щодо внесення змін до відомостей про юридичну особу, що не пов`язані зі змінами в установчих документах ТОВ «Спецпроект», внесений приватним нотаріусом Трубніковим С. О.;
      - скасувати запис в Реєстрі № 14561050026000093 від 14 травня 2019 року щодо державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи ТОВ «Спецпроект», внесений приватним нотаріусом Трубніковою І. О.;
      - скасувати запис в Реєстрі № 14561070027000093 від 01 жовтня 2019 року щодо внесення змін до відомостей про юридичну особу, що не пов`язані зі змінами в установчих документах ТОВ «Спецпроект», внесений приватним нотаріусом Марюхніч Ж. Є.;
      - скасувати запис в Реєстрі № 14561050028000093 від 02 жовтня 2019 року щодо державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи ТОВ «Спецпроект», внесений приватним нотаріусом Марюхніч Ж. Є.
      2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що договір купівлі-продажу корпоративних прав 100 % частки в статутному капіталі ТОВ «Спецпроект» від 26 липня 2018 року укладено на порушення статей 203, 215 Цивільного кодексу України, а саме щодо наявності вільного волевиявлення учасника правочину і відповідності його внутрішній волі ОСОБА_6 . Протиправне, на думку позивачки, відчуження корпоративних прав померлого ОСОБА_6 у ТОВ «Спецпроект» за оспорюваним договором безпосередньо впливає на обсяг спадкової маси, а отже, заявниця та її малолітній син як спадкоємці мають охоронюваний законом інтерес, що підлягає судовому захисту. Так само заявниця має охоронюваний законом інтерес щодо визнання недійсними правочинів між ОСОБА_3 та Бушекіром Дж., між Бушекіром Дж. та ОСОБА_2 , предметом яких були корпоративні права у ТОВ «Спецпроект», що належали померлому ОСОБА_6 .
      3. У відзиві на позовну заяву ОСОБА_2 указує, що відносини між позивачкою та відповідачами у справі не носять характеру корпоративних й, відповідно, господарсько-правових, оскільки ОСОБА_1 не має і ніколи не мала права на частку в статутному капіталі цієї господарської організації, а звідси - й на участь в управлінні нею, на отримання певної частки прибутку (дивідендів) від діяльності товариства. Оскільки позивачка є лише спадкоємцем померлого учасника, то такий спір повинен розглядатися за правилами цивільного судочинства.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      4. Ухвалою Господарського суду Харківської області від 20 лютого 2020 року закрито провадження у справі № 922/88/20 на підставі пункту 1 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України, оскільки спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.
      5. Ухвалу суду першої інстанції мотивовано тим, що оскарження договору купівлі-продажу корпоративних прав з підстав порушення таким договором прав другого з подружжя як спадкоємця підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. При цьому з посиланням на висновок, викладений у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 19 грудня 2019 року у справі № 759/8676/19, суд першої інстанції дійшов висновку, що цей спір є приватноправовим і за суб`єктним складом сторін підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, оскільки його вирішення впливає на права та обов`язки фізичних осіб.
      6. Постановою Східного апеляційного господарського суду від 07 квітня 2020 року ухвалу Господарського суду Харківської області від 20 лютого 2020 року у справі № 922/88/20 залишено без змін.
      7. Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що в матеріалах справи відсутні докази наявності у ОСОБА_1 спадкових прав на частку в статутному капіталі ТОВ «Спецпроект», та, як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 не є і ніколи не була учасником ТОВ «Спецпроект», що свідчить про відсутність у позивачки порушених прав та законних інтересів в корпоративних відносинах; спори за участю спадкоємців учасників господарського товариства, які ще не стали його учасниками, не є підвідомчими (підсудними) господарським судам, що відповідає правовій позиції, викладеній Верховним Судом України в постанові від 05 квітня 2017 року у справі № 6-381цс17; оскільки ОСОБА_1 не набула статусу учасника товариства, то цей спір не є корпоративним у розумінні статті 167 Господарського кодексу України і підлягає розгляду в судах цивільної юрисдикції, що узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 27 лютого 2019 року у справі № 761/27538/17 (провадження № 14-12цс19).
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
      8. У червні 2020 року до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на постанову Східного апеляційного господарського суду від 07 квітня 2020 року та ухвалу Господарського суду Харківської області від 20 лютого 2020 року в цій справі, у якій скаржниця просить оскаржувані судові рішення скасувати, а справу передати до суду першої інстанції для продовження розгляду.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      9. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 15 червня 2020 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , призначив касаційну скаргу до розгляду, встановив учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу та витребував матеріали справи № 922/88/20 з Господарського суду Харківської області.
      10. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 28 липня 2020 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на те, що підставою оскарження судових рішень є порушення судами правил предметної юрисдикції.
      11. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 08 вересня 2020 року справу прийнято і призначено до розгляду.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      12. Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що цей спір підлягає вирішенню за правилами цивільного судочинства, а звідси порушили правила предметної юрисдикції господарських судів.
      13. ОСОБА_1 зазначає, що у позовній заяві вона своє право на судовий захист обґрунтовувала наявністю у неї (як законної дружини та матері малолітньої дитини померлого) спадкових прав щодо майна померлого чоловіка, але при цьому жодна із заявлених позовних вимог не передбачає визнання права на спадщину, визначення порядку (черговості) спадкування, визначення частки у праві на спадщину, встановлення родинних зв`язків, встановлення факту прийняття спадщини, присудження частини спадкового майна або щодо поділу спільного майна подружжя. Також наголошує на тому, що суд першої інстанції помилково застосував висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 19 грудня 2019 року у справі № 759/8676/19, оскільки позивачка не заявляла про порушення під час укладення договору купівлі-продажу прав та обов`язків другого з подружжя, визначених Сімейним кодексом України.
      14. Окрім цього, скаржниця вважає, що без дослідження положень статуту ТОВ «Спецпроект» суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність у позивачки порушених прав та законних інтересів у корпоративних відносинах, а цей спір має вирішуватися господарським судом відповідно до пункту 4 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України, згідно з яким до юрисдикції господарських судів відносяться справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах.
      15. У судовому засіданні представник ОСОБА_1 підтримала доводи касаційної скарги в повному обсязі.
      Позиція ТОВ «Спецпроект»
      16. ТОВ «Спецпроект» у своєму відзиві на касаційну скаргу зазначає, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими з огляду на те, що ОСОБА_1 не є і ніколи не була учасником цього товариства, ніколи не брала участі у формуванні його статутного капіталу за рахунок спільних коштів з ОСОБА_6 , а є лише спадкоємицею померлого, при чому частка учасника у статутному капіталі товариства на момент смерті ОСОБА_6 не входила до складу спадщини, оскільки станом на дату смерті спадкодавця він учасником товариства вже не був.
      17. Також ТОВ «Спецпроект» указує, що оскарження договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі товариства не є корпоративним спором, а тому такий спір повинен розглядатися в порядку цивільного судочинства. Спір між спадкоємцем колишнього учасника із цією юридичною особою та учасником такої юридичної особи щодо скасування запису в Реєстрі також не є корпоративним спором і не підлягає вирішенню за правилами господарського судочинства.
      18. Крім того, спори про визнання недійсним рішення загальних зборів, що порушують права осіб, які не є учасниками товариства, не розглядаються за правилами господарського судочинства.
      19. У судовому засіданні представник відповідачів - ТОВ «Спецпроект» та ОСОБА_2 заперечила проти задоволення касаційної скарги та зазначила, що позивачка у своїй касаційній скарзі посилається виключно на пункт 4 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України. Оскільки ОСОБА_1 указує, що оскарження спірних правочинів вплине на спадкову масу, то такий спір є спадковим і повинен розглядатися за правилами цивільного судочинства.
      20. Інші учасники справи письмово своєї позиції щодо касаційної скарги ОСОБА_1 не висловили.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Щодо юрисдикції суду
      21. Обґрунтовуючи касаційну скаргу, ОСОБА_1 зазначила, що цей спір відноситься до юрисдикції господарських судів відповідно до пункту 4 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України, оскільки корпоративні права ТОВ «Спецпроект» були відчужені без волі її чоловіка, тому скаржниця просила визнати недійсними договори купівлі-продажу 100 % частки в статутному капіталі ТОВ «Спецпроект», визнати недійсним рішення загальних зборів учасників ТОВ «Спецпроект» та скасувати записи в Реєстрі. Скасування цих правочинів впливатиме на обсяг її спадкових прав.
      22. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      23. Згідно із частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а за частиною першою статті 16 цього Кодексу кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права або інтересу.
      24. За змістом частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
      25. Отже, у порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін, як правило, є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, а предметом позову є цивільні права, які, на думку позивача, є порушеними, оспореними чи невизнаними.
      26. Натомість відповідно до частин першої, другої статті 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
      27. Юрисдикція господарських судів визначена статтею 20 Господарського процесуального кодексу України, за змістом пункту 4 частини першої якої господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах.
      28. З позовної заяви вбачається, що після відкриття спадкової справи ОСОБА_1 стало відомо про оскаржуваний договір купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ «Спецпроект», який, на її думку, ОСОБА_6 вчинив під психологічним тиском та не з власної волі (т. 1, а. с. 6-15).
      29. Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 зазначила про порушення корпоративних прав її чоловіка як учасника товариства, вказавши, що 100 % частки в статутному капіталі ТОВ «Спецпроект» її померлого чоловіка незаконно перейшло до іншої особи. На переконання позивачки, відчуження корпоративних прав померлого ОСОБА_6 у ТОВ «Спецпроект» за оспорюваним договором від 26 липня 2018 року безпосередньо впливає на обсяг спадкової маси.
      30. Суди попередніх інстанцій зазначили, що позов обґрунтований наявністю у позивачки (як законної дружини померлого та матері спільної з померлим малолітньої дитини) спадкових прав щодо майна померлого чоловіка, а охоронюваний законом інтерес позивачки заснований на шлюбних відносинах з померлим ОСОБА_6 .
      31. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій та зазначає таке.
      32. Пунктом 4 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України до юрисдикції господарських судів віднесено розгляд справ у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах.
      33. Згідно із частиною першою статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
      34. Відповідно до статті 113 Цивільного кодексу України господарським товариством є юридична особа, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками. Господарські товариства можуть бути створені у формі повного товариства, командитного товариства, товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерного товариства.
      35. Частиною третьою статті 80 Господарського кодексу України встановлено, що товариством з обмеженою відповідальністю є господарське товариство, що має статутний капітал, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, і несе відповідальність за своїми зобов`язаннями тільки своїм майном. Учасники товариства, які повністю сплатили свої вклади, несуть ризик збитків, пов`язаних з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів.
      36. Розмір статутного капіталу товариства складається з номінальної вартості часток його учасників, виражених у національній валюті України. Розмір частки учасника товариства у статутному капіталі товариства може додатково визначатися у відсотках. Розмір частки учасника товариства у відсотках повинен відповідати співвідношенню номінальної вартості його частки та статутного капіталу товариства (частини перша та друга Закону України від 06 лютого 2018 року № 2275-VIIІ «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю»; далі - Закон № 2275-VIIІ).
      37. Звідси справи в спорах щодо правочинів незалежно від їх суб`єктного складу, що стосуються акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав у юридичній особі, підлягають розгляду господарськими судами. Винятком є спори щодо таких дій, спрямованих на набуття, зміну або припинення сімейних і спадкових прав та обов`язків, які мають вирішуватися в порядку цивільного судочинства.
      38. У цій справі ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу 100 % частки в статутному капіталі ТОВ «Спецпроект» від 26 липня 2018 року, який підтверджує факт відчуження (продажу) ОСОБА_6 власних корпоративних прав ТОВ «Спецпроект» на користь ОСОБА_3 , який, на думку позивачки, не відповідає положенням статті 203 Цивільного кодексу України щодо наявності вільного волевиявлення учасника правочину. ОСОБА_1 просить визнати недійсними і наступні договори купівлі-продажу 100 % частки в статутному капіталі цього товариства та відповідні рішення загальних зборів учасників ТОВ «Спецпроект», а також скасувати записи в Реєстрі щодо ТОВ «Спецпроект».
      39. За таких обставин, заявляючи позовні вимоги про визнання недійсним договору щодо відчуження (продажу) ОСОБА_6 100 % частки в статутному капіталі ТОВ «Спецпроект» на користь ОСОБА_3 , усіх наступних правочинів щодо цієї частки, визнання недійсним рішення загальних зборів учасників ТОВ «Спецпроект», а також про скасування записів в Реєстрі, позивачка прагне змінити розподіл часток у статутному капіталі ТОВ «Спецпроект» для відновлення становища, яке існувало до виконання спірних договорів. Звідси у цій справі існує спір, що виник з правочинів щодо часток у ТОВ «Спецпроект».
      40. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що між сторонами оспорюваних правочинів - ОСОБА_6 і ОСОБА_3 , ОСОБА_3 і ОСОБА_4 , ОСОБА_4 та ОСОБА_2 відповідно не існувало сімейних чи спадкових правовідносин. Отже, як оскаржуваний договір, укладений ОСОБА_6 з ОСОБА_3 , так і наступні договори щодо подальшого відчуження частки в статутному капіталі ТОВ «Спецпроект», не є правочинами у сімейних чи спадкових правовідносинах.
