-
Пользователи
No members to show
-
Similar Content
-
By ANTIRAID
Державний герб України
Постанова
Іменем України
17 вересня 2018 року
м. Київ
справа № 796/138/2018
провадження № 61-40895 ав 18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого-Пророка В. В. (суддя-доповідач)суддів: Висоцької В. С., Фаловської І. М. учасники (сторони третейського розгляду):
позивач в третейському спорі-Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фангарант груп» (в судове засідання не з'явився),відповідач в третейському спорі-ОСОБА_4 (в судове засідання не з'явився),
розглянув у порядку письмового провадження справу, відкриту за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фангарант груп» про видачу виконавчого листа на підставі рішення Постійно діючого третейського суду при Асоціації «Розвитку ринку фінансових послуг» від 03 травня 2018 року у справі № 2018/0402-006 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фангарант груп» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договором про отримання товарів на умовах лізингу (оренди), за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фангарант груп» на ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 10 липня 2018 року, постановлену у складі судді Махлай Л. Д. в місті Києві, повний текст якої складений 10 липня 2018 року,
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст вимог заявника
1. У червні 2018 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фангарант груп» (далі - ТОВ «ФК «Фангарант груп») звернулось до Апеляційного суду міста Києва як суду першої інстанції із заявою про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення Постійно діючого третейського суду при Асоціації «Розвитку ринку фінансових послуг» (далі - постійно діючий третейський суд АРРФП) від 03 травня 2018 року у справі № 2018/0402-006 за позовом ТОВ «ФК «Фангарант груп» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договором про отримання товарів на умовах лізингу (оренди) (далі - рішення третейського суду від 03 травня 2018 року).
2. Свою заяву ТОВ «ФК «Фангарант груп» обґрунтовувало тим, що 09 серпня 2016 року між фізичною особою-підприємцем ОСОБА_5 (далі - ФОП ОСОБА_5.) та ОСОБА_4 було укладено договір про отримання товарів в системі «Плати Пізніше» (далі - договір від 09 серпня 2016 року). Відповідно до пункту 1.1. договору від 09 серпня 2016 року в момент підписання цього договору всі існуючі та майбутні права ФОП ОСОБА_5 за цим договором відступаються на користь ТОВ «ФК «Фангарант груп», яке є також стороною договору від 09 серпня 2016 рокута виступає у ролі процесинг-центра, передбаченого умовами даного договору.
3. Пункт 8.6. договору від 09 серпня 2016 року містить третейське застереження, яке передбачає розгляд спорів сторін, що виникають щодо договору від 09 серпня 2016 року, або у зв'язку з ним, окрім спорів щодо захисту прав споживачів, постійно діючим третейським судом АРРФП. Сторони цього договору погодили, що в процесі розгляду та вирішення відповідних спорів буде застосовуватись Регламент постійно діючого третейського суду АРРФП (далі - регламент третейського суду АРРФП).
4. У зв'язку з тим, що ОСОБА_4 неналежним чином виконував свої зобов'язання по договору від 09 серпня 2016 року, ТОВ «ФК «Фангарант груп» звернулось до постійно діючого третейського суду АРРФП. 03 травня 2018 року постійно діючим третейським судом АРРФП було прийнято рішення третейського суду від 03 травня 2018 року. Рішенням третейського суду від 03 травня 2018 року позов ТОВ «ФК «Фангарант груп» задоволено повністю.
Короткий зміст судового рішення, прийнятого апеляційним судом як судом першої інстанції
5. Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 10 липня 2018 року, повний текст якої складений 10 липня 2018 року, у задоволенні заяви ТОВ «ФК «Фангарант груп» про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду від 03 травня 2018 року відмовлено.
6. Судове рішення апеляційного суду, прийняте ним як судом першої інстанції, мотивоване тим, що підстави для відмови у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду викладені у статті 486 ЦПК України.
7. Згідно з пунктом 22 частини першої статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - Закон про захист прав споживачів) споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника.
8. Пункт 14 статті 6 Закону України «Про третейські суди» (в редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин, далі - Закон про третейські суди) передбачає, що третейські суди в порядку, передбаченому Законом про третейські суди, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).
9. За договором від 09 серпня 2016 року ОСОБА_4 є покупцем певних товарів, а тому є споживачем в силу закону незалежно від того, вважав його таким ФОП ОСОБА_5, чи ні. Виходячи з суб'єктного складу сторін та характеру спірних правовідносин, що були предметом розгляду у третейському суді, за результатами якого було прийнято рішення третейського суду від 03 травня 2018 року, спір не підвідомчий третейському суду.
10. З наданих ТОВ «ФК «Фангарант груп» матеріалів не вбачається, що склад третейського суду для розгляду відповідної справи призначався у відповідності до вимог Закону про третейські суди. Згідно із пунктом 6 частини першої статті 486 ЦПК України, якщо склад третейського суду, яким прийнято рішення, не відповідав вимогам закону суд відмовляє у видачі виконавчого листа.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги
11. 24 липня 2018 року ТОВ «ФК «Фангарант груп» надіслало до Верховного Суду апеляційну скаргу, вважаючи, що відповідне судове рішення апеляційного суду прийняте з неправильним застосуванням норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права.
12. В апеляційній скарзі ТОВ «ФК «Фангарант груп»просить скасувати ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 10 липня 2018 року, ухвалити нове рішення, яким задовольнити заяву ТОВ «ФК «Фангарант груп» про видачу виконавчого листа на виконання рішення третейського суду від 03 травня 2018 року.
АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
(1) Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу
13. Апеляційний суд не звернув уваги на те, що спірні правовідносини не регулюються Законом про захист прав споживачів, оскільки підставою позову ТОВ «ФК «Фангарант груп» є невиконання боржником умов договору. ТОВ «ФК «Фангарант груп» не є споживачем, оскільки звернулось до третейського суду з позовом про стягнення заборгованості внаслідок неналежного виконання боржником умов договору.
14. Відповідно до статей 11, 15, 16 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року № 435-ІV (далі в редакції, що діяла на момент виникнення відповідних правовідносин, - ЦК України), частини п'ятої статті 28 та частини першої статті 187 Цивільного процесуального кодексу України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - ЦПК України), частини першої статті 22 Закону про захист прав споживачів, пункту 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1996 року № 5 «Про практику розгляду цивільних справ за позовом про захист прав споживачів» (далі - Постанова № 5) до справ про захист прав споживачів відносяться справи, в яких споживач є позивачем, який просить захистити його права споживача. ОСОБА_4 під час розгляду відповідної справи постійно діючим третейським судом АРРФП не здійснював ніяких дій на свій захист, отже правовідносини щодо захисту прав споживачів не виникали та не розглядались постійно діючим третейським судом АРРФП.
15. Правовідносини із договорів виникають між сторонами договору, правовідносини щодо захисту прав споживачів виникають між споживачем та органом, що уповноважений захищати права споживачів.
16. Сторони договору від 09 серпня 2016 року обумовили застосування регламенту постійно діючого третейського суду АРРФП, частина перша статті 27 якого передбачає, що при третейському розгляді справи одноособовим третейським суддею сторони спільно призначають одноособового третейського суддю. Якщо сторони не узгодять кандидатуру одноособового третейського судді у 5-ти денний термін з дня отримання ухвали постійно діючого третейського суду АРРФП з вимогою про це, одноособовий третейський суддя призначається головою постійно діючого третейського суду АРРФП, про що постановляється ухвала.
17. Ухвалою постійно діючого третейського суду АРРФП про призначення складу суду від 17 квітня 2018 року у зв'язку з відсутністю будь-яких письмових повідомлень та відомостей щодо узгодження сторонами відповідного спору кандидатури третейського судді для одноособового вирішення спору, в тому числі, у зв'язку з закінченням встановленого ухвалою постійно діючого третейського суду АРРФП від 03 квітня 2018 року терміну для узгодження відповідними сторонами кандидатури судді, матеріали відповідної справи було передано для одноособового розгляду та вирішення справи по суті Голові постійно діючого третейського суду АРРФП ОСОБА_6 Отже, постійно діючий третейський суд АРРФП здійснив розгляд вищезазначеного спору у складі, який відповідав вимогам законодавства.
18. Інші доводи апелянта суд касаційної інстанції не приймає до уваги відповідно до вимог статей 76, 77, 80 ЦПК України.
(2) Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи
19. Інші учасники справи правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалися.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
20. Згідно із частиною другою статті 24 та частиною другою статті 351 Цивільного процесуального кодексу України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - ЦПК України) Верховний Суд переглядає в апеляційному порядку судові рішення апеляційних судів, ухвалені ними як судами першої інстанції.
21. Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України в порядку письмового провадження розгляд справи здійснюється за наявними у справі матеріалами.
22. Частиною другою цієї статті передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним 372 ЦПК України чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
23. Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі, зокрема неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки (згідно із пунктом 1 частини третьої статті 223 ЦПК України).
24. У разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи суд підписує рішення без його проголошення. Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення (згідно із частинами четвертою та п'ятою статті 268 ЦПК України).
25. Відповідно до частини другої статті 247 ЦПК України у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі, якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
26. Клопотань сторін про відкладення розгляду справи до Верховного Суду не надходило. Сторони справи були належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи, але в судове засідання не з'явились, причини неявки Верховному Суду не повідомили. В зв'язку з цим, Верховний Суд, керуючись зазначеними нормами ЦПК України, розглянув справу в порядку письмового провадження.
(1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду апеляційної інстанцій як суду першої інстанції
27. Частиною третьою статті 487 ЦПК України передбачено, що ухвала суду про відмову у видачі виконавчого листа може бути оскаржена сторонами в апеляційному порядку, встановленому для оскарження рішення суду першої інстанції.
28. Стаття 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (пункт 3 частини першої).
29. Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. (частина перша та друга статті 367 ЦПК України).
30. В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції (частина шоста статті 367 ЦПК України).
31. Частина третя статті 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
32. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України (згідно із частиною першою статті 81 ЦПК України).
33. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частина друга статті 77 ЦПК України).
34. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (частина друга статті 80 ЦПК України). Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (частина четверта статті 77 ЦПК України). Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).
35. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності (частина перша та друга статті 89 ЦПК України).
36. Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права (частина перша статті 376 ЦПК України).
37. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи (частина друга статті 376 ЦПК України).
38. Порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо: 1) справу розглянуто неповноважним складом суду; 2) в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і підстави його відводу визнано судом апеляційної інстанції обґрунтованими; 3) справу (питання) розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов'язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою; 4) суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі; 5) судове рішення не підписано будь-ким із суддів або підписано не тими суддями, які зазначені у рішенні; 6) судове рішення ухвалено суддями, які не входили до складу колегії, що розглядала справу; 7) суд розглянув в порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження (частина третя статті 376 ЦПК України).
39. При розгляді справи в судовому засіданні суд встановлює наявність чи відсутність підстав для відмови у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду, передбачених статтею 486 ЦПК України.
40. Згідно із статтею 486 ЦПК України суд відмовляє у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду, якщо: 1) на день ухвалення рішення за заявою про видачу виконавчого листа рішення третейського суду скасовано судом; 2) справа, у якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону; 3) пропущено встановлений строк для звернення за видачею виконавчого листа, а причини його пропуску не визнані судом поважними; 4) рішення третейського суду прийнято у спорі, не передбаченому третейською угодою, або цим рішенням вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди. Якщо рішенням третейського суду вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди, то скасовано може бути лише ту частину рішення, що стосується питань, які виходять за межі третейської угоди; 5) третейська угода визнана недійсною; 6) склад третейського суду, яким прийнято рішення, не відповідав вимогам закону; 7) рішення третейського суду містить способи захисту прав та охоронюваних інтересів, не передбачені законом; 8) постійно діючий третейський суд не надав на вимогу суду відповідну справу; 9) третейський суд вирішив питання про права та обов'язки осіб, які не брали участі у справі. Дані положення кореспондуються зі змістом статті 56 Закону про третейські суди.
41. Апеляційним судом як судом першої інстанції встановлено, що 09 серпня 2016 року між ФОП ОСОБА_5 та ОСОБА_4 було укладено договір № 60031001584 про отримання товарів у системі «ПлатиПізніше». За умовами цього договору ФОП ОСОБА_5 зобов`язався поставити ОСОБА_4 товари, перелік яких зазначено у договорі від 09 серпня 2016 року на загальну суму 26 393,00 грн, а останній зобов`язався оплатити ці товари відповідно до строків та умов оплати, визначених договором від 09 серпня 2016 року.
