0720

Постановление ВСУ по пересмотру о подсудности споров с ФГВФЛ проистекающих и гражданско-правовых отношений в судах гражданской юрисдикции

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

3 голоса

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      3
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      3
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

0720    436

 

ПОСТАНОВА 
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 грудня 2016 року

м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
 
головуючого Охрімчук Л.І.,
суддів:
Гуменюка В.І.,
Лященко Н.П., 
Романюка Я.М.,
Сімоненко В.М., 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про стягнення грошових коштів, відшкодування моральної шкоди за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2016 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 9 грудня 2015 року,
 
в с т а н о в и л а:
 
У жовтні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі – Фонд) про стягнення грошових коштів, відшкодування моральної шкоди.

Позивач зазначав, що 3 липня 2014 року він видав публічному акціонерному товариству «Комерційний банк «Актив-банк» (далі – ПАТ «КБ «Актив-банк») письмове розпорядження про перерахування з його поточного валютного рахунка грошових коштів у сумі 1 тис. 200 доларів США на його рахунок у публічному акціонерному товаристві «Комерційний банк «Хрещатик» (далі – ПАТ «КБ «Хрещатик») (НОМЕР_1 від 3 липня 2014 року). 

4 липня 2014 року позивач видав ПАТ «КБ «Актив-банк» письмові розпорядження про здійснення двох перерахувань грошових коштів по 1 тис. 200 доларів США та одного в розмірі 1 тис. 100 доларів США з його поточного валютного рахунка на його рахунок у ПАТ «КБ «Хрещатик» (платіжні доручення НОМЕР_1–3 від 4 липня 2014 року). 

Відповідно до Постанови Правління Національного банку України від 2 вересня 2014 року № 545 ПАТ «КБ «Актив-банк» віднесено до категорії неплатоспроможних, на підставі чого Фонд запровадив у банку тимчасову адміністрацію.

Посилаючись на зазначені обставини, уточнивши позовні вимоги у процесі розгляду справи, позивач просив стягнути з Фонду: суму коштів, що надійшли на його рахунок під час здійснення тимчасової адміністрації, у розмірі 1 тис. 200 доларів США; упущену вигоду в розмірі 10,5 % річних з 9 вересня 2014 року на суму невиконаних розпоряджень про здійснення перерахувань грошових коштів відповідно до наданого розрахунку; 5 тис. грн на відшкодування моральної шкоди; суму грошових коштів, яку позивач перерахував на свій рахунок з іншого банку, а саме: у розмірі 1 тис. 200 доларів США відповідно до платіжного доручення НОМЕР_ 1 від 3 липня 2014 року; у розмірі 1 тис. 200 доларів США відповідно до платіжного доручення НОМЕР_2 від 4 липня 2014 року; у розмірі 1 тис. 100 доларів США відповідно до платіжного доручення НОМЕР_3 від 4 липня 2014 року, а всього 3 тис. 500 доларів США.

Шевченківський районний суд м. Києва рішенням від 17 вересня 2015 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив. 

Апеляційний суд м. Києва ухвалою від 9 грудня 2015 року, залишеною без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2016 року, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 17 вересня 2015 року скасував; провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Фонду про стягнення грошових коштів, відшкодування моральної шкоди закрив.

У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2016 року та ухвали Апеляційного суду м. Києва від 9 грудня 2015 року ОСОБА_1 просить скасувати вказані судові рішення в частині закриття провадження у справі та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції з передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судами касаційної інстанції статті 15 цього Кодексу, статей 17, 21 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України). 

На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року, 14 вересня 2016 року та постанов Верховного Суду України від 18 червня 2013 року, 7 жовтня 2015 року, 16 лютого та 9 листопада 2016 року. 

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

За положенням пункту 2 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ.

Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.

У справі, яка переглядається, суд установив, що 3 липня 2014 року ОСОБА_1 видав ПАТ КБ «Актив-банк» письмове розпорядження про перерахування з його поточного валютного рахунка грошових коштів у сумі 1 тис. 200 доларів США на його рахунок у ПАТ «КБ «Хрещатик» (платіжне доручення НОМЕР_1 від 3 липня 2014 року). 

4 липня 2014 року позивач видав ПАТ «КБ «Актив-банк» письмові розпорядження про здійснення двох перерахувань грошових коштів по 1 тис. 200 доларів США та одного в розмірі 1 тис. 100 доларів США з його поточного валютного рахунка на його рахунок у ПАТ «КБ «Хрещатик» (платіжні доручення НОМЕР_ 1–3 від 4 липня 2014 року). 

Відповідно до Постанови Правління Національного банку України від 2 вересня 2014 року № 545 ПАТ «КБ «Актив-Банк» банк віднесено до категорії неплатоспроможних, на підставі чого Фонд запровадив у банку тимчасову адміністрацію.

Постановляючи ухвалу про закриття провадження у цій справі, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що відповідно до частини першої статті 3 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі – Закон) Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку; Фонд є особою публічного права. При цьому суд вважав, що оскільки спір виник з приводу стягнення коштів з Фонду, тобто зі звернення до суб’єкта владних повноважень у сфері публічно-правових правовідносин, то він підлягає розгляду за правилами КАС України. 

Разом з тим у судових рішеннях судів касаційної інстанції, наданих заявником для порівняння, містяться такі висновки:

- в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року зазначено, що спір за позовом банку в особі уповноваженої особи Фонду щодо стягнення з фізичної особи – боржника заборгованості за кредитним договором, який укладено між суб’єктом господарювання та фізичною особою, підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства;

- в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2016 року зауважено, що оскільки спір у справі виник з правовідносин між фізичною особою – вкладником та банком і Фондом щодо стягнення сум за поточним вкладом на підставі цивільно-правової угоди, а в силу вимог закону саме на Фонд покладено обов’язок відшкодувати ці кошти від імені сторони договору (банку), не здійснюючи при цьому владних повноважень, то вказаний спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства; 

- у постанові Верховного Суду України від 18 червня 2013 року зазначено, що у спорі між Головним управлінням Пенсійного фонду України в Чернігівської області та Чернігівським обласним військовим комісаріатом щодо визнання протиправною бездіяльності та відшкодування суми зайво сплаченої пенсії відповідач не виконував функцій суб’єкта владних повноважень, а виступав організацією, установою, яка мала надати документи, необхідні для перерахунку пенсії органами, що призначають пенсії, отже, спір не належить до компетенції адміністративних судів; 

- у постановах Верховного Суду України від 7 жовтня 2015 року та 16 лютого 2016 року висловлено правовий висновок про те, що спір, який виник між фізичною особою та Фондом із цивільних правовідносин, а саме із цивільно-правової угоди (зокрема, кредитного або депозитного договору), підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства; 

- у постанові Верховного Суду України від 9 листопада 2016 року зазначено, що на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів. 

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 15 ЦПК України, статей 17, 21 КАС України. 

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм процесуального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюється зміст, форма, умови виконання процесуальних дій, сукупність цивільних процесуальних прав і обов'язків суб'єктів цивільно-процесуальних правовідносин та гарантій їх реалізації.

Відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Закон установлює правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати відшкодування за вкладами, а також регулює відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначає повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.

Відповідно до частини другої статті 3 Закону Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Фонд є суб'єктом управління майном, самостійно володіє, користується і розпоряджається належним майном, вчиняючи стосовно нього будь-які дії (у тому числі відчуження, передача в оренду, ліквідація), що не суперечать законодавству та меті діяльності Фонду.

Відповідно до статті 47 Закону уповноважена особа Фонду (кілька уповноважених осіб Фонду) визначається виконавчою дирекцією Фонду. До неї застосовуються правила та вимоги, визначені статтею 35 цього Закону. Рішення уповноваженої особи Фонду є обов'язковими для виконання працівниками банку, що ліквідується.

Уповноважена особа Фонду: 1) діє без довіреності від імені банку, що ліквідується; 2) звільняє працівників банку відповідно до законодавства України про працю; 3) виконує організаційно-розпорядчі функції для реалізації процедури ліквідації банку; 4) здійснює повноваження Фонду, визначені цим Законом та делеговані їй Фондом; 5) звітує про результати своєї роботи перед виконавчою дирекцією Фонду.

Разом з тим згідно зі статтею 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема: 1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; 2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; 3) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень; 4) спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів; 5) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України; 6) спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму; 7) спори фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації.

У справі, яка переглядається, спірні правовідносини виникли у зв’язку з порушенням банком цивільного права позивача, а саме: невиконання банком письмового розпорядження про перерахування з поточного рахунка позивача грошових коштів на його рахунок в іншому банку, а також відшкодування моральної шкоди. 

Згідно із частинами першою, другою статті 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд справ за КАС України або Господарським процесуальним кодексом віднесено до компетенції адміністративних чи господарських судів.

Зважаючи на зазначене, звернення позивача до Фонду не є підставою для розгляду спору в порядку адміністративного судочинства, оскільки позивач звернувся за захистом порушених прав, що виникли із цивільних відносин, тому такий спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Аналогічний правовий висновок міститься у постановах Верховного Суду України від 7 жовтня 2015 року, 16 лютого та 9 листопада 2016 року.

