Bolt

И куда она переехала... Так Вы в суд подали...? Что-то тоже не видно в реестре...

Я вот не понимаю, Вы тоже один из должников и поэтому есть Ваш интерес в этом троллинге... Или просто развлекаетесь таким образом этим шоу, пока другие ради Вас работают... Вам сериалы по телевизору надоели...

Вот кстати, очень интересно... Раз Вы сейчас на неё сослались, то наверняка знаете о чём они... то зачем тогда пишите глупости... Или не знаете, то почитайте... и тогда поймёте, что сейчас происходит...

Не понял... Коллектора обещают передать коллекторам...)) Это вообще ничего не означает...

Как по мне то тоже в админах всё проще... и намного эффективнее... Например с исполнителями они не нянчатся...

Да, остаётся, на первом этапе... Пусть попробует обратиться... На практике ещё ни разу ПУМБ не обращался, так как там не всё просто с тем ИННом...

Значит Вы тоже ездили к ней в гости...) Это хорошо...

Вот в том то и проблема, коллега... И это на радость ей... Уж поверьте она этому только рада... Сама это постоянно предлагает... Самое худшее это прислушиваться к мнению клиента... Ведь он тоже наверняка профессионал в своём деле и ему тоже не понравилось бы это с другой стороны... Вообще проблема клиентов, что они слишком много предпочтений и настаиваний имеют... Я так никогда не работаю... Я всегда делаю только то, что считаю сам нужным и людям изначально говорю, что если у них нет доверия или есть своё видение, то нет смысла тогда работать со мной... И как они сэкономили интересно... Получили теперь три иска вместо того, чтобы отбить только ИП по быстрому в админсуде и вернуть всё... Хорошая экономия...))

Да, Вы можете именно взыскать с ПУМБа, причём всё... В данном случае это правильно... И это единственный выход...

Ну вот это и есть основная эта схема... Там мало того, что ИНН вынесен просто без документов... Там только оферта от Ренессанса и всё... Нет ни акцепта, нет никакого подтверждения... Нет даже подтверждения, что к этому имеет отношение ПУМБ...

К ней теперь претензий нет... И деньги полученные ею законные... На счету денег ПУМБа у неё уже нет... Всё предъявлять теперь можете ПУМБу исключительно, в том числе и сумму вознаграждения приватного выконавця... С Вольф Вы не можете тереь ничего требовать, так как её действия законны в Вашем случае... У меня совсем другая тактика, поэтому я взыскиваю с неё...

О каких деньгах идёт речь, о её вознаграждении или о сумме по ИНН...?

И зря... Тем самым Вы признали её действия законными... И теперь Вы не можете предъявить ей никаких претензий...