      41. Тому, зважаючи на характер правовідносин у цій справі, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що позовні вимоги про визнання недійсними правочинів щодо часток у товаристві, визнання недійсними рішення загальних зборів учасників ТОВ «Спецпроект», а також про скасування записів в Реєстрі згідно з пунктом 4 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України мають розглядатися господарським судом.
      42. Водночас Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що висновки, викладені в її постанові від 27 лютого 2019 року у справі № 761/27538/17 (провадження № 14-12цс19), посилання на які містяться в оскаржуваній постанові Східного апеляційного господарського суду від 07 квітня 2020 року в цій справі, зроблені щодо застосування, серед іншого, норм Закону України від 19 вересня 1991 року № 1576-XII «Про господарські товариства» (далі - Закон № 1576-XII) та Закону України від 15 травня 2003 року № 755-IV «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» (далі -Закон № 755-IV) у редакції, чинній до внесення до зазначеного Закону змін Законом № 2275-VIIІ. Натомість оспорювані договори купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ «Спецпроект» були укладені, рішення загальних зборів учасників ТОВ «Спецпроект» були прийняті та записи до Реєстру щодо товариства були внесені після набрання 17 червня 2018 року чинності Законом № 2275-VIIІ, яким регламентуються спірні правовідносини в цій справі. Так само й Закон № 1576-XII втратив чинність у частині, що стосується товариств з обмеженою відповідальністю, на підставі Закону № 2275-VIII.
      43. Крім того, у постанові від 27 лютого 2019 року у справі № 761/27538/17 (провадження № 14-12цс19) Велика Палата Верховного Суду виходила з правового регулювання, яке було встановлене частиною першою статті 100 та частиною п`ятою статті 147 Цивільного кодексу України на час виникнення спірних правовідносин у справі № 761/27538/17, а саме: право участі у товаристві є особистим немайновим правом і не може окремо передаватися іншій особі; частка у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю переходить до спадкоємця фізичної особи або правонаступника юридичної особи - учасника товариства, якщо статутом товариства не передбачено, що такий перехід допускається лише за згодою інших учасників товариства. Водночас Законом № 2275-VIII статтю 100 Цивільного кодексу України викладено у новій редакції, яка не містить приписів, аналогічних положенням частини першої статті 100 Цивільного кодексу України у попередній редакції, а статтю 147 Цивільного кодексу України виключено.
      44. Оскільки положення статті 23 Закону № 2275-VIII встановлюють інший порядок переходу частки до спадкоємця або правонаступника учасника товариства, ніж чинні раніше Закон № 1576-XII та Цивільний кодекс України до внесення до останнього змін Законом № 2275-VIII, а Закон № 755-IV доповнено новою частиною п`ятою статті 17, яка містить вичерпний перелік підстав для державної реєстрації змін до відомостей про розмір статутного капіталу, розміри часток у статутному капіталі чи склад учасників товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю та встановлює спеціальні способи захисту порушеного права або інтересу (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19), від 17 грудня 2019 року у справі № 927/97/19 (провадження № 12-133гс19), то висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 761/27538/17 (провадження № 14-12цс19), на які помилково послався суд апеляційної інстанції, застосуванню у справі, що розглядається, не підлягають. До того ж у справі № 761/27538/17 спір виник щодо права позивачки на отримання інформації щодо діяльності суб`єктів господарювання, а не з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі.
      45. У постанові від 11 вересня 2019 року у справі № 392/1213/17 (провадження № 12-292цс19) за позовом спадкоємця померлого учасника товариства про визнання недійсним і скасування рішення учасника товариства щодо виключення зі складу інших учасників товариства, про перерозподіл внесків до статутного капіталу, невиплату дивідендів та рішення загальних зборів учасників товариства, про визнання протиправною та скасування державної реєстрації змін до установчих документів товариства щодо зміни складу або інформації стосовно засновників, про визнання за позивачем у порядку спадкування права на 15 часток майна товариства Велика Палата Верховного Суду, керуючись її висновками щодо застосування норм права, викладеними у постанові від 27 лютого 2019 року у справі № 761/27538/17 (провадження № 14-12цс19), дійшла аналогічного висновку, що такий спір підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства. Тому висновки, викладені у постанові у справі № 392/1213/17, також не можуть бути застосовані до правовідносин, що виникли у справі, яка розглядається.
      46. У постанові від 07 серпня 2019 року у справі № 320/4574/17 (провадження № 14-240цс19) за позовом законного представника спадкоємців померлого учасника товариства до останнього про стягнення з товариства вартості частини майна, пропорційну належній кожному з них частці, Велика Палата Верховного Суду зауважила, що законний представник позивачів повідомила відповідача про небажання спадкоємців вступати до складу учасників товариства. Проте спадкоємці були включені до цього складу згідно з протоколом загальних зборів учасників товариства, на яких також була затверджена нова редакція статуту. Товариство не провело розрахунок зі спадкоємцями, які набули право власності на частку в його статутному капіталі. Отже, у тій справі та у справі, яка розглядається, предмет спору та фактичні обставини, що формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права, не є подібними. До того ж, вирішуючи спір у справі № 320/4574/17, Велика Палата Верховного Суду виходила з правового регулювання, яке було встановлене частиною першою статті 100 та частиною п`ятою статті 147 Цивільного кодексу України та яке було змінено на час виникнення спірних правовідносин у справі № 922/88/20. Тому висновки щодо застосування норм права, викладені у постанові у справі № 320/4574/17, до правовідносин, що виникли у справі № 922/88/20, застосуванню не підлягають.
      47. Крім того, суд першої інстанції застосував висновки, викладені у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 19 грудня 2019 року у справі № 759/8676/19, у якій зазначено, що оскарження договору купівлі-продажу корпоративних прав з підстав порушення під час його укладання прав та обов`язків другого з подружжя за своєю природою є спором між подружжям щодо поділу майна та підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      48. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що у справі № 922/88/20 позивачка не заявляла про порушення під час укладання спірних правочинів прав та обов`язків другого з подружжя, не стверджувала про існування спору між подружжям щодо поділу майна (корпоративних прав). Отже, висновки, зроблені Верховним Судом у справі № 759/8676/19, не можуть бути застосовані до спірних правовідносин, а тому їхнє застосування судом першої інстанції є помилковим.
      49. Суд апеляційної інстанції застосував висновки, викладені у постановах Верховного Суду України від 01 лютого 2017 року у справі № 910/8438/15-г (провадження № 3-1299гс16) та від 05 квітня 2017 року у справі № 6-381цс17. У зазначених постановах Верховний Суд України дійшов висновку, що пункт 4 частини 1 статті 12 Господарського процесуального кодексу не підлягає розширеному тлумаченню щодо справ, пов`язаних зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності господарського товариства, якщо однією зі сторін у справі не є учасник (засновник, акціонер) господарського товариства, у тому числі такий, що вибув.
      50. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у зазначених постановах Верховним Судом України застосовано пункт 4 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу в редакції, що діяла до викладення Господарського процесуального кодексу в новій редакції Законом України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», який набрав чинності 15 грудня 2017 року. Натомість у справі, що розглядається, підлягає застосуванню пункт 4 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України у редакції, що діє з 15 грудня 2017 року. При цьому Господарський процесуальний кодекс у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, аналогічної норми не містив. Тому висновки, викладені у вказаних постановах Верховного Суду України суд апеляційної інстанції застосував помилково.
      51. Додатково Велика Палата Верховного Суду наголошує на тому, що вона вже неодноразово висловлювалася щодо юрисдикції суду в спорах, що виникають з корпоративних відносин, у тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів.
      52. Так, зокрема у постановах від 10 вересня 2019 року у справі № 921/36/18 (провадження № 12-293гс18), від 20 листопада 2019 року у справі № 910/8132/19 (провадження № 12-165гс19), від 15 квітня 2020 року у справі № 804/14471/15 (провадження № 1106апп19) та від 09 вересня 2020 року у справі № 260/91/19 (провадження № 1008апп19) викладено висновок Великої Палати Верховного Суду про те, що спори, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності юридичної особи, є корпоративними у розумінні пункту 3 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України незалежно від того, чи є позивач акціонером (учасником) юридичної особи, і мають розглядатися за правилами Господарського процесуального кодексу України.
      53. Водночас у справі, що розглядається, застосуванню підлягає саме пункт 4 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України, оскільки спір стосується оскарження правочинів щодо відчуження часток у статутному капіталі товариства і не стосується питань участі ОСОБА_1 у створенні, діяльності, управлінні або припиненні ТОВ «Спецпроект».
      54. Таким чином, перевіривши в межах доводів касаційної скарги ОСОБА_1 застосування судами першої й апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційна скарга є обґрунтованою, а рішення судів попередніх інстанцій постановлені з порушенням норм матеріального та процесуального права.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      55. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
      56. Відповідно до частини шостої статті 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.
      57. Зважаючи на викладене, касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню, постанова Східного апеляційного господарського суду від 07 квітня 2020 року та ухвала Господарського суду Харківської області від 20 лютого 2020 року у справі № 922/88/20 - скасуванню з направленням справи до Господарського суду Харківської області для продовження розгляду.
      Щодо судових витрат
      58. Оскільки Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції, розподіл судових витрат буде здійснено за результатом розгляду спору.
      Керуючись статтями 300-302, 308, 310, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
      2. Постанову Східного апеляційного господарського суду від 07 квітня 2020 року та ухвалу Господарського суду Харківської області від 20 лютого 2020 року у справі № 922/88/20 скасувати.
      3. Справу № 922/88/20 направити до Господарського суду Харківської області для продовження розгляду.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя
      В. С. Князєв
      Суддя-доповідач
      В. Ю. Уркевич
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      О. С. Золотніков
      Т. О. Анцупова
      О. Р. Кібенко
      С. В. Бакуліна
      О. Б. Прокопенко
      В. В. Британчук
      В. В. Пророк
      Ю. Л. Власов
      Л. І. Рогач
      М. І. Гриців
      В. М. Сімоненко
      Д. А. Гудима
      О. С. Ткачук
      В. І. Данішевська
      О. Г. Яновська
      Ж. М. Єленіна
      Джерело: ЄДРСР 93217980
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      08 липня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 1-42/2004
      Провадження № 13-87зво19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Яновської О.Г.,
      суддів: Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л.М., Лященко Н. П., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю.,
      за участю секретаря судового засідання Сергійчук Л.Ю.,
      засудженого ОСОБА_1 (в режимі відеоконференції),
      захисників Ковальчук І.В., Бойкової І.А., Гнатюк Г.І.,
      прокурора Антонець О.В.
      розглянула в судовому засіданні кримінальну справу за заявою ОСОБА_1 та доповненнями до неї захисників Ковальчук І.В. та Бойкової І.А. про перегляд вироку Апеляційного суду м. Києва від 03 грудня 2004 року, ухвали колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 24 травня 2005 року та постанови Верховного Суду України від 16 травня 2011 року з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом,
      ВСТАНОВИЛА :
      І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
      Обставини, встановлені рішенням суду першої інстанції, та короткий зміст рішень судів
      1. Вироком Апеляційного суду м. Києва від 03 грудня 2004 року ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Джанкоя АР Крим, мешканця м. Ялти, громадянина України, визнано винним у вчиненні злочинів, передбачених: частиною 1 статті 15, частиною 4 статті 187 Кримінального кодексу України 2001 року (далі - КК України); та частиною 2 статті 17, частиною 3 статті 142; частиною 2 статті 17, частиною 3 статті 215-3; частиною 2 статті 17, пунктами «а», «г», «ж», «з», «і» статті 93; статті 190-1; частиною 2 статті 17, пунктами «г», «з» статті 93; пунктами «а», «в», «ж», «з», «і» статті 93, частини 3 статті 215-3; частини 3 статті 142; частиною 2 статті 145 КК; частиною 1 статті 263 та статті 69 КК України 1960 року (далі - КК України 1960 року).
      2. На підставі статті 70 КК України за сукупністю злочинів шляхом поглинання менш суворого покарання більш суворим засудженому визначено остаточне покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю.
      3. Цим же вироком засуджено ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , питання про перегляд судових рішень щодо яких не порушується.
      4. За вироком суду ОСОБА_1 визнано винуватим у вчиненні особливо тяжких та тяжких злочинів, що були вчинені за таких обставин.
      5. Напочатку 2001 року ОСОБА_1 вступив у озброєну банду, організовану ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Засуджені придбали у невстановленої слідством особи пістолет «ТТ» і бойові припаси до нього, ножі з метою вчинення нападів. Ця група осіб, у тому числі в складі банди, неодноразово передавали пістолет разом із бойовими припасами один одному для вчинення злочинів.
      6. У січні 2001 року ОСОБА_5 надав ОСОБА_1 житло в кв. АДРЕСА_1 , показав йому пістолет «ТТ» та запропонував вчинити розбійний напад на директора ВАТ «Українські пухові вироби» ОСОБА_6 із метою заволодіння грошима в особливо великому розмірі (250 000 грн). Засуджені розробили план нападу, розподілили ролі між собою та залучили до участі невстановлену слідством особу. ОСОБА_1 озброївся пістолетом із боєприпасами. Нападники приїхали до м. Пирятин, де ОСОБА_2 разом із невстановленою слідством особою чекав у власному автомобілі наближення автомобіля потерпілого та мав подати фарами сигнал ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , котрі перебували біля мосту.
