ANTIRAID

Постановление БП-ВС о взыскании с банка 3% в день по ЗоЗПП даже при наличии ограничений НБУ

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

2 members have voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 березня 2019 року

м. Київ

Справа N 761/26293/16-ц

Провадження N 14-64цс19

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Лященко Н.П.,

суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_3 та Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" (далі - ПАТ "Промінвестбанк") на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 18 жовтня 2016 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 25 січня 2017 року в цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ПАТ "Промінвестбанк" про стягнення коштів,

ВСТАНОВИЛА:

У липні 2016 року ОСОБА_3 звернулась до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що на підставі договору-анкети від 16 грудня 2015 року вона уклала з ПАТ "Промінвестбанк" договір банківського вкладу "Стабільний" (далі - Договір) в іноземній валюті у розмірі 4 358,13 євро за ставкою 9 % річних зі строком повернення депозиту 13 червня 2016 року. Того ж дня позивачка внесла на відкритий за Договором вкладний рахунок у цьому банку відповідну суму коштів в іноземній валюті. Згідно з умовами цього Договору банк зобов'язаний повернути вклад разом з нарахованими процентами в дату повернення депозиту. Проте 13 червня 2016 року ПАТ "Промінвестбанк" відмовило ОСОБА_3 у поверненні банківського вкладу та нарахованих за вкладом процентів, чим порушило встановлене Договором зобов'язання. У день повернення вкладу - 13 червня 2016 року банк перерахував на поточний рахунок позивачки суму вкладу у розмірі 4358,13 євро та нараховані за вкладом проценти у розмірі 154,13 євро, а всього - 4512,26 євро. Вважаючи переказ вкладу та нарахованих за ним процентів на поточний рахунок позивачки належним виконанням зобов'язань за Договором, ПАТ "Промінвестбанк" відмовило їй у подальшій виплаті цих коштів готівкою на виконання передбаченого Договором зобов'язання з повернення вкладу. Ураховуючи, що після відкриття провадження у справі відповідач виплатив позивачці 4 512,74 євро за вкладом та закрив поточний рахунок, на який мало здійснюватись перерахування вкладу та процентів, ОСОБА_3 уточнила позовні вимоги та просила суд стягнути з ПАТ "Промінвестбанк" на свою користь: проценти за користування вкладом за період з 13 червня до 29 серпня 2016 року у розмірі 85,67 євро; суму майнової відповідальності за прострочення грошового зобов'язання за період з 13 червня до 29 серпня 2016 року у розмірі 28,56 євро; пеню за прострочення виконання зобов'язання з повернення вкладу за період з 13 червня до 29 серпня 2016 року у розмірі 10 423,32 євро; 5000,00 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої неправомірними діями банку, що передбачено нормами Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та Законом України "Про захист прав споживачів".

ПАТ "Промінвестбанк" проти позову заперечило, посилаючись на те, що Договором передбачено виплату процентів та повернення депозиту шляхом перерахування коштів на поточний рахунок позивачки, що банк виконав у встановлений Договором термін. Після перерахування коштів на поточний рахунок зобов'язання банку за Договором є виконаними, а тому на ці кошти нараховувались проценти у розмірі 0,1 % відповідно до тарифів банку. Вини відповідача у неможливості отримання позивачкою коштів за Договором готівкою немає, оскільки на той час існували певні обмеження на видачу готівкових коштів в іноземній валюті з поточних та депозитних рахунків клієнтів через каси та банкомати, встановлені Національним банком України (далі - НБУ).

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 18 жовтня 2016 року позов задоволено частково. Стягнуто з ПАТ "Промінвестбанк" на користь ОСОБА_3 проценти за користування вкладом у розмірі 85,67 євро, 3 % річних за прострочення грошового зобов'язання у розмірі 28,56 євро, пеню за прострочення виконання зобов'язань у розмірі 10 423,32 євро. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що зобов'язання сторін за договором банківського вкладу припиняються з моменту їх належного виконання. Оскільки внесені ОСОБА_3 грошові кошти на її вимогу у визначені Договором строки повернуто не було, то вона має право на отримання процентів за користування банком депозитними коштами за період з 13 червня по 29 серпня 2016 року виходячи зі ставки 9 %, а також на отримання 3 % річних за невиконання грошового зобов'язання на підставі статті 625 ЦК України та пені на підставі Закону України "Про захист прав споживачів" за цей же період у сумі, визначеній у валюті Договору. При цьому суд керувався відповідними правовими висновками Верховного Суду України. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції виходив з відсутності правових підстав для задоволення цих вимог, оскільки умовами Договору така відповідальність не передбачена.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 25 січня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилено. Апеляційну скаргу ПАТ "Промінвестбанк" задоволено частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 18 жовтня 2016 року змінено. Зменшено розмір процентів за користування вкладом з 87,65 до 82,74 євро та визначено розмір пені за прострочення виконання зобов'язань в сумі 295 459,43 грн замість 10 423,32 євро. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що банк, незважаючи на вимогу ОСОБА_3 від 13 червня 2016 року про невідкладну виплату коштів з рахунку в максимальному розмірі, що не перевищує еквівалент 100 000,00 грн. такого розпорядження клієнта не виконав, коштів не повернув. Перерахування коштів з депозитного рахунку на поточний рахунок вкладника за відсутності реальної можливості користуватися картковим рахунком не дає підстав для висновку про те, що зобов'язання банку про повернення суми вкладу з нарахованими процентами є виконаним, тому висновок суду першої інстанції про нарахування процентів у розмірі, встановленому Договором, за період з 13 червня по 29 серпня 2016 року є правильним. Але оскільки проценти за період з 13 червня по 29 серпня 2016 року мають бути нараховані лише на суму вкладу 4 358,13 євро, то суму нарахованих процентів за користування вкладом за вказаний період зменшено з 87,65 до 82,74 євро. Крім того, з банку на користь позивачки підлягають стягненню 3 % річних за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання на підставі частини другої статті 625 ЦК України. Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про застосування до спірних правовідносин положень Закону України "Про захист прав споживачів" та наявність підстав для стягнення з банку пені в розмірі, встановленому цим Законом. Однак не погодився з висновком районного суду щодо визначення суми пені в іноземній валюті, оскільки пеня, можливість нарахування якої передбачено законом, має бути нарахована та стягнута в національній валюті України, отже з ПАТ "Промінвестбанк" на користь ОСОБА_3 стягнуто пеню в сумі 295 459,43 грн замість 10 423,32 євро. При цьому здійснено посилання на відповідні правові позиції Верховного Суду України.

Апеляційний суд зазначив, що обмеження, встановлені НБУ, щодо видачі готівкових коштів в іноземній валюті не були перешкодою для повернення коштів, оскільки, по-перше, такі обмеження введені після звернення позивачки до банку, а, по-друге, сума, яку просила повернути позивачка, знаходилась у межах уведених обмежень. Також суд першої інстанції установив, що між сторонами виникли договірні правовідносини, а ні Договором, ні законом, що регулює спірні правовідносини, не передбачено відшкодування моральної шкоди за невиконання зобов'язання.

У лютому 2017 року ОСОБА_3 звернулася з касаційною скаргою до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення апеляційного суду в частині зміни рішення суду першої інстанції щодо визначення розміру пені за прострочення виконання зобов'язань у сумі 295 459,43 грн замість 10 423,32 євро, а рішення районного суду в цій частині залишити в силі. Просила скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій у частині відмови в задоволенні позовної вимоги про відшкодування моральної шкоди та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення зазначеної позовної вимоги у повному обсязі.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд, змінюючи рішення районного суду щодо висновків про стягнення пені в гривневому еквіваленті, порушив норми процесуального права, зокрема принципи диспозитивності та змагальності сторін. Суд апеляційної інстанції з власної ініціативи, без вимоги сторін порушив питання про зміну валюти стягнення пені з євро на гривню і змінив рішення суду першої інстанції в цій частині шляхом конвертації валюти пені. Крім того, мотивувальна частина оскаржуваного рішення суду апеляційної інстанції не містить посилань на норму закону, на підставі якої суд дійшов висновку про необхідність зміни валюти стягнення пені з євро на гривню. ОСОБА_3 зазначала, що зобов'язання зі сплати пені виникає з порушення основного грошового зобов'язання і обчислюється виходячи з його суми. Отже, зобов'язання зі сплати пені є похідним від основного зобов'язання, тому має бути виконано у валюті такого зобов'язання. Чинне законодавство не містить норм, які б перешкоджали стягненню з боржника неустойки (пені) в іноземній валюті. При цьому позивачка посилається на відповідні правові позиції Верховного Суду України. ОСОБА_3 також указувала, що висновок судів попередніх інстанцій про те, що відшкодування моральної шкоди не передбачено законом, який регулює спірні правовідносини, є помилковим, вважаючи, що таке відшкодування передбачено статтями 23, 611 ЦК України та статтями 4, 22 Закону України "Про захист прав споживачів".

У березні 2017 року ПАТ "Промінвестбанк" звернулося з касаційною скаргою до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що до спірних правовідносин необґрунтовано застосовано положення статей 1058, 1061 ЦК України, що стало наслідком стягнення з банку процентів за ставкою договору банківського вкладу у розмірі 9 % річних (85,67 євро). Натомість до спірних правовідносин необхідно застосувати положення частини другої статті 1070 ЦК України, відповідно до якої проценти за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, - у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу. Відповідну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду України. Крім того, у спірних правовідносинах безпідставно не враховано постанову Правління НБУ від 7 червня 2016 року N 342 "Про врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України" (далі - Постанова N 342) у поєднанні із частиною п'ятою статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів", що призвело до неправомірного стягнення з ПАТ "Промінвестбанк" пені в сумі 295 459,43 грн. Оскільки затримка банку у видачі коштів ОСОБА_3 відбулась унаслідок запровадження НБУ обмежень, дії банку не можна вважати як неналежне виконання зобов'язань. На час дії постанови НБУ з 9 червня по 14 вересня 2016 року не підлягає нарахуванню пеня відповідно до частини п'ятої статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів". Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України. ПАТ "Промінвестбанк" посилалось на те, що до спірних правовідносин неправильно застосовано частину другу статті 625 ЦК України, внаслідок чого було вирішено стягнути з банку 3 % річних (28,56 євро), нарахованих на суму вкладу (4 358,13 євро) та на суму нарахованих і виплачених банком процентів (154,13 євро). При цьому інший розмір процентів було встановлено і договором, і законом. У спірних правовідносинах не надано належної правової оцінку обставинам, які мають суттєве значення для правильного вирішення справи, а сааме: кошти було правомірно, відповідно до умов Договору перераховано банком на картковий рахунок, яким передбачено відповідальність у вигляді сплати пені, що не може перевищувати 0,1 % від невиконаної суми.

Ухвалами Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 лютого та 23 березня 2017 року відкрито касаційне провадження за касаційними скаргами ОСОБА_3 та ПАТ "Промінвестбанк" відповідно, надано цим особам строк на подання заперечень (до 20 березня 2017 року - на касаційну скаргу ОСОБА_3 та до 14 квітня 2017 року - на касаційну скаргу ПАТ "Промінвестбанк"). За клопотанням ПАТ "Промінвестбанк" зупинено виконання оскаржуваних ним судових рішень.

10 квітня 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшли заперечення від ОСОБА_3 в особі її представника ОСОБА_4 на касаційну скаргу ПАТ "Промінвестбанк", у яких містяться посилання на те, що наведені у касаційній скарзі банку доводи є необґрунтованими, тому касаційна скарга задоволенню не підлягає. Зміст цих доводів зводиться до переоцінки наявних у справі доказів, вільного тлумачення правових норм і не спростовує висновків судів попередніх інстанцій.

У зв'язку з набранням чинності 15 грудня 2017 року Законом України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційну скаргу передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 вересня 2018 року справу призначено до розгляду.

Підпунктом 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України встановлено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 січня 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до підпункту 7 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України.

Обґрунтовуючи зазначену підставу для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду послалася на таке.

По-перше, за змістом частини першої статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.

Відповідно до частини п'ятої статті 1061 ЦК України проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунку вкладника з інших підстав.

Закінчення строку дії договору банківського вкладу в разі невиконання зобов'язань не припиняє зобов'язальних правовідносин, а трансформує їх в охоронні, що містять обов'язок відшкодувати заподіяні збитки, встановлені договором чи законом.

Відповідно до частини першої статті 1070 ЦК України за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, банк сплачує проценти, сума яких зараховується на рахунок, якщо інше не встановлено договором банківського рахунка або законом. Сума процентів зараховується на рахунок клієнта у строки, встановлені договором, а якщо такі строки не встановлені договором, - зі спливом кожного кварталу.

Частиною другою статті 1070 ЦК України передбачено, що проценти, передбачені частиною першою цієї статті, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, - у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу.

Згідно із частиною другою статті 1070 ЦК України на картковий рахунок позивачки ПАТ "Промінвестбанк" нараховував 0,1 % (пункт 2.3 тарифів банку), а позивачка отримала нараховані проценти, що підтверджено виписками у справі: 30 червня 2016 року - 0,17 євро (проценти за червень), 31 липня 2016 року - 0,31 євро (проценти за липень), 30 серпня 2016 року - 0,29 євро (проценти за серпень).

Відповідна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 10 червня 2015 року N 6-36цс15, від 2 березня 2016 року N 6?2861цс15, від 27 квітня 2016 року N 6-302цс16.

Разом з тим суди попередніх інстанцій стягнули з банку 9 % річних, що було передбачено договором банківського вкладу.

Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає, що є підстави для відступлення від висновку, викладеного у наведених постановах Верховного Суду України, з огляду на таке.

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до частини другої статті 1060 ЦК України за договором банківського вкладу на вимогу банк зобов'язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника.

Таким чином, виходячи з положень статтей 1058, 1060, частини п'ятої статті 1061 ЦК України проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу до банку, до дня фактичного його повернення вкладникові, а грошові кошти за вкладом разом із нарахованими процентами було повернуто ОСОБА_3 29 серпня 2016 року.

Отже, банківський вклад є повернутим у день його фактичного повернення, а не в день формального перерахування на рахунок вкладника, з якого кошти неможливо отримати.

Крім того, такої ж правової позиції дотримувався і Верховний Суд України. Зокрема, у постанові від 25 грудня 2013 року N 6-140цс13 зазначено, що згідно зі статтями 526, 1058 ЦК України зобов'язання банку з повернення вкладу за договором банківського вкладу (депозиту) вважається виконаним з моменту повернення вкладу вкладникові готівкою або надання реальної можливості отримати вклад та розпорядитися ним на свій розсуд (наприклад, перерахування на поточний банківський рахунок вкладника в цьому ж банку, з якого вкладник може зняти кошти чи проводити ними розрахунки за допомогою платіжної банківської картки). У випадку перерахування коштів на поточний банківський рахунок вкладника в цьому ж банку, однак ненадання вкладнику можливості використання цих коштів зобов'язання банку з повернення вкладу не є виконаним і до банку слід застосовувати відповідальність за порушення грошового зобов'язання, передбачену частиною другою статті 625 ЦК України.

Таку ж правову позицію Верховний Суд України висловив у різні періоди, зокрема у постановах від 4 вересня 2013 року у справі N 6-67цс13, від 29 травня 2013 року у справі N 6-39цс13, від 28 січня 2015 року у справі N 6?247цс14, від 21 вересня 2016 року у справі N 6-544цс16. Водночас у цей же період Верховний Суд України дотримувався й іншої правової позиції, про що йшлося вище.

По-друге, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки (пункт 3 частини першої статті 611 ЦК України).

Статтею 549 цього Кодексу встановлено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Формами неустойки є штраф і пеня.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (частина третя статті 549 ЦК України).

Встановлено, що 16 грудня 2015 року ОСОБА_3 на підставі Договору розмістила у ПАТ "Промінвестбанк" банківський вклад "Стабільний" в іноземній валюті у розмірі 4 358,13 євро строком на 180 днів за ставкою 9 % річних.

Пеня є особливим видом відповідальності за неналежне виконання зобов'язання, яка, крім відшкодування збитків після вчиненого порушення щодо виконання зобов'язання, передбачає додаткову стимулюючу функцію для добросовісного виконання зобов'язання.

Оскільки виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті не суперечить чинному законодавству, договір банківського вкладу було укладено в іноземній валюті.

Проте апеляційний суд, змінюючи рішення суду першої інстанції, зазначив, що нарахування пені в іноземній валюті не передбачено законодавством.

Такий висновок (і щодо статті 625 ЦК України) виклав Верховний Суд України у постанові від 22 березня 2017 року у справі N 6-2829цс16.

Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає, що є підстави для відступлення від цього висновку з огляду на таке.

Відповідно до частини другої статті 533 ЦК України якщо в зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті в гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня.

При цьому Основний Закон України не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року N 959-XII "Про зовнішньоекономічну діяльність", Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року N 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (втратив чинність з 7 лютого 2019 року), Законом України від 23 вересня 1994 року N 185/94?ВР "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті" (втратив чинність з 7 лютого 2019 року).

Можливість стягнення неустойки у валюті передбачено в подальшому й Верховним Судом України, хоч і в кредитних правовідносинах (постанова N 6?211цс17 від 15 травня 2017 року).

По-третє, у постановах від 11 травня 2016 року у справі N 6-37цс16, від 7 грудня 2016 року у справі N 6-362цс16, від 13 вересня 2017 року у справі N 6-1881цс16 Верховний Суд України дійшов висновку, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п'ятою статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів", а саме сплату пені у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення.

До моменту вчинення порушення пеня відіграє забезпечувальну функцію і, навпаки, з моменту порушення є мірою відповідальності.

Ураховуючи сутність пені та беручи до уваги вимоги Постанови N 342, якою встановлено обмеження щодо здійснення виплат банками на певний період, не можна кваліфікувати дії банку як неналежне виконання покладених на нього зобов'язань.

Тому на час дії Постанови N 342 не підлягає нарахуванню пеня у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення, що передбачена частиною п'ятою статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів", у зв'язку з установленням обмеження щодо видачі банками коштів.

Ураховуючи зазначене, можна дійти висновку про поширення положень Закону України "Про захист прав споживачів" на спірні правовідносин у поєднанні з Постановою N 342.

Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що є підстави для відступлення від такого висновку, викладеного у наведених постановах Верховного Суду України, з огляду на таке.

Відповідно до частини п'ятої статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів" у разі, коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення.

Обмеження, встановлені Постановою N 342, не перешкоджають банку виконати грошове зобов'язання з повернення коштів вкладу, оскільки добове обмеження на видачу (отримання) готівкової валюти становило 100 000,00 грн на добу на одного клієнта в еквіваленті до іноземної валюти за офіційним курсом НБУ.

Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 25 лютого 2019 року справу N 761/26293/16-ц прийнято до розгляду.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Заслухавши суддю-доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга ПАТ "Промінвестбанк" підлягає частковому задоволенню, а касаційна скарга ОСОБА_3 задоволенню не підлягає з огляду на таке.

Судами встановлено та з матеріалів справи вбачається, що 16 грудня 2015 року ОСОБА_3 (клієнт) уклала з ПАТ "Промінвестбанк" Договір, положеннями якого передбачено, що банк відкриває на ім'я клієнта поточний рахунок для здійснення операцій за банківським вкладом (депозитом) та вкладний (депозитний) рахунок N НОМЕР_1, а клієнт вносить на рахунок грошові кошти (депозит) на таких умовах. Сума депозиту - 4358,13 євро, ставка - 9 %, дата розміщення депозиту - 16 грудня 2015 року, дата повернення депозиту - 13 червня 2016 року. Виплата процентів та повернення депозиту здійснюється шляхом перерахування коштів на поточний рахунок N НОМЕР_2. Повернення депозиту та нарахованих процентів здійснюється зі спливом строку депозиту в дату його повернення та на умовах, визначених законодавством України. Своїм підписом під цим Договором клієнт доручає банку здійснити переказ коштів з поточного рахунку N НОМЕР_3 на вкладний (депозитний) рахунок, відкритий на виконання цього Договору у сумі депозиту.

У день укладення Договору ОСОБА_3 внесла 4358,13 євро на відкритий у цьому банку вкладний рахунок N НОМЕР_1.

У день повернення вкладу - 13 червня 2016 року банк перерахував суму вкладу у розмірі 4358,13 євро та нараховані за вкладом проценти у розмірі 154,13 євро, а всього - 4512,26 євро на поточний рахунок позивачки N НОМЕР_2.

13 червня 2016 року ОСОБА_3 звернулась до ПАТ "Промінвестбанк" з вимогами про повернення банківського вкладу та нарахованих за вкладом процентів з урахуванням обмежень, установлених НБУ, шляхом видачі готівки двома платежами у розмірі, що не перевищує 100 000 грн. та про закриття банківського рахунку N НОМЕР_2.

Листом від 2 липня 2016 року банк повідомив позивачку про тимчасові фінансові труднощі та можливість видачі готівкових коштів у національній валюті до 5000,00 грн або еквівалента цієї суми в іноземній валюті на добу на одного клієнта. У закритті поточного рахунку відмовлено, оскільки на ньому обліковуються кошти, що унеможливлює його закриття.

29-30 серпня 2016 року кошти за вкладом у сумі 4512,75 євро банк повернув ОСОБА_3 При цьому відповідач нарахував позивачці 0,1 % відповідно до тарифів банку на залишок коштів на поточному рахунку за період з 13 червня до 30 серпня 2016 року, що підтверджується виписками: 30 червня 2016 року - 0,17 євро (проценти за червень), 31 липня 2016 року - 0,31 євро (проценти за липень), 30 серпня 2016 року - 0,29 євро (проценти за серпень).

