Постановление ВСУ по пересмотру об отказе в обращении на предмет ипотеки в связи с пропуском исковой давности

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 жовтня 2017 року

м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Лященко Н.П., 
суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., 
Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М., 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою до ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 червня 2017 року,

в с т а н о в и л а:

У травні 2015 року Публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» (далі – ПАТ «Ощадбанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки.

ПАТ «Ощадбанк» зазначало, що між ним та ОСОБА_1 21 травня 2008 року було укладений договір НОМЕР_1 про іпотечний кредит.

Відповідно до пункту 1.1 цього договору банк надав позичальнику кредит у сумі 130 тис. грн, а позичальник зобов’язався отримати, належним чином використати та повернути кредит, сплатити 15 % річних за користування коштами у порядку, на умовах та в строки, визначені договором.

Згідно з пунктом 1.2 договору кредит надано строком на 20 років з терміном остаточного погашення не пізніше 20 травня 2028 року на придбання домоволодіння.

На забезпечення виконання зобов’язань за договором про іпотечний кредит 21 серпня 2008 року з ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, зареєстрований в реєстрі за НОМЕР_2, посвідчений приватним нотаріусом Роменського міського нотаріального округу ОСОБА_2.

Відповідно до пункту 1.2 договору іпотеки іпотекодавець передав в іпотеку майно – будинок та земельну ділянку, що знаходяться за АДРЕСА_1.

ОСОБА_1 припинив виконувати умови договору, порушив графік погашення кредиту та сплати відсотків, у зв’язку із чим утворилася заборгованість.

Рішенням Роменського міськрайонного суду Сумської області від 5 травня 2010 року з ОСОБА_1 на користь банку стягнуто заборгованість за кредитом у розмірі 148 тис. 558 грн 8 коп. та судові витрати.

За заявою банку 1 червня 2010 року відділ державної виконавчої служби Роменського міськрайонного управління юстиції (далі – ВДВС Роменського МРУЮ) відкрито виконавче провадження, проте до теперішнього часу боржник не сплатив заборгованість за кредитом.

Станом на 15 травня 2015 року заборгованість ОСОБА_1 складала 196 тис. 508 грн 28 коп., з яких: 125 тис. 720 грн 14 коп. – заборгованість за кредитом; 22 тис. 390 грн 46 коп. – заборгованість за відсотками; 48 тис. 397 грн 68 коп. – пеня за простроченим кредитом та відсотками.

ПАТ «Ощадбанк» просило в рахунок погашення заборгованості звернути стягнення на предмет іпотеки, встановивши початкову ціну реалізації предмета іпотеки на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки суб’єкта оціночної діяльності на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій; визначити спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів.

Рішенням Роменського міськрайонного суду Сумської області від 14 червня 2016 року в задоволенні позову ПАТ «Ощадбанк» відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Сумської області від 21 вересня 2016 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково: на погашення заборгованості ОСОБА_1 перед ПАТ «Ощадбанк» за договором про іпотечний кредит НОМЕР_1 від 21 травня 2008 року, яка становить 277 тис. 493 грн 8 коп. і складається із 125 тис. 720 грн 14 коп. заборгованості за кредитом, 20 тис. 924 грн 63 коп. заборгованості за відсотками, 40 тис. 361 грн 33 коп. пені за простроченим кредитом, 4 тис. 196 грн 39 коп. пені за простроченими відсотками, 73 тис. 099 грн 84 коп. інфляційних втрат, 13 тис. 190 грн 75 коп. 3 % річних від простроченої суми за кредитним договором, звернуто стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 21 травня 2008 року, реєстровий НОМЕР_2, - нерухоме майно, яке знаходиться за АДРЕСА_1, а саме домоволодіння, яке складається з дерев’яного будинку, загальною площею 86,2 кв. м, житловою площею 41,7 кв. м, сараю дощаного літера «Б», сараю дощаного літера «Б1», сараю цегляного, льоху цегляного, і належить ОСОБА_1 на праві приватної власності згідно з договором купівлі-продажу від 12 травня 2008 року, а також земельну ділянку, загальною площею S_1, яка належить ОСОБА_1 на підставі державних актів на право власності на земельну ділянку, виданих Роменським міським управлінням земельних ресурсів 20 травня 2008 року згідно з договором купівлі-продажу від 12 травня 2008 року НОМЕР_3.