Саме такий висновок міститься і в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року, 14 вересня 2016 року, наданих заявником для порівняння. 

Таким чином, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, помилково вважав, що вимоги позивача про стягнення грошових коштів, відшкодування моральної шкоди, які виникли із цивільних відносин, належать до юрисдикції адміністративних, а не цивільних судів, та закрив провадження у справі, неправильно застосувавши норми статті 15 ЦПК України, статей 17, 21 КАС України, а це відповідно до підпункту «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень цих судів, ухвалених у справі, та передачі справи на розгляд до суду апеляційної інстанції. 

Керуючись пунктом 2 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України 

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.

Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 9 грудня 2015 року скасувати, справу направити на розгляд до суду апеляційної інстанції. 

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий Л.І. Охрімчук 
Судді:
В.І. Гуменюк
Н.П. Лященко 
Я.М. Романюк 
В.М. Сімоненко

ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
у справі № 6-2735цс16

Відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Закон України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі – Закон) установлює правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі – Фонд), порядок виплати відшкодування за вкладами, а також регулює відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначає повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.

Відповідно до частини другої статті 3 Закону Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Фонд є суб'єктом управління майном, самостійно володіє, користується і розпоряджається належним майном, вчиняючи стосовно нього будь-які дії (у тому числі відчуження, передача в оренду, ліквідація), що не суперечать законодавству та меті діяльності Фонду.

Відповідно до статті 47 Закону уповноважена особа Фонду (кілька уповноважених осіб Фонду) визначається виконавчою дирекцією Фонду. До неї застосовуються правила та вимоги, визначені статтею 35 цього Закону. Рішення уповноваженої особи Фонду є обов'язковими для виконання працівниками банку, що ліквідується.

Уповноважена особа Фонду: 1) діє без довіреності від імені банку, що ліквідується; 2) звільняє працівників банку відповідно до законодавства України про працю; 3) виконує організаційно-розпорядчі функції для реалізації процедури ліквідації банку; 4) здійснює повноваження Фонду, визначені цим Законом та делеговані їй Фондом; 5) звітує про результати своєї роботи перед виконавчою дирекцією Фонду.

Разом з тим згідно зі статтею 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема: 1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; 2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; 3) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень; 4) спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів; 5) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України; 6) спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму; 7) спори фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації.

У справі, яка переглядається, спірні правовідносини виникли у зв’язку з порушенням банком цивільного права позивача, а саме: невиконання банком письмового розпорядження про перерахування з поточного рахунка позивача грошових коштів на його рахунок в іншому банку, а також відшкодування моральної шкоди. 

Згідно із частинами першою, другою статті 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд справ за КАС України або Господарським процесуальним кодексом віднесено до компетенції адміністративних чи господарських судів.

Зважаючи на зазначене, звернення позивача до Фонду не є підставою для розгляду спору в порядку адміністративного судочинства, оскільки позивач звернувся за захистом порушених прав, що виникли із цивільних відносин, тому такий спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук

Постанова від 14 грудня 2016 року № 6-2735цс16

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/FF9629CF0AB77796C225809200398E73

 

 

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
0720    436

этим постановлением ВСУ в очередной раз (после № 6-1521цс15 от 07.10.2015, № 6-2309цс16 от 09.11.2016) указал, что споры клиентов неплатежеспособного банка (вкладчиков, заемщиков) с Фондом гарантирования, возникшие из гражданско-правовых соглашений — подлежат рассмотрению в порядке гражданского судопроизводства

таким образом, к правовым заключениям ВСУ о гражданско-правовом характере правоотношений клиентов неплатежеспособных банков с Фондом гарантирования — добавилось ещё одно: № 6-2735цс16 от 14.12.2016

стоит заметить, что это правовое заключение Судебной палаты в гражданских делах ВСУ полностью согласуется с правовыми заключениями Судебной палаты в административных делах ВСУ по подобным спорам (№ 21-204а13 от 18.06.2013, № 21-4846а15 от 16.02.2016, № 21-286а16 от 15.06.2016) 

  • Like 2

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
0720    436

некоторые замечания к этому постановлению  № 6-2735цс16 от 14.12.2016

1. В мотивировочной части судом допущены описки в части указания дат постановлений ВСУ, приведенных заявителем как пример неодинакового применения.

2. В этом кейсе есть ещё одна хитрая юридическая задачка на процессуальную диспозитивность. Обратите внимание, заявитель просил вернуть дело в первую инстанцию на новое рассмотрение, исходил при этом из того, что решение первой инстанции уже отменено апелляционным судом, и определение апелляционного суда в этой части — заявителем не обжалуется.

   То есть ВСУ здесь немножко перепрыгнул диспозицию, и отменил определение апелляционного суда полностью, — а не в части, как просил заявитель.

   Интересно мнение процессуалистов, правильно ли поступил ВСУ в этой части? Должен ли был ВСУ выходить за диспозитивные рамки заявления о пересмотре?

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
ANTIRAID    2 016
В 23.12.2016 в 21:03, 0720 сказал:

некоторые замечания к этому постановлению  № 6-2735цс16 от 14.12.2016

1. В мотивировочной части судом допущены описки в части указания дат постановлений ВСУ, приведенных заявителем как пример неодинакового применения.

2. В этом кейсе есть ещё одна хитрая юридическая задачка на процессуальную диспозитивность. Обратите внимание, заявитель просил вернуть дело в первую инстанцию на новое рассмотрение, исходил при этом из того, что решение первой инстанции уже отменено апелляционным судом, и определение апелляционного суда в этой части — заявителем не обжалуется.

   То есть ВСУ здесь немножко перепрыгнул диспозицию, и отменил определение апелляционного суда полностью, — а не в части, как просил заявитель.

   Интересно мнение процессуалистов, правильно ли поступил ВСУ в этой части? Должен ли был ВСУ выходить за диспозитивные рамки заявления о пересмотре?

ВСУ поступил правильно, это его право и он может выйти за пределы заявления, что он и делает постоянно.

И поздравляю с победой ;)

  • Like 2

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
ANTIRAID    2 016

ВСУ надеюсь поставил теперь точку в спорах с ФГВФЛ и указал, что подсудность дел по спорам с Фондом проистекающим из гражданско-правовых отношений подведомственна исключительно гражданской юрисдикции. Таким образом, если речь идет о взыскании средств с Фонда, то спор подведомствен гражданской или хозяйственной юрисдикции. Если же речь идет о признании неправомерными действий и обязательстве совершить действия, то спор подведомствен административной юрисдикции. 

  • Like 2

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
0720    436
2 hours ago, ANTIRAID said:

ВСУ надеюсь поставил теперь точку в спорах с ФГВФЛ и указал, что подсудность дел по спорам с Фондом проистекающим из гражданско-правовых отношений подведомственна исключительно гражданской юрисдикции. Таким образом, если речь идет о взыскании средств с Фонда, то спор подведомствен гражданской или хозяйственной юрисдикции. Если же речь идет о признании неправомерными действий и обязательстве совершить действия, то спор подведомствен административной юрисдикции. 

Не могу согласиться.

Я думаю что теперь и споры о признании неправомерными действий и обязательстве совершить действия тоже подсудны гражданской юрисдикции —  поскольку всё равно возникают из гражданско-правовых соглашений.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
ANTIRAID    2 016
2 часа назад, 0720 сказал:

Не могу согласиться.

Я думаю что теперь и споры о признании неправомерными действий и обязательстве совершить действия тоже подсудны гражданской юрисдикции —  поскольку всё равно возникают из гражданско-правовых соглашений.

Тут дело будет немного в другом. Здесь как раз оспаривается не действия банка или действительность депозитного договора, а бездействие ликвидатора Фонда. Хотя как по мне, так лучше бы были гражданские. Тогда бы уже давно порвали Фонд.

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
0720    436
1 hour ago, ANTIRAID said:

Тут дело будет немного в другом. Здесь как раз оспаривается не действия банка или действительность депозитного договора, а бездействие ликвидатора Фонда. Хотя как по мне, так лучше бы были гражданские. Тогда бы уже давно порвали Фонд.

так ведь нету никакого ликвидатора банка, кроме самого Фонда. 