      7. Відповідно до відведеної йому ролі, ОСОБА_1 мав кинути дошку із цвяхами під колеса автомобіля «БМВ-740», а після того, як автомобіль з`їде у кювет, засуджені, погрожуючи застосуванням насильства, мали заволодіти грішми, а в разі вчинення опору - вбити усіх осіб в автомобілі. Проте, довести злочин до кінця члени групи не змогли з незалежних від них причин, оскільки автомобіль «БМВ-740» у якому перевозилися гроші, поїхав іншою дорогою.
      8. 26 травня 2001 року, коли ОСОБА_1 проходив між 2 та 3 поверхами будинку АДРЕСА_2 , його зупинили співробітники ППСМ ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , котрі несли патрульно-постову службу по охороні громадського порядку. Щоб уникнути затримання за незаконне зберігання вогнепальної зброї, ОСОБА_1 із метою вбивства працівників міліції, здійснив сім пострілів на ураження вказаних осіб. Своїми діями засуджений спричинив ОСОБА_7 поранення живота, тяжке тілесне ушкодження, яке є небезпечним для життя потерпілого в момент його заподіяння та поранив ногу ОСОБА_8 , спричинивши короткочасний розлад здоров`я потерпілому. Після вчинення замаху на життя працівників правоохоронного органу ОСОБА_1 , за допомоги ОСОБА_2 , переховувався в будинку на території дачного кооперативу в Оболонському районі м. Києва.
      9. Весною 2001 року ОСОБА_3 роздобув інформацію про директора ресторану «Сантори» - ОСОБА_9 . З метою розбійного нападу на вказану особу, засуджені почали за нею стежити. Розробили план нападу, відповідно до якого їм необхідно було заволодіти швидкісним автомобілем, щоб його реалізувати. Засуджені спланували за допомогою викраденого автомобіля в районі Московського мосту влаштувати ДТП, під час якої заволодіти автомобілем ОСОБА_9 , її привезти до місця проживання, де вони шляхом розбійного нападу мали проникнути в її житло, заволодіти майном, а саму вбити з метою приховування злочину. Діючи згідно плану, з метою незаконного заволодіння транспортним засобом, 2 червня 2001 року, біля 20 год, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , озброївшись пістолетом та ножем приїхали автомобілем ОСОБА_2 на вул. Набережно-Крещатицьку в м. Києві. Обравши автомобіль «Ніссан-Максима», яким керувала ОСОБА_10 , засуджені поїхали за нею слідом. Згідно домовленості, ОСОБА_2 мав зайти в будинок за ОСОБА_10 , вбити її, ключі від автомобіля передати ОСОБА_1 , котрий мав забрати автомобіль зі стоянки. Проте засуджені не змогли довести злочинний намір до кінця з причин, які не залежали від їх волі. Оскільки в під`їзді будинку, до якого зайшла ОСОБА_10 , перебували люди, нападники не вчинили нападу, повернулися до свого автомобіля. У той же день біля 21-22 год засуджені обрали автомобіль «Форд-Скорпіо» КБ «Бліц-таксі», вирішили вбити таксиста з метою заволодіння його майном та транспортним засобом. Розподіливши ролі між собою, ОСОБА_1 автомобілем ОСОБА_2 поїхав за вказаним таксі, а ОСОБА_2 , озброївшись кухонним ножем, зупинив це таксі, сів у нього і спрямував до АДРЕСА_3 . Приїхавши до місця призначення, біля 23 год ОСОБА_2 із метою вбивства, напав на водія таксі ОСОБА_11 , наніс йому удари ножем, спричинив численні колото-різані рани грудей, живота, від яких останній помер. ОСОБА_2 заволодів належними 10 доларами США потерпілого. У цей же час ОСОБА_1 перебував поруч у автомобілі ОСОБА_2 щоб у разі необхідності надати допомогу співучаснику злочину. Засуджені розмістили труп на сидінні автомобіля, вивезли його до паркової зони, де сховали на березі р. Дніпра по вул. Дніпровській набережній у м. Києві. З огляду на те, що директор ресторану «Сантори» закінчила роботу і не перебувала на робочому місці, а також те, що правоохоронні органи могли розшукувати автомобіль, засуджені двома автомобілями виїхали з м. Києва і по дорозі на м. Остер зупинилися у лісовому масиві, де шляхом підпалу знищили автомобіль «Форд-скорпіо», чим спричинили матеріальну шкоду на суму 20 000 грн, заподіявши тяжкі наслідки.
      10. 03 червня 2001 року, о другій половині дня під час вживання алкогольних напоїв за місцем проживання ОСОБА_1 у будинку АДРЕСА_4 , ОСОБА_12 заявив, що впізнав його як особу, котра стріляла в працівників міліції, і що повідомить про це до правоохоронних органів. З метою приховати вчинений злочин щодо працівників міліції, маючи умисел на вбивство ОСОБА_12 , засуджений напав на нього. Під час нападу ОСОБА_1 наніс потерпілому удари по голові, чим спричинив лінійний перелом потиличної кістки, крововилив під м`яку оболонку і тканину головного мозку, та 12 ударів кухонним ножем у шию та спину. Унаслідок спричинених діями засудженого поранень, наступила смерть потерпілого.
      11. Ухвалою колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 24 травня 2005 року вирок суду щодо ОСОБА_1 в частині засудження за статтею 69 КК України 1960 року скасовано, справу закрито. Перекваліфіковано його дії за одним із епізодів обвинувачення з частини 2 статті 17 - частини 3 статті 142, частини 2 статті 17 - частини 3 статті 215-3, частини 2 статті 17 - пунктів «а», «з», «і» статті 93 КК України 1960 року на частину 1 статті 17 - частину 3 статті 142, частину 1 статті 17 - частину 3 статті 215-3, частину 1 статті 17 - пункти «а», «з», «і» статті 93 КК України 1960 року, призначено покарання за кожне з цих діянь та ухвалено вважати ОСОБА_1 засудженим на підставі статті 42 КК України 1960 року за сукупністю злочинів, передбачених частиною 2 статті 17 - частиною 3 статті 142, частиною 2 статті 17 - частиною 3 статті 215-3, частиною 2 статті 17 - пунктами «а», «г», «ж», «з», «і» статті 93 КК України, статтею 190-1, пунктами «а», «в», «ж», «з», «і» статті 93, частиною 3 статті 215-3, частиною 2 статті 145, частиною 3 статті 142, частиною 1 статті 17 - частиною 3 статті 142, частиною 1 статті 17 - частиною 3 статті 215-3, 1 статті 17 - пунктами «а», «г», «з» статті 93 КК України 1960 року, частиною 1 статті 15 - частиною 4 статті 187, частиною 1 статті 263 КК України, до довічного позбавлення волі з конфіскацією майна, яке є власністю засудженого.
      12. 21 жовтня 2010 року рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «ОСОБА_1 проти України» встановлено порушення Україною статей 3, 13, пунктів 1 та 3 статті 5 Конвенції з захисту прав людини та основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція). Водночас ЄСПЛ не встановлено порушень пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції щодо тривалості провадження у справі та відсутності ефективних засобів юридичного захисту проти такої тривалості.
      13. ОСОБА_1 звернувся із заявою до Верховного Суду України (далі - ВСУ) про перегляд судових рішень, постановлених щодо нього. За наслідком судового розгляду, постановою ВСУ від 16 травня 2011 року відмовлено в задоволенні заяви ОСОБА_1 про скасування вироку Апеляційного суду м. Києва від 03 грудня 2004 року та ухвали колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 24 травня 2005 року.
      14. ВСУ дійшов висновку, що засобом компенсації заявнику може бути сплата присудженого відшкодування моральної шкоди, аналіз причин порушення Конвенції та пошук шляхів усунення цих порушень, вжиття інших заходів загального характеру. Виконання вказаних заходів покладається на компетентні органи державної влади.
      Короткий зміст рішення Європейського суду з прав людини
      15. Рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд, міжнародна судова установа) у справі «ОСОБА_1 проти України №2» від 12 березня 2019 року (заява №41216/13), яке набуло статусу остаточного 09 вересня 2019 року, констатовано порушення Україною вимог статті 3 Конвенції у зв`язку з відсутністю належної медичної допомоги, доступної заявнику, під час тримання його під вартою з 03 липня 2010 року.
      16. Також ЄСПЛ констатував порушення статті 3 Конвенції у зв`язку з тим, що покарання заявника у виді довічного позбавлення волі є таким, яке неможливо скоротити.
      17. Водночас Судом визнано неприйнятною скаргу заявника за статтею 3 Конвенції щодо побутових умов тримання його під вартою у Херсонській виправній колонії № 61 і Херсонському СІЗО.
      18. ЄСПЛ постановив, що держава-відповідач повинна сплатити на користь ОСОБА_1 750 (сімсот п`ятдесят) євро на відшкодування матеріальної шкоди; 10 000 (десять тисяч) євро в якості відшкодування моральної шкоди, якої заявник зазнав у зв`язку з відсутністю належної медичної допомоги з 03 липня 2010 року; 10 000 (десять тисяч) євро в якості компенсації витрат на правову допомогу, понесених під час провадження у Суді та 20 (двадцять) євро в якості компенсації поштових та інших витрат.
      ІІ. ПОЗИЦІЯ ЗАЯВНИКА Й ІНШИХ УЧАСНИКІВ СУДОВОГО ПРОВАДЖЕННЯ
      Короткий зміст вимог заяви про перегляд судових рішень та узагальнені доводи заявника
      19. У заяві та доповненнях до неї засуджений ОСОБА_1 , захисники Ковальчук І.В. та Бойкова І.А. порушують питання про перегляд судових рішень, просять скасувати вирок Апеляційного суду м. Києва від 03 грудня 2004 року, ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 24 травня 2005 року та постанову Верховного Суду України від 16 травня 2011 року, а справу направити на новий судовий розгляд.
      20. ОСОБА_1 вважає, що в цілому судовий розгляд кримінальної справи щодо нього не відповідає вимогам статті 6 Конвенції. Посилається на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, зокрема, порушення його права на захист під час затримання в червні 2001 року. Наполягає на тому, що здійснений 16 травня 2011 року Верховним Судом України перегляд його справи на підставі Рішення ЄСПЛ «ОСОБА_1 проти України» від 21 жовтня 2010 року, не забезпечив відновлення його порушених прав, оскільки щодо нього не вжито на рівні держави додаткових заходів індивідуального характеру. Просить суд визнати, що подальше відбування ним покарання у виді довічного позбавлення волі, яке не передбачає можливості умовно-дострокового звільнення або звільнення за хворобою, є для нього смертною карою з невизначеним терміном виконання. Стверджує, що його перебування в тюрмі порушуватиме його право на життя та становитиме нове порушення Україною положень Конвенції.
      21. На обґрунтування доповнень до заяви ОСОБА_1 захисники наводять аргументи, аналогічні викладеним у заяві засудженого та рішенні ЄСПЛ.
      22. У судовому засіданні засуджений та захисники підтримали позицію, викладену у заяві та доповненнях.
      23. Прокурор висловилась про відсутність підстав для задоволення заяви ОСОБА_1 та його захисників.
      ІІІ. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ ТА МОТИВИ, ЯКИМИ КЕРУВАВСЯ СУД ПРИ УХВАЛЕННІ ПОСТАНОВИ
      Загальні положення щодо правових наслідків констатованих ЄСПЛ порушень Конвенції
      24. Україна взяла на себе зобов`язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 Конвенції). Вказана гарантія реалізується шляхом урахування норм Конвенції та практики ЄСПЛ в національному праві, зокрема, з огляду на статтю 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон № 3477-IV), згідно з якою суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.
      25. Крім того, відповідно до статті 2 Закону № 3477-IV та статті 46 Конвенції держава Україна зобов`язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ в будь-якій справі, в якій вона є стороною.
      26. Згідно зі статтею 41 Конвенції, якщо ЄСПЛ визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право держави, яка була стороною у справі, передбачає лише часткову компенсацію, ЄСПЛ, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.
      27. Положеннями глави 3 Закону № 3477-IV передбачено, що для виконання рішення ЄСПЛ, яким констатовано порушення Україною Конвенції, мають вживатися заходи індивідуального та загального характеру.
      28. За статтею 10 Закону № 3477-IV додатковими щодо виплати відшкодування (статті 7-9 цього Закону) заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ.
      29. Згідно з частиною 3 статті 10 Закону № 3477-IV відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі.
      30. У Рекомендації № R (2000) 2 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини від 19 січня 2000 року (далі - Рекомендація № R (2000) 2) Комітет Міністрів закликав Договірні Сторони, до перегляду своїх національних правових систем з метою забезпечення адекватних можливостей повторного розгляду справи, включаючи поновлення провадження, у випадках, коли Суд визнав порушення Конвенції, особливо:
      - коли потерпіла сторона і далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;
      - коли рішення Суду спонукає до висновку, що a) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції по суті, або b) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи недоліки, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.