Визначено спосіб реалізації предметів іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів; установлено початкову ціну реалізації предметів іпотеки згідно з висновками судової експертизи – домоволодіння 139 тис. 400 грн, земельна ділянка – 47 тис. 700 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 червня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені рішення судів касаційної та апеляційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статей 256-258, 260, 261, 266 та 267 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 

На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 квітня 2013 року, 3 червня 2015 року, 29 січня 2016 року, постанови Верховного Суду України від 16 квітня, 19 листопада 2014 року, 8 червня та 2 листопада 2016 року.

Заслухавши доповідь судді, пояснення представника ПАТ «Ощадбанк» - ОСОБА_3, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

За змістом статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що 21 травня 2008 року між ОСОБА_1 та ПАТ «Ощадбанк» було укладено договір НОМЕР_1 про іпотечний кредит.

Відповідно до пункту 1.1 цього договору банк надав позичальнику кредит у сумі 130 тис. грн, а позичальник зобов’язався отримати, належним чином використати та повернути кредит, сплатити 15 % річних за користування кредитом в порядку, на умовах та в строки, визначені договором.

Згідно з пунктом 1.2 цього договору кредит надано строком на 20 років з терміном остаточного погашення не пізніше 20 травня 2028 року на придбання домоволодіння.

З метою забезпечення виконання зобов’язань за договором про іпотечний кредит з ОСОБА_1 було укладено нотаріально посвідчений договір іпотеки, зареєстрований в реєстрі 21 серпня 2008 року за НОМЕР_2, посвідчений приватним нотаріусом Роменського міського нотаріального округу ОСОБА_2.

Відповідно до пункту 1.2 договору іпотеки іпотекодавець з метою забезпечення належного виконання зобов’язання, що випливає з договору про іпотечний кредит, передав в іпотеку майно – будинок та земельну ділянку, що знаходяться за АДРЕСА_1 (будинок дерев’яний, загальною площею 86,2 кв. м, житловою площею 41,7 кв. м, що знаходиться на земельній ділянці площею S_1, на якій також розташовані два дощані сараї, цегляний сарай та погріб). Вказаний будинок належить ОСОБА_1 на праві приватної власності згідно з договором купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Роменського міського нотаріального округу ОСОБА_4 12 травня 2008 року, реєстровий номер НОМЕР_4, зареєстрований державним КП «Роменське МБТІ» в електронному Реєстрі прав власності на нерухоме майно 15 травня 2008 року.

Земельна ділянка належить ОСОБА_1 на підставі державних актів на право власності на земельну ділянку, виданих Роменським міським управлінням земельних ресурсів 20 травня 2008 року згідно з договором купівлі-продажу від 12 травня 2008 року НОМЕР_3.

28 лютого 2010 року між ПАТ «Ощадбанк» та ОСОБА_1 укладено додатковий договір до договору про іпотечний кредит НОМЕР_1 від 21 травня 2008 року, яким змінено строк погашення кредиту – не пізніше 28 лютого 2010 року.

Оскільки боржник не виконав вимог договору, в зазначений строк гроші банку не повернув, банк звернувся з позовом до суду про стягнення заборгованості за кредитом.

Рішенням Роменського міськрайонного суду Сумської області від 5 травня 2010 року позов ПАТ «Ощадбанк» задоволено: стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Ощадбанк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 148 тис. 558 грн 8 коп., вирішено питання про розподіл судових витрат.

За заявою ПАТ «Ощадбанк» 1 червня 2010 року ВДВС Роменського МРУЮ відкрито виконавче провадження з примусового виконання вказаного судового рішення, проте до теперішнього часу боржник не сплатив заборгованості, рішення суду не виконав.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, задовольняючи частково позовні вимоги ПАТ «Ощадбанк» та звертаючи стягнення на предмет іпотеки, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанцій, виходив з того, що основне зобов’язання за кредитним договором не виконано, заборгованість з відповідача на користь банку, стягнута судовим рішенням, не сплачена, а тому відсутні підстави вважати, що позовна давність за вимогами про звернення стягнення на предмет іпотеки спливла.