42. На підставі пункту 8.6. договору від 09 серпня 2016 року суд апеляційної інстанції встановив наявність третейської угоди у вигляді третейського застереження про передачу спору, який випливає з умов виконання договору, на розгляд третейському суду. Договір від 09 серпня 2016 року недійсним не визнавався, третейське застереження не скасовувалося.
43. 03 травня 2018 року Постійно діючим третейським судом при Асоціації «Розвитку ринку фінансових послуг» було прийнято рішення у справі № 2018/0402-006 за позовом ТОВ «ФК «Фангарант Груп» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості та судових витрат на загальну суму 54 981,36 грн. Вказаним рішенням третейського суду позов задоволено повністю.
(1.1) Щодо підвідомчості справи третейському суду
44. Угода сторін про передачу спору на розгляд третейського суду допускається. До третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, який виникає з цивільних правовідносин, крім випадків, передбачених законом (частина четверта статті 4 ЦПК України). Останнє кореспондується зі змістом частини першої статті 21 ЦПК України та частиною першою статті 5 Закону про третейські суди.
45. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам Закону про третейські суди (частина перша статті 5 Закону про третейські суди).
46. Третейська угода - угода сторін про передачу спору на вирішення третейським судом (абзац п'ятий частини першої статті 2 Закону про третейські суди). Третейська угода може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі, контракті або у вигляді окремої письмової угоди (частина перша статті 12 Закону про третейські суди).
47. Третейські суди в порядку, передбаченому Законом про третейські суди, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема, справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки) (згідно із пунктом 14 частини першої статті 6 Закону про третейські суди).
48. Преамбула Закону про захист прав споживачів встановлює, що цей закон регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів. Це кореспондує змісту частини першої статті 11 Закону про захист прав споживачів.
49. Споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (пункт 22 частини першої статті 1 Закону про захист прав споживачів).
50. Крім інших випадків порушень прав споживачів, які можуть бути встановлені та доведені виходячи з відповідних положень законодавства у сфері захисту прав споживачів, вважається, що для цілей застосування Закону про захист прав споживачів та пов'язаного з ним законодавства про захист прав споживачів права споживача вважаються в будь-якому разі порушеними, якщо, зокрема, порушується принцип рівності сторін договору, учасником якого є споживач (згідно із пунктом 4 частини першої статті 21 Закон про захист прав споживачів). Нижче вказується про порушення цього принципу в контексті вибору відповідачем кількісного складу третейського суду для розгляду спору з позивачем у постійно діючому третейському суді АРРФП.
51. У пункті 2.3. договору від 09 серпня 2016 року чітко зазначено, що ОСОБА_4 отримує товари (послуги) за цим договором для особистих потреб, а не з метою використання у підприємницькій діяльності.
52. Враховуючи вищезазначене, дія Закону про захист прав споживачів поширюється на договір від 09 серпня 2016 року та відносини позивача й відповідача, які випливають з цього договору.
53. Права споживача не виникають лише на підставі звернення споживача до суду з метою їх захисту. Їх існування, порушення або дотримання не визначаються тим, яка сторона спору щодо таких прав подала позов до суду, або зробила це першою. Будь-які вимоги контрагента по договору до споживача також стосуються захисту прав споживача, оскільки можуть впливати на обов'язки споживача в силу приписів частини п'ятої статті 11 ЦК України, яка передбачає можливість виникнення цивільних прав та обов'язків з рішень суду.
54. Положення нормативних документів, на які посилається позивач в якості підтвердження нормативної визначеності справ щодо захисту прав споживачів не відповідають такому твердженню позивача. Жодне з них не містить переліку справ, які визначені як справи про захист прав споживачів. Стаття 11 ЦК України вказує на підстави виникнення цивільних прав та обов'язків. Статті 15 та 16 ЦК України встановлюють загальне право на захист цивільних прав та інтересів та право звернення до суду за таким захистом кожної особи, а не тільки споживачів товарів. Частина перша статті 22 Закону про захист прав споживачів вказує на те, що захист прав споживачів, передбачених законодавством, здійснюється судом, що відповідає тій же статті 16 ЦК України. Частин п'ята статті 28 ЦПК України лише встановлює додаткові дискреційні критерії визначення підсудності справ про захист прав споживачів. Частина перша статті 187 ЦПК України регулює загальні питання відкриття провадження у справі. Пункт 6 Постанови № 5 вказує на те що заяви про захист прав споживачів мають відповідати загальним вимогам до позовних заяв, передбаченим статтею 137 (зміст і форма позовної заяви) попередньої редакції Цивільного процесуального кодексу.
55. Враховуючи вищезазначене, твердження позивача про те, що правовідносини щодо захисту прав споживачів не виникають між сторонами договору не відповідає дійсності. Захищене право споживача забезпечується, в першу чергу, виконанням вимог Закону про захист прав споживачів позивачем в рамках договору від 09 серпня 2016 року, а не судовим примусом його до цього. Позивач пропонує звужене тлумачення таких правовідносин, яке зводиться фактично до правовідносин, які виникають в рамках реалізації споживачем свого права звернення до суду, яке випливає зі змісту статей 15 та 16 ЦК України. Зміст Закону про захист прав споживачів вказує на те, що захист прав споживачів є обов'язком, наприклад, постачальників товарів або надавачів послуг незалежно від звернення споживача у суд. Саме по собі виконання вимог Закону про захист прав споживачів без судового спонукання до цього також є захистом прав споживачів, яке відбувається шляхом виконання відповідних зобов'язань.
56. Абзац другий пункту 2 Постанови № 5 прямо вказує на можливість виникнення правовідносин з захисту прав споживачів з договорів.
57. Суд дійшов висновку про безпідставність заявлених аргументів позивача в цій частині. Вищезазначені встановлені судом попередньої інстанції фактичні обставини справи підтверджуються.
58. Суд попередньої інстанції на підставі фактичних даних - договору від 09 серпня 2016 року - встановив наявність третейської угоди між сторонами цього договору у вигляді третейського застереження (пункт 8.6. відповідного договору), яка відповідає вимогам статті 12 Закону про третейські суди. Згідно цієї третейської угоди сторони від 09 серпня 2016 року домовились про розгляд підвідомчих третейським судам спорів між ними постійно діючим третейським судом АРРФП.
59. Враховуючи вищезазначене, постійно діючий третейський суд АРРФП прийняв рішення у справі, яка непідвідомча третейському суду відповідно до закону, що на підставі пункту 2 частини першої статті 486 ЦПК України є підставою для відмови судом у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду від 03 травня 2018 року. Апеляційний суд дійшов правильних висновків з цього питання та не порушив норми процесуального права, правильно застосував норми матеріального права.
(1.2) Щодо складу третейського суду
60. Закон про третейські суди регулює порядок утворення та діяльності третейських судів в Україні та встановлює вимоги щодо третейського розгляду з метою захисту майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних та юридичних осіб (згідно із частиною першою статті 1 Закону про третейські суди).
61. Порядок та правила розгляду справ у постійно діючих третейських судах встановлюються Законом про третейські суди та регламентом третейського суду (згідно із частиною четвертою статті 10 Закону про третейські суди).
62. Правила третейського розгляду постійно діючим третейським судом визначаються регламентом третейського суду, який не повинен суперечити Закону про третейські суди (згідно із частиною третьою статті 28 Закону про третейські суди).
63. Регламент третейського суду повинен визначати порядок та правила звернення до третейського суду, порядок формування складу третейського суду, правила вирішення спорів третейським судом, інші питання, віднесені до компетенції третейського суду Законом про третейські суди (згідно із частиною п'ятою статті 10 Закону про третейські суди).
64. Якщо сторони не домовилися про інше при передачі спору до постійно діючого третейського суду, а також при вказівці у третейській угоді на конкретний постійно діючий третейський суд, регламент третейського суду розглядається як невід'ємна частина третейської угоди. За будь-яких обставин у разі суперечності третейської угоди регламенту третейського суду застосовуються положення регламенту (частина друга та третя статті 12 Закону про третейські суди).
65. Склад третейського суду формується шляхом призначення чи обрання третейських суддів (третейського судді) (частина перша статті 16 Закону про третейські суди).
66. Сторони мають право вільно призначати чи обирати третейський суд та третейських суддів. За домовленістю сторін вони можуть доручити третій особі (юридичній або фізичній) призначення чи обрання третейського суду чи суддів. Для призначення чи обрання третейських суддів у кожній справі необхідна їхня згода (частина перша та друга статті 14 Закону про третейські суди).
67. Третейський суддя - фізична особа, призначена чи обрана сторонами у погодженому сторонами порядку або призначена чи обрана відповідно до Закону про третейські суди для вирішення спорів у третейському суді (згідно із абзацом другим частини першої статті 2 Закону про третейські суди).
68. У постійно діючому третейському суді кількісний та персональний склад третейського суду визначається за правилами, встановленими регламентом третейського суду (частина третя статті 16 Закону про третейські суди).
69. Згідно із частиною першою статті 4 регламенту постійно діючого третейського суду АРРФП сторони мають право вільно призначати чи обирати третейських суддів. За домовленістю сторін вони можуть доручити третій особі призначення чи обрання суддів.
70. Відповідно до частини другої статті 21 регламенту постійно діючого третейського суду АРРФП в ухвалі про порушення провадження у справі Голова постійно діючого третейського суду АРРФП пропонує сторонам у 5-денний строк з дати отримання ухвали обрати третейських суддів відповідно до третейської угоди або положень регламенту постійно діючого третейського суду АРРФП та сповістити їх ім'я і прізвища постійно діючому третейському суду АРРФП.
71. Частина перша статті 27 регламенту постійно діючого третейського суду АРРФП передбачає, що при третейському розгляді справи одноособовим третейським суддею сторони спільно призначають одноособового третейського суддю. Якщо сторони не узгодять кандидатуру одноособового третейського судді у 5-ти денний термін з дня отримання ухвали постійно діючого третейського суду АРРФП з вимогою про це, одноособовий третейський суддя призначається Головою постійно діючого третейського суду АРРФП, про що постановляється ухвала.
72. Згідно пункту 8.6. договору від 09 серпня 2016 року його сторони домовились про застосування регламенту постійно діючого третейського суду АРРФП при вирішенні цим третейським судом спорів між ними, але не закріпили кількісний склад третейського суду.
73. З матеріалів справи та доказів, наданих позивачем, не слідує, що відповідач узгодив з позивачем доручення Голові постійно діючого третейського суду АРРФП призначення чи обрання суддів для третейського розгляду відповідного спору. Також не слідує погодження відповідачем кількісного складу третейського суду, зокрема, одноособового розгляду спору третейським суддею.
74. Регламент постійно діючого третейського суду АРРФП не містить конкретного механізму обрання сторонами кількісного складу третейського суду, а визначає лише механізм обрання персонального складу третейського суду, зокрема в статтях 4 та 21. Умови частини першої статті 27 регламенту постійно діючого третейського суду АРРФП регулюють питання обрання Головою постійно діючого третейського суду АРРФП одного третейського судді для здійснення одноособового розгляду спору за умови, що такий розгляд здійснюється суддею третейського суду одноособово. Для застосування даного положення регламенту постійно діючого третейського суду АРРФП необхідно мати згоду всіх сторін спору на одноособовий розгляд їх спору суддею третейського суду. Така згода відсутня.
75. Враховуючи вищезазначене, склад третейського суду, яким прийнято рішення, не відповідав вимогам Закону про третейські суди, що на підставі пункту 6 частини першої статті 486 ЦПК України є підставою для відмови судом у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду від 03 травня 2018 року. Апеляційний суд дійшов правильних висновків з цього питання та не порушив норми процесуального права, правильно застосував норми матеріального права.
(2) Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги
76. Суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 375 ЦПК України).
77. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи, в порядку, передбаченому статтею 367 ЦПК України, на підставі здійсненої вище оцінки аргументів учасників справи, Верховний Суд, як суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про необхідність залишити апеляційну скаргу ТОВ «ФК «Фангарант груп» без задоволення, а ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 10 липня 2018 року без змін.
Керуючись частиною другою статті 24, частиною другою статті 351, статтями 247, 374, 375, 381, 382, 384, пунктом 1 частини третьої статті 389, частиною третьою статті 487 ЦПК України,
Постановив:
1. Залишити без задоволенняапеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фангарант груп».
2. Залишити без змін ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 10 липня 2018 року.
3. Витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покласти на Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фангарант груп».
