Bolt

Это сайт правильный смотрите... А какой реестр конкретно...? Смотрите вот в этом реестре лучше... https://court.gov.ua/fair/

Я даже не знаю как этот приговор комментировать... Лучше я промолчу по этому поводу...

Вот эта ухвала, все ссылаются на неё... http://reyestr.court.gov.ua/Review/76536366 Категорія справи № 754/13763/15-ц : не визначено. Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 19.09.2018. Оприлюднено: 19.09.2018. Номер судового провадження: не визначено Ухвала 12 вересня 2018 року м. Київ справа № 754/13763/15-ц провадження № 61-5918сво18 Верховний Суд у складі Обєднаної Палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), суддів: Гулька Б. І., Крата В. І., Стрільчука В. А., Червинської М. Є., учасники справи: позивач - публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк», представник позивача - Сокуренко Наталія Вікторівна, відповідач - ОСОБА_3, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 29 січня 2016 року у складі судді Галась І. А. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 20 квітня 2016 року у складі колегії суддів: Вербової І. М., Поливач Л. Д., Шахової О. В., ВСТАНОВИВ: У пункті 4 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У вересні 2015 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду із позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованостіза кредитним договором. Позовна заява мотивована тим, що 18 квітня 2008 року між банком та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, згідно з умовами якого останній отримав кредит у розмірі 5 209,89 грн зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 0,12 %, строком до 18 квітня 2010 року. ОСОБА_3 умовикредитного договору належним чином не виконував, у звязку з чим допустив утворення заборгованості, яка станом на 13 серпня 2015 року становить 22 283, 23 грн. Ураховуючи наведене, ПАТ КБ «ПриватБанк» просило суд стягнути з ОСОБА_3 на користь банку заборгованість за кредитним договором від 18 квітня 2008 року станом на 13 серпня 2015 року у розмірі 22 283,23 грн, з яких: 844,19 грн - заборгованість зі сплати комісії за користування кредитом, 19 900,79 грн - пеня, штрафи: 500,00 грн - штраф (фіксована частина); 1 037,25 грн - штраф (процентна складова). Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 29 січня 2016 року у задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ПАТ КБ «ПриватБанк» пропустило передбачений статтею 257 ЦК України трирічний строк позовної давності звернення до суду з позовом за захистом порушеного права, про застосування якого просив відповідач у справі, що є підставою для відмови у задоволенні позову. Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 20 квітня 2016 року апеляційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк» відхилено. Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 29 січня 2016 року залишено без змін. Погоджуючись із рішенням районного суду, апеляційний суд вказав, що рішення суду першої інстанції законне та обґрунтоване, підстави для його скасування відсутні. При цьому, апеляційний суд відхилив доводи апеляційної скарги банку про збільшений строк позовної давності, пославшись на правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 11 березня 2015 року у справі № 6-16цс15, зазначивши, що Умови надання кредиту фізичним особам «Розстрочка» (Стандарт), в яких міститься положення про п'ятирічний строк позовної давності, не є складовою кредитного договору, не містять підпису позичальника про домовленість про збільшення строку позовної давності. У травні 2016 року ПАТ КБ «ПриватБанк» подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати судові рішення судові першої та апеляційної інстанцій та ухвалити у справі нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги банку. Касаційна скарга мотивована тим, що суди не врахували, що згідно з пунктом 5.5 Умов надання споживчого кредиту фізичним особам строк позовної давності встановлюється у 5 років, останній платіж відповідачем було здійснено 07 грудня 2011 року, а з позовом банк звернувся 15 вересня 2015 року, тобто в межах строку збільшеної за домовленістю сторін позовної давності. Такі Умови надання кредиту фізичним особам «Розстрочка» (Стандарт) існували при укладенні договору, вони є складовою кредитного договору і у заяві позичальника зазначено, що він ознайомлений з такими Умовами та згодний з ними. Крім того, банк, що суди не врахували обов'язкову до застосування аналогічну правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду України від 24 вересня 2014 року у справі № 6-144цс14. Відзив на касаційну скаргу відповідач до суду не подав. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2016 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ПАТ КБ «ПриватБанк». Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 лютого 2017 року справу призначено до судового розгляду. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. У лютому 2018 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 червня 2018 року справа передана на розгляд ОбєднаноїПалати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. Ухвала мотивована тим, що суди попередніх інстанцій виходили з того, що Умови надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт), пунктом 5.5 яких установлено позовну давність тривалістю в п'ять років, не містять підпису відповідача. При цьому суди не встановили наявність належних і допустимих доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови розумів відповідач, підписуючи заяву позичальника, а також те, що Умови містили збільшений строк позовної давності в момент підписання заяви позичальника, або в подальшому такі Умови, зокрема щодо збільшення строку позовної давності, не змінювались. Тому ПАТ КБ «ПриватБанк» передбачений статтею 257 ЦК України трирічний строк позовної давності звернення до суду з позовом, про застосування якого просив відповідач у справі. Вказані висновки узгоджуються з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року у справі № 6-16цс15. Натомість Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постановівід 07 березня 2018 року у справі № 331/3228/16-ц за подібних обставин дійшов висновку про те, що: «Судами правильно встановлено, що відповідно до пункту 5.5 «Умов надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт), терміни позовної давності по вимогам про стягнення кредиту, відсотків за користування кредитом, винагороди, неустойки пені, штрафів встановлюються сторонами тривалістю 5 років». Наведені приклади свідчать про застосування судом касаційної інстанції у різних палатах принципово різного підходу до вирішення схожих справ, що викликає необхідність усунення виявлених розбіжностей у практиці розгляду подібних спорів Верховним Судом. Відповідно до частини другої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об'єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об'єднаної палати. Враховуючи викладене, справа підлягає розгляду Верховним Судом у складі Обєднаної палати Касаційного цивільного суду. Заслухавши доповідь судді-доповідача, вивчивши матеріали цивільної справи, доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі Обєднаної палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про необхідність передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з таких підстав. Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з пунктом 7 Перехідних положень ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. Ухвалюючи судові рішення та встановивши, що останній платіж відповідач здійснив 07 грудня 2011 року, а з позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» звернулося до суду тільки у вересні 2015 року, суди виходили з того, що банк пропустив загальну позовну давність у три роки, передбачену статтею 257 ЦК України, про застосування якої просив відповідач. При цьому, суди послались на правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 11 березня 2015 року у справі № 6-16цс15, в якому зазначено, що Умови надання кредиту фізичним особам «Розстрочка» (Стандарт), в яких міститься положення про п'ятирічний строк позовної давності, не є складовою кредитного договору, не містять підпису позичальника про домовленість щодо збільшення строку позовної давності. Разом з тим, у касаційній скарзі ПАТ КБ «ПриватБанк» посилається на іншу правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 24 вересня 2014 року у справі № 6-144цс14, згідно з якоюУмови надання кредиту фізичним особам «Розстрочка» (Стандарт) існували при укладенні договору й у заяві позичальника, яку він власноручно підписав, зазначено, що він ознайомлений з такими Умовами та згодний з ними. Також Верховний Суд України вказав, що Умови є складовою кредитного договору, так як разом із заявою позичальника та Тарифами банку визначають умови кредитного договору. Фактичні обставини справ, предмет і підстави позову, зміст позовних вимог, застосовані норми права у наведених постановах Верховного Суду України є аналогічними. При цьому у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року № 6-16цс15 немає посилання на відступлення від правової позиції, викладеної раніше (у справі № 6-144цс14), що було обов'язковим згідно з нормою частини першої статті 360-7 ЦПК 2004 року. Крім того, і після прийняття постанови від 11 березня 2015 року № 6-16цс15 Верховний Суд України у постанові від 22 березня 2017 року у справі № 6-2320цс16 зазначив, що Умови та Правила надання банком кредиту є складовою укладеного між сторонами кредитного договору, якщо доведено, що вони укладені в один день, тобто у день підписання позичальником заяви позичальника і позичальник розумів, що саме ці Умови він мав на увазі, підписуючи заяву. Тобто у такому разі Умови та Правила надання банком кредиту є складовою кредитного договору. Саме до таких правових висновків доходив Верховний Суд України і в постановах: від 10 червня 2015 року № 6-698цс15, від 22 жовтня 2014 року № 6-127цс14, від 04 листопада 2015 року № 6-1926цс15, в яких також зазначено, що кредитний договір складається з: заяви позичальника, Тарифів та Умов надання споживчого кредиту фізичним особам (складова частина договору) і судам слід лише встановити, чи такі Умови та Правила надання банком кредиту були під час підписання заяви позичальника, а не те, що вони були не підписані позичальником, незалежно від того, чи саме вони були на день підписання заяви позичальника, то вони не є складовою кредитного договору. Протилежний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року у справі № 6-240цс14, в якій, не відступаючи від раніше висловленої правової позиції, Верховний Суд Україничітко зазначив, що Умови надання споживчого кредиту фізичним особам (при будь-яких умовах) не є складовою кредитного договору. Колегія суддів вважає, що є підстави для відступлення від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 24 вересня 2014 року у справі № 6-144цс14, а також необхідність усунення виявлених розбіжностей у практиці розгляду судами аналогічних спорів. Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Положеннями статей 526, 530, 610 ЦК України встановлено, що зобов'язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі (частина перша статті 259 ЦК України). Згідно із частинами першою, другою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Умови надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт), пунктом 5.5 яких установлено позовну давність тривалістю в п'ять років, не містять підпису відповідача. При цьому банк не надав судам належних доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови розумів відповідач, підписуючи заяву позичальника, а також те, що Умови містили збільшений строк позовної давності в момент підписання заяви позичальника, або в подальшому такі Умови, зокрема щодо збільшення строку позовної давності, не змінювались. У заяві позичальника від 18 квітня 2008 року, яка була підписана відповідачем, також не міститься домовленості сторін щодо збільшення строку позовної давності. За таких обставин суди дійшли висновку, що банком не доведено того, що сторони уклали договір про збільшення позовної давності на підставі частини першої статті 259 ЦК України, тому застосували правила загальної позовної давності у три роки, передбаченої статтею 257 ЦК України та дійшли висновку про відмову у задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» у зв'язку зі спливом позовної давності. Крім того, такої ж практики притримується й Верховний Суд, як колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, зокрема, у постановах: від 25 січня 2018 року у справі № 212/10084/13-ц (провадження № 61-1565св18), від 30 січня 2018 року у справі № 734/1905/16-ц (провадження № 61-245св18), від 20 червня 2018 року у справі № 554/2254/16-ц (провадження № 61-19530св18), від 04 липня 2018 року у справі № 438/489/16-ц (провадження № 61-3365св18), так і колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, зокрема, у постановах: від 29 січня 2018 року у справі № 229/2048/16-ц (провадження № 61-1475св18), від 07 лютого 2018 року у справі № 751/5977/17 (провадження № 61-560св17). За таких обставин, колегія суддів Верховного Суду у складі Обєднаної палати Касаційного цивільного суду вважає, щоу разі, якщо Умови та Правила надання банком кредиту, зокрема й умова про збільшення строку позовної давності, не містять підпису позичальника та при цьому банк не надає судам належних доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови розумів відповідач, підписуючи заяву позичальника, а також те, що Умови та Правила містили ту чи іншу спірну умову, зокрема і щодо збільшеного строку позовної давності, у момент підписання заяви позичальника, або в подальшому не змінювались, то такі Умови та Правила надання банком кредиту не можуть вважатися складовою частиною кредитного договору банку з цим позичальникам. Тобто, при розгляді справ з аналогічними фактичними обставинамибанки, на підтвердження тих чи інших умов кредитування, повинні надавати судам підписані позичальником Умови та Правила надання банком кредиту або докази, які б підтверджували, що саме ці Умови розумів відповідач, підписуючи заяву позичальника, наприклад, підписану заяву позичальника, яка містить посилання на конкретну редакцію таких Умов, відповідно, із наданням суду цієї редакції Умов або докази на підтвердження того, яка саме редакція Умов була чинною на дату підписання заяви позичальником, тощо. Надані Умови та Правила надання банком кредиту, без підтвердження того, що саме ці Умови розумів відповідач, підписуючи заяву позичальника, не повинні оцінюватися судами, як належний доказ у справах з аналогічними фактичними обставинами. Таким чином, оскільки наведений вище правовий висновок суперечить правовому висновку Верховного Суду України, викладеному у постанові від 24 вересня 2014 року у справі № 6-144цс14, тому колегія суддів Верховного Суду у складі Обєднаної палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки вважає за необхідне відступити від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у раніше ухваленому судовому рішенні Верховного Суду України, а також вважає, що є необхідність у формуванні єдиної правозастосовчої практики розгляду судами аналогічних спорів. З урахуванням наведеного та положень статей 402, 404, пункту 7 Перехідних положень ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду УХВАЛИВ: Передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду справу № 754/13763/15-ц за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованостіза кредитним договором, за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 29 січня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 20 квітня 2016 року. Ухвала оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник Судді: Б. І. Гулько В. І. Крат В. А.Стрільчук М. Є.Червинська