У наданих заявником постановах Верховного Суду України від 16 квітня, 19 листопада 2014 року, 2 листопада 2016 року міститься висновок про те, що початок перебігу позовної давності пов’язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Строк як часова категорія характеризується не тільки початковим, а й кінцевим моментом. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Аналогічний висновок міститься й в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 квітня 2013 року, та 3 червня 2015 року.

Викладене свідчить про те, що існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Вирішуючи питання про усунення зазначеної невідповідності, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу).

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов’язання – це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов’язання повинні виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання).

У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов’язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Якщо в зобов’язанні встановлено строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін).

При цьому в законодавстві визначаються різні поняття: як «строк дії договору», так і «строк (термін) виконання зобов’язання» (статті 530, 631 ЦК України).

Одним з видів порушення зобов’язання є невиконання зобов’язання в обумовлений сторонами строк.

Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (стаття 575 ЦК України).

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека – це вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. 

Згідно із частиною першою статті 7 цього Закону за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов’язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов’язання. 

У статті 33 Закону України «Про іпотеку» передбачені підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки.

Зокрема, частиною першою цієї статті передбачено, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

Отже, чинним законодавством передбачено право іпотекодержателя задовольнити забезпечені іпотекою вимоги за рахунок предмета іпотеки у випадку невиконання або неналежного виконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Вона обчислюється за загальними правилами обчислення цивільно-правових строків.

Позовна давність установлюється в законі з метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання суб’єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист протягом установленого строку.

Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. 

За частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття «позовна» вказує на форму захисту – шляхом пред’явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах – процесуальному (право на пред’явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту).

Питання про об’єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії «право на позов у матеріальному сенсі» (право на захист) у контексті її співвідношення із суб’єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин.

Набуття права на захист, для здійснення якого встановлено позовну давність, завжди пов’язане з порушенням суб’єктивного матеріального цивільного права. 

Суб’єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше – регулятивне, друге – охоронне. 

Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду.

Оскільки метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб’єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, можна зробити висновок, що об’єктом дії позовної давності є право на позовний захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб’єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене.

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Зазначений трирічний строк діє після порушення суб’єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного).

У справі, яка переглядається, суди встановили, що сторони кредитних правовідносин змінили строк виконання основного зобов’язання 28 лютого 2010 року вони уклали додаткову угоду, якою визначили кінцевий строк погашення кредиту до 28 лютого 2010 року.

В 2010 році банк звертався до суду з позовом про стягнення заборгованості за договором про іпотечний кредит та звернення стягнення на предмет іпотеки, а рішенням Роменського міськрайонного суду Сумської області від 5 травня 2010 року з ОСОБА_1 на користь банку стягнуто заборгованість у розмірі 148 тис. 558 грн 8 коп. та судові витрати, вимога банку про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою позивача залишена без розгляду.

Отже, змінивши строк виконання основного зобов’язання, банк був зобов’язаний пред’явити позов до боржника протягом трьох років від дати, коли банк дізнався про порушення свого права, тобто з 28 лютого 2010 року – дати невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання.

З огляду на зазначені обставини у справі, яка переглядається, суди апеляційної та касаційної інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що банк не пропустив позовної давності, оскільки строк виконання основного зобов’язання було змінено, а в позивача виникло право на звернення до суду щодо захисту своїх порушених прав з 28 лютого 2010 року, однак банк звернувся до суду із зазначеним позовом лише у травні 2015 року, тобто зі спливом позовної давності.

Разом з цим висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову ПАТ «Ощадбанк» про звернення стягнення на предмет іпотеки у зв’язку з пропуском строку позовної давності, про застосування якого заявлено відповідачем, є правильним.

Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували вищенаведені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування вищевказаних рішень.

