ANTIRAID

Постановление БП-ВС о нераспротсранении исковой давности на иски прокурора при признании недействительными договоров об отчуждении земель лесного фонда, рекреационных зон, водного фонда с нарушением Закона

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

1 member has voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      0
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      0
    • Нет
      1
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

Постанова
Іменем України

12 червня 2019 року

м. Київ

Справа № 487/10128/14-ц

Провадження № 14-473 цс 18

Велика Палата Верховного Суду у складі

судді-доповідача Ситнік О. М.,

суддів: Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Яновської О. Г.

розглянула справу за позовом Миколаївського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері (далі також - прокурор) в інтересах держави до Миколаївської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , про визнання незаконними та скасування окремих пунктів рішення Миколаївської міської ради, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та повернення земельної ділянки

за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 9 червня 2016 року, ухвалене суддею Карташевою Т. А., й ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 19 вересня 2016 року, постановлену колегією суддів у складі Самчишиної Н. В., Галущенка О. І., Серебрякової Т. В.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

(1) Короткий зміст позовних вимог

1. 16 жовтня 2014 року прокурор звернувся з позовом, в якому просив:

1.1. Визнати незаконним і скасувати рішення Миколаївської міської ради № 36/61 від 4 вересня 2009 року (далі - оскаржене рішення) в частині надання ОСОБА_1 у власність земельної ділянки площею 997 кв. м на АДРЕСА_1 (далі - спірна земельна ділянка).

1.2. Визнати недійсним договір купівлі продажу спірної земельної ділянки від 31 травня 2012 року, укладений ОСОБА_1 із ОСОБА_2 (далі - договір купівлі-продажу).

1.3. Визнати недійсним державний акт на право власності на спірну земельну ділянку серії ЯИ № 140146 від 28 жовтня 2009 року (далі - державний акт), і скасувати його державну реєстрацію.

1.4. Повернути спірну земельну ділянку з грошовою оцінкою 206 177,42 грн до комунальної власності.

1.5. Визнати поважними причини пропуску позовної давності та поновити строк на звернення до суду.

2. 27 січня 2016 року прокурор подав заяву, в якій виклав позовні вимоги так:

2.1. Визнати незаконними та скасувати пункти 48 і 48.1 оскарженого рішення, згідно з якими затверджений проект землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки за рахунок земель Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТзОВ) «Миколаївбудпроект» «з віднесенням її до земель житлової забудови для будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд», а сама ця ділянка передана у власність ОСОБА_1

2.2. Визнати недійсним державний акт.

2.3. Повернути спірну земельну ділянку у комунальну власність.

3. Мотивував позовні вимоги так :

3.1. На підставі пунктів 48 і 48.1 оскарженого рішення ОСОБА_1 отримала державний акт, а 31 травня 2012 року уклала з ОСОБА_2 договір купівлі-продажу.

3.2. Оскаржене рішення у відповідній частині прийняте, а державний акт виданий з порушенням вимог чинного законодавства, оскільки спірна земельна ділянка належить до комунальної власності та знаходиться в межах зони прибережної захисної смуги Бузького лиману.

3.3. Згідно з Генеральним планом м. Миколаєва, затвердженим рішенням Миколаївської міської ради від 18 червня 2009 року № 35/18, спірна земельна ділянка також віднесена до території зелених насаджень загального користування, яку не можна передавати у власність громадян для будівництва.

3.4. Спірна земельна ділянка вибула з володіння територіальної громади не з її волі.

3.5. Строк для звернення до суду з цим позовом прокурор не пропустив, оскільки порушення законодавства під час відведення у власність громадянам земельних ділянок, зокрема спірної земельної ділянки, органи прокуратури виявили у березні 2013 року.

3.6. Миколаївська міська рада, яка є представником територіальної громади та відповідачем у справі, всупереч інтересам територіальної громади розпорядилася спірною земельною ділянкою, а тому до суду з позовом в інтересах держави звернувся прокурор.

4. Крім того, у заяві прокурор просив також залишити без розгляду позов у частині вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу.

(2) Короткий зміст рішень суду першої інстанції

5. 9 червня 2016 року Заводський районний суд м. Миколаєва постановив ухвалу, якою залишив без розгляду вимогу прокурора про визнання недійсним договору купівлі-продажу.

6. Того ж дня Заводський районний суд м. Миколаєва ухвалив рішення, яким позов задовольнив :

6.1. Визнав незаконними та скасував пункти 48 і 48.1 оскарженого рішення.

6.2. Визнав недійсним державний акт.

6.3. Зобов`язав ОСОБА_2 повернути у комунальну власність спірну земельну ділянку.

7. Мотивував рішення так :

7.1. Спірна земельна ділянка розташована у межах прибережної захисної смуги Бузького лиману, належить до земель водного фонду, а її цільове призначення не було змінене в установленому законом порядку.

7.2. Землі у межах двох кілометрів прибережних захисних смуг уздовж морів не можна передавати у власність громадян, оскільки ці землі належать до земель водного фонду України.

7.3. Відсутність окремого проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не підтверджує відсутність прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом. Такий висновок узгоджується з висновком Верховного Суду України, викладеним у постановах від 21 травня 2014 року у справі № 6-16цс14 та від 24 грудня 2014 року у справі № 6-206цс14.

7.4. Спірна земельна ділянка вибула з володіння територіальної громади поза волею останньої, а тому є підстави для її витребування на підставі приписів статей 330, 387 і 388 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України.

7.5. Доводи представників ОСОБА_1 щодо пропуску прокурором позовної давності є необґрунтованими з огляду на таке:

7.5.1. Прокурор подав позов в інтересах держави. Власником спірної земельної ділянки є територіальна громада. Чинне законодавство України визначає орган, уповноважений державою здійснювати функції контролю за використанням та охороною земель (Державну інспекцію сільського господарства України). Однак у цього органу немає повноваження звертатися до суду з такими вимогами як у цій справі.

7.5.2. У приписі частини першої статті 261 ЦК України є презумпція обізнаності особи про стан її суб`єктивних прав. Відтак, обов`язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача (висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14).

7.5.3. Підставою для звернення до суду з цим позовом стало те, що прокуратура встановила порушення законодавства України переданням у приватну власність спірної земельної ділянки водного фонду. Ці порушення прокуратура виявила під час проведеної у березні 2013 року перевірки на підставі постанови прокурора від 11 березня 2013 року № (15-30)203вих.-13, винесеної після розгляду повідомлень ЗМІ про проведення підготовчих будівельних робіт і масове знищення зелених насаджень у зеленій зоні на узбережжі Бузького лиману.

7.5.4. Немає доказів того, що Державній інспекції сільського господарства України було або могло бути відомо про передання спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_1 Тільки 30 квітня 2013 року на виконання постанови прокурора від 11 березня 2013 року зазначена інспекція провела перевірку використання земельних ділянок, на яких здійснюється будівництво котеджів у прибережній зоні мікрорайону «Леваневський» і законності прийнятих рішень Миколаївської міської ради, та встановила низку порушень законодавства України.

7.5.5. Присутність працівника прокуратури на сесії Миколаївської міської ради під час прийняття оскарженого рішення на перебіг позовної давності у цій справі не впливає, оскільки безпосередньо в оскарженому рішенні немає відомостей про порушення законодавства, які органи прокуратури встановили лише під час системної та детальної перевірки землевпорядної документації у березні 2013 року.

7.5.6. Про порушення прав та інтересів держави прокурору стало відомо у березні 2013 року, а до суду з позовом він звернувся у 2014 році, тобто у межах позовної давності.

(3) Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

8. 19 вересня 2016 рокуАпеляційний суд Миколаївської області постановив ухвалу, якою рішення суду першої інстанції залишив без змін.

9. Ухвалу апеляційний суд мотивував так :

9.1. Висновок суду першої інстанції про належність спірної земельної ділянки до земель водного фонду обґрунтований належними та допустимими доказами.

9.2. У затвердженому проекті землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки у власність не враховані законодавчо визначені розміри та межі прибережної захисної смуги Бузького лиману, хоча це унеможливлювало відведення спірної земельної ділянки у приватну власність для індивідуального будівництва.

9.3. Згідно з Генеральним планом м. Миколаєва, затвердженим постановою Ради Міністрів УРСР від 21 листопада 1986 року № 403, і Генеральним планом м. Миколаєва, затвердженим рішенням Миколаївської міської ради № 35/18 від 18 червня 2009 року, земельні ділянки на АДРЕСА_1 (куди віднесена і спірна земельна ділянка) належать до території спеціального призначення - території зелених насаджень загального користування (т. 1, а. с. 12), а відповідно до Правил використання та забудови території м. Миколаєва, затверджених рішенням Миколаївської міської ради від 17 жовтня 2003 року № 15/41, спірна земельна ділянка належить до ландшафтно-рекреаційної зони м. Миколаєва, де заборонене будівництво.

9.4. Не має юридичного значення те, що рішенням Миколаївської міської ради № 6/3 від 11 серпня 2016 року «Про затвердження Плану зонування території міста Миколаєва» затверджена містобудівна документація - план зонування території міста Миколаєва (без внесення змін до Генерального плану міста), оскільки на цьому рішенні не може ґрунтуватися право особи на земельну ділянку, розташовану в нормативно визначених межах прибережної захисної смуги Бузького лиману та рекреаційної зони.

9.5. Приймаючи оскаржене рішення, Миколаївська міська рада порушила вимоги чинного законодавства, права територіальної громади м. Миколаєва й законні інтереси держави.

9.6. Обґрунтовуючи позовні вимоги, прокурор просив застосувати приписи статті 388 ЦК України.

9.7. Стан і збереження прибережних захисних смуг мають загальнодержавне значення. З огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані юридичні норми, немає невідповідності втручання держави у право власності ОСОБА_2 критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном.

9.8. Суд першої інстанції позовну вимогу про визнання недійсним договору купівлі-продажу залишив без розгляду, і ця ухвала не є предметом апеляційного перегляду. Тому необґрунтованим є довід апеляційної скарги про те, що юридичною підставою повернення спірної земельної ділянки є припис статті 216 ЦК України.

9.9. Довід апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не вирішив вимогу прокурора про скасування державної реєстрації державного акта, зазначену у позовній заяві від 16 жовтня 2014 року, є необґрунтованим, оскільки прокурор, письмово уточнивши позовні вимоги 27 січня 2016 року, не пред`явив такої вимоги.

9.10. З огляду на те, що позовні вимоги, які задовольнив суд, були предметом судового розгляду, стосовно них сторони надали суду пояснення, заперечення та відповідні докази, не є підставою для скасування рішення довід апеляційної скарги про порушення судом першої інстанції приписів статті 31 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України у редакції, чинній на час розгляду справи цим судом, оскільки прокурор уточнив позовні вимоги після початку розгляду справи по суті.

9.11. Відповідно до висновку Верховного Суду України, висловленого у постанові від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14, у приписі частини першої статті 261 ЦК України є презумпція обізнаності особи про стан її суб`єктивних прав. Тому обов`язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача. Прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах держави у жовтні 2014 року, а об`єктивна можливість дізнатися про те, що спірна земельна ділянка незаконно поза волею власника вибула з володіння останнього через порушення органом місцевого самоврядування прав територіальної громади й інтересів держави, з`явилася у лютому 2013 року. Через повідомлення у ЗМІ про масове знищення зелених насаджень у зеленій зоні на узбережжі Бузького лиману у Заводському районі м. Миколаєва та проведення підготовчих будівельних робіт 11 березня 2013 року прокурор виніс постанову про проведення перевірки. Внаслідок такої перевірки прокурор виявив факти грубих порушень законодавства незаконним наданням в оренду та в приватну власність фізичним і юридичним особам земель на узбережжі Бузького лиману загальною площею 31,7 га та подав 19 позовних заяв до суду про повернення відповідних земельних ділянок у Заводському районі м. Миколаєва у власність територіальної громади міста. З огляду на вказане позовну давність, передбачену статтею 257 ЦК України, прокурор не пропустив.

9.12. Рішення суду першої інстанції щодо суті спору є законним та обґрунтованим.

(4) Короткий зміст вимог касаційної скарги

10. У жовтні 2016 року ОСОБА_2 звернулася до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою з огляду на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

11. У касаційній скарзі просить скасувати рішення судів першої й апеляційної інстанцій та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити.

