ANTIRAID

Постановление ВСУ по пересмотру о необходимости закрытия уголовного производства при отказе потерпевших от своих заявлений в деле частного обвинения даже при отягощающих обстоятельствах

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

1 member has voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      0
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 травня 2017 року

м. Київ

Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого судді-доповідача Короткевича М.Є.,
cуддів: Вус С.М., Канигіної Г.В., Ковтюк Є.І., Пошви Б.М., Школярова В.Ф.,

при секретарях: 
Коваленко О.В., Тімчинській І.О.,

за участю: прокурора Генеральної прокуратури Курапова М.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою засудженого ОСОБА_1 про перегляд ухвали суду касаційної інстанції від 14 грудня 2016 року,

у с т а н о в и л а :

вироком Деснянського районного суду м. Чернігова від 8 лютого 2016 року ОСОБА_1, 1980 року народження, громадянина України, з вищою освітою, несудимого, засуджено за частиною 1 статті 122 Кримінального кодексу України (далі – КК) на 2 роки позбавлення волі; за частиною 3 статті 296 КК на 4 роки позбавлення волі. На підставі частини 1 статті 70 КК за сукупністю злочинів, шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, визначено покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки. На підставі статті 75 КК ОСОБА_1 звільнено від відбування основного покарання з випробуванням, установлено іспитовий строк тривалістю 3 роки і покладено на нього обов’язки, передбачені статтею 76 КК.

ОСОБА_1 визнано винуватим у тому, що він, будучи працівником правоохоронного органу, у вільний від роботи час 11 червня 2015 року, приблизно о 02 год. 40 хв., знаходячись біля кафе ІНФОРМАЦІЯ_1, розташованого на АДРЕСА_1, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, умисно, грубо порушуючи громадський порядок з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжувалось особливою зухвалістю, вчинив побиття невстановленої слідством особи, після чого вчинив фізичний опір громадянам ОСОБА_2 та ОСОБА_3, які намагалися припинити його хуліганські дії, внаслідок чого заподіяв потерпілому ОСОБА_2 середньої тяжкості тілесні ушкодження у вигляді закритої черепно-мозкової травми, струсу головного мозку, переламу кісток носа, численних гематом, а потерпілому ОСОБА_3 – легкі тілесні ушкодження у вигляді забійних ран, саден та гематом.

28 квітня 2016 року Апеляційний суд Чернігівської області апеляційну скаргу засудженого залишив без задоволення, а вирок місцевого суду – без зміни.

14 грудня 2016 року колегія суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відхилила доводи касаційної скарги засудженого ОСОБА_1 про те, що у зв’язку з відмовою потерпілих за частиною 1 статті 122 КК від своїх заяв кримінальне провадження підлягало закриттю, пославшись на те, що даний злочин було вчинено за обтяжуючих обставин, а саме у стані алкогольного сп’яніння, та залишила ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 28 квітня 2016 року без зміни.

У заяві засуджений ОСОБА_1 просить переглянути рішення суду касаційної інстанції на підставах, передбачених пунктами 2, 3 частини 1 статті 445 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК), скасувати його і направити справу на розгляд до суду касаційної інстанції. Твердить, що касаційний суд неоднаково застосовує норму права, передбачену пунктом 1 частини 1 статті 477 КПК, щодо віднесення кримінального провадження до таких, що здійснюються у формі приватного обвинувачення. На думку заявника, касаційний суд у його справі помилково визнав вчинення у стані алкогольного сп’яніння кримінального правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 122 КК, таким, що не може здійснюватись у формі приватного обвинувачення.

На обґрунтування підстави, передбаченої пунктом 2 статті 445 КПК, заявник наводить висновки суду касаційної інстанції, що викладені в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 січня 2016 року. В цій ухвалі касаційний суд констатував недотримання органами досудового розслідування процесуальних положень, що регламентують принцип диспозитивності, та зазначив, що, на відміну від державного обвинувачення, кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення розпочинається лише на підставі заяви потерпілого. 

Указуючи на невідповідність рішення суду касаційної інстанції висновку щодо застосування норми права, викладеному в постанові Верховного Суду України (далі – Суд), заявник посилається на постанову Суду від 8 жовтня 2016 року № 5-132кс15, в якій міститься висновок про те, що для визнання кримінального провадження таким, що здійснюється у формі приватного обвинувачення, застереження у статті 477 КПК щодо обтяжуючих обставин стосується викладених у диспозиції статті Особливої частини КК кваліфікуючих ознак конкретного правопорушення і не розповсюджується на передбачені частиною 1 статті 67 КК обставини, які обтяжують покарання. 

Судова палата у кримінальних справах Суду заслухала суддю-доповідача, міркування прокурора, який зазначив, що, з огляду на усталену практику Суду, дану заяву слід розглядати лише в частині доводів про невідповідність рішення суду касаційної інстанції висновку щодо застосування норм права, викладеному в постанові Суду, та висловив думку про те, що заява в цій частині підлягає задоволенню, перевірила матеріали справи, вивчила наукові висновки фахівців Науково-консультативної ради при Суді, обговорила доводи заяви та дійшла висновку про таке.

1. Практика Суду в питанні розгляду заяв, у яких одночасно вказано підстави для перегляду, передбачені пунктами 2 і 3 статті 445 КПК, відображена, зокрема, в його постанові від 13 жовтня 2016 року, прийнятій за результатами розгляду провадження № 5-166кс(15)16. У цьому рішенні Суд зазначив, що з метою забезпечення дотримання принципу верховенства права, складовими якого є, у тому числі, правова визначеність і стабільність судової практики, за наявності правової позиції Суду щодо правильного застосування певної норми (норм) КПК, судові рішення підлягають перегляду лише на підставі пункту 3 статті 445 КПК.

За наведених обставин предметом розгляду даної справи є дотримання судом касаційної інстанції висновку щодо застосування норми права, викладеного в постанові Суду від 8 жовтня 2016 року № 5-132кс15.

2. Згідно зі статтею 477 КПК, кримінальним провадженням у формі приватного обвинувачення є провадження, яке може бути розпочате слідчим, прокурором лише на підставі заяви потерпілого щодо певних кримінальних правопорушень, перелік яких зазначено в цій статті. Зокрема, кримінальне правопорушення, передбачене частиною 1 статті 122 КК, зазначене в пункті 1 частини 1 статті 477 КПК як умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження без обтяжуючих обставин.

Зміст правової позиції Суду із приводу правильного застосування норми права, передбаченої статтею 477 КПК, полягає в тому, що для визнання кримінального провадження таким, що здійснюється у формі приватного обвинувачення, застереження у статті 477 КПК щодо обтяжуючих обставин стосується викладених у диспозиції статті Особливої частини КК кваліфікуючих ознак конкретного правопорушення і не поширюється на передбачені частиною першою статті 67 КК обставини, які обтяжують покарання. 

Згідно з частиною 1 статті 458 КПК, висновок Суду щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини 1 статті 445 КПК, є обов’язковим для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності відповідну норму права, та для всіх судів загальної юрисдикції, які зобов’язані привести свою судову практику у відповідність із судовим рішенням Суду. 

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 14 грудня 2016 року зазначив, що оскільки злочин, передбачений частиною 1 статті 122 КК, було вчинено за обтяжуючих обставин, а саме у стані алкогольного сп’яніння, то підстав для закриття кримінального провадження у зв’язку з відмовою потерпілих від своїх заяв не було.

Проте така позиція касаційного суду не відповідає зазначеному вище висновку Суду щодо правозастосування норми статті 477 КПК, який міститься у постанові від 8 жовтня 2016 року № 5-132кс15, що є підставою для скасування оскарженої ухвали та направлення справи на розгляд до суду касаційної інстанції.

Керуючись статтями 453, 454, 455 КПК, Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву засудженого ОСОБА_1 задовольнити частково.

Ухвалу колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 грудня 2016 року щодо ОСОБА_1 скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини 1 статті 445 Кримінального процесуального кодексу України.

Головуючий М.Є. Короткевич
Судді: С.В. Вус Б.М. Пошва
Г.В. Канигіна
Є.І. Ковтюк В.Ф. Школяров

Постанова від 18 травня 2017 року № 5-79кс(15)17

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/7EF56924025506C4C225812900412DDE

Share this post


Link to post
Share on other sites

ВСУ указал, что содержание правовой позиции суда по поводу правильного применения нормы права, предусмотренной статьей 477 УПК, заключается в том, что для признания уголовного производства таким, осуществляемой в форме частного обвинения, предостережения в статье 477 УПК относительно отягчающих обстоятельств касается изложенных в диспозиции статьи Особенной части УК квалифицирующих признаков конкретного правонарушения и не распространяется на предусмотренные частью первой статьи 67 УК обстоятельства, отягчающие наказание.

Таким образом, при отказе потерпевших от своих заявлений, уголовное производство закрывается.

Share this post


Link to post
Share on other sites

Create an account or sign in to comment

You need to be a member in order to leave a comment

Create an account

Sign up for a new account in our community. It's easy!

Register a new account

Sign in

Already have an account? Sign in here.