Установивши, що в день повернення депозиту банк зарахував суму вкладу та нарахованих на нього процентів відповідно до умов Договору на поточний рахунок позивачки N НОМЕР_2, проте відмовився видати ці кошти готівкою, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що проценти на банківський вклад у розмірі 9 % мають нараховуватись до дня фактичного повернення вкладу клієнтові з огляду на положення статей 526, 1058, 1060, 1061 ЦК України. Зобов'язання банку з повернення коштів за договором банківського вкладу вважається виконаним з моменту їх повернення вкладникові готівкою або надання реальної можливості отримати вклад та розпорядитися ним на свій розсуд. У разі перерахування коштів на поточний банківський рахунок вкладника в цьому ж банку, однак ненадання вкладнику можливості використовувати ці кошти зобов'язання банку з повернення вкладу не є виконаним.

Така позиція підтверджується відповідними висновками, викладеними у постановах Верховного Суду України, прийнятих у 2013-2016 роках.

Разом з тим в інших постановах Верховного Суду України, прийнятих у той самий період, викладено висновок, згідно з яким закінчення строку дії договору банківського вкладу в разі невиконання банком зобов'язань не припиняє зобов'язальних правовідносин, а трансформує їх в охоронні, що містять обов'язок відшкодувати заподіяні збитки, встановлені договором або законом. У такому випадку відповідно до вимог статті 1070 ЦК України за користування грошовими коштами, які знаходяться на рахунку клієнта, банк сплачує проценти у розмірі, встановленому договором банківського рахунка, а якщо відповідні умови не встановлені договором, - у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу.

Бажаючи відійти від цього висновку, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду послалася на необхідність висловлення Великою Палатою Верховного Суду правової позиції з метою забезпечення єдності судової практики.

Ураховуючи, що така неоднозначність призводить до неоднакового застосування норм матеріального права судом касаційної інстанції (наприклад, у постановах Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі N 761/24140/15, від 18 квітня 2018 року у справі N 712/13783/15, від 21 листопада 2018 року у справі N 658/4877/14, від 6 грудня 2018 року у справі N 750/10139/17), Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне висловити правову позицію з цього питання.

Відповідно до положень статей 526, 530, 598, 599 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, установлених договором або законом. Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

За змістом положень статей 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору.

Особливості правовідносин за договором банківського вкладу визначено параграфом третім глави 71 ЦК України, у якому визначено, що за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.

До відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунка (глава 72 цього Кодексу), якщо інше не встановлено цією главою або не випливає із суті договору банківського вкладу (стаття 1058 ЦК України).

Договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). За договором банківського строкового вкладу банк зобов'язаний видати вклад та нараховані проценти за цим вкладом із спливом строку, визначеного у договорі банківського вкладу (стаття 1060 ЦК України).

Банк виплачує вкладникові проценти на суму вкладу в розмірі, встановленому договором банківського вкладу. Проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав (стаття 1061 ЦК України).

Таким чином строковий договір банківського вкладу покладає на банк обов'язок прийняти від вкладника суму коштів, нарахувати на неї проценти та повернути ці кошти з процентами зі спливом встановленого договором строку.

Закінчення строку дії договору банківського вкладу не звільняє банк від обов'язку повернути (видати) кошти вкладникові.

Сторони за домовленістю можуть визначити порядок здійснення повернення коштів за строковим вкладом - шляхом перерахування на поточний рахунок вкладника, шляхом видачі готівкою через касу банку, або іншим шляхом. Зазначені вище норми не містять обмежень при виборі сторонами такого договору способу виконання зобов'язання з повернення коштів банку перед вкладником.

У разі, якщо договором банківського вкладу передбачено повернення вкладу коштів шляхом їх перерахування на поточний рахунок вкладника, із чим погодились обидві сторони, укладаючи такий договір, то після здійснення зазначеної операції правовідносини сторін трансформуються у правовідносини банківського рахунку відповідно до положень частини третьої статті 1058 ЦК України.

Така трансформація означає, що вкладник має право отримати готівкою повернуті банком на поточний рахунок кошти за вкладом, але до правовідносин між ними вже не можуть застосовуватись положення договору строкового банківського вкладу у зв'язку з тим, що строк його дії закінчився.

У матеріалах справи (т. 1, а. с. 18, 54, 55) міститься договір, відповідно до якого банк на підставі заяви позивачки відкрив їй рахунок N НОМЕР_2, який містить умови, зокрема, щодо тарифів банку для даного виду рахунків (у тому числі щодо щомісячного нарахування процентів на кошти, розміщені на ньому). Цей рахунок зазначений у Договорі як поточний рахунок, на який має бути здійснено виплату процентів та повернуто депозит 13 червня 2016 року. Суди встановили, що в цей день усі належні ОСОБА_3 за Договором кошти були перераховані банком з вкладного рахунку на цей поточний рахунок.

За договором банківського рахунка банк зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком. Банк має право використовувати грошові кошти на рахунку клієнта, гарантуючи його право безперешкодно розпоряджатися цими коштами (стаття 1066 ЦК України).

Банк зобов'язаний вчиняти для клієнта операції, які передбачені для рахунків даного виду законом, банківськими правилами та звичаями ділового обороту, якщо інше не встановлено договором банківського рахунка. Банк зобов'язаний за розпорядженням клієнта видати або перерахувати з його рахунка грошові кошти в день надходження до банку відповідного розрахункового документа, якщо інший строк не передбачений договором банківського рахунка або законом (стаття 1068 ЦК України).

Згідно зі статтею 1070 цього Кодексу за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, банк сплачує проценти, сума яких зараховується на рахунок, якщо інше не встановлено договором банківського рахунка або законом. Сума процентів зараховується на рахунок клієнта у строки, встановлені договором, а якщо такі строки не встановлені договором, - зі спливом кожного кварталу. Проценти, передбачені частиною першою цієї статті, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, - у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу.

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (стаття 612 ЦК України).

Таким чином, з часу перерахування банком вкладу на поточний рахунок клієнта відповідно до умов укладеного між ними договору банк має сплатити проценти за користування цими грошовими коштами у розмірі, визначеному відповідно до вимог статті 1070 ЦК України.

Правові наслідки неналежного виконання банком операцій за рахунком клієнта визначено статтею 1073 цього Кодексу.

Невиконання або неналежне виконання зобов'язань банку за договором банківського рахунка, зокрема відмова виконати розпорядження клієнта з видачі йому відповідних сум з рахунка, має наслідком настання відповідальності банку, встановленої договором або законом.

Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується із висновками, викладеними у постановах Верховного Суду України від 10 червня 2015 року у справі N 6-36цс15, від 2 березня 2016 року у справі N 6?2861цс15, від 27 квітня 2016 року у справі N 6-302цс16, та не вбачає підстав для відступу від них.

Оскільки у справі, яка розглядається, банк нараховував та виплатив проценти за користування коштами, розміщеними на поточному рахунку позивачки, з 13 червня 2016 року (дня повернення депозиту) до дня видачі їй коштів за ставкою 0,1 % відповідно до умов укладеного між ними договору банківського рахунка та вимог статті 1070 ЦК України, то судові рішення підлягають скасуванню в частині вирішення позову про стягнення процентів за користування вкладом за цей період за ставкою 9 % з ухваленням у цій частині нового рішення про відмову в задоволенні зазначеної позовної вимоги.

Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для стягнення з банку пені відповідно до положень частини п'ятої статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів", проте не вбачає підстав для відступу від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі N 6?2829цс16 (щодо нарахування суми відповідальності в іноземній валюті) та від 11 травня 2016 року у справі N 6-37цс16, від 7 грудня 2016 року у справі N 6-362цс16, від 13 вересня 2017 року у справі N 6-1881цс16 (щодо застосування частини п'ятої статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів" у поєднанні з положеннями постанов Правління НБУ, якими встановлювались певні обмеження щодо здійснення виплат коштів банками), з огляд у на таке.

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства (статті 549, 551, 611 ЦК України).

Частиною п'ятою статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів" встановлено, що уразі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов'язання, не звільняє його від виконання зобов'язання в натурі.

Оскільки відповідно до статей 2, 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність" банк має право здійснювати банківську діяльність на підставі банківської ліцензії шляхом надання банківських послуг, а клієнтом банку є будь-яка фізична чи юридична особа, що користується послугами банку, то до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення частини п'ятої статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів".

Таким чином, відмова банку виконати розпорядження клієнта з видачі належних йому за договором банківського рахунку сум свідчить про невиконання банком своїх зобов'язань та має наслідком настання відповідальності, передбаченої законом у вигляді сплати пені в розмірі 3 % від суми утримуваних банком коштів за кожен день з моменту звернення клієнта з вимогою про видачу коштів до дня фактичної видачі.

У постанові Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі N 6?2829цс16, від висновку у якій вважає за необхідне відступити колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, висловлено правову позицію щодо призначення до стягнення суми 3 % річних, визначених статтею 625 ЦК України, виключно в національній валюті України - гривні.

Таким чином, посилання в ухвалі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду на те, що у зазначеній постанові викладено висновок щодо нарахування пені в іноземній валюті, не відповідає дійсності, а відтак немає підстав для відступу від висновку, викладеного у цій постанові.

Висновок щодо можливості стягнення неустойки в іноземній валюті, викладений у постанові Верховного Суду України у постанові від 15 травня 2017 року у справі N 6-211цс17, стосувався укладеного між банком і позичальником кредитного договору та обґрунтований законодавчо встановленим правом банку здійснювати операції з валютними цінностями на підставі відповідної ліцензії НБУ та відповідними умовами кредитного договору.

Зазначене також не свідчить про наявність підстав для відступлення від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України.

Водночас звертаємо увагу на те, що у постанові ВеликоїПалати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі N 373/2054/16-ц викладено висновок щодо виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті. Відповідно до цієї постанови як укладення, так і виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству. Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046, частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов'язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме в тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України. Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування 3 % річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. При обчисленні 3 % річних за основу має братися прострочена сума, визначена в договорі чи судовому рішенні, а не її еквівалент у національній валюті України.

Таким чином цей висновок стосується можливості виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті, та нарахування 3 % річних, визначених статтею 625 ЦК України, які входить до складу грошового зобов'язання та мають компенсаційний характер, в іноземній валюті.

Оскільки пеня є неустойкою і має штрафний, а не компенсаційний характер, вона не входить до складу зобов'язання, її сплата та розмір визначені Законом України "Про захист прав споживачів" за неналежне надання виконавцем банківських послуг споживачеві, то нарахування та стягнення такої пені має бути здійснене в національній валюті України.

За таких обставин висновки апеляційного суду у справі, яка розглядається, щодо визначення суми пені, встановленої частиною п'ятою статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів" у гривні, є правильними.

Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 11 травня 2016 року у справі N 6-37цс16, від 7 грудня 2016 року у справі N 6-362цс16, від 13 вересня 2017 року у справі N 6-1881цс16, про поширення положень Закону України "Про захист прав споживачів" на правовідносини щодо відповідальності за невиконання банком зобов'язань за договором надання банківських послуг у поєднанні з постановами Правління НБУ, якими встановлено певні обмеження на видачу банками готівкових коштів з поточних та депозитних рахунків клієнтів через каси і банки, виходячи з таких міркувань.

У постановах, від висновків у яких пропонується відступити, суди встановили, що такі обмеження були встановлені постановами Правління НБУ від 29 серпня 2014 року N 540 (на період з 2 вересня по 2 грудня 2014 року), від 1 грудня 2014 року N 758 (на період з 1 грудня по 1 березня 2014 року) та від 3 березня 2015 року N 160 (на період з 4 березня по 3 червня 2015 року), якими зобов'язано уповноважені банки обмежити видачу (отримання) готівкових коштів в іноземній валюті або банківських металів з поточних та депозитних рахунків клієнтів через каси та банкомати в межах до 15 000 грн на добу на одного клієнта в еквіваленті за офіційним курсом НБУ.

Натомість на час звернення ОСОБА_3 до банку з вимогою видати належні їй кошти у зв'язку із закінченням строку договору вкладу дія зазначених обмежень припинилася. Постановою N 342 було встановлено добове обмеження на видачу (отримання) готівкової валюти в розмірі 100 000,00 грн на добу на одного клієнта в еквіваленті до іноземної валюти за офіційним курсом НБУ і в досудовій претензії, вимозі про повернення коштів позивачка просила видати їй кошти саме з урахуванням положень цієї Постанови двома частинами: у день звернення із заявою - у розмірі, що не перевищує еквівалент 100 000 грн (3535,00 євро за курсом НБУ на 13 червня 2016 року), та наступного дня - у розмірі остаточного залишку на рахунку, що не перевищує еквівалент 100 000 грн. Натомість банк відмову у видачі з урахуванням зазначених обмежень обґрунтував тимчасовими фінансовими труднощами, а не наявністю регуляторного нормативного акта.

За таких обставин, застосовуючи положення Закону України "Про захист прав споживачів" у поєднанні з Постановою N 342 та ураховуючи установлені у справі обставини, суди дійшли обґрунтованих висновків про те, що банк не був позбавлений можливості видати позивачці належні їй кошти двома частинами з урахуванням обмежень, установлених вказаною Постановою, а тому на нього покладається відповідальність у вигляді стягнення пені за увесь час порушення зобов'язання.

Відповідно до вимог статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи, зокрема, завдання цивільного судочинства, забезпечення розумного балансу між приватними і публічними інтересами, особливості предмета спору, ціни позову (стаття 11 ЦПК України).

Частиною третьою статті 551 ЦК України встановлено, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Отже, положення частини третьої статті 551 ЦК України з урахуванням наведених положень норм процесуального права щодо загальних засад цивільного судочинства дає право суду зменшити розмір неустойки за умови, що він значно перевищує розмір збитків.

Такого висновку дійшли Верховний Суд України, зокрема, у постанові від 4 листопада 2015 року у справі N 6-1120цс15, і Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 грудня 2018 року у справі N 703/1181/16-ц.

Установлено, що банк прострочив виконання зобов'язання з видачі ОСОБА_3 належних їй за договором коштів у сумі 4 512,26 євро у період з 13 червня 2016 року (день звернення клієнта до банку з вимогою про видачу коштів) до 29 серпня 2016 року (день фактичної видачі коштів). Пеню за прострочення зобов'язання за цей період визначено судом першої інстанції на підставі частини п'ятої статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів" у розмірі 10 423,32 євро та змінено апеляційним судом на 295 459,43 грн.

Отже, висновок суду про стягнення з відповідача на користь позивачки пені у розмірі, що більше ніж удвічі перевищує суму простроченого зобов'язання, не можна вважати таким, який би відповідав завданню цивільного судочинства - справедливому розгляду і вирішенню справи.

Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає можливим зменшити розмір неустойки до 100 000,00 грн. що відповідатиме принципу пропорційності у цивільному судочинстві.

Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення вимоги про стягнення моральної шкоди, оскільки відшкодування моральної шкоди у разі порушення зобов'язання (стаття 611 ЦПК України) може здійснюватися виключно у випадках, що прямо передбачені законом, а також якщо умови про відшкодування передбачені укладеним договором. Відповідно до положень статей 4, 22 Закону України "Про захист прав споживачів" споживачі мають право на відшкодування моральної шкоди тільки в разі її заподіяння небезпечною для життя і здоров'я людей продукцією у випадках, передбачених законом.

Згідно зі статтею 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (стаття 412 ЦПК України).

Суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, а саме не застосували до спірних правовідносин положення статті 1070 ЦК України, які підлягали застосуванню.

Разом з тим рішенням Апеляційного суду м. Києва від 25 січня 2017 року змінено рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 18 жовтня 2016 року як у частині вирішення позовної вимоги про стягнення процентів за користування вкладом (шляхом її зменшення), так і в частині визначення розміру пені за прострочення виконання зобов'язання (шляхом визначення його у гривнях), а в решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

За таких обставин рішення Апеляційного суду м. Києва від 25 січня 2017 року в частині вирішення позовної вимоги про стягнення процентів за користування вкладом підлягає скасуванню з ухваленням у цій частині нового рішення про відмову в задоволенні цієї позовної вимоги, а в частині визначення розміру пені за прострочення виконання зобов'язання - підлягає зміні.

У решті рішення Апеляційного суду м. Києва від 25 січня 2017 року слід залишити без змін.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Згідно із частиною першою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Разом з тим оскільки ОСОБА_3 звільнено від сплати судового збору відповідно до положень частини третьої статті 22 Закону України "Про захист прав споживачів", розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 402-404, 409, 412, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

У задоволенні касаційної скарги ОСОБА_3 відмовити.

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" задовольнити частково.

Рішення Апеляційного суду м. Києва від 25 січня 2017 року в частині позовних вимог ОСОБА_3 про стягнення процентів за користування вкладом скасувати, у задоволенні позовних вимог у цій частині відмовити; в частині визначення розміру пені за прострочення виконання зобов'язання у сумі 295 459,43 грн змінити, зменшивши її розмір до 100 000,00 грн (сто тисяч гривень).

В іншій частині рішення Апеляційного суду м. Києва від 25 січня 2017 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Н.П. Лященко Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко

Share this post


Link to post
Share on other sites

Большая палата указала, что применяя положения Закона Украины "О защите прав потребителей" в сочетании с Постановлением НБУ №342 и учитывая установленные по делу обстоятельства, суды пришли к обоснованным выводам о том, что банк не был лишен возможности выдать истице принадлежащие ей средства двумя частями с учетом ограничений, установленных указанным постановлением, а потому на него возлагается ответственность в виде взыскания пени за все время нарушения обязательства.

Кроме того, суд соглашается с выводами судов предыдущих инстанций об отсутствии оснований для удовлетворения требования о взыскании морального вреда, поскольку возмещение морального вреда в случае нарушения обязательства (статья 611 ГПК Украины) может осуществляться исключительно в случаях, прямо предусмотренных законом, а также если условия о возмещения предусмотрены заключенным договором. В соответствии с положениями статей 4, 22 Закона Украины "О защите прав потребителей" потребители имеют право на возмещение морального вреда только в случае его причинения опасной для жизни и здоровья людей продукцией в случаях, предусмотренных законом.

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites

моё дело))

 

к сожалению, в части процентов суд впал в ересь "трансформации обязательства в охрану"

 

и почему пеню нельзя взыскать в валюте, мне тоже непонятно

  • Like 2

Share this post


Link to post
Share on other sites
4 минуты назад, 0720 сказал:

моё дело))

 

к сожалению, в части процентов суд впал в ересь "трансформации обязательства в охрану"

 

и почему пеню нельзя взыскать в валюте, мне тоже непонятно

Та тут есть ряд положений с которіми я не согласен. Ну, а по названию банка и сумме, я так и понял )) чье дело

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites

Здравствуйте! Думаю, правильно говорят, что нет решения суда, которым все будут довольны. Вот и Большая палата ВС меня в очередной раз озадачила своими "правовими висновками" B). Это же с какого "бодуна" надо читать ЦКУ, чтобы так его понять:

"відшкодування моральної шкоди у разі порушення зобов'язання (стаття 611 ЦПК України) може здійснюватися виключно у випадках, що прямо передбачені законом, а також якщо умови про відшкодування передбачені укладеним договором."

Дальше уже бессмысленно обсуждать новую трактовку "положень статей 4, 22 Закону України "Про захист прав споживачів" споживачі мають право на відшкодування моральної шкоди тільки в разі її заподіяння небезпечною для життя і здоров'я людей продукцією у випадках, передбачених законом".

Мне казалось, что коллегия судей Большой Палаты ВС должна понимать свой уровень ответственности за предоставленное ей право "узагальнювати судову практику та визначати правильне застосування норм матеріального та процесуального законодавства України" ИМХО

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites
В 12.05.2019 в 22:02, 0720 сказал:

к сожалению, в части процентов суд впал в ересь "трансформации обязательства в охрану"

В трансформации  «правовідносин в охоронні» нет ничего отрицательного , хуже только банку .

Если банк ссылается на такую правовую позицию значит он согласен с тем что он нарушил.

Охоронними називають правовідносини, якi виникають мiж порушником цiвiльно-правових норм i потерпiлим. Вони виникають iз порушень правових норм, суб'ективних прав i заподiяння шкоди потерпiлому та е цивiльно-правовою формою усунення наслiдкiв правопорушення та поновлення нормального правового й економiчного або особистого становища (Цiвiльне право ,2002 р. с.53)

Охоронні правовідносини виникають у випадку необхідності захисту інтересів учасників цивільного обігу цивілістичними засобами. Підставою їх виникнення є цивільне правопорушення. Права і обов'язки учасників таких правовідносин визначаються не лише на диспозитивних засадах, але й з використанням імперативного методу.

( в этой части суды в постановах не довели дело до конца)

Трансформація зобов’язальних правовідносин в охоронні вiдповiдае вимогам  - протиправноi поведінки, збитків, причинного зв'язку між протиправною поведінкою боржника та збитками.

В данной постанове и в постановах ВСУ зазначенє «Однак закінчення строку дії договору в разі невиконання зобов’язань не припиняє зобов’язальних правовідносин, а трансформує їх в охоронні, що містять обов’язок відшкодувати заподіяні збитки, встановлені договором чи законом.»