(5) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції

12. 12 вересня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

13. Обґрунтував ухвалу тим, що необхідно відступити від висновку щодо визначення початку перебігу позовної давності та врахування дати прокурорської перевірки, викладеного у постановах Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14, 1 липня 2015 року у справі № 6-178цс15, 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15, 8 червня 2016 року у справі № 6-3089цс15, 14 вересня 2016 року у справі № 6-2165цс15, 16 листопада 2016 року у справі № 6-2469цс16, 26 жовтня 2016 року у справі № 6-2070цс16, 21 грудня 2016 року у справі № 6-1503цс16, 12 квітня 2017 року у справі № 6-1852цс16, 19 квітня 2017 року у справі № 6-2376цс16, 22 червня 2017 року у справі № 6-1047цс17, 12 липня 2017 року у справі № 6-2458цс16, 15 листопада 2017 року у справі № 6-2304цс16.

14. Як зазначила колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, у вказаних постановах Верховного Суду України є висновок про те, що приписи про початок перебігу позовної давності поширюються на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. На думку цієї колегії суддів, у постанові від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц (провадження № 14-95цс18) та у постанові від 20 червня 2018 року у справі № 697/2751/14-ц (провадження № 14-85цс18) Велика Палата Верховного Суду за аналогічних фактичних обставин вказала протилежне:

14.1. У постанові від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц Велика Палата Верховного Суду вказала на те, що «висновки суду першої інстанції, з якими погодився касаційний суд, що перебіг позовної давності починається з часу, коли Березанська РДА здійснила незаконну передачу земель, а не з часу, коли особа, право якої порушено, або прокурор, який звертається за захистом порушеного права, дізналися про таке порушення, - є помилковими».

14.2. У постанові 20 червня 2018 року у справі № 697/2751/14-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила про те, що, «вирішуючи питання щодо дотримання строків звернення до суду за захистом своїх прав, апеляційному суду належало встановити, коли прокурор дізнався чи міг дізнатися про порушення права держави на спірні земельні ділянки, натомість суд зосередився на тому, що вказав про відсутність доказів, які би засвідчили поважність причин пропуску позовної давності. Такої ж позиції дотримував і Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ.Разом з тим, всупереч вимогам частини першої статті 261 ЦК України суди належним чином не з`ясували, з якого моменту у прокурора виникло право на звернення до суду з позовом в інтересах держави. Доводи прокурора та висновки суду першої інстанції про те, що таке право виникло після проведеної у квітня 2014 року прокурорської перевірки, вищестоящими судами спростовані не були».

15. Вказане, на думку колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, не є вираженням позиції Великої Палати Верховного Суду у конкретних справах, оскільки воно екстраполюється на всі земельні спори, в яких позов подав прокурор і в яких необхідно обчислювати початок перебігу позовної давності, а також враховувати значення дати ініційованої прокурором перевірки.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

(1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

16. ОСОБА_2 . мотивує касаційну скаргу так:

16.1. Суд першої інстанції безпідставно не розглянув позовну вимогу про скасування державної реєстрації державного акта, від якої позивач не відмовився, а також розглянув заяву прокурора від 27 січня 2016 року, якою одночасно змінений предмет і підстави позову. Крім того, прокурор Каткова В. А. не мала права подавати таку заяву.

16.2. Фактичні розміри та межі прибережних захисних смуг існують не в силу їх законодавчого закріплення, а відсутність «відповідного проекту» та виділення на його підставі водоохоронних зон і прибережних захисних смуг не підтверджує встановлення останніх.

16.3. Суди касаційних інстанцій у 2011-2013 роках, розглядаючи справи щодо застосування статей 60 і 88 Водного кодексу України (далі - ВК України), доходили висновків, що відсутність проекту землеустрою підтверджує невстановлення прибережної захисної смуги (ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 серпня 2011 року у справі № 6-11401св11, від 16 травня 2012 року у справі № 6-48577ск11 і від 3 жовтня 2012 року у справі № 6-31385св12, постанова Вищого господарського суду України від 2 серпня 2012 року у справі № 12/5166). Окрім того, у справах № 487/4434/13-ц, № 487/4454/13-ц і № 487/4442/13-ц за подібними позовами прокурора суди дійшли такого ж висновку про застосування статей 60 та 88 ВК України.

16.4. Суди попередніх інстанцій не оцінили належно витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , рішення Миколаївської міської ради № 6/3 від 11 серпня 2016 року «Про затвердження Плану зонування території міста Миколаєва» і лист Управління містобудування та архітектури Миколаївської області від 16 серпня 2016 року, відповідно до якого спірна земельна ділянка належить до зони садибної забудови.

16.5. Прокурор згідно з частиною другою статті 45 ЦПК України мав зазначити позивачем Миколаївську міську раду, оскільки спірна земельна ділянка перебуває у комунальній власності, і саме рада є органом, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Однак суди попередніх інстанцій помилково вважали, що прокурор звернувся з позовом в інтересах Держсільгоспінспекції та територіальної громади м. Миколаєва.

16.6. Миколаївська міська рада розпорядилася спірною земельною ділянкою з власної волі.

16.7. Апеляційний суд ніяк не мотивував свою ухвалу, зокрема в частині «співвідношення рішень Європейського суду з прав людини з нормами національного права й обставинами конкретної справи», що є безумовним порушенням права на справедливий суд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та неврахуванням висновків Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), викладених у рішенні від 10 травня 2011 року у справі «Серявін та інші проти України» (Seryavin and Others v. Ukraine, заява № 4909/04).

16.8. Суд апеляційної інстанції безпідставно не застосував рішення ЄСПЛ від 24 червня 2003 року у справі «Стретч проти Сполученого Королівства» (Stretch v. the United Kingdom, заява № 44277/98). Окрім цього, у справі № 487/10128/14-ц треба застосувати висновки ЄСПЛ, висловлені у рішенні від 22 листопада 2007 року у справі «Україна-Тюмень» проти України» (Ukraine-Tyumen v. Ukraine, заява № 22603/02), оскільки як заявник в останній, так і ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , не знали і не могли знати про те, що майно відчужене поза межами повноважень відповідного органу.

16.9. Суд апеляційної інстанції безпідставно застосував рішення ЄСПЛ у справах «Раймондо проти Італії» від 22 лютого 1994 року (Raimondo v. Italy, заява № 12954/87), «Аркурі та інші проти Італії» від 5 липня 2001 року (Arcuri and Others v. Italy, заява № 52024/99) та «Ріела й інші проти Італії» від 4 вересня 2001 року (Riela and Others v. Italy, заява № 52439/99), які офіційно не перекладені українською мовою, з їхніми текстами можна ознайомитися лише на офіційному сайті ЄСПЛ на англійській або французькій мові, а з рішенням «Ріела й інші проти Італії» - тільки на французькій мові. Крім того, ці рішення та застосовані апеляційним судом рішення ЄСПЛ у справах «Філліпс проти Сполученого Королівства» від 5 липня 2001 року (Phillips v. the United Kingdom, заява № 41087/98) та «Ісмаїлов проти Російської Федерації» від 6 листопада 2008 року (Ismayilov v. Russia, заява № 30352/03) стосуються суттєво відмінних від справи № 487/10128/14-ц обставин.

16.10. Суди порушили приписи статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 213 ЦПК України у редакції, чинній на час ухвалення оскаржених рішень, оскільки « ОСОБА_1 і ОСОБА_2 не знали та не могли знати про те, що майно відчужується поза межами повноважень державного органу» - Миколаївської міської ради. Суди поклали на ОСОБА_2 індивідуальний і надмірний тягар, який порушив справедливий баланс між суспільним інтересом і захистом права на мирне володіння її майном.

16.11. Земельна ділянка, яку суд повернув у комунальну власність, не зможе бути використана для встановлення прибережної захисної смуги чи створення рекреаційної зони, оскільки на ній споруджений будинок ОСОБА_2 Остання буде позбавлена можливості реалізувати права власника щодо розпорядження майном з огляду на вимоги статті 120 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), що утворює самостійний склад порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

16.12. Суди першої й апеляційної інстанцій порушили статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, не встановивши жодної компенсації за помилку державних органів та органів місцевого самоврядування. Відповідно до висновків ЄСПЛ у справі «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), які мали бути застосовані у цій справі, потреба виправити помилку не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу, а помилки не повинні виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. Таку компенсацію за помилки має надати саме держава, а не продавець спірної земельної ділянки, яка також є потерпілою стороною від незаконних дій органів влади.

16.13. Суд апеляційної інстанції дослівно та з повним збереженням стилістики процитував висновки Верховного Суду України, висловлені у постановах від 29 серпня 2016 року у справі № 6-1376цс16 і від 18 вересня 2013 року у справі № 6-92цс13, про застосування ЄСПЛ статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Однак апеляційний суд не оцінив те, чи був чітким і передбачуваним закон, на якому ґрунтується вимога про втручання у право на мирне володіння майном, та чи може бути застосований обраний прокурором спосіб захисту суспільного інтересу з огляду на обставини цієї конкретної справи.

16.14. Суди неправильно застосували до спірних правовідносин приписи статей 257 і 261 ЦК України та не врахували висновки Верховного Суду України, викладені, зокрема, у постановах від 1 липня 2015 року у справі № 6-178цс15 і від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14, від 22 квітня 2015 року у справі № 3-54гс15, від 25 березня 2015 року у справі № 3-21гс15, від 23 грудня 2015 року у справі № 3-194гс14, від 16 вересня 2015 року у справі № 6-68цс15.

16.15. Суди попередніх інстанцій не врахували, що 17 лютого 2016 року Верховний Суд України задовольнив частково заяву власника земельної ділянки на АДРЕСА_1 та прийняв постанову у справі № 6-2407цс15, якою скасував рішення судів попередніх інстанцій, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції, зокрема, вказавши, що треба було з`ясувати, з якого моменту у прокурора виникло право на звернення до суду в інтересах держави, яке пов`язане з моментом, коли саме уповноваженому органу, право якого порушене, стало відомо про таке порушення. Цей висновок також застосував і Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ 27 квітня 2016 року, постановивши ухвалу у справі № 487/10114-ц, якою касаційну скаргу ще одного власника земельної ділянки на АДРЕСА_1 задовольнив частково: скасував рішення судів попередніх інстанцій і направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

(2) Позиція прокурора

17. У листопаді 2016 року перший заступник прокурора Миколаївської області подав заперечення на касаційну скаргу. Просить відмовити в її задоволенні та залишити рішення судів попередніх інстанцій без змін.

18. Мотивує заперечення на касаційну скаргу так :

18.1. Уточнюючи позовні вимоги, прокурор не змінював обставини (підстави), на яких вони ґрунтуються.

18.2. Прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах держави, набувши статус позивача, оскільки Миколаївська міська рада, яка прийняла незаконне оскаржене рішення, не може бути позивачем за вимогою про визнання незаконним і скасування цього рішення.

18.3. Витребування спірної земельної ділянки з незаконного володіння ОСОБА_2 відповідає публічному інтересу та не порушує принцип пропорційності.

18.4. Під час розгляду справи ОСОБА_2 питання про компенсацію за втручання держави в її право на мирне володіння спірною земельною ділянкою не порушувала. А тому без її ініціативи суд не мав права вирішувати це питання. Крім того, той факт, що під час розгляду справи суд не вирішив питання компенсації, не свідчить про порушення принципу пропорційності, оскільки на підставі приписів статті 661 ЦК України ОСОБА_2 не позбавлена можливості ініціювати відшкодування завданих їй збитків.

18.5. В органів прокуратури не було об`єктивної можливості дізнатися про порушення прав територіальної громади м. Миколаєва під час прийняття Миколаївською міською радою оскарженого рішення, а громадські слухання щодо можливості прийняття оскарженого рішення не проводилися. Лише після встановлення у лютому 2013 року металевої огорожі для будівництва та початку вирубування зелених насаджень, зокрема, на земельній ділянці, територіальна громада дізналася про порушення її прав, а прокуратура - у березні 2013 року, коли провела відповідну перевірку.

(3) Позиція інших учасників справи

19. Інші учасники справи позиції щодо касаційної скарги не висловили.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

(1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій

(1.1) Щодо повноважень прокурора

20. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).

