Постановление ВСУ по пересмотру о учете порядка получения права собственности до января 2004 года

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 травня 2017 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Сімоненко В.М.,
суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І.,
Романюка Я.М., 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до виробничо-комерційного товариства з обмеженою відповідальністю «Солли» про визнання незаконним розірвання в односторонньому порядку договору та відшкодування майнової шкоди, за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2015 року,

в с т а н о в и л а :

У лютому 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з відповідним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що наприкінці 90-х років для власних потреб він придбав металевий гаражний бокс на автомобільній стоянці виробничо-комерційного товариства з обмеженою відповідальністю «Солли» (далі – ВК ТОВ «Солли»), що розташована АДРЕСА_1. Гаражний бокс був збудований інвестором за кошти відповідача, який зобов'язався постійно надавати послуги з обслуговування гаражного боксу на прилеглій території, на підтвердження чого між сторонами 25 травня 1997 року був укладений безстроковий договір на обслуговування гаража. З березня 2012 року ВК ТОВ «Солли» в односторонньому порядку відмовилось від виконання своїх обов'язків згідно з договором, про що позивача повідомлено листом з вимогою звільнити гараж. Зі свого боку ОСОБА_1 повідомив ВК ТОВ «Солли» про згоду на припинення договору і зносу гаражного боксу виключно за умови попередньої компенсації його вартості. Проте ВК ТОВ «Солли» демонтувало гаражний бокс позивача без компенсації його вартості, чим завдало йому матеріальної шкоди.

Вважаючи такі дії відповідача неправомірними, позивач просив визнати незаконним розірвання договору в односторонньому порядку та відшкодувати йому майнову шкоду в розмірі 40868,00 грн.

Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 27 квітня 2015 року та додатковим рішенням цього ж суду від 19 червня 2015 року, залишеними без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 18 серпня 2015 року, у задоволенні позову відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення судів попередніх судових інстанцій залишено без змін. 

У березні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2015 року з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 181 та 331 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та просив скасувати рішення судів попередніх інстанцій та нправити справу на новий розгляд.

На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 червня 2013 року, в якій, на його думку, зазначені норми права застосовано по-іншому.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення прокурора, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, установлених цим Кодексом.

Згідно з положенням пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних й тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Під час розгляду справи суди встановили, що земельна ділянка площею S_1, на якій був розташований у тому числі й металевий гараж, яким користувався ОСОБА_1, належить на праві власності ВК ТОВ «Солли» з цільовим призначенням - для обслуговування торговельного комплексу з автостоянкою. 

25 травня 1997 року між ОСОБА_1 та ВК ТОВ «Солли» був укладений договір на обслуговування гаража.

Листами директора автостоянки ВК ТОВ «Соли» від 1 березня та 1 серпня 2012 року ОСОБА_1 було повідомлено про розірвання договору на обслуговування гаража та запропоновано в строк до 10 серпня 2012 року звільнити земельну ділянку, на якій він розташований, шляхом вивезення за власний рахунок металевих конструкцій, що перебувають у його користуванні, у зв’язку з наміром власника використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення (паркування автотранспорту).

11 травня 2012 року ОСОБА_1 направив ВК ТОВ «Солли» лист, уякому зазначив, що він не заперечує проти передачі металевого гаражного боксу товариству за умови виплати йому компенсації його вартості в розмірі 40868,00 грн.

У серпні 2012 року зазначений гараж, разом з іншими гаражами, був демонтований ВК ТОВ «Солли» .

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції з висновками якого погодились й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що підстави для стягнення з відповідача на користь позивача грошової компенсації за знесений гараж та визнання незаконним розірвання в односторонньому порядку договору на обслуговування гаража відсутні, оскільки гараж є не власністю позивача в розумінні статті 331 ЦК України, а самочинно збудованою спорудою.

Разом з тим, у наданій заявником ухвалі від 19 червня 2013 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ у справі за аналогічним позовом іншої особи до того ж підприємства з подібних обставин направив справу на новий розгляд, оскільки суди при розгляді справи не надали оцінки правовому режиму статусу майна (гаража або його складових) у розумінні статті 181 ЦК України, не встановили обставин придбання майна у користування або власність з урахуванням чинного на час набуття законодавства, а також його статусу як самочинного або такого, що потребує державної реєстрації.

Отже, суди допустили неоднакове застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах.

Усуваючи розбіжності в застосуванні статей 181 та 331 ЦК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до статті 13 Закону України «Про власність», який втратив чинність у зв’язку з прийняттям ЦК України 2004 року, об'єктами права приватної власності є жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення. 