      Щодо застосування заходів, направлених на відновлення попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum)
      31. Звертаючись із заявою про скасування судових рішень у кримінальній справі та направлення справи на новий судовий розгляд, заявник порушує питання про забезпечення йому на підставі рішення ЄСПЛ права на такий захід індивідуального характеру як відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який він мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum).
      32. З урахуванням Рекомендації № R (2000) 2, Велика Палата Верховного Суду розглядає підстави для вирішення питання про призначення нового розгляду справи за заявами ОСОБА_1 та захисників.
      33. Зокрема, як убачається з Рішення ЄСПЛ у справі «ОСОБА_1 проти України №2», визнаючи порушення статті 3 Конвенції у зв`язку з відсутністю належної медичної допомоги, доступної заявнику, під час тримання його під вартою з 03 липня 2010 року, Суд указав, що вказаною статтею Конвенції покладено на державу обов`язок захищати фізичне благополуччя осіб, позбавлених свободи, наприклад, шляхом надання їм необхідної медичної допомоги.
      34. Розглядаючи питання, чи було реагування держави на захворювання заявника ефективним, Суд проаналізував ту обставину, що ОСОБА_1 страждав на рецидив ТБ легень, це стало підставою для його переведення 03 липня 2010 року до Херсонської виправної колонії, яка спеціалізувалася на лікуванні ТБ.
      35. Суд взяв до уваги аргументи заявника, який стверджував про ненадання йому належного паліативного лікування під час тримання під вартою.
      36. Дійшовши висновку про порушення положень Конвенції щодо заявника у зв`язку з неспроможністю органів влади забезпечити охорону його здоров`я під час тримання під вартою з 03 липня 2010 року і надалі, ЄСПЛ указав на відсутність в Україні будь-яких законодавчих норм щодо забезпечення паліативного лікування в установах виконання покарань (пункти 71-72, 152 Рішення).
      37. Розглядаючи твердження заявника, що його покарання у виді довічного позбавлення волі було таким, яке неможливо скоротити, ЄСПЛ звернув увагу на загальні принципи, сформульовані у справі «Вінтер та інші проти Сполученого Королівства (VinterAnd Othersv The UnitedKingdom), пункти 103-122).
      38. Згідно вказаних принципів Конвенцією не заборонено застосування покарання у виді довічного позбавлення волі до осіб, яких було визнано винними у вчиненні особливо тяжких злочинів. Однак, щоб таке покарання відповідало вимогам статті 3 Конвенції, воно має бути dejure ide factoтаким, яке може бути скороченим, що означає як наявність у засудженого перспективи звільнення, так і можливості перегляду. Такий перегляд повинен охоплювати оцінку наявності законних підстав пенологічного характеру для подальшого тримання засудженого під вартою. До цих підстав належить покарання, стримування, захист суспільства та реабілітація.
      39. Тому закріплені у національному законодавстві критерії та умови перегляду повинні бути достатньо чіткими та визначеними, а також відображати відповідну практику Суду. Визначеність у цьому питанні є не тільки загальною вимогою принципу верховенства права, а й лежить в основі процесу реабілітації, який може ускладнитися, якщо порядок перегляду покарання та перспективи звільнення є неясними або невизначеними. Отже, засуджені, яким було обрано покарання у виді довічного позбавлення волі, мають право від самого початку знати, що вони повинні зробити для того, щоб питання про їхнє дострокове звільнення було розглянуто та за яких умов (пункт 168 Рішення).
      40. Застосовуючи вказані принципи у справі за заявою ОСОБА_1 , Суд зазначив, що в Україні засуджені до довічного позбавлення волі можуть розраховувати на звільнення лише у двох випадках: якщо вони страждають на серйозне захворювання, несумісне з подальшим триманням під вартою, або якщо помилувані Президентом (пункти 73 ,74, 79, 82 і 86 Рішення).
      41. Проте у першому випадку подальше одужання, якщо таке можливо, означає кінець свободи цієї особи та її повернення до установи виконання покарань (пункти 73, 169 Рішення).
      42. Водночас, зміна покарання у виді довічного позбавлення волі у зв`язку зі смертельним захворюванням означає лише те, що засудженому дозволяється померти вдома або у хоспісі, а не у стінах установи виконання покарань, не може вважатися «перспективою звільнення» (Рішення ЄСПЛ у справі «Вінтер та інші проти Сполученого Королівства» (VinterAnd Othersv The UnitedKingdom), заява № 66069/09 та 2 інші, пункт 127, та «Матіошаітіс та інші проти Литви» (Matiosaitis and others v. Lithuania), заява № 22662/13 та 7 інших, пункт 162).
      43. Міжнародною судовою установою в рамках справи за заявою ОСОБА_1 проаналізовано законодавство та практику здійснення президентського помилування, що є єдиною можливістю пом`якшити покарання у виді довічного позбавлення волі в Україні.
      44. Суд дійшов висновку, що засуджені, яким обрано покарання у виді довічного позбавлення волі, від самого початку не знають, що вони повинні робити для того, щоб питання про їхнє дострокове звільнення було розглянуто та за яких умов.
      45. Разом із тим, ЄСПЛ погодився з аргументами скаржника, що обчислення двадцятирічного строку позбавлення волі, що замінює довічне позбавлення волі у випадку президентського помилування, тлумачиться по-різному. Підстави для застосування обчислення невідомі (пункти 157, 176 Рішення). Існуючий Порядок помилування в Україні не зобов`язує ні Комісію у питаннях помилування, ні Президента України обґрунтовувати свої рішення, прийняті за клопотаннями про помилування.
      46. Крім того, відсутність у Президента України та підконтрольних йому органів державної влади зобов`язання обґрунтовувати свої рішення за клопотаннями про помилування, обтяжується відсутністю процедури будь-якого судового перегляду цих рішень.
      47. Суд визнав, що за таких обставин здійснення засудженими до довічного позбавлення волі свого права на перегляд їхнього покарання через президентське помилування не захищено достатніми процесуальними гарантіями.
      48. З урахуванням викладеного Суд указав, що в Україні президентські повноваження щодо здійснення помилування ґрунтується на принципі гуманності, а не порядку, заснованому на пенологічних підставах із незалежними процесуальними гарантіями щодо перегляду ситуації засудженого для можливої зміни його покарання у виді довічного позбавлення волі.
      49. Давши оцінку статистичній інформації, ЄСПЛ зазначив, що наразі в Україні було задоволено лише одне клопотання про помилування засудженої до довічного позбавлення волі (пункт 93 Рішення), це означає, що на практиці такі засуджені не мають перспектив на задоволення їхніх клопотань про помилування (пункт 186 Рішення).
      50. Сукупність проаналізованих вищенаведених фактів дали можливість Суду дійти до висновку про порушення статті 3 Конвенції, у зв`язку з тим, що покарання ОСОБА_1 у виді довічного позбавлення волі неможливо скоротити.
      51. Як убачається з рішення Суду, міжнародні стандарти вимагають, щоб у осіб, котрих засуджено до довічного позбавлення волі, існувала реалістична перспектива звільнення від такого покарання. Такі засуджені мають право знати, коли та на яких підставах може бути розглянуте питання про їхнє дострокове звільнення.
      52. ЄСПЛ указав, що в Україні для засуджених до довічного позбавлення волі немає реального механізму перегляду призначеного покарання за вироком суду, оскільки процедура помилування, котра передбачена статтею 87 Кримінального кодексу України, є невизначеною, має винятковий характер та застосовується стосовно індивідуально визначеної особи.
      53. Судом встановлено, що існуючий в Україні режим для засуджених до довічного позбавлення волі є несумісним з метою реабілітації.
      54. Міжнародна судова установа констатувала в цій справі, що покарання заявника у виді довічного позбавлення волі є таким, яке неможливо скоротити, що свідчить про наявність системної проблеми, для вирішення якої вимагається вжиття заходів загального характеру.
      55. Суд зазначив, що характер встановленого за статтею 3 Конвенції порушення свідчить, що для належного виконання цього рішення від держави відповідача вимагається впровадження реформи системи перегляду покарань у виді довічного позбавлення волі.
      56. Тож, встановлені порушення Конвенції щодо ОСОБА_1 полягають у відсутності в Україні будь-яких законодавчих норм щодо забезпечення паліативного лікування засуджених в установах виконання покарань, а також відсутності законодавчих підстав пенологічного характеру, які забезпечують особам, засудженим до довічного позбавлення волі, перспективу реального звільнення або перегляду призначеного покарання.
      57. Таким чином, у справі «ОСОБА_1 проти України №2» ЄСПЛ установлено системну проблему в Українському законодавстві, яку можна подолати заходамизагального характеру, спрямованими на усунення її першопричини, шляхом внесення змін до чинного законодавства та практики його застосування.
      58. Інші доводи ОСОБА_1 були відхилені. При цьому, рішення ЄСПЛ не містить вказівок на те, що встановлені щодо заявника порушення Конвенції свідчать, що рішення національних судів у кримінальній справі щодо ОСОБА_1 суперечать Конвенції, або в основі констатованих порушень лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні, або що ці порушення були спричинені рішеннями, ухваленими в межах кримінальної справи, які й надалі зумовлюють шкідливі наслідки і не можуть бути усунуті іншим способом, як під час повторного розгляду справи.
      59. Загальні принципи, яких дотримувався Європейський суд при розгляді заяви ОСОБА_1 , - оцінка та аналіз наведених ним фактів, констатований характер (зміст) порушень Конвенції, присуджена у зв`язку з цим грошова компенсація дають підстави вважати, що стосовно заявника були допущені такі порушення Конвенції, які за даних обставин неможливо відновити у виді того стану чи становища, які існували до вчинення порушень.
      60. У таких випадках засобами компенсації можуть бути: сплата присудженого відшкодування моральної шкоди, аналіз причин порушення Конвенції і пошук шляхів усунення цих порушень та вжиття зазначених у статті 13 Закону № 3477-IV заходів загального характеру.
      61. За вказаною нормою цього Закону № 3477-IV такі заходи загального характеру вживаються з метою забезпечення додержання державою положень Конвенції, порушення яких встановлено рішенням Європейського суду, забезпечення усунення недоліків системного характеру, які лежать в основі виявленого Судом порушення, а також усунення підстави для надходження заяв до Суду проти України, спричинених проблемою, що вже була предметом розгляду в Європейському суді.
      62. Водночас, за результатами розгляду заяви ОСОБА_1 . Європейський суд постановив, що Україна повинна сплатити заявнику 750 євро на відшкодування матеріальної шкоди, 10 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди, 10 000 євро в якості компенсації витрат на правову допомогу, понесених під час провадження у Суді та 20 євро в якості компенсації поштових та інших витрат.
      63. Виконання в цій частині рішення ЄСПЛ державою є одним із засобів компенсації засудженому порушень його конвенційних прав.
      64. Однак будь-яких порушень права заявника на справедливий суд (статті 6 Конвенції) з боку національних судів ЄСПЛ не встановлено.
      65. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що повторний розгляд справи не може бути адекватним способом поновлення прав заявника, порушення яких визнано рішенням ЄСПЛ, оскільки такі порушення не є наслідком судових рішень, ухвалених на національному рівні, про скасування яких звернувся заявник та його захисники.
      Щодо повноважень суду при перегляді судових рішень за виключними обставинами та щодо меж такого перегляду
      66. Заявник та захисники у своїх клопотаннях та заявах одночасно із скасуванням постановлених щодо заявника судових рішень ставлять питання про зупинення виконання судових рішень щодо ОСОБА_1 на підставі положень ч. 3 ст. 466 КПК України. По суті заявник просить переглянути призначене йому покарання у виді довічного позбавлення волі.
      67. Варто зауважити, що ОСОБА_1 звертався до суду з клопотанням про звільнення його від відбуття покарання в зв`язку і з хворобою. Так, 23 грудня 2013 року заявник подав клопотання про звільнення за хворобою відповідно до статті 84 КК України. 17 червня 2014 року Суворовський районний суд м. Херсона відмовив у задоволенні клопотання заявника, оскільки його захворювання не входило до переліку захворювань, які вимагали дострокового звільнення (пункт 74). 21 серпня 2014 року Апеляційний суд Херсонської області залишив рішення суду першої інстанції без змін. Як і районний суд, він дійшов висновку, що передумов для звільнення за хворобою не було, а захворювання заявника не перешкоджало йому відбувати покарання.
      68. Вирішуючи питання про зупинення виконання судових рішень щодо ОСОБА_1 або про перегляд призначеного йому покарання у виді довічного позбавлення волі, Велика Палата виходить з таких міркувань.
      69. У Рішенні Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 року №15-рп/2004 зазначено, що окремим виявом справедливості є відповідність покарання вчиненому злочину, адже покарання за злочин повинно бути домірним злочину.
      70. Таким чином, застосування державою найтяжчого виду покарання - довічного позбавлення волі - обумовлюється принципом соціальної доцільності, а також принципом співмірності відповідальності вчиненому злочину.