Основна діяльність Банку включає надання кредитів юридичним і фізичним особам, обслуговування банківських рахунків та залучення депозитів від юридичних та фізичних осіб ( из устава банка)

середньозважена ефективна процентна ставка за кредитами, наданими клієнтам становить  хх,х % ( из годового отчета банка ,там их несколько , гривневые , валютные – раза в 1,5 – 2 выше чем проценты по депозиту )

Вiдповiдно ст. 22 ЦК України «Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв´язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право». (если порушник получал доход убытки не доказываются )

Итого:

Процент по карточному счету

середньозважена ефективна процентна ставка

ст. 625

Р.S. В моем случае  позов на основе № 6-140цс13 ВСУ,  в апелляции начали приближаться к 6-36цс15 ВСУ  написал заяву с расчетом ,  судья спросила у банк с каким расчетом они согласны – посмотрев суммы они выбрали на основе № 6-140цс13 ВСУ.

Share this post


Link to post
Share on other sites
3 hours ago, Алех said:

В трансформации  «правовідносин в охоронні» нет ничего отрицательного , хуже только банку .

Если банк ссылается на такую правовую позицию значит он согласен с тем что он нарушил.

Охоронними називають правовідносини, якi виникають мiж порушником цiвiльно-правових норм i потерпiлим. Вони виникають iз порушень правових норм, суб'ективних прав i заподiяння шкоди потерпiлому та е цивiльно-правовою формою усунення наслiдкiв правопорушення та поновлення нормального правового й економiчного або особистого становища (Цiвiльне право ,2002 р. с.53)

Охоронні правовідносини виникають у випадку необхідності захисту інтересів учасників цивільного обігу цивілістичними засобами. Підставою їх виникнення є цивільне правопорушення. Права і обов'язки учасників таких правовідносин визначаються не лише на диспозитивних засадах, але й з використанням імперативного методу.

( в этой части суды в постановах не довели дело до конца)

Трансформація зобов’язальних правовідносин в охоронні вiдповiдае вимогам  - протиправноi поведінки, збитків, причинного зв'язку між протиправною поведінкою боржника та збитками.

В данной постанове и в постановах ВСУ зазначенє «Однак закінчення строку дії договору в разі невиконання зобов’язань не припиняє зобов’язальних правовідносин, а трансформує їх в охоронні, що містять обов’язок відшкодувати заподіяні збитки, встановлені договором чи законом.»

Основна діяльність Банку включає надання кредитів юридичним і фізичним особам, обслуговування банківських рахунків та залучення депозитів від юридичних та фізичних осіб ( из устава банка)

середньозважена ефективна процентна ставка за кредитами, наданими клієнтам становить  хх,х % ( из годового отчета банка ,там их несколько , гривневые , валютные – раза в 1,5 – 2 выше чем проценты по депозиту )

Вiдповiдно ст. 22 ЦК України «Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв´язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право». (если порушник получал доход убытки не доказываются )

Итого:

Процент по карточному счету

середньозважена ефективна процентна ставка

ст. 625

Р.S. В моем случае  позов на основе № 6-140цс13 ВСУ,  в апелляции начали приближаться к 6-36цс15 ВСУ  написал заяву с расчетом ,  судья спросила у банк с каким расчетом они согласны – посмотрев суммы они выбрали на основе № 6-140цс13 ВСУ.

речь о том, что такая трансформация (что бы под ней ни понималось) всё равно не прекращает обязательств, возникших между сторонами на основании договора

 

и в частности, обязательств по уплате процентов за пользование средствами

Share this post


Link to post
Share on other sites
10 часов назад, 0720 сказал:

и в частности, обязательств по уплате процентов за пользование средствами

именно это я и написал , только заплатить банк должен не из расчета 9 % годовых  а порядка 18 % годовых

Share this post


Link to post
Share on other sites
В 17.05.2019 в 22:46, 0720 сказал:

в частности, обязательств по уплате процентов за пользование средствами

согласно ч.3 ст 22 ЦК банк обязан уплатить  доход  который он получил  в результате  правонарушения.

 

Share this post


Link to post
Share on other sites

ну и как вы собираетесь устанавливать размер этого дохода?

 

Share this post


Link to post
Share on other sites
9 часов назад, 0720 сказал:

а вы пробовали?

Да - я об этом написал в первом сообщении.

Напишите как с Вами связаться.

Share this post


Link to post
Share on other sites

Create an account or sign in to comment

You need to be a member in order to leave a comment

Create an account

Sign up for a new account in our community. It's easy!

Register a new account

Sign in

Already have an account? Sign in here.