ВС/КЦС: У разі призначення працівника виконуючим обов'язки за вакантною посадою оплата провадиться за цією посадою (ВС/КЦС, справа № 755/19954/15-ц, 30.01.19) Фабула судового акта: Відповідним наказом по Товариству з обмеженою відповідальнім (ТОВ, відповідач) позивача було прийнято на роботу на посаду заступника генерального директора, а на виконання протоколу загальних зборів учасників ТОВ - призначено виконуючим обов'язки генерального директора з окладом згідно штатного розкладу у зв'язку з звільненням з цієї посади попереднього директора. В подальшому наказом ТОВ з позивачем припинено трудовий договір із та звільнено його на підставі ст. 38 КЗпП України за власним бажанням. Як видно з матеріалів справи, позивач обіймав посаду заступника генерального директора ТОВ з 16 липня 2012 року по 19 січня 2015 року,а в період із 01 серпня 2012 року по 23 січня 2013 року - виконував обов'язки генерального директора ТОВ. Оплата праці за вказаний період проводилась відповідно до штатного розпису за окладом заступника генерального директора в розмірі 18 500,00 грн, а не окладом генерального директора в розмірі 120 480,00 грн. Саме тому позивач просив стягнути з ТОВ суму недоплаченої йому заробітної плати, компенсацію втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати з урахуванням індексу інфляції. Рішенням районного суду, залишеним без змін апеляційним судом позов був задоволений, - стягнуто з ТОВ невиплачену заробітну плату за період із 01 серпня 2012 року по 23 січня 2013 року у сумі 576 850,00 грн та компенсацію втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати у сумі 447 010,54 грн, а всього 1 023 860,54 грн. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду, розглянувши касаційну скаргу ТОВ, відхилив її, залишив судові рішення без змін. При цьому колегія суддів зазначила, що порядок оформлення та оплати праці тимчасового замісництва регулюється роз'ясненням Держкомпраці СРСР і Секретаріату ВЦРПС від 29 грудня 1965 року № 30/39 «Про порядок оплати тимчасового заступництва», затвердженим постановою Держкомпраці СРСР і Секретаріату ВЦРПС від 29 грудня 1965 року № 820/39 (зі змінами та доповненнями, внесеними від 11 грудня 1986 року № 521/30-18). Ці нормативні акти законодавства СРСР є чинними на території України відповідно до постанови Верховної Ради України від 12 вересня 1991 року № 1545-ХІІ «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства СРСР». Відповідно до цього абзацу четвертого пункт 2 цього нормативно-правового акту, у разі призначення працівника виконуючим обов'язки за вакантною посадою оплата провадиться за цією посадою. Що стосується інших складових стягнутої з ТОВ грошової суми, суд зауважив, що компенсація втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати провадиться підприємством згідно зі статтею 34 Закону України «Про оплату праці» від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР, Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» від 19 жовтня 2000 року № 2050-ІП та Постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року № 159 «Про затвердження Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати», у разі затримки виплати нарахованої заробітної плати на один і більше календарних місяців, якщо в цей час індекс цін на споживчі товари і тарифів на послуги зріс більше ніж на один відсоток.Компенсація обчислюється як добуток нарахованого, але не виплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податку й обов'язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін у відсотках для визначення компенсації. Постанова Іменем України 30 січня 2019 року м. Київ справа № 755/19954/15-ц провадження № 61-5382св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Усика Г. І., учасники справи: позивач - ОСОБА_4, відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Укррейл Лоджистік», розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Укррейл Лоджистік» на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 29 листопада 2017року у складі судді Астахова О. О. та постанову Апеляційного суду міста Києва від 17 січня 2018року у складі колегії суддів: Шебуєвої В. А., Оніщука М. І., Українець Л. Д., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і рішень судів У жовтні 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Укррейл Лоджистік» (далі - ТОВ «Укррейл Лоджистік») про стягнення заборгованості по заробітній платі. Свої позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що з 16 липня 2012 року по 19 січня 2015 року він обіймав посаду заступника генерального директора ТОВ «Укррейл Лоджистік». У період із 01 серпня 2012 року по 23 січня 2013 року він виконував обов'язки генерального директора вказаного товариства. Оплата праці за вказаний період проводилась відповідно до штатного розпису за окладом заступника генерального директора в розмірі 18 500,00 грн, а не окладом генерального директора в розмірі 120 480,00 грн. Позивач просив стягнути з ТОВ «Укррейл Лоджистік» суму недоплаченої йому заробітної плати, яка становить 576 850,00 грн, компенсацію втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати, яка з урахуванням індексу інфляції у 2013, 2014 та 9 місяців 2015 року складає 447 010,54 грн. Посилаючись на викладене, позивач просив стягнути з відповідача 1 023 860,54 грн заборгованості із заробітної плати та компенсацію втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати. Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 29 листопада 2017 року позов ОСОБА_4 задоволено. Стягнуто з ТОВ «Укррейл Лоджистік» на користь ОСОБА_4 невиплачену заробітну плату за період із 01 серпня 2012 року по 23 січня 2013 року у сумі 576 850,00 грн та компенсацію втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати у сумі 447 010,54 грн, а всього 1 023 860,54 грн. Вирішено питання судових витрат. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що відповідачем порушені права ОСОБА_4 на отримання при звільненні належних до виплати йому сум заробітної плати у розмірі посадового окладу генерального директора товариства згідно зі штатним розкладом ТОВ «Укррейл Лоджистікс» на 2012 рік, за період із 01 серпня 2012 року по 24 січня 2013 року. Постановою Апеляційного суду міста Києва від 17 січня 2018 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції погодився із висновком суду першої інстанції про законність та обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_4 про стягнення заборгованості із заробітної плати та компенсацію втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати. Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги та позиції інших учасників У січні 2018 року ТОВ «Укррейл Лоджистікс» подало до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 29 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 17 січня 2018 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу на новий розгляд, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Вказує на те, що обмеження кількості та періодичності змін до штатного розпису протягом року законодавством не передбачено. Будь-які зміни, що стосуються штатного розпису, здійснюються на підставі наказу по підприємству. У разі виплати заробітної плати ОСОБА_4 собі в розмірі 120 480,00 грн, у той період, на це б одразу звернули увагу учасники товариства. Відповідальність за несвоєчасну або взагалі невиплату заробітної плати покладається чинними нормативно - правовими актами України саме на керівника - ОСОБА_4 А отже, судами проігноровано та не надано правової оцінки діям позивача з невиплати собі повного розміру заробітної плати не лише в період виконання обов'язків керівника підприємства, а й пізніше, коли на нього не одноразово покладалися обов'язки керівника підприємства. У березні 2018 року ОСОБА_4 подав відзив на касаційну скаргу, згідно з яким касаційна скарга ТОВ «Укррейл Лоджистікс» не містить підстав для скасування судових рішень, є копією апеляційної скарги відповідача та складається лише з цитування окремих пунктів Кодексу законів про працю та інших законів. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 07 лютого 2018 року відкрито провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу. 13 серпня 2018 року ОСОБА_4 подав до Верховного Суду заяву про розгляд справи за його участю. Підстави для задоволення клопотання відсутні, виходячи з наступного. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК Україниу суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. У разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі. Разом із тим, як зазначено у частині тринадцятій статті 7ЦПК України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Позиція Верховного Суду Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій відповідають вимогам статей ЦПК України щодо законності та обґрунтованості. Судом встановлено, що наказом від 16 липня 2012 року № 14 ОСОБА_4 прийнятий на роботу до ТОВ «Укррейл Лоджистікс» на посаду заступника генерального директора. Відповідно до протоколу від 31 липня 2012 року № 4 загальних зборів учасників ТОВ «Укррейл Лоджистікс» ОСОБА_4 призначено виконуючим обов'язки Генерального директора товариства з окладом згідно штатного розкладу у зв'язку з звільненням з цієї посади ОСОБА_5 за власним бажанням. Доручено ОСОБА_4, як в.о. генерального директора товариства (з правом передоручення наданих повноважень іншим особам) внести відповідні зміни до відомостей, які містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, а також здійснити всі інші необхідні дії, що виникають у зв'язку з прийняттям рішення про зміни в органах управління товариства. Відповідно до наказу ТОВ «Укррейл Лоджистікс» від 01 серпня 2012 року № 16-к, ОСОБА_4 приступив до виконання виконуючого обов'язки генерального директора товариства з 01 серпня 2012 року на підставі протоколу від 31 липня 2012 року № 4 Загальних зборів учасників товариства. Пунктом 1.2 вказаного протоколу ОСОБА_4 призначено виконуючим обов'язки генерального директора товариства з окладом згідно штатного розкладу. Штатним розкладом ТОВ «Укррейл Лоджистікс» на 2012 рік, який введеного в дію з 16 липня 2012 року та штатного розкладу введеного в дію з 25 вересня 2012 року та 01 листопада 2012 року, встановлено посадовий оклад генерального директора у розмірі 120 480,00 грн, заступника генерального директора - 18 500,00 грн. Відповідно до протоколу від 24 січня 2013 року № 6 загальних зборів учасників ТОВ «Укррейл Лоджистікс», ОСОБА_4 звільнено від виконання обов'язків генерального директора товариства 24 січня 2013 року за його згодою та затверджено його переведення на посаду заступника генерального директора товариства за його згодою. Наказом ТОВ «Укррейл Лоджистікс» від 19 січня 2015 року № 1-к припинено трудовий договір із ОСОБА_4 за посадою заступника генерального директора товариства та звільнено його на підставі статті 38 КЗпП України за власним бажанням 27-28 жовтня 2015 року Державною інспекцією України з питань праці на ТОВ «Укррейл Лоджистікс» проведена перевірка додержання суб'єктами господарювання законодавства про працю та загальнообов'язкове соціальне страхування. Відповідно до акта № 26-150/111 перевіркою виявлені порушення. Зокрема встановлено, що усупереч статті 94 КЗпП України заробітна плата ОСОБА_4 не виплачувалась за виконану ним роботу. Згідно з наданих для перевірки штатних розкладів від 16 липня, 25 вересня та 01 листопада 2012 року, посадовий оклад генерального директора встановлений у розмірі 120 480,00 грн. Водночас ОСОБА_4 за серпень 2012 року-січень 2013 року посадовий оклад нараховувався у розмірі 18 500,00 грн, що підтверджується наданими для перевірки його розрахунковими листками за вказаний період. Нормативно-правове обґрунтування Питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначається цим Кодексом, Законом України «Про оплату праці» та іншими нормативно-правовими актами. Порядок оформлення та оплати праці тимчасового замісництва регулюється роз'ясненням Держкомпраці СРСР і Секретаріату ВЦРПС від 29 грудня 1965 року № 30/39 «Про порядок оплати тимчасового заступництва», затвердженим постановою Держкомпраці СРСР і Секретаріату ВЦРПС від 29 грудня 1965 року № 820/39 (зі змінами та доповненнями, внесеними від 11 грудня 1986 року № 521/30-18). Ці нормативні акти законодавства СРСР є чинними на території України відповідно до постанови Верховної Ради України від 12 вересня 1991 року № 1545-ХІІ «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства СРСР». У разі призначення працівника виконуючим обов'язки за вакантною посадою оплата провадиться за цією посадою (абзац четвертий пункт 2 роз'яснення Держкомпраці СРСР і Секретаріату ВЦРПС від 29 грудня 1965 року № 30/39 «Про порядок оплати тимчасового заступництва», затвердженим постановою Держкомпраці СРСР і Секретаріату ВЦРПС від 29 грудня 1965 року № 820/39 (зі змінами та доповненнями, внесеними від 11 грудня 1986 року № 521/30-18). Відповідно до статті 94 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Аналогічне визначення заробітної плати міститься й у статті 1 Закону України «Про оплату праці». Аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Компенсація втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати провадиться підприємством згідно зі статтею 34 Закону України «Про оплату праці» від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР, Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» від 19 жовтня 2000 року № 2050-ІП та Постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року № 159 «Про затвердження Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати», у разі затримки виплати нарахованої заробітної плати на один і більше календарних місяців, якщо в цей час індекс цін на споживчі товари і тарифів на послуги зріс більше ніж на один відсоток. Компенсація обчислюється як добуток нарахованого, але не виплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податку й обов'язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін у відсотках для визначення компенсації. У справах, пов'язаних із вирішенням спорів про індексацію заробітної плати або компенсацію працівникам втрати її частини у зв'язку із затримкою її виплати, суди мають враховувати, що індексація заробітної плати провадиться в період між переглядами Верховною Радою України розміру мінімальної заробітної плати і здійснюється відповідно до Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» і тих положень Порядку проведення індексації грошових доходів громадян, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07 травня 1998 року № 663, котрі йому відповідають, підприємством, установою чи організацією, які виплачують заробітну плату, при її нарахуванні починаючи з першого числа місяця, що настає за місяцем, в якому офіційно опубліковано індекс споживчих цін, який перевищив 105 відсотків (величину порога індексації). За наявності зазначених умов у тому ж порядку індексації підлягає присуджена за рішенням суду сума заробітної плати, якщо ці умови настали у зв'язку з несвоєчасним виконанням рішення. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Установивши факт призначення та виконання ОСОБА_4 обов'язків генерального директора ТОВ «Укррейл Лоджистікс», суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про задоволення позовних вимог та стягнення з відповідача різниці між виплаченою ОСОБА_4 заробітною платою за посадою заступника генерального директора і окладом згідно зі штатним розписом генерального директора товариства, затвердженого на 2012 рік. При цьому безпідставними є твердження відповідача про те, що призначення ОСОБА_4 виконуючим обов'язки генерального директора згідно з рішенням загальних зборів учасників від 31 липня 2012 року не є підставою для нарахування йому заробітної плати за окладом генерального директора, оскільки це суперечить положенням трудового законодавства, яке передбачає, що у разі призначення працівника виконуючим обов'язки за вакантною посадою оплата провадиться за цією посадою. Враховуючи викладене, суди дійшли правильного висновку про стягнення з ТОВ «Укррейл Лоджистік» на користь ОСОБА_4 невиплаченої заробітної плати за період із 01 серпня 2012 року по 23 січня 2013 року у сумі 576 850,00 грн, а також компенсацію втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати у сумі 447 010,54 грн. З урахуванням того, що доводи касаційної скарги, є ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким суд надав належну оцінку, вони є достатньо аргументованими, Верховний Суд доходить висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника, при цьому Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»). Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, арішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України. Керуючись статтями 409, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Заяву ОСОБА_4 про розгляд справи у судовому засіданні за його участю залишити без задоволення. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Укррейл Лоджистік»залишити без задоволення. Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 29 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 17 січня 2018року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді: О. В. Ступак С.О. Погрібний Г. І. Усик ссылка