Ух ты... А вот это интересно... Я смотрю в реестре на основании этой ухвалы ВС уже более 500 проваджень сейчас остановлено... Даже не знаю радоваться или нет, что-то Луспеник снова задумал... У меня было так точно в одном из дел...

Это не имеет значения в каком порядке оно рассматривается... Имеет значение категория дела и некоторые характеристики его... Например сумма спора, срок открытия производства и тому подобное...

Прямо во всех делах...?)

Да, конечно...

Абсолютно верно... Просто давят на психику... А люди просто почему-то подыгрывают им...

Ничего делать не надо... Какая разница откуда там что берётся... Им цифры пустые писать не тяжело...

Как я уже говорил, то это палка с двумя концами, поэтому я лично не советовал бы этим злоупотреблять... Может быть именно поэтому у меня нет пока проблем с этим... Меня допускают все и в любое дело...

А какое это имеет значение... В любом случае ПриватБанк это не государственное учреждение... Это не госорган... Это ПрАТ на сегодня... Это частное акционерное общество...!!! Государственных банков вообще не существует в стране, кроме как НБУ...

А категория дела позволяет в Вашем случае или нет...? Вот такой ответ какраз и говорит о том, что судья на самом деле не знает никакой такой нормы...

ВС/КЦС: За напад на людину безпритульних собак може відповідати міська рада, оскільки нею допущена бездіяльність у питанні благоустрою з метою забезпечення безпечних умов для життя і здоров'я жителів (ВС/КЦС, справа № 503/361/17, 21.01.19) Фабула судового акта: «У Києві собаки напали на двох пенсіонерів», «У Рівному зграя агресивних бродячих собак нападає на людей», «Мешканці Половків скаржаться на напади бродячих собак» … Це назви статей, які, та подібні ним, можна легко знайти на шпальтах газет або в Інтернет-мережі. З огляду на це справа, що пропонується увазі читачів, заслуговує на увагу. Отже, судами встановлено, що 30 травня 2016 року позивачка знаходилась у місті Кодимі у комунальному підприємстві з метою оплати послуги водопостачання. Повертаючись додому, вона зазнала нападу безпритульних собак, які накинулись на неї, повалили на землю і стали кусати її за ноги. Внаслідок нападу собак, позивачці було завдано тілесних ушкоджень, у зв'язку із заподіянням яких вона спочатку звернулась до місцевої лікарні, де їй була надана невідкладна медична допомога, а в подальшому знаходилась на стаціонарному лікуванні до 09 червня 2016 року, а з 10 червня 2016 року по 01 серпня 2016 року - на амбулаторному лікуванні з діагнозом - укушені рани обох стоп та гомілок, що підтверджується медичними довідками. Апеляційний суду скасував негативне для позивачки рішення суду першої інстанції та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги задовольнив, стягнууши з Кодимської міської ради 2 337,00 грн у відшкодування матеріальної шкоди та 5 000,00 грн у відшкодування моральної шкоди, з чим погодився Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду Рішення суду мотивовано тим, що органом місцевого самоврядування - Кодимською міською радою була допущена бездіяльність у питанні благоустрою населених пунктів з метою забезпечення безпечних умов для життя і здоров'я жителів територіальної громади. Варто звернути увагу на те, що ст. 143 Конституції України встановлено, - територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання;…, утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації, установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції. Пунктом 44 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до виключної компетенції сільських, селищних, міських рад віднесено: встановлення згідно до законодавства правил з питань благоустрою території населеного пункту, забезпечення в ньому чистоти і порядку, торгівлі на ринках, додержання тиші в громадських місцях, за порушення яких передбачено адміністративну відповідальність. Аналогічні вимоги викладені у ст. 10 Закону України «Про благоустрій населених пунктів». На виконання названих нормативних актів місцева влада затверджує відповідні правила тримання собак, котів і хижих тварин, що, як з’ясувалось, мало місце і в м. Кодимі. Згідно до цих правил регулювання чисельності безпритульних тварин і тварин, що не утримуються людиною, але перебувають в умовах, повністю або частково створюваних діяльністю людини покладено на службу районної ветеринарної медицини, яка створена органом місцевого самоврядування і підзвітна та підконтрольна йому. Аналізуйте судовий акт: Якщо балансоутримувач не був визначений, за падіння дерева на автомобіль відповідає Виконавчий орган місцевої ради, а не сама місцева рада (ВС/КЦС у справі № 2-1474/11-ц від 04 квітня 2018р.) Обов'язок з відшкодування шкоди внаслідок падіння гілки з дерева покладено на Управління житлово-комунального господарства, яке здійснює контроль за станом зелених насаджень вздовж дороги (ВС/КЦС,справа № 554/14547/14-ц, 13.06.18) СУД: Шкода заподіяна обваленням фасаду будівлі на автомобіль відшкодовується балансоутримувачем споруди, в даному випадку ОСББ, в повному обсязі ( Апеляційний суд Одеської області у справі 522/21016/15-ц від 20.08.2018 р) Нерозчищення сходів магазину від снігу та льоду, відсутність поручнів та гумових килимків, що призвело до травмування людини, стало підставою для притягення власника до відповідальності (ВССУ, справа № 294/2135/13-ц від 21.12.16 р.) Постанова Іменем України 21 січня 2019 року м. Київ справа № 503/361/17 провадження № 61-28622св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Курило В. П. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., Червинської М. Є., учасники справи: позивач - ОСОБА_4, відповідач - Кодимська міська рада Одеської області, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Кодимської міської ради Одеської області на рішення апеляційного суду Одеської області від 14 вересня 2017 року у складі колегії суддів: Кононенко Н. А., Сегеди С. М., Цюри Т. В., ВСТАНОВИВ: У березні 2017 року ОСОБА_4 звернулась до суду з позовом до Кодимської міської ради Одеської області про відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Позовні вимоги мотивовано тим, що 30 травня 2017 року ОСОБА_4 відвідувала комунальне підприємство «Кодимакомунсервіс», яке розташоване по вулиці Садова, 1 в місті Кодима Одеської області, з питань оплати послуг з водопостачання. Повертаючись додому, на неї напала зграя агресивних бродячих собак, які повалили її на землю і почали кусати за ноги. Самостійно відбитись від собак вона не могла і напад собак був припинений лише завдяки працівникам комунального підприємства та небайдужим перехожим, які також зателефонували сину ОСОБА_4 і він через деякий час на власному автомобілі доставив її в лікарню. В лікарні позивачці було надано першу медичну допомогу та поміщено на стаціонарне лікування до 09 червня 2016 року, після якого вона ще близько трьох місяців знаходилась на амбулаторному лікуванні. Через даний напад собак їй була спричинена матеріальна шкода, яка полягає у здійсненні витрат на лікування, в розмірі 2 337,00 грн, а також вона зазнала моральних страждань, які полягали в тому, що на момент нападу собак позивач перебувала в шоковому стані, пережила реальну загрозу своєму життю, а також три місяці була практично прикута до ліжка, що порушило її звичний спосіб життя. Розмір моральної шкоди позивачка оцінює в 5 000,00 грн. ОСОБА_4 просила суд стягнути з Кодимської міської ради Одеської області на свою користь 2 337,00 грн матеріальної шкоди та 5 000,00 грн моральної шкоди. Рішенням Кодимського районного суду Одеської області від 12 червня 2017 року у задоволенні позовних вимог відмовлено. Рішення суду мотивовано тим, що судом встановлено факт заподіяння позивачу тілесних ушкоджень спричинених укусами собаки, проте, судом не встановлено, а позивачем не підтверджено належними і допустимими доказами, що її покусала саме безпритульна собака, а не собака, яка перебуває у чиїй-небудь власності, а також, що шкода заподіяна позивачу з вини відповідача або внаслідок його незаконних рішень, дій чи бездіяльності, а тому відповідач не повинен нести відповідальності за заподіяну позивачу матеріальну та моральну шкоду. Рішення апеляційного суду Одеської області від 14 вересня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено. Рішення Кодимського районного суду Одеської області від 12 червня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги задоволено. Стягнуто з Кодимської міської ради Одеської області на користь ОСОБА_4 2 337,00 грн у відшкодування матеріальної шкоди та 5 000,00 грн у відшкодування моральної шкоди. Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що органом місцевого самоврядування - Кодимською міською радою була допущена бездіяльність у питанні благоустрою населених пунктів з метою забезпечення безпечних умов для життя і здоров'я жителів територіальної громади. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про підставність заявлених позовних вимог. 02 листопада 2017 року Кодимська міська рада Одеської області через засоби поштового зв’язку подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення апеляційного суду Одеської області від 14 вересня 2017 року та залишити в силі рішення Кодимського районного суду Одеської області від 12 червня 2017 року, мотивуючи свої вимоги неправильним застосуванням судом норм матеріального та порушенням норм процесуального права. Заявник зазначає, що позивачем не доведено коли саме та ким саме їй було нанесено тілесні ушкодження. Відзив на касаційну скаргу не надійшов. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Статтею 388 ЦПК України встановлено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. У травні 2018 року касаційна скарга разом із матеріалами цивільної справи надійшла до Верховного Суду. Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне. Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Вимогами частин першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. 30 травня 2016 року ОСОБА_4 знаходилась у місті Кодимі на вулиці Садовій, 1 у комкнальному підприємстві «Кодимакомунсервіс» з метою оплати послуги водопостачання. Повертаючись додому, практично на території підприємства, зазнала нападу безпритульних собак, які накинулись на неї, повалили на землю і стали кусати її за ноги. Внаслідок нападу на неї собак, позивачці було завдано тілесних ушкоджень, у зв'язку із заподіянням яких вона спочатку звернулась до місцевої лікарні, де їй була надана невідкладна медична допомога, а в подальшому знаходилась на стаціонарному лікуванні до 09 червня 2016 року, а з 10 червня 2016 року по 01 серпня 2016 року - на амбулаторному лікуванні з діагнозом - укушені рани обох стоп та гомілок, що підтверджується медичними довідками. За частиною першою статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів (стаття 1173 ЦК України). Згідно з частиною першою статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Частиною другою статті 1167 ЦК України визначено, що моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом. У пунктах 3, 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 (зі змінами та доповненнями) «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» судам роз'яснено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Висновок суду апеляційної інстанції про задоволення позовних вимог є правильним, оскільки органом місцевого самоврядування - Кодимською міською радою Одеської області була допущена бездіяльність у питанні благоустрою населених пунктів з метою забезпечення безпечних умов для життя і здоров'я жителів територіальної громади, унаслідок якої ОСОБА_4 зазнала тілесних ушкоджень. Розмір завданої матеріальної шкоди в сумі 2 337,00 грн судом апеляційної інстанції вирахувано правильно та такий підтверджується наявними в матеріалах справи квитанціями. Разом з цим, стягуючи моральну шкоду в сумі 5 000.00 грн, суд апеляційної інстанції врахував характер та обсягу страждань, яких зазнала позивачка, врахував стан здоров'я потерпілої, тяжкість вимушених змін у її життєвих і стосунках, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд виходив із засад розумності, виваженості та справедливості. Доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків суду апеляційної інстанції, якими у повному обсязі з'ясовані права та обов'язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка, а зводяться до переоцінки доказів, що відповідно до приписів статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободзобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, оскільки підстави для скасування судового рішення відсутні. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Кодимської міської ради Одеської області залишити без задоволення. Рішення апеляційного суду Одеської області від 14 вересня 2017 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді: В. П. Курило В. М.Коротун М. Є.Червинська ссылка