Sign In Now

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      31 жовтня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 648/2419/13-ц
      Провадження N 14-365цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Лященко Н.П.,
      суддів Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження заяву заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня 2017 року (у складі колегії суддів Ситнік О.М., Маляренка А.В., Ступак О.В.) та рішення Апеляційного суду Херсонської області від 22 липня 2016 року (у складі колегії суддів Колісниченка А.Г., Пузанової Л.В., Радченка С.В.) у справі за позовом Херсонського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері в інтересах держави в особі Херсонської обласної державної адміністрації та Державного підприємства "Херсонське лісомисливське господарство" до Білозерської районної державної адміністрації Херсонської області, ОСОБА_3 про визнання недійсними та скасування розпоряджень, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та зобов'язання повернути земельну ділянку,
      ВСТАНОВИЛА:
      У червні 2013 року Херсонський міжрайонний прокурор з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері звернувся до суду в інтересах держави в особі Херсонської обласної державної адміністрації та Державного підприємства "Херсонське лісомисливське господарство" (далі - ДП "Херсонське ЛМГ") до Білозерської районної державної адміністрації Херсонської області (далі - Білозерська РДА), ОСОБА_3 про визнання недійсними та скасування розпоряджень, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та зобов'язання повернути земельну ділянку.
      На обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що в ході проведення перевірки встановлено, що розпорядженням голови Білозерської РДА від 17 липня 2006 року N 727 "Про припинення права користування земельною ділянкою (вилучення)" (далі - розпорядження N 727) припинено право постійного користування земельною ділянкою Білозерськоголісництва ДП "Херсонське ЛМГ", площею 0,7 га, що, відносилась до земель лісового фонду, та переведено цю земельну ділянку до земель запасу державної власності на території Кізомиської сільської ради Білозерського району Херсонської області (далі - Кізомиська сільська рада).
      22 лютого 2007 року розпорядженням голови Білозерської РДА за N 159 "Про згоду щодо передачі в оренду земельної ділянки для сінокосіння" (далі - розпорядження N 159), надано згоду на передачу в оренду ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,7 га для сінокосіння із земель державної власності, що знаходяться на території Кізомиської сільської ради.
      На підставі вказаного розпорядження, ОСОБА_3 розробив технічну документацію із землеустрою щодо передачі йому в оренду зазначеної ділянки, яка була затверджена розпорядженням голови Білозерської РДА за N 548 від 07 червня 2007 року "Про затвердження технічної документації із землеустрою та надання земельної ділянки в оренду" (далі - розпорядження N 548), на підставі якого 14 серпня 2007 року між Білозерською РДА та ОСОБА_3 укладено договір оренди землі.
      Прокурор вважав вищенаведені розпорядження такими, що винесені з порушенням норм земельного та лісового законодавства України, внаслідок чого ОСОБА_3 незаконно було передано спірну земельну ділянку в оренду. На підставі наведеного просив суд визнати недійсними розпорядження N 727, 159, 548, визнати недійсним на майбутнє договір оренди землі та зобов'язати ОСОБА_3 повернути земельну ділянку до земель лісового фонду ДП "Херсонське ЛМГ".
      Суди розглядали справу неодноразово.
      Рішенням Білозерського районного суду Херсонської області від 08 лютого 2016 року позов задоволено. Визнано недійсними та скасовано розпорядження голови Білозерської РДА від 17 липня 2006 року N 727 "Про припинення права користування земельною ділянкою (вилучення)", від 22 лютого 2007 року N 159 "Про згоду щодо передачі в оренду земельної ділянки для сінокосіння", від 07 червня 2007 року N 548 "Про затвердження технічної документації із землеустрою та надання земельної ділянки в оренду". Визнано недійсним договір оренди земельної ділянки, укладений між Білозерською РДА та ОСОБА_3, зареєстрований у Білозерському районному відділенні Херсонської регіональної філії ДП "Центру ДЗК" 14 серпня 2007 року за N 4 АА002362-040771400046. Зобов'язано ОСОБА_3 повернути у власність держави земельну ділянку площею 0,7 га, кадастровий номер НОМЕР_1. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Рішенням Апеляційного суду Херсонської області від 22 липня 2016 року рішення Білозерського районного суду Херсонської області від 08 лютого 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову.
      Ухвалою колегії суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня 2017 року касаційну скаргу заступника прокурора Херсонської області відхилено, рішення Апеляційного суду Херсонської області від 22 липня 2016 року залишено без змін.
      У серпні 2017 року заступник Генерального прокурора України звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня 2017 року та рішення Апеляційного суду Херсонської області від 22 липня 2016 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 256, 257, 261, 267 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
      На підтвердження зазначених підстав подання заяви заступник Генерального прокурора України посилається на постанови Верховного Суду України від 8 червня 2016 року, 12 та 27 квітня, 12 липня 2017 року, постанову Вищого господарського суду України від 16 травня 2017 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня, 12 жовтня 2016 року, в яких, на думку заявника, зазначені норми матеріального права застосовані по-іншому.
      Ухвалою Верховного Суду України від 23 серпня 2017 відкрито провадження у справі, витребувано її матеріали із суду першої інстанції, надіслано копії цієї ухвали та заяви особам, які беруть участь у справі.
      У грудні 2017 року ОСОБА_3 до Верховного Суду України подано заперечення на заяву Генерального прокурора України про перегляд рішення суду касаційної інстанції, в яких він просив відмовити в задоволенні зазначеної заяви у зв'язку з її необґрунтованістю та безпідставністю.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції.
      Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції цього Закону заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      У січня 2018 року зазначену справу передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
      Згідно з підпунктом 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII) якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      Відповідно до абзацу 2 частини другої статті 3602 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень)якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 25 липня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Оскільки прокурор оскаржує судові рішення з підстави неоднакового застосування норм матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, то заява згідно з правилами, що діяли на час її подання, повинна була розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України.
      А тому зазначені рішення в справі підлягають перегляду Великою Палатою Верховного Суду за правилами, що діяли до набрання чинності Закону N 2147-VIII.
      Відповідно до статті 353 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень) підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.
      Згідно зі статтею 3605 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень) суд відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.
      Відмовляючи в задоволенні клопотання про застосування строку позовної давності та задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що прокурор не пропустив строку позовної давності, оскільки про наявність оспорюваних рішень та договору оренди йому стало відомо лише в березні 2013 року під час проведення прокуратурою перевірки в порядку нагляду за додержанням і застосуванням законів у діяльності ДП "Херсонське ЛМГ" з питань додержання вимог земельного законодавства при вилученні, використанні, наданні у власність і користування, продажу земель лісогосподарського призначення.
      Скасовуючи рішення першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог у зв'язку з пропуском строку позовної давності, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах Херсонської ОДА та ДП "Херсонське ЛМГ". При цьому, як видно з листа ДП "Херсонське ЛМГ" від 01 червня 2006 року, адресованого голові Білозерської РДА, зазначене підприємство було поінформовано про вилучення спірної земельної ділянки з його користування та передачу його до земель запасу Кізомиської сільради. Відповідно до статуту ДП "Херсонське ЛМГ", зареєстрованого 10 лютого 2005 року, це підприємство належить до сфери управління Державного комітету лісового господарства України і входить до сфери управління Херсонського обласного управління лісового господарства. Серед основних напрямків діяльності цього підприємства значиться обов'язок здійснення обліку лісового фонду та реєстрації всіх змін у його складі, встановлення та зміна меж лісництв. Отже, зазначена юридична особа в силу закону здійснює делеговані їй повноваження держави у сфері лісокористування та лісоохорони. Таким чином, ця юридична особа як суб'єкт, що здійснює повноваження, делеговані державою у відповідній сфері, в інтересах якої прокурором було заявлено позов, знала про порушення прав ще 1 червня 2006 року, а відтак строк позовної давності для цієї особи сплинув 1 червня 2009 року.
      У постановах від 8 червня 2016 року (N 6-3029цс15),12 квітня 2017 року (N 6-1852цс16), 12 липня 2017 року (N 6-2458цс16) Верховний Суд України зробив висновок про те, що якщо у передбачених законом випадках з позовом до суду звернувся прокурор в інтересах відповідного органу (підприємства), то позовна давність обчислюється від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатись саме позивач (відповідний орган), а не прокурор. Це правило пов'язане не тільки із часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об'єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини. Аналіз статті 261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності може бути пов'язаний з різними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою.
      Аналогічні висновки містяться й у постанові Вищого господарського суду України від 16 травня 2017 року, наданій заявником для порівняння.
      Отже, висновки, зроблені судом касаційної інстанції у справі, про перегляд якої подано заяву, не суперечать викладеним у наданих заявником для порівняння постановах Верховного Суду України 8 червня 2016 року (N 6-3029цс15), 12 квітня 2017 року (N 6-1852цс16), 12 липня 2017 року (N 6-2458цс16) висновкам щодо застосування строку позовної давності.
      У справах, за результатами розгляду яких постановлено надані для порівняння ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня, 12 жовтня 2016 року, суд касаційної інстанції, залишаючи без змін судові рішення про задоволення позовних вимог з посиланням на положення статей 256, 257 та 261 ЦК України, на підставі встановлених фактичних обставин у справах дійшов висновку про те, що позивачі звернулись до суду в межах трирічного строку позовної давності. При цьому висновки зроблені судами щодо порядку обрахування цього строку не суперечать висновкам зробленим у вищезазначених постановах Верховного Суду України.
      Зі змісту наданих для порівняння судових рішень убачається, що у цих справах та у справі, про перегляд якої подано заяву, суд встановив різні фактичні обставини, на підставі яких було прийнято відповідні рішення, що не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права.
      Надана заявником для порівняння постанова Верховного Суду України від 27 квітня 2017 року у справі N 619/4128/14-ц не може бути підтвердженням передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень) підстави перегляду судового рішення суду касаційної інстанції, оскільки цією постановою відмовлено в задоволенні заяви про перегляд судового рішення у зв'язку із тим, що обставини, які стали підставою для такого перегляду, не підтвердилися.
      За таких обставин вважати заяву обґрунтованою немає підстав.
      Відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень) Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.
      Керуючись підпунктами 1 та 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частинами першою та другою статті 3605 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд судових рішень), Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      У задоволенні заяви заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня 2017 року та рішення Апеляційного суду Херсонської області від 22 липня 2016 року відмовити.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Н.П. Лященко
      Судді: С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська В.С. Князєв
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      07 листопада 2018 року
      м. Київ
      Справа N 520/6819/14-ц
      Провадження N 14-343цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,
      учасники справи:
      позивач - Публічне акціонерне товариство "Укрсоцбанк" (далі - ПАТ "Укрсоцбанк"),
      відповідач - ОСОБА_3,
      треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6
      розглянула в порядку письмового провадження заяву ОСОБА_3 про перегляд
      ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 вересня 2017 року у складі колегії суддів Кузнецова В.О., Кадєтової О.В., Карпенко С.О., Леванчука А.О., Маляренка А.В.
      у цивільній справі за позовом ПАТ "Укрсоцбанк" до ОСОБА_3, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, про звернення стягнення на предмет іпотеки,
      УСТАНОВИЛА:
      У червні 2014 року ПАТ "Укрсоцбанк" звернулося до суду з позовом, у якому зазначало, що 28 березня 2008 року між Акціонерним комерційним банком "Укрсоцбанк" (далі - АКБ "Укрсоцбанк"), правонаступником якого є ПАТ "Укрсоцбанк", та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 08-660/057-302, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 792 000 доларів США строком до 27 березня 2023 року.
      На забезпечення виконання зобов'язань за договором кредиту 28 березня 2008 року укладено іпотечний договір, за яким ОСОБА_5 передала в іпотеку ПАТ "Укрсоцбанк" житловий будинок, що знаходиться на АДРЕСА_1 та земельну ділянку, на якій він розташований.
      ОСОБА_5 зобов'язання за кредитним договором належним чином не виконувала. Заборгованість за договором станом на 12 лютого 2014 року склала 12 980 525,33 грн. ПАТ "Укрсоцбанк" просило у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_5 за договором кредиту звернути стягнення на предмет іпотеки, право власності на який перейшло до ОСОБА_7, шляхом надання кредитору права на продаж предмета іпотеки.
      Заочним рішенням Київського районного суду м. Одеси від 10 грудня 2014 року позов задоволено.
      Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 25 червня 2015 року заочне рішення суду першої інстанції скасовано, справу призначено до розгляду в загальному порядку.
      Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 24 липня 2015 року замінено ОСОБА_4 як неналежного відповідача у справі на ОСОБА_3
      У жовтні 2015 року ПАТ "Укрсоцбанк" подало до суду уточнені позовні вимоги, в яких вказало, що з 17 січня 2014 року власником іпотечного майна є ОСОБА_3, а тому саме вона набула обов'язків іпотекодавця, у зв'язку з чим просило:
      - у рахунок часткового погашення заборгованості ОСОБА_5 за кредитним договором від 28 березня 2008 року N 08-660/057-302, яка станом на 16 вересня 2015 року склала 44 329 390,11 грн. звернути стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 28 березня 2008 року шляхом набуття права власності іпотекодержателем на предмет іпотеки, а саме на житловий будинок (загальною площею 550 кв. м та житловою площею 178,8 кв. м), розташований на АДРЕСА_1, та на земельну ділянку за цією ж адресою, загальною площею 0,0700 га (кадастровий номер: НОМЕР_1), у розмірі ринкової вартості предмета іпотеки у сумі 15 956 000 грн;
      - визнати право власності на вказані житловий будинок та земельну ділянку.
      Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 09 грудня 2015 року позов задоволено. У рахунок часткового погашення заборгованості ОСОБА_8 за кредитним договором, укладеним 28 березня 2008 року з ПАТ "Укрсоцбанк", у розмірі 44 329 390,11 грн звернуто стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 28 березня 2008 року шляхом набуття права власності іпотекодержателем - ПАТ "Укрсоцбанк" на предмет іпотеки - житловий будинок, загальною площею 550 кв. м, житловою площею 178,8 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та на земельну ділянку за цією ж адресою, загальною площею 0,0700 га, кадастровий номер НОМЕР_1, у розмірі ринкової вартості предмета іпотеки у сумі 15 956 000 грн. Визнано право власності ПАТ "Укрсоцбанк" на зазначені вище житловий будинок і земельну ділянку. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався тим, що на підставі статей 589, 590 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статей 33, 37 Закону України від 05 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" (далі - Закон N 898-IV), статті 4 договору іпотеки передбачено право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, а можливість звернення стягнення на предмет іпотеки в спосіб набуття іпотекодержателем права власності на нього рішенням суду не виключається.
      Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 02 грудня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_5 задоволено. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 09 грудня 2015 року скасовано, у задоволенні позову відмовлено.
      Відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд керувався тим, що захист цивільних прав у спосіб визнання за іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки є неправильним з огляду на те, що можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачена лише у статтях 335 та 376 ЦК України, а стаття 392 ЦК України підтверджує вже наявне право власності. Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульовано статтею 39 Закону N 898-IV, якою передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. За умовами договору іпотеки від 28 березня 2008 року передбачений позасудовий узгоджений сторонами порядок визнання права власності при зверненні стягнення на предмет іпотеки шляхом добровільного укладення окремого договору, проте в матеріалах справи відсутні дані про дотримання цих умов.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 вересня 2017 року касаційну скаргу ПАТ "Укрсоцбанк" задоволено. Рішення Апеляційного суду Одеської області від 02 грудня 2016 року скасовано, рішення Київського районного суду м. Одеси від 09 грудня 2015 року залишено в силі.
      Скасовуючи рішення апеляційного суду та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, суд касаційної інстанції погодився з його висновками та зазначив, що, установивши факт невиконання позичальником грошових зобов'язань за кредитним договором, суд першої інстанції захистив порушені права кредитодавця щодо виконання забезпечених іпотекою грошових зобов'язань.
      14 грудня 2017 року ОСОБА_3 звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 вересня 2017 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, просила скасувати ухвалу суду касаційної інстанції та залишити в силі рішення суду апеляційної інстанції.
      На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_3 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 квітня 2017 року, від 27 квітня 2016 року, від 08 червня 2016 року, від 05 жовтня 2016 року, постанови Вищого господарського суду України від 07 листопада 2016 року та від 06 червня 2017 року, а такожпостанови Верховного Суду України від 30 березня 2016 року (справа N 6-1851цс15), від 02 листопада 2016 року (справа N 6-2457цс16), від 22 березня 2017 року (справа N 6-2967цс16), в яких, на думку заявниці, по-іншому застосовані норми матеріального права, а саме: статті 16, 392 ЦК України, статті 33, 37, 39 Закону N 898-IV.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII) заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше.
      Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 07 травня 2018 року відкрито провадження у справі.
      Згідно з абзацом 2 частини другої статті 360-2 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Засідання є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від загального складу кожної з відповідних судових палат Верховного Суду України.
      Відповідно до підпункту 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII) якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 22 червня 2018 року справу призначено до судового розгляду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 липня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки заява про перегляд подана ОСОБА_3 з підстав неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції (цивільної та господарської), тому за правилами статті 360-2 ЦПК України у редакції до 15 грудня 2017 року справа повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України.
      Заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу (підпункт 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII).
      Доводи, наведені в заяві про перегляд судового рішення
      Як приклад неоднакового застосування судами касаційної інстанції статей 16, 392 ЦК України, статей 33, 37, 39 Закону N 898-IV, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, заявник наводить:
      - ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року у справі N 490/10889/14-ц;
      - ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 червня 2016 року у справі N 127/20971/15-ц;
      - ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 жовтня 2016 року у справі N 522/8137/15-ц;
      - ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 квітня 2017 року у справі N 725/4895/15-ц;
      - постанову Вищого господарського суду України від 07 листопада 2016 року у справі N 916/5073/15;
      - постанову Вищого господарського суду України від 06 червня 2017 року у справі N 912/3429/15.
      Заявник також указує на невідповідність оскаржуваної ухвали суду касаційної інстанцій висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах статей 16, 392 ЦК України, статей 33, 37, 39 Закону N 898-IV, викладеним у постановах Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі N 6-1851цс15, від 02 листопада 2016 року у справі N 359/4092/15-ц, від 22 березня 2017 року у справі N 522/12709/14-ц.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Велика Палата Верховного Суду виходить з такого.
      Установлений статтею 355 ЦПК України перелік підстав для подання заяви про перегляд судових рішень є вичерпним.
      Ухвалення різних за змістом судових рішень (пункт 1 цієї статті) має місце в разі, якщо суд (суди) касаційної інстанції при розгляді двох чи більше справ з подібними предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановлених судом фактичних обставин і однаковим матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин дійшов (дійшли) неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень.
      З метою встановлення неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, необхідно визначити, якими є судові рішення в подібних відносинах відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України.
      З аналізу глави 3 розділу V ЦПК України можна зробити висновок, що під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що 28 березня 2008 року між АКБ "Укрсоцбанк", правонаступником якого є ПАТ "Укрсоцбанк", та ОСОБА_5 укладено кредитний договір N 08-660/057-302, відповідно до умов якого остання отримала кредит у розмірі 792 000 доларів США зі сплатою 13,5 % річних строком до 27 березня 2023 року.
      На забезпечення кредитних зобов'язань між вказаними особами укладено іпотечний договір від 28 березня 2008 року, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Гурською О.В., реєстровий N 483, за яким ОСОБА_5 передала в іпотеку ПАТ "Укрсоцбанк" належні їй на праві приватної власності житловий будинок, що знаходиться на АДРЕСА_1 та земельну ділянку, на якій він розташований (а. с. 10, 11, т. 1).
      У зв'язку з неналежним виконанням умов договору за ОСОБА_5 утворилась заборгованість перед ПАТ "Укрсоцбанк", яка станом на 16 вересня 2015 року склала 44 329 390,11 грн.
      ПАТ "Укрсоцбанк" просило у рахунок погашення заборгованості звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за ним права власності на житловий будинок та земельну ділянку, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1.
      Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 09 грудня 2015 року позов задоволено. У рахунок часткового погашення заборгованості ОСОБА_8 за кредитним договором, укладеним 28 березня 2008 року з ПАТ "Укрсоцбанк", у розмірі 44 329 390,11 грн звернуто стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 28 березня 2008 року шляхом набуття права власності іпотекодержателем - ПАТ "Укрсоцбанк" на предмет іпотеки - житловий будинок, загальною площею 550 кв. м, житловою площею 178,8 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та на земельну ділянку за цією ж адресою, загальною площею 0,0700 га, кадастровий номер НОМЕР_1, у розмірі ринкової вартості предмета іпотеки у сумі 15 956 000 грн. Визнано право власності ПАТ "Укрсоцбанк" на зазначені вище житловий будинок і земельну ділянку. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 02 грудня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_5 задоволено. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 09 грудня 2015 року скасовано, у задоволенні позову відмовлено.
      Скасовуючи рішення апеляційного суду та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, суд касаційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції, що положеннями частини другої статті 16 ЦК України, статтями 33, 37 Закону N 898-IV не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань за рішенням суду.
      В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року у справі N 490/10889/14-ц, яка надана заявником для порівняння, суд касаційної інстанції погодився з висновком судів попередніх інстанцій, що не підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок задоволення його вимог у спосіб, який визначено останнім, а саме шляхом визнання за ним права власності на предмет іпотеки, оскільки такий спосіб є позасудовим способом звернення стягнення на предмет іпотеки.
      Із ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 жовтня 2016 року у справі N 522/8137/15-ц вбачається, що, відмовляючи у позові про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього, суди керувалися тим, що передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки є позасудовим способом звернення стягнення на предмет іпотеки і суд не наділений повноваженнями звернення стягнення на предмет іпотеки в такий спосіб.
      В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 квітня 2017 року у справі N 725/4895/15-ц суд касаційної інстанції погодився з висновком апеляційного суду, що передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки є позасудовим способом звернення стягнення на предмет іпотеки.
      Дослідивши надану заявником для порівняння ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 червня 2016 року у справі N 127/20971/15-ц, установлено, що суд касаційної інстанції скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та передаючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції зазначив, що при вирішенні спору поза увагою судів залишилися умови іпотечного договору щодо звернення стягнення на предмет іпотеки за рішенням суду. Зокрема, пунктом 4.5 договору іпотеки від 06 серпня 2007 року передбачено, що реалізація майна здійснюється іпотекодержателем самостійно шляхом укладення від свого імені договорів купівлі-продажу майна з третіми особами, у разі звернення стягнення на підставі рішення суду, або виконавчого напису нотаріуса - в порядку, визначеному Законом N 898-IV.
      У постанові Вищого господарського суду України від 06 червня 2017 року у справі N 912/3429/15-ц суд касаційної інстанції керувався тим, що визнання права власності на предмет іпотеки за відповідним застереженням, передбаченим в іпотечному договорі, як спосіб захисту вимог кредитора, є позасудовим способом захисту, яке іпотекодержатель може реалізувати шляхом звернення до державного реєстратора для реєстрації права власності на підставі договору іпотеки. На підставі судового рішення можливо звернути стягнення на предмет іпотеки лише з дотриманням порядку, встановленого статтями 38, 39 Закону N 898-IV.
      В ухвалі від 07 листопада 2016 року у справі N 916/5073/15-ц Вищий господарський суд України дійшов висновку, що суди не з'ясували причин недотримання банком встановленого, у тому числі договорами, порядку звернення стягнення на предмет іпотеки (з урахуванням правил, визначених статтями 36, 37 Закону N 898-IV); наявність чи відсутність згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб урегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань.
      На підтвердження своїх доводів, що судові рішення у справі не відповідають викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права, заявник посилається на постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі N 6-1851цс15, від 02 листопада 2016 року у справі N 359/4092/15-ц, від 22 березня 2017 року у справі N 522/12709/14-ц.
      У постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі N 6-1851цс15 зроблено правовий висновок, що частиною другою статті 16 ЦК України передбачено, що одним із способів захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання права, в тому числі права власності на майно. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачено лише у статтях 335 та 376 ЦК України. В усіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 ЦК України).
      Стаття 392 ЦК України, у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.
      При вирішенні такої категорії справ судам слід встановити наявність чи відсутність згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, а також вчинення виконавчого напису нотаріусом, як правову підставу для реєстрації права власності іпотекодержателя, якщо такі умови передбачені договором іпотеки.
      У постанові від 02 листопада 2016 року у справі N 359/4092/15-ц Верховний Суд України підтвердив свої висновки щодо застосування статей 16, 335, 376, 328 та 392 ЦК України, при цьому зазначив, що аналіз положень статей 33, 36, 37, 39 Закону N 898-IV, статті 392 ЦК України дає підстави для висновку, що законодавцем визначено три способи захисту задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (на підставі рішення суду) та два позасудові (на підставі виконавчого напису нотаріуса та згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя). Позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу.
      У постанові Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі N 522/12709/14-ц вирішувалося питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм статей 37?39 Закону N 898-IV.
      Верховний Суд України підтвердив свої висновки щодо застосування статей 33, 36, 37 Закону N 898-IV, статей 328, 335, 376, 392 ЦК України та вказав, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону N 898-IV). Зазначив, що суди, ухвалюючи рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на обтяжене іпотекою майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, неправильно застосували норми статті 39 Закону N 898-IV.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції статей 16, 392 ЦК України, статей 33, 37, 39 Закону N 898-IV.
      У частині першій статті 626 ЦК України визначено, щодоговором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
      Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
      Статтею 628 ЦК України визначено зміст договору, який становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
      Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
      Відповідно до пункту 3.1 договору іпотеки, укладеного 28 березня 2008 року між ПАТ "Укрсоцбанк" та ОСОБА_5, у випадку порушення іпотекодавцем умов, визначених пунктами 2.1.1-2.1.10 цього договору, іпотекодержатель має право достроково звернути стягнення на предмет іпотеки в порядку, визначеному пунктом 2.4.4 цього договору.
      Пунктом 4.1 договору іпотеки передбачено право іпотекодержателя у разі невиконання або неналежного виконання позичальником основного зобов'язання задовольнити свої забезпечені іпотекою вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.
      Згідно з пунктом 4.5 договору іпотеки від 28 березня 2008 року іпотекодержатель за своїм вибором звертає стягнення на предмет іпотеки в один із наступних способів: 1) на підставі рішення суду; 2) на підставі виконавчого напису нотаріуса; 3) шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань в порядку, встановленому статтею 37 Закону N 898-IV; 4) шляхом продажу предмета іпотеки іпотекодержателем від свого імені будь-якій особі-покупцеві на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 Закону N 898-IV; або шляхом організації іпотекодержателем продажу предмета іпотеки через укладення договору купівлі-продажу предмета іпотеки між іпотекодавцем та відповідним покупцем в порядку, встановленому статтею 6 Закону України "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати".
      Як вбачається зі змісту іпотечного договору, пунктом 4.6 сторони погодили, що у разі звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду реалізація предмета іпотеки здійснюється у спосіб, зазначений у відповідному рішенні суду, а саме: шляхом продажу предмета іпотеки іпотекодержателем на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 Закону N 898-IV або шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження відповідно до статті 39 Закону N 898-IV.
      Тобто сторони, підписавши іпотечний договір, обумовили всі його умови, і не передбачили можливості звернення до суду іпотекодержателя з позовом про визнання за ним права власності на предмет іпотеки.
      У статті 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.
      У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню.
      Щодо можливості звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
      Частиною другою статті 16 ЦК України передбачено, що одним із способів захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання права, в тому числі права власності на майно. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
      У статті 12 Закону N 898-IV вказано, що в разі порушення іпотекодавцем обов'язків, установлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.
      Стаття 33 цього Закону передбачає, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону.
      Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
      Законом передбачено чітко визначені способи звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання.
      Згідно зі статтею 36 Закону N 898-IV сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
      Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.
      Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: 1) передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку"; 2) право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.
      Отже, сторони в договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, а також надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя чи застереження в іпотечному договорі на підставі договору купівлі-продажу.
      Стаття 37 Закону N 898-IV не вказує про можливість визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем за рішенням суду.
      Відповідно до статті 37 Закону N 898-IV іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.
      Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржене іпотекодавцем у суді.
      Можна констатувати, що згідно з чинним законодавством передбачене право оспорити в суді державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки за іпотекодавцем, набутого в позасудовому порядку.
      Разом з тим право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві може бути передбачено в рішенні суду або договорі про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідному застереженні в іпотечному договорі), як вказано у частини першій статті 38 згаданого Закону.
      Реалізація іпотекодержателем права на звернення стягнення шляхом набуття права власності на предмет іпотеки передбачена у статті 3 Закону України від 07 липня 2004 року N 1953-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", у якій визначено, що загальними засадами державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) є:
      1) гарантування державою об'єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження;
      2) обов'язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав;
      3) публічність державної реєстрації прав;
      4) внесення відомостей до Державного реєстру прав виключно на підставах та в порядку, визначених цим Законом;
      5) відкритість та доступність відомостей Державного реєстру прав.
      Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.
      Статтею 18 вказаного Закону передбачений порядок проведення державної реєстрації прав.
      Перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та процедура державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
      Державні реєстратори зобов'язані надавати до відома заявників інформацію про перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав.
      Згідно з пунктами 6, 9, 12, 18, 19, 57 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року N 1127, державна реєстрація прав проводиться за заявою шляхом звернення до суб'єкта державної реєстрації прав або нотаріуса, крім випадків, передбачених цим Порядком.
      Разом із заявою заявник подає оригінали документів, необхідних для відповідної реєстрації, та документи, що підтверджують сплату адміністративного збору та/або внесення плати за надання інформації з Державного реєстру прав.
      Розгляд заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, здійснюється державним реєстратором, який установлює черговість розгляду заяв, що зареєстровані в базі даних заяв на це саме майно, а також відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства та відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами та їх обтяженнями.
      За результатом розгляду заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор приймає рішення щодо державної реєстрації прав або щодо відмови в такій реєстрації.
      Державний реєстратор за результатом прийнятого рішення щодо державної реєстрації прав відкриває та/або закриває розділи в Державному реєстрі прав, вносить до відкритого розділу або спеціального розділу Державного реєстру прав відповідні відомості про речові права та їх обтяження, про об'єкти та суб'єктів цих прав.
      Для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються:
      1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця;
      2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя в разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі;
      3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу).
      Наявність зареєстрованої заборони відчуження майна, накладеної нотаріусом під час посвідчення договору іпотеки, на підставі якого набувається право власності на предмет іпотеки іпотекодержателем, а також зареєстрованих після державної реєстрації іпотеки інших речових прав, у тому числі іпотеки, на передане в іпотеку майно не є підставою для відмови в державній реєстрації права власності за іпотекодержателем.
      Тобто для реалізації іпотекодержателем позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за загальним правилом необхідні тільки воля іпотекодержателя та вчинення ним дій, передбачених законом.
      При цьому позивач не позбавлений відповідно до статей 38, 39 Закону N 898-IV можливості звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в інший спосіб, ніж визнання права власності на нього.
      Усі ці обставини залишені поза увагою судом касаційної інстанції.
      Крім того, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що аналогічний висновок щодо застосування норм матеріального права у подібних відносинах також викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі N 14-38цс18.
      Заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу (підпункт 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII).
      Відповідно до статті 353 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) Верховний Суд України переглядав судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядалися Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу в указаній редакції.
      За таких обставин постановлена у справі ухвала суду касаційної інстанції підлягає скасуванню з залишенням в силі рішення суду апеляційної інстанції.
      Керуючись підпунктом 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Заяву ОСОБА_3 про перегляд судового рішення задовольнити.
      Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 вересня 2017 року скасувати, рішення Апеляційного суду Одеської області від 02 грудня 2016 року залишити в силі.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко
      С.В. Бакуліна Н.П. Лященко
      В.В. Британчук О.Б. Прокопенко
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      В.І. Данішевська І.В. Саприкіна
      О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич
      О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      05 червня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 523/6003/14-ц
      Провадження N 14-84цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Ситнік О.М.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_3,
      відповідач - ОСОБА_4,
      розглянула в порядку письмового провадження заяву ОСОБА_4 про перегляд
      рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 23 вересня 2015 року у складі судді Пепеляшкова О.С., рішення Апеляційного суду Одеської області від 16 листопада 2016 року у складі колегії суддів Громіка Р.Д., Панасенкова В.О., Парапана В.О. та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року у складі колегії суддів Ткачука О.С., Висоцької В.С., Євграфової Є.П., Умнової О.В., Фаловської І.М.
      у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання договору підряду укладеним, розірвання договору і відшкодування збитків,
      УСТАНОВИЛА:
      У квітні 2014 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, у якому зазначив, що 27 липня 2013 року між ним та ОСОБА_4 укладено договір, відповідно до умов якого останній зобов'язався за його завданням виконати підрядні будівельні роботи, зокрема здійснити реконструкцію фасаду житлового будинку по АДРЕСА_1 відповідно до проектно-кошторисної документації у строк до 01 жовтня 2013 року, а позивач зобов'язався здійснити оплату за виконання будівельних робіт.
      Договір між сторонами укладено в усній формі, при цьому жодна зі сторін не наполягала на письмовій формі договору.
      При укладанні договору сторони дійшли згоди щодо всіх умов, які є істотними: предмета, умов та строків виконання договору, місця його виконання та порядку оплати тощо. Після того як сторони узгодили кошторис, відповідач приступив до виконання будівельних робіт та отримав оплату в розмірі 115 тис. 450 грн 30 коп., про що склав відповідну розписку.
      Проте відповідач не закінчив розпочатих будівельних робіт з реконструкції фасаду в передбачений строк та, не попередивши про свої наміри позивача, припинив виконувати зобов'язання, належним чином ремонту не зробив, унаслідок чого ОСОБА_3 був змушений звернутися до іншої особи для закінчення будівельних робіт з реконструкції фасаду житлового будинку.
      Позивач зазначив, що невиконання ОСОБА_4 своїх зобов'язань спричинило збитки, які складаються з вартості робіт по демонтажу конструкцій та вартості робіт, виконаних відповідачем з дефектами й недоліками, вартості фасадних робіт, що виконуються новим підрядником, замість неякісних робіт.
      ОСОБА_3 просив визнати укладеним договір підряду від 27 липня 2013 року між ним та ОСОБА_4, визнати цей договір розірваним з 03 березня 2014 року і стягнути з ОСОБА_4 22 тис. 813 доларів США компенсації збитків у гривнях за курсом Національного банку України на момент ухвалення рішення у справі.
      Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 23 вересня 2015 року, з урахуванням ухвали цього ж суду від 02 листопада 2015 року про виправлення описки, позов ОСОБА_3 задоволено частково. Визнано укладеним договір підряду між ОСОБА_3 і ОСОБА_4 Визнано розірваним договір підряду, укладений між ОСОБА_3 і ОСОБА_4 Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 293 тис. 911 грн 05 коп. компенсації збитків, понесені судові витрати у розмірі 2 тис. 939 грн 11 коп., а всього стягнуто 296 тис. 850 грн 16 коп. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
      Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції керувався тим, що між сторонами виникли правовідносини з договору підряду, відповідно до яких відповідач зобов'язався здійснити реконструкцію фасаду будинку. Орієнтовний кошторис на загальну суму 166 тис. 326 грн 20 коп. складений ОСОБА_4 та надісланий ОСОБА_3 електронною поштою. Відповідач отримав від позивача всього 7 тис. 100 доларів США та 58 тис. 700 грн. але виконав роботу не в повному обсязі та неналежним чином. Стягуючи з відповідача компенсацію збитків у розмірі 293 тис. 911 грн 05 коп., суд керувався висновком експертизи.
      Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 16 листопада 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилено. Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 23 вересня 2015 року змінено. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 компенсацію збитків у розмірі 493 тис. 183 грн 40 коп. В іншій частині рішення суду залишено без змін.
      Змінюючи рішення суду першої інстанції та стягуючи з відповідача на користь позивача компенсацію збитків у розмірі 493 тис. 183 грн 40 коп., суд апеляційної інстанції зазначав, що відповідно до частини другої статті 533 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), якщо в зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
      Не погодившись з указаними рішеннями судів першої й апеляційної інстанцій ОСОБА_4 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою.
      Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилено. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 23 вересня 2015 року в незміненій частині та рішення Апеляційного суду Одеської області від 16 листопада 2016 року залишено без змін.
      Суд касаційної інстанції у своїй ухвалі керувався тим, що суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, зробив правильний висновок про наявність правових підстав для визнання укладеним договору підряду між сторонами та його розірвання, компенсацією відповідачем збитків у вигляді витрат, які позивач мусить зробити для відновлення порушеного права. Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині розміру компенсації збитків, суд апеляційної інстанції правильно врахував, що більша частина авансування була здійснена в доларах США (про що свідчать розписки відповідача), ремонтно-відновлювальні роботи не виконувалися, а курс долара суттєво зріс, проведеною судовою експертизою обґрунтовано, що з метою відшкодування позивачу понесених збитків суму грошового зобов'язання необхідно визначити в доларах США.
      У липні 2017 року ОСОБА_4 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 23 вересня 2015 року, рішення Апеляційного суду Одеської області від 16 листопада 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року.
      У заяві ОСОБА_4 просить скасувати рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального Кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, підстави неоднакового застосування судами касаційної інстанції частини першої статті 202, частини третьої статті 203, статей 208, 638, 641, частини першої статті 875, частин першої і другої статті 877 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      На підтвердження зазначених підстав подання заяви ОСОБА_4 посилається на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2011 року, 24 жовтня 2012 року, 19 грудня 2012 року, 29 січня 2014 року, дві від 14 квітня 2016 року, 14 червня 2017 року, ухвалу колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 31 серпня 2015 року та постанови Вищого господарського суду України від 18 червня 2009 року, 16 листопада 2011 року, 09 листопада 2016 року, 23 листопада 2016 року, 05 квітня 2017 року та 21 червня 2017 року.
      Ухвалою судді Верховного Суду України від 04 вересня 2017 року відкрито провадження у справі та витребувано матеріали справи із Суворовського районного суду м. Одеси. Зупинено виконання судових рішень до закінчення розгляду справи у Верховному Суді України.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше.
      11 січня 2018 року Верховний Суд України передав цивільну справу і заяву ОСОБА_4 про перегляд рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій до Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2018 року справу призначено до розгляду Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду.
      Згідно з абзацом 2 частини другої статті 360-2 ЦПК України у редакції, яка діяла до 15 грудня 2017 року, якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. Засідання є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від загального складу кожної з відповідних судових палат Верховного Суду України.
      Відповідно до підпункту 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду, оскільки ОСОБА_4 подав заяву про перегляд з підстав неоднакового застосування норм права судами касаційної інстанції різної юрисдикції (цивільної та господарської), тому за правилами статті 360-2 ЦПК України (тут і далі - в редакції, чинній на час звернення до суду із заявою) справа повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України.
      23 квітня 2018 року представник позивача - адвокат ОСОБА_5 подав відзив на заяву ОСОБА_4 про перегляд судових рішень, у якому просив залишити вказану заяву без задоволення.
      Доводи, наведені у заяві про перегляд судових рішень
      Як приклад неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, заявник наводить:
      - ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2011 року у справі N 6-38300св11;
      - ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 жовтня 2012 року у справі N 6-19170св12;
      - ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2012 року у справі N 6-34818св12;
      - ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ 29 січня 2014 року у справі N 6-44440св13;
      - ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2016 року у справі N 6-5937св16;
      - ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2016 року у справі N 333/8041/14-ц;
      - ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 червня 2017 року у справі N 184/623/14-ц;
      - ухвалу судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 травня 2015 року у справі N 6-13014ск15;
      - ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 березня 2015 року у справі N 6-40123св14;
      - ухвалу колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 31 серпня 2015 року у справі N 6-1287ц15;
      - постанову Вищого господарського суду України від 18 червня 2009 року у справі N 41/496-45/115;
      - постанову Вищого господарського суду України від 16 листопада 2011 року у справі N 8/5027/374/2011;
      - постанову Вищого господарського суду України від 09 листопада 2016 року у справі N 910/31490/15;
      - постанову Вищого господарського суду України від 23 листопада 2016 року у справі N 916/1315/16;
      - постанову Вищого господарського суду України від 05 квітня 2017 року у справі N 910/18060/16;
      - постанову Вищого господарського суду України від 21 червня 2017 року у справі N 921/667/16-г/17.
      Заявник зазначає, що у вказаних судових рішенням по-іншому застосовано частину першу статті 202, частину третю статті 203, статті 208, 638, 641, частину першу статті 875, частини першу і другу статті 877 ЦК України, що є підставою для перегляду за пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Велика Палата Верховного Суду виходить з такого.
      Установлений статтею 355 ЦПК України перелік підстав для подання заяви про перегляд судових рішень є вичерпним.
