0720

Решение Апелляционного суда Киева о взыскании с ПИБа 3% в день согласно ЗУоЗПП в гривне, процентов и 3% годовых до момента возврата валютного вклада

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

2 голоса

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

 

Державний герб України

Справа № 761/26293/16-ц
№ апеляційного провадження: 22-ц/796/514/2017

Головуючий у суді першої інстанції: Юзькова О.Л.
Доповідач у суді апеляційної інстанції: Шкоріна О.І. 

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА
03680, м. Київ, вул. Солом'янська, 2-а

РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 січня 2017 року

Колегія суддів Судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду м. Києва

в складі головуючого судді: Шкоріної О.І.,
суддів: Антоненко Н.О., Стрижеуса А.М.,
при секретарі: Юрченко А.С.,

за участю: представника позивача - ОСОБА_3 

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві справу за апеляційними скаргами ОСОБА_4 та Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» на рішення Шевченківського районного суду м.Києва від 18 жовтня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_4 до Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» про стягнення коштів, -

В С Т А Н О В И Л А:

У липні 2016 року ОСОБА_4 звернулась до суду з позовом до ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» про стягнення коштів.

Свої вимоги обґрунтовувала тим, що 16 грудня 2015 року позивачем в приміщенні Роздрібного безбалансового відділення № 1 ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» на підставі договору-анкети б/н від 16 грудня 2015 року було розміщено банківський вклад «Стабільний» в іноземній валюті у розмірі 4358,13 євро строком 180 днів за відсотковою ставкою 9% річних. В той же день на виконання умов Договору-Анкети, платіжним дорученням № 022ОЕВК153500005 від 16 грудня 2015 позивач вніс до банку на відкритий Договором вкладний рахунок № НОМЕР_1 відповідну суму коштів в іноземній валюті. Відповідно до умов договору, банк зобов'язаний повернути вклад разом і включно з нарахованими відсотками зі спливом строку розміщення, а саме - 13 червня 2016 року. Проте, 13 червня 2016 року відповідачем було відмовлено позивачеві в поверненні вкладу та нарахованих за вкладом відсотків. Таким чином, передбачене Договором зобов'язання з повернення вкладу було порушено відповідачем, відтак виникло прострочення боржника. В день повернення вкладу 13 червня 2016 року відповідач перерахував на поточний рахунок Позивача № НОМЕР_2 кошти вкладу у розмірі 4358,13 євро, та нараховані за вкладом відсотки у розмірі 154,13 євро, а загалом 4512,26 євро. Вважаючи переказ коштів вкладу та нарахованих за ним відсотків на поточний рахунок позивача № НОМЕР_2 належним виконанням зобов'язань за договором банківського вкладу, - відповідач відмовив позивачеві в подальшій виплаті цих коштів готівкою на виконання передбаченого договором зобов'язання з повернення вкладу. За таких обставин, зважаючи на вимоги чинного законодавства України позивач просив суд : зобов'язати відповідача розірвати договір банківського рахунка № НОМЕР_2 від 14 квітня 2011 року; зобов'язати відповідача закритипоточний рахунок Позивача № НОМЕР_2; стягнути з відповідача на користь ОСОБА_4 суму вкладу за договором від 16 грудня 2015 року, разом і включно з нарахованими за ним відсотками, -в розмірі 4512,26 євро, в валюті вкладу; стягнути з відповідача на користь позивача відсотки за користування грошовими коштами за ставкою договору 9% річних на суму вкладу та нарахованих за ним відсотків з дня витребування вкладу 13 червня 2016 року до дня ухвалення рішення.

В подальшому позивач уточнив вимоги у зв'язку із виплатою банком коштів по вкладу 26 серпня 2016 року та остаточно просив:

- стягнути з ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» на користь ОСОБА_4 відсотки за користування вкладом за період з 13 червня 2016 року до 29 серпня 2016 року у розмірі 85,67 євро;

- стягнути з ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» на користь ОСОБА_4 суму майнової відповідальності за прострочення грошового зобов'язання за період з 13 червня 2016 року до 29 серпня 2016 року у розмірі 28,56 євро;

- стягнути з ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» на користь ОСОБА_4 пеню за прострочення виконання зобов'язання з повернення вкладу за період з 13 червня 2016 року до 29 серпня 2016 року у розмірі 10423,32 євро;

- стягнути з ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» на користь ОСОБА_4 у відшкодування моральної (немайнової) шкоди 5000,00 грн.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 18 жовтня 2016 року позов задоволено частково.

Стягнуто з ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» на користь ОСОБА_4 відсотки за користування вкладом у розмірі 85,67 Євро, 3% річних за прострочення грошового зобов»язання у розмірі 28,56 Євро, пеню за прострочення виконання зобов»язань у розмірі 10 423,32 Євро.

Стягнуто з ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» в дохід держави судовий збір у розмірі 2 986 грн. 97 коп.

В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись з зазначеним рішенням, ОСОБА_4 подала апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про відшкодування моральної шкоди та ухвалити нове, яким задовольнити вказану вимогу, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права.

Не погоджуючись з зазначеним рішенням, представник ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» - Мальована Т.В. подала апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи.

В судове засідання представник ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» не з»явився, будичи повідомленим про день та час розгляду справи, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення ( а.с.152), причини своєї неявки суду не повідомив, у зв»язку з чим колегія вважала за можливе розглянути справу у його відсутність відповідно до вимог ч.2 ст.305 ЦПК України.

Представник ОСОБА_4 - ОСОБА_3 свою апеляційну скаргу підтримав і просив її задовольнити, апеляційну скаргу ПАТ «Акціонерного комерційного промислово-інвестиційного банк» просив відхилити.

Перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення в межах доводів апеляційних скарг та пред'явлених у суді першої інстанції вимог, колегія дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Судом установлено, що 16 грудня 2015 року ОСОБА_4 на підставі договору-анкети б/н було розміщено у ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» банківський вклад «Стабільний» в іноземній валюті у розмірі 4358,13 євро за відсотковою ставкою 9% річних, строком 180 днів, тобто до 13 червня 2016 року.

13 червня 2016 року ОСОБА_4 звернулась до банку з вимогою про повернення суми вкладу, а також закриття поточного рахунку. Проте, вимоги вкладника банком виконані не були.

Грошові кошти за вкладом разом із нарахованими процентами в сумі 4512, 74 Євро було повернуті позивачу 29 - 30 серпня 2016 року.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що зобов»язання сторін за договором припиняються з моменту їх належного виконання. Оскільки внесені позивачем гроші на її вимогу у визначені договором строки не повернуті, то це дає право позивачеві на отримання процентів за користування депозитними коштами та нарахованими процентами, за період з 13 червня 2016 року по 29 серпня 2016 року, а також на отримання трьох процентів річних за невиконання грошового зобов»язання на підставі ст..625 ЦК України та пені на підставі Закону України «Про захист прав споживачів» за цей же період в сумі, визначеної у валюті договору. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції виходив із відсутності правових підстав для задоволення цих вимог.

Проте повністю з такими висновками суду погодитися не можна, виходячи з наступного.

Згідно із ч.2 ст.625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов»язання, на вимогу кредитора зобов»язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відповідно до ч.1 ст.631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов»язки відповідно до договору.

Згідно із ч.1 ст.1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку встановлених договором.

Відповідно до ст..2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору.

Згідно із ч.1 ст.1060 ЦК України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу ( вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку ( строковий вклад).

Відповідно до ч.5 ст.1061 ЦК України проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав.

За умовами укладеного між ОСОБА_4 та ПАТ «АКПІБ» договору банківського вкладу, строк дії вкладу складав 180 днів з визначенням дати його повернення 13 червня 2016 року. Крім того, умовами договору передбачено, що повернення суми депозиту та нарахованих процентів здійснюється зі спливом строку депозиту в дату повернення депозиту та на умовах визначених законодавством України.

Судом установлено, що позивач в день закінчення строку дії договору - 13 червня 2016 року звернулася до банку із заявою про повернення суми вкладу та нарахованих процентів, а також про закриття поточного рахунку, чим засвідчила свої наміри припинити дію договору.

У зв»язку з цим банк був зобов»язаний повернути позивачеві депозитні кошти з процентами в строк закінчення дії договору - 13 червня 2016 року. Проте, ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» повернув кошти позивачці ОСОБА_4 лише 29 серпня 2016 року, чим порушив свої грошові зобов»язання.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що з відповідача на користь ОСОБА_4 необхідно стягнути проценти по банківському вкладу за прострочений строк до дня фактичного повернення коштів вкладникам, а також три проценти річних за несвоєчасне виконання грошового зобов»язання на підставі ч.2 ст.625 ЦК України.

Доводи апеляційної скарги в тій частині, що з моменту перерахування коштів з банківського рахунку на поточний рахунок ОСОБА_4 ( 13 червня 2016 року), яким встановлено розмір процентів - 0,1% річних, у суду першої інстанції були відсутні підстави для нарахування за період з 13 червня 2016 року по 29 серпня 2016 року процентів у розмірі 9 % річних, колегія суддів відхиляє, виходячи з наступного.

Відповідно до змісту ст..ст.526 та 1058 ЦК України зобов»язання банку з повернення вкладу за договором банківського вкладу ( депозиту) вважається виконаним з моменту повернення вкладу вкладнику готівкою або надання іншої реальної можливості отримати вклад та розпорядитися ним на свій розсуд ( наприклад, перерахування на поточний банківський рахунок вкладника в цьому ж банку, з якого вкладник може зняти кошти чи проводити ними розрахунки з допомогою платіжної банківської картки). У випадку перерахування коштів на поточний банківський рахунок вкладника в цьому ж банку, однак не надання вкладнику можливості використання цих коштів зобов»язання банку з повернення вкладу не є виконаним і до банку слід застосовувати відповідальність за порушення грошового зобов»язання, передбачену ч.2 ст.625 ЦК України ( правова позиція, висловлені Верховним Судом України у справі № 6-140цс13 від 25 грудня 2013 року).

Судом установлено, що банк, незважаючи на вимогу ОСОБА_4 від 13 червня 2016 року про невідкладну виплату коштів з рахунку у максимальному розмірі, що не перевищує еквівалент 100000 грн. розпорядження позивача щодо виплати ( перерахування готівкою через касу банку) належних йому коштів вкладу не виконав, кошти не повернув.

Саме по собі перерахування коштів з депозитного рахунку на поточний рахунок вкладника за відсутності можливості користуватися картковим рахунком не дає підстав для висновку, що зобов»язання банку про повернення суми вкладу з нарахованими відсотками є виконаним.

За таких обставин висновок суду першої інстанції про нарахування процентів в розмірі, встановленому договором банківського вкладу за період з 13 червня 2016 року по 29 серпня 2016 року є правильним.

Разом з тим, колегія суддів вважає необхідним зменшити суму нарахованих відсотків за користування вкладом за період з 13 червня 2016 року по 29 серпня 2016 року з 87,65 Євро до 82,74 Євро, виходячи з того, що проценти у цей період мають бути нараховані лише на суму вкладу - 4358, 13 Євро.

Крім того, колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про застосування до спірних правовідносин положень Закону України «Про захист прав споживачів».

Відповідно до ч.5 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів», у разі, коли виконавець не може виконати ( прострочує виконання) роботу ( надання послуги) згідно з договором, за кожний день ( кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи ( послуги), прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи ( послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи ( послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення.

Верховний Суд України у справі № 6-2558цс15 від 1 червня 2016 року висловив правовий висновок, відповідно до якого положення Закону України «Про захист прав споживачів» поширюється на правовідносини, які випливають із договору банківського вкладу, а тому колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про обґрунтованість вимог позивача про стягнення з банку пені у розмірі, встановленому цим законом.

Разом з тим, не можна погодитись з висновком суду першої інстанції щодо визначення суми пені в іноземній валюті, оскільки пеня, можливість нарахування якої передбачено законом, має бути нарахована та стягнута у національній валюті України.

Відтак, з відповідача на користь позивачки підлягає стягненню пеня в сумі в сумі 295459 грн.43 коп. замість зазначеної в рішенні суду першої інстанції суми 10423,32 Євро.

Доводи апеляційної скарги ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» в тій частині, що прострочення виконання грошового зобов»язання відбулось внаслідок обмежень щодо видачі готівкових коштів в іноземній валюті, встановлених Постановою Правління НБУ від 7 червня 2016 року № 342 «Про врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України», яка діяла з 9 червня 2016 року по 14 вересня 2016 року не заслуговують на увагу суду, виходячи з наступного.

Обмеження, встановлені Постановою Правління НБУ від 7 червня 2016 року № 342 не перешкоджали банку виконати грошове зобов»язання з повернення коштів вклади, оскільки встановлене цією Постановою добове обмеження на видачу ( отримання) готівкової валюти становить 100000 грн. на добу на одного клієнта в еквіваленті до іноземної валюти за офіційним курсом НБУ (п.п.9 п.6 цієї Постанови).

Враховуючи, що позивачка ОСОБА_4, звертаючись до банку 13 червня 2016 року з вимогою просила невідкладно видати готівкою через касу банку кошти з урахуванням обмежень, встановлених Постановою Правління НБУ від 7 червня 2016 року № 342, - відсутні підстави вважати, що банк не міг виконати розпорядження клієнта.

До того ж, виплата відповідачем в період чинності зазначеної Постанови коштів вкладнику в сумі 4512, 74 Євро ( 29-30 серпня 2016 року) дає підстави для висновку, що обмеження, встановлені Постановою НБУ від 7 червня 2016 року, не були перешкодою для виконання банком своїх зобов»язань перед вкладником 13 червня 2016 року.