За таких обставин відповідно до пунктів 1, 4 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 3604 ЦПК України ухвала суду касаційної інстанції та рішення суду апеляційної інстанції підлягають скасуванню із залишенням у силі рішення Роменського міськрайонного суду Сумської області від 14 червня 2016 року.

Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частинами першою, другою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 червня 2017 року, рішення Апеляційного суду Сумського області від 21 вересня 2017 року скасувати, залишити в силі рішення Роменського міськрайонного суду Сумської області від 14 червня 2016 року.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий Н.П. Лященко
Судді: В.І. Гуменюк 
Я.М. Романюк
Л.І. Охрімчук
В.М. Сімоненко

Правовий висновок, висловлений Верховним Судом України в постанові від 11 жовтня 2017 року у справі
№ 6-1674цс17

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. 

За частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Зазначений трирічний строк діє після порушення суб’єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного).

У справі, яка переглядається, суди встановили, що сторони кредитних правовідносин змінили строк виконання основного зобов’язання 28 лютого 2010 року вони уклали додаткову угоду, якою визначили кінцевий строк погашення кредиту до 28 лютого 2010 року.

Змінивши строк виконання основного зобов’язання, банк був зобов’язаний пред’явити позов до боржника протягом трьох років від дати, коли банк дізнався про порушення свого права, тобто з 28 лютого 2010 року – дати невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання.

Отже висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову ПАТ «Ощадбанк» про звернення стягнення на предмет іпотеки у зв’язку з пропуском строку позовної давності, про застосування якого заявлено відповідачем, є правильним.

Постанова від 11 жовтня 2017 року № 6-1674цс17

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/A1A8CCF85EF55460C22581C60046B0A5

[ANTIRAID]

ВСУ наконец-то сделал абсолютно правомерный вывод, что окончание срока исковой давности по основному обязательству приводит и к пропуску срока дающего кредитору возможность обратить взыскание на предмет ипотеки.

При этом есть не исполненное решение суда о взыскании долга, и дополнительное соглашение о сроке действия договора, которым фактически был изменен срок исполнения основного обязательства.

ВСУ непосредственно указал, что изменив срок исполнения основного обязательства, банк обязан предъявить иск к должнику в течение трех лет с даты, когда банк узнал о нарушении своего права, то есть с даты неисполнения должником обеспеченного ипотекой обязательства. Итак вывод суда первой инстанции об отказе в удовлетворении иска ОАО «Ощадбанк» об обращении взыскания на предмет ипотеки в связи с пропуском срока исковой давности, о применении которого заявлено ответчиком, является правильным.

[logoped]

Прекрасная свежая позиция КГС ВС от 30.05.2018 года, в аналогичном деле  № 598/938/15-ц со ссылкой на вышеизложенную постанову ВСУ. Однако хочется отметить, что не все суды апелляционных инстанций придерживаются такой позиции и продолжают услужливо удовлетворять иски банков с пропуском исковой давности при наличии заявлений о применении исковой давности. Особенно грешит этим николаевский апелляционный суд, где очень сложно доказать, что белое, это белое.

 

Постанова

Іменем  України

 

30 травня 2018 року

м. Київ

 

справа № 598/938/15-ц

провадження № 61-16317св18

 

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Червинської М. Є. (суддя-доповідач), Коротуна В. М.,               Курило В. П.

 

учасники справи:

позивач - товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект»,

представники позивачів: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6,

відповідач 1 - ОСОБА_7,

представник відповідача 2 - ОСОБА_8,

відповідач 2 - ОСОБА_9,

представник відповідача 2 - ОСОБА_10,

 

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» на рішення Збаразького районного суду Тернопільської області у складі судді Левків А. І. від 22 червня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Тернопільської області у складі колегії суддів: Бершадської Г. В., Гірського Б. О., Ткач О. І.  від 13 вересня 2016 року,

 

ВСТАНОВИВ:

 

Підпунктом 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

 

У червні 2015 року товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» (далі - ТОВ «Кей-Колект») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_7,                    ОСОБА_9 про звернення стягнення на предмет іпотеки.