21. Відповідно до пункту 2 Рекомендації Rec(2012)11 Комітету Міністрів Ради Європи державам-учасникам «Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції», прийнятій 19 вересня 2012 року на 1151-му засіданні заступників міністрів, якщо національна правова система надає публічним обвинувачам певні обов`язки та повноваження поза системою кримінальної юстиції, їх місія полягає в тому, щоби представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини й основоположні свободи та забезпечувати верховенство права.

22. Відповідно до пункту 2 статті 121 Конституції України у редакції, чинній на час подання позову, на прокуратуру покладається, зокрема, представництво інтересів держави в суді у випадках, визначених законом.

23. Представництво прокуратурою інтересів держави в суді полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів держави у випадках, передбачених законом (частина перша статті 36-1 Закону України «Про прокуратуру» у редакції, чинній на час звернення прокурора до суду (далі - Закон № 1789-XII)).

24. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві, і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (абзац другий частини другої статті 45 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення до суду).

25. Підставою представництва в суді інтересів держави є наявність порушень або загрози порушень інтересів держави (частина третя статті 36-1 Закону № 1789-XII). За наявності зазначеної підстави з метою представництва держави прокурор має, зокрема, право в порядку, передбаченому процесуальним законом, звертатися до суду з позовами (пункт 1 частини п`ятої зазначеної статті).Обираючи форму представництва, передбачену частиною п`ятою статті 36-1 Закону № 1789-XII, прокурор визначає, в чому полягає порушення або загроза порушення, зокрема, інтересів держави, обґрунтовує необхідність їх захисту (частина шоста вказаної статті).

26. ЄСПЛ звертав увагу на те, що сторонами цивільного провадження є позивач і відповідач. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, у тих випадках, коли відповідне правопорушення зачіпає інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (див. mutatis mutandis рішення від 15 січня 2009 року у справі «Менчинська проти Росії» (Menchinskaya v. Russia), заява № 42454/02, § 35).

27. Відповідно до статей 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

28. Суди встановили, що спірна земельна ділянка належить до комунальної власності територіальної громади м. Миколаєва.

29. Прокурор вказував, що повноваження з розпорядження спірною земельною ділянкою належить до компетенції Миколаївської міської ради, а визначений у законодавстві орган, уповноважений державою здійснювати функції контролю за використанням та охороною земель (Державна інспекція сільського господарства України) не має повноважень звертатися до суду з вимогами, які заявив прокурор у цій справі.

30. З огляду на вказане, подаючи позовну заяву до суду й оскаржуючи, зокрема, рішення Миколаївської міської ради, на підставі якого ОСОБА_1 безоплатно набула у власність спірну земельну ділянку, прокурор самостійно обґрунтував необхідність захисту інтересів держави у збереженні зеленої зони загального користування, яку не можна передавати у власність громадян для будівництва, та у збереженні прибережної захисної смуги Бузького лиману, і згідно з абзацом другим частини другої статті 45 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення до суду, набув статус позивача. Тому необґрунтованим є довід касаційної скарги про те, що прокурор без достатніх підстав не зазначив позивачем відповідача - Миколаївську міську раду як орган, уповноважений державою здійснювати функції у спірних правовідносинах.

31. Крім того, необґрунтованим є довід касаційної скарги і про те, що суди попередніх інстанцій помилково вважали, що прокурор звернувся з позовом в інтересах Держсільгоспінспекції. У рішенні суд першої інстанції чітко вказав, що Держсільгоспінспекція не мала повноважень для звернення до суду з вимогами, які заявив у позовній заяві прокурор. Жодних висновків про те, що прокурор звернувся з позовом в інтересах Держсільгоспінспекції в оскаржених судових рішеннях немає.

32. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що за обставин цієї справи, наявності суспільного інтересу у поверненні спірної земельної ділянки до комунальної власності, зокрема підвищеного інтересу громадськості до збереження у м. Миколаєві зеленої зони загального користування і прибережної захисної смуги Бузького лиману (див. також пункти 108-123 цієї постанови), прокурор мав звернутися до суду для захисту відповідних публічних інтересів держави.

(1.2) Щодо дотримання принципів правомірного втручання у право мирного володіння спірною земельною ділянкою

33. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

34. Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).

35. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «"East/West Alliance Limited" проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).

36. Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній метівтручання у право:

36.1. Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

36.2. Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

36.3. Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

37. Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

(1.2.1) Чи ґрунтувалося втручання у право мирного володіння майном на законі?

(1.2.1.1) Щодо цільового призначення спірної земельної ділянки

38. Землі України за основним цільовим призначенням поділяються, зокрема, на землі рекреаційного призначення, землі водного фонду (стаття 19 ЗК України).

39. До земель водного фонду належать, зокрема, землі, зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок і навколо водойм (стаття 58 ЗК України та стаття 4 ВК України; тут і далі - у редакціях, чинних на час виникнення спірних правовідносин).

40. До земель комунальної власності, які не можна передавати у приватну власність, належать землі водного фонду, крім випадків, визначених ЗК України (пункт «ґ» частини третьої статті 83 цього кодексу).

41. Частина друга статті 59 ЗК України обмежує можливість передання земель водного фонду у приватну власність випадком безоплатного передання громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування замкнених природних водойм (загальною площею до 3 гектарів).

42. Отже, законодавство України обмежувало безоплатне передання у приватну власність земель водного фонду випадкомпередання за рішенням уповноваженого органу тільки замкнених природних водойм (загальною площею до 3 гектарів). Вказане обмеження, визначене на момент виникнення спірних правовідносин у пункті «ґ» частини третьої статті 83 і в частині другій статті 59 ЗК України, було доступним, чітким і зрозумілим, а наслідки його недотримання з огляду на приписи ЦК України - передбачуваними для будь-якої особи, яка набула земельну ділянку водного фонду, що не є замкненою природною водоймою загальною площею до 3 гектарів (див. також пункт 125.4.1 цієї постанови).

43. Суд апеляційної інстанції процитував висновки Верховного Суду України, висловлені у постановах від 29 серпня 2016 року у справі № 6-1376цс16 і від 18 вересня 2013 року у справі № 6-92цс13, стосовно практики ЄСПЛ щодо критеріїв, які слід оцінювати, визначаючи сумісність заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Проте, як слушно зауважила ОСОБА_2 у касаційній скарзі, суд апеляційної інстанції не оцінив чіткість і передбачуваність норм, на яких ґрунтується втручання у право ОСОБА_2 на мирне володіння майном. З огляду на це, виправляючи порушення норм матеріального та процесуального права, допущені судами нижчих інстанцій, оцінку доступності, чіткості та передбачуваності відповідних норм надає Велика Палата Верховного Суду у цій постанові (див. також пункт 125.4.1 останньої).

44. На підставі наданих сторонами доказів суди встановили, а ОСОБА_2 не заперечує, що ОСОБА_1 безоплатно отримала у власність для будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд спірну земельну ділянку. Причому, як встановили суди, ця ділянка розташована за 9 м від урізу води.

45. Земельні ділянки під прибережні захисні смуги виділяються у межах водоохоронних зон вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності (частина перша статті 60 ЗК України, частина перша статті 88 ВК України).

46. Уздовж морів та навколо морських заток і лиманів виділяється прибережна захисна смуга шириною не менше двох кілометрів від урізу води (частина п`ята статті 88 ВК України, абзац четвертий пункту 2 додатку 13 до Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів, затверджених наказом Міністерства охорони здоров`я України від 19 червня 1996 року № 173 (далі - Державні санітарні правила планування та забудови населених пунктів)).

47. Прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності (статті 61-62 ЗК України, статті 89-90 ВК України, абзац другий пункту 8.19 Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів і додаток 13 до цих правил).

48. Отже, землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджується особливий порядок їх використання та надання їх у користування. Такі землі можуть змінювати володільця лише у випадках, прямо передбачених у ЗК України та ВК України.

49. Органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування можуть передавати, зокрема, громадянам із земель водного фонду на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта статті 59 ЗК України; близький за змістом припис закріплює частина третя статті 85 ВК України).

Прибережна захисна смуга уздовж морів, морських заток і лиманів входить у зону санітарної охорони моря і може використовуватися лише для будівництва санаторіїв та інших лікувально-оздоровчих закладів, з обов`язковим централізованим водопостачанням і каналізацією (частина перша статті 90 ВК України; абзац четвертий пункту 2 додатку 13 до Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів). У межах таких смуг уздовж морів, морських заток і лиманів забороняється діяльність, яка може призвести до завдання шкоди підземним та відкритим джерелам водопостачання, водозабірним і водоочисним спорудам, водоводам, об`єктам оздоровчого призначення, навколо яких вони створені (частина друга статті 113 ЗК України).

50. Тобто, якщо земельна ділянка зайнята прибережною захисною смугою, таку ділянку можна було отримати в оренду для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо, а не у приватну власність для житлового будівництва. Згідно із Законом України від 17 травня 2012 року № 4709-VI перелік цих цілей можливого передання в оренду земельної ділянки, зайнятої прибережною захисною смугою, був розширений у ЗК України цілями догляду, розміщення й обслуговування об`єктів портової інфраструктури і гідротехнічних споруд. Однак передання такої ділянки навіть в оренду для будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд ЗК України і після прийняття оскарженого рішення не передбачав.

Більше того, земельні ділянки прибережної захисної смуги уздовж лиману могли використовуватися згідно з чинним на час виникнення спірних правовідносин ВК України лише для будівництва санаторіїв та інших лікувально-оздоровчих закладів (не передбачає можливості житлового будівництва на таких ділянках і чинна редакція частини першої статті 90 ВК України).

51. ОСОБА_2 вважає, що відсутність відповідного проекту землеустрою підтверджує відсутність прибережної захисної смуги, незважаючи на законодавче закріплення їх існування та на встановлене судами першої й апеляційної інстанцій вкрай близьке розташування спірної земельної ділянки до урізу води. Тоді як заступник прокурора Миколаївської області вказує на те, що суди дійшли правильного висновку про доведеність знаходження спірної земельної ділянки в межах прибережної захисної смуги Бузького лиману, про її належність до земель водного фонду, а також про невідповідність вимогам водного законодавства передання спірної земельної ділянки у приватну власність.

52. Суди з урахуванням наведених вище приписів, акта обстеження державного інспектора з охорони навколишнього природного середовища Держекоінспекції від 14 березня 2013 року (т. 1, а. с. 14-15), схеми місцезнаходження спірної земельної ділянки, ситуаційного плану з експлікацією земельних угідь за формою 6-зем (т. 1, а. с. 74) встановили належність спірної земельної ділянки до прибережної захисної смуги Бузького лиману та її розташування за 9 м від урізу води. З огляду на приписи статті 400 ЦПК України Велика Палата Верховного Суду не має можливості переоцінити докази та встановити наявність у спірної земельної ділянки іншого режиму, ніж той, що встановлений у рішеннях судів першої й апеляційної інстанцій.

53. Згідно із застосованим судом першої інстанції висновком Верховного Суду України, викладеним у постановах від 21 травня 2014 року у справі № 6-16цс14 і від 24 грудня 2014 року у справі № 6-206цс14, існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене законом (статтею 88 ВК України). А тому відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність останньої, оскільки її розміри встановлені законом (аналогічного висновку дійшла також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 травня 2018 року у справі № 469/1393/16-ц).

54. Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим довід касаційної скарги щодо необхідності врахування висновків касаційних судів, викладених у рішеннях у справах № 6-11401св11, № 6-48577ск11, № 6-31385св12, № 12/5166, а також висновків судів у справах № 487/4434/13-ц, № 487/4454/13-ц і № 487/4442/13-ц з огляду на таке:

54.1. Відповідно до частини п`ятої статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453-VI у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, лише висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду України, а не у судових рішеннях судів касаційної, апеляційної та першої інстанцій, мали враховувати інші суди загальної юрисдикції, застосовуючи відповідні норми права.

54.2. У жодній з указаних вище справ Верховний Суд України рішення не ухвалював. Ті ж висновки Верховного Суду України щодо застосування статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України, які він виклав у постановах від 21 травня 2014 року у справі № 6-16цс14 і від 24 грудня 2014 року у справі № 6-206цс14, застосував у справі № 487/10128/14-ц суд першої інстанції, рішення якого залишив без змін апеляційний суд.