      71. У своїх рішеннях ЄСПЛ неодноразово зазначав, що саме по собі покарання у виді довічного позбавлення волі не може вважатись нелюдським покаранням чи покаранням, що принижує гідність особи. Зокрема, в рішенні у справі Sawoniuk v. United Kingdom(№ 63716/00) (Савонюк проти Сполученого Королівства) від 29 травня 2001 року ЄСПЛ зазначив, що питання про відповідність строку позбавлення волі тяжкості злочину виходить поза межі сфери дії Конвенції.
      72. І лише непом`якшуване довічне позбавлення волі являє собою порушення статті 3 ЄКПЛ. Так, поясненням цьому є те, що особа не може бути ізольована, якщо немає обгрунтованих пенологічних підстав для цієї ізоляції, включаючи кару, стримування, забезпечення громадської безпеки та виправлення, баланс між якими необов`язково є статичним і може змінитися в ході відбування покарання. Відповідно, лише шляхом проведення перегляду обгрунтованості продовження ізоляції у відповідний момент відбування покарання ці фактори або зміни можуть бути належним чином оцінені «Вінтер та інші проти Сполученого Королівства» (Vinter and othersv. United Kingdom), № 66069/09, 130/10 and3896/10, 9 липня 2013 року, п. 111).
      73. Водночас, у статтях 27, 28 Конституції України визначений обов`язок держави забезпечувати ефективну систему національного захисту конституційних прав людини, в тому числі, шляхом розроблення відповідного нормативно-правового регулювання. Тому, на думку ЄСПЛ, той факт, що засуджена особа відбуває тривалий термін ув`язнення, не зменшує позитивного зобов`язання держави щодо захисту населення; держава може виконати це зобов`язання, продовжуючи утримувати під вартою довічно ув`язнених до тих пір, поки вони залишаються небезпечними (див., наприклад, «Майорано та інші проти Італії» (Маіоrаnо аnd Оhеrsvs Italy) пункт 49).
      74. Довічне ув`язнення не можна вважати таким, що не може бути скороченим тільки через те, що на практиці воно може відбутися в повному обсязі. Для цілей статті 3 достатньо того факту, що довічне ув`язнення може бути скорченим де-юре і де-факто (див. пункт 98 Рішення Кафкаріс проти Кіпру (Kafkaris v. Cyprus); див. також пункт 49 Рішення Ласло Маг`яр проти Угорщини (Laszlo Magyar v Hungary) пункт 40).
      75. У Рішенні по справі Вінтер та інші проти Сполученого Королівства (Vinter andothers v. United Kingdom) ЄСПЛ зазначив, що в контексті довічного ув`язнення стаття 3 Конвенції має тлумачитися як така, що вимагає зменшення покарання через перегляд, який дозволяє національним органам оцінити зміни поведінки довічно ув`язненого і констатувати прогрес, який не виправдовує триваюче утримання в ізоляції (див. пункт 119).
      76. Разом з тим, ЄСПЛ зазначив, що механізм відповідного перегляду повинен гарантувати встановлення в кожному конкретному випадку чи виправдовується утримання під вартою законними пенологічними підставами, і повинен дозволяти всім довічно ув`язненим передбачити з певним ступенем ймовірності, що їм потрібно зробити, щоб спробувати домогтися звільнення, і за яких умов (див. Маіоrаnо аnd Оhеrs vs Italy («Майорано та інші проти Італії», пункт 71).
      77. Таким чином, Велика Палата доходить таких висновків: а) довічне позбавлення волі як пропорційний та справедливий вид покарання за скоєння найтяжчих злочинів не суперечить ідеї людської гідності, яка лежить в основі ЄКПЛ, та не являє собою порушення її статті 3; б) лише нескорочуване довічне позбавлення волі є порушенням статті 3 ЄКПЛ; в) відсутнє порушення статті 3 ЄКПЛ в тому випадку, коли існує нормативно визначений на національному рівні та практично ефективний механізм перегляду покарання у виді довічного позбавлення волі; г) механізм перегляду покарання у виді довічного позбавлення волі дозволяє національним органам оцінити зміни поведінки довічно ув`язненого і констатувати прогрес, який не виправдовує триваюче утримання в ізоляції.
      78. В національному законодавстві України, як зазначив ЄСПЛ, існує суттєва законодавча прогалина, що стосується врегулювання можливості звільнення осіб, засуджених до довічного позбавлення волі. Однак, вдосконалення нормативно-правових актів шляхом прийняття законів, внесення до них змін і доповнень є прерогативою законодавчої гілки влади і не належить до повноважень суду будь-якої інстанції. Адже варто розрізняти повноваження щодо нормотворення, які належать саме законодавчому органу, та повноваження щодо правозастосування, що реалізуються судовими органами в процесі здійснення правосуддя.
      79. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада України, повноваженнями якого охоплюється внесення змін до чинного законодавства України, в тому числі і на виконання рішень міжнародної судової установи відповідно до Закону № 3477-IV.
      80. З урахуванням тієї обставини, що на момент розгляду Великою Палатою Верховного Суду необхідних змін до національного законодавства на виконання рішення ЄСПЛ «ОСОБА_1 проти України №2» законодавчим органом не внесено, порядок та умови перегляду призначеного покарання у виді довічного позбавлення волі нормативно не визначені, Верховний Суд позбавлений можливості розглянути питання про перегляд призначеного покарання ОСОБА_1 у виді довічного позбавлення волі, як про це просить заявник.
      81. Крім того, як убачається із заяви ОСОБА_1 , як на підставу для скасування судових рішень та призначення нового судовго розгляду справи, крім ухваленого рішення ЄСПЛ «ОСОБА_1 проти України №2», засуджений посилається на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, зокрема, порушення його права на захист під час затримання в червні 2001 року.
      82. Зазначені доводи заяви ОСОБА_1 Велика Палата Верховного Суду відхиляє, оскільки вони виходять за межі визначеного законом предмета перегляду судових рішень як відповідно до Глави 32-1 КПК 1960 року, так і відповідно до чинної на момент перегляду Глави 34 КПК України, адже такі доводи заявника не були предметом розгляду в ЄСПЛ.
      Ураховуючи викладене та керуючись статтями 400-21, 400-23, 400-24 КПК України 1960 року, статтями 459, 467 та пунктом 15 розділу ХІ «Перехідні положення» КПК України, параграфом 3 розділу 4 «Перехідні положення» Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      заяву ОСОБА_1 та доповнення до заяви захисників Ковальчук І.В. та Бойкової І.А. про перегляд вироку Апеляційного суду м. Києва від 03 грудня 2004 року, ухвали колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 24 травня 2005 року та постанови Верховного Суду України від 16 травня 2011 рокуу зв`язку з встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні даної справи судом залишити без задоволення.
      Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя
      В. С. Князєв
      Суддя-доповідач
      О.Г. Яновська
      Судді:
      Н. О. Антонюк Т. О. Анцупова С. В. Бакуліна В. В. Британчук Ю. Л. Власов М. І. Гриців Д. А. Гудима В. І. Данішевська Ж. М. Єленіна
      О. С. Золотніков О. Р. Кібенко Н. П. Лященко Л. М. Лобойко Л. І. Рогач О. М. Ситнік О. С. Ткачук В. Ю. Уркевич
      Джерело: ЄДРСР 90411145
       
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      22 січня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 340/25/19
      Провадження № 11-669апп19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Князєва В. С.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області, третя особа - Головне територіальне управління юстиції у Кіровоградській області, про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії
      за касаційною скаргою Управління Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області на рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 18 січня 2019 року (суддя Черниш О. А.) та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 24 квітня 2019 року ( судді Круговий О. О., Прокопчук Т. С., Шлай А. В.),
      У С Т А Н О В И Л А :
      Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
      1. ОСОБА_1 у січні 2019 року звернулася до суду з позовом до Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області, третя особа - Головне територіальне управління юстиції у Кіровоградській області, в якому просила:
      - визнати неправомірною відмову відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області щодо зняття арешту з майна, належного на праві власності ОСОБА_2 , накладеного постановою від 13 грудня 2011 року у виконавчому провадженні № 23555996;
      - зобов`язати відділ примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області зняти арешт з майна, належного на праві власності ОСОБА_2 , у вказаному виконавчому провадженні.
      2. Позов мотивовано тим, що ОСОБА_1 , яка є спадкоємицею ОСОБА_2 , при оформленні спадщини з`ясувала, що постановою відповідача від 13 грудня 2011 року у виконавчому провадженні № 23555996 накладено арешт на майно, що належить на праві власності ОСОБА_2 . При цьому при зверненні до Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області із заявою про зняття арешту з майна, позивачці було відмовлено у задоволенні такої заяви.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      3. Кіровоградський окружний адміністративний суд рішенням від 18 січня 2019 року позов задовольнив.
      4. Третій апеляційний адміністративний суд постановою від 24 квітня 2019 року рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 18 січня 2019 року залишив без змін.
      5. Судові рішення мотивовано тим, що відповідачем не доведено наявності відкритого виконавчого провадження та не підтверджено належними доказами правомірності існування арешту, накладеного на нерухоме майно ОСОБА_2 , а наявність у Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна запису про цей арешт перешкоджає позивачці зареєструвати у визначеному законом порядку право власності на відповідне майно. При цьому невиконання відповідачем свого обов`язку щодо необхідності зняття арешту з майна ОСОБА_2 при завершенні виконавчого провадження є протиправним.
      Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог
      6. Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області у касаційній скарзі, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову. Зазначає, зокрема, про порушення судами правил предметної юрисдикції; указує на те, що виконавче провадження відкрите за виконавчим документом, виданим у цивільній справі, тому справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      Позиція інших учасників справи
      7. У відзиві на касаційну скаргу позивачка, посилаючись на законність і обґрунтованість рішень судів, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.
      Рух касаційної скарги
      8. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 05 червня 2019 року відкрив касаційне провадження у цій справі, а ухвалою від 26 червня 2019 року призначив її до розгляду.
      9. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 27 червня 2019 року справу за позовом ОСОБА_1 до Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області, третя особа - Головне територіальне управління юстиції у Кіровоградській області, про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) у зв`язку з тим, що учасник справи оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      10. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 20 серпня 2019 року прийняла та призначила цю справу до розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників.
      Обставини справи, установлені судами попередніх інстанцій
      11. ОСОБА_1 є спадкоємицею ОСОБА_2 та прийняла спадщину у встановлений законом строк.
      12. Під час оформлення свідоцтва про право на спадщину на майно позивачці стало відомо, що згідно з відомостями з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна у реєстрі 13 грудня 2011 року зареєстровано обтяження на все невизначене майно, власником якого є ОСОБА_2 , на підставі постанови про арешт майна боржника від 13 грудня 2011 року б/н, винесеної підрозділом примусового виконання рішень відділу державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Кіровоградській області.
      13. ОСОБА_1 14 грудня 2018 року звернулась до Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області із заявою про зняття арешту з майна ОСОБА_2 , за результатами розгляду якої відповідач листом від 20 грудня 2018 року зазначив про відсутність підстав для задоволення заяви позивачки, оскільки на виконанні у відділі примусового виконання рішень відсутні виконавчі провадження, боржником за якими виступає ОСОБА_2 , до того ж відповідач зазначив, що виконавче провадження № 23555996, боржником за яким виступав ОСОБА_2 , завершене у 2012 році та знищене.
      14. При цьому суди встановили, що арешт на нерухоме майно, належне ОСОБА_2 , накладено постановою державного виконавця підрозділу примусового виконання рішень відділу державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Кіровоградській області б/н від 13 грудня 2011 року у виконавчому провадженні № 23555996, відкритому за виконавчим листом № 2-620, виданим 14 грудня 2010 року Кіровським районним судом міста Кіровограда, про стягнення з ОСОБА_2 на користь ПАТ «Індекс-банк» коштів у сумі 1 258 771,47 грн. Дане виконавче провадження завершено у 2012 році, а 29 лютого 2016 року знищене у зв`язку із закінченням терміну зберігання, про що складено акт.
      15. Вважаючи відмову в занятті арешту на майно протиправною, позивачка звернулася до суду з цим позовом.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Релевантні джерела права й акти їх застосування
      Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи
      16. Згідно із частиною першою статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
      17. За визначенням пунктів 1 та 2 частини першої статті 4 КАС адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір; публічно-правовий спір - це спір, у якому, зокрема, хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
      18. Відповідно до частини першої статті 19 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.
      19. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      20. Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
      21. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
      22. Водночас визначальними ознаками приватноправових відносин є, зокрема, наявність майнового чи немайнового особистого інтересу суб`єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права певного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин.
      23. Положеннями частини першої статті 287 КАС визначено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
      24. Згідно із частинами третьою - п`ятою статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» у разі виявлення порушення порядку накладення арешту, встановленого цим Законом, арешт з майна боржника знімається згідно з постановою начальника відповідного відділу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець.