Sign In Now

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      13 березня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 520/7281/15-ц
      Провадження N 14-49 цс 19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача - Гудими Д.А.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула матеріали справи за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю (далі також - ТзОВ) "Кей-Колект" до ОСОБА_13 (далі також - майновий поручитель), треті особи, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, - Третя одеська державна нотаріальна контора, Реєстраційна служба Одеського міського управління юстиції, про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання на нього права власності,
      за зустрічним позовом майнового поручителя до ТзОВ "Кей-Колект" про визнання припиненим договору поруки, визнання припиненим іпотечного договору, скасування заборони відчуження на квартиру,
      за касаційною скаргою відповідача на рішення Апеляційного суду Одеської області від 7 квітня 2016 року, ухвалене колегією суддів у складі Суворова В.О., Артеменка І.А., Черевка П.М.
      Учасники справи:
      позивач (за первісним позовом): ТзОВ "Кей-Колект";
      відповідач (за первісним позовом): ОСОБА_13;
      треті особи, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору (за первісним позовом): Третя одеська державна нотаріальна контора, Реєстраційна служба Одеського міського управління юстиції.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. 19 травня 2015 року ТзОВ "Кей-Колект" звернулося до суду з позовом, в якому на підставі статті 37 Закону України "Про іпотеку" та пункту 5 (іпотечне застереження) договору іпотеки від 9 листопада 2006 року (реєстровий N 4575) (далі - договір іпотеки) через неналежне виконання умов договору про надання споживчого кредиту N 942-11 ДОУ 1 П від 9 листопада 2006 року (далі - кредитний договір) просило:
      1.1. Для погашення заборгованості за кредитним договором, яка складає 65 234,99 доларів США, що еквівалентно згідно з курсом Національного банку України на дату розрахунку 1 410 119,54 грн. звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме на квартиру АДРЕСА_1 (далі також - квартира), шляхом визнання на неї права власності за ТзОВ "Кей-Колект" за ціною 929 413,00 грн. визначеною на підставі оцінки квартири суб'єктом оцінювальної діяльності;
      1.2. Вирішуючи питання про звернення стягнення на квартиру, ухвалити рішення про виселення всіх мешканців, які проживають і зареєстровані у квартирі;
      1.3. Зобов'язати Реєстраційну службу Одеського міського управління юстиції внести запис про реєстрацію права власності ТзОВ "Кей-Колект" на квартиру до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
      2. Мотиви позову пов'язані з такими обставинами:
      2.1. 9 листопада 2006 року ОСОБА_14 (далі - позичальник) та Акціонерний комерційний банк "УкрСиббанк" (далі - банк) уклали кредитний договір;
      2.2. Того ж дня позичальник і майновий поручитель як іпотекодавці та банк уклали договір іпотеки. Згідно з умовами цього договору з метою забезпечення виконання зобов'язань позичальника за кредитним договором іпотекодавці передали в іпотеку банку квартиру, яка є їхньою власністю у рівних частках;
      2.3. 11 червня 2012 року банк і ТзОВ "Кей-Колект" уклали договір факторингу N 4, згідно з умовами якого банк відступив ТзОВ "Кей-Колект" право вимоги за кредитним договором, а також уклали договір про відступлення на користь ТзОВ "Кей-Колект" права вимоги за договором іпотеки;
      2.4. ТзОВ "Кей-Колект" зверталося з позовом про стягнення заборгованості до позичальника та майнового поручителя через невиконання умов кредитного договору, але 29 липня 2014 року Київський районний суд міста Одеси залишив цей позов без розгляду;
      2.5. У жовтні 2014 року ТзОВ "Кей-Колект" довідалося про смерть позичальника й отримало копію його свідоцтва про смерть.
      3. 27 жовтня 2015 року майновий поручитель подала зустрічну позовну заяву, в якій просить визнати припиненим договір поруки, визнати припиненим договір іпотеки, скасувати заборону відчуження на квартиру (реєстраційний N 4027853) та "скасувати іпотеку реєстраційний N 4028059", зареєстровані 9 листопада 2006 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Гарською В.В.
      4. Мотивувала зустрічний позов тим, що порука є особистим зобов'язанням, яке нерозривно пов'язане з особою. Стверджувала, що основне зобов'язання припинене через смерть позичальника, а тому іпотека (похідне зобов'язання) також припинена.
      5. 27 жовтня 2015 року Київський районний суд міста Одеси прийняв до спільного розгляду з первісним позовом зустрічну позовну заяву.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      6. 3 лютого 2016 року Київський районний суд міста Одеси ухвалив рішення про відмову у задоволенні первісного позову та задоволення зустрічного позову.
      7. Суд вважав, що банк, знаючи про смерть позичальника, не звертався до спадкоємців з відповідними вимогами більш ніж півтора роки, порушуючи вимогу частини другої статті 1281 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України. Оскільки позивач втратив право вимоги до спадкоємців щодо стягнення заборгованості за кредитним договором, то і договори поруки та іпотеки, які забезпечували виконання зобов'язань за кредитним договором, мають бути припинені.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      8. 7 квітня 2016 року Апеляційний суд Одеської області ухвалив рішення, яким скасував рішення суду першої інстанції та задовольнив вимоги за первісним позовом частково, а саме щодо звернення стягнення на квартиру шляхом визнання права власності на неї та зобов'язання Реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції внести запис про реєстрацію права власності на квартиру за ТзОВ "Кей-Колект". У задоволенні іншої частини первісного позову та у задоволенні зустрічного позову суд апеляційної інстанції відмовив.
      9. Мотивував постанову тим, що якщо позичальник є іпотекодавцем, то після його смерті до спадкоємців у разі порушення позичальником його зобов'язань переходять обов'язки іпотекодавця у межах вартості предмета іпотеки. Стаття 1281 ЦК України регулює порядок пред'явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців щодо виконання зобов'язань спадкодавця перед його кредитором, а не порядок звернення стягнення на предмет іпотеки. Строк, у межах якого іпотекодержатель може звернутися з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, встановлюється загальними положеннями про позовну давність глави 19 ЦК України. Суд вважав, що аналогічний висновок сформулював Верховний Суд України у постанові від 2 березня 2016 року у справі N 6-1286цс15.
      10. На думку апеляційного суду, суд першої інстанції необґрунтовано застосував припис статті 1281 ЦК України до спірних правовідносин, а позивач не звертався до суду із заявою про застосування позовної давності. Факт смерті позичальника за наявності заборгованості за кредитним договором не є підставою для припинення договору іпотеки, який укладений для забезпечення виконання кредитного договору спадкоємцем (висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 10 лютого 2016 року у справі N 6-216цс14). Вимоги про виселення майнового поручителя з квартири не можуть бути задоволені, оскільки у кредитному договорі вказано, що кошти надавалися не на придбання квартири, а на її ремонт. Крім того, позивач не обґрунтував вимоги про виселення приписами житлового законодавства.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      11. 20 квітня 2016 року майновий поручитель подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу. Скаржиться на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      12. Просить скасувати рішення Апеляційного суду Одеської області від 7 квітня 2016 року та залишити без змін рішення Київського районного суду міста Одеси від 3 лютого 2016 року.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      13. 16 січня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      14. Обґрунтував ухвалу тим, що майновий поручитель оскаржує рішення Апеляційного суду Одеської області від 7 квітня 2016 року, зокрема, з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      15. Майновий поручитель вважає, що висновок суду апеляційної інстанції про те, що вона фактично прийняла спадщину, оскільки проживала зі спадкодавцем-позичальником, є помилковим і не ґрунтується на доказах. Спадкодавець-позичальник проживав разом з його батьком - ОСОБА_15, - що підтверджує довідка Третьої одеської державної нотаріальної контори N 1780/02-14 від 12 квітня 2016 року.
      16. Іпотекодержатель не пред'являв відповідну вимогу до іпотекодавця у позовному провадженні; позов про звернення стягнення на квартиру раніше до суду не заявлявся, а вимоги про звернення стягнення на квартиру на адресу майнового поручителя не надсилались. Оскільки іпотекодержатель втратив право вимоги до спадкоємців про стягнення заборгованості за кредитним договором, то договори поруки та іпотеки, які забезпечували виконання зобов'язань за основним договором, мають бути припинені.
      17. У рішенні апеляційний суд вказав, що майновий поручитель не подавав заяву про застосування позовної давності. Проте у запереченні на позовну заяву майновий поручитель про сплив позовної давності зазначав.
      18. Суд апеляційної інстанції з порушенням статті 15 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України та статті 17 КАС України у редакції, чинній на час звернення з позовом ТзОВ "Кей-Колект", розглянув за правилами цивільного судочинства вимогу про зобов'язання реєстраційної служби внести запис про реєстрацію права власності на квартиру.
      19. 26 травня 2016 року майновий поручитель подала додаткові пояснення до касаційної скарги, в яких вказала, що ТзОВ "Кей-Колект" 4 квітня 2016 року (ще до ухвалення 7 квітня 2016 року рішення апеляційним судом) зареєструвало право власності на квартиру, що підтверджує Інформаційна довідка з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 14 травня 2016 року N 59082284.
      20. 6 липня 2016 року майновий поручитель подала додаткові пояснення до касаційної скарги, в яких зазначила, що ТзОВ "Кей-Колект" як факторингова компанія не має права нараховувати та стягувати відсотки за користування кредитом в іноземній валюті, оскільки не отримувало ліцензії на здійснення валютних операцій на території України і не є банківською або кредитною установою.
      (2) Позиції інших учасників справи
      21. ТзОВ "Кей-Колект", Третя одеська державна нотаріальна контора, Реєстраційна служба Одеського міського управління юстиціївідзиви на касаційну скаргу не надали.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      22. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
      23. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частина третя статті 400 ЦПК України).
      (1.1) Щодо юрисдикції суду
      24. Майновий поручитель у касаційній скарзі вказала, що суд апеляційної інстанції помилково визначив юрисдикцію щодо вимоги про зобов'язання реєстраційної служби внести запис про реєстрацію права власності на квартиру.
      25. Відповідно до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства (далі також - КАС) України у редакції, чинній на час звернення до суду з вказаною вимогою, завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, їхніх посадових і службових осіб при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. Близькі за змістом завдання адміністративного судочинства сформульовані у частині другій статті 2 КАС України у редакції, чинній на час розгляду касаційної скарги.
      26. Справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є, зокрема, орган виконавчої влади, його посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства (пункт 1 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду).
      27. Близьке за змістом визначення адміністративної справи сформульоване у КАС України у редакції, чинній на час розгляду касаційної скарги, відповідно до пунктів 1-2 частини першої статті 4 якого адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б одна сторона, зокрема, здійснює публічно-владні управлінські функції, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
      28. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень - правових актів індивідуальної дії (частина перша, пункт 1 частини другої статті 17 КАС України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду). Близький за змістом припис закріплений у пункті 1 частини першої статті 19 КАС України у редакції, чинній на час розгляду касаційної скарги.
      29. З огляду на вказане юрисдикція адміністративного суду поширюється на публічно-правові спори, ознаками яких є не лише спеціальний суб'єктний склад (хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції), але й спеціальні підстави виникнення (виконання або невиконання такою стороною зазначених функцій).
      30. Отже, до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома чи більше суб'єктами стосовно їх прав та обов'язків у правовідносинах, в яких хоча б один суб'єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єкта (суб'єктів), а останній (останні) відповідно зобов'язаний (зобов'язані) виконувати вимоги та приписи такого суб'єкта владних повноважень (аналогічний висновок сформульований у пунктах 5.7-5.8 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі N 914/2006/17).
      31. ЦПК України у редакції, чинній на час звернення ТзОВ "Кей-Колект" до суду, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних та житлових правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15).
      32. ЦПК України в редакції, чинній на час розгляду справи судом касаційної інстанції, також встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних та житлових правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19).
      33. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право, яке має існувати на час звернення до суду, а, по-друге, суб'єктний склад такого спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Тому, вирішуючи питання про юрисдикцію суду, необхідно, насамперед, з'ясувати характер спірних правовідносин, а також суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа.
      34. Спір за первісним позовом виник з приводу реалізації ТзОВ "Кей-Колект" як іпотекодержателем прав на квартиру та реєстрації за ним права власності на неї. Отже, спірні правовідносини пов'язані з виконанням договору іпотеки. А тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами цивільного судочинства.
      35. Аналогічні висновки щодо застосування норм процесуального права у подібних правовідносинах викладені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі N 826/14433/16 (К/9901/7474/18), від 11 квітня 2018 року у справі N 826/366/16, від 11 квітня 2018 року у справі N 554/14813/15-ц, від 15 травня 2018 року у справі N 826/2691/16, від 22 серпня 2018 року у справі N 820/4673/16, від 28 серпня 2018 року N 826/7122/15, від 29 серпня 2018 року у справі N 816/1604/17, від 7 листопада 2018 року у справі N 826/9963/16, від 14 листопада 2018 року у справі N 826/9963/16, від 21 листопада 2018 року у справі N 814/1017/16.
      36. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими доводи майнового поручителя щодо відсутності юрисдикції суду стосовно розгляду вимоги ТзОВ "Кей-Колект" про зобов'язання Реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції внести запис про реєстрацію права власності ТзОВ "Кей-Колект" на квартиру до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
      (1.2) Щодо позовних вимог за первісним позовом
      (1.2.1) Щодо вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання на нього права власності
      37. ТзОВ "Кей-Колект" заявило, зокрема, вимогу про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на квартиру. Суд апеляційної інстанції вважав зазначену вимогу обґрунтованою.
      38. У разі порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом (частина перша статті 12 Закону України "Про іпотеку").
      39. Згідно з частиною першою статті 33 Закону України "Про іпотеку" у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.
      40. Згідно з частиною першою статті 35 Закону України "Про іпотеку" у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Положення частини першої цієї статті не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку (частина друга статті 35 зазначеного Закону).
      41. Отже, за змістом частини першої статті 12, частини першої статті 33 та статті 35 Закону України "Про іпотеку" реалізації права іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки передує реалізація ним права вимагати дострокового виконання основного зобов'язання. І лише тоді, якщо останнє невиконане чи неналежно виконане, іпотекодержатель, якщо інше не передбачено законом, може звертати стягнення на предмет іпотеки. Недотримання цих правил є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки, але не перешкоджає іпотекодержателю звернутися з позовом до боржника про виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання відповідно до частини другої статті 35 Закону України "Про іпотеку". Недотримання іпотекодержателем процедури звернення стягнення на предмет іпотеки є однією з підстав для відмови в позові (Узагальнення судової практики розгляду цивільних справ, що виникають з кредитних правовідносин (2009 - 2010 роки), підготовлене Судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України).
      42. Вимоги частини першої статті 35 Закону України "Про іпотеку" не перешкоджають іпотекодержателю здійснювати права, визначені цим Законом та/або іпотечним договором, без попереднього повідомлення іпотекодавця тільки тоді, якщо викликана таким повідомленням затримка може спричинити знищення, пошкодження чи втрату предмета іпотеки (частина третя зазначеної статті).
      43. Закон визначає такі способи звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий - на підставі рішення суду; позасудовий - на підставі виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (частина третя статті 33 Закону України "Про іпотеку").
      44. Сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки (частина перша статті 36 Закону України "Про іпотеку").
      45. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина друга статті 36 Закону України "Про іпотеку"): на підставі рішення суду або виконавчого напису нотаріуса.
      46. Згідно з частиною третьою зазначеної статті договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати такі способи задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору іпотеки:
      46.1. Передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 цього ж Закону;
      46.2. Право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього ж Закону.
      47. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки (див. висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 28 вересня 2016 року у справі N 6-1243цс16).
      48. ТзОВ "Кей-Колект" у позовній заяві вказувало на те, що у договорі іпотеки сторони погодили іпотечне застереження. Згідно з пунктами 5.1 - 5.3 договору іпотеки у разі настання обставин, зазначених у пункті 4.1 цього договору (зокрема, неналежного виконання боржником зобов'язань за кредитним договором; порушення іпотекодавцями будь-якого зобов'язання за цим договором або порушення боржником будь-якого зобов'язання, що забезпечується іпотекою) іпотекодержатель надсилає рекомендованим листом іпотекодавцю повідомлення про застосування застереження про задоволення вимог іпотекодержателя. У повідомленні, про яке йдеться у пункті 5.1, іпотекодержатель зазначає, який зі способів задоволення його вимог, передбачених частиною третьою статті 36 Закону України "Про іпотеку", застосовується іпотекодержателем. У разі законодавчої можливості застосування передачі предмета іпотеки у власність іпотекодержателя як способу задоволення вимог іпотекодержателя (частина третя статті 36 Закону України "Про іпотеку") право власності переходить до іпотекодержателя з моменту отримання повідомлення, вказаного у пункті 5.1 іпотечного договору.
      49. На відміну від такого різновиду позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки як звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (що може передбачати способи задоволення вимог іпотекодержателя, визначені у частині третій статті 36 Закону України "Про іпотеку"), судовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з абзацом п'ятим частини першої статті 39 Закону України "Про іпотеку" передбачає, що суд у резолютивній частині відповідного рішення обов'язково визначає спосіб реалізації предмета іпотеки: або шляхом проведення прилюдних торгів, або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 вказаного Закону (див. висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 28 вересня 2016 року у справі N 6-1243цс16).
      50. ТзОВ "Кей-Колект'як іпотекодержатель згідно з договором іпотеки та частиною третьою статті 36 Закону України "Про іпотеку" може задовольнити свої кредиторські вимоги під час звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання у спосіб передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону. Натомість, ТзОВ "Кей-Колект" звернулося до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотекишляхом визнання права власності на квартиру, а не шляхом застосування судом одного зі способів реалізації предмета іпотеки, визначених статтею 38 Закону України "Про іпотеку".
      51. Передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 цього Закону є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду. З огляду на приписи статей 328, 335, 392 ЦК України та статей 36, 37 Закону України "Про іпотеку" суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем (пункти 6.1-6.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі N 916/5073/15).
      52. З огляду на вказане, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд апеляційної інстанції, задовольняючи первісний позов у частині зазначеної вимоги, неправильно застосовував норми права, що регулюють спірні правовідносини (аналогічних висновків Велика Палата Верховного Суду дійшла у постановах від 21 березня 2018 року у справі N 760/14438/15-ц, від 29 травня 2018 року у справі N 369/238-15-ц).
      (1.2.2) Щодо вимоги про зобов'язання внести запис про реєстрацію за іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки
      53. ТзОВ "Кей-Колект" просило суд зобов'язати Реєстраційну службу Одеського міського управління юстиції внести запис про реєстрацію права власності ТзОВ "Кей-Колект" на квартиру до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Суд апеляційної інстанції цю вимогу задовольнив.
      54. Реєстраційна служба Одеського міського управління юстиції залучена до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору.
      55. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що позовні вимоги звертаються до відповідачів у справі, а не до третіх осіб. А тому суд не може задовольняти позовну вимогу про зобов'язання третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору, вчинити певні дії, зокрема і про зобов'язання Реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції внести запис про реєстрацію права власності ТзОВ "Кей-Колект" на квартиру до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
      (1.2.3) Щодо вимоги про виселення мешканців з предмета іпотеки
      56. Відповідно до частини другої статті 39 Закону України "Про іпотеку" одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.
      57. Звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом (частина перша статті 40 Закону України "Про іпотеку").
      58. У частинах 2 і 3 зазначеної статті встановлений порядок дій банку з метою виселення мешканців з їх житла, що є предметом іпотеки. Так, після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду (частина друга статті 40 Закону України "Про іпотеку").
      59. Аналогічний порядок виселення з житлових приміщень, на які звернуто стягнення як на предмет іпотеки, передбачений і у частині 3 статті 109 Житлового кодексу УРСР.
      60. Зазначена у частині другій статті 40 Закону України "Про іпотеку" та у частині 3 статті 109 Житлового кодексу УРСР вимога про добровільне звільнення житлового приміщення може бути направлена разом з вимогою, передбаченою частиною першою статті 35 Закону України "Про іпотеку".
      61. Таким чином, у разі, якщо сторони договору іпотеки передбачили у ньому іпотечне застереження про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі цього договору, виселення мешканців з відповідного об'єкта має відбуватися з дотриманням передбаченої у частині другій статті 40 Закону України "Про іпотеку" та у частині 3 статті 109 Житлового кодексу УРСР процедури. Її недотримання є підставою для відмови у позові про виселення мешканців житла, що є предметом іпотеки і на яке звертається стягнення, оскільки на момент звернення з таким позовом відсутні порушення, невизнання або оспорювання прав іпотекодержателя чи нового власника стосовно предмета іпотеки.
      62. З урахуванням викладеного, а також висновків щодо вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на квартиру за ТзОВ "Кей-Колект" слід відмовити і у задоволенні пов'язаних вимог про зобов'язання внести запис про реєстрацію такого права, а також про виселення мешканців квартири.
      (1.3) Щодо позовних вимог за зустрічним позовом
      63. Суди першої й апеляційної інстанції встановили такі обставини:
      63.1. З метою забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором позичальник і майновий поручитель передали в іпотеку квартиру, яка є їхньою власністю у рівних частках.
      63.2. ІНФОРМАЦІЯ_1 помер.
      63.3. У зв'язку зі смертю позичальника було відкрито спадщину, до складу якої ввійшло, зокрема, право на Ѕ частку предмета іпотеки, що належала на праві власності позичальникові.
      63.4. З приводу прийняття спадщини до нотаріальної контори ніхто зі спадкоємців не звертався, але майновий поручитель на момент смерті позичальника постійно з ним проживала, відмову від спадщини не подавала.
      64. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що згідно з дослідженими судами доказами позичальник і майновий поручитель зобов'язалися відповідати перед іпотекодержателем за невиконання позичальником зобов'язання за кредитним договором у межах вартості частини предмета іпотеки, що належить кожному з них.
      65. Аргумент касаційної скарги про припинення майнової поруки на підставі частини першої статті 559 ЦК України Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим.
      65.1. Відповідно до статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотекодавцем може бути боржник або майновий поручитель; майновий поручитель - це особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання зобов'язання іншої особи-боржника. Майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання виключно в межах вартості предмета іпотеки (частина перша статті 11 цього Закону).
      65.2. Згідно зі статтями 546, 553, 572, 575 ЦК України порука та застава (зокрема, іпотека) є різними видами забезпечення виконання зобов'язань. А тому приписи інституту поруки не застосовуються до правовідносин кредитора з майновим поручителем за договором іпотеки.
      66. Згідно з частиною третьою статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього кодексу, він не заявив про відмову від неї.
      66.1. Майновий поручитель у касаційній скарзі стверджує, що суди на підставі неналежних доказів встановили, що вона є єдиним спадкоємцем позичальника і з ним постійно проживала на момент його смерті. Також зазначає, що позичальник проживав разом з його батьком - ОСОБА_15, і згідно з довідкою Третьої одеської державної нотаріальної контори N 1780/02-14 від 12 квітня 2016 року спадкоємцями є він і майновий поручитель.
      66.2. У разі смерті позичальника за кредитним договором за наявності спадкоємців відбувається заміна боржника в основному зобов'язанні, який несе відповідальність у межах вартості майна, одержаного у спадщину (див. висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 17 квітня 2013 року у справі N 6-18цс13, висновок Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду, викладений у постанові від 11 липня 2018 року у справі N 2-2519/11).
      66.3. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що суди, зазначаючи майнового поручителя єдиним спадкоємцем позичальника, яка постійно проживала з ним на час відкриття спадщини, не вказали доказів, на підставі яких ця обставина була встановлена. Отже, суди на підставі зібраних доказів неналежно визначили коло спадкоємців позичальника, які прийняли у спадщину Ѕ частки у квартирі, що необхідно як для встановлення факту заміни боржника в основному зобов'язанні й осіб, на яких за визначених у законодавстві умов може бути покладена відповідальність за невиконання позичальником зобов'язань за кредитним договором, так і для визначення меж такої відповідальності.