54.3. Крім того, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалах від 3 серпня 2011 року у справі № 6-11401св11 і від 16 травня 2012 року у справі № 6-48577ск11 та Вищий господарський суд України у постанові від 2 серпня 2012 року у справі № 12/5166 не ухвалили рішень щодо суті спору, направивши зазначені справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

54.4. У справі № 487/4442/13-ц правильність застосування норм матеріального права у рішенні апеляційного суду не перевіряв суд касаційної інстанції, а у справі № 487/4454/13-ц правильність застосування норм матеріального права у рішенні суду першої інстанції не перевіряли ні апеляційний, ні касаційний суди (відсутні їхні рішення щодо суті спору).

55. У межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням конкретних умов, що склалися (частина четверта статті 88 ВК України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Водного і Земельного кодексів України щодо прибережних захисних смуг» № 2740-VI від 2 грудня 2010 року).

56. На землях міст і селищ міського типу розмір водоохоронної зони, як і прибережної захисної смуги, встановлюється відповідно до існуючих на час встановлення водоохоронної зони конкретних умов забудови (пункт 10 Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 року № 486).

57. Розмір і межі прибережної захисної смуги, зокрема, навколо морських лиманів встановлюються за проектами землеустрою, а в межах населених пунктів - з урахуванням містобудівної документації (частини третя статті 60 ЗК України).

58. Містобудівна документація - це затверджені текстові і графічні матеріали, якими регулюється планування, забудова та інше використання територій (частина перша статті 17 Закону України «Про основи містобудування»), з урахуванням яких визначається цільове призначення земель (абзац четвертий статті 1 Закону України «Про планування і забудову територій», який був чинним на час прийняття оскарженого рішення).

59. З огляду на вказані приписи Велика Палата Верховного Суду вважає, що законодавство, чинне на момент прийняття оскарженого рішення, вимагало визначати прибережні захисні смуги у межах населених пунктів з урахуванням будь-якої містобудівної документації у цій сфері (а не на підставі «відповідного проекту», як зазначає у касаційній скарзі ОСОБА_2 ) та виходячи з конкретних умов забудови, які склалися на місцевості (у цій справі - виходячи з існування фактичної забудови спірної земельної ділянки).

60. Суд першої інстанції встановив, що 19 червня 2009 року Миколаївська міська рада прийняла рішення № 35/51 про передання в оренду ТзОВ «Миколаївбудпроект» для обслуговування придбаного майна на АДРЕСА_2 , земельної ділянки, частину якої 4 вересня 2009 року ця рада відповідно до пунктів 48-48.1 оскарженого рішенняпередала у приватну власність ОСОБА_1 як спірну земельну ділянку. Відповідно до пояснювальної записки до проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки ОСОБА_1 ця ділянка була вільна від забудови та вкрита багаторічними земельними насадженнями. Факт належності спірної земельної ділянки до території зелених насаджень загального користування встановив і суд апеляційної інстанції.

61. Місцеві правила забудови - це нормативно-правовий акт, яким встановлюється порядок планування і забудови та іншого використання територій, окремих земельних ділянок, а також перелік усіх допустимих видів, умов і обмежень забудови та іншого використання територій та окремих земельних ділянок у межах зон, визначених планом зонування (абзац чотирнадцятий статті 1 Закону України «Про планування і забудову територій»).

62. У пункті 1.4 глави 1 частини ІІ «Вимоги та обмеження використання і забудови земельних ділянок на території міста» Правил використання та забудови території м. Миколаєва, затверджених рішенням Миколаївської міської ради від 17 жовтня 2003 року № 15/41 і які були чинними на час виникнення спірних правовідносин, ця рада передбачила реалізацію розробленого ВАТ «Миколаївводпроект» ще у 1997 році робочого проекту «Установление водоохранной зоны и прибрежной защитной полосы рек Ингул, Ю. Буг и Бугского лимана на территории города Николаева», а також констатувала, що прибережна захисна смуга Бузького лиману належить до природоохоронних планувальних обмежень, які регламентують використання відповідних територій, що не можуть змінювати свої природоохоронні функції.

63. Крім того, у пункті 3.4 глави 3 частини І «Аналіз сучасного стану міста, існуючої містобудівної документації та виявлення основних тенденцій розвитку міста, які повинні бути покладені в основу розробки "Правил використання та забудови території міста"» Правил використання та забудови території м. Миколаєваміська рада вказала на те, що обов`язковою умовою при реконструкції районів, розташованих на прибережних територіях, є дотримання положень, що стосуються організації водоохоронних зон. Тим самим Миколаївська міська рада визнала пріоритет норм щодо організації водоохоронних зон, зокрема і прибережної захисної смуги, перед вирішенням питань реконструкції районів, розташованих на прибережних територіях, у тому числі питань нової їх забудови.

64. Частиною водоохоронної зони відповідної ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено більш суворий режим господарської діяльності, ніж на решті території такої зони, є прибережна захисна смуга (абзац тридцять восьмий статті 1 ВК України, абзац другий пункту 8.19, пункт 2 додатку 13 до Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів).

65. Тому, плануючи виділення земельних ділянок у м. Миколаєві під будівництво, міська рада мала врахувати, що відповідно до абзацу третього пункту 10.17 Державних будівельних норм (далі - ДБН) 360-92** «Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень», затверджених наказом Держкоммістобудування від 17 квітня 1992 року № 44, уздовж берегів водойм прибережні смуги установлюються завширшки не менше 20 м від урізу води, що відповідає нормальному підпертому рівню водойми. Натомість спірна земельна ділянка, як встановили суди першої й апеляційної інстанцій, розташована за 9 м від урізу води, що всупереч Правилам використання та забудови території м. Миколаєва унеможливлює дотримання положень, які стосуються організації водоохоронних зон.

66. Різновидом містобудівної документації є генеральний план населеного пункту - містобудівна документація, яка визначає принципові вирішення розвитку, планування, забудови та іншого використання території населеного пункту (абзац восьмий статті 1 Закону України «Про планування і забудову територій»).

67. Ураховуючи, зокрема, встановлені судом апеляційної інстанції на підставі Генерального плану м. Миколаєва, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 21 листопада 1986 року № 403, і Генерального плану м. Миколаєва, затвердженого рішенням Миколаївської міської ради № 35/18 від 18 червня 2009 року обставини, Велика Палата Верховного Суду вважає такими, що порушують конкретні умови забудови, які склалися на спірній земельній ділянці до прийняття оскарженого рішення, і такими, що унеможливлюють дотримання режиму прибережної захисної смуги, передання у приватну власність спірної земельної ділянки для нового житлового будівництва, а також з цією метою знищення зелених насаджень у зеленій зоні на узбережжі Бузького лиману, про що зазначалось у публікаціях мас-медіа, які стали приводом для проведення у березні 2013 року прокурорської перевірки (т. 2, а. с. 244-261).

68. Заперечуючи у касаційній скарзі проти встановленого судами першої й апеляційної інстанцій факту (який не може переоцінити суд касаційної інстанції) належності спірної земельної ділянки до прибережної захисної смуги Бузького лиману, ОСОБА_2 не висловлює заперечень щодо встановленого судом апеляційної інстанції на підставі Генерального плану м. Миколаєва, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 21 листопада 1986 року № 403, і Генерального плану м. Миколаєва, затвердженого рішенням Миколаївської міської ради № 35/18 від 18 червня 2009 року, факту належності земельних ділянок на АДРЕСА_1 (куди віднесена і спірна земельна ділянка) до території спеціального призначення - території зелених насаджень загального користування (т. 1, а. с. 12), а також факту віднесення відповідно до Правил використання та забудови території м. Миколаєва, затверджених рішенням Миколаївської міської ради від 17 жовтня 2003 року № 15/41, спірної земельної ділянки до ландшафтно-рекреаційної зони м. Миколаєва, де заборонене будівництво.

69. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що 1 вересня 2016 року ОСОБА_2 подала до апеляційного суду заяву, в якій просила врахувати прийняття Миколаївською міською радою рішення № 6/3 від 11 серпня 2016 року «Про затвердження Плану зонування території міста Миколаєва» та лист Управління містобудування та архітектури Миколаївської області від 16 серпня 2016 року, відповідно до якого спірна земельна ділянка належить до зони садибної забудови. Суд апеляційної інстанції відхилив доводи апеляційної скарги, які зводилися до переоцінки доказів, а також вказав, що не має юридичного значення те, що рішенням Миколаївської міської ради № 6/3 від 11 серпня 2016 року затверджена містобудівна документація - план зонування території міста Миколаєва (без внесення змін до Генерального плану міста), оскільки на цьому рішенні не може ґрунтуватися право особи на земельну ділянку, розташовану в нормативно визначених межах прибережної захисної смуги Бузького лиману та рекреаційної зони.

70. З огляду на припис частини першої статті 400 ЦПК України, а також враховуючи те, що зазначеного рішення Миколаївської міської ради не існувало на час виникнення спірних правовідносин, Велика Палата Верховного Суду вважає неприйнятним довід касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки зазначеним рішенню Миколаївської міської ради та листу Управління містобудування та архітектури Миколаївської області від 16 серпня 2016 року.

71. Земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст належать до земель рекреаційного призначення (стаття 51 ЗК України). На цих землях забороняється діяльність, що перешкоджає або може перешкоджати використанню їх за призначенням, а також негативно впливає або може вплинути на природний стан цих земель (частина друга стаття 52 ЗК України).

72. Тому передання у приватну власність земельної ділянки, віднесеної до території зелених насаджень загального користування (земельної ділянки зелених зон і зелених насаджень міст), для будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд без зміни її цільового призначення теж суперечило приписам ЗК України (аналогічний висновок викладений у пункті 34 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 761/31121/14-ц).

73. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що, як встановив суд першої інстанції, на зміну цільового призначення спірної земельної ділянки (як частини земельної ділянки ТзОВ «Миколаївбудпроект», з якої Миколаївська міська рада згідно з пунктами 48-48.1 оскарженого рішення спірну земельну ділянку виділила) була накладена заборона. Суд першої інстанції встановив, що на таку заборону вказала Миколаївська міська рада у пункті 54-54.1 рішення № 35/51 від 19 червня 2009 року (т. 1, а. с. 8), передаючи в оренду земельну ділянку для ТзОВ «Миколаївбудпроект». А суд апеляційної інстанції встановив, що наявні у матеріалах справи докази не підтверджують того, що Миколаївська міська рада відповідно до законодавства змінила цільове призначення спірної земельної ділянки на землі житлової забудови. Згідно з пунктами 48-48.1 оскарженого рішення Миколаївська міська рада, не дотримуючи порядку зміни цільового призначення спірної земельної ділянки та порушуючи відповідну заборону, згадану у пункті 54 рішення Миколаївської міської ради № 35/51 від 19 червня 2009 року, «віднесла» спірну земельну ділянку до земель житлової забудови, вказавши після цього, що обмеження використання спірної земельної ділянки згідно з Класифікатором обмежень та обтяжень у використанні земельних ділянок відсутні.

74. З огляду на викладене, враховуючи те, що суд касаційної інстанції не повноважний встановлювати факти, як і змінювати оцінку доказів у справі, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої й апеляційної інстанцій, встановивши належність спірної земельної ділянки до земель, на які поширювалася чітка заборона на передання їх у приватну власність з метою будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд, правильно застосували приписи ЗК України і ВК України щодо цільового призначення спірної земельної ділянки.

(1.2.1.2) Щодо належного способу захисту права власності на земельну ділянку водного фонду

75. Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 52 ЗК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

76. Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

77. Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

78. Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина друга статті 152 ЗК України).

79. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).

80. Велика Палата Верховного Суду вже вказувала на те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього кодексу (див. також висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постанові від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц, у пункті 70 постанови від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц).

81. Отже, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (див. пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, а також пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц). Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку.

82. Тому суди першої й апеляційної інстанцій, встановивши факти початку перебігу позовної давності та належності спірної земельної ділянки до земель водного фонду, що перебувають у комунальній власності м. Миколаєва, мали підстави дійти висновку про задоволення позовних вимог, хоча помилково застосували для задоволення вимоги про повернення спірної земельної ділянки приписи статей 387 і 388 ЦК України, а не статті 391 цього кодексу та частини другої статті 52 ЗК України.

83. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що згідно з принципом jura novit curia(«суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.

84. У цій справі помилкова з огляду на її обставини юридична кваліфікація позивачем, ОСОБА_2 і судами першої й апеляційної інстанцій позовної вимоги про повернення спірної земельної ділянки водного фонду як вимоги, до якої слід застосувати приписи статей 330, 387 і 388 ЦК України, не призвела, враховуючи висновки судів щодо суті спору, до неправильного його вирішення.

85. В ухвалі від 12 вересня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду просить відступити, зокрема, від висновків Верховного Суду України, викладених у постановах у справах № 6-2304цс16, № 6-3089цс15, № 6-2469цс16 і № 6-2407цс15 за позовами прокурорів в інтересах держави до міських рад та фізичних осіб. Ці справи, як і справа № 487/10128/14-ц, також стосувалися незаконності передання земельних ділянок водного фонду, зайнятих прибережними захисними смугами, а справи № 6-2469цс16 і № 6-2407цс15 стосувалися земельних ділянок, переданих за оскарженим рішенням фізичним особам у межах прибережної захисної смуги Бузького лиману. В усіх цих справах через невстановлені суттєві обставини, зокрема момент, з якого позивач дізнався чи мав дізнатися про порушення його права, Верховний Суд України остаточне рішення не ухвалив, а направив справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

86. У постановах від 15 листопада 2017 року у справі № 6-2304цс16, від 8 червня 2016 року у справі № 6-3089цс15, від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15 і від 16 листопада 2016 року у справі № 6-2469цс16 Верховний Суд України, використовуючи різні формулювання, дійшов висновку про можливість захисту порушеного права власника земельної ділянки водного фонду у межах загальної позовної давності. А крім того, у постанові від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15 Верховний Суд України правильно вказав на те, що неможливим є одночасне подання віндикаційного та негаторного позову, й у випадках, коли такі вимоги заявлені одночасно, суд має самостійно визначити, яку вимогу по суті, а не за формою, поставив позивач, і застосувати належні норми права.

87. У пункті 49 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень вказано, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.

88. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що задля гарантування правової визначеності вона має відступати від попередніх висновків Верховного Суду України лише за наявності для цього належної підстави.

89. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання. Відступаючи від висновку щодо застосування юридичної норми, Велика Палата Верховного Суду може, застосувавши належні способи тлумачення юридичних норм, або повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок(див. окрему думку суддів Великої Палати Верховного Суду щодо постанови від 12 червня 2018 року у справі № 823/378/16).

90. Оскільки наведені вище висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц і в пунктах 70-71 постанови від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, щодо застосування норм матеріального права про позовну давність і про усунення власником перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою водного фонду неповністю узгоджуються з відповідними висновками Верховного Суду України, викладеними у постановах від 15 листопада 2017 року у справі № 6-2304цс16, від 8 червня 2016 року у справі № 6-3089цс15, від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15 і від 16 листопада 2016 року у справі № 6-2469цс16, Велика Палата Верховного Судувважає за необхідне конкретизувати ці висновки Верховного Суду України з огляду на те, що вимога зобов`язати повернути земельну ділянку водного фонду розглядається як негаторний позов, який можна заявити впродовж всього часу тривання порушення прав законного володільця цієї ділянки.

91. Зазначене не впливає на висновки щодо суті касаційної скарги у справі № 487/10128/14-ц, зокрема, з огляду на те, що суди першої й апеляційної інстанцій дослідили обставини початку перебігу позовної давності та встановили, що прокурор не пропустив трирічний строк на звернення до суду з дня, коли дізнався або мав дізнатися про порушення права комунальної власності на спірну земельну ділянку.

(1.2.1.3) Щодо позовної давності

92. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

93. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

94. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

95. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що якщо у передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, то за загальним правилом позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах (близький за змістом висновок сформульований, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі № 6-1852цс16, а також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справах № 369/6892/15-ц і № 469/1203/15-ц).

96. У постанові від 20 червня 2018 року у справі № 697/2751/14-ц, зважаючи на її обставини, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що для вирішення питання про дотримання строку звернення до суду за захистом прав, суд має встановити, коли прокурор довідався чи міг довідатися про порушення інтересів держави. Вказаний висновок Велика Палата Верховного Суду конкретизувала у пункті 48 постанови від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 так: позовна давність починає обчислюватися з дня, колипро порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах;2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів.

97. З огляду на вказане відсутні підстави вважати, що у постановах від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц (провадження № 14-95цс18) та від 20 червня 2018 року у справі № 697/2751/14-ц (провадження № 14-85цс18), як зазначила колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 12 вересня 2018 року у справі № 487/10128/14-ц, Велика Палата Верховного Суду за аналогічних обставин дійшла протилежних висновків.

98. У касаційній скарзі є довід про те, що суди неправильно застосували до спірних правовідносин приписи статей 257 і 261 ЦК України, оскільки прокурор мав можливість провести перевірку правомірності прийняття оскарженого рішення з власної ініціативи та звернутися з відповідним позовом у межах перебігу позовної давності.

99. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що з позовом до суду прокурор звернувся у межах перебігу позовної давності.

99.1. Суд першої інстанції вказав на те, що прокуратура встановила порушення законодавства України переданням у приватну власність спірної земельної ділянки водного фонду під час проведеної у березні 2013 року перевірки після розгляду повідомлень ЗМІ про проведення підготовчих будівельних робіт і масове знесення зелених насаджень у зеленій зоні на узбережжі Бузького лиману. Доказів того, що Державна інспекція сільського господарства України до цього знала або могла знати про передання спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_1 , немає, а власну перевірку використання земельних ділянок, на яких здійснюється будівництво котеджів у прибережній зоні мікрорайону «Леваневський» і законності прийнятих рішень Миколаївської міської ради зазначена інспекція провела 30 квітня 2013 року, тобто пізніше, ніж прокурор. Крім того, суд першої інстанції встановив, що факт присутності працівника прокуратури на сесії Миколаївської міської ради під час прийняття оскарженого рішення на перебіг позовної давності у цій справі не впливає, оскільки безпосередньо в оскарженому рішенні немає відомостей про порушення законодавства; такі порушення органи прокуратури встановили лише під час перевірки у березні 2013 року.

99.2. Апеляційний суд також підтвердив, що тільки у лютому 2013 року за повідомленнями у ЗМІ про масове знищення зелених насаджень у зеленій зоні на узбережжі Бузького лиману у Заводському районі м. Миколаєва та проведення там підготовчих будівельних робіт з`явилася об`єктивна можливість дізнатися про те, що спірна земельна ділянка незаконно вибула з володіння власника, і у березні того ж року прокурор провів відповідну перевірку.

Share this post


Link to post
Share on other sites

100. З огляду на те, що за змістом частини першої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не має можливості встановлювати чи вважати доведеними обставини, які не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, Велика Палата Верховного Суду вважає неприйнятними доводи касаційної скарги, спрямовані на встановлення інших обставин стосовно початку перебігу позовної давності, ніж ті, які встановили суди першої й апеляційної інстанцій.

101. Щодо аргументів касаційної скарги про неврахування судами висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14, від 1 липня 2015 року у справі № 6-178цс15, від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15, від 22 квітня 2015 року у справі № 3-54гс15, від 25 березня 2015 року у справі № 3-21гс15, від 23 грудня 2015 року у справі № 3-194гс14 та від 16 вересня 2015 року у справі № 6-68цс15, а також стосовно обґрунтування Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду необхідності відступити як від висновків, наведених у постановах від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14, від 1 липня 2015 року у справі № 6-178цс15 та від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15, так і від тих, які наведені у постановах Верховного Суду України від 14 вересня 2016 року у справі № 6-2165цс15, від 26 жовтня 2016 року у справі № 6-2070цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1503цс16, від 12 квітня 2017 року у справі № 6-1852цс16, від 19 квітня 2017 року у справі № 6-2376цс16, від 22 червня 2017 року у справі № 6-1047цс17, від 12 липня 2017 року у справі № 6-2458цс16, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке:

101.1. У постанові від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14 Верховний Суд України, зокрема, вказав на таке: у разі встановлення судом неправомірного отримання особою земельної ділянки або отримання її з непередбачених законом підстав особа не набуває права власності на неї; для правильного застосування частини 1 статті 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.

Суди першої й апеляційної інстанцій застосували цей висновок Верховного Суду України, про що чітко зазначили у рішеннях. Тому довід касаційної скарги щодо неврахування висловленого у постанові Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14 висновку є явно необґрунтованим.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що з огляду на обставини справи № 487/10128/14-ц немає підстав відступати від висновку Верховного Суду України, висловленого у постанові від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152цс14.

101.2. 1 липня 2015 року Верховний Суд України прийняв постанову у справі № 6-178цс15 і зробив висновок про те, що позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах носія порушеного права. І у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила. Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється і на звернення до суду прокурора із заявою про захист державних інтересів.

101.3. Аналогічні висновки щодо застосування приписів ЦК України про позовну давність Верховний Суд України виклав у постановах від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15, від 26 жовтня 2016 року у справі № 6-2070цс16, від 12 квітня 2017 року у справі № 6-1852цс16, від 19 квітня 2017 року у справі № 6-2376цс16 і від 22 червня 2017 року у справі № 6-1047цс17.

101.4. У постанові від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1503цс16, в якій прокурор звернувся до суду в інтересах держави в особі Головного управління Держземагентства в Дніпропетровській області, Верховний Суд України додатково зазначив про те, що з огляду на положення статті 261 ЦК України та статті 45 ЦПК України суди повинні були з`ясувати, з якого моменту у прокурора виникло право на звернення до суду в інтересах держави, а це право пов`язане з моментом, коли саме повноважному органу, право якого порушене, стало відомо про таке порушення.

101.5. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у справі № 6-178цс15 прокуратура подала позов в інтересах Бучанської міської ради Київської області, яка підтримала позов і якій було відомо про її порушене право з часу державної реєстрації фізичною особою права власності на земельну ділянку. Бучанська міська рада була позивачем за вимогою про стягнення нею відновної вартості зелених насаджень на земельній ділянці, яку вона раніше передала у приватну власність. Справа № 6-178цс15 не стосувалася вимоги прокурора про визнання незаконним і скасування рішення органу місцевого самоврядування про затвердження проекту землеустрою та передання у приватну власність земельної ділянки, за якою такий орган є відповідачем у справі № 487/10128/14-ц.

101.6. Крім того, у постанові від 12 квітня 2017 року у справі № 6-1852цс16 Верховний Суд України прямо вказав, що позовна давність обчислюється від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатись саме позивач, а не прокурор, тоді, коли у передбачених законом випадках з позовом до суду прокурор звернувся в інтересах відповідного органу (підприємства).

101.7. Керуючись таким підходом, у висновку, викладеному у постанові від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15 (який застосував Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 27 квітня 2016 року у справі № 487/10110/14-ц), Верховний Суд України зазначив, що, враховуючи те, що у справі № 6-2407цс15 прокурор заявив позов в інтересах держави в особі Держсільгоспінспекції, суди не з`ясували, коли саме Держсільгоспінспекція довідалася або могла довідатися про порушення її права, та дійшли помилкового висновку про початок перебігу позовної давності з дня виявлення прокурором порушень земельного та містобудівного законодавства під час здійснення перевірки.

Натомість у справі № 487/10128/14-ц прокурор не представляв інтереси Держсільгоспінспекції, про що правильно зазначила ОСОБА_2 .

101.8. Враховуюче особливе правове регулювання набуття у приватну власність земельних ділянок водного фонду, а також те, що за визначених у процесуальному законі умов прокурор може набувати статус позивача, зазначені вище висновки Верховного Суду України отримали подальший розвиток у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц(пункт 71), від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 (пункти 65-66) і не можуть застосовуватися без урахування обставин справи № 487/10128/14-ц.

101.9. З огляду на викладене неприйнятним є довід касаційної скарги про те, що суди першої й апеляційної інстанцій у справі № 487/10128/14-ц мали застосувати висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 1 липня 2015 року у справі № 6-178цс15 і від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15.