      Підставами для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини є: 1) отримання виконавцем документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом; 2) надходження на рахунок органу державної виконавчої служби, рахунок приватного виконавця суми коштів, стягнених з боржника (у тому числі від реалізації майна боржника), необхідної для задоволення вимог усіх стягувачів, стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження та штрафів, накладених на боржника; 3) отримання виконавцем документів, що підтверджують про повний розрахунок за придбане майно на електронних торгах; 4) наявність письмового висновку експерта, суб`єкта оціночної діяльності - суб`єкта господарювання щодо неможливості чи недоцільності реалізації арештованого майна боржника у зв`язку із значним ступенем його зношення, пошкодженням; 5) відсутність у строк до 10 робочих днів з дня отримання повідомлення виконавця, зазначеного у частині шостій статті 61 цього Закону, письмової заяви стягувача про його бажання залишити за собою нереалізоване майно; 6) отримання виконавцем судового рішення про скасування заходів забезпечення позову; 7) погашення заборгованості із сплати періодичних платежів, якщо виконання рішення може бути забезпечено в інший спосіб, ніж звернення стягнення на майно боржника; 8) отримання виконавцем документального підтвердження наявності на одному чи кількох рахунках боржника коштів, достатніх для виконання рішення про забезпечення позову; 9) підстави, передбачені пунктом 1-2 розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону.
      У всіх інших випадках арешт може бути знятий за рішенням суду.
      25. З наведеної норми вбачається, що зняття арешту з майна здійснюється шляхом винесення виконавцем постанови. Така постанова може бути винесена на підставі постанови начальника відповідного відділу державної виконавчої служби лише у разі порушення порядку накладення арешту, в усіх інших випадках - виключно на підставі рішення суду.
      26. Відповідно до частини першої статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції, чинній на момент звернення позивачки до суду з позовом) рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.
      27. Для визначення юрисдикції цього спору необхідно визначити підстави позову, зміст прав, на захист яких направлено звернення до суду. Якщо підставою позову є неправомірні, на думку позивача, дії органу державної виконавчої служби при накладенні арешту на певне майно, то такий спір має розглядатися в порядку адміністративного судочинства. Якщо підставою позову є наявність спору про право та/або позивач подає його з метою захисту права власності або іншого речового права, то ці спори мають розглядатися в порядку цивільного/господарського судочинства як такі, що випливають із цивільних правовідносин.
      28. Так, підставою цього позову позивачка визначила наявність арешту, накладеного на невизначене майно спадкодавця, що перешкоджає їй в оформленні її спадкових прав на нерухоме майно.
      29. За таких умов позов спрямовано на захист цивільних прав позивачки, пов`язаний з оформленням права власності на спадкове майно та фактично є різновидом негаторного позову.
      30. Виходячи з наведеного Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди помилково розглянули в порядку адміністративного судочинства справу за позовом ОСОБА_1 як спадкоємиці ОСОБА_2 - боржника у виконавчому провадженні № 23555996, відкритому на підставі виконавчого листа, виданого судом цивільної юрисдикції, оскільки цей спір підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      31. Викладені в касаційній скарзі доводи щодо помилковості висновків судів першої та апеляційної інстанцій підтвердилися під час перегляду справи Великою Палатою Верховного Суду.
      32. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі чи залишити позов без розгляду у відповідній частині.
      33. За правилами частини першої статті 354 КАС суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, установлених відповідно статтями 238, 240 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги.
      Висновки щодо розподілу судових витрат
      34. Відповідно до частини шостої статті 139 КАС якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.
      35. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судові рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.
      Керуючись статтями 2, 19, 345, 349, 354, 356, 359 КАС, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      1. Касаційну скаргу Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області задовольнити частково.
      2. Рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 18 січня 2019 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 24 квітня 2019 року скасувати.
      3. Провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Кіровоградській області, третя особа - Головне територіальне управління юстиції у Кіровоградській області, про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії закрити.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      В. С. Князєв
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      О. Р. Кібенко
      Т. О. Анцупова
      Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна
      Н. П. Лященко
      В. В. Британчук
      О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов
      Л. І. Рогач
      М. І. Гриців
      О. М. Ситнік
      Д. А. Гудима
      О. С. Ткачук
      В. І. Данішевська
      В. Ю. Уркевич
      Ж. М. Єленіна
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 87144568
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      13 листопада 2019 року
      м. Київ
      Справа № 0840/4032/18
      Провадження № 11-831апп19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Золотнікова О. С.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 23 квітня 2019 року (судді Ясенова Т. І, Головко О. В., Суховаров А. В.)у справі № 0840/4032/18 за позовом ОСОБА_1 до Чернігівського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області (далі - Чернігівський РВ ДВС, ГТУЮ у Запорізькій області відповідно), треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про визнання бездіяльності протиправною й зобов`язання вчинити певні дії та
      ВСТАНОВИЛА :
      Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
      1. У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Чернігівського РВ ДВС, у якому просив:
      - визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо незакінчення виконавчих проваджень ВП 11170453, ВП 34003549, незняття арешту, накладеного на майно ОСОБА_4 , та невиключення відомостей про ОСОБА_4 з Єдиного реєстру боржників (далі - Реєстр);
      - зобов`язати відповідача винести постанови про закінчення вказаних виконавчих проваджень, боржником за якими є ОСОБА_4 , із зазначенням у них про зняття арешту з майна (коштів) боржника, а також виключити відомості про ОСОБА_4 з Реєстру.
      2. Позов мотивовано тим, що ОСОБА_1 звернувся до нотаріальної контори за отриманням свідоцтва про право на спадщину, оскільки він є спадкоємцем померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 . Проте позивачу стало відомо, що постановою відповідача від 08 квітня 2011 року ВП 11170453 на все майно померлого, яке входить до складу спадщини, накладено арешт, у зв`язку із чим позивач як спадкоємець не має можливості отримати свідоцтво про право на спадщину за заповітом. У серпні 2018 року позивач на підставі статей 39 та 40 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (тут і далі - у редакції, чинній на час вчинення оспорюваних дій та прийняття постанов про зупинення виконавчих проваджень, далі - Закон № 606-XIV), відповідно до яких виконавче провадження підлягає закінченню у разі смерті боржника, а арешт, накладений на майно боржника, знімається, звернувся до відповідача із заявою, у якій просив: закінчити виконавче провадження ВП 11170453; арешт, накладений на майно ОСОБА_4 , зняти; відомості про ОСОБА_4 виключити з Реєстру. Проте відповідач відмовив у задоволені цієї заяви. На думку ОСОБА_1 , вказана бездіяльність відповідача є протиправною.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      3. Запорізький окружний адміністративний суд рішенням від 17 грудня 2018 року відмовив у задоволенні позову.
      4. Третій апеляційний адміністративний суд постановою від 23 квітня 2019 року рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 17 грудня 2018 року скасував і закрив провадження в цій справі на підставі на пункту 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), оскільки справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
      5. Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що спір, який виник між позивачем і органом державної виконавчої служби (в тому числі і службовими особами), з приводу зняття арешту з майна померлого ОСОБА_4 не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а має розглядатися судами загальної юрисдикції в порядку цивільного судочинства.
      Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог
      6. Не погодившись із рішенням суду апеляційної інстанції, ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, на обґрунтування якої зазначив, що суд неправильно визначив характер спірних правовідносин, у зв`язку із чим при розгляді справи помилково застосував норми матеріального права та порушив норми процесуального права.
      7. На думку скаржника, посилання апеляційного суду при вирішенні спору на постанову Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 815/615/16-ц є помилковим, оскільки цим судовим рішенням було вирішено спір, який виник за інших обставин, а норми процесуального та матеріального права, що були застосовані у вказаній справі, на момент розгляду цієї справи втратили чинність.
      8. Скаржник також зазначив, що спір, за вирішенням якого він звернувся до суду, є спором із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його бездіяльності. Цей спір не є похідним від вимог у приватноправовому спорі й для його розгляду законом не встановлений інший порядок судового розгляду.
      9. Крім того, помилковим є обґрунтування постанови апеляційного суду положеннями статті 30 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), оскільки ця норма стосується не предметної, а територіальної юрисдикції, і застосовується у випадку, якщо спір належить розглядати в порядку цивільної юрисдикції.
      10. На підставі викладеного скаржник просить скасувати оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції та направити справу до цього ж суду для продовження розгляду.
      Позиція інших учасників справи
      11. На час розгляду справи відповідач і треті особи відзивів на касаційну скаргу не надіслали.
      Рух касаційної скарги
      12. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 05 червня 2019 року відкрив касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою, а ухвалою від 09 серпня 2019 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 КАС України, мотивувавши це тим, що учасник справи оскаржує постанову суду апеляційної інстанції з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      13. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 09 вересня 2019 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників на підставі пункту 1 частини першої статті 345 КАС України, а саме з огляду на відсутність клопотань учасників справи про розгляд справи за їх участю, а також зважаючи на характер спірних правовідносин, який не вимагає участі сторін.
      Обставини справи, установлені судами попередніх інстанцій
      14. Державний виконавець Нечипоренко Олег Григорович постановою від 03 лютого 2009 року відкрив виконавче провадження ВП 11170453 на підставі виконавчого листа № 2-594, виданого 28 листопада 2008 року, про стягнення з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 аліментів на утримання доньки ОСОБА_5 у розмірі 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку щомісячно, починаючи з 18 листопада 2008 року і до досягнення повноліття.
      15. Постановою від 08 квітня 2011 року ВП 11170453 державний виконавець Відділу державної виконавчої служби Чернігівського районного управління юстиції наклав арешт на все майно, що належить боржнику ОСОБА_4 , у межах суми звернення стягнення 8 139 грн 72 коп. та заборонив здійснювати відчуження будь-якого майно, яке належить боржнику ОСОБА_4 , оскільки боржник не сплачує аліменти й має заборгованість по їх сплаті станом на 01 квітня 2011 року в сумі 8 139 грн 72 коп.
      16. Старший державний виконавець органу державної виконавчої служби Чернігівського районного управління юстиції постановою від 04 жовтня 2016 року ВП 11170453 зупинив виконавче провадження на підставі інформації Чернігівського районного відділу державної реєстрації актів цивільного стану ГТУЮ у Запорізькій області від 23 вересня 2016 року № 1955/02-31.2, відповідно до якої боржник ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про смерть від 05 вересня 2016 року серії НОМЕР_1 . Заборгованість зі сплати аліментів станом на 04 жовтня 2016 року складає 42 001 грн 55 коп.
      17. Постановою від 27 серпня 2012 року ВП 34003549 державний виконавець ВДВС Чернігівського РУЮ на підставі виконавчого листа № 2-743/2009, виданого 07 серпня 2012 року, відкрив виконавче провадження ВП 34003549 про стягнення з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 аліментів у розмірі 350 грн.
      18. Державний виконавець ВДВС Чернігівського РУЮ постановою від 10 грудня 2012 року ВП 34003549 наклав арешт на все майно, що належить боржнику ОСОБА_4 , у межах суми звернення стягнення 11 235 грн 50 коп. та заборонив здійснювати відчуження будь-якого майна, яке належить боржнику, оскільки боржник не сплачує аліменти й має заборгованість по їх сплаті станом на 01 грудня 2012 року у сумі 11 235 грн 50 коп.
      19. Старший державний виконавець органу державної виконавчої служби Чернігівського районного управління юстиції постановою від 04 жовтня 2016 року ВП 34003549 зупинив виконавче провадження на підставі інформації Чернігівського районного відділу державної реєстрації актів цивільного стану ГТУЮ у Запорізькій області від 23 вересня 2016 року № 1955/02-31.2, відповідно до якої боржник ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про смерть від 05 вересня 2016 року серії НОМЕР_1 . Заборгованість зі сплати аліментів станом на 04 жовтня 2016 року складає 18 004 грн.
      20. Листом Чернігівської державної нотаріальної контори ГТУЮ у Запорізькій області від 03 травня 2018 року за № 72/02-14 позивача повідомлено про те, що заява про видачу свідоцтва про право власності на спадщину за заповітом після померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 прийнята та зареєстрована, але на все майно, яке входить до спадщини, накладено арешт. Згідно з пунктом 4.17 глави 10 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України якщо на спадкове майно накладено арешт судовим чи слідчими органами, видача свідоцтва про права власності на спадщину затримується до зняття арешту.
      21. 07 серпня 2018 року позивач звернувся до Чернігівського РВ ДВС ГТУЮ у Запорізькій області із заявою, у якій просив закінчити виконавче провадження ВП 11170453, зняти арешт, накладений на майно ОСОБА_4 , а відомості про ОСОБА_4 виключити з Реєстру.
      22. Відповідач листом від 30 серпня 2018 року № 16.27-39/2614 повідомив позивача, що відповідно до частини четвертої статті 39 Закону № 606-XIVпротягом строку, на який виконавче провадження зупинено, виконавчі дії не проводяться, накладений державним виконавцем арешт на майно боржника не знімається. На момент зупинення виконавчих проваджень, а саме станом на 04 жовтня 2016 року, загальна заборгованість боржника ОСОБА_4 зі сплати аліментів складала 60 005 грн 55 коп. і станом на 28 серпня 2018 року не погашена.
      23. Вважаючи бездіяльність відповідача протиправною, позивач звернувся до суду із цим позовом.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Релевантні джерела права й акти їх застосування. Оцінка висновків суду, рішення якого переглядається, та аргументів учасників справи
      24. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      25. Згідно із частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
      26. На підставі пункту 7 частини першої статті 4 КАС України суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
      27. Пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.