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: В. С. Висоцька
В. В.Пророк
І.М. Фаловська
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/76566313
-
By ANTIRAID
ПОСТАНОВА
Іменем України
23 травня 2018 року
м. Київ
Справа N 910/22696/16
Провадження N 12-48гс18
Велика Палата Верховного Суду у складі:
головуючого судді Князєва В.С.,
судді-доповідача Уркевича В.Ю.,
суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко O. Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г.,
за участю секретаря судового засідання Королюка І.В.,
учасники справи:
заявник - Публічне акціонерне товариство "Універсал Банк",
відповідачі - Товариство з обмеженою відповідальністю "Керамаг Л.Т. Д.", ОСОБА_4, Товариство з обмеженою відповідальністю "Бобер", Товариство з обмеженою відповідальністю "Керамік Полісся",
розглянула в порядку спрощеного позовного провадження справу N 910/22696/16 Господарського суду міста Києва за заявою Публічного акціонерного товариства "Універсал Банк" про видачу виконавчого документа на примусове виконання рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 28 жовтня 2016 року у справі N 75/16 за позовом Публічного акціонерного товариства "Універсал Банк" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Керамаг Л.Т. Д.", ОСОБА_4, Товариства з обмеженою відповідальністю "Бобер", Товариства з обмеженою відповідальністю "Керамік Полісся" про стягнення заборгованості за генеральним договором від 30 квітня 2013 року N BL15224 та договорами поруки за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Керамаг Л.Т. Д." на постанову Київського апеляційного господарського суду від 19 вересня 2017 року (головуючий суддя Калатай Н.Ф., судді Сітайло Л.Г., Баранець О.М.) та ухвалу Господарського суду міста Києва від 13 червня 2017 року (суддя Мандриченко О.В.).
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст і підстави позовних вимог
1. У грудні 2016 року Публічне акціонерне товариство "Універсал Банк" (далі - ПАТ "Універсал Банк") звернулося до Господарського суду міста Києва із заявою про видачу виконавчого документа на примусове виконання рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 28 жовтня 2016 року у справі N 75/16 за позовом ПАТ "Універсал Банк" до Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) "Керамаг Л.Т. Д.", ОСОБА_4, ТОВ "Бобер", ТОВ "Керамік Полісся" про стягнення заборгованості за генеральним договором на здійснення кредитних операцій від 30 квітня 2013 року N BL15224 (далі - генеральний договір) та договорами поруки. Позов заявлено з таких підстав.
2. 30 квітня 2013 року між ПАТ "Універсал Банк" (кредитор) і ТОВ "Керамаг Л.Т. Д." (позичальник) укладено генеральний договір з подальшими змінами й доповненнями, відповідно до умов якого кредитор зобов'язується здійснювати на користь позичальника кредитні операції у межах ліміту цього договору, а позичальник зобов'язаний виконати всі обов'язки, що випливають зі змісту кредитної операції, цього договору та додаткових договорів. Усі спори, які виникають при виконанні цього договору, додаткових договорів або у зв'язку з ними чи випливають з них, підлягають розгляду Постійно діючим Третейським судом при Асоціації українських банків згідно з його регламентом (пункт 8.4 договору).
3. З метою забезпечення виконання зобов'язань позичальника за зазначеним договором ПАТ "Універсал Банк" було укладено договори поруки від 30 квітня 2013 року N BL15224-П1 та N BL15224-П2 із ОСОБА_4 і ТОВ "Бобер" відповідно, а також договір поруки від 08 жовтня 2013 року N BL15224-П3 з ТОВ "Керамік Полісся".
4. У жовтні 2016 року ПАТ "Універсал Банк" звернулося до Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків із зазначеним позовом до ТОВ "Керамаг Л.Т. Д.", ОСОБА_4, ТОВ "Бобер" і ТОВ "Керамік Полісся" з огляду на невиконання позичальником своїх зобов'язань за генеральним договором, а також на підставі вказаних договорів поруки.
5. Постійно діючий Третейський суд при Асоціації українських банків рішенням від 28 жовтня 2016 року у справі N 75/16 за позовом ПАТ "Універсал Банк" до ТОВ "Керамаг Л.Т. Д.", ОСОБА_4, ТОВ "Бобер" і ТОВ "Керамік Полісся" позов задовольнив частково. Стягнув з ТОВ "Керамаг Л.Т. Д." на користь ПАТ "Універсал Банк" 1 994 795,13 грн заборгованості та 21 117,89 грн витрат, пов'язаних з вирішенням спору. У задоволенні вимог до ОСОБА_4, ТОВ "Бобер" і ТОВ "Керамік Полісся" суд відмовив з огляду на припинення договорів поруки від 30 квітня 2013 року N BL15224-П1 і N BL15224-П2 та від 08 жовтня 2013 року N BL15224-П3.
6. У подальшому ПАТ "Універсал Банк" звернулося до Господарського суду міста Києва із зазначеною завою. Заяву мотивовано тим, що рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 28 жовтня 2016 року у справі N 75/16 не виконується ТОВ "Керамаг Л.Т. Д." добровільно, а тому підлягає примусовому виконанню.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
7. Господарський суд міста Києва ухвалою від 13 червня 2017 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 19 вересня 2017 року, зазначену заяву ПАТ "Універсал Банк" задовольнив. Видав наказ на виконання рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 28 жовтня 2016 року у справі N 75/16, яким стягнуто з ТОВ "Керамаг Л.Т. Д." на користь ПАТ "Універсал Банк" 1 994 795,13 грн заборгованості та 21 117,89 грн витрат, пов'язаних з вирішенням спору третейським судом, а також судовий збір.
8. Обґрунтовуючи свої рішення, суди першої та апеляційної інстанцій зазначили про відсутність передбачених чинним законодавством підстав для відмови у видачі виконавчого документа, оскільки встановили, що рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 28 жовтня 2016 року у справі N 75/16 не було скасоване судом, відповідна справа підвідомча третейському суду, заявник не пропустив строку для звернення за видачею виконавчого документа, це рішення третейського суду прийнято у спорі, передбаченому третейською угодою, яка не визнавалася недійсною, а склад третейського суду відповідав вимогам Закону України "Про третейські суди".
9. Також суд апеляційної інстанції указав, що саме Господарський суд міста Києва є компетентним судом у розумінні положень статті 56 Закону України "Про третейські суди", який повинен вирішувати питання про видачу виконавчого документа на примусове виконання рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 28 жовтня 2016 року у справі N 75/16, оскільки цим рішенням відмовлено в задоволенні позовних вимог до фізичної особи та вирішено стягнути заборгованість з однієї юридичної особи на користь іншої.
Короткий зміст вимог та узагальнені доводи касаційної скарги
10. 28 грудня 2017 року ТОВ "Керамаг Л.Т. Д." звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просило скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 19 вересня 2017 року та ухвалу Господарського суду міста Києва від 13 червня 2017 року та закрити провадження у справі N 910/22696/16.
11. Касаційну скаргу мотивовано порушенням судами попередніх інстанцій норм процесуального права щодо правильності визначення юрисдикції господарських судів, оскільки з огляду на положення Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на момент ухвалення оскаржуваних судових рішень) та статті 56 Закону України "Про третейські суди" заява ПАТ "Універсал Банк" про видачу виконавчого документа на примусове виконання рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 28 жовтня 2016 року у справі N 75/16, в якій вирішувався спір щодо укладених для забезпечення виконання зобов'язання правочинів, стороною яких є фізична особа, не підлягала розгляду в порядку господарського судочинства, що у свою чергу було підставою для припинення провадження у цій справі.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
12. 01 березня 2018 року до Верховного Суду надійшов відзив ПАТ "Універсал Банк" на касаційну скаргу, в якому стверджується, що заявник звернувся до господарського суду із заявою про видачу виконавчого документа на виконання зазначеного рішення третейського суду виключно в частині вимог до ТОВ "Керамаг Л.Т. Д.", при цьому в задоволенні позовних вимог до фізичної особи - ОСОБА_4 цим рішенням третейського суду було відмовлено, тому саме Господарський суд міста Києва є компетентним судом у розумінні положень Закону України "Про третейські суди" та повинен розглядати подану ним заяву.
13. Інші учасники справи (ОСОБА_4, ТОВ "Бобер", ТОВ "Керамік Полісся") своєї позиції у справі не висловили.
Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції
14. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 08 лютого 2018 року поновив ТОВ "Керамаг Л.Т. Д." строк на касаційне оскарження ухвали Господарського суду міста Києва від 13 червня 2017 року та постанови Київського апеляційного господарського суду від 19 вересня 2017 року, відкрив касаційне провадження і прийняв касаційну скаргу ТОВ "Керамаг Л.Т. Д." до розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
15. 12 березня 2018 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду передав цю справу разом з касаційною скаргою ТОВ "Керамаг Л.Т. Д." на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
16. Оскільки ТОВ "Керамаг Л.Т. Д." оскаржує ухвалу Господарського суду міста Києва від 13 червня 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 19 вересня 2017 року з підстав порушення судами правил суб'єктної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 21 березня 2018 року цю справу прийняла та призначила до розгляду.
ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій
Щодо юрисдикції суду
17. Звертаючись із касаційною скаргою про перегляд судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, скаржник зазначив, що оскільки одним з учасників цієї справи є фізична особа, то Господарський суд міста Києва не є компетентним судом у цій справі в розумінні положень Закону України "Про третейські суди", а справа не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. Велика Палата Верховного Суду вважає наведені в касаційній скарзі доводи обґрунтованими з огляду на таке.
18. Відповідно до статті 7 Закону України "Про третейські суди" в Україні можуть утворюватися та діяти постійно діючі третейські суди та третейські суди для вирішення конкретного спору (суди ad hoc). Сторони мають право вільно призначати чи обирати третейський суд та третейських суддів (за змістом статті 14 цього Закону).
19. Згідно із частиною першою статті 14 Закону України "Про третейські суди" рішення третейського суду приймається після дослідження усіх обставин справи третейським суддею, що одноособово розглядав справу, або більшістю голосів третейських суддів, які входять до складу третейського суду. Рішення оголошується у засіданні третейського суду.
20. Сторони, які передали спір на вирішення третейського суду, зобов'язані добровільно виконати рішення третейського суду, без будь-яких зволікань чи застережень. Сторони та третейський суд вживають усіх необхідних заходів з метою забезпечення виконання рішення третейського суду (стаття 50 Закону України "Про третейські суди").
21. Статтею 55 Закону України "Про третейські суди" визначено, що рішення третейського суду виконуються зобов'язаною стороною добровільно, в порядку та строки, що встановлені в рішенні, якщо в рішенні строк його виконання не встановлений, рішення підлягає негайному виконанню.
22. Водночас відповідно до статті 56 Закону України "Про третейські суди" заява про видачу виконавчого документа може бути подана до компетентного суду протягом трьох років з дня прийняття рішення третейським судом, де компетентним є місцевий загальний суд чи місцевий господарський суд за місцем розгляду справи третейським судом (абзац 10 статті 2 цього Закону).
23. З наведених положень Закону України "Про третейські суди" вбачається, що, вирішуючи питання про визначення компетентного суду в розумінні цього Закону, необхідно керуватися загальними правилами визначення юрисдикції (підвідомчості) кожного конкретного спору, який був предметом розгляду в третейському суді, встановленими відповідними нормами процесуального законодавства.
24. Отже, правильне визначення підвідомчості цієї справи залежить від установлення того, до суду якої юрисдикції належить спір у справі N 75/16, що розглядався Постійно діючим Третейським судом при Асоціації українських банків.
25. Так, відповідно до частини першої статті 1 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час звернення заявника до суду) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
26. Господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів (абзац другий частини першої статті 2 Господарського процесуального кодексу України (у згаданій редакції)).
27. Підвідомчість господарських справ установлена статтею 12 Господарського процесуального кодексу України (у вказаній редакції), згідно з пунктом 1 частини першої якої господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів і технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів, та інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів.
28. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким Господарський процесуальний кодекс України викладено в новій редакції.
29. Господарський процесуальний кодекс України в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також установлює, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; справи про оскарження рішень третейських судів та про видачу наказу на примусове виконання рішень третейських судів, утворених відповідно до Закону України "Про третейські суди", якщо такі рішення ухвалені у спорах, зазначених у цій статті; й інші справи у спорах між суб'єктами господарювання (пункти 1, 11, 15 частини першої статті 20 цього Кодексу).
30. Натомість відповідно до положень статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час звернення заявника до суду), які кореспондуються з приписами статті 19 цього Кодексу (в чинній редакції), суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства, а також справи про оскарження рішень третейських судів, про видачу виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів, про оспорювання рішень міжнародного комерційного арбітражу, а також про визнання та надання дозволу на виконання рішень міжнародного комерційного арбітражу, іноземного суду.