Доводи апеляційної скарги банку в тій частині, що розмір пені підлягає зменшенню на підставі положень ч.3 ст.551 ЦК України, виходячи із загальних засад цивільного судочинства, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Відповідно до ч.3 ст.551 ЦК України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Належних та допустимих доказів на підтвердження наявності у банку обставин, які мають істотне значення та давали б підстави суду зменшити розмір неустойки на підставі ч.3 ст.551 ЦК України, відповідачем у передбаченому ст..ст.10,60 ЦПК України порядку суду не надано.

Наявність Постанови Правління НБУ від 7 червня 2016 року , на яку посилається відповідач в обґрунтування своїх доводів щодо можливого застосування положень ч.3 ст.551 ЦК України, не може бути визнана істотною обставиною, що перешкоджала виконанню зобов»язань банку, з підстав викладених раніше.

Що стосується доводів апеляційної скарги ОСОБА_4 щодо безпідставності висновків суду про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, то в цій рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права і підстави для його скасування в цій частині відсутні.

Судом установлено, що між сторонами виникли договірні правовідносини, ні договором, ні законом, що регулює спірні правовідносини, не передбачено відшкодування моральної шкоди за невиконання зобов»язання, які і не передбачено у такому випадку відшкодування моральної шкоди нормами Закону України «Про захист прав споживачів».

З урахуванням наведеного, керуючись ст. ст. . 303, 309, 313, 315 ЦПК України, колегія суддів,-

В И Р І Ш И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_4 - відхилити.

Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» - задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду м.Києва від 18 жовтня 2016 року - змінити, зменшивши розмір відсотків за користування вкладом з 87,65 Євро до 82,74 Євро та визначивши розмір пені за прострочення виконання зобов»язань в сумі 295459 грн.43 коп. замість 10423,32 Євро.

В іншій частині рішення залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення та може бути оскаржене до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий: 
Судді:

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/64593987

 

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

а вот и Проминвестбанк попал под шарманку 3% в день, уже и в апелляции

а он давно на эту шарманку нарывался, — права вкладчиков нарушает аж гай гуде

правда, апелляционный суд, хотя никто его об этом не просил, почему-то решил выйти за пределы доводов апелляционной жалобы ответчика — и зачем-то конвертировал пеню из валюты в гривну (не ссылаясь при это ни на какие нормы вообще, чисто по капризу), ну да ладно, обжалуем это в кассацию

то есть всё канонично, как и положено за невозврат (несвоевременный возврат) вклада:

- проценты на вклад по ставке договора вклада (а не по ставке "до востребования"), причем в валюте вклада; 
- ответственность по статье 625 ЦК, то есть ещё 3% годовых, причем в валюте вклада;
- неустойка (пеня) 3% в день — почему-то в гривне, хотя суд первой инстанции взыскал тоже в валюте вклада.

(в моралке ожидаемо отказали, но то таке)

Энджой ит.
 

  • Like 2

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Да, и ещё обратите внимание на то, что банк ходатайствовал перед судом в уменьшении размера взыскуемой пени на основании ч.3 ст.551 ЦК — но суд в этом обоснованно отказал банку в связи с его ненадлежащим правовым поведением

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

В этом решении апелляционный суд Киева, на мой взгляд, абсолютно обосновано, сославшись на существующие правовые позиции Верховного суда Украины принятых в целом ряде постановлений взыскал с Проминвестбанка 3% в день, но в гривне, проценты по депозитному договору, 3% годовых до момента реального возврата вкладчику средств с депозита.

При этом банку было отказано в применении ч. 3 ст. 551 ЦК, а именно уменьшении размера пени, в связи с отсутствием надлежащих и допустимых доказательств в подтверждение наличия у банка обстоятельств, которые имеют существенное значение и давали бы основания суду уменьшить размер неустойки.

При этом банк пытался уклонится от исполнения взятых на себя обстоятельств указывая, на перечисление средств на текущий счет вкладчика, при этом не давая возможности вкладчику их снять.

На мой взгляд это решение должно стать образцом для взыскания средств с недобросовестных банков.

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
52 minutes ago, ANTIRAID said:

В этом решении апелляционный суд Киева, на мой взгляд, абсолютно обосновано, сославшись на существующие правовые позиции Верховного суда Украины принятых в целом ряде постановлений взыскал с Проминвестбанка 3% в день, проценты по депозитному договору, 3% годовых пересчитанных в гривну до момента реального возврата вкладчику средств с депозита.

При этом банку было отказано в применении ч. 3 ст. 551 ЦК, а именно уменьшении размера пени, в связи с отсутствием надлежащих и допустимых доказательств в подтверждение наличия у банка обстоятельств, которые имеют существенное значение и давали бы основания суду уменьшить размер неустойки.

При этом банк пытался уклонится от исполнения взятых на себя обстоятельств указывая, на перечисление средств на текущий счет вкладчика, при этом не давая возможности вкладчику их снять.

На мой взгляд это решение должно стать образцом для взыскания средств с недобросовестных банков.

а как же насчет правомерности пересчета неустойки (пени) в гривну?

на каком основании суд конвертировал неустойку в гривну?

суд не сослался на нормы материального права, предписывающие взыскивать неустойку исключительно в гривне (да и не существует таких предписаний)

кроме того, у суда не было и процессуальных оснований выходить за пределы доводов апелляционной жалобы — ответчик (банк) не просил суд конвертировать пеню в гривну

и вообще, остаётся открытым вопрос — какие именно права ответчика нарyшены взысканием неустойки в валюте обязательства? 

и что, принцип диспозитивности уже отменили?

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
5 часов назад, 0720 сказал:

а как же насчет правомерности пересчета неустойки (пени) в гривну?

на каком основании суд конвертировал неустойку в гривну?

суд не сослался на нормы материального права, предписывающие взыскивать неустойку исключительно в гривне (да и не существует таких предписаний)

кроме того, у суда не было и процессуальных оснований выходить за пределы доводов апелляционной жалобы — ответчик (банк) не просил суд конвертировать пеню в гривну

и вообще, остаётся открытым вопрос — какие именно права ответчика нарyшены взысканием неустойки в валюте обязательства? 

и что, принцип диспозитивности уже отменили?

У нас ВСУ отправил на новое рассмотрение и обязал пересчитать 3% годовых в гривну. Но это Приватбанк с Романюком договорился.

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах
5 minutes ago, ANTIRAID said:

У нас ВСУ отправил на новое рассмотрение и обязал пересчитать 3% годовых в гривну. Но это Приватбанк с Романюком договорился.

а на какую норму ссылался-то?  без нормы как-то некошерно — хочу чтоб было в гривне, и всё?

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Зважаючи на зазначене, суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті у правовідносинах, які виникли при здійсненні валютних операцій, у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 192, частина третя статті 533 ЦК України, Декрет № 15-93).

При цьому стаття 625 ЦК України унормовує питання відповідальності боржника за порушення грошового зобов’язання і з огляду на правову природу трьох процентів річних, передбачених частиною другою цієї статті, як особливої міри відповідальності, їх сума повинна бути визначена до стягнення виключно в національній валюті Україні – гривні.

Крім того, вирішуючи питання про наявність вини як умови застосування відповідальності, передбаченої статтею 625 ЦК України, так само слід враховувати особливість правової природи цієї відповідальності.

Наслідки прострочення боржником виконання грошового зобов’язання у вигляді інфляційних нарахувань та трьох процентів річних за статтею 625 ЦК України не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та в отриманні компенсації від боржника за користування утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника. Це правило ґрунтується на засадах справедливості і виходить з неприпустимості безпідставного збереження грошових коштів однією стороною зобов’язання за рахунок іншої.

У справі, рішення в якій переглядаються, суд постановив зобов’язати ПАТ «КБ «ПриватБанк» видати позивачці грошові кошти, визначені як три відсотки річних за статтею 625 ЦК України, виключно в іноземній валюті – доларах США.

Таким чином, суд неправильно застосував норми частини другої статті 625 ЦК України, не встановив фактичних обставин, від яких залежить правильне застосування відповідної норми і вирішення спору в цій частині позовних вимог та проведення відповідних розрахунків.

За таких обставин ухвалені в справі судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

тю, так это же № 6-1286цс16, а я его сначала не узнал, боатым будет

так это они просто тупо переписали из старого узагальнення под редакцией уже тогда сенильного Сенина Ю. Л.

а на норму закона так и не смогли ни на какую сослаться, чистый волюнтаризм

при чём тут части первая и вторая статьи 533 ЦК, если в договоре зафиксировано обязательство в валюте, — значит отношения регулируются частью третьей этой статьи

при этом согласно позициям того же ВСУ (№6-40цс11, №6-49цс12, №6-59цс13, №6-113цс14, №6-126цс14, №6-2168цс15,№6-3019цс15,№6-2129цс16,№6-1003цс16 и №3-1195гс16) — начисление по статье 625 ЦК входит в состав денежного обязательства, а значит и исчисляется в той же валюте, что основное обязательство