 

Позовна заява мотивована тим, що 29 червня, 01 грудня 2006 року,                         21 вересня 2007 року між акціонерно-комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (далі - АКІБ «УкрСиббанк»), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» (далі - ПАТ «УкрСиббанк»), та ОСОБА_7 були укладені кредитні договори № № 11015376000, 108753000, 11221362000. В забезпечення виконання позичальником взятих на себе зобов'язань щодо повернення кредитних коштів за указаними кредитними договорами 29 червня, 05 грудня 2006 року, 29 грудня 2007 року між банком та ОСОБА_7 були укладені договори іпотеки, предметом яких є: приміщення торгівельного центру «Вікторія» за адресою:                                  АДРЕСА_1 Тернопільської області, загальною площею                1020,4 кв. м та 4 земельні ділянки, які використовуються для обслуговування вказаного приміщення.

 

12 грудня 2011 року та 13 лютого 2012 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей-Колект» були укладені договори факторингу та відступлення права вимоги, відповідно до яких до ТОВ «Кей-Колект» перейшло право вимоги за вказаними кредитними та іпотечними договорами.

 

У зв'язку з тим, що ОСОБА_7 свої зобов'язання за кредитними договорами належним чином не виконав, у нього перед банком виникла заборгованість.

 

Рішенням Збаразького районного суду Тернопільської області від 30 червня 2010 року у справі № 2-33/2010 позов АКІБ «УкрСиббанк» до ОСОБА_7 та ОСОБА_9 задоволено. Стягнуто солідарно з відповідачів на користь АКІБ «УкрСиббанк» 553 599,71 грн у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 29 червня 2006 року № 11015376000,                             1 118 000,15 грн у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 01 грудня 2006 року № 11088753000,  500 157,63 грн у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором  від  21 вересня                  2007 року  № 11221362000.

 

Оскільки вказане судове рішення не виконано, кредитна заборгованість не погашена, з урахуванням уточнення позовних вимог, позивач просив в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_7 перед ТОВ «Кей-Колект» за кредитними договорами від 29 червня 2006 року  № 11015376000 та від                   01 грудня 2006 року № 11088753000 в сумі 5 639 650,99 грн звернути стягнення на предмет іпотеки - приміщення торговельного центру «Вікторія» за адресою: АДРЕСА_1 Тернопільської області, вартістю 1 657 288 грн; в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 21 вересня 2007 року № 11221362000 в сумі                        1 866 608,27 грн звернути стягнення на предмет іпотеки - 4 земельні ділянки вартістю 653 650 грн, а саме: земельну ділянку площею 200 кв. м, кадастровий номер НОМЕР_4, вартістю 137 400 грн; земельну ділянку площею 300 кв. м, кадастровий номер НОМЕР_1 вартістю 206 100 грн; земельну ділянку площею 250 кв. м, кадастровий номер НОМЕР_3 вартістю 171 750 грн; земельну ділянку площею 200 кв. м, кадастровий номер НОМЕР_2 вартістю                     137 400 грн, що належать на праві власності ОСОБА_7 Визначити спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом визнання права власності на предмет іпотеки за ТОВ «Кей-Колект».

 

Рішенням Збаразького районного суду Тернопільської області від 22 червня 2016 року в задоволенні позову ТОВ «Кей-Колект» відмовлено.

 

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ТОВ «Кей-Колект»  звернулося до суду із вимогами про звернення стягнення на предмет іпотеки поза межами позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачами.

 

Ухвалою апеляційного суду Тернопільської області від 13 вересня 2016 року апеляційну скаргу ТОВ «Кей-Колект» відхилено, рішення суду першої інстанції залишено без змін.

 

Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що позивач не обрав спосіб захисту, яким він наділений після ухвалення рішення про дострокове стягнення заборгованості за кредитними договорами, яке набрало законної сили, але за яким гроші не повернуті.