Ну ПУМБ всегда такую позицию обычно занимает... Вы всё правильно сделали... Выдавалось скорее всего наверное ещё и не ПУМБом, а Ренессансом...

А, ну тогда понял, это правильно, она должна была именно закрыть производство... То есть Вы её решили не трогать и ничего ей не предъявлять... У меня в отношении её немного другая позиция... Она сама рада когда именно так происходит и это придаёт ей уверенности в своей правоте...

ВС/КЦС: При виникненні права власності на об'єкт нерухомості право власності на земельну ділянку виникає одночасно і в тому випадку, коли право на землю не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість (ВС/КЦС,№ 463/1696/15-ц,04.02.19) Фабула судового акта: В цій судовій справі, що, як не дивно, неодноразово розглядалась судами, було встановлено, що троє спадкоємців прийняли спадщину по 1/4 частини житлового будинку з усіма приналежними до нього господарськими будівлями та спорудами. Задовольняючи їх позов про визнання права спільної часткової власності на земельну ділянку, загальною площею 600 кв. м, суд апеляційної інстанції виходив з того, що згідно з нормами цивільного законодавства спадкоємством є перехід прав та обов'язків(спадщини) від однієї фізичної особи (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців), а отже, у зв'язку із прийняттям 14 листопада 2002 року спадщини, у позивачів із передбачених законом підстав виникло в рівних частках право власності на спірну земельну ділянку, що відповідає вимогам частини четвертої статті 120 ЗК України, згідно з якою особа, яка набула права власності на частину будівлі чи споруди стає власником відповідної частини земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду погодився з таким висновком апеляційного суду. Як видно з постанови ВС/КЦС, на його рішення не вплинули ті обставини, що спадкодавець не оформляв переходу права власності на земельну ділянку при переході до нього права власності на житловий будинок. Не вплинуло на нього і те, що положення статті 120 ЗК України почали діяти у 2002 році, тобто після смерті спадкодавця, який ніколи не заявляв вимог стосовно земельної ділянки протягом свого життя,спадкоємці його теж не заявляли таких вимог до моменту пред'явлення позову. Отже, за висновком Верховного Суду за загальним правилом, закріпленим у ч. 4 статті 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на частину будівлі чи споруди стає власником відповідної частини земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості. У випадку переходу права власності на об'єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об'єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об'єкта права власності. Що стосується застосування строку давності до позовних вимог, суд зауважив – «твердження заявника про те, що суд не застосував заявлений нею строк позовної давності, адже з моменту смерті спадкодавця минуло 16 років, є безпідставними, оскільки спір щодо земельної ділянки виник у 2015 році». Постанова Іменем України 04 лютого 2019 року м. Київ справа № 463/1696/15-ц провадження № 61-29220св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Усика Г. І., учасники справи: позивачі: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, відповідач - ОСОБА_7, третя особа - відділ Держгеокадастру у м. Львові, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_7 на рішення Апеляційного суду Львівської області від 28 серпня 2017 року у складі колегії суддів: Шеремети Н. О., Ванівського О. М., Цяцяка Р. П., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог і рішень судів У квітні 2015 року ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 звернулися до суду із позовом до ОСОБА_7, третя особа - відділ Держгеокадастру у м. Львові, про визнання права власності. Свої вимоги позивачі обґрунтовували тим, що земельна ділянка, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 належить на праві власності відповідачу ОСОБА_7 На вказаній земельній ділянці відповідачем зведені два житлових будинки, один із яких (НОМЕР_1), 16 червня 1998 року відповідачем подаровано ОСОБА_8 ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_8 помер, у зв'язку з чим, 14 листопада 2002 року вони прийняли спадщину після померлого по ј частини спадкового майна (будинок АДРЕСА_2) кожним. Посилаючись на наявність між сторонами непорозуміння щодо питання користування спірною земельною ділянкою, на якій розташовані житлові будинки, позивачі просили суд визнати право спільної часткової власності на земельну ділянку, загальною площею 600 кв. м, що знаходиться на АДРЕСА_1, за ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_6 та ОСОБА_5, пропорційно до належних їм на праві власності часток будинків АДРЕСА_1 Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 21 грудня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 26 травня 2016 року, у задоволенні позову ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції керуючись положеннями статті 30 ЗК України 1991 року (в редакції, чинній на час укладення договору дарування жилого будинку - 16 червня 1998 року) та статті 120 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), виходив із того, що спадкодавець ОСОБА_8 не оформляв переходу права власності на земельну ділянку при переході до нього права власності на житловий будинок. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 січня 2017 року ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 26 травня 2016 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Скасовуючи ухвалу суду апеляційної інстанції, суд касаційної інстанції виходив із того, що за загальним правилом, закріпленим у частині четвертій статті 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на частину будівлі чи споруди стає власником відповідної частини земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості. Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 28 серпня 2017 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 Визнано право спільної часткової власності на земельну ділянку, загальною площею 600 кв. м, що знаходиться по АДРЕСА_1, за ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_5 пропорційно їхнім часткам у вартості житлових будинків АДРЕСА_1 Апеляційний суд скасовуючи рішення місцевого суду виходив із того, що у випадку переходу права власності на об'єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об'єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об'єкта права власності. Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги та позиції інших учасників У вересні 2017 року ОСОБА_7 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Апеляційного суду Львівської області від 28 серпня 2017 року, в якій просить скасувати зазначене судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Вказує на те, що положення статті 120 ЗК України почали діяти у 2002 році, тобто після смерті ОСОБА_8, який ніколи не заявляв вимог стосовно земельної ділянки протягом свого життя, спадкоємці його теж не заявляли таких вимог до моменту пред'явлення цього позову. Крім того, суд не застосував заявлений нею строк позовної давності, адже з моменту смерті спадкодавця минуло 16 років. Суд визнав за позивачами право часткової власності на земельну ділянку розміром 600 кв. м пропорційно до належних їм часток у праві власності на житлові будинку без судової будівельно-технічної експертизи. У грудні 2017 року на адресу суду від ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 надійшли заперечення на касаційну скаргу ОСОБА_7, згідно з якими визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю чи споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на будівлі як об'єкти нерухомості, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав власності на земельну ділянку у такому випадку. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2017 року відкрито провадження у справі та надано строк для подання заперечення на касаційну скаргу. 15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України). Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У травні 2018 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ указану справупередано до Верховного Суду. Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи має бути проведений протягом п'яти днів після складення доповіді суддею-доповідачем колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Позиція Верховного Суду Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду - без змін, оскільки його ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Рішення суду апеляційної інстанції відповідає ЦПК України щодо законності та обґрунтованості. Судом установлено, що ОСОБА_7 є власником спірної земельної ділянки, яка знаходиться по АДРЕСА_1, площа - 600 кв. м, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку. Відповідач набула її у власність на підставі ухвали Четвертої сесії другого скликання Львівської міської Ради народних депутатів від 11 травня 1995 року. Відповідно до розпорядження Личаківської районної адміністрації м. Львова від 12 лютого 1998 року № 93 житловий будинок НОМЕР_1, який ОСОБА_7 збудувала на спірній земельній ділянці, введено в експлуатацію. На підставі розпорядження ОСОБА_7. видане свідоцтво про право власності. 16 червня 1998 року ОСОБА_7 відчужила будинок НОМЕР_2 своєму сину -ОСОБА_8 на підставі договору дарування. 24 липня 1998 року ОСОБА_8 зареєстрував право особистої власності на вказане нерухоме майно. ІНФОРМАЦІЯ_2 року ОСОБА_8 помер. Згідно із свідоцтвом про право на спадщину за законом від 14 листопада 2002 року № 396591, виданим державним нотаріусом Четвертої львівської державної нотаріальної контори ОСОБА_9, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 успадкували по 1/4 частини житлового будинку з усіма приналежними до нього господарськими будівлями та спорудами, що знаходяться по АДРЕСА_1 1/4 частина спадкового майна залишилася відкритою для іншого спадкоємця - ОСОБА_7 12 грудня 2002 року ОСОБА_4, ОСОБА_5 і ОСОБА_6 зареєстрували право власності на 1/4 частини будинку кожен. Спадкове майно ОСОБА_8 складалося із житлового будинку зі всіма приналежними до нього господарськими будівлями та спорудами, що знаходяться у АДРЕСА_1. Саме це майно успадкували позивачі. Спірна земельна ділянка до складу спадщини не входила. Нормативно-правове обґрунтування Нормами частини другої статті 6, частини першої статті 22, частини першої статті 23 ЗК України (1991 року) передбачалося набуття громадянами права власності на земельні ділянки у разі одержання їх у спадщину та виникнення права власності після встановлення меж земельної ділянки в натурі і одержання державного акта про право власності на землю. Аналогічними за змістом нормами статті 81 ЗК України також передбачено, що громадяни набувають права власності на земельні ділянки на підставі, зокрема, придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами, прийняття спадщини. На відміну від норми статті 30 ЗК Української РСР (1991 року), яка в імперативній формі передбачала автоматичний перехід права власності на земельну ділянку у разі переходу права власності на будівлю і споруду, частина перша статті 120 ЗК України(в редакції, чинній на час укладення сторонами договору купівлі-продажу частини жилого будинку - 22 березня 2003 року) визначила, що при переході права власності на будівлю і споруду до набувача нерухомого майна право власності на земельну ділянку, на якій розташовані будівля або споруда, може переходити на підставі цивільно-правових угод між власниками земельної ділянки і набувачем будівель або споруд (договори купівлі-продажу, дарування, міни тощо). Перехід права користування земельної ділянки при переході права власності на будівлю або споруду, які розташовані на ній, також визначається на підставі договору (частина друга статті 120 ЗК України). Разом з тим, при відсутності цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об'єкт нерухомості, як і у справі, яка переглядається, слід враховувати наступне. Частина четверта статті 120 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачала, що при переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди. Аналіз змісту норм статті 120 ЗК України у їх сукупності дає підстави для висновку про однакову спрямованість її положень щодо переходу прав на земельну ділянку при виникненні права власності на будівлю і споруду, на якій вони розміщені. Зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об'єкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розташований. За цими нормами визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість. Таким чином, за загальним правилом, закріпленим у частині четвертій статті 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на частину будівлі чи споруди стає власником відповідної частини земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості. При цьому при застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з нормою статті 125 ЗК України слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об'єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об'єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об'єкта права власності. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Установивши, що ОСОБА_4, ОСОБА_5 і ОСОБА_6 прийняли спадщину після померлого ОСОБА_8 по 1/4 частини житлового будинкуз усіма приналежними до нього господарськими будівлями та спорудами, що знаходяться по АДРЕСА_1, кожен, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про задоволення позову, оскільки згідно з нормами цивільного законодавства спадкоємством є перехід прав та обов'язків(спадщини) від однієї фізичної особи (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців), а отже, у зв'язку із прийняттям 14 листопада 2002 року спадщини, у позивачів із передбачених законом підстав виникло в рівних частках право власності на спірну земельну ділянку, що відповідає вимогам частини четвертої статті 120 ЗК України, згідно з якою особа, яка набула права власності на частину будівлі чи споруди стає власником відповідної частини земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості. При цьому правильним є висновок суду апеляційної інстанції про те, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду кількома особами право на земельну ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності жилого будинку, будівлі або споруди. Відтак до ОСОБА_4, ОСОБА_5 і ОСОБА_6 як спадкоємців за законом після смерті ОСОБА_8 перейшла частина земельної ділянки, на якій розміщене належне йому будинковолодіння по АДРЕСА_1, та земельної ділянки, необхідної для його обслуговування, що пропорційна їхнім часткам у будинковолодінні. Твердження заявника про те, що суд не застосував заявлений нею строк позовної давності, адже з моменту смерті спадкодавця минуло 16 років, є безпідставними, оскільки спір щодо земельної ділянки виник у 2015 році. Безпідставними є доводи заявника про те, що суд визнав за позивачами право часткової власності на земельну ділянку розміром 600 кв. м пропорційно до належних їм часток у праві власності на житлові будинки без судової будівельно-технічної експертизи, оскільки ОСОБА_7 заперечувала проти такої експертизи, що підтверджується її письмовою заявою від 22 серпня 2017 року (т. 1 а. с. 242). Крім того, це не є підставою для скасування судового рішення, оскільки його резолютивна частина відповідає вимогам закону (щодо пропорційності частки земельної ділянки до часток осіб у праві власності на будинок), а тому в разі виникнення спору, співвласники земельної ділянки мають право вирішити спір у судовому порядку. Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками суду апеляційної інстанції щодо встановлених обставин справи. Однак згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Розглядаючи зазначений позов, суд апеляційної інстанції повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду по суті вирішення указаного позову та не дають підстав вважати, що судом апеляційної інстанції порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у касаційній скарзі заявник. Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України. Керуючись статтями 401, 409, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_7 залишити без задоволення. Рішення Апеляційного суду Львівської області від 28 серпня 2017 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді: О. В. Ступак С.О. Погрібний Г. І.Усик ссылка