Громадянин набував права власності на доходи від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно, одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не заборонених законом (частина друга статті 12 цього Закону)

Крім того, за положеннями статті 128 Цивільного кодексу Української РСР право власності (право оперативного управління) у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Передачею визнається вручення речей набувачеві.

Таке правове регулювання правовідносин з права власності на майно застосовується до прав, які виникли, або могли виникнути до січня 2004 року.

Стаття 181 ЦК України визначає поняття нерухомої та рухомої речі. Зокрема, до рухомих речей відносяться речі, які можна вільно переміщувати у просторі; до нерухомих належать земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення, на відміну від рухомих речей, підлягають державній реєстрації (частина перша статті 182 ЦК України).

Отже вирішуючи спори, що випливають з правовідносин, які виникли до набрання чинності ЦК України та тривають до цього часу, суди, вирішуючи питання про набуття права власності на майно, відповідно до положень статті 5 цього Кодексу повинні виходити з положень законодавства, яке діяло на час виникнення правовідносин, повинні встановити час та підстави виникнення права власності, з’ясувати чи відноситься майно до нерухомих речей та чи підлягає воно реєстрації відповідно до законодавства, яке діяло на той час та на момент виникнення спору.

При цьому, встановлюючи правовий статус майна, суди насамперед повинні встановити відповідно до статей 181, 188 ЦК України вид цього майна (нерухоме майно, рухоме майно, зокрема гараж, будівельні матеріали, складна річ тощо).

Саме з цього виходив суд касаційної інстанціїї, скасовуючи судові рішення попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд у наведеному у заяві прикладі неоднакового застосування норм матеріального права.

У позовній заяві позивач посилався на набуття права власності на металевий гараж на підставі договору купівлі-продажу та перехід до нього права власності від іншої особи у період дії Закону України «Про власність», про що просив допитати свідків та надати оцінку наданим договорам.

Однак суди, відмовляючи у позові з підстави відсутності реєстрації права власності на спірне майно, належної оцінки доказам, на які посилався позивач не надали, застосувавши до спірних правовідносин положення ЦК України 2004 року, чим порушили принцип дії закону в часі та зазначені норми матеріального права.

Крім того, як убачається з позовної заяви, позвач посилався на спричинення йому матеріальної шкоди у зв’язку із самочинним пошкодженням, належного йому майна.

Відмовивши в позові та не встановши належність майна відповідно до діючого на час виникнення правовідносин законодавства, суди з урахуванням виду майна, не з’ясували чи була спричинена позивачу шкода у зв’язку з демонтажем металевого гаража за умови належності цього майна позивачу відповідно до частини третьої статті 386 ЦК України.

Відповідно до статті 3602 ЦПК України Верховний Суд України розглядає справи за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а відтак не може встановлювати обставин справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

У зв’язку з порушенням судами зазначених норм матеріального права, яке спричинило за собою невстановлення судами фактичних обставин справи, Верховний Суд України позбавлений можливості висловити правову позицію щодо застосування у цій справі норм матеріального права, а тому судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Оскільки у справі, яка переглядається, рішення судів попередніх інстанцій є незаконними, то відповідно до статті 3604 ЦПК України їх необхідно скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2015 року задовольнити.

Рішення Київського районного суду м. Харкова від 27 квітня 2015 року та додаткове рішення цього ж суду від 19 червня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 18 серпня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий В.М. Сімоненко
Судді:
В.І. Гуменюк
Н.П. Лященко
Л.І. Охрімчук
Я.М. Романюк

Постанова від 24 травня 2017 року № 6-888цс16

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/07D1E5EF4B73D616C2258133002B7434

[ANTIRAID]

ВСУ отменяя решения предыдущих инстанций указал, что решая споры, вытекающие из правоотношений, которые возникли до вступления в силу ГК Украины и продолжаются до сих пор, суды, решая вопрос о приобретении права собственности на имущество в соответствии с положениями статьи 5 настоящего Кодекса должны исходить из положений законодательства, действовавшего на момент возникновения правоотношений, должны установить время и основания возникновения права собственности, выяснить относится имущество к недвижимым вещам и подлежит оно регистрации в соответствии с законодательством, действовавшим в то время и на момент возникновения спора.

При этом, устанавливая правовой статус имущества, суды в первую очередь должны установить в соответствии со статьями 181, 188 ГК Украины вид этого имущества (недвижимое имущество, движимое имущество, в том числе гараж, строительные материалы, сложная вещь и т.п.).