      Ухвалення різних за змістом судових рішень (пункт 1 цієї статті) має місце в разі, якщо суд (суди) касаційної інстанції при розгляді двох чи більше справ з подібними предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановлених судом фактичних обставин і однаковим матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин дійшов (дійшли) неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень.
      З метою встановлення неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, необхідно визначити, якими є судові рішення в подібних відносинах відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України.
      З аналізу глави 3 розділу V ЦПК України можна зробити висновок, що під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.
      Суди встановили, що 27 листопада 2012 року ОСОБА_3 уклав з інспекцією з благоустрою міста Одеської міської ради договір N 153 на тимчасове порушення існуючого благоустрою території міста Одеси з подальшим його відновленням та отримав право на встановлення тимчасового огородження з метою реконструкції об'єкта нерухомості (т. 1, а. с. 248).
      На запит суду щодо оформлення ОСОБА_3 паспорта фасаду будинку по АДРЕСА_1 надано відповідну копію (т. 1, а. с. 231?238).
      На підтвердження надання кошторисної документації позивач надав суду фотокопії доказів направлення 19 та 22 липня 2013 року відповідачем електронною поштою листів з кошторисом фасадних робіт, згідно з яким загальна кошторисна вартість будівельних робіт склала 166 тис. 326 грн 20 коп. (т. 1, а. с. 244?247).
      Згідно з копією розписки відповідача він отримав за період з 27 липня по 28 листопада 2013 року грошові кошти на придбання будівельних матеріалів та здійснення фасадних робіт у розмірі 7 тис. 100 доларів США та 58 тис. 700 грн (т. 1, а. с. 13, 14).
      12 лютого 2014 року під час перевірки якості виконаних відповідачем робіт між позивачем та ОСОБА_6 складено дефектний акт на капітальний ремонт, яким установлено факт неякісно виконаних ОСОБА_4 робіт та неможливості закінчення та приведення фасаду до стану, придатного до експлуатації, без попереднього демонтажу виконаного утеплення фасаду, декоративних елементів, розбору бетонного карнизу, відбивки штукатурки з поверхонь цегляних стін та стель тощо (т. 1, а. с. 44?48).
      Згідно з висновком судової будівельно-технічної експертизи від 01 лютого 2014 року, складеним Товариством з обмеженою відповідальністю "Одеський регіональний центр незалежних експертиз" (далі - ТОВ "Одеський регіональний центр незалежних експертиз") на підставі ухвали суду від 19 червня 2014 року, виконані відповідачем будівельні роботи не відповідають вимогам нормативно-правових актів у галузі будівництва, фасад житлового будинку по АДРЕСА_1 потребує виконання робіт з часткового демонтажу існуючих елементів, виконаних відповідачем, для приведення його до стану, придатного до використання та відповідного вимогам норм і стандартів у галузі будівництва. Вартість робіт з демонтажу існуючих будівельних елементів, виконаних відповідачем, а також робіт з відновлювального ремонту для приведення фасаду у стан, придатний до експлуатації та відповідний нормам і стандартами у галузі будівництва, згідно з висновком експерта склала з урахуванням ПДВ 295 тис. 543 грн 49 коп. (т. 1, а. с. 142?185).
      Суди у справі визнали, що між сторонами виникли правовідносини договору підряду, відповідно до яких відповідач зобов'язався здійснити реконструкцію фасаду будинку, тому наявні підстави для стягнення з нього збитків у вигляді витрат, які позивач мусить зробити для відновлення порушеного права.
      Дослідивши надані для порівняння заявником ухваликолегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2016 року у справі N 6-5937св16, від 14 квітня 2016 року у справі N 333/8041/14-ц, від 08 травня 2015 року у справі N 6-13014ск15, а також постанови Вищого господарського суду України від 09 листопада 2016 року у справі N 910/31490/15, від 23 листопада 2016 року у справі N 916/1315/16, від 05 квітня 2017 року у справі N 910/18060/16 та від 21 червня 2017 року у справі N 921/667/16-г/17, Велика Палата Верховного Суду вважає, що вони не є підставою для перегляду, оскільки обставини у цих справах не подібні до обставин у справі, про перегляд рішень у якій подано заяву.
      Зокрема, із зазначених судових рішень вбачається, що, на відміну від судового рішення, про перегляд якого подав заяву ОСОБА_4, між сторонами були укладені письмові договори підряду, у яких погоджені умови виконання робіт, підрядники отримали від замовників грошові кошти за виконання робіт і взяли на себе відповідальність за кваліфіковане виконання робіт, проте позивачам відмовлено у задоволенні позову про відшкодування збитків, оскільки вони не надали належних і допустимих доказів на підтвердження неналежної якості виконаних робіт та наявності вини відповідачів.
      Тобто порівняння наведених судових рішень судів касаційних інстанцій із судовим рішенням касаційного суду, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права в спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог. У справах досліджувалися надані сторонами докази щодо наявності вини відповідачів у завданні збитків неналежним виконанням ними робіт, а не встановлювалося, чи було належним чином дотримано форму договору підряду та досягнуто згоди з істотних умов, які необхідні для його укладення.
      Ухвалою колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 31 серпня 2015 року у справі N 6-1287ц15 відмовлено в допуску до провадження Верховного Суду України справи про відшкодування шкоди за заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 травня 2015 року.
      Зазначена ухвала постановлена Верховним Судом України не як судом касаційної інстанції, а за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм права в подібних правовідносинах, тому вона не може бути підставою перегляду в порядку, передбаченому главою 3 розділу V ЦПК України.
      Разом з тим в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2011 року у справі N 6-38300св11 суд касаційної інстанції не погодився з висновками судів попередніх інстанцій, що усний договір підряду в силу вимог статті 203 ЦК України є дійсним, оскільки з матеріалів справи не вбачається, яких істотних умов, необхідних для укладення договору підряду, сторони досягли, та якими доказами це підтверджено, тобто не дотримано вимог статей 875, 877, 882 цього Кодексу.
      В ухвалі від 24 жовтня 2012 року у справі N 6-19170св12 колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що суди на порушення статей 875, 877, 882 ЦК України не з'ясували: яких істотних умов усного договору підряду щодо обсягу робіт, їх якості сторони досягнули і коли; початку та закінчення виконання робіт відповідачем; чи виконувалися роботи поетапно; як відбувалося їх прийняття позивачем і коли; чи оглядалася виконана робота позивачем; чи було при виявленні допущених у роботі відступів від умов договору або інших недоліків позивачем негайно заявлено про це підрядникові; чи прийняв позивач роботу без/з перевіркою; на підставі якого нормативного акта вимагається наявність спеціального дозволу на виконання вказаних підрядних робіт.
      В ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2012 року у справі N 6-34818св12 суд касаційної інстанції керувався тим, що суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що в матеріалах справи немає жодних квитанцій, товарних чи касових чеків, квитків, талонів, або інших документів, виданих відповідачем, які б свідчили про укладення усного договору підряду (пункт 7 частини першої статті 1 Закону України "Про захист прав споживачів"). За висновками експертизи проектно-кошторисна документація та технологічні карти на проведення робіт з реконструкції будинку відсутні (стаття 877 ЦК України).
      Ухвалою від 29 січня 2014 року у справі N 6-44440св13 колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодилася з рішеннями судів першої й апеляційної інстанцій, у яких суди дійшли висновків, що сторони не дотримались форми договору та не досягли істотних умов, необхідних для укладення договору підряду, а саме: щодо розроблення проектно-кошторисної документації, яка визначає обсяг та зміст робіт, ціни договору, строків початку та закінчення робіт, прав та обов'язків сторін, порядку розрахунку за виконані роботи, порядку здачі-приймання закінчених робіт, гарантій строків якості закінчених робіт, порядку усунення недоліків і відповідальності сторін за порушення умов договору. Крім того, для укладення договору підряду відповідач не мав спеціального дозволу на виконання окремих видів робіт. Тобто не дотримано вимог статей 843, 853, 875, 877, 882 ЦК України.
      Погодившись із рішенням суду апеляційної інстанції, яким відмовлено в позові про відшкодування збитків, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 14 червня 2017 року у справі N 184/623/14-ц зазначила, що неналежне виконання відповідачем проведених ремонтних робіт ґрунтується на припущеннях. Також суд наголосив, що між сторонами була укладена усна домовленість щодо проведення на замовлення позивача ремонтних робіт, тоді як за змістом статей 856, 875 ЦК України між сторонами має бути укладено договір у письмовій формі з викладенням усіх істотних умов.
      В ухвалі від 04 березня 2015 року у справі N 6-40123св14 колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначила, що суд апеляційної інстанції належним чином не перевірив тверджень відповідачів про те, що всупереч вимогам статей 875, 877, 882 ЦК України сторони в договорі підряду не погодили всіх істотних умов договору, зокрема не визначили складу та змісту проектно-кошторисної документації, а також тієї обставини, хто зі сторін цього договору зобов'язаний таку документацію підготувати. Стягуючи збитки за неналежне виконання підрядних робіт, зокрема за відступлення від вимог проектно-кошторисної документації, апеляційний суд не перевірив, чи передавалася відповідачам зазначена документація, та чи мали вони обов'язок невідступно її виконувати. У зв'язку з невстановленням фактичних обставин справи суд касаційної інстанції скасував рішення суду апеляційної інстанції та направив справу на новий апеляційний розгляд.
      У постанові Вищого господарського суду України від 18 червня 2009 року у справі N 41/496-45/115, якою залишено без змін постанову суду апеляційної інстанції про відмову в позові про визнання договору дійсним, суд касаційної інстанції керувався тим, що за статтями 875, 877, 882ЦК України, які регулюють відносини будівельного підряду, істотними умовами такого договору є обсяг робіт, їх ціна та строки виконання. Отже, в оферті та в акцепті щодо виконання будівельних підрядних робіт повинна бути чітко виражена воля осіб щодо вказаних істотних умов. З листування між сторонами у справі, на яке посилається позивач, суди не встановили досягнення сторонами згоди щодо істотних умов договору будівельного підряду.
      Постановою Вищого господарського суду України від 16 листопада 2011 року у справі N 8/5027/374/2011 постанову суду апеляційної інстанції скасовано, рішення суду першої інстанції про відмову в позові про розірвання договору, повернення коштів - залишено в силі. Суд касаційної інстанції зазначив, що умову щодо погодження проектно-кошторисної документації (статті 875, 877 ЦК України) виконано не було, тому договір підряду є неукладеним.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції частини першої статті 202, частини третьої статті 203, статей 208, 638, 641, частини першої статті 875, частин першої і другої статті 877 ЦК України.
      За положеннями пункту 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
      Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
      У частині третій статті 203 ЦК України закріплено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
      Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).
      Згідно зі статтею 208 ЦК України у письмовій формі належить вчиняти: 1) правочини між юридичними особами; 2) правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу; 3) правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу; 4) інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.
      Відповідно до вимог статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.
      У статті 641 ЦК України визначено, що пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна зі сторін майбутнього договору. Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття.
      Відповідно до частин першої, третьої статті 837 ЦК України за договором підряду одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу.
      Умова про предмет договору підряду є істотною. Предметом договору підряду є індивідуалізований результат праці підрядника на який спрямована узгоджена воля сторін.
      Умова щодо предмета договору підряду уточнюється ціною підрядних робіт.
      Ціна договору підряду - це грошова сума, належна підрядникові за виконане замовлення. За статтею 843 ЦК України у договорі підряду визначається або конкретна ціна роботи, або способи її визначення. Отже, ціна може бути визначена в тексті договору підряду безпосередньо, або у договорі підряду може зазначатися спосіб визначення ціни. Крім того, ціна у договорі підряду може бути визначена у кошторисі, який містить постатейний перелік затрат на виконання робіт, є додатком до договору та його невід'ємною частиною.
      За відсутності цих умов ціну може встановити суд на основі звичайно застосовуваних за аналогічні роботи цін з урахуванням необхідних витрат, визначених сторонами.
      Таким чином, закріплене у ЦК України визначення договору підряду дає підстави для висновку про те, що це консенсуальний, двосторонній та оплатний договір. Причому консенсуальність договору підряду означає, що він визнається укладеним у момент одержання особою, що направила оферту, акцепту.
      Відповідно до статті 846 ЦК Українистроки виконання роботи або її окремих етапів установлюються в договорі підряду. Якщо в договорі підряду не встановлені строки виконання роботи, підрядник зобов'язаний виконати роботу, а замовник має право вимагати її виконання у розумні строки, відповідно до суті зобов'язання, характеру та обсягів роботи та звичаїв ділового обороту.
      При цьому в оферті та в акцепті щодо виконання будівельних підрядних робіт повинна бути чітко виражена воля осіб щодо істотних умов договору.
      Досліджуючи надані докази (фотокопії направлення електронних листів та розписок), суди першої й апеляційної інстанцій не здійснили їх оцінки з погляду допустимості відповідно до вимог статті 59 ЦПК України (у редакції на час розгляду справи). Договір підряду в письмові формі між сторонами не укладався.
      Крім того, обов'язковою умовою виконання робіт з реконструкції житлового будинку є наявність у підрядника спеціального дозволу на виконання окремих видів робіт, що передбачено частиною третьою статті 837 ЦК України.
      Згідно з висновком судової будівельно-технічної експертизи від 01 лютого 2014 року, складеним ТОВ "Одеський регіональний центр незалежних експертиз" на підставі ухвали суду від 19 червня 2014 року, при дослідженні матеріалів справи встановлено відсутність проектно-кошторисної документації, виготовленої в установленому законом порядку (т. 1, а. с. 143, зворот).
      У матеріалах справи також відсутня проектно-кошторисна документація та інші додатки до договору будівельного підряду, підписані обома сторонами з чітким переліком видів робіт та їх орієнтовною вартістю, які мав виконати відповідач як підрядник під час реконструкції фасаду житлового будинку.
      За вимогами частини першої статті 853 ЦК України замовник зобов'язаний прийняти роботу, виконану підрядником відповідно до договору підряду, оглянути її і в разі виявлення допущених у роботі відступів від умов договору або інших недоліків негайно заявити про них підрядникові. Якщо замовник не зробить такої заяви, він втрачає право в подальшому посилатися на ці відступи від умов договору або недоліки у виконаній роботі.
      Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 02 жовтня 2012 року у справі N 23/236, обов'язок прийняти виконані роботи, а у випадку виявлення недоліків робіт негайно про них заявити (у тому числі шляхом мотивованої відмови від підписання акта виконаних робіт) закон покладає саме на замовника.
      Усі ці обставини залишені поза увагою як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій.
      Заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу (підпункт 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII).
      Відповідно до статті 353 ЦПК України (у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) Верховний Суд України переглядав судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядалися Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу в указаній редакції.
      За таких обставин ухвалені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій не можуть вважатися законними і обґрунтованими, а Велика Палата Верховного Суду не має повноважень встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку, тому судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Керуючись підпунктом 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Заяву ОСОБА_4 про перегляд судових рішень задовольнити частково.
      Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року, рішення Апеляційного суду Одеської області від 16 листопада 2016 року та рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 23 вересня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко
      С.В. Бакуліна Н.П. Лященко
      В.В. Британчук О.Б. Прокопенко
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      В.І. Данішевська І.В. Саприкіна
      О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич
      О.Р. Кібенко О.Г. Яновська
       