      67. У випадку смерті боржника за кредитним договором його права й обов'язки за цим договором переходять до спадкоємців, які зобов'язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину (частина перша статті 1282 ЦК України).
      67.1. Оскільки спадкодавець був і позичальником за кредитним договором, й іпотекодавцем за договором іпотеки, після його смерті відбувається заміна позичальника за кредитним договором на спадкоємця, який прийняв у спадщину спадкове майно (у цій справі - частку у квартирі). Такий спадкоємець за визначених у законодавстві умов надалі несе відповідальність за кредитним договором у межах вартості майна, одержаного у спадщину.
      68. Порука або застава, встановлена іншою особою, припиняється після заміни боржника, якщо поручитель або заставодавець не погодився забезпечувати виконання зобов'язання новим боржником (частина перша статті 523 ЦК України).
      68.1. Зобов'язання ОСОБА_13 як власника Ѕ частки у квартирі та майнового поручителя за договором іпотеки може бути повністю припиненим з підстави, визначеної частиною першою статті 523 ЦК України, у випадку, коли спадкоємцем Ѕ квартири після смерті позичальника, а отже, і новим боржником за кредитним договором, є інша особа, ніж цей майновий поручитель, і якщо останній не давав згоди на забезпечення виконання основного зобов'язання новим боржником.
      69. Кредиторові спадкодавця належить протягом шести місяців від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, пред'явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, незалежно від настання строку вимоги. Якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, він має право пред'явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, протягом одного року від настання строку вимоги (частини друга та третя статті 1281 ЦК України; тут і далі - у редакції, чинній час виникнення спірних правовідносин). Кредитор спадкодавця, який не пред'явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою статті 1281 ЦК України, позбавляється права вимоги (частина четверта вказаної статті).
      69.1. Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні первісного позову та задовольняючи вимоги за зустрічним, вважав, що оскільки ТзОВ "Кей-Колект" пропустило строк звернення до спадкоємців з вимогою відповідно статті 1281 ЦК України, то воно втратило право вимоги до спадкоємців щодо стягнення заборгованості за кредитним договором. З огляду на це, на думку суду першої інстанції, припинилося і забезпечувальне зобов'язання договором іпотеки. Натомість, суд апеляційної інстанції у задоволенні зустрічного позову відмовив.
      69.2. Майновий поручитель стверджує, що ТзОВ "Кей-Колект" відповідно до частин третьої і четвертої статті 1281 ЦК України позбавлене права вимоги до спадкоємців, оскільки йому було відомо про смерть боржника значно раніше, аніж у жовтні 2014 року. На думку майнового поручителя, вказане підтверджують ухвали Київського районного суду м. Одеси від 13 серпня 2013 року (Т. 1, а. с. 282-283) та від 13 травня 2014 року у справі N 520/1392/13-ц (Т. 1, а. с. 186, 284), які не були належно досліджені судами першої й апеляційної інстанцій.
      69.3. Суд апеляційної інстанції обґрунтував рішення тим, що у спірних правовідносинах стаття 1281 ЦК України не застосовується, оскільки строк, в межах якого іпотекодержатель може звернутися з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, встановлюється загальними положеннями про позовну давність (глава 19 ЦК України).
      69.4. Такі аргументи апеляційного суду є помилковими з огляду на те, що приписи статті 1281 ЦК України застосовуються до вимог кредитора за кредитним договором, для забезпечення якого укладений договір іпотеки.
      69.5. Велика Палата Верховного Суду вже зазначала, що стаття 1281 ЦК України, яка визначає преклюзивні строки пред'явлення кредиторських вимог до спадкоємців, застосовується і до кредитних зобов'язань, забезпечених іпотекою. Сплив визначених статтею 1281 ЦК України строків пред'явлення кредитором вимоги до спадкоємців має наслідком позбавлення кредитора права вимоги за основним і додатковим зобов'язаннями, а також припинення таких зобов'язань (див. пункти 55-62 постанови від 17 квітня 2018 року у справі N 522/407/15-ц).
      70. З огляду на викладене вище, враховуючи те, що Велика Палата Верховного Суду не має повноважень досліджувати докази та встановлювати обставини справи, які є необхідними для правильного вирішення справи, справу за зустрічним позовом майнового поручителя необхідно передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
      71. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що суд першої інстанції, задовольняючи зустрічний позов повністю, не обґрунтував підстави для визнання припиненим договору поруки N 942-11 від 9 листопада 2006 року та для скасування обтяження за іпотекою з реєстраційним N 4028059, відомості про які у матеріалах справи відсутні.
      72. Відповідно до частини першої статті 417 ЦПК України вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.
      73. Під час нового розгляду справи за зустрічним позовом суди повинні дослідити виконання ТзОВ "Кей-Колект" обов'язку за статтею 1281 ЦК України у редакції, чинній на час смерті позичальника, з урахуванням пунктів 55-62 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі N 522/407/15-ц; на підставі належних доказів встановити: коло спадкоємців позичальника, які прийняли у спадщину Ѕ його частки у квартирі; обставини заміни боржника за кредитним договором після смерті позичальника; обсяг відповідальності спадкоємців Ѕ частки позичальника у квартирі; наявність згоди ОСОБА_13 як власника іншої Ѕ частки у квартирі на забезпечення виконання за договором іпотеки основного зобов'язання новим боржником-спадкоємцем після смерті позичальника.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      74. Відповідно до пунктів 2 і 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд; скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині.
      75. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України).
      76. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частини друга та третя статті 412 ЦПК України).
      77. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України)
      78. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України).
      79. З огляду на висновки щодо вимог за первісним і зустрічним позовами касаційна скарга є частково обґрунтованою. Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення Київського районного суду міста Одеси від 3 лютого 2016 року слід скасувати повністю; рішення Апеляційного суду Одеської області від 7 квітня 2016 року слід скасувати у частині задоволення вимог за первісним позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателемі про зобов'язання Реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції внести запис про державну реєстрацію права власності ТзОВ "Кей-Колект" на квартиру; у частині цих вимог - ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову; у частині відмови у задоволенні вимоги за первісним позовом про виселення всіх мешканців квартири рішення апеляційного суду слід залишити без змін; у частині зустрічних позовних вимог справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      (2.2) Щодо судових витрат
      80. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати підлягають розподілу за результатами вирішення спору.
      Керуючись частиною першою статті 400, пунктами 2 і 3 частини першої статті 409, пунктом 1 частини третьої та частиною четвертою статті 411, частинами першою - третьою статті 412, статтями 416-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргуОСОБА_13 задовольнити частково.
      2. Рішення Київського районного суду міста Одеси від 3 лютого 2016 року скасувати.
      3. Рішення Апеляційного суду Одеської області від 7 квітня 2016 року скасувати в частині задоволення позовних вимог за первісним позовом про:
      звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме на квартиру АДРЕСА_1, шляхом визнання на неї права власності за ТзОВ "Кей-Колект" за ціною 929 413,00 грн. визначеною на підставі оцінки квартири суб'єктом оцінювальної діяльності;
      зобов'язання Реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції внести запис про реєстрацію права власності ТзОВ "Кей-Колект" на квартиру до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
      У цій частині ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
      У частині відмови у задоволенні позовної вимоги за первісним позовом про виселення всіх мешканців, які проживають і зареєстровані у зазначеній квартирі, Рішення Апеляційного суду Одеської області від 7 квітня 2016 року залишити без змін.
      4. Рішення Апеляційного суду Одеської області від 7 квітня 2016 року в частині позовних вимог за зустрічним позовом скасувати; справу у цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
      Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.Р. Кібенко О.М. Ситнік В.С. Князєв О.С. Ткачук Л.М. Лобойко В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      27 березня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 727/5743/15-ц
      Провадження N 14-78 цс 19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача - Гудими Д.А.,
      суддів: Бакуліної С.В., Британчука В.В., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула справу за позовом Департаменту праці та соціального захисту населення Чернівецької міської ради (далі також - позивач) до ОСОБА_10 (далі також - відповідачка) про стягнення надмірно виплачених коштів,
      за касаційною скаргою позивача на рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 9 вересня 2016 року, ухвалене колегією суддів у складі Яремка В.В., Литвинюк І.М. і Перепелюк І.Б.
      Учасники справи:
      - позивач: Департамент праці та соціального захисту населення Чернівецької міської ради;
      - відповідач: ОСОБА_10
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. 20 липня 2015 рокупозивач звернувся до суду з позовом, в якому просив стягнути з відповідачки 2 083,49 грн коштів, надмірно виплачених як житлова субсидія.
      2. Позов мотивував такими обставинами:
      2.1. Упродовж 2006-2008 років чоловік відповідачки - ОСОБА_11 - отримував субсидію на часткове відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг (далі - субсидія), що надавались у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 (далі - квартира).
      2.2. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_11 помер.
      2.3. Спадкоємицею ОСОБА_11 є відповідачка, яка з серпня 2010 року отримувала субсидію.
      2.4. Відповідно до акта N 58, складеного 17 листопада 2014 року Управлінням праці та соціального захисту населення Шевченківської районної у місті Чернівці ради (далі - акт N 58), це управління провело перевірку повноти та достовірності поданої для призначення субсидії інформації та виявило розбіжність у деклараціях про доходи, які подавали ОСОБА_11 та відповідачка, а також недостовірність поданої ними інформації, оскільки відповідачка з 2 лютого 1999 року мала у власності й інше житло - квартиру у АДРЕСА_2, яку вона відчужила лише у жовтні 2010 року.
      2.5. Усього ОСОБА_11 та відповідачці надана субсидія у розмірі 2 853,49 грн. з яких відповідачка добровільно повернула лише 770,00 грн.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. 6 червня 2016 року Шевченківський районний суд м. Чернівці ухвалив рішення, яким позов задовольнив повністю.
      4. Мотивував рішення тим, що доведено призначення субсидії на підставі недостовірних відомостей про майновий стан, а саме: неповідомлення про наявність у відповідачки на праві власності іншого житлового приміщення. Суд вважав, що оскільки відповідачка відмовилася повертати частину надмірно виплачених коштів добровільно, то позов є обґрунтованим.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      5. 9 вересня 2016 року Апеляційний суд Чернівецької області ухвалив рішення, яким рішення суду першої інстанції скасував, у задоволенні позову про стягнення надмірно виплачених коштів за період 2006 - 2009 років відмовив, а в частині вимог про стягнення надмірно виплачених коштів за 2010 рік провадження у справі закрив.
      6. Висновок про відмову у задоволенні частини вимог апеляційний суд мотивував тим, що позивач, дізнавшись про смерть ОСОБА_11 1 жовтня 2009 року, пропустив передбачений статтею 1281 Цивільного кодексу (далі також - ЦК) України строк для пред'явлення вимоги до відповідачки як до спадкоємця померлого.
      7. Стосовно ж можливості стягнення надмірно виплачених коштів за 2010 рік апеляційний суд вказав, що у цій частині вимога не може розглядатися за правилами цивільного судочинства, оскільки спір стосується здійснення позивачем делегованих йому законом владних повноважень щодо контролю за розподілом бюджетних коштів.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      8. 24 вересня 2016 року позивач подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу. Просить скасувати рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 9 вересня 2016 року та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Скаржиться на порушення апеляційним судом норм процесуального права та неправильне застосуванням норм матеріального права.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      9. 17 жовтня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      10. Мотивував ухвалу тим, що позивач оскаржує рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 9 вересня 2016 року, зокрема, з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      11. На думку позивача, помилковим є рішення апеляційного суду про закриття провадження у справі з підстав порушення правил предметної юрисдикції в частині вимоги про стягнення надмірно виплачених коштів за 2010 рік. Позивач звертає увагу на те, що 15 липня 2015 року Шевченківський районний суд м. Чернівці постановив ухвалу, якою відмовив у відкритті провадження у справі за адміністративним позовом позивача до відповідачки про стягнення надмірно виплачених коштів як субсидії.
      12. Субсидія була призначена не персонально померлому чоловіку відповідачки, а й членам його сім'ї, до яких входила і відповідачка. Тому неправильним є висновок апеляційного суду про необхідність відліку строку пред'явлення вимоги до відповідачки з моменту смерті її чоловіка. Право на звернення до суду позивач може реалізувати протягом трьох років з дня виявлення порушення порядку призначення субсидії.
      (2) Позиції інших учасників справи
      13. У жовтні 2016 року відповідачка подала заперечення на касаційну скаргу, у задоволенні якої просить відмовити. Вказує на те, що позивач пропустив передбачений статті 1281 ЦК України шестимісячний строк звернення до відповідачки.
      14. У січні 2017 року відповідачка подала заяву (вх. N 193/0/6-17), в якій вказала, що, крім спливу строку, визначеного статтею 1281 ЦК України, спливла також позовна давність, визначена статтями 257, 258, 161 ЦК України.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо стягнення надмірно виплачених коштів за період 2006 - 2009 років
      15. Правовідносини сторін регулюються приписами ЦК України, Положення про порядок призначення та надання населенню субсидій для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг, придбання скрапленого газу, твердого та рідкого пічного побутового палива, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 жовтня 1995 року N 848, у редакції, чинній на час складання акта N 58 (далі - Положення), Порядку повернення коштів, надмірно виплачених за призначеними субсидіями, затвердженого наказом Міністерства праці та соціальної політики України, Міністерства фінансів України, Міністерства юстиції України від 29 грудня 1997 року N 39/283/90/5, у редакції, чинній на час складання акта N 58 (далі - Порядок).
      16. Суди встановили, що згідно з поданими деклараціями про доходи та майновий стан, особа, яка отримує субсидію, попереджена про відповідальність за подання недостовірної інформації як про її доходи та майновий стан, так і про доходи та майновий стан членів її сім'ї, зареєстрованих у жилому приміщенні, про що свідчить підпис цієї особи у заявах про отримання житлових субсидій. І під час перевірки повноти та достовірності поданої інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно Управління праці та соціального захисту населення Шевченківської районної у місті Чернівці ради виявило, що у деклараціях відповідачки та її чоловіка про їхні доходи та майновий стан у 2006 - 2010 роках не вказана квартиру відповідачки на
      АДРЕСА_2. 17. Відповідно до підпункту 3 пункту 5 Положення субсидія не призначається, якщо уповноважений власник (співвласник) житла, наймач житла у державному та громадському житловому фонді, член житлово-будівельного кооперативу, власник (співвласник) житлового приміщення, на якого відкрито особовий рахунок, та особи, які зареєстровані разом з ним у житловому приміщенні (будинку), мають у своєму володінні (користуванні) чи володінні (користуванні) дружини (чоловіка, неповнолітніх дітей) у сукупності більше ніж одне житлове приміщення (будинок), загальна площа яких у сумі перевищує встановлену соціальну норму житла, в межах якої надається субсидія.
      18. Сума субсидії, перерахованої (виплаченої) надміру внаслідок свідомого подання громадянином документів з недостовірними відомостями або неповідомлення громадянином про набуття права власності на житло (житлове приміщення) іншою особою, яка не була в ньому зареєстрована, повертається ним за вимогою органу, що призначив субсидію. У разі коли громадянин добровільно не повернув надмірно перераховану (виплачену) суму субсидії, питання про її стягнення органи, що призначають субсидії, вирішують у судовому порядку (абзаци восьмий - дев'ятий пункту 20 Положення).
      19. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що сума надмірно перерахованої (виплаченої) субсидії є майном, збереженим без достатньої правової підстави. А тому на правовідносини з повернення цієї суми поширюються приписи глави 83 ЦК України. Суди першої й апеляційної інстанцій дійшли необґрунтованого висновку про те, що надмірно перерахована (виплачена) субсидія є шкодою. Застосування до спірних правовідносин приписів статей 1166 і 1231 ЦК України є помилковим.
      20. Не підлягають поверненню безпідставно набуті, зокрема, пенсії, допомоги, інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача (пункт 1 частини першої статті 1215 ЦК України).
      21. Отже, не може бути повернута сума надмірно перерахованої (виплаченої) субсидії зокрема тоді, якщо позивач не доведе, що виплату здійснив добровільно, але внаслідок рахункової помилки з його боку чи недобросовісності з боку ОСОБА_11 як набувача субсидії.Така недобросовісність може проявлятися у несумлінному ставленні до виконання власних обов'язків, зловживанні правом у власних інтересах або в інтересах третіх осіб тощо.
      22. Суди першої та апеляційної інстанцій встановили факт недобросовісності набувача субсидії, який подав недостовірну інформацію про майно членів своєї сім'ї. Тому відсутні визначені пунктом 1 частини першої статті 1215 ЦК України підстави, які унеможливлюють повернення безпідставно набутих коштів - надмірно перерахованої (виплаченої) суми субсидії.
      23. Зобов'язання чоловіка відповідачки з повернення надмірно перерахованої (виплаченої) суми субсидії залишилось невиконаним після його смерті. Спадщину ОСОБА_11 прийняла відповідачка.
      24. Позивач у касаційній скарзі вказує на те, що субсидія призначалася не персонально чоловіку відповідачки, але й також зареєстрованим з ним членам його сім'ї, до яких відповідачка належала.
      25. Субсидія призначається одному з членів домогосподарства, на якого відкрито особовий рахунок за місцем реєстрації (абзац перший пункту 6 Положення). У разі смерті зазначеної особи, на яку відкрито особовий рахунок, надання субсидії не припиняється за умови, що у житловому приміщенні зареєстровані інші особи, яким нараховується плата за житлово-комунальні послуги (абзац другий пункту 6 Положення).
      26. Спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (статті 1216, 1218 ЦК України).
      27. Згідно з пунктом 5 частини першої статті 1219 ЦК України до складу спадщини не входять права й обов'язки, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця, зокрема, права та обов'язки особи як боржника, передбачені статтею 608 цього кодексу.
      28. Відповідно до частини першої статті 608 ЦК України зобов'язання припиняється смертю боржника, якщо воно є нерозривно пов'язаним з його особою і у зв'язку з цим не може бути виконане іншою особою.
      29. Отже, оскільки зобов'язання з повернення надмірно перерахованої (виплаченої) суми субсидії не є нерозривно пов'язаним з особою, на яку відкрито особовий рахунок за місцем реєстрації, і якій призначена субсидія, таке зобов'язання зі смертю цієї особи не припиняється, а обов'язок з повернення надмірно перерахованої (виплаченої) суми субсидії входить до складу спадщини.
      30. Відповідачка заперечує проти стягнення з неї коштів, оскільки вважає, що позивач поза межами шестимісячного строку, визначеного частиною другою статті 1281 ЦК України у редакції, чинній на час смерті чоловіка відповідачки, звернувся до неї як до спадкоємця з вимогою (позовом) про стягнення надмірно виплачених коштів. Натомість, позивач у касаційній скарзі вказує на те, що шестимісячний строк, визначений статтею 1281 ЦК України не може відраховуватись швидше, ніж 19 вересня 2014 року, як встановив суд першої інстанції, було виявлено подання для отримання субсидії неправдивої інформації у деклараціях про доходи та майновий стан.
      31. Кредиторові спадкодавця належить протягом шести місяців від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, пред'явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, незалежно від настання строку вимоги. Якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, він має право пред'явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, протягом одного року від настання строку вимоги (частини друга та третя статті 1281 ЦК України у редакції, чинній на час смерті чоловіка відповідачки).
      32. Суд апеляційної інстанції встановив, що Управління праці та соціального захисту населення Шевченківської районної у місті Чернівці ради 1 жовтня 2009 року довідалося про смерть 7 вересня 2009 року чоловіка відповідачки та про відкриття спадщини.
      33. Відповідно до абзацу дванадцятого пункту 13 Положення органи праці та соціального захисту населення протягом десяти днів після подання заяви та отримання відомостей (подання необхідних документів) приймає рішення про призначення або непризначення субсидії. У разі коли відомості, викладені в заяві, не підтверджено належно оформленими документами, субсидія призначається починаючи з місяця подання (відправлення) заяви за умови, що відомості будуть підтверджені в установленому порядку протягом місяця з дня подання (відправлення) заяви (абзац одинадцятий пункту 13 Положення).
      34. Отже, позивач, приймаючи рішення про призначення чоловікові відповідачки субсидії, зобов'язаний був перевіряти повноту та достовірність інформації, поданої для отримання від держави соціальної допомоги щодо сплати вартості житлово-комунальних послуг. Крім того, знаючи про вимоги статті 1281 ЦК України та наслідки порушення строків пред'явлення вимог до спадкоємців, позивач з дня, коли він дізнався про смерть чоловіка відповідачки, міг і повинен був вжити заходи, щоби дізнатись про відсутність у померлого підстав для отримання субсидії у межах таких строків, а не більш ніж через п'ять років після його смерті.
      35. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим висновок апеляційного суду щодо пропуску відповідачем строку, встановленого кредиторам спадкодавця для подання вимог до спадкоємців. Тому відповідно до частини четвертої статті 1281 ЦК України позивач позбавлений права вимоги до відповідачки як до спадкоємця ОСОБА_11 про стягнення надмірно виплачених коштів за 2006 - 2009 роки, а висновок суду апеляційної інстанції щодо відмови у задоволенні вимоги позивача у цій частині є обґрунтованим.
      36. Щодо аргументу відповідачки про сплив позовної давності, висловленого у заяві від 21 грудня 2016 року, зареєстрованій 4 січня 2017 року за вх. N 193/0/6-17, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що відповідачка не заявляла про сплив позовної давності у суді першої інстанції, тоді як позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (частина третя статті 267 ЦК України).
      37. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України).
      38. З огляду на вказане суд касаційної інстанції не має можливості встановлювати факт спливу позовної давності.
      (1.2) Щодо юрисдикції суду за вимогою про стягнення надмірно виплачених коштів за 2010 рік
      39. Закриваючи провадження у справі щодо вимог про стягнення надмірно перерахованої (виплаченої) субсидіїза 2010 рік, суд апеляційної інстанції вказав, що спір між сторонами виник з приводу здійснення позивачем делегованих йому законом владних повноважень щодо контролю за розподілом бюджетних коштів, спрямованих на виплату субсидій для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг (підпункт 25 пункту 4 Типового положення про Головне управління праці та соціального захисту населення обласної, Київської міської державної адміністрації, управління праці та соціального захисту населення Севастопольської міської державної адміністрації, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30 травня 2007 року N 790). А тому дійшов висновку, що спір щодо надмірно перерахованої (виплаченої) субсидії за 2010 рікне може розглядатися за правилами цивільного судочинства.
      40. Обґрунтування того, чому вимогу про стягнення надмірно перерахованої (виплаченої) субсидіїза 2006 - 2009 роки можна розглядати за правилами цивільного судочинства, а за 2010 рік - не можна, суд апеляційної інстанції не навів.
      41. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.
      42. ЦПК України у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). Близький за змістом припис закріплений і в частині першій статті 19 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду.
      43. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.
      44. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можуть розглядатися будь-які справи, в яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      45. Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) України у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом, до адміністративних судів могли бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      46. Пункт 1 частини першої статті 3 КАС України у вказаній редакції визначав справою адміністративної юрисдикції публічно-правовий спір, в якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      47. Пункт 2 частини першої статті 4 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, передбачає, що публічно-правовим є, зокрема, спір, в якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
      48. Юрисдикція адміністративних судів поширюється, зокрема, на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій.Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема на спори фізичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності (частина перша, пункт 1 частини другої статті 17 КАС України у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом). Близький за змістом припис закріплений у пункті 1 частини першої статті 19КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду.
      49. Отже, до справ адміністративної юрисдикції віднесені публічно-правові спори, ознакою яких є не лише спеціальний суб'єктний склад, але і їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб'єктом владних повноважень публічно-владних управлінських функцій. Ці функції суб'єкт повинен виконувати саме у тих правовідносинах, в яких виник спір.
      50. Стосовно терміну "публічно-владні управлінські функції", то у розумінні пункту 2 частини першої статті 4 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, термін "публічно-" означає, що такі функції суб'єкта спрямовані на задоволення публічного інтересу; зміст поняття "владні" полягає в наявності у суб'єкта повноважень застосовувати надану йому владу, за допомогою якої впливати на розвиток правовідносин. Управлінські функції - це основні напрямки діяльності органу влади, його посадової чи службової особи або іншого уповноваженого суб'єкта, спрямовані на управління діяльністю підлеглого суб'єкта. Аналогічний зміст має термін "владні управлінські функції", закріплений у пункті 1 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду.