 

У жовтні 2016 року ТОВ «Кей-Колект» подало касаційну скаргу до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, у якій просить скасувати судові рішення судів попередніх інстанцій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

 

Касаційна скарга мотивована тим, що основне зобов'язання за кредитним договором не виконано, заборгованість, стягнута судовим рішенням з відповідачів на користь банку, не сплачена, а тому відсутні підстави вважати, що позовна давність за вимогами про звернення стягнення на предмет іпотеки спливла. Крім того, суди не звернули уваги на те, що                         в 2014 році відповідач частково погасив заборгованість, що свідчить про переривання позовної давності. Наявність судового рішення про стягнення з боржника на користь кредитора заборгованості за кредитним договором не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

 

У грудні 2016 року від ОСОБА_9 надійшло заперечення, в яких вона зазначає, що право на пред'явлення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки виникло разом з правом на дострокове стягнення боргу за кредитними договорами, яке було реалізовано пред'явленням позову до боржника в 2010 році. Таким чином, строк позовної давності щодо вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки сплив 30 червня 2013 року, а з позовом позивач звернувся 22 червня 2015 року, а тому втратив право на судовий захист своїх прав.

 

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

 

20 квітня 2018 року до Верховного Суду надійшла вказана справа.

 

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

 

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

 

Частинами першою, другою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

 

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

 

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

 

Суд установив, що 29 червня 2006 року між АКІБ «УкрСиббанк» та                             ОСОБА_7 укладено кредитний договір № 11015376000, згідно якого останній отримав грошові кошти в сумі 100 000 дол. США зі сплатою                           14 % річних, терміном до 25 червня 2021 року.

 

В забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором, цього ж дня, між ОСОБА_7 та AT «УкрСиббанк» укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого відповідач передав в іпотеку належне йому на праві власності приміщення торгівельного центру «Вікторія» за адресою: АДРЕСА_1 Тернопільської області, загальною площею 1020,4 кв. м вартістю 1 187 400 грн.

 

01 грудня 2006 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_7 укладено кредитний договір № 11088753000, згідно якого останній отримав грошові кошти в сумі 176 212 дол. США зі сплатою 12,3 % річних з терміном повернення до 01 грудня 2011 року.

 

В забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором                05 грудня 2006 року між AT «УкрСиббанк» та ОСОБА_7 укладено договір іпотеки, відповідно до якого останній передав в іпотеку належне йому на праві власності приміщення торгівельного центру «Вікторія» за адресою: АДРЕСА_1 Тернопільської області, загальною площею 1020,4 кв. м вартістю 2 196 320 грн.

 

12 грудня 2011 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей-Колект» був укладений договір факторингу № 1 та договір про відступлення права вимоги за договорами іпотеки. Відповідно до умов цих договорів до ТОВ «Кей-Колект» перейшли права вимоги за вказаними кредитними договорами та договорами іпотеки від 29 червня та 05 грудня 2006 року.

 

21 вересня 2007 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_7 було укладено кредитний договір № 11221362000, відповідно до умов якого останній отримав грошові кошти в сумі 57 797 дол. США зі сплатою 11,9 % річних з терміном повернення до 20 вересня 2017 року.

29 грудня 2007 року між ОСОБА_7 та AT «УкрСиббанк» було укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого відповідач передав в іпотеку належні йому на праві власності 4 земельні ділянки за адресою:                              АДРЕСА_1 Тернопільської області, а саме, площею                   200 кв. м, кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_4; площею 300 кв. м, кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_1; площею 250 кв. м, кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_3; площею 200 кв. м. кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_2.

 

13 лютого 2012 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей-Колект» був укладений договір факторингу № 2 про відступлення права вимоги за кредитним договором від 21 вересня 2007 року та договір про відступлення права вимоги за договором іпотеки земельних ділянок від 29 грудня                    2007 року.

 

У червні 2010 року АКІБ «УкрСиббанк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_7 та  ОСОБА_9 про дострокове стягнення заборгованості за вказаними кредитними договорами та рішенням Збаразького районного суду Тернопільської області від 30 червня 2010 року у справі № 2-33/2010 стягнуто солідарно з відповідачів на користь АКІБ «УкрСиббанк»                     553 599,71 грн у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 29 червня 2006 року № 11015376000, 1 118 000,15 грн у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 01 грудня 2006 року № 11088753000,  500 157,63 грн у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором  від  21 вересня 2007 року  № 11221362000.