ВС/ВП: Середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а тому позови про його стягнення оплачується судовим збором (ВС/ВП № 910/4518/16 від 30.01.2019) Фабула судового акту: Закон України «Про судовий збір», а саме норми пункту 1 частини 1 статті 5вказаного закону визначаються, що Від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі. При цьому попередня редакція названої норми визначала окрім цього як підставу для звільнення від сплати судового збору подання позовних заяв за іншими вимогами, що випливають із трудових правовідносин тобто значно розширювала коло позивів за подання яких судовий збір не сплачується. У даній справі працівник підприємства звернувся до суду із позовом про стягнення заборгованості з виплати заробітної плати, компенсації за втрату частини заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Рішенням суду першої інстанції позов було задоволено частково, а саме із підприємства стягнуто лише заборгованість з виплати заробітної плати та компенсацію за втрату частини заробітної плати. Позивач зі таким рішення не погодився і оскаржив його в апеляційному порядку. При подання апеляційної скарги колишнім працівником підприємства також було подано клопотання про відстрочення сплату судового збору за подання апеляційної скарги. Однак апеляційний суд таке прохання не задовольнив та залишив скаргу без руху, а у подальшому повернув її скаржнику. Обгрунтовуючи свою похзицію апеляційний суд послався на те, що згідно статті 5 Закону України від 08 липня 2011 року «Про судовий збір» у редакції, чинній до 01 вересня 2015 року, від сплати судового збору звільнялися позивачі - за подання позовів про стягнення заробітної плати, поновлення на роботі та за іншими вимогами, що випливають із трудових правовідносин, однак, починаючи з 1 вересня 2015 року, позивачі в справах за позовними вимогами, які випливають із трудових відносин, не звільняються від сплати судового збору, за винятком позивачів у двох категоріях: про стягнення заробітної плати та про поновлення на роботі. Тому оскільки скаржниця не навела обставин, які б свідчили про наявність належних підстав для відстрочення сплати судового збору, а наведені нею обставини не мають характеру виключних, то підстави для відстрочення сплати судового збору за подання апеляційної скарги відсутні. Вважаючи таке рішення незаконним скаржником було подано касаційну скаргу ,яку умотивовано тим, що відповідно до приписів частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір», враховуючи майновий стан сторони, суд може своєю ухвалою відстрочити або розстрочити сплату судового збору на певний строк, але не довше ніж до ухвалення судового рішення у справі, проте суд апеляційної інстанції помилково не врахував скрутне матеріальне становище скаржниці та відсутність у неї на момент звернення до суду з апеляційною скаргою коштів для сплати судового збору, тому протиправно відмовив у задоволенні клопотання зазначеної фізичної особи про відстрочення сплати судового збору за подання апеляційної скарги та повернув подану цією особою апеляційну скаргу. Однак, Велика Палата оцінюючи обґрунтованість та законність вказаних вище судових рішень не погодився із доводами скаржника та визнав рішення апеляційного суду законним. У свої постанові ВП вказала, що за змістом норм статей 94, 116, 117 Кодексу законів про працю України та статей 1, 2 Закону України «Про оплату праці» середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати. Пільга щодо сплати судового збору, передбачена пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», згідно з якою від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі, не поширюється на вимоги позивачів про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні під час розгляду таких справ в усіх судових інстанціях. П О С Т А Н О В А Іменем України 30 січня 2019 року м. Київ Справа № 910/4518/16 Провадження № 12-301гс18 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача УркевичаВ.Ю., суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ситнік О. М., Яновської О. Г., учасники справи: ініціюючий кредитор - Товариство з обмеженою відповідальністю «Інтерхім-БВТ», боржник - Приватне акціонерне товариство «Азовелектросталь», заявник - ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - розпорядник майна боржника ОСОБА_4, розглянула в порядку спрощеного позовного провадження справу № 910/4518/16 за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтерхім-БВТ» до Приватного акціонерного товариства «Азовелектросталь» про банкрутство за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 14 червня 2018 року (головуючий суддя Доманська М. Л., судді Верховець А. А., Пантелієнко В. О.) за заявою ОСОБА_3 до Приватного акціонерного товариства «Азовелектросталь», за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - розпорядника майна боржника ОСОБА_4, про стягнення заборгованості з виплати заробітної плати. ІСТОРІЯ СПРАВИ Короткий зміст і підстави позовних вимог 1. У червні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до Господарського суду міста Києва з майновими вимогами до боржника - Приватного акціонерного товариства «Азовелектросталь» (далі - ПрАТ «Азовелектросталь») у межах справи про його банкрутство про стягнення 19 555,64 грн заборгованості з виплати заробітної плати, 4 589,74 грн компенсації за втрату частини заробітної плати та 12 541,34 грн середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. 2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що всупереч вимогам статті 116 Кодексу законів про працю України ПрАТ «Азовелектросталь» станом на день звільнення ОСОБА_3 (27 лютого 2016 року) не провело з нею повного розрахунку з виплати заробітної плати. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій 3. Господарський суд міста Києва рішенням від 14 березня 2018 року позов задовольнив частково. Стягнув з ПрАТ «Азовелектросталь» 19 555,64 грн заборгованості з виплати заробітної плати, 4 589,74 грн компенсації за втрату частини заробітної плати, а також витрати зі сплати судового збору в дохід Державного бюджету України. У задоволенні решти позовних вимог суд відмовив. 4. Мотивуючи рішення, суд першої інстанції зазначив, що в день звільнення ОСОБА_3 (27 лютого 2016 року) підприємство-боржник як роботодавець не провело з нею повного розрахунку з виплати заробітної плати, у зв'язку з чим за період з вересня 2015 року по лютий 2016 року утворилася відповідна заборгованість розміром 19 555,64 грн, яка підлягає стягненню з ПрАТ «Азовелектросталь». Також підлягає стягненню й компенсація розміром 4 589,74 грн за втрату частини заробітної плати. При цьому суд першої інстанції, виходячи з відсутності в матеріалах справи відомостей, на підставі яких здійснюється розрахунок компенсаційної виплати в разі порушення права звільненого працівника на оплату праці, відмовив у задоволенні вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. 5. У травні 2018 року ОСОБА_3 звернулася до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просила відстрочити сплату судового збору за подання апеляційної скарги, скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 14 березня 2018 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог скаржниці щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог у вказаній частині. 6. Київський апеляційний господарський суд ухвалою від 21 травня 2018 року відмовив у задоволенні клопотання ОСОБА_3 про відстрочення сплати судового збору та залишив апеляційну скаргу без руху зі встановленням строку для усунення недоліків (надання суду апеляційної інстанції доказів, що підтверджують сплату судового збору), а ухвалою від 14 червня 2018 року зазначену апеляційну скаргу з доданими до неї документами повернув скаржниці. 7. Обґрунтовуючи ухвалу, суд апеляційної інстанції вказав, що з огляду на положення статті 5 Закону України від 08 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір» у редакції, чинній до 01 вересня 2015 року, від сплати судового збору звільнялися позивачі - за подання позовів про стягнення заробітної плати, поновлення на роботі та за іншими вимогами, що випливають із трудових правовідносин, однак, починаючи з 01 вересня 2015 року, позивачі в справах за позовними вимогами, які випливають із трудових відносин, не звільняються від сплати судового збору, за винятком позивачів у двох категоріях: про стягнення заробітної плати та про поновлення на роботі. Тому оскільки ОСОБА_3 не навела обставин, які б свідчили про наявність належних підстав для відстрочення сплати судового збору, а наведені нею обставини не мають характеру виключних, то підстави для відстрочення сплати судового збору за подання апеляційної скарги відсутні. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог 8. У липні 2018 року ОСОБА_3 звернулася до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 14 червня 2018 року, а справу у відповідній частині направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду. Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції 9. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 23 липня 2018 року відкрив касаційне провадження, а ухвалою від 27 листопада 2018 року передав цю справу разом з касаційною скаргою ОСОБА_3 на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах (пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» у редакції Закону України від 22 травня 2015 року № 484-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати судового збору»), викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України від 30 листопада 2016 року у справі № 226/168/15-ц (провадження № 6-1121цс16). 10. ВеликаПалата Верховного Суду ухвалою від 26 грудня 2018 року справу прийняла та призначила до розгляду. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу 11. Касаційну скаргу мотивовано порушенням судом апеляційної інстанції норм процесуального права, оскільки відповідно до приписів частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір», враховуючи майновий стан сторони, суд може своєю ухвалою відстрочити або розстрочити сплату судового збору на певний строк, але не довше ніж до ухвалення судового рішення у справі, проте суд апеляційної інстанції помилково не врахував скрутне матеріальне становище ОСОБА_3 та відсутність у неї на момент звернення до суду з апеляційною скаргою коштів для сплати судового збору, тому протиправно відмовив у задоволенні клопотання зазначеної фізичної особи про відстрочення сплати судового збору за подання апеляційної скарги та повернув подану цією особою апеляційну скаргу. Узагальнений виклад позицій інших учасників справи 12. Інші учасники справи своєї позиції стосовно касаційної скарги ОСОБА_3 письмово не виклали. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ Оцінка аргументів учасників справи й висновків судів попередніх інстанцій 13. Мотивуючи своє рішення про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив, що в постанові від 30 листопада 2016 року у справі № 226/168/15-ц (провадження № 6-1121цс16) Верховний Суд України, розглянувши справу, яка виникла з правовідносин щодо стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, дійшов висновку про те, що вказана вимога в розумінні пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» (у редакції, чинній до 01 вересня 2015 року) є «іншими вимогами, що випливають із трудових правовідносин», тому, починаючи з 01 вересня 2015 року, не відноситься до вимог про стягнення заробітної плати, за пред'явлення яких до роботодавця працівники-позивачі звільнені від сплати судового збору. 14. Проте, за твердженням Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні працівника як компенсаційна виплата входить до структури заробітної плати та відноситься до додаткової заробітної плати в силу приписів статті 2 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці». Тому при поданні звільненими працівниками з 01 вересня 2015 року позовів про стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні як складової заробітної плати до таких працівників застосовуються пільги щодо сплати судового збору, передбачені пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» в редакції Закону України від 22 травня 2015 року № 484-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати судового збору», а в разі апеляційного (та касаційного) оскарження прийнятих судами рішень за результатами розгляду таких позовних вимог працівники звільняються й від сплати судового збору за подання апеляційних (та касаційних) скарг на зазначені судові рішення. 15. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що немає підстав для відступлення від наведеного висновку Верховного Суду України щодо застосування приписів пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» у редакції Закону України від 22 травня 2015 року № 484-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати судового збору» при вирішенні спору про стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з огляду на таке. 16. Правові засади справляння судового збору, платників, об'єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначено Законом України «Про судовий збір». 