      51. З огляду на вказане до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома чи більше суб'єктами стосовно їх прав та обов'язків у правовідносинах, в яких хоча б один суб'єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єкта (суб'єктів), а останній (останні) відповідно зобов'язаний (зобов'язані) виконувати вимоги та приписи такого суб'єкта владних повноважень (аналогічний висновок сформульований у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі N 914/2006/17).
      52. Громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень: 1) про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян; 2) про примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян; 3) про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України; 4) про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо); 5) в інших випадках, встановлених законом (частина четверта статті 50 КАС України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду). Близькі за змістом приписи закріплені у частині четвертій статті 46 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду.
      53. Отже, коло випадків, коли суб'єкт владних повноважень може звернутися до суду з позовом до фізичної особи є обмеженим.
      54. Відповідно до пункту 1 Порядку повернення бюджетних асигнувань, надмірно перерахованих за призначеними субсидіями, проводиться у випадках, зокрема, виявлення подання громадянами свідомо документів із неправильними відомостями про доходи та майновий стан усіх зареєстрованих у житловому приміщенні (будинку) осіб, приховання заробітку чи іншого доходу, подання фальшивих документів.Таке повернення надмірно перерахованої (виплаченої) суми субсидії може бути здійснене у судовому порядку (абзац дев'ятий пункту 20 Положення).
      55. Відповідачка, отримавши кошти з Державного бюджету України у вигляді субсидії за 2010 рік, набула на них право власності та на вимогу позивача добровільно не повернула надмірно перераховану (виплачену) їй суму субсидії як майно, збережене без достатньої правової підстави (див. пункт 18 цієї постанови).З огляду на це позивач бере участь у цій справі не на виконання його владних повноважень, а з підстав, передбачених, зокрема, приписами глави 83 ЦК України. Тому спір щодо стягнення з відповідачки надмірно виплачених коштів за 2010 рік має приватноправовий, а не публічно-правовий характер і так само, як спір щодо стягнення з відповідачки надмірно виплачених коштів за 2006 - 2009 роки, має розглядатися за правилами цивільного судочинства (аналогічні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 4 квітня 2018 року у справі N 370/108/17, від 30 січня 2019 року у справі N 756/6441/16-ц).
      56. Аргументи позивача про необхідність застосування приписів частини другої статті 21 КАС України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, є неприйнятними для обґрунтування висновків щодо юрисдикції суду, оскільки вимога про стягнення надмірно виплачених коштів не є вимогою про відшкодування шкоди (див. пункт 18 цієї постанови).
      57. З огляду на наведене Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим є висновок апеляційного суду щодо закриття провадження у справі в частині вимоги про стягнення з відповідачки надмірно виплачених коштів за 2010 рік. Тому необґрунтованим є також аргумент касаційної скарги про можливість виникнення юрисдикційного конфлікту через те, що Шевченківський районний суд м. Чернівці у справі N 727/5219/15-а за аналогічним позовом Управління праці та соціального захисту населення Шевченківської районної у місті Чернівці ради до відповідачки 13 липня 2015 року вже відмовив у відкритті провадження в адміністративній справі.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      58. Відповідно до пунктів 2 і 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково для продовження розгляду, а також змінити рішення, не передаючи справу на новий розгляд.
      59. Підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі (частина шоста статті 411 ЦПК України).
      60. Згідно з частинами четвертою та п'ятою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Висновки суду касаційної інстанції, в зв'язку з якими скасовано судові рішення, є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.
      61. Підставами для зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України). Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частина третя статті 412 ЦПК України).
      62. Враховуючи висновки цієї постанови касаційна скарга є частково обґрунтованою. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що у частині відмови у задоволенні вимоги про стягнення надмірно виплачених коштів (субсидії) за 2006 - 2009 роки рішення суду апеляційної інстанції слід змінити у мотивувальній частині, виклавши її в редакції цієї постанови; в іншій частині щодо вимоги за вказаний період - залишити без змін; у частині закриття провадження у справі щодо вимоги про стягнення надмірно виплачених коштів (субсидії) за 2010 рік рішення апеляційного суду необхідно скасувати та направити у цій частині справу для продовження ним розгляду.
      (2.2) Щодо судових витрат
      63. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати підлягають розподілу за результатами вирішення спору.
      Керуючись частиною першою статті 400, пунктами 2 і 3 частини першої статті 409, частиною четвертою - шостою статті 411, частиною першою та третьою статті 412, статтями 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Департаменту праці та соціального захисту населення Чернівецької міської ради задовольнити частково.
      2. Рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 9 вересня 2016 року в частині відмови у задоволенні вимоги про стягнення надмірно виплачених коштів (субсидії) за 2006 - 2009 роки змінити у мотивувальній частині, виклавши її в редакції цієї постанови. В іншій частині щодо вимоги за вказаний період рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 9 вересня 2016 року залишити без змін.
      3. Рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 9 вересня 2016 року в частині закриття провадження у справі щодо вимоги про стягнення надмірно виплачених коштів (субсидії) за 2010 рік скасувати. У цій частині справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
      Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Гудима Д.А.
      Судді:
      Бакуліна С.В.
      Лященко Н.П.
      Британчук В.В.
      Прокопенко О.Б.
      Золотніков О.С.
      Рогач Л.І.
      Кібенко О.Р.
      Саприкіна В.С.
      Князєв О.М.
      Ситнік Л.М.
      Лобойко В.Ю.
      Уркевич І. В.
      Яновська О.Г.
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      10 квітня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 916/2500/15
      Провадження N 12-274гс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Кібенко O.Р.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Приватного підприємства "Контейнерний термінал Іллічівськ" (далі - ПП "Контейнерний термінал Іллічівськ" або Підприємство)
      на постанову Одеськогоапеляційного господарського суду від 07 вересня 2017 року, ухвалену колегією суддів у складі Мишкіної М.А., Богатиря К.В., Будішевської Л.О.,
      та додаткову постанову цього ж суду від 14 вересня 2017 року, ухвалену колегією суддів у складі Мишкіної М.А., Богатиря К.В., Будішевської Л.О.,
      за позовом ПП "Контейнерний термінал Іллічівськ"
      до Державного підприємства "Морський торговельний порт "Чорноморськ" (далі - ДП "МТП "Чорноморськ" або Порт)
      про визнання права власності.
      Історія справи
      Короткий зміст та підстави позовних вимог
      1. 18 червня 2015 року ПП "Контейнерний термінал Іллічівськ" звернулося до Господарського суду Одеської області з позовом до ДП "МТП "Чорноморськ" про визнання права власності на підставі статті 392 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) на рухоме майно (вантажопідйомну техніку та допоміжне обладнання), перелік якого міститься у позовній заяві (далі - спірне рухоме майно), з підстав придбання його за рахунок узгодженого учасниками спільної діяльності цільового грошового інвестиційного внеску (вкладу) позивача у спільну діяльність за договором.
      2. Підставою позову з посиланням на положення статті 1141 ЦК України позивач визначив обставини припинення дії укладеного між сторонами договору про спільну діяльність N 435-О від 22 червня 2005 року.
      Фактичні обставини справи, встановлені судами
      3. 22 червня 2005 року між Портом та Приватним підприємством "Укртрансконтейнер", правонаступником якого є ПП "Контейнерний термінал Іллічівськ", укладено договір N 435-О про спільну діяльність в Іллічівському морському торговельному порту (договір простого товариства).
      4. За умовами пунктів 2.3, 3.1, 3.2 цього договору сторони зобов'язалися здійснювати спільну діяльність переважно на території та вакваторії Порту з використанням інженерних і гідротехнічних споруд, виробничих приміщень, виробничого устаткування і транспортних засобів, а також іншого майна, що належить Порту і Підприємству. На весь строк дії договору ведення спільних справ учасників покладено на Підприємство та здійснюється ним як уповноваженою учасниками чинного договору особою. Спільна діяльність здійснюється під загальним контролем Порту в особі його керівника, а також інших посадових осіб, уповноважених його наказом. У відносинах з третіми особами повноваження Підприємства укладати угоди від обох учасників підтверджуються безпосередньо цим договором, а також може підтверджуватися наданою Портом довіреністю.
      5. Умовами пунктів 5.1, 5.2 договору передбачено, що для досягнення цілей сторони об'єднують вклади, опис, грошова оцінка, а також строк і порядок внесення яких наведені в додатку 1 (вклад Порту) та додатку 2 (вклад Підприємства), які є невід'ємними частинами цього договору. Грошова оцінка вкладу Порту здійснюється на підставі проведеної незалежної експертної оцінки у встановленому законом порядку, копія звіту про оцінку є невід'ємною частиною додатку 1. Грошова оцінка вкладу Підприємства здійснюється за згодою сторін виходячи з розміру належних до внесення Підприємством у спільну діяльність грошових коштів, а також вартості основних фондів, що підлягають внесенню Підприємством у спільну діяльність, визначеної за правилами бухгалтерського обліку (додаток 2).
      6. Рухоме та нерухоме майно, що вноситься сторонами як вклади для здійснення спільної діяльності, передається виключно у тимчасове володіння та користування учасників, тобто має статус загального майна протягом строку дії договору, але спільною частковою власністю сторін не стає. У разі припинення цього договору вказане майно підлягає обов'язковому поверненню тому учаснику, який його надав, з урахуванням відповідних положень цього договору. (пункт 5.3 договору).
      7. Відповідно до пункту 5.6 договору необхідне для використання в спільній діяльності майно придбавається за рахунок вкладу Підприємства у спільну діяльність. Фінансування будівництва, реконструкція та модернізація об'єктів нерухомості Порту, що забезпечують спільну діяльність, можуть здійснюватися за узгодженням сторін за рахунок вкладу Підприємства в спільну діяльність, а також у передбачених цим договором випадках. Проектно-кошторисна документація з проведення будівництва, реконструкції та модернізації зазначених об'єктів узгоджується сторонами до здійснення таких робіт. Після припинення договору понесені Підприємством документально підтверджені та узгоджені з Портом видатки на будівництво, реконструкцію та модернізацію (покращення) об'єктів нерухомості Порту, що забезпечують спільну діяльність, підлягають поверненню Портом на умовах, передбачених договором.
      8. Договір набирає чинності з моменту підписання його сторонами та діє з 22 червня 2005 року до 31 грудня 2035 року (пункт 11.1 договору).
      9. У додатку 1 до договору визначено вклад відповідача в спільну діяльність, а саме: майно контейнерного терміналу та інше майно згідно з переліком, вартістю, еквівалентною 17 613 000 доларів США. У додатку 2 до договору зазначено вклад Підприємства у спільну діяльність у загальному розмірі, еквівалентному 51 048 094 доларів США.
      10. 10 квітня 2006 року між Державним підприємством "Іллічівський морський торговельний порт" та ПП "Укртрансконтейнер" укладено додаткову угоду до цього договору, згідно з якою сторони внесли зміни та виклали у новій редакції додаток 2 (вклад Підприємства у спільну діяльність) до договору N 435-О від 22 червня 2005 року, зокрема визначили, що Підприємство вносить як вклад грошові кошти, цільове призначення, розмір, порядок і строки внесення та використання яких визначені в узгодженому сторонами графіку фінансування та використання інвестиційних вкладів Підприємства. Згідно з графіком фінансування та використання інвестиційних вкладів Підприємства вклад складається з грошових коштів з таким цільовим призначенням: ремонт та модернізація існуючого технологічного обладнання, придбання нового обладнання, розвиток інфраструктури. Грошова оцінка вкладу підприємства становить 51 048 000 доларів США.
      11. Пунктами 1, 2, 6 приміток у цій додатковій угоді визначено, що передбачені графіком грошові кошти цільового призначення підлягають внесенню Підприємством, а також враховуються при визначенні вартості його вкладу в спільну діяльність, без урахування ПДВ, яке додається до ціни придбаних за їх рахунок товарів, робіт та послуг. При оплаті товарів, робіт та послуг грошовими коштами цільового призначення джерелом сплати ПДВ є оборотні кошти спільної діяльності. При внесенні грошових коштів у національній валюті України вони враховуються за офіційним курсом Національного банку України (далі - НБУ). Вартість придбаного обладнання включає поставку, монтаж, пуско-налагоджувальні роботи (у разі придбання імпортного обладнання - також поставку до України, митне оформлення) та інші видатки, які формують балансову вартість об'єктів. Ремонт майна, яке використовується в спільній діяльності, здійснюється за рахунок коштів спільної діяльності разом з амортизаційними відрахуваннями, які нараховуються Підприємством на майно, передане сторонами у спільну діяльність. При цьому Порт може брати участь на конкурсній основі у здійсненні відповідних ремонтних робіт як підрядник.
      12. Пунктами 2, 3, 4 цієї додаткової угоди сторони погодили, що грошова оцінка вкладу Підприємства складає 51 048 000 доларів США. Фактична вартість вкладу (відповідної частини вкладу) Підприємства визначається за підсумками кожного звітного кварталу протягом усього періоду інвестування на основі графіка та підтверджувальних документів, передбачених пунктом 4 цього додатку. За умови виконання Портом усіх зобов'язань за договором Підприємство зобов'язується внести свій вклад у повному обсязі до 30 червня 2007 року згідно з графіком. При цьому співвідношення розміру інвестиційних вкладів за окремими періодам їх внесення та/чи використання за графіком може змінюватися за рішенням Підприємства залежно від умов та фактичного виконання договорів з відповідними контрагентами (постачальниками, підрядниками тощо). Підприємство зобов'язане надати Порту документальне підтвердження фактів зарахування відповідних грошових сум на рахунки спільної діяльності як вклад Підприємства, а також фактів витрат цих грошових коштів за цільовим призначенням відповідно до графіка, тобто сплат на рахунок відповідних контрагентів, а саме: платіжні, банківські та бухгалтерські документи, зокрема акцептовані банком платіжні доручення, виписки з банківських рахунків, рахунки контрагентів, а також договори (контракти) за їх наявності як підстави для здійснення відповідних оплат.
      13. Цією ж додатковою угодою викладено у новій редакції абзац перший пункту 5.6 договору, в якому зазначено, що необхідне для використання в спільній діяльності рухоме майно (основні кошти) може бути придбано Підприємством за рахунок коштів спільної діяльності за узгодженням з Портом за винятком рухомого майна, придбаного за рахунок вкладу Підприємства згідно з додатком 2 до договору. Рухоме майно, придбане за рахунок коштів спільної діяльності, є спільною власністю сторін та його вартість не збільшує розміру вкладу жодної зі сторін, а всі витрати з його експлуатації зараховуються у видатки спільної діяльності.
      14.Як зазначив позивач, на виконання умов цього договору станом на 26 червня 2007 року він здійснив вклад у сумісну діяльність у сумі 257 792 400 грн. що на період внесення складало 51 048 000 доларів США за офіційним курсом НБУ.Крім того, в період з листопада 2007 року по лютий 2009 року Підприємство додатково перерахувало грошові кошти в сумі 26 202 195,54 грн.
      15. Актом від 07 квітня 2008 року про результати ревізії фінансово-господарської діяльності Підприємствав межах спільної діяльності за цим договором, підписаним останнім і Портом, установлено, що розмір внеску Підприємства відповідно до графіка фінансування та використання інвестиційних вкладень, який узгоджено додатковою угодою від 10 квітня 2006 року до цього договору, за період з 01 серпня 2005 року по 31 грудня 2007 року повинен складати 51 048 000 доларів США або в еквіваленті за курсом НБУ 5,05 грн за долар США, тобто 257 792 400 грн. але фактично складає 52 421 679,56 долара США або в еквіваленті за курсом НБУ 5,05 грн за долар США, тобто 264 729 481,77 грн. Це перевищення розміру вкладу Підприємства відбулося, зокрема, внаслідок впливу зростання курсу Євро на вартість відповідного обладнання йустаткування.
      16. Згідно з висновком експерта N 17-1493/1494 від 22 червня 2017 року, складеного судовим експертом Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз, на відкритий у національній валюті рахунок спільної діяльності у період з 01 липня 2005 року по 17 лютого 2010 року від Підприємства надійшло 283 994 645 грн з призначенням платежу - сплата частки вкладу.
      17. У цьому ж висновку також зазначено, що спірне рухоме майно придбано протягом 2005 - 2007 років за рахунок грошових коштів, перерахованих Підприємством на рахунок спільної діяльності як внески за договором N 435-О від 22 червня 2005 року у розмірі 283 994 645 грн. Первинна вартість придбаного майна (рухомого майна та нематеріального активу) на дату введення в експлуатацію склала 144 491 592,60 грн без ПДВ.
      18. Рішенням Господарського суду Одеської області від 27 січня 2015 року у справі N 916/4545/14, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 04 березня 2015 року, договір про спільну діяльність розірвано, тобто внаслідок його розірвання зобов?язання сторін припинились 04 березня 2015 року.
      19. Оскільки для здійснення діяльності на контейнерному терміналі відповідача експлуатується майно, раніше внесене у спільну діяльність сторін, а також придбане за рахунок коштів спільної діяльності сторін івкладу позивача, то з огляду на неможливість негайного поділу вкладів, з метою забезпечення безперервної та безперешкодної роботий оформлення вантажів протягом перехідного періоду 05березня 2015 року між Портом та Підприємством укладено угоду про делегування прав з оперування вкладами, яка набрала чинності з моменту її підписання сторонами, діяладо закінчення перехідного періоду, а якщо зобов?язання за цією угодою по ній не виконані- до повного виконання сторонами всіх зобов?язань.
      20. Постановою Вищого господарського суду України від 22 квітня 2015 року судові рішення попередніх інстанцій у справі N 916/4545/14 залишені без змін.
      21. 23 квітня 2015 року позивач звернувся до відповідача з листом N 537-01/ИП-15, в якому зазначив, що у зв?язку з припиненням дії угоди про делегування прав з оперування вкладами від 05березня 2015 року Порт не має правовихпідстав для експлуатації майна, придбаногоза рахунок вкладу Підприємства у спільну діяльність, а тому експлуатацію такого майна слідприпинити. На підставі домовленості сторін, що міститься у пункті 5.3 договору про спільну діяльність позивач просив відповідача припинити експлуатацію майна, щофактично знаходилося в Порту, а саме майна, зазначеного у додатку 1 до угоди, і в строк до 05травня 2015 року повернути цемайно у фактичне володіння Підприємства або надати гарантійний лист про викуп майна увизначеному пунктом 11.5 договору про спільну діяльністьпорядку.
      22. У відповіді від 23 квітня 2015 року N 317/04-13-1397 Порт заперечив придбання майна за рахунок вкладу Підприємства, наполягаючи на його придбанні за рахунок коштів спільної діяльності. Також наголосив на тому, що оскільки не існує майна, яке б належало на праві приватної власності Підприємству до моменту внесення до спільної діяльності за договором, пропозиція про викуп майна у порядку, передбаченому пунктом 11.5 договору порядку, не може бути реалізована та є безпредметною.
      23. 24 квітня 2015 року між сторонами укладено угоду про делегування прав з оперування вкладами, яка набрала чинності з моменту її підписання сторонами, діяла до закінчення перехідного періоду, а якщо зобов?язання за цією угодою не виконані - до повного виконання сторонами всіх зобов?язань за нею. На підставі частини третьої статті 631 ЦК України умови цієї угоди застосовувалися до правовідносин сторін, що виникли до її укладання, починаючи з 23 квітня 2015 року (пункт 6.1 угоди).
      24. За умовами пунктів 2.1, 2.2 цієї угоди Підприємство делегує Порту права зоперуваннявкладами на перехідний період, а Порт сплачує Підприємству компенсацію за делегування прав з оперуваннявкладом Підприємства у визначеному цією угодою розмірі. Делегування прав зоперуваннявкладом Підприємства не змінює статусу цього вкладу (право власності не переходить).
      25. У цій угоді узгоджені такі терміни та визначення:
      - перехідний період - це період від дня, наступного за днем прийняттяпостанови Вищого господарського суду України у справі N 916/4545/14 від 23 квітня 2015 рокуабо до моменту настання першої з подій:
      - прийняття постанови Верховного Суду України чи судового рішення про відмову у відкритті касаційного провадження у цій справі;
      - поділу сторонами вкладів у порядку, передбаченому пунктом 6.4 угоди;
      - вклад Підприємства- це частина грошових коштів, внесених ним на рахунок спільної діяльності, за рахунок якої придбана техніка й інше майно, загальна кількість, тип та призначення якогозазначена у додатку 1 до угоди.
      26.Оскільки придбане за рахунок вкладу позивача рухоме майно призначалось для використання у спільній діяльності, а договір розірвано, позивач послався на порушення своїх прав унаслідок невизнання відповідачем права власності на рухоме майно, внесене ним як вклад. Позивач указав, що внесені ним як вклад грошові внески змінились у майнову форму вкладу у вигляді техніки та обладнання.
      27. 21 травня 2015 року Підприємство звернулось до Порту з претензією, у якій просило протягом семи банківських днів повернути придбане за рахунок його вкладу у спільну діяльність рухоме майно, підписати двосторонній акт та письмово повідомити про готовність викупити це рухоме майно. Претензію залишено Портом без відповіді та задоволення.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      28. Рішенням Господарського суду Одеської області від 16 грудня 2015 року позов задоволено. Рішення мотивовано тим, що спірне рухоме майно придбано за грошові кошти вкладу ПП "Контейнерний термінал Іллічівськ" у спільну діяльність за укладеним між сторонами договором від 22 червня 2005 року N 435-О. Оскільки спірне майно придбане за грошові кошти цільового призначення як внесок позивача та не набуло статусу спільної власності сторін у зв'язку з розірванням договору, суд першої інстанції дійшов висновку щодо необхідності захисту порушеного права позивача шляхом визнання права власності на таке майно. При цьому суд зазначив, що перерахування позивачем грошових коштів є узгодженим сторонами цільовим придбанням майна. При цьому суд послався на пункт 5.3 договору, у якому передбачено, що рухоме та нерухоме майно, яке вноситься сторонами як вклади для здійснення спільної діяльності, передається виключно у тимчасове володіння та користування учасників, тобто має статус загального майна протягом строку дії договору й не набуває статусу спільної власності сторін.
      29. Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 07 вересня 2017 року скасовано рішення місцевого господарського суду та ухвалено нове рішення про відмову в позові. Додатковою постановою від 14 вересня 2017 року Одеського апеляційного господарського суду стягнуто з відповідача на користь позивача 80 388 грн судового збору за подання апеляційної скарги. Суд послався на те, що спірне рухоме майно до його придбання в межах договору від 22 червня 2005 року N 435-О не належало позивачеві на праві власності; це майно не набуло статусу приватної власності позивача в процесі виконання цього договору, оскільки як вклад у спільну діяльність позивачем внесено грошові кошти; оспорюване майно є виключно спільним майном учасників спільної діяльності, тому підстав для захисту прав позивача у встановлений статтею 392 ЦК України спосіб немає.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      30. У травні 2018 року ПП "Контейнерний термінал Іллічівськ" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати постанову Одеського апеляційного господарського суду від 07 вересня 2017 року та додаткову постанову цього ж суду від 14 вересня 2017 року, а рішення Господарського суду Одеської області від 16 грудня 2015 року залишити в силі.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      31. У касаційній скарзі та додатковихпоясненнях до неї скаржник послався на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та порушенням норм процесуального права, зокрема статей 213, 627, 1134, 1141 ЦК України і статей 35, 42 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
      32. Скаржник стверджує, що спірне майно придбано виключно за рахунок його вкладу у спільну діяльність за договором, внесення ним грошових коштів є узгодженим сторонами цільовим придбанням майна; оспорюване майно не набуло статусу спільної власності, а тому він має право вимагати його повернення.
      Доводи інших учасників справи
      33. Відзивів на касаційну скаргу від інших учасників справи не надходило.
      Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      34. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду ухвалою від 02 липня 2018 року відкрила касаційне провадження та на підставі частини п'ятої статті 302 ГПК України ухвалою від 06 листопада 2018 року передала справу разом з касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду. При цьому вказала на наявність виключної правової проблеми, вирішення якої у цьому випадку є необхідним для забезпечення розвитку права, розумної передбачуваності судових рішень та відповідно формування єдиної правозастосовчої практики.
      35. За висновком Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду виключну правову проблему становить питання щодо застосування статей 328, 392 ЦК України (загальні умови набуття та визнання права власності) у взаємозв'язку зі статтями 1133, 1134, 1141 цього ж Кодексу (правовий режим грошових коштів та майна, внесеного як вклад у спільну діяльність, та порядок повернення вкладів) у контексті можливості визнання за позивачем у судовому порядку права власності на спірне рухоме майно (трансформації вкладу учасника з грошового умайновий) за умови його придбання за рахунок цільового грошового вкладу позивача як учасника спільної діяльності та припинення дії договору про спільну діяльність.
      36. Велика Палата Верховного Суду прийняла справу до розгляду, з огляду на суспільну значимість вирішення цієї виключної правової проблеми, оскільки спірними є відносини, в якихдержава виступає партнером (учасником) спільної діяльності в особі державного підприємства- одного з найбільших портів України.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      37. Спір у цій справі виник у зв'язку з невизначеністю правового режиму рухомого майна, придбаного за рахунок грошових коштів, унесених позивачем як вклад у спільну діяльність, після припинення дії договору про спільну діяльність унаслідок його розірвання за рішенням суду.
      38. Вирішуючи питання щодо правового режиму майна, набутого за рахунок грошового вкладу, внесеного позивачем у спільну діяльність, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.