временным администратором и ликвидатором банка — является Фонд

с момента введения временной администрации банк утрачивает деликтоспособность, и с этого момента ответственность за все действия банка — несёт только и именно Фонд

поэтому, действительно, Фонд не является полным правопреемником неплатёжеспособного банка и не отвечает по его договорным обязательствам, возникшим до введения временной администрации — но Фонд отвечает по всем обязательствам банка, возникшим с момента введения временной администрации, а главное, Фонд отвечает по своим собственным обязательствам, в том числе и по обязательствам о гарантированной выплате вкладов

все эти обязательства (и обязательства банка до ВА, и обязательства банка после ВА, и обязательства Фонда в связи с вводом ВА) — возникли из гражданско-правовых соглашений (договоров вклада, договоров счёта) и споры по ним подлежат рассмотрению в порядке гражданского судопроизводства, как собственно и указал ВСУ в постановах № 6-1521цс15, № 6-2309цс16, и вот теперь ещё № 6-2735цс16

в этом контексте, в контексте юрисдикционной подсудности — не усматривается никаких отличий между исковыми требованиями о взыскании гарантированного возмещения с Фонда, и исковыми требованиями о принуждении Фонда к совершению определенных действий, это всего лишь разные способы защиты и восстановления нарушенных Фондом прав вкладчиков, и могут применяться на выбор истца, в том числе одновременно, в одном и том же иске

но на мой взгляд, более правильным выбором способа защиты нарушенного права является всё же взыскание вклада с Фонда, поскольку вкладчик не обязан разбираться во внутренних регламентах Фонда, распределении функций между работниками и структурами Фонда и в прочей связанной с этим правовой казуистике — закон гарантирует вкладчику именно выплату вклада Фондом (в пределах гарантированной суммы), а не включение его в какие-то там невнятные реестры какими-то там невнятными уполномоченными лицами (которые вообще не имеют самостоятельной правосубъектности и которые не могут быть надлежащими ответчиками ни в административном, ни в гражданском споре)

кроме того, иск о взыскании позволяет взыскать не только саму сумму вклада (изрядно похудевшую от инфляции за время судебного разбирательства), но также и суммы, предусмотренные ч.2 ст.625 ЦК, а также возмещение ущерба, нанесенного действиями (бездействием) Фонда, в том числе и морального

важно подчеркнуть, что гарантийное обязательство по выплате вклада — это обязательство Фонда, а не банка, хоть оно и возникло из договора клиента с банком, а не с Фондом, поскольку во всех банковских договорах вклада и договорах счета Фонд всегда участвует как гарант вклада в пределах гарантированной суммы

отличие такой (законной) гарантии от гарантии договорной только в её источнике, — законная возникает из закона (в данном случае ст.ст. 26-28 ЗУ о СГВ), а договорная из договора, в остальном же гарантийные правоотношения регулируются одинаково (ст.ст. 560-569 ЦК)

таким образом, установленная законом обязанность Фонда выплатить вкладчику его вклад — это обязательство в понимании ст.ст. 11, 509, 560-569 ЦК, возникшее из договора вклада (счета) и норм ЗУ о СГВ, — а значит и нарушение Фондом этого обязательства в силу ст.ст. 22, 611 ЦК порождает новое обязательство (уже деликтное) о возмещении нанесенного правонарушением ущерба

все такие правоотношения являются частно-правовыми, чисто гражданскими по своей сути, — и поэтому должны рассматриваться по правилам ЦПК

поэтому Фонд давно уже надо рвать, — и рвать именно в гражданке, а не в админке, где его внаглую хамски отмазывают на всех уровнях, вплоть до ВАСУ

прошу комментариев

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
pravo_ua    1

У нас следующая ситуация.

Физик подал иск в хоз. суд с требованием обязать Уполномоченное лицо Фонда и сам Фонд включить его в реестр  вкладчиков для возмещения вкладов за счет Фонда. Хоз.суд отфутболил, отправил в общий суд,  Общий суд тоже отфутболил и отправил в админ.суд. Сейчас думаем, что делать дальше: обжаловать определение общего суда, подавать иск в админ.суд или сформулировать требования по-другому (не обязать выполнить действия, а сразу взыскать с Фонда) и подать снова в общий суд... Этот ВСУ со своими правовыми позициями просто сводит с ума.

Прошу поделиться своими соображениями по данной ситуации.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
pravo_ua    1

У кого-то уже есть позитивная практика по взысканию средств именно с Фонда?

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
0720    436

обжалуйте определение общего гражданского суда, ссылайтесь на постановы ВСУ 6-1521цс15, 6-2309цс16, 6-2735цс16
просите в случае отказа в удовлетворении жалобы указать мотивы отступления от позиций ВСУ

важно что спор возник из гражданского договора (договора вклада, договора счета) и потому является частно-правовым (гарантирование тоже гражданские правоотношения, см. ст.ст. 560-569 ЦК),

а вот формулировка исковых требований не очень-то и важна, можно заявить и принуждение к внесени в реестры, и взыскание тоже, всё сразу и одновременно, это не взаимоисключающие требования

в админке делать нечего, там вкладчиков кидают тока фпуть

 

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
pravo_ua    1
15 hours ago, 0720 said:

обжалуйте определение общего гражданского суда, ссылайтесь на постановы ВСУ 6-1521цс15, 6-2309цс16, 6-2735цс16
просите в случае отказа в удовлетворении жалобы указать мотивы отступления от позиций ВСУ

важно что спор возник из гражданского договора (договора вклада, договора счета) и потому является частно-правовым (гарантирование тоже гражданские правоотношения, см. ст.ст. 560-569 ЦК),

а вот формулировка исковых требований не очень-то и важна, можно заявить и принуждение к внесени в реестры, и взыскание тоже, всё сразу и одновременно, это не взаимоисключающие требования

в админке делать нечего, там вкладчиков кидают тока фпуть

 

Спасибо, что отозвались! Буду думать.

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
pravo_ua    1
On 04.01.2017 at 8:14 PM, 0720 said:

обжалуйте определение общего гражданского суда, ссылайтесь на постановы ВСУ 6-1521цс15, 6-2309цс16, 6-2735цс16
просите в случае отказа в удовлетворении жалобы указать мотивы отступления от позиций ВСУ

важно что спор возник из гражданского договора (договора вклада, договора счета) и потому является частно-правовым (гарантирование тоже гражданские правоотношения, см. ст.ст. 560-569 ЦК),

а вот формулировка исковых требований не очень-то и важна, можно заявить и принуждение к внесени в реестры, и взыскание тоже, всё сразу и одновременно, это не взаимоисключающие требования

в админке делать нечего, там вкладчиков кидают тока фпуть

 

Все же остался вопрос по формулировке требований: на стадии ликвидации банка правильным будет просить внести в перечень вкладчиков для возмещения гарантированной суммы за счет Фонда, или внести в реестр акцептированных требований кредиторов, или просить взыскать деньги с Фонда?  Если просить все и сразу, то это повлияет на размер судебного сбора? Если просить включить в перечень (или реестр), то даже в случае включения в перечень (реестр) нет гарантии, что сумма будет выплачена. Если просить взыскать деньги с Фонда, то это уже имущественное требования и, соответственно судебный сбор больше, а вот положительных решений именно по взысканию с Фонда, которые выстояли бы кас. инстанцию, мне не попадалось. 

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
0720    436
40 minutes ago, pravo_ua said:

Все же остался вопрос по формулировке требований: на стадии ликвидации банка правильным будет просить внести в перечень вкладчиков для возмещения гарантированной суммы за счет Фонда, или внести в реестр акцептированных требований кредиторов, или просить взыскать деньги с Фонда?  Если просить все и сразу, то это повлияет на размер судебного сбора? Если просить включить в перечень (или реестр), то даже в случае включения в перечень (реестр) нет гарантии, что сумма будет выплачена. Если просить взыскать деньги с Фонда, то это уже имущественное требования и, соответственно судебный сбор больше, а вот положительных решений именно по взысканию с Фонда, которые выстояли бы кас. инстанцию, мне не попадалось. 

закон устанавливает гарантии Фонда не на внесение информации о вкладчике в какие-то там перечни и реестры, а закон устанавливает гарантии Фонда именно на выплату вкладов в пределах гарантированной суммы 

это денежное обязательство, возникшее из гражданских правоотношений — в понимании ст.ст. 2, 11, 14, 509, 560 ЦК

поэтому просить надо именно взыскать вклады с Фонда (хотя конечно можете добавить и требования о внесении в реестры, если очень хочется, но толку от этого ноль, всё равно принудить Фонд к исполнению решения в этой части исполнительная служба не сможет)

причём взыскание надо требовать сразу же с учетом инфляционных издержек и 3% годовых за время просрочки должника — обязательство, возникающее из статьи 625 ЦК входит в состав основного денежного обязательства и подлежит взысканию вместе с основным обязательством (правовые позиции ВСУ №6-40цс11, №6-49цс12, №6-113цс14 и др.)