 

Звертаючись до суду з указаним позовом, ТОВ «Кей-Колект» зазначало, що                                         боржник свої зобов'язання за кредитними договорами належним чином не виконав, внаслідок чого у нього виникла заборгованість в сумі                   5 639 650 грн за кредитними договорами від 29 червня 2006 року                            № 11015376000 та від 01 грудня 2006 року № 11088753000; в сумі 1 866 608,27 грн за кредитним договором від 21 вересня 2007 року                           № 11221362000, що є підставою для звернення до суду із позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення вказаної заборгованості.

 

Під час розгляду справи в суді першої інстанції відповідачі подали заяву про застосування позовної давності.

 

Відповідно до статті 1 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV  «Про іпотеку» (далі - Закон № 898-IV) іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим  Законом.

 

Згідно із частиною першою статті 7 Закону № 898-IV за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання.

 

У статті 33 Закону № 898-IV передбачені підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки.

 

Зокрема, частиною першою цієї статті передбачено, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

 

Отже, чинним законодавством передбачено право іпотекодержателя задовольнити забезпечені іпотекою вимоги за рахунок предмета іпотеки у випадку невиконання або неналежного виконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання.

 

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

 

Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

 

За частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

 

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

 

Зазначений трирічний строк діє після порушення суб'єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного).

 

У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, встановивши, що строк виконання основного зобов'язання було змінено пред'явленням                          банком у червні 2010 року позову до відповідачів про стягнення заборгованості за кредитними договорами, однак ТОВ «Кей-Колект» звернулося до суду із позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки лише у червні 2015 року, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову у зв'язку з пропуском позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачами.

 

Вказаний висновок узгоджується із правовою позицією, викладеною в постанові Верховного Суду України від 11 жовтня 2017 року у справі                                № 6-1674цс17.

 

Доводи касаційної скарги про те, що основнезобов'язання за кредитними договорами не виконано, заборгованість з відповідачів на користь банку, стягнута судовим рішенням, не сплачена, а тому не можуть бути застосовані положення статті 257 ЦК Українибезпідставні, оскільки ці обставини стосуються правовідносин, у яких позовна давність не спливла.

 

Використовуючи своє право згідно з частиною 2 статті 1050 ЦК України, шляхом пред'явлення у червні 2010 року позову про стягнення усього розміру заборгованості за кредитними договорами до кінцевого терміну, банк змінив строк виконання зобов'язання. Цим банк як кредитор одночасно також змінив момент початку перебігу позовної давності за його вимогами, який слід рахувати з  червня 2010 року.

 

Посилання в касаційній скарзі про переривання позовної давності шляхом часткового погашення заборгованості відповідачем у 2014 році є помилковим, оскільки таке може мати місце лише в межах строку давності, а не після його спливу.

 

Крім того, визнання боргу як підстава для переривання перебігу позовної давності має бути результатом вольових дій боржника. Погашення заборгованості на виконання судового рішення є примусовими, а не добровільними діями боржника, тому не може бути кваліфіковано як визнання боргу відповідачем та не перериває перебігу позовної давності.

З урахуванням наведеного, висновки суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову з підстав пропуску строку позовної давності є  правильними.

 

Разом із тим, помилкове зазначення судом апеляційної інстанції іншої підстави для відмови в позові - неправильний спосіб захисту на правильність вирішення спору не вплинуло.

 

Відповідно до частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

 

Наведені в касаційній скарзі доводи висновків суду не спростовують та фактично зводяться до переоцінки доказів, що згідно зі статтею 400 ЦПК України на стадії перегляду справи у касаційному порядку не передбачено.

 

Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

 

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

 

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

 

ПОСТАНОВИВ:

 

Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» залишити без задоволення.

 

Рішення Збаразького районного суду Тернопільської області від 22 червня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Тернопільської області від 13 вересня 2016 року залишити без змін.

 

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

 

Судді:                                                                                            М. Є. Червинська

 

                                                                                                    В. М. Коротун

 

                                                                                                    В. П. Курило

 

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/74630055