      39. Підприємство вказало, що внесло грошовий вклад у спільну діяльність у сумі 257 792 400 грн. що на період внесення складало 51 048 000 доларів США за офіційним курсом НБУ. Крім того, в період з листопада 2007 року по лютий 2009 року додатково перерахувало грошові кошти в сумі 26 202 195,54 грн.
      40. Згідно з висновком експерта N 17-1493/1494 від 22 червня 2017 року, складеного судовим експертом Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз, на відкритий у національній валюті рахунок спільної діяльності у період з 01 липня 2005 року по 17 лютого 2010 року від Підприємства надійшло 283 994 645 грн з призначенням платежу - сплата частки вкладу.
      41. За рахунок унесених як вклад коштів протягом 2005 - 2007 років придбано майно, перелік якого міститься у позовній заяві та судових рішеннях попередніх інстанцій у цій справі.
      42. Втім між сторонами виник спір щодо правового режиму цього майна. Порт посилається на норми ЦК України і вважає, що таке майно є спільною власністю учасників договору про спільну діяльність, тоді як Підприємство вважає, що сторони встановили спеціальний режим для такого майна, яке не стає спільною власністю учасників, а залишається у його приватній власності. Просте товариство має право лише користуватися цим майном протягом строку дії договору про спільну діяльність. Таким чином, між сторонами існує спір, пов'язаний з неоднозначним тлумаченням змісту договору.
      43. Згідно із частиноюпершою статті 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 цього ж Кодексу.
      44. У частинах третій та четвертій статті 213 ЦК Українивизначенізагальні правила тлумачення змісту правочину, які умовно можна поділити на три рівні.
      45. Перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значення термінів.
      46. Другим рівнем тлумачення (у разі, якщо за першим підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також з намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину, а також із чого вони виходили при його виконанні.
      47. Третім рівнем тлумачення (у разі безрезультатності перших двох) є врахування: а) мети правочину; б) змісту попередніх переговорів; в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніш в правовідносинах між собою); г) звичаїв ділового обороту; ґ) подальшої поведінки сторін; д) тексту типового договору; е) інших обставин, що мають істотне значення.
      48. Згідно зі статтями 1130-1132 ЦК України за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об'єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об'єднання вкладів учасників. Договір про спільну діяльність укладається у письмовій формі. Умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови, визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності. За договором простого товариства сторони (учасники) беруть зобов'язання об'єднати свої вклади та спільно діяти з метою одержання прибутку або досягнення іншої мети.
      49. Відповідно до частини першої статті 1133 та частини першої статті 1134 цього ж Кодексу вкладом учасника вважається все те, що він вносить у спільну діяльність (спільне майно), в тому числі грошові кошти, інше майно, професійні та інші знання, навички та вміння, а також ділова репутація та ділові зв'язки. Внесене учасниками майно, яким вони володіли на праві власності, а також вироблена у результаті спільної діяльності продукція та одержані від такої діяльності плоди і доходи є спільною частковою власністю учасників, якщо інше не встановлено договором простого товариства або законом.
      50. Тлумаченнязмісту договору за правилами, встановленими статтею 213 ЦК України, свідчитьпро те, що сторони мали намір установити різний правовий режим для придбаного майна:
      - за рахунок грошового внеску Підприємства за договором від 22 червня 2005 року N 435-О;
      - за рахунок коштів спільної діяльності.
      51. Пункт 5.3 договору (не змінений додатковою угодою) передбачає, що рухоме та нерухоме майно, внесене сторонами як вклади для здійснення спільної діяльності за договором, передається виключно в тимчасове володіння й користування учасників, тобто має статус спільного майна протягом строку дії цього договору, але спільною частковою власністю сторін не стає. У разі припинення цього договору зазначене майно підлягає обов'язковому та невідкладному поверненню учаснику, який надав його, з урахуванням положень цього договору.
      52. У пункті 5.6 договору (в редакції додаткової угоди) зазначено про те, що необхідне для використання в спільній діяльності рухоме майно (основні засоби) може придбаватися Підприємством за рахунок коштів спільної діяльності за погодженням з Портом, за винятком рухомого майна, яке придбавається за рахунок вкладу Підприємства згідно з додатком 2 до цього договору. Рухоме майно, придбане за рахунок коштів спільної діяльності, є спільною частковою власністю сторін і його вартість не збільшує розміру внеску жодної зі сторін, а всі витрати з його експлуатації включаються у видатки спільної діяльності.
      53. У договорі постійно вживається термін "майно, передане сторонами в користування". Отже, передбачалося, що кожна зі сторін передає майно в користування простому товариству, а не тільки Порт.
      54. Щодо майна, переданого сторонами в користування, сторони встановили спеціальний порядок повернення або викупу. Так, у пунктах 11.5, 11.6 договору про спільну діяльність сторони домовилися про те, що у всіх випадках припинення договору з будь-яких підстав (за відсутності вини Підприємства) Порт за згодою Підприємства за наявності письмової вимоги має право викупити у нього усе (або частину) рухоме майно, яке належить Підприємству на день розірвання договору та використовується у спільній діяльності. При достроковому розірванні договору за ініціативою Підприємства (за відсутності вини Порту) питання про викуп рухомого майна Підприємства вирішується Портом залежно від реальної необхідності в цьому майні. Вартість рухомого майна обчилюється експертним шляхом.
      55. Таким чином, сторони в договорі чітко відмежували майно, придбане за рахунок внеску, від іншого майна, придбаного за рахунок коштів спільної діяльності, склад якого є невизначеним і може змінюватися, тавстановили різний правовий режим для таких видів майна.
      56. Крім того, тлумачення змін, унесених до договору про спільну діяльність, як таких, що передбачали перехід у спільну власність учасників простого товариства майна, придбаного за рахунок внеску Підприємства, не відповідає принципам справедливості та пропорційності умов договору, адже створює істотний економічний дисбаланс для Підприємства, є для нього вочевидь економічно недоцільною умовою. Таке тлумачення позбавляє позивача як сторону договору права власності на майно вартістю 28 880 000 доларів США, тому для нього підписання договору в такому розумінні не має економічного сенсу. При тлумаченні правочину слід також звернути увагу на те, що оцінку внеску ПП "Контейнерний термінал Іллічівськ" у спільну діяльність сторони не змінювали (вона складає 51 048 000 доларів США). Але вартість внеску не може бути однаковою при переданні у спільну діяльність права користування майном і при переданні у спільну діяльність права власності на це ж самемайно. Якщо тлумачити таким чином договір, то підписанням відповідних змін Підприємство значно погіршило б своє становище, права й обов'язки сторін виглядали б непропорційно, адже Порт передавав би майно тільки в користування з правом його повернення після припинення договору, а Підприємствопередавало би все майно у власність простого товариства (спільну власність учасників договору) і втрачало будь-які права на повернення саме цьогоіндивідуальновизначеного майна.
      57. У цій справі при з'ясуванні власника спірного майна можназробити висновок, що пункти 5.1, 5.3, 5.6 договору від 22 червня 2005 року N 435-О та додаткової угоди до нього від 10 квітня 2006 року свідчать про те, що майно, набуте за рахунок вкладу позивача, є лише його власністю, а не спільною власністю учасників і передавалося простому товариству тільки в користування.
      58. Натомість суд апеляційної інстанції помилково вказав на відсутність підстав для визнання за позивачем права власності на внесений ним у спільну діяльність вклад, тоді як місцевий господарський суд дійшов правильних висновків про визнання за позивачем права власності на це майно і можливості захисту його способом, установленим статтею 392 ЦК України. Разом з тим оскільки суд першої інстанції ухвалив правильне по суті рішення, але в мотивувальній його частині помилково послався на перетворення форми вкладу з грошової на майнову, мотивувальна частина судового рішення місцевого господарського суду підлягає зміні в редакції цієї постанови.
      59. Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що учасники спільної діяльності визначили в договорі різний правовий режим майна, набутого за рахунок цільового внеску ПП "Контейнерний термінал Іллічівськ". Майно не є спільною власністю обох учасників, а належить до приватної власності позивача.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      Щодо суті касаційної скарги
      60. Пунктом 3 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      61. За правилами частин першої і четвертої статті 311 цього ж Кодексу підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
      62. У цій справі суд першої інстанції ухвалив правильне по суті рішення, однак з неправильним застосуванням норм матеріального права та помилковим тлумаченням умов договору, що є предметом спору в цій справі. Тому ухвалене у цій справі рішення суду першої інстанції слід змінити в мотивувальній частині, тоді як постанову суду апеляційної інстанції - скасувати.
      Щодо судових витрат
      63. Оскільки касаційна скарга позивача підлягає задоволенню частково, постанова апеляційного суду підлягає скасуванню, а рішення суду першої інстанції - зміні лише в мотивувальній частині, то відповідно до статті 129 ГПК Українивитрати зі сплати судового збору за її подання покладаються на відповідача.
      Керуючись статтями 300, 301, 308, 311, 314-317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Приватного підприємства "Контейнерний термінал Іллічівськ" задовольнити частково.
      2. Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 07 вересня 2017 року та додаткову постанову цього ж суду від 14 вересня 2017 року у справі N 916/2500/15 скасувати.
      3. Рішення Господарського суду Одеської області від 16 грудня 2015 року у справі N 916/2500/15 змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
      4. В іншій частині рішення Господарського суду Одеської області від 16 грудня 2015 року у справі N 916/2500/15 залишити без змін.
      5. Стягнути з Державного підприємства "Іллічівський морський торговельний порт" (68001, Одеська обл., м. Чорноморськ, вул. Праці, 6, код ЄДРПОУ 01125672) на користь Приватного підприємства "Контейнерний термінал Іллічівськ" (68001, Одеська обл., м. Чорноморськ, вул. Транспортна, 10, код ЄДРПОУ 33140204) 146 160 (сто сорок шість тисяч сто шістдесят) гривень судових витрат зісплатисудового збору за подання касаційної скарги.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.Р. Кібенко
      Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко
      С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко
      В.В. Британчук Л.І. Рогач
      Д.А. Гудима І.В. Саприкіна
      В.І. Данішевська О.М. Ситнік
      О.С. Золотніков О.С. Ткачук
      В.С. Князєв В.Ю. Уркевич
      Л.М. Лобойко О.Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      24 квітня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 1-24/2009
      Провадження N 13-1 зво19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В.С.,
      судді-доповідача Яновської О.Г.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю.
      розглянула кримінальну справу за заявою ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця с. Перга Олевського району Житомирської області про перегляд вироку Апеляційного суду Вінницької області від 05 листопада 2009 року й ухвали Верховного Суду України від 22 квітня 2010 року з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом,
      за участю секретаря судового засідання - Письменної Н.Д.,
      учасників судового провадження:
      прокурора - Чупринської Є.М.,
      заявника- ОСОБА_5., і
      ВСТАНОВИЛА:
      І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
      Обставини, встановлені рішенням суду першої інстанції, та короткий зміст рішень судів
      1. Вироком Апеляційного суду Вінницької області від 05 листопада 2009 року засуджено ОСОБА_5 за сукупністю злочинів, передбачених ч. 2 ст. 364, ч. 2 ст. 375, ч. 1 ст. 70 Кримінального кодексу України (далі - КК України) на 5 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади в установах та організаціях незалежно від форм власності, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських обов'язків, строком на 3 роки.
      2. На підставі ст. 75 КК України заявника звільнено від відбування основного покарання з випробуванням із іспитовим строком 3 роки.
      3. Відповідно до вимог ст. 54 КК України ОСОБА_5 позбавлено кваліфікаційного класу судді.
      4. Цим же вироком засуджено ОСОБА_7, щодо котрого не ставиться питання про перегляд судових рішень.
      5. За вироком суду ОСОБА_5 визнано винним у зловживанні службовим становищем, тобто умисному, з корисливих мотивів використанні службовою особою службового становища всупереч інтересам служби, що спричинило тяжкі наслідки охоронюваним законом правам, свободам та інтересам громадянина у виді підриву престижу та авторитету органу державної влади, та в постановленні суддею завідомо неправосудної постанови з корисливих мотивів.
      6. ОСОБА_5 обіймаючи посаду судді Радомишльського районного суду Житомирської області, знаючи, що ОСОБА_8 відбуває адміністративний арешт в ізоляторі тимчасового тримання Радомишльського райвідділу (далі - ІТТ Радомишльського райвідділу), 26 квітня 2007 року звернувся до керівництва установи з проханням про направлення останнього для виконання суспільно корисних робіт у приміщенні суду. Замість цього, за допомогою ОСОБА_9, котрий не був обізнаним про його злочинні наміри, ОСОБА_5 залучив ОСОБА_8 до виконання робіт на будівництві будинку свого батька за адресою: АДРЕСА_1
      7. На початку листопада 2007 року ОСОБА_5 вирішив повторно безоплатно використати ОСОБА_8 на будівельних роботах. Зловживаючи службовим становищем із корисливих мотивів, він вступив у злочинну змову з дільничним інспектором Радомишльського райвідділу - ОСОБА_7 та схилив його до вчинення службового злочину.
      8. ОСОБА_7, зловживаючи службовим становищем, діючи всупереч інтересам служби та в інтересах судді ОСОБА_5, у ранці 08 листопада 2007 року, звернувся з проханням до начальника ІТТ Радомишльського райвідділу - ОСОБА_10, доставити ОСОБА_8
      9. Усвідомлюючи, що ОСОБА_8 будь-якого правопорушення не вчиняв, ОСОБА_7, умисно склав на нього протокол про адміністративне правопорушення - дрібне хуліганство, ніби вчинене ОСОБА_8 08 листопада 2007 року об 11 год. 30 хв. у стані алкогольного сп'яніння за адресою вул. Русанівська, м. Радомишля, який власноруч підписав. До цього протоколу ОСОБА_7 долучив підроблені пояснення очевидців, після чого виніс постанову за справою про адміністративне правопорушення та разом із підробленими матеріалами передав заступнику начальника Радомишльського райвідділу для ознайомлення та скерування до суду.
      10. У цей же день, суддя ОСОБА_5. усвідомлюючи, що ОСОБА_8 адміністративного правопорушення не вчиняв, розглянув у своєму кабінеті справу про вчинення ОСОБА_8 адміністративного правопорушення за ст. 173 КУпАП, визнав його винним та ухвалив завідомо неправосудну постанову, застосувавши до ОСОБА_8 стягнення у виді адміністративного арешту строком на 15 діб.
      11. Оскільки ОСОБА_8 на виконання постанови Радомишльського районного суду Житомирської області відбував адміністративне стягнення в ІТТ Радомишльського райвідділу, ОСОБА_5 погодив питання про його залучення до суспільно корисних робіт у приміщенні суду. Водночас, замість цього, за допомогою ОСОБА_9, 11, 12, 17, 19, 20 та 21 листопада 2007 року залучав ОСОБА_8 до безоплатних робіт на будівництві свого батька.
      12. Ухвалою Верховного Суду України від 22 квітня 2010 року вирок апеляційного суду, який переглядався щодо засуджених, змінено. Виключено з вироку суду додаткове покарання, призначене ОСОБА_5 та ОСОБА_7 на підставі ст. 54 КК України. Виключено з мотивувальної частини вироку посилання на показання свідка ОСОБА_9 В решті вирок суду залишено без зміни.
      Короткий зміст рішення Європейського суду з прав людини
      13. Рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) у справі "Гриб проти України" (заява N 65078/10) від 14 грудня 2017 року, яке набуло статусу остаточного (далі - Рішення ЄСПЛ), констатовано порушення щодо ОСОБА_5 положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), зокрема, пункту 1 статті 6 Конвенції у зв'язку з порушенням принципу рівності сторін під час провадження у Верховному Суді України (пункти 39, 72 Рішення ЄСПЛ).
      14. Щодо тверджень скарги заявника за пунктом 1 та підпунктом "d" пункту 3 статті 6 Конвенції, а саме, неявки у судове засідання свідків Ш. та І., використання їхніх показань, Суд постановив, що не було порушено пункт 1 та підпункт "d" пункту 3 статті 6 Конвенції у зв'язку із використанням показань Ш. та його неявкою у судове засідання та у зв'язку з визнанням допустимим доказом наданих ним під час досудового слідства показань І. проти заявника.
      15. Розглянувши інші доводи заявника з урахуванням усіх наявних документів та належності оскаржуваних питань до сфери його компетенції, Суд дійшов висновку, що вони не виявляють жодних ознак порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією.
      16. Тому в решті вимог заява ОСОБА_5 визнана неприйнятною та необґрунтованою відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції (пункт 64 Рішення ЄСПЛ).
      17. ЄСПЛ постановив, що держава-відповідач повинна сплатити на користь ОСОБА_5. 1 000 (одну тисячу) євро на відшкодування моральної шкоди і 105 євро - компенсації судових та інших витрат.
      Рух справи за заявою про перегляд судових рішень
      18. ОСОБА_5 не погодившись із постановленими щодо нього судовими рішеннями, звернувся до Верховного Суду із заявою про їх перегляд за виключними обставинами у зв'язку із встановленням рішенням ЄСПЛ у справі "Гриб проти України" від 14 грудня 2017 року, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом.
      19. Ухвалою судді Великої Палати Верховного Суду від 03 січня 2019 року задоволено клопотання ОСОБА_5 про поновлення процесуального строку, витребувано з Міністерства юстиції України автентичний переклад рішення ЄСПЛ у справі "Гриб проти України" від 14 грудня 2017 рокута відповідно до вимог статті 400-18 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року (далі - КПК України 1960 року), норми якої є застосовними відповідно до пункту 15 розділу XI "Перехідні положення" Кримінального процесуального кодексу України 2012 року (далі - КПК України), 463, 464 КПК України відкрито провадження у справі за заявою засудженого про перегляд судових рішень щодо нього за виключними обставинами та призначено до судового розгляду.
      20. Оскільки кримінальну справу щодо заявника розглянуто до набрання чинності КПК України за процедурою, передбаченою КПК України 1960 року, при здійсненні перегляду судових рішень заявою ОСОБА_5 за виключними обставинами мають застосовуватись положення Глави 32-1 КПК України 1960 року з урахуванням положень Глави 34 КПК України.
      II. ПОЗИЦІЯ ЗАЯВНИКА Й ІНШИХ УЧАСНИКІВ СУДОВОГО ПРОВАДЖЕННЯ
      Короткий зміст вимог заяви про перегляд судових рішень та узагальнені доводи заявника
      21. У своїй заяві ОСОБА_5 порушує питання про перевірку законності та вмотивованості ухвали Верховного Суду України від 22 квітня 2010 року, вироку Апеляційного суду Вінницької області від 05 листопада 2009 року. В обґрунтування своїх вимог посилається на встановлення рішенням ЄСПЛ факту порушення Україною міжнародних зобов'язань, яке виразилось у недотриманні пункту 1 статті 6 Конвенції у зв'язку з порушенням принципу рівності сторін під час провадження у Верховному Суді України.
      22. Крім того, заявник зазначив, що вирок та ухвалу суду в частині визнання його винним за ч. 2 ст. 375 КК України належить скасувати, а провадження у справі закрити за недоведеністю його винуватості у вчиненні злочину, а в частині визнання його винним за ч. 2 ст. 364 КК України, провадження у справі закрити за відсутністю складу злочину.
      23. На цих підставах ОСОБА_5 просить скасувати вирок та ухвалу суду, а кримінальну справу щодо нього закрити.
      24. Під час судового розгляду Великою Палатою Верховного Суду заявник ОСОБА_5 підтримав заявлені вимоги, просив їх задовольнити.
      Узагальнений виклад позиції інших учасників судового провадження
      25. Прокурор частково підтримала вимоги заяви ОСОБА_5 Вважає, що порушення Конвенції, встановлені ЄСПЛ, дають підстави для застосування лише таких заходів індивідуального характеру щодо ОСОБА_5 як новий розгляд кримінальної справи в суді касаційної інстанції.
      III. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ ТА МОТИВИ, ЯКИМИ КЕРУВАВСЯ СУД ПРИ УХВАЛЕННІ ПОСТАНОВИ
      26. Велика Палата Верховного Суду заслухала суддю-доповідача, доводи заявника й інших учасників судового провадження і з дотриманням передбачених законодавством меж та підстав перегляду судових рішень за виключними обставинами, а саме у зв'язку з встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом, дійшла таких висновків.
      27. Як убачається з Рішення ЄСПЛ у справі "Гриб проти України" від 14 грудня 2017 року, Суд дійшов висновку про порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв'язку з порушенням принципу рівності сторін під час провадження у Верховному Суді України щодо ОСОБА_5 виходячи з наступного.
      28. З матеріалів кримінальної справи видно, що до Верховного Суду України на вирок Апеляційного суду Вінницької області від 05 листопада 2009 року надійшло подання прокурора та касаційні скарги засуджених ОСОБА_7, ОСОБА_5 та його захисника Прокопчука В.О.
      29. Заявник в своїй касаційній скарзі вказував, що письмові показання свідка Ш. не можуть бути покладені в обґрунтування вироку суду, оскільки він їх не підписав і не був допитаним безпосередньо судом. Заявник також посилався на викривлення судом першої інстанції показань І. та поставив під сумнів їх достовірність.
      30. Ухвалою колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 18 березня 2010 року в судовому засіданні задоволено клопотання засудженого ОСОБА_5 та його захисника про перенесення касаційного розгляду справи (т. 4, а. с. 479-480).
      31. Зі змісту судового рішення вбачається, що розгляд справи перенесено на 22 квітня 2010 року, про що було відомо ОСОБА_5, оскільки він був особисто присутнім у судовому засіданні.
      32. На виконання вимог ч. 3 ст. 392 КПК України 1960 року, 23 березня 2010 року іншим учасникам процесу, а також ОСОБА_5, було направлено письмове повідомлення про перенесення касаційного розгляду справи (т. 4, а. с. 481). Разом із тим, заявник у заяві до ЄСПЛ стверджував, що його не викликали на засідання Верховного Суду України, в якому був присутнім прокурор.
      33. 22 квітня 2010 року колегією суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України розглянуто кримінальну справу за касаційним поданням прокурора, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, касаційними скаргами засудженого ОСОБА_7, засудженого ОСОБА_5 та його захисника Прокопчука В.О., лише за участі прокурора, інші учасники в судове засідання не з'явилися.
      34. Розгляд справи касаційним судом проведено за правилами статей 394 КПК України 1960 року, за якими неявка учасників процесу на засідання суду не є перешкодою для розгляду справи, якщо інше не передбачено Кодексом або рішенням суду.
      35. Мотивуючи свої висновки про порушення Конвенції, ЄСПЛ виходив із того, що Верховний Суд України розглянув касаційну скаргу заявника за відсутності його та його захисника, тоді як прокурор був присутнім у засіданні. ЄСПЛ зазначив, що прокурор мав перевагу бути присутнім у засіданні Верховного Суду України та на відміну від сторони захисту мав можливість зробити усні зауваження, що мало на меті вплинути на думку суду. Посилаючись на свою попередню практику у справах щодо України, ЄСПЛ вказав, що процесуальна справедливість вимагала, щоб заявнику також була надана можливість зробити усні зауваження у відповідь.
      36. Принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою правову позицію в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище у порівнянні з опонентом.
      37. У Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (ст. 14 (3) (d)) вказується: "Кожен має право при розгляді будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення, як мінімум, на такі гарантії на основі повної рівності: (d) бути засудженим в його присутності... ".
      38. ЄСПЛ визнає, що хоча право обвинуваченого бути судимим у його присутності в Конвенції прямо не згадується, воно має "першорядне значення". Під час слухання людина володіє таким процесуальним правом як право фізично постати перед судовим посадовцем ("Мулен проти Франції" (3710/406), (2010) § 118; "Оджалан проти Туреччини" (46221/99), Велика палата (2005) § 103; "Медведєв проти Франції" (3394/03), Велика палата (2010) § 118). Право обвинувачених на особисту присутність вимагає, щоб влада досить завчасно інформувала їх самих (а також їх захисників) про дату і місце слухань, викликала їх до суду.
      39. Водночас, обвинувачений можедобровільно відмовитися від здійснення свого права бути присутнім на судових слуханнях, проте така відмова має бути встановлена недвозначним чином, бажано в письмовій формі; супроводжуватися дотриманням гарантій, відповідних важливості такого рішення; і не повинна вступати в протиріччя з громадським інтересом ("Колоцца проти Італії" (9024/80), (1985) § 28; "Пуатрімоль проти Франції" (14032/88), (1993) § 31; "Ермі проти Італії" (18114/02), Велика палата (2006) § 73).
      40. До початку судового процесу за відсутності обвинуваченого суд зобов'язаний переконатися, що обвинувачений був належним чином повідомлений про судовий розгляд, а також про час і місце слухань. Контрольні механізми в галузі прав людини, які вважають судовий розгляд in absentia допустимим у виняткових обставинах, передбачають, що в цьому випадку суди зобов'язані ще суворіше дотримуватися права обвинуваченого на захист. До таких прав також відноситься право на допомогу адвоката, навіть якщо обвинувачений відмовився особисто бути присутнім на суді і вибрав захист за допомогою адвоката ("Пелладоах проти Нідерландів" (16737/90), (1994) § 41; "Пуатрімоль проти Франції" (14032 / 88), (1993) § 34).
      41. Однак, відповідно до матеріалів кримінальної справи, заявник та його адвокат були відсутні під час касаційного розгляду і були позбавлені можливості взяти особисту участь у ньому.
      42. Важливо також зауважити, що суд касаційної інстанції не встановив недвозначним чином відмову заявника та його адвоката від особистої присутності під час касаційного розгляду. Тим більше, що слухання справи попередньо було відкладено з ініціативи сторони захисту, що, в свою чергу, свідчило про бажання заявника та його адвоката бути присутніми особисто під час касаційного розгляду.
      43. Україна взяла на себе зобов'язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 Конвенції). Така гарантія забезпечується шляхом урахування норм Конвенції та практики Суду в національному праві з огляду на статтю 17 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон N 3477-IV), згідно з якою суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерела права.
      44. Відповідно до пункту 1 статті 46 Конвенції та статті 2 Закону N 3477-IV Рішення ЄСПЛ є обов'язковими для виконання Україною.
      45. Згідно зі статтею 1 Закону N 3477-ІVпід виконанням рішення розуміється виплата стягувачеві відшкодування, вжиття заходів індивідуального та загального характеру.
      46. Додатковими заходами індивідуального характеру відповідно до статті 10 зазначеного Закону N 3477-IV є відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції, що здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі.
      47. Оскільки ЄСПЛ не визнав порушення права заявника на справедливий суд під час досудового та судового слідства в суді першої інстанції, то підстави для скасування вироку апеляційного суду, як про це ставиться питання ОСОБА_5, у Великої Палати Верховного Суду відсутні.