что же касается судебного сбора, то он в данном споре вообще не подлежит уплате на основании ч.3 ст.22 ЗУ о ЗПП (и пунктов 1, 3, 6, 7 ПП ВССУ от 17.12.2014 №10 "Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах", в действующей редакции от 25.09.2015)

отсутствие таких решений в реестре объясняется тем, что ВСУ только недавно определил подсудность таких споров (постановами от 09.11.2016 №6-2309цс16, от 14.12.2016 №6-2735цс16), и за такое короткое время этим решениям ещё попросту неоткуда взяться

за практикой не надо следовать, практику нужно формировать

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти


  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      13 вересня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:
      головуючого Романюка Я.М.,
      суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., 
      Лященко Н.П., Сімоненко В.М.,
       
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Харківської місцевої прокуратури № 2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи: Управління служб у справах дітей Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради, приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_4, про визнання договору іпотеки недійсним, виселення, вселення за заявою ОСОБА_2 про перегляд судових рішень,
      в с т а н о в и л а :
      У червні 2015 року прокурор Жовтневого району м. Харкова, правонаступником якого відповідно до ухвали Жовтневого районного суду м. Харкова від 6 квітня 2016 року є Харківська місцева прокуратура № 2, звернувся до суду з указаним вище позовом в інтересах неповнолітнього ОСОБА_1, посилаючись на те, що 01 жовтня 2007 року між матір'ю останнього ОСОБА_3 (позичальник) та ОСОБА_2 (позикодавець) був укладений договір позики на суму 19 000 доларів США, строком до 10 вересня 2010 року.
      Даний правочин був забезпечений договором іпотеки (предмет іпотеки - квартира АДРЕСА_1) від 01 жовтня 2007 року.
      У 2013 році ОСОБА_3 фактично передала квартиру у постійне користування ОСОБА_2.
      Враховуючи те, що орган опіки та піклування не надавав згоду на укладення іпотечного договору, а також те, що відповідачка чинить перешкоди ОСОБА_1 у доступі до житла, Харківська місцева прокуратура № 2 просила визнати цей договір недійсним, виселити із квартири ОСОБА_2 та вселити в неї ОСОБА_1.
      Рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова від 28 квітня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 29 вересня 2016 року, позов Харківської місцевої прокуратури № 2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним договір іпотеки від 01 жовтня 2007 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, посвідчений приватний нотаріусом Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_4 за НОМЕР_1. У задоволенні решти позовних вимог Харківській місцевій прокуратурі № 2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_1 відмовлено. 
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 квітня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 28 квітня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 29 вересня 2016 року залишено без змін. 
      У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_2 просить скасувати судові рішення у справі з ухваленням нового рішення про відмову в позові, посилаючись на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статті 177 Сімейного кодексу України (далі – СК України), статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР), статті 40 Закону України «Про іпотеку», статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» та статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей».
      Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника Генеральної прокуратури України – ОСОБА_5, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню.
      На підставі статті 360-4 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, якщо установить, що воно є незаконним.
      Суд установив, що 01 жовтня 2007 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір позики, відповідно до умов якого ОСОБА_3 позичила у ОСОБА_2 кошти в сумі 19 000 доларів США з кінцевим терміном повернення 01 вересня 2010 року. 
      01 жовтня 2007 року зазначений договір позики був посвідчений приватним нотаріусом ХМНО ОСОБА_4 та зареєстрований ним в реєстрі за НОМЕР_2.
      В забезпечення виконання зобов’язань за договором позики 01 жовтня 2007 року між ОСОБА_2 (іпотекодержатель) та ОСОБА_3 (іпотекодавець) було укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом ХМНО ОСОБА_4 01 жовтня 2007 року, зареєстровано в реєстрі НОМЕР_1, предметом якого є квартира АДРЕСА_1, яка належить іпотекодавцеві. 
      Відповідно до п. 1 договору іпотеки від 01 жовтня 2007 року, згідно з домовленістю сторін при виникненні у іпотекодержателя права звернення стягнення на предмет іпотеки іпотекодержатель має право за власним вибором продати предмет іпотеки або звернути його у свою власність в рахунок виконання забезпечення цією іпотекою зобов’язання. 
      З довідки КП «Жилкомсервіс» від 22 квітня 2015 року вбачається, що за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_3 з 12 жовтня 2005 року по теперішній час та її син ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, з 12 жовтня 2005 року. 
      У судовому засіданні суду першої інстанції приватний нотаріус ХМНО МЮУ ОСОБА_4 пояснив, що при укладенні сторонами договору іпотеки від 01 жовтня 2007 року дозвіл органу опіки та піклування не надавався, оскільки довідка про склад сім’ї, яка була представлена для оформлення цього договору, не містила даних про реєстрацію та проживання в іпотечному майні неповнолітніх чи малолітніх членів сім’ї.
      12 вересня 2013 року відповідач ОСОБА_3 на вимогу іпотекодержателя ОСОБА_2 добровільно звільнила квартиру АДРЕСА_1 разом з неповнолітнім сином, усі речі вивезла. На той час ОСОБА_1 було 16 років.
      На підставі рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 31 березня 2015 року, в рахунок задоволення позовних вимог ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики від 01 жовтня 2007 року, було звернуто стягнення на предмет іпотеки за договором про задоволення вимог іпотекодержателя від 01 жовтня 2007 року, шляхом визнання за нею права власності на квартиру АДРЕСА_1.
      25 травня 2015 року зазначене рішення набрало законної сили.
      Визнаючи недійсним договір іпотеки, суд першої інстанції, з висновком якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, застосувавши положення статей 203, 215, 383 ЦК України, статтю 17 Закону України «Про охорону дитинства», статтю 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей», виходив з того, що оспорюваний договір іпотеки, предметом якого є квартира, в якій проживав та був зареєстрований неповнолітній ОСОБА_1, був укладений без попередньої згоди органу опіки та піклування, внаслідок чого були порушені його житлові права.
      У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України:
      - від 20 січня 2016 року суд висловив правову позицію, що норма ст. 177 СК України, ст. 16 Закону України «Про охорону дитинства» та ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», яка передбачає необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямована на захист майнових прав дітей, відтак підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, за позовом його батьків є не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення такого договору, а порушення в результаті його укладення майнових прав дитини ; 
      - від 30 вересня 2015 року суд виходив з того, що неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, яке передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші наслідки, передбаченні законодавством, які застосовуються органами опіки та піклування;
      - від 30 вересня 2015 року, від 11 листопада 2015 року, від 25 листопада 2015 року суд висловив правову позицію, що відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» застосовуються як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР.
      Вирішуючи питання про усунення невідповідності у застосуванні норм матеріального права, у справі, рішення в якій переглядаються, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      Статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» передбачено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.
      За змістом цієї норми закону, а також статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», статті 177 СК України дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах – обов’язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов’язків, установлюючи заборону для батьків малолітньої дитини вчиняти певні правочини щодо її майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування. 
      Згідно з положеннями частин четвертої та п’ятої статті 177 СК України орган опіки та піклування проводить перевірку заяви про вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини та надає відповідний дозвіл, якщо в результаті вчинення правочину буде гарантоване збереження права дитини на житло. 
      За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним. 
      За таких обставин вчинення батьками неповнолітньої дитини певного правочину за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, - звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним. 
      Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (стаття 3 ЦК України). Відповідно до частин другої та третьої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
      Частиною першою статті 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім’ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
      Отже, якщо власник майна є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, які впливають на права дитини, він повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій.
      Положення Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» не ставить місце фактичного проживання особи в залежність від місця її реєстрації, а тому місцем проживання особи може бути будь-яке жиле приміщення, у якому особа проживає постійно або тимчасово, яке належить цій особі на праві власності або праві користування, що визнається власником жилого приміщення.
      У судовому засіданні суду першої інстанції з пояснень приватного нотаріуса ХМНО МЮУ ОСОБА_4 встановлено, що сторонами у договорі іпотеки від 01 жовтня 2007 року не надавалося дозволу органу опіки та піклування, оскільки довідка про склад сім’ї, яка була надана для оформлення цього договору, не містила даних про реєстрацію та проживання у квартирі АДРЕСА_1, неповнолітніх чи малолітніх членів сім’ї. 
      Згідно розписки від 12 вересня 2013 року відповідач ОСОБА_3 на вимогу іпотекодержателя ОСОБА_2 добровільно звільнила квартиру АДРЕСА_1 разом з неповнолітнім сином, усі речі вивезла. Окрім того, ОСОБА_3 зазначила про відсутність у неї претензій до ОСОБА_2
      Згідно частини третьої статті 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
      Заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова від 31 березня 2015 року в рахунок задоволення вимог ОСОБА_2 звернуто стягнення на спірне іпотечне майно, згідно договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 01 жовтня 2007 року, шляхом визнання за нею права власності та виселено ОСОБА_3 зі спірної квартири. 
      Тобто зазначеним рішенням, що набрало законної сили 25 травня 2015 року та яке має преюдиційне значення, встановлено правомірність та дійсність оспорюваного в даній справі договору іпотеки від 01 жовтня 2007 року, відповідно до якого було звернуто стягнення на спірне іпотечне майно. 
      Відповідач ОСОБА_2 неодноразово у своїх запереченнях та скаргах зазначала, що на час розгляду справи судом першої інстанції, а саме 19 вересня 2015 року, ОСОБА_1 виповнилося 18 років. 
      Відтак, при ухваленні судом першої інстанції рішення, а саме 28 квітня 2016 року, застосування законодавства щодо захисту прав та законних інтересів дитини є помилковим, оскільки ОСОБА_1., в силу статті 6 СК України, вже не мав правовий статус дитини у зв’язку з досягненням ним повноліття, що свідчить про необґрунтованість вимог про усунення порушень прав та інтересів ОСОБА_1 як дитини. 
      З огляду на зазначені положення законодавства та заочне рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 31 березня 2015 року, яке набрало законної сили та яким в рахунок задоволення вимог ОСОБА_2 звернуто стягнення на спірне іпотечне майно, згідно договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 01 жовтня 2007 року, шляхом визнання за останньою права власності, чим фактично було підтверджено дійсність оспорюваного в даній справі договору іпотеки від 01 жовтня 2007 року, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що при наявності зазначеного судового рішення, яке відповідно до ч. 3 ст. 61 ЦПК України має преюдиційне значення для суду при вирішенні справи, суди не вправі були його змінювати, зокрема шляхом визнання цього ж самого договору іпотеки недійсним. 
      Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а :
      Заяву ОСОБА_2 задовольнити. 
      Рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 28 квітня 2016 року, ухвалу апеляційного суду Харківської області від 29 вересня 2016 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 квітня 2017 року скасувати та ухвалити нове рішення.
      У позові Харківської місцевої прокуратури № 2 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи: Управління служб у справах дітей Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради, приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_4, про визнання договору іпотеки недійсним, виселення, вселення відмовити.
      Стягнути з Харківської місцевої прокуратури № 2, яка діє в інтересах ОСОБА_1, на користь ОСОБА_2 2 218 грн. 72 коп. сплачених нею судових витрат.
      Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.
      Головуючий Я.М. Романюк
      Судді:
      В.І. Гуменюк
      Н.П. Лященко
      Л.І. Охрімчук
      В.М. Сімоненко
      ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ 
      у справі за № 6-1414цс17 
      Статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» передбачено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.
      За змістом цієї норми закону, а також статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», статті 177 СК України дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах – обов’язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов’язків, установлюючи заборону для батьків малолітньої дитини вчиняти певні правочини щодо її майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування. 
      Згідно з положеннями частин четвертої та п’ятої статті 177 СК України орган опіки та піклування проводить перевірку заяви про вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини та надає відповідний дозвіл, якщо в результаті вчинення правочину буде гарантоване збереження права дитини на житло. 
      За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним. 
      За таких обставин вчинення батьками неповнолітньої дитини певного правочину за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, - звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним. 
      Згідно частини третьої статті 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
      Заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова від 31 березня 2015 року в рахунок задоволення вимог іпотекодержателя звернуто стягнення на спірне іпотечне майно, згідно договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 01 жовтня 2007 року, шляхом визнання за нею права власності та виселено іпотекодавця зі спірної квартири. 
      Тобто зазначеним рішенням, що набрало законної сили 25 травня 2015 року та яке має преюдиційне значення, встановлено правомірність та дійсність оспорюваного в даній справі договору іпотеки від 01 жовтня 2007 року, відповідно до якого було звернуто стягнення на спірне іпотечне майно. 
      З огляду на зазначені положення законодавства та заочне рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 31 березня 2015 року, яке набрало законної сили та яким в рахунок задоволення вимог іпотекодержателя звернуто стягнення на спірне іпотечне майно, згідно договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 01 жовтня 2007 року, шляхом визнання за останньою права власності, чим фактично було підтверджено дійсність оспорюваного в даній справі договору іпотеки від 01 жовтня 2007 року, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що при наявності зазначеного судового рішення, яке відповідно до ч. 3 ст. 61 ЦПК України має преюдиційне значення для суду при вирішенні справи, суди не вправі були його змінювати, зокрема шляхом визнання цього ж самого договору іпотеки недійсним. 
       
      Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк
      Постанова від 13 вересня 2017 року № 6-1414цс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/FBD9B214A5CBE210C22581A300342F1A
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      13 вересня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:
      головуючого Романюка Я.М.,
      суддів: Гуменюка В.І.,
      Лященко Н.П., Охрімчук Л.І.,
      Сімоненко В.М., 
       
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Управління Пенсійного фонду України в м. Івано-Франківську про стягнення невиплаченої пенсії та компенсації втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати за заявою Управління Пенсійного фонду України в м. Івано-Франківську про перегляд рішення апеляційного суду Івано-Франківської області від 23 березня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 травня 2017 року,
      в с т а н о в и л а :
      У липні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Управління Пенсійного фонду України в м. Івано-Франківську (далі – УПФУ в м. Івано-Франківську) про стягнення невиплаченої пенсії та компенсації втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати. 
      Позовні вимоги обґрунтовувала тим, що згідно постанови суду від 21 квітня 2011 року, яка набрала законної сили, управління пенсійного фонду зобов’язано провести перерахунок пенсії позивачки та виплатити їй недоплачену суму пенсійних виплат з урахуванням вже виплачених сум пенсії за період з 16 травня 2010 року. Однак, рішення суду не виконано, перерахунок пенсії проведено тільки до 23 липня 2011 року, а пенсія не виплачена. 
      Позивачка просила суд стягнути з відповідача на її користь невиплачену пенсію в розмірі 73 940 грн. 39 коп., компенсацію втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати в розмірі 5 797 грн. 39 коп.
      Рішенням Івано-Франківського міського суду від 17 лютого 2016 року у позові відмовлено.
      Рішенням апеляційного суду Івано-Франківської області від 23 березня 2016 року рішення суду першої інстанції змінено. Скасовано в частині відмови у задоволенні позову щодо стягнення розміру невиплаченої пенсії, та в цій частині ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову. Стягнуто з УПФУ в м. Івано-Франківську на користь ОСОБА_1 нараховану, але невиплачену пенсію у розмірі 73 940 грн. 39 коп. В решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 травня 2017 року касаційну скаргу УПФУ в м. Івано-Франківську відхилено, рішення апеляційного суду залишено без змін.
      У поданій до Верховного Суду України заяві УПФУ в м. Івано-Франківську просить скасувати рішення апеляційного суду та ухвалу суду касаційної інстанції, залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 22, 1166 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України).
      Заслухавши суддю-доповідача, пояснення заступника начальника юридичного відділу управління Пенсійного фонду України в м. Івано-Франківську – ОСОБА_2, яка взяла участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню.
      На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.
      Суд встановив, що ОСОБА_1 є особою, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи та має право на пільги і компенсації відповідно до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» та отримує пенсію як інвалід ІІ групи відповідно до зазначеного Закону.
      Постановою Івано-Франківського міського суду від 21 квітня 2011 року зобов’язано УПФУ в м. Івано-Франківську провести ОСОБА_1 перерахунок пенсії інваліда ІІ групи, захворювання якого пов’язане з ліквідацією наслідків аварії на ЧАЕС, з 16 травня 2010 року відповідно до ст. 50, ч. 1 ст. 54, ч. 6 ст. 67 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», виходячи з розміру мінімальної пенсії за віком, визначеного ч. 1 ст. 28 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» у розмірі прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, встановленому Закону України «Про державний бюджет України» на відповідні роки, та виплатити їй недоплачену суму пенсійних виплат з урахуванням вже виплачених сум пенсії за період з 16 травня 2010 року. Ця постанова набрала законної сили 15 листопада 2011 року згідно ухвали Львівського апеляційного адміністративного суду. На виконання постанови 13 березня 2012 року видано виконавчий лист.
      Постановою державного виконавця 23 березня 2012 року відкрито виконавче провадження по виконанню зазначеної постанови суду.
      Листом від 07 листопада 2012 року УПФУ в м. Івано-Франківську повідомило ОСОБА_1, що на виконання цієї постанови суду позивачці проведено перерахунок пенсії, відповідно до якого нараховано доплату за період з 16 травня 2010 року по 22 липня 2011 року в розмірі 73 940 грн. 39 коп. У той же час управління пенсійного фонду повідомило, що виплату коштів буде проведено за наявності відповідного фінансування.
      Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції дійшов висновку про те, що доплата пенсії в розмірі 73 940 грн. 39 коп. не є матеріальною шкодою, завданою внаслідок неправомірних дій відповідача, оскільки за своєю природою не може вважатися збитками в розумінні статті 22 ЦК України, а є сумою нарахованою пенсії, яка підлягає виплаті позивачу в порядку виконання постанови суду від 21 квітня 2011 року. Враховуючи те, що постанова суду знаходиться на виконанні, частково виконана відповідачем у зв’язку з проведенням перерахунку, а тому стягнення суми заборгованості у даній справі є подвійною мірою відповідальності. Також суд зазначив, що положення статті 625 ЦК України на спірні правовідносини не поширюються, оскільки між сторонами не існує грошових зобов’язань, а тому підстави для задоволення позову відсутні.
      Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи частково позовні вимоги в частині стягнення з УПФУ в м. Івано-Франківську на користь ОСОБА_1 нарахованої, але не виплаченої пенсії, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що заборгованість відповідача в розумінні статті 22 ЦК України є збитками. Тому неправомірними діями відповідача ОСОБА_1 завдано збитки у сумі недоотриманої позивачкою пенсії згідно статей 50, 54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», що складає 73 940 грн. 39 коп. Відтак зазначені кошти повинні бути відшкодовані згідно статті 1166 ЦК України. Правильним є висновок суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову про стягнення індексу інфляції та 3% річних. 
      Однак, у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ:
      - від 6 липня 2016 року суд касаційної інстанції, залишаючи в силі рішення судів попередніх інстанцій, якими відмовлено в задоволенні позову про стягнення невиплаченої пенсії, індексу інфляції та 3% річних, виходив з того, що нарахована, але невиплачена пенсія за своєю природою не може вважатися збитками в розумінні статті 22 ЦК України, а є сумою, яка підлягає виплаті позивачу в порядку виконання постанови адміністративного суду. Порушені права позивача відновлено постановою адміністративного суду про зобов’язання відповідача нарахувати та виплатити призначену позивачу пенсію, яка знаходиться на виконанні та частково виконана. Повторне звернення до суду щодо стягнення вже визначеної рішенням суду суми коштів є недопустимим.
      - від 21 вересня 2016 року суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення апеляційного суду та направляючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, виходив з того, що задовольняючи позов, апеляційний суд керувався тим, що невиплачена позивачці пенсія за рішенням суду, є шкодою в розумінні статей 22, 1166 ЦК України. Проте апеляційний суд не визначився із тим, які правовідносини виникли між сторонами, та яка правова норма підлягає застосуванню. Пославшись на статтю 107 Закону України «Про загальнообов’язкове пенсійне страхування» апеляційний суд не звернув уваги на те, що зазначена норма стосується призначення та виплати пенсії, яка позивачці виплачується згідно із вказаним Законом. У зв’язку з цим апеляційному суду необхідно було визначитись із тим, чи підлягає застосуванню норма Закону. Крім того, для відшкодування шкоди потрібна наявність чотирьох складових цивільно-правової відповідальності: протиправної дії відповідача; вина відповідача; шкоди та причинного зв’язку між ними. Однак суд не зазначив, у чому вина відповідача, протиправність його дій, чи є причинний зв'язок між зазначеним та невиплатою позивачці пенсії.
      Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції у подібних правовідносин статей 22, 1166 ЦК України.
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      Відповідно до статті 1 Закону України «Про пенсійне забезпечення» громадяни України мають право на державне пенсійне забезпечення за віком, по інвалідності, у зв'язку з втратою годувальника та в інших випадках, передбачених цим Законом. 
      Згідно зі ст. 107 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» пенсійний фонд, його органи та посадові особи за шкоду, заподіяну особам внаслідок несвоєчасного або неповного надання соціальних послуг, призначення (перерахунку) та виплати пенсій, передбачених цим Законом, а також за невиконання або неналежне виконання ними обов'язків з адміністративного управління Накопичувальним фондом несуть відповідальність згідно із законом. 
      Згідно із частиною першою статті 1166 ЦК України шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. 
      За змістом статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, які особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які б особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода).
      При вирішенні спору про відшкодування шкоди обов'язковому з'ясуванню підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.