      28. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      29. Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
      30. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
      31. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
      32. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.
      33. Як установлено матеріалами справи, ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо незакінчення виконавчих проваджень ВП 11170453, ВП 34003549, незняття арешту, накладеного на майно ОСОБА_4 , та невиключення відомостей про ОСОБА_4 з Реєстру, а також зобов`язання відповідача винести постанови про закінчення вказаних виконавчих проваджень, боржником за якими є ОСОБА_4 , із зазначенням у них про зняття арешту з майна (коштів) боржника, а також виключити відомості про ОСОБА_4 з Реєстру.
      34. Відповідно до статті 1 Закону № 606-ХІV виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
      35. Згідно із частиною першою статті 60 Закону № 606-ХІV особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.
      36. Аналогічна норма міститься й в частині першій статті 59 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII).
      37. Таким чином, для спорів про зняття арешту з майна, яке особа (не боржник у виконавчому провадженні) вважає своїм, встановлено певний порядок судового вирішення.
      38. Частиною першою статті 1 ЦПК України передбачено, що ЦПК України визначає юрисдикцію та повноваження загальних судів щодо цивільних спорів та інших визначених цим Кодексом справ, встановлює порядок здійснення цивільного судочинства.
      39. На підставі частини першої статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
      40. Позови про зняття арешту з майна пред`являються за місцезнаходженням цього майна або основної його частини (частина друга статті 30 ЦПК України).
      41. Ураховуючи те, що позовні вимоги у справі заявлено на поновлення порушеного цивільного права позивача, спірні правовідносини пов`язані із зняттям арешту з майна, Велика Палата Верховного Суду, незважаючи на участь у спорі суб`єкта владних повноважень, дійшла висновку про те, що цей спір не є публічно-правовим, а має вирішуватися судами за правилами ЦПК України.
      42. При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з`ясування всіх обставин у справі з обов`язком суб`єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.
      43. Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 658/715/16-ц (провадження № 14-299цс18) та від 13 березня 2019 року у справі № 815/615/16 (провадження № 11-1037апп18).
      44. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення Третього апеляційного адміністративного суду про закриття провадження у справі, оскільки справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства, є правильним.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      45. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.
      46. За правилами частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
      47. Оскільки оскаржуване судове рішення прийнято з додержанням норм процесуального права, а правових висновків суду апеляційної інстанції скаржник не спростував, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги.
      Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
      2. Постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 23 квітня 2019 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О. С. Золотніков
      Судді: Н. О. Антонюк В. С. Князєв
      Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна Н. П. Лященко
      В. В. Британчук О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов В. В. Пророк
      М. І. Гриців Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима О. М. Ситнік
      В. І. Данішевська О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич
      О. Р. Кібенко О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 86275967
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      20 листопада 2019 року
      м. Київ
      Справа № 368/54/17
      Провадження № 14-487цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ткачука О.С.,
      суддівАнтонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Яновської О.Г.
      розглянула у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа - Управління Держгеокадастру в Кагарлицькому районі, про визнання права довічного успадковуваного володіння на земельну ділянку, та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа - Управління Держгеокадастру в Кагарлицькому районі, про визнання права довічного успадковуваного володіння на земельну ділянку, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Апеляційного суду Київської області від 20 березня 2018 року, прийняту у складі суддів Олійника В.І., Коцюрби О.П., Сержанюка А.С.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст та обгрунтування позовних вимог
      1. У січні 2017 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду із позовом до ОСОБА_3 , третя особа - Управління Держгеокадастру в Кагарлицькому районі, в якому просили визнати за ними право довічного успадковуваного володіння двох земельних ділянок, площею 18,85 га та площею 3,74 га кожному, для ведення селянського фермерського господарства згідно з державним актом на право довічного успадковуваного володіння землею від 26 листопада 1991 року в порядку спадкування після смерті батька - ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . При цьому позивачі вказували, що до смерті ОСОБА_4 вони проживали з ним разом та вели спільне господарство.
      2. Позов мотивовано тим, що згідно із Законом України "Про селянське (фермерське) господарство" необхідною умовою для створення і функціонування селянського (фермерського) господарства є земельна ділянка, яка передається у власність або у постійне користування осіб, які виявили бажання створити фермерське господарство.
      3. При цьому, позивачі зазначали, що 26 листопада 1991 року спадкодавцем ОСОБА_4 отримано право на довічне успадковуване володіння 31,3 га землі на території Ліщинської сільської ради Кагарлицького району Київської області та на її базі створено фермерське господарство "Сльозко", головою якого був ОСОБА_4 , до дати його смерті. Надалі вказане господарство очолила його дружина, яка керувала ним в подальшому.
      4. Отже, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вважали, що як спадкоємці, мають право на спадкування після ОСОБА_4 права довічного успадковуваного володіння землею, яка була надана для ведення селянського (фермерського) господарства, загальною площею 22,6 га, на території Ліщинської сільської ради Кагарлицького району Київської області ОСОБА_4 на праві довічного успадковуваного володіння землею для ведення селянського (фермерського) господарства відповідно до державного акта.
      5. У лютому 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зустрічним позовом, просив суд в порядку спадкування після смерті батька - ОСОБА_4 , визнати за ним, ОСОБА_3 право довічного успадковуваного володіння на 1/3 частини земельної ділянки площею 18,85 га та на 1/3 частини земельної ділянки площею 3,74 га для ведення селянського фермерського господарства на території Ліщинської сільської ради Кагарлицького району Київської області, також посилаючись на вказаний державний акт на право довічного успадковуваного володіння землею від 26 листопада 1991 року.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      6. Рішенням Кагарлицького районного суду Київської області від 28 лютого 2017 року первісний позов задоволено.
      7. Визнано за ОСОБА_1 право довічного успадковуваного володіння на 1/3 частини земельної ділянки площею 18,85 га та на 1/3 частини земельної ділянки площею 3,74 га для ведення селянського фермерського господарства на території Ліщинської сільської ради Кагарлицького району Київської області згідно з державним актом на право довічного успадковуваного володіння землею.
      8. Визнано за ОСОБА_2 право довічного успадковуваного володіння на 1/3 частини земельної ділянки площею 18,85 га та на 1/3 частини земельної ділянки площею 3,74 га для ведення селянського фермерського господарства на території Ліщинської сільської ради Кагарлицького району Київської області згідно з державним актом на право довічного успадковуваного володіння землею.
      9. Зустрічний позов ОСОБА_3 задоволено.
      10. Визнано за ОСОБА_3 право довічного успадковуваного володіння на 1/3 частини земельної ділянки площею 18,85 га та на 1/3 частини земельної ділянки площею 3,74 га для ведення селянського фермерського господарства на території Ліщинської сільської ради Кагарлицького району Київської області згідно з державним актом на право довічного успадковуваного володіння землею.
      11. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оформити свої спадкові права в нотаріальній конторі позивачі за первісним та позивач за зустрічним позовами не можуть через відсутність регламентації процедури нотаріального оформлення спадкування права довічного успадковуваного володіння землею.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      12. Постановою Апеляційного суду Київської області від 20 березня 2018 року рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 28 лютого 2017 року скасовано. Ухвалено нове рішення про відмову в первісному позові ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та зустрічному позові ОСОБА_3 . Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      13. Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що право довічного успадковуваного володіння, яке виникло в особи на підставі державного акта на право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, не визначено чинним законодавством України, а тому не входить до складу спадщини, фактично припиняється зі смертю особи, якій належало таке право.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      14. У червні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Апеляційного суду Київської області від 20 березня 2018 року, в якій просить скасувати останню та залишити в силі рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 28 лютого 2017 року.
      15. Касаційна скарга мотивована тим, що позивачі є спадкоємцями після смерті ОСОБА_4 - засновника селянського (фермерського) господарства «Сльзко», які прийняли спадщину, до складу якої входить і це господарство, при цьому, позивачі продовжують користуватися спірною земельною ділянкою, а отже вищевказане рішення суду першої інстанції було ухвалено у відповідності з вимогами законодавства.
      Рух справи у суді касаційної інстанції
      16. Ухвалою Верховного Суду від 12 липня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.
      17. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 травня 2019 року справу призначено до судового розгляду.
      18. Згідно з ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 липня 2019 року було вирішено передати цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, на підставі частини 3 статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
      19. Відповідно до частини 3 статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду.
      20. При цьому, у вказаній ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 липня 2019 року міститься посилання на наступні обставини.
      21. Предметом спору у цій справі є право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, яке виникло в особи - засновника фермерського господарства на підставі державного акта на право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, згідно із Земельним кодексом Української РСР 1990 року. У Земельному кодексі України 2001 року «право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою» не визначено.
      22. На думку колегії суддів Касаційного цивільного суду системний аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави дійти висновку, що довічне успадковуване володіння землею не можна ототожнювати з правом постійного користування землею.
      23. Так, ЗК України у редакції від 13 березня 1992 року не передбачав такого виду права як довічне успадковуване володіння земельною ділянкою.
      24. Пунктом 6 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України 2001 року визначено, що громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 01 січня 2008 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них.
      25. Правовою підставою набуття права власності та права користування на землю згідно зі статтями 116, 118 ЗК України 2001 року є рішення органу виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.
      26. Відповідно до частини 1 статті 125 ЗК України 2001 року (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.
      27. Згідно із частиною 1 статті 126 ЗК України 2001 року право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті.
      28. У Рішенні Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 р. №5-рп (справа про постійне користування земельними ділянками) зазначено, що у Земельному кодексі Української РСР від 18 грудня 1990 року була регламентована така форма володіння землею, як довічне успадковуване володіння. ЗК України в редакції від 13 березня 1992 року закріпив право колективної та приватної власності громадян на землю (зокрема, право громадян на безоплатне одержання у власність земельних ділянок для ведення сільського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства тощо (ст. 6)). Це свідчить про те, що поряд із впровадженням приватної власності на землю громадянам, на їх вибір забезпечувалася можливість продовжувати користуватися земельними ділянками на праві постійного (безстрокового) користування, оренди, пожиттєвого спадкового володіння або тимчасового користування. При цьому в будь - якому разі виключалась як автоматична зміна титулів права на землю, так і будь-яке обмеження права користування земельною ділянкою у зв`язку з непереоформленням правового титулу.
      29. Отже, колегія суддів Касаційного цивільного суду вважала, що особа, яка володіє земельною ділянкою на праві довічного успадкованого володіння земельною ділянкою, на сьогодні також має законне право на таке володіння.
      30. Колегія суддів Касаційного цивільного суду також зазначила, що у судовій практиці при вирішенні вказаної категорії спорів, суд касаційної інстанції застосовує правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постановах від 05 жовтня 2016 року, провадження 6-2329цс16, від 23 листопада 2016 року, провадження 6-3113цс15, та правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 178/447/16-ц. У вказаних постановах касаційний суд виходив з того, що право користування земельною ділянкою, що виникло у особи на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою, не входить до складу спадщини і припиняється зі смертю особи, якій належало таке право.
      31. Так, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові у справі № 178/922/15 про визнання довічного спадкового володіння земельною ділянкою в порядку спадкування з посиланням, зокрема на пункт 8 Постанови Верховної Ради України від 13 березня 1992 року «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі» дійшов висновку, що право користування земельною ділянкою, що виникло у особи на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою, не входить до складу спадщини і припиняється зі смертю особи, якій належить таке право.
      32. Суд касаційної інстанції виходив із того, що положення пункту 8 Постанови Верховної Ради України від 13 березня 1992 року «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі» стосуються лише спадкодавця, який отримав право на довічне успадковане володіння спірною земельною ділянкою, володів земельною ділянкою, проте матеріали справи не містять доказів, що він скористався правом на оформлення права власності або землекористування на земельну ділянку в порядку, визначеному ЗК України.
      33. При цьому у постановах Верховного Суду від 24 січня 2018 року у справі № 908/799/17 та від 06 травня 2019 року у справі № 922/2448/18, а також у постановах Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 у справі №6-2329цс16, від 23 листопада 2016 у справі №6-3113цс-16 було викладено правову позицію щодо того, що право користування земельною ділянкою, що виникло у особи лише на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою без укладення договору про право користування земельною ділянкою із власником землі, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право.
      34. Колегія суддів Касаційного цивільного судутакож зазначила, що 26 квітня 2017 року колегія суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ України у справі № 363/32858/15-ц дійшла висновку, що Земельним кодексом Української РСР від 18 грудня 1990 року запроваджено нову форму володіння землею - довічне успадковуване володіння.
      35. При цьому відповідно до вимог статті 55 Земельного кодексу Української РСР від 18 грудня 1990 року, у разі смерті громадянина, який вів сільське (фермерське) господарство, право володіння земельною ділянкою передається одному зі спадкоємців. Земельний кодекс Української РСР передбачав лише одне право володіння земельною ділянкою, надане для ведення сільського (фермерського) господарства - право довічного успадковуваного володіння.
      36. Таким чином, необхідно розрізняти два види права на земельну ділянку: право постійного користування та право довічного успадковуваного володіння, оскільки останнє має інший правовий режим.
      37. Разом з тим, суди застосовують норми ЗК України (зокрема, статтю 92), які регулюють відносини щодо права постійного користування земельною ділянкою, не досліджуючи правову природу права довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою як самостійного права.