17. Відповідно до статті 1 цього Закону судовим збором є збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат. 18. Водночас статтею 5 Закону України «Про судовий збір» установлено пільги щодо сплати судового збору, згідно з пунктом 1 частини першої якої від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі. 19. Отже, для встановлення наявності чи відсутності підстав для відступлення від указаного висновку Верховного Суду України щодо застосування приписів пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» необхідно визначити, чи входить середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні до структури заробітної плати, у справах про стягнення якої позивачі звільняються від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях. 20. Правові засади і гарантії здійснення громадянами України права розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці визначено Кодексом законів про працю України (відповідно до преамбули цього Кодексу). 21. Згідно із частиною першою статті 3 та статтею 4 Кодексу законів про працю України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю, яке складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього. 22. Так, відповідно до частини першої статті 94 Кодексу законів про працю України, приписи якої кореспондуються із частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці», заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. 23. Водночас згідно зі статтею 1 Конвенції «Про захист заробітної плати» № 95, ухваленої генеральною конференцією Міжнародної організації праці та ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано. 24. У Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 Конституційний Суд України зазначив, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов'язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов'язків, а також дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат. 25. Таким чином, заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець (власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації) виплачує працівникові за виконану ним роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій). 26. Як установили суди першої й апеляційної інстанцій, підставою для подачі апеляційної скарги, яку оскаржуваною ухвалою суду апеляційної інстанції повернуто ОСОБА_3, була відмова суду першої інстанції в задоволенні позовних вимог скаржниці в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. 27. Відповідно до статті 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму. 28. Відповідальність за затримку розрахунку при звільненні встановлено статтею 117 Кодексу законів про працю України, згідно з приписами якої в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. 29. Отже, стягнення з роботодавця (власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, за весь час затримки по день фактичного розрахунку) за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій). 30. Водночас структура заробітної плати визначена статтею 2 Закону України «Про оплату праці», за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат. Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців. Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій. Інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми. 31. Крім того, на підставі статті 2 Закону України «Про оплату праці» структуру заробітної плати можна визначити, беручи до уваги положення Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Державного комітету статистики України від 13 січня 2004 року № 5 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 27 січня 2004 року за № 114/8713 (далі - Інструкція № 114/8713), розробленої відповідно до Закону України від 17 вересня 1992 року N 2614-XII «Про державну статистику» та Закону України «Про оплату праці» з урахуванням міжнародних рекомендацій у системі статистики оплати праці й стандартів Системи національних рахунків (за змістом преамбули цієї Інструкції). 32. Відповідно до пункту 1.3 Інструкції № 114/8713 для оцінки розміру заробітної плати найманих працівників застосовується показник фонду оплати праці. До фонду оплати праці включаються нарахування найманим працівникам у грошовій та натуральній формі (оцінені в грошовому вираженні) за відпрацьований та невідпрацьований час, який підлягає оплаті, або за виконану роботу незалежно від джерела фінансування цих виплат. Фонд оплати праці складається з: фонду основної заробітної плати; фонду додаткової заробітної плати; інших заохочувальних та компенсаційних виплат. 33. При цьому, інші виплати, що не належать до фонду оплати праці, встановлені в розділі 3 Інструкції № 114/8713, згідно з пунктом 3.9 якого до них відносяться суми, нараховані працівникам за час затримки розрахунку при звільненні. 34. З наведених норм чинного законодавства вбачається, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою (зокрема, компенсацією працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням термінів її виплати) у розумінні статті 2 Закону України «Про оплату праці», тобто середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати. 35. З огляду на викладене пільга щодо сплати судового збору, передбачена пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», згідно з якою від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі, не поширюється на вимоги позивачів про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні під час розгляду таких справ в усіх судових інстанціях. 36. Висновок стосовно застосування приписів пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» у редакції Закону України від 22 травня 2015 року № 484-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати судового збору»при вирішенні спору про стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, викладений у раніше ухваленій постанові Верховного Суду України від 30 листопада 2016 року у справі № 226/168/15-ц (провадження № 6-1121цс16), не суперечить висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у цій постанові, тому підстави для відступлення від нього відсутні. 37. Крім того, мотивуючи своє рішення про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду послався на постанову Верховного Суду України від 14 листопада 2012 року у справі № 6-139цс12, в якій викладено висновок про те, що норми статей 116, 117 Кодексу законів про працю України структурно віднесені до розділу VII «Оплата праці» зазначеного Кодексу; за своєю суттю середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не відноситься до неустойки та не є санкцією за невиконання грошового зобов'язання, а є компенсаційною виплатою за порушення права на оплату праці, яка нараховується у розмірі середнього заробітку. 38. Подібні правові висновки викладено, зокрема, в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19 жовтня 2018 року у справі № 910/3262/16 та в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18 грудня 2018 року у справі № 234/6607/17 (провадження № 61-8015св18), в яких суди зазначили про те, що позивачі звільняються від сплати судового збору за позовами про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, який входить до структури заробітної плати. 39. Проте такі висновки суперечать викладеному вище у цій постанові, тому з огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від них. 40. При цьому Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що розміщення норм статей 116, 117 Кодексу законів про працю України в розділі VII «Оплата праці» є логічно вмотивованим, оскільки ними встановлено відповідальність роботодавців за затримку виплат коштів винагороди за виконану працівниками роботу, які повинні бути виплачені при їх звільненні. Проте таке розташування вказаних норм права не свідчить про належність середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні до структури заробітної плати. 41. Стосовно викладених у касаційній скарзі доводів щодо порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права при вирішенні питання про відстрочення сплати судового збору за подання ОСОБА_3 апеляційної скарги Велика Палата Верховного Суду виходить з тих міркувань, що питання про відстрочення та розстрочення сплати судового збору, зменшення розміру судового збору або звільнення від його сплати вирішується судом у кожному конкретному випадку залежно від обставин справи та обґрунтованості доводів сторони належними і допустимими доказами на підтвердження наявності передбачених законом обставин, а також на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. 42. Обов'язок доказування і подання доказів визначено статтею 74 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до якої кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. 43. Водночас за змістом частин першої, другої статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. 44. Ураховуючи те, що ОСОБА_3 всупереч вимогам статті 74 Господарського процесуального кодексу України не надала належних доказів наявності обставин, передбачених статтею 8 Закону України «Про судовий збір», і що перевірка таких доказів не належить до компетенції суду касаційної інстанції, Велика Палата Верховного Суду відхиляє відповідні доводи касаційної скарги як необґрунтовані. 45. Інші доводи касаційної скарги стосуються незгоди ОСОБА_3 з ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 21 травня 2018 року про залишення апеляційної скарги без руху, яка не є предметом перегляду. 46. Таким чином, перевіривши застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи та в межах доводів касаційної скарги ОСОБА_3, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про її необґрунтованість, а звідси про відсутність підстав для скасування оскаржуваної ухвали суду апеляційної інстанції, якою апеляційну скаргу ОСОБА_3 з доданими до неї документами повернуто скаржниці. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги 47. За змістом пункту 1 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. 48. Частиною першою статті 309 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. 49. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що судове рішення суду апеляційної інстанції слід залишити без змін, а касаційну скаргу ОСОБА_3 - без задоволення. Щодо судових витрат 50. За змістом частини четвертої статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати, пов'язані з розглядом справи, у разі задоволення позову покладаються на відповідача. 51. Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 315 Господарського процесуального кодексу України в резолютивній частині постанови суду касаційної інстанції повинні бути зазначені: новий розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. 52. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги ОСОБА_3 без задоволення, судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника. 53. Відповідно до частини першої статті 4 Закону України «Про судовий збір» судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі. 54. За подання до господарського суду касаційної скарги на ухвалу суду встановлено ставку судового збору, що становить 1 розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб (підпункт 7 пункту 2 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір»). 55. Згідно із частиною першою статті 9 Закону України «Про судовий збір» судовий збір зараховується до спеціального фонду Державного бюджету України. 56. З матеріалів справи вбачається, що звернувшись у липні 2018 року до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою на ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 14 червня 2018 року, ОСОБА_3 не було сплачено судовий збір за подачу касаційної скарги, а отже, зі скаржника підлягає стягненню до Державного бюджету України судовий збір розміром 1 762,00 грн за подання відповідної касаційної скарги. Висновок щодо застосування норм права 57. За змістом приписів статей 94, 116, 117 Кодексу законів про працю України та статей 1, 2 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати. 58. Пільга щодо сплати судового збору, передбачена пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», згідно з якою від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі, не поширюється на вимоги позивачів про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні під час розгляду таких справ в усіх судових інстанціях. Керуючись статтями 300-302, 308, 309, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду ПОСТАНОВИЛА: 1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, а ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 14 червня 2018 року - без змін. 2. Стягнути з ОСОБА_3 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1) на користь Державного бюджету України 1 762,00 грн (одну тисячу сімсот шістдесят дві гривні) судового збору за подання касаційної скарги. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає. Судді ссылка