101.10. Оскільки у справі № 487/10128/14-ц прокурор не звертався до суду в особі певного органу влади та відповідно до абзацу другого частини другої статті 45 ЦПК України у редакції, чинній на час подання позову,набув статус позивача, відсутні підстави для відступу від відповідних висновків Верховного Суду України щодо застосування приписів ЦК України про позовну давність, наведених у постановах від 1 липня 2015 року у справі № 6-178цс15, від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15, від 26 жовтня 2016 року у справі № 6-2070цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1503цс16, від 12 квітня 2017 року у справі № 6-1852цс16, від 19 квітня 2017 року у справі № 6-2376цс16 і від 22 червня 2017 року у справі № 6-1047цс17.

101.11. Так само немає підстав для відступу від висновку Верховного Суду України щодо застосування приписів ЦК України про позовну давність, викладеного у постанові від 14 вересня 2016 року у справі № 6-2165цс15. Цей висновок стосувався не початку перебігу позовної давності за позовом прокурора, який згідно з абзацом другим частини другої статті 45 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, набув статус позивача, а застосування пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України (у редакції, чинній до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» від 20 грудня 2011 року № 4176-VI) до позову прокурора, який, звернувшись до суду в інтересах держави, представляв інтереси позивачів - Головного управління Держземагентства у Київській області та регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській області.

101.12. У постанові від 12 липня 2017 року у справі № 6-2458цс16 Верховний Суд України вказав, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. І з урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності може бути пов`язаний з різними юридичними фактами та їх оцінкою уповноваженою особою. На думку Верховного Суду України, у зазначеній справі з огляду на положення статті 261 ЦК України, статті 45 ЦПК України суди повинні були з`ясувати, з якого моменту в прокурора виникло право на звернення до суду з позовом в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України та Державного підприємства «Київлісгосп». Верховний Суд України вказав, що судові рішення у цій справі не можна визнати законними й обґрунтованими, оскільки суди, вважаючи моментом порушення права держави на спірні земельні ділянки момент їх незаконного вилучення у 2007 році з постійного користування державного підприємства, не врахували положень закону та не з`ясували можливості позивачів реалізувати право на судовий захист у вказаному році.

Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що за обставин справи № 487/10128/14-ц відсутні підстави для відступу і від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 12 липня 2017 року у справі № 6-2458цс16.

101.13. Щодо доводу касаційної скарги про неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду України, висловлених у постановах від 25 березня 2015 року у справі № 3-21гс15, від 22 квітня 2015 року у справі № 3-54гс15 і від 23 грудня 2015 року у справі № 3-194гс14, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що обставини цих справ істотно відрізняються від обставин справи № 487/10128/14-ц.

У справах № 3-21гс15, № 3-54гс15 і № 3-194гс14 прокурор звертався до суду в інтересах держави як представник відповідних органів-позивачів, тобто не набув згідно з абзацом другим частини другої статті 45 ЦПК України статус позивача як у справі № 487/10128/14-ц. Окрім того, справа № 3-21гс15 стосувалася перегляду рішень судів попередніх інстанцій у частині відмови у задоволенні вимог про визнання за державою в особі Фонду державного майна України права власності на будівлі та споруди туристичного комплексу, справа № 3-54гс15 - вимоги про визнання договору недійсним, а справа № 3-194гс14 - ситуації, за якої Одеська обласна рада, в інтересах якої прокурор звернувся до суду, не підтримала цей позов і зазначила, що про оскаржені рішення та договір оренди землі їй було відомо з 2001 року.

101.14. У касаційній скарзі ОСОБА_2 також вказує на те, що відповідно до висновку, висловленого у постанові Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі № 6-68цс15, оскільки держава зобов`язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не має ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, яку покликані підтримувати норми про позовну давність. Тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу позовної давності на оскарження незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

За змістом абзацу другого частини другої статті 178 ЦК України обмежено оборотоздатні об`єкти можуть бути визначені як в окремому законі, присвяченому оборотоздатності об`єктів, так і в інших законах, зокрема кодексах, які визначають правовий режим певних об`єктів.

Велика Палата Верховного Суду звертає увагу ОСОБА_2 на те, що цивільний оборот земельних ділянок, які знаходяться у прибережних захисних смугах на землях комунальної власності, є і був обмежений законодавчо з огляду зокрема на приписи частин другої - четвертої статті 59, підпункту «ґ» частини третьої статті 83 ЗК України. Вказане стосується і земельних ділянок, які знаходяться у прибережних захисних смугах уздовж лиманів (див. також пункти 39-50, 108-117 цієї постанови). Крім того, як встановили суди першої й апеляційної інстанцій, прокурор позовну давність не пропустив (див. пункти 91, 99-100 цієї постанови).

Висловлений у постанові Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі № 6-68цс15 висновок стосувався не повернення земельної ділянки водного фонду за негаторним позовом, а правовідносин щодо витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння. Цей висновок Верховного Суду України узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду щодо поширення на віндикаційні позови держави та територіальних громад (в особі органів державної влади та місцевого самоврядування відповідно) загальної позовної давності (див. постанову від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17). Проте підстави для його застосування за обставин справи № 487/10128/14-ц відсутні, враховуючи як предмет позову в останній, так і відмінність обставин згаданих справ.

(1.2.1.4) Щодо волевиявлення власника на відчуження спірної земельної ділянки

102. Від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради (частина п`ята статті 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

103. Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності (частина п`ята статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

104. Виключно на пленарних засіданнях сільської ради відповідно до закону приймаються рішення щодо відчуження комунального майна та вирішуються питання регулювання земельних відносин (пункти 30 і 34 статті 26 вказаного Закону).

105. Отже, Миколаївська міська рада повноважна діяти від імені та в інтересах територіальної громади м. Миколаєва як власник земельної ділянки виключно відповідно до закону, тобто у визначених ним спосіб і межах, враховуючи обмеження та заборони, зокрема ті, що передбачені ЗК України та ВК України.

106. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що спірна земельна ділянка належить до комунальної власності, знаходиться у межах прибережної захисної смуги Бузького лиману та взагалі не могла передаватися у приватну власність.

107. З огляду на вказане, враховуючи те, що приписи статті 388 ЦК України не застосовуються до вирішення спору за негаторним позовом, а наявність волі на відчуження спірної земельної ділянки не входить до предмета доказування за цим позовом, Велика Палата Верховного Суду відхиляє як неприйнятний довід касаційної скарги про те, що територіальна громада м. Миколаєва в особі Миколаївської міської ради виявила волю на розпорядження спірною земельною ділянкою.

(1.2.2) Чи переслідувало втручання у право мирного володіння майном легітимну мету, що випливає зі змісту статті 1 Першого протоколу до Конвенції?

108. Усунення перешкод територіальній громаді м. Миколаєва у здійсненні нею права користування та розпоряджання спірною земельною ділянкою переслідує легітимну мету контролю за використанням відповідного майна згідно із загальними інтересами, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом спірної земельної ділянки. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що вона належить до земель водного фонду, а саме до прибережної захисної смуги Бузького лиману, та, як зазначив апеляційний суд, знаходиться на території зелених насаджень загального користування.

109. Водоохоронні зони встановлюються вздовж річок, морів та навколо озер, водосховищ і інших водойм для запобігання забрудненню і виснаженню водних об`єктів (абзац перший пункту 8.19Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів), для створення сприятливого режиму водних об`єктів, попередження їх забруднення, засмічення і вичерпання, знищення навколоводних рослин і тварин, а також зменшення коливань стоку (частина перша статті 87 ВК України).

110. У межах вказаних зон з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги (частина перша статті 60 ЗК України, пункт 1 частини першої статті 81, частина перша статті 88 ВК України).

111. Отже, таке використання прибережних захисних смуг, яке не сприятиме досягненню зазначених цілей, може призводити до забруднення та засмічення поверхневих водних об`єктів, а також до втрати ними водності, виснаження водного об`єкта, що впливатиме на можливість задоволення потреб великої кількості людей.

112. З огляду на це закон обмежив безоплатне передання у приватну власність земельних ділянок водного фонду випадком такого передання замкнених природних водойм загальною площею до 3 га (частина друга статті 59 ЗК України), а користування земельних ділянок у межах прибережних захисних смуг - переліком цілей, не пов`язаних із житловим будівництвом (частина четверта статті 59 ЗК України, пункт "г" частини другої статті 61, частина третя статті 85, пункт 4 частини другої статті 89, частина перша статті 90 ВК України тощо).

113. Оскільки прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності (частина перша статті 61 ЗК України, частина перша статті 89 ВК України), у цих смугах забороняється, зокрема, будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів (пункт «г» частини другої статті 61 ЗК України, пункт 4 частини першої статті 89 ВК України, підпункт 4 абзацу третього пункту 2 додатку 13 до Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів). Дотримання встановлених заборон є необхідною умовою використання земельної ділянки, на яку поширюється режим прибережної захисної смуги, з тією метою, щоб навіть потенційне їх порушення не могло зашкодити охороні навколишнього природного середовища в цілому та конкретному водному об`єкту зокрема.

114. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству (частина третя статті 13 Конституції України).

115. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (частина сьома статті 41 Конституції України, частина третя статті 1 ЗК України).

116. Кожен має право на безпечне для життя і здоров`я довкілля (частина перша статті 50 Конституції України).

117. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у спорах стосовно прибережних захисних смуг, земель лісогосподарського призначення, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України, частина третя статті 1 ЗК України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України) (див. пункт 127 постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, пункт 90 постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц, пункт 148 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року № 183/1617/16, пункт 53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц).

(1.2.3) Чи є задоволення вимоги про повернення спірної земельної власникові пропорційним легітимній меті втручання у право мирного володіння майном?

118. Суд першої інстанції не оцінив пропорційність втручання у право власності ОСОБА_2 на спірну земельну ділянку. Виправляючи цю помилку та спростовуючи відповідний довід апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції дійшов таких висновків:

118.1. З огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані юридичні норми немає невідповідності заходу втручання держави у право власності ОСОБА_2 критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ.

118.2. У справі, рішення в якій переглядається, суспільний інтерес у поверненні спірної земельної ділянки до комунальної власності спрямований на задоволення соціальної потреби у відновленні законності, становища, яке існувало до порушення права власності народу на землю, у збереженні прибережних захисних смуг, недопущенні зміни цільового призначення земель водного фонду, земель рекреаційного призначення та їх передання у власність з метою житлового будівництва.

(1.2.3.1) Щодо переважання суспільного інтересу у контролі за використанням земельних ділянок, зайнятих прибережними захисними смугами, над приватним інтересом у заволодінні такими ділянками для житлового будівництва.

119. Контроль за використанням земельних ділянок водного фонду, зайнятих прибережними захисними смугами, згідно з їх цільовим призначенням є важливим для суспільства загалом і для територіальної громади м. Миколаєва зокрема, оскільки люди зацікавлені у попередженні забруднення, засмічення та вичерпання, виснаження Бузького лиману, у збереженні його водності та у зменшенні коливань стоку. Вони зацікавлені у захисті від знищення навколоводних тварин і рослин, зокрема зелених насаджень на узбережжі вказаного лиману у зеленій зоні, що, як встановив суд апеляційної інстанції, згідно з Генеральними планами міста Миколаєва задовго до виникнення спірних правовідносин уже була територією спеціального призначення, в якій заборонене будівництво.

120. Крім того, у пункті 3.3 глави 3 частини І «Аналіз сучасного стану міста, існуючої містобудівної документації та виявлення основних тенденцій розвитку міста, які повинні бути покладені в основу розробки "Правил використання та забудови території міста"» Правил використання та забудови території м. Миколаєва, затверджених рішенням Миколаївської міської ради від 17 жовтня 2003 року № 15/41, також зазначено, що основним недоліком існуючої системи озеленених територій є недостатнє озеленення прибережних територій і недостатньо високий рівень їх благоустрою.

121. Тому, на думку Великої Палати Верховного Суду, надання спірної земельної ділянки за 9 м від урізу води Бузького лиману у приватну власність з метою будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд і знищення з цією метою зелених насаджень у прибережній захисній смузі не допомагає виправити зазначений недолік системи озеленених територій м. Миколаєва.