      38. З огляду на положення чинного на час виникнення спірних правовідносин законодавства, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що законодавство не передбачає таке речове право як успадковане володіння землею, при цьому таке право виникло у спадкодавця на підставі законодавства і припинити таке право можливо лише на підставах визначених законом. Крім того, в чинному законодавстві відсутні норми, які регулюють право довічного успадковуваного володіння, тому на думку колегії суддів до таких правовідносин можуть бути застосовні норми, які були чинними на момент існування на законодавчому рівні такого права (при цьому, колегія суддів не зазначає підстав застосування вищевказаних різних термінів щодо такого володіння, а саме таких як «успадкованого» та «успадковуваного» володіння).
      39. За таких обставин, посилаючись на баланс індивідуального та публічного інтересу, колегія суддів Касаційного цивільного суду вирішила передати вказану справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі вищенаведених положень частини 3 статті 403 ЦПК України.
      40. 04 вересня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      41. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.
      42. Згідно з положеннями частини 2 статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      43. Судом першої інстанції було встановлено, що ОСОБА_4 26 листопада 1991 року було отримано право на довічне успадковуване володіння землею для ведення селянського фермерського господарства на території Ліщинської сільської ради Кагарлицького району Київської області та на її базі створено фермерське господарство «Сльозко».
      44. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер.
      45. При цьому, у довічному володінні ОСОБА_4 на час смерті перебувало дві земельні ділянки - площею 18,85 га та 3,74 га.
      46. 06 березня 2008 року в порядку процедури, визначеної статтями 31, 32 ЗК України, голова та члени фермерського господарства «Сльозко» ОСОБА_4 , ОСОБА_1 отримали безоплатно у приватну власність земельні ділянки у розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території відповідної ради - по 2,89 га кожний.
      47. Державним нотаріусом 18 вересня 2009 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 видані свідоцтва про право на спадщину за законом, а саме, на земельну ділянку 2,89 га, що належала ОСОБА_4 на праві приватної власності.
      48. 14 грудня 2016 року завідувачем Кагарлицької районної державної нотаріальної контори відмовлено ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у видачі свідоцтва про право на спадщину на спірні земельні ділянки після померлого ОСОБА_4 у зв`язку з тим, що згідно чинного законодавства не передбачена можливість переходу права довічного успадковуваного землеволодіння після смерті володільця.
      49. Частиною 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцієюта законами України.
      50. Згідно статті 15-1 ЗК України(тут і далі у чинній редакції, якщо не зазначено інше) до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, належить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.
      51. Згідно із статтею 84 ЗК Україниу державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.
      52. Відповідно до статті 22 ЗК Україниземлями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної га навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей.
      53. Згідно з пунктом «а» частини 3 статті 22 ЗК Україниземлі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства.
      54. Статтею 31 ЗК України передбачено, що землі фермерського господарства можуть складатися із: земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству, як юридичній особі; земельних ділянок, що належать громадянам - членам фермерського господарства на праві приватної власності; земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди.
      55. Стаття 23 Закону України «Про фермерське господарство» передбачає, що успадкування фермерського господарства (цілісного майнового комплексу або його частини) здійснюється відповідно до закону.
      56. ОСОБА_4 отримав спірну земельну ділянку на праві довічного успадковуваного володіння на підставі Земельного кодексуУРСР від 18 грудня 1990 року (в редакції від 15 березня 1991 року) та на підставі Закону України від 20 грудня 1991 року «Про селянське (фермерське) господарство», яким і було визначено порядок його успадкування.
      57. Закон України від 19 червня 2003 року «Про фермерське господарство» також не містить такої форми володіння землею, як довічне успадковуване володіння, як і чинний Земельний кодекс України.
      58. Згідно з частиною 1 статті 92 ЗК України (у редакції чинній на час виникнення спірних відносин) право постійного користування земельною ділянкою визначалося як право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановленого строку.
      59. Відповідно до частини 1 статті 125 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.
      60. Згідно із частиною 1 статті 126 ЗК України право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті.
      61. Відповідно до статті 131 ЗК України громадяни та юридичні особи України, а також територіальні громади та держава мають право набувати у власність земельні ділянки на підставі міни, ренти, дарування, успадкування та інших цивільно-правових угод. Укладення таких угод здійснюється відповідно до ЦK України з урахуванням вимог цього Кодексу.
      62. Згідно із частиною 1 статті 407 Цивільного кодексу України (у редакції, що діяла на час відкриття спадщини, далі - ЦК України) право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб.
      63. Відповідно до частини 2 статті 407 ЦК України, та частини 2 статті 102 ЗК України право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування.
      64. Відповідно до статті 1225 ЦK України право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців за загальними правилами спадкування (зі збереженням її цільового призначення) при підтвердженні цього права спадкодавця державним актом на право власності на землю або іншим правовстановлюючим документом. У порядку спадкування можуть передаватися також право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), право користування чужим майном (сервітут).
      65. З правової позиції, яка викладена у постанові Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 178/447/16-ц та постановах Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року у справі № 181/698/14-ц та від 23 листопада 2016 року у справі № 668/477/15-ц, вбачається системне посилання у цих судових рішеннях на вказані норми у сукупності з висновками про те, що право користування земельною ділянкою, що виникло в особи лише на підставі державного акта на право володіння земельною ділянкою без укладення договору про право користування земельною ділянкою із власником землі, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право і не входить до складу спадщини.
      66. Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду вважає, що наявні правові підстави для відступлення у цій від вказаних висновків з огляду на таке.
      67. За змістом статей 6, 50 ЗК України 18 грудня 1990 року N 561-XII (у редакції на час його прийняття) у довічне успадковуване володіння земля надається громадянам Української РСР для ведення селянського (фермерського господарства). Громадянам Української РСР, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство, що ґрунтується переважно на особистій праці та праці членів їх сімей, надаються за їх бажанням у довічне успадковуване володіння або в оренду земельні ділянки, включаючи присадибний наділ.
      68. Постановою Верховної Ради Української РСР від 27 березня 1991 року, яка втратила чинність на підставі Постанови Верховної Ради України N 2201-XII від 13 березня 1992 року, затверджено форми державних актів: на право довічного успадковуваного володіння землею; на право постійного володіння землею; на право постійного користування землею.
      69. ЗК України у редакції від 13 березня 1992 року не передбачав такого виду права як довічне успадковуване володіння земельною ділянкою.
      70. При цьому відповідно до пункту 8 Постанови Верховної Ради України від 13 березня 1992 року № 2200 «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі» громадяни, підприємства, установи, організації, яким було надано у встановленому порядку земельні ділянки у довічне успадковуване або постійне володіння, зберігають свої права на використання цих земельних ділянок до оформлення права власності або землекористування відповідно до ЗК України.
      71. Пунктом 6 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України 2001 року визначено, що громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 01 січня 2008 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них.
      72. У Рішенні Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 р. №5-рп (справа про постійне користування земельними ділянками) зазначено, що у Земельному кодексі Української РСР від 18 грудня 1990 року була регламентована така форма володіння землею, як довічне успадковуване володіння. ЗК України в редакції від 13 березня 1992 року закріпив право колективної та приватної власності громадян на землю (зокрема, право громадян на безоплатне одержання у власність земельних ділянок для ведення сільського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства тощо (ст. 6)). Це свідчить про те, що поряд із впровадженням приватної власності на землю громадянам, на їх вибір забезпечувалася можливість продовжувати користуватися земельними ділянками на праві постійного (безстрокового) користування, оренди, пожиттєвого спадкового володіння або тимчасового користування. При цьому в будь - якому разі виключалась як автоматична зміна титулів права на землю, так і будь-яке обмеження права користування земельною ділянкою у зв`язку з непереоформленням правового титулу.
      73. Конституційний Суд України вважав, що встановлення обов`язку громадян переоформити земельні ділянки, які знаходяться у постійному користуванні, на право власності або право оренди до 01 січня 2008 року, потребує врегулювання чітким механізмом порядку реалізації цього права відповідно до вимог частини 2 статті 14, частини 2 статті 41 Конституції України. У зв`язку з відсутністю визначеного у законодавстві відповідного механізму переоформлення громадяни не в змозі виконати вимоги пункту 6 Перехідних положень Кодексу у встановлений строк, про що свідчить неодноразове продовження Верховною Радою України цього строку. Підставою для виникнення права на земельну ділянку є відповідний юридичний факт.
      74. Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення:
      - пункту 6 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України щодо зобов`язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення;
      - пункту 6 Постанови Верховної Ради України "Про земельну реформу" від 18 грудня 1990 року N 563-ХII з наступними змінами в частині щодо втрати громадянами, підприємствами, установами і організаціями після закінчення строку оформлення права власності або права користування землею раніше наданого їм права користування земельною ділянкою.
      75. З огляду на викладене, особа, яка володіє земельною ділянкою на праві довічного успадковуваного володіння за Законом не може бути позбавлена права на таке володіння.
      76. На відповідні відносини щодо такого володіння поширюються гарантії, встановлені статтею 1 Протоколу Першого Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція» та ст. 41 Конституції України. Ці норми не лише гарантують право довічного успадковуваного володіння землею (як різновид «мирного володіння майном» в розумінні Конвенції, та як речове право, захищено статтею 41 Конституції України), але і обмежують у можливості припинити відповідне право.
      77. Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
      78. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення від 28 жовтня 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії», заява № 28342/95, § 61,). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення від 29 листопада 2016 року у справі «Парафія греко-католицької церкви в м. Люпені та інші проти Румунії», заява № 76943/11, § 123).
      79. ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення від 11 листопада 1996 року у справі «Кантоні проти Франції», заява № 17862/91, § 31-32; від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України», заява № 20372/11, § 65). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення від 22 листопада 1995 року у справі «S. W. проти Сполученого Королівства», заява № 20166/92, § 36).
      80. Отже, дії державних органів щодо надання земельних ділянок громадянам у довічне успадковуване володіння були припинені, проте ті особи, які набули це право у встановленому законом порядку, зберегли його, оскільки законодавство не містить норми, яка б дозволяла припинити право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, а тому таке право є дійсним.
      81. Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
      82. До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України), крім прав і обов`язків що нерозривно пов`язані з особою спадкодавця, зокрема: 1) особисті немайнові права; 2) право на участь у товариствах та право членства в об`єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами; 3) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 4) права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом; 5) права та обов`язки особи як кредитора або боржника, передбачені статтею 608 ЦК України.
      83. Таким чином, враховуючи те, що зі смертю особи не відбувається припинення прав і обов`язків, окрім тих, перелік яких визначено у статті 1219 ЦК України спадкоємець стає учасником правовідношення з довічного успадковуваного володіння.
      84. При цьому згідно із частиною 2 статті 395 ЦК України законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно.
      85. Крім того, відповідно до статті 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29цього Кодексу.
      86. Враховуючи наведені обставини, очевидну необхідність дотримання балансу індивідуального та публічного інтересу у вирішенні вказаного питання, Велика Палата Верховного Суду вважає, що право довічного користування земельної ділянки може бути визнано, таким що успадковане вищевказаними позивачами за первісним та зустрічним позовом, оскільки право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою відноситься до тих прав, які можуть бути успадковані, а отже судом апеляційної інстанції неправильно застосовані наведені норми матеріального права, внаслідок чого безпідставно вирішено відмовити у задоволенні як первісного, так і зустрічного позову.
      87. При цьому, Велика Палата Верховного Суду вважає, що вищевказані позовні вимоги за первісним та зустрічним позовами взаємопов`язані між собою, а тому спільний розгляд вказаних вимог в межах однієї справи одним судом необхідний для забезпечення всебічності, повноти і об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доводів сторін, а також гарантує ефективний захист прав та інтересів скаржника із забезпеченням прав усіх учасників відповідних правовідносин.
      88. При цьому з огляду на положення частина 3 статті 400 ЦПК України касаційний суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
      89. Відповідно до частини 1 статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
      90. Згідно із пунктом 4 частини 1 статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.
      91. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне постанову Апеляційного суду Київської області від 20 березня 2018 року скасувати, рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 28 лютого 2017 року залишити в силі.
      Щодо судових витрат
      92. Частиною 13 статті 141 ЦПК України передбачено: якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      93. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що судовий збір в сумі 1280 грн. належить стягнути із ОСОБА_3 .
      Керуючись статтями 400, 402-404, 409, 412, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
      Постанову Апеляційного суду Київської області від 20 березня 2018 року скасувати, рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 28 лютого 2017 року залишити в силі.
      Стягнути з ОСОБА_3 (адреса: АДРЕСА_1 ) на користь ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 ) судовий збір у розмірі 1280 (одна тисяча двісті вісімдесят) гривень.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя -доповідач О.С. Ткачук
      Судді: Н.О. Антонюк О.Р. Кібенко
      Т .О. Анцупова В.С. Князєв
      С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко
      В.В. Британчук Н.П. Лященко
      Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко
      М.І. Гриців В.В. Пророк
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      Ж.М. Єленіна О.М. Ситнік
      О.С. Золотніков О.Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 86105173