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      20 червня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 583/3328/16-ц
      Провадження N 14-186 цс 18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача - Гудими Д.А.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула справу за позовом ОСОБА_3 (далі також - позивач) до Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Арсенал Страхування" (далі також - відповідач), третя особа без самостійних вимог - ОСОБА_4 (далі також - третя особа), про відшкодування шкоди, завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди,
      за заявою відповідача про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 листопада 2017 року, постановленої колегією суддів у складі: Євграфової Є.П., Євтушенка О.І., Кадєтової О.В. (далі також - заява про перегляд судового рішення).
      Учасники справи:
      - позивач: ОСОБА_3;
      - відповідач: Приватне акціонерне товариство "Страхова компанія "Арсенал Страхування" (представник - адвокат Данилова Тетяна Анатоліївна);
      - третя особа без самостійних вимог: ОСОБА_4.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У жовтні 2016 року позивач звернувся до суду із зазначеним позовом, який мотивував тим, що є власником автомобіля "Peugeot 308", реєстраційний номер НОМЕР_1 (далі - автомобіль), який застрахований у відповідача відповідно до договору добровільного страхування від 24 червня 2015 року N 19/15-Т/С. 14 жовтня 2015 року приблизно о 05:15 год. на вул. Червоноармійській у м. Охтирка третя особа не впоралася з керуванням автомобілем, виїхала на ліве узбіччя, допустивши наїзд на пеньок дерева, заїхала у річку, внаслідок чого автомобіль був механічно пошкоджений.
      2. На звернення до відповідача щодо відшкодування збитків, завданих внаслідок дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП), позивачеві було запропоновано часткову виплату страхового відшкодування, яка була значно меншою від встановленого збитку. А листом від 11 серпня 2016 року позивача було повідомлено про відмову у виплаті відшкодування.
      3. На підставі статей 22, 23, 526, 979, 988, 1187, 1167 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України та статті 6 Закону України "Про страхування" просив стягнути з відповідача відшкодування майнової шкоди, завданої у результаті пошкодження автомобіля у розмірі 173 411,00 грн. а також стягнути з відповідача судові витрати.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      4. 31 січня 2017 року Охтирський міськрайонний суд Сумської області ухвалив рішення про відмову у задоволенні позову.
      5. Рішення суд першої інстанції обґрунтував тим, що позивач і третя особа неналежно виконали умови договору страхування, зокрема, несвоєчасно повідомили правоохоронні органи про ДТП, що стало причиною несвоєчасного проходження медичного огляду водієм на стан алкогольного сп'яніння та позбавило страховика можливості дізнатися, чи є страховим випадком подія, яка мала місце 14 жовтня 2015 року.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      6. 9 березня 2017 року Апеляційний суд Сумської області ухвалив рішення, яким скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове рішення про задоволення позову: стягнув з відповідача на користь позивача кошти у розмірі 173 411, 00 грн в рахунок відшкодування майнового збитку, завданого у результаті пошкодження автомобіля; вирішив питання про стягнення судового збору.
      7. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд встановив, що у відповідача були відсутні підстави для відмови позивачу у виплаті страхового відшкодування з підстав несвоєчасного повідомлення страховика про настання страхового випадку та проходження медичного огляду на стан сп'яніння.
      Короткий зміст рішення суду касаційної інстанції
      8. 9 листопада 2017 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою залишив без змін рішення Апеляційного суду Сумської області від 9 березня 2017 року.
      9. Суд касаційної інстанції мотивував рішення тим, що апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову, правильно застосувавши норми матеріального права, на підставі належно оцінених доказів, наданих сторонами (стаття 212 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на той час).
      Короткий зміст вимог заяви про перегляд судових рішень
      10. 14 грудня 2017 року відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, відповідач звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 листопада 2017 року.
      11. Просить скасувати вказану ухвалу та залишити в силі рішення суду першої інстанції з огляду на неоднакове застосування касаційними судами статті 25 Закону України "Про страхування".
      Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції
      12. 26 січня 2018 року суддя Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду ухвалою надав відповідачеві строк для усунення недоліків заяви про перегляд судового рішення, а саме для подання документа, що підтверджує сплату судового збору, та надання копій різних за змістом рішень судів касаційної інстанції, які свідчать про неоднаковість застосування норм матеріального права.
      13. 21 березня 2018 року після усунення відповідачем зазначених недоліків згідно із заявою від 22 лютого 2018 року (вх. N 13074/0/220-18 від 12 березня 2018 року) суддя Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відкрив провадження у справі.
      14. 11 квітня 2018 року суддя Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду призначив справу до розгляду Верховним Судом у складі колегії з п'яти суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду.
      15. 25 квітня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду на підставі підпункту 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 3 жовтня 2017 року (далі - Закон N 2147-VIII)ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      16. Ухвалу суд мотивував тим, що відповідач просить переглянути рішення суду касаційної інстанції з підстав неоднакового застосування однієї норми матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції з посиланням на відповідні рішення цих судів. А тому відповідно до абзацу 2 частини другої статті 360? ЦПК України в редакції, чинній на час звернення відповідача із заявою про перегляд судового рішення, така заява повинна була розглядатися на спільному засіданні судових палат Верховного Суду України.
      17. 15 травня 2018 року Велика Палата Верховного Суду ухвалою прийняла справу та призначила її до розгляду.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала заяву про перегляд судового рішення
      18. Відповідач вважає, що має місце неоднакове застосування судами касаційної інстанції статей 979 і 990 ЦК України та статей 16 і 25 Закону України "Про страхування", що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      19. На підтвердження обґрунтованості заяви про перегляд судового рішення відповідач подав копії ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 червня 2016 року у справі N 711/3945/16-ц, від 16 листопада 2016 року у справі N 465/9833/13-ц, від 21 грудня 2016 року у справі N 335/5041/15-ц та постанови Вищого господарського суду України від 28 січня 2013 року у справі N 8/241.
      (2) Позиції інших учасників справи
      20. Позивач та третя особа позиції щодо заяви про перегляд судового рішення не висловили.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів заяви про перегляд судових рішень
      21. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві про перегляд судового рішення доводи відповідача, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      22. Відповідно до статті 353 ЦПК України у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень, Верховний Суд України переглядав судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим кодексом.
      23. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України у вказаній редакції підставою для подання такої заяви у цивільних справах було неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      24. Відповідно до підпункту 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону України Закон N 2147-VIII,якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду.
      25. Тому підставою для передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду є заява про перегляд судового рішенняВерховним Судом України, яка повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України.
      26. Відповідно до абзацу 2 частини другої статті 360? ЦПК України, у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судового рішення, ця заява повинна була розглядатися на спільному засіданні судових палат Верховного Суду України, якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції.
      27. Відповідач надав як приклади неоднакового застосування судами касаційної інстанції різних юрисдикцій приписів статті 990 ЦК України та статті 25 Закону України "Про страхування" постанову Вищого господарського суду України від 28 січня 2013 року у справі N 8/241, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року у справі N 465/9833/13-ц та від 21 грудня 2016 року у справі N 335/5041/15-ц.
      28. Крім того, прикладом неоднакового застосування статті 979 ЦК України та статті 16 Закону України "Про страхування" вважає ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 червня 2016 року у справі N 711/3945/16-ц.
      29. З огляду на вказане Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      30. Розглядаючи заяву про перегляд судового рішення, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що відповідач просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 листопада 2017 року та залишити в силі рішення Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 31 січня 2017 року. Рішення Апеляційного суду Сумської області від 9 березня 2017 року, який скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове рішення про задоволення позову, відповідач скасувати не просить, хоча саме рішення апеляційного суду було залишене без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 листопада 2017 року.
      31. За обставинами справи N 711/3945/16-ц, копію ухвали в якій Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 червня 2016 року надав відповідач, страхувальник, не оскаржуючи відмову страховика у виплаті страхового відшкодування, звернувся до суду з вимогою про зобов'язання страховика здійснити виплату страхового відшкодування. Касаційний суд підтвердив правильність застосування судами першої й апеляційної інстанцій, які відмовили у позові, статей 629 і 979 ЦК України та статті 16 Закону України "Про страхування", оскільки суди вірно встановили, що особа, яка керувала застрахованим автомобілем, з порушенням умов договору страхування повідомила органи ДАІ про настання ДТП, викликавши їх лише через 8 годин, внаслідок чого тест на вживання алкоголю був проведений після 14-ї години, тоді як ДТП сталася о 2-ій годині.
      32. У справі N 583/3328/16-ц суд апеляційної інстанції, з яким погодився касаційний суд, встановив, що при виїзді на місце ДТП співробітник ДАІ не ставив під сумнів стан водія і після закінчення огляду місця події забезпечив його доставку до найближчого медичного закладу, в якому лікар-нарколог надав висновок про відсутність ознак сп'яніння у третьої особи. А доказів на підтвердження того, що остання на час настання ДТП була у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння у матеріалах справи, як вказав суд апеляційної інстанції, немає.
      33. У справі N 711/3945/16-ц суди першої й апеляційної інстанцій, з якими погодився касаційний суд, дійшли висновку, що ДТП не є страховим випадком, оскільки несвоєчасне повідомлення органу ДАІ про ДТП фактично позбавило страховика можливості з'ясувати, чи перебував водій в момент ДТП у стані алкогольного та інших видів сп'яніння.
      34. Натомість за інших обставин у справі N 583/3328/16-ц суд апеляційної інстанції встановив, що мав місце страховий випадок, і у відповідача були відсутні підстави для відмови позивачеві у виплаті страхового відшкодування через несвоєчасне повідомлення страховика про настання страхового випадку та проходження медогляду на стан сп'яніння. Апеляційний суд вказав, що несвоєчасне повідомлення страховика про настання страхового випадку саме по собі не може бути підставою для відмови у страховому відшкодуванні, а лише в тому випадку, коли воно позбавляє страховика можливості дізнатися, чи є ця подія страховим випадком. Тобто, якщо буде доведено, що відсутність у страховика відомостей про це могла вплинути на його обов'язок виплатити страхове відшкодування. З огляду на зібрані у справі докази суд дійшов висновку, що відповідач не довів, що своєчасно надіслане позивачем письмове повідомлення про настання страхового випадку позбавило відповідача можливості переконатися у настанні такого випадку.
      35. У заяві про перегляд судового рішення відповідач фактично просить переоцінити висновки суду апеляційної інстанції щодо обставин повідомлення органу ДАІ та страховика про ДТП, а також проходження медогляду на стан сп'яніння. Проте, перевіряючи наявність неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, суд, який діє за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року (частина перша статті 3602), не вправі надавати нову оцінку доказам.
      36. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 листопада 2017 року, про перегляд якої просить відповідач, касаційний суд вказав, що суд апеляційної інстанції, застосувавши до спірних правовідносин статті 5, 6, 20, 22 і 26 Закону України "Про страхування" та статті 979 і 991 ЦК України, дійшов правильного висновку про настання страхового випадку та відсутність у відповідача підстав для відмови у виплаті страхового відшкодування позивачеві через несвоєчасне повідомлення страховика про настання страхового випадку та несвоєчасне проходження медичного огляду на стан сп'яніння.