122. Особливий суспільний інтерес до контролю за забезпеченням використання спірної земельної ділянки водного фонду за цільовим призначенням підтверджує й те, що приводом для проведення прокурорської перевірки у березні 2013 року стали публікації у ЗМІ про проведення підготовчих будівельних робіт і масове знесення зелених насаджень у зеленій зоні на узбережжі Бузького лиману, де знаходиться вказана ділянка: «В Николаеве жители протестовали против вырубки деревьев в Леваневцем и намерены сносить забор» (т. 2, а. с. 244-247); « Пока ОСОБА_3 проводит пресс-конференции, противозаконные действия продолжаются, - жители «Леваневцев» (т. 2, а. с. 248-250); «В «Леваневском» уже почти все деревья вырубили: «Николаевцев приучают к мысли, что власть в городе осуществляет 10 застройщиков, а не губернатор» (т. 2, а. с. 251-255); «В Николаеве по вине депутатов снова рубят деревья - готовят землю под строительство» (т. 2, а. с. 256-261).

123. З огляду на викладене вище загальний інтерес у контролі за використанням земельної ділянки за цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та непогіршення екологічної ситуації у цій справі переважає приватний інтерес ОСОБА_2 у збереженні земельної ділянки у власності. Тому Велика Палата Верховного Суду повинна встановити, чи забезпечує така перевага за обставин цієї справи справедливий баланс між вказаними інтересами.

(1.2.3.2) Щодо пропорційності повернення спірної земельної ділянки легітимній меті застосування такого обмеження права на мирне володіння майном

124. У касаційній скарзі ОСОБА_2 стверджує, що суди поклали на неї індивідуальний і надмірний тягар, який порушив справедливий баланс між суспільним інтересом і захистом приватного інтересу у мирному володінні її майном.

125. Велика Палата Верховного Суду з цим доводом касаційної скарги не погоджується з огляду на таке:

(1.2.3.2.1) Щодо обізнаності із фактичним місцезнаходженням спірної земельної ділянки та законодавчими обмеженнями на її передання у приватну власність

125.1. Заволодіння приватними особами ділянками водного фонду всупереч чинному законодавству, без законного дозволу уповноваженого на те органу може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майномі конституційними правами всіх інших осіб на безпечне довкілля, непогіршення екологічної ситуації та використання власності не на шкоду суспільству.

125.2. ОСОБА_2 у касаційній скарзі обґрунтовує порушення приписів статті 1 Першого протоколу до Конвенції зокрема тим, що вона та ОСОБА_1 не знали та не могли знати про те, що спірна земельна ділянка відчужується поза межами повноважень органу місцевого самоврядування.

125.3. Велика Палата Верховного Суду оцінює такий довід критично. За обставин цієї справи встановлення справедливого балансу між суспільним і приватним інтересом передбачає оцінку не лише поведінки органу місцевого самоврядування, але й дій і бездіяльності зацікавлених у набутті у приватну власність спірної земельної ділянки - ОСОБА_2 та ОСОБА_1 (остання рішення судів не оскаржувала; щодо її необізнаності з незаконним характером відчуженням спірної земельної ділянки висловлюється у касаційній скарзі ОСОБА_2 , яка інтереси ОСОБА_1 не представляє).

125.4. На думку Великої Палати Верховного Суду, в силу об`єктивних, видимих природних властивостей спірної земельної ділянки, розташованої за 9 м від урізу води, як ОСОБА_1 , так і ОСОБА_2 не могли не знати про фактичне місцезнаходження цієї ділянки. Проявивши розумну обачність, ознайомившись зі змістом земельного та водоохоронного законодавства і за необхідності отримавши правову допомогу перед набуттям у власність цієї ділянки, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 могли і повинні були знати про те, що зазначена ділянка належить до земель водного фонду та знаходиться у зеленій зоні м. Миколаєва - на території зелених насаджень загального користування (див. близькі за змістом висновки, висловлені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 372/2180/15-ц, від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц і від 30 травня 2018 року у справі № 469/1393/16-ц):

125.4.1. Як на час прийняття оскарженого рішення щодо ОСОБА_1 , так і на час укладення нею договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки з ОСОБА_2 , діяли, зокрема, такі акти:

1) ДБН 360-92** «Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень», затверджені наказом Держкоммістобудування від 17 квітня 1992 року № 44, що встановлювали мінімальну ширину прибережної захисної смуги (не менше 20 м від урізу води);

2) Правила використання та забудови території м. Миколаєва, затверджені рішенням Миколаївської міської ради від 17 жовтня 2003 року № 15/41, які вказували на наявність прибережної захисної смуги Бузького лиману як частини природоохоронних планувальних обмежень, а також передбачали, зокрема, необхідність дотримання положень стосовно організації водоохоронних зон при реконструкції районів, розташованих на прибережних територіях;

3) Генеральний план м. Миколаєва, затверджений рішенням Миколаївської міської ради № 35/18 від 18 червня 2009 року, згідно з яким спірна земельна ділянка належала до території зелених насаджень загального користування.

4) ВК України та ЗК України, які: визначали чіткі обмеження на передання у приватну власність земельної ділянки із земель водного фонду; передбачали встановлення умежах існуючих населених пунктів прибережної захисної смуги з урахуванням містобудівної документації та конкретних умов, що склалися (зокрема існуючої забудови відповідної земельної ділянки); виключали можливість виникнення приватного власника земельних ділянок, зайнятих прибережною захисною смугою; обмежували господарську діяльність на цих природоохоронних територіях. Крім того, ЗК України забороняв на земельних ділянках зелених насаджень міст будь-яку діяльність, що може перешкодити використанню цих ділянок за призначенням;

5) Державні санітарні правила планування та забудови населених пунктів, які: передбачали виділення уздовж морів і навколо морських заток та лиманів прибережних захисних смуг; встановлювали, що прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності, зокрема з суворими обмеженнями щодо капітального будівництва.

Всі ці акти були доступними, чіткими та передбачуваними. Тому немає підстав вважати, що як перед безоплатним отриманням спірної земельної ділянки ОСОБА_1 , так і перед придбанням в останньої цієї ділянки у 2012 році ОСОБА_2 , існували перешкоди самостійно чи з допомогою фахівця у галузі права ознайомитися із зазначеними актами та зробити висновки щодо режиму спірної земельної ділянки.

125.4.2. Більше того, як зазначав прокурор, спірна земельна ділянка поруч з урізом води була вкрита зеленими насадженнями, а в лютому 2013 року - майже через рік після придбання ОСОБА_2 цієї ділянки - навколо останньої була встановлена металева огорожа. Суди також встановили як розташування спірної земельної ділянки, так і те, що у лютому 2013 року розпочалися підготовчі будівельні роботи та масове знищення зазначених насаджень.

125.4.3. З огляду на вказане і ОСОБА_1 , і ОСОБА_2 не могли не знати про те, де саме розміщена спірна земельна ділянка, і якими є її межі на місцевості, як на час затвердження ОСОБА_1 проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки у приватну власність, так і на час придбання ОСОБА_2 цієї ділянки та встановлення на ній металевої огорожі. Тому немає жодних підстав вважати, що ці відповідачі не могли співвіднести чіткі законодавчі заборони з конкретним об`єктом на місцевості.

125.4.4. Суд першої інстанції встановив, що 19 червня 2009 року Миколаївська міська рада прийняла рішення № 35/51 про передання в оренду земельної ділянки площею 22 156 кв. м ТзОВ «Миколаївбудпроект» строком на 10 років для обслуговування придбаного майна на АДРЕСА_2 , і що в пункті 54 цього рішення встановлена заборона на зміну цільового призначення цієї земельної ділянки.

Договір оренди з ТзОВ «Миколаївбудпроект» укладений не був, але, як вказав суд апеляційної інстанції, це товариство надало нотаріально посвідчену згоду на вилучення у нього земельних ділянок, зокрема, й ОСОБА_1

Суд першої інстанції зазначив, що згідно з оскарженим рішенням від 4 вересня 2009 року Миколаївська міська рада затвердила проект землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_1 . В оскарженому рішенні рада вказала, що дозвіл на складання проекту землеустрою вона надала згідно з рішенням від 19 червня 2009 року № 35/70, прийнятим у той самий день, коли рада затвердила документацію із землеустрою та вирішила передати в оренду земельну ділянку (до якої належить і спірна земельна ділянка) ТзОВ «Миколаївбудпроект».

Отож, ОСОБА_1 , на замовлення якої був розроблений проект землеустрою щодо відведення їй у власність спірної земельної ділянки, могла та повинна була знати не тільки, як було встановлено вище (див. пункти 40-42, 44, 47-50, 52, 60, 65, 67-68, 72-73, 121 цієї постанови), про наявність законодавчих обмежень на передання такої ділянки у приватну власність для будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд і про її фактичне розташування, але й про наявність обмежень на зміну цільового призначення всієї земельної ділянки, наданої за рішенням Миколаївської міської ради в оренду ТзОВ «Миколаївбудпроект» і з якої згідно з оскарженим рішенням була «виділена» спірна земельна ділянка. Отже, від отримання останньої ОСОБА_1 не була позбавлена можливості відмовитися, проте вирішила її набути та надалі відчужити на користь ОСОБА_2

125.5. Усе зазначене у сукупності спростовує довід касаційної скарги про те, що фізичні особи-відповідачі не могли знати про незаконність набуття спірної земельної ділянки у приватну власність.

(1.2.3.2.2) Щодо належної компенсації за втручання у право власності

125.6. Згідно з принципами диспозитивності та змагальності у цивільному процесі України сторони вільні у розпорядженні їхніми процесуальними правами (зокрема, і щодо подання зустрічного позову), несуть ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням ними процесуальних дій, а суд не має можливості розглянути не ініційовані сторонами питання (частина перша та друга статті 11, частини перша - третя статті 10 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року; пункти 4 і 5 частини третьої статті 2, частини перша - четверта статті 12, частини перша та третя статті 13 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року).

125.6.1. Під час розгляду цієї справи ОСОБА_2 розпорядилася її процесуальними правами та не заявила зустрічний позов про надання належного відшкодування моральної та матеріальної шкоди у зв`язку з вимогою про повернення спірної земельної ділянки.

125.6.2. Крім того, суди у справі № 487/10128/14-ц не мали жодних об`єктивних даних, які би могли дозволити оцінити розмір шкоди, заподіяної ОСОБА_2 (див. mutatis mutandis § 77 рішення ЄСПЛ у справі «Рисовський проти України»). Тому як майновий тягар, так і тягар розчарування у результаті задоволення позовних вимог і повернення спірної земельної ділянки власникові, може бути належно компенсований ОСОБА_2 в іншому судовому процесі.

125.6.3. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що законодавство України надає ОСОБА_2 після завершення цього судового процесу додаткові ефективні засоби юридичного захисту. Вона не позбавлена можливості відновити своє право, зокрема, пред`явивши вимогу до ОСОБА_1 , в якої придбала спірну земельну ділянку, про відшкодування збитків на підставі статті 661 ЦК України. Відповідно до частини першої цієї статті у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав. Вказане відповідає висновку Верховного Суду України, викладеному у постанові від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2510цс15 (див. також пункт 93 постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, пункт 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц).

За змістом статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю цих органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Шкода, заподіяна юридичним і фізичним особам в результаті неправомірних рішень, дій або бездіяльності органів місцевого самоврядування, відшкодовується за рахунок коштів місцевого бюджету, а в результаті неправомірних рішень, дій або бездіяльності посадових осіб місцевого самоврядування - за рахунок їх власних коштів у порядку, встановленому законом (частина перша статті 77 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі (частини перша та третя статті 22 ЦК України).

Отже, як ОСОБА_2 , так і ОСОБА_1 мають можливість заявити до Миколаївської міської ради позов про відшкодування шкоди, якщо така була заподіяна кожному з них внаслідок прийняття неправомірного оскарженого рішення про передання у приватну власність спірної земельної ділянки, кінцевим набувачем якої стала ОСОБА_2 , а також внаслідок подальшого повернення цієї ділянки власникові.