красавцы, чо

  • Like 1

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти

  • Пользователи

    Нет пользователей для отображения

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      03 жовтня 2018 року
      м. Київ
      справа N 288/383/15-ц
      провадження N 61-6009 св 18
      Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Висоцької В.С., Лесько А.О., Пророка В.В. (суддя-доповідач), Сімоненко В.М., Фаловської І.М.,
      учасники справи:
      позивач-Товариство з обмеженою відповідальністю "Порше Лізинг Україна",відповідач-ОСОБА_6,
      розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_6 на рішення Апеляційного суду Житомирської області в складі колегії суддів: Галацевич О.М., Матюшенка І.В., Борисюка Р.М., від 15 червня 2016 року.
      ВСТАНОВИВ:
      У березні 2015 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Порше Лізинг Україна" (далі - ТОВ "Порше Лізинг Україна") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за договором та збитків.
      Позовна заява ТОВ "Порше Лізинг Україна" мотивована тим, що товариство 22 лютого 2012 року уклало з ОСОБА_6 договір про фінансовий лізинг N 00004259 за умовами якого позивач зобов'язався передати у розпорядження відповідача об'єкт лізингу - транспортний засіб типу VW Jetta, 2010 року виробництва, шасі N НОМЕР_3, двигун N НОМЕР_1, а відповідач зобов'язався прийняти об'єкт лізингу і сплатити суму коштів за договором шляхом здійснення платежів відповідно до договору та згідно із графіками покриття витрат, виплати лізингових платежів, що становить невід'ємну частину договору, на загальну суму, що становить еквівалент у гривні 23 100 дол. США, не враховуючи авансового платежу на суму, що становить еквівалент 4 620 дол. США. Цим договором також передбачені штрафні санкції за неналежне виконання умов договору.
      У зв'язку із систематичним порушенням умов договору з боку ОСОБА_6 починаючи з березня 2014 року, та несплатою лізингових платежів відповідно до плану, ТОВ "Порше Лізинг Україна" відмовилося від договору і заявило ОСОБА_6 вимогу про сплату заборгованості за договором, а також про повернення об'єкта лізингу. Такі вимоги товариства в добровільному порядку ОСОБА_6 не були виконані.
      14 листопада 2014 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Хижняк А.М. було вчинено виконавчий напис нотаріуса N 1840 про повернення об'єкта лізингу та сплату заборгованості. 15 січня 2015 року старшим державним виконавцем Відділу державної виконавчої служби Попільнянського районного управління юстиції було винесено Постанову про відкриття виконавчого провадження.
      Об'єкт лізингу станом на дату написання позовної заяви так і не був повернений позивачеві, заборгованість також залишилася не сплаченою.
      На підставі наведеного ТОВ "Порше Лізинг Україна" просило суд стягнути з ОСОБА_6 на свою користь заборгованість за договором про фінансовий лізинг від 22 лютого 2012 року N 00004259 у розмірі 25 596 грн 62 к, збитки у розмірі 440 282 грн 77 к, штраф у розмірі З 273 грн 64 к, пеню у розмірі 1 577 грн 45 к, 3 % у розмірі 473 грн 73 к, інфляційні витрати у розмірі 5 507 грн 68 к, проценти за користування чужими грошовими коштами у розмірі 2 183 грн 35 к та судовий збір у розмірі 3 654 грн.
      ОСОБА_6 звернувся до суду із зустрічним позовом до ТОВ "Порше Лізинг Україна" про визнання договору недійсним та стягнення грошових коштів.
      Зустрічна позовна заява ОСОБА_6 мотивована тим, що вказаний вище договір фінансового лізингу не відповідає вимогам чинного законодавства, а саме Закону України (далі - ЗУ) "Про захист прав споживачів", ЗУ "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", Цивільному кодексу України (далі - ЦК України), договір має істотний дисбаланс прав і обов'язків його сторін, містить несправедливі та незаконні умови і це порушує права ОСОБА_6 як споживача відповідних фінансових послуг.
      На підставі наведеного, уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_6 просив суд визнати недійсним договір фінансового лізингу N 00004259, укладений 22 лютого 2012 року між ним та ТОВ "Порше Лізинг Україна", стягнути з товариства на його користь сплачені ним за договором: авансовий платіж: адміністративний платіж; платіж по відшкодуванню частини вартості об'єкта лізингу; проценти та комісії, в загальній сумі 408 440 грн 16 к, стягнути з товариства на його користь моральну шкоду в сумі 15 000 грн.
      Ухвалою Попільнянського районного суду Житомирської області від 01 вересня 2015 року первісний та зустрічний позови об'єднано в одне провадження.
      Рішенням Попільнянського районного суду Житомирської області від 21 квітня 2016 року відмовлено в задоволенні первісних позовних вимог ТОВ "Порше Лізинг Україна", зустрічні позовні вимоги ОСОБА_6 задоволено частково. Визнано недійсним договір про фінансовий лізинг N 00004259, укладений 22 лютого 2012 року між ТОВ "Порше Лізинг Україна" та ОСОБА_6 Стягнуто з ТОВ "Порше Лізинг Україна" на користь ОСОБА_6 кошти в сумі 408 440 грн 16 к В задоволенні решти зустрічних позовних вимог відмовлено.
      Рішення суду першої інстанції в частині часткового задоволення зустрічного позову ОСОБА_6 мотивоване тим, що спірний договір та додаток до нього є недійсними в силу частини шостої статті 19, пункту 6 частини третьої статті 18 ЗУ "Про захист прав споживачів", частин четвертої, п'ятої та шостої статті 1056-1 ЦК України (в редакціях чинних на час виникнення між сторонами правовідносин за договором). Інші задоволені судом першої інстанції позовні вимоги ОСОБА_6 суд визнав похідними від недійсності спірного договору, доведеними і обґрунтованими.
      Рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні первісного позову ТОВ "Порше Лізинг Україна" мотивоване тим, що укладений між сторонами у справі договір є недійсним, а тому вимоги товариства про стягнення грошових коштів на виконання умов цього договору є безпідставними.
      Рішенням Апеляційного суду Житомирської області від 15 червня 2016 року рішення Попільнянського районного суду Житомирської області від 21 квітня 2016 року скасовано і ухвалено у справі нове рішення про часткове задоволення вимог первісного позову ТОВ "Порше Лізинг Україна" та відмову в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_6 Стягнуто з ОСОБА_6 на користь ТОВ "Порше Лізинг Україна" заборгованість за договором про фінансовий лізинг від 22 лютого 2012 року N 00004259 у розмірі 25 596 грн 62 к, збитки у розмірі 380 792 грн 92 к, штраф у розмірі 3 273 грн 64 к, пеню у розмірі 1 577 грн 45 к, 3 % річних у розмірі 473 грн 73 к, а всього стягнуто 411 714 грн 36 к В іншій частині первісного позову відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_6 на користь ТОВ "Порше Лізинг Україна" 11 505 грн 72 к судового збору.
      Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що висновок суду першої інстанції щодо обґрунтованості зустрічного позову про визнання оспорюваного договору недійсним є безпідставним, оскільки підстави зустрічного позову не доведені належними засобами доказування і є такими, що ґрунтуються на припущеннях. Тому апеляційний суд вважав за необхідне скасувати рішення районного суду в цій частині з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_6 Первісні позовні вимоги ТОВ "Порше Лізинг Україна" у задоволеній апеляційним судом їх частині колегія суддів апеляційного суду визнала доведеними і обґрунтованими.
      У касаційній скарзі, поданій у липні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_6 просить скасувати рішення Апеляційного суду Житомирської області від 15 червня 2016 року і залишити в силі рішення Попільнянського районного суду Житомирської області від 21 квітня 2016 року.
      Касаційна скарга ОСОБА_6 мотивована тим, що апеляційним судом безпідставно скасовано судове рішення районного суду, яке відповідає закону.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 серпня 2016 року, крім іншого, відкрито касаційне провадження у справі, надано сторонам строк для подання заперечень на касаційну скаргу, зупинено виконання рішення Апеляційного суду Житомирської області від 15 червня 2016 року до закінчення касаційного провадження у справі.
      Правом на подання відзиву (заперечення) на касаційну скаргу сторони не скористалися.
      Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - ЦПК України) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
      05 лютого 2018 року справу передано на розгляд Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду від 24 вересня 2018 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
      У частині третій статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Частина друга статті 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких згідно з пунктом 3 цієї частини є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості.
      Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
      Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      Касаційна скарга ОСОБА_6 підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
      З матеріалів справи відомо, що 22 лютого 2012 року ОСОБА_6 уклав з ТОВ "Порше Лізинг Україна" договір про фінансовий лізинг N 00004259, згідно умов якого отримав у користування автомобіль Volkswagen Jetta, 2010 року випуску, шасі НОМЕР_3, двигун N НОМЕР_1.
      У договорі вартість об'єкту лізингу визначено у сумі еквівалентній 23 100 дол. США; авансовий платіж визначено у сумі еквівалентній 4 620 дол. США, щомісячний лізинговий платіж у сумі еквівалентній 502,16 дол. США; адміністративний платіж у сумі еквівалентній 346,50 дол. США; строк лізингу - 60 місяців.
      У березні 2014 року ОСОБА_6 порушив свої зобов'язання, сплачуючи щомісячні лізингові платежі з простроченням строків їх виплати, а з травня 2014 року перестав їх виконувати. Загальна сума заборгованості по лізинговим платежам з травня по вересень 2014 року становить 25 596 грн 62 к
      01 жовтня 2014 року ТОВ "Порше Лізинг Україна" припинило спірний договір з ОСОБА_6, керуючись пунктами 12.7, 12.9, 12.13 договору.
      14 листопада 2014 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу вчинено виконавчий напис нотаріуса, яким зобов'язано ОСОБА_6 повернути ТОВ "Порше Лізинг Україна" автомобіль Volkswagen Jetta, 2010 року випуску, шасі НОМЕР_3, двигун N НОМЕР_1, державний номерний знак НОМЕР_2.
      Постановою державного виконавця відділу державної виконавчої служби Попільнянського районного управління юстиції від 15 січня 2015 року відкрито виконавче провадження за вищевказаним виконавчим написом нотаріуса.
      Автомобіль на час розгляду справи апеляційним судом перебуває у володінні ОСОБА_8, що не заперечував його представник.
      Відповідно до частини другої статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.
      Також, виходячи з аналізу норм чинного законодавства за своєю правовою природою є змішаним договором та містить елементи договору оренди (найму) та договору купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України.
      Згідно зі статтею 799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.
      Відповідно до частини першої статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.
      Зазначена правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України: від 16 грудня 2015 року (справа N 6-2766цс15), від 19 жовтня 2016 року (справа N 6-1551цс16), від 18 січня 2017 року (справа N 6-648цс16).
      Пленум Верховного Суду України у пункті 4 постанови від 06 листопада 2009 року N 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" роз'яснив, що судам відповідно до статті 215 ЦК України необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК України тощо).
      Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом.
      У пункті 7 цієї постанови Верховного Суду України роз'яснено, що у разі якщо під час розгляду спору про визнання правочину недійсним як оспорюваного та застосування наслідків його недійсності буде встановлено наявність підстав, передбачених законодавством, вважати такий правочин нікчемним, суд, вказуючи про нікчемність такого правочину, одночасно застосовує наслідки недійсності нікчемного правочину.
      Ці роз'яснення залишилися поза увагою судів попередніх інстанцій, які при вирішенні спору не звернули уваги на ту обставину, що сторони у справі не додержалися вимоги закону про обов'язкове нотаріальне посвідчення спірного у цій справі договору (а. с. 17 - 33, том 1), що свідчить про його нікчемність. В судовому порядку нікчемний договір недійсним не визнається, а тому вимоги зустрічного позову ОСОБА_6 про визнання договору недійсним задоволенню не підлягають.
      Також не підлягають задоволенню позовні вимоги за первісним позовом ТОВ "Порше Лізинг Україна", які обґрунтовані наявністю між сторонами у справі договірних зобов'язань на підставі нікчемного договору, оскільки нікчемний договір не породжує для його сторін прав і наслідків по виконанню такого договору.
      Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним.
      У зв'язку з цим вимоги зустрічного позову ОСОБА_6 про застосування реституції та стягнення на його користь з ТОВ "Порше Лізинг Україна" грошових коштів, переданих на виконання нікчемного правочину, є обґрунтованими.
      Водночас, правовідносини, які виникли між сторонами у справі на підставі нікчемного договору фінансового лізингу від 22 лютого 2012 року мають певні особливості, а саме: з моменту виникнення між сторонами у справі спірних правовідносин ОСОБА_6 користувався предметом лізингу (вказаний вище транспортний засіб), який належить на праві власності ТОВ "Порше Лізинг Україна".
      Відповідно до статті 216 ЦК України у разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а у випадку неможливості такого повернення (зокрема, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі) необхідно відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
      Отже, у разі застосування реституції за нікчемним договором лізингу, лізингодавець зобов'язаний повернути лізингоодержувачу сплачені ним платежі на виконання умов договору. Лізингоодержувач, у свою чергу, зобов'язаний повернути лізингодавцю майно, а саме об'єкт лізингу, яким він користувався.
      Крім того, за змістом Глав 82 і 83 ЦК України для деліктних зобов'язань, які виникають із заподіяння шкоди майну, характерним є, зокрема, зменшення майна потерпілого, а для кондикційних - приріст майна у набувача без достатніх правових підстав. Вина заподіювача шкоди є обов'язковим елементом настання відповідальності у деліктних зобов'язаннях. Натомість, для кондикційних зобов'язань вина не має значення, оскільки важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.
      Обов'язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов'язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна.
      Особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно (частина перша статті 1212 ЦК України).
      Правовідносини за нікчемним договором фінансового лізингу на підставі якого відбулося фактичне користування позивачем транспортним засобом відповідача за своїм змістом є кондикційними.
      Оскільки договір є нікчемним з моменту його укладення, то фактичний користувач предмета лізингу, який без достатньої правової підстави за рахунок власника предмета лізингу зберіг у себе кошти, які мав заплатити за весь час користування предметом лізингу, зобов'язаний повернути ці кошти власнику на підставі частини першої статті 1212 ЦК України.
      Велика Палата Верховного Суду дійшла таких правових висновків про застосування частини першої статті 1212 ЦК України до правовідносин щодо фактичного використання майна без достатньої підстави у постанові від 23 травня 2018 року (справа N 14-77цс18) і підстави для відступу від таких висновків відсутні.
      Отже, при застосуванні наслідків нікчемності договору фінансового лізингу, суд повинен повернути сторони договору в попереднє становище з урахуванням наведених вище роз'яснень.
      Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не наділений процесуальними повноваженнями на встановлення обставин справи чи оцінку зібраних при її розгляді доказів, а тому Верховний Суд не може перевірити належним чином законність висновків суду першої інстанції щодо суми стягнення з ТОВ "Порше Лізинг Україна" на користь ОСОБА_8 грошових коштів у порядку реституції за нікчемним правочином, з урахуванням вказаних вище роз'яснень щодо покладення на лізингоодержувача обов'язку по сплаті лізингодавцеві коштів за користування предметом лізингу.
      Водночас, рішення суду першої інстанції з цього приводу не містить обґрунтування, а тому наявні підстави вважати, що воно ґрунтується на припущеннях в частині вирішення спору за зустрічним позовом про стягнення грошових коштів у порядку реституції (статті 60, 213, 214 ЦПК України 2004 року).
      Частиною третьою статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи
      Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України).