31. Предметом розгляду в Постійно діючому Третейському суді при Асоціації українських банків у справі N 75/16 були позовні вимоги про стягнення з юридичної особи - позичальника на користь юридичної особи - кредитора заборгованості за укладеним між ними генеральним договором на здійснення кредитних операцій, а також про стягнення цієї заборгованості з поручителів, у тому числі й з фізичної особи, за укладеними між ними і кредитором відповідними договорами поруки.
32. Таким чином, оскільки вимога про стягнення заборгованості за зазначеним договором була заявлена у справі N 75/16, яка розглядалася Постійно діючим Третейським судом при Асоціації українських банків, до юридичної особи - позичальника та, зокрема, до фізичної особи - поручителя, який погодився розділити відповідальність з позичальником за наслідки невиконання останнім зобов'язання за генеральним договором, то за суб'єктним складом сторін ця справа належить до юрисдикції загальних судів і підлягала б розгляду в порядку цивільного судочинства (за відсутності угоди сторін про передачу спору на вирішення третейським судом).
33. Звідси розгляд заяви ПАТ "Універсал Банк" про видачу виконавчого документа на виконання рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 28 жовтня 2016 року у справі N 75/16 також належить до юрисдикції загальних судів і не є підвідомчим господарському суду.
34. За таких обставин суди першої й апеляційної інстанцій дійшли помилкових висновків про розгляд цієї справи в порядку господарського судочинства.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
35. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі чи залишити позов без розгляду у відповідній частині.
36. Згідно із частиною другою статті 313 Господарського процесуального кодексу України порушення правил юрисдикції господарських судів, визначених статтями 20-23 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги.
37. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційна скарга ТОВ "Керамаг Л.Т. Д." підлягає задоволенню, рішення судів першої та апеляційної інстанцій - скасуванню із закриттям провадження у справі.
Щодо судових витрат
38. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 7 Закону України від 08 липня 2011 року N 3674-VI "Про судовий збір" сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі закриття (припинення) провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв'язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях.
Висновок щодо застосування норм права
39. За змістом положень Закону України "Про третейські суди" при вирішенні питання щодо визначення компетентного суду в розумінні цього Закону необхідно керуватися загальними правилами визначення юрисдикції (підвідомчості) кожного конкретного спору, який був предметом розгляду в третейському суді, встановленими відповідними нормами процесуального законодавства.
Керуючись статтями 300-302, 306, 308, 313-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
ПОСТАНОВИЛА:
1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Керамаг Л.Т. Д." задовольнити.
2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 19 вересня 2017 року та ухвалу Господарського суду міста Києва від 13 червня 2017 року скасувати.
3. Провадження у справі N 910/22696/16 закрити.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач В.Ю. Уркевич Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук О.Р. Кібенко О.Г. Яновська Л.М. Лобойко
-
By ANTIRAID
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
08 травня 2018 року
м. Київ
Справа N 761/605/17-ц
Провадження N 14-106цс18
Велика Палата Верховного Суду у складі:
головуючого судді Князєва В.С.,
судді-доповідача Ситнік О.М.,
суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
учасники справи:
заявник - Компанія "ANT YAPI SANAYI VE TICARET ANONIM SHIRKETI" (Турецька республіка),
інші учасники третейського розгляду - Підприємство з іноземною інвестицією "ЛГ Електронікс Україна", що повністю належить Корпорації "ЛГ Електронікс Інк."
розглянула в порядку письмового провадження заяву Підприємства з іноземною інвестицією "ЛГ Електронікс Україна", що повністю належить Корпорації "ЛГ Електронікс Інк."
про перегляд ухвали Апеляційного суду м. Києва від 10 серпня 2017 року у складі колегії суддів Чобіток А.О., Немировської О.В., Соколової В.В. та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 листопада 2017 року у складі колегії суддів Попович О.В., Коротуна В.М., Писаної Т.О.
у справі за клопотанням Компанії "ANT YAPI SANAYI VE TICARET ANONIM SHIRKETI" (Турецька республіка) про скасування рішення Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України від 15 листопада 2016 року у справі за позовом Підприємства з іноземною інвестицією "ЛГ Електронікс Україна", що повністю належить Корпорації "ЛГ Електронікс Інк.", до Компанії "ANT YAPI SANAYI VE TICARET ANONIM SHIRKETI" про стягнення грошових коштів,
УСТАНОВИЛА:
У січні 2017 року Компанія "ANT YAPI SANAYI VE TICARET ANONIM SHIRKETI" (Турецька республіка) (далі - Компанія) звернулася до суду з клопотанням про скасування рішення Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України (далі - МКАС при ТПП) від 15 листопада 2016 року у справі за позовом Підприємства з іноземною інвестицією "ЛГ Електронікс Україна", що повністю належить Корпорації "ЛГ Електронікс Інк." (далі - Підприємство), до Компанії про стягнення грошових коштів.
На обґрунтування клопотання Компанія зазначала, що рішенням МКАС при ТПП від 15 листопада 2016 року задоволено позовні вимоги Підприємства до Компанії про стягнення основного боргу, пені, трьох відсотків річних, інфляційних витрат та часткової оплати юридичних послуг.
Заявник пояснив, що Підприємство у червні 2016 року звернулося до МКАС при ТПП із зазначеними вимогами до Товариства з обмеженою відповідальністю "Укрнекстпулбрутт" (далі - ТОВ "Укрнекстпулбрутт") як боржника (за договором купівлі-продажу від 07 травня 2014 року) та до Компанії як поручителя (за договором поруки від 20 серпня 2014 року). Згідно з поданою заявою про зміну позовних вимог Компанія просила продовжити арбітражний спір лише в частині вимог позивача до Компанії як поручителя, посилаючись на статтю 554 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
Постановою Голови МКАС при ТПП від 05 вересня 2014 року припинено провадження у справі в частині позову до ТОВ "Укрнекстпулбрутт", а постановою Голови МКАС при ТПП від 19 жовтня 2016 року прийнято до провадження справу за позовом Компанії про визнання договору поруки від 20 серпня 2014 року припиненим. У задоволенні клопотання Компанії про зупинення розгляду справи щодо позову про стягнення заборгованості до вирішення справи про визнання договору поруки припиненим відмовлено.
Рішенням МКАС при ТПП від 15 листопада 2016 року задоволено позов Підприємства до Компанії про стягнення основного боргу, пені, відсотків, інфляційних втрат і судових витрат.
У клопотанні про скасування зазначеного рішення МКАС при ТПП заявник, посилаючись на наведені вище обставини, указував, що суд штучно усунув від справи покупця за договором купівлі-продажу від 07 травня 2014 року - ТОВ "Укрнекстпулбрутт", яке у справі за первісним позовом було відповідачем як боржник. Вважаючи, що такі дії свідчать про порушення МКАС при ТПП під час вирішення справи принципів правового порядку України, основних прав та гарантій, на яких ґрунтується регулювання суспільних відносин, заявник просив скасувати згадане рішення з підстав порушення при вирішенні справи публічного порядку України.
Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 08 травня 2017 року в задоволенні клопотання відмовлено.
Відмовляючи в задоволенні клопотання, суд першої інстанції керувався тим, що відсутні докази порушення публічного порядку України під час ухвалення оскаржуваного рішення.
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 10 серпня 2017 року ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 08 травня 2017 року скасовано, постановлено нову ухвалу про задоволення клопотання. Скасовано рішення МКАС при ТПП від 15 листопада 2016 року в справі АС N 271ут/2016 за позовом Підприємства до Компанії про стягнення грошових коштів.
Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та задовольняючи клопотання, суд апеляційної інстанції керувався тим, що МКАС при ТПП не мав компетенції щодо розгляду спору між Підприємством та Компанією, оскільки договір поруки не містить арбітражного застереження, а додаткова угода до договору поруки є нікчемною, адже укладена з недодержанням письмової форми, бо її текст російською мовою, що має перевагу перед текстом англійською мовою в разі їх різночитання, не підписано сторонами угоди. При цьому апеляційний суд вважав, що не вийшов за межі вимог клопотання, оскільки додаткова угода від 07 жовтня 2015 року є недійсною через невідповідність її вимогам закону.
Не погоджуючись із указаною ухвалою суду апеляційної інстанції представник Підприємства - Гришко С.Ю. звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою.
Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 листопада 2017 року ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 10 серпня 2017 року залишено без змін.
Суд касаційної інстанції у своїй ухвалі керувався тим, що, звертаючись до МКАС при ТПП з позовом про стягнення із заявника як поручителя заборгованості за договором купівлі-продажу від 07 травня 2014 року N С2014013806, Підприємство посилалося на статтю 5 договору поруки в редакції додаткової угоди від 07 жовтня 2015 року до договору поруки, яка містить відповідне арбітражне застереження.
Водночас у договорі поруки від 20 серпня 2014 року, укладеному між Підприємством та Компанією, сторони не встановили арбітражного застереження, оскільки додаткова угода від 07 жовтня 2015 року до договору поруки не містить підписів сторін під викладеним російською мовою текстом, який згідно з умовами договору має перевагу над англійською редакцією договору.
Колегія суддів погодилася з висновками суду апеляційної інстанції щодо недійсності за законом арбітражного застереження, викладеного в додатковій угоді від 07 жовтня 2015 року до договору поруки, що відповідно до пункту 1 частини другої статті 34 Закону України від 24 лютого 1994 року N 4002-XII "Про міжнародний комерційний арбітраж" (далі - Закон N 4002-XII) є підставою для скасування оскаржуваного рішення МКАС при ТПП.
14 грудня 2017 року Підприємство звернулося до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Апеляційного суду м. Києва від 10 серпня 2017 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 листопада 2017 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судових рішень, підстав: неоднакового застосування судами одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності ухвали суду касаційної інстанції висновку, викладеному у постанові Верховного Суду України щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме: статей 7, 16, пункту 1 частини другої статті 34 Закону N 4002-XII, статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон N 3477-IV).
На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень заявник посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 червня 2011 року у справі N 6-3343св11, від 12 жовтня 2015 року у справі N 6-6020св15, від 05 січня 2011 року у справі N 6-4023ск10, від 15 липня 2015 року у справі N 6-18462св15 та від 22 червня 2016 року у справі N 760/15056/14-ц, постанову Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі N 6-325цс17, ухвалу Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 жовтня 2003 року у справі N 6-879кс03 та постанову Вищого господарського суду України від 08 листопада 2016 року у справі N 916/4322/15.
04 січня 2018 року Верховний Суд України передав заяву Підприємства про перегляд рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 31 січня 2018 року відкрито провадження та витребувано матеріали справи з Шевченківського районного суду м. Києва.
19 лютого 2018 року представник Компанії - Репіна Ю.Г. подала заперечення на заяву про перегляд судових рішень, посилаючись на те, що рішення апеляційного та касаційного судів ухвалені з дотриманням норм матеріального права й усталеної судової практики.
15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII), яким ЦПК України викладено в новій редакції.
Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За правилами підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше.
Відповідно до підпункту 2 цього пункту якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 14 березня 2018 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки заяву про перегляд подано Підприємством з підстав неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, тому за правилами статті 360-2 ЦПК України в редакції, що була чинною до 15 грудня 2017 року, справа повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України.
Доводи, наведені в заяві про перегляд судових рішень
Як приклад неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, заявник наводить:
? постанову Вищого господарського суду України від 08 листопада 2016 року у справі N 916/4322/15;
? ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2015 року у справі N 6-6020св15;
? ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 червня 2011 року у справі N 6-3343св11;
? ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 січня 2011 року у справі N 6-4023ск10;
? ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 липня 2015 року у справі N 6-18462св15;
? ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року у справі N 760/15056/14-ц;
? ухвалу Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 жовтня 2003 року у справі N 6-879кс03.
Також заявник указує на невідповідність оскаржуваних ухвал судів апеляційної та касаційної інстанцій викладеному в постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі N 6-325цс17 висновку щодо застосування в подібних правовідносинах статей 7, 16 Закону N 4002-XII.
Підприємство зазначає, що оскаржувані ухвали судів апеляційної та касаційної інстанцій не відповідають приписам параграфу 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), а невиконання арбітражного застереження становитиме порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Заявник посилався на практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), зокрема, на рішення: від 23 лютого 1999 року у справі "Свованіемі та інші проти Фінляндії" (Suovaniemi and Others v. Finland), від 28 жовтня 1999 року у справі "Брумареску проти Румунії" (Brumarescu v. Romania), від 25 липня 2013 року у справі "Агрокомплекс проти України" (Agrokompleks v. Ukraine), від 03 квітня 2008 року у справі "Компанія "Регент" проти України" (Regent Company v. Ukraine), від 05 липня 2005 року у справі "Агротехсервіс проти України" (Agrotehservis v. Ukraine).