Зачем Вы вот это делаете...? В чём прикол...? Вставлять мне фразы, которые я не произносил... Почерк тот же... Вы даже не понимаете как палитесь... Одна недавно этим занималась... Теперь не появляется, но появились Вы... Типа другой человек... Теперь понятен Ваш вопрос в специально для этого созданной теме Вами... Вы даже начали переживать, что Вас не заметили... Вот радуйтесь... Заметил...

Та же самая, на которую и Вы ссылаетесь... Вы читали эту норму до конца...)) Они как всегда всё путают... А почему Вы не спросили на самом суде согласно какой нормы...

Что такое вообще списание... Списание чего... Как эта процедура выглядит, я даже не представляю... Это документ такой... Документ Нацкома о списании или как он называется... Это как происходит, просто ручкой списывают... Что за слово народное и откуда взялось не понимаю... И на каком основании интересно, откуда такие полномочия... Не читайте всякой ерунды не занимайтесь чепухой... Я вижу на Вас страха нагнали... И кстати, а почему это нельзя делать потом... например во время суда...)

Я же спросил: где?.. На каком сайте... Судебные решения мониторить уже поздно... Надо мониторить провадження...

ВП ВСУ: У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов'язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути таку ж суму грошових коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику (ВПВС справа № 373/2054/16-ц, 16.01.19) Фабула судового акта: Будь-які ситуації, пов'язані з правовідносинами позики, дуже часто є делікатними і непростими для вирішення, і ще більше проблем виникає, коли це стосується іноземної валюти. Досить складна і важлива за своєю інформативністю судова справа саме по цій темі пропонується увазі читачів. Роглянула її Велика Палата Верховного Суду з огляду на те, що наявною є «необхідність формування єдиної правозастосовчої практики у спорах про стягнення боргу за договором позики в іноземній валюті для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень». Тобто справа містить виключну правову проблему і її вирішення необхідне для забезпечення розвитку права. Слід зазначити, що як Верховний Суд України так і нині діючий Верховний Суд неодноразово формували правові позиції у подібних справа. Так, у постанові від 02 липня 2014 року (справа № 6-79цс14) Верховний Суд України зробив висновок, що незалежно від валюти боргу (тобто грошової одиниці, в якій обчислена сума зобов'язання), валютою платежу, тобто засобом погашення грошового зобов'язання і фактичного його виконання є національна валюта України - гривня. У постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року в справі № 6-1672цс16 також зазначалось, - якщо особа, яка отримала позику в іноземній валюті, не виконала своїх зобов'язань, то з неї стягується сума, визначена в гривневому еквіваленті. Подібний висновок було зроблено ї у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 25 липня 2018 року в справі № 308/3824/16-ц, де вказано, що, рішення суду про стягнення з відповідача суми боргу в іноземній валюті за відсутності у позивача індивідуальної ліцензії на здійснення валютних операцій є неправомірним й недопустимим способом захисту цивільних прав, оскільки іноземна валюта у спірних правовідносинах між названими сторонами спору може бути виключно валютою боргу, втім не валютою платежу. Отже, повернемось до нашої справи. Рішенням міськрайонного суду позов був задоволений частково, стягнуто з позичальника на користь позикодавця 13 000,00 доларів США основного боргу з перерахунком суми, що підлягає сплаті у гривнях за офіційним курсом долара США на день платежу, та 3 % річних у розмірі 10 734,01 грн. Але Велика Палата Верховного Суду зазначене рішення та постанову апеляційного суду змінила, виключивши із судових рішень вказівку про здійснення перерахунку суми, що підлягає сплаті у гривнях за офіційним курсом долара США на день платежу, а в частині стягнення 10 734,01 грн - 3 % річних - рішення судів скасувала та ухвалила в цій частині нове рішення наступного змісту –«Стягнути з … на користь … 1 155,04 доларів США …- 3 % річних». Таким чином Велика Палата Верховного Суду, постановлячи рішення у справі, відступила від наведених вище правових висновків. Постанова містить досить докладне обґрунтування такого підходу до вирішення справи, але найбільш переконливими є наступні послання та судження. Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня. При цьому Основний Закон не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав. Тобто відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України. Такі випадки передбачені ст.193, ч. 4 ст. 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», Законом України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті». Із аналізу наведених правових норм можна зробити висновок, що гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов'язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику. Тому як укладення, так і виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству. Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення ч. 1 ст. 1046 ЦК України, а також ч. 1 ст. 1049 ЦК України належним виконанням зобов'язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України. У разі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквівалента такої суми у гривні стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні. При обрахунку 3 % річних за основу має братися прострочена сума, визначена у договорі чи судовому рішенні, а не її еквівалент у національній валюті України. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 січня 2019 року м. Київ Справа № 373/2054/16-ц Провадження № 14-446цс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача СитнікО.М., суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г., учасники справи: позивач - ОСОБА_3, відповідач - ОСОБА_4, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 06 лютого 2017 року в складі судді Керекези Я. І. та постанову Апеляційного суду Київської області від 16 січня 2018 року у складі колегії суддів Яворського М. А., Кашперської Т. Ц., Фінагеєва В. О. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення боргу, та УСТАНОВИЛА: У листопаді 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4, уточнивши який, просив стягнути з останнього борг за договором позики від 17 грудня 2015 року у розмірі 13 000,00 доларів США, 3 % річних від суми заборгованості за весь час прострочення з перерахунком суми, що підлягає сплаті у гривнях, за офіційним курсом долара США на день платежу. Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 17 грудня 2015 року він надав відповідачу 13 000,00 доларів США, які останній зобов'язувався повернути в строк до 31 січня 2016 року, однак свої зобов'язання за договором позики не виконав - кошти не повернув. Рішенням Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 06 лютого 2017 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 13 000,00 доларів США основного боргу з перерахунком суми, що підлягає сплаті у гривнях за офіційним курсом долара США на день платежу, та 3 % річних у розмірі 10 734,01 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що у визначений розпискою строк ОСОБА_4 суму боргу, отриману в іноземній валюті, позивачу не повернув, у зв'язку із чим з відповідача на користь ОСОБА_3 підлягає стягненню сума боргу, зазначена в розписці у доларах США, із перерахунком вказаної суми у гривнях за офіційним курсом Національного банку України (далі - НБУ), встановленим на день платежу, а також 3 % річних згідно з частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Визначаючи суму, яка підлягає стягненню за спірним зобов'язанням, суд першої інстанції послався на правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року в справі № 6-1672цс16. Постановою Апеляційного суду Київської області від 16 січня 2018 року рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 06 лютого 2017 року залишено без змін. Апеляційний суд, залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, погодився з його висновками про стягнення з відповідача боргу, оскільки останнім не спростовано доводи ОСОБА_3 про укладення вказаного договору позики та отримання коштів. У лютому 2018 року ОСОБА_4 звернувся з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову. Наведені у касаційній скарзі доводи Касаційну скаргу мотивовано тим, що під час розгляду справи не підтверджено, що саме відповідачем підписана розписка, оскільки висновком експерта встановлено, що підпис виконано від імені ОСОБА_4, а не самим ОСОБА_4; суму боргу, що підлягає стягненню, не визначено у гривні та не зазначено, що курс гривні до іноземної валюти повинен братися на день ухвалення судом рішення. Ухвалою Верховного Суду від 16 березня 2018 року у справі відкрито касаційне провадження. У квітні 2018 року до Верховного Суду надійшов відзив представника ОСОБА_3 - ОСОБА_5 на касаційну скаргу, в якому заявник просив залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, посилаючись на їх законність та обґрунтованість, вказуючи, що висновки експертів не спростовують твердження позивача про отримання коштів ОСОБА_4, а визначена сума стягнення відповідає правовій позиції, викладеній Верховним Судом України в постанові від 21 грудня 2016 року в справі № 6-1672цс16. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 серпня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 29 серпня 2018 року передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину п'яту статті 403 та підпункт 7 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду в ухвалі зазначив, що є підстави для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, у якій зазначено, що, незалежно від валюти боргу (тобто грошової одиниці, в якій обчислена сума зобов'язання), валютою платежу, тобто засобом погашення грошового зобов'язання і фактичного його виконання, є національна валюта України - гривня. Відтак у національній валюті України підлягають стягненню й інші складові грошового зобов'язання, передбачені, зокрема, у статті 1048 ЦК України, та при застосуванні статті 625 ЦК України. Отже, у справі, яка переглядається, суд неправильно застосував зазначені норми права, визначаючи суму погашення грошового зобов'язання в іноземній валюті. Тобто Верховним Судом України зроблено висновок, що якщо особа, яка отримала позику в іноземній валюті, не виконала своїх зобов'язань, то з неї стягується сума, визначена в гривневому еквіваленті. Подібний висновок зроблено у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 25 липня 2018 року в справі № 308/3824/16-ц, де вказано, що, незалежно від визначеної сторонами валюти боргу у зобов'язанні (тобто грошової одиниці, в якій обчислена сума зобов'язання), валютою платежу, тобто засобом погашення грошового зобов'язання і фактичного його виконання, є виключно національна валюта України - гривня - у разі відсутності у сторін відповідної ліцензії НБУ на здійснення валютних операцій. Таким чином, рішення суду про стягнення з відповідача суми боргу в іноземній валюті за відсутності у позивача індивідуальної ліцензії на здійснення валютних операцій є неправомірним й недопустимим способом захисту цивільних прав, оскільки іноземна валюта у спірних правовідносинах між названими сторонами спору може бути виключно валютою боргу, втім не валютою платежу. Верховний Суд у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду зазначив, що тлумачення абзацу першого частини першої статті 1046, абзацу першого частини першої статті 1049 ЦК України дозволяє стверджувати, що законодавцем не забороняється стягнення боргу за договором позики в іноземній валюті. Більше того, цивільним законодавством покладається обов'язок на позичальника повернути те, що він отримав на підставі договору позики. Це підтверджується використанням таких формулювань: «зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості» (абзац перший частини першої статті 1046 ЦК України); «позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем)» (абзац перший частини першої статті 1049 ЦК України). Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вказувала, що у пунктах 47, 55 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 14-134цс18 зроблено висновок, що правовий режим іноземної валюти на території України, хоча і пов'язується з певними обмеженнями в її використанні як платіжного засобу, але не виключає здійснення платежів в іноземній валюті. У разі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквівалента такої суми у гривні стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні, тобто Великою Палатою Верховного Суду допускається стягнення боргу в іноземній валюті, при цьому не здійснено відступу від постанови Верховного Суду України від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14. Крім того, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного судуу складі Верховного Суду зазначила про необхідність формування єдиної правозастосовчої практики у спорах про стягнення боргу за договором позики в іноземній валюті для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень, у зв'язку із чим вказує на те, що справа містить також виключну правову проблему і її вирішення необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, оскільки відсутність вирішення питання про можливість/неможливість стягнення суми боргу за договором позики в іноземній валюті призводить до досить неоднозначних висновків при вирішенні спорів про стягнення суми боргу і визначення еквівалента в національній валюті. Для прикладу колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду Верховного Суду наводить: - постанову Верховного Суду України від 21 червня 2017 року у справі № 910/2031/16, де зроблено висновок, що «якщо у договорі визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті та передбачено, що сума, яка підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, проте фактично такий платіж ще не здійснено, оскільки боржник не виконав зобов'язання у строк, встановлений договором, стягненню підлягає сума у гривнях, яка визначається еквівалентно за офіційним курсом відповідної валюти на день подання позову (заяви про збільшення позовних вимог)»; - постанову Верховного Суду від 30 січня 2018 року у справі № 303/5407/15-ц, в якій зазначено, що хоча позивач у позовній заяві і просила стягнути з відповідача на свою користь борг за договором позики від 06 липня 2011 року у сумі 5 000,00 доларів США, що еквівалентно 39 861 грн, проте апеляційний суд залишив поза увагою, що позов подано у серпні 2011 року, а апеляційним судом ухвалено рішення в січні 2016 року, тому станом на час ухвалення цього рішення не може бути сума боргу 5 000,00 доларів США еквівалентною 39 861,00 грн, враховуючи значний проміжок часу між зверненням позивача до суду з позовом та ухваленням апеляційним судом рішення, динаміку зростання курсу іноземних валют по відношенню до національної валюти України. Отже, Верховний Суд зробив висновок про часткове задоволення касаційної скарги, зміну оскаржуваного рішення апеляційного суду у частині визначеної судом суми боргу в гривнях (еквівалент валюти) та стягнення суми боргу у розмірі 5 000,00 доларів США, що еквівалентно за курсом НБУ на день платежу (ухвалення рішення) 123 200,00 грн замість 39 861,00 грн; - постанову Верховного Суду від 07 квітня 2018 року у справі № 916/1435/17, у якій вказано, що стягненню підлягає грошова сума у гривнях, яка визначається еквівалентно за офіційним курсом відповідної валюти на день подання позову; - постанову Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 750/12868/16-ц, де міститься висновок про те, що виходячи із загальних засад принципу диспозитивності цивільного процесу, відповідно до якого суд не може виходити за межі заявлених позовних вимог, та з урахуванням того, що позивач ставив питання саме про стягнення боргу у розмірі 78 191,10 грн, що є еквівалентом 2 934,00 долари США станом на 28 грудня 2016 року, позовні вимоги не збільшував, а також тих обставин, що станом на день ухвалення рішення судом першої інстанції (01 лютого 2017 року) курсова різниця, порівняно зі здійсненим позивачем розрахунком, є незначною, колегія суддів погоджується з розміром стягнутої судом першої інстанції суми боргу; - постанову Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 925/1049/13, де зазначено, що у разі пред'явлення позову про стягнення грошової суми в іноземній валюті суд у мотивувальній частині рішення наводить розрахунки з переведенням іноземної валюти в українську за курсом, встановленим НБУ на день ухвалення рішення. З огляду на визначення в кредитному договорі виконання зобов'язання у вигляді грошового еквівалента в іноземній валюті та наявність у позивача ліцензії на використання іноземної валюти на території України визначення господарськими судами заборгованості в іноземній валюті та у гривневому еквіваленті станом на дату прийняття рішення є правильним; - постанову Верховного Суду від 05 липня 2018 року у справі № 761/1617/15-ц, в якій зроблено висновок, що, встановивши, що відповідач доказів повернення коштів, отриманих у позивача у борг, у строки, визначені договором позики, не надав, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, ураховуючи умови договору та положення статті 533 ЦК України, зробив обґрунтований висновок про стягнення суми боргу відповідно до умов договору та положень цієї норми, визначену за курсом долара США станом на день ухвалення судового рішення, як зазначено у позовних вимогах. З огляду на викладене Друга судова палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала, що є очевидна необхідність формування єдиної правозастосовчої практики у спорах про стягнення боргу за договором позики в іноземній валюті для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень, а тому є необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду України, та справа містить виключну правову проблему і її вирішення необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року вказану справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження. Позиція ВеликоїПалати Верховного Суду Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Суди встановили, що ОСОБА_4 отримав від ОСОБА_3 13 000,00 доларів США, які зобов'язувався повернути не пізніше 31 січня 2016 року, що підтверджується розпискою від 17 грудня 2015 року. Також судами попередніх інстанцій з'ясовано, що ОСОБА_4 взятих на себе зобов'язань не виконав - грошові кошти не повернув. Посилання на допустимість доказів, а саме розписки про позику, зазначене у касаційній скарзі, Велика Палата Верховного Суду бере до уваги та зазначає, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у редакції, що діяла на час розгляду справи у суді першої інстанції, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя. Неодноразове ухвалення протилежних і суперечливих судових рішень, особливо судами вищих інстанцій, може спричинити порушення права на справедливий суд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Загальновизнаний принцип правової визначеності передбачає стабільність правового регулювання і виконуваність судових рішень. Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 02 липня 2014 року в справі № 6-79цс14, з огляду на таке. У постанові від 02 липня 2014 року (справа № 6-79цс14) Верховний Суд України не погодився із висновками суду касаційної інстанції, який залишив без змін рішення апеляційного суду про стягнення основного боргу, процентів за користування позикою в розмірі облікової ставки НБУ та 3 % річних від простроченої суми в іноземній валюті - доларах США, зробив висновок, що незалежно від валюти боргу (тобто грошової одиниці, в якій обчислена сума зобов'язання), валютою платежу, тобто засобом погашення грошового зобов'язання і фактичного його виконання є національна валюта України - гривня. Відтак у національній валюті України підлягають стягненню і інші складові грошового зобов'язання, передбачені, зокрема, у статті 1048 ЦК України, та при застосуванні статті 625 ЦК України. Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у постанові від 25 липня 2018 року в справі № 308/3824/16-ц, крім іншого, зазначив, що, незалежно від визначеної сторонами валюти боргу у зобов'язанні (тобто грошової одиниці, в якій обчислена сума зобов'язання), валютою платежу, тобто засобом погашення грошового зобов'язання і фактичного його виконання, є виключно національна валюта України - гривня - у разі відсутності у сторін відповідної ліцензії НБУ. Таким чином, рішення суду про стягнення з відповідача суми боргу в іноземній валюті за відсутності у позивача індивідуальної ліцензії на здійснення валютних операцій є неправомірним й недопустимим способом захисту цивільних прав, оскільки іноземна валюта у спірних правовідносинах між названими сторонами спору може бути виключно валютою боргу, втім не валютою платежу. При касаційному перегляді необхідно визначити, у якій валюті має виконуватися зобов'язання у разі, якщо у позику передавалась іноземна валюта, так і правову природу валюти при визначенні 3 % річних, передбачених у частині другій статті 625 ЦК України. Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Частиною першою статті 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня. При цьому Основний Закон не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав. Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України. Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі Декрет № 15-93), Законом України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті». Декретом № 15-93 встановлено режим здійснення валютних операцій на території України, визначено загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права й обов'язки суб'єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства. У статті 1 Декрету № 15-93 визначено, що терміни, які використовуються в цьому Декреті, мають таке значення: «валютні цінності»: валюта України - грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет і в інших формах, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території України, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у внесках в банківських та інших фінансових установах на території України; іноземна валюта - іноземні грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших фінансових установ за межами України. Для цілей цього Декрету надалі під термінами: «валюта України» розуміється як власне валюта України, так і платіжні документи та інші цінні папери, виражені у валюті України; «іноземна валюта»: розуміється як власне іноземна валюта, так і банківські метали, платіжні документи та інші цінні папери, виражені в іноземній валюті або банківських металах; «валютні операції»: операції, пов'язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України; «резиденти»: фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства), які мають постійне місце проживання на території України, у тому числі ті, що тимчасово перебувають за кордоном; «нерезиденти»: фізичні особи (іноземні громадяни, громадяни України, особи без громадянства), які мають постійне місце проживання за межами України, в тому числі ті, що тимчасово перебувають на території України. У статті 2 цього Декрету вказано, що резиденти і нерезиденти мають право бути власниками валютних цінностей, що знаходяться на території України. Резиденти мають право бути власниками також валютних цінностей, що знаходяться за межами України, крім випадків, передбачених законодавчими актами України. Резиденти і нерезиденти мають право здійснювати валютні операції з урахуванням обмежень, встановлених цим Декретом та іншими актами валютного законодавства України. У статті 5 Декрету № 15-93 визначено, що операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій НБУ. У частині четвертій названої статті перераховано випадки, у разі яких індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Індивідуальної ліцензії потребують такі операції: а) вивезення, переказування і пересилання за межі України валютних цінностей, за винятком: вивезення, переказування і пересилання за межі України фізичними особами - резидентами іноземної валюти на суму, що визначається НБУ; вивезення, переказування і пересилання за межі України фізичними особами - резидентами і нерезидентами іноземної валюти, яка була раніше ввезена ними в Україну на законних підставах; платежів у іноземній валюті, що здійснюються резидентами за межі України на виконання зобов'язань у цій валюті перед нерезидентами щодо оплати продукції, послуг, робіт, прав інтелектуальної власності та інших майнових прав, за винятком оплати валютних цінностей та за договорами (страховими полісами, свідоцтвами, сертифікатами) страхування життя; платежів у іноземній валюті за межі України у вигляді процентів за кредити, доходу (прибутку) від іноземних інвестицій; вивезення за межі України іноземної інвестиції в іноземній валюті, раніше здійсненої на території України, в разі припинення інвестиційної діяльності; платежів у іноземній валюті за межі України у вигляді плати за послуги з аеронавігаційного обслуговування повітряних суден, що справляється Європейською організацією з безпеки аеронавігації (Євроконтроль) відповідно до Багатосторонньої угоди про сплату маршрутних зборів, вчиненої в м. Брюсселі 12 лютого 1981 року, та інших міжнародних договорів; переказ інвестором (представництвом іноземного інвестора на території України) за межі України іноземної валюти іншим інвесторам за відповідною угодою про розподіл продукції; б) ввезення, переказування, пересилання в Україну валюти України, за винятком випадків, передбачених пунктом 2 статті 3 цього Декрету; в) надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі; г) використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України; д) розміщення валютних цінностей на рахунках і у вкладах за межами України, за винятком: відкриття фізичними особами - резидентами рахунків у іноземній валюті на час їх перебування за кордоном; відкриття кореспондентських рахунків уповноваженими банками; відкриття рахунків у іноземній валюті резидентами, зазначеними в абзаці четвертому пункту 5 статті 1 цього Декрету; відкриття рахунків у іноземній валюті інвесторами - учасниками угод про розподіл продукції, в тому числі представництвами іноземних інвесторів за угодами про розподіл продукції; е) здійснення інвестицій за кордон, у тому числі шляхом придбання цінних паперів, за винятком цінних паперів або інших корпоративних прав, отриманих фізичними особами - резидентами як дарунок або у спадщину. У частині четвертій статті 5 Декрету № 15-93 наведено вичерпний перелік обставин, за яких особа, яка здійснює валютну операцію, має отримати на її здійснення індивідуальну ліцензію. Декретом № 15-93 не передбачено обов'язку в отриманні індивідуальної ліцензії на передачу/отримання між фізичними особами - резидентами/нерезидентами, які перебувають в Україні, іноземної валюти в позику. Статтею 524 ЦК України визначено, що зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті. Статтею 533 ЦК України встановлено, що грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Заборони на виконання грошового зобов'язання у іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить. Із аналізу наведених правових норм можна зробити висновок, що гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов'язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику. Тому як укладення, так і виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству. Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов'язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України. Крім того, висновки про можливість ухвалення судом рішення про стягнення боргу в іноземній валюті містяться й у постанові ВеликоїПалати Верховного Суду від 04 липня 2018 року в справі № 14-134цс18. Враховуючи викладене, а також зміст договору позики, яка вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок (частина третя статті 1049 ЦК України). ВеликаПалата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 02 липня 2014 року в справі № 6-79цс14, а також у постанові Верховного Суду від 25 липня 2018 року в справі № 308/3824/16-ц. Що стосується можливості і порядку визначення в рішенні суду еквівалента суми боргу в національній валюті, то Велика Палата Верховного Суду зазначає, що нею висловлена правова позиція з цього приводу, яку викладено у постанові від 04 липня 2018 року в справі № 14-134цс18. Велика Палата Верховного Суду вказала, що зазначення судом у своєму рішенні двох грошових сум, які необхідно стягнути з боржника, внесло двозначність до розуміння суті обов'язку боржника, який має бути виконаний примусово за участю державного виконавця. У разі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквівалента такої суми у гривні стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні. Щодо розгляду справи по суті, то Велика Палата Верховного Суду вказує таке. Частиною другою статті 1047 ЦК України передбачено, що на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Згідно зі статтею 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику у строк та у порядку, що встановлені договором. Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Згідно зі статтею 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу та 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір відсотків не встановлений договором або законом. Суди попередніх інстанцій установили, що між сторонами існують договірні правовідносини з позики, позичальником не виконані зобов'язання перед позикодавцем, кошти, отримані у позику, не повернуті, врахували встановлену статтею 204 ЦК України презумпцію правомірності правочину та зробили обґрунтований висновок про наявність правових підстав для стягнення з ОСОБА_4 на користь позивача заборгованості у валюті, визначеній договором. Разом з тим, із висновками судів у частині визначення 3 % річних у гривні погодитися не можна. Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. У контексті статей 524, 533-535, 625 ЦК України можна зробити висновок, що грошовим є зобов'язання, яке виражається в грошових одиницях України (грошовому еквіваленті в іноземній валюті чи в іноземній валюті), таке правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана сплатити гроші на користь другої сторони (кредитора), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Оскільки стаття 625 ЦК України розміщена в розділі І «Загальні положення про зобов'язання» книги 5 ЦК України, то вона поширює свою дію на всі зобов'язання, якщо інше не передбачено в спеціальних нормах, які регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов'язань. Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування 3 % річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у отриманні компенсації від боржника. Такі висновки містяться, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 06 червня 2012 року №6-49цс12, і Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від такої позиції. У частині другій статті 625 ЦК України прямо зазначено, що 3 % річних визначаються від простроченої суми за весь час прострочення. Тому при обрахунку 3 % річних за основу має братися прострочена сума, визначена у договорі чи судовому рішенні, а не її еквівалент у національній валюті України. У цьому випадку Велика Палата Верховного Суду погодилась із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про стягнення з відповідача заборгованості саме в іноземній валюті, тобто прострочене зобов'язання визначене у розмірі 13 000,00 доларів США, що передбачає і нарахування 3 % річних саме з 13 000,00 доларів США. Цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов'язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (стаття 526 ЦК України). Принцип належного виконання полягає в тому, що виконання має бути проведене: належними сторонами; щодо належного предмета; у належний спосіб; у належний строк (термін); у належному місці. Відповідно до пункту 30.1 статті 30 Закону України від 05 квітня 2001 року № 2346-ІІІ «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» моментом виконання грошового зобов'язання є дата зарахування коштів на рахунок кредитора або видачі їх йому готівкою. Отже, 3 % річних розраховуються з урахуванням боргу у розмірі 13 000,00 доларів США, помноженого на кількість днів прострочення, які вираховуються з дня, наступного за днем, передбаченим у договорі для його виконання, а саме з 01 лютого 2016 року до дня ухвалення судового рішення, у даному випадку постанови Великої Палати Верховного Суду, що становить 1081 день, помноженого на 3, поділеного на 100 та поділеного на 365 (днів у році). Тобто 13 000,00 доларів США х 1081 день х 3 : 100 : 365 = 1 155,04 доларів США. Оскільки на день перегляду судового рішення касаційним судом боргове зобов'язання не виконане, ВеликаПалата Верховного Суду здійснила розрахунок 3 % річних з урахуванням належного тлумачення частини другої статті 625 ЦК України. Тому у цій частині судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення відповідно до статті 412 ЦПК України. Велика Палата Верховного Суду не погоджується із висновком суду першої інстанції про необхідність зазначення в судовому рішенні, що стягненню підлягає сума боргу, зазначена в розписці у доларах США, із перерахунком вказаної суми у гривнях за офіційним курсом НБУ, встановленим на день платежу. Вважає, що суд першої інстанції помилково послався на правову позицію, викладену Верховним Судом України у постанові від 21 грудня 2016 року в справі 6-1672цс16, оскільки у названій справі судами встановлено, що за умовами договору позики від 15 жовтня 2013 року позикодавець передав у власність позичальнику строком до 15 жовтня 2015 року грошові кошти в розмірі 32 760,00 грн, що є еквівалентом 4 000,00 доларів США (пункт 1 договору), позика отримана у гривнях, однак її еквівалент визначено в іноземній валюті. У справі, що розглядається та у спірному договорі позики від 17 грудня 2015 року зобов'язання виражене у валюті - доларах США, а грошовий еквівалент, тобто сума коштів у національній валюті України, не визначався. Вказаним договором не встановлено іншого порядку повернення боргу та не передбачено його визначення в грошовому еквіваленті до національної валюти України - гривні, томуправових підстав для перерахунку у гривні зазначеного боргу в розмірі 13 000,00 доларів США за офіційним курсом НБУ не вбачається. Вказані порушення залишилися поза увагою й апеляційного суду, а тому рішення судів попередніх інстанцій на підставі статті 412 ЦПК України підлягають зміні в цій частині. Оскільки судові рішення змінюються та скасовуються в частині з ухваленням нового рішення, при цьому предмет спору з урахуванням ціни позову збільшено за рахунок стягнутих на користь позивача 3 % річних, судом першої інстанції вирішено питання про розподіл судових витрат пропорційно задоволеним позовним вимогам у максимальному розмірі, правових підстав для нового розподілу судових витрат у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції не вбачається, а також підлягають залишенню за ОСОБА_4 понесені останнім витрати у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Велика Палата Верховного Суду за наслідками розгляду робить такі висновки. Частиною першою статті 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України. Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі - Декрет № 15-93), Законом України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті». Гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов'язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику. Тому як укладення, так і виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству. Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов'язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України. Згідно зі статтею 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу та 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір відсотків не встановлений договором або законом. Оскільки стаття 625 ЦК України розміщена в розділі І «Загальні положення про зобов'язання» книги 5 ЦК України, то вона поширює свою дію на всі зобов'язання, якщо інше не передбачено в спеціальних нормах, які регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов'язань. Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування 3 % річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у отриманні компенсації від боржника. При обрахунку 3 % річних за основу має братися прострочена сума, визначена у договорі чи судовому рішенні, а не її еквівалент у національній валюті України. 3 % річних розраховуються з урахуванням простроченої суми, визначеної у відповідній валюті, помноженої на кількість днів прострочення, які вираховуються з дня, наступного за днем, передбаченим у договорі для його виконання до дня ухвалення рішення, помноженого на 3, поділеного на 100 та поділеного на 365 (днів у році). Керуючись статтями 141, 259, 263, 400, 402, 403, 409, 410, 412, 415-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково. Рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 06 лютого 2017 року та постанову Апеляційного суду Київської області від 16 січня 2018 року змінити, виключити із судових рішень вказівку про здійснення перерахунку суми, що підлягає сплаті у гривнях за офіційним курсом долара США на день платежу. У частині стягнення 10 734,01 грн - 3 % річних - рішення судів скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення. Стягнути з ОСОБА_4 (ідентифікаційний код НОМЕР_1, адреса: АДРЕСА_2) на користь ОСОБА_3 (ідентифікаційний код НОМЕР_2, адреса: 04050, АДРЕСА_1) 1 155,04 доларів США (одну тисячу сто п'ятдесят п'ять доларів США чотири центи) - 3 % річних. В іншій частині щодо стягнення 13 000,00 доларів США основного боргу рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 06 лютого 2017 року та постанову Апеляційного суду Київської області від 16 січня 2018 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О.М. Ситнік Судді: Н. О. Антонюк Н. П. Лященко С. В. Бакуліна О. Б. Прокопенко В. В. Британчук Л. І. Рогач Д. А. Гудима І. В. Саприкіна В. І. Данішевська О.С. Ткачук О. Р. Кібенко В. Ю. Уркевич В. С. Князєв О. Г. Яновська Л. М.Лобойко ссылка

Суд это хорошо, только в суде Вы сможете отстоять свои права... А вот им придётся доказывать там и многое, главное, чтобы Вы ни в чём не сглупили на суде...

Да по месту прописки обязательно, но возможны разные варианты, которые они практикуют иногда... Почему нереально... Сейчас всё реально... Поезда ездят...

Нет, это вообще ничего общего с подачей в суд не имеет... Где Вы что мониторите...?

Например... Только заочки вообще не надо сейчас показывать...

Нет не применим... Они могут говорить всё что угодно, но для противопоставления им своей позиции надо ходить на суды и отстаивать свою позицию...

На самом деле специалистов в этой сфере немного...

Вы уж держитесь как-то...))