Постановление БП-ВС об отказе Приватбанку во взыскании в связи с пропуском исковой давности и возможности взыскания в гражданском процессе долга по поручительству с Акцент-банка

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 лютого 2019 року

м. Київ

Справа N 202/26885/13-ц

Провадження N 14-491цс18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Ситнік О.М.,

суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,

учасники справи:

позивач - Публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк"),

відповідачі: Публічне акціонерне товариство "Акцент-Банк" (далі - ПАТ "Акцент-Банк"), ОСОБА_3,

розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ПАТ КБ "ПриватБанк"

на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 18 жовтня 2016 року в складі судді Слюсар Л.П. та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 травня 2017 року в складі колегії суддів Лаченкової О.В., Варенко О.П., Городничої В.С.

у цивільній справі за позовом ПАТ КБ "ПриватБанк" до ПАТ "Акцент-Банк", ОСОБА_3 про стягнення заборгованості, та

УСТАНОВИЛА:

У червні 2013 року ПАТ КБ "ПриватБанк" звернулося до суду з позовом, у якому зазначало, що 27 вересня 2006 року між ним та ОСОБА_3 укладено кредитний договір N ZRFWRX02523309, відповідно до умов якого відповідач отримав кредит у розмірі 4 234,35 грн зі сплатою 12 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим строком повернення 26 вересня 2008 року.

На забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором 20 жовтня 2010 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ПАТ "Акцент-Банк" укладено договір поруки N 167, відповідно до якого останнє зобов'язалося солідарно з боржником відповідати перед банком за виконання зобов'язань за кредитним договором від 27 вересня 2006 року N ZRFWRX02523309, розмір відповідальності - 10 000 грн.

У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_3 умов кредитного договору станом на 13 травня 2013 року утворилася заборгованість у розмірі 66 547,26 грн. з якого: 4 085,33 грн - заборгованість за кредитом; 15 913,14 грн - заборгованість за процентами за користування кредитом; 2 049,52 грн - заборгованість з комісії за користування кредитом; 40 854,16 грн - пеня за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором; 500 грн - штраф (фіксована частина); 3 145,11 грн - штраф (процента складова).

ПАТ КБ "ПриватБанк просило стягнути: з ОСОБА_3 заборгованість за кредитним договором від 27 вересня 2006 року N ZRFWRX02523309 у розмірі 56 547,26 грн. солідарно з ПАТ "Акцент-Банк", ОСОБА_3 заборгованість у розмірі 10 000 грн.

Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 18 жовтня 2016 року провадження у справі у частині позовних вимог ПАТ КБ "ПриватБанк" до ПАТ "Акцент-Банк" про стягнення заборгованості закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, чинній на момент ухвалення рішення), оскільки справа у цій частині не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства. У задоволенні позовних вимог ПАТ КБ "ПриватБанк" до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості відмовлено.

Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 травня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ КБ "ПриватБанк" відхилено, рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 18 жовтня 2016 року залишено без змін.

Судові рішення мотивовані тим, що позивач звернувся до суду з пропуском трирічного строку давності. Також суди зробили висновок, що позовні вимоги ПАТ КБ "ПриватБанк" про стягнення заборгованості з ПАТ "Акцент-Банк" за договором поруки виникли між юридичними особами, тому не можуть розглядатися в порядку цивільного судочинства, а належать до юрисдикції господарських судів.

У червні 2017 року ПАТ КБ "ПриватБанк" звернулося з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати зазначені судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Доводи, наведені в касаційній скарзі

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди не врахували, що згідно з пунктом 6.6 Умов надання кредиту фізичним особам ("Розстрочка") (Стандарт) позовна давність встановлюється у 5 років і банк звернувся з позовом у межах збільшеної за домовленістю сторін позовної давності. Такі Умови існували при укладенні договору, вони є складовою кредитного договору і у заяві позичальника зазначено, що він ознайомлений з Умовами та згодний з ними. Крім того, суди помилково закрили провадження у справі у частині вимог банку до юридичної особи з підстав неможливості розгляду цих вимог в порядку цивільного судочинства.

Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 серпня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким ЦПК України викладено в новій редакції.

Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У травні 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 вересня 2018 року справу призначено до судового розгляду, ухвалою від 17 жовтня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.

Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 29 жовтня 2018 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.

Позиція ВеликоїПалати Верховного Суду

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Суди встановили, що 27 вересня 2006 року між Закритим акціонерним товариством комерційним банком "ПриватБанк" (далі - ЗАТ "ПриватБанк"), правонаступником якого є ПАТ КБ "ПриватБанк", та ОСОБА_3 укладено кредитний договір N ZRFWRX02523309, відповідно до умов якого відповідач отримав кредит у розмірі 4 234,35 грн зі сплатою 12 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим строком повернення 26 вересня 2008 року (а. с. 7).