Позиція Великої Палати Верховного Суду
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу (підпункт 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України в редакції Закону N 2147-VIII).
Відповідно до статті 353 ЦПК України (тут і далі - у редакції, що діяла на момент звернення із заявою про перегляд судових рішень) Верховний Суд України переглядав судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав, зокрема, неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
За змістом статті 3605 ЦПК України суд відмовляв у задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.
Під час розгляду справи, що переглядається, суди встановили, що 07 травня 2014 року між Підприємством та Товариством з обмеженою відповідальністю "Ант Япи", яке в подальшому змінило назву на ТОВ "Укрнекстпулбрутт", укладено договір купівлі-продажу N С2014013806, згідно з умовами якого ТОВ "Укрнекстпулбрутт" придбало холодильні машини й кондиціонери та зобов'язалося оплатити їх вартість.
Відповідно до пункту 13.3 указаного договору сторони погодили, що всі спори або розбіжності, які можуть виникнути з цього договору або у зв'язку з ним, не врегульовані шляхом переговорів, підлягають розгляду в МКАС при ТПП згідно з Регламентом цього суду. Рішення арбітражу є остаточним і обов'язковим для обох сторін.
На забезпечення виконання зобов'язань за вказаним договором купівлі-продажу 20 серпня 2014 року між Підприємством та Компанією укладено договір поруки N С2014025899, відповідно до умов якого остання як поручитель взяла на себе зобов'язання нести повну солідарну відповідальність з боржником перед кредитором за всіма його зобов'язаннями за договором купівлі-продажу від 07 травня 2014 року N С2014013806. Згаданий договір поруки арбітражного застереження не містить.
14 червня 2016 року Підприємство звернулося до МКАС при ТПП з позовом до ТОВ "Укрекстпулбрутт" та Компанії про солідарне стягнення боргу за договором купівлі-продажу від 07 травня 2014 року N С2014013806.
Постановою голови МКАС при ТПП від 14 червня 2016 року вказаний позов прийнято до провадження, а 05 вересня 2016 року до вказаної постанови за заявою Підприємства про зміну позовних вимог внесено зміни, за якими відповідачем у справі стала лише Компанія як поручитель, а провадження в частині вимог до ТОВ "Укрекстпулбрутт" припинено.
Звертаючись до МКАС при ТПП з позовом про стягнення з Компанії як поручителя заборгованості за договором купівлі-продажу від 07 травня 2014 року N С2014013806, Підприємство посилалось на статтю 5 договору поруки в редакції додаткової угоди від 07 жовтня 2015 року до договору поруки, яка містить відповідне арбітражне застереження.
Задовольняючи клопотання про скасування рішення МКАС при ТПП у справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції, з яким погодився й касаційний суд, керувався тим, що МКАС при ТПП не мав компетенції щодо розгляду спору між Підприємством та Компанією, оскільки в договорі поруки від 20 серпня 2014 року, укладеному між Підприємством та Компанією, сторони не встановили арбітражне застереження, а додаткова угода від 07 жовтня 2015 року до договору поруки не містить підписів сторін під текстом, викладеним російською мовою, яка згідно з умовами договору має перевагу над англійською редакцією цього договору, що підписана сторонами, тому така угода є нікчемною.
З метою встановлення неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, необхідно визначити, якими є судові рішення в подібних відносинах відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України.
З аналізу глави 3 розділу V ЦПК України можна зробити висновок, що під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі, де тотожними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.
Відповідно до постанови Вищого господарського суду України від 08 листопада 2016 року у справі N 916/4322/15, яку надано заявником для порівняння, суди розглянули справу за позовом про стягнення неустойки за невиконання рішення Морської арбітражної комісії при Торгово-промисловій палаті України від 25 вересня 2014 року.
Суд першої інстанції позов задовольнив.
Погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій про задоволення позову та залишаючи їх без змін, Вищий господарський суд України керувався вимогами статті 785 ЦК України, оскільки предметом спору було стягнення неустойки з підстав невиконання умов уже розірваного договору, а тому згідно з частиною четвертою статті 291 Господарського кодексу України правові наслідки припинення договору оренди визначаються відповідно до умов регулювання договору найму ЦК України. Згідно зі статтею 785 ЦК України в разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі. Якщо наймач не виконує обов'язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.
Касаційний суд зазначив, що доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують правомірності висновків судів попередніх інстанцій про підвідомчість цієї справи господарським судам, тому відсутні підстави для припинення провадження на підставі пункту 1 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України.
У цьому випадку предмет спору не є тотожним з предметом спору у справі, що переглядається, позов заявлено з приводу стягнення з іноземної компанії неустойки за невиконання обов'язку повернути річ. Підставою відхилення доводів касаційної скарги про непідвідомчість спору господарським судам було те, що згідно зі статтею 38 Закону України від 16 квітня 1991 року N 959-XII "Про зовнішньоекономічну діяльність" спори, що виникають між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності, іноземними суб'єктами господарської діяльності у процесі такої діяльності можуть розглядатися МКАС лише за згодою сторін спору, але однозначної згоди відповідача на розгляд спору МКАС надано не було. Проте у справі, що переглядається, стаття 38 цього Закону не застосовувалася.
Також заявник надав для порівняння ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2015 року у справі N 6-6020св15. Зі змісту цієї ухвали вбачається, що фірма звернулася до суду з клопотанням про скасування рішення МКАС при ТПП, яким з неї на користь фізичної особи - підприємця стягнуто грошові кошти. Фірма посилалася на те, що арбітражне застереження, на підставі якого МКАС при ТПП розглянув спір між сторонами та ухвалив рішення у справі, міститься у контракті, який є неукладеним.
Суди відмовили в задоволенні клопотання, оскільки заявник не довів підстав, на які він посилався. Також суди зазначили, що за результатами розгляду МКАС при ТПП дійшов висновку про те, що контракт N 1 від 15 квітня 2012 року та попередні контракти у 2009 й 2010 роках між сторонами підписані уповноваженим представником відповідача та посвідчені печаткою відповідача. Граматична помилка під час написання його прізвища під контрактом, яка відбулася внаслідок схожості букв у латинській транскрипції, не вплинула на зміст, права й обов'язки сторін, а також арбітражне застереження. Відповідач визнав існування контракту від 15 квітня 2012 року N 1 своїми діями, а саме: замовленням автомобільного транспорту в італійській компанії та наданням його під завантаження на склад позивача й частковою оплатою за продукцію, отриману за контрактом, умови якого відповідають вимогам міжнародного та вітчизняного законодавства.
Спір розглядався відповідно до вимог Закону N 4002-XII, Регламенту та не суперечить арбітражному застереженню, викладеному в пункті 9.1 контракту, при цьому доказів порушення публічного порядку України представник заявника не надав.
З аналізу зазначеної ухвали також не вбачається, що предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини є тотожними зі справою, що переглядається.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 червня 2011 року у справі N 6-3343св11 рішення судів попередніх інстанцій скасовано, позов фізичної особи до товариства про стягнення заборгованості залишено без розгляду.
Залишаючи позовну заяву без розгляду, касаційний суд керувався тим, що сторони справи уклали договір про передачу спору на вирішення до міжнародного комерційного арбітражу (третейського суду).
У цій ухвалі суд касаційної інстанції зазначив, що сторони уклали договір про передачу спору на вирішення до МКАС, а винесення третейським судом рішення про недійсність договору не тягне за собою в силу закону недійсність арбітражного застереження.
Тобто зазначена ухвала також не може вважатися такою, що відповідає вимогам пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 січня 2011 року у справі N 6-4023ск10 відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою на ухвалу Апеляційного суду Київської області від 15 січня 2008 року.
Постановляючи ухвалу про надання дозволу на примусове виконання рішення арбітражного суду, апеляційний суд керувався тим, що сторони звернулися до Арбітражного суду Торгової палати м. Гамбурга, незважаючи на те, що у контракті зазначено, що в разі неможливості розгляду спорів шляхом перемовин такі спори вирішуються в арбітражному суді м. Гамбурга. Суди зробили висновок про належність арбітражу, оскільки сторони узгодили перелік необхідних документів для арбітражного процесу, визнали свою участь в угоді щодо арбітражного застереження. Боржник погодився на слухання справи у Арбітражному суді Торгової палати м. Гамбурга та на застосування Регламенту цього суду.
Обставини справи не є тотожними з обставинами справи, що переглядається.
У наданій для порівняння заявником ухвалі від 15 липня 2015 року у справі N 6-18462св15 також не вбачається неоднакового застосування норм матеріального права, оскільки Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначив, що суди попередніх інстанцій зробили правильний висновок про надання оцінки щодо того, чи припустився арбітр помилки в застосуванні закону, чи неправильно оцінив фактичні обставини справи, буде свідчити про те, що суд, який розглядає клопотання, має намір переглянути арбітражне рішення по суті, що не допускається Законом N 4002-XII та Конвенцією про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень від 10 червня 1985 року. Таким чином, відсутні підстави для задоволення клопотання про скасування рішення МКАС при ТПП.
Залишаючи без змін ухвали судів попередніх інстанцій, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 22 червня 2016 року у справі N 760/15056/14-ц, яку надано заявником для порівняння, керувався тим, що клопотання за своєю формою та змістом відповідало вимогам процесуального закону та Закону N 4002-XII, підстав для відмови у визнанні та виконанні арбітражного рішення, визначених статтею 396 ЦПК України, статтею 36 Закону N 4002-XII, статтею V Конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень від 10 червня 1985 року, не встановлено, а тому суди обґрунтовано дійшли висновку про задоволення поданого клопотання в цій частині.
У постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 жовтня 2003 року у справі N 6-879кс03, якою залишено без змін ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 21 листопада 2002 року про відмову в задоволенні клопотання про скасування рішення МКАС при ТПП, зазначено, що сторони уклали угоду про те, що в разі коли сторони не досягнули згоди про досудове врегулювання спору, спір підлягає арбітражному врегулюванню у Торгово-промисловій палаті України відповідно до Арбітражних правил. Боржник посилався на порушення порядку арбітражного розгляду, вважаючи, що належним арбітражем є саме Торгово-промислова палата України, а не МКАС при ТПП. Суди вважали, що вказані заперечення могли бути подані не пізніше подання заперечень проти позову, чим боржник не скористався. Тому доводи боржника про порушення публічного порядку в разі порушення процедури досудового врегулювання цього спору є безпідставними.
У цьому випадку предмети спору не є тотожними з предметом спору у справі, що переглядається, клопотання було заявлено з інших підстав.
Таким чином, порівняння наведених рішень суду касаційної інстанції з рішенням касаційного суду, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог.
У заяві про перегляд судових рішень Підприємство вказувало на те, що ухвала Апеляційного суду м. Києва від 10 серпня 2017 року та ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 листопада 2017 року не відповідають правовій позиції Верховного Суду України, висловленій у постанові від 22 березня 2017 року у справі N 6-325цс17.
Постановою Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі N 6-325цс17 заяву про перегляд ухвали суду касаційної інстанції задоволено. Скасовано ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 листопада 2016 року, якою в задоволенні клопотання про визнання рішення МКАС відмовлено, а ухвалу апеляційного суду, якою задоволено клопотання, залишено в силі.
З мотивувальної частини вказаної постанови вбачається, що Компанія "СЕС Астра АБ" звернулася до суду з клопотанням про визнання та надання дозволу на примусове виконання рішення МКАС Міжнародної торгової палати від 04 серпня 2014 року у справі за позовом Компанії "СЕС Астра АБ" до Державного підприємства "Укркосмос" про стягнення заборгованості за надані послуги з електронної передачі даних супутникової системи.
Відмовляючи в задоволенні клопотання, суд першої інстанції керувався тим, що склад арбітражного суду не відповідав угоді сторін, оскільки справа була вирішена одноособовим арбітром без згоди боржника.
Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та задовольняючи клопотання, апеляційний суд, з висновками якого погодився й Верховний Суд України, зазначив, що боржник письмово погодився на висловлену в заяві про арбітраж пропозицію стягувача щодо розгляду справи арбітром одноособово.
Верховний Суд України зробив висновок, що відповідно до статті V Конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень від 10 червня 1985 рокуі статті 36 Закону N 4002-XII у визнанні й виконанні арбітражного рішення може бути відмовлено на прохання тієї сторони, проти якої воно спрямоване, якщо ця сторона надасть компетентному суду, у якого просить визнання або виконання, докази того, що склад третейського суду або арбітражна процедура не відповідала угоді між сторонами чи, за відсутності такої, не відповідала закону тієї держави, де мав місце арбітраж.