      Підставою для звернення до суду позивачка зазначає статті 22, 1166 ЦК України та посилається на заподіяну відповідачем матеріальну шкоду, яка полягає у невиплаті перерахунку пенсії на підставі постанови суду.
      Постановою Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 21 квітня 2011 року зобов’язано УПФУ в м. Івано-Франківську провести ОСОБА_1 перерахунок пенсії інваліда ІІ групи, захворювання якого пов’язане з ліквідацією наслідків аварії на ЧАЕС, та виплатити їй недоплачену суму пенсійних виплат з урахуванням вже виплачених сум пенсії за період з 16 травня 2010 року. 
      Зазначене судове рішення знаходиться на виконанні, частково виконано відповідачем у зв’язку з проведенням перерахунку.
      Правовідносини, які виникають з приводу виконання судових рішень, врегульовані Законом України «Про виконавче провадження». 
      Таким чином, оскільки спірні правовідносини виникли у зв’язку з виконанням судового рішення, тому несплачена позивачці сума пенсії, яка підлягає стягненню на її користь за рішенням суду, не може вважатися майновою шкодою, або збитками в розумінні статей 22, 1166 ЦК України, а є сумою нарахованої пенсії, яка підлягає виплаті позивачці в порядку виконання постанови адміністративного суду, відтак зазначені норми права не підлягають застосуванню до спірних правовідносин. 
      До такого ж висновку дійшов суд першої інстанції.
      Крім того, суд першої інстанції правильно вважав, що порушені права позивача відновлено постановою суду про зобов’язання нарахувати та виплатити призначену позивачці пенсію, яка знаходиться на виконанні та частково виконана, оскільки відповідачем проведений перерахунок пенсії, визначений розмір та нарахована доплата до пенсії, а тому стягнення заявленої позивачкою суми у зазначеному спорі є подвійною відповідальністю за одне і те ж зобов'язання, що в розрізі положень Конституції України - є недопустимим.
      Згідно із частиною другою статті 46 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів. 
      Місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що посилання позивачки на статтю 46 вищезазначеного Закону є безпідставним, оскільки предметом розгляду цієї справи не є сума недоотриманого підвищення до пенсії, і вищевказані норми Закону до цих правовідносин застосовуватись не можуть, оскільки судом був вирішений спір щодо перерахунку пенсії позивачу.
      Апеляційний суд, з яким погодився суд касаційної інстанції, неправильно застосував положення статей 22, 1166 ЦК України та дійшов помилкового висновку про те, що заборгованість відповідача по сплаті пенсії, яка підлягає стягненню згідно рішення суду, - є збитками в розумінні статті 22 ЦК України, а тому ці кошти підлягають відшкодуванню відповідачем згідно статті 1166 ЦК України. Окрім того, судом апеляційної інстанції не спростовано того, що зазначена сума коштів підлягає стягненню на користь позивачки згідно постанови Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 21 квітня 2011 року, а тому стягнення заявленої позивачкою суми у зазначеному спорі є подвійною відповідальністю за одне і те ж зобов'язання, що згідно із положеннями Конституції України - є недопустимим.
      За таких обставин, рішення апеляційного суду та ухвалу суду касаційної інстанції необхідно скасувати, а рішення суду першої інстанції – залишити в силі.
      Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а :
      Заяву Управління Пенсійного фонду України в м. Івано-Франківську задовольнити. 
      Рішення апеляційного суду Івано-Франківської області від 23 березня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 травня 2017 року скасувати, а рішення Івано-Франківського міського суду від 17 лютого 2016 року – залишити в силі.
      Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.
      Головуючий Я.М. Романюк
      Судді:
      В.І. Гуменюк
      Н.П. Лященко
      Л.І. Охрімчук
      В.М. Сімоненко
      ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ 
      у справі за № 6-1388цс17 
      Згідно із частиною першою статті 1166 ЦК України шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. 
      За змістом статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, які особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які б особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода).
      При вирішенні спору про відшкодування шкоди обов'язковому з'ясуванню підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.
      Підставою для звернення до суду позивачка зазначає статті 22, 1166 ЦК України та посилається на заподіяну відповідачем матеріальну шкоду, яка полягає у невиплаті перерахунку пенсії на підставі постанови суду.
      Судове рішення знаходиться на виконанні, частково виконано відповідачем у зв’язку з проведенням перерахунку.
      Правовідносини, які виникають з приводу виконання судових рішень, врегульовані Законом України «Про виконавче провадження». 
      Таким чином, оскільки спірні правовідносини виникли у зв’язку з виконанням судового рішення, тому несплачена позивачці сума пенсії, яка підлягає стягненню на її користь за рішенням суду, не може вважатися майновою шкодою, або збитками в розумінні статей 22, 1166 ЦК України, а є сумою нарахованої пенсії, яка підлягає виплаті позивачці в порядку виконання постанови адміністративного суду, відтак зазначені норми права не підлягають застосуванню до спірних правовідносин. 
      Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк
      Постанова від 13 вересня 2017 року № 6-1388цс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2C33AED5A3E23D3FC22581A300343975
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      13 вересня 2017 року
      м. Київ
      Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:
      головуючого Романюка Я.М., 
      суддів: Гуменюка В.І.,
      Лященко Н.П., Охрімчук Л.І.,
      Сімоненко В.М.,
      розглянувши в судовому засіданні справу за скаргою публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» в особі філії – Рівненського обласного управління акціонерного товариства «Ощадбанк» про визнання незаконною та скасування постанови державного виконавця відділу Державної виконавчої служби Володимирецького районного управління юстиції Рівненської області у цивільній справі за позовом відкритого акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про солідарне стягнення заборгованості за кредитом; за зустрічним позовом ОСОБА_1 до відкритого акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» про визнання кредитного договору недійсним за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали апеляційного суду Рівненської області від 25 серпня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 квітня 2017 року,
      в с т а н о в и л а :
      Публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» в особі філії - Рівненського обласного управління Акціонерного товариства «Ощадбанк» (далі - ПАТ «Державний ощадний банк України» в особі філії - РОУ АТ «Ощадбанк») звернулося до суду з указаною скаргою, в якій просило визнати незаконною та скасувати постанову відділу Державної виконавчої служби Володимирецького районного управління юстиції (далі - ВДВС Володимирецького РУЮ Рівненської області) від 07 травня 2015 року про закінчення виконавчого провадження, оскільки боржник ОСОБА_1 недоплатив банку 9 664, 33 доларів США. Станом на 11 листопада 2015 року відповідно до довідки АТ «Ощадбанк» про стан заборгованості ОСОБА_1 від 11 листопада 2015 року залишок простроченої позики за виконавчим листом від 30 травня 2011 року НОМЕР_1 становить 8 865,82 доларів США та пеня в сумі 798,51 дол. США, а тому державним виконавцем не в повному обсязі стягнуто заборгованість і 07 травня 2015 року закінчено виконавче провадження.
      Ухвалою Володимирецького районного суду Рівненської області від 11 січня 2016 року визнано правомірною постанову державного виконавця Володимирецького РУЮ від 07 травня 2015 року.
      Відмовлено за безпідставністю у скасуванні постанови державного виконавця ОСОБА_3 ВДВС Володимирецького РУЮ про закінчення виконавчого провадження від 07 травня 2015 року.
      Ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 25 серпня 2016 року апеляційну скаргу ПАТ «Державний ощадний банк України» в особі філії - РОУ АТ «Ощадбанк» задоволено, ухвалу Володимирецького районного суду Рівненської області від 11 січня 2016 року скасовано, скаргу ПАТ «Державний ощадний банк України» в особі філії - РОУ АТ «Ощадбанк» задоволено. 
      Визнано незаконною та скасовано постанову державного виконавця відділу Державної виконавчої служби Володимирецького районного управління юстиції Рівненської області від 07 травня 2015 року про закінчення виконавчого провадження. 
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 квітня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 25 серпня 2016 року залишено без змін. 
      У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвали судів апеляційної та касаційної інстанцій та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме пункту 8 частини першої статті 49 Закону України «Про виконавче провадження» № 606-XIV.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню.
      На підставі статті 360-4 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, якщо установить, що воно є незаконним.
      Суд установив, що 30 травня 2015 року Володимирецьким районним судом Рівненської області видано виконавчий лист НОМЕР_1 про стягнення з ОСОБА_1, ОСОБА_2 солідарно на користь ВАТ «Державний Ощадний банк України» заборгованості за кредитним договором від 11 квітня 2007 року НОМЕР_2 у сумі 27 705,67 доларів США, що еквівалентно 219 834 грн. 67 коп.
