ANTIRAID

Постановление БП-ВС об освобождении вкладчиков банков от уплаты судебного сбора в административной юрисдикции

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

2 members have voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      2
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
Іменем України

15 травня 2019 року

м. Київ

Справа N 817/649/16

Провадження N 11-1032апп18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Прокопенка О.Б.,

суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,

розглянувши в порядку письмового провадження заяву ОСОБА_1 про перегляд судових рішень у справі за його позовом до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд) про зобов'язання вчинити певні дії, визнання бездіяльності протиправною,

УСТАНОВИЛА:

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 5 вересня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 21 червня 2016 року про залишення апеляційної скарги без руху повернув заявнику, оскільки вона не відповідає вимогам статті 213 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року.

Не погодившись із такою ухвалою суду касаційної інстанції, ОСОБА_1 звернувся із заявою про її перегляд Верховним Судом України з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм процесуального права, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 237 КАС в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року.

Як на приклад неоднакового застосування норм процесуального права заявник посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 лютого 2016 року у справі N 565/562/15-ц, у якій суд по-іншому і, на переконання заявника, правильно застосував одні й ті самі норми процесуального права у подібних правовідносинах.

Верховний Суд України ухвалою від 28 жовтня 2016 року відкрив провадження у цій справі.

До набрання чинності КАС у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон N 2147-VIII) та припинення діяльності Верховного Суду України розгляд справи за позовом ОСОБА_1 про перегляд судового рішення цим судом не закінчено.

На підставі розпорядження керівника апарату Верховного Суду України від 12 січня 2018 року N 20/0/19-18 зазначену заяву супровідним листом від 12 січня 2018 року передано до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.

Ухвалою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 7 вересня 2018 року адміністративну справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину другу статті 241 КАС у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, підпункт 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС у редакції Закону N 2147-VIII, оскільки така справа підлягала розгляду Верховним Судом України на спільному засіданні судових палат у адміністративних і цивільних справах Верховного Суду України.

Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 1 жовтня 2018 року прийняла до розгляду заяву ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 5 вересня 2016 року.

Суддя Великої Палати Верховного Суду ухвалою від 11 січня 2019 року справу призначив до розгляду в порядку письмового провадження.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши заяву ОСОБА_1., Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.

Як убачається з матеріалів справи N 817/649/16 та касаційного провадження N К/800/17881/16, уквітні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Фонду про зобов'язання виплатити, перерахувати безготівково належні позивачу кошти (відсотки, еквівалент 3 490,47 дол. США) та визнання бездіяльності протиправною.

Рівненський окружний адміністративний суд ухвалою від 25 травня 2016 року позовну заяву ОСОБА_1 повернув позивачу, оскільки він не усунув недоліків цієї заяви, а саме - не сплатив судовий збір.

Не погодившись із таким рішенням, позивач подав апеляційну скаргу.

Житомирський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 21 червня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без руху та надав йому строк для усунення недоліків скарги - сплати судового збору.

У червні 2016 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу на вказану ухвалу суду апеляційної інстанції.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 4 липня 2016 року відмовив у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про звільнення від сплати судового збору, а касаційну скаргу позивача на ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 21 червня 2016 року залишив без руху у зв'язку з тим, що заявник не додав документа про сплату судового збору та копії оскаржуваного судового рішення.

Оскільки заявник не усунув недоліків скарги, Вищий адміністративний суд України ухвалою від 5 вересня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 повернув заявнику, тому що вона не відповідає вимогам статті 213 КАС у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 237 КАС у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду, підставами перегляду Верховним Судом України судових рішень у адміністративних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності справ або встановленої законом юрисдикції адміністративних судів.

Як убачається із заяви ОСОБА_1, позивач вважає, що суд касаційної інстанції неоднаково застосував одні й ті самі норми права щодо підстав звільнення від сплати судового збору.

Так, ОСОБА_1 у касаційній скарзі заявив клопотання про звільнення його від сплати судового збору з посиланням на частину третю статті 22 Закону України від 12 травня 1991 року N 1023-XII "Про захист прав споживачів" (далі - Закон N 1023-XII), відповідно до якої споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов'язані з порушенням їх прав.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 4 липня 2016 року у задоволенні зазначеного клопотання відмовив. При цьому суд виходив з того, що предметом заявлених позовних вимог є відносини, які виникли внаслідок укладання договору і не вважаються відносинами споживчого кредитування в розумінні Закону N 1023-XII, що унеможливлює звільнення позивача від сплати судового збору.

У справі N 565/562/15-ц, рішення у якій надано для порівняння, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, вирішуючи питання про відкриття касаційного провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та кредит" (далі - Банк) про визнання дій протиправними, стягнення коштів за договорами строкового банківського вкладу, нарахованих процентів за користування чужими коштами, трьох процентів річних, дійшов висновку, що позивач звільнений від сплати судового збору відповідно до частини третьої статті 22 Закону N 1023-XII, тому немає необхідності у вирішенні питання про звільнення його від сплати судового збору.

Зі змісту позовної заяви у справі, що розглядається, убачається, що ОСОБА_1 позивається до Фонду і просить суд визнати бездіяльність відповідача протиправною та зобов'язати його виплатити, перерахувати безготівково кошти.

Відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності регулює Закон N 1023-XII, який установлює права споживачів, визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.

Відповідно до частини третьої статті 22 цього Закону споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов'язані з порушенням їх прав.

Згідно зі статтею 2 Закону України від 7 грудня 2000 року N 2121-III "Про банки і банківську діяльність" вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору.

Преамбула Закону України від 12 липня 2001 року N 2664-III "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" (далі - Закон N 2664-III) визначає метою цього Закону створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове забезпечення єдиної державної політики у фінансовому секторі України.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 Закону N 2664-III фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 Цивільного кодексу України).

За змістом статті 1 Закону N 1023-XII споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (пункт 22); продукція - це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб'єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3).

З аналізу наведених законодавчих норм убачається, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк - їх виконавцем, який несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, а тому вкладник, звертаючись до суду з позовом, пов'язаним з порушенням його прав за договором банківського вкладу, звільняється від сплати судового збору на підставі частини третьої статті 22 Закону N 1023-XII.

Подібний за змістом правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду України від 11 травня 2016 року у справі N 6-37цс16 відступати від якого Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав.

Крім того, у постанові від 21 березня 2018 року у справі N 761/24881/16-ц Велика Палата Верховного Суду встановила, що при зверненні до суду з позовом про стягнення з Фонду майнової відповідальності за договором банківського вкладу позивач як споживач фінансових послуг звільняється від сплати судового збору за частиною третьою статті 22 Закону N 1023-XII не тільки при поданні позовної заяви, а й на наступних стадіях цивільного процесу.

Таким чином, вкладник (споживач фінансових послуг), звертаючись до суду з позовом до банку (виконавця фінансових послуг) за захистом своїх порушених прав, зокрема, у зв?язку з неналежним виконанням договору банківського вкладу, звільняється від сплати судового збору на підставі частини третьої статті 22 Закону N 1023-XII.

Разом з цим Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що дія частини третьої статті 22 Закону N 1023-XII поширюється на спори, які виникають між вкладниками банку та Фондом під час здійснення останнім владних управлінських функцій, а саме організації виплат відшкодувань за вкладами на підставі пункту 4 частини другої статті 4 Закону України від 23 лютого 2012 року N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон N 4452-VI).

Ураховуючи зазначене, Велика Палата Верховного Суду вважає безпідставним висновок касаційного суду про те, що дія частини третьої статті 22 Закону N 1023-XII не поширюється на позивача, а тому ухвала Вищого адміністративного суду України від 5 вересня 2016 року про повернення касаційної скарги ОСОБА_1 у зв?язку з несплатою судового збору є необґрунтованою та підлягає скасуванню.

За приписами частин першої та третьої статті 243 КАС (у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду) у разі порушення судом норм процесуального права, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, суд задовольняє заяву та скасовує оскаржуване рішення повністю і передає справу на розгляд до відповідного суду.

Ураховуючи викладене та керуючись статтями 241, 242, 243 КАС (у редакції, чинній на час звернення із заявою до суду), підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС (у редакції Закону N 2147-VIII), Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Заяву ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 5 вересня 2016 року задовольнити.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 5 вересня 2016 року скасувати.

Справу за позовом ОСОБА_1 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про зобов'язання вчинити певні дії, визнання бездіяльності протиправною - передати на розгляд до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.В. Британчук І.В. Саприкіна Д.А. Гудима О.М. Ситнік О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич В.С. Князєв О.Г. Яновська Л.М. Лобойко

Share this post


Link to post
Share on other sites

Большая палата указала, что вкладчик (потребитель финансовых услуг), обращаясь в суд с иском к банку (исполнителю финансовых услуг) за защитой своих нарушенных прав, в частности, в связи с ненадлежащим исполнением договора банковского вклада, освобождается от уплаты судебного сбора на основании части третьей статьи 22 Закона N 1023-XII.

Вместе с этим Большая Палата Верховного Суда обращает внимание на то, что действие части третьей статьи 22 Закона N 1023-XII распространяется на споры, которые возникают между вкладчиками банка и Фондом при осуществлении последним властных управленческих функций, а именно организации выплат возмещений по вкладам на основании пункта 4 части второй статьи 4 Закона Украины от 23 февраля 2012 N 4452-VI "О системе гарантирования вкладов физических лиц" (далее - Закон N 4452-VI).

  • Like 2

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      Ухвала
      29 липня 2020 року
      м . Київ
      справа № 761/14537/15-ц
      провадження № 61-43456св18
      Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
      головуючого - Висоцької В. С.,
      суддів : Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Фаловської І. М. (суддя-доповідач),
      учасники справи:
      скаржник - ОСОБА_1 ,
      заінтересована особа - Акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит»,
      суб`єкт оскарження - державний виконавець Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві Шеремет Олександр Вікторович,
      розглянувши заяву Бяліка Дана про ухвалення додаткового рішення та визначення порядку виконання додаткового рішення,
      ВСТАНОВИВ:
      Описова частина
      У березні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду зі скаргою на бездіяльність державного виконавця Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві Шеремета О. В. (далі - Шевченківський РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві), заінтересована особа - Публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит» (далі - ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит»), правонаступником якого є Акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит» (далі - АТ «Банк «Фінанси та Кредит»).
      Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 04 квітня 2018 року скаргу Бяліка Дана задоволено частково.
      Визнано неправомірною бездіяльність державного виконавця Шевченківського РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві Шеремета О. В. з 21 лютого по 15 березня 2018 року щодо повернення авансованого внеску в сумі 2 199,53 грн, сплаченого при пред`явленні до примусового виконання виконавчого листа, виданого 05 лютого 2018 року Шевченківським районним судом міста Києва.
      У задоволенні решти вимог скарги відмовлено.
      Постановою Апеляційного суду міста Києва від 15 серпня 2018 року ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 04 квітня 2018 року в частині відмови у задоволенні скарги Бяліка Дана про визнання неправомірною бездіяльності державного виконавця з 16 лютого по 08 березня 2018 року щодо надсилання повідомлення від 16 лютого 2018 року про повернення без прийняття до виконання виконавчого листа від 05 лютого 2018 року скасовано та постановлено нову постанову про задоволення скарги в цій частині.
      Визнано неправомірною бездіяльність державного виконавця Шевченківського РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві Шеремета О. В. з 16 лютого по 08 березня 2018 року щодо надсилання повідомлення від 16 лютого 2018 року про повернення без прийняття до виконання виконавчого листа, виданого 05 лютого 2018 року Шевченківським районним судом міста Києва.
      В іншій частині ухвалу суду першої інстанції залишено без змін.
      Постановою Верховного Суду від 06 листопада 2019 року касаційну скаргу Бяліка Дана задоволено.
      Ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 04 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 15 серпня 2018 року в частині відмови в задоволенні скарги ОСОБА_1 на бездіяльність державного виконавця Шевченківського РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві щодо визнання неправомірним та скасування рішення державного виконавця та зобов`язання державного виконавця прийняти до виконання виконавчий лист скасовано та постановлено в цій частині нове судове рішення про задоволення скарги в цій частині.
      Визнано неправомірним та скасовано рішення державного виконавця Шевченківського РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві від 16 лютого 2018 року у формі повідомлення про повернення стягувачу без прийняття до виконання виконавчого листа, виданого 05 лютого 2018 року Шевченківським районним судом міста Києва.
      Зобов`язано Шевченківський РВ ДВС міста Київ ГТУЮ у місті Києві прийняти до виконання виконавчий лист, виданий 05 лютого 2018 року Шевченківським районним судом міста Києва, відкрити виконавче провадження та вчинити усі необхідні та передбачені законом виконавчі дії, спрямовані на своєчасне і в повному обсязі виконання рішення суду.
      Короткий зміст заяви про ухвалення додаткового рішення
      У травні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із заявою про ухвалення додаткового рішення.
      Свої вимоги мотивував тим, що АТ «Банк «Фінанси та Кредит» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ «Банк «Фінанси та Кредит» звернулося до Верховного Суду із заявою про розяснення постанови Верховного Суду України від 06 листопада 2019 року, при цьому не сплатило судовий збір за подання такої заяви.
      Ухвалою Верховного Суду України від 18 березня 2020 року у задоволенні заяви АТ «Банк «Фінанси та Кредит» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ «Банк «Фінанси та Кредит» про розяснення постанови Верховного Суду від 06 листопада 2019 року відмовлено. Проте питання про судові витрати не вирішено.
      Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд ухвалити додаткове рішення, яким стягнути з АТ «Банк «Фінанси та Кредит» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ «Банк «Фінанси та Кредит» на користь держави судовий збір у розмірі 1 051 грн.
      Мотивувальна частина
      Позиція Верховного Суду
      Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Заява про ухвалення додаткового рішення підлягає задоволенню з огляду на наступне.
      Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
      Відповідно до пункту 3 частини першої статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.
      Суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення (частина третя статті 270 ЦПК України).
      Згідно з частиною другою статті 133 ЦПК України розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
      Правові засади справляння судового збору, платників, обєкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору регулюються Законом України «Про судовий збір».
      Пунктом 1 частини першої статті 3 Закону України «Про судовий збір» (в редакції передбачено, що судовий збір справляється за подання до суду позовної заяви та іншої заяви, передбаченої процесуальним законодавством.
      За приписами статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, повязані з розглядом справи, у разі відмови в позові, покладаються на позивача.
      Згідно з підпунктом "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається з резолютивної частини із зазначенням: розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
      Ураховуючи те, що ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 березня 2020 року у задоволенні заяви АТ «Банк «Фінанси та Кредит» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ «Банк «Фінанси та Кредит» про розяснення постанови Верховного Суду від 06 листопада 2019 року відмовлено, питання про судові витрати не вирішено, колегія суддів дійшла висновку про задоволення заяви Бяліка Дана та ухвалення додаткового рішення суду про розподіл судових витрат.
      Висновки за результатами розгляду заяви про ухвалення додаткового рішення суду
      Ураховуючи наведене, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про стягнення з АТ «Банк «Фінанси та Кредит» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ «Банк «Фінанси та Кредит» на користь держави несплачений судовий збір у розмірі 1 051 грн.
      Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, при вирішенні заяви про визначення порядку виконання додаткового рішення суду
      ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із заявою про визначення порядку виконання додаткового судового рішення та вжиття заходів забезпечення його виконання, посилаючись на те, що 23 травня 2020 року набрав чинності Закон України від 13 травня 2020 року № 590-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності», яким частину четверту статті 4 Закону України «Про виконавче провадження» доповнено пунктом 11, згідно з яким виконавчий документ повертається виконавцем стягувачу без прийняття до виконання, якщо Фондом гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення про початок процедури тимчасової адміністрації або ліквідації банку.
      Зазначав, що унаслідок внесення вказаних змін до процесуального законодавства кредитори позбавлені можливості предявити до виконання виконавчі документи, боржниками за якими є неплатоспроможні банки.
      Посилаючись на те, що додаткове рішення про стягнення судового збору з банку-боржника, який є неплатоспроможним, виконати неможливо, просив визначити порядок виконання додаткового рішення про розподіл судових витрат шляхом зобов`язання керівника АТ «Банк «Фінанси та Кредит» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ «Банк «Фінанси та Кредит» Міхна С.С. перерахувати судовий збір з рахунку ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» на відповідний рахунок Верховного Суду, призначений для сплати судового збору, а також з метою забезпечення виконання додаткового судового рішення - тимчасово, до моменту фактичного виконання судового рішення, обмежити у праві виїзду за межі України ОСОБА_3 - керівника АТ «Банк «Фінанси та Кредит» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ «Банк «Фінанси та Кредит».
      Порядок виконання рішень суду на користь держави регулюється Законом України «Про виконавче провадження», Інструкцією з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року № 512/5 (далі - Інструкція) та іншими нормативно-правовими актами.
      Відповідно до статті 8 Закону України «Про виконавче провадження» сторонами у виконавчому провадженні є стягувач і боржник.
      Стягнення коштів на користь держави здійснюється в загальному порядку передбаченому Законом України «Про виконавче провадження».
      Пунктом 3 статті 8 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що за виконавчим документом про стягнення в дохід держави коштів або про вчинення інших дій на користь чи в інтересах держави від її імені виступає орган, за позовом якого судом винесено відповідне рішення, або орган державної влади (крім суду), який відповідно до закону прийняв таке рішення. За іншими виконавчими документами про стягнення в дохід держави коштів або про вчинення інших дій на користь чи в інтересах держави від її імені виступають органи державної податкової служби.
      Отже, ОСОБА_1 не є стороною у виконавчому провадженні про стягнення судового збору в дохід держави.
      Ураховуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення заяви Бяліка Дана про визначення порядку виконання додаткового рішення.
      Керуючись статтями 141, 267, 270, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
      УХВАЛИВ:
      Заяву Бяліка Дана про ухвалення додаткового судового рішення задовольнити.
      Ухвалити додаткове судове рішення у справі за скаргою ОСОБА_1 на бездіяльність державного виконавця Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві Шеремета О. В., заінтересована особа - Публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит», правонаступником якого є Акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит».
      Стягнути з Акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» на користь держави 1 051 грн судового збору не сплаченого при поданні заяви про роз`яснення постанови Верховного Суду України від 06 листопада 2019 року.
      У задоволенні заяви Бяліка Дана про визначення порядку виконання додаткового судового рішення відмовити.
      Ухвала набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Головуючий В. С. Висоцька
      Судді: А. І. Грушицький
      І . В. Литвиненко
      Є. В. Петров
      І. М. Фаловська
      Джерело: ЄДРСР 90784314
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      01 липня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 260/81/19
      Провадження № 11-118апп20
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Золотнікова О. С.,
      суддів Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 31 липня 2019 року (судді Коваль Р. Й., Гуляк В. В., Ільчишин Н. В.) у справі № 260/81/19за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПСу Закарпатській області (правонаступник Головного управління ДФС у Закарпатській області; далі - ГУ ДФС у Закарпатській області) про визнання протиправною і скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки)та
      ВСТАНОВИЛА :
      Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
      1. У січні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ГУ ДФС у Закарпатській області, у якому просив визнати протиправною та скасувати вимогу відповідача від 07 листопада 2018 року № Ф-3242-50 про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) у сумі 15 819 грн 54 коп.
      2. На обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначив, що у відповідача не було підстав для формування та направлення йому вимоги, оскільки на порушення приписів Закону України від 08 липня 2010 року № 2464-VI «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» (далі - Закон № 2464-VI) не було проведено перевірку фізичної особи - підприємця (далі - ФОП) ОСОБА_1 з питань правильності нарахування та сплати єдиного внеску, звітності, що подається платниками до органів доходів і зборів, бухгалтерських та інших документів, що підтверджують суми виплат (доходу), на суми яких (якого) відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок. Контролюючий орган не мав у своєму розпорядженні звітності, що має подаватись платниками податків до органів доходів і зборів, бухгалтерських та інших документів позивача, що підтверджують суми виплат (доходу), на суми яких відповідно до Закону № 2464-VI нараховується єдиний внесок, а обчислення боргу (недоїмки) здійснено ним на підставі даних інформаційної системи контролюючого органу. Крім того, відсутній розрахунок боргу (недоїмки), що унеможливлює обґрунтоване заперечення проти визначеного розміру боргу. У вимозі вказано, що заборгованість зі сплати єдиного внеску утворилась станом на 31 жовтня 2018 року, але початок нарахування та розмір внеску не зазначений.
      3. Крім цього, у відповіді на відзив відповідача ОСОБА_1 указав, що 26 листопада 2003 року він одержав свідоцтво про державну реєстрацію як суб`єкт підприємницької діяльності, а в 2011 році припинив підприємницьку діяльність та з того часу не подавав жодних звітів та інших документів до контролюючого органу. Доказів подання позивачем державному реєстратору у встановлений пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 01 липня 2010 року № 2390-VI «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» щодо спрощення механізму державної реєстрації припинення суб`єктів господарювання» (далі - Закон № 2390-VI) строк реєстраційної картки для включення відомостей про нього до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (далі - ЄДР) та для зміни свідоцтва про його державну реєстрацію на свідоцтво про державну реєстрацію єдиного зразка або для отримання такого свідоцтва відповідач не надав. Позивач у листопаді 2018 року дізнався про факт реєстрації його як ФОП від відповідача, у зв`язку із чим подав державному реєстратору реєстраційну картку на проведення державної реєстрації припинення підприємницької діяльності ФОП за власним рішенням з метою виключення відомостей про себе з ЄДР, що були внесені у квітні 2013 року без його відома, а не для підтвердження його статусу ФОП.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      4. Закарпатський окружний адміністративний суд рішенням від 23 травня 2019 року позов ОСОБА_1 задовольнив повністю: визнав протиправною та скасував вимогу ГУ ДФС у Закарпатській областівід 07 листопада 2018 року № Ф-3242-50 про сплату боргу (недоїмки). Стягнув на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань ГУ ДФС у Закарпатській області судові витрати у розмірі 768 грн 40 коп.
      5. Задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався тим, що:
      -дії державного реєстратора не є предметом розгляду в цій справі, а тому не можуть розглядатися судом як підстава для визнання оскаржуваної податкової вимоги протиправною;
      - відповідач на порушення чинного законодавства не проводив перевірку ФОП ОСОБА_1 та не складав акт перевірки, а саме не перевіряв: звітність такого платника, що мала подаватися ним до контролюючого органу; бухгалтерські та інші документи платника єдиного внеску, що підтверджують суми доходу чи виплат, на які відповідно до закону нараховується єдиний внесок; належність ведення бухгалтерських документів; не приймав з цього приводу рішення про застосування штрафних санкцій за несплату, неповну сплату сум єдиного внеску або рішення про застосування штрафних санкцій за неподання, несвоєчасне подання звітності, передбаченої законом;
      - облікові дані інформаційної системи контролюючого органу не можуть бути достатньою та єдиною підставою для формування вимоги про сплату боргу (недоїмки), а відтак відповідачем не було дотримано, зокрема процедури, що визначена Інструкцією про порядок нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 20 квітня 2015 року № 449 (зареєстровано в Міністерствіюстиції України 07 травня 2015 року за № 508/26953; далі - Інструкція № 449), та Законом № 2464-VI, що призвело до формування незаконної вимоги;
      - норми чинного законодавства не дозволяють контролюючому органу здійснювати нарахування єдиного внеску в автоматичному режимі на підставі інформаційної системи контролюючого органу, а не на підставі звітності позивача, оскільки останній такої не подавав, та без проведення документальної перевірки. Натомість саме під час проведення такої перевірки контролюючий орган може встановити, чи було отримано платником дохід від здійснення господарської діяльності та визначити базу нарахування єдиного внеску.
      6. Восьмий апеляційний адміністративний суд постановою від 31 липня 2019 року рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову відмовив.
      7. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції керувався тим, що у період, за який відповідачем було сформовано спірну вимогу (І - IV квартали 2017 року та І - ІІІ квартали 2018 року), ОСОБА_1 мав статус ФОП, перебував на податковому обліку (був знятий з обліку лише 30 листопада 2018 року у зв`язку з державною реєстрацією припинення підприємницької діяльності ФОП за власним рішенням), а відтак позивач відповідно до Закону № 2464-VI у вказаний період був платником єдиного внеску та зобов`язаний був сплачувати такий внесок незалежно від того, чи здійснював він фактично підприємницьку діяльність та чи отримував внаслідок такої діяльності доходи.
      8. При цьому суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що спірна вимога правомірно була сформована на підставі облікових даних інформаційної системи контролюючого органу, що відповідає вимогам Інструкції № 449, а висновки суду першої інстанції про те, що формуванню та направленню платнику вимоги має передувати перевірка та складення акта за її результатами, є помилковими та суперечать вимогам Інструкції № 449.Суд апеляційної інстанції вказав, що зазначене узгоджується з правовою позицією, висловленою в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 13 листопада 2018 року у справі № 813/4686/16.
      Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог
      9. Не погодившись із постановою суду апеляційної інстанції, ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, на обґрунтування якої зазначив, що посилання судів на наявність у позивача статусу ФОП є безпідставними, оскільки свідоцтво про державну реєстрацію було видане до 01 липня 2004 року з використанням бланків старих зразків і відповідно до Закону України від 15 травня 2003 року № 755-IV «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» (далі - Закон № 755-IV) втратило чинність. При цьому в ЄДР немає запису про реєстрацію ОСОБА_1 як ФОП. Ураховуючи зміст вимог Закону № 2390-VI щодо спрощення механізму державної реєстрації припинення суб`єктів господарювання, а також наявність у ЄДР відомостей про недійсність свідоцтва про державну реєстрацію суб`єкта підприємницької діяльності - фізичної особи ОСОБА_1 та відсутність запису про проходження перереєстрації, є підстави вважати відсутнім у позивача статусу ФОП станом на час виникнення спірних правовідносин. Тому, на думку скаржника, усі вимоги контролюючого органу до нього як громадянина - фізичної особи щодо сплати боргів, що виникли внаслідок підприємницької діяльності, є безпідставними. Проте апеляційний суд, неправильно застосувавши норми матеріально права, скасував судове рішення суду першої інстанції, тобто залишив у силі спірну вимогу контролюючого органу.
      10. У зв`язку з викладеним скаржник просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції або прийняти нове рішення про задоволення позову.
      Позиція інших учасників справи
      11. У відзиві на касаційну скаргу відповідач зазначив, що касаційна скарга ОСОБА_1 є необґрунтованою й такою, що не підлягає задоволенню, оскільки суд апеляційної інстанції при ухваленні оскаржуваної постанови правильно застосував норми матеріального та процесуального права. При цьому суди обох інстанцій відхилили доводи позивача щодо порушення порядку реєстрації його як ФОП у ЄДР, оскільки ці питання не є предметом розгляду в цій справі, а тому ця обставина не може розглядатися як підстава для визнання спірної вимоги протиправною.
      12. На думку відповідача, внесення до ЄДР відомостей про ФОП, а саме ОСОБА_1 , з відміткою про те, що свідоцтво про його державну реєстрацію вважається недійсним, не свідчить про припинення підприємницької діяльності, оскільки таке припинення відбувається за процедурою, встановленою Законом № 755-IV, а лише вказує на те, що свідоцтво про державну реєстрацію фізичної особи як суб`єкта підприємницької діяльності втратило статус документа, що підтверджує відповідну державну реєстрацію. Наразі документом, що підтверджує державну реєстрацію фізичної особи як суб`єкта підприємницької діяльності, є виписка з ЄДР. Отже беззаперечним є факт наявності у позивача статусу ФОП з 26 листопада 2003 року по 30 листопада 2018 року з усіма правами і обов`язками. До того ж дії державного реєстратора щодо внесення запису стосовно позивача не оскаржувалися. Разом із тим, відповідно до вимог Закону № 2464-VI (із змінами та доповненнями, внесеними законами України від 06 грудня 2016 року № 1774-VIІІ та 03 жовтня 2017 року № 2148- VIІІ) позивач зобов`язаний був сплачувати єдиний внесок незалежно від того чи подавав він до контролюючого органу звітність, бухгалтерські та інші документи, що підтверджують виплати (дохід), на суми яких нараховується єдиний внесок, та чи проводив контролюючий орган перевірку ФОП. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць. Оскільки на ОСОБА_1 як суб`єкта підприємницької діяльності Законом № 2464-VI покладено обов`язок сплачувати єдиний внесок у розмірі не нижче мінімального та він не забезпечив його сплати, то відповідач відповідно до положень пункту 3 розділу VI Інструкції № 449 правомірно сформував вимогу про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску на підставі даних інформаційної системи фіскального органу щодо платника.
      13. У відповіді на відзив відповідача ОСОБА_1 виклав свої пояснення, міркування та аргументи щодо наведених у відзиві заперечень та мотиви їх відхилення. Зокрема, позивач зазначив, що твердження відповідача про те, що ОСОБА_1 був зареєстрований як ФОП з 26 листопада 2003 року суперечить нормам законодавства, оскільки згідно із Законом № 755-IVреєстрація фізичних осіб - підприємців розпочалась з 01 липня 2004 року, а позивач до цієї дати був зареєстрований як суб`єкт підприємницької діяльності - фізична особа, що не є тотожним державній реєстрації ФОП у розумінні цього Закону. До того ж ані позивач, ані його довірена особа не подавали державному реєстратору заяв про державну реєстрацію ФОП чи про включення до ЄДР відомостей про ФОП, зареєстровану до 01 липня 2004 року, а тому ОСОБА_1 не мав статусу ФОП. Водночас внесення запису до ЄДР про недійсність свідоцтва про державну реєстрацію суб`єкта підприємницької діяльності - фізичної особи ОСОБА_1 унеможливлює заняття позивачем підприємницькою діяльністю. На думку позивача, реєстраційна дія про припинення підприємницької діяльності, проведена 30 листопада 2018 року, не є доказом того, що до цієї дати ОСОБА_1 мав статус ФОП, а зроблена для припинення безпідставного нарахування єдиного внеску, про яке він дізнався зі спірної вимоги.
      14. У додаткових поясненнях відповідач зазначає, що відомості про фізичних осіб - підприємців, які самостійно не звернулись з відповідними заявами у строк, встановлений пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VI, підлягали включенню до ЄДР на підставі інформації, отриманої від тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій з питань проведення інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі. Державні реєстратори, вносячи відомості про цих фізичних осіб - підприємців до ЄДР, зобов`язані були зробити відмітку про недійсність їхнього свідоцтва про державну реєстрацію. Вимоги пункту 8 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VI обумовлюють можливість включення до ЄДР відомостей про ФОП лише за фактом проведення її державної реєстрації до 01 липня 2004 року. Однак ні дії державного реєстратора щодо внесення запису стосовно позивача, ні дії тимчасової міжвідомчої спеціальної комісії з питань проведення інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців не є предметом оскарження в межах цієї справи та не були оскаржені в інших провадженнях. Аналогічна правова позиція відображена у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 21 серпня 2019 року № 808/2771/14.
      Рух касаційної скарги
      15. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 31 жовтня 2019 року поновив ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження та відкрив касаційне провадження в цій справі, а ухвалою від 25 березня 2020 року передав її на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частин третьої та п`ятої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
      16. Постановляючи ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду послався на те, що спірним питанням у цій справі є наявність у позивача статусу платника єдиного внеску відповідно до пункту 4 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI і, як наслідок, наявність обов`язку сплачувати єдиний внесок у мінімальному розмірі у 2017-2018 роках за відсутності доходу від здійснення підприємницької діяльності. Отже, до предмета доказування в цій справі входить наявність у позивача статусу ФОП у вказаний період.
      17. Таке питання входить до предмета доказування і у справах за зверненнями органів державної служби зайнятості до фізичних осіб про стягнення отриманої ними допомоги по безробіттю з підстав їх належності до категорії самозайнятих осіб з огляду на їх реєстрацію як суб`єктів підприємницької діяльності, що відбулась до 01 липня 2004 року, розгляд яких здійснюється Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду.
      18. Так, у постанові від 27 червня 2019 року у справі № 405/7/17 (провадження № 61-33985св18) Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду зазначив, що з набранням чинності Законом № 755-IV пов`язана лише державна реєстрація включення відомостей про ФОП, зареєстрованого до 01 липня 2004 року, до ЄДР (частина друга статті 18 Закону № 755-IV). У такому разі набуття фізичною особою статусу підприємця заново не реєструється.
      19. У деяких інших справах, не досліджуючи правове питання можливості осіб, які набули статусу суб`єктів підприємницької діяльності до набрання чинності Законом № 755-IV, мати статус ФОП у разі неподання ними реєстраційної картки відповідно до цього Закону, колегії суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду виходили з факту неподання такими особами заяв про припинення господарської діяльності або їх подання вже після постановлення на облік як безробітних, а тому ухвалювали рішення про задоволення позовів органів державної служби зайнятості (справи № 751/10809/16-ц, 755/7689/17-ц).
      20. У справі № 757/17820/17-ц Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду з посиланням на постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2019 року у справі № 545/163/17 (провадження № 61-33727сво18) скасував рішення судів попередніх інстанцій та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні аналогічного позову відмовив з тих підстав, що відповідач на час звернення із заявою про надання статусу безробітного господарської діяльності фактично не здійснював, прибутків від такої діяльності не отримував. Згідно з відомостями з ЄДР відповідач зареєстрований як ФОП з 15 березня 2000 року, за 2000 рік він подав декларацію про доходи, отримані від підприємницької діяльності, за видом діяльності торгівля та посередницька діяльність, де сума доходу становить нуль грн. Згідно з витягом з ЄДР записів щодо відповідача не знайдено. Суд визнав обґрунтованими пояснення відповідача про те, що він вважав свою реєстрацію скасованою, оскільки з 2000 року не подавав звітності.
      21. З огляду на зазначене Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду дійшов висновку про те, що вирішення спірного в цій справі питання має значення для формування єдиної правозастосовчої практики як у судах адміністративної юрисдикції, так і в судах інших юрисдикцій, що свідчить про те, що справа містить виключну правову проблему.
      22. Разом з тим, на переконання Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, необхідно відступити від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 27 червня 2019 року у справі № 405/7/17 (провадження № 61-33985св18).
      23. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 16 квітня 2020 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників з огляду на практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) про доцільність розгляду справи на основі письмових доказів у випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права (рішення від 08 грудня 1983 року у справі «Аксен проти Німеччини», заява № 8273/78; рішення від 25 квітня 2002 року у справі «Варела Ассаліно проти Португалії», заява № 64336/01).
      Обставини справи, установлені судами попередніх інстанцій
      24. 26 листопада 2003 року ОСОБА_1 був зареєстрований Ужгородською районною державною адміністрацією Закарпатської області як ФОП, що підтверджується витягом з ЄДР.
      25. Згідно з обліковими даними з автоматизованої інформаційної системи «Податковий блок» 24 листопада 2003 року позивача було взято на облік в Ужгородській об`єднаній державній податковій інспекції ГУ ДФС у Закарпатській області; стан - припинено, але не знято з обліку; 30 листопада 2018 року - знято з обліку.
      26. 07 листопада 2018 року ГУ ДФС у Закарпатській області склало та надіслало позивачу вимогу № Ф-3242-50 про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску в розмірі 15 819 грн 54 коп.
      27. Відповідно до розрахунку єдиного внеску станом на 31 жовтня 2018 року ОСОБА_1 має заборгованість за: І - IV квартали 2017 року в розмірі 2112 грн щоквартально, І - ІІІ квартали 2018 року в розмірі 2457 грн 18 коп. щоквартально, а всього - 15 819 грн 54 коп.
      28. 29 листопада 2018 року ОСОБА_1 ініціював процедуру припинення підприємницької діяльності ФОП, подавши державному реєстратору відповідну заяву.
      29. З витягу з ЄДР від 07 лютого 2019 року вбачається, що до ЄДР внесено запис про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності ФОП ОСОБА_1 від 30 листопада 2018 року на підставі власного рішення.
      30. За результатами оскарження позивачем спірної вимоги в адміністративному порядку Державна фіскальна служба України залишила її без змін.
      31. Вважаючи сформовану відповідачем вимогу від 07 листопада 2018 року № Ф-3242-50 про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску протиправною, позивач звернувся до суду із цим позовом.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Релевантні джерела права й акти їх застосування. Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи
      32. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
      33. Згідно зі статтею 67 Конституції України кожен зобов`язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.
      34. Статтею 92 Конституції України передбачено, що виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення і виключно законами України встановлюються, зокрема, система оподаткування, податки і збори.
      35. Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку, визначаються Законом № 2464-VI (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
      36. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску (частина друга статті 2 Закону № 2464-VI).
      37. Пунктами 2 і 6 частини першої статті 1 Закону № 2464-VI визначено, що єдиний внесок - це консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування; недоїмка - сума єдиного внеску, своєчасно не нарахована та/або не сплачена у строки, встановлені цим Законом, обчислена органом доходів і зборів у випадках, передбачених цим Законом.
      38. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 4 Закону № 2464-VІ платниками єдиного внеску є фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.
      39. 01 січня 2017 року набрав чинності Закон України від 06 грудня 2016 року № 1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (далі - Закон № 1774-VIII), яким було внесено зміни, зокрема, до пункту 2 частини першої статті 7 Закону № 2464-VІ щодо нарахування єдиного внеску його платниками.
      40. Так, відповідно до абзаців першого та другого пункту 2 частини першої статті 7 Закону № 2464-VІ (у редакції Закону № 1774-VIII зі змінами, внесеними Законом України від 03 жовтня 2017 року № 2148-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій») єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць.
      У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов`язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
      41. Таким чином, у зв`язку із внесеними до Закону № 2464-VІ змінами щодо нарахування єдиного внеску його платниками у фізичних осіб - підприємців з 01 січня 2017 року виник обов`язок щодо нарахування та сплати єдиного внеску незалежно від того, чи отримували вони дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу.
      42. Відповідно до частин другої - четвертої, восьмої, дванадцятої статті 9 Закону № 2464-VI обчислення єдиного внеску здійснюється на підставі бухгалтерських та інших документів, відповідно до яких провадиться нарахування (обчислення) або які підтверджують нарахування (обчислення) виплат (доходу), на які відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок.
      Обчислення єдиного внеску органами доходів і зборів у випадках, передбачених цим Законом, здійснюється на підставі актів перевірки правильності нарахування та сплати єдиного внеску, звітності, що подається платниками до органів доходів і зборів, бухгалтерських та інших документів, що підтверджують суми виплат (доходу), на суми яких (якого) відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок.
      Обчислення єдиного внеску за минулі періоди, крім випадків сплати єдиного внеску згідно з частиною п`ятою статті 10 цього Закону, здійснюється виходячи з розміру єдиного внеску, що діяв на день нарахування (обчислення, визначення) заробітної плати (доходу), на яку відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок.
      Платники єдиного внеску, зазначені у пунктах 4, 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, зобов`язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний квартал, до 20 числа місяця, що настає за кварталом, за який сплачується єдиний внесок.
      Єдиний внесок підлягає сплаті незалежно від фінансового стану платника.
      43. Згідно з абзацами першим, третім - п`ятим частини четвертої статті 25 Закону № 2464-VI орган доходів і зборів у порядку, за формою та у строки, встановлені центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, надсилає платникам єдиного внеску, які мають недоїмку, вимогу про її сплату.
      Вимога про сплату недоїмки є виконавчим документом.
      Платник єдиного внеску зобов`язаний протягом десяти календарних днів з дня надходження вимоги про сплату недоїмки сплатити суми недоїмки та штрафів разом з нарахованою пенею.
      У разі незгоди з розрахунком суми недоїмки платник єдиного внеску узгоджує її з органом доходів і зборів шляхом оскарження вимоги про сплату єдиного внеску в адміністративному або судовому порядку.
      44. Процедуру нарахування і сплати єдиного внеску страхувальниками, визначеними Законом № 2464-VI, нарахування і сплати фінансових санкцій, стягнення заборгованості зі сплати страхових коштів органами доходів і зборів визначає Інструкція № 449.
      45. Абзацом другим пункту 2 розділу VI Інструкції № 449 установлено, що у разі виявлення органом доходів і зборів своєчасно не нарахованих та/або не сплачених платником сум єдиного внеску такий орган доходів і зборів обчислює суми єдиного внеску, що зазначаються у вимозі про сплату боргу (недоїмки), та застосовує до такого платника штрафні санкції в порядку і розмірах, визначених розділом VІІ цієї Інструкції.
      46. Органи доходів і зборів надсилають (вручають) платникам вимогу про сплату боргу (недоїмки), якщо: дані документальних перевірок свідчать про донарахування сум єдиного внеску органами доходів і зборів; платник має на кінець календарного місяця недоїмку зі сплати єдиного внеску. Вимога про сплату боргу (недоїмки) формується на підставі даних інформаційної системи органу доходів і зборів на суму боргу, що перевищує 10 грн (абзаци перший - третій, одинадцятий пункту 3 розділу VI Інструкції № 449).
      47. Згідно з абзацом першим пункту 4 розділу VI Інструкції № 449 вимога про сплату боргу (недоїмки) формується на підставі актів документальних перевірок, звітів платника про нарахування єдиного внеску та облікових даних з інформаційної системи органу доходів і зборів за формою згідно з додатком 6 до цієї Інструкції (для платника - юридичної особи) або за формою згідно з додатком 7 до цієї Інструкції (для платника - фізичної особи).
      48. Суд першої інстанції, задовольняючи позов, дійшов висновку про незаконність спірної вимоги, оскільки норми чинного законодавства не дозволяють контролюючому органу здійснювати нарахування єдиного внеску в автоматичному режимі на підставі інформаційної системи контролюючого органу, а не на підставі звітності позивача, оскільки останній такої не подавав, та без проведення документальної перевірки. Натомість саме під час проведення такої перевірки контролюючий орган може встановити, чи було отримано платником дохід від здійснення господарської діяльності та визначити базу нарахування єдиного внеску.
      49. У свою чергу, суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову, дійшов висновку про те, що спірна вимога правомірно була сформована на підставі облікових даних інформаційної системи контролюючого органу, що відповідає вимогам Інструкції № 449, а висновки суду першої інстанції про те, що формуванню та направленню платнику вимоги має передувати перевірка та складення акта за її результатами, є помилковими та суперечать вимогам Інструкції № 449.
      50. При цьому суди попередніх інстанцій установили, що з 24 листопада 2003 року по 30 листопада 2018 року ОСОБА_1 перебував на обліку в Ужгородській об`єднаній державній податковій інспекції ГУ ДФС у Закарпатській області як ФОП, що підтверджується відомостями, які містяться в ЄДР.
      51. У справі, що розглядається, спірним є питання наявності у позивача статусу платника єдиного внеску відповідно до пункту 4 частини першої статті 4 Закону № 2464-VІ і, як наслідок, наявності обов`язку сплачувати єдиний внесок у мінімальному розмірі за період з 01 січня 2017 року по 31 жовтня 2018 року відповідно до оскаржуваної вимоги за відсутності доходу від здійснення підприємницької діяльності. При цьому ОСОБА_1 набув статусу суб`єкта підприємницької діяльності та отримав відповідне свідоцтво про державну реєстрацію суб`єкта підприємницької діяльності - фізичної особи до 01 липня 2004 року, тобто до набрання чинності Законом № 755-IV, але не звертався до державного реєстратора з реєстраційною карткою про включення відомостей про нього до ЄДР відповідно до вимог цього Закону.
      52. Отже, до предмета доказування в цій справі входить наявність можливості в осіб, які набули статусу суб`єктів підприємницької діяльності до набрання чинності Законом № 755-IV, здійснювати конституційне право на підприємницьку діяльність та отримувати дохід від такої діяльності на законних підставах у разі неподання ними реєстраційної картки відповідно до вимог цього Закону.
      53. Водночас суди попередніх інстанцій, вважаючи встановленим, що позивач мав статус ФОП протягом спірного періоду та був платником єдиного внеску відповідно до пункту 4 частини першої статті 4 Закону № 2464-VІ, вказане вище правове питання не досліджували.
      54. Велика Палата Верховного Суду вважає, що суб`єктна ознака статусу ФОП є визначальною для вирішення питання про віднесення позивача до платників єдиного внеску, а тому дослідження питання про наявність у позивача статусу ФОП має значення як для правильного вирішення цієї справи та прийняття обґрунтованого рішення, так і для формування єдиної правозастосовчої практики.
      55. За правовою позицією Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, викладеній у постанові від 27 червня 2019 року у справі № 405/7/17 (провадження № 61-33985св18), з набранням чинності Законом № 755-IV пов`язана лише державна реєстрація включення відомостей про ФОП, зареєстровану до 01 липня 2004 року, до ЄДР (частина друга статті 18 цього Закону), у такому разі набуття фізичною особою статусу підприємця заново не реєструється.
      56. Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від цього висновку Верховного Суду з огляду на таке.
      57. Відповідно до статті 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.
      58. Згідно із частиною другою статті 50 Цивільного кодексу України фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.
      59. Частиною першою статті 128 Господарського кодексу України визначено, що громадянин визнається суб`єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.
      60. 01 липня 2004 року набрав чинності Закон № 755-IV, яким передбачено створення і формування Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців (тут і далі - у первинній редакції).
      61. Відповідно до частини першої статті 42 Закону № 755-IV для проведення державної реєстрації фізична особа, яка має намір стати підприємцем, повинна подати особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору за місцем проживання такі документи: заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця; копію довідки про включення заявника до Державного реєстру фізичних осіб - платників податків та інших обов`язкових платежів; документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації ФОП.
      62. Згідно з пунктом 2 розділу VIII «Прикінцеві положення» цього Закону державний реєстратор протягом 2004-2005 років при надходженні від юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців реєстраційної картки, відповідно до вимог статті 19 цього Закону, зобов`язаний провести заміну раніше виданих їм свідоцтв про державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка. При цьому реєстраційний збір за заміну свідоцтва про державну реєстрацію не стягується.
      63. Таким чином, визначена процедура державної реєстрації з дати набрання чинності Законом № 755-IV передбачала встановлення волевиявлення особи щодо одержання правового статусу ФОП через здійснення повного (при первинному набутті) чи мінімального (при підтвердженні набутого статусу суб`єкта підприємницької діяльності до 01 липня 2004 року) комплексу дій шляхом подання державному реєстратору реєстраційної картки (документ встановленого зразка, який підтверджує волевиявлення особи щодо внесення відповідних записів до ЄДР - абзац сьомий частини першої статті 1 Закону № 755-IV) та отримання свідоцтва про державну реєстрацію (документ встановленого зразка, який засвідчує факт внесення до ЄДР запису про державну реєстрацію юридичної особи або ФОП - абзац дев`ятий частини першої статті 1 Закону № 755-IV).
      64. 03 березня 2011 року набрав чинності Закон № 2390-VI, яким було внесено зміни до Закону № 755-IV.
      65. Пунктами 2-4 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VI було передбачено, що процес включення до ЄДР відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 01 липня 2004 року, завершується через рік, починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
      Усі юридичні особи та фізичні особи - підприємці, створені та зареєстровані до 01 липня 2004 року, зобов`язані у встановлений пунктом 2 цього розділу строк подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення відомостей про них до ЄДР та для заміни свідоцтв про їх державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка або для отримання таких свідоцтв.
      Свідоцтва про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 01 липня 2004 року, після настання встановленого пунктом 2 цього розділу строку вважаються недійсними.
      66. Водночас пунктом 8 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VI визначено, що після закінчення передбаченого для включення відомостей до ЄДР строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, уповноважені органи у місячний строк проводять остаточне звірення даних відомчих реєстрів (баз даних реєстрів, журналів реєстрації, обліку тощо), за результатами якого готують аналітичну інформацію для передачі її тимчасовим міжвідомчим спеціальним комісіям, утвореним з метою проведення в Автономній Республіці Крим та відповідних областях інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 01 липня 2004 року, відомості про яких до строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, не включені до ЄДР. За результатами проведеної тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями роботи відомості про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 01 липня 2004 року, включаються до ЄДР з відміткою про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 01 липня 2004 року, вважаються недійсними.
      67. Таким чином, строк для включення до ЄДР відомостей про фізичних осіб - підприємців, державна реєстрація яких була проведена до 01 липня 2004 року, визначений пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VI, закінчився 03 березня 2012 року. При цьому цей строк включення до ЄДР відомостей про фізичних осіб - підприємців, державна реєстрація яких проведена до 01 липня 2004 року, підлягав застосуванню виключно у випадках самостійного подання останніми реєстраційних карток державному реєстратору.
      68. Натомість відомості про фізичних осіб - підприємців, які самостійно не звернулись із відповідною заявою у строк, установлений пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VI, підлягали включенню до ЄДР на підставі інформації, отриманої від тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій. Державні реєстратори, вносячи відомості про цих фізичних осіб - підприємців до ЄДР, зобов`язані були зробити відмітку про недійсність їхнього свідоцтва про державну реєстрацію.
      69. Як убачається з досліджених судами попередніх інстанцій витягів з ЄДР від 07 лютого 2019 року, 16 квітня 2013 року державний реєстратор виконавчого комітету Ужгородської міської ради Закарпатської області вніс до ЄДР запис за номером 23241750000017409 про включення до цього реєстру відомостей про ФОП ОСОБА_1 - у разі, коли державна реєстрація ФОП була проведена до набрання чинності Законом № 755-IV (а. с. 17, т. 1). При цьому відомості про ФОП були включені цим державним реєстратором з відміткою про те, що свідоцтво про її державну реєстрацію вважається недійсним (а. с. 36, т. 1).
      70. 25 квітня 2014 року набрав чинності Закон України від 25 березня 2014 року № 1155-VII «Про внесення змін до деяких законів України щодо включення відомостей про діючих юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців до Єдиного державного реєстру» (далі - Закон № 1155-VII).
      71. Цим Законом пункт 2 розділу VIII «Прикінцеві положення» Закону № 755-IV викладено в новій редакції, відповідно до якої усі діючі юридичні особи та фізичні особи - підприємці, створені та зареєстровані до 01 липня 2004 року, відомості про яких не включені до ЄДР, зобов`язані подати державному реєстратору відповідно до вимог статті 19 цього Закону реєстраційну картку для включення відомостей про них до ЄДР. Державний реєстратор після отримання від юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців реєстраційної картки зобов`язаний включити відомості про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців і видати їм виписку з ЄДР.
      72. До того ж Законом № 1155-VII виключено пункти 2-4 і 7-9 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VI.
      73. З пояснювальної записки до проекту Закону № 1155-VII вбачається, що Закон № 2390-VI має низку прогалин, що негативно впливає на права та законні інтереси суб`єктів господарювання. Зокрема, Законом № 2390-VI не встановлені кінцеві терміни передачі тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями державним реєстраторам юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців відомостей про суб`єктів господарювання, які не включені до ЄДР, а також включення державними реєстраторами таких відомостей до ЄДР. З огляду на зазначене робота тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій, а також процес включення може затягнутись на невизначений час. Водночас на законодавчому рівні не визначено механізм включення до ЄДР відомостей про діючих юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців за їх зверненнями (у разі якщо відомості про них ще не передані тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями державним реєстраторам або з будь-яких обставин не включені державними реєстраторами до реєстру за результатами виконання Закону № 2390-VI). Ураховуючи, що проведення будь-якої реєстраційної дії, передбаченої Законом № 755-IV, можливо лише щодо юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, відомості про яких містяться в ЄДР, суб`єкти господарювання до моменту їх включення не можуть: зареєструвати зміни до своїх установчих документів та змінити відомості про себе; припинити свою діяльність; отримати виписку, витяг, довідку з ЄДР.
      74. Також у пояснювальній записці до проекту Закону № 1155-VII указано, що реалізація Закону № 2390-VI на практиці виявилась частково неможливою з огляду на таке:
      1) за результатами звірення даних відомчих реєстрів (бази даних реєстрів, журнали реєстрації, обліку тощо) органів статистики, державної податкової служби та Пенсійного фонду України з даними ЄДР до тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій передано відомості про: 561 089 юридичних осіб, які не включені до ЄДР, в 74 886 з яких відсутні відомості про коди об`єктів адміністративно-територіального устрою України; 492 808 фізичних осіб - підприємців, які не включені до ЄДР, у 177 376 з яких відсутні відомості про коди об`єктів адміністративно-територіального устрою України. Зазначене унеможливлює ідентифікацію територіальної належності таких суб`єктів господарювання та включення до ЄДР за місцезнаходженням юридичної особи та за місцем проживання фізичної особи - підприємця відповідно до статті 5 Закону № 755-IV;
      2) прийняття рішення тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями щодо вибору відомостей, які отримані від різних уповноважених органів та підлягають включенню до ЄДР, в разі якщо юридична особа/фізична особа - підприємець має однаковий код ЄДРПОУ/реєстраційний номер облікової картки платника податків, але при цьому відомості про її місцезнаходження/місце проживання та дату реєстрації не збігаються, у більшості випадків носить суб`єктивний характер та призводить до наповнення ЄДР недостовірною інформацією.
      75. Основною метою проекту Закону № 1155-VII є продовження процесу включення до ЄДР відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, які зареєстровані до 01 липня 2004 року та до цього часу не подали державному реєстратору про себе відомості.
      76. Для досягнення цієї мети Законом № 1155-VII внесені зміни до розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VІ щодо спрощення механізму державної реєстрації припинення суб`єктів господарювання», які дозволять проводити включення відомостей про діючих юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців до ЄДР.
      77. У рішенні ЄСПЛ від 20 січня 2012 року у справі «Рисовський проти України» підкреслено особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що в разі коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема якщо справа впливає на основоположні права людини, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. При цьому на них покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах (пункт 70).
      78. За практикою ЄСПЛ, яка сформувалась з питань імперативності правил про прийняття рішення на користь платників податків, у разі існування неоднозначності у тлумаченні прав та/чи обов`язків платника податків слід віддавати перевагу найбільш сприятливому тлумаченню національного законодавства та приймати рішення на користь платника податків (справа «Серков проти України», заява № 39766/05, пункт 43).
      79. Велика Палата Верховного Суду вважає, що статус ФОП є формою реалізації конституційного права на підприємницьку діяльність, відсутність підтвердженого у визначеній державою формі реалізації цього права у нових умовах нормативно-правового регулювання після 2004 року виключає можливість автоматичного перенесення набутих до 01 липня 2004 року ознак суб`єкта господарювання, оскільки особа не може бути примушена до реалізації наданого їй права в цих умовах, а користується ним на власний розсуд.
      80. Водночас зміни у процедуру адміністрування системи державної реєстрації фізичних осіб - підприємців, запроваджені законами № 2390-VI та № 1155-VII, не спростовують наведених висновків щодо природи визначення статусу ФОП, а лише визначають регулювання діяльності уповноважених органів у відношенні до фізичних осіб, які мають намір продовжувати здійснювати підприємницьку діяльність, розпочату ними до 01 липня 2004 року, що підтверджується виконанням ними обов`язку подати реєстраційну картку або ж констатації відмови особи від набуття статусу ФОП шляхом неподання реєстраційної картки, що за змістом нормативних приписів мало наслідком відмову в заміні свідоцтва про державну реєстрацію на бланки нового зразка та внесення відмітки до ЄДР про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 01 липня 2004 року, вважаються недійсними. Таким чином, виключалася можливість законного здійснення підприємницької діяльності, а відтак отримання доходу від такої діяльності.
      81. Велика Палата Верховного Суду також підкреслює, що існування нечіткого, суперечливого нормативного регулювання на час виникнення спірних правовідносин порушує принцип правової визначеності.
      82. При цьому застосовними в цій справі є висновки ЄСПЛ у справі «Серков проти України», оскільки принцип найбільш сприятливого тлумачення національного законодавства на користь платників податків так само може бути застосований до платників загальнообов`язкових внесків, у тому числі єдиного внеску.
      83. Крім цього, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що 03 червня 2020 року набрав чинності пункт 5 розділу І Закону України від 13 травня 2020 року № 592-ІХ «Про внесення змін до Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» щодо усунення дискримінації за колом платників» (далі -Закон № 592-ІХ), відповідно до положень якого розділ VIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2464-VI доповнено пунктом 9-15.
      84. Так, згідно з абзацами першим та другим пункту 9-15 Закону № 2464-VI (у редакції Закону № 592-ІХ)підлягають списанню за заявою платника та у порядку, визначеному цим Законом, несплачені станом на день набрання чинності Законом № 592-ІХ з урахуванням особливостей, визначених цим пунктом, суми недоїмки, нараховані платникам єдиного внеску, зазначеним у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування) та 5 частини першої статті 4 цього Закону, за період з 01 січня 2017 року до дня набрання чинності Законом № 592-ІХ, а також штрафи та пеня, нараховані на ці суми недоїмки, у разі якщо такими платниками не отримано дохід (прибуток) від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб, та за умови подання протягом 90 календарних днів з дня набрання чинності Законом № 592-ІХ, зокрема платниками, зазначеними у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), - державному реєстратору за місцем знаходження реєстраційної справи фізичної особи - підприємця заяви про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності та до податкового органу - звітності відповідно до вимог частини другої статті 6 цього Закону за період з 01 січня 2017 року до дня набрання чинності Законом № 592-ІХ. Зазначена звітність подається платником виключно у випадку, якщо вона не була подана раніше.
      85. З пояснювальної записки до проекту Закону № 592-ІХубачається, що його прийняття було обумовлено, зокрема, тим, що встановлення обов`язку сплати єдиного соціального внеску без отримання доходу не відповідає легальній меті державного регулювання цього виду відносин та є непослідовним у контексті самого Закону, який визначає об`єктом нарахування єдиного соціального внеску саме отриманий дохід.
      86. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що відсутність офіційного підтвердження в ОСОБА_1 статусу ФОП шляхом проходження реєстраційних процедур у порядку, визначеному Законом № 755-IV, що виключає можливість законного здійснення підприємницької діяльності та отримання відповідних доходів, за відсутності фактичних доказів протилежного, виключає і можливість формальної та фактичної участі позивача у системі загальнообов`язкового державного соціального страхування за відповідним статусом.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      87. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      88. Згідно із частинами першою та четвертою статті 351 КАС України суд змінює судове рішення у відповідній частині, якщо таке судове рішення переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.
      89. Частиною першою статті З52 КАС України передбачено, що суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
      90. Оскільки суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення позову, але помилково застосував норми матеріального права, то рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 23 травня 2019 року підлягає зміні шляхом викладення його мотивувальної частини з урахуванням висновків, викладених у мотивувальній частині цієї постанови. При цьому постанова Восьмого апеляційного адміністративного суду від 31 липня 2019 року підлягає скасуванню повністю.
      Висновки щодо розподілу судових витрат
      91. Відповідно до частини шостої статті 139 КАС України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.
      92. Згідно із частиною першою статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
      93. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає, що на користь ОСОБА_1 підлягають відшкодуванню документально підтверджені витрати на сплату судового збору за подання касаційної скарги в розмірі 1538 грн (а. с. 145, т. 1).
      Керуючись статтями 341, 345, 349, 351, 352, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
      2. Постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 31 липня 2019 року скасувати.
      3. Рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 23 травня 2019 року змінити з урахуванням висновків, викладених у мотивувальній частині цієї постанови.
      4. В іншій частині рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 23 травня 2019 року залишити без змін.
      5. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПСу Закарпатській області на користь ОСОБА_1 витрати на сплату судового збору в розмірі 1538 (одна тисяча п`ятсот тридцять вісім) гривень.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О. С. Золотніков
      Судді: Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна Н. П. Лященко
      Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич
      О. Р. Кібенко О. Г. Яновська
      В. С. Князєв
      Джерело: ЄДРСР 90458921
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      13 травня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 0640/3835/18 (Пз/9901/52/18)
      Провадження № 11-1369заі18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Прокопенка О. Б.,
      суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю.,
      розглянула в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 01 листопада 2018 року (судді Кравчук В. М., Анцупова Т. О., Бучик А. Ю., Гімон М. М., Стародуб О. П.) у зразковій справі № 0640/3835/18 (Пз/9901/52/18) за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області (правонаступник Житомирського об`єднаного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області (далі - УПФУ в Житомирській області)), третя особа - Пенсійний фонд України (далі - ПФУ), про визнання протиправними дій і зобов`язання вчинити дії та
      ВСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
      1. У липні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Житомирського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до УПФУ в Житомирській області, у якому просив:
      - визнати протиправними дії заступника начальника УПФУ в Житомирській області Стоцької О. М. щодо надання на звернення позивача відповіді від 19 червня 2018 року № Ш-307 про відмову в перерахунку щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці та виплаті його з 01 червня 2018 року без обмеження граничним розміром;
      - зобов`язати відповідача здійснити перерахунок та виплачувати позивачу як судді Апеляційного суду Житомирської області у відставці щомісячне довічне грошове утримання в розмірі 90 відсотків від суддівської винагороди працюючого на відповідній посаді судді без обмеження граничного розміру щомісячного довічного грошового утримання відповідно до довідки Апеляційного суду Житомирської області від 13 червня 2018 року № 3-297/03/129/2018 про суддівську винагороду для обчислення щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці в розмірі 104 тис. 622 грн 80 коп. з урахуванням раніше виплачених коштів, починаючи з 01 червня 2018 року.
      2. На обґрунтування заявлених вимог ОСОБА_1 зазначив, що Закон України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII) стосується лише діючих суддів та кандидатів на посаду судді, які в майбутньому набудуть статусу судді у відставці. Вимоги Закону № 1402-VIII не поширюються на суддів, які вийшли у відставку та набули право на щомісячне довічне грошове утримання до набрання чинності цим Законом, зокрема на позивача, оскільки із серпня 2015 року він перебуває на обліку в УПФУ в Житомирській області.
      3. На думку ОСОБА_1 , відповідач вийшов за межі пунктів 22 і 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, зазначивши в листі про те, що судді у відставці, який не проходив кваліфікаційне оцінювання, розмір щомісячного довічного грошового утримання буде визначатися виходячи із суддівської винагороди, обчисленої відповідно до положень Закону України від 07 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 2453-VI).
      4. Крім цього, позивач зауважив, що частиною сьомою статті 48 Закону № 1402-VIII установлено, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України та законом гарантій незалежності судді.
      Рух позовної заяви та короткий зміст рішення суду попередньої інстанції
      5. Суддя Житомирського окружного адміністративного суду ухвалою від 25 липня 2018 року відкрив провадження в цій справі.
      6. 11 вересня 2018 року до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду в порядку статті 290 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) надійшло подання судді Житомирського окружного адміністративного суду про розгляд Верховним Судом цієї типової справи як зразкової.
      7. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 20 вересня 2018 року відкрив провадження у зразковій адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до УПФУ в Житомирській області про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити дії.
      8. Рішенням від 01 листопада 2018 року, ухваленим за результатами розгляду зразкової справи, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1
      9. Свої висновки про безпідставність позовних вимог суд мотивував тим, що посада судді, який вийшов у відставку до 30 вересня 2016 року, не є «відповідною», рівнозначною посаді судді того самого суду, який пройшов кваліфікаційне оцінювання, підтвердив здатність здійснювати судочинство та продовжує працювати в цьому суді. Для застосування частини четвертої статті 142 Закону № 1402-VIII з метою перерахунку розміру щомісячного довічного грошового утримання суддів, які пішли у відставку до набрання чинності цим Законом, тобто до 30 вересня 2016 року, «відповідною» є посада судді, який працює в тому самому суді до проходження кваліфікаційного оцінювання та згідно з пунктом 23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону № 2453-VI (стаття 133).
      10. При цьому Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду зазначив, що це рішення суду є зразковим для типових справ, у яких предметом спору є перерахунок розміру щомісячного довічного грошового утримання судді, який вийшов у відставку до 30 червня 2016 року та не проходив кваліфікаційне оцінювання.
      11. Суд першої інстанції у своєму рішенні вказав такі обставини зразкової справи, які обумовлюють типове застосування норм матеріального права:
      1) позивач є суддею у відставці;
      2) позивач не проходив кваліфікаційне оцінювання;
      3) рішення про відставку позивача прийнято уповноваженим органом до 30 вересня 2016 року;
      4) відповідач - територіальний орган ПФУ;
      5) предметом спору є перерахунок розміру щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці відповідно до Закону України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» (далі - Закон № 1401-VIII) та Закону № 1402-VIII.
      12. Суд також зазначив, що обставинами, які можуть впливати на інше застосування норм матеріального права, ніж у зразковій справі, є наступна зміна Закону № 1402-VIII, зокрема частини третьої статті 142 цього Закону.
      Короткий зміст та обґрунтування наведених в апеляційній скарзі вимог
      13. Не погодившись із таким судовим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, на обґрунтування якої зазначив, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального та процесуального права, що призвело до невідповідності висновків суду фактичним обставинам та до неправильного вирішення справи.
      14. На думку позивача, суд першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення порушив вимоги чинного законодавства та дійшов помилкових висновків про те, що гарантії його матеріального та соціального захисту можуть бути суттєво знижені й обмежені, не дивлячись на те, що такі обмеження суперечать статтям 22, 126, 130 Конституції України. Судом не дотримано міжнародних стандартів у сфері судоустрою та статусу суддів, принципу незалежності судової влади як головної умови забезпечення верховенства права та основоположної гарантії справедливого судового розгляду, допущено приниження високого статусу судді у відставці, порушено принцип недискримінації в оплаті щомісячного довічного грошового утримання, що є недопустимим та призвело до порушення права позивача на перерахунок розміру щомісячного довічного грошового утримання, а також усіх суддів, які вийшли у відставку до 30 вересня 2016 року та не проходили кваліфікаційне оцінювання.
      15. ОСОБА_1 вважає надуманим висновок суду першої інстанції про те, що посада судді, який вийшов у відставку до 30 вересня 2016 року, не є відповідною, рівнозначною посаді судді того самого суду, який пройшов кваліфікаційне оцінювання і продовжує працювати, а є відповідною посаді судді, який працює в тому ж суді до проходження кваліфікаційного оцінювання, оскільки такий висновок суперечить чинному законодавству України, яке встановлює право судді у відставці на підставі частини третьої статті 142 Закону № 1402-VIII отримувати щомісячне довічне грошове утримання у відсотковому розмірі суддівської винагороди судді, який працює на відповідній посаді, і право на підставі частини четвертої цієї ж статті Закону № 1402-VIII на перерахунок щомісячного довічного грошового утримання у разі зміни розміру складових суддівської винагороди судді, який працює на відповідній посаді. Ці норми не встановлюють будь-яких інших умов для здійснення перерахунку щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці.
      16. На думку позивача, встановлені пунктом 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIIIвинятки щодо виплати щомісячного довічного грошового утримання у розмірі, передбаченому частиною третьою статті 142 вказаного Закону, стосуються виключно суддів, які йдуть у відставку після 30 вересня 2016 року. Разом з тим обмеження щодо виплати щомісячного довічного грошового утримання у розмірі, передбаченому частиною третьою статті 142 Закону № 1402-VIII, суддям, які на час набрання чинності вказаним Законом перебували у відставці, не встановлені. До того ж оскільки Закон № 1402-VIIIпокращує становище працюючого судді, а від суддівської винагороди працюючого судді залежить і розмір щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці, то покращується і становище останнього. Тому Закон № 1402-VIII має зворотну дію у часі та може застосовуватись до суддів, які вийшли у відставку до 30 вересня 2016 року.
      17. ОСОБА_1 також зазначає, щооскільки суддівська винагорода судді, який працює на відповідній посаді, з якої він вийшов у відставку, збільшилася з 01 травня 2018 року, то відповідно до вимог частини четвертої статті 142 Закону № 1402-VIII вінмає право на перерахунок щомісячного довічного грошового утримання із цієї дати з розрахунку 90 відсотків від суддівської винагороди працюючого на відповідній посаді судді Апеляційного суду Житомирської області, визначеної на підставі довідки Апеляційного суду Житомирської області від 13 червня 2018 року, без обмеження граничним (максимальним) розміром з урахуванням раніше виплачених коштів, до змін суддівської винагороди судді, який працює на відповідній посаді.
      18. На підставі викладеного скаржник просить скасувати оскаржуване рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду й прийняти нове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги повністю.
      Позиція учасників справи щодо апеляційної скарги
      19. УПФУ у Житомирській області у відзиві на апеляційну скаргу заперечує проти її вимог і зазначає, що з огляду на пункти 22 і 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII судді у відставці, який не проходив кваліфікаційне оцінювання, розмір щомісячного довічного грошового утримання визначається виходячи із суддівської винагороди, обчисленої відповідно до положень Закону № 2453-VI. Відтак підстав для проведення перерахунку щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці з урахуванням суддівської винагороди судді, який пройшов кваліфікаційне оцінювання, відповідно до довідки Апеляційного суду Житомирської області від 13 червня 2018 року немає.
      20. У відповіді на відзив відповідача ОСОБА_1 виклав свої пояснення, міркування та аргументи щодо наведених у відзиві заперечень та мотиви їх відхилення. Так, скаржник, зокрема, вказує на те, що працюючі судді Апеляційного суду Житомирської області пройшли кваліфікаційне оцінювання і з 01 травня 2018 року отримують суддівську винагороду відповідно до положень підпункту 2 пункту 24 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, що підтверджується довідкою цього суду від 13 червня 2018 року. До того ж чинним законодавством про судоустрій не передбачено ні права, ні обов`язку для судді у відставці на проходження кваліфікаційного оцінювання.
      21. У додаткових поясненнях представник відповідача та третьої особи зазначає, що ані позовна заява, ані апеляційна скарга, крім формального посилання на порушення принципу недискримінації, не містить жодних критеріїв чи характеристик, які б дозволили оцінити обґрунтованість, достатність чи помилковість доводів позивача щодо наявності стосовно до нього дискримінації. Відповідно до частини третьої статті 6 Закону України від 06 вересня 2012 року № 5207-VI «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» (далі - Закон № 5207-VI) не вважаються дискримінацією дії, які не обмежують права та свободи інших осіб і не створюють перешкод для їх реалізації, а також не надають необґрунтованих переваг особам та/або групам осіб за їх певними ознаками, стосовно яких застосовуються позитивні дії, зокрема, особливі вимоги, передбачені законом, щодо реалізації окремих прав осіб. Диференціація як щодо визначення розміру суддівської винагороди, так і щодо розміру щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці, в залежності від успішного проходження цим суддею кваліфікаційного оцінювання (конкурсу) та наявність трьох років стажу після нього, встановлена законом. Отже, кваліфікаційне оцінювання є особливою вимогою в розумінні статті 6 Закону № 5207-VI та не може вважатись дискримінацією. Жодному судді у відставці, який не проходив кваліфікаційне оцінювання, перерахунок щомісячного довічного грошового утримання виходячи з розміру суддівської винагороди, встановленої Законом № 1402-VIII, не проводився. До того ж проведення такого перерахунку щомісячного довічного грошового утримання суддям у відставці поставить цих суддів у нерівні умови із суддями, що підуть у відставку на умовах пункту 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII та отримають суддівську винагороду в розмірі, визначеному відповідно до Закону № 2453-VI.
      Рух апеляційної скарги
      22. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 30 листопада 2018 року відкрила апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , а ухвалою від 15 січня 2019 року призначила справу до розгляду в судовому засіданні.
      23. Учасники справи, будучи належним чином повідомлені судом про дату, час і місце розгляду справи, у судове засідання 13 травня 2020 року не з`явилися. ОСОБА_1 подав заяву про розгляд справи за його відсутності.
      24. За правилами частини другої статті 313 КАС України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
      25. За таких обставин на підставі пункту 2 частини першої статті 345 КАС України справу розглянуто в порядку письмового провадження.
      Обставини справи, установлені судом першої інстанції
      26. ОСОБА_1 з лютого 1975 року працював на посаді судді, останнє його місце роботи - Апеляційний суд Житомирської області. Позивач має загальний стаж роботи понад 45 років, у тому числі стаж роботи на посаді судді, який дає право на відставку та отримання щомісячного довічного грошового утримання, становить 35 років 24 дні.
      27. Постановою Верховної Ради України від 16 липня 2015 року № 636-VIII «Про звільнення суддів»ОСОБА_1 звільнено з посади судді Апеляційного суду Житомирської області у зв`язку з поданням заяви про відставкувідповідно до пункту 9 частини п`ятої статті 126 Конституції України.
      28. З 05 серпня 2015 року позивач перебуває на обліку в УПФУ в Житомирській області та отримує щомісячне довічне грошове утримання як суддя у відставці.
      29. 14 червня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до УПФУ в Житомирській області із заявою про проведення перерахунку щомісячного довічного грошового утримання, до якої долучив довідку про суддівську винагороду для обчислення щомісячного грошового утримання судді у відставці від 13 червня 2018 року № 3-297/03-23/129/2018, видану Апеляційним судом Житомирської області, згідно з якою станом на 01 травня 2018 року суддівська винагорода працюючого на відповідній посаді судді Апеляційного суду Житомирської області, який пройшов кваліфікаційне оцінювання, складає 104 тис. 622 грн 80 коп.
      30. УПФУ в Житомирській області листом від 19 червня 2018 року № Ш-307 відмовило позивачу в перерахунку щомісячного довічного грошового утримання у зв`язку з тим, що він не проходив кваліфікаційне оцінювання для підтвердження відповідності займаній посаді та не працював на посаді судді три роки з дня прийняття щодо нього відповідного рішення за результатами такого кваліфікаційного оцінювання, як це передбачено в пунктах 22 і 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII.
      31. Вважаючи такі дії УПФУ в Житомирській області протиправними, позивач оскаржив їх до суду.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Релевантні джерела права й акти їх застосування. Оцінка висновків суду, рішення якого переглядається, та аргументів учасників справи
      32. Щомісячне довічне грошове утримання є особливою формою матеріального забезпечення судді, полягає в гарантованій державою щомісячній грошовій виплаті, що слугує забезпеченню належного матеріального утримання судді після звільнення від виконання обов`язків (відставки), а також життєвого рівня, гідного його статусу.
      33. Умови забезпечення судді щомісячним довічним грошовим утриманням або пенсією за його вибором на час виходу позивача у відставку (16 липня 2015 року) визначалися статтею 141 Закону № 2453-VІ у редакції Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» (далі - Закон № 192-VIII) зі змінами, внесеними Законом України від 02 березня 2015 року № 213-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» (далі - Закон № 213-VIII).
      34. Згідно із частиною третьою та абзацом шостим частини п`ятої статті 141 Закону № 2453-VІ (в указаній вище редакції) щомісячне довічне грошове утримання виплачується судді у розмірі 60 відсотків грошового утримання судді, який працює на відповідній посаді.
      Максимальний розмір щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, індексації та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством, крім доплати до надбавок окремим категоріям осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною) не може перевищувати десяти прожиткових мінімумів, установлених для осіб, які втратили працездатність. Довічне грошове утримання суддям виплачується органами ПФУ за рахунок коштів Державного бюджету України.
      35. 01 січня 2016 року набрав чинності Закон України від 24 грудня 2015 року № 911-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (далі - Закон № 911-VIII), яким, зокрема, абзац шостий частини п`ятої статті 141 Закону № 2453-VІ після речення першого доповнено новим реченням, згідно з яким тимчасово, у період з 01 січня 2016 року по 31 грудня 2016 року, максимальний розмір щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, індексації та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством, крім доплати до надбавок окремим категоріям осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною) не може перевищувати 10 тис. 740 грн.
      36. Конституційний Суд України Рішенням від 08 червня 2016 року № 4-рп/2016 визнав неконституційними низку положень статті 141 Закону № 2453-VI у редакції Закону № 192-VIII зі змінами, внесеними законами № 213-VIII і № 911-VIII, у тому числі й частину третю та положення першого, другого речень абзацу шостого частини п`ятої цієї статті Закону № 2453-VІ.
      37. При цьому Конституційний Суд України у пункті 4 Рішення від 08 червня 2016 року № 4-рп/2016 визначив порядок виконання цього рішення, зокрема:
      - частина третя статті 141 Закону № 2453-VI у редакції Закону № 213-VIII, яка суперечить Конституції України, не підлягає застосуванню як така, що втратила чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення. Натомість застосуванню підлягає частина третя статті 141 Закону № 2453-VI до внесення змін Законом № 213-VIII, тобто в редакції Закону № 192-VIII, а саме: «Щомісячне довічне грошове утримання виплачується судді у розмірі 80 відсотків грошового утримання судді, який працює на відповідній посаді. За кожний повний рік роботи на посаді судді понад 20 років розмір щомісячного довічного грошового утримання збільшується на два відсотки заробітку, але не може бути більшим ніж 90 відсотків заробітної плати судді, без обмеження граничного розміру щомісячного довічного грошового утримання. У разі зміни грошового утримання судді, який працює на відповідній посаді, здійснюється перерахунок раніше призначеного щомісячного довічного грошового утримання»;
      - перше, друге речення абзацу шостого частини п`ятої статті 141 Закону № 2453-VI у редакціях Закону № 213-VIII, Закону України № 911-VIII, що суперечать Конституції України, не підлягають застосуванню як такі, що втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. Підлягає застосуванню перше речення частини п`ятої статті 141 Закону № 2453-VI у редакції Закону № 192-VIII, а саме: «Пенсія або щомісячне довічне грошове утримання судді виплачується незалежно від заробітку (прибутку), одержуваного суддею після виходу у відставку».
      38. Відповідно до частин другої - четвертої статті 133 Закону № 2453-VІ суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
      Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат.
      Посадові оклади інших суддів встановлюються пропорційно до посадового окладу судді місцевого суду з коефіцієнтом:
      1) судді апеляційного суду - 1,1;
      2) судді вищого спеціалізованого суду - 1,2;
      3) судді Верховного Суду України, судді Конституційного Суду України - 1,3.
      39. Отже, посадовий оклад є однією зі складових суддівської винагороди.
      40. При цьому 01 січня 2017 року набрав чинності Закон України від 06 грудня 2016 року № 1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (далі - Закон № 1774-VIII), за змістом пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» якого мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат.
      До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі 1600 грн.
      41. 22 липня 2018 року набрав чинності Закон України від 15 травня 2018 року № 2415-VIII «Про ефективне управління майновими правами правовласників у сфері авторського права і (або) суміжних прав» (далі - Закон № 2415-VIII), яким абзац другий пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII було викладено в новій редакції, відповідно до якої до внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується в розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, починаючи з 01 січня 2017 року.
      42. Таким чином, за загальним правилом дії норм права в часі, у зв`язку з набранням чинності Законом № 1774-VIII, яким заборонено застосовувати мінімальну заробітну плату після набрання чинності цим Законом, положення статті 133 Закону № 2453-VІ щодо обчислення суддівської винагороди у процентному співвідношенні до мінімальної заробітної плати застосуванню не підлягали.
      43. До того ж у зв`язку з набранням чинності Законом № 2415-VIII, яким установлено розрахункову величину для визначення, зокрема, посадових окладів, що в майбутньому може змінюватися, виникла підстава для перерахунку розміру щомісячного грошового утримання судді у відставці.
      44. 30 вересня 2016 року набрали чинності закони № 1401-VIII та 1402-VIII.
      45. Прийняття Закону № 1401-VIII, як убачається з пояснювальної записки до законопроекту, має сприяти реалізації повномасштабної судової реформи та оновленню суддівського корпусу відповідно до суспільних очікувань і згідно з європейськими стандартами, відновленню довіри громадян до судової гілки влади, а також забезпеченню належного функціонування прокуратури, адвокатури та системи виконання судових рішень.
      46. З пояснювальної записки до проекту Закону № 1402-VIII убачається, що його прийняття було обумовлено імплементацією оновлених конституційних засад правосуддя на законодавчому рівні для забезпечення незалежності судової влади, зокрема, шляхом її деполітизації, посилення відповідальності судової влади перед суспільством, оптимізацією системи судоустрою, а також запровадженням нових засад формування та належних механізмів кадрового оновлення суддівського корпусу. При цьому законодавець мав на меті запровадити кваліфікаційне оцінювання суддів, яке проводитиметься за критеріями компетентності (професійної, особистої, соціальної тощо), професійної етики та доброчесності. Цим законопроектом також закріплено можливість кар`єрного просування судді та отримання підвищеного посадового окладу виключно за результатами кваліфікаційного оцінювання. Водночас непроходження кваліфікаційного оцінювання може бути підставою для звільнення судді у встановлених законом випадках.
      47. Також у пояснювальній записці до проекту Закону № 1402-VIII зазначено, що його прийняття сприятиме відновленню довіри громадян до судової системи, оновленню суддівського корпусу відповідно до суспільних очікувань, посиленню авторитету судової гілки влади та удосконаленню роботи системи судоустрою та її органів. Очищення судової системи від осіб, які не відповідають критеріям компетентності, професійної етики та доброчесності, а також створення шляхів для наповнення суддівського корпусу найбільш професійними правниками сприятиме суттєвому підвищенню якості правосуддя.
      48. За частинами третьою та п`ятою статті 142 Закону № 1402-VIII (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) щомісячне довічне грошове утримання виплачується судді у відставці в розмірі 50 відсотків суддівської винагороди судді, який працює на відповідній посаді. За кожний повний рік роботи на посаді судді понад 20 років розмір щомісячного довічного грошового утримання збільшується на два відсотки грошового утримання судді.
      Пенсія або щомісячне довічне грошове утримання судді виплачується незалежно від заробітку (прибутку), отримуваного суддею після виходу у відставку. Щомісячне довічне грошове утримання суддям виплачується органами ПФУ за рахунок коштів Державного бюджету України.
      49. У разі зміни розміру складових суддівської винагороди судді, який працює на відповідній посаді, здійснюється перерахунок раніше призначеного щомісячного довічного грошового утримання (частина четверта статті 142 Закону № 1402-VIII).
      50. Частинами другою та третьою статті 135 Закону № 1402-VIII установлено, що суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
      Базовий розмір посадового окладу судді становить:
      1) судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року;
      2) судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року;
      3) судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року.
      51. Водночас відповідно до пункту 22 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених цим Законом, мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом.
      Судді, які на день набрання чинності цим Законом пройшли кваліфікаційне оцінювання та підтвердили свою здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді, до 01 січня 2017 року отримують суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону № 2453-VІ.
      52. До проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону № 2453-VІ (пункт 23 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII).
      53. Згідно з пунктом 24 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII розмір посадового окладу судді, крім зазначеного у пункті 23 цього розділу, становить:
      з 01 січня 2017 року:
      а) для судді місцевого суду - 15 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року;
      б) для судді апеляційного суду та вищого спеціалізованого суду - 25 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року;
      в ) для судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року;
      2) з 01 січня 2018 року:
      а) для судді місцевого суду - 20 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року;
      б ) для судді апеляційного суду та вищого спеціалізованого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року;
      3) з 01 січня 2019 року:
      а) для судді місцевого суду - 25 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року;
      б ) для судді апеляційного суду та вищого спеціалізованого суду - 40 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року;
      4) з 01 січня 2020 року:
      а) для судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року;
      б ) для судді апеляційного суду та вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року.
      54. Пунктом 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII установлено, що право на отримання щомісячного довічного грошового утримання у розмірі, визначеному цим Законом, має суддя, який за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердив відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначений на посаду судді за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом, та працював на посаді судді щонайменше три роки з дня прийняття щодо нього відповідного рішення за результатами такого кваліфікаційного оцінювання або конкурсу.
      В інших випадках, коли суддя іде у відставку після набрання чинності цим Законом, розмір щомісячного довічного грошового утримання становить 80 відсотків суддівської винагороди, обчисленої відповідно до положень Закону № 2453-VІ. За кожний повний рік роботи на посаді судді понад 20 років розмір щомісячного довічного грошового утримання збільшується на два відсотки грошового утримання судді, але не може бути більшим ніж 90 відсотків суддівської винагороди судді, обчисленої відповідно до зазначеного Закону.
      55. Таким чином, положеннями пункту 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII було запроваджено різні підходи до порядку обчислення розміру щомісячного довічного грошового утримання суддів, які виходять у відставку після 30 вересня 2016 року, залежно від проходження чи непроходження суддею кваліфікаційного оцінювання або призначення на посаду судді за результатами конкурсу, а також роботи на посаді судді щонайменше три роки з дня прийняття щодо нього відповідного рішення за результатами такого кваліфікаційного оцінювання або конкурсу.
      56. Вирішуючи справу, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду правильно зазначив, що спірні правовідносини виникли не щодо визначення розміру щомісячного довічного грошового утримання судді, який виходить у відставку, а щодо перерахунку розміру раніше призначеного щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці. Оскільки позивач вийшов у відставку 16 липня 2015 року, тобто до 30 вересня 2016 року, положення пункту 25 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII на нього не поширюються. Ці правовідносини на час виникнення спору і на теперішній час регулюються частиною четвертою статті 142 Закону № 1402-VIII, відповідно до якої у разі зміни розміру складових суддівської винагороди судді, який працює на відповідній посаді, здійснюється перерахунок раніше призначеного щомісячного довічного грошового утримання. У контексті спору ключовим є правове питання: чи є «відповідною» для перерахування щомісячного довічного грошового утримання позивача посада судді Апеляційного суду Житомирської області, який пройшов кваліфікаційне оцінювання?
      57. Всупереч доводам скаржника, суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позову, дійшов правильних висновків про те, що розмір щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці залежить від розміру суддівської винагороди працюючого судді, а виплата збільшеного розміру суддівської винагороди відповідно до Закону № 1402-VIII залежить від проходження та результату кваліфікаційного оцінювання або призначення на посаду судді за результатами конкурсу. Якщо проходження і результат кваліфікаційного оцінювання має значення для визначення розміру суддівської винагороди працюючих суддів, а також для визначення розміру щомісячного довічного грошового утримання судді, який йде у відставку через три роки після оцінювання, то ця ж сама обставина повинна братися до уваги і під час перерахунку цього ж виду утримання для суддів, які вийшли у відставку раніше, тобто до 30 вересня 2016 року. Інше застосування положень частини четвертої статті 142 Закону № 1402-VIII призвело б до того, що судді, які вийшли у відставку до 30 вересня 2016 року і жодного дня не працювали в умовах, коли конституційні вимоги до судді суттєво підвищилися, отримували б грошове утримання в більшому розмірі, ніж судді, які підтвердили відповідність цим вимогам (пройшли кваліфікаційне оцінювання) і відпрацювали в таких умовах щонайменше три роки. Відтак посада судді, який вийшов у відставку до 30 вересня 2016 року, не є «відповідною», рівнозначною посаді судді того самого суду, який пройшов кваліфікаційне оцінювання, підтвердив здатність здійснювати судочинство і продовжує працювати в цьому суді. Для застосування частини четвертої статті 142 Закону № 1402-VIII з метою перерахунку розміру щомісячного довічного грошового утримання суддів, які пішли у відставку до набрання чинності цим Законом, тобто до 30 вересня 2016 року, «відповідною» є посада судді, який працює в тому самому суді до проходження кваліфікаційного оцінювання, та згідно з пунктом 23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону № 2453-VI (стаття 133).
      58. Водночас позивач стверджує про необґрунтованість таких висновків, посилаючись на те, що встановлені пунктом 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII винятки щодо виплати щомісячного довічного грошового утримання в розмірі, передбаченому частиною третьою статті 142 вказаного Закону, стосуються виключно суддів, які йдуть у відставку після 30 вересня 2016 року. Разом з тим обмеження щодо виплати щомісячного довічного грошового утримання в розмірі, передбаченому частиною третьою статті 142 Закону № 1402-VIII, суддям, які на час набрання чинності вказаним Законом перебували у відставці, не встановлені. Оскільки Закон № 1402-VIII покращує становище працюючого судді, а від суддівської винагороди працюючого судді залежить і розмір щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці, то покращується і становище останнього. Тому Закон № 1402-VIII має зворотну дію в часі та може застосовуватись до суддів, які вийшли у відставку до 30 вересня 2016 року.
      59. До того ж у додаткових поясненнях позивачзазначає, що на підставі підпункту 16 пункту 1 розділу І Закону України від 16 жовтня 2019 року№ 193-IX«Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування» (далі - Закон № 193-IX) виключено пункти 22 і 23 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, тобто усунуто дискримінацію в оплаті праці суддів у залежності від проходження ними кваліфікаційного оцінювання, а в його позові також йдеться про дискримінацію в оплаті праці суддів та розміру щомісячного довічного грошового утримання суддям у відставці в залежності від проходження ними кваліфікаційного оцінювання та наявності трирічного стажу роботи після цього. Крім цього, у Конституційному Суді України перебуває на розгляді подання щодо конституційності, зокрема, пунктів 22-25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII.
      60. Велика Палата Верховного Суду із цього приводу зазначає таке.
      61. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
      62. Підпунктом 16 (який набрав чинності з 01 січня 2020 року) пункту 1 розділу I Закону № 193-IX пункти 22, 23 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» із Закону № 1402-VIII виключені.
      63. 18 лютого 2020 рокуКонституційний Суд України Рішенням № 2-р/2020 визнав неконституційними положення пункту 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII. При цьому Конституційний Суд України у пункті 3 резолютивної частини Рішення зазначив, що положення Закону № 1402-VIII зі змінами, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
      64. Отже, на час звернення ОСОБА_1 до УПФУ в Житомирській області із заявою про проведення перерахунку щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці та відмови відповідача у вказаному перерахунку (червень 2018 року), а також розгляду цієї зразкової справи в суді першої інстанції положення пунктів 22, 23 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII були чинними, а тому правильно застосовані судом першої інстанції при вирішенні справи по суті.
      65. Виключення пунктів 22, 23 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII на підставі Закону № 193-IX та визнання положень пункту 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII такими, що не відповідають Конституції України згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020, є обставинами, які впливають на інше застосування норм матеріального права, ніж у цій зразковій справі, після набрання чинності Законом № 193-IX та постановлення вказаного Рішення Конституційним Судом України. Проте ці обставини не впливають на правильність висновків суду першої інстанції та результат розгляду цієї зразкової справи по суті.
      66. Відповідно до частин першої та другої статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
      67. За практикою Європейського суду з прав людини дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об`єктивного та розумного обґрунтування, у відносно схожих ситуаціях (див. рішення у справі «Вілліс проти Сполученого Королівства», заява № 36042/97). Відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об`єктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимну ціль або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю (див. рішення від 21 лютого 1997 року у справі «Ван Раалте проти Нідерландів»; пункти 48-49 рішення від 07 листопада 2013 року у справі «Пічкур проти України», заява № 10441/06).
      68. Аналогічний підхід у своїх рішеннях застосовує й Конституційний Суд України, вказуючи на те, що мета встановлення певних відмінностей (вимог) у правовому статусі повинна бути істотною, а самі відмінності (вимоги), що переслідують таку мету, мають відповідати конституційним положенням, бути об`єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими. У противному разі встановлення обмежень означало б дискримінацію (абзац сьомий пункту 4.1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 07 липня 2004 року № 14-рп/2004).
      69. Згідно з пунктом 6 частини першої статті 1 Закону № 5207-VIпрямою дискримінацією є ситуація, за якої з особою та/або групою осіб за їх певними ознаками поводяться менш прихильно, ніж з іншою особою та/або групою осіб в аналогічній ситуації, крім випадків, коли таке поводження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними. Таке поводження за змістом пункту 2 частини першої статті 1 цього ж Закону може полягати, в тому числі, в обмеженні у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами у будь-якій формі.
      70. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду констатує, що на час виникнення спірних правовідносин чинним законодавством були по-різному визначені вимоги для отримання суддівської винагороди суддями, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності Законом № 1402-VIII, та суддями, які ще не пройшли кваліфікаційне оцінювання, а тому такі вимоги можуть вважатися виправданою, обґрунтованою та справедливою підставою щодо відмови в перерахунку щомісячного довічного грошового утримання судді, який вийшов у відставку до 30 вересня 2016 року та звернувся до територіального органу ПФУ за відповідним перерахунком до 01 січня 2020 року - дати набрання чинності підпунктом 16 пункту 1 розділу I Закону № 193-IX, яким були виключені пункти 22, 23 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII.
      71. З огляду на це Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що відповідач діяв відповідно до законодавства, чинного на час виникнення спірних правовідносин, а саме законів № 1402-VIII і № 2453-VІ.
      72. Ураховуючи викладене, висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 є обґрунтованим.
      73. При цьому суд першої інстанції правильно відхилив доводи позивача щодо звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України та законом гарантій незалежності судді та порушення частини сьомої статті 48 Закону № 1402-VIII, урахувавши, що із часу виходу у відставку розмір щомісячного довічного грошового утримання ОСОБА_1 як судді у відставці періодично перераховувався і на час розгляду справи складав 31 398,84 грн, що становить 90% розміру суддівської винагороди суддів, які працюють в Апеляційному суді Житомирської області і не пройшли кваліфікаційне оцінювання.
      74. Такий розмір утримання був співмірним з рівнем суддівської винагороди, яку позивач отримував до відставки, та відповідав приписам пункту 6.4 Європейської хартії про закон «Про статус суддів» від 10 липня 1998 року, відповідно до якого статус забезпечує судді, який досяг передбаченого законом віку для виходу у відставку з посади судді і який здійснював повноваження судді протягом певного строку, право на отримання виплат, рівень яких має бути якомога ближчим до рівня його останньої заробітної плати на посаді судді.
      75. Як правильно зазначив суд першої інстанції, судді, які виходили у відставку до 30 вересня 2016 року, не розраховували і не могли розраховувати на поширення на них нового розміру довічного грошового утримання судді у відставці, оскільки не працювали за «новими правилами», не отримували суддівську винагороду в розмірі, визначеному Законом № 1402-VIII. Водночас рівень довічного грошового утримання, який вони отримують за «старими» правилами, не є меншим ніж той, який був їм забезпечений до цього, та відповідає попередньому рівню оплати їх праці.
      76. Решта доводів та міркувань скаржника, викладених в апеляційній скарзі та доповненнях до неї, також не впливають на правильність висновків суду першої інстанції, а тому не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного судового рішення.
      77. Згідно із частиною третьою статті 291 КАС України правові висновки Великої Палати Верховного Суду в цій зразковій справі мають враховуватися судами при ухваленні рішення в типовій справі, яка відповідає ознакам та обставинам, викладеним у рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 01 листопада 2018 року.
      Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги
      78. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
      79. На підставі статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
      80. Оскільки рішення суду першої інстанції ухвалено внаслідок повного з`ясування обставин справи, що мають значення для її вирішення, з дотриманням норм процесуального права та ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу позивача без задоволення, а рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 01 листопада 2018 року - без змін.
      Керуючись статтями 290, 308, 310, 315, 316, 322, 325 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
      2. Рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 01 листопада 2018 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О. Б. Прокопенко
      Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко
      С. В. Бакуліна В. С. Князєв
      В. В. Британчук Л. М. Лобойко
      Ю. Л. Власов Н. П. Лященко
      М. І. Гриців В. В. Пророк
      Д. А. Гудима Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук
      О. С. Золотніков В. Ю. Уркевич
      Джерело: ЄДРСР 90458918
       
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      26 травня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 912/2385/18
      Провадження № 12-194гс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді-доповідача Кібенко О. Р.,
      суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      за участю секретаря судового засідання Чепака І. В.,
      учасників справи:
      позивача - заступника керівника Олександрійської місцевої прокуратури Кіровоградської області в інтересах держави в особі Устинівської районної державної адміністрації Кіровоградської області та Східного офісу Державної аудиторської служби України (представник - прокурор Офісу Генерального прокурора Атаєва Д. К.),
      відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю «Укртранссервіс-груп» (представники Макаров С. О., Пащенко О. О., Титикало Р. С.),
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи касаційну скаргу заступника прокурора Дніпропетровської області
      на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 21 травня 2019 року, ухвалену колегією суддів у складі Кощеєва І. М., Кузнецової І. Л., Широбокової Л. П.,
      у справі за позовом заступника керівника Олександрійської місцевої прокуратури Кіровоградської області в інтересах держави в особі:
      1) Устинівської районної державної адміністрації Кіровоградської області (далі - Устинівська РДА),
      2) Східного офісу Державної аудиторської служби України (далі - Східний офіс Держаудитслужби)
      до відповідачів:
      1) Товариства з обмеженою відповідальністю «Укртранссервіс-груп» (далі - ТОВ «Укртранссервіс-груп»),
      2) відділу освіти, молоді та спорту Устинівської РДА (далі - Відділ освіти)
      про визнання недійсними додаткових угод та стягнення 90 577,26 грн.
      Історія справи
      Короткий зміст позовних вимог та заперечень
      1. У вересні 2018 року прокурор звернувся до Господарського суду Кіровоградської області з позовом в інтересах держави в особі Устинівської РДА та Східного офісу Держаудитслужби до ТОВ «Укртранссервіс-груп» та Відділу освіти, в якому просив визнати недійсними додаткові угоди № 1-3 від 24 жовтня 2017 року, № 4 від 15 листопада 2017 року до укладеного відповідачами договору № 17-91 про постачання природного газу від 23 жовтня 2017 року, а також стягнути з ТОВ «Укртранссервіс-груп» на користь бюджету надмірно сплачені грошові кошти в розмірі 90 577,26 грн.
      2. На обґрунтування позовних вимог прокурор посилався на те, що оспорювані додаткові угоди суперечать пункту 2 частини четвертої статті 36 Закону України «Про публічні закупівлі», оскільки вони укладені без належного підтвердження коливання цін на ринку природного газу в період виконання умов договору, що у свою чергу спричинило державі збитки у вигляді надмірно сплачених грошових коштів в оспорюваній сумі.
      3. У позовній заяві прокурор посилався на порушення інтересів держави, зазначав про необхідність їх захисту та стверджував про наявність у нього підстав для звернення до суду, а саме:
      - Відділ освіти порушив вимоги чинного законодавства, принципи максимальної економії та ефективності, недискримінації учасників, які призвели до безпідставної заміни істотних умов договору та зростання ціни за одиницю товару, покладення на бюджетну установу економічно невигідних зобов`язань щодо витрачання бюджетних коштів, а порушення процедури державних закупівель та укладення відповідних додаткових угод унеможливило раціональне та ефективне використання бюджетних коштів, створило загрозу інтересам держави;
      - органами, уповноваженими державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, є Устинівська РДА як орган, що здійснює фінансування та управління майном Відділу освіти, а також Східний офіс Держаудитслужби як орган державного фінансового контролю на території Кіровоградської області;
      - на виконання частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурором перед поданням позову у серпні 2018 року направлені повідомлення Устинівській РДА про намір здійснити представництво інтересів держави шляхом подання позовної заяви в інтересах Устинівської РДА, Східного офісу Держаудитслужби до Відділу освіти та ТОВ «Укртранссервіс-груп» про визнання недійсними додаткових угод та стягнення з останнього надмірно сплачених грошових коштів за постачання газу в розмірі 90 577,26 грн. Проте ці органи не вжили заходів до оспорювання додаткових угод, про що повідомили прокуратуру листами (лист Устинівської РДА № 01-27/161/0.4 від 30 серпня 2018 року, лист Східного офісу Держаудитслужби № 04-25-17/6034 від 09 серпня 2018 року);
      - 02 лютого 2018 року Олександрійською місцевою прокуратурою Кіровоградської області до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) за № 42018121070000002 внесено відомості про кримінальне провадження за фактом привласнення грошових коштів під час проведення публічних закупівель природного газу за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 191 Кримінального кодексу України.
      4. ТОВ «Укртранссервіс-груп» подало відзив на позовну заяву прокурора, в якому, зокрема, стверджувало про відсутність відомостей про нездійснення або неналежне здійснення захисту інтересів держави зі сторони позивачів, в особі яких подано позов; зазначало, що підставами для укладення додаткових угод є довідки Асоціації «Газові трейдери України» та лист Харківської торгово-промислової палати, що свідчать про коливання цін на ринку природного газу.
      5. Відділ освіти у письмових поясненнях повідомив, що спірні додаткові угоди до договору про постачання природного газу підписані з метою уникнення соціальної напруги, оскільки опалювальний сезон уже був розпочатий, ліміти на газ не заведені, а закуплений газ використовувся для опалення закладів загальної та середньої освіти. Позицію прокуратури підтримав.
      Фактичні обставини справи, установлені судами
      6. Відділом освіти проведено відкриті торги щодо закупівлі природного газу обсягом 61 400 куб. м з терміном постачання до 31 грудня 2017 року та очікуваною вартістю 645 823,32 грн. У них узяли участь дві юридичні особи: ТОВ «Укртранссервіс-груп» з остаточною пропозицією 445 727 грн та Дочірнє підприємство «Центргаз» Відкритого акціонерного товариства «Кіровоградгаз» з остаточною пропозицією 448 220 грн. Відповідно до протоколу розгляду тендерних пропозицій від 10 жовтня 2017 року № 5 переможцем визнано ТОВ «Укртранссервіс-груп».
      7. 23 жовтня 2017 року Відділ освіти (споживач) та ТОВ «Укртранссервіс-груп» (постачальник) уклали договір № 17-91 на постачання природного газу (далі - Договір), відповідно до умов якого постачальник зобов`язався забезпечити постачання природного газу споживачу для його власних потреб, а споживач - приймати природний газ та своєчасно оплачувати його вартість. Плановий обсяг постачання газу - 61,4 тис. куб. м (пункт 2.1 Договору); ціна договору становить 7 259,40 грн за 1 тис. куб. м; загальна вартість усього обсягу поставки складає 445 727,16 грн (пункт 4.1 Договору).
      8. У подальшому між відповідачами укладено чотири додаткових угоди до Договору, в яких збільшено його первісну ціну, визначену за результатами відкритих торгів, та зменшено обсяги постачання газу, а саме:
      - № 1 від 24 жовтня 2017 року (ціну за 1 тис. куб. м природного газу визначено в розмірі 7 980 грн, обсяг постачання - до 55,855 тис. куб. м);
      - № 2 від 24 жовтня 2017 року (ціну за 1 тис. куб. м природного газу визначено в розмірі 8 780 грн, обсяг постачання - до 50,766 тис. куб. м);
      - № 3 від 24 жовтня 2017 року (ціну за 1 тис. куб. м природного газу визначено в розмірі 9 200 грн, обсяг постачання - до 48,448 тис. куб. м);
      - № 4 від 15 листопада 2017 року (ціну за 1 тис. куб. м природного газу визначено в розмірі 9 900 грн, обсяг постачання - до 45,022 тис. куб. м).
      9. На виконання Договору та додаткових угод до нього ТОВ «Укртранссервіс-груп» поставило, а Відділ освіти отримав та оплатив природний газ у таких обсягах та за такими цінами:
      - у жовтні 2017 року - обсягом 2 759 куб. м за ціною 9 200 грн за 1 тис. куб. м на загальну суму 25 382,81 грн (оплачено 07 листопада 2017 року згідно з платіжним дорученням № 612);
      - у листопаді 2017 року - обсягом 18 234 куб. м за ціною 9 900 грн за 1 тис. куб. м на загальну суму 180 516,60 грн (оплачено 08 грудня 2017 року згідно з платіжним дорученням № 673);
      - у грудні 2017 року - обсягом 23 512 куб. м за ціною 10 200 грн за 1 тис. куб. м на загальну суму 239 827,75 грн (оплачено 27 грудня 2017 року згідно з платіжним дорученням № 744).
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      10. Господарський суд Кіровоградської області рішенням від 18 січня 2019 року позов задовольнив.
      11. Суд першої інстанції зазначив, що оспорювані додаткові угоди суперечать положенням пункту 2 частини четвертої статті 36 Закону України «Про публічні закупівлі».
      12. Одночасно суд зауважив, що прокурор обґрунтував наявність інтересів держави порушенням законності у сфері публічних закупівель; правильно визначив органи, уповноважені державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; підтвердив наявність підстав для представництва інтересів держави у справі, оскільки позивачі не вжили заходів для усунення порушень Закону України «Про публічні закупівлі» та оскарження відповідних додаткових угод; письмово повідомив Устинівську РДА та Східний офіс Держаудитслужби про наявність підстав для представництва в суді до звернення з цим позовом у порядку частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру». Також суд указав, що надмірна формалізація поняття інтересів держави, особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно (аналогічний правовий висновок викладений у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 806/1000/17).
      13. Центральний апеляційний господарський суд постановою від 21 травня 2019 року рішення Господарського суду Кіровоградської області від 18 січня 2019 року скасував, позовну заяву прокурора залишив без розгляду на підставі пункту 1 частини першої статті 226 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
      14. Суд апеляційної інстанції послався на відсутність обставин, які б свідчили про невиконання або неналежне виконання Устинівською РДА та Східним офісом Держаудитслужби, які є самостійними юридичними особами з повним обсягом процесуальної дієздатності, своїх функцій щодо захисту майнових інтересів держави, пов`язаних із раціональним та ефективним використанням державних коштів; факт незвернення позивачів з позовом протягом певного періоду без з`ясування фактичного стану правовідносин між сторонами спору не свідчить про неналежне виконання такими органами своїх функцій із захисту інтересів держави. Також апеляційний суд зазначив про недостатність для прийняття позовної заяви до розгляду самого лише посилання в ній на те, що уповноважений орган не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження, оскільки у такому випадку прокурор повинен надати належні та допустимі докази відповідно до вимог процесуального закону (наприклад, внесення відомостей до ЄРДР про вчинене кримінальне правопорушення на підставі статті 367 Кримінального кодексу України (службова недбалість); вирок суду щодо службових осіб; докази накладення дисциплінарних стягнень на державних службовців, які займають посади державної служби в органі державної влади та здійснюють установлені для таких посад повноваження, за невиконання чи неналежне виконання службових обов`язків тощо). На обґрунтування цих висновків суд апеляційної інстанції послався на правові висновки Верховного Суду, викладені в постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 07 грудня 2018 року у справі № 924/1256/17, а також у інших постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 жовтня 2018 року у справі № 926/03/18, від 20 вересня 2018 року у справі № 924/1237/17, від 06 лютого 2019 року у справі № 927/246/18.
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
      15. У червні 2019 року заступник прокурора Дніпропетровської області звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою про скасування постанови суду апеляційної інстанції та направлення справи до цього ж суду для продовження розгляду.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      16. Скаржник вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку щодо відсутності підстав для здійснення прокурором представництва інтересів держави через ненадання ним доказів бездіяльності уповноважених органів (позивачів). Стверджує, що чинним законодавством не встановлено переліку доказів, які прокурор повинен надати суду на підтвердження нездійснення або неналежного здійснення захисту інтересів держави відповідним суб`єктом владних повноважень, а наявність повноважень в органу державної влади та свідоме ігнорування їх виконання може вважатися нездійсненням захисту інтересів держави. Посилається на постанову Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16 квітня 2019 року у справі № 910/3486/18, у якій суд касаційної інстанції дійшов висновку, що представництво прокурором у суді законних інтересів держави здійснюється і в разі, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює відповідний орган, а прокурор не зобов`язаний установлювати причини, з яких позивач не здійснює захисту інтересів держави.
      Доводи інших учасників справи
      17. Інші учасники справи відзивів на касаційну скаргу не подали.
      18. Від ТОВ «Укртранссервіс-груп» надійшли письмові пояснення, відповідно до яких відповідач просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову без змін.
      Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      19. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду ухвалою від 16 жовтня 2019 року на підставі частини п`ятої статті 302 ГПК України передала справу разом з касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду. При цьому вказала на наявність виключної правової проблеми, вирішення якої сприятиме забезпеченню єдності судової практики, дотриманню принципу верховенства права, складовою якого є юридична визначеність, та принципу пропорційності, тобто розумного балансу між приватними й публічними інтересами.
      20. На думку колегії суддів, закріплені законодавством умови та випадки, коли прокурор має право здійснювати представництво в суді законних інтересів держави («якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень»), не можна назвати виключними, чітко сформульованими і передбачуваними у застосуванні, про що свідчить і неоднозначна та неоднакова судова правозастосовна практика.
      21. За висновками колегії суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, які обґрунтовані нормами статей 19, 131-1 Конституції України, статей 53, 174 ГПК України, статті 23 Закону України «Про прокуратуру», рішеннями Конституційного Суду України від 01 квітня 2008 року № 4-рп/2008, від 20 грудня 2017 року № 2-р/2017, від 05 та 20 червня 2019 року № 4-р(II)/2019, № 6-р/2019, виключну правову проблему щодо підстав здійснення представництва інтересів держави в суді прокурором, яка має значення для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики,становить питання: чи зобов`язаний прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі, окрім обґрунтування сутності порушень інтересів держави та необхідності їх захисту, обґрунтовувати також визначені законом підстави для звернення до суду шляхом:
      - додання до позовної заяви доказів, які підтверджують, що захист законних інтересів держави не здійснюється, зокрема доказів вчинення передбачених законом дій щодо порушення прокурором відповідного провадження у разі встановлення ним ознак адміністративного чи кримінального правопорушення;
      - обґрунтування та доведення суду причин, через які захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (чи в такому разі достатньо самого лише посилання в позовній заяві прокурора на те, що уповноважений орган не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження, для прийняття позову прокурора до розгляду).
      22. Також колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду ставить питання щодо правових наслідків у випадку, якщо суд після відкриття провадження у справі за результатами розгляду справи встановить відсутність підстав для представництва інтересів держави в суді (прокурор не обґрунтував сутності порушень інтересів держави та необхідності їх захисту, не зазначив визначених законом підстав для звернення до суду, не дотримався процедури, передбаченої абзацами третім і четвертим частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру»), які, на думку колегії суддів, потребують правового висновку Великої Палати Верховного Суду, а саме:
      - чи свідчить відсутність підстав для звернення прокурора до суду в інтересах держави про відсутність процесуальної дієздатності;
      - які виникають правові наслідки, якщо суд після відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, установить відсутність підстав для звернення прокурора до суду в інтересах держави з таким позовом.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Щодо підстав звернення прокурора до суду
      23. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тобто імператив зазначеного конституційного положення встановлює обов`язок органів державної влади та їх посадових осіб дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень, що забезпечує здійснення державної влади за принципом її поділу. Як підкреслив Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 01 квітня 2008 року № 4-рп/2008, неухильне додержання органами законодавчої, виконавчої та судової влади Конституції та законів України забезпечує реалізацію принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в державі.
      24. Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», який набрав чинності 30 вересня 2016 року, до Конституції України внесені зміни, а саме Конституцію доповнено статтею 131-1, пункт 3 частини першої якої передбачає, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
      25. Стаття 53 ГПК України встановлює, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.
      26. Відповідно до частини четвертої статті 53 ГПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує: 1) в чому полягає порушення інтересів держави, 2) необхідність їх захисту, 3) визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає 4) орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
      27. Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано у статті 23 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру», який набрав чинності 15 липня 2015 року. Ця стаття визначає, що представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом (частина перша). Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (далі - компетентний орган), а також у разі відсутності такого органу (частина третя). Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень (абзаци перший - третій частини четвертої). У разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов`язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження (частина сьома).
      28. У постанові колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07 грудня 2018 року у справі № 924/1256/17 містяться такі правові висновки стосовно представництва прокурором держави в суді:
      - з урахуванням ролі прокуратури у демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу в питанні рівноправності сторін судового провадження, зміст пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України щодо підстав представництва прокурором інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено;
      - прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (пункт 3 частини другої статті 129 Конституції України);
      - участь прокурора в судовому процесі можлива, крім іншого, за умови обґрунтування підстав для звернення до суду, а саме: має бути доведено нездійснення або неналежне здійснення захисту інтересів держави у спірних правовідносинах компетентним органом або підтверджено його відсутність (частини третя, четверта статті 53 ГПК України, частина третя статті 23 Закону України «Про прокуратуру»);
      - щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює у судовому провадженні компетентний орган, який відсутній або всупереч вимогам закону не здійснює захисту чи робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом і які є підставами для звернення прокурора до суду;
      - підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема (але не виключно): повідомленням прокурора на адресу відповідного компетентного органу про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від такого органу, що свідчать про наявність підстав для такого представництва.
      29. Отже, в цій справі колегія суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що для підтвердження судом підстав для представництва інтересів прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом.
      30. У постанові від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (провадження № 14-104цс19) Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків щодо застосування норм права:
      - прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави в разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган, а також у разі його відсутності. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (абзаци перший, другий частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру»);
      - наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідний компетений орган. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва, прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу (абзаци перший - третій частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру»);
      - прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, у чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає компетентний орган. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача;
      - оскільки повноваження органів влади, зокрема й щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень у компетентного органу здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах;
      - якщо підставою для представництва інтересів держави прокурор зазначив відсутність компетентного органу, цей довід прокурора суд повинен перевірити незалежно від того, чи надав прокурор докази вчинення ним дій, спрямованих на встановлення відповідного органу. Процедура, передбачена абзацами третім і четвертим частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру», застосовується тільки до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган.
      31. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 21 грудня 2018 року у справі № 922/901/17 зробила висновок, що саме лише посилання в позовній заяві на те, що компетентний орган не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження, для прийняття заяви для розгляду недостатньо. У такому разі прокурор повинен надати належні та допустимі докази відповідно до вимог процесуального закону (наприклад, внесення відомостей до ЄРДР про вчинене кримінальне правопорушення на підставі статті 367 Кримінального кодексу України (службова недбалість); вирок суду щодо службових осіб; докази накладення дисциплінарних стягнень на державних службовців, які займають посади державної служби в органі державної влади та здійснюють встановлені для таких посад повноваження, за невиконання чи неналежне виконання службових обов`язків тощо). Аналогічні висновки були зроблені й у інших постановах колегії суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду: від 06 лютого 2019 року у справі № 927/246/18, від 16, 17, 18 квітня 2019 року у справах № 925/650/18, № 923/560/18, № 913/299/18 відповідно, від 13 травня 2019 року у справі № 915/242/18, а також у постанові колегії суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 0440/6738/18.
      32. Про необхідність обґрунтування та з`ясування судом причин, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом і які є підставами для звернення прокурора до суду, зазначено також і в рішеннях Верховного Суду у складі колегій суддів інших касаційних судів (постанови Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 30 вересня 2019 року у справі № 802/4083/15-а, від 10 жовтня 2019 року у справі № 0440/6738/18; постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 924/1237/17, від 23 жовтня 2018 року у справі № 906/240/18, від 01 листопада 2018 року у справі № 910/18770/17, від 07 грудня 2018 року у справі № 924/1256/17 та інші; постанови Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 25 вересня 2019 року у справі № 201/5279/16, від 04 вересня 2019 року у справах № 372/1688/17-ц, № 448/764/17 та інші).
      33. Водночас у постанові від 16 квітня 2019 року у справі № 910/3486/18 колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зробила висновок, що представництво прокурором у суді законних інтересів держави здійснюється і в разі, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган. При цьому прокурор не зобов`язаний установлювати причини, з яких позивач не здійснює захисту своїх інтересів.
      34. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року у справі № 903/129/18 зроблено висновок, що незалежно від того, чи відповідають дійсності доводи Городищенської сільської ради Луцького району Волинської області про неможливість самостійно звернутись до суду з позовом про повернення земельної ділянки через відсутність коштів для сплати судового збору, сам факт незвернення до суду сільської ради з позовом свідчить про те, що указаний орган місцевого самоврядування неналежно виконує свої повноваження щодо повернення земельної ділянки, у зв`язку із чим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для захисту інтересів значної кількості громадян - членів територіальної громади с. Городище та звернення до суду з таким позовом.
      35. Таким чином, перед Великою Палатою Верховного Суду постали такі питання: 1) чи повинен прокурор доводити бездіяльність компетентного органу або ж достатньо простого посилання на таку бездіяльність у позові при обґрунтуванні підстав для представництва; 2) якими доказами прокурор має доводити бездіяльність компетентного органу; 3) чи зобов`язаний прокурор перед зверненням до суду з`ясовувати причини бездіяльності такого органу або ж достатньо доведення самого факту бездіяльності без зазначення і доведення суду її причин.
      36. Урегульовуючи розбіжності у викладених вище правових позиціях, Велика Палата Верховного Суду уточнює висновки, зроблені у постановах: Великої Палати Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року у справі № 903/129/18; Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 927/246/18, від 16 квітня 2019 у справах № 910/3486/18 та № 925/650/18, від 17 та 18 квітня 2019 року у справах № 923/560/18 та № 913/299/18 відповідно, від 13 травня 2019 року у справі № 915/242/18; Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 0440/6738/18.
      37. Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.
      38. Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.
      39. Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.
      40. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.
      41. Верховний Суд України у постанові від 13 червня 2017 року у справі № п/800/490/15 (провадження № 21-1393а17) зазначив, що протиправна бездіяльність суб`єкта владних повноважень це зовнішня форма поведінки (діяння) цього органу, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи в нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені. Для визнання бездіяльності протиправною недостатньо одного лише факту неналежного та/або несвоєчасного виконання обов`язкових дій. Важливими є також конкретні причини, умови та обставини, через які дії, що підлягали обов`язковому виконанню відповідно до закону, фактично не були виконані чи були виконані з порушенням строків. Значення мають юридичний зміст, значимість, тривалість та межі бездіяльності, фактичні підстави її припинення, а також шкідливість бездіяльності для прав та інтересів заінтересованої особи.
      42. Однак суд, вирішуючи питання щодо наявності підстав для представництва, не повинен установлювати саме протиправність бездіяльності компетентного органу чи його посадової особи. Частиною сьомою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що в разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов`язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження. Таким чином, питання про те, чи була бездіяльність компетентного органу протиправною та які її причини, суд буде встановлювати за результатами притягнення відповідних осіб до відповідальності. Господарсько-правовий спір між компетентним органом, в особі якого позов подано прокурором в інтересах держави, та відповідачем не є спором між прокурором і відповідним органом, а також не є тим процесом, у якому розглядається обвинувачення прокурором посадових осіб відповідного органу у протиправній бездіяльності.
      43. Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
      44. Частина четверта статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачає, що наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб`єктом владних повноважень. Таке оскарження означає право на спростування учасниками процесу обставин, на які посилається прокурор у позовній заяві, поданій в інтересах держави в особі компетентного органу, для обґрунтування підстав для представництва.
      45. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави.
      46. У Рішенні від 05 червня 2019 року № 4-р(II)/2019 Конституційний Суд України вказав, що Конституцією України встановлено вичерпний перелік повноважень прокуратури, визначено характер її діяльності і в такий спосіб передбачено її існування і стабільність функціонування; наведене гарантує неможливість зміни основного цільового призначення вказаного органу, дублювання його повноважень/функцій іншими державними органами, адже протилежне може призвести до зміни конституційно визначеного механізму здійснення державної влади її окремими органами або вплинути на обсяг їхніх конституційних повноважень.
      47. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.
      48. Невиконання прокурором вимог щодо надання суду обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді згідно із частиною четвертою статті 53 ГПК України має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу, про залишення позовної заяви без руху для усунення її недоліків і повернення в разі, якщо відповідно до ухвали суду у встановлений строк ці недоліки не усунуті.
      49. Натомість аналіз судової практики Верховного Суду в питанні про те, як саме слід діяти суду, якщо він установить відсутність підстав для звернення прокурора з позовом в інтересах держави вже після відкриття провадження у справі, свідчить про її неоднаковість.
      50. Так, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду в постанові від 06 лютого 2019 року у справі № 927/246/18 зазначив, що обставини дотримання прокурором установленої частинами третьою, четвертою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» процедури, яка повинна передувати зверненню до суду з відповідним позовом, підлягають з`ясуванню судом незалежно від того, чи має місце факт порушення інтересів держави у конкретних правовідносинах, оскільки відповідно до приписів статей 53, 174 ГПК України недотримання такої процедури унеможливлює розгляд заявленого прокурором позову по суті. А відсутність у такому випадку законних підстав для представництва інтересів держави свідчить про заявлення позову особою, яка не має процесуальної дієздатності, та є підставою для залишення позову без розгляду відповідно до пункту 1 частини першої статті 226 ГПК України. Аналогічні висновки щодо застосування цієї норми викладені у постановах цього ж касаційного суду від 26 лютого 2019 року у справі № 920/284/18, від 03 і 17 квітня 2019 року у справах № 909/63/18 та № 916/641/18 відповідно, від 31 липня 2019 року у справі № 916/2914/18, від 06 серпня 2019 року у справі № 912/2529/18.
      51. Процесуальна дієздатність - це здатність особисто здійснювати процесуальні права та виконувати свої обов`язки в суді (стаття 44 ГПК України). У випадку звернення прокурора з позовом до суду в інтересах держави в особі компетентного органу фактичним позивачем є держава, і саме вона набуває процесуальної дієздатності і є учасником справи. Для цілей залишення позову без розгляду на підставі пункту 1 частини першої статті 226 ГПК України процесуальна дієздатність має бути відсутня саме в учасника справи (позивача або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору), а не його представника. З огляду на вказане помилковим є залишення без розгляду на підставі цього припису позову, поданого прокурором в особі компетентного органу в інтересах держави, через відсутність у прокурора як представника держави процесуальної дієздатності або через відсутність у нього підстав для звернення до суду. Отже позов прокурора не може бути залишений без розгляду на підставі пункту 1 частини першої статті 226 ГПК України.
      52. В інших випадках Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду виходив з необхідності ухвалення рішення про відмову в задоволенні позову прокурора, якщо він не обґрунтував підстав представництва інтересів держави в особі позивачів у суді. Так, у постанові від 17 квітня 2019 року у справі № 923/560/18 цей касаційний суд скасував ухвалу про залишення позову без розгляду, що була постановлена судом першої інстанції, на підставі пункту 2 частини першої статті 226 ГПК України, зазначивши, що, з`ясувавши обставини відсутності підстав для представництва прокурором інтересів держави в особі позивачів у даній справі, судам слід було відмовити в позові, а не залишати позов без розгляду. У постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 909/569/18 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду послався на те, що прокурор звернувся в інтересах особи, яка не має статусу позивача у справах щодо оскарження процедур закупівлі, проведених відповідно до Закону України «Про публічні закупівлі», і господарські суди правомірно відмовили в задоволенні позову. У постановах від 07 грудня 2018 року у справі № 924/1256/17 та від 16 квітня 2019 року у справі № 925/650/18 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду залишив без змін судові рішення апеляційної інстанції, якими відмовлено в задоволенні позову прокурора в такому випадку.
      53. Втім, відмова у позові, поданому прокурором за навності компетентного органу, через те, що прокурор не підтвердив підстав для представництва, означатиме неможливість повторного звернення як прокурора, так і самого органу як позивача в інтересах держави.
      54. З метою забезпечення єдності судової практики у питанні застосування положень ГПК України у справах за позовами прокурорів Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що якщо суд установить відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави вже після відкриття провадження у справі, то позовну заяву прокурора слід вважати такою, що підписана особою, яка не має права її підписувати. І в таких справах виникають підстави для застосування положень пункту 2 частини першої статті 226 ГПК України (залишення позову без розгляду). Такого ж висновку щодо застосування наведеної норми процесуального права дійшов і Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду в постанові від 19 лютого 2019 року у справі № 925/226/18.
      55. При вирішенні питання про необхідність звернення до суду з позовом компетентний орган може діяти в умовах конфлікту інтересів - коли порушення інтересів держави, про яке стверджує прокурор, може бути пов`язане з раніше вчиненими протиправними діями цього органу чи бездіяльністю. Для врахування цих обставин стаття 55 ГПК України передбачає такі правила:
      - якщо особа, яка має процесуальну дієздатність і в інтересах якої подана заява, не підтримує заявлених позовних вимог, суд залишає заяву без розгляду, крім позову про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі її посадовою особою, поданого власником (учасником, акціонером) цієї юридичної особи в її інтересах, а також позову прокурора в інтересах держави;
      - відмова компетентного органу від поданого прокурором в інтересах держави позову (заяви), подання ним заяви про залишення позову без розгляду не позбавляє прокурора права підтримувати позов (заяву) і вимагати розгляду справи по суті.
      56. Втім, у перелічених у цій статті випадках ідеться про активні дії компетентного органу, який як учасник процесу та сторона спору (позивач) не підтримує позовних вимог або подає заяву про залишення позову без розгляду чи про відмову від позову. Якщо ж позов подано прокурором в інтересах держави в особі компетентного органу, і такий орган не здійснює процесуальних дій як позивач, його представник не з`являється у судові засідання, а суд уже після відкриття провадження у справі встановлює, що прокурор не підтвердив підстави для представництва, то, як і зазначено у пункті 54 цієї постанови, позовну заяву прокурора слід вважати такою, що підписана особою, яка не має права її підписувати. І в таких справах виникають підстави для застосування положень пункту 2 частини першої статті 226 ГПК України (залишення позову без розгляду).
      57. Відповідно до статті 246 ГПК України суд також може постановити окрему ухвалу у випадку зловживання процесуальними правами, порушення процесуальних обов`язків, неналежного виконання професійних обов`язків (у тому числі якщо підписана прокурором позовна заява містить суттєві недоліки) або іншого порушення законодавства прокурором. Окрема ухвала щодо прокурора надсилається органу, до повноважень якого належить притягнення прокурора до дисциплінарної відповідальності.
      Щодо залишення позову без розгляду
      58. Ухвалюючи оскаржувану постанову, суд апеляційної інстанції правильно виходив з того, що Устинівська РДА, якій підзвітний Відділ освіти, та Східний офіс Держаудитслужби є компетентними органами, уповноваженими державою на здійснення функцій контролю за використанням коштів державного бюджету, зокрема для здійснення закупівель на потреби закладів освіти на території Кіровоградської області.
      59. Втім, суд дійшов висновку про те, що прокурор не обґрунтував наявності визначених законодавством підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді, зокрема не довів, що компетентні органи, яких прокурор зазначив як позивачів, не здійснюють своїх повноважень щодо захисту інтересів держави.
      60. Велика Палата Верховного Суду не погоджується з наведеним висновком виходячи з таких міркувань.
      61. Як зазначалося вище, суд апеляційної інстанції ухвалив оскаржувану постанову, якою рішення суду першої інстанції скасував, а позовну заяву прокурора залишив без розгляду на підставі пункту 1 частини першої статті 226 ГПК України з посиланням на те, що позов подано особою, яка не має процесуальної дієздатності.
      62. Однак, відкриваючи провадження у цій справі, суд першої інстанції установив відповідність поданої прокурором позовної заяви вимогам статей 162, 164 ГПК України. Жодних недоліків цієї заяви в частині відсутності обґрунтування прокурором підстави для здійснення представництва інтересів держави суд першої інстанції не виявив і позовну заяву прокурора як з цих, так і з інших підстав без руху не залишив. Натомість за результатами розгляду справи по суті суд ухвалив рішення від 18 січня 2019 року про задоволення позову.
      63. Суд першої інстанції установив, що прокурор зазначив у позовній заяві підставу для здійснення ним представництва, тобто виконав вимогу частини п`ятої статті 162 ГПК України. Проте суд апеляційної інстанції вважав зазначену підставу помилковою та вказав, що прокурор не надав доказів, які б свідчили про невиконання або неналежне виконання Устинівською РДА та Східним офісом Держаудитслужби, які є самостійними юридичними особами з повним обсягом процесуальної дієздатності, своїх функцій щодо захисту майнових інтересів держави, пов`язаних із раціональним та ефективним використанням державних коштів. При цьому апеляційний суд указав, що факт незвернення позивачів з позовом протягом певного періоду без з`ясування фактичного стану правовідносин між сторонами спору не свідчить про неналежне виконання компетентними органами своїх функцій із захисту інтересів держави. Також апеляційний суд зазначив про недостатність посилання в позовній заяві лише на невиконання або неналежне виконання відповідних повноважень компетентним органом, оскільки в такому випадку прокурор повинен надати належні та допустимі докази відповідно до вимог процесуального закону (наприклад, внесення відомостей до ЄРДР про вчинене кримінальне правопорушення на підставі статті 367 Кримінального кодексу України (службова недбалість); вирок суду щодо службових осіб; докази накладення дисциплінарних стягнень на державних службовців, які займають посади державної служби в органі державної влади та здійснюють установлені для таких посад повноваження, за невиконання чи неналежне виконання службових обов`язків тощо).
      64. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків (стаття 73 ГПК України).
      65. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (статті 74, 77 ГПК України).
      66. Відповідно до пункту 5 частини третьої статті 162 ГПК України позовна заява повинна містити виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову.
      67. Наявність бездіяльності компетентного органу повинна бути предметом самостійної оцінки суду в кожному випадку звернення прокурора з позовом за конкретних фактичних обставин.
      68. Як убачається з матеріалів справи, на виконання частин третьої - п`ятої статті 53 ГПК України і частин третьої, четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор при поданні позовної заяви обґрунтував неналежне, на його думку, здійснення захисту інтересів держави Устинівською РДА та Східним офісом Держаудитслужби, які не вжили заходів до оспорювання додаткових угод у судовому порядку, про що вони повідомили прокуратуру відповідними листами (тобто навів підставу для представництва інтересів держави); зазначив, що порушення процедури державних закупівель та укладення відповідних додаткових угод унеможливило раціональне та ефективне використання бюджетних коштів, чим обґрунтував порушення інтересів держави (тобто навів підстави для звернення з позовом).
      69. Устинівська РДА та Східний офіс Держаудитслужби, надаючи відповідь прокурору на його звернення, свою позицію щодо порушення інтересів держави жодним чином не висловили, про наміри самостійно звернутися з позовом чи провести перевірку щодо виявлених прокуратурою фактів не заявили, водночас не спростували й твердження прокурора щодо виявлених порушень законодавства. Такі дії були оцінені прокурором як бездіяльність.
      70. З огляду на вищевикладене помилковим є висновок суду апеляційної інстанції про ненаведення прокурором у цій справі підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді.
      71. Аргументи сторін, що не стосуються мотивів, наведених у цій постанові, Велика Палата Верховного Суду не аналізує з огляду на зазначені висновки щодо порушень норм процесуального права, допущені судом апеляційної інстанції.
      ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ
      Щодо суті касаційної скарги
      72. Пунктом 2 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
      73. Підставою для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі (частина шоста статті 310 ГПК України).
      74. Таким чином, касаційна скарга підлягає задоволенню, а постанова суду апеляційної інстанції - скасуванню з направленням справи до цього суду для продовження розгляду.
      Щодо розподілу судових витрат
      75. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про задоволення касаційної скарги та направлення справи до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами вирішення спору.
      ВИСНОВОК ПРО ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ ПРАВА
      76. Відповідно до частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.
      77. Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.
      78. Прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу.
      79. Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.
      80. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.
      81. Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
      82. Частина четверта статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачає, що наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб`єктом владних повноважень. Таке оскарження означає право на спростування учасниками процесу обставин, на які посилається прокурор у позовній заяві, поданій в інтересах держави в особі компетентного органу, для обґрунтування підстав для представництва.
      83. Якщо суд після відкриття провадження у справі з урахуванням наведених учасниками справи аргументів та наданих доказів установить відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді, суд залишає позовну заяву, подану прокурором в інтересах держави в особі компетентного органу, без розгляду відповідно до положень пункту 2 частини першої статті 226 ГПК України.
      Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314-317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу заступника прокурора Дніпропетровської області задовольнити.
      2. Постанову Центрального апеляційного господарського суду від 21 травня 2019 року у справі № 912/2385/18 скасувати.
      3. Справу № 912/2385/18 направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя-доповідач О. Р. Кібенко
      Судді: Н. О. Антонюк О. С. Золотніков
      С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук Н. П. Лященко
      Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців В. В. Пророк
      Д. А. Гудима Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська В. Ю. Уркевич
      Ж. М. Єленіна О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 90458902
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      26 травня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 638/13683/15-ц
      Провадження № 14-680цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді-доповідача Гудими Д. А.,
      суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула справу за позовом Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» (далі - позивач) до ОСОБА_1 (далі - позичальник), ОСОБА_2 (далі - поручителька) про стягнення заборгованості за договорами про надання споживчого кредиту
      за касаційною скаргою позивача на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 22 листопада 2016 року, ухвалене суддею Аркатовою К. В., та постанову Апеляційного суду Харківської області від 18 квітня 2018 року, прийняту колегією суддів у складі Бездітка В. М., Коваленко І. П., Овсяннікової А. І.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      (1) Короткий зміст позовних вимог
      1. 14 серпня 2015 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, в якій просив стягнути солідарно з позичальника та поручительки заборгованість за договором про надання споживчого кредиту № 11239052000 від 23 жовтня 2007 року (далі - кредитний договір-1) на суму 34 016,41 доларів США і пеню у розмірі 22 356,23 грн, а також заборгованість за договором про надання споживчого кредиту № 11389728000 від 8 вересня 2008 року (далі - кредитний договір-2) на суму 7 210,36 доларів США і пеню у розмірі 10 102,32 грн.
      2. Позов мотивував такими обставинами:
      2.1. 23 жовтня 2007 року позивач уклав із позичальником кредитний договір-1, відповідно до умов якого позивач надав позичальникові кредит у розмірі 35 000 доларів США з кінцевим терміном повернення не пізніше 23 жовтня 2028 року та процентною ставкою 10,50 % річних.
      2.2. Того ж дня для забезпечення виконання зобов`язань за вказаним договором позивач уклав з поручителькою договір поруки № П/11239052000 (далі - договір поруки-1).
      2.3. 8 вересня 2008 року позивач уклав із позичальником кредитний договір-2, відповідно до умов якого позичальник отримав кредит у розмірі 11 000 доларів США з кінцевим терміном повернення не пізніше 7 вересня 2018 року та процентною ставкою 13,85 % річних.
      2.4. Того ж дня для забезпечення виконання зобов`язань за вказаним договором позивач уклав з поручителькою договір поруки № 226650 (далі - договір поруки-2).
      2.5. Відповідно до умов договорів поруки відповідальність поручительки та позичальника є солідарною.
      2.6. У позичальника є прострочена заборгованість за кредитним договором-1 і кредитним договором-2 (далі разом - кредитні договори). Тому позивач звернувся до суду з цим позовом.
      (2) Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. 22 листопада 2016 року Дзержинський районний суд м. Харкова ухвалив рішення (викладене з урахування ухвали від 14 лютого 2017 року про виправлення описки), яким позов задовольнив частково:
      3.1. Стягнув із позичальниказаборгованість за кредитним договором-1 у розмірі 4 485 доларів США (що в еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України становить 115 623,30 грн і включає суму боргу за простроченим кредитом у розмірі 1 045,85 доларів США та суму боргу за простроченими процентами у розмірі 3 439,15 доларів США), а також пеню за цим договором у сумі 16 669,01 грн.
      3.2. Стягнув із позичальниказаборгованість за кредитним договором-2 у розмірі 2 120,58 доларів США (що в еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України становить 546 68,55 грн і включає суму боргу за простроченим кредитом у розмірі 1 310,65 доларів США і суму боргу за простроченими процентами у розмірі 809,93 доларів США), а також пеню за цим договором у сумі 10 102,32 грн.
      3.3. У задоволенні іншої частини вимог - відмовив.
      4. Суд першої інстанції рішення мотивував так:
      4.1. Позивач надсилав за адресами позичальника та поручительки листи, однак у зв`язку з відсутністю опису вкладення суд не може встановити, чи дійсно це були ті листи-вимоги, які позивач долучив до позовної заяви.
      4.2. За договорами не настав термін виконання грошових зобов`язань у повному обсязі, оскільки банк не дотримав установлений договорами порядок дострокового повернення коштів, а саме не направив вимогу про дострокове їх повернення, внаслідок чого термін погашення заборгованості у повному обсязі не настав. Тому є підстави стягнути лише прострочену заборгованість за кредитом і процентами, а також пеню.
      4.3. Останній черговий платіж за кредитним договором-1 позичальник сплатив 24 червня 2014 року, а за кредитним договором-2 - 17 вересня 2014 року. Вимоги до поручительки позивач заявив 24 березня 2015 року. З огляду на те, що у договорах поруки не встановлений строк, після якого порука припиняється, і позивач заявив вимогу до поручительки після спливу шестимісячного строку з моменту останнього чергового платежу за обома кредитними договорами, то на підставі частини четвертої статті 559 Цивільного кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин) порука припинилася.
      (3) Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
      5. 18 квітня 2018 року Апеляційний суд Харківської області прийняв постанову, якою рішення суду першої інстанції залишив без змін. Мотивував постанову так:
      5.1. Суд першої інстанцій обґрунтовано виснував, що через припинення договорів поруки не можна задовольнити вимоги позивача про стягнення з поручительки заборгованості за кредитом та процентами, а також пені за обома кредитними договорами.
      5.2. Термін виконання грошових зобов`язань у повному обсязіне настав, оскільки позивач не довів дотримання порядку дострокового повернення коштів за його вимогою. У наданих позивачем листах немає опису, що суперечить умовам кредитних договорів про порядок направлення юридично значимих повідомлень.
      5.3. Доводи апеляційної скарги щодо дати останнього погашення заборгованості за кредитними договорами є необґрунтованими, оскільки вони суперечать наданим позивачем розрахункам.
      5.4. Аргумент апеляційної скарги про правомірність підвищення процентної ставки за кредитним договором-1 є безпідставним, оскільки немає доказів дотримання позивачем порядку збільшення процентної ставки відповідно до вимог пункту 10.2 вказаного договору.
      (4) Короткий зміст вимог касаційної скарги
      6. У червні 2018 року позивач подав касаційну скаргу. Просить скасувати рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 22 листопада 2016 року та постанову Апеляційного суду Харківської області від 18 квітня 2018 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      (5) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      7. 23 жовтня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував ухвалу тим, що необхідно відступити від висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц (провадження № 14-600цс18) про незастосування до подібних правовідносин приписів статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин). На думку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, потреба в означеному відступі зумовлена таким :
      7.1. Суди попередніх інстанцій встановили, що позивач не дотримав порядку дострокового повернення кредиту за його вимогою, а до наданих листів усупереч умовам кредитних договорів щодо порядку направлення юридично значимих повідомлень немає описів.
      7.2. Частина десята статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначає порядок дострокового повернення споживчого кредиту: умови, за яких у кредитодавця виникає право на дострокове повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту; строк, протягом якого споживач може усунути порушення умов цього договору (тридцять чи шістдесят днів з дня одержання повідомлення про таку вимогу); спеціальний юридичний наслідок усунення цих порушень у вигляді втрати чинності вимоги про дострокове повернення споживчого кредиту.
      7.3. Якщо кредитодавець звертається до суду з позовом про стягнення споживчого кредиту, не заявивши вимогу про дострокове повернення споживчого кредиту на підставі частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин), то у споживача (позичальника) відсутній обов`язок повернути достроково споживчий кредит і не може відбутися порушення прав кредитодавця (аналогічні висновки є у постанові Верховного Суду України від 14 вересня 2016 року у справі № 6-223цс16).
      7.4. У постанові від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц Велика Палата Верховного Суду відхилила довів касаційної скарги про те, що банк на момент звернення до суду не виконав вимоги частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, пункту 12 кредитного договору та не направив досудове повідомлення (вимогу), з огляду на що не набув право на дострокове стягнення заборгованості. Велика Палата Верховного Суду зазначила, що направлення повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту стосується загального порядку досудового врегулювання цих спорів, а невиконання кредитором обов`язку з направлення такого повідомлення (вимоги) не означає відсутність порушення його прав; кредитор може вимагати у суді захисту цих прав, а саме вимагати виконання боржником обов`язку з дострокового повернення кредиту.
      7.5. Кредитодавець не може заявляти вимогу про дострокове повернення споживчого кредиту у позовній заяві. Подання кредитодавцем позову є складовою цивільного процесу, а не цивільних правовідносин. Тому таке подання не можна кваліфікувати як вимогу у розумінні частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин). Якщо кредитодавець звертається до суду з позовом про стягнення споживчого кредиту, не заявивши на підставі частини десятої статті 11 зазначеного Закону вимогу про дострокове повернення коштів за договором, у споживача (позичальника) немає обов`язку здійснити таке дострокове повернення.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      8. Позивач мотивує касаційну скаргу так:
      8.1. Суди неправильно застосували частину четверту статті 559 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин: 1) помилково визначили початок перебігу шестимісячного строку за датою сплати останніх платежів за кредитним договором-1 - 24 червня 2014 року, а за кредитним договором-2 - 17 вересня 2014 року, тоді як початком перебігу такого строку є 6 травня 2015 року - 41-ий календарний день з дня направлення позивачем письмових повідомлень (вимог), як це передбачено кредитними договорами; 2) не врахували висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 24 вересня 2014 року у справі № 6-106цс14, від 16 березня 2016 року у справі № 6-1301цс15, від 22 червня 2016 року у справі № 6-368цс16, від 29 червня 2016 року у справі № 6-272цс16.
      8.2. Обрання певного засобу захисту, у тому числі досудового врегулювання спору, є правом, а не обов`язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов`язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист. Направлення позивачем повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту за змістом пункту 12.2 кредитного договору-1 є правом, а не обов`язком. Нездійснення цього права не позбавляє позивача права на дострокове стягнення заборгованості на підставі частини другої статті 1050 ЦК України. Крім того, позивач надіслав досудові вимоги рекомендованими листами, а не цінними листами з описом вкладення та повідомленням про вручення.
      8.3. Суди необґрунтовано відмовили у стягненні заборгованості за процентами у розмірі 73,19 доларів США за кредитним договором-1, оскільки позивач має право на збільшення процентної ставки на підставі пункту 10.2 цього договору.
      8.4. Суди неправильно застосували частину третю статті 549 ЦК України та необґрунтовано відмовили у стягненні за кредитним договором-1 пені у розмірі 5 687,22 грн.
      9. 28 січня 2020 року позивач подав додаткові пояснення до касаційної скарги. Вказав, що реалізував передбачене частиною другою статті 1050 ЦК України право на дострокове стягнення заборгованості. Вважає, що необхідно застосувати висновки Конституційного Суду України, викладені у рішенні від 9 липня 2002 року у справі № 15-рп/2002, та висновки Верховного Суду України, сформульовані у постановах від 6 листопад 2013 року у справі № 6-116цс13, від 19 листопада 2014 року у справі № 6-160цс19, від 2 вересня 2015 року у справі № 6-1085цс15 і від 3 лютого 2016 року у справі № 6-18цс16.
      (2) Позиції інших учасників справи
      10. 30 липня 2019 року позичальник подав відзив на касаційну скаргу. Просить її відхилити, а оскаржені судові рішення залишити без змін. Мотивує відзив тим, що суди попередніх інстанцій правильно застосували частину четверту статті 559 ЦК України та врахували, що позивач не дотримав порядку досудового повернення заборгованості за кредитними договорами.
      11. Поручителька відзив на касаційну скаргу не надала.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо права на дострокове повернення коштів за кредитними договорами
      12. Суди попередніх інстанцій встановили такі факти:
      12.1. 23 жовтня 2007 року та 8 вересня 2008 року позивач уклав із позичальником два договори про надання споживчого кредиту, а 14 серпня 2015 року через порушення позичальником зобов`язань подав позов, зокрема, про дострокове повернення тієї частини кредиту, що залишилася.
      12.2. Порядок направлення вимоги про дострокове повернення кредиту передбачений пунктами 12.1-12.2 кредитного договору-1, і такий порядок позивач не дотримав.
      12.3. За обома кредитними договорами не настав термін виконання грошових зобов`язань у повному обсязі, оскільки банк не дотримав установлений порядок дострокового повернення коштів - не направив вимогу про таке повернення.
      13. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України).
      14. У договорах за участю фізичної особи-споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів (частина друга статті 627 ЦК України у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», який набрав чинності 16 жовтня 2011 року). Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом (частина третя статті 1054 ЦК України у вказаній редакції).
      15. Споживач - це фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних із підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника (пункт 22 частини першої статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
      16. Споживчий кредит - це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції (пункт 23 частини першої зазначеної статті у відповідній редакції).
      17. 10 червня 2017 року набрав чинності Закону України «Про споживче кредитування», який визначає загальні правові та організаційні засади споживчого кредитування в Україні. Закон України «Про захист прав споживачів» застосовується до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону України «Про споживче кредитування» (стаття 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній з 10 червня 2017 року). Отже, регулювання правовідносин банку зі споживачем щодо кредитування для споживчих потреб до 10 червня 2017 року відбувалося з урахуванням приписів Закону України «Про захист прав споживачів». З 10 червня 2017 року на ці відносини поширюється Закон України «Про споживче кредитування», а у частині, що йому не суперечить, - також Закон України «Про захист прав споживачів».
      18. Визначаючи зміст правовідносин, які виникли між сторонами кредитного договору, суди повинні встановити: на які потреби було надано кредит, чи здійснювалось кредитування з метою задоволення боржником особистих економічних та побутових потреб. Установивши, що кредитування здійснювалось на споживчі потреби, суд повинен застосувати до встановлених правовідносин законодавство щодо захисту прав споживачів (висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 14 вересня 2016 року у справі № 6-223цс16).
      19. Якщо кредитодавець згідно з договором про надання споживчого кредиту одержує внаслідок порушення споживачем умов договору право на вимогу повернення споживчого кредиту, строк виплати якого ще не настав, або на вилучення продукції чи застосування іншої санкції, він може використати таке право лише у разі: 1) затримання сплати частини кредиту та/або відсотків щонайменше на один календарний місяць, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла щонайменше - на три календарні місяці; або 2) перевищення сумою заборгованості суми кредиту більш як на десять відсотків; або 3) несплати споживачем більше однієї виплати, яка перевищує п`ять відсотків суми кредиту; або 4) іншого істотного порушення умов договору про надання споживчого кредиту. Якщо кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла - шістдесяти календарних днів з дня одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. Якщо протягом цього періоду споживач усуне порушення умов договору про надання споживчого кредиту, вимога кредитодавця втрачає чинність (частина десята статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» зі змінами, передбаченими Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», який набрав чинності 16 жовтня 2011 року).
      20. Наведені приписи дають підстави виснувати, що частина десята статті 11 зазначеного Закону у редакції, що була чинною до 10 червня 2017 року, встановила обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту.
      21. Велика Палата Верховного Суду вважає, що звернення до суду з позовом про дострокове повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту не замінює визначений вказаним Законом порядок. Якщо кредитодавець звертається до суду з таким позовом, не виконавши вимоги частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, не дотримавши передбачений зазначеним договором порядок, який не має погіршувати порівняно із цим Законом становище споживача, то в останнього як у позичальника відсутній обов`язок достроково повернути кошти за договором про надання споживчого кредиту, а у суду відсутня підстава для задоволення відповідного позову у частині, яка стосується дострокового стягнення коштів за таким договором.
      22. У пункті 49 Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень Консультативна рада європейських суддів вказала, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.
      23. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від її попередніх висновків лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 5 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43-44) і № 818/1688/16 (пункти 44-45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54),від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44-45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24)).
      24. У постанові від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц, Велика Палата Верховного Суду відхилила довід касаційної скарги про те, що позивач перед зверненням до суду не виконав вимоги частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, і пункту 12 договору про надання споживчого кредиту, не направив досудове повідомлення (вимогу), з огляду на що не набув право на дострокове стягнення коштів за цим договором. Велика Палата Верховного Суду вказала, що боржник зобов`язаний виконати його обов`язок відповідно до умов договору. Тобто, порушивши права або законні інтереси кредитора, зобов`язаний поновити їх, не чекаючи на повідомлення (вимогу) про дострокове повернення кредиту чи на звернення до суду з відповідним позовом. Враховуючи приписи статей 526, 527 і 530 ЦК України, Велика Палата Верховного Суду зазначилапро те, що направлення повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту стосується загального порядку досудового врегулювання відповідних спорів. Невиконання кредитором обов`язку з направлення такого повідомлення (вимоги) не означає відсутність порушення його прав, а тому він може вимагати у суді виконання боржником обов`язку з дострокового повернення кредиту. Враховуючи те, що вимоги кредитора й обов`язки боржника за договором про надання споживчого кредиту у добровільному порядку не були виконані на час ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду у зазначеній постанові погодилася з аргументами суду апеляційної інстанції про наявність підстав для дострокового стягнення заборгованості.
      25. Наведений висновок не враховує спеціальний порядок заявлення кредитодавцем вимоги про дострокове повернення коштів у разі неналежного виконання позичальником умов договору про надання споживчого кредиту. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від зазначеного висновку, конкретизувавши його так : суд, установивши, що кредитування відбулося для задоволення споживчих потреб позичальника, має застосувати до встановлених правовідносин приписи, які регулюють відносини споживчого кредитування, зокрема частини десятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, в якій був встановлений обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту.
      26. У справі № 638/13683/15-цсуди встановили, що у позичальника з позивачем виникли кредитні відносини, однак належно не дослідили зміст кредитних договорів, не з`ясували, на які потреби були видані кредити, чи є ці кредити споживчими, а отже, не з`ясували, які права й обов`язки мали сторони таких відносин при укладенні та виконанні умов кредитних договорів.
      27. Ураховуючи, що суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, а суди першої й апеляційної інстанцій не дослідили належно зібрані у справі докази, Велика Палата Верховного Суду не має процесуальної можливості встановити факти щодо споживчого характеру кредитування позичальника.
      28. Позивач стверджує, що направлення повідомлення (вимоги) є правом, а не обов`язком банку. Тому ненаправлення такого повідомлення (вимоги) не позбавляє банк можливості дострокового стягнення заборгованості.
      29. З цього приводу Велика Палата Верховного Суду зауважує, що позивач переконував суд, що направив відповідне повідомлення (вимогу) як позичальнику, так і його поручителю. Проте суди вказали, що всупереч умовам кредитних договорів позивач відправив ці повідомлення (вимоги) рекомендованими листами, а не цінними листами з описом вкладення та повідомленням про вручення. Тому суди не змогли встановити, як те, чи справді позивач відправив відповідачам відповідні повідомлення (вимоги), так і те, чи були останні вручені адресатам. Враховуючи наведене, порушення позивачем визначеного кредитними договорами порядку направлення юридично значимих повідомлень, факт отримання яких адресатами суди не встановили, не може мати наслідком покладення на відповідачів тягаря дострокового погашення заборгованості за кредитними договорами.
      (1.2) Щодо припинення поруки
      30. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що останній черговий платіж за кредитним договором-1 сплачений 24 червня 2014 року, за кредитним договором-2 - 17 вересня 2014 року, а письмові вимоги до поручительки позивач заявив 24 березня 2015 року. З огляду на це суди вважали, що оскільки у договорах поруки не встановлений строк, після якого порука припиняється, а позивач заявив вимогу до поручителя після спливу шестимісячного строку з моменту здійснення останнього чергового платежу, то на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин, порука припинилася. Велика Палата Верховного Суду з таким висновком погоджується лише частково.
      31. Порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов`язання не встановлений або встановлений моментом пред`явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки (частина четверта статті 559 ЦК України у редакції, чинній до 19 жовтня 2016 року).
      32. Отже, зі спливом строку, визначеного договором поруки, або зі спливом строку, визначеного законом, порука та відповідне право вимоги кредитора припиняються.
      33. Суди встановили, що відповідно до пункту 3.1 договору поруки-1 він «діє до повного припинення всіх зобов`язань» боржника за кредитним договором-1, а згідно з пунктом 3.1 договору поруки-2 він «діє до повного припинення всіх зобов`язань боржника за основним договором або до погашення поручителем зобов`язань боржника в рахунок виконання зобов`язань за основним договором».
      34. Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення.Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України). А календарна дата або вказівка на подію, яка має неминуче настати, є терміном (частина друга статті 252 ЦК України).
      35. З огляду на вказане у договорах поруки сторони не встановили її строк у розумінні статті 251 ЦК України. Тому у цьому випадку треба застосовувати припис частини четвертої статті 559 цього кодексу у відповідній редакції про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 2-1169/11 (пункт 60), від 10 квітня 2019 року у справі № 604/156/14-ц, від 19 червня 2019 року у справі № 523/8249/14-ц (пункт 71), від 3 липня 2019 року у справі № 1519/2-3165/11 (пункт 58), а також постанови Верховного Суду України від 24 вересня 2014 року у справі № 6-106цс14, від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2662цс15, від 22 червня 2016 року у справі № 6-368цс16, від 29 червня 2016 року у справі № 6-272цс16, від 29 березня 2017 року у справі № 6-3087цс16, від 14 червня 2017 року у справі № 644/6558/15-ц).
      36. Строк, передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України у вказаній редакції, є преклюзивним, тобто його закінчення є підставою для припинення поруки, а отже, і для відмови кредиторові у позові. Цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати. Тому, враховуючи припинення права кредитора вимагати у поручителя виконання забезпеченого порукою зобов`язання зі спливом визначеного договором або законом строку, застосоване у другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України у зазначеній редакції словосполучення «пред`явлення вимоги» до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання слід розуміти як пред`явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Вказане не позбавляє кредитора можливості пред`явити до поручителя іншу письмову вимогу про погашення заборгованості боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду лише протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 2-1169/11 (пункт 62), від 19 червня 2019 року у справі № 523/8249/14-ц (пункт 76), від 3 липня 2019 року у справі № 1519/2-3165/11 (пункт 59), а також постанову Верховного Суду України від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2662цс15).
      37. З огляду на вказане позивач реалізував право на пред`явлення вимоги до поручителя шляхом подання позову до суду тільки 14 серпня 2015 року.
      38. У дослідженому судами попередніх інстанцій кредитному договорі-1 сторони погодили, що позичальник зобов`язується повертати суму кредиту та сплачувати проценти шляхом сплати ануїтетних платежів у розмірі 345 доларів США у день сплати ануїтетних платежів (пункт 1.2.2). Днем такої сплати сторони визначили 23 число кожного календарного місяця строку кредитування, протягом якого позичальник зобов`язаний сплатити ануїтетний платіж.
      39. У дослідженому судами попередніх інстанцій кредитному договорі-2 сторони також погодили ануїтетну схему погашення кредиту, відповідно до якої днем сплати ануїтетного платежу (170 доларів США) є 8 число кожного місяця протягом строку кредитування (пункт 1.2.10).
      40. Отже, сторони кредитних договорів встановили, що основне зобов`язання позичальник виконує через окремі зобов`язання з внесення однакових платежів відповідного числа кожного місяця протягом строку кредитування. Тому передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, строк пред`явлення вимог до поручителя про повернення заборгованості за платежами, які позичальник був зобов`язаний згідно з умовами кредитних договорів вносити періодично, слід обчислювати з моменту настання терміну погашення кожного чергового платежу. Іншими словами, за змістом частини четвертої статті 559 ЦК України у зазначеній редакції порука за кожним із зобов`язань, визначених періодичними платежами, припиняється після спливу шести місяців з моменту настання терміну погашення кожного чергового платежу. Пред`явлення кредитором вимоги до поручителя більш ніж через шість місяців після настання терміну виконання частини основного зобов`язання, визначеної періодичним платежем, є підставою для відмови у задоволенні такої вимоги через припинення поруки за відповідною частиною основного зобов`язання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 523/8249/14-ц (пункт 84), від 3 липня 2019 року у справі № 1519/2-3165/11 (пункт 63)).
      41. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим висновок судів першої й апеляційної інстанцій про те, що початок перебігу шестимісячного строку, передбаченого частиною четвертою статті 559 ЦК України у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин, слід визначати за датою сплати останніх платежів за кредитними договорами.
      42. За умови пред`явлення банком до позичальника та поручителя вимоги про дострокове повернення коштів за кредитним договором змінюється строк виконання основного зобов`язання, і порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить вимоги до поручителя протягом шести місяців від зміненої дати виконання основного зобов`язання (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 2-1169/11 (пункт 80); постанови Верховного Суду України від 24 вересня 2014 року у справі № 6-106цс14, від 21 січня 2015 року у справі № 6-190цс14, від 27 січня 2016 року у справі № 6-990цс15, від 22 червня 2016 року у справі № 6-368цс16, від 14 червня 2017 року у справі № 644/6558/15-ц).
      43. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що висновок судів попередніх інстанцій про те, що позивач 24 березня 2015 року пред`явив вимоги про дострокове виконання зобов`язань за кредитними договорами до поручительки, суперечить висновку цих судів про недоведеність через відсутність опису вкладення факту того, що позивач надсилав обом відповідачам саме такі вимоги. Суди не виснували про зміну строку виконання основного зобов`язання. З огляду на вказане необґрунтованим є довід касаційної скарги про те, що початком перебігу строку, передбаченого частиною четвертою статті 559 ЦК України у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин, є 41-ий календарний день з дня направлення позивачем письмових повідомлень (вимог) про дострокове повернення коштів за кредитними договорами.
      44. Отже, суди попередніх інстанцій на підставі зібраних доказів питання відповідальності поручителя перед позивачем за виконання всіх прострочених частин основного зобов`язання, визначених періодичними платежами, не вирішили, як і не визначили те, чи сплив строк, встановлений частиною четвертою статті 559 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, щодо відповідної частини таких платежів. Зазначене унеможливило встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
      45. З огляду на наведене Велика Палата Верховного Суду погоджується з доводом касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не застосували висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 24 вересня 2014 року у справі № 6-106цс14, від 22 червня 2016 року у справі № 6-368цс16 та від 29 червня 2016 року у справі № 6-272цс16. Стосовно постанови Верховного Суду України від 16 березня 2016 року у справі № 6-1301цс15, яку теж згадав у касаційній скарзі позивач, то у тій справі Верховний Суд України вказав, що суд касаційної інстанції правильно застосував частину четверту статті 559 ЦК України, а його висновок відповідає правовій позиції, викладеній Верховним Судом України у постанові від 24 вересня 2014 року у справі № 6-106цс14.
      (1.3) Щодо інших доводів касаційної скарги
      46. Пункт 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
      47. Оскільки позивач подав касаційну скаргу у червні 2018 року, Велика Палата Верховного Суду переглядає оскаржені рішення на підставі приписів ЦПК України у редакції, чинній до 8 лютого 2020 року.
      48. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX).
      49. Доводи касаційної скарги щодо розміру пені та процентів за кредитним договором-1 спрямовані на переоцінку доказів та на встановлення інших обставин, ніж встановили суди першої й апеляційної інстанцій. Тому такі доводи виходять за межі розгляду справи у суді касаційної інстанції.
      50. Особа, яка подала касаційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на касаційне оскарження (частина перша статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення (частини перша та друга статті 390 ЦПК України).
      51. На судове засідання суду апеляційної інстанції 18 квітня 2018 року не з`явились всі учасники справи (т. 2, а. с. 66). Повний текст постанови від цієї ж дати апеляційний суд склав 23 квітня 2018 року. Її копію позивач отримав 2 травня 2018 року (т. 2, а. с. 89), касаційну скаргу подав 1 червня 2018 року, а додаткові пояснення, в яких доповнив доводи касаційної скарги, - аж 28 січня 2020 року, тобто поза межами строку на касаційне оскарження.
      52. Право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим кодексом (стаття 126 ЦПК України).
      53. З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду залишає додаткові пояснення позивача без розгляду.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      54. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
      55. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX).
      56. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четвертої зазначеної статті).
      57. Зважаючи на надану оцінку аргументам учасників справи та висновкам судів першої й апеляційної інстанцій, Велика Палата Верховного Суду вважає доводи касаційної скарги позивача частково обґрунтованими, а вимоги - обґрунтованими. Тому рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 22 листопада 2016 року та постанову Апеляційного суду Харківської області від 18 квітня 2018 року слід скасувати, а справу направити до суду першої інстанції на новий розгляд.
      58. Під час нового розгляду справи суд першої інстанції повинен всебічно, повно, об`єктивно та безпосередньо дослідити зібрані у справі докази з урахуванням висновків цієї постанови, а також врахувати висновки Великої Палати Верховного Суду щодо помилковості визначення в резолютивній частині судового рішення заборгованості не лише у валюті кредитного зобов`язання, але й у гривневому еквіваленті стягнутої в іноземній валюті суми коштів (постанова від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц), щодо відсутності у кредитодавця права нараховувати передбачені договором проценти за кредитом після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги про дострокове повернення коштів за кредитним договором (постанова від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12).
      (2.2) Щодо судових витрат
      59. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, слід розподілити за результатами розгляду спору.
      (3) Висновки щодо застосування норм права
      60. У договорах за участю фізичної особи-споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів (частина друга статті 627 ЦК України у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», який набрав чинності 16 жовтня 2011 року). Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом (частина третя статті 1054 ЦК України у вказаній редакції).
      61. Регулювання правовідносин банку зі споживачем щодо кредитування для споживчих потреб до 10 червня 2017 року відбувалося з урахуванням приписів Закону України «Про захист прав споживачів». З 10 червня 2017 року на ці відносини поширюється Закон України «Про споживче кредитування», а у частині, що йому не суперечить, - також Закон України «Про захист прав споживачів».
      62. Частина десята статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, що була чинною до 10 червня 2017 року, встановлювала обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту.
      63. Звернення до суду з позовом про дострокове повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту не замінює визначений Законом України «Про захист прав споживачів»порядок. Якщо кредитодавець звертається до суду з таким позовом, не виконавши вимоги частини десятої статті 11 цього Закону у редакції, чинній до 10 червня 2017 року, не дотримавши передбачений зазначеним договором порядок, який не має погіршувати порівняно із цим Законом становище споживача, то в останнього як у позичальника відсутній обов`язок достроково повернути кошти за договором про надання споживчого кредиту, а у суду відсутня підстава для задоволення відповідного позову у частині, яка стосується дострокового стягнення коштів за таким договором.
      Керуючись частиною четвертою статті 258, частиною першою статті 400, пунктом 2 частини першої статті 409, частинами третьою та четвертою статті 411, статтями 416-419 ЦПК України у редакції, чинній до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» задовольнити.
      2. Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 22 листопада 2016 року та постанову Апеляційного суду Харківської області від 18 квітня 2018 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Д. А. Гудима
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      О. Р. Кібенко
      С. В. Бакуліна
      Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук
      Н. П. Лященко
      Ю. Л. Власов
      О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців
      В. В. Пророк
      В. І. Данішевська
      Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна
      В. Ю. Уркевич
      О. С. Золотніков
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 90458954