ВС/КЦС: Невірно складена боргова розписка перетворила договір займу на договорі зберігання (ВС/КЦС № 295/11438/16-ц від 31.01.2019) Фабула судового акту: У даній справі кредитор звернувся до суду із позовом про стягнення зі свого боржника суми боргу із врахуванням індексу інфляції та 3% річних. Рішенням суду першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, позов задоволено частково – з боржника стягнуто лише суму боргу без врахування індексу інфляції та штрафних санкцій. Таке рішення судів було обґрунтовано тим, що оскільки відповідач взяв у позивача на тимчасове зберігання грошові кошти, які зобов'язався повернути, але у визначений сторонами строк взяті на себе зобов'язання не виконав, то між ними було укладено договір зберігання, а не договір позики, тому з відповідача підлягає стягненню лише 8 000,00 грн, які він взяв на зберігання. Оскільки правовідносин, які виникли між сторонами не є позиковими зобов'язаннями, то положення частини другої статті 625 ЦК України до них не можуть застосовуватися. У своїй касаційній скарзі позивач мотивуючи свою незгоду із рішеннями судів вказав, що суди першої та апеляційної інстанцій, досліджуючи надану ним розписку, дійшли помилкового висновку, що між позивачем та відповідачем було укладено договір зберігання грошових коштів, а не договір позики. Вказує, що в розписці про передачу 8 000,00 грн на тимчасове зберігання відповідачу не було зазначено номінали і серійні номери цих купюр лише тому, що на справді між сторонами було укладено договір позики, а не зберігання, як зазначили суди першої та апеляційної інстанцій. Вважає, що вирішуючи такі справи, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незважаючи на найменування документа. Також вказує, що наданою до суду розпискою зафіксовано укладення правочину та факт передачі грошових коштів не в якості речі, отриманої на зберігання, а в якості засобу розрахунків, тому суди дійшли неправильного висновку, що до вказаних правовідносин не може бути застосовано положення статті 625 ЦК України. Переглядаючи справу на надаючи оцінку фактичним обставинам справи на обґрунтованості і законності судових рішень, які оскаржуються КЦС із такими доводами не погодився та вказав наступне. У своїй постанові КЦС вказав, що згідно матеріалів справи відповідач отримав від позивача на тимчасове зберігання кошти в розмірі 8 000,00 грн та зобов'язувавсь повернути їх до певної дати. Про зазначене свідчить зміст наявної в матеріалах справи розписки. Відповідно до частини першої статті 936 ЦК України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності. Відповідно до частини першої статті 937 ЦК України договір зберігання укладається в письмовій формі у випадках, встановлених статтею 208 цього Кодексу. Письмова форма договору вважається дотриманою, якщо прийняття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем. При цьому не є грошовими зобов'язання, в яких грошові знаки використовуються не як засіб погашення грошового боргу, а виконують роль товару: зобов'язання передачі грошей, що випливають з угод обміну валюти, опціону, купівлі-продажу монет і банкнот, зобов'язання повернути грошові знаки, які перебували на зберіганні, передати перевізником банкноти за договором перевезення та ін. З огляду на це положення статті 625 ЦК України не застосовуються до зазначених відносин. Постанова Іменем України 31 січня 2019 року м. Київ справа № 295/11438/16-ц провадження № 61-12924св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: ЛеськоА. О. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Штелик С. П., учасники справи: позивач - ОСОБА_4, відповідач - ОСОБА_5, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження справу за касаційною скаргою ОСОБА_4 на заочне рішення Богунського районного суду м. Житомира від 18 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Житомирської області від 03 липня 2017 року, ВСТАНОВИВ: У серпні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5 про стягнення боргу за договором позики. Позовна заява мотивована тим, що 06 вересня 2011 року позивач надав відповідачу під розписку гроші в розмірі 8 000,00 грн терміном до 20 вересня 2011 року. Після закінчення встановленого ними строку відповідач суму позики не повертає, на телефонні дзвінки та направлену письмову претензію не відповідає, ухиляється від виконання взятого на себе зобов'язання. У зв'язку з викладеним просивстягнути з ОСОБА_5 борг за договором позики від 06 вересня 2011 року із урахуванням індексу інфляції в розмірі 15 112,00 грн, а також 3 % річних в розмірі 1 180,00 грн. Заочним рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 18 квітня 2017 року, залишеним без змін ухвалоюАпеляційного суду Житомирської області від 03 липня 2017 року, позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_5на користь ОСОБА_4 борг в розмірі 8 000,00 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо судових витрат у справі. Судові рішення мотивовані тим, що оскільки відповідач взяв у позивача на тимчасове зберігання грошові кошти, які зобов'язався повернути, але у визначений сторонами строк взяті на себе зобов'язання не виконав, то між ними було укладено договір зберігання, а не договір позики,тому з відповідача підлягає стягненню лише 8 000,00 грн, які він взяв на зберігання. Оскільки правовідносин, які виникли між сторонами не є позиковими зобов'язаннями, то положення частини другої статті 625 ЦК України до них не можуть застосовуватися. 26 липня 2017 року ОСОБА_4 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив змінити заочне рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні вимог щодо стягнення додаткових коштів (по частині другій статті 625 ЦК України) з відповідача за прострочення повернення отриманих ним грошових коштів, не передаючи справи на новий розгляд. Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій, досліджуючи надану ним розписку, дійшли помилкового висновку, що між позивачем та відповідачем було укладено договір зберігання грошових коштів, а не договір позики. Вказує, що в розписці про передачу 8 000,00 грн на тимчасове зберігання відповідачу не було зазначено номінали і серійні номери цих купюр лише тому, що на справді між сторонами було укладено договір позики, а не зберігання, як зазначили суди першої та апеляційної інстанцій. Вважає, що вирішуючи такі справи, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незважаючи на найменування документа. Також вказує, що наданою до суду розпискою зафіксовано укладення правочину та факт передачі грошових коштів не в якості речі, отриманої на зберігання, а в якості засобу розрахунків, тому суди дійшли неправильного висновку, що до вказаних правовідносин не може бути застосовано положення статті 625 ЦК України. Заперечення на касаційну скаргу до суду не надходили. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. 12 березня 2018 року справу передано до Верховного Суду. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Перевіривши доводи касаційної скарги та дослідивши матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню. Суди встановили, що 06 вересня 2011 року ОСОБА_5 отримав від ОСОБА_4 на тимчасове зберігання кошти в розмірі 8 000,00 грн та зобов'язувавсь повернути їх до 20 вересня 2011 року. Про зазначене свідчить зміст наявної в матеріалах справи розписки (а. с. 6). За положеннями пункту 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини. Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. У частині третій статті 203 ЦК України закріплено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. У частині першій статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Відповідно до статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). У частині першій статті 509 ЦК України визначено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (частина перша статті 526 ЦК України). Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша статті 525 ЦК України). Виходячи з викладеного та з урахуванням вказаних норм законодавства суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку, що між сторонами у справі було укладено договір зберігання коштів, оскільки зі змісту розписки, суди встановили, що ОСОБА_5 отримав від ОСОБА_4 на тимчасове зберігання грошові кошти в розмірі 8 000,00 грн та зобов'язувався їх повернути 20 вересня 2011 року. Відповідно до частини першої статті 936 ЦК України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності. Відповідно до частини першої статті 937 ЦК України договір зберігання укладається в письмовій формі у випадках, встановлених статтею 208 цього Кодексу. Письмова форма договору вважається дотриманою, якщо прийняття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем. Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку, що між сторонами у справі не виникли правовідносини позики, тому ними обґрунтовано було стягнуто на користь позивача лише 8 000,00 грн, які він передав відповідачу на тимчасове зберігання. Доводи касаційної скарги стосовно того, що між сторонами було укладеного договір позики, не підтверджені належними та допустимими докази, спростовуються встановленими судами обставинами справи. Доводи ОСОБА_4 стосовно того, що йому неправильно було відмовлено у задоволенні позовних вимог в частині стягнення додаткових коштів відповідно до статті 625 ЦК України є необґрунтованими з огляду на таке. Не є грошовими зобов'язання, в яких грошові знаки використовуються не як засіб погашення грошового боргу, а виконують роль товару: зобов'язання передачі грошей, що випливають з угод обміну валюти, опціону, купівлі-продажу монет і банкнот, зобов'язання повернути грошові знаки, які перебували на зберіганні, передати перевізником банкноти за договором перевезення та ін. З огляду на це положення статті 625 ЦК України не застосовуються до зазначених відносин. Таким чином, суди правильно не застосували до спірних правовідносин положення частини другої статті 625 ЦК України. Отже, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначилися із характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і надали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення. Доводи касаційної скарги ОСОБА_4 зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, тому не заслуговують на увагу, оскільки всім обставинам, які викладені у позовній заяві судами надано належну оцінку. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази. Згідно частини першої статті 410 ЦПК Українисуд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції без змін. Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ : Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення. Заочне рішення Богунського районного суду м. Житомира від 18 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Житомирської області від 03 липня 2017 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді ссылка

В основном да, но вообще я не понял его, он бывает странным... Неоднократно наоборот приходилось ссылаться на его решения... Чего даже стоит приведённое выше решение в пользу заёмщика... Но у меня лично только негативный опыт общения с ним...

Если у Вас лично что-то не сложилось в админке по каким либо причинам и Вы на них обиделись, то это вовсе не значит, что это надо проецировать на всю систему административного судопроизводства...

Вот пока Вы так будете считать и верить в это, то для Вас оно так и будет... Как по мне то админсуды намного эффективнее защищают права граждан и намного серьёзнее относятся к делу...

Типа потели они веру в такого заёмщика...)) Так это хороший список получается... И почему чёрный тогда...

Ну вот к чему это Вы хоть пишите...)) Вы меня провоцировать пытаетесь... А самое интересное, это какой-то парадокс (ирония судьбы так сказать), что именно в то время когда Вы это писали здесь я был в это время у неё... Я вчера с ней общался лично в её офисе... Она кстати переехала...

У неё вообще проблемы с этими понятиями, она закрывает даже отменённые производства...)) А по какому поводу у Вас решение было...?