      По примусовому виконанню рішення суду державним виконавцем ВДВС Володимирецького РУЮ Рівненської області винесено постанову про відкриття виконавчого провадження від 10 червня 2011 року НОМЕР_3.
      Згідно з квитанцією ПАТ КБ «ПриватБанк» від 29 квітня 2015 року НОМЕР_4 ОСОБА_1 сплатив суму заборгованості у розмірі, визначеному рішенням суду, а саме у національній валюті України - гривні, у розмірі 219 834 грн. 67 коп.
      Постановою ВДВС Володимирецького РУЮ Рівненської області від 04 листопада 2015 року виконавче провадження закінчено на підставі п. 8 ч. 1 ст. 49 Закону України «Про виконавче провадження».
      Відмовляючи в задоволенні указаної скарги ПАТ «Державний ощадний банк України» в особі філії - РОУ АТ «Ощадбанк» про скасування постанови державного виконавця ВДВС Володимирецького РУЮ Рівненської області ОСОБА_3 про закінчення виконавчого провадження від 07 травня 2015 року, суд першої інстанції виходив з того, що державний виконавець стягнув на користь скаржника з ОСОБА_1 заборговану суму доларів США в еквіваленті до гривні, що станом на день ухвалення рішення складало 219 834 грн. 67 коп., оскільки згідно з ч. 1 ст. 192 ЦК України законним платіжним засобом на Україні є гривня. 
      При цьому суд дійшов висновку, що державний виконавець не уповноважений самовільно збільшувати суму, вказану в гривнях до долара США під час здійснення виконавчого провадження, тому, виконавши рішення Володимирецького районного суду від 01 березня 2011 року, він закінчив виконавче провадження постановою від 07 травня 2015 року.
      Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та постановляючи нову про задоволення скарги ПАТ «Державний ощадний банк України» в особі філії – РОУ АТ «Ощадбанк», апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що державним виконавцем з порушенням норм Закону України «Про виконавче провадження» винесено постанову про закінчення виконавчого провадження, оскільки сплатою боржником 219 834, 67 грн. згідно квитанції від 29 квітня 2015 року у повному обсязі не виконано рішення Володимирецького районного суду Рівненської області, так як сума, що підлягає сплаті, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу. 
      У наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 вересня 2015 року суд касаційної інстанції виходив з того, що державним виконавцем не порушено вимоги ч. 3 ст. 53 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки рішенням суду борг стягнуто в доларах США із зазначенням гривневого еквіваленту за курсом Національного банку України на час вирішення спору. 
      Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме пункту 8 частини першої статті 49 Закону України «Про виконавче провадження», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      Згідно статті 19 Конституції України органи державної та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. 
      Положеннями статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» № 606-XIV передбачено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів – це сукупність дій органів і посадових осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів, які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. 
      Примусове виконання рішень здійснюють державні виконавці визначені Законом України «Про державну виконавчу службу», а саме частиною другою статті 2 Закону України «Про виконавче провадження». 
      Згідно частини другої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець є представником влади і здійснює примусове виконання судових рішень, постановлених іменем України, та рішень інших органів (посадових осіб), виконання яких покладено на державну виконавчу службу, у порядку передбаченому законом.
      Відповідно до пункту 1 частини другої статті 11 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець здійснює заходи, необхідні для своєчасного і в повному обсязі виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення, у спосіб та в порядку, встановленому виконавчим документом і цим Законом. 
      Згідно пункту 8 частини першої статті 49 Закону України «Про виконавче провадження» № 606-XIV, чинного на час виникнення спірних правовідносин, виконавче провадження підлягає закінченню у разі фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом. 
      Закінчуючи виконавче провадження на підставі пункту 8 частини першої статті 49, статті 50 Закону України «Про виконавче провадження» № 606-XIV, чинного на час виникнення спірних правовідносин, державний виконавець ОСОБА_3 виходив з того, що боржником ОСОБА_1 на підставі квитанції ПАТ КБ «ПриватБанк» від 29 квітня 2015 року фактично виконано виконавчий лист НОМЕР_1, виданий Володимирецьким районним судом, про стягнення 221 654, 67 грн.
      Оскільки законодавством державного виконавця не наділено правом змінювати суму заборгованості, розраховану та визначену у рішенні суду (221 654, 67 грн.), а тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про законність винесення державним виконавцем постанови про закінчення виконавчого провадження з підстави, передбаченої пунктом 8 частини першої статті 49 Закону України «Про виконавче провадження» № 606-XIV, чинного на час виникнення спірних правовідносин Закону України «Про виконавче провадження».
      Отже у справі, яка переглядається, положення пункту 8 частини першої статті 49 Закону України «Про виконавче провадження» № 606-XIV апеляційним та касаційним судами застосовано не правильно, а тому рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції. 
      Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л а :
      Заяву ОСОБА_1 задовольнити. 
      Ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 25 серпня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 квітня 2017 року скасувати, а ухвалу Володимирецького районного суду Рівненської області від 11 січня 2016 року залишити в силі. 
      Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.
      Головуючий Я.М. Романюк
      Судді: В.І. Гуменюк 
      Н.П. Лященко 
      Л.І. Охрімчук
      В.М. Сімоненко 
      ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ 
      у справі за № 6-1445цс17 
      Згідно статті 19 Конституції України органи державної та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. 
      Положеннями статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» № 606-XIV передбачено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів – це сукупність дій органів і посадових осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів, які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. 
      Примусове виконання рішень здійснюють державні виконавці визначені Законом України «Про державну виконавчу службу», а саме частиною другою статті 2 Закону України «Про виконавче провадження». 
      Згідно частини другої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець є представником влади і здійснює примусове виконання судових рішень, постановлених іменем України, та рішень інших органів (посадових осіб), виконання яких покладено на державну виконавчу службу, у порядку передбаченому законом.
      Відповідно до пункту 1 частини другої статті 11 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець здійснює заходи, необхідні для своєчасного і в повному обсязі виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення, у спосіб та в порядку, встановленому виконавчим документом і цим Законом. 
      Згідно пункту 8 частини першої статті 49 Закону України «Про виконавче провадження» № 606-XIV, чинного на час виникнення спірних правовідносин, виконавче провадження підлягає закінченню у разі фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом. 
      Оскільки законодавством державного виконавця не наділено правом змінювати суму заборгованості, розраховану та визначену у рішенні суду, а тому обґрунтованим є висновок про законність винесення державним виконавцем постанови про закінчення виконавчого провадження з підстави, передбаченої пунктом 8 частини першої статті 49 Закону України «Про виконавче провадження» № 606-XIV, чинного на час виникнення спірних правовідносин Закону України «Про виконавче провадження».
      Суддя Верховного Суду України Я.М. Романюк
      Постанова від 13 вересня 2017 року № 6-1445цс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/9AF134B75BD49245C22581A3002C7CD0
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      13 вересня 2017 року
      м. Київ
      Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі:
      головуючого Лященко Н.П., 
      суддів: Берднік І.С.,
      Гуменюка В.І.,
      Ємця А.А., Жайворонок Т.Є.,
      Охрімчук Л.І.,
      Романюка Я.М., Сімоненко В.М.,
      розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Державної організації «Українське агентство з авторських та суміжних прав» в інтересах ОСОБА_1, ОСОБА_2 до фізичної особи – підприємця ОСОБА_3 про стягнення компенсації за порушення виключних майнових авторських прав за заявою Державної організації «Українське агентство з авторських та суміжних прав» в інтересах ОСОБА_1, ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 травня 2017 року,
      в с т а н о в и л и:
      У червні 2014 року Державна організація «Українське агентство з авторських та суміжних прав» (далі – ДО «УААСП») в інтересах ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулася до суду з вищезазначеним позовом.
      ДО «УААСП» зазначала, що 7 березня 2014 року під час концерту «Come together», присвяченого гурту «The Beatles», фізична особа – підприємець ОСОБА_3 (далі – ФОП ОСОБА_3) в приміщенні Львівської обласної філармонії (АДРЕСА_1) здійснив бездоговірне публічне виконання музичних творів з текстом, майнові авторські права на які знаходяться в колективному управлінні ДО «УААСП».