      Оскільки суди попередніх інстанцій не застосували правильно до спірних правовідносин статті 216, 220, 628, 799 ЦК України, порушили норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, то ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню у повному обсязі з ухваленням нового рішення суду про відмову в задоволенні первісного позову ТОВ "Порше Лізинг Україна" і відмову в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_8 про визнання недійсним договору через їх безпідставність, в іншій частині справу слід направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Керуючись статтями 400, 409, 411, 412, 416, 419, підпунктом 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України,
      ПОСТАНОВИВ:
      Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.
      Рішення Попільнянського районного суду Житомирської області від 21 квітня 2016 року та рішення Апеляційного суду Житомирської області від 15 червня 2016 року скасувати.
      Відмовити в позові Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізинг Україна" до ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за договором лізингу та збитків у повному обсязі.
      Відмовити в зустрічному позові ОСОБА_6 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Порше Лізинг Україна" про визнання договору недійсним.
      В іншій частині справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Судді: Висоцька В.С.
      Лесько А.О.
      Пророк В.В.
      Сімоненко В.М.
      Фаловська І.М.
    • Автор: ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      12 вересня 2018 року
      м. Київ
      справа N 404/476/16-ц
      провадження N 61-17521св18
      Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
      головуючого - Луспеника Д.Д. (суддя-доповідач),
      суддів: Білоконь О.В., Гулька Б.І., Синельникова Є.В., Черняк Ю.В.,
      учасники справи:
      позивач - публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк",
      представник позивача - Сокуренко Євген Сергійович,
      відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,
      представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4,
      розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2, яка діє через представника ОСОБА_4, на постанову Апеляційного суду Кіровоградської області від 07 лютого 2018 року у складі колегії суддів: Авраменко Т.М., Суровицької Л.В., Черненко В.В.,
      ВСТАНОВИВ:
      У січні 2016 року публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду із позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором.
      Позовна заява мотивована тим, що 13 серпня 2008 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" і ОСОБА_2 було укладено кредитний договір, за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 27 000,00 дол. США зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 18,00 % річних на суму залишку заборгованості з кінцевим терміном повернення кредиту до 05 серпня 2013 року.
      13 серпня 2008 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" і ОСОБА_3 було укладено договір поруки, згідно з яким остання поручилася перед кредитором за належне виконання ОСОБА_2 зобов'язань за кредитним договором від 13 серпня 2008 року.
      У зв'язку з неналежним виконанням позичальником умов кредитного договору станом на 25 грудня 2015 року утворилась заборгованість у розмірі 53 260,35 дол. США, яка складається із: заборгованості за кредитом у розмірі 15 732,75 дол. США, заборгованості за процентами за користування кредитом у розмірі 18 036,10 дол. США, пені у розмірі 19 491,50 дол. США. З урахування коштів, які були стягнуті рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 02 серпня 2011 року у розмірі 29 880,31 дол. США, остаточна сума заборгованості за кредитним договором становить 23 380,04 дол. США (53 260,35 дол. США - 29 880,31 дол. США). Крім того, за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання з повернення кредиту позичальнику були нараховані: штраф (фіксована складова) у розмірі 10,89 дол. США та штраф (процентна складова) у розмірі 1 169,00 дол. США.
      На підставі вказаного, ПАТ КБ "ПриватБанк" просило суд стягнути солідарно з ОСОБА_2 і ОСОБА_3 заборгованість за кредитним договором від 13 серпня 2008 року у загальному розмірі 24 559,93 дол. США, що за курсом Національного банку України станом на 25 грудня 2015 року становить 563 896,00 грн.
      Рішенням Кіровського районного суду м. Кіровоград від 10 листопада 2017 року в задоволенні позову ПАТ КБ "ПриватБанк" відмовлено.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що правовідносини між сторонами припинилися, оскільки рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 02 серпня 2011 року було достроково стягнуто з відповідачів на користь позивача всю заборгованість за кредитним договором від 13 серпня 2008 року.
      Постановою Апеляційного суду Кіровоградської області від 07 лютого 2018 року апеляційну скаргу ПАТ КБ "ПриватБанк" задоволено частково.
      Рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 10 листопада 2017 року скасовано і ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову ПАТ КБ "ПриватБанк".
      Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором від 13 серпня 2008 року, яка станом на 25 грудня 2015 року складається із: заборгованості за процентами у розмірі 10 830,50 дол. США, що за курсом Національного банку України становить 248 668,28 грн. та пеню у розмірі 150 000,00 грн.
      Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" судовий збір у розмірі 12 558,04 грн.
      Постанова апеляційного суду мотивована тим, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання й не позбавляє кредитодавця права на отримання штрафних санкцій, передбачених умовами договору та цивільним законодавством. При цьому суд відмовив у задоволенні вимог до поручителя, оскільки позивачем у лютому 2010 року згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України змінено строк виконання основного зобов'язання, а з цим позовом до суду банк звернувся у січні 2016 року, тобто з пропуском строку пред'явлення вимог до поручителя, встановленого частиною четвертою статті 559 ЦК України.
      У касаційній скарзі представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення апеляційного суду скасувати і залишити в силі рішення суду першої інстанції.
      Касаційна скарга мотивована тим, що відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України у разі прострочення повернення чергової частини позики, позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилися, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України. Скориставшись, цим правом, ПАТ КБ "ПриватБанк" у лютому 2010 року звернулося до суду із позовом про дострокове стягнення заборгованості за кредитним договором, таким чином, змінивши строк виконання основного зобов'язання, який був задоволений рішенням суду. Апеляційний суд на вказане уваги не звернув, та не врахував, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора надає кредитору право лише на отримання сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, і не надає права на нарахування і отримання процентів за кредитом.
      Відзив на касаційну скаргу учасниками справи не подано.
      Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
      У частині третій статті 400 ЦПК України визначено, що суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права
      Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Касаційна скарга підлягає задоволенню.
      Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
      Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
      Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
      Зазначеним вимогам закону постанова апеляційного суду не відповідає.
      Судом установлено, що 13 серпня 2008 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" і ОСОБА_2 було укладено кредитний договір, за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 27 000,00 дол. США зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 18,00 % річних на суму залишку заборгованості з кінцевим терміном повернення кредиту до 05 серпня 2013 року.
      13 серпня 2008 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" і ОСОБА_3 було укладено договір поруки, згідно з яким остання зобов'язалася перед кредитором за виконання боржником обов'язків за кредитним договором від 13 серпня 2008 року у тому ж розмірі, що й боржник, включаючи сплату кредиту, процентів, нарахованих за користування кредитом, винагород, штрафів, пені та інших платежів, відшкодування збитків.
      Також установлено, заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 02 серпня 2011 року позов ПАТ КБ "ПриватБанк" задоволено частково.
      Стягнуто з ОСОБА_2, ОСОБА_3 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором від 13 серпня 2008 року у розмірі 237 981,92 грн.
      Стягнуто солідарно з ОСОБА_2, ОСОБА_3, товариства з обмеженою відповідальністю "Українське фінансове агентство "Верус" на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" 200,00 грн.
      Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором від 13 серпня 2008 року у розмірі 45 700,72 грн.
      Стягнуто солідарно з ОСОБА_2, товариства з обмеженою відповідальністю "Українське фінансове агентство "Верус" на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" 200,00 грн.
      Стверджуючи, що рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 02 серпня 2011 року відповідачами не виконано, ПАТ КБ "ПриватБанк" звернулося до суду із цим позовом, в якому просило солідарно стягнути з ОСОБА_2 і ОСОБА_3 заборгованість за кредитним договором від 13 серпня 2008 року, яка виникла станом на 25 грудня 2015 року, та з урахування коштів, які були стягнуті рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 02 серпня 2011 року, становить 24 559,93 дол. США, з яких: проценти за користування кредитом за період з березня 2010 року до 05 серпня 2013 року у розмірі 12 987,80 дол. США, пеня, нарахована за період з березня 2010 року по 25 грудня 2015 року, у розмірі 11 572,13 дол. США.
      Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
      Згідно із частиною першою статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
      Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).
      Відповідно до частин першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
      До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 "Позика. Кредит. Банківський вклад" ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
      За частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
      Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).
      У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).
      Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
      Таким чином, звернувшись у лютому 2010 року з позовом до суду про стягнення всієї заборгованості за кредитним договором від 13 серпня 2008 року ПАТ КБ "ПриватБанк" використав право вимагати дострокового повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, а також сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України, та пені за порушення умов договору, шляхом стягнення цих коштів у судовому порядку.
      Такими діями кредитор на власний розсуд змінив умови основного зобов'язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом.
      Частиною першою статті 1050 ЦК України передбачено, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
      За змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
      У постанові від 04 липня 2018 року у справі N 14-154цс18 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що наявність судового рішення про дострокове задоволення вимог кредитора щодо всієї суми заборгованості, яке боржник виконав не у повному обсязі, не є підставою для нарахування процентів та пені за кредитним договором, який у цій частині змінений кредитором, що засвідчено в судовому рішенні, а отже, строк дії договору змінився.
      У такому разі положення абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України, за яким проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики, не підлягають застосуванню, оскільки між сторонами немає домовленості про порядок повернення позики поза межами строку дії договору, що залишилося поза увагою апеляційного суду.
      Також апеляційний суд при ухваленні оскаржуваної постанови не врахував положення статей 549, 550, 551 ЦК України, згідно з якими пенею є грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення зобов'язання і яка обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Проценти на неустойку не нараховуються та, якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Тобто неустойка нараховується в разі порушення боржником зобов'язання (стаття 610, пункт 3 частини першої статті 611 ЦК України) з першого дня прострочення та до тих пір, поки зобов'язання не буде виконане. Період, за який нараховується пеня за порушення зобов'язання, не обмежується. Її розмір збільшується залежно від тривалості порушення зобов'язання.Тобто пеня може нараховуватись на суму невиконаного або неналежно виконаного грошового зобов'язання (зокрема, щодо повернення кредиту чи сплати процентів за кредитом) протягом усього періоду прострочення, якщо інше не вказано в законі чи договорі. Разом з тим відповідно до пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (як штрафу, так і пені) застосовується позовна давність в один рік. Таким чином, стягнути неустойку (зокрема, пеню незалежно від періоду її нарахування) можна лише в межах спеціальної позовної давності, яка згідно із частиною першою статті 260 ЦК України обчислюється за загальними правилами визначення строків, установленими статтями 253-255 цього Кодексу, від дня порушення грошового зобов'язання.
      Таким чином, після звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінюється порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору у повному обсязі. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК, а не у вигляді стягнення процентів та неустойки. Проте такі вимоги не заявлялися.
      Вказане свідчить, що апеляційним судом безпідставно скасовано рішення місцевого суду про відмову в задоволенні позову ПАТ КБ "ПриватБанк", яке відповідає закону.
      Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
      Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено помилку в застосуванні норм матеріального права, рішення апеляційного суду згідно зі статтею 413 ЦПК України підлягає скасуванню, а рішення суду першої інстанції - залишенню в силі.
      Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
      Таким чином, з ПАТ КБ "ПриватБанк" на користь ОСОБА_2 підлягають стягненню судові витрати, пов'язані з переглядом справи у суді касаційної інстанції, у розмірі 5 000,00 грн.
      Керуючись статтями 400, 402, 409, 413, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
      ПОСТАНОВИВ:
      Касаційну скаргу ОСОБА_2, яка діє через представника ОСОБА_4, задовольнити.
      Постанову Апеляційного суду Кіровоградської області від 07 лютого 2018 року скасувати.
      Рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 10 листопада 2017 року залишити в силі.
      Стягнути з публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" на користь ОСОБА_2 судові витрати, пов'язані з переглядом справи у суді касаційної інстанції, у розмірі 5 000,00 грн.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий Судді: Д.Д. Луспеник О.В. Білоконь Б.І. Гулько Є.В. Синельников Ю.В. Черняк
    • Автор: ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      12 вересня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 825/3598/15-а
      Провадження N 11-148апп18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Золотнікова О.С.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Південкомбанк" (далі - уповноважена особа; Фонд; ПАТ "КБ "Південкомбанк" або Банк відповідно) на постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 09 грудня 2015 року (суддя Падій В.В.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 11 лютого 2016 року (судді Вівдиченко Т.Р., Гром Л.М., Міщук М.С.) у справі N 825/3598/15-а за позовом ОСОБА_3 до Фонду та уповноваженої особи Штогріної Ірини Вікторівни про визнання протиправною бездіяльності й зобов'язання вчинити певні дії та
      ВСТАНОВИЛА:
      У листопаді 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до Фонду та уповноваженої особи, в якому просила:
      - визнати протиправною бездіяльність уповноваженої особи щодо невнесення відомостей про ОСОБА_3 до переліку вкладників ПАТ "КБ "Південкомбанк", які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду;
      - зобов'язати уповноважену особу надати Фонду додаткову інформацію щодо виплати ОСОБА_3 відшкодування в розмірі вкладу за договором банківського вкладу від 10 червня 2013 року N 2532Д-60Ф, але не більше суми граничного розміру такого відшкодування, установленого на дату прийняття відповідного рішення, за рахунок коштів Фонду;
      - зобов'язати Фонд внести відомості про ОСОБА_3 до реєстру вкладників ПАТ "КБ "Південкомбанк", які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду.
