ПОСТАНОВА ВСУ у справі 3-24гс15 від 25 березня 2015 року.


Recommended Posts

  Я впевнена, що всі цю Постанову бачили, але..

  Не можу зрозуміти, якою логікою керувалисьь судді при ухваленні цього рішення, чому зобов'язання щодо переказу коштів з рахунку на інший рахунок є майновими зобов'язаннями?!

 

         Витяг з рішення Господарського суду м. Києва у справі № 910/9232/14 (1 інстанція):

Статт

  Статтею 36 даного Закону врегульовані наслідки запровадження тимчасової адміністрації.

  Так, відповідно до п. 1 частини 5 статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку.

  Судом враховано, що пунктом 1 частини 6 статті 36 даного Закону передбачено, що обмеження, встановлене пунктом 1 частини п'ятої цієї статті, не поширюється на зобов'язання банку щодо виплати коштів за вкладами вкладників за договорами, строк яких закінчився, та за договорами банківського рахунку вкладників. Зазначені виплати здійснюються в межах суми відшкодування, що гарантується Фондом.

  Однак, згідно з п. 4 частини 1 статті 2 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" у цьому Законі термін "вкладник" вживається у значені "фізична особа (крім фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності), яка уклала або на користь якої укладено договір банківського вкладу (депозиту), банківського рахунку або яка є власником іменного депозитного сертифіката".

  А тому, враховуючи дану норму, фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності та юридичні особи не підпадають під визначення поняття "вкладник" у розумінні вищевказаного Закону. Тому, на них не поширюється виняток з обмеження встановленого пунктом 1 частини 5 статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".

  Разом із цим, указаний Закон не дає визначення поняття "кредитор банку". Визначення терміну "кредитор банку" міститься у статті 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність", та під яким розуміється - юридична або фізична особа, яка має документально підтверджені вимоги до боржника щодо його майнових зобов'язань.

  Відповідно до ч. 1 статті 1066 ЦК України, за договором банківського рахунка банк, зокрема, зобов'язується виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком.

  Згідно з п. 1.24 статті 1 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" переказ коштів - рух певної суми коштів з метою її зарахування на рахунок отримувача або видачі йому у готівковій формі. Ініціатор та отримувач можуть бути однією і тією ж особою.

  Отже, враховуючи вищезазначене, та, зокрема, положення статей 177, 190, 509 ЦК України, зобов'язання щодо переказу коштів з рахунку позивача, відкритому у відповідача, на його рахунок в іншому банку чи на рахунок контрагента позивача є майновим зобов'язанням.

  Тому, виходячи з аналізу вищенаведених положень, позивач є кредитором банку на якого поширюються обмеження встановлені пунктом 1 частини 5 статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", і тому не можуть бути задоволені його вимоги (у т.ч. спірні) до відповідача від часу запровадження у останньому тимчасової адміністрації.

 

    Дивлячись на одні й ті ж норми (ст. 509, 1066, 1071, 1074, 1089 ЦК України, ЗУ "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні") роблю висновок (як і Вищий Господарський суд України), що склалися зобов'язання, які передбачають виконання  дії з розрахунково-касового обслуговування клієнта, а суд 1 інстанції, апеляційний суд, а потім .. і ВСУ приходить до висновку, що це майнові зобов'язання! (Внаслідок визнання таких зобов'язань майновими,  вони підпадають під обмеження п.1 ч.5 ст. 36 ЗУ "Про ситсему гарантування вкладів фізичних осіб").

 

       Витяг із Постанови ВСУ від 25 березня 2015 року у справі

 

  Приймаючи постанову про задоволення позову Вищий господарський суд України дійшов висновку про те, що вимоги позивача до відповідача не є майновими вимогами, а позивач, відповідно, не є кредитором відповідача на якого поширюються обмеження встановлені Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

  Проте з таким висновком погодитися не можна, оскільки на підставі положень ЦК України, Законів України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» і «Про банки і банківську діяльність» судами першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано зроблено висновок про те, що між сторонами склалися зобов’язальні правовідносини на підставі договору банківського рахунка, які носять майново-грошовий характер,  а відтак, у даному випадку позивач виступає кредитором за майновою вимогою з розпорядження належними йому коштами на якого поширюється обмеження, встановлені п. 1 ч. 5 ст. 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

  Відповідно до ч. 5 ст. 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» під час тимчасової адміністрації не здійснюється, задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, зокрема щодо майнових зобов’язань, які здійснюються виключно у межах процедури ліквідації банку.

  Таким чином, у спірних правовідносинах позивач виступає кредитором, а відповідач – боржником і оскільки позивач звернувся до відповідача з вимогою здійснити переказ грошових коштів за договором банківського рахунку від 18 лютого 2013 року,  у період запровадження у банку тимчасової адміністрації, виконання зазначеної операції банком обмежувалося положеннями п. 1 ч. 5 ст. 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» в редакції чинній на час виникнення спору.

 

  Які у кого міркування з приводу цієї Постанови?

  Хто підтримує позицію ВСУ, поясніть чому зобов'язання які згідно ЦК не є майновими, визнаються ВСУ майновими?