      Посилаючись на вказані обставини, позивач просив стягнути з ФОП ОСОБА_3: на користь ОСОБА_1 компенсацію за порушення виключних майнових авторських прав в розмірі 109 тис. 620 грн; на користь ОСОБА_2 компенсацію за порушення виключних майнових авторських прав в розмірі 12 тис. 180 грн; до Державного бюджету України штраф в розмірі 10 % від суми компенсації, що становить 12 тис. 180 грн.
      Рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 29 жовтня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 12 серпня 2016 року, позовні вимоги ДО «УААСП» задоволено, стягнуто з ФОП ОСОБА_3: на користь ОСОБА_1 на поточний рахунок ДО «УААСП» компенсацію за порушення виключних майнових авторських прав у розмірі 109 тис. 620 грн; на користь ОСОБА_2 на поточний рахунок ДО «Українське агентство з авторських та суміжних прав» компенсацію за порушення виключних майнових авторських прав у розмірі 12 тис. 180 грн; стягнуто до державного бюджету України штраф в розмірі 10 % компенсації, що становить 12 тис. 180 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 травня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково, рішення Сихівського районного суду м. Львова від 29 жовтня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 12 серпня 2016 року скасовано, провадження у справі за позовом ДО «УААСП» в інтересах ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ФОП ОСОБА_3 про стягнення компенсації за порушення виключних майнових авторських прав закрито.
      У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ДО «УААСП» в інтересах ОСОБА_1, ОСОБА_2 просить скасувати постановлену у справі ухвалу суду касаційної інстанції та передати справу для розгляду до суду касаційної інстанції з передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ, а саме частини першої статті 15, пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України, частини першої статті 1 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України).
      На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ДО «УААСП» в інтересах ОСОБА_1, ОСОБА_2 посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2015 року та постанову Вищого господарського суду України від 1 березня 2011 року.
      Заслухавши доповідь судді, пояснення представників ДО «УААСП» ОСОБА_4 та ОСОБА_5, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України вважають, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      За положенням пункту 2 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ.
      За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.
      Скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій та закриваючи провадження у справі, суд касаційної інстанції виходив з того, що позивачем у справі є юридична особа, а відповідачем – фізична особа – підприємець, а тому такий спір за суб’єктним складом підсудний господарському суду та підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.
      Разом з тим у наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2015 року суд касаційної інстанції розглянув по суті справу за аналогічних обставин у порядку цивільного судочинства.
      У наданій для порівняння постанові Вищого господарського суду України від 1 березня 2011 року суд касаційної інстанції за аналогічних обставин дійшов висновку про те, що ДО «УААСП», пред’явивши до суду позов, не є позивачем, оскільки звертається за захистом прав суб’єктів авторського права (або) суміжних прав, а не своїх. Позивачем за законом у таких випадках має бути суб’єкт авторського права і (або) суміжних прав, на захист інтересів якого звернулася організація. У випадку якщо організація колективного управління звертається за захистом прав фізичних осіб, такий спір розглядається в порядку цивільного судочинства, і лише якщо вона звертається за захистом порушених прав юридичних осіб, то, залежно від суб’єктного складу, спір розглядається в порядку господарського судочинства.
      Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права.
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм процесуального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
      Відповідно до статті 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ за КАС України (стаття 17), ГПК України (статті 1, 12), Кримінальним процесуальним кодексом України або Кодексом України про адміністративні правопорушення віднесено до компетенції адміністративних, господарських судів, до кримінального провадження чи до провадження в справах про адміністративні правопорушення. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства.
      Статтею 440 Цивільного кодексу України та частиною першою статті 15 Закону України від 23 грудня 1993 року № 3792-ХІІ «Про авторське право і суміжні права» (далі – Закон № 3792-ХІІ) передбачено, що автору чи іншій особі, яка має авторське право, належить виключне право на дозвіл або заборону використання твору іншими особами.
      Відповідно до статті 7 Закону № 3792-ХІІ суб’єктами авторського права є автори творів, зазначених у частині першій статті 8 цього Закону, їх спадкоємці та особи, яким автори чи їх спадкоємці передали свої авторські майнові права.
      За приписами частини першої статті 52 Закону № 3792-ХІІ за захистом свого авторського права і (або) суміжних прав суб’єкти авторського права та суміжних прав мають право звертатися в установленому порядку до суду та інших органів відповідно до їх компетенції.
      Згідно зі статтею 45 цього Закону суб'єкти авторського права і суміжних прав можуть управляти своїми правами: особисто; через свого повіреного; через організацію колективного управління.
      У пункті «г» частини першої статті 49 Закону № 3792-ХІІ зазначено, що організації колективного управління повинні вчиняти від імені суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав і на основі одержаних від них повноважень дії, передбачені чинним законодавством, необхідні для захисту прав, управління якими здійснює організація, в тому числі звертатися до суду за захистом прав суб’єктів авторського права і (або) суміжних прав відповідно до статутних повноважень та доручення цих суб’єктів.
      Разом з тим така організація, пред’явивши позов, не є позивачем, оскільки вона звертається до суду за захистом прав суб'єктів авторського права (або) суміжних прав, а не своїх. Позивачем у таких випадках має бути суб’єкт авторського права і (або) суміжних прав, за захистом інтересів якого звернулася організація.
      У випадку якщо організація колективного управління звертається на захист прав фізичних осіб, такий спір розглядається в порядку цивільного судочинства. Якщо ж вона звертається за захистом юридичних осіб, то залежно від суб'єктного складу спір розглядається в порядку господарського судочинства. При цьому не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства.
      З матеріалів справи вбачається, що ДО «УААСП» звернулася до суду загальної юрисдикції в порядку цивільного судочинства за захистом прав фізичних осіб.
      Отже, суд касаційної інстанції дійшов передчасного висновку про непоширення цивільної юрисдикції на даний спір, а тому рішення суду касаційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи для розгляду до суду касаційної інстанції.
      Керуючись пунктом 2 частини першої статті 355, статтями 3603, 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України
      п о с т а н о в и л и :
      Заяву Державної організації «Українське агентство з авторських та суміжних прав» в інтересах ОСОБА_1, ОСОБА_2 задовольнити.
      Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 травня 2017 року скасувати, справу передати для розгляду до суду касаційної інстанції.
      Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
      Головуючий Н.П. Лященко
      Судді Верховного Суду України: 
      І.С. Берднік Л.І. Охрімчук
      В.І. Гуменюк Я.М. Романюк
      А.А. Ємець В.М. Сімоненко
      Т.Є. Жайворонок 
      Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 13 вересня 2017 року у справі
      № 6-1517цс17
      За приписами частини першої статті 52 Закону «Про авторське право і суміжні права» за захистом свого авторського права і (або) суміжних прав суб’єкти авторського права та суміжних прав мають право звертатися в установленому порядку до суду та інших органів відповідно до їх компетенції.
      Згідно зі статтею 45 цього Закону суб'єкти авторського права і суміжних прав можуть управляти своїми правами: особисто; через свого повіреного; через організацію колективного управління.
      У пункті «г» частини першої статті 49 Закону «Про авторське право і суміжні права» зазначено, що організації колективного управління повинні вчиняти від імені суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав і на основі одержаних від них повноважень дії, передбачені чинним законодавством, необхідні для захисту прав, управління якими здійснює організація, в тому числі звертатися до суду за захистом прав суб’єктів авторського права і (або) суміжних прав відповідно до статутних повноважень та доручення цих суб’єктів.
      Разом з тим така організація, пред’явивши позов, не є позивачем, оскільки вона звертається до суду за захистом прав суб'єктів авторського права (або) суміжних прав, а не своїх. Позивачем у таких випадках має бути суб’єкт авторського права і (або) суміжних прав, за захистом інтересів якого звернулася організація.
      У випадку якщо організація колективного управління звертається на захист прав фізичних осіб, такий спір розглядається в порядку цивільного судочинства. Якщо ж вона звертається за захистом юридичних осіб, то залежно від суб'єктного складу спір розглядається в порядку господарського судочинства. При цьому не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства.
      Постанова від 13 вересня 2017 року № 6-1517цс17
      http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/BD66C687AF9E4657C22581A10046B926