Згідно зі статтею 39 Регламенту Арбітражного інституту Міжнародної торгової палати, якщо сторона бере участь в арбітражному провадженні і не заявляє заперечень проти недотримання будь-якого положення Регламенту або будь-якого іншого правила, що застосовується до розгляду, будь-якого розпорядження складу арбітражу чи іншого правила арбітражної угоди щодо формування складу арбітражу або проведення розгляду, то вважається, що ця сторона відмовилася від права заявляти подібні заперечення.
Проведений аналіз норм законодавства, положень згаданої Конвенції та Регламенту дає змогу зробити висновок про зміну арбітражного застереження щодо кількісного складу арбітрів, адже сторони відповідно до матеріалів справи N 19315/GFG за позовом "СЕС АСТРА АБ" до Державного підприємства "Укркосмос" домовилися щодо її розгляду одноосібним арбітром за допомогою обміну листами, що відповідає принципу міжнародного арбітражу, а саме принципу автономії волі.
Оскільки сторони не визначилися щодо кандидатури арбітра в установлені строки, Секретаріат Суду відповідно до частини третьої статті 12 Регламенту правомірно призначив одноосібного арбітра.
Окрім того, суд апеляційної інстанції правильно здійснив посилання на статтю 39 Регламенту, у якій зазначено, що якщо сторона бере участь в арбітражному провадженні й не заявляє заперечень проти недотримання будь-якого положення Регламенту або будь-якого іншого правила, що застосовується до розгляду, будь-якого розпорядження складу арбітражу або іншого правила арбітражної угоди щодо формування складу арбітражу або проведення розгляду, то вважається, що ця сторона відмовилася від права заявляти подібні заперечення.
У справі ж, що переглядається,? інші фактичні обставини справи. Мова йде про те, що в договорі поруки від 20 серпня 2014 року, укладеному між Підприємством та Компанією, сторони не встановили арбітражне застереження, а додаткова угода від 07 жовтня 2015 року до договору поруки не містить підписів сторін під текстом, викладеним російською мовою, який згідно з умовами договору має перевагу над англійською редакцією договору. Тому МКАС при ТПП не мав компетенції щодо розгляду спору між Підприємством та заявником.
Такий висновок не суперечить висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі N 6-325цс17.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні підстави для висновку про невідповідність рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій, про перегляд яких подано заяву, висновкам, викладеним у наданій заявником постанові Верховного Суду України щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права.
Велика Палата Верховного Суду не може взяти до уваги доводи заяви про перегляд судових рішень стосовно того, що оскаржувані ухвали судів апеляційної та касаційної інстанцій не відповідають приписам параграфу 1 статті 6 Конвенції, статті 1 Першого протоколу до Конвенції та суперечать практиці ЄСПЛ, оскільки такі доводи не є підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у силу вимог пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України, а рішення ЄСПЛ ухвалено судом, який не є судом касаційної інстанції в розумінні Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та ЦПК України, тому вони не можуть бути підставою для перегляду в порядку, передбаченому главою 3 розділу V ЦПК України.
Установлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні даної справи судом є самостійною підставою для подання заяви про перегляд судових рішень (пункт 3 частини першої статті 355 ЦПК України). У цьому випадку в заяві про перегляд судових рішень відсутнє посилання на таку підставу.
Керуючись підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
ПОСТАНОВИЛА:
У задоволенні заяви Підприємства з іноземною інвестицією "ЛГ Електронікс Україна", що повністю належить Корпорації "ЛГ Електронікс Інк.", про перегляд ухвали Апеляційного суду м. Києва від 10 серпня 2017 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 листопада 2017 року - відмовити.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя Суддя-доповідач В.С. Князєв О.М. Ситнік Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко
С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
В.В. Британчук Л.І. Рогач
Д.А. Гудима І.В. Саприкіна
В.І. Данішевська В.Ю. Уркевич
Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
-
By ANTIRAID
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
15 листопада 2017 року
м. Київ
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
головуючого Охрімчук Л.І.,
суддів:
Гуменюка В.І.,
Романюка Я.М.,
Сімоненко В.М.,
розглянувши в судовому засіданні справу за заявою Публічного акціонерного товариства «Сбербанк» про видачу виконавчого листа на виконання рішення Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Союз інвесторів України» у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Сбербанк» до ОСОБА_1, третя особа – Приватне підприємство «Фірма «Фармацея», про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою Публічного акціонерного товариства «Сбербанк» про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 2 листопада 2016 року та ухвали Голосіївського районного суду м. Києва від 26 вересня 2016 року,
в с т а н о в и л а:
У червні 2016 року Публічне акціонерне товариство «Сбербанк» (далі – ПАТ «Сбербанк») звернулось до суду із заявою про видачу виконавчого листа на виконання рішення Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Союз інвесторів України» у справі за позовом ПАТ «Сбербанк» до ОСОБА_1, третя особа – Приватне підприємство «Фірма «Фармацея» (далі – ПП «Фармацея»), про стягнення суми заборгованості за кредитним договором.
ПАТ «Сбербанк» зазначало, що Постійно діючий третейський суд при Всеукраїнській громадській організації «Союз інвесторів України» рішенням від 22 лютого 2016 року стягнув з ОСОБА_1 (поручителя за кредитним договором від 24 жовтня 2013 року) на користь банку 5 млн 851 тис. 308 грн заборгованості за вказаним кредитним договором та витрати зі сплати третейського збору.
Посилаючись на зазначене, банк просив видати виконавчий лист на примусове виконання цього рішення.
Голосіївський районний суд м. Києва ухвалою від 26 вересня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 2 листопада 2016 року, у задоволенні заяви ПАТ «Сбербанк» відмовив.
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 12 квітня 2017 року судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишила без змін.
У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року, ухвали Апеляційного суду м. Києва від 2 листопада 2016 року та ухвали Голосіївського районного суду м. Києва від 26 вересня 2016 року ПАТ «Сбербанк» просить скасувати зазначені судові рішення та прийняти нове рішення про задоволення його заяви про видачу виконавчого листа з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 5, пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права.
На обґрунтування заяви ПАТ «Сбербанк» надало копії: ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 червня 2016 року, 11 листопада 2015 року та постанов Верховного Суду України від 27 квітня і 24 травня 2017 року.
Заслухавши суддю-доповідача, представника ПАТ «Сбербанк», перевіривши наведені в заяві банку доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що 24 жовтня 2013 року між Публічним акціонерним товариством «Дочірній банк Сбербанку Росії», правонаступником якого є ПАТ «Сбербанк», та ОСОБА_1 укладено договір поруки з подальшим внесенням до нього змін, згідно з яким остання прийняла на себе зобов'язання відповідати за виконання ПП «Фармацея» кредитного договору від 24 жовтня 2013 року з усіма змінами і доповненнями до нього.
Постійно діючий третейський суд при Всеукраїнській громадській організації «Союз інвесторів України» рішенням від 22 лютого 2016 року у справі за позовом ПАТ «Сбербанк» до ОСОБА_1 (поручителя за кредитним договором від 24 жовтня 2013 року), третя особа ПП «Фармацея» позовні вимоги ПАТ «Сбербанк» задовольнив: стягнув з ОСОБА_1 на користь банку 5 млн 851 тис. 308 грн 70 коп. заборгованості за вказаним кредитним договором, а також витрати зі сплати третейського збору.
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні заяви ПАТ «Сбербанк», суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, вважав, що в силу положень пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди», розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 3 лютого 2011 року № 2983-VІ «Про внесення зміни до статті 6 Закону України «Про третейські суди» щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам» (далі – Закон № 2983-VІ) справа не підвідомча третейському суду, оскільки оспорюване рішення третейського суду ухвалено після внесення змін до Закону України «Про захист прав споживачів», а спір виник у зв’язку зі стягненням заборгованості за споживчим кредитом.
Разом з тим в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року та 13 червня 2016 року, наданих заявником для порівняння, суд касаційної інстанції зазначив про те, що поручитель не є споживачем послуг банку в розумінні пункту 22 статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів», тому спір між банком і поручителем про стягнення заборгованості за кредитним договором, у якому передбачено третейське застереження, підвідомчий третейському суду.
У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України від 27 квітня та 24 травня 2017 року міститься висновок про те, що порука є способом забезпечення зобов’язань боржника перед кредитором і має похідну правову природу від правовідносин, що виникають з кредитного договору. Поручитель за змістом договору поруки не є споживачем послуг банку з кредитування, а, навпаки, є особою, яка своєю відповідальністю забезпечує відповідальність боржника в договорі споживчого кредиту, тобто споживача. Договір поруки не є договором на придбання, замовлення, використання продукції для особистих потреб, не пов’язаних з підприємницькою діяльністю, виконанням обов’язку найманого працівника, або договором про намір здійснити такі дії. Отже, поручитель не може розглядатись у договорі поруки як споживач послуг банку, а тому у цих правовідносинах на нього не поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів». Таким чином, оскільки у справі, яка переглядається, договір поруки містить третейське застереження, то спір між банком і поручителем про стягнення заборгованості за договором споживчого кредиту, про виконання зобов’язань за яким останній поручився, підвідомчий третейському суду.
Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 5, пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» у подібних правовідносинах та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що переглядається, викладеному у постановах Верховного Суду України висновку щодо застосування цих норм матеріального права у подібних правовідносинах.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
Одним зі способів захисту прав суб’єктів цивільних правовідносин є звернення до третейських судів, що передбачено статтею 17 ЦПК України.
Відповідно до частини другої статті 1 Закону України «Про третейські суди» до третейського суду за угодою сторін може бути передано будь-який спір, що виникає з цивільних, господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом.
Згідно з пунктом 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» (частину першу цієї статті доповнено пунктом 14 згідно із Законом № 2983-VI) третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема, справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).
Споживачем, права якого захищаються на підставі Закону України «Про захист прав споживачів», є лише громадянин (фізична особа), який придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для власних побутових потреб. Цей Закон регулює відносини споживача з підприємством, установою, організацією чи громадянином-підприємцем, які виготовляють та продають товари, виконують роботи і надають послуги, незалежно від форм власності та організаційних форм підприємництва.
У справі, яка переглядається, Постійно діючий третейський суд при Всеукраїнській громадській організації «Союз інвесторів України» ухвалив рішення про стягнення кредитної заборгованості з поручителя, який поручився за виконання зобов’язань за кредитним договором.
Порука є способом забезпечення зобов’язань боржника перед кредитором і має похідну правову природу від правовідносин, що виникають з кредитного договору.
Поручитель за змістом договору поруки не є споживачем послуг банку з кредитування, а, навпаки, є особою, яка своєю відповідальністю забезпечує відповідальність боржника в договорі споживчого кредиту, тобто споживача.
Договір поруки не є договором на придбання, замовлення, використання продукції для особистих потреб, не пов’язаних з підприємницькою діяльністю, виконанням обов’язку найманого працівника, або договором про намір здійснити такі дії.
Отже, поручитель не може розглядатись у договорі поруки як споживач послуг банку, а тому в цих правовідносинах на нього не поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів».
Такий по суті правовий висновок міститься і в судових рішеннях, наданих заявником для порівняння.
Таким чином, оскільки у справі, яка переглядається, договір поруки містить третейське застереження, то спір між банком і поручителем про стягнення заборгованості за кредитним договором, про виконання зобов’язань за яким останній поручився, підвідомчий третейському суду, отже, рішення третейського суду ухвалено в межах його повноважень.
За таких обставин, суди у справі, яка переглядається, дійшли помилкового висновку про відсутність правових підстав для задоволення заяви ПАТ «Сбербанк» про видачу виконавчого листа на виконання рішення третейського суду, неправильно застосувавши норми статті 5, пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди», що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів у цій справі.
За змістом статті 3899 ЦПК України заява про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду розглядається суддею одноособово протягом п'ятнадцяти днів з дня її надходження до суду в судовому засіданні з викликом сторін. При розгляді заяви про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду за клопотанням однієї із сторін суд витребовує справу х постійно діючого третейського суду, в якому вона зберігається.
За частиною третьою статті 3899 ЦПК України при розгляді справи в судовому засіданні суд встановлює наявність чи відсутність підстав для відмови у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду, передбачених статтею 38910 цього Кодексу.
Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57–60, 131–132, 137, 177, 179, 185, 194, 212–215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують).
Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.
Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.
Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.
Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, статтею 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України
п о с т а н о в и л а:
Заяву Публічного акціонерного товариства «Сбербанк» задовольнити частково.
Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 квітня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 2 листопада 2016 року та ухвалу Голосіївського районного суду м. Києва від 26 вересня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
Головуючий Л.І. Охрімчук
Судді:
В.І. Гуменюк
Я.М. Романюк
В.М. Сімоненко
ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
у справі № 6-1718цс17
Порука є способом забезпечення зобов’язань боржника перед кредитором і має похідну правову природу від правовідносин, що виникають з кредитного договору.
Поручитель за змістом договору поруки не є споживачем послуг банку з кредитування, а, навпаки, є особою, яка своєю відповідальністю забезпечує відповідальність боржника у договорі споживчого кредиту, тобто споживача.
Договір поруки не є договором на придбання, замовлення, використання продукції для особистих потреб, не пов’язаних з підприємницькою діяльністю, виконанням обов’язку найманого працівника, або договором про намір здійснити такі дії.
Отже, поручитель не може розглядатись у договорі поруки як споживач послуг банку, а тому у цих правовідносинах на нього не поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів».
Таким чином, оскільки у справі, яка переглядається, договір поруки містить третейське застереження, то спір між банком і поручителем про стягнення заборгованості за договором споживчого кредиту, за виконання зобов’язань за яким останній поручився, підвідомчий третейському суду.
Суддя Верховного Суду України Л.І. Охрімчук
Постанова від 15 листопада 2017 року № 6-1718цс17
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/677C3260EACCE3D6C22581E50052F002
-
By ANTIRAID
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
18 жовтня 2017 року
м. Київ
Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:
головуючого Жайворонок Т.Є.,
суддів: Берднік І.С., Лященко Н.П.,
Гуменюка В.І., Сімоненко В.М.,
Ємця А.А., Романюка Я.М., –
за участю представника публічного акціонерного товариства «Укрнафта» – ОСОБА_1,
розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву публічного акціонерного товариства «Укрнафта» (далі – ПАТ «Укрнафта») про перегляд Верховним Судом України рішення Господарського суду м. Києва від 11 липня 2016 року, постанови Київського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2016 року та постанови Вищого господарського суду України від 14 грудня 2016 року у справі № 910/8318/16 за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Промислово-Інноваційний Союз» (далі – ТОВ «Промислово-Інноваційний Союз») до ПАТ «Укрнафта», товариства з обмеженою відповідальністю «Залізничсервіс» (далі – ТОВ «Залізничсервіс») про стягнення коштів,
в с т а н о в и л и:
У травні 2016 року ТОВ «Промислово-Інноваційний Союз» звернулося до суду з позовом про солідарне стягнення з ПАТ «Укрнафта» і ТОВ «Залізничсервіс» на підставі ст. 625 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) інфляційних втрат у сумі 66 105,98 грн та 3 % річних у сумі 12 295 грн, нарахованих за період невиконання судового рішення про повернення суми попередньої оплати за непоставлений товар.
Рішенням Господарського суду м. Києва від 11 липня 2016 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2016 року, позов задоволено частково: стягнуто солідарно з ПАТ «Укрнафта» і ТОВ «Залізничсервіс» на користь ТОВ «Промислово-Інноваційний Союз» 3 % річних у сумі 12 094,49 грн, інфляційні втрати в сумі 60 846,85 грн.
Постановою Вищого господарського суду України від 14 грудня 2016 року судові рішення попередніх інстанцій залишено без змін.
У заяві про перегляд з підстав, передбачених п.п. 1–3 ч. 1 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ПАТ «Укрнафта» просить скасувати рішення суду першої інстанції, постанови судів апеляційної та касаційної інстанцій і прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального і процесуального права та невідповідність рішення суду касаційної інстанції висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України.
В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України від 23 січня 2012 року у справі № 17/257, від 7 листопада 2012 року у справі № 5015/4353/11 та копії постанов Верховного Суду України від 11 червня 2002 року у справі № 8/231 (№ 3-567к02), від 11 квітня 2006 року у справі № 8/348а, від 24 жовтня 2011 року у справі № 3-89гс11, від 20 грудня 2010 року у справі № 3-57гс10, від 4 липня 2011 року у справі 3-65гс11, від 12 вересня 2011 року у справі № 3-73гс11, від 14 листопада 2011 року у справі № 3-116гс11, від 28 березня 2012 року у справі № 6-36736вов10, від 15 жовтня 2013 року у справі № 3-30гс13, від 16 вересня 2014 року у справі № 3-90гс14, від 2 березня 2016 року у справі № 6-2491цс15, від 27 січня 2016 року у справі № 6-771цс15.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «Укрнафта», перевіривши наведені заявником доводи, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважають, що заява ПАТ «Укрнафта» підлягає задоволенню.
Під час розгляду справи судами встановлено, що рішенням Господарського суду м. Києва від 17 серпня 2015 року, яке набрало законної сили 4 листопада 2015 року, на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Інтербізнесконсалт» (далі – ТОВ «Інтербізнесконсалт») стягнуто: з ПАТ «Укрнафта» 177 950 доларів США, що еквівалентно 3 745 847, 50 грн, суми попередньої оплати, перерахованої за умовами контракту від 11 грудня 2013 року № 309/2013 (далі – Контракт); солідарно з ПАТ «Укрнафта» і ТОВ «ТАС» на користь ТОВ «Інтербізнесконсалт» 10 000,00 доларів США заборгованості за неналежне виконання ними умов Контракту і договору поруки від 1 серпня 2014 року № 01-08-2014/2, що еквівалентно 210 500,00 грн, 70 630,41 грн витрат зі сплати судового збору, 15 000,00 грн витрат на послуги адвоката.
На виконання цього судового рішення у справі № 910/15376/15 ПАТ «Укрнафта» перерахувало ТОВ «Інтербізнесконсалт» 3 745 847,50 грн (15 грудня 2015 року – 751 303,60 грн і 13 січня 2016 року – 2 994 543,90 грн).
Постановою Вищого господарського суду України від 15 березня 2016 року у справі № 910/15376/15 змінено резолютивну частину рішення щодо стягнення з ПАТ «Укрнафта» на користь ТОВ «Інтербізнесконсалт» 177 950 доларів США, що еквівалентно 3 745 847, 50 грн, заборгованості. Викладено цю частину в такій редакції: стягнути з ПАТ «Укрнафта» на користь ТОВ «Інтербізнесконсалт» 2 448 369,31 грн, що еквівалентно 6 323 183,06 російських рублів, заборгованості. В іншій частині рішення залишено без змін.
У справі, яка розглядається, позивач ТОВ «Промислово-Інноваційний Союз» просив застосувати положення ч. 2 ст. 625 ЦК за несвоєчасне виконання ПАТ «Укрнафта» рішення Господарського суду м. Києва від 17 серпня 2015 року у справі № 910/15376/15.
Право вимоги в позивача виникло за угодою № 2 від 20 квітня 2016 року, укладеною між ТОВ «Інтербізнесконсалт» (первісний кредитор) і ТОВ «Промислово-Інноваційний Союз» (новий кредитор, позивач), про заміну кредитора в зобов’язанні, відповідно до умов якої, первісний кредитор відступив новому кредитору право вимоги виконання ПАТ «Укрнафта» зобов’язання, набутого первісним кредитором на підставі Контракту, та право вимоги виконання ТОВ «Залізничсервіс» зобов’язання, набутого первісним кредитором на підставі договору поруки від 2 серпня 2014 року № 02-08-2014/2, а новий кредитор компенсує вартість переданого зобов’язання відповідно до умов цієї угоди. Тобто передано права кредитора щодо наслідків невиконання рішення суду у справі № 910/15376/15.
Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що зобов’язання з повернення попередньої оплати стало грошовим з дати набрання законної сили рішенням Господарського суду м. Києва від 17 серпня 2015 року у справі № 910/15376/15. А тому з урахуванням змін, унесених постановою Вищого господарського суду України від 15 березня 2016 року у цій справі, та з огляду на виконання рішення частинами, стягненню підлягають 3 % річних та інфляційні втрати за період невиконання судового рішення з 4 листопада 2015 року до 13 січня 2016 року.
Водночас у наданій для порівняння копії постанови у справі № 17/257 за позовом про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на суму боргу, стягнуту та сплачену за судовим рішенням, суд касаційної інстанції, направляючи справу на новий розгляд, виходив із того, що цивільні права та обов’язки за рішенням суду можуть виникати тільки у випадках, установлених актами цивільного законодавства. Правила щодо попередньої оплати та відповідні правові наслідки встановлено ст. 693 ЦК, згідно з ч.ч. 2, 3 якої якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати. На суму попередньої оплати нараховуються проценти відповідно до ст. 536 цього Кодексу від дня, коли товар мав бути переданий, до дня фактичного передання товару покупцеві або повернення йому суми попередньої оплати.
Під час повторного перегляду цієї справи (№ 17/257-2/48-2012) постановою Вищого господарського суду України від 20 серпня 2012 року скасовано судові рішення попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову та прийнято нове рішення, яким позов у частині стягнення 3 % річних задоволено. Приймаючи таке рішення, суд касаційної інстанції виходив із положень ст. 693 ЦК. Оскільки обов’язок відповідача сплачувати проценти встановлено ст. 693 ЦК, а вимога щодо процентів у розмірі, передбаченому ч. 2 ст. 625 ЦК, не порушує вищенаведені правові норми, то вимога позивача щодо стягнення з відповідача 3 % річних підлягає задоволенню.
У постановах Верховного Суду України від 24 жовтня 2011 року у справі № 3-89гс11, від 20 грудня 2010 року у справі № 3-57гс10, від 4 липня 2011 року у справі № 3-65гс11, від 12 вересня 2011 року у справі № 3-73гс11, від 14 листопада 2011 року у справі № 3-116гс11 викладено такі висновки. Чинне законодавство не пов’язує припинення зобов’язання з постановленням судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов’язань боржника та не виключає його відповідальності за порушення строків розрахунків, тому висновок суду касаційної інстанції про відсутність правових підстав для застосування до спірних правовідносин положень ст. 625 ЦК є необґрунтованим.
У постанові Верховного Суду України від 28 березня 2012 року у справі № 6-36736вов10 (у порядку перегляду судових рішень у зв’язку з винятковими обставинами Судовою палатою у цивільних справах) викладено висновок, що індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України гривня, а іноземна валюта, яка була предметом договору, індексації не підлягає.
Аналогічний висновок викладено в постанові Верховного Суду України від 27 січня 2016 року у справі № 6-771цс15 за позовом про стягнення суми боргу з урахування інфляційних втрат і 3 % річних.
У постанові Верховного Суду України від 15 жовтня 2013 року у справі № 3-30гс13 за позовом про стягнення попередньої оплати, інфляційних втрат і 3 % річних викладено такий висновок. Застосування судами ч. 2 ст. 625 ЦК щодо стягнення з відповідача суми індексу інфляції та 3 % річних є помилковим, оскільки стягнення з постачальника суми попередньої оплати, перерахованої за договором на поставку природного газу, не вважається грошовим зобов’язанням у розумінні ст. 625 ЦК.
У постанові Верховного Суду України від 16 вересня 2014 року у справі № 3-90гс14 за позовом про стягнення штрафів, пені та 3 % річних викладено такий висновок. Залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог у частині стягнення 3 % річних, суд касаційної інстанції не звернув уваги, що ст. 625 ЦК передбачено можливість стягнення 3 % річних за прострочення саме грошового зобов’язання. Разом із тим, стягнення з відповідача суми попередньої оплати за договором не є наслідком порушення ним грошового зобов’язання, оскільки відповідні дії вчиняються не на виконання взятих на себе грошових зобов’язань, а з інших підстав – повернення сплаченого авансу за непоставлений товар. За своєю суттю обов’язок щодо повернення грошових коштів, отриманих як передоплата, не можна розцінювати як грошове зобов’язання в розумінні ст. 625 ЦК.
У постанові Верховного Суду України від 2 березня 2016 року у справі № 6-2491цс15 за позовом про стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами, 3 % річних та інфляційних втрат за час невиконання судового рішення про стягнення коштів в порядку двосторонньої реституції викладено такі висновки. Стаття 625 ЦК поширюється на грошове зобов’язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду.
Викладене свідчить про неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
Забезпечуючи єдність судової практики, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходять із такого.
1. За своєю правовою природою судове рішення є засобом захисту прав або інтересів фізичних та юридичних осіб.