На забезпечення виконання зобов'язання з кредитним договором 20 жовтня 2010 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ПАТ "Акцент-Банк" укладено договір поруки N 167, відповідно до якого останнє зобов'язалося солідарно з боржником відповідати перед банком за виконання зобов'язань за кредитним договором від 27 вересня 2006 року N ZRFWRX02523309, розмір відповідальності - 10 000 грн (а. с. 5).

У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_3 умов кредитного договору станом на 13 травня 2013 року утворилася заборгованість у розмірі 66 547,26 грн. з якого: 4 085,33 грн - заборгованість за кредитом; 15 913,14 грн - заборгованість за процентами за користування кредитом; 2 049,52 грн - заборгованість з комісії за користування кредитом; 40 854,16 грн - пеня за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором; 500 грн - штраф (фіксована частина); 3 145,11 грн - штраф (процента складова) (а. с. 4).

Велика Палата Верховного Суду перевірила законність рішень судів попередніх інстанцій про закриття провадження у справі в частині вимог до поручителя, і керується таким.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Визначити, яким саме судом та за якими правилами має бути розглянутий спір, і має судова юрисдикція.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України (у редакції, що діяла на час звернення до суду з позовом) передбачалося, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

У статті 19 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.

Позивач заявив вимоги до двох осіб: позичальника за кредитним договором, яким є фізична особа - ОСОБА_3, та поручителя, яким є юридична особа - ПАТ "Акцент-Банк".

Цивільний кодекс України (далі - ЦК України) передбачає спеціальні способи, які забезпечують захист майнових інтересів кредитора на випадок невиконання чи неналежного виконання своїх зобов'язань боржником і які є видами забезпечення виконання зобов'язань.

Таке забезпечувальне зобов'язання має акцесорний, додатковий до основного зобов'язання характер і не може існувати окремо без основного зобов'язання.

Одним з видів акцесорного зобов'язання є порука.

Відповідно до частин першої та третьої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручителем може бути одна або кілька осіб.

Згідно із частиною першою статті 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

Вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об'єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, тобто пов'язані між собою або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об'єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову.

У цьому випадку позов заявлено позивачем до боржника та поручителя, вимоги до них є однорідними, пов'язаними між собою, оскільки обсяг відповідальності поручителя в такому разі залежить від обсягу відповідальності боржника.

При визначенні юрисдикції суд має враховувати, що відповідачі у справі пов'язані солідарним обов'язком як боржники.

Відповідно до частини першої статті 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання.

Наслідки солідарного обов'язку боржників передбачено статтею 543 ЦК України, основний з яких визначено у частині першій цієї статті, а саме: у разі солідарної вимоги кредиторів (солідарних кредиторів) кожний із кредиторів має право пред'явити боржникові вимогу у повному обсязі. До пред'явлення вимоги одним із солідарних кредиторів боржник має право виконати свій обов'язок будь-кому з них на свій розсуд.

Крім того, ЦК України передбачає і гарантії для боржника, який виконав солідарний обов'язок, на зворотну вимогу.

З аналізу вимог частини першої статті 554 ЦК України у поєднанні з вимогами, передбаченими частиною першою статті 542 та статтею 543 цього Кодексу, вбачається, що між боржником та поручителем існує солідарний обов'язок, встановлений як законом так і договором.

У пункті 1 частини другої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; у редакції, чинній на час розгляду справи в суді першої інстанції) визначено юрисдикцію господарських судів у вирішенні, зокрема, спорів, що виникають при виконанні господарських договорів, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів.

Критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин.

Правовою підставою для закриття провадження апеляційний суд вважав приписи статті 16 ЦПК України, а також статті 12 ГПК України (у редакціях, чинних на час розгляду справи судом першої інстанції).

Згідно зі статтею 16 ЦПК України (у редакціях, чинних на час розгляду справи судом першої інстанції) не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належали до юрисдикції різних судів.

Позовна вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором солідарно з боржника та поручителя могла бути предметом розгляду у порядку як цивільного, так і господарського судочинства, оскільки стаття 15 ЦПК України та стаття 12 ГПК України (у редакціях, чинних на час розгляду справи судом першої інстанції) не встановлювали відповідної заборони.

Стаття 1 ГПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між кредитором, фізичною особою - боржником за основним зобов'язанням і поручителем, який є юридичною особою.

Водночас ЦПК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин та розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій) не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб'єктного складу учасників процесу.

Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.

Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Вирішення за правилами цивільного судочинства такого спору в частині позовних вимог до боржника, який є фізичною особою, а за правилами господарського судочинства - у частині позовних вимог до поручителя, який є юридичною особою та несе солідарну з боржником відповідальність, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, що вбачається, зокрема, зі змісту частини четвертої статті 10 ЦПК України (у редакції, чинній на момент розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій), оскільки дослідження одного і того ж предмета, а також одних і тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій у різних провадженнях, що не гарантує дотримання принципу правової визначеності.

З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим висновок судів першої і апеляційної інстанцій про необхідність закриття провадження у справі в частині позовних вимог до поручителя, який у договірних правовідносинах виступав як юридична особа.

Позовні вимоги до кількох відповідачів, серед яких є хоча б одна фізична особа, заявлені до 15 грудня 2017 року, мають розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, нерозривно пов'язані між собою та від вирішення однієї з них залежить вирішення інших.

Таку правову позицію неодноразово висловлено Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 13 березня 2018 року у справі N 415/2542/15-ц (провадження N 14-40цс18), від 21 березня 2018 року у справі N 2-1390/11 (провадження N 14-41цс18), від 25 квітня 2018 року у справі N 1522/18417/12-ц (провадження N 14-74цс18), від 20 червня 2018 року у справі N 758/6863/14-ц (провадження N 14-224цс18) та від 14 листопада 2018 року у справі N 2-1383/2010 (провадження 14-308цс18), і підстав для відступу від цієї правової позиції не вбачається.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що спір, ініційований у суді та розглянутий судом першої інстанції на підставі процесуальних норм, які діяли до 15 грудня 2017 року, підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, тому помилковим є висновок суду про закриття провадження у справі в частині позовних вимог до поручителя, який є юридичною особою.

За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди попередніх інстанцій не врахували особливості правовідносин, які виникли між сторонами, неправильно визначилися з юрисдикцією вказаного спору та застосували норми процесуального права, оскільки підстав для закриття провадження у справі в частині вимог до поручителя - юридичної особи не вбачається.

Стосовно вирішення спору у частині позовних вимог до позичальника Велика Палата Верховного Суду керується таким.

Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України).

У частині першій статті 1055 ЦК України передбачено, що кредитний договір укладається у письмовій формі.

Відповідно до статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

За змістом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Тобто позовна давність застосовується лише за наявності порушеного права особи.

Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено частиною другою статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Перебіг позовної давності за вимогами кредитора, які випливають з порушення боржником умов договору (графіка погашення кредиту) про погашення боргу частинами (щомісячними платежами) починається стосовно кожної окремої частини від дня, коли відбулося це порушення.

Позовна давність у таких випадках обчислюється окремо за кожним простроченим платежем.

Між сторонами укладено кредитний договір у формі заяви за зразком, розробленим банком.

У пункті 3.3 кредитного договору передбачено, що при порушенні позичальником передбачених договором зобов'язань банк на власний розсуд має право змінити умови договору - зажадати від позичальника дострокового повернення кредиту, сплати винагороди, комісії й відсотків за користування, виконання інших зобов'язань за цим договором (а. с. 8, зворот).

З судового наказу Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 04 червня 2007 року вбачається, що з ОСОБА_3 уже стягнута на користь ЗАТ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором у розмірі 4 085,33 грн (а. с. 167), тобто банк використав право вимагати дострокового повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, шляхом стягнення цих коштів у судовому порядку.

Такими діями кредитор на власний розсуд змінив умови основного зобов'язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом. Заява позичальника не містить умов щодо сплати процентів та інших платежів після закінчення дії договору.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

З позовом до суду про стягнення з відповідача кредитної заборгованості ПАТ КБ "ПриватБанк" звернулося 11 червня 2013 року (а. с. 2).

ПАТ КБ "ПриватБанк" посилалося, що згідно з умовами договору кредиту Умови надання кредиту фізичним особам ("Розстрочка") (Стандарт) є невід'ємною частиною договору. Відповідно до пункту 6.6 зазначених Умов термін позовної давності за вимогами про стягнення кредиту, відсотків за користування кредитом, винагороди, неустойки - пені, штрафів за договором встановлюється сторонами тривалістю в п'ять років (а. с. 9, зворот).

Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Для окремих видів вимог законом установлена спеціальна позовна давність.

Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п'ята статті 261 ЦК України).

Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі (частина перша статті 259 ЦК України).

Згідно із частинами першою, другою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Умови надання кредиту фізичним особам ("Розстрочка") (Стандарт), у пункті 6.6 яких установлено позовну давність тривалістю в п'ять років, не містять підпису відповідача.

При цьому не встановлено наявність належних і допустимих доказів, які б підтверджували, що Умови надання кредиту фізичним особам ("Розстрочка") (Стандарт) ПАТ "ПриватБанк" не змінювалися і на час укладення кредитного договору саме ці Умови розумів відповідач, підписуючи заяву позичальника, а також те, що Умови надання кредиту фізичним особам ("Розстрочка") (Стандарт) містили збільшений строк позовної давності в момент підписання заяви позичальника.

У заяві позичальника від 27 вересня 2006 року посилання на домовленість сторін щодо збільшення строку давності відсутнє. Відсутній і окремий договір про збільшення строку давності.

Велика Палата Верховного Суду погоджується, що Умови, які знаходяться в матеріалах справи, не містять підпису відповідача, у заяві позичальника відсутнє посилання на збільшення строку давності, а тому відсутні підстави вважати, що сторони збільшили позовну давність за вимогами про стягнення кредитної заборгованості до п'яти років. Договору про збільшення позовної давності сторони не укладали. Суди попередніх інстанцій зробили обґрунтований висновок, що ПАТ КБ "ПриватБанк" пропустило передбачений статтею 257 ЦК України трирічний строк давності звернення до суду з позовом до ОСОБА_3, про застосування якого просив відповідач у справі.

Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, правильно застосував норми матеріального права і ухвалив законне та обґрунтоване рішення про відмову у задоволенні позову банку до ОСОБА_3

Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Частиною четвертою статті 411 ЦПК України передбачено, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Оскільки у частині позовних вимог ПАТ КБ "ПриватБанк" до ПАТ "Акцент-Банк" про стягнення заборгованості суди помилково закрили провадження у справі, судові рішення у цій частині не можуть вважатися законними і обґрунтованими та підлягають скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Розгляд справи не закінчено, тому питання про розподіл судових витрат не вирішується.

Керуючись статтями 258, 259, 400, 402, 403, 409, 410, 411, 415, 416, 419ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" задовольнити частково.

Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 18 жовтня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 травня 2017 року у частині відмови у задоволені позову Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості - залишити без змін.

Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 18 жовтня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 травня 2017 року у частині закриття провадження у справі у частині позовних вимог Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до Публічного акціонерного товариства "Акцент-Банк" про стягнення заборгованості скасувати, справу у цій частині направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О.М. Ситнік

Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко

С.В. Бакуліна Н.П. Лященко

В.В. Британчук О.Б. Прокопенко

Д.А. Гудима Л.І. Рогач

В.І. Данішевська І.В. Саприкіна

О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич

О.Р. Кібенко О.Г. Яновська

Князєв В.С.

[ANTIRAID]

Это решение в очередной раз демонстрирует, что хитрить и жульничать с Законом не стоит, особенно юристам Приватбанка, потерявшим всякую связь с реальностью и посчитавших судебную систему одним из немногих отделов Приватбанка. Построенная ими схема с изменением подсудности и поручительством определенным образом связанного с Приватбанком Акцент-банка, а также изменением сроков исковой давности, сейчас выходит боком и участники схемы должны будут либо возвращать долги либо платить налоги.

Большая палата, исходя из ранее принятых правовых позиций указала, что условия, которые находятся в материалах дела, не содержат подписи ответчика, в заявлении заемщика отсутствует ссылка на увеличение срока давности, а потому отсутствуют основания считать, что стороны увеличили срок исковой давности по требованиям о взыскании кредитной задолженности до пяти лет. Договора об увеличении исковой давности стороны не заключали. Суды предыдущих инстанций сделали обоснованный вывод, что ПАО КБ "ПриватБанк" пропустило предусмотренный статьей 257 ГК Украины трехлетний срок давности обращения в суд с иском к физлицу о применении которого просил ответчик по делу.

Кроме того суд указал, что из судебного приказа Коростенского горрайонного суда Житомирской области усматривается, что с ответчика уже взыскана в пользу ЗАО "ПриватБанк" задолженность по кредитному договору, то есть банк использовал право требовать досрочного возврата всей суммы кредита, оставшаяся неуплаченной, путем взыскания этих средств в судебном порядке. Такими действиями кредитор по своему усмотрению изменил условия основного обязательства относительно срока действия договора, периодичности платежей, порядка уплаты процентов за пользование кредитом. Заявление заемщика не содержит условий по уплате процентов и других платежей после окончания действия договора.

Поэтому к в иске к заемщику отказано, а закрытое дело в части взыскания долга с Акцент-банка передано на новое рассмотрение в первую инстанцию. Хитрость ни к чему хорошему не приводит.

[centurion]

И опять недействительность Условий только в части ИД, а не в целом. Вроде бы обобщили, но за скобки вывели целое.

Умови надання кредиту фізичним особам ("Розстрочка") (Стандарт), у пункті 6.6 яких установлено позовну давність тривалістю в п'ять років, не містять підпису відповідача.