      На обґрунтування позову ОСОБА_3 зазначила, що уклала з ПАТ "КБ "Південкомбанк" договір банківського вкладу "Стандарт" від 10 червня 2013 року N 2532Д-60Ф з поповненням та виплатою процентів щомісяця в готівковій формі та додаткову угоду від 12 червня 2013 року, за умовами яких кошти в розмірі 240 тис. грн вона внесла на відповідний рахунок на строк 370 днів. На підставі постанови Правління Національного банку України від 23 травня 2014 року N 305 "Про віднесення ПАТ "КБ "Південкомбанк" до категорії неплатоспроможних" виконавча дирекція Фонду прийняла рішення від 26 травня 2014 року N 37 "Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ "КБ "Південкомбанк", згідно з яким з 26 травня по 25 серпня 2014 року запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу. 08 жовтня 2015 року ОСОБА_3 звернуласядо Фонду із заявоюпро включення її до переліку вкладників, що мають право на відшкодування коштів за рахунок Фонду, та просила відшкодувати їй кошти в сумі 200 тис. грн. Листом від 23 жовтня 2015 року N 14/4258 уповноважена особа повідомила ОСОБА_3про те, що оскільки зобов'язань позичальника перед банком, передбачених умовами кредитних договорів від 12 червня 2013 року N 53К-60Ю та від 13 червня 2013 року N 54К-60Ю, у повному обсязі вона не виконала, то з огляду на норми пункту 8 частини четвертої статті 26 Закону України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон N 4452-VI) кошти вкладника у межах гарантованої суми відшкодування не підлягають відшкодуванню Фондом. На думку позивача, таке рішення уповноваженої особи є безпідставним, необґрунтованим і таким, що порушує її конституційні права.
      Чернігівський окружний адміністративний суд постановоювід 09 грудня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 11 лютого 2016 року, адміністративний позов ОСОБА_3 задовольнив частково. Суд зобов'язав уповноважену особу надати Фонду додаткову інформацію щодо виплати ОСОБА_3 за рахунок коштів Фонду відшкодування в розмірі вкладу за договором банківського вкладу від 10 червня 2013 року N 2532Д-60Ф, але не більше суми граничного розміру такого відшкодування, установленого на дату прийняття такого рішення. У задоволенні решти позовних вимог суд відмовив.
      Не погодившись із зазначеними рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, уповноважена особа подала касаційну скаргу, на обґрунтування якої зазначила, що суди попередніх інстанцій неповно з'ясували обставини, що мають значення для справи, висновки судів не відповідають обставинам справи, а також суди неправильно застосували норми матеріального та процесуального права, а саме частину другу статті 16, частини першу та другу статті 27, статтю 28 Закону України від 02 жовтня 1992 року N 2654-XII "Про заставу", пункт 8 частини четвертої статті 26 Закону N 4452-VI, статті 526, 527, 599, 1049, 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
      На думку скаржника, укладення договору між первісним та новим кредиторами про відступлення права вимоги за кредитним договором та договором застави, а також зняття обтяження з договору застави первісним кредитором на підставі укладення вказаного вище договору про відступлення права вимоги не припиняють дії самого договору застави. Зобов'язання позичальника перед Банком, передбачені умовами кредитного договору від 12 червня 2013 року N 53З-60Ю, в повному обсязі не виконані, а відтак кошти вкладника в межах гарантованої суми відшкодування не підлягають відшкодуванню Фондом. Крім того, скаржник указує на те, що цей спір не є публічно-правовим, а тому справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. У зв'язку з викладеним уповноважена особа просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити ОСОБА_3 у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
      Ухвалою судді Вищого адміністративного суду України від 12 березня 2016 року відкрито касаційне провадження в цій справі.
      25 липня 2016 року уповноважена особа подала заяву про закриття провадження у справі у зв'язку з тим, що цю справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладено в новій редакції.
      Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції цього Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      У лютому 2018 року цю справу передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 09 лютого 2018 року прийняв до провадження справу, а ухвалою від 13 лютого 2018 року передав її на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 20 березня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи відповідно до пункту 1 частини першої статті 345 КАС України.
      У запереченнях на касаційну скаргу представник позивача просить залишити оскаржувані судові рішення без змін.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи з урахуванням клопотання уповноваженої особи про закриття провадження у справі, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги.
      Суди попередніх інстанцій установили, що 10 червня 2013 року між ОСОБА_3 та ПАТ "КБ "Південкомбанк" укладено договір банківського вкладу "Стандарт" N 2532Д-60Ф з поповненням та виплатою процентів щомісяця в готівковій формі, згідно з умовами якого вкладник передає, а Банк приймає на депозитний вклад на умовах цього договору грошові кошти в сумі 240 тис. грн на строк 370 днів. Дата початку строку розміщення вкладу - 10 червня 2013 року, дата повернення вкладу - 15 червня 2014 року, процентна ставка за вкладом - 22,2 % річних з виплатою процентів щомісячно.
      11 червня 2013 року ОСОБА_3 на депозитний рахунок N НОМЕР_1 перерахувала грошові кошти в розмірі 240 тис. грн. що підтверджується квитанцією N 955599.
      12 червня 2013 року укладено такі правочини:
      - між ПАТ "КБ "Південкомбанк" (кредитор) і Товариством з обмеженою відповідальністю "Чернігівська чайна компанія" (позичальник; далі - ТОВ "Чернігівська чайна компанія") - договір про надання відкличної відновлювальної кредитної лінії N 53К-60Ю, згідно з умовами якого Банк відкриває позичальнику відновлювальну відкличну кредитну лінію та в її межах надає кредитні кошти на таких умовах: ліміт кредитування - 225 тис. грн. кінцевий строк дії кредитної лінії - 10 червня 2014 року; ціль використання коштів - поповнення обігових коштів; процентна ставка - 25,2 % річних; комісія за підготовку та оформлення договору - 360 грн;
      - між ПАТ "КБ "Південкомбанк" (заставодержатель) та ОСОБА_3 (заставодавець) - договір застави майнових прав на депозитний вклад N 53З-60Ю, відповідно до умов якого цей договір забезпечує вимоги заставодержателя, що витікають з договору про надання відкличної відновлювальної кредитної лінії від 12 червня 2013 року N 53К-60Ю, а також усіх додаткових угод/додаткових договорів до нього, які можуть бути укладені до закінчення строку його дії, укладеного між заставодержателем і ТОВ "Чернігівська чайна компанія", за умовами якого позичальник зобов'язаний до 10 червня 2014 року повернути заставодержателю кредитні кошти, отримані за кредитним договором у межах відкличної відновлювальної кредитної лінії з лімітом кредитування в розмірі 225 тис. грн. сплатити 25,2 % річних за його користування, а також повністю сплатити штрафні санкції (пеню) у випадках та розмірах, передбачених кредитним договором, інші витрати на здійснення забезпеченої заставою вимоги. З метою забезпечення виконання зобов'язань заставодавець на умовах, передбачених цим договором, передає в заставу заставодержателю майнові права на депозитний вклад, розміщений на рахунку N 2635.3.027861.021, відкритому в Чернігівському відділенні ПАТ "КБ "Південкомбанк";
      - між ПАТ "КБ "Південкомбанк" та ОСОБА_3 (вкладник) - додаткову угоду N 1 до договору банківського вкладу N 2532Д-60Ф "Стандарт", згідно з умовами якої незнижувальний залишок на вкладному (депозитному) рахунку на період дії договору про надання відкличної відновлювальної кредитної лінії від 12 червня 2013 року N 53К-60Ю в частині виконання ТОВ "Чернігівська чайна компанія" своїх зобов'язань за кредитним договором встановлюється у розмірі 240 тис. грн. Майнові права на вклад, що є предметом цього договору, є предметом застави згідно з договором застави майнових прав на депозитний вклад від 12 червня 2013 року N 53З-60Ю, укладеним між Банком та вкладником на забезпечення виконання позичальником своїх зобов'язань за кредитним договором.
      На підставі постанови Правління Національного банку України від 23 травня 2014 року N 305 "Про віднесення ПАТ "КБ "Південкомбанк" до категорії неплатоспроможних" виконавча дирекція Фонду прийняла рішення від 26 травня 2014 року N 37 "Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ "КБ "Південкомбанк", згідно з яким з 26 травня по 25 серпня 2014 року запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу.
      Рішенням Фонду від 15 серпня 2014 року N 71 дію тимчасової адміністрації продовжено до 25 вересня 2014 року.
      Відповідно до постанови Правління Національного банку України від 24 вересня 2014 року N 598 "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ "КБ "Південкомбанк" виконавча дирекція Фонду прийняла рішення від 26 вересня 2014 року N 101 "Про початок процедури ліквідації ПАТ "КБ "Південкомбанк" та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку", згідно з яким було розпочато процедуру ліквідації ПАТ "КБ "Південкомбанк" та призначено уповноважену особи Фонду на ліквідацію цього банку.
      У зв'язку з невиконанням ТОВ "Чернігівська чайна компанія" зобов'язань за кредитним договором від 12 червня 2013 року N 53К-60Ю уповноважена особа за погодженням з виконавчою дирекцією Фонду прийняла рішення про реалізацію прав вимоги за кредитним договором шляхом відступлення права вимоги.
      Протоколом засідання конкурсної комісії з реалізації майна ПАТ "КБ "Південкомбанк" від 07 вересня 2015 року N 07/09-03 Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Некстджен фінанс" (далі - ТОВ "ФК Некстджен фінанс") визнано переможцем повторного конкурсу за лотом N 1369 з продажу права вимоги за кредитним договором від 12 червня 2013 року N 53К-60Ю, укладеним між Банком і ТОВ "Чернігівська чайна компанія", та договором забезпечення виконання зобов'язання з ціновою конкурсною пропозицією 74 тис. 100 грн.
      11 вересня 2015 року між ПАТ "КБ "Південкомбанк" (первісний кредитор) та ТОВ "ФК "Некстджен фінанс" (новий кредитор) укладено договір про відступлення права вимоги N А-09/02-КЮ, відповідно до умов якого первісний кредитор відступає новому кредитору, а новий кредитор приймає право грошової вимоги, що належить первісному кредитору, і стає кредитором за: договором про надання відкличної відновлювальної кредитної лінії від 12 червня 2013 року N 53К-60Ю, укладеним між первісним кредитором і ТОВ "Чернігівська чайна компанія"; договором застави майнових прав на депозитний вклад від 12 червня 2013 року N 53З-60Ю, укладеним між первісним кредитором і ОСОБА_3, згідно з пунктом 1.2 якого до нового кредитора переходять права первісного кредитора в грошових та майнових зобов'язаннях, що виникли з кредитного договору та договору забезпечення, в обсязі та на умовах, що існують станом на 11 вересня 2015 року.
      14 вересня 2015 року між ТОВ "ФК "Некстджен фінанс" (кредитор) та ОСОБА_3 (новий кредитор) укладено договір про відступлення права вимоги N 48, відповідно до умов якого кредитор відступає новому кредитору, а новий кредитор приймає право грошової вимоги, що належить кредитору на підставі укладеного ним і ПАТ "КБ "Південкомбанк" договору про відступлення права вимоги від 11 вересня 2015 року N А-09/02-КЮ, і стає кредитором за: договором про надання відкличної відновлювальної кредитної лінії від 12 червня 2013 року N 53К-60Ю, укладеним між ПАТ "КБ "Південкомбанк" і ТОВ "Чернігівська чайна компанія"; договором застави майнових прав на депозитний вклад від 12 червня 2013 року N 53З-60Ю, укладеним між ПАТ "КБ "Південкомбанк" і ОСОБА_3На підставі пункту 1.2 цього договору до нового кредитора переходять права кредитора в грошових та майнових зобов'язаннях, що виникли з кредитного договору та договору забезпечення, в обсязі та на умовах, що існують станом на день укладання цього договору.
      Того ж дня між ОСОБА_3 (кредитор) та ТОВ "Чернігівська чайна компанія" (новий кредитор) укладено договір про відступлення права вимоги N 1, відповідно до умов якого кредитор відступає новому кредитору, а новий кредитор приймає право грошової вимоги, що належить кредитору на підставі укладеного між кредитором і ТОВ "ФК "Некстджен фінанс" договору про відступлення права вимоги від 14 вересня 2015 року N 48, і стає кредитором за договором про надання відкличної відновлювальної кредитної лінії від 12 червня 2013 року N 53К-60Ю, укладеним між ПАТ "КБ "Південкомбанк" і ТОВ "Чернігівська чайна компанія". Згідно з пунктом 1.2 цього договору до нового кредитора переходять права кредитора в грошових та майнових зобов'язаннях, що виникли з кредитного договору, в обсязі та на умовах, що існують станом на день укладання цього договору.
      08 жовтня 2015 року ОСОБА_3 звернуласядо Фонду із заявоюпро включення її до переліку вкладників, що мають право на відшкодування коштів за рахунок Фонду, та просила відшкодувати їй кошти в сумі 200 тис. грн. які вона розмістила в ПАТ "КБ "Південкомбанк" згідно з договором банківського вкладу "Стандарт" від 10 червня 2013 року N 2532Д-60Ф.
      Уповноважена особа листом від 23 жовтня 2015 року N 14/4258 повідомила позивача про те, що оскільки зобов'язання позичальника перед банком, передбачені умовами кредитних договорів від 12 червня 2013 року N 53К-60Ю та від 13 червня 2013 року N 54К-60Ю, у повному обсязі позивач не виконав, то з урахуванням положень пункту 8 частини четвертої статті 26 Закону N 4452-VI кошти вкладника у межах гарантованої суми відшкодування не підлягають відшкодуванню Фондом.
      Вважаючи відмову відповідача включити її до переліку вкладників Банку, що мають право на відшкодування коштів за рахунок Фонду, протиправною й такою, що порушує її права, ОСОБА_3 звернулася до суду з цим позовом.
      Установлених судами попередніх інстанцій обставин справи її учасники не оспорюють.
      Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_3, Чернігівський окружний адміністративний суд, з висновками якого погодився і Київський апеляційний адміністративний суд, керувався тим, що цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства та при цьому наявні підстави для зобов'язання уповноваженої особи надати Фонду додаткову інформацію щодо виплати ОСОБА_3 відшкодування в розмірі вкладу за договором банківського вкладу від 10 червня 2013 року N 2532Д-60Ф, але не більше суми граничного розміру такого відшкодування, установленого на дату прийняття відповідного рішення, за рахунок коштів Фонду.
      Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованимиці висновки судів попередніх інстанції з огляду на таке.
      Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Згідно із частиною другою статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного рішення) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.
      Відповідно до частини другої статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      Як установлено матеріалами справи, ОСОБА_3 звернулася до адміністративного суду з позовом до Фонду та уповноваженої особи, направленим на отримання гарантованого відшкодування за вкладом за рахунок Фонду, шляхом зобов'язання уповноваженої особи надати Фонду додаткову інформацію щодо виплати ОСОБА_3 відшкодування в розмірі вкладу за договором банківського вкладу від 10 червня 2013 року N 2532Д-60Ф, укладеним з ПАТ "КБ "Південкомбанк", але не більше суми граничного розміру такого відшкодування, установленого на дату прийняття відповідного рішення.
      Правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами встановлюються Законом N 4452-VI. Цим Законом також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків. Цей Закон є спеціальним у регулюванні спірних правовідносин.
      Відповідно до пункту 17 частини першої статті 2 зазначеного Закону уповноважена особа Фонду - працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку.
      За змістом статті 3 Закону N 4452-VI Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні.
      Згідно із частиною першою статті 4 вказаного Закону основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку.
      Для цього Фонд наділено відповідними функціями, визначеними частиною другою статті 4 Закону N 4452-VI, серед яких, зокрема, ведення реєстру учасників Фонду; здійснення заходів щодо організації виплат відшкодувань за вкладами у строки, визначені цим Законом; здійснення заходів щодо інформування громадськості про функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, захисту прав та охоронюваних законом інтересів вкладників.
      На підставі частин першої та другої статті 6 зазначеного Закону в межах своїх функцій та повноважень Фонд здійснює нормативне регулювання системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд приймає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, які є обов'язковими до виконання банками, юридичними та фізичними особами.
      За приписами частини першої статті 54 Закону N 4452-VI рішення, що приймаються відповідно до цього Закону Національним банком України, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду.
      Таким чином, нормативно-правове регулювання статусу Фонду та його місце в системі гарантування вкладів фізичних осіб дозволяє зробити висновки про те, що Фонд у цих відносинах є суб'єктом публічного права, створений з метою реалізації публічних інтересів держави у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку, здійснює нормативне регулювання, тобто наділений владними управлінськими функціями та є суб'єктом владних повноважень у розумінні КАС України.