      37. У наданій для порівняння копії постанови Вищого господарського суду України від 28 січня 2013 року у справі N 8/241 вказано, що на підставі статті 990 ЦК України та пункту 3 частини першої статті 20 і статті 25 Закону України "Про страхування" страхувальник просив стягнути на його користь зі страховика недоплачену суму страхового відшкодування за страховим випадком. Суд касаційної інстанції залишив без змін рішення суду апеляційної інстанції про часткове задоволення позову за вирахуванням франшизи та втрати товарної вартості пошкодженого автомобіля.
      38. Натомість у справі N 583/3328/16-цвідповідач не визнав факт настання страхового випадку та відмовив у виплаті страхового відшкодування. А стверджуючи про невідповідність ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 листопада 2017 року постанові Вищого господарського суду України від 28 січня 2013 року у справі N 8/241 в частині зменшення останнім суми страхового відшкодування на суму, яка не відшкодовується страховиком згідно з умовами договору страхування, відповідач фактично просить переоцінити висновки судів щодо розміру страхового відшкодування, хоча у суді він, як встановив суд апеляційної інстанції, не спростовував розмір збитків, визначених згідно з наданим позивачем звітом про незалежну експертну оцінку.
      39. В іншій наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року у справі N 465/9833/13-ц вказано, що страхувальник звернувся з позовом до страховика про стягнення страхового відшкодування, інфляційних втрат, трьох процентів річних і пені. Касаційний суд підтвердив правильність висновків судів про те, що мав місце страховий випадок, і страховик зобов'язаний виплатити страхове відшкодування. Суд касаційної інстанції залишив без змін рішення апеляційного суду, який з огляду на умови договору страхування скасував рішення суду першої інстанції в частині стягнення на користь страхувальника інфляційних втрат, трьох процентів річних і пені.
      40. У справі N 335/5041/15-ц, копія ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2016 року в якій також надана для порівняння, страхувальник просив стягнути зі страховика несплачену частину страхового відшкодування, інфляційні втрати, три проценти річних, а також відшкодування моральної шкоди. Мотивував, зокрема, тим, що страховик відмовляється виплатити належну суму страхового відшкодування, що складає різницю між необхідною сумою для проведення відновлювального ремонту та вже виплаченою страховою сумою. Суд касаційної інстанції залишив без змін рішення апеляційного суду, який скасував рішення суду першої інстанції й ухвалив нове - про відмову у задоволенні позову, оскільки позивач не надав докази того, що витратив на відновлювальний ремонт автомобіля більше коштів, ніж та частина страхового відшкодування, яка вже була виплачена; а крім того, не підлягала стягненню моральна шкода, бо згідно з умовами договору страхування непрямі збитки не відшкодовуються.
      41. Отже, обставини справ N 465/9833/13-ц і N 335/5041/15-ц та відповідні висновки судів також суттєво відрізняються від обставин справи, в якій відповідач просить переглянути ухвалу суду касаційної інстанції.
      42. Крім того, згідно з текстом ухвали, про перегляд якої просить відповідач, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ не застосовував приписи статті 990 ЦК України і статті 25 Закону України "Про страхування", які відповідач вважає застосованими в його справі інакше, ніж у справах N 8/241, N 465/9833/13-ц, N 335/5041/15-ц.
      43. З огляду на зазначене відсутні підстави для встановленнянеоднакового застосування судами касаційних інстанцій норм матеріального права у подібних правовідносинах.
      (2) Висновки за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення
      (2.1) Щодо суті заяви про перегляд судового рішення
      44. Відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судового рішення, суд відмовляв у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.
      45. Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява відповідача про перегляд судового рішення є необґрунтованою, оскільки надані для порівняння копії рішень судів касаційної інстанції не дають підстав для висновку про неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що і в справі відповідача, а отже, і про ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Тому у задоволенні вказаної заяви слід відмовити.
      (2.2) Щодо судових витрат
      46. З огляду на висновок щодо суті заяви про перегляд судових рішень судові витрати, понесені у зв'язку з її поданням, покладаються на відповідача.
      Керуючись підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону України N 2147-VIII, пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України в редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень, статтею 404 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду заяви про перегляд судових рішень, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      у задоволенні заяви Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Арсенал Страхування" відмовити.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С. Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. ЯновськаПовний текст постанови підписаний 13 липня 2018 року.
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      16 травня 2018 року
      м. Київ
      Справа N 760/21151/15-ц
      Провадження N 14-142цс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Лященко Н.П.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А.,
      Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження заяву ОСОБА_1 про перегляд рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 13 січня 2017 року (суддя Коробенко С.В.), ухвали Апеляційного суду міста Києва від 10 квітня 2017 року (судді Поліщук Н.В., Соколова В.В., Пікуль А.А.) та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 вересня 2017 року (Кадєтова О.В., Ізмайлова Т.Л., Карпенко С.О.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до Державної служби інтелектуальної власності України, ОСОБА_1 про визнання незаконним рішення про реєстрацію знака для товарів та послуг, визнання недійсним свідоцтва на знак для товарів і послуг, зобов'язання вчинити певні дії і
      ВСТАНОВИЛА:
      У грудні 2015 року ОСОБА_2 звернувся із позовом до Державної служби інтелектуальної власності України (далі - Служба), ОСОБА_1, в якому просив суд: визнати незаконним рішення Служби за заявкою від 19 листопада 2008 року m 2008 20544 про реєстрацію знака для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1"; визнати недійсним свідоцтво України на знак для товарів і послуг від 12 квітня 2010 року НОМЕР_2, видане ОСОБА_1 та опубліковане 12 квітня 2010 року у бюлетені "Промислова власність" N 7; зобов'язати Службу внести відомості до Державного реєстру свідоцтв України на знаки для товарів та послуг про визнання свідоцтва України на знак для товарів і послуг від 12 квітня 2010 року НОМЕР_2 недійсним та здійснити публікацію таких відомостей в офіційному бюлетені "Промислова власність".
      Позовну заяву мотивовано тим, що 15 серпня 2006 року ТОВ "Стара Фортеця Трейдінг" видано свідоцтво України НОМЕР_3 на знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2" за 29, 30, 31 та 43 класами Міжнародної класифікації товарів і послуг для реєстрації знаків (далі - МКТП). 12 квітня 2010 року зареєстровано знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1", на посвідчення чого ОСОБА_1 видане свідоцтво України на знака для товарів і послуг НОМЕР_2 за 43 класом МКТП. 01 березня 2012 року між ТОВ "Стара Фортеця Трейдінг" і ТОВ "Фаетон-С" укладено ліцензійний договір на використання цього знаку із терміном дії договору до 01 березня 2016 року. 27 липня 2015 року ТОВ "Стара Фортеця Трейдінг" продовжило дію позначення та отримало нове свідоцтво НОМЕР_4. Позивач зазначає, що 29 липня 2015 року він придбав майнові права на цей знак для товарів та послуг, відомості про що опубліковані в офіційному бюлетені "Промислова власність" за N 19. ОСОБА_2 стверджував, що існування знака для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1" порушує його права та інтереси, оскільки є схожим зі знаком, права на які належать йому та який зареєстрований раніше, а відтак цей знак не може перебувати під правовою охороною. Зазначав, що Служба при встановленні правової охорони неповно з'ясувала ці обставини та неправомірно видала свідоцтво.
      Рішенням Солом'янського районного суду міста Києва від 13 січня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 10 квітня 2017 року позовні вимоги задоволено. Визнано незаконним рішення Служби за заявкою від 19 листопада 2008 року m 2008 20544 про реєстрацію знака для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1"; визнано недійсним свідоцтво України на знак для товарів і послуг від 12 квітня 2010 року НОМЕР_2, видане ОСОБА_1; зобов'язано Службу внести відомості до Державного реєстру свідоцтв України на знаки для товарів та послуг про визнання свідоцтва України на знак для товарів і послуг від 12 квітня 2010 року НОМЕР_2 недійсним та опублікувати відповідні відомості в офіційному бюлетені "Промислова власність".
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 вересня 2017 касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду залишено без змін.
      23 листопада 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 13 січня 2017 року, ухвали Апеляційного суду міста Києва від 10 квітня 2017 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 вересня 2017 року з підстав, передбачених пунктами 1,2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; в редакції, чинній на час звернення із заявою).
      На підтвердження зазначених підстав для подання заяви ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2012 року у справі N 6-13017св11, від 24 квітня 2013 року у справі N 6-3902св13, від 02 жовтня 2013 року у справі N 6-17694св13, від 03 квітня 2017 року у справі N 760/20866/15-ц, ухвали Вищого адміністративного суду України від 15 жовтня 2013 року у справі N 2а-15294/11/2670, від 30 жовтня 2013 року у справі N 2а-16008/11/2670, постанови Вищого господарського суду України від 30 вересня 2014 року у справі N 910/5939/13, від 05 вересня 2017 року у справі N 910/30096/15, від 07 листопада 2017 року у справі N 910/9241/16.
      Ухвалою Верховного Суду України від 29 листопада 2017 року відкрито провадження у справі, витребувано її матеріали з суду першої інстанції, надіслано копії цієї ухвали та заяви особам, які беруть участь у справі.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено у новій редакції, у зв'язку із чим заяву передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду (підпункт 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" цього Кодексу).
      Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 21 березня 2018 року справу призначено до розгляду Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду.
      Згідно з підпунктом 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII) якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      Відповідно до абзацу другого частини другої статті 360? ЦПК України (в редакції, чинній на час звернення із заявою) якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування однієї і тієї самої норми права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 04 квітня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки ОСОБА_1 оскаржує судові рішення з підстав неоднакового застосування норм матеріального та процесуального права судами касаційної інстанції різних юрисдикцій (цивільної, адміністративної та господарської).
      Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 19 квітня 2018 року призначила справу до розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення сторін у справі.
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Відповідно до статті 353 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
      За положеннями пунктів 1, 2 частини першої статті 355 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень) підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ.
      При цьому як судові рішення в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.
      У справі, яка переглядається, суди встановили, що 15 серпня 2006 року Служба зареєструвала за класами 29, 30, 31, 32, 43 МКТП знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2" та видала ТОВ "Стара Фортеця Трейдінг" свідоцтво України НОМЕР_3.
      12 квітня 2010 року Служба зареєструвала за класом 43 МКТП знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1" і видала ОСОБА_1 свідоцтво України НОМЕР_2.
      21 серпня 2014 року дія свідоцтва НОМЕР_3 на знак для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2" припинилася.
      27 липня 2015 року Служба в порядку статті 22 Закону України від 15 грудня 1993 року N 3689-XII "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" зареєструвала за класами 29, 30, 31, 32, 43 МКТП знак для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2" і видала ТОВ "Стара Фортеця Трейдінг" свідоцтво України НОМЕР_4.
      29 липня 2015 року позивач придбав у власність майнові права на знак для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2" за свідоцтвом України НОМЕР_4 у ТОВ "Стара Фортеця Трейдінг" на підставі договору про передачу майнових прав власності.
      Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про задоволення позову, з висновками якого погодився і апеляційний суд, виходив з того, що ухвалою Солом'янського районного суду міста Києва від 20 січня 2016 року по справі було призначено судову експертизу об'єктів інтелектуальної власності, проведення якої було доручено судовим експертам Науково-дослідного інституту інтелектуальної власності Національної академії правових наук України. Відповідно до висновку комісійної судової експертизи об'єктів інтелектуальної власності від 23 червня 2016 року N 1081 знак для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1" за свідоцтвом України НОМЕР_2 був схожим настільки, що його можна сплутати зі знаком для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2" за свідоцтвом України НОМЕР_3 на день подання заявки до Служби. Знак "ІНФОРМАЦІЯ_1" за свідоцтвом України НОМЕР_2, застосовано до закладу громадського харчування "ІНФОРМАЦІЯ_1", є схожим настільки, що його можна сплутати із зареєстрованим за свідоцтвом України НОМЕР_3 знаком для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2".Знак "ІНФОРМАЦІЯ_1" за свідоцтвом України НОМЕР_2 може ввести в оману споживачів щодо особи, яка надає послуги. Послуги, щодо яких зареєстровано знак за свідоцтвом України НОМЕР_2, є тотожними з послугами, щодо яких зареєстрований знак "ІНФОРМАЦІЯ_2" за свідоцтвом України НОМЕР_4. Свідоцтво України НОМЕР_2 на знак для товарів і послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1" було видано у період дії свідоцтва України НОМЕР_3 на знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2", чим порушено норми статей 5, 6 статті 6 Закону України від 15 грудня 1993 року N 3689-XII "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" (в редакції від 10 квітня 2008 року), оскільки наявність зареєстрованого як знак позначення, яке є тотожними або схожими настільки, що його можна сплутати із знаком, раніше зареєстрованим чи заявленими на реєстрацію в Україні на ім'я іншої особи для таких самих або споріднених з ним товарів і послуг, є підставою для відмови в наданні правової охорони. Суд наголошував, що оспорюване свідоцтво видане на ті ж самі послуги, що і належне позивачу свідоцтво, а тому надання послуг ОСОБА_1 під знаком "ІНФОРМАЦІЯ_1" може призвести до того, що споживачі можуть плутати його із послугами, які надає позивач під знаком "ІНФОРМАЦІЯ_2". Суд дійшов висновку, що позивач звернувся до суду з позовом у межах строку позовної давності, оскільки позивачу стало відомо про порушення його права 29 липня 2015 року - під час укладення договору про передачу майнових прав на знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_2".
      Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 04 вересня 2017 року у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1 відмовив, рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду залишив без змін. Ухвалу мотивував тим, що суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, обґрунтовано виходив із того, що рішення Служби за заявкою m 2008 20544 від 19 листопада 2008 року на знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_1" суперечить закону, оскільки встановлено невідповідність цього знака умовам, за яких йому могла бути встановлена правова охорона. Суди також не встановили підстав для застосування строків позовної давності. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначив, що наведені у касаційній скарзі доводи, висновків судів попередніх інстанцій не спростовують та фактично зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться за межами компетенції суду касаційної інстанції та не дають підстав вважати, що при розгляді справи було неправильно застосовано норми матеріального права або порушено норми процесуального права, які призвели до неправильного вирішення спору.
      На підтвердження підстав для перегляду судових рішень у зв'язку з неоднаковим застосування судами касаційної інстанції норм процесуального права, а саме статей 15, 16 ЦПК України (в редакції, чинній на час розгляду справи) та статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; в редакції, чинній на час розгляду справи), заявником надано ухвалу Вищого адміністративного суду України від 15 жовтня 2013 року у справі N 2а-15294/11/2670 та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 03 квітня 2017 року у справі N 760/20866/15-ц.
      В ухвалі Вищого адміністративного суду України від 15 жовтня 2013 року у справі N 2а-15294/11/2670 касаційний суд, залишаючи без змін постанову окружного адміністративного суду та ухвалу апеляційного адміністративного суду, погодився з висновками цих судів про часткове задоволення позову до Служби про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, виходячи з того, що предметом спору в правовідносинах є рішення суб'єкта владних повноважень, а позовні вимоги про визнання недійсним свідоцтва на знак для товарів та послуг є похідними від спірного рішення органу владних повноважень, тобто зазначений спір має адміністративно-правовий характер.
      Отже, має місце неоднакове застосування норм процесуального права, а саме статей 15 ЦПК України (в редакції, чинній на час розгляду справи) та статті 17 КАС України (в редакції, чинній на час розгляду справи).
      Усуваючи розбіжності в застосуванні норм процесуального права, Велика Палата Верховного Суду виходить із такого.
      Згідно з частиною першою статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      Аналогічна норма закріплена в частині першій статті 19 ЦПК України (у редакції Закону N 2147-VIII).
      Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      Суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій).
      Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.
      У разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про реєстрацію знака для товарів і послуг та в наступному отримання заявником свідоцтва України на знак для товарів і послуг подальше оспорювання права власності на вказаний знак має вирішуватися у порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про цивільне право.
      Саме такий правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 16 червня 2015 року у справі N 826/8805/14, провадження N 21-227а15. Підстав відступати від нього Велика Палата Верховного Суду не вбачає.
      Отже, у справі, що переглядається, спір стосується речового права -права власності на товарний знак, тому суди дійшли правильного висновку, що вирішення такого спору повинне здійснюватися за правилами цивільного судочинства та безпомилково застосували положення статей 15 ЦПК України та статті 17 КАС України.
      Разом з тим ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 03 квітня 2017 року N 760/20866/15-ц постановлена у справі, в якій позивач вважав протиправною відмову Служби у реєстрації знаків для товарів і послуг та просив визнати за ним право інтелектуальної власності на знаки для товарів та послуг, тобто у справі з іншим предметом і підставами позову, що не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм процесуального права.
      В постанові Вищого господарського Суду України від 07 листопада 2017 року у справі N 910/9241/16, наданій для підтвердження підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції статті 7 Закону України від 25 лютого 1994 року N 4038-XII "Про судову експертизу", касаційний суд скасував рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду про задоволення позову щодо визнання недійсним свідоцтва на знак для товарів і послуг. Касаційний суд виходив з того, що суди допустили неправильне застосування вимог частини першої статті 47 Господарського процесуального кодексу (далі - ГПК України) щодо прийняття судового рішення за результатами обговорення усіх обставин справи та частини першої статті 43 названого Кодексу стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності. Водночас касаційний суд зазначав, що, приймаючи висновок судової експертизи як належний доказ у справі, суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що проведення судової експертизи було доручено судом саме Інституту, тобто недержавній спеціалізованій установі, а не безпосередньо атестованому судовому експерту Коваленко Т.В. (яка не є працівником державної спеціалізованої установи).
      Отже, у справі, що переглядається, та у справі, судове рішення в якій надано заявником для підтвердження неоднакового застосування касаційними судам статті 7 Закону України "Про судову експертизу", встановлено різні фактичні обставини справи, що не свідчить про неоднакове застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права.
      У постанові Вищого господарського суду України від 30 вересня 2014 року у справі N 910/5939/13, наданій на обґрунтування підстави подання заяви про перегляд судових рішень, визначеної пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України (в редакції, чинній на час вчинення відповідної процесуальної дії), а саме неоднакового застосування судами касаційної інстанції частини першої статті 261 та частини четвертої статті 267 Цивільного кодексу України, касаційний суд погодився з висновками суду апеляційної інстанції про наявність підстав для відмови в позові в частині вимог про визнання недійсним свідоцтва на знак для товарів і послуг у зв'язку з пропуском позовної давності, при цьому суд виходив із того, що позивач є власником свідоцтва України НОМЕР_5 від 15 березня 2004 року на знак для товарів та послуг "ІНФОРМАЦІЯ_3" відносно товарів 29, 30, 31, 32, 33 класу та послуг 42 класу МКТП, зареєстрованого на підставі заявки від 04 липня 2001 року N 2001074133, при цьому публікація про видачу спірного свідоцтва України на знак товарів і послуг здійснена 15 травня 2006 року, суд також зазначив, що позивач не навів жодних причин обґрунтування пропуску позовної давності.
      Отже, у зазначеній вище справі та справі, що переглядається, суди встановили різні фактичні обставини, що не свідчить про неоднакове застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права в подібних правовідносинах.
      Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 18 січня 2012 року у справі N 6-13017св11, дійшов висновку про скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій в частині задоволення вимог, в тому числі і про визнання недійсним свідоцтва на знаки для товарів та послуг, та направив справу на новий розгляд в цій частині до суду першої інстанції з підстав, передбачених статтею 338 ЦПК України, у зв'язку з порушенням норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити та перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, у зв'язку з чим зазначене судове рішення не може бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме частини першої статті 261 та частини четвертої статті 267 Цивільного кодексу України.
      Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 24 квітня 2013 року у справі N 6-3902св13 за позовом про визнання недійсним свідоцтва на знак для товарів і послуг та зобов'язання вчинити діїрішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду скасував, а справу передав на розгляд до суду першої інстанції у зв'язку з порушенням норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити та перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, у зв'язку з чим зазначене судове рішення не може бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права - статей 6 та 19 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг", пункту 4 частини другої статті 129 Конституції України.
      На підтвердження неоднакового застосування касаційними судами статті 5 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг", статті 2 Ніццької угоди про Міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків від 15 червня 1957 року, Закону України від 01 червня 2000 року N 1762-III "Про приєднання України до Ніццької угоди про Міжнародну класифікація товарів і послуг для реєстрації знаків", пункту 4 статті 5 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" заявник надав ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 жовтня 2013 року у справі N 6-17694св13 та постанову Вищого господарського суду України від 05 вересня 2017 року у справі N 910/30096/15. У зазначених судових рішеннях та рішеннях у справі, що переглядається, суди виходили з того, що при вирішенні питання про недійсність свідоцтва на знак для товарів і послуг у зв'язку з тим, що вже зареєстровано знаки, які є тотожними або схожими настільки, що їх можна сплутати, потрібно брати до уваги не клас товарів чи послуг, за якими видано свідоцтво, а безпосередньо перелік товарів і послуг, щодо яких зареєстровано знак. Тому немає підстав стверджувати про неоднакове застосування норм матеріального права судами касаційних інстанцій.
      На обґрунтування підстав для перегляду судових рішень у зв'язку з неоднаковим застосуванням статті 22 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" заявник надав ухвалу Вищого адміністративного суду України від 30 жовтня 2013 року у справі N 2а-16008/11/2670, якою касаційний суд залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову про визнання протиправним рішення щодо відмови в реєстрації знака та рішень про видачу свідоцтв на знаки для товарів і послуг, суди виходили з того, що заявлений за заявкою N m 2008 22032 знак не є тотожним зі знаком за свідоцтвом НОМЕР_6, оскільки вони не збігаються один з одним в усіх елементах. Отже, зазначена ухвала суду касаційної інстанції постановлена у справі з іншим предметом позову та фактичними обставинами, що не свідчить про неоднакове застосування судами касаційних інстанцій норм процесуального права.
      Відповідно до частини першої статті 360-5 ЦПК України (в редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень) суд відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.
      З урахуванням зазначеного вважати заяву ОСОБА_1 про перегляд судових рішень обґрунтованою немає підстав.
      Керуючись підпунктами 1 та 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (в редакції Закону N 2147-VIII), пунктами 1, 2 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України (в редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень), Велика Палата Верхового Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 13 січня 2017 року, ухвали Апеляційного суду міста Києва від 10 квітня 2017 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 вересня 2017 року відмовити.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська В.С. Князєв