      48. Разом із тим, виходячи із зазначених фактичних та правових підстав, Велика Палата Верховного Суду вважає, що постановлена у кримінальній справі щодо ОСОБА_5 ухвала Верховного Суду України не може залишатися в силі та підлягає скасуванню.
      49. Констатований ЄСПЛ характер (зміст) порушень, їхня правова природа, стадія провадження, на якій вони були допущені і на якій можуть бути виправлені, викликаний цими порушеннями стан для заявника, визначений можливий особливий спосіб відновлення порушеного права дають підстави вважати, що виправлення допущених порушень можна здійснити шляхом застосування такого заходу індивідуального характеру, як повторний перегляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_5 судом касаційної інстанції.
      50. Відповідно до ч. 5 ст. 31, ч. 3 ст. 33 КПК України, кримінальне провадження у касаційному порядку здійснюється колегією суддів Касаційного кримінального суду Верховного Суду.
      51. Доводи заяви ОСОБА_5 щодо незгоди із доведеністю його винуватості у вчиненні злочинів, його сумніви у висновках досудового слідства та суду, Велика Палата Верховного Суду вважає такими, що не належать до визначеного законом предмета перегляду судових рішень ані згідно з главою 32-1 КПК 1960 року, ані відповідно до чинної на момент перегляду глави 34 КПК України, оскільки такі заяви не були предметом розгляду в ЄСПЛ.
      Враховуючи викладене та керуючись статтями 400-21, 400-22, 400-24 КПК України 1960 року, статтями 459, 467 та пунктом 15 розділу XI "Перехідні положення" КПК України, параграфом 3 розділу 4 "Перехідні положення" Закону України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", Велика Палата Верховного Суду,
      ПОСТАНОВИЛА:
      Заяву ОСОБА_5 - задовольнити частково.
      Ухвалу Верховного Суду України від 22 квітня 2010 року щодо ОСОБА_5 на підставі установлення міжнародною судовою установою, юрисдикцію якої визнано Україною, порушень міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом, скасувати, а справу направити на новий касаційний розгляд до Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду.
      Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В.С. Князєв Суддя-доповідач О.Г. Яновська Судді: Н.О. Антонюк О.Б. Прокопенко С.В. Бакуліна І.В. Саприкіна В.І. Данішевська Д.А. Гудима О.С. Золотніков О.М. Ситнік Л.М. Лобойко Н.П. Лященко О.С. Ткачук В.Ю. Уркевич
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      24 квітня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 914/3587/14
      Провадження N 12-34гс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Уркевича В.Ю.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І.,
      Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Яновської О.Г.,
      учасники справи:
      позивач - Публічне акціонерне товариство "Львівобленерго",
      відповідач - фізична особа - підприємець ОСОБА_1,
      орган виконання судових рішень - Сихівський відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження справу N 914/3587/14 за позовом Публічного акціонерного товариства "Львівобленерго" до фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 про стягнення вартості недорахованої електричної енергії в сумі 40 474,44 грн за касаційними скаргами Сихівського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області, фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 на постанову Західного апеляційного господарського суду
      від 05 грудня 2018 року (головуючий суддя Матущак О.І., судді Мирутенко О.Л., Якімець Г.Г.) й ухвалу Господарського суду Львівської області від 07 травня
      2018 року (суддя Манюк П.Т.) у справі за скаргою Приватного акціонерного товариства "Львівобленерго" на дії Сихівського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області та
      УСТАНОВИЛА:
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст вимог скарги на дії Сихівського відділу державної виконавчої служби
      1. У жовтні 2014 року Публічне акціонерне товариство "Львівобленерго"
      (далі - ПАТ "Львівобленерго") звернулось до Господарського суду Львівської області з позовом до фізичної особи - підприємця ОСОБА_1
      (далі - ФОП ОСОБА_1.) про стягнення вартості недорахованої електричної енергії в сумі 40 474,44 грн.
      2. Рішенням Господарського суду Львівської області від 18 грудня 2014 року у справі N 914/3587/14 позов задоволено частково: вирішено стягнути з ФОП ОСОБА_1 на користь ПАТ "Львівобленерго" 30 302,00 грн вартості недорахованої електричної енергії, 1 368,42 грн судового збору, в задоволенні інших позовних вимог відмовлено.
      3. Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 14 квітня 2015 року, з урахуванням додаткової постанови цього ж суду від 06 травня 2015 року, яка залишена без змін постановою Вищого господарського суду України від 04 серпня 2015 року, скасовано рішення Господарського суду Львівської області від 18 грудня 2014 року в частині відмови у задоволенні позову та прийнято нове рішення, яким позов задоволено повністю: стягнуто з відповідача на користь позивача 40 474,44 грн вартості недорахованої електричної енергії.
      4. На виконання постанови Львівського апеляційного господарського суду від 14 квітня 2015 року видано наказ про примусове виконання рішення від 07 травня 2015 року у справі N 914/3587/14.
      5. У березні 2018 року Приватне акціонерне товариство "Львівобленерго" (далі - ПрАТ "Львівобленерго") звернулося до Господарського суду Львівської області зі скаргою на дії Сихівського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області (далі - Сихівський ВДВС) з такими вимогами:
      1) зобов'язати начальника відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець (виконавці) Сихівського ВДВС, здійснити перевірку рішень та дій державного виконавця (виконавців) щодо виконання наказу Господарського суду Львівської області від 07 травня 2015 року у справі N 914/3587/14 у межах повноважень, наданих чинним законодавством, про що письмово повідомити суд та стягувача;
      2) визнати дії та рішення державного виконавця Лесика В.Р. щодо повернення виконавчого документа (наказ Господарського суду Львівської області від 07 травня 2015 року у справі N 914/3587/14) стягувачу без прийняття до виконання таким, що не відповідає вимогам чинного законодавства;
      3) зобов'язати державного виконавця Лесика В.Р. прийняти до виконання наказ від 07 травня 2015 року у справі N 914/3587/14, винести постанову про відкриття виконавчого провадження та розпочати примусове виконання рішення на підставі вказаного виконавчого документа.
      6. Скаргу мотивовано тим, що 19 лютого 2018 року на адресу скаржника надійшло повідомлення державного виконавця Сихівського ВДВС Лесика В.Р. про повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання від 08 лютого 2018 року. Підставою для відмови у прийнятті заяви стягувача про примусове виконання рішення та відкритті виконавчого провадження за наказом Господарського суду Львівської області від 07 травня 2015 року у справі N 914/3587/14 є відмінність у назві стягувача. На думку скаржника, такі дії державного виконавця є незаконними, оскільки перейменування ПАТ "Львівобленерго" на ПрАТ "Львівобленерго" за своєю суттю є зміною типу товариства і не є його реорганізацією (перетворенням), на підтвердження чого скаржником до заяви про примусове виконання наказу Господарського суду Львівської області від 07 травня 2015 року у справі N 914/3587/14 було додано завірені копії сторінок статуту стягувача, які не були взяті державним виконавцем до уваги.
      Фактичні обставини справи
      7. Як встановлено судами попередніх інстанцій, рішенням Господарського суду Львівської області від 18 грудня 2014 року у справі N 914/3587/14 позов ПАТ "Львівобленерго" задоволено частково: вирішено стягнути з ФОП ОСОБА_1. на користь ПАТ "Львівобленерго" 30 302,00 грн вартості недоврахованої електричної енергії, 1 368,42 грн судового збору, у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
      8. Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 14 квітня 2015 року, з урахуванням додаткової постанови цього ж суду від 06 травня 2015 року, яка залишена без змін постановою Вищого господарського суду України від 04 серпня 2015 року, скасовано рішення місцевого господарського суду від 18 грудня 2014 року у справі N 914/3584/14 в частині відмови у задоволенні позову та прийнято нове рішення, яким позов задоволено повністю: стягнув з відповідача на користь позивача 40 474,44 грн вартості недоврахованої електричної енергії. Додатковою постановою суд апеляційної інстанції стягнув з відповідача 1 827,00 грн судового збору за розгляд справи у суді першої інстанції.
      9. На виконання постанови Львівського апеляційного господарського суду від 14 квітня 2015 року та з урахуванням додаткової постанови цього ж суду від 06 травня 2015 року у справі N 914/3587/14, 07 травня 2015 року було видано накази.
      10. 19 лютого 2018 року на адресу скаржника надійшло повідомлення державного виконавця Сихівського ВДВС Лесика В.Р. про повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання від 08 лютого 2018 року на підставі пункту 2 частини третьої статті 5 Закону України "Про виконавче провадження", оскільки в наказі стягувачем вказано ПАТ "Львівобленерго", а заяву подано ПрАТ "Львівобленерго".
      11. У зв'язку з цим, ПрАТ "Львівобленерго" звернулося до начальника Сихівського ВДВС на підставі частин третьої, четвертої статті 74 Закону України "Про виконавче провадження" зі скаргою від 27 лютого 2018 року на дії державного виконавця, яка отримана відділом 05 березня 2018 року, з проханням здійснити перевірку рішення та дій державного виконавця під час розгляду останнім заяви стягувача про примусове виконання рішення у справі N 914/3587/14, однак, відповіді від начальника Сихівського ВДВС щодо результатів розгляду цієї скарги не отримано.
      12. Зазначені обставини і стали підставою для звернення до суду позивача із скаргою на дії державного виконавця.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      13. Господарський суд Львівської області ухвалою від 07 травня 2018 року скаргу ПрАТ "Львівобленерго" на дії Сихівського ВДВС задовольнив частково. Визнав дії та рішення державного виконавця Сихівського ВДВС Лесика В.Р. щодо повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання такими, що не відповідають вимогам чинного законодавства. Зобов'язав державного виконавця Лесика В.Р. прийняти до виконання наказ від 07 травня 2015 року у справі N 914/3587/14, винести постанову про відкриття виконавчого провадження та розпочати примусове виконання рішення на підставі вказаного виконавчого документа. У задоволенні решти вимог скарги відмовлено.
      14. Ухвала суду мотивована тим, що ПрАТ "Львівобленерго" і ПАТ "Львівобленерго" є однією і тією ж юридичною особою, а отже, висновок державного виконавця, дії якого оскаржуються, про відмінність назви стягувача є неправомірним, а повідомлення про повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання - незаконним.
      15. Постановою Західного апеляційного господарського суду від 05 грудня 2018 року ухвалу Господарського суду Львівської області від 07 травня 2018 року змінено шляхом виключення з мотивувальної частини та відповідно пункту 3 резолютивної частини ухвали висновку суду про зобов'язання державного виконавця Сихівського ВДВС Лесика В.Р. прийняти до виконання наказ від 07 травня 2015 року у справі N 914/3587/14, винести постанову про відкриття виконавчого провадження та розпочати примусове виконання рішення на підставі вказаного виконавчого документа.
      16. Постанова мотивована тим, що, зобов'язавши державного виконавця Сихівського ВДВС прийняти до виконання спірний наказ, винести постанову про відкриття виконавчого провадження та розпочати примусове виконання рішення на підставі вказаного виконавчого документа, суд першої інстанції вийшов за межі своїх повноважень. Адже прийняття уповноваженим органом рішення про відкриття виконавчого провадження та можливість розпочати примусове виконання рішення належить виключно до повноважень органу державної виконавчої служби.
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
      17. У січні 2019 року до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду надійшли касаційні скарги Сихівського ВДВС та ФОП ОСОБА_1 на постанову Західного апеляційного господарського суду від 05 грудня 2018 року та ухвалу Господарського суду Львівської області від 07 травня 2018 року, в яких скаржники просять скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове, яким у задоволенні скарги ПрАТ "Львівобленерго" на дії та рішення державного виконавця відмовити повністю.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      18. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 25 січня 2019 року відкрив касаційне провадження за цими касаційними скаргами.
      19. 21 лютого 2019 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду передав цю справу разом із касаційними скаргами Сихівського ВДВС та ФОП ОСОБА_1 на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на те, що підставою оскарження судових рішень є порушення судами правил предметної юрисдикції.
      20. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 19 березня 2019 року прийняла та призначила цю справу до розгляду.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      Доводи осіб, які подали касаційні скарги
      21. Касаційні скарги Сихівського ВДВС та ФОП ОСОБА_1 мотивовано порушенням судами попередніх інстанцій положень статті 334 Господарського процесуального кодексу України, неприйняттям до уваги вимог статей 45, 47 Закону України "Про виконавче провадження". Водночас скаржники вказують на те, що ПрАТ "Львівобленерго" не є і ніколи не було стороною виконавчого провадження (з огляду на повернення йому виконавчого документа), а тому, в силу вимог статті 339 Господарського процесуального кодексу України не має права звертатися зі скаргою на дії та рішення державного виконавця, відтак, на переконання скаржників, суди фактично вийшли за межі способів захисту, передбачених статтею 343 цього Кодексу.
      22. На переконання ФОП ОСОБА_1, його касаційна скарга стосується питань права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовної практики щодо застосування частини п'ятої статті 334 Господарського процесуального кодексу України, пункту 14 розділу II Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року N 512/5 (далі - Інструкція з організації примусового виконання рішень), оскільки діючий нині процесуальний закон не регламентує порядок зміни назви сторони виконавчого провадження після закінчення розгляду справи по суті та перед відкриттям виконавчого провадження. За його твердженням, скарга, що є предметом цього судового розгляду, має розглядатись судами адміністративної юрисдикції, в порядку Кодексу адміністративного судочинства України.
      23. Інші учасники справи своєї позиції у справі не висловили.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Щодо юрисдикції суду
      24. Вирішуючи питання щодо визначення юрисдикції, в межах якої має розглядатися ця скарга на дії Сихівського ВДВС з примусового виконання рішення суду першої інстанції, Велика Палата Верховного Суду виходить із таких міркувань.
      25. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      26. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 цього Кодексу).
      27. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.
      28. Частиною першою статті 287 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
      29. Гарантією прав фізичних і юридичних осіб у виконавчому провадженні є можливість оскарження дій або бездіяльності державних виконавців.
      30. Відповідно до частини першої статті 74 Закону України "Про виконавче провадження" рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.
      31. Тобто, якщо законом встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, то це виключає юрисдикцію адміністративних судів у такій категорії справ.
      32. Якщо виконанню підлягає рішення іншого органу (не суду) і відсутній спеціальний закон, що передбачає порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби, у такому випадку вони підлягають оскарженню в порядку адміністративного судочинства.
      33. Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду України від 29 серпня 2018 року у справі N 201/10328/16-ц (провадження N 14-192цс18) та від 21 листопада 2018 року у справі N 569/12295/16-ц (провадження N 14-451цс18).
      34. Статтею 15 Закону України "Про виконавче провадження" визначено, що сторонами виконавчого провадження є стягувач і боржник. Стягувачем є фізична або юридична особа чи держава, на користь чи в інтересах яких видано виконавчий документ. Боржником є визначена виконавчим документом фізична або юридична особа, держава, на яких покладається обов'язок щодо виконання рішення.
      35. Виходячи з наведених нормативних приписів, Велика Палата Верховного Суду вважає, що особа набуває статусу сторони виконавчого провадження (як стягувач або боржник) з моменту видачі на її користь (в її інтересах) відповідного виконавчого документа. При цьому відкриття виконавчого провадження не впливає на наявність (або ж відсутність) такого статусу особи.
      36. ПрАТ "Львівобленерго" (стягувач) оскаржує повідомлення про повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання від 08 лютого 2018 року, оскільки в наказі Господарського суду Львівської області від 07 травня 2015 року у справі N 914/3587/14 стягувачем указано ПАТ "Львівобленерго", а заяву про примусове виконання судового рішення подало ПрАТ "Львівобленерго".
      37. Відповідно до наказу Господарського суду Львівської області від 07 травня 2015 року у справі N 914/3587/14 ПАТ "Львівобленерго" є стягувачем, а отже, і стороною виконавчого провадження.
      38. Відповідно до статті 339 Господарського процесуального кодексу України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права.
      39. Згідно зі статтею 340 Господарського процесуального кодексу України скарга подається до суду, який розглянув справу як суд першої інстанції. Про подання скарги суд повідомляє відповідний орган державної виконавчої служби, приватного виконавця не пізніше наступного дня після її надходження до суду.
      40. За результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу (частина перша статті 343 Господарського процесуального кодексу України).
      41. Тобто, як право на звернення зі скаргою, так і порядок її розгляду та постановлення ухвали, пов'язані з наявністю судового рішення, ухваленого за правилами Господарського процесуального кодексу України та його примусовим виконанням.
      42. Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскільки ПрАТ "Львівобленерго" (стягувач) звернулося до господарського суду, який видав виконавчий документ, зі скаргою на дії Сихівського ВДВС щодо виконавчого документа у порядку контролю за виконанням судового рішення, така скарга має розглядатися за правилами господарського судочинства.
      43. Отже, доводи ФОП ОСОБА_1, що скарга стягувача ПрАТ "Львівобленерго" на дії та рішення державного виконавця має розглядатися судами адміністративної юрисдикції, є необґрунтованими.
      Щодо суті касаційної скарги
      44. Стосовно повідомлення державного виконавця Сихівського ВДВС Лесика В.Р. про повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання у зв'язку з відмінністю у назві стягувача, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
      45. Судами встановлено, що підставою для повернення виконавчого документа державним виконавцем зазначено те, що в наказі стягувачем вказано
      ПАТ "Львівобленерго", а заяву про примусове виконання судового рішення подано ПрАТ "Львівобленерго", при цьому державний виконавець послався на пункт 2 частини третьої статті 5 Закону України "Про виконавче провадження", зазначивши, що в наказі Господарського суду Львівської області від 07 травня 2015 року у справі N 914/3587/14 стягувачем указано ПАТ "Львівобленерго".
      46. Відповідно до частини першої статті 108 Цивільного кодексу України перетворенням юридичної особи є зміна її організаційно-правової форми.
      47. Стаття 83 цього ж Кодексу, яка має назву "Організаційно-правові форми юридичних осіб", визначає, що юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом. Отже, з точки зору зазначеної норми закону, усі товариства належать до однієї організаційно-правової форми юридичної особи.
      48. Відповідно до частини четвертої статті 3 Закону України "Про акціонерні товариства" повне найменування акціонерного товариства українською мовою повинне містити його організаційно-правову форму (акціонерне товариство). Тип акціонерного товариства не є обов'язковою складовою найменування акціонерного товариства.
      49. В абзаці 3 частини другої статті 5 Закону України "Про акціонерні товариства" зазначено, що зміна типу товариства з приватного на публічне або з публічного на приватне не є його перетворенням.
      50. З аналізу зазначених положень убачається, що сама лише зміна найменування (типу) юридичної особи не означає її реорганізації, зокрема, перетворення, якщо при цьому не змінюється організаційно-правова форма такої особи. Зміна типу акціонерного товариства з публічного на приватне (ПАТ "Львівобленерго" на ПрАТ "Львівобленерго") не є його реорганізацією. Водночас зміна найменування юридичної особи тягне за собою необхідність у державній реєстрації змін до установчих документів у порядку, визначеному Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань".
      51. Як установлено судами попередніх інстанцій, згідно з пунктом 1.1. статуту ПрАТ "Львівобленерго", затвердженого загальними зборами ПАТ "Львівобленерго", протокол від 13 квітня 2017 року N 14, Публічне акціонерне товариство "Львівобленерго" було перейменовано на Приватне акціонерне товариство "Львівобленерго" відповідно до вимог Закону України "Про акціонерні товариства".
      52. Згідно із пунктом 5 розділу XVII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про акціонерні товариства" приведення діяльності у відповідність із нормами цього Закону, статутів та внутрішніх положень акціонерних товариств, створених до набрання чинності цим Законом, у тому числі зміна найменування акціонерних товариств з відкритого або закритого на публічне або приватне, не є перетворенням та не потребує застосування процедури припинення.
      53. Таким чином, зміна найменування (типу) товариства з публічного на приватне не свідчить про припинення суб'єкта господарювання як юридичної особи шляхом її реорганізації, з огляду на що зазначені обставини не можуть бути підставою для висновку про те, що такий суб'єкт є відмінним від відповідної юридичної особи.
      54. Отже, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що ПрАТ "Львівобленерго" і ПАТ "Львівобленерго" є однією і тією ж юридичною особою, а отже, висновок державного виконавця, дії якого оскаржуються, про відмінність назви стягувача є неправомірним, а повідомлення про повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання - незаконним.
      55. Крім того, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити, що на відміну від заміни сторони виконавчого провадження її правонаступником, у разі якщо сторона виконавчого провадження змінила найменування (для юридичної особи) або прізвище, ім'я чи по батькові (для фізичної особи), виконавець, за наявності підтверджуючих документів, змінює своєю постановою назву сторони виконавчого провадження (стаття 15 Закону України "Про виконавче провадження", пункт 14 розділу II Інструкції з організації примусового виконання рішень). Звідси, зміна найменування юридичної особи як сторони виконавчого провадження не потребує її заміни судом, а здійснюється постановою виконавця, якою змінюється назва відповідної сторони такого провадження.
      56. Виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у Законі України "Про виконавче провадження" органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню (стаття 1 Закону України "Про виконавче провадження"). Усі дії у виконавчому провадженні (у тому числі й зміна назви його сторони) вчиняються виконавцем після відкриття такого провадження.
      57. Велика Палата Верховного Суду також наголошує, що відповідно до частини другої статті 343 Господарського процесуального кодексу України, у разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов'язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника).
      58. Отже, вимога скарги про зобов'язання державного виконавця Лесика В.Р. прийняти до виконання наказ від 07 травня 2015 року у справі N 914/3587/14, винести постанову про відкриття виконавчого провадження та розпочати примусове виконання рішення на підставі вказаного виконавчого документа є правомірною і підлягає задоволенню.
      59. За таких обставин Господарський суд Львівської областісуд дійшов обґрунтованого висновку про визнання дії та рішення державного виконавця Сихівського ВДВС Лесика В.Р. щодо повернення виконавчого документа (наказ Господарського суду Львівської областівід 07 травня 2015 року у справі N 914/3587/14) стягувачу без прийняття до виконання таким, що не відповідає вимогам чинного законодавства та про зобов'язання державного виконавця Лесика В.Р. прийняти до виконання спірний наказ, винести постанову про відкриття виконавчого провадження та розпочати примусове виконання рішення на підставі вказаного виконавчого документа, отже, це судове рішення є таким, що постановлено з додержанням норм матеріального та процесуального права.
      60. Натомість Західний апеляційний господарський суд у своїй постанові від 05 грудня 2018 року дійшов помилкових висновків, що зобов'язавши державного виконавця Сихівського ВДВС прийняти до виконання спірний наказ, винести постанову про відкриття виконавчого провадження та розпочати примусове виконання рішення на підставі вказаного виконавчого документа, суд першої інстанції вийшов за межі своїх повноважень, оскільки Господарський суд Львівської області діяв відповідно до положень статті 343 Господарського процесуального кодексу України.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      61. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити у силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.
      62. Згідно з положеннями статті 312 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
      63. З огляду на викладене, касаційні скарги Сихівського ВДВС та ФОП ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню, постанова Західного апеляційного господарського суду від 05 грудня 2018 року - скасуванню із залишенням в силі ухвали Господарського суду Львівської області від 07 травня 2018 року у справі N 914/3587/14.
      Щодо судових витрат
      64. Оскільки за результатом розгляду касаційних скарг Сихівського ВДВС та ФОП ОСОБА_1 Велика Палата Верховного Суду залишила ухвалу Господарського суду Львівської області від 07 травня 2018 року у справі N 914/3587/14 в силі, якою спір вирішено на користь стягувача, розподіл судових витрат не проводиться.
      Висновок щодо застосування норм права
      65. Особа набуває статусу сторони виконавчого провадження (як стягувач або боржник) з моменту видачі на її користь (в її інтересах) відповідного виконавчого документа. При цьому відкриття виконавчого провадження не впливає на наявність (або ж відсутність) такого статусу особи.
      66. Зміна найменування (типу) акціонерних товариств з відкритого або закритого на публічне або приватне не свідчить про припинення суб'єкта господарювання як юридичної особи шляхом її реорганізації, з огляду на що зазначені обставини не можуть бути підставою для висновку про те, що такий суб'єкт є відмінним від відповідної юридичної особи.
      67. Зміна найменування (типу) юридичної особи як сторони виконавчого провадження не потребує її заміни судом, а здійснюється постановою виконавця, якою змінюється назва відповідної сторони такого провадження.
      Керуючись статтями 300-302, 308, 312, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційні скарги Сихівського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області, фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 задовольнити частково.
      2. Постанову Західного апеляційного господарського суду від 05 грудня 2018 року скасувати.
      3. Ухвалу Господарського суду Львівської області від 07 травня 2018 року у справі N 914/3587/14 залишити в силі.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач В.Ю. Уркевич Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко Д.А. Гудима І.В. Саприкіна В.І. Данішевська О.М. Ситнік О.С. Золотніков О.С. Ткачук В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко