ANTIRAID

Постановление БП-ВС касательно допустимости и условий не раскрытия стороне защиты материалов НСРД

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

1 member has voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 жовтня 2019 року

м. Київ

Справа № 640/6847/15-к

Провадження № 13-43кс19

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого судді Князєва В. С.,

судді-доповідача Антонюк Н. О.,

суддів Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю.,

за участю секретаря судового засідання Сидор А. В.,

учасники судового провадження:

прокурор - Курапов М. В.,

в режимі відеоконференції:

захисник ОСОБА_1 - Чуприна З. М.,

захисник ОСОБА_3 - Цемкалов В. І.,

перекладач - Аяз Мохаммад

розглянула в судовому засіданні матеріали кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12014220000001010 за обвинуваченням:

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина Ісламської Республіки Пакистан, який народився у м. Пешавар Ісламської Республіки Пакистан, зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимого, у вчиненні злочинів, передбачених ч. 2 та ч. 3 ст. 307 Кримінального кодексу України (далі - КК України);

ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , громадянина Іспанії, який народився в с. Шакрі Вакілан регіону Равалпінді Ісламської Республіки Пакистан, зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 , раніше не судимого, у вчиненні злочинів, передбачених ч. 2 та 3 ст. 307 КК України,

за касаційною скаргою захисника Чуприни Зінаїди Миколаївни в інтересах ОСОБА_1 на вирок Київського районного суду міста Харкова від 28 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 3 травня 2018 року у справі № 640/6847/15-к і

В С Т А Н О В И Л А:

Короткий зміст оскаржуваних судових рішень

Вироком Київського районного суду міста Харкова від 28 березня 2017 року ОСОБА_1 засуджено за ч. 3 ст. 307 КК України до покарання у виді позбавлення волі строком на 11 років із конфіскацією усього належного йому майна.

Строк відбуття ним покарання визначено рахувати з 17 листопада 2014 року.

На підставі ч. 5 ст. 72 КК України зараховано ОСОБА_1 у строк покарання строк попереднього ув`язнення з 17 листопада 2014 року до набрання вироком законної сили із розрахунку один день попереднього ув`язнення за два дні позбавлення волі.

Цим же вироком ОСОБА_1 визнано невинуватим та виправдано за ч. 2 ст. 307 КК України у зв`язку з відсутністю складу злочину.

Ухвалено також продовжити ОСОБА_1 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою до набрання вироком законної сили, однак не більше, ніж на 60 днів, тобто до 26 травня 2017 року.

Цим же вироком ОСОБА_3 засуджено за ч. 3 ст. 307 КК України до покарання у виді позбавлення волі строком на 11 років із конфіскацією усього належного йому майна та виправдано за ч. 2 ст. 307 КК України у зв`язку з відсутністю складу злочину.

Строк відбуття ним покарання визначено рахувати з 17 листопада 2014 року.

Запобіжний захід у вигляді тримання під вартою продовжено ОСОБА_3 до набрання вироком законної сили, однак не більше, ніж на 60 днів, тобто до 26 травня 2017 року.

На підставі ч. 5 ст. 72 КК України йому зараховано у строк покарання строк попереднього ув`язнення з 17 листопада 2014 року до набрання вироком законної сили із розрахунку один день попереднього ув`язнення за два дні позбавлення волі.

Прийнято рішення щодо процесуальних витрат та речових доказів.

Апеляційний суд Харківської області ухвалою від 3 травня 2018 року вирок місцевого суду залишив без змін та відповідно до ч. 5 ст. 72 КК України в редакції Закону України від 26 листопада 2015 року № 838-VIII «Про внесення зміни до Кримінального кодексу України щодо удосконалення порядку зарахування судом строку попереднього ув`язнення у строк покарання» зарахував ОСОБА_1 та ОСОБА_3 в строк покарання строк попереднього ув`язнення з 17 листопада 2014 року по 20 червня 2017 року з розрахунку один день попереднього ув`язнення за два дні позбавлення волі.

Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог та узагальнені доводи особи, яка її подала

У серпні 2019 року захисник Чуприна З. М. звернулася з касаційною скаргою в інтересах засудженого ОСОБА_1 , в якій просить скасувати судові рішення щодо нього та призначити новий розгляд у суді першої інстанції зі стадії підготовчого судового засідання. Серед підстав для скасування судових рішень захисник у скарзі зазначає, зокрема, таке:

- під час встановлення об`єктивної сторони складу злочину порушено принцип безпосередності, оскільки суд не дослідив речові докази - полімерні згортки, які містили особливо небезпечний наркотичний засіб діацетилморфін (героїн), що є предметом злочину; предмет, як і об`єктивна сторона складу злочину у діях підзахисного - відсутні;

- суд не мав права приймати інформацію про наявність речових доказів замість їх безпосереднього дослідження і використовувати їх на обґрунтування вини ОСОБА_1 ;

- ухвали слідчого судді про дозвіл на проведення негласних слідчих (розшукових) дій (далі - НСРД), матеріали за результатами проведення яких покладені в основу вироку, та речовий доказ (героїн) не були відкриті стороні захисту в порядку статті 290 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України), - ці ухвали в матеріалах справи відсутні та під час судового розгляду не досліджувалися;

- не дотримані вимоги статей 105, 106 КПК України під час оформлення додатків до протоколів слідчих дій, а також відсутні оригінали технічних носіїв інформації, які долучені до цих протоколів, процесуально не оформлене виготовлення копій матеріалів записів на CD-диски, незважаючи на що суд визнав такі докази допустимими та поклав їх в основу вироку;

- героїн був вилучений з автомобіля в ході процесуальної дії, зафіксованої в протоколі огляду місця події (транспортного засобу) від 17 листопада 2014 року, без ухвали слідчого судді на обшук, що тягне за собою недопустимість його як доказу.

Наведені порушення, на думку захисника, залишились поза увагою суду апеляційної інстанції, який безпідставно відмовив у задоволенні її апеляційної скарги.

Засуджений ОСОБА_3 та його захисник зазначених судових рішень в касаційному порядку не оскаржували. Заперечень на касаційну скаргу до суду не надходило.

Рух справи за касаційною скаргою та підстави для її розгляду Великою Палатою Верховного Суду

Ухвалою від 20 червня 2019 року колегія суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду передала зазначене кримінальне провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Своє рішення колегія суддів аргументувала тим, що відповідно до статті 434-1 КПК України суд, який розглядає кримінальне провадження в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає таке кримінальне провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія суддів (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати Верховного Суду, а також, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики (частини 4, 5 цієї статті).

Крім того, в ухвалі міститься посилання на пункт 7 параграфу 3 Розділу 4 «Перехідні положення» Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», згідно з яким суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об`єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.

Колегія суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду в зазначеній ухвалі звернула увагу на постанови Верховного Суду України від 16 березня 2017 року у справі № 5-364кс16 та Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 751/7557/15-к (провадження № 13-37кс18). На думку колегії, конкретні обставини цього кримінального провадження вказують на необхідність відступу від правових висновків про те, що невідкриття процесуальних документів стороні захисту у порядку статті 290 КПК України після завершення досудового розслідування ставить перед судом безумовну заборону допустити відомості, що містяться в цих матеріалах кримінального провадження, як докази.

Виключна правова проблема щодо застосування статті 290 КПК України виникає у випадках, коли прокурор дотримався всіх вимог процесуального закону, своєчасно (заздалегідь) вжив заходів для розсекречення процесуальних документів, які були підставою для проведення НСРД, проте він все одно позбавлений можливості використати протокол НСРД як доказ лише з тих підстав, що під час досудового розслідування було відмовлено у знятті грифу «таємно» з ухвали слідчого судді. Така відмова у розсекреченні процесуальних документів на стадії досудового розслідування автоматично створює передумови для визнання доказів наперед недопустимими без надання їм об`єктивної правової оцінки судом. Адже, прокурор не має жодного процесуального засобу вплинути на цю ситуацію або змінити її. З урахуванням висловлених раніше загальних правових висновків Верховним Судом України та Великою Палатою Верховного Суду, протоколи НСРД неминуче у такій ситуації мають бути визнані судом недопустимими доказами.

Важливо також, на думку колегії суддів, розуміти і правову природу ухвали слідчого судді про дозвіл на проведення НСРД, яка сама по собі не є окремим доказом поряд з протоколами щодо результатів цих НСРД.

Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 10 липня 2019 року кримінальне провадження прийнято до касаційного розгляду.

Позиції учасників судового провадження

У судовому засіданні захисник Чуприна З. М. підтримала касаційну скаргу, просила скасувати вирок Київського районного суду міста Харкова від 28 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 3 травня 2018 року щодо ОСОБА_1 та призначити новий розгляд у суді першої інстанції зі стадії підготовчого судового засідання.

Захисник Цемкалов В. І. підтримав касаційну скаргу, подану Чуприною З. М.

Прокурор касаційну скаргу не підтримав, просив залишити касаційну скаргу без задоволення.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

(1) Щодо особливостей процедури відкриття документів, які стали підставою для проведення НСРД

Для оцінки доказів, отриманих в результаті НСРД, необхідно дослідити процесуальні документи, які стали підставою для проведення НСРД. Процесуальні документи про дозвіл на проведення НСРД повинні бути взяті до уваги судом, який розглядає справу, оскільки без з`ясування їх змісту неможливо прийняти рішення про допустимість доказів, отриманих в результаті проведення НСРД.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року звернула увагу на те, що ці процесуальні рішення виступають правовою підставою проведення НСРД з огляду на їх функціональне призначення щодо підтвердження допустимості доказової інформації, отриманої за результатами проведення таких дій, і тому вони повинні перевірятися та враховуватися судом під час оцінки цих доказів.

Висновки про те, що суд повинен оцінити докази, отримані у результаті НСРД у комплексі із правовою підставою для проведення НСРД, в тому числі з відповідною ухвалою слідчого судді про дозвіл на проведення НСРД, сумнівів не викликають.

Разом із тим висновок про те, що процесуальні документи, які стали підставою для проведення НСРД (ухвали, постанови, клопотання) і які не були відкриті стороні захисту в порядку, передбаченому статтею 290 КПК України, оскільки їх тоді не було у розпорядженні сторони обвинувачення (процесуальні документи не було розсекречено на момент відкриття стороною обвинувачення матеріалів кримінального провадження), можуть бути відкриті іншій стороні, проте суд не має допустити відомості, що містяться в цих матеріалах кримінального провадження, як докази, не дає змогу встановити дійсні причини, чому у розпорядженні сторони обвинувачення немає зазначених процесуальних документів та чому вони не були розсекречені на момент відкриття стороною обвинувачення матеріалів кримінального провадження.

Зазначений підхід не враховує особливостей процедури розсекречення зазначених матеріалів, результат здійснення якої залежить не лише від сторони обвинувачення. Твердження про те, що оскільки НСРД проводяться під час досудового розслідування за ініціативою сторони обвинувачення, то ця сторона (зокрема, прокурор - процесуальний керівник досудового розслідування) має їх у своєму розпорядженні, охоплює не всі ситуації, які виникають у правозастосуванні.

Оскільки загальні висновки, викладені раніше судами України вищих інстанцій, не охопили повною мірою всіх випадків, які можуть виникати у практиці правозастосування, і проблема загалом не вирішена, то з метою встановлення чіткого критерію визначення умов допустимості результатів проведення НСРД як доказів у кримінальному провадженні та документів, які стали підставою для їх проведення, в контексті виконання вимог статті 290 КПК України, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне уточнити висновки щодо застосування норми права, зроблені раніше у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 751/7557/15-к (провадження № 13-37кс18). У цьому кримінальному проваджені, яке розглядалося Великою Палатою Верховного Суду, ухвали слідчих суддів на проведення НСРД не були відкриті стороні захисту ні в порядку ст. 290 КПК України, ні під час судового розгляду у суді першої інстанції, ні навіть на момент касаційного перегляду. Однак у практиці правозастосування можливі інші випадки, коли процесуальні документи, які стали підставою для проведення НСРД надаються стороною обвинувачення в суд і сторони у змагальному процесі висловлюють свої позиції щодо них.

Відповідно до п. 1.9. Інструкції про організацію проведення негласних слідчих (розшукових) дій та використання їх результатів у кримінальному провадженні, затвердженої наказом Генеральної прокуратури України, Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Міністерства фінансів України, Міністерства юстиції України від 16 листопада 2012 року (далі - Інструкція), процесуальними документами щодо проведення НСРД є постанови, клопотання, доручення, протоколи уповноваженого співробітника (працівника) оперативного підрозділу, слідчого, прокурора, а також ухвали слідчого судді.

Пунктом 5.9. вказаної Інструкції встановлено, що після завершення проведення НСРД грифи секретності матеріальних носіїв інформації (далі - МНІ) щодо їх проведення підлягають розсекреченню на підставі рішення прокурора, який здійснює повноваження прокурора в конкретному кримінальному провадженні у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням, з урахуванням обставин кримінального провадження та необхідності використання матеріалів НСРД як доказів після проведення таких дій у випадку, якщо витік зазначених відомостей не завдасть шкоди національній безпеці України.

Для розсекречення конкретних матеріальних носіїв інформації щодо проведення НСРД керівник органу прокуратури надсилає керівнику органу, де засекречено МНІ, клопотання. У подальшому, після отримання такого клопотання про необхідність скасування грифів секретності створюється експертна комісія з питань таємниць, якій доручається підготовка рішень про скасування грифів секретності. Експертна комісія створюється у складі не менше трьох осіб (залежно від органу: слідчий суддя, слідчий, прокурор у конкретному кримінальному провадженні, працівники режимно-секретних підрозділів, які мають допуск до державної таємниці відповідної форми (п. 5.11 - 5.13 Інструкції).

Рішення комісії оформляється актом скасування грифів секретності матеріальних носіїв секретної інформації, який затверджується керівником органу (п. 5.22 Інструкції). Після розсекречення зазначених МНІ щодо проведення НСРД приймається рішення про їх зняття з обліку та долучення до матеріалів кримінального провадження у встановленому КПК України порядку (п. 5.27 Інструкції).

Результати системного аналізу Розділу V цієї Інструкції дають підстави стверджувати, що прокурор не є самостійним суб`єктом розсекречення матеріалів. Він зобов`язаний звернутися з відповідним клопотанням до експертної комісії з питань таємниць, яка й приймає рішення про розсекречення.

Це питання комісія вирішує з урахуванням державних інтересів щодо збереження інформації у таємниці. Тільки після розсекречення таких процесуальних документів про дозвіл на проведення НСРД прокурор може долучити їх до матеріалів кримінального провадження у встановленому КПК України порядку. Якщо ж комісія приймає рішення про неможливість їх розсекречення, оскільки воно може завдати шкоди державним інтересам, то, відповідно, їх відкриття стороні захисту в порядку статті 290 КПК України є неможливим.

Таким чином, на противагу обов`язку сторони обвинувачення до моменту направлення обвинувального акта до суду розкрити всі докази, пов`язані зі справою, шляхом надання доступу до матеріалів справи, може виникнути ситуація, за якої надання певних матеріалів на цій стадії є неможливим з огляду на державні інтереси щодо збереження певної інформації у таємниці.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово вказував на те, що у деяких випадках може виникати необхідність не розкривати певні докази стороні захисту з метою забезпечення основних прав інших осіб або захисту важливих суспільних інтересів, адже їхнє життя, свобода чи безпека також можуть бути поставлені під загрозу. Про це, зокрема, йдеться у рішеннях ЄСПЛ у справах «Леас (Leas) проти Естонії» від 6 березня 2012 року, § 78, «Якуба проти України» від 12 лютого 2019 року, § 44, «Доорсон (Doorson) проти Нідерландів», 26 березня 1996 року, § 70. У таких випадках у кримінальному провадженні виникають конкуруючі інтереси, такі як національна безпека або необхідність захищати свідків у випадку ризику переслідування або використання таємних методів розслідування злочину, які повинні бути протиставлені правам обвинуваченого.

Право на розкриття відповідних доказів згідно з правовими позиціями ЄСПЛ не є абсолютним. Однак, згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції допускаються лише такі заходи, які обмежують права захисту, що є суворо необхідними (рішення ЄСПЛ у справі « Ван Мехелен ( Van Mechelen ) та інші проти Нідерландів» від 23 квітня 1997 року, § 58). Крім цього, для того, щоб гарантувати обвинуваченому справедливий судовий розгляд, будь-які труднощі, які викликають обмеження захисту своїх прав, повинні бути належним чином урівноважені та компенсовані процедурами, яких дотримуються національні судові органи (mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справах «Роу та Девіс (Rowe та Davis) проти Сполученого Королівства» від 16 лютого 2000 року, § 61, «Леас (Leas) проти Естонії», цит. вище, § 78).

Потрібно врахувати й те, що рішення про відмову у знятті грифу секретності не завжди є остаточним. Якщо на стадії досудового розслідування у розсекреченні було відмовлено, таке рішення може бути переглянуте комісією з урахуванням зміни важливості цих матеріалів після передачі справи щодо обвинуваченого до суду. У разі зняття грифу секретності з таких процесуальних документів на стадії судового провадження, прокурор повинен здійснити їх відкриття стороні захисту, що прямо передбачено вимогами частини одинадцятої статті 290 КПК України. Прокурор повинен мати можливість долучити такі документи на підтвердження допустимості результатів проведення НСРД.

Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд має детально вивчати ситуації, коли процесуальні документи щодо проведених НСРД не були повністю розкриті стороні захисту на етапі завершення досудового розслідування. За таких обставин поряд з перевіркою дотримання умов наданого дозволу на проведення НСРД суд повинен з`ясувати причини, які перешкодили прокурору відкрити їх на більш ранній стадії. Крім того, суд згідно з усталеною практикою ЄСПЛ повинен надати стороні захисту у змагальному процесі належні процесуальні гарантії для забезпечення можливості представити свої аргументи щодо їх допустимості та належності.

Велика Палата Верховного Суду акцентує увагу на тому, що сторона обвинувачення повинна вживати необхідних і достатніх заходів для розсекречення матеріалів, які стали процесуальною підставою для проведення НСРД, з метою їх надання стороні захисту, і виконувати в такий спосіб вимоги щодо відкриття матеріалів іншій стороні відповідно до статті 290 КПК України.

Якщо сторона обвинувачення не вживала необхідних і своєчасних заходів, спрямованих на розсекречення матеріалів, які стали процесуальною підставою для проведення НСРД і яких немає в її розпорядженні, то в такому випадку має місце порушення норм статті 290 КПК України.

Якщо відповідні процесуальні документи були отримані стороною обвинувачення після передачі обвинувального акта до суду, то вона зобов`язана здійснити їх відкриття згідно з частиною одинадцятою статті 290 КПК України.

Якщо процесуальні документи, які стали підставою для проведення НСРД (в тому числі ухвала слідчого судді) були надані суду під час судового розгляду і стороні захисту у змагальному процесі була забезпечена можливість довести перед судом свої аргументи щодо допустимості відомостей, отриманих у результаті НСРД, в сукупності із оцінкою правової підстави для проведення НСРД, то суд повинен оцінити отримані докази та вирішити питання про їх допустимість.

Якщо сторона обвинувачення вжила всіх необхідних та залежних від неї заходів, спрямованих на розсекречення процесуальних документів, які стали підставою для проведення НСРД, однак вони не були розсекречені до моменту передачі справи у суд з причин, що не залежали від волі або процесуальної поведінки прокурора, то в такому разі порушень вимог статті 290 КПК України з боку сторони обвинувачення немає. Суд має оцінити докази, отримані в результаті НСРД в комплексі із розсекреченими процесуальними документами, які стали підставою для їх проведення, та не повинен автоматично визнавати такі докази недопустимими.

Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що процесуальні документи про надання дозволу на проведення НСРД не є самостійним доказом у кримінальному провадженні. Відповідно до статті 84 КПК України доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому КПК України порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню, а процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів.

Процесуальні ж документи, які стали підставою для проведення НСРД, не є документами у розумінні частини другої статті 99 КПК України, оскільки не містять зафіксованих та зібраних оперативними підрозділами фактичних даних про протиправні діяння окремих осіб або групи осіб.

Отже, процесуальні документи про дозвіл на проведення НСРД (в тому числі і відповідна ухвала слідчого судді) повинні досліджуватися судом під час розгляду справи у суді першої інстанції з метою оцінки допустимості доказів, отриманих в результаті НСРД.

(2) Щодо дотримання принципу змагальності

Сторона захисту вправі володіти інформацією про всі елементи процесуального порядку отримання стороною обвинувачення доказів, які остання має намір використати проти неї в суді.

ЄСПЛ у своїй прецедентній практиці зазначає про те, що основним аспектом права на справедливий судовий розгляд у кримінальному провадженні, включаючи елементи такого провадження, що відносяться до процедури, має бути змагальність, і що має бути забезпечена рівність сторін між обвинуваченням та захистом. Право на змагальний судовий процес у кримінальній справі означає, що і обвинувачення, і захист повинні мати можливість володіти інформацією, ознайомитись із матеріалами і могти прокоментувати зауваження та докази, подані іншою стороною, а також надавати щодо них пояснення (рішення ЄСПЛ у справі «Брандштеттер (Brandstetter) проти Австрії» від 28 серпня 1991 року, §§ 66-67). Крім того, пункт 1 статті 6 Конвенції вимагає, щоб органи прокуратури розкрили стороні захисту будь-які суттєві докази, що їм відомі, за або проти обвинуваченого (mutatis mutandis, рішення у справі «Роу та Девіс (Rowe та Davis) проти Сполученого Королівства», цит. вище, § 60, «Леас (Leas) проти Естонії», цит. вище, § 77).

Принцип змагальності є наскрізним, і він не вичерпується реалізацією положень статті 290 КПК України. Навпаки, після передачі кримінального провадження до суду, саме суд у ході розгляду справи під час безпосереднього дослідження кожного доказу у змагальній процедурі забезпечує безпосереднє дотримання принципу змагальності.

На етапі досудового розслідування сторони відповідно до статті 290 КПК України повинні розкрити всі докази, які є у їхньому розпорядженні. Однак оцінка належності, достовірності та допустимості кожного із доказів буде здійснюватися судом, який, аналізуючи кожен із доказів, повинен дослідити процесуальні документи (ухвали, постанови, клопотання тощо), що стали підставою для отримання будь-якого з доказів.

Відповідно до частини першої статті 22 КПК України кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення та стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими КПК України.

Таким чином, докази у вигляді результатів НСРД повинні бути відкриті стороні захисту у порядку, визначеному статтею 290 КПК України. Однак процесуальні документи, в тому числі ухвали слідчого судді, про дозвіл на проведення НСРД у виключних випадках можуть бути надані й під час розгляду справи в суді.

Невідкриття таких процесуальних документів до моменту передачі кримінального провадження до суду не може бути безумовною підставою для визнання результатів НСРД недопустимими доказами. Якщо сторона обвинувачення не вжила необхідних та своєчасних заходів, що спрямовані на розсекречення таких процесуальних документів і їх немає в її розпорядженні, то в такому випадку має місце порушення норм статті 290 КПК України

Якщо відповідні документи будуть надані суду, що розглядає кримінальне провадження, суд на основі оцінки доказів у їх сукупності, а також з урахуванням процесуальних підстав для проведення НСРД, та з урахуванням позицій сторін, в тому числі - позиції сторони захисту, може прийняти рішення про їх допустимість.

У § 150 рішення у справі « Матановіч ( Matanovic ) проти Хорватії» від 4 квітня 2017 року ЄСПЛ зазначив, що в контексті використання доказів, отриманих за допомогою спеціальних слідчих заходів, необхідно брати до уваги той факт, чи було дотримано право на захист. Зокрема, необхідно перевірити, чи отримав заявник можливість оскаржити достовірність доказів та протидіяти їх використанню.

Крім того, ЄСПЛ звернув увагу, що основним аспектом права на справедливий судовий розгляд є те, що кримінальне провадження, в тому числі елементи такого провадження, пов`язані з процедурою, повинні бути змагальними. Право на змагальність означає, що в кримінальному провадженні як стороні обвинувачення, так і стороні захисту повинна забезпечуватись можливість бути обізнаною про факт подання іншою стороною зауважень та коментувати подані зауваження та докази (рішення ЄСПЛ у справі «Брандштеттер (Brandstetter) проти Австрії», цит. вище, § 66- 67).

Таким чином, у кожному конкретному випадку розкриття стороні захисту процесуальних документів, які стали правовою підставою для проведення НСРД поза часовими межами, визначеними статтею 290 КПК України, необхідно встановити, що сторона захисту могла реалізувати своє право на розгляд справи у судовому засіданні з дотриманням принципу змагальності. Суд має забезпечити стороні захисту достатній час і реальну можливість ефективно здійснювати захист та наводити під час судового розгляду свої аргументи щодо допустимості доказів, отриманих в результаті НСРД.

Щодо законності та обґрунтованості оскаржуваних судових рішень

Питання правильності кваліфікації, виду та розміру покарання в касаційній скарзі захисником не оспорюється. Предметом касаційного розгляду у цій справі є питання наявності істотних порушень вимог кримінального процесуального закону судами першої та апеляційної інстанцій.

Велика Палата Верховного Суду перевірила доводи, наведені в касаційній скарзі, заслухала учасників кримінального провадження і вважає за необхідне зазначити таке.

Відповідно до пункту 4 частини другої статті 52 КПК України участь захисника є обов`язковою у кримінальному провадженні щодо осіб, які не володіють мовою, якою ведеться кримінальне провадження, - з моменту встановлення цього факту.

У кримінальному провадженні, що є предметом розгляду, наявні документи, які підтверджують залучення захисників в інтересах ОСОБА_1 та ОСОБА_3 одразу ж після затримання (т. 2, а.с. 20-23, 69-72, 95-96, 102-103). Таким чином, право на захист забезпечувалось засудженим впродовж усього часу досудового розслідування та судового розгляду цього кримінального провадження.

Що стосується права користуватися рідною мовою, отримувати копії процесуальних документів рідною або іншою мовою, якою особи володіють, та, за необхідності, - послугами перекладача, передбаченого пунктом 18 частини третьої статті 42 цього Кодексу, то Велика Палата Верховного Суду зауважує, що це право також було забезпечено обом засудженим відразу ж після затримання 17 листопада 2014 року шляхом залучення до справи перекладача (т. 2, а.с. 3, 8).

Суд враховує практику ЄСПЛ у справі «Бейтар (Baytar) проти Туреччини» від 14 жовтня 2014 року, в якій у § 49 зазначеного рішення висловлена позиція про те, що пп. (е) п. 3 ст. 6 Конвенції гарантує право на безоплатну допомогу перекладача. Це право поширюється не лише на усні заяви під час слухання справи в суді, але також на документальні матеріали і на досудове провадження. У § 50 цього рішення вказано, що так само, як і допомога адвоката, допомога перекладача повинна надаватися, починаючи зі стадії розслідування, якщо не буде доведено переконливих підстав для обмеження цього права.

У цій справі судом першої інстанції було вжито належні та достатні заходи і забезпечено право ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на перекладача. Посольством Ісламської Республіки Пакистан було уповноважено на здійснення перекладу Аяза Мохаммада (т. 5, а.с. 225-226). З аудіозаписів судових засідань у суді першої інстанції вбачається, що обидва засуджені спілкувалися з іншими учасниками судового процесу та судом, користуючись послугами Аяза Мохаммада , делегованого для цього Посольством Ісламської Республіки Пакистан.

Суд першої інстанції ухвалою від 16 квітня 2015 року мотивовано відмовив у задоволенні клопотання про відвід перекладачу Аязу Мохаммаду та захиснику Цемкалову В. І. та про залучення перекладача з іспанської мови ОСОБА_3 посилаючись на те, що ОСОБА_3 , попри своє іспанське громадянство, народився в Ісламській Республіці Пакистан, а тому володіє національною мовою. Окрім того, обґрунтування підстав для відводу цих осіб не відповідало вимогам статей 77-79 КПК України. Відтак суд дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення відводу перекладачу та захиснику засудженого (т. 4, а.с. 30-31, 38-39).

Велика Палата Верховного Суду враховує позицію Європейської комісії з прав людини у справі «К. проти Франції» від 7 грудня 1983 року (відповідна ухвала, § 7-8), в якій зазначено, що під час застосування норми пп. (е) п. 3 ст. 6 Конвенції щодо права на перекладача необхідно також враховувати обставини, які свідчать про те, чи могла особа розуміти мову та розмовляти нею з урахуванням його особи. У провадженні, що розглядається, засуджений ОСОБА_3 народився ІНФОРМАЦІЯ_3 в с. Шакрі Вакілан, регіон Равалпінді Ісламської Республіки Пакистан, однак громадянство Іспанії отримав 8 березня 2012 року.

У матеріалах справи містяться документи, які підтверджують те, що обидва засуджені ознайомилися з матеріалами провадження та мали можливість відповідно до частини четвертої статті 29 КПК України отримувати відповідні судові рішення в перекладі на рідну мову. Додаткових клопотань чи скарг з цього приводу від них не надходило. Таким чином Велика Палата Верховного Суду приходить до переконання, що право на перекладача ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було забезпечено повністю.

Участь перекладача забезпечена також Великою Палатою Верховного Суду під час судового провадження у суді касаційної інстанції. Таким чином, колегія суддів перевірила та дійшла висновку про забезпечення обом засудженим права користуватися рідною мовою, отримувати копії процесуальних документів рідною або іншою мовою, якою вони володіють, та користуватися послугами перекладача протягом кримінального провадження загалом.

Велика Палата Верховного Суду погоджується з аргументами суду апеляційної інстанції про відсутність порушень кримінального процесуального закону під час вилучення героїну з автомобіля в ході процесуальної дії, зафіксованої в протоколі огляду місця події (транспортного засобу) від 17 листопада 2014 року без ухвали слідчого судді на обшук. Адже огляд автомобіля, у якому виявлено наркотичні засоби, проводився з дозволу його власника, якому не було відомо про те, що його транспорт засуджені використовують для перевезення наркотичного засобу.

Велика Палата Верховного Суду перевірила наявність у матеріалах справи заяви ОСОБА_13 від 17 листопада 2014 року про дозвіл на огляд належного йому автомобіля VOLKSWAGEN LT28, державний номерний знак НОМЕР_1 (т.1, а.с.109). Скарг чи зауважень щодо проведення цієї слідчої дії від власника автомобіля ОСОБА_13 не надходило.

Відповідно до частини 1 статті 233 КПК України, ніхто не має права проникнути до житла чи іншого володіння особи з будь-якою метою, інакше як лише за добровільною згодою особи, яка ним володіє, або на підставі ухвали слідчого судді, крім випадків, установлених частиною третьою цієї статті. Тобто, законодавцем окрім можливості проникнення до іншого володіння особи на підставі судового рішення, передбачено іншу процесуальну гарантію захисту прав особи, а саме, можливість проникнути до іншого володіння особи за добровільною згодою особи, яка ним володіє.

Оскільки згода власника автомобіля ОСОБА_13 на огляд була, то ніяких додаткових документів для вчинення цієї слідчої дії не потрібно. Отже, аргументи захисника про необхідність додаткового винесення ухвали слідчого судді про здійснення цієї слідчої дії Великою Палатою Верховного Суду відхиляються.

Захисник у своїй касаційній скарзі також зазначає, що суд взяв до уваги досить велику кількість CD-дисків, на яких зафіксовані ті чи інші процесуальні дії. За її твердженням, жоден зі згаданих дисків як додаток до протоколу проведення слідчих і процесуальних дій не оформлений, як того вимагають статті 105, 106 КПК України.

Велика Палата Верховного Суду не приймає зазначені доводи захисника, оскільки відповідно до частини другої статті 427 КПК України у касаційній скарзі зазначаються обґрунтування вимог особи, яка подала касаційну скаргу, із зазначенням того, у чому полягає незаконність чи необґрунтованість судового рішення. Із висловленої стороною захисту позиції не вбачається, які саме порушення статей 105, 106 КПК України та щодо яких конкретно слідчих чи процесуальних дій було допущено уповноваженими на їх оформлення посадовими особами.

Те ж саме стосується доводів про порушення вимог кримінального процесуального законодавства під час виготовлення дисків. Захисником не вказано, які конкретно порушення, щодо яких носіїв інформації та щодо яких саме слідчих або процесуальних дій допущені уповноваженими суб`єктами. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що ці доводи захисника також є необґрунтованими.

Як на один із аргументів істотного порушення норм кримінального процесуального закону захисник засудженого вказує на порушення судом засади безпосередності дослідження доказів у зв`язку з тим, що судом під час розгляду справи не були досліджені речові докази - полімерні згортки, які містили в собі наркотичний засіб (героїн). Крім цього, сторона захисту вказує на порушення вимог статті 290 КПК України стороною обвинувачення, яка не відкрила стороні захисту речовий доказ (героїн) для ознайомлення.

З цього приводу колегія суддів Великої Палати Верховного Суду вважає за необхідне вказати на таке.

Сторона захисту не ставила під сумнів факт наявності героїну, його кількість. У скарзі відсутнє обґрунтування того, як міг вплинути на кінцевий висновок у цій справі факт огляду речового доказу (героїну) безпосередньо судом чи стороною захисту. Ані суд, ані захисник шляхом безпосереднього огляду наркотичного засобу не в змозі виявити жодних нових обставин, аніж ті, що встановлені підтверджуючими доказами у справі, зокрема, протоколами огляду, обшуку місця події та висновками судово-хімічних експертиз.

Зокрема, судами першої та апеляційної інстанцій було досліджено такі докази, як:

- висновки судово-хімічних експертиз № 2369 від 18 листопада 2014 року та № 2368 від 19 листопада 2014 року, згідно з якими вилучена під час огляду автомобіля речовина у 24 пакетах містить у своєму складі особливо небезпечний наркотичний засіб діацетилморфін (героїн) загальною масою у перерахунку на масу речовини 3 524, 2216 грам (т.2 а.с.119-129);

висновок судово-хімічної експертизи № 2370 від 20 листопада 2014 року, згідно з яким вилучена під час огляду квартири речовина у 28 пакетах, що містить у своєму складі особливо небезпечний наркотичний засіб діацетилморфін (героїн), загальна маса якого в наданій для дослідження речовині складає 6 649, 57 грам (т. 2 а.с. 143-146);

висновок судово-хімічної експертизи № 2367 від 18 листопада 2014 року, № 2385 від 20 листопада 2014 року, за якими вилучена у ОСОБА_3 речовина містить у своєму складі особливо-небезпечний наркотичний засіб - діацетилморфін (героїн), масою у перерахунку на масу речовини 0, 1176 грам. Нашарування на поверхні ватних тампонів зі змивами долонь рук ОСОБА_3 містять у своєму складі особливо-небезпечний наркотичний засіб - діацетилморфін (героїн) (т. 2 а.с. 135-137, 152-154);

висновок судово-хімічної експертизи № 2731 від 4 лютого 2015 року, відповідно до якого вилучена під час обшуку квартири, огляду автомобіля та із сумки ОСОБА_3 речовина збігаються за якісним складом основного компоненту з героїном, наявність фармацевтичної домішки - кофеїну, за якісним складом мікродомішок, має спільну родову належність, та могла мати спільне джерело походження за сировиною (т. 2 а.с. 174-179).

Велика Палата Верховного Суду враховує те, що сторона обвинувачення зверталася із запитом до органу, відповідального за зберігання речового доказу - наркотичного засобу (героїну), і їй було повідомлено про те, що питання про видачу із камери схову речових доказів у кримінальних провадженнях, щодо яких проводиться судовий розгляд, вирішується керівництвом УМЗ ГУ МВС на підставі судового рішення (т.4, а.с.137). Згодом суд першої інстанції неодноразово витребовував для огляду в судовому засіданні речовий доказ (героїн), який перебуває у камері схову ВРЗ УМЗ ГУ МВС в Харківській області (т.4, а.с.145). Також судом вживались заходи для огляду речових доказів за місцем їх зберігання та здійснення підготовчих заходів для проведення зазначеного судового засідання (т. 5, а.с. 250).

Судом належним чином перевірені аргументи УМЗ ГУ МВС України в Харківській області про те, що доставка зазначеного речового доказу в судове засідання є неможливою у зв`язку з необхідністю створення особливих умов для його перевезення, обумовлених вагою та вартістю цього наркотичного засобу, та необхідністю задіяння великої кількості особового складу для забезпечення його транспортування та схоронності (т. 5, а.с. 106, 113). З урахуванням характеру речовини та її кількості слідче управління прийняло рішення про те, що проведення судового засідання за адресою місця зберігання цього речового не можливе (т.6, а.с. 4).

Отже, з матеріалів провадження вбачається, що суд вжив всіх можливих і необхідних заходів для забезпечення дотримання принципу безпосередності дослідження доказів, як це визначено статтями 23, 357 КПК України. Об`єктивна неможливість огляду речового доказу у судовому засіданні у цій справі компенсована іншими доказами, які були безпосередньо досліджені судом.

Так, судом апеляційної інстанції було констатовано, що факт існування відповідного наркотичного засобу, який було вилучено в комодах та в сумці ОСОБА_3, було підтверджено протоколами огляду місця події та відеозаписами до них, протоколами обшуку і затримання, показаннями понятих, протоколами огляду речових доказів за участю понятих.

Судами нижчих інстанції правильно враховано й те, що обвинувачені не заперечували того факту, що в результаті вище перелічених слідчих дій речовина є особливо небезпечним наркотичним засобом - героїном. Компетентність експертів, які досліджували героїн, ніким під сумнів не ставилась. Таким чином, наведений вище аргумент про порушення судами засади безпосередності дослідження доказів колегія суддів Великої Палати Верховного Суду відхиляє.

У касаційній скарзі захисник в інтересах засудженого ОСОБА_1 вказує також на те, що ухвали слідчого судді про дозвіл на проведення НСРД, матеріали за результатами проведення яких покладені в основу вироку, не були відкриті стороні захисту у порядку статті 290 КПК України, і ці ухвали у матеріалах справи відсутні та під час судового розгляду не досліджувалися.

Велика Палата Верховного Суду висловила свою правову позицію про те, що суди повинні вивчати ситуації, коли процесуальні документи щодо проведених НСРД не були повністю розкриті стороні захисту після завершення досудового розслідування. Поряд з перевіркою дотримання умов надання дозволу на проведення НСРД суд повинен з`ясувати причини, які перешкодили прокурору відкрити їх.

У справі, що розглядається, стороні захисту в порядку статті 290 КПК України були відкриті всі матеріали, які перебували на той час у розпорядженні прокурора, у тому числі розсекречені протоколи за результатами проведення НСРД, таких як: зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж, спостереження за особою, спостереження за місцем, обстеження публічно недоступного місця. В ході ознайомлення з матеріалами провадження після завершення досудового розслідування, а також під час розгляду справи в суді першої інстанції, сторона захисту не ставила під сумнів їх допустимість та достовірність. Клопотань про відкриття ухвал слідчих суддів, якими надано дозвіл на проведення цих НСРД, на цих етапах кримінального провадження від сторін не надходило.

Вперше свої аргументи щодо недопустимості як доказів протоколів слідчих дій сторона захисту висловила у доповненні до апеляційної скарги на вирок, констатувавши факт невідкриття стороні захисту в порядку статті 290 КПК України під час досудового розслідування відповідних ухвал слідчого судді, якими надано дозвіл на проведення НСРД.

Щодо цих обставин прокурор під час апеляційного розгляду пояснив, що після завершення досудового розслідування сторона обвинувачення не мала у своєму розпорядженні відповідних ухвал слідчого судді про дозвіл на проведення НСРД. Перешкодою у їх отриманні стало те, що Апеляційний суд Харківської області у 2014-2015 роках відмовляв у розсекреченні таких процесуальних документів.

У матеріалах кримінального провадження немає документів, які б свідчили про те, що сторона обвинувачення у цій справі вживала яких-небудь заходів для розкриття ухвал слідчого судді, які стали підставою для проведення НСРД. Ні клопотання прокурора про розсекречення відповідних ухвал, ні відмови комісії з конкретних причин про таке розсекречення матеріали справи не містять. Тому Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що у цій справі вимоги статті 290 КПК України щодо відкриття стороні захисту відповідних матеріалів стороною обвинувачення виконані не були.

Оцінюючи справедливість судового розгляду загалом, Велика Палата Верховного Суду враховує те, що судом апеляційної інстанції зроблено висновок, що факт вчинення інкримінованих ОСОБА_1 та ОСОБА_3 злочинів доведено великою кількістю доказів, які досліджені та оцінені судами першої та апеляційної інстанцій. Суд апеляційної інстанції у своєму рішенні вказав, що самі по собі матеріали НСРД вказують на підготовку обвинувачених до вчинення злочину, проте сам злочин доведено іншими доказами.

Велика Палата Верховного Суду використовує практику ЄСПЛ як джерело права під час визначення того, чи був судовий розгляд справи в цілому справедливим. Так ЄСПЛ неодноразово звертав увагу на те, що необхідно встановити, чи були дотримані права обвинуваченого, пов`язані зі здійсненням захисту, зокрема, чи була надана можливість особі оскаржити достовірність доказів та протидіяти їх використанню. Окрім цього, необхідно прийняти до уваги якість доказів і розглянути питання про те, чи обставини, за яких ці докази були отримані, ставлять під сумнів їх достовірність чи точність. І хоча зовсім необов`язково, що виникає проблема в тих випадках, коли здобуті докази не підтверджуються іншими матеріалами справи, можна зауважити, що в тих випадках, коли докази є значною мірою переконливими і немає ризику того, що вони є недостовірними, потреба в підтверджуючих доказах є суттєво слабшою (рішення ЄСПЛ у справі «Биков проти Росії» від 10 березня 2009 року, § 90).

Велика Палата Верховного Суду враховує те, що вина обвинувачених у вчиненні кожним із них відповідних інкримінованих їм злочинів ґрунтується на сукупності інших доказів, досліджених та врахованих судами першої та апеляційної інстанцій, а саме:

- відбитком штампу у паспорті ОСОБА_1 , за яким вбачається, що він прибув в Україну 13 серпня 2014 року (т.3, а.с. 58 );

- показаннями ОСОБА_17 , відповідно до яких він здавав за символічну плату квартиру АДРЕСА_4 у 2014 році ОСОБА_1 , а сам виїжджав до Росії. У грудні 2014 року він повернувся до м. Харкова;

- документами, наданими Південною митницею, а саме: митною декларацією № 500040001/2014/015801, інвойсами, пакетами листів, транспортною накладною, а також контрактом, з яких вбачається, що 15 вересня 2014 року з Пакистану в м. Одесу кораблем «George Shulte» прибув товар - меблеві вироби, в тому числі комоди. Одержувачем товару та особою, відповідальною за фінансове врегулювання, декларантом є ТОВ «Укр Сервіс Груп». Митне оформлення товару відбувалося через відділ митного оформлення № 1 митного поста «Іллічівськ» (т.3, а.с.8-36);

- товаро-транспортними накладними від 15 жовтня 2014 року, квитанціями від 10 жовтня 2014 року, інвойсом та пакетом листа, з яких вбачається, що автомобілем МАЗ 975830-3012, державний номерний знак НОМЕР_2 , із причепом, державний номерний знак НОМЕР_3 , меблеві вироби в кількості 157 одиниць, в тому числі три комоди, були перевезені з м. Одеси до м. Харкова, отримувачем товару є ОСОБА_1 (т.1, а.с.157-166);

- показаннями свідка ОСОБА_31 , відповідно до яких він познайомився у 2014 році із ОСОБА_1 . ОСОБА_1 запропонував йому зареєструватися як підприємцю, на що він дав згоду, оскільки здійснював торгівлю на ТЦ «Барабашово». У 2014 році він зареєструвався як фізична особа - підприємець та як підприємець орендував склад на АДРЕСА_5 . На складі ОСОБА_1 зберігав меблі;

- показаннями свідка ОСОБА_31 , які підтверджуються випискою з реєстру про реєстрацію його у жовтні 2014 року як фізичної особи - підприємця, договором оренди складського приміщення від 14 жовтня 2014 року, розташованого за адресою: АДРЕСА_8, рахунком-фактурою та квитанціями про сплату за оренду (т.1, а с. 134-139, 221-224);

- товарним чеком № 10-/Т-001364, вилученим у ОСОБА_1 , згідно з яким 15 листопада 2014 року в м. Харкові були придбані меблі, в тому числі комод «Соната 8s». (т.1, а.с. 177);

- показаннями свідка ОСОБА_13 , який здійснює перевезення вантажу. 16 листопада 2014 року він, за замовленням, на автомобілі VOLKSWAGEN LT28, державний номерний знак НОМЕР_1 , перевіз два комоди із просп. Маршала Жукова в м. Харкові на склад, розташований за адресою: АДРЕСА_8. Перевезення здійснювали обвинувачені. 17 листопада 2014 року було здійснено замовлення про перевезення меблів зі складу по АДРЕСА_5 до місця, розташованого біля плиткового заводу. Він прибув на склад на автомобілі VOLKSWAGEN LT28, державний номерний знак НОМЕР_1 . Там були обвинувачені, які завантажили комод до автомобіля, під час виїзду зі складу його зупинила міліція. З його авто вивантажили комод, в ході огляду якого в його перегородках була виявлена порошкоподібна речовина в пакетах;

- протоколом огляду місця події від 17 листопада 2014 року за участю понятих ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , згідно з яким був оглянутий автомобіль VOLKSWAGEN LT28, державний номерний знак НОМЕР_1 із письмового дозволу його власника ОСОБА_13 , який знаходився біля складського приміщення літ. «АА-1» за адресою: АДРЕСА_8, де було виявлено та вилучено дерев`яний комод, в середині якого в перегородках знайдено 24 пакети із порошкоподібною речовиною. До комоду прикріплено технічний паспорт на виріб комод «Соната 8s», із датою продажу 15 листопада 2014 року (т. 1, а.с. 109-111, 215). За участю двох понятих згідно із цим протоколом із загального пакету, опечатаного згідно протоколу огляду автомобіля, були відокремлені 4 пакети та передані на експертизу (т. 1, а.с. 189-192);

- даними висновків судово-хімічних експертиз № 2369 від 18 листопада та № 2368 від 19 листопада 2014 року, згідно з якими вилучена під час огляду автомобіля речовина у 24 пакетах містить у своєму складі особливо небезпечний наркотичний засіб діацетилморфін (героїн), що у перерахунку на масу речовини складає - 150, 8476 грам, 171, 8406 грам, 169, 2141 грам, 159, 5772 грам, 79, 7366 грам, 63, 0648 грам, 63, 1494 грам, 70, 4877 грам, 60, 6422 грам, 180, 5378 грам, 182, 5600 грам, 155, 8225 грам, 172, 5585 грам, 176, 2709 грам, 159, 9990 грам, 154, 9462 грам, 169, 0135 грам, 153, 8495 грам, 168, 8388 грам, 160, 6766 грам, 167, 7133 грам, 174, 8634 грам, 179, 0957 грам, 178, 9157 грам загальною масою 3 524, 2216 грам (т.2, а.с.119-129);

- показаннями свідків ОСОБА_23 та ОСОБА_24 , які підтвердили виявлення та вилучення під час огляду автомобіля VOLKSWAGEN LT28, державний номерний знак НОМЕР_1 17 листопада 2014 року комоду, в середині якого в перегородках було 24 полімерних пакети із порошкоподібною речовиною. За поясненнями ОСОБА_1 , в пакетах був героїн, що належить ОСОБА_3, який був поруч;

- протоколом огляду складського приміщення за адресою: АДРЕСА_5 , відповідно до якого виявлений комод з відсутніми внутрішніми перегородками. Комод упакований в картон, до якого прикріплений аркуш паперу на іноземній мові з маркуванням. Також в ході огляду складу виявлено та вилучено договір оренди складського приміщення, акт приймання-передачі, квитанції, рахунок-фактура, копії пакувального листа, товаротранспортної накладної, квитанції (т. 1, а.с. 130-133);

- протоколом обшуку квартири від 17 листопада 2014 року за адресою: АДРЕСА_7 , із відеозаписом, згідно з яким у присутності понятих ОСОБА_23 та ОСОБА_24 , виявлено та вилучено комод, у вертикальних перегородках якого 24 «спаяні» пакети із порошкоподібною речовиною. Також у комоді, у верхньому його ящику, виявлено та вилучено два полімерних пакети, в кожному пакеті містяться по два пакети із порошкоподібною речовиною. За поясненнями ОСОБА_1 , в пакетах міститься героїн. Крім того, під час обшуку виявлено та вилучено: дві скретч-карти без сім-карт до абонентських номерів НОМЕР_4 , НОМЕР_5 , три аркуші паперу з рукописним текстом арабською мовою, електронні ваги, товаро-транспортні накладні - 3 шт., квитанція від 10 жовтня 2014 року, інвойс на 2-х аркушах, пакет-лист на 4-х аркушах, копія сертифіката, копія електронного інвойсу, копії двох сертифікатів, електронний білет на ОСОБА_1 , копія тимчасової посвідки, лист із найменуванням виду меблів. Також під час обшуку ОСОБА_1 у нього було виявлено та вилучено сумку коричневого кольору, мобільні телефони Samsung Duos з сім-картами НОМЕР_6 , НОМЕР_5 , товарний чек № 10-/Т-001364 від 15 жовтня 2014 року (т. 1, а.с. 152-156);

- висновком судово-хімічної експертизи № 2370 від 20 листопада 2014 року, згідно з яким вилучена під час огляду квартири речовина у 28 пакетах містить у своєму складі особливо небезпечний наркотичний засіб діацетилморфін (героїн), який в наданій на дослідження речовині складає - 157, 42 грама, 209, 43 грама, 205, 99 грама, 205, 04 грама, 203, 26 грама, 198, 11 грама, 209, 16 грама, 173, 43 грама, 207, 27 грама, 208, 05 грама, 201, 83 грама, 208, 88 грама, 186, 80 грама, 158, 83 грама, 200, 61 грама, 205, 32 грама, 200, 59 грама, 203, 39 грама, 155, 94 грама, 182, 95 грама, 170, 13 грама, 200, 57 грама, 188, 18 грама, 105, 13 грама, 586, 04 грама, 593, 33 грама, 446, 68 грама, 477, 21 грама загальною масою 6 649, 57 грама (т. 2, а.с. 143-146);

- показами свідків ОСОБА_23 та ОСОБА_24 , які підтвердили виявлення та вилучення під час обшуку квартири за адресою: АДРЕСА_7 , комод, у вертикальних перегородках якого були 24 «спаяні» пакети із порошкоподібною речовиною, а також у верхньому ящику комода чотири пакети із порошкоподібною речовиною. За поясненнями ОСОБА_1 в пакетах міститься героїн. Також виявлено та вилучено документи та скретч-карти, зафіксовані у протоколі обшуку від 17 листопада 2014 року;

- відбитком штампа у паспорті ОСОБА_3 , за яким вбачається, що він прибув в Україну 11 листопада 2014 року (т. 3, а.с. 71);

- реєстраційною картою та рахунками, які підтверджують проживання ОСОБА_3 в к. № 1 готелю «Містерія», розташованого за адресою: м. Харків, просп. Маршала Жукова, 39, в період з 12 по 17 листопада 2014 року (т. 1, а. с. 199-200);

- протоколом затримання ОСОБА_3 від 17 листопада 2014 року, під час якого в присутності двох понятих ОСОБА_27 та ОСОБА_28 було здійснено обшук ОСОБА_3 та вилучено із дна наявної при ньому дорожньої сумки синього кольору пакет, обв`язаний ниткою, із порошкоподібною речовиною. За поясненнями затриманого, в пакеті міститься парацетамол, а також 780 пакистанських рупій, два мобільні телефони Нокіа 520 із сім-картою НОМЕР_7 , Казам Лайф В2 із сім-картою НОМЕР_8 ; скретч-карти, сім-карти, посвідчення водія, банківська карта, особисті речі. Також за згодою ОСОБА_3 , були здійснені змиви з долонь його рук (т. 2, а.с. 59-63);

- показами свідка ОСОБА_27 , який підтвердив, що у його присутності у ОСОБА_3 в сумці, яка була при ньому, на дні, під особистими речами, був виявлений згорток із порошкоподібною речовиною. За поясненнями ОСОБА_3 , у згортку знаходився парацетамол. Були здійснені змиви з рук. Також свідок ОСОБА_27 зазначив, що в ході проведення обшуку ОСОБА_3 був присутній ще один понятий - ОСОБА_28 ;

- висновками судово-хімічних експертиз № 2367 від 18 листопада 2014 року, № 2385 від 20 листопада 2014 року, за якими вилучена у ОСОБА_3 речовина містить у своєму складі особливо небезпечний наркотичний засіб - діацетилморфін (героїн), масою у перерахунку на масу речовини 0, 1176 грама. Нашарування на поверхі ватних тампонів зі змивами долонь рук ОСОБА_3 містять у своєму складі особливо-небезпечний наркотичний засіб - діацетилморфін (героїн) (т. 2, а.с. 135-137, 152-154);

- висновком судово-хімічної експертизи № 2731 від 4 лютого 2015 року, відповідно до якого вилучена під час обшуку квартири, огляду автомобіля та із сумки ОСОБА_3 речовина збігається за якісним складом основного компоненту героїну, наявність фармацевтичної домішки - кофеїну, за якісним складом мікродомішок, має спільну родову належність, та могла мати спільне джерело походження за сировиною (т. 2, а.с. 174-179);

- висновком медичного огляду ОСОБА_3 , проведеного 18 листопада 2014 року, за даними якого о 03.40 год. він перебував у стані наркотичного сп`яніння. Згідно з висновком судово-наркологічної експертизи ОСОБА_3 Захід має психологічний та поведінковий розлад внаслідок поєднаного вживання опіатів і коноплі без синдрому залежності (т. 2, а.с. 166, 222);

- показаннями свідка ОСОБА_30 у 2014 році, начальника відділу УБНОН ГУ МВС України в Харківській області, відповідно до яких до відділу надійшла інформація, що громадянин ОСОБА_1 отримав у меблях наркотичний засіб - героїн. Були проведені слідчі дії, в ході яких було встановлено, що за наркотичним засобом приїхав до м. Харкова громадянин Іспанії ОСОБА_3 . Під час збуту та подальшої відправки комода із героїном до фірми, яка здійснює перевезення товару через кордон, були затримані обвинувачені; в комоді був виявлений героїн. Також за місцем проживання ОСОБА_1 у комоді в його внутрішніх перегородках також був виявлений та вилучений героїн;

- даними судово-наркологічної експертизи ОСОБА_1 , за якими у останнього наркотичної залежності не виявлено (т. 2, а.с. 160).

Велика Палата Верховного Суду констатує, що матеріали із зафіксованими на них результатами НСРД у справі, що розглядається, фактично лише підтверджують інформацію та інші наявні докази у цій справі, не суперечать іншим доказам у справі, які враховані судом першої та апеляційної інстанції, не є єдиним або ключовим доказом проти засуджених, який використали суди під час обґрунтування ними судових рішень.

Крім того, як випливає з матеріалів справи, засуджений, в інтересах якого подана касаційна скарга, мав широкі можливості оспорювати як достовірність записів, отриманих в результаті НСРД, так і їх використання судом як доказів. Проте він скористався своїми можливостями лише частково. Захисник засудженого оспорювала саме законність використання записів. Достовірність записів сторона захисту сумніву не піддавала.

Аргументи захисника Чуприни З. М. про те, що у своїй структурі ухвала Апеляційного суду Харківської області містить у собі повністю скопійований текст вироку суду першої інстанції, оскільки свідки та обвинувачений у судовому засіданні не допитувались, речові докази не оглядалися, письмові матеріали справи не вивчалися, не відповідають матеріалам провадження.

З матеріалів справи, зокрема, з журналу судового засідання від 3 травня 2018 року та ухвали Апеляційного суду Харківської області, винесеної за результатом цього розгляду (т. 6, а.с. 202-209), вбачається, що суд апеляційної інстанції під час розгляду справи за участі засуджених, їх захисників, перекладача та прокурора, надав власну правову оцінку доводам апеляційних скарг, діючи відповідно до частини третьої статті 404 КПК України щодо меж перегляду судом апеляційної інстанції. Тому Велика Палата Верховного Суду відхиляє зазначений аргумент захисника у касаційній скарзі.

Суд апеляційної інстанції не порушив засад безпосередності дослідження доказів, оскільки, відповідно до положень статті 404 КПК України, повторне дослідження доказів є правом, а не обов`язком суду. Така позиція узгоджується з правовим висновком у постанові колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 9 липня 2019 року у справі № 676/603/17 (провадження № 51-392км19) і Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для іншого висновку.

За результатами перегляду вироку та ухвали щодо ОСОБА_1 та ОСОБА_3 у касаційному порядку Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про законність і обґрунтованість винесених щодо них судових рішень і підстав для їх скасування не вбачає.

Окрім оцінки загальної справедливості у цій справі, аргументів, висловлених у касаційній скарзі на судові рішення першої та апеляційної інстанції, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне висловитися щодо інших питань, які не ставились у касаційній скарзі.

Відповідно до частини другої статті 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. Суд касаційної інстанції вправі вийти за межі касаційних вимог, якщо цим не погіршується становище засудженого, виправданого чи особи, стосовно якої вирішувалося питання про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру. Якщо задоволення скарги дає підстави для прийняття рішення на користь інших засуджених, від яких не надійшли скарги, суд касаційної інстанції зобов`язаний прийняти таке рішення.

Велика Палата Верховного Суду враховує те, що Апеляційний суд Харківської області в ухвалі від 3 травня 2018 року зарахував ОСОБА_1 та ОСОБА_3 в строк покарання строк попереднього ув`язнення з 17 листопада 2014 року по 20 червня 2017 року з розрахунку один день попереднього ув`язнення за два дні позбавлення волі відповідно до ч. 5 ст. 72 КК України в редакції Закону України від 26 листопада 2015 року № 838-VIII «Про внесення зміни до Кримінального кодексу України щодо удосконалення порядку зарахування судом строку попереднього ув`язнення у строк покарання».

Відповідно до правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 серпня 2018 року у справі № 663/537/17 (провадження №13-31кс18), якщо особа вчинила злочин до 20 червня 2017 року (включно) і щодо неї продовжували застосовуватися заходи попереднього ув`язнення після 21 червня 2017 року, тобто після набрання чинності Законом України від 18 травня 2017 року № 2046-VIII «Про внесення зміни до Кримінального кодексу України щодо правила складання покарань та зарахування строку попереднього ув`язнення», то під час зарахування попереднього ув`язнення у строк покарання застосуванню підлягає ч. 5 ст. 72 КК України в редакції Закону № 838-VIII (п. 106 постанови).

З матеріалів справи вбачається, що в цій справі вирок щодо обох засуджених набрав законної сили з моменту винесення ухвали суду апеляційної інстанції, тобто 3 травня 2018 року. Отже, наведена вище позиція суду апеляційної інстанції не узгоджується з правовим висновком, викладеним в постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 серпня 2018 року у справі № 663/537/17, та підлягає виправленню касаційним судом.

Тому ухвала Апеляційного суду Харківської області від 3 травня 2018 року підлягає зміні в частині, що стосується порядку зарахування строку попереднього ув`язнення до строку відбуття покарання.

Таким чином, відповідно до вимог ч. 5 ст. 72 КК України в редакції Закону № 838-VIII ОСОБА_1 та ОСОБА_3 необхідно зарахувати в строк покарання попереднє ув`язнення з 17 листопада 2014 року по 3 травня 2018 року з розрахунку один день попереднього ув`язнення за два дні позбавлення волі.

Висновок про застосування норми права

1. Якщо сторона обвинувачення під час досудового розслідування своєчасно вжила всі необхідні та залежні від неї заходи, спрямовані на розсекречення процесуальних документів, які стали підставою для проведення НСРД, однак такі документи не були розсекречені з причин, що не залежали від волі і процесуальної поведінки прокурора, то суд не може автоматично визнавати протоколи НСРД недопустимими доказами з мотивів невідкриття процесуальних документів, якими санкціоноване їх проведення.

2. Процесуальні документи, які стали підставою для проведення НСРД (ухвали, постанови, клопотання) та які на стадії досудового розслідування не було відкрито стороні захисту в порядку, передбаченому статтею 290 КПК України з тієї причини, що їх не було у розпорядженні сторони обвинувачення (процесуальні документи не були розсекречені на момент відкриття стороною обвинувачення матеріалів кримінального провадження), можуть бути відкриті іншій стороні під час розгляду справи у суді за умови своєчасного вжиття прокурором всіх необхідних заходів для їх отримання.

3. Якщо сторона обвинувачення не вжила необхідних та своєчасних заходів, що спрямовані на розсекречення процесуальних документів, які стали процесуальною підставою для проведення НСРД і яких немає в її розпорядженні, то в такому випадку має місце порушення норм статті 290 КПК України.

4. Якщо у ході розгляду кримінального провадження у суді було задоволене повторне клопотання прокурора про розсекречення процесуальних документів, які стали підставою для проведення НСРД, і розсекречено їх, то відповідні процесуальні документи як такі, що отримані стороною обвинувачення після передачі справи в суд, повинні бути відкриті згідно з частиною одинадцятою статті 290 КПК України.

5. Якщо процесуальні документи, які стали підставою для проведення НСРД, розсекречені під час судового розгляду, і сторона захисту у змагальному процесі могла довести перед судом свої аргументи щодо допустимості доказів, отриманих у результаті НСРД, в сукупності з оцінкою правової підстави для їх проведення, то суд повинен оцінити отримані докази та вирішити питання про їх допустимість.

6. У випадку розкриття процесуальних документів, які стали підставою для проведення НСРД після передачі кримінального провадження до суду, суд зобов`язаний забезпечити стороні захисту достатній час та реальну можливість для доведення перед судом своєї позиції щодо належності та допустимості доказів, отриманих в результаті НСРД в комплексі із процесуальною підставою для проведення НСРД з метою реалізації принципу змагальності.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 433 - 434-2, 436 - 438, 441, 442 КПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу захисника Чуприни Зінаїди Миколаївни в інтересах ОСОБА_1 на вирок Київського районного суду міста Харкова від 28 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 3 травня 2018 року залишити без задоволення.

На підставі частини другої статті 433 КПК України змінити ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 3 травня 2018 року щодо ОСОБА_1 та ОСОБА_3 .

Зарахувати ОСОБА_1 та ОСОБА_3 в строк покарання попереднє ув`язнення з 17 листопада 2014 року по 3 травня 2018 року відповідно до ч. 5 ст. 72 КК України в редакції Закону України від 26 листопада 2015 року № 838-VIII з розрахунку один день попереднього ув`язнення за два дні позбавлення волі.

В решті - судові рішення залишити без змін.

Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя

В. С. Князєв

Суддя-доповідач

Н. О. Антонюк

Судді: Т. О. Анцупова

Л. М. Лобойко

С. В. Бакуліна

Н. П. Лященко

Ю. Л. Власов

О. Б. Прокопенко

Д. А. Гудима

Л. І. Рогач

Ж. М. Єленіна

О. М. Ситнік

О. С. Золотніков

В. Ю. Уркевич

Джерело: ЄДРСР 85174578

Share this post


Link to post
Share on other sites

Большая палата указала, что если сторона обвинения во время досудебного расследования своевременно приняла все необходимые и зависящие от нее меры, направленные на рассекречивания процессуальных документов, которые стали основанием для проведения НСРД, однако такие документы не были рассекречены по причинам, не зависящим от воли и процессуального поведения прокурора , то суд не может автоматически признавать протоколы НСРД недопустимыми доказательствами по мотивам неоткрытия процессуальных документов, которыми санкционированное их проведения.

Процессуальные документы, которые стали основанием для проведения НСРД (определения, постановления, ходатайства) и которые на стадии досудебного расследования не было открыты стороне защиты в порядке, предусмотренном статьей 290 УПК Украины по той причине, что их не было в распоряжении стороны обвинения ( процессуальные документы не были рассекречены на момент открытия стороной обвинения материалов уголовного производства), могут быть открыты другой стороне при рассмотрении дела в суде при условии своевременного принятия прокурором всех необходимых мер для их получения.

Если сторона обвинения не приняла необходимых и своевременных мер, направленных на рассекречивание процессуальных документов, которые стали процессуальным основанием для проведения НСРД и которых нет в распоряжении, то в таком случае имеет место нарушение норм статьи 290 УПК Украины.

Если в ходе рассмотрения уголовного производства в суде было удовлетворено повторное ходатайство прокурора о рассекречивании процессуальных документов, которые стали основанием для проведения НСРД, и рассекречивание их, то соответствующие процессуальные документы как таковые, полученные стороной обвинения после передачи дела в суд, должны быть открытые в соответствии с частью одиннадцатой статьи 290 УПК Украины.

Если процессуальные документы, которые стали основанием для проведения НСРД, рассекреченные в ходе судебного разбирательства, и сторона защиты в состязательном процессе могла доказать перед судом свои аргументы относительно допустимости доказательств, полученных в результате НСРД, в совокупности с оценкой правового основания для их проведения, то суд должен оценить полученные доказательства и решить вопрос об их допустимости.

В случае раскрытия процессуальных документов, которые стали основанием для проведения НСРД после передачи уголовного производства в суд, суд обязан обеспечить стороне защиты достаточное время и реальную возможность для доведения перед судом своей позиции относительно принадлежности и допустимости доказательств, полученных в результате НСРД в комплексе с процессуальным основанием для проведения НСРД с целью реализации принципа состязательности.

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

    No members to show

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      14 січня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 910/17955/17
      Провадження № 12-137гс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді -доповідача Уркевича В. Ю.,
      суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Яновської О. Г.,
      за участю секретаря судового засідання Королюка І. В.,
      відповідача - Приватного акціонерного товариства «ДТЕК Київські електромережі» (представник - адвокат Кириллов М. С.),
      розглянула у відкритому судовому засіданні справу № 910/17955/17 за позовом Фізичної особи - підприємця Омарової Фариди Абдулаївни до Публічного акціонерного товариства «ДТЕК Київські електромережі» про скасування рішення комісії за касаційною скаргою Приватного акціонерного товариства «ДТЕК Київські електромережі» на постанову Північного апеляційного господарського суду від 02 квітня 2019 року (головуючий суддя Тищенко А. І., судді Михальська О. Б., Разіна Т. І.) та рішення Господарського суду міста Києва від 16 січня 2019 року (суддя Баранов Д. О.) та
      УСТАНОВИЛА:
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У жовтні 2017 року Фізична особа - підприємець Омарова Фарида Абдулаївна (далі - ФОП Омарова Ф. А.) звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства «ДТЕК Київські електромережі» (далі - ПАТ «ДТЕК Київські електромережі») про скасування рішення комісії з розгляду акта про порушення від 15 лютого 2017 року № 37456, оформленого протоколом від 18 квітня 2017 року № 704.
      2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 15 лютого 2017 року за наслідками перевірки представниками відповідача об`єкта, що розташований під АДРЕСА_1, був складений акт про порушення Правил користування електричною енергією, затверджених постановою Національної комісії з питань регулювання електроенергетики України (далі - НКРЕ) від 31 липня 1996 року № 28 (далі - ПКЕЕ), № 37456, у якому зазначено про порушення підприємцем як споживачем електричної енергії статей 26, 27 Закону України «Про електроенергетику» та пунктів 3.34, 6.40, 10.2 ПКЕЕ шляхом самовільного підключення до електричної мережі поза розрахунковими засобами обліку з порушенням схеми обліку. Самовільне підключення виконано дротом від живлячої кабельної лінії з метою безоблікового споживання. Самовільне підключення виконано приховано, виявити порушення при контрольному огляді неможливо.
      Фактичні обставини справи, встановлені судами
      3. Між ПАТ «Київенерго» (постачальник) та ФОП Омаровою Ф. А. (споживач) укладено договір про постачання електричної енергії від 10 липня 2013 року № 52606 (далі - договір).
      4. Відповідно до пункту 1 договору постачальник продає електричну енергію споживачу для забезпечення потреб електроустановок споживача за його об`єктами згідно з умовами договору та додатків до нього, що є невід`ємною частиною, а споживач оплачує постачальнику вартість використаної (купленої) електричної енергії та здійснює інші платежі згідно з умовами цього договору та додатків до нього.
      5. Згідно з пунктом 2.1 договору під час виконання умов цього договору, а також вирішенні всіх питань, що не обумовлені цим договором, сторони зобов`язуються керуватися чинним законодавством України та ПКЕЕ.
      6. Пунктом 4.2.3 договору передбачено, що споживач сплачує постачальнику вартість недоврахованої електричної енергії, обчислену виходячи із приєднаної потужності струмоприймачів та кількості годин їх використання відповідно до Методики визначення обсягу та вартості електричної енергії, не облікованої внаслідок порушення споживачами правил користування електричною енергією, затвердженої постановою НКРЕ від 04 травня 2006 року № 562 (далі - Методика), за тарифами, що діяли протягом споживання електричної енергії з порушенням, у разі таких дій споживача: самовільного внесення змін у схеми обліку електроенергії; пошкодження засобів обліку електроенергії, втручання в їх роботу, зняття пломб із засобів обліку; споживання електроенергії поза засобами обліку; інших умов, визначених Методикою.
      7. У разі виявлення однією стороною порушень умов договору іншою стороною, за які законодавством передбачене застосування санкцій чи які тягнуть за собою збитки, недоотриману продукцію або вигоду тощо, на місці оформлюється двосторонній акт порушень. Акт складається у присутності представників обох сторін договору у двох примірниках. Сторона, дії або бездіяльність якої стала причиною складання акта, має право внести до акта свої зауваження. Сторона, яка виявила порушення своїх прав, зобов`язана попередити іншу сторону про необхідність складання акта. Інша сторона не може без поважних причин відмовитися від складання та підписання акта. У разі відмови відповідальної сторони від підписання акта в ньому має бути запис про відмову. У цьому разі акт вважається дійсним, якщо його на місці складання підписали не менше трьох уповноважених представників сторони договору, що складала акт (пункт 4.4 договору).
      8. Сторони у пункті 7.1 договору узгодили, що облік електроенергії, спожитої споживачем та (або) субспоживачами, приєднаними до електричних мереж споживача, здійснюється згідно з вимогами Правил улаштування енергоустановок (далі - ПУЕ) та ПКЕЕ. У разі порушення споживачем вимог нормативно-технічних документів щодо встановлення та експлуатації засобів обліку, їх покази не використовуються при розрахунках за спожиту електроенергію, а обсяги спожитої електроенергії визначаються постачальником розрахунковим шляхом згідно з вимогами додатка «Порядок розрахунків».
      9. Договір набирає чинності з дня його підписання і укладається на строк до 31 грудня 2013 року. Договір вважається продовженим на кожен наступний рік, якщо за місяць до закінчення терміну дії договору жодною зі сторін не буде заявлено про припинення його дії або перегляд його умов (пункт 9.4 договору).
      10. 15 лютого 2017 року представниками Структурного відокремленого підрозділу «Київські електричні мережі» ПАТ «Київенерго» - інженерами ОСОБА_1, ОСОБА_2 та електромонтером ОСОБА_3 проведено перевірку електролічильника на об`єкті позивача, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та складено акт про порушення № 37456, у якому встановлено порушення статей 26, 27 Закону України «Про електроенергетику», пунктів 3.34, 6.40, 10.2 ПКЕЕ. Установлено також самовільне підключення до електричної мережі поза розрахунковими засобами обліку з порушення схеми обліку. Самовільне підключення виконано дротом від живлячої кабельної лінії з метою безоблікового споживання. Самовільне підключення виконано приховано, виявити порушення при контрольному огляді неможливо. Представник споживача не назвався, від підпису відмовився.
      11. 18 квітня 2017 року відбулось засідання комісії ПАТ «Київенерго», результати якого оформлені протоколом № 704, з розгляду акта про порушення від 15 лютого 2017 року № 37456. На цьому засіданні прийнято рішення комісії провести нарахування згідно з пунктом 2.9 та формулою 2.7 Методики. Потужність 32,67 кВт визначена згідно з площею перерізу проводу (кабелю), яким виконано самовільне приєднання (трифазне підключення ВВГ 4?10 кв. мм; тривалість роботи струмоприймачів протягом доби 12 год, 7 днів на тиждень; період нарахування з 19 серпня 2014 року по 06 березня 2017 року (з дати останньої технічної перевірки засобів обліку даного споживача за зазначеною адресою, що передувала даті складання акта про порушення по дату усунення порушення); всього підлягає до сплати за недовраховану електроенергію 680 138,27 грн; нарахована сума повинна бути сплачена протягом 30 календарних днів з дня отримання протоколу та рахунку).
      12. Суди встановили, що позивач звернувся з проханням до Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг (далі - НКРЕКП) щодо встановлення відповідності дій ПАТ «Київенерго» вимогам законодавства, яке було розглянуто й у відповідь на яке листом від 01 липня 2017 року № 4890/203/9-17 повідомлено, що НКРЕКП вважає, що ПАТ «Київенерго» не має підстав для застосування положень Методики для здійснення розрахунку обсягу та вартості необлікованої електричної енергії на підставі акта. Також указано, що відповідно до положень пункту 2.1 Методики ця Методика застосовується на підставі акта про порушення, складеного в порядку, установленому цією Методикою, з урахуванням вимог ПКЕЕ та в разі виявлення порушень, зокрема, зазначених у підпунктах 5-7 пункту 2.1 Методики, а саме: самовільного підключення електроустановок, струмоприймачів, або електропроводки до електричної мережі енергопостачальника; підключення до електричної мережі, що не є власністю енергопостачальника, електроустановок струмоприймачів, або електропроводки поза розрахунковими приладами обліку електричної енергії без порушення схеми обліку; підключення до електричної мережі, що не є власністю енергопостачальника, електроустановок струмоприймачів або електропроводки поза розрахунковими приладами обліку електричної енергії з порушенням схеми обліку. При цьому згідно з абзацом 4 пункту 2.9 Методики у разі виявлення у споживача порушень, зазначених у підпунктах 5-7 пункту 2.1 Методики ця Методика застосовується за умови виявлення місця (точки) підключення до відповідних мереж, про що зазначається в акті про порушення та позначається на схемі.
      13. Предметом позову у цій справі є вимога ФОП Омарової Ф. А. про визнання недійсним рішення комісії, яке оформлене протоколом від 18 квітня 2017 року № 704. На обґрунтування позовної вимоги позивач указав, що рішення комісії є недійсним з таких причин: 1) відсутність вини позивача, складу правопорушення, а також недоведеність та надуманість відповідачем факту порушення позивачем правил ПКЕЕ, зокрема статей 26, 27 Закону України «Про електроенергетику», пунктів 3.34, 6.40, 10.2 ПКЕЕ з подальшим свідомим внесенням недостовірних відомостей до акта, а саме: «Самовільне підключення до електричної мережі поза розрахунковими засобами обліку з порушенням схеми обліку. Самовільне підключення виконане дротом від живлячої кабельної лінії з метою безоблікового споживання. Самовільне підключення виконано приховано, виявити порушення при контрольному огляді неможливо»; 2) відсутність підстав для застосування Методики на підставі акта; 3) донарахування здійснені за період із 19 серпня 2014 року по 06 березня 2017 року, тоді як у цей період представниками відповідача було проведено декілька перевірок дотримання позивачем вимог ПКЕЕ та жодних порушень не встановлено; 4) акт складений та підписаний особами, які не є уповноваженими особами відповідача та не мають права підпису від імені відповідача, що й стало підставою для звернення до суду з даним позовом.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      14. Рішенням Господарського суду міста Києва від 07 грудня 2017 року позовні вимоги задоволено. Визнано недійсним рішення комісії ПАТ «Київенерго», оформлене протоколом від 18 квітня 2017 року № 704.
      15. Рішення суду мотивовано тим, що відповідач належними та допустимими доказами не довів порушень позивачем ПКЕЕ, зафіксованих в акті від 15 лютого 2017 року № 37456 способом, що підтверджується листом НКРЕКП від 01 липня 2017 року № 4890/203/9-17.
      16. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 13 березня 2018 року рішення Господарського суду міста Києва від 07 грудня 2017 року скасовано, постановлено нове рішення про відмову в позові.
      17. Постанова мотивована посиланнями на відповідність акта про порушення від 15 лютого 2017 року № 37456 вимогам ПКЕЕ та на відповідність розрахунку комісією відповідача вартості недоврахованої електричної енергії вимогам Методики.
      18. ФОП Омарова Ф. А. у березні 2018 року звернулася до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного господарського суду від 13 березня 2018 року, в якій просила скасувати постанову суду апеляційної інстанції, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
      19. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 19 липня 2018 року замінено у справі № 910/17955/17 відповідача - ПАТ «Київенерго» на його правонаступника - Приватне акціонерне товариство «ДТЕК Київські електромережі» (далі - ПрАТ «ДТЕК Київські електромережі»).
      20. Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 19 липня 2018 року постанову Київського апеляційного господарського суду від 13 березня 2018 року та рішення Господарського суду міста Києва від 07 грудня 2017 року у справі № 910/17955/17 скасовано. Справу передано на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.
      21. При цьому Верховний Суд указав, що під час нового розгляду справи місцевому господарському суду необхідно, зокрема: встановити, чи відповідає здійснене відповідачем нарахування спірної санкції на підставі пункту 2.9 та за формулою 2.7 Методики порушенню, зафіксованому в акті про порушення від 15 лютого 2017 року № 37456; встановити, які типи перевірки (контрольний огляд чи технічна перевірка) були здійснені представниками відповідача на об`єкті позивача 10 липня 2013 року, 19 серпня 2014 року, 11 грудня 2015 року, 24 червня 2015 року та 29 березня 2016 року.
      22. Рішенням Господарського суду міста Києва від 16 січня 2019 року, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 02 квітня 2019 року, позов задоволено. Скасовано рішення ПАТ «Київенерго», оформлене протоколом від 18 квітня 2017 року № 704, з розгляду акта про порушення від 15 лютого 2017 року № 37465.
      23. Приймаючи рішення, суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про те, що оскільки нарахування вартості недоврахованої електричної енергії було здійснено згідно з пунктом 2.9 та за формулою 2.7 Методики, а за висновком судів нарахування необхідно здійснювати на підставі пункту 2.8 Методики та за формулою 2.11, суди дійшли висновку про порушення ПАТ «Київенерго» норм ПКЕЕ, що є підставою для скасування рішення комісії з розгляду акта про порушення від 15 лютого 2017 року № 37456, оформлене протоколом від 18 квітня 2017 року № 704.
      Короткий зміст касаційної скарги
      24. У травні 2019 року до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга ПрАТ «ДТЕК Київські електромережі» на постанову Північного апеляційного господарського суду від 02 квітня 2019 року та рішення Господарського суду міста Києва від 16 січня 2019 року, в якій скаржник просить оскаржувані судові рішення скасувати та прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      25. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 13 червня 2019 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ПрАТ «ДТЕК Київські електромережі», призначив розгляд справи у судовому засіданні та надав строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
      26. 05 серпня 2019 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою передав справу № 910/17955/17 разом з касаційною скаргою ПрАТ «ДТЕК Київські електромережі» на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      27. Мотивуючи своє рішення про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, суд касаційної інстанції вказав, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 522/12901/17-ц наведено такі висновки:
      - приписи статей 11, 15, 16 Цивільного кодексу України, статті 30 Цивільного процесуального кодексу України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), статей 1, 2, 4, 21 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) вказують на те, що обраний позивачем спосіб захисту прав шляхом подання позову про скасування протоколу щодо розгляду акта про порушення ПКЕЕ та визнання дій комісії щодо розгляду зазначеного акта неправомірними сам по собі не сприяє ефективному відновленню порушеного права. Таким чином, вимоги про скасування протоколу та визнання неправомірними відповідних дій не підлягають розгляду в судах;
      - складений працівниками електропостачальної організації акт про порушення ПКЕЕ є лише фіксацією такого порушення, що було виявлено під час перевірки дотримання цих ПКЕЕ, тому оскарження лише факту складення такого акта, який не встановлює для споживача будь-яких обов`язків і є різновидом претензії, не передбачено чинним законодавством як спосіб захисту прав;
      - зазначений акт може бути визнаний як доказ (із наданням йому відповідної оцінки судом) під час вирішення іншого спору, зокрема щодо відшкодування матеріальних збитків, при вирішенні якого суд зобов`язаний дати оцінку щодо дійсності цього акта.
      28. Ураховуючи викладене, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду дійшов висновку про необхідність відступити від наведеної позиції Великої Палати Верховного Суду у справі № 522/12901/17-ц з огляду на те, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором, законом чи судом у визначених законом випадках, та зазначив, що у господарських відносинах рішення комісії щодо розгляду акта про порушення ПКЕЕ, оформлене протоколом, є оперативно-господарською санкцією, яка породжує правові наслідки для споживача, а можливість її скасування прямо передбачена приписами законодавства.
      29. Оскільки колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду висловила намір відступити від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати Верховного Суду у справі № 522/12901/17-ц (провадження № 14-503цс18), Велика Палата Верховного Суду цю справу прийняла та призначила до розгляду.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      Доводи особи, яка подали касаційну скаргу
      30. ПрАТ «ДТЕК Київські електромережі» у своїй касаційній скарзі посилається на неповне з`ясування судами обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішеннях судів попередніх інстанцій, обставинам справи, порушення та неправильне застосування норм матеріального і процесуального права.
      31. Також скаржник зазначає, що відповідно до положень статей 235-237 Господарського кодексу України суд не позбавлений можливості здійснити перерахунок вартості необлікованої електричної енергії та виправити відповідні помилки розрахунку, оскільки помилки у розрахунку вартості необлікованої електроенергії є підставою для скасування лише в частині неправильно визначеного розміру необлікованої енергії, а не для визнання недійсним рішення комісії про нарахування вартості необлікованої енергії та звільнення позивача від відповідальності за порушення ПКЕЕ.
      32. Скаржник стверджує, що нарахування правомірно проведено на підставі пункту 2.9 та за формулою 2.7 Методики, оскільки схема електропостачання споживача не відповідала договірній, а представниками відповідача було виявлено безоблікове (поза засобом обліку) підключення, виконане дротом від живлячої кабельної лінії.
      33. ПрАТ «ДТЕК Київські електромережі» зауважує, що сума витрат на професійну правничу допомогу є необґрунтованою та матеріали справи не містять доказів того, що позивач сплатив кошти саме адвокату за надані послуги у цій справі. Також скаржник указує, що юридична особа «Перше київське юридичне бюро» (код ЄДРПОУ 40533313), якій позивач сплатив винагороду в розмірі 24 000,00 грн, за своєю організаційно-правовою формою є не адвокатським бюро, а господарським товариством, тому не може бути стороною договору про надання правової допомоги.
      34. У судовому засіданні представник скаржника підтримав доводи, викладені у касаційній скарзі, та зауважив, що Велика Палата Верховного Суду вже ухвалювала рішення в аналогічних спорах, зокрема у постанові від 06 лютого 2019 року у справі № 522/12901/17-ц зроблено обґрунтовані висновки щодо способу захисту прав, тому представник відповідача вважає, що і в цій справі позивачем обрано неправильний спосіб захисту, оскільки він є неефективним, і взагалі така категорія справ не підлягає розгляду в судах. Одночасно представник скаржника зазначив, що оскільки судами попередніх інстанцій не спростовано факту самовільного підключення поза засобами обліку до електромережі та встановлено нарахування відповідачем суми недоврахованої електроенергії за неправильною формулою, то суд вправі здійснити перерахунок нарахованої суми.
      Позиція ФОП Омарової Ф. А.
      35. Позивач у своєму відзиві на касаційну скаргу вказує, що відповідачем помилково проведено розрахунок вартості недоврахованої електричної енергії на підставі пункту 2.9 та за формулою 2.7 Методики, оскільки в акті про порушення не зазначено місце самовільного підключення електропроводки до електричної мережі. Просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанції - без змін.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Щодо застосування ПКЕЕ
      36. Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи про оскарження рішень судів першої та апеляційної інстанцій, перевіривши матеріали справи й заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      37. Статтею 26 Закону України «Про електроенергетику» передбачено, що споживання енергії можливе лише на підставі договору з енергопостачальником. Споживач енергії зобов`язаний додержуватись вимог нормативно-технічних документів та договору про постачання енергії. Безпечну експлуатацію енергетичних установок споживача та їх належний технічний стан забезпечує сам споживач. Споживач енергії несе відповідальність за порушення умов договору з енергопостачальником та правил користування електричною і тепловою енергією та виконання приписів державних інспекцій з енергетичного нагляду за режимами споживання електричної та теплової енергії згідно із законодавством України. Правила користування електричною і тепловою енергією для населення затверджуються Кабінетом Міністрів України.
      38. Згідно зі статтею 27 Закону України «Про електроенергетику» правопорушення в електроенергетиці тягне за собою встановлену законодавством України цивільну, адміністративну і кримінальну відповідальність. Правопорушеннями в електроенергетиці є, зокрема, порушення правил користування енергією.
      39. ПКЕЕ (чинними на час виникнення спірних правовідносин; втратили чинність на підставі постанови НКРЕКП «Про затвердження Правил роздрібного ринку електричної енергії» від 14 березня 2018 року № 312) врегульовано взаємовідносини, які виникають у процесі продажу і купівлі електричної енергії між виробниками або постачальниками електричної енергії та споживачами (на роздрібному ринку електричної енергії), і дія цих Правил поширюється на всіх юридичних та фізичних осіб (крім населення).
      40. Відповідно до пункту 1.3 ПКЕЕ постачання електричної енергії для забезпечення потреб електроустановки здійснюється на підставі договору про постачання електричної енергії, що укладається між власником цієї електроустановки (уповноваженою власником особою) та постачальником електричної енергії за регульованим тарифом, або договору про купівлю-продаж електричної енергії, що укладається між власником цієї електроустановки (уповноваженою власником особою) та постачальником електричної енергії за нерегульованим тарифом.
      41. Пунктом 5.1 ПКЕЕ передбачено, що договір про постачання електричної енергії є основним документом, який регулює відносини між постачальником електричної енергії за регульованим тарифом, що здійснює свою діяльність на закріпленій території, і споживачем та визначає зміст правових відносин, прав та обов`язків сторін. Споживання електричної енергії без договору не допускається.
      42. За змістом пункту 1.2 ПКЕЕ недоврахована електрична енергія - це обсяг електричної енергії, використаний споживачем або переданий транзитом, але не врахований розрахунковими засобами обліку або врахований неправильно.
      43. Пункт 1.2 ПКЕЕ визначає споживача електричної енергії як особу, що використовує її для забезпечення потреб власних електроустановок на підставі договору.
      44. Згідно з розділом 10 ПКЕЕ споживач зобов`язаний: забезпечувати належний технічний стан та безпечну експлуатацію своїх електроустановок; не допускати безоблікового користування електроенергією від технологічних електричних мереж споживача (внутрішньобудинкових мереж); оперативно повідомляти щодо виявлення безоблікового користування електроенергією від технологічних електричних мереж споживача.
      45. Частинами першою-третьою статті 193 Господарського кодексу України передбачено, що суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов`язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.
      46. Учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором (стаття 216 Господарського кодексу України).
      47. Приписами частини другої статті 217 Господарського кодексу України встановлено, що у сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції.
      48. Частиною першої статті 218 Господарського кодексу України визначено, що підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.
      49. Як було встановлено судами попередніх інстанцій, 15 лютого 2017 року представниками Структурного відокремленого підрозділу «Київські електричні мережі» ПАТ «Київенерго» - інженерами ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та електромонтером ОСОБА_3 проведено перевірку електролічильника на об`єкті позивача, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та складено акт про порушення № 37456, у якому встановлено порушення статей 26, 27 Закону України «Про електроенергетику», пунктів 3.34, 6.40, 10.2 ПКЕЕ. Установлено також самовільне підключення до електричної мережі поза розрахунковими засобами обліку з порушення схеми обліку. Самовільне підключення виконано дротом від живлячої кабельної лінії з метою безоблікового споживання. Самовільне підключення виконано приховано, виявити порушення при контрольному огляді неможливо.
      50. Приписами пункту 1.2 ПКЕЕ встановлено, що прихована електропроводка - це електрична проводка, яка приєднана до електричної мережі поза розрахунковим засобом обліку, яку представник постачальника без використання спеціальних технічних засобів або часткового демонтажу будівельних конструкцій, оздоблювальних матеріалів під час попереднього контрольного огляду засобу обліку або технічної перевірки не мав можливості виявити.
      51. Контрольний огляд засобу обліку - це виконання комплексу робіт з метою візуального обстеження цілісності засобу обліку (корпусу, скла, кріплення тощо), цілісності встановлених згідно з актом про пломбування пломб та наявності відбитків їх тавр, зняття показів засобів обліку, а також з метою виявлення без використання спеціальних технічних засобів та/або часткового демонтажу будівельних конструкцій або оздоблювальних матеріалів самовільних підключень.
      52. Технічна перевірка - це виконання комплексу робіт з метою визначення відповідності стану засобу обліку електричної енергії та схеми його підключення, а також відповідності стану електропроводки та електроустановок від межі балансової належності до точки обліку ПУЕ та іншим нормативно-технічним документам.
      53. Пунктом 6.41 ПКЕЕ встановлено, що у разі виявлення під час контрольного огляду або технічної перевірки уповноваженим представником постачальника електричної енергії, від якого споживач одержує електричну енергію, або електропередавальної організації, порушень цих Правил або умов договору на місці виявлення порушення у присутності представника споживача оформляється акт порушень. В акті мають бути зазначені зміст виявленого порушення із посиланням на відповідні пункти цих Правил та вихідні дані, необхідні та достатні для визначення обсягу недоврахованої електричної енергії та/або суми завданих споживачем збитків. За необхідності в акті зазначаються заходи, які необхідно вжити для усунення допущених порушень.
      54. На підставі акта порушень уповноваженими представниками постачальника електричної енергії (електропередавальної організації) під час засідань комісії з розгляду актів про порушення визначаються обсяг недоврахованої електричної енергії та сума завданих споживачем збитків. Рішення комісії оформляється протоколом і набирає чинності з дня вручення протоколу споживачу. Разом з протоколом споживачу надаються розрахунок величини вартості та розрахункові документи для оплати недоврахованої електричної енергії та/або збитків. Споживач має право оскаржити рішення комісії в суді. На період розгляду судом спірних питань щодо порушення споживачем цих Правил обмеження та відключення електропостачання такого споживача, пов`язане з оскаржуваним фактом порушення, не здійснюється (пункт 6.42 ПКЕЕ).
      55. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що приховане приєднання до електричної мережі (прихованою електропроводкою) можна виявити лише під час технічної перевірки, а не під час контрольних оглядів, які були проведені відповідачем 11 грудня 2015 року та 29 березня 2016 року, тоді як технічну перевірку проведено відповідачем 19 серпня 2014 року, що й було зазначено представниками відповідача в акті про порушення (виявити порушення при контрольному огляді неможливо), адже виявити факт прихованого підключення (прихованою електропроводкою) можна лише з використанням спеціальних технічних засобів або у зв`язку з частковим демонтажем будівельних конструкцій, оздоблювальних матеріалів.
      56. Суди попередніх інстанцій правильно зазначили, що 15 лютого 2017 року представниками відповідача проведено технічну перевірку, а не контрольний огляд, що вбачається в сукупності з акта про невідповідність розрахункового засобу обліку метрологічним характеристикам, вимогам ПУЕ та ПКЕЕ, та враховуючи, що перевірка засобів обліку споживача (позивача) була здійснена за допомогою спеціальних технічних засобів. Крім того, зазначення представниками відповідача в акті про порушення тієї обставини, що виявити порушення при контрольному огляді неможливо, свідчить лише про те, що при попередніх контрольних оглядах (11 грудня 2015 року та 29 березня 2016 року) виявити таке порушення не вбачалось за можливе в силу його особливості, оскільки для цього необхідні спеціальні технічні засоби та/або частковий демонтаж будівельних конструкцій або оздоблювальних матеріалів самовільних підключень.
      57. Стосовно доводів скаржника про те, що нарахування слід проводити на підставі пункту 2.9 та за формулою 2.7 Методики, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
      58. Відповідно до пункту 2.1 Методики вона застосовується на підставі акта про порушення, складеного в порядку, установленому цією Методикою, з урахуванням вимог ПКЕЕ та в разі виявлення таких порушень ПКЕЕ, зокрема, підключення до електричної мережі, що не є власністю енергопостачальника, електроустановок, струмоприймачів або електропроводки поза розрахунковими приладами обліку електричної енергії з порушенням схеми обліку (підпункт 6 пункту 2.1 Методики).
      59. Пунктом 2.8 Методики передбачено, що в разі виявлення у споживача порушень, зазначених у підпункті 6 пункту 2.1 цієї Методики, величина розрахункового добового обсягу споживання електричної енергії (W доб.пор.обл., кВт.год) визначається за формулою W доб.пор.обл. = W доб. + W доб.с.п. (2.11), де W доб. (кВт.год) визначається за формулою (2.4) Методики; W доб.с.п. (кВт.год) визначається за формулою (2.7) Методики. Кількість днів у періоді, за який здійснюється перерахунок, визначається за формулою (2.6) Методики.
      60. Суди дійшли правильних висновків, що відповідно до зафіксованого в акті порушення від 15 лютого 2017 року № 37456 та згідно з наведеними вище положеннями Методики розрахунок вартості недоврахованої електричної енергії за порушення, зазначене в цьому акті, підлягає проведенню на підставі пункту 2.8 Методики та за формулою 2.11.
      61. Проте, як убачається із рішення комісії відповідача від 18 квітня 2017 року, оформленого протоколом № 704, нарахування за недовраховану електроенергію у розмірі 680 138,27 грн позивачу проведено згідно з пунктом 2.9 та за формулою 2.7 Методики, тобто скаржником порушено норми ПКЕЕ, що й стало підставою для скасування вказаного рішення комісії судами попередніх інстанцій.
      62. Щодо звернення скаржника до норм статей 235-237 Господарського кодексу України та зазначення про право суду здійснити перерахунок вартості необлікованої електричної енергії й виправити відповідні помилки розрахунку, то Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що відповідач хибно послався на статті 235-237 Господарського кодексу України, оскільки вказані статті передбачають можливість установлення між сторонами зобов`язань оперативно-господарських санкцій та право заінтересованої сторони у зверненні до суду для скасування такої санкції.
      63. Так, відповідно до статті 235 Господарського кодексу України за порушення господарських зобов`язань до суб`єктів господарювання та інших учасників господарських відносин можуть застосовуватися оперативно-господарські санкції - заходи оперативного впливу на правопорушника з метою припинення або попередження повторення порушень зобов`язання, що використовуються самими сторонами зобов`язання в односторонньому порядку. До суб`єкта, який порушив господарське зобов`язання, можуть бути застосовані лише ті оперативно-господарські санкції, застосування яких передбачено договором. Оперативно-господарські санкції застосовуються незалежно від вини суб`єкта, який порушив господарське зобов`язання.
      64. Види оперативно-господарських санкцій закріплено статтею 236 Господарського кодексу України, згідно із частиною першою якої у господарських договорах сторони можуть передбачати використання таких видів оперативно-господарських санкцій: 1) одностороння відмова від виконання свого зобов`язання управненою стороною зі звільненням її від відповідальності за це - у разі порушення зобов`язання другою стороною; відмова від оплати за зобов`язанням, яке виконано неналежним чином або достроково виконано боржником без згоди другої сторони; відстрочення відвантаження продукції чи виконання робіт унаслідок прострочення виставлення акредитива платником, припинення видачі банківських позичок тощо; 2) відмова управненої сторони зобов`язання від прийняття подальшого виконання зобов`язання, порушеного другою стороною, або повернення в односторонньому порядку виконаного кредитором за зобов`язанням (списання з рахунку боржника в безакцептному порядку коштів, сплачених за неякісну продукцію, тощо); 3) встановлення в односторонньому порядку на майбутнє додаткових гарантій належного виконання зобов`язань стороною, яка порушила зобов`язання: зміна порядку оплати продукції (робіт, послуг), переведення платника на попередню оплату продукції (робіт, послуг) або на оплату після перевірки їх якості тощо; 4) відмова від встановлення на майбутнє господарських відносин зі стороною, яка порушує зобов`язання. При цьому цей перелік оперативно-господарських санкцій, не є вичерпним; сторони можуть передбачити у договорі також інші оперативно-господарські санкції (частина друга статті 236 Господарського кодексу України).
      65. Підставою для застосування оперативно-господарських санкцій є факт порушення господарського зобов`язання другою стороною. Оперативно-господарські санкції застосовуються стороною, яка потерпіла від правопорушення, у позасудовому порядку та без попереднього пред`явлення претензії порушнику зобов`язання (стаття 237 Господарського кодексу України).
      66. З викладеного вбачається, що оперативно-господарські санкції можуть полягати в односторонній відмові від господарського зобов`язання (повністю або частково) або в односторонній зміні його умов. Оперативно-господарські санкції застосовуються відповідною особою - стороною зобов`язання в односторонньому порядку, а їх перелік та порядок вжиття визначаються виключно положеннями договору, укладеного між сторонами. Мета застосування зазначених санкцій - припинення або запобігання повторенню порушень зобов`язання шляхом оперативного впливу на правопорушника. Оперативно-господарські санкції застосовуються виключно за рішенням управненої сторони й спрямовані на корегування подальшої поведінки порушника господарського зобов`язання в майбутньому.
      67. Одностороннє визначення однією стороною господарського зобов`язання розміру боргу іншої сторони зазначеному не відповідає. Отже, ані нарахування вартості недоврахованої електричної енергії, ані рішення комісії електропередавальної організації про визначення обсягу недоврахованої електричної енергії та її вартості, оформлене протоколом з розгляду акта пропорушення ПКЕЕ, не є оперативно-господарською санкцією.
      68. Щодо правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постановах від 29 листопада 2010 року у справі № 3-30гс10, від 04 квітня 2011 року у справі № 3-21гс11, від 16 травня 2011 року у справі № 3-37гс11 про те, що рішення постачальника електричної енергії про донарахування споживачу вартості недоврахованої спожитої електроенергії є саме оперативно-господарською санкцією, а не актом ненормативного характеру в розумінні частини другої статті 20 Господарського кодексу України, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
      69. Частиною другою статті 20 Господарського кодексу України встановлено, що кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб`єктів захищаються шляхом, зокрема, визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб`єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб`єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом.
      70. Велика Палата Верховного Суду вважає, що вимога про оскарження рішення комісії електропередавальної організації про визначення обсягу недоврахованої електричної енергії та її вартості, оформленого протоколом з розгляду акта про порушення ПКЕЕ, має розглядатися судом як вимога про визнання повністю або частково недійсним акта постачальника електричної енергії відповідно до частини другої статті 20 Господарського кодексу України, а звідси наявні підстави для відступу від наведеного вище висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.
      71. Предметом позову в цій справі є вимога про скасування рішення комісії відповідача від 18 квітня 2017 року, оформленого протоколом № 704 з розгляду акта про порушення від 15 лютого 2017 року № 37456. За результатом розгляду цього акта прийнято рішення комісії провести нарахування за недовраховану електроенергію на підставі приписів ПКЕЕ. Звідси норми статей 235-237 Господарського кодексу України щодо оперативно-господарських санкцій до спірних правовідносин застосуванню не підлягають.
      72. Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне вказати, що нарахування за недовраховану електроенергію відповідач здійснив на підставі договору (пункт 4.2.3.), воно є платою за поставлену електричну енергію. Розмір нарахування за недовраховану електроенергію визначається згідно із ПКЕЕ та відповідно до Методики за встановленими нею формулами.
      73. При цьому пунктом 1.2 ПКЕЕ збитки (з вини споживача) визначено як витрати, недоотримана вигода (за винятком доходу від реалізації недоврахованої електричної енергії) постачальника електричної енергії або електропередавальної організації (основного споживача), яких вони зазнали внаслідок пошкодження електроустановок через зловмисну чи недбалу діяльність споживача (субспоживача) або інших осіб, та вартість робіт і послуг, необхідних для відновлення електроустановок та електропостачання. Звідси нарахування за недовраховану електроенергію, здійснювані електропередавальною організацією, не є збитками у розумінні законодавства про електроенергетику.
      Щодо відступлення від висновку щодо застосування норм права
      74. Мотивуючи своє рішення про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду висловила намір відступити від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати Верховного Суду у справі № 522/12901/17-ц.
      75. Предметом позову у справі № 522/12901/17-ц є скасування протоколу засідання комісії ПАТ «ЕК Одесаобленерго» від 29 червня 2017 року № 67 щодо розгляду акта про порушенняПКЕЕ від 16 травня 2017 року № 036296 та визнання дій комісії ПАТ «ЕК Одесаобленерго» щодо розгляду зазначеного акта неправомірними.
      76. При розгляді справи № 522/12901/17-ц Велика Палата Верховного Суду з посиланням, зокрема, на приписи статей 11, 15, 16 Цивільного кодексу України, статті 30 Цивільного процесуального кодексу України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), статей 1, 2, 4, 21 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) виходила з того, що обраний позивачем спосіб захисту прав шляхом подання позову про скасування протоколу засідання комісії щодо розгляду акта про порушення ПКЕЕ та визнання дій комісії щодо розгляду зазначеного акта неправомірними сам по собі не сприяє ефективному відновленню порушеного права. Такі вимоги не підлягають розгляду не лише в порядку цивільного судочинства, але й узагалі не підлягають судовому розгляду.
      77. Так, згідно з висновками Великої Палати Верховного Суду у справі № 522/12901/17-ц складений працівниками електропостачальної організації акт про порушення ПКЕЕ є лише фіксацією такого порушення, що було виявлено під час проведення перевірки дотримання цих Правил, тому оскарження лише факту складення такого акта, який не встановлює для споживача будь-яких обов`язків і є різновидом претензії, не передбачено чинним законодавством як спосіб захисту прав. Зазначений акт може бути визнаний як доказ (із наданням йому відповідної оцінки судом під час вирішення іншого спору), зокрема, щодо відшкодування матеріальних збитків, при вирішенні якого суд зобов`язаний дати оцінку щодо дійсності цього акта.
      78. Оскільки у справі № 910/17955/17 предметом позову є скасування рішення комісії електропередавальної організації про визначення обсягу недоврахованої електричної енергії та її вартості, оформлене протоколом з розгляду акта про порушення ПКЕЕ, а у справі № 522/12901/17-ц питання щодо скасування рішення комісії не було предметом розгляду, то підстави для відступу від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 522/12901/17-ц (провадження № 14-503цс18), відсутні.
      79. Натомість слід зазначити, що порядок і умови оскарження рішення комісії, оформленого протоколом, передбачені пунктом 6.42 ПКЕЕ, у якому, зокрема, зазначено, що споживач має право оскаржити рішення комісії в суді. У разі звернення до суду впродовж 10 робочих днів з дня вручення протоколу споживачу останній має право не оплачувати виставлені рахунки до вирішення спірних питань у судовому порядку.
      80. У разі задоволення судом скарги споживача постачальник електричної енергії (електропередавальна організація) скасовує відповідний акт про порушення. Оплачені споживачем за рішенням комісії кошти постачальник електричної енергії (електропередавальна організація) має право зарахувати як погашення існуючої заборгованості цього споживача з найдавнішим терміном її виникнення (який не перевищує трьох років), у разі відсутності заборгованості - зараховує ці кошти в рахунок майбутніх розрахункових періодів або за заявою споживача повертає оплачені ним кошти.
      81. Велика Палата Верховного Суду вважає, що вимога про скасування рішення комісії електропередавальної організації про визначення обсягу недоврахованої електричної енергії та її вартості є способом захисту прав та інтересів, установленим законом, оскільки таке рішення комісії, оформлене протоколом з розгляду акта про порушення ПКЕЕ, безпосередньо впливає на права та обов`язки відповідного суб`єкта господарювання в контексті його відносин з електропередавальною організацією, встановлює обсяг і вартість недоврахованої електроенергії та створює загрозу припинення електропостачання відповідного споживача.
      82. З огляду на викладене висновки судів першої та апеляційної інстанцій щодо задоволення позовних вимог про скасування рішення комісії енергопостачальної організації, оформленого відповідним протоколом, ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального права.
      Щодо витрат на професійну правничу допомогу
      83. Статтею 16 Господарського процесуального кодексу України передбачено право учасників справи користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.
      84. Згідно із частиною першою статті 56 Господарського процесуального кодексу України сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь в судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника. Представником у суді може бути адвокат або законний представник (частина перша статті 58 Господарського процесуального кодексу України).
      85. Відповідно до частини п`ятої статті 83 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час звернення позивача до суду) громадяни можуть вести свої справи в господарському суді особисто або через представників, повноваження яких підтверджуються нотаріально посвідченою довіреністю.
      86. За змістом частин першої та третьої статті 123 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.
      87. Витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами (частини перша та друга статті 126 Господарського процесуального кодексу України).
      88. Доводам скаржника щодо необґрунтованості витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 24 000,00 грн та щодо відсутності у матеріалах справи беззаперечних доказів того, що позивачем оплачено кошти адвокату саме за надані послуги, у цій справі вже надана оцінка судами попередніх інстанцій, які в оскаржуваних судових рішеннях правильно зазначили, що відповідачем не було подано до суду жодних належних та допустимих доказів на підтвердження неспівмірності витрат на професійну правничу допомогу у заявленому позивачем розмірі, а також відповідного клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката.
      89. Щодо доводів скаржника про те, що Товариство з обмеженою відповідальністю «Перше київське юридичне бюро» не є адвокатським бюро, а звідси не може бути стороною договору про надання правової допомоги, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що частиною третьої статті 131-2 Конституції України встановлено, що виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді, а також захист від кримінального обвинувачення. При цьому пунктом 11 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України передбачено, що представництво відповідно до пункту 3 частини першої статті 131-1 та статті 131-2 цієї Конституції виключно прокурорами або адвокатами у Верховному Суді та судах касаційної інстанції здійснюється з 1 січня 2017 року; у судах апеляційної інстанції - з 1 січня 2018 року; у судах першої інстанції - з 1 січня 2019 року. Представництво органів державної влади та органів місцевого самоврядування в судах виключно прокурорами або адвокатами здійснюється з 1 січня 2020 року.
      90. Позивач звернувся з позовом до Господарського суду міста Києві 13 жовтня 2017 року (згідно з відбитком штемпеля Господарського суду міста Києва про одержання позовної заяви на її першому аркуші, т. 1, а. с. 6); провадження у справі було порушено Господарським судом міста Києва ухвалою від 20 жовтня 2017 року (т. 1, а. с. 1), тобто до набрання чинності наведеними положеннями Конституції України щодо здійснення представництва виключно адвокатами в судах першої інстанції.
      91. В оскаржуваних судових рішеннях вказано, що позивачем долучено до матеріалів справи копію свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю №443, видане на ім`я Ткачук Ольги Миколаївни, копію посвідчення вказаного адвоката та довіреність № 10 від 25 жовтня 2017 року, якою Товариством з обмеженою відповідальністю «Перше київське юридичне бюро» було уповноважено адвоката Ткачук О. М. на здійснення представництва інтересів позивача у Господарському суді міста Києва та в судах усіх інстанцій у справі за позовом ФОП Омарової Ф. А. до ПАТ «Київенерго». Зазначені документи містяться у томі першому справи (а. с. 91, 92, 97 відповідно).
      92. Отже, правнича допомога позивачу була надана Товариством з обмеженою відповідальністю «Перше київське юридичне бюро», яке уповноважило Ткачук О. М. представляти інтереси позивача у цій справі відповідно до приписів чинного на момент звернення до суду з цим позовом законодавства.
      93. За таких обставин суди першої та апеляційної інстанцій правильно застосували наведені норми права щодо витрат за професійну правничу допомогу, з огляду на що доводи скаржника в цій частині є необґрунтованими.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      94. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.
      95. Згідно з положеннями статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
      96. З огляду на викладене касаційна скарга ПрАТ «ДТЕК Київські електромережі» підлягає залишенню без задоволення, а рішення судів першої й апеляційної інстанцій - без змін.
      Щодо судових витрат
      97. За змістом пункту 1 частини четвертої статті 129 Господарського процесуального кодексу України у разі відмови в позові судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються на позивача.
      98. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги ПрАТ «ДТЕК Київські електромережі» без задоволення, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.
      Висновок щодо застосування норм права
      99. Вимога про скасування рішення комісії електропередавальної організації про визначення обсягу недоврахованої електричної енергії та її вартості є способом захисту прав та інтересів, установленим законом, оскільки таке рішення комісії, оформлене протоколом з розгляду акта про порушення Правил користування електричною енергією, безпосередньо впливає на права та обов`язки відповідного суб`єкта господарювання у контексті його відносин з електропередавальною організацією, встановлює обсяг і вартість недоврахованої електроенергії та створює загрозу припинення електропостачання відповідного споживача.
      Керуючись статтями 300-302, 308, 309, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства «ДТЕК Київські електромережі» залишити без задоволення, а постанову Північного апеляційного господарського суду від 02 квітня 2019 року у справі № 910/17955/17 - без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя
      В. С. Князєв
      Суддя-доповідач
      В. Ю. Уркевич
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна
      Н. П. Лященко
      В. В. Британчук
      О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов
      В. В. Пророк
      Д. А. Гудима
      Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна
      О. М. Ситнік
      О. Р. Кібенко
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 87053623
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      15 січня 2020 року
      м. Київ
      Справа № 607/6254/15-ц
      Провадження № 14-404цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О. М.,
      суддів : Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_1 ,
      відповідач - Державне підприємство «Укрветсанзавод» (далі - ДП «Укрветсанзавод»),
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1
      на ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 18 липня 2017 року у складі судді Дзюбича В. Л. та ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 05 вересня 2017 року у складі колегії суддів Шевчук Г. М., Щавурської Н. Б., Ходоровського М. В.
      у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ДП «Укрветсанзавод» про визнання незаконним наказу про звільнення, поновлення на роботі, визнання недійсним запису в трудовій книжці про звільнення з роботи, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, затримки видачі трудової книжки та виплати належних сум при звільненні, стягнення заборгованості із заробітної плати з нарахуванням компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати та відшкодування моральної шкоди,
      УСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст позовних вимог
      У квітні 2015 рокуОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом, збільшивши вимоги за яким, просив:
      - визнати незаконним наказ генерального директора ДП «Укрветсанзавод» Янко Є. І. від 11 березня 2015 року № 48-К/15 «Про припинення трудового договору ОСОБА_1 », яким звільнено ОСОБА_1 з посади директора Тернопільської філії з 11 березня 2015 року за одноразове грубе порушення трудових обов`язків керівника філії (пункт 1 статті 41 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України)), та зобов`язати відповідача поновити ОСОБА_1 на роботі;
      - стягнути з ДП «Укрветсанзавод» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу та за затримку виплати всіх сум при звільненні, зокрема невиплачену заробітну плату за період з 01 січня 2015 року по 11 березня 2015 року в сумі 761,20 грн, що на 26 січня 2017 року становила 175 740,24 грн, а також невиплачену заробітну плату за період з 11 березня 2015 року по день ухвалення рішення судом;
      - визнати недійсним запис у трудовій книжці ОСОБА_1 про звільнення з роботи на підставі наказу від 11 березня 2015 року № 48-К/15 за пунктом 1 статті 41 КЗпП України та зобов`язати ДП «Укрветсанзавод» внести відповідний запис у його трудову книжку;
      - стягнути з ДП «Укрветсанзавод» на користь ОСОБА_1 заборгованість із заробітної плати в сумі 31 920,20 грн, з яких: за І квартал 2013 року - 16 239,39 грн та за ІІ квартал 2013 року - 15 680,83 грн, з нарахуванням компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати;
      - стягнути з ДП «Укрветсанзавод» на користь ОСОБА_1 20 000,00 грн на відшкодування завданої моральної шкоди.
      На обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що в оспорюваному наказі про його звільнення не вказано, коли і яке саме одноразове грубе порушення допустив директор Тернопільської філії ОСОБА_1 , що стало підставою для його звільнення.
      З наказу вбачається, що підставою для його винесення був припис провідного інженера з охорони праці ОСОБА_2 від 30 січня 2015 року № 1, однак цей припис стосувався порушень вимог закону про охорону праці Тернопільською філією ДП «Укрветсанзавод», а не директором ОСОБА_1 .
      У приписі перераховано 71 порушення вимог охорони праці, але не вказано, яке саме порушення є грубим та спричинене невиконанням чи неналежним виконанням трудових обов`язків ОСОБА_1 , не вказано часу його вчинення. Більшість з перерахованих порушень не відносяться до компетенції директора Тернопільської філії ОСОБА_1 та є триваючими порушеннями, а тому вони не мають характеру одноразового грубого порушення трудових обов`язків. Припис видано ОСОБА_2 з перевищенням повноважень та з порушенням вимог закону.
      Копію наказу про звільнення позивачу вручено 11 березня 2015 року, однак про нараховані йому суми, які належали до виплати, відповідач не повідомив, розрахунків у день звільнення не провів. 12 березня 2015 року відповідач перерахував на його банківський рахунок 6163,16 грн та 03 квітня 2015 року - 1089,21 грн. На день звернення до суду розрахункові суми виплачені тільки частково, а трудову книжку відповідач так і не видав.
      Унаслідок таких дій відповідача позивач зазнав моральних страждань, було порушеного його нормальний життєвий ритм, він був змушений докладати додаткових зусиль для організації свого життя, внаслідок чого йому завдано моральної шкоди, яку просив стягнути.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      Суди розглядали справу неодноразово.
      Останньою ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 18 липня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Тернопільської області від 05 вересня 2017 року, провадження у справі закрито, оскільки вона не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Роз`яснено позивачу, що вказаний спір має розглядатися в порядку господарського судочинства у Господарському суді міста Києва, який порушив провадження у справі про банкрутство ДП «Укрветсанзавод».
      Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, керувався тим, що справа підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, оскільки стосовно відповідача - ДП «Укрветсанзавод» порушено справу про банкрутство, тому вона не може розглядатися в цивільному судочинстві.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      У вересні 2017 року ОСОБА_1 подавдо Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій просив скасувати ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 18 липня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 05 вересня 2017 року, справу направити до суду першої інстанції для розгляду по суті, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що провадження в указаній справі відкрито раніше, ніж Господарський суд міста Києва порушив провадження у справі про банкрутство боржника ДП «Укрветсанзавод», тому зазначена справа не відноситься до виключної компетенції господарського суду і підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      На його думку, господарському суду підвідомчі лише ті справи, провадження в яких відкриті після порушення господарським судом справи про банкрутство підприємства-боржника. Нормами Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) не передбачено припинення провадження у справі за позовом до боржника, який подано до порушення господарським судом провадження у справі про банкрутство щодо боржника.
      У зв`язку із цим вважав, що суд зобов`язаний розглянути справу по суті заявлених вимог.
      Рух справи у суді касаційної інстанції
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 вересня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким ЦПК України викладено в новій редакції.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      У червні 2018 року справу передано до Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 червня 2019 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 26 червня 2019 року - передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 06 серпня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.
      У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      Відповідно до статті 17 Закону України 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
      Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
      Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
      Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних і суспільних інтересів.
      Судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
      У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом та розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      У статті 19 ЦПК України (у редакції від 03 жовтня 2017 року) визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
      Можна зробити висновок, що загальні суди не мають чітко визначеної предметної юрисдикції та розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин у всіх випадках, за винятком, якщо розгляд таких справ прямо визначений за правилами іншого судочинства.
      Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне, а по-друге - суб`єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа).
      При вирішенні питання щодо можливості розгляду справи у порядку цивільного судочинства необхідно керуватися завданнями цивільного судочинства, які передбачено у статті 1 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій), і до яких віднесено справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав і інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
      При цьому суди повинні керуватися принципом правової визначеності і не допускати наявності провадження, а відтак і судових рішень, ухвалених у спорі між тими ж сторонами, з того самого предмета, але судами у різних юрисдикціях.
      19 січня 2013 року набрав чинності Закон України від 22 грудня 2011 року № 4212-VI «Про внесення змін до Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі - Закон № 2343-XII) (за винятком окремих його положень) (далі - Закон № 4212-VI), яким Закон № 2343-XII викладено в новій редакції.
      У пункті 11 розділу X «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2343-XII визначено, що положення цього Закону застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження в яких порушено після набрання чинності цим Законом.
      У квітні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ДП «Укрветсанзавод» про визнання незаконним наказу про звільнення, поновлення на роботі, визнання недійсним запису в трудовій книжці про звільнення з роботи, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, затримки видачі трудової книжки та виплати належних сум при звільненні, стягнення заборгованості із заробітної плати з нарахуванням компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати, відшкодування моральної шкоди.
      Справа переглядалася судами всіх інстанцій кілька разів.
      У січні 2017 року під час нового розгляду справи позивач збільшив позовні вимоги, про що подав до суду відповідну заяву (т. 2, а. с. 124).
      Під час чергового розгляду справи в суді першої інстанції суд встановив, що ухвалою Господарського суду міста Києва від 15 червня 2016 року порушене провадження у справі № 910/6968/16 про банкрутство ДП «Укрветсанзавод» за заявою Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» до ДП «Укрветсанзавод», введено мораторій на задоволення вимог кредиторів та введено процедуру розпорядження майном ДП «Укрветсанзавод».
      19 червня 2016 року на офіційному вебсайті Вищого господарського суду України в мережі Інтернет оприлюднено оголошення про порушення справи про банкрутство ДП «Укрветсанзавод».
      У березні 2017 року ДП «Укрветсанзавод» подало до суду клопотання, в якому повідомило про порушення Господарським судом міста Києва 15 червня 2016 року провадження у справі № 910/6968/16 про банкрутство ДП «Укрветсанзавод». У зв`язку з цим, посилаючись на норми Закону № 2343-XII, положення пункту 7 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України, просило закрити провадження у цій справі.
      Умови та порядок відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури з метою повного або часткового задоволення вимог кредиторів на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій передбачені Законом № 2343-XII.
      Відповідно до статті 9 Закону № 2343-XII справи про банкрутство розглядаються господарським судом за правилами, передбаченими ГПК України, з урахуванням особливостей, визначених цим Законом.
      Частиною четвертою статті 10 Закону № 2343-XII визначено, що суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, у тому числі спори про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов`язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов`язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України.
      Указана норма кореспондується з положеннями пункту 7 частини першої статті 12 ГПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом та розгляду справи судами попередніх інстанцій), яким визначено, що господарським судам підвідомчі справи у всіх майнових спорах з вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, зокрема у спорах про стягнення заробітної плати, та застосовується незалежно від суб`єктного складу сторін.
      Справи у відповідних спорах відносяться до виключної підсудності того господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство (частина дев`ятастатті 16 ГПК України). Такі майнові спори розглядаються та вирішуються господарським судом за правилами позовного провадження, передбаченими ГПК України, з урахуванням особливостей, встановлених Законом № 2343-XII, у межах провадження у справі про банкрутство без порушення нових справ.
      У ГПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій) передбачено для господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, підвідомчість усіх майнових спорів, спорів про поновлення на роботі з вимогами до боржників у такій справі.
      Крім того, відповідно до статті 17 Закону № 2343-XII (у редакції Закону № 4212-VI) після 19 січня 2013 року встановлено порядок розгляду позовних вимог конкурсних кредиторів до боржника.
      Із винесенням ухвали про порушення провадження у справі про банкрутство пов`язуються певні правові наслідки, зокрема: вводиться мораторій на задоволення вимог кредиторів; розгляд вимог конкурсних, забезпечених і поточних кредиторів та вирішення майнових спорів здійснюється в порядку, передбаченому Законом№ 2343-XII; арешт майна боржника чи інші обмеження щодо розпорядження майном боржника можуть застосовуватися виключно господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство.
      За приписами частини першої статті 17 Закону № 2343-XII у разі, якщо до боржника, щодо якого порушена справа про банкрутство, пред`явлений позов, який ґрунтується на грошових зобов`язаннях боржника, що виникли до порушення провадження у справі про банкрутство, суди мають у встановленому процесуальним законом порядку приймати такі позовні заяви і вирішувати спір за цією вимогою по суті за правилами позовного провадження до офіційного оприлюднення оголошення про порушення справи про банкрутство.
      Про офіційне оприлюднення оголошення про порушення справи про банкрутство розпорядник майна повідомляє суд, який розглядає позовні вимоги конкурсних кредиторів до боржника. Цей суд (суди) після офіційного оприлюднення відповідного оголошення має зупинити позовне провадження та роз`яснити позивачу зміст частини четвертої статті 23 цього Закону, зазначивши про це в ухвалі або в протоколі судового засідання (частина друга вказаної статті).
      Якщо позивач не звернувся у тридцятиденний строк з дня офіційного оприлюднення оголошення про порушення справи про банкрутство із заявою про визнання його грошових вимог до боржника у справі про банкрутство, суд, який розглядає позовну заяву, після закінчення тридцятиденного строку з моменту офіційного оприлюднення поновлює позовне провадження та відмовляє у задоволенні позову (частина третя вказаної статті).
      У разі звернення позивача із заявою про визнання його грошових вимог до боржника у справі про банкрутство після винесення ухвали господарського суду за результатами розгляду цих вимог позовне провадження підлягає припиненню на підставі пункту 2 частини першої статті 80Господарського процесуального кодексу України(частина четверта вказаної статті).
      Якщо у порушенні провадження у справі про банкрутство відмовлено або провадження у справі про банкрутство припинено, позовне провадження підлягає поновленню і позов розглядається по суті (частина п`ята вказаної статті).
      У частині шостій статті 17 Закону № 2343-XII зазначено, що положення частин першої - четвертої цієї статті не застосовуються до позовів за вимогами кредиторів, на які не поширюється дія мораторію на задоволення вимог кредиторів.
      Стаття 23 Закону № 2343-XII встановлює порядок виявлення кредиторів.
      Так, у частині першій указаної статті зазначено, що конкурсні кредитори за вимогами, які виникли до дня порушення провадження у справі про банкрутство, зобов`язані подати до господарського суду письмові заяви з вимогами до боржника, а також документи, що їх підтверджують, протягом тридцяти днів від дня офіційного оприлюднення оголошення про порушення провадження у справі про банкрутство. Відлік строку на заявлення грошових вимог кредиторів до боржника починається з дня офіційного оприлюднення оголошення про порушення провадження у справі про банкрутство. Зазначений строк є граничним і поновленню не підлягає.
      Таким чином, відлік строку на заявлення грошових вимог кредиторів починається з дня офіційного оприлюднення оголошення про порушення провадження у справі про банкрутство, тобто першим днем перебігу цього строку є день, наступний за днем офіційного оприлюднення такого оголошення.
      Після офіційного оприлюднення ухвали про порушення провадження у справі про банкрутство всі кредитори мають право подавати заяви з грошовими вимогами до боржника, які виникли до порушення провадження у справі про банкрутство, в порядку статті 23 Закону № 2343-XII незалежно від настання строку виконання зобов`язань.
      Відповідно до статті 19 Закону № 2343-XII на вимоги про стягнення заробітної плати не поширюється дія мораторію на задоволення вимог кредиторів (частина п`ята).
      Особи, вимоги яких заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, або не заявлені взагалі, не є конкурсними кредиторами, а їх вимоги погашаються в ліквідаційній процедурі у шосту чергу. Такі кредитори не беруть участі в представницьких органах кредиторів (зборах та комітеті кредиторів).
      Отже, визначення юрисдикційності усіх майнових спорів господарському суду, який порушив справу про банкрутство, має на меті як усунення правової невизначеності, так і захист прав кредитора, який може, за умови своєчасного звернення, реалізувати свої права і отримати задоволення своїх вимог та дотримання прав боржника щодо визначення обсягу кредиторської заборгованості та черговості її погашення.
      ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах) передбачав ситуації, коли таке провадження не могло бути закінчене у цивільному порядку.
      Відповідно до частини першої статті 205 ЦПК України (у зазначеній редакції) суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      Тобто, на час вирішення питання про можливість подальшого розгляду справи у порядку цивільного судочинства діяло правило, за яким указаний спір з відповідачем, щодо якого порушено справу про банкрутство, підлягав розгляду в порядку господарського судочинства.
      У чинних на той час ЦПК України, ГПК України, Законі № 2343-XII не було врегульовано порядку дій суду іншої (не господарської) юрисдикції, у провадженні якого перебувала справа за позовом до відповідача, щодо якого порушена справа про банкрутство господарським судом, у випадку, якщо відповідно до статей 17, 19 Закону № 2343-XII на такі вимоги не поширювалася дія мораторію.
      Єдиним можливим рішенням у такому випадку було закриття провадження у справі та роз`яснення позивачу його права звернутися з відповідною вимогою до господарського суду, у провадженні якого перебувала справа про банкрутство відповідача.
      Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що після ухвалення оскаржуваних судових рішень законодавство було змінено, зокрема 21 жовтня 2019 року набрав чинності Кодекс України з процедур банкрутства від 18 жовтня 2018 року № 2597-VIII(далі - Кодекс № 2597-VIII).
      У пункті 4 Прикінцевих та перехідних положень цього Кодексу встановлено, що з дня введення в дію цього Кодексу подальший розгляд справ про банкрутство здійснюється відповідно до положень цього Кодексу незалежно від дати відкриття провадження у справі про банкрутство, крім справ про банкрутство, які на день введення в дію цього Кодексу перебувають на стадії санації, провадження в яких продовжується відповідно до Закону про банкрутство.
      Відповідно до статті 7 Кодексу № 2597-VIII спори, стороною в яких є боржник, розглядаються господарським судом за правилами, передбаченими Господарським процесуальним кодексом України, з урахуванням особливостей, визначених цією статтею (частина перша).
      Господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника. Склад учасників розгляду спору визначається відповідно до Господарського процесуального кодексу України. Господарський суд розглядає спори, стороною в яких є боржник, за правилами, визначеними Господарським процесуальним кодексом України. За результатами розгляду спору суд ухвалює рішення. У разі якщо відповідачем у такому спорі є суб`єкт владних повноважень, суд керується принципом офіційного з`ясування всіх обставин у справі та вживає визначених законом заходів, необхідних для з`ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів, з власної ініціативи (частина друга вказаної статті).
      Матеріали справи, в якій стороною є боржник, щодо майнових спорів з вимогами до боржника та його майна, провадження в якій відкрито до відкриття провадження у справі про банкрутство, надсилаються до господарського суду, в провадженні якого перебуває справа про банкрутство, який розглядає спір по суті в межах цієї справи (частина третя вказаної статті).
      Згідно з частинами першою - третьою статті 3 ГПК України у редакції, чинній на час касаційного перегляду, судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
      Тобто законодавець указав, що у Законі України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» містяться процесуальні норми, які передбачають особливості розгляду справ указаної категорії.
      Закон № 2343-XII втратив чинність з 21 жовтня 2019 року, з набранням чинності Кодексу № 2597-VIII.
      Відтак можна зробити висновок, що вказаний Кодекс № 2597-VIII передбачає також особливості розгляду справ про банкрутство, що і підтверджено у статті 7 цього Кодексу.
      Оскільки суд має застосовувати відповідно до частини третьої статті 3 ГПК України норму, чинну на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду (перегляду) справи у тому числі й у суді касаційної інстанції, Велика Палата Верховного Суду застосовує норми Кодексу № 2597-VIII, які є чинними на час такого перегляду.
      Зі змісту вказаних норм убачається, що законодавець захищає не лише права банкрута, а й права інших осіб, які мають вимоги до банкрута.
      Захист таких осіб полягає у тому, що інші суди, незалежно від юрисдикції, які розглядали справи за позовами до відповідача, щодо якого відкрито провадження у справі про банкрутство після відкриття провадження в інших справах, не закривають таке провадження, а передають справу до належного суду для розгляду по суті. При цьому таким належним судом є виключно суд господарської юрисдикції, який відкрив справу про банкрутство відповідача.
      Таке урегулювання процедури розгляду спорів до відповідача, щодо якого відкрито провадження у справі про банкрутство, встановлює зрозумілу і справедливу процедуру закінчення розгляду справи належним судом, дотримання принципу визначення юрисдикції справи та підсудності спорів одному господарському суду, який акумулює усі вимоги до відповідача, щодо якого порушено процедуру банкрутства.
      Таким чином, з огляду на положення законодавства України, чинного на момент розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, законодавець вкотре підкреслив, що розгляд всіх майнових спорів, стороною в яких є боржник у справі про банкрутство, повинен відбуватися саме і виключно господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи.
      Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів, що спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а належить до господарської юрисдикції. Однак не можна погодитися з висновками про закриття провадження у справі, оскільки такі дії перешкоджають позивачу у доступі до правосуддя та унеможливлюють захист його прав у господарському процесі у повному обсязі з урахуванням визначених строків звернення, встановлених статтею 45 Кодексу № 2597-VIII, а до цього - статтею 23 Закону № 2343-XII. За встановлених обставин у цій справі суди повинні були передати справу до Господарського суду міста Києва, на розгляді якого пребуває справа № 910/6968/16 про банкрутство ДП «Укрветсанзавод».
      Згідно зі статтею 141 ЦПК України розподіл судових витрат не проводиться.
      Керуючись статтями 259, 265, 400, 402, 409, 411, 416, 417, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргуОСОБА_1 задовольнити частково.
      Ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 18 липня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 05 вересня 2017 року скасувати, матеріали справи № 607/6254/15-ц передати до Господарського суду міста Києва, на розгляді якого перебуває справа № 910/6968/16 про банкрутство Державного підприємства «Укрветсанзавод».
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О. М. Ситнік
      Судді: Н. О. Антонюк Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна Н. П. Лященко
      В. В. Британчук О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов В. В. Пророк
      Д. А. Гудима Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук
      О. Р. Кібенко В. Ю. Уркевич
      В. С. Князєв О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 87115553
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      10 грудня 2019 року
      м. Київ
      Справа № 906/961/17
      Провадження № 12-121гс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Рогач Л. І.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      за участю секретаря судового засідання Салівонського С. П., учасників справи:
      представників Товариства з обмеженою відповідальністю «Побутпослуги» - Керчанина Є. В., Євдокімова С. М.,
      розглянула у судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Побутпослуги» (далі - ТОВ «Побутпослуги») на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 22 травня 2019 року у справі № 906/961/17 за позовом Олевської міської ради Житомирської області (далі - Міськрада) до ТОВ «Побутпослуги», фізичної особи - підприємця (далі - ФОП) Павленко Любов Миколаївни, за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , про визнання укладеним договору оренди земельної ділянки (з додатками).
      1. Короткий зміст позовних вимог
      1.1. У листопаді 2017 року Олевська міська рада Житомирської області (далі - Міськрада) звернулася до Господарського суду Житомирської області з позовом до ТОВ «Побутпослуги» та ФОП Павленко Л. М. про визнання укладеним договору оренди земельної ділянки (з додатками).
      1.2. На обґрунтування позовних вимог позивач зазначав, що 12 травня 2017 року Міськрада рішенням № 136 на підставі спільної заяви відповідачів та інших співвласників нерухомого майна - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 затвердила технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки комунальної власності в натурі (на місцевості) для будівництва та обслуговування будівель торгівлі з метою передачі в користування на умовах оренди загальною площею 0,1105 га, а пунктом 2 цього рішення зобов`язала в місячний термін укласти та зареєструвати договір оренди земельної ділянки.
      1.3. Однак, незважаючи на неодноразові звернення Міськради, відповідачі ухиляються від підписання договору оренди та продовжують використання земельної ділянки, на якій розташовано належне їм нерухоме майно, без правовстановлюючих документів.
      2. Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанцій
      2.1. Рішенням від 12 лютого 2019 року Господарський суд Житомирської області у задоволенні позову відмовив.
      2.2. Рішення мотивував тим, що ТОВ «Побутпослуги» неодноразово листами повідомляло позивача про свою незгоду з площею земельної ділянки, тобто сторони не погодили істотних умов договору. Враховуючи положення статей 627, 638 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), позов про визнання договору укладеним задоволенню не підлягає.
      2.3. Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 22 травня 2019 року рішення Господарського суду Житомирської області від 12 лютого 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов Міськради задоволено повністю, визнано укладеним договір оренди земельної ділянки (з додатками) за адресою: Житомирська обл., м. Олевськ, вул. Привокзальна, 8 (кадастровий номер № 1824455100:02:019:0080, загальною площею 0,1105 га) між Міськрадою (код ЄДРПОУ 04343470) та ТОВ «Побутпослуги» (код ЄДРПОУ 40348792) спільно з іншим співвласником майна - ФОП Павленко Л. М. у редакції Міськради, вирішено питання про розподіл судових витрат.
      2.4. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що відповідачі в порушення вимог законодавства ухиляються від укладення заснованого на рішенні Міськради договору оренди земельної ділянки, на якій розташоване належне їм нерухоме майно, протоколи розбіжностей також не надсилають; позов про спонукання до укладення договору узгоджується з положеннями статей 123, 124 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), якими встановлено, що підставою користування земельною ділянкою із земель комунальної власності є договір оренди, який укладається з орендарем власником нежитлових приміщень, які розташовані на ній; проект договору оренди земельної ділянки відповідає умовам надання земельної ділянки, визначеним рішенням Міськради, та Типовому договору оренди землі, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 3 березня 2004 року № 220.
      3. Короткий зміст касаційної скарги, надходження справи до Великої Палати Верховного Суду
      3.1. У червні 2019 року ТОВ «Побутпослуги» подало до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 22 травня 2019 року, у якій просило постанову скасувати, залишити в силі рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову.
      3.2. Скаржник вважає, що суд апеляційної інстанції не врахував фактичні обставини справи та помилково застосував норми матеріального та процесуального права.
      3.3. За доводами касаційної скарги, суд не врахував, що: межі приміщень, належних відповідачу, виходять за межі земельної ділянки, що пропонується в оренду позивачем; ТОВ «Побутпослуги» неодноразово зверталося до Міськради, у тому числі з заявою від 5 квітня 2017 року про затвердження технічної документації із землеустрою з урахуванням фактичних меж земельної ділянки (0,1355 га), яка протиправно не була зареєстрована та прийнята позивачем, що підтверджується рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 28 лютого 2018 року; на спірній земельній ділянці знаходиться багатоповерхова будівля, яка належить на праві власності різним особам, що робить можливим передання цієї земельної ділянки на правах оренди лише усім особам - власникам приміщень спільно із відповідним розрахунком орендної плати як істотної умови договору, однак співвласники цього нерухомого майна - ТОВ «Дентік Плюс», ФОП Федорчук Ірина Валентинівна, Парсов Андрій Іванович, Дмитрах Юлія Олександрівна взагалі не були залучені до участі у справі; розрахунок розміру орендної плати, здійснений позивачем, не відповідає фактичним обставинам та визначений останнім на власний розсуд; у пункті 14 договору оренди земельної ділянки, визнаного судом укладеним, встановлено пеню у розмірі 120 %, що суперечить обмеженням, передбаченим статтею 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань».
      3.4. ТОВ «Побутпослуги», серед іншого, зазначає про те, що всупереч статті 20 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) апеляційний суд при розгляді справи не врахував, що сторонами договору оренди земельної ділянки, який суд визнав укладеним, крім відповідачів, є фізичні особи, які натомість залучені до участі у справі як треті особи без самостійних вимог. Таким чином, на думку скаржника, має місце порушення правил суб`єктної юрисдикції.
      3.5. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 19 червня 2019 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ «Побутпослуги» на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 22 травня 2019 року, призначив справу до розгляду у відкритому судовому засіданні, встановив учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу, відмовив у задоволенні клопотання ТОВ «Побутпослуги» про зупинення виконання постанови Північно-західного апеляційного господарського суду від 22 травня 2019 року, а ухвалою від 22 липня 2019 року справу № 906/961/17 разом із касаційною скаргою передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 302 ГПК України.
      3.6. Ухвалою від 12 серпня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду справу № 906/961/17 та призначила її в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи.
      4. Позиція інших учасників справи
      4.1. У відзиві на касаційну скаргу Міськрада заперечує проти задоволення касаційної скарги, вважає що постанова суду апеляційної інстанції є такою, що прийнята у відповідності до фактичних обставин справи та з правильним застосуванням норм матеріального і процесуального права; зазначає, що питання використання земельної ділянки без правовстановлюючих документів було предметом неодноразового розгляду спорів судами; фізичні особи - співвласники нерухомого майна залучені до участі у справі в якості третіх осіб і їх статус не впливає на юрисдикцію спору.
      4.2. Третя особа ОСОБА_2 надала відзив на касаційну скаргу, в якому просить провадження у справі закрити. Зазначає, що вона є фізичною особою, спір у цій справі безпосередньо впливає на її права та обов`язки, а тому не підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.
      5. Фактичні обставини справи, встановлені судами
      5.1. Встановлено, що на території Міськради за адресою: Привокзальна, 8, знаходиться об`єкт нерухомості, який належить на правах спільної власності ТОВ «Побутпослуги», ФОП Павленко Л. М., Бабіченку О. М., Шейко І. М. та окремо ФОП Федорчук І. В., ФОП Дмитрах Ю. О. і ФОП Парсову А. І.
      5.2. Землекористувачем земельної ділянки, на якій розміщено нерухоме майно, було ВАТ «Побутпослуги» (правонаступником якого є ТОВ «Побутпослуги») на підставі державного акта про право постійного користування земельною ділянкою, що розташована за адресою: Привокзальна, 8, загальною площею 0,1355 га, від 27 грудня 2001 року.
      5.3. Рішенням ХІІІ-ї сесії VІІ скликання Міськради від 8 вересня 2016 року № 207 у зв`язку з черговою реорганізацією та переходом прав до ТОВ «Побутпослуги», останньому наданий дозвіл на розроблення технічної документації із землеустрою щодо відведення земельних ділянок з метою передачі в оренду для обслуговування будівель торгівлі за адресою: Привокзальна, 8, орієнтовною площею 0,1355 га.
      5.4. 6 липня 2017 року до Міськради надійшла спільна письмова заява від ТОВ «Побутпослуги» разом з іншими співвласниками майна: ФОП Павленко Л. М., Бабіченко О. М. та Шейко І. М. про внесення змін у технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), розробленої на замовлення ТОВ «Побутпослуги», загальною площею 0,11054 га, що розташована за адресою: Привокзальна, 8.
      5.5. На підставі рішення VІІ-ї сесії VІІІ скликання Міськради від 12 квітня 2017 року № 116 ТОВ «Побутпослуги» разом з іншими співвласниками майна: ФОП Павленко Л. М., Бабіченком О. М. та Шейко І. М. надано дозвіл на розроблення технічної документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки комунальної власності загальною площею 0,1105 га з метою передачі у спільне користування на умовах оренди для будівництва та обслуговування будівель торгівлі за адресою: Привокзальна, 8.
      5.6. Рішенням Міськради від 12 травня 2017 року № 136 на підставі спільної заяви від 4 травня 2017 року ТОВ «Побутпослуги», ФОП Павленко Л. М., ОСОБА_1 та Шейко І. М. їм було затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки комунальної власності в натурі (на місцевості) для будівництва та обслуговування будівель торгівлі з метою передачі в користування на умовах оренди загальною площею 0,1105 га за адресою: Привокзальна, 8 та зобов`язано в місячний термін укласти та зареєструвати договір оренди земельної ділянки.
      5.7. ТОВ «Побутпослуги», не погодившись із прийнятими Міськрадою рішеннями від 12 квітня 2017 року № 116 та від 12 травня 2017 року № 136, у липні 2017 року звернулося з позовом до Житомирського окружного адміністративного суду про їх скасування, визнання протиправним та скасування державної реєстрації земельної ділянки за адресою: Привокзальна, 8, площею 0,1105 га, а також визнання протиправною бездіяльності Міськради, яка полягала у ненаданні відповіді на заяву ТОВ «Побутпослуги», ФОП Павленко Л. М., ОСОБА_1 та Шейко І. М. від 5 квітня 2017 року про затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) загальною площею 0,1355 га, що розташована на вул. Привокзальна, 8, та передачі вказаної земельної ділянки на умовах оренди для обслуговування будівлі, розміщеної на цій земельній ділянці.
      5.8. Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 28 лютого 2018 року, яке залишене без змін постановою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 12 червня 2018 року у справі № 806/2027/17, позовні вимоги задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Міськради щодо нерозгляду заяви ТОВ «Побутпослуги», ФОП Павленко Л. М., ОСОБА_1 та Шейко І. М. від 5 квітня 2017 року про затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) загальною площею 0,1355 га, що розташована на вул. Привокзальна, 8, та передачі вказаної земельної ділянки на умовах оренди для обслуговування будівлі, розміщеної на цій земельній ділянці. У решті заявлених вимог відмовлено.
      5.9. На виконання рішення від 12 травня 2017 року № 136 позивач оформив та підписав два примірника договору оренди земельної ділянки з додатками та надіслав їх сторонам договору - орендарям: ТОВ «Побутпослуги», ФОП Павленко Л. М., Бабіченку О. М. та Шейко І. М.
      5.10. Однак ТОВ «Побутпослуги» та ФОП Павленко Л. М. від підписання договору відмовились, повідомивши про свою незгоду зі встановленою площею земельної ділянки та розміром орендної плати, яка повинна визначатись пропорційно до права власності на нерухоме майно, що розміщене на земельній ділянці.
      6.Позиція Великої Палати Верховного Суду
      6.1. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      6.2. Статтею 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      6.3. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      6.4. Поняття «суд, встановлений законом» містить, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
      6.5. Критеріями розмежування судової юрисдикції є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
      6.6. Відповідно до частини першої статті 1 ГПК України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб`єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
      6.7. Господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів (абзац другий частини першої статті 2 ГПК України у згаданій редакції).
      6.8. Відповідно до частини першої статті 12 ГПК України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів. Тобто критеріями належності справи до господарського судочинства за загальними правилами є одночасно суб`єктний склад учасників спору та характер спірних правовідносин.
      6.9. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким ГПК України викладено в новій редакції.
      6.10. ГПК України в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також установлює, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.
      6.11. Натомість відповідно до частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом), положення якої узгоджуються із частиною першою статті 19 цього Кодексу в редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      6.12. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      6.13. Критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб`єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин.
      6.14. Відповідно до частини другої статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом. За статтею 1 Закону України від 06 жовтня 1998 року № 161-XIV «Про оренду землі» (далі - Закон № 161-XIV) оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.
      6.15. Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у комунальній власності, є сільські, селищні, міські ради в межах повноважень, визначених законом (стаття 4 Закону № 161-XIV).
      6.16. Орендарями земельних ділянок, відповідно до частини першої статті 5 цього Закону, є юридичні або фізичні особи, яким на підставі договору оренди належить право володіння і користування земельною ділянкою.
      6.17. Орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим та іншими законами України і договором оренди землі. Право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону (стаття 6 Закону № 161-XIV). Наведене узгоджується з положеннями статей 125 та 126 ЗК України, якими унормовано, що право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цього права та оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
      6.18. За статтею 14 Закону № 161-XIV договір оренди землі укладається у письмовій формі та за бажанням сторін може бути посвідченим нотаріально.
      6.19. Велика Палата Верховного Суду враховує, що оформлення прав на земельну ділянку, на якій розташована будівля, яка перебуває у спільній власності декількох суб`єктів, можливе шляхом надання у користування та укладення договору оренди земельної ділянки з усіма власниками будівлі, в якому сторонами (орендарями) виступатимуть кілька осіб (множинність сторін).
      6.20. У такому випадку при оформленні співвласниками будівлі права користування земельною ділянкою договір оренди укладається між органом місцевого самоврядування (щодо земель комунальної власності) або органом державної виконавчої влади (щодо земель державної власності) (орендодавці) та всіма співвласниками будівлі (співорендарі).
      6.21. До договорів, що укладаються більш як двома сторонами (багатосторонні договори), застосовуються загальні положення про договір, якщо це не суперечить багатосторонньому характеру цих договорів.
      6.22. У справі, що розглядається, Міськрада звернулася до суду з позовом про визнання укладеним договору оренди земельної ділянки, сторонами якого (співорендарями) є чотири особи, у тому числі фізичні особи, які не є підприємцями.
      6.23. Ураховуючи порядок укладення багатосторонніх договорів, приписи частини п`ятої статті 11 ЦК України, підстави, з яких виникають права та обов`язки за договором оренди земельної ділянки у сторін договору, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що за наслідками вирішення спору у цій справі визначаються також цивільні права і обов`язки фізичної особи, яка є учасником цього договору і повинна виступати відповідачем у позові про його укладення.
      6.24. Отже, зважаючи на зміст та суб`єктний склад правовідносин у цій справі, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкових висновків про можливість розгляду цієї справи в порядку господарського судочинства.
      7. Висновок Великої Палати Верховного Суду
      7.1. За змістом пункту 1 частини першої статті 175 і пункту 1 частини першої статті 231 ГПК України господарський суд відмовляє у відкритті провадження у справі, а відкрите провадження у справі підлягає закриттю, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.
      7.2. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі чи залишити позов без розгляду у відповідній частині.
      7.3. Згідно із частиною другою статті 313 ГПК України порушення правил юрисдикції господарських судів, визначених статтями 20 - 23 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги.
      7.4. Перевіривши застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених ними фактичних обставин справи та в межах доводів касаційної скарги, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для їх скасування та закриття провадження в цій справі.
      7.5. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що касаційна скарга ТОВ «Побутпослуги» підлягає частковому задоволенню, судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій - скасуванню, а провадження у справі - закриттю.
      8. Щодо судових витрат
      8.1. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 7 Закону України від 08 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір» сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі закриття (припинення) провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв`язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях.
      8.2. Заявляючи у касаційній скарзі про порушення правил юрисдикції, ТОВ «Побутпослуги» клопотання про повернення сплаченої суми судового збору не заявляло, а тому підстави для вирішення цього питання на час прийняття постанови у Великої Палати Верховного Суду відсутні.
      Керуючись статтями 306, 308, 313, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Побутпослуги» задовольнити частково.
      Постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 22 травня 2019 року та рішення Господарського суду Житомирської області від 12 лютого 2019 року у справі № 906/961/17 скасувати.
      Провадження у справі № 906/961/17 закрити.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя
      В. С. Князєв
      Суддя-доповідач
      Л. І. Рогач
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      О. Р. Кібенко
      Т. О. Анцупова
      Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна
      Н. П. Лященко
      В. В. Британчук
      О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов
      В. В. Пророк
      М. І. Гриців
      О. М. Ситнік
      Д. А. Гудима
      О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна
      В. Ю. Уркевич
      О. С. Золотніков
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 87053614
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      10 грудня 2019 року
      м. Київ
      Справа № 904/4156/18
      Провадження № 12-117гс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Рогач Л. І.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      за участю секретаря судового засідання Салівонського С. П., учасників справи:
      представника позивача - Слівінського М. О.,
      представників відповідача - Павловського Р. В., Гавелі Д. В.,
      розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Державного підприємства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» (далі - ДП НАЕК «Енергоатом») на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 5 грудня 2018 року (суддя Загинайко Т. В.) та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 12 березня 2019 року (судді Чус О. В., Вечірко І. О., Кузнецов В. О.) у справі № 904/4156/18 за позовом ДП НАЕК «Енергоатом» до Державного підприємства «Східний гірничо-збагачувальний комбінат» (далі - ДП «Східний ГЗК») про стягнення суми.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      1. Короткий зміст позовних вимог
      1.1. У вересні 2018 року ДП НАЕК «Енергоатом» звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до ДП «Східний ГЗК» про стягнення інфляційних втрат у сумі 3 336 028,7 грн, 3 % річних у сумі 1 473 603,28 грн, а також 8 158 473,47 грн пені.
      1.2. На обґрунтування позовних вимог позивач послався на неналежне виконання відповідачем зобов`язань за договором купівлі-продажу уранового оксидного концентрату від 11 грудня 2017 року № 8-020-SD-17-00763 в частині порушення строку своєчасної оплати товару, внаслідок чого позивач нарахував відповідачеві пеню, інфляційні втрати та 3 % річних.
      1.3. Відповідач проти задоволення позову заперечував, зазначав, що умовами укладеного сторонами договору розмір пені не погоджено, а отже, і підстави для стягнення такої санкції відсутні; розрахунок інфляційних втрат та відсотків річних здійснено позивачем починаючи з останнього граничного дня, коли відповідач фактично може виконати зобов`язання, відтак відповідачем надано контррозрахунок.
      2. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      2.1. Рішенням від 5 грудня 2018 року Господарський суд Дніпропетровської області позов задовольнив частково: стягнув з ДП «Східний ГЗК» на користь ДП НАЕК «Енергоатом» 3 309 760,00 грн інфляційних нарахувань, 1 429 689,86 грн річних; у решті позову відмовив.
      2.2. Постановою від 12 березня 2019 року Центральний апеляційний господарський суд рішення суду першої інстанції змінив, стягнув з ДП «Східний ГЗК» на користь ДП НАЕК «Енергоатом» 3 309 760,00 грн інфляційних нарахувань, 1 473 603, 28 грн річних та 71 750,45 грн витрат по сплаті судового збору. В іншій частині рішення залишив без змін.
      2.3. Відмовляючи у стягненні пені, господарські суди вказали на те, що у договорі, який є підставою позовних вимог, в тому числі стягнення неустойки, сторони не встановили розмір пені за порушення виконання грошового зобов`язання, а частина шоста статті 231 Господарського кодексу України (далі - ГК України) не встановлює конкретного розміру (відсотку) пені, а лише встановлює порядок його визначення у договорі виходячи з облікової ставки Національного банку України.
      2.4. У частині стягнення відсотків річних суд апеляційної інстанції, врахувавши положення статей 252, 253, частини другої статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), дійшов висновку, що місцевий господарський суд неправильно визначив період нарахування, а відтак здійснив їх власний перерахунок. Водночас погодився з правильністю розрахунку позивачем інфляційних втрат.
      3. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог, надходження справи до Великої Палати Верховного Суду
      3.1. У березні 2019 року ДП НАЕК «Енергоатом» подало до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 5 грудня 2018 року та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 12 березня 2019 року, в якій просило судові рішення у справі змінити, стягнути з відповідача 3 336 028,7 грн інфляційних втрат та 8 158 473,47 грн пені.
      3.2. На обґрунтування касаційної скарги скаржник, зокрема, посилається на те, що суди попередніх інстанцій при здійсненні розрахунку інфляційних втрат не врахували, що заборгованість погашалась відповідачем частково, отже, базою нарахування має бути частина суми, яка була фактично сплачена з простроченням за відповідний період часу, що відповідає положенню абзацу десятого листа Верховного Суду України від 3 квітня 1997 року «Рекомендації відносно порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ».
      3.3. Також скаржник зазначає, що пунктом 4.2 договору, укладеного сторонами, передбачено обов`язок сплати штрафних санкцій за порушення грошового зобов`язання, а розмір такої санкції встановлений частиною шостою статті 231 ГК України. Отже, сторони домовились про сплату неустойки, а її розмір встановлений законом. Тому висновок суду про протилежне є безпідставним.
      3.4. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 26 квітня 2019 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ДП НАЕК «Енергоатом» на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 5 грудня 2018 року та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 12 березня 2019 року, призначив справу до розгляду у відкритому судовому засіданні, встановив учасникам справи строк для подання відзиву, а ухвалою від 28 травня 2019 року справу № 904/4156/18 передав на розгляд об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
      3.5. Ухвалою від 10 червня 2019 року об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду справу прийняла до розгляду, а ухвалою від 5 липня 2019 року справу № 904/4156/18 за позовом ДП НАЕК «Енергоатом» до ДП «Східний ГЗК» про стягнення суми передала на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      3.6. Ухвала мотивована тим, що у постанові від 21 червня 2017 року у справі № 910/2031/16 Верховний Суд України висловив позицію про те, що за змістом положень частин четвертої і шостої статті 231 ГК України у разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. Розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов`язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов`язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг). Штрафні санкції за порушення грошових зобов`язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором. Отже, за висновком Верховного Суду України, встановивши розмір і термін нарахування штрафних санкцій за порушення грошового зобов`язання, законодавець передбачив також і право сторін врегулювати ці відносини у договорі.
      3.7. Розглядаючи справу № 904/4156/18, суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду вважала за необхідне відступити від висновку Верховного Суду України, викладеного у вказаній постанові від 21 червня 2017 року, щодо застосування положень частини шостої статті 231 ГК України, оскільки зазначена норма не встановлює конкретний розмір штрафних санкцій, які підлягають нарахуванню за порушення господарського грошового зобов`язання у випадку, якщо у договорі сторони не погодили розмір цих штрафних санкцій, однак зазначили щодо їх нарахування відповідно до статті 231 ГК України.
      3.8. Ухвалою від 12 серпня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла справу № 904/4156/18 та призначила її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи.
      4. Позиція учасників справи
      4.1. У відзиві на касаційну скаргу відповідач проти задоволення касаційної скарги заперечує, вважає оскаржувані рішення законними та обґрунтованими, такими, що прийняті відповідно до фактичних обставин справи та з правильним застосуванням норм матеріального і процесуального права; зазначає, що сторонами в договорі не визначено конкретного розміру пені, яка підлягає стягненню у зв`язку із порушенням відповідачем свого грошового зобов`язання за договором.
      5. Фактичні обставини справи, встановлені судами
      5.1. Встановлено, що 11 грудня 2017 року сторони у справі уклали договір № 8-020-SD-17-00763 купівлі-продажу уранового оксидного концентрату (далі - договір), за умовами якого продавець (позивач) зобов`язується передати у власність покупця (відповідача), а покупець зобов`язується прийняти та оплатити урановий оксидний концентрат (U3O8), іменований надалі «УОК», у кількості та на умовах, визначених цим договором; одиницею виміру кількості УОК є кілограм урану (кгU).
      5.2. Пунктами 3.1, 3.2 сторони погодили договірну вартість товару, а пунктом 5.4 договору визначили, що оплата за УОК здійснюється згідно з актом приймання-передачі УОК відповідно до графіка, наведеного у додатку № 2 до договору.
      5.3. За умовами пункту 4.1 договору у випадку порушення своїх зобов`язань за цим договором сторони несуть відповідальність, визначену цим договором та чинним законодавством. Порушенням зобов`язання є його невиконання або неналежне виконання, тобто виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання.
      5.4. Відповідно до пункту 4.2 договору за кожний день прострочення виконання зобов`язань винна сторона повинна сплатити штрафні санкції у розмірі, передбаченому статтею 231 ГК України, від обсягу невиконаних зобов`язань.
      5.5. На виконання умов договору позивач передав відповідачу у власність товар на загальну суму 959 287 747,20 грн, що підтверджується актом від 11 грудня 2017 року приймання-передачі УОК до договору.
      5.6. Графіком платежів за УОК, що є додатком № 2 до договору, визначено такі строки оплати платежів: до 20 січня 2018 року - на суму 160 920 000, грн; до 30 червня 2018 року - на суму 393 360 000,00 грн; до 30 липня 2018 року - на суму 405 007 747,20 грн; всього за УОК – на суму 959 287 747,20 грн.
      5.7. Відповідач оплату здійснив таким чином:
      1) платіж в сумі 160 920 000,00 грн, який необхідно було сплатити до 20 січня 2018 року, сплачений частинами, а саме: 19 січня 2018 року - в сумі 20 000 000,00 грн, 28 лютого 2018 року - в сумі 20 000 000,00 грн, 30 березня 2018 року - в сумі 32 000 000,00 грн, 27 квітня 2018 року - в сумі 42 000 000,00 грн, 31 травня 2018 року - в сумі 46 920 000,00 грн;
      2) платіж в сумі 393 360 000,00 грн, який необхідно було сплатити до 30 червня 2018 року, сплачений 12 липня 2018 року в повному обсязі;
      3) платіж в сумі 405 007 747,20 грн, який необхідно було сплатити до 30 липня 2018 року, сплачений 12 липня 2018 року в повному обсязі.
      5.8. Ці обставини підтверджені актом звірки взаєморозрахунків, підписаним сторонами станом на 30 червня 2018 року, та сторонами не заперечуються.
      5.9. У зв`язку з порушенням відповідачем строків оплати, встановлених у додатку № 2 до договору, позивач здійснив нарахування інфляційних втрат за загальний період з 20 січня по 30 травня 2018 року у розмірі 3 336 028,70 грн, 3 % річних за загальний період прострочення з 20 січня по 11 липня 2018 року у розмірі 1 473 603,28 грн та 8 158 473,47 грн - пені, передбаченої пунктом 4.2 договору.
      6. Мотиви, якими керується Велика Палата Верховного Суду, та застосоване нею законодавство
      6.1. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.
      6.2. Відповідно до статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.
      6.3. Відповідно до частин першої та третьої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору.
      6.4. Частиною першою статті 627 ЦК України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
      6.5. За частинами першою, четвертою, сьомою статті 179 ГК України майново-господарські зобов`язання, які виникають між суб`єктами господарювання або між суб`єктами господарювання і негосподарюючими суб`єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов`язаннями.
      6.6. При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі: вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству; примірного договору, рекомендованого органом управління суб`єктам господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст; типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови; договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих суб`єктів, коли ці суб`єкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його змісту.
      6.7. Господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК України, з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
      6.8. Зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов`язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов`язкові умови договору у відповідності до законодавства (частина перша статті 180 ГК України).
      6.9. Частинами першою та другою статті 193 ГК України встановлено, що суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов`язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.
      6.10. Особливості господарсько-правової відповідальності визначені ГК України. Так, за частиною першою статті 216 ГК України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.
      6.11. Господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції (частини перша та друга статті 217 ГК України).
      6.12. За частиною першою статті 230 ГК України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.
      6.13. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що за наведеними вище положеннями ГК України господарське правопорушення може полягати як у порушенні нормативно встановлених правил здійснення господарської діяльності, так і у порушенні договірних зобов`язань. Господарсько-правова відповідальність за порушення договірних зобов`язань також поділяється на встановлену законом і договірну. Необхідною умовою застосування такої відповідальності є визначення у законі чи у договорі управненої та зобов`язаної сторони, виду правопорушення, за вчинення якого застосовується відповідальність, штрафні санкції і конкретний їх розмір.
      6.14. Нормативно-правове забезпечення сфери господарювання є однією з форм здійснення державою регулювання господарської діяльності. Водночас за змістом статті 1 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» державна регуляторна політика у сфері господарської діяльності є спрямованою, зокрема, на зменшення втручання держави у діяльність суб`єктів господарювання та усунення перешкод для розвитку господарської діяльності, та здійснюється в межах, у порядку та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.
      6.15. Так, за пунктом 22 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них.
      6.16. Таким чином, тлумачення умов укладеного сторонами справи договору щодо підстав застосування відповідальності за порушення відповідачем грошового зобов`язання має здійснюватися у системному взаємозв`язку з положеннями чинного законодавства, які регулюють загальні засади та умови настання такої відповідальності у господарських правовідносинах.
      6.17. Стаття 231 ГК України регулює розмір штрафних санкцій таким чином: «Законом щодо окремих видів зобов`язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається.
      6.18. У разі якщо порушено господарське зобов`язання, в якому хоча б одна сторона є суб`єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов`язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов`язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах:
      за порушення умов зобов`язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг);
      за порушення строків виконання зобов`язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.
      6.19. Законом може бути визначений розмір штрафних санкцій також за інші порушення окремих видів господарських зобов`язань, зазначених у частині другій цієї статті.
      6.20. У разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов`язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов`язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
      6.21. У разі недосягнення згоди між сторонами щодо встановлення та розміру штрафних санкцій за порушення зобов`язання спір може бути вирішений в судовому порядку за заявою заінтересованої сторони відповідно до вимог цього Кодексу.
      6.22. Штрафні санкції за порушення грошових зобов`язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.
      6.23. Розмір штрафних санкцій, що застосовуються у внутрішньогосподарських відносинах за порушення зобов`язань, визначається відповідним суб`єктом господарювання - господарською організацією».
      6.24. З аналізу положень статті 231 ГК України вбачається, що нею передбачено можливість законодавчого встановлення щодо окремих видів зобов`язань штрафних санкцій, що мають імперативний характер (тобто, їх розмір не може бути змінений за згодою сторін та не залежить від їх волевиявлення), а також можливість законодавчого встановлення щодо окремих видів зобов`язань штрафних санкцій, розмір яких може бути змінений сторонами за умовами договору.
      6.25. Так, частина друга статті 231 ГК України визначає уніфікований розмір штрафних санкцій за певні види правопорушень (порушення вимог щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг), порушення строків виконання негрошового зобов`язання) у господарському зобов`язанні, в якому хоча б одна сторона є суб`єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов`язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов`язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, якщо інше не передбачено законом або договором. Частина третя цієї статті передбачає можливість законодавчого встановлення розміру штрафних санкцій і за інші види правопорушень у окремих видах господарських зобов`язань, перелічених у частині другій статті 231 ГК України.
      6.26. Частиною четвертою статті 231 ГК України законодавець передбачає застосування штрафних санкцій, у разі якщо їх розмір законом не визначено, у розмірі, визначеному умовами господарського договору, а також надає сторонам право встановлювати різні способи визначення штрафних санкцій, - у відсотковому відношенні до суми зобов`язання (виконаної чи невиконаної його частини) або у певній визначеній грошовій сумі, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
      6.27.Положення частини шостої статті 231 ГК України регулюють виключно правовідносини сторін щодо їх відповідальності за невиконання грошових зобов`язань, передбачаючи їх встановлення у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором. На відміну від, наприклад, частини другої статті 231 ГК України, у частині шостій цієї статті не вказано про застосування штрафної санкції у певному розмірі, а йдеться про спосіб її визначення.
      6.28. Разом з тим за частиною другою статті 343 ГК України, як спеціальною нормою, яка регулює відповідальність за порушення строків розрахунків, платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
      6.29. Також за статтями 1 та 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань» платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
      6.30. Нарахування пені у відповідному відсотковому розмірі від суми простроченого платежу на підставі спеціального нормативного акта, який регулює відповідні правовідносини, передбачено, зокрема, частиною першою статті 1 Закону України «Про відповідальність суб`єктів підприємницької діяльності за несвоєчасне внесення плати за спожиті комунальні послуги та утримання прибудинкових територій», частинами чотирнадцятою-шістнадцятою статті 14 Закону України «Про державний матеріальний резерв», частиною другою статті 36 Закону України «Про телекомунікації».
      6.31. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що за змістом наведених вище положень законодавства розмір пені за порушення грошових зобов`язань встановлюється в договорі за згодою сторін. У тому випадку, коли правочин не містить в собі умов щодо розміру та бази нарахування пені, або містить умову про те, що пеня нараховується відповідно до чинного законодавства, сума пені може бути стягнута лише в разі, якщо обов`язок та умови її сплати визначено певним законодавчим актом.
      6.32. Позивач зазначав про те, що нарахував відповідачеві пеню за період з 20 січня по 11 липня 2018 року виходячи з обсягу простроченого зобов`язання та розміру облікової ставки Національного банку України у відповідний день прострочення в межах періоду нарахування, вважаючи, що частиною шостою статті 231 ГК України розмір штрафної санкції за прострочення грошового зобов`язання визначений саме в такому розмірі і застосування штрафної санкції за прострочення грошового зобов`язання передбачено пунктом 4.2 договору.
      6.33. Як вже зазначено вище, пунктом 4.1 договору сторони погодили, що у випадку порушення своїх зобов`язань за цим договором сторони несуть відповідальність, визначену цим договором та чинним законодавством, а пункт 4.2 договору містить положення про те, що за кожний день прострочення виконання зобов`язань винна сторона повинна сплатити штрафні санкції у розмірі, передбаченому статтею 231 ГК України, від обсягу невиконаних зобов`язань.
      6.34. Між тим, частина шоста статті 231 ГК України, на яку посилається позивач в обґрунтування розміру нарахованої пені, не встановлює розмір штрафної санкції за порушення грошового зобов`язання, а визначає певний спосіб її формування (у відсотковому відношенні, розмір відсотків визначається через облікову ставку Національного банку України), а відтак не може бути застосована у даному випадку як законна підстава для визначення розміру стягуваної пені.
      6.35. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що умовами договору не встановлений розмір пені за порушення виконання грошового зобов`язання, а частина шоста статті 231 ГК України також не встановлює конкретного розміру (відсотку) належної до стягнення пені, а лише встановлює порядок його визначення у договорі виходячи з облікової ставки Національного банку України та період, протягом якого може бути застосовано таку санкцію.
      6.36. Отже господарські суди попередніх інстанцій правильно вказали на відсутність підстав для застосування такої міри відповідальності як договірна санкція за відсутності конкретно визначеного її розміру в договорі та законі, а відтак дійшли правильного висновку про відмову у позові в цій частині.
      6.37. Поряд з цим, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав відступати від висновку, викладеного Верховним Судом України у постанові від 21 червня 2017 року у справі № 910/2031/16, щодо застосування положень частин четвертої і шостої статті 231 ГК України, оскільки правовідносини у цих справах є відмінними. Так, у справі, що розглядалась Верховним Судом України, конкретний розмір й термін нарахування пені був погоджений сторонами в договорі, що, за висновком суду, повністю відповідає положенням частини шостої статті 231 ГК України, яка наділяє сторони правом погоджувати нарахування пені за період прострочення грошового зобов`язання понад шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконане.
      6.38. Не заслуговують на увагу також і доводи заявника про те, що суди попередніх інстанцій при здійсненні розрахунку інфляційних втрат не врахували, що заборгованість погашалась відповідачем частково, а отже, неправильно визначили базу нарахування, оскільки з розрахунку, здійсненого судами, вбачається, що ці нарахування здійснювались окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовувались, що відповідає приписам частини другої статті 625 ЦК України, конкретних помилок у розрахунку із зазначенням точних сум скаржником не наведено.
      7. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      7.1. Відповідно до приписів частини першої статті 300 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
      7.2. За частиною першою статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      7.3. Ураховуючи викладене, судові рішення у цій справі підлягають залишенню без змін, а касаційна скарга - без задоволення.
      7.4. Зважаючи на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги без задоволення, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи, покладаються на скаржника.
      Керуючись статтями 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А:
      Касаційну скаргу Державного підприємства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» залишити без задоволення.
      Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 5 грудня 2018 року та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 12 березня 2019 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя
      В. С. Князєв
      Суддя-доповідач
      Л. І. Рогач
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      О. Р. Кібенко
      Т. О. Анцупова
      Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна
      Н. П. Лященко
      В. В. Британчук
      О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов
      В. В. Пророк
      М. І. Гриців
      О. М. Ситнік
      Д. А. Гудима
      О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна
      В. Ю. Уркевич
      О. С. Золотніков
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 87053617
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      11 грудня 2019 року
      м. Київ
      Справа № 265/5040/13-ц
      Провадження № 14-491цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ткачука О.С.,
      суддів Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Яновської О.Г.
      розглянула у письмовому провадженні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору дарування недійсним, скасування запису про державну реєстрацію права власності, визнання права власності в порядку спадкування, зобов`язання внести записи до Державного реєстру речових прав, треті особи: приватний нотаріус Маріупольського міського нотаріального округу Донецької області Скоробогатько Олександр Володимирович, реєстраційна служба Маріупольського міського управління юстиції Донецької області,за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 30 квітня 2014 року, ухвалене суддею Костромітіною О.О. та рішення Апеляційного суду Донецької області від 13 грудня 2016 року, ухвалене у складі суддів Принцевської В.П., Сороки Г.П., Гаврилова Г.Л.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст та обгрунтування позовних вимог
      1. У липні 2013 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: приватний нотаріус Маріупольського міського нотаріального округу Донецької області Скоробогатько О.В., реєстраційна служба Маріупольського міського управління юстиції Донецької області, про визнання договору дарування недійсним, скасування запису про державну реєстрацію права власності, визнання права власності в порядку спадкування та зобов`язання реєстраційної служби Маріупольського міського управління юстиції Донецької області внести відповідні записи до Державного реєстру речових прав.
      2. Позов мотивовано тим, що договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 12 лютого 2011 року, є недійсним, оскільки відповідачу ОСОБА_2 не належала ця спірна квартира. Разом з тим ОСОБА_1 після смерті її діда ОСОБА_4 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , має право на спадкування 1/2 частки цієї квартири.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 30 квітня 2014 року позов задоволено частково. Визнано договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 від 12 лютого 2011 року, посвідчений приватним нотаріусом Маріупольського міського нотаріального округу Донецької області Скоробогатько О.В., недійсним. Скасовано запис від 01 квітня 2011 року про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 на ім`я ОСОБА_3 , внесений до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Визнано за ОСОБА_1 право власності в порядку спадкування після смерті її діда ОСОБА_4 на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 . В решті позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      4. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, щовідповідачем ОСОБА_2 проведено відчуження спірної квартири в період оспорювання її права власності на неї. При цьому вказане право власності було визнано за ОСОБА_2 рішенням Орджонікідзевського суду м. Маріуполя Донецької області від 30 вересня 2010 року, яке було скасовано ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 вересня 2011 року, внаслідок чого вона не є такою, що набула права власності на спірну квартиру у встановленому законом порядку. При цьому виникло право на спадкування 1/2 частини спірної квартири у позивача ОСОБА_1 . Отже, згідно з висновками суду першої інстанції недійсним є договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 12 лютого 2011 року. Відмовляючи у визнанні за ОСОБА_2 права власності в порядку спадкування на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 , суд виходив з того, що ОСОБА_2 до суду за захистом своїх прав не зверталася та не уповноважувала позивача на таке звернення.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      5. Рішенням Апеляційного суду Донецької області від 13 грудня 2016 року рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 30 квітня 2014 року скасовано в частині визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні цих позовних вимог.
      Згідно з додатковим рішенням Апеляційного суду Донецької області рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 30 квітня 2014 року змінено в частині розподілу судових витрат, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 229 грн 40 коп.
      В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
      6. Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про недійсність спірного договору дарування квартири, оскільки відповідачем ОСОБА_2 проведено її відчуження в період оспорювання права власності на неї (яке було визнано за нею рішенням Орджонікідзевського суду м. Маріуполя Донецької області від 30 вересня 2010 року та в подальшому було скасовано ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 вересня 2011 року). Отже, на думку суду апеляційної інстанції, ОСОБА_2 не є особою, яка набула права власності на спірну квартиру у встановленому законом порядку, а відтак вона не мала і права її відчужувати. При цьому виникло право на спадкування частини вказаної квартири у позивача ОСОБА_1 . Разом з тим суд апеляційної інстанції встановив, що суд першої інстанції не з`ясував всіх обставин у справі та дійшов передчасного висновку про визнання за позивачем права власності на спірне спадкове майно, оскільки остання не обґрунтувала та не підтвердила належними доказами обставин щодо відповідності закону такого способу захисту.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      7. У касаційній скарзі, поданій у січні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_3 просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування від 12 лютого 2011 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , а також закрити провадження у справі в частині вищевказаних позовних вимог щодо зобов`язання реєстраційної служби Маріупольського міського управління юстиції Донецької області внести відповідні записи до Державного реєстру речових прав і скасувати запис про державну реєстрацію права власності на спірну квартиру.
      8. Касаційна скарга мотивована тим, що вимоги позивача до реєстраційної служби Маріупольського міського управління юстиції Донецької області мають розглядатися в порядку адміністративного судочинства, а також тим, що ОСОБА_2 на час укладання спірного договору була власником вказаної квартири, відтак відсутні законні підстави для визнання його недійсним. Крім того, в касаційній скарзі ОСОБА_3 містяться доводи щодо того, що позивачем необґрунтовано та не доведено, що її права порушені у зв`язку з укладенням спірного договору дарування від 12 лютого 2011 року.
      Рух справи у суді касаційної інстанції
      9. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 січня 2017 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та витребувано цивільну справу із суду першої інстанції.
      10. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 03 жовтня 2017 року, яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладений у новій редакції.
      11. Відповідно до п. п. 4 п. 1 розд. XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      12. 14 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до ч. 6 ст. 403 ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      13. Відповідно до ч. 6 ст. 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.
      14. 09 вересня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку письмового провадження.
      Короткий виклад обставин справи
      15. ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_4 , який доводиться дідом ОСОБА_1 . Після смерті ОСОБА_4 відкрилася спадщина на належну йому квартиру АДРЕСА_1 .
      16. 28 травня 2010 року ОСОБА_1 звернулася до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4 як спадкоємець першої черги за правом представлення. Крім того, із аналогічною заявою до нотаріуса звернулася ОСОБА_2
      17. Рішенням Орджонікідзевського суду м. Маріуполя Донецької області від 30 вересня 2010 року ОСОБА_1 (прізвище якої на той час було ОСОБА_5 ) була усунута від права на спадкування, а також було визнано за ОСОБА_2 право власності в порядку спадкування на квартиру АДРЕСА_1 . При цьому ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 вересня 2011 року вказане рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 30 вересня 2010 року було скасовано, справу передано на новий судовий розгляд, під час якого позов ОСОБА_2 залишено без розгляду.
      18. Разом з тим, 12 лютого 2011 року ОСОБА_2 за договором дарування подарувала зазначену вище квартиру ОСОБА_6 .
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      19. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      20. Згідно з положеннями ч. 2 ст. 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      21. Судами встановлено, що позивач (прізвище якої на той час було ОСОБА_7 ) народилася ІНФОРМАЦІЯ_2 , її батьками є ОСОБА_8 та ОСОБА_9 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 .
      22. ОСОБА_1 зареєструвала шлюб з ОСОБА_11 19 листопада 1981 року та змінила прізвище після одруження на ОСОБА_5 . В подальшому ОСОБА_1 зареєструвала шлюб з ОСОБА_12 та змінила прізвище на ОСОБА_1.
      23. ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , доводився дідом позивачу ОСОБА_1 та батьком ОСОБА_9 . На підставі договору купівлі-продажу від 4 лютого 2003 року йому належала квартира
      АДРЕСА_2 . Згідно з повідомленням Четвертої маріупольської державної нотаріальної контори - в проваджені нотаріальної контори перебуває спадкова справа щодо майна померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 , при цьому 28 травня 2010 року зареєстрована заява про прийняття спадщини позивачем (прізвище якої на той час було ОСОБА_5 ), а 25 травня 2010 року зареєстрована заява про прийняття вказаної спадщини відповідачем ОСОБА_2 .
      25. Судами було встановлено, що рішенням Орджонікідзевського суду м. Маріуполя від 30 вересня 2010 року ОСОБА_1 (прізвище якої на той час було ОСОБА_5 ) була усунута від права на спадкування, а також було визнано за ОСОБА_2 право власності в порядку спадкування на квартиру АДРЕСА_1 . При цьому ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 вересня 2011 року вказане рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя від 30 вересня 2010 року було скасовано, справу передано на новий судовий розгляд, під час якого позов ОСОБА_2 по тій справі залишено без розгляду.
      26. Судами також встановлено, що ОСОБА_2 подарувала спірну квартиру ОСОБА_6 згідно із спірним договором дарування квартири АДРЕСА_1 від 12 лютого 2011 року.
      27. Разом з тим, ч. 2 ст. 328 ЦК України передбачено, що право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
      28. Частина 1 ст. 203 ЦК України регламентує, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
      29. Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1 - 3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.
      30. Згідно із ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
      31. Частиною 1 ст. 216 ЦК України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.
      32. Згідно з положеннями ч. 1 ст. 1266 ЦК України внуки, правнуки спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові, бабі, дідові, якби вони були живими на час відкриття спадщини.
      33. Крім того, відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
      34. Отже, гарантоване ст. 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
      35. Разом з тим, відповідно до ч. 1 ст. 317 ЦК України саме власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
      36. При цьому, судом першої інстанції було правильно встановлено, що відповідно до ст. 1266 ЦК України позивач ОСОБА_1 має право на спадкування 1/2 частки квартири АДРЕСА_1 після смерті ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) її діда ОСОБА_4 за правом представлення, як онука, яка спадкує ту частку спадщини, яка належала б за законом її померлому ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ) батьку ОСОБА_9 , якби він був живим на час відкриття спадщини.
      37. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вважає, що судами вірно встановлено, що відповідачем ОСОБА_2 , яка не є власником усієї спірної квартири, всупереч вимогам закону було відчужено всю спірну квартиру.
      38. Проте, суди не врахували, що ОСОБА_1 має право на спадкування лише 1/2 частки квартири АДРЕСА_1 . Відтак, Велика Палата Верховного Суду вважає, що задовольнити цю вимогу належить лише частково, визнавши договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений 12 лютого 2011 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 недійсним в частині дарування 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 , яка належить позивачу.
      39. Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції зокрема складається з мотивувальної частини із зазначенням: встановлених судом першої інстанції та неоспорених обставин, а також обставин, встановлених судом апеляційної інстанції, і визначених відповідно до них правовідносин; доводів, за якими суд апеляційної інстанції погодився або не погодився з висновками суду першої інстанції; мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу; чи були і ким порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду; висновків за результатами розгляду апеляційної скарги з посиланням на норми права, якими керувався суд апеляційної інстанції.
      40. Відповідно до ч. 1 ст. 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
      41. Відповідно п. 3 ч. 1 ст. 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      42. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що належить скасувати рішення Апеляційного суду Донецької області від 13 грудня 2016 року та рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 30 квітня 2014 року у частині вирішення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору дарування недійсним. В цій частині належить ухвалити нове рішення. Визнати договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 від 12 лютого 2011 року, посвідчений приватним нотаріусом Маріупольського міського нотаріального округу Донецької області Скоробогатько О.В., недійсним - в частині дарування 1/2 частини квартири
      АДРЕСА_3 . Щодо вирішення судами позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права власності, Велика Палата Верховного Суду, з врахуванням вищенаведених обставин справи, констатує наступне.
      44. Судом першої інстанції правильно вирішені позовні вимоги ОСОБА_1 щодо визнання права власності, а саме визнано за ОСОБА_1 право власності в порядку спадкування після смерті її діда ОСОБА_4 на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 , оскільки позивач ОСОБА_1 за законом має право на вищевказане спадкування 1/2 частки квартири АДРЕСА_1 , а отже таке набуття останньою права власності на це майно не тільки не заборонено законом, але і регламентовано ним.
      45. Так, ч. 1 ст. 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом.
      46. Крім того, відповідно до ст. 1267 ЦК України частки у спадщині кожного із спадкоємців за законом є рівними.
      47. Згідно із п. 4 ч. 1 ст. 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.
      48. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що рішення Апеляційного суду Донецької області від 13 грудня 2016 року в частині вирішення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання права власності, належить скасувати, залишивши в силі рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 30 квітня 2014 року в цій частині.
      49. Крім того, вирішуючи питання юрисдикції спору за вимогами до реєстраційної служби Маріупольського міського управління юстиції Донецької області, Велика Палата Верховного Суду виходить з наступного.
      50. Відповідно до ст. 1, 3, 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову та ухвалення судами першої та апеляційної інстанції рішень) завданням цивільного судочинства є захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають, зокрема, з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
      51. Частиною 1 ст. 19 ЦПК України передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
      52. Згідно із ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) (тут і далі - у редакції, чинній на час подання позову та ухвалення судами першої та апеляційної інстанції рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      53. Згідно з п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.
      54. Відповідно до ч. 2 ст. 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      55. Справою адміністративної юрисдикції в розумінні п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб`єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      56. Пунктом 1 ч. 2 ст. 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      57. Наведені норми узгоджуються з положеннями ст. 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      58. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      59. Одним зі способів захисту цивільного права є визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб (п. 10 ч. 1 ст. 16 Цивільного кодексу України, далі - ЦК України).
      60. З матеріалів справи убачається, що у вимогах до реєстраційної служби Маріупольського міського управління юстиції Донецької області, ОСОБА_1 посилалася на порушення її цивільних прав шляхом реєстрації права власності на майно, яке вона вважає своїм, за іншою особою.
      61. Тобто, такі вимоги є похідними від визнання за позивачем права власності на майно в порядку спадкування та визнання недійсним договору дарування.
      62. Отже, вказане свідчить про наявність у сторін приватноправового спору, що виключає можливість вирішення заявлених у справі вимог в порядку адміністративного судочинства.
      63. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди дійшли правильного висновку про розгляд зазначеної справи в порядку цивільного судочинства.
      64. Аналогічну правову позицію викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13 червня 2018 року у справі № 810/4407/13-а (провадження № 11-152апп18) і підстав для відступлення від неї немає.
      65. Отже, необґрунтованими та безпідставними є доводи касаційної скарги про відсутність підстав для розгляду в порядку цивільного судочинства вищенаведених позовних вимог ОСОБА_1 щодо скасування запису про державну реєстрацію права власності та зобов`язання внести відповідні записи до Державного реєстру речових прав.
      66. При цьому відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далі - Державний реєстр речових прав).
      67. Згідно із ст. 26, 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» регламентують, що записи до Державного реєстру прав вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав, а також, що Державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва, зокрема, проводиться на підставі рішення суду, що набрало законної сили, щодо права власності та інших речових прав на нерухоме майно.
      68. Отже, рішення суду по цій справі про визнання за ОСОБА_1 права власності в порядку спадкування після смерті її діда ОСОБА_4 на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 , є саме таким рішенням щодо права власності, яке передбачено вищенаведеними положеннями Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», тому суди правильно відмовили у задоволенні вимог ОСОБА_1 щодо внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав.
      69. Крім того, Велика Палата Верховного Суду констатує, що рішення у даній справі про визнання за ОСОБА_1 права власності в порядку спадкування після смерті її діда ОСОБА_4 на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 , не є втручанням у право власності відповідача ОСОБА_3 на таку ж частину спірної квартири.
      70. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вважає, що в частині вирішення позовних вимог щодо скасування запису від 01 квітня 2011 року про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 на ім`я ОСОБА_3 та щодо зобов`язання реєстраційної служби Маріупольського міського управління юстиції Донецької області внести відповідні записи до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно - рішення Апеляційного суду Донецької області від 13 грудня 2016 року та рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 30 квітня 2014 року належить залишити без змін.
      Щодо судових витрат
      71. Згідно з ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      72. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне змінити розподіл судових витрат, а саме стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 114 грн 70 коп.
      Керуючись ст. 402-404, 409, 412, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
      Рішення Апеляційного суду Донецької області від 13 грудня 2016 року в частині вирішення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання права власності на 1/2 частини квартири в порядку спадкування, скасувати. Залишити в силі у цій частині рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 30 квітня 2014 року.
      Скасувати рішення Апеляційного суду Донецької області від 13 грудня 2016 року та рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 30 квітня 2014 року у частині вирішення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору дарування недійсним.
      Ухвалити в цій частині нове рішення.
      Визнати договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 12 лютого 2011 року, посвідчений приватним нотаріусом Маріупольського міського нотаріального округу Донецької області Скоробогатько О.В., недійсним - в частині дарування 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 .
      Стягнути з ОСОБА_2 (адреса: АДРЕСА_4 ) на користь ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_5 ) судовий збір у розмірі 114 (сто чотирнадцять) гривень 70 коп.
      В іншій частині рішення Апеляційного суду Донецької області від 13 грудня 2016 року та рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 30 квітня 2014 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О.С. Ткачук
      Судді: Н.О. Антонюк О.Р. Кібенко
      Т .О. Анцупова В.С. Князєв
      С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко
      В.В. Британчук Н.П. Лященко
      Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко
      М.І. Гриців В.В. Пророк
      Д.А. Гудима Л.І. Рогач
      Ж.М. Єленіна О.М. Ситнік
      О.С. Золотніков О.Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 87053615