Разом із тим, відповідно до положень ст. 11 ЦК рішення суду може бути підставою виникнення цивільних прав та обов’язків у випадках, установлених актами цивільного законодавства, тобто за наявності прямої вказівки про це в законі, як установлено, наприклад, ч. 4 ст. 36, ст.ст. 43, 46, ч. 3 ст. 334, ч. 3 ст. 653 ЦК.
Отже, за загальним правилом судове рішення забезпечує примусове виконання зобов’язання, яке виникло з підстав, що існували до винесення судового рішення, але не породжує таке зобов’язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства пов’язують виникнення зобов’язання саме з набранням законної сили рішенням суду.
Відповідно до ст. 655 ЦК за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Таким чином, договір купівлі-продажу є складним зобов’язанням, що складається з двох поєднаних між собою зобов’язань: по-перше, правовідношення, в якому продавець повинен передати майно, а покупець наділений правом вимагати виконання цього обов’язку; по-друге, правовідношення, в якому покупець зобов’язаний оплатити переданий товар, а продавець має право вимагати від покупця відповідної оплати.
Якщо договором встановлено обов’язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, установлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлено договором, – у строк, визначений відповідно до ст. 530 ЦК. Якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати (ст. 693 ЦК).
У справі № 910/15376/15 судами встановлено, що покупець здійснив попередню оплату товару, обумовлену Контрактом, натомість продавець у встановлений строк товар не передав, унаслідок чого особа, якій покупець відступив право вимоги за Контрактом, звернулася до суду з позовом про повернення суми попередньої оплати на підставі ч. 2 ст. 693 ЦК. Задовольняючи такий позов, суд стягнув суму попередньої оплати, застосувавши примус з метою захисту права кредитора на повернення грошових коштів. Суд установив, що боржник допустив порушення обов’язку передати відповідний товар, тобто право кредитора на повернення коштів виникло до прийняття рішення судом. Суд касаційної інстанції (постанова Вищого господарського суду України від 15 березня 2016 року) погодився з висновками судів попередніх інстанцій про незастосування до спірних правовідносин положень ч. 2 ст. 625 ЦК, оскільки вимогу про повернення попередньої оплати засновано на положеннях ч. 2 ст. 693 ЦК, а спірне зобов’язання не є грошовим.
Таким чином, судове рішення, яким задоволено вимогу про повернення попередньої оплати, не породжує, а підтверджує підставу виникнення приватноправового зобов’язання, у тому числі грошового характеру, яке виникло до, а не внаслідок прийняття такого судового рішення.
Предметом позову у справі, яка розглядається, є стягнення 3 % річних та інфляційних втрат на підставі ст. 625 ЦК, нарахованих за період з 4 листопада 2015 року (дата прийняття постанови апеляційним судом) до 13 січня 2016 року (остаточне виконання рішення суду), за невиконання судового рішення в справі № 910/15376/15 про повернення суми попередньої оплати за непоставлений товар.
Отже, положеннями ст. 625 ЦК встановлено відповідальність за порушення грошового зобов’язання. Визначено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом.
Оскільки у справі, яка розглядається, право на повернення грошових коштів виникло у кредитора до звернення до суду внаслідок порушення боржником обов’язку передати кредиторові відповідний товар, це право не становить зміст основного зобов’язання. Грошовим є зобов’язання, що передбачає передачу грошей як предмета договору або їх сплату як ціни договору.
Зобов’язання поставити товар, передати річ, здійснити будівництво тощо не набуває характеру грошового внаслідок ухвалення судового рішення про повернення/стягнення коштів за його невиконання.
Частиною 3 ст. 693 ЦК законодавець передбачив спосіб захисту покупця товару, який здійснив попередню оплату, від неналежного виконання зобов’язань з боку продавця, відповідно до якої на суму попередньої оплати нараховуються проценти відповідно до ст. 536 ЦК від дня, коли товар мав бути переданий, до дня фактичного передання товару покупцеві або повернення йому суми попередньої оплати. Договором може бути встановлений обов’язок продавця сплачувати проценти на суму попередньої оплати від дня одержання цієї суми від покупця.
Ураховуючи викладене, висновки судів у справі, яка розглядається, про те, що зобов’язання з повернення попередньої оплати стало грошовим з дати набрання законної сили рішенням Господарського суду м. Києва від 17 серпня 2015 року у справі № 910/15376/15 є помилковим.
2. У справі, яка розглядається, суд відмовив ПАТ «Укрнафта» в задоволенні клопотання про припинення провадження у справі у зв’язку з наявною арбітражною угодою, мотивуючи свій висновок відсутністю волі на укладення такої угоди сторін саме цього спору (вираженої в третейській угоді або застереженні) на його передачу на розгляд третейського суду.
У наданій для порівняння копії постанови у справі № 5015/4353/11 суд касаційної інстанції погодився з висновком суду апеляційної інстанції, що спір є підсудним Лондонському міжнародному арбітражному суду, оскільки він пов’язаний з виконанням договору про заставу частки у статутному капіталі, в якому було змінено одну зі сторін на підставі договорів уступки, тому зобов’язання за цим договором, у т.ч. і умова стосовно розгляду спору Лондонським міжнародним арбітражним судом, не змінились.
Згідно з висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 11 червня 2002 року у справі № 8/231 (№ 3-567к02) за позовом про стягнення грошового внеску до статутного капіталу (спір щодо відновлення первісного стану позивача як акціонера та засновника відповідача), позивач є стороною арбітражного застереження, яке міститься в установчому договорі, тому він повинен був звернутися для вирішення цього спору до арбітражу, передбаченого застереженням, – у Відні, Австрія.
Постановою Верховного Суду України від 11 квітня 2006 року у справі № 8/348а за позовом про визнання недійсними договорів про блокування акцій та купівлі-продажу цінних паперів припинено провадження у справі з огляду на те, що спір щодо недійсності договору про блокування слід розглядати в контексті арбітражного застереження як такий, що виник у зв’язку з договором купівлі-продажу цінних паперів. Договором купівлі-продажу цінних паперів передбачено, що всі спори, які можуть виникнути з цього договору або у зв’язку з ним, підлягають передачі на розгляд до Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України (далі – МКАС при ТПП України).
Забезпечуючи єдність судової практики в цьому питанні, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходять із такого.
Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 80 ГПК господарський суд припиняє провадження у справі, якщо сторони уклали угоду про передачу даного спору на вирішення третейського суду.
Статтею 1 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» передбачено, що до міжнародного комерційного арбітражу можуть за угодою сторін передаватися: спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв’язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін знаходиться за кордоном; спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об’єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а так само їх спори з іншими суб’єктами права України.
Відповідно до ст. 7 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» арбітражна угода – це угода сторін про передачу до арбітражу всіх або певних спорів, які виникли або можуть виникнути між ними у зв’язку з будь-якими конкретними правовідносинами, незалежно від того, чи мають вони договірний характер, чи ні. Арбітражна угода може бути укладена у вигляді арбітражного застереження в контракті або у вигляді окремої угоди. Арбітражна угода укладається в письмовій формі.
Рішенням Конституційного Суду України від 9 липня 2002 року № 15-рп/2002 визначено, що ч. 2 ст. 124 Конституції України передбачає право юридичної особи на захист судом своїх прав, установлює юридичні гарантії їх реалізації, надаючи можливість кожному захищати свої права будь-якими не забороненими законом засобами. Кожна особа має право вільно обирати не заборонений законом спосіб захисту прав, у тому числі судовий захист. Суб’єкти правовідносин, у тому числі юридичні особи, у разі виникнення спору можуть звертатися до суду за його вирішенням. Юридичні особи мають право на звернення до суду за захистом своїх прав безпосередньо на підставі Конституції України. Держава має забезпечувати захист прав усіх суб’єктів правовідносин, у тому числі в судовому порядку. Право юридичної особи на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами.
Згідно з ч. 2 ст. 12 ГПК підвідомчий господарським судам спір може бути передано сторонами на вирішення третейського суду (арбітражу), крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних потреб, та спорів, передбачених п. 4 ч. 1 цієї статті.
Водночас відповідно до положень ч. 2 ст. 124 Конституції України, ст. ст. 7, 8 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», ч. 1 ст. 16 ЦК, ч. 3 ст. 1 ГПК юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі; ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом; кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу; угода про відмову від права на звернення до господарського суду є недійсною.
Тобто третейська угода про передання спору на розгляд третейського суду не є відмовою від права на звернення до суду, а є одним із способів реалізації права на захист своїх прав. У зв’язку з викладеним у сторін існує виключно правова можливість, а не обов’язок звертатися до третейського суду. При цьому обмеження права звернення до господарського суду не допускається.
Відсутність взаємної згоди саме сторін спору на його вирішення комерційним судом (арбітражем), оформленої відповідним арбітражним застереженням, незалежно від попередньої домовленості про це, виключає можливість розгляду спору таким судом.
У разі відсутності такого застереження господарський суд зобов’язаний припинити провадження у справі лише за наявності волі обох сторін про розгляд конкретного спору арбітражем, оформленої відповідним зверненням до суду.
У справі, яка розглядається, судом установлено, що передбачене в п. 7.2 Контракту третейське застереження було укладено між ПАТ «Укрнафта» і ТОВ «Індустрія Феросплавів». Між ТОВ «Промислово-Інноваційний Союз» і ПАТ «Укрнафта» угоди про передачу спорів на розгляд МКАС при ТПП України укладено не було; про припинення провадження у справі з підстав передачі спору на розгляд арбітражем звернувся лише один з відповідачів.
Таким чином, висновки судів про відмову в задоволенні клопотання ПАТ «Укрнафта» про припинення провадження у справі на підставі п. 5 ч. 1 ст. 80 ГПК є правильними, а тому заява в частині перегляду рішень у справі № 910/8318/16 з підстави, передбаченої п. 2 ч. 1 ст. 11116 ГПК, не підлягає задоволенню.
Ураховуючи викладене, рішення Господарського суду м. Києва від 11 липня 2016 року, постанова Київського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2016 року та постанова Вищого господарського суду України від 14 грудня 2016 року у справі № 910/8318/16 підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову.
Відповідно до ст. 49 ГПК стороні, на користь якої відбулося рішення, господарський суд відшкодовує судовий збір за рахунок другої сторони і в тому разі, коли друга сторона звільнена від сплати судового збору. Якщо суд апеляційної або касаційної інстанції чи Верховний Суд України, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Згідно з платіжними дорученнями від 21 липня 2016 року № 142-АБ16, від 20 жовтня 2016 року № 185-АБ16, від 24 січня 2017 року № 683-П17 ПАТ «Укрнафта» сплачено судовий збір у розмірі 1 515,80 грн за подання апеляційної скарги, 1 653,60 грн – за подання касаційної скарги, 1 791,40 грн – за подання заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно.
Таким чином, з ТОВ «Промислово-Інноваційний Союз» підлягають стягненню на користь ПАТ «Укрнафта» витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги, касаційної скарги та заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України в сумі 4 960,80 грн.
Керуючись п. 6 розд. ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VII «Про судоустрій і статус суддів», ст.ст. 11114, 11123–11125 ГПК, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
п о с т а н о в и л и:
Заяву публічного акціонерного товариства «Укрнафта» про перегляд Верховним Судом України рішення Господарського суду м. Києва від 11 липня 2016 року, постанови Київського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2016 року та постанови Вищого господарського суду України від 14 грудня 2016 року у справі № 910/8318/16 задовольнити.
Рішення Господарського суду м. Києва від 11 липня 2016 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2016 року та постанову Вищого господарського суду України від 14 грудня 2016 року скасувати.
Ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову товариства з обмеженою відповідальністю «Промислово-Інноваційний Союз» до публічного акціонерного товариства «Укрнафта», товариства з обмеженою відповідальністю «Залізничсервіс» про стягнення інфляційних втрат у сумі 66 105,98 грн та 3 % річних у сумі 12 295 грн відмовити.
Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «Промислово-Інноваційний Союз» (код ЄДРПОУ 39274796) на користь публічного акціонерного товариства «Укрнафта» (код ЄДРПОУ 00135390) витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги, касаційної скарги та заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України в сумі 4 960,80 грн (чотири тисячі дев’ятсот шістдесят гривень вісімдесят копійок).
Видачу наказу доручити Господарському суду м. Києва.
Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої п. 4 ч. 1 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України.
Головуючий Т.Є. Жайворонок
Судді: І.С. Берднік
В.І. Гуменюк
А.А. Ємець
Н.П. Лященко
В.М. Сімоненко
Я.М. Романюк
Постанова від 18 жовтня 2017 року № 3-133гс17
http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F3A00A19A74C9AC0C22581CB00562548
-
-
Темы
-