      Правовідносини між Фондом і вкладниками, які претендують на відшкодування за рахунок коштів Фонду, щодо формування реєстру відшкодувань вкладникам, які мають право на таке відшкодування, складаються без участі банку-боржника.
      Учасниками цих правовідносин є виключно вкладники та Фонд, і саме в цих учасників виникають відповідні права та обов'язки.
      Банк, який ліквідується, жодним чином не впливає на той факт, чи буде особу включено до переліку тих осіб, які мають право на відшкодування за рахунок коштів Фонду. Це питання відповідно до норм Закону N 4452-VI вирішує виключно Фонд.
      Так, за змістом частин першої та другої статті 26 Закону N 4452-VI Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200 тис. грн. Вкладник має право на одержання гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру відшкодування коштів за вкладами.
      У разі прийняття Національним банком України рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку з підстав, визначених частиною другою статті 77 Закону України "Про банки і банківську діяльність", Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за вкладами, включаючи відсотки, на день початку процедури ліквідації банку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на дату прийняття такого рішення, незалежно від кількості вкладів в одному банку (частина шоста статті 26 Закону N 4452-VI).
      Нормами статті 27 Закону N 4452-VI установлено порядок визначення вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами, зокрема:
      - уповноважена особа Фонду складає перелік рахунків вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду відповідно до вимог цього Закону та нормативно-правових актів Фонду станом на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку;
      - уповноважена особа Фонду формує перелік рахунків, за якими вкладники мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду, із визначенням сум, що підлягають відшкодуванню;
      - виконавча дирекція Фонду затверджує реєстр відшкодувань вкладникам для здійснення виплат відповідно до наданого уповноваженою особою Фонду переліку рахунків, за якими вкладник має право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду;
      - Фонд не пізніше ніж через 20 робочих днів з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку розміщує оголошення про початок відшкодування коштів вкладникам на офіційному веб-сайті Фонду та оприлюднює оголошення про початок відшкодування коштів вкладникам у газеті "Урядовий кур'єр" або "Голос України".
      Відповідно до частини першої статті 28 Закону N 4452-VI Фонд розпочинає виплату відшкодування коштів у національній валюті України в порядку та у черговості, встановлених Фондом, не пізніше 20 робочих днів (для банків, база даних про вкладників яких містить інформацію про більше ніж 500 тис. рахунків, - не пізніше 30 робочих днів) з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку.
      Отже, отримання гарантованого відшкодування за рахунок коштів Фонду відбувається без участі банку-боржника.
      Саме тому на банки не поширюється дія Закону України від 14 травня 1992 року N 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон N 2343-XII), що встановлено частиною восьмою статті 36 Закону N 4452-VI.
      Таким чином, немає підстав вважати, що правовідносини між вкладниками та Фондом щодо визначення вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду, складаються з участю банку. Ці правовідносини не стосуються безпосередньо процедури ліквідації банку. Юридичний факт неплатоспроможності банку є лише підставою для виникнення правовідносин щодо відшкодування вкладникам їх вкладів за рахунок коштів Фонду, але процес ліквідації має окремий перебіг і не впливає на обсяг гарантованого відшкодування коштів вкладникам.
      Наведене свідчить про те, що спір стосовно права на відшкодування коштів за вкладами фізичних осіб за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, гарантованого державою, є публічно-правовим, має особливий характер і стосується виконання окремої владної функції Фонду, а саме організації виплат відшкодувань за вкладами (пункт 4 частини другої статті 4 Закону N 4452-VI), тому його не можна вважати спором у зв'язку з процесом ліквідації банку.
      Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що на ці правовідносини не розповсюджуються норми статті 12 ГПК України, а тому юрисдикція господарських судів на такі спори не поширюється.
      З огляду на викладені норми матеріального та процесуального права перевірка законності дій та рішень Фонду та уповноваженої особи щодо виконання покладених на них владних управлінських функцій у сфері реалізації публічних інтересів держави не регулюється нормами Закону N 2343-XII відповідно до прямого припису частини восьмої статті 36 Закону N 4452-VI, який є спеціальним щодо таких правовідносин, а тому підстав для розгляду цієї справи в порядку господарського судочинства немає.
      При цьому ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що Фонд як юридична особа публічного права виконує спеціальну функцію у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, уповноважена особа Фонду в цьому випадку виконує від імені Фонду делеговані ним повноваження щодо гарантування вкладів фізичних осіб, а тому спір стосовно формування переліку рахунків, за якими вкладники мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду, з визначенням сум, що підлягають відшкодуванню, та затвердження реєстру відшкодувань вкладникам за рахунок коштів Фонду є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністративних судів.
      Аналогічну правову позицію висловлено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі N 813/921/16 та від 23 травня 2018 року у справі N 820/3770/16.
      Щодо висновків судів попередніх інстанції по суті вирішення справи Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
      Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
      Згідно з пунктами 3 та 4 частини першої статті 2 Закону N 4452-VI вклад - це кошти в готівковій або безготівковій формі у валюті України або в іноземній валюті, які залучені банком від вкладника (або які надійшли для вкладника) на умовах договору банківського вкладу (депозиту), банківського рахунку або шляхом видачі іменного депозитного сертифіката, включаючи нараховані відсотки на такі кошти; вкладник - це фізична особа (у тому числі фізична особа - підприємець), яка уклала або на користь якої укладено договір банківського вкладу (депозиту), банківського рахунку або яка є власником іменного депозитного сертифіката.
      Як зазначено вище, частинами першою та другою статті 26 Закону N 4452-VI визначено, що Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, включаючи відсотки, станом на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на цей день, незалежно від кількості вкладів в одному банку. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200 тис. грн. Адміністративна рада Фонду не має права приймати рішення про зменшення граничної суми відшкодування коштів за вкладами.
      Вкладник має право на одержання гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру відшкодування коштів за вкладами. Під час тимчасової адміністрації вкладник набуває право на одержання гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру відшкодування коштів за вкладами за договорами, строк дії яких закінчився станом на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку, та за договорами банківського рахунку з урахуванням вимог, визначених частиною четвертою цієї статті.
      На підставі частини першої статті 27 вказаного Закону уповноважена особа Фонду складає перелік рахунків вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду відповідно до вимог цього Закону та нормативно - правових актів Фонду станом на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку.
      Як установлено матеріалами справи, 10 червня 2013 року між ОСОБА_3 та ПАТ "КБ "Південкомбанк" укладено договір банківського вкладу "Стандарт" N 2532Д-60Ф з поповненням та виплатою процентів щомісяця в готівковій формі, згідно з умовами якого вкладник передає, а Банк приймає на депозитний вклад на умовах цього договору грошові кошти в сумі 240 тис. грн на строк 370 днів. Дата початку строку розміщення вкладу - 10 червня 2013 року, дата повернення вкладу - 15 червня 2014 року, процентна ставка за вкладом - 22,2 % річних з виплатою процентів щомісячно.
      11 червня 2013 року ОСОБА_3 перерахувала на депозитний рахунок N НОМЕР_1 грошові кошти в розмірі 240 тис. грн. що підтверджується квитанцією N 955599.
      Відповідно до постанови Правління Національного банку України від 24 вересня 2014 року N 598 "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ "КБ "Південкомбанк" виконавча дирекція Фонду прийняла рішення від 26 вересня 2014 року N 101 "Про початок процедури ліквідації ПАТ "КБ "Південкомбанк" та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку", згідно з яким було розпочато процедуру ліквідації ПАТ "КБ "Південкомбанк" та призначено уповноважену особу Фонду на ліквідацію цього банку.
      08 жовтня 2015 року ОСОБА_3 звернулася до Фонду із заявою про включення її до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за рахунок Фонду, та просила відшкодувати їй кошти в сумі 200 тис. грн. які вона розмістила в ПАТ "КБ "Південкомбанк" згідно з договором банківського вкладу "Стандарт" від 10 червня 2013 року N 2532Д-60Ф.
      Уповноважена особа листом від 23 жовтня 2015 року N 14/4258 повідомила ОСОБА_3 про те, що оскільки зобов'язань позичальника перед банком, передбачених умовами кредитних договорів від 12 червня 2013 року N 53К-60Ю та від 13 червня 2013 року N 54К-60Ю вона в повному обсязі не виконала, то з урахуванням положень пункту 8 частини четвертої статті 26 Закону N 4452-VI кошти вкладника у межах гарантованої суми відшкодування не підлягають відшкодуванню Фондом.
      Відповідно до пункту 8 частини четвертої статті 26 Закону N 4452-VI Фонд не відшкодовує кошти за вкладом у банку, якщо такий вклад використовується вкладником як засіб забезпечення виконання іншого зобов'язання перед цим банком, у повному обсязі вкладу до дня виконання зобов'язань.
      Суди попередніх інстанцій установили, що 12 червня 2013 року укладено такі правочини:
      - між ПАТ "КБ "Південкомбанк" (кредитор) і Товариством з обмеженою відповідальністю "Чернігівська чайна компанія" (позичальник; далі - ТОВ "Чернігівська чайна компанія") - договір про надання відкличної відновлювальної кредитної лінії N 53К-60Ю, згідно з умовами якого Банк відкриває позичальнику відновлювальну відкличну кредитну лінію та в її межах надає кредитні кошти на таких умовах: ліміт кредитування - 225 тис. грн. кінцевий строк дії кредитної лінії - 10 червня 2014 року; ціль використання коштів - поповнення обігових коштів; процентна ставка - 25,2 % річних; комісія за підготовку та оформлення договору - 360 грн;
      - між ПАТ "КБ "Південкомбанк" (заставодержатель) та ОСОБА_3 (заставодавець) - договір застави майнових прав на депозитний вклад N 53З-60Ю, відповідно до умов якого цей договір забезпечує вимоги заставодержателя, що витікають з договору про надання відкличної відновлювальної кредитної лінії від 12 червня 2013 року N 53К-60Ю, а також усіх додаткових угод/додаткових договорів до нього, які можуть бути укладені до закінчення строку його дії, укладеного між заставодержателем і ТОВ "Чернігівська чайна компанія", за умовами якого позичальник зобов'язаний до 10 червня 2014 року повернути заставодержателю кредитні кошти, отримані за кредитним договором у межах відкличної відновлювальної кредитної лінії з лімітом кредитування в розмірі 225 тис. грн. сплатити 25,2 % річних за його користування, а також повністю сплатити штрафні санкції (пеню) у випадках та розмірах, передбачених кредитним договором, інші витрати на здійснення забезпеченої заставою вимоги. З метою забезпечення виконання зобов'язань заставодавець на умовах, передбачених цим договором, передає в заставу заставодержателю майнові права на депозитний вклад, розміщений на рахунку N 2635.3.027861.021, відкритому в Чернігівському відділенні ПАТ "КБ "Південкомбанк";
      - між ПАТ "КБ "Південкомбанк" та ОСОБА_3 (вкладник) - додаткову угоду N 1 до договору банківського вкладу N 2532Д-60Ф "Стандарт", згідно з умовами якої незнижувальний залишок на вкладному (депозитному) рахунку на період дії договору про надання відкличної відновлювальної кредитної лінії від 12 червня 2013 року N 53К-60Ю в частині виконання ТОВ "Чернігівська чайна компанія" своїх зобов'язань за кредитним договором встановлюється у розмірі 240 тис. грн. Майнові права на вклад, що є предметом цього договору, є предметом застави згідно з договором застави майнових прав на депозитний вклад від 12 червня 2013 року N 53З-60Ю, укладеним між Банком та вкладником на забезпечення виконання позичальником своїх зобов'язань за кредитним договором.
      У зв'язку з невиконанням ТОВ "Чернігівська чайна компанія" зобов'язань за кредитним договором від 12 червня 2013 року N 53К-60Ю уповноважена особа за погодженням з виконавчою дирекцією Фонду прийняла рішення про реалізацію прав вимоги за кредитним договором шляхом відступлення права вимоги.
      Протоколом засідання конкурсної комісії з реалізації майна ПАТ "КБ "Південкомбанк" від 07 вересня 2015 року N 07/09-03 Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Некстджен фінанс" (далі - ТОВ "ФК Некстджен фінанс") визнано переможцем повторного конкурсу за лотом N 1369 з продажу права вимоги за кредитним договором від 12 червня 2013 року N 53К-60Ю, укладеним між Банком і ТОВ "Чернігівська чайна компанія", та договором забезпечення виконання зобов'язання з ціновою конкурсною пропозицією 74 тис. 100 грн.
      11 вересня 2015 року між ПАТ "КБ "Південкомбанк" (первісний кредитор) та ТОВ "ФК "Некстджен фінанс" (новий кредитор) укладено договір про відступлення права вимоги N А-09/02-КЮ, відповідно до умов якого первісний кредитор відступає новому кредитору, а новий кредитор приймає право грошової вимоги, що належить первісному кредитору, і стає кредитором за: договором про надання відкличної відновлювальної кредитної лінії від 12 червня 2013 року N 53К-60Ю, укладеним між первісним кредитором і ТОВ "Чернігівська чайна компанія"; договором застави майнових прав на депозитний вклад від 12 червня 2013 року N 53З-60Ю, укладеним між первісним кредитором та ОСОБА_3, згідно з пунктом 1.2 якого до нового кредитора переходять права первісного кредитора в грошових та майнових зобов'язаннях, що виникли з кредитного договору та договору забезпечення, в обсязі та на умовах, що існують станом на 11 вересня 2015 року. Цей договір набуває чинності з моменту його укладення та діє до моменту виконання сторонами взятих на себе зобов'язань згідно із цим договором у повному обсязі (пункт 7.1 договору).
      Отже, з моменту укладення ПАТ "КБ "Південкомбанк" і ТОВ "ФК "Некстджен фінанс" договору про відступлення права вимоги від 11 вересня 2015 року N А-09/02-КЮ вклад ОСОБА_3 за договором банківського вкладу "Стандарт" від 10 червня 2013 року N 2532Д-60Ф перестав використовуватися позивачем перед ПАТ "КБ "Південкомбанк" як засіб забезпечення виконання зобов'язання за договором про надання відкличної відновлювальної кредитної лінії від 12 червня 2013 року N 53К-60Ю.
      Таким чином, на момент звернення ОСОБА_3 до уповноваженої особи із заявою від 08 жовтня 2015 року про включення її до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за рахунок Фонду, була відсутня передбачена пунктом 8 частини четвертої статті 26 Закону N 4452-VI підстава для відмови Фондом у відшкодуванні коштів позивачу за договором банківського вкладу "Стандарт" від 10 червня 2013 року N 2532Д-60Ф.
      Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим висновок судів попередніх інстанцій про часткове задоволення вимог позивача, а саме зобов'язання уповноваженої особи надати Фонду додаткову інформацію щодо виплати ОСОБА_3 за рахунок коштів Фонду відшкодування в розмірі вкладу за договором банківського вкладу від 10 червня 2013 року N 2532Д-60Ф, але не більше суми граничного розміру такого відшкодування, установленого на дату прийняття відповідного рішення.
      Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.
      Згідно із частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
      Оскільки суди попередніх інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій, Велика Палата Верховного Суду залишає касаційну скаргу уповноваженої особи без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін.
      Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Південкомбанк" залишити без задоволення.
      2. Постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 09 грудня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 11 лютого 2016 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.С. Золотніков
      Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко
      С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
      В.В. Британчук Л.І. Рогач
      Д.А. Гудима О.М. Ситнік
      В.І. Данішевська О.С. Ткачук
      О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич
      В.С. Князєв О.Г. Яновська
       
    • Автор: ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      21 серпня 2018 року
      м. Київ
      справа N 206/4903/15-ц
      провадження N 61-2528 св 18
      Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Висоцької В.С., Мартєва С.Ю., Пророка В.В. (суддя-доповідач), Фаловської І.М., Штелик С.П.,
      учасники справи:
      позивач-Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Приватні інвестиції",відповідач-ОСОБА_6,третя особа-Публічне акціонерне товариство "Кредобанк",
      розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_6 на рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська у складі судді Зайченко С.В. від 14 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області у складі суддів: Рудь В.В., Ткаченко І.Ю., Повєткіна В.В., від 24 травня 2016 року.
      ВСТАНОВИВ:
      У грудні 2014 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Приватні інвестиції" (далі - ТОВ "ФК "Приватні інвестиції") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_6, третя особа - Публічне акціонерне товариство "Кредобанк" (далі - ПАТ "Кредобанк"), про стягнення кредитної заборгованості.
      Позовна заява ТОВ "ФК "Приватні інвестиції" мотивована тим, що 03 листопада 2005 року між Акціонерним товариством "Кредит Банк", правонаступником якого є ПАТ "Кредобанк", та ОСОБА_6 було укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у сумі 28 900 дол. США на строк до 02 листопада 2020 року, а позичальник зобов'язався повернути кредит в повному обсязі та в термін, передбачений договором і додатками до нього. Зобов'язання з повернення кредиту, сплати відсотків за користування кредитом та сплаті комісії за управління кредитом ОСОБА_6 не виконав. 29 листопада 2011 року ПАТ "Кредобанк" і ТОВ "ФК "Приватні інвестиції" уклали договір факторингу шляхом купівлі-продажу права вимоги за кредитним договором від 03 листопада 2005 року з усіма змінами та доповненнями, що були укладені між ПАТ "Кредобанк" та ОСОБА_6 Відповідно до договору факторингу ТОВ "ФК "Приватні інвестиції" набуло права вимоги кредитора до ОСОБА_6 14 грудня 2011 року сторони підписали акт приймання-передачі портфеля заборгованостей і договір набув чинності. 20 жовтня 2014 року ОСОБА_6 було направлено лист-вимогу б/н, в якому була вказана сума простроченої заборгованості за кредитним договором, вимога про сплату боргу, але цей лист повернуто з відміткою "за закінченням терміну зберігання". Умови кредитного договору позичальник належним чином не виконував, порушено строки погашення заборгованості за кредитом і строки виплати процентів за користування кредитом, у зв'язку з чим станом на 25 вересня 2014 року заборгованість становила 32 787,64 дол. США та 500 грн. що еквівалентно 285 640 грн 79 коп.
      На підставі наведеного ТОВ "ФК "Приватні інвестиції" просило суд стягнути із ОСОБА_6 на свою користь заборгованість за кредитним договором у сумі 32 787,64 дол. США та 500 грн. що становить 285 640 грн 79 коп., з яких 23 265,29 дол. США - заборгованість за кредитом; 4 778,81 дол. США - заборгованість за відсотками; 4 743,83 дол. США - сума штрафних санкцій; 500 грн - заборгованість за комісією, та стягнути сплачений судовий збір в сумі 2 856 грн 41 коп.
      Справу суди слухали неодноразово.
      Рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 14 квітня 2016 року позов задоволено частково. Стягнуто із ОСОБА_6 на користь ТОВ "ФК "Приватні інвестиції" заборгованість за кредитним договором від 03 листопада 2005 року в сумі 5 899 дол. США, що становить 52 638 грн 61 коп., з яких заборгованість за відсотками - 4 778,81 дол. США, що за курсом договору факторингу від 29 листопада 2011 року (1 дол. США = 7 грн 977 коп.) становить 38 120 грн 57 коп.; пеня за простроченими відсотками - 1 121,12 дол. США, що за курсом НБУ на 25 вересня 2014 року (1 дол. США = 12 грн 950572 коп.) становить 14 518 грн 04 коп. В іншій частині позову відмовлено. Стягнуто із ОСОБА_6 на користь ТОВ "ФК "Приватні інвестиції" судовий збір у розмірі 526 грн 39 коп.
      Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що строк виконання основного зобов'язання за кредитним договором було змінено на 28 серпня 2009 року, і тому саме з цього моменту в позивача виникло право на звернення до суду щодо захисту своїх порушених прав. ТОВ "ФК "Приватні інвестиції" звернулося до суду з цим позовом 10 грудня 2014 року, тобто поза межами основного і спеціального строку позовної давності. Наведені позивачем причини пропуску відповідного строку суд визнав безпідставними та відмовив у його поновленні. Оскільки строк позовної давності позивач пропустив, а відповідач заявив клопотання про застосування наслідків спливу строку позовної давності за вимогами цього позову, то районний суд вважав за необхідне відмовити в позові з підстав, передбачених частиною четвертою статті 267 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
      Разом з тим, пославшись на правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду України від 02 грудня 2015 року, справа N 6-249цс15, суд першої інстанції задовольнив позовні вимоги в частині стягнення процентів за користування кредитом та пені в межах строку позовної давності, а саме: (з грудня 2011 року) прострочених процентів у розмірі 4 778,81 дол. США, (еквівалент 38 120 грн 57 коп.); (з грудня 2013 року) пені за простроченими процентами в розмірі 1 121,12 дол. США (еквівалент 14 518 грн 04 коп.).
      Також суд дійшов висновків про безпідставність доводів відповідача, що позивач не має права вимоги до позичальника за кредитним договором, оскільки було встановлено, що позивач належним чином повідомив боржника про заміну сторони в зобов'язанні шляхом надіслання йому письмового повідомлення-вимоги N 111, в якому зазначено про відступлення права грошової вимоги факторові (позивачу) за кредитним договором від 03 листопада 2005 року, з усіма змінами та доповненнями, що були укладені між Відкритим акціонерним товариством "Кредобанк" та ОСОБА_6, і в цьому повідомленні визначена грошова вимога, яка підлягає виконанню, а також названий фактор, якому має бути здійснений платіж. Водночас відповідач ніяких дій, спрямованих на отримання відомостей, що відступлення права вимоги мало місце, не вчиняв. Починаючи з початку 2009 року і до тепер відповідач не виконав обов'язку щодо сплати кредиту ні первісному кредиторові, ні позивачу в справі.
      Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 травня 2016 року рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 14 квітня 2016 року залишено без змін в частині задоволених позовних вимог про стягнення процентів за користування кредитом та пені.
      З ухвали апеляційного суду відомо, що в іншій частині рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку не оскаржувалося і по суті не переглядалося в апеляційному порядку.
      Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильних по суті та законних висновків про доведеність і обґрунтованість позову в задоволеній судом першої інстанції його частині.
      У касаційній скарзі, поданій у червні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_6 просить скасувати рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 14 квітня 2016 року в частині стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості за кредитним договором від 03 листопада 2005 року в сумі 5 899 дол. США, що становить 52 638 грн 61 коп., з яких заборгованість за відсотками - 4 778,81 дол. США, що за курсом договору факторингу від 29 листопада 2011 року (1 дол. США = 7 грн 977 коп.) становить 38 120 грн 57 коп.; пеня за простроченими відсотками - 1 121,12 дол. США, що за курсом НБУ на 25 вересня 2014 року (1 дол. США = 12 грн 950572 коп.) становить 14 518 грн 04 коп. В іншій частині рішення районного суду залишити без змін. А також скасувати ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 травня 2016 року та ухвалити нове рішення про відмову в позові у повному обсязі, стягнути з позивача на користь відповідача судові витрати у розмірі 6 569 грн 74 коп., у тому числі за подання апеляційної скарги - 3 142 грн 05 коп.; за подання касаційної скарги - 3 427 грн 69 коп.
      Касаційна скарга ОСОБА_6 мотивована тим, що: суди першої та апеляційної інстанцій помилково зробили висновки про належне повідомлення відповідача про заміну первісного кредитора у зобов'язанні позивачем у справі, оскільки такі висновки ґрунтуються на припущеннях, і тому відповідач не зобов'язаний виконувати вимоги нового кредитора у зобов'язанні щодо сплати боргу на підставі статті 517 ЦК України; позивач не надав детального розрахунку заборгованості за основним платежем по кредиту, і це унеможливлює перевірку розрахунку розміру прострочених процентів та пені; у судових рішеннях не зазначено залишку суми кредиту і тому не зрозуміло, з якої суми суди розраховували стягнуті проценти і пеню; матеріали справи не містять допустимих доказів на підтвердження того, що кредитні кошти позичальник не сплачував, і тому висновки судів про наявність непогашеного кредитного боргу ґрунтуються на припущеннях, що ПАТ "Кредобанк" у 2009 році звертався до суду з позовом до відповідача про стягнення кредитної заборгованості, і суд залишив цей позов без розгляду з підстав, передбачених статтею 207 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) 2004 року; суди попередніх інстанцій не надали належної правової оцінки порушенню умов договору факторингу про необхідність повідомлення іпотекодавця про передання прав вимоги; останній платіж по кредиту відповідач здійснив на початку 2009 року, і позов 10 грудня 2014 року подано з пропуском строку позовної давності.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 липня 2016 року крім іншого відкрито касаційне провадження у справі, надано сторонам строк для подання заперечень на касаційну скаргу.
      Правом на подання відзиву (заперечень) на касаційну скаргу учасники справи не скористалися.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 липня 2017 року справу призначено до судового розгляду.
      Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Відповідно до вимог статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
      18 січня 2018 року справу передано на розгляд Верховного Суду.
      У частині третій статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Частина друга статті 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких згідно з пунктом 3 вказаної частини є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
      Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
      Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      Касаційна скарга ОСОБА_6 підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
      Зі змісту касаційної скарги і її вимог випливає, що ОСОБА_6 не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про необхідність задоволення позовних вимог в частині стягнення з нього на користь позивача заборгованості за процентами за користування кредитом і пені за прострочені проценти в межах терміну дії загального і спеціального строку позовної давності, розподілу судових витрат у справі. В іншій частині ухвалені у справі судові рішення не оспорюються, а тому не є предметом касаційного розгляду.
      Висновки судів попередніх інстанцій щодо стягнення процентів та пені обґрунтовані необхідністю дотримання при розгляді цієї справи правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 02 грудня 2015 року, справа N 6-249цс15.
      Аналізуючи правильність відповідних посилань судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд керується таким.
      Суди першої та апеляційної інстанцій при розгляді цієї справи встановили, що строк виконання основного зобов'язання було змінено - на 28 серпня 2009 року, тому саме з цього моменту в позивача виникло право на звернення до суду щодо захисту своїх порушених прав, однак позивач звернувся до суду із цим позовом лише 10 грудня 2014 року, тобто зі спливом трирічного строку позовної давності. За правилами статті 400 ЦПК України Верховний Суд не може переоцінювати цих встановлених обставин справи, а тому вважає їх достовірними та обґрунтованими.
      У постанові від 02 грудня 2015 року, справа N 6-249цс15, Верховний Суд України дійшов правового висновку, згідно з яким проценти за кредитом та пеня за процентами підлягають стягненню з відповідача в межах строку позовної давності, оскільки кошти за кредитним договором у належному розмірі не було повернуто, а позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позову, якщо інше не встановлено договором або законом.
      Разом з тим 28 березня 2018 року Велика Палата Верховного Суду розглянула справу N 444/9519/12-ц та у постанові від 28 березня 2018 року з метою забезпечення прогнозованості правозастосовної практики відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 02 грудня 2015 року в справі N 6-249цс15, який уможливив стягнення процентів за кредитом і пені за процентами у межах позовної давності, обчисленої за три роки (для процентів) й один рік (для пені) до дня звернення до суду.
      У цій постанові Велика Палата Верховного Суду зробила висновки про правильне застосування норм права, зокрема, що відповідно до статті 526, частини першої статті 530, статті 610 та частини першої статті 612 ЦК України для належного виконання зобов'язання необхідно дотримувати визначені у договорі строки (терміни), зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов'язання є його порушенням.
      Відповідно до частини першої статті 1048 та частини першої статті 1054 ЦК України кредитодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми кредиту, розмір і порядок одержання яких встановлюються договором. Отже, припис абзацу другого частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики в разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування.
      Після спливу визначеного договором строку кредитування чи в разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
      Якщо кредитний договір встановлює окремі зобов'язання, які деталізують обов'язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то незалежно від визначення у договорі строку кредитування право кредитодавця вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу. А отже, перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу в межах строку кредитування згідно з частиною п'ятою статті 261 ЦК України починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) позичальником обов'язку з унесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу.
      Встановлення строку кредитування у кредитному договорі, що передбачає внесення позичальником щомісячних платежів, має значення не для визначення початку перебігу позовної давності за вимогами кредитодавця щодо погашення заборгованості за цим договором, а, насамперед, для визначення позичальнику розміру щомісячних платежів. Таким чином, за вказаних умов початок перебігу позовної давності не можна визначати окремо для погашення всієї заборгованості за договором (зі спливом строку кредитування) і для погашення щомісячних платежів (після несплати чергового такого платежу).
      Колегія суддів Верховного Суду при перегляді цієї справи (N 206/4903/15-ц) не вбачає підстав для відступу від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених в раніше ухваленій постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року, справа N 444/9519/12.
      Загальна позовна давність (зокрема, до вимог про стягнення заборгованості за кредитом і процентів) встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України), а спеціальна позовна давність до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) - тривалістю в один рік (пункт 1 частини другої статті 258 ЦК України).
      Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
      Оскільки у цій справі (N 206/4903/15-ц) ТОВ "ФК "Приватні інвестиції" звернувся до суду з позовними вимогами про стягнення, в тому числі, процентів та пені більше ніж через три роки після настання строку виконання основного зобов'язання, і відповідачем заявлено клопотання про застосування наслідків спливу строку позовної давності, то наслідки, передбачені частиною четвертою статті 267 ЦК України мали бути застосовані судами попередніх інстанцій також і до вимог позову про стягнення процентів та пені, чого помилково зроблено не було.
      Отже, посилання касаційної скарги про необхідність скасування ухвалених у справі судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій в частині задоволених позовних вимог і ухвалення у скасованій частині нового рішення суду про відмову в позові є обґрунтованими і підлягають задоволенню з підстав, передбачених статтею 412 ЦПК України.
      З огляду на зазначене, керуючись статтями 400, 409, 412, 416, 419, підпунктом 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, статтями 257, 258, 267 ЦК України
      ПОСТАНОВИВ:
      Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.
      Скасувати рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 14 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 травня 2016 року в частині задоволення позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Приватні інвестиції" до ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за кредитним договором від 03 листопада 2005 року в сумі 5 899 дол. США, що складає 52 638 грн 61 коп., з яких заборгованість за відсотками - 4 778,81 дол. США, що за курсом договору факторингу від 29 листопада 2011 року (1 дол. США = 7 грн 977 коп.) становить 38 120 грн 57 коп.; пеня з прострочених відсотків - 1 121,12 дол. США, що за курсом НБУ на 25 вересня 2014 року (1 дол. США = 12 грн 950572 коп.) становить 14 518 грн 04 коп. У скасованій частині ухвалити нове рішення про відмову в позові.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Судді: Висоцька В.С.
      Мартєв С.Ю.
      Пророк В.В.
      Фаловська І.М.
      Штелик С.П.
    • Автор: ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України 
      19 вересня 2018 року
      м. Київ
      справа № 761/46145/16-ц
      провадження № 61-20558 св 18
      Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
      головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),
      суддів: Білоконь О. В., Гулька Б. І., Синельникова Є. В., Черняк Ю. В.,
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_1,
      представник позивача - ОСОБА_2,
      відповідач - публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,
      представник відповідача - Тузова Владислава Олександрівна,
      розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 28 вересня 2017 року у складі судді Піхур О. В. та постанову Апеляційного суду м. Києва від 19 лютого 2018 року у складі колегії суддів: Лапчевської О. Ф., Кравець В. А., Мазурик О. Ф.,
      ВСТАНОВИВ:
      У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») про захист прав споживачів та стягнення банківського вкладу.
      Позовна заява мотивована тим, що 25 травня 2011 року між нею та банком укладено договір банківського вкладу № SAMDN01000716770824, відповідно до якого вона внесла на депозит 90 000 доларів США строком на 12 місяців, з 25 травня 2011 року по 25 травня 2012 року включно, під 8,5 % річних. Договір було укладено, а також передано кошти, у відділенні банку, яке знаходилося на території Автономної Республіки Крим (далі - АР Крим).
      06 травня 2014 року Національним банком України (далі - НБУ) прийнято постанову № 260 «Про відкликання та анулювання банківських ліцензій та генеральних ліцензій на здійснення валютних операцій окремих банків і закриття банками відокремлених підрозділів, що розташовані на території АР Крим і м. Севастополя», відповіднодо якої банки зобов'язані припинити діяльність відокремлених підрозділів банків, розташованих на території АР Крим і м. Севастополя, та протягом місяця з дня набрання чинності цієї постанови забезпечити закриття таких відокремлених підрозділів.
      Після припинення банком діяльності на території АР Крим вона не змогла отримати свої грошові кошти у відділеннях, які розташовані в АР Крим та зверталася до відділень на материковій частині України, проте банк кошти не повернув.
      Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд стягнути з банку на її користь банківський вклад у розмірі 90 000 доларів США, що еквівалентно 2 434 500 грн, та пеню у розмірі 82 675 620 грн.
      Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 28 вересня 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
      Стягнуто з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 банківський вклад у розмірі 90 000 доларів США, що за офіційним курсом НБУ становить 2 434 500 грн.
      Стягнуто з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 пеню у розмірі 2 434 500 грн.
      У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
      Вирішено питання розподілу судових витрат.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що банком не виконано своїх зобов'язань за договором банківського вкладу, тому він має повернути позивачу, вкладнику, грошові кошти. Суд прийняв до уваги надану позивачем квитанцію щодо внесення коштів на депозитний рахунок та вважав, що вона відображає розмір заборгованості банку перед позивачем на момент її вимоги. Крім того, суд дійшов висновку, що на користь позивача з банку підлягає стягненню пеня за прострочення надання фінансових послуг, передбачена частиною п'ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів». При цьому суд вважав за можливе зменшити заявлений розмір пені (82 675 620 грн) відповідно до положення частини третьої статті 551 ЦК України до розміру банківського вкладу (2 434 500 грн).
      Постановою Апеляційного суду м. Києва від 19 лютого 2018 року апеляційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк» залишено без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 28 вересня 2017 року залишено без змін.
      Судове рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що рішення місцевого суду ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права. Апеляційний суд вказав, що підтвердженням укладення вказаного договору банківського вкладу є надана позивачем квитанція, яка містить усі реквізити, визначені пунктом 2.9 розділу 4 Постави Національного банку України від 01 червня 2011 року № 174, та електронна ощадна книжка у вигляді картки НОМЕР_1, видана ОСОБА_1 на підтвердження укладення договору.
      Апеляційний суд відхилив доводи банку про недоведеність наявності коштів на депозитному рахунку на час звернення з позовом та вказав, що у разі заперечень щодо укладення договору банківського вкладу, саме на відповідача покладається обов'язок довести, що на депозитному рахунку, який зазначений на квитанції про зарахування коштів, такі кошти відсутні.
      Також апеляційний суд, пославшись на практику Верховного Суду України, вказав про правомірність стягнення з банку пені, яка передбачена положенням частини п'ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів».
      У квітні 2018 року ПАТ КБ «ПриватБанк» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та направити справу на новий розгляд до суд апеляційної інстанції.
      Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_1 не надано доказів на підтвердження факту наявності залишку грошових коштів на її банківському (депозитному) рахунку саме на час звернення до суду.
      Крім того зазначає, що не підлягає задоволенню вимога позивача про стягнення пені за прострочення виконання банківських послуг, яка обчислена відповідно до положень Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки стаття 625 ЦК України є спеціальною нормою, яка регулює правовідносини з приводу виконання фінансового зобов'язання, у той час, як положення частини п'ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» є загальною нормою, яка застосовується у випадку коли спеціальними положеннями законодавства не передбачено відповідальності за порушення.
      Відзив на касаційну скаргу позивач до суду не подала.
      Касаційна скарга задоволенню не підлягає.
      Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
      Частиною першою статті 402 ЦПК Українивизначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
      Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
      Судами встановлено, що 25 травня 2011 року між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN01000716770824, за умовами якого позивач внесла на депозит 90 000 доларів США, строком на 12 місяців, з 25 травня 2011 року по 25 травня 2012 року включно, під 8,5% річних. Договір було укладено у відділенні банку, яке знаходилося на території АР Крим (а.с. 9, 11).
      25 травня 2011 року на виконання умов договору, ОСОБА_1 було внесено на депозитний рахунок грошові кошти у розмірі 90 000 доларів США, що підтверджується квитанцією від 25 травня 2011 року (а.с. 10).
      14 лютого 2014 року позивач зверталася до Кримського регіонального управління ПАТ КБ «ПриватБанк» із заявою про розірвання договору та виплатою грошових коштів.
      Відповідно до частини першої статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.
      Частиною другою статті 1060 ЦК України встановлено, що за договором банківського вкладу незалежно від його виду банк зобов'язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника, крім вкладів, зроблених юридичними особами на інших умовах повернення, які встановлені договором.
      Статтею 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» визначено, що вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору; клієнт банку - будь-яка фізична чи юридична особа, що користується послугами банку.
      Відповідно до частини п'ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення.
      Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов'язання, не звільняє його від виконання зобов'язання в натурі.
      Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, правильно виходив з того, що позивачем доведено факт укладення між сторонами договору банківського вкладу, внесення грошових коштів у заявленому розмірі, а відтак не повертаючи грошові кошти за вимогою вкладника, банк не виконав належним чином покладених на нього зобов'язань та позбавив вкладника права користуватись належним їй майном.
      Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 не надано доказів на підтвердження факту наявності залишку грошових коштів на її банківському (депозитному) рахунку саме на час звернення до суду, є безпідставними.
      Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України, у редакції 2004 року, чинній на час звернення до суду з позовом, кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
      Стаття 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
      Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
      Аналогічна норма міститься й у частині першій статті 10 ЦПК України у редакції 2004 року, чинні на час розгляду справи судом першої інстанції.
      Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
      Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
      Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
      Аналогічні норми містяться й у статтях 10, 60 ЦПК України 2004 року.
      Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження (пункти 1, 2 частини першої статті 264 ЦПК України).
      Звернувшись до суду з позовом, ОСОБА_1 надала суду оригінали договору банківського вкладу від 25 травня 2011 року та квитанції про внесення коштів на депозитний рахунок (а. с. 154-155), які судами досліджені, про що зазначено в судових рішеннях, тобто достовірно довела факт виконання своїх зобов'язань за вказаним договором.
      За таких обставин, саме на відповідача покладається обов'язок довести належне виконання своїх зобов'язань за договором банківського вкладу, а саме доказів того, що кошти були повернуті вкладникові, а також про відсутність коштів на депозитному рахунку позивача. Проте, банком таких доказів надано не було.
      При цьому, апеляційний суд правильно відхилив доводи банку щодо знаходження відокремленого підрозділу на окупованій території АР Крим та відсутності доступу до банківських документів, оскільки договір укладався не з філією, а безпосередньо з юридичною особою - ПАТ КБ «ПриватБанк», про що зазначено як у договорі, так і у квитанції, а банківські розрахунки між відділенням та безпосередньо банком не повинні бути підставою для покладення проблем діяльності відділення банку на вкладника.
      Не заслуговують на увагу й доводи банку про незаконне стягнення судами пені на підставі частини п'ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів».
      Апеляційний суд правильно відхилив доводи банку щодо неправомірного стягнення пені, пославшись на правові висновки Верховного Суду України, викладені у постановах: від 11 травня 2016 року у справі № 6-37цс16, від 01 червня 2016 року у справі №6-2558цс15, від 28 вересня 2016 року у справі №6-1699цс16, від 13 березня 2017 року у справі 6-2128цс16, відповідно до яких вкладник за договором банківського вкладу (депозиту) є споживачем фінансових послуг, а банк - їх виконавцем і несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п'ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені в розмірі 3 % вартості послуги за кожен день прострочення.
      Особа, яка подала касаційну скаргу не навела доводів щодо відступлення від вказаного правового висновку Верховного Суду України. Не знаходить підстав для відступлення від нього й колегія суддів Верховного Суду.
      Інших доводів щодо незаконності чи необґрунтованості судових рішень судів першої та апеляційної інстанції касаційна скарга не містить.
      Таким чином, вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій повно, всебічно та об'єктивно з'ясували обставини справи, вірно встановили правовідносини, що склалися та дійшли обґрунтованого висновку про часткове задоволення позову ОСОБА_1, так як ПАТ КБ «ПриватБанк» не надало доказів виконання своїх зобов'язань за договором банківського вкладу від 25 травня 2011 року.
      Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають.
      Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
      ПОСТАНОВИВ:
      Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» залишити без задоволення.
      Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 28 вересня 2017 року та постанову Апеляційного суду м. Києва від 19 лютого 2018 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий Судді:Д. Д. Луспеник О. В. Білоконь Б. І. Гулько Є. В. Синельников Ю. В. Черняк
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/76746305