Link to comment
Share on other sites

  Я впевнена, що всі цю Постанову бачили, але..

  Не можу зрозуміти, якою логікою керувалисьь судді при ухваленні цього рішення, чому зобов'язання щодо переказу коштів з рахунку на інший рахунок є майновими зобов'язаннями?!

 

         Витяг з рішення Господарського суду м. Києва у справі № 910/9232/14 (1 інстанція):

Статт

  Статтею 36 даного Закону врегульовані наслідки запровадження тимчасової адміністрації.

  Так, відповідно до п. 1 частини 5 статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку.

  Судом враховано, що пунктом 1 частини 6 статті 36 даного Закону передбачено, що обмеження, встановлене пунктом 1 частини п'ятої цієї статті, не поширюється на зобов'язання банку щодо виплати коштів за вкладами вкладників за договорами, строк яких закінчився, та за договорами банківського рахунку вкладників. Зазначені виплати здійснюються в межах суми відшкодування, що гарантується Фондом.

  Однак, згідно з п. 4 частини 1 статті 2 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" у цьому Законі термін "вкладник" вживається у значені "фізична особа (крім фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності), яка уклала або на користь якої укладено договір банківського вкладу (депозиту), банківського рахунку або яка є власником іменного депозитного сертифіката".

  А тому, враховуючи дану норму, фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності та юридичні особи не підпадають під визначення поняття "вкладник" у розумінні вищевказаного Закону. Тому, на них не поширюється виняток з обмеження встановленого пунктом 1 частини 5 статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".

  Разом із цим, указаний Закон не дає визначення поняття "кредитор банку". Визначення терміну "кредитор банку" міститься у статті 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність", та під яким розуміється - юридична або фізична особа, яка має документально підтверджені вимоги до боржника щодо його майнових зобов'язань.

  Відповідно до ч. 1 статті 1066 ЦК України, за договором банківського рахунка банк, зокрема, зобов'язується виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком.

  Згідно з п. 1.24 статті 1 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" переказ коштів - рух певної суми коштів з метою її зарахування на рахунок отримувача або видачі йому у готівковій формі. Ініціатор та отримувач можуть бути однією і тією ж особою.

  Отже, враховуючи вищезазначене, та, зокрема, положення статей 177, 190, 509 ЦК України, зобов'язання щодо переказу коштів з рахунку позивача, відкритому у відповідача, на його рахунок в іншому банку чи на рахунок контрагента позивача є майновим зобов'язанням.

  Тому, виходячи з аналізу вищенаведених положень, позивач є кредитором банку на якого поширюються обмеження встановлені пунктом 1 частини 5 статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", і тому не можуть бути задоволені його вимоги (у т.ч. спірні) до відповідача від часу запровадження у останньому тимчасової адміністрації.

 

    Дивлячись на одні й ті ж норми (ст. 509, 1066, 1071, 1074, 1089 ЦК України, ЗУ "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні") роблю висновок (як і Вищий Господарський суд України), що склалися зобов'язання, які передбачають виконання  дії з розрахунково-касового обслуговування клієнта, а суд 1 інстанції, апеляційний суд, а потім .. і ВСУ приходить до висновку, що це майнові зобов'язання! (Внаслідок визнання таких зобов'язань майновими,  вони підпадають під обмеження п.1 ч.5 ст. 36 ЗУ "Про ситсему гарантування вкладів фізичних осіб").

 

       Витяг із Постанови ВСУ від 25 березня 2015 року у справі

 

  Приймаючи постанову про задоволення позову Вищий господарський суд України дійшов висновку про те, що вимоги позивача до відповідача не є майновими вимогами, а позивач, відповідно, не є кредитором відповідача на якого поширюються обмеження встановлені Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

  Проте з таким висновком погодитися не можна, оскільки на підставі положень ЦК України, Законів України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» і «Про банки і банківську діяльність» судами першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано зроблено висновок про те, що між сторонами склалися зобов’язальні правовідносини на підставі договору банківського рахунка, які носять майново-грошовий характер,  а відтак, у даному випадку позивач виступає кредитором за майновою вимогою з розпорядження належними йому коштами на якого поширюється обмеження, встановлені п. 1 ч. 5 ст. 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

  Відповідно до ч. 5 ст. 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» під час тимчасової адміністрації не здійснюється, задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, зокрема щодо майнових зобов’язань, які здійснюються виключно у межах процедури ліквідації банку.

  Таким чином, у спірних правовідносинах позивач виступає кредитором, а відповідач – боржником і оскільки позивач звернувся до відповідача з вимогою здійснити переказ грошових коштів за договором банківського рахунку від 18 лютого 2013 року,  у період запровадження у банку тимчасової адміністрації, виконання зазначеної операції банком обмежувалося положеннями п. 1 ч. 5 ст. 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» в редакції чинній на час виникнення спору.

 

  Які у кого міркування з приводу цієї Постанови?

  Хто підтримує позицію ВСУ, поясніть чому зобов'язання які згідно ЦК не є майновими, визнаються ВСУ майновими?

Почему по Вашему мнению это не является имущественным обязательством?

Link to comment
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...