125.6.4. Викладене вище спростовує довід касаційної скарги про те, що суд мав з власної ініціативи та за рахунок саме держави (а не місцевого бюджету та ОСОБА_1 ) вирішити питання компенсації ОСОБА_2 за втручання в її право на мирне володіння спірною земельною ділянкою. Крім того, Велика Палата Верховного Суду вважає, що аргументи ОСОБА_2 про необхідність стягнення у цьому судовому процесі означеної компенсації з держави, тобто з Державного бюджету України, а не з ОСОБА_1 і Миколаївської міської ради, спрямовані на уникнення застосування чітких і зрозумілих приписів Конституції України, ЦК України та Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».

125.6.5. Велика Палата Верховного Суду вважає, що на відміну від обставин справи «Депаль проти Франції» (Depalle v. France, заява № 34044/02, рішення від 29 березня 2010 року) (далі - справа Депаля), в якій заявник з дружиною у 1960 році придбали будинок, частково збудований на ділянці, що належить до морських земель державної власності (§ 9, 85), і до грудня 1992 року користувалися тимчасовими дозволами на займання цих земель (§ 14), у справі № 487/10128/14-ц ОСОБА_1 не придбавала спорудженого будинку, а безоплатно отримала у власність спірну земельну ділянку у межах прибережної захисної смуги для будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд, тоді як ОСОБА_2 придбала спірну земельну ділянку у ОСОБА_1 .

Крім того, якщо у справі Депаля «закон про узбережжя» 1986 року змінив становище заявника, яке той мав, починаючи з 1960 року, встановивши, що надалі не буде можливості продовжувати дозвіл на займання морських земель державної власності на попередніх умовах (§ 86), то у справі № 487/10128/14-ц, як було зазначено вище, ні ОСОБА_1 , ні ОСОБА_2 не могли сподіватися на те, щоби набути у власність спірну земельну ділянку, оскільки за законом вона не могла перейти у приватну власність, а в оренду - лише за певних умов, але не для житлового будівництва.

У 2002 році Державна рада як вищий адміністративний суд Франції постановила у справі Депаля рішення, в якому вказала, що на земельну ділянку та на зведені там будівлі ніяке речове право у заявника не виникло, і що покладання на нього обов`язку привести ділянку до попереднього стану без відшкодування не є заходом, забороненим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції (§ 28).

ЄСПЛ, вказавши на належність земельної ділянки, на якій збудований будинок, до земель публічних угідь (§ 79), дійшов висновку, що втручання держави у здійснення заявником його прав переслідувало легітимну мету забезпечення загального інтересу у вільному доступі до берегової смуги, а необхідність забезпечення такого інтересу є очевидною (§ 81). Відмова продовжити дозволи та покладення на заявника обов`язку привести місцевість у стан, що передував будівництву будинку, зроблені з метою послідовного і суворішого дотримання закону з погляду зрослої необхідності захистити прибережну зону та публічне користування нею, а також виконати правила забудови (§ 89).

З урахуванням норм про публічну власність і того, що заявник не міг не знати про принцип невідшкодування, який відображений у всіх виданих йому з 1961 року тимчасових дозволах на володіння публічними угіддями, відсутність компенсації, на думку ЄСПЛ, не була непропорційною (§ 91), як і покладений на заявника тягар щодо знесення будинку. Тому у справі Депаля ЄСПЛ дійшов висновку, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не була порушена (§ 93).

У справі № 487/10128/14-ц з огляду на вимоги законодавства України суди не заперечували проти права фізичних осіб-відповідачів отримати обґрунтовану компенсацію чи інший вид належного відшкодування матеріальної та моральної шкоди через повернення спірної земельної ділянки власникові. Проте Велика Палата Верховного Суду зауважує, що таке відшкодування має бути надане на підставі норм матеріального права згідно з належною юридичною процедурою та за вимогами, що підтверджені доказами, а не так, як просить ОСОБА_2

125.7. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на те, що ситуації, в яких опинилися ОСОБА_2 у справі № 487/10128/14-ці заявники у справах «Кривенький проти України» та «Рисовський проти України» є відмінними.

Так, ОСОБА_2 і ОСОБА_1 за законом не могли набути у приватну власність спірну земельну ділянку, розташовану за 9 м від урізу води на території зелених насаджень загального користування, про що ці відповідачі могли та мали дізнатися перед таким набуттям, щонайменше, співвіднісши чіткі законодавчі заборони з конкретним об`єктом на місцевості.

З огляду на це Велика Палата Верховного Суду також зауважує, що ОСОБА_2 не має підстав вважати, що в її ситуації, як вона вказує у касаційній скарзі, мали місце «помилки» лише з боку Миколаївської міської ради. А крім того, законодавство України надає і ОСОБА_2 , і ОСОБА_1 зазначені вище ефективні засоби відновлення їхніх прав, якими вони на цей час, виходячи зі змісту матеріалів справи, не скористалися.

Натомість згідно з обставинами справи «Рисовський проти України» заявник з 1992 року мав право на користування земельною ділянкою, що могла бути надана для ведення фермерського господарства, але впродовж майже 20 років не міг добитися виділення йому цієї земельної ділянки в натурі через непослідовний і некоординований підхід державних органів (§ 75-76): сільська рада відмовлялася виконати рішення суду 1994 року про зобов`язання виділити фермерському господарству заявника земельну ділянку в натурі, оскільки відсутні вільні ділянки; районна рада на підставі протесту прокурора скасувала власне рішення 1992 року про виділення заявникові земельної ділянки, а судовий порядок захисту не дозволив заявникові захистити його право (§ 6-32).

Оцінюючи тягар, якого заявник зазнав через тривалу невизначеність, зумовлену лише діями органів влади, ЄСПЛ звернув увагу на доводи заявника про сплату ним земельного податку та марне придбання сільськогосподарської техніки і товарів. Проте через загальний характер доводів заявника, які не були підкріплені достатніми документами, ЄСПЛ не мав можливості оцінити розмір майнової шкоди, якої він нібито зазнав. Однак ЄСПЛ визнав, що розчарування, яке природно могло виникнути у результаті триваючої ситуації невизначеності, саме по собі становило непропорційний тягар (§ 77).

З огляду на вказане у справі «Рисовський проти України» ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6, статті 13 Конвенції, а також статті 1 Першого протоколу до Конвенції і присудив заявникові за рахунок держави 8 000 євро відшкодування моральної шкоди.

На відміну від ОСОБА_2 і ОСОБА_1 заявник у справі «Кривенький проти України» мав право отримати у приватну власність земельну ділянку, якою володів з 1997 року, і оформив це право у 2003 році. Жодних законодавчих обмежень на набуття вказаної ділянки у приватну власність не було. Національний суд визнав недійсним право власності заявника на підставі того, що у день видання розпорядження про виділення заявникові відповідної ділянки її надали третій особі (§ 43); земельна ділянка була вилучена у заявника на підставі постанови Верховної Ради України щодо розширення ділянки під кар`єр з видобутку каолінів (§ 44).

Оскільки заявник отримав і володів земельною ділянкою відповідно до дійсного сертифікату та добросовісно (сплачував податок на землю та обробляв її з 1997 року як власник частки на земельній ділянці, яка належала колективному сільськогосподарському підприємству, а в 2003 році належно оформив право власності), ЄСПЛ дійшов висновку, що вилучення цієї ділянки у 2006 році без виплати компенсації чи іншого виду належного відшкодування є достатнім для висновку про непропорційний тягар, покладений на заявника в результаті позбавлення його земельної ділянки (§ 46). Тому ЄСПЛ визнав порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції та зобов`язав державу сплатити заявнику 10 000 євро як відшкодування матеріальної та моральної шкоди.

З огляду на вказане необґрунтованим є довід касаційної скарги про те, що суди у справі № 487/10128/14-ц мали застосувати висновки ЄСПЛ, сформульовані у рішенні в справі «Рисовський проти України», та встановити для ОСОБА_2 компенсацію саме за рахунок держави (а не ОСОБА_1 чи Миколаївської міської ради), тобто самостійно, на власний розсуд, без відповідної вимоги ОСОБА_2 , заявленої у встановлений процесуальним законом спосіб, і без належних і допустимих доказів, якими може бути обґрунтований розмір такої компенсації.

(1.2.3.2.3) Щодо права власності на житловий будинок, споруджений на спірній земельній ділянці

125.8. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що ОСОБА_2 повідомляла суд першої інстанції (т. 1, а. с. 127-129) про те, що на спірній земельній ділянці вже споруджений і експлуатується житловий будинок, надавши витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності на цей будинок.

125.9. З цього приводу Велика Палата Верховного Суду зазначає, що вирішення заявлених у цій справі позовних вимог, зокрема про повернення власникові спірної земельної ділянки, з огляду на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пункті 61 постанови від 5 грудня 2018 року у справі № 713/1817/16-ц і в пунктах 8.5, 8.18 постанови від 4 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16, не є вирішенням питання про право власності на житловий будинок, споруджений на частині цієї ділянки. А тому немає підстав вважати, що повернення власникові спірної земельної ділянки унеможливить реалізацію ОСОБА_2 її прав на житловий будинок.

125.10. Відтак, довід касаційної скарги про те, що внаслідок задоволення позову ОСОБА_2 буде позбавлена можливості реалізувати права власника щодо її будинку, є неприйнятним.

126. Отже, враховуючи наведене, а також встановлені судами першої й апеляційної інстанцій обставини, Велика Палата Верховного Суду вважає, що повернення власникові спірної земельної ділянки, яка не могла передаватися у приватну власність (про що з огляду навіть на її об`єктивні, видимі природні властивості не могли не знати фізичні особи-відповідачі), є пропорційним вищевказаній легітимній меті заходом (див. також пункти 108-117, 119-123 цієї постанови), який сам по собі не може вважатися перешкодою для ОСОБА_2 використовувати споруджений на частині спірної земельної ділянки житловий будинок.

127. Небажання ОСОБА_2 використовувати ефективні національні засоби юридичного захисту для отримання відповідної компенсації від ОСОБА_1 і Миколаївської міської ради, на думку Великої Палати Верховного Суду, не дає підстав вважати задоволення позову індивідуальним і надмірним тягарем, який порушив справедливий баланс між суспільним інтересом і захистом права на мирне володіння майном.

128. З огляду на викладене вище довід касаційної скарги про порушення принципу пропорційності у цій справі є необґрунтованим.

(1.2.3.2.4) Щодо застосовності рішення ЄСПЛ у справі «Стретч проти Сполученого Королівства»

129. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що обставини справи «Стретч проти Сполученого Королівства» та справи № 487/10128/14-ц є відмінними.

129.1. У справі Стретча заявник уклав з муніципалітетом договір оренди земельної ділянки на 22-річний строк. За умовами цього договору заявник мав побудувати за свій власний рахунок до шести будинків для цілей легкої промисловості; одна з умов договору передбачала можливість продовження заявником строку оренди на наступні 21 рік. Проте, коли заявник надіслав повідомлення про бажання реалізувати право на продовження строку оренди, місцевий орган влади-правонаступник муніципалітету вирішив, що останній діяв, не усвідомлюючи неправомірності його дій, давши згоду включити до договору оренди таку умову, яка є недійсною (§ 33). ЄСПЛ зауважив, що ніщо не вказувало на те, що місцевий орган влади діяв всупереч суспільним інтересам, коли розпорядився майном, що перебувало в його управлінні, або що реалізація договірної умови про продовження строку оренди могла би завдати шкоди інтересам тієї чи іншої третьої особи або інтересам виконання цим органом якихось інших передбачених законом функцій (§ 39).

129.2. Натомість у справі № 487/10128/14-ц все вказувало на те, що Миколаївська міська рада діяла всупереч суспільним інтересам у використанні прибережної захисної смуги для досягнення цілей, визначених ЗК України, ВК України, Генеральними планами міста Миколаєва, Правилами використання та забудови території м. Миколаєва, затвердженими рішенням Миколаївської міської ради від 17 жовтня 2003 року № 15/41, й існує загальний інтерес у поверненні спірної земельної ділянки її власнику (див. також пункти 108-117, 119-123 цієї постанови).

129.3. У справі Стретча, на думку ЄСПЛ, мало місце непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння його майном, оскільки заявник не лише мав сподівання на отримання у майбутньому прибутку від його інвестицій, але також розглядав умову про продовження строку оренди як важливу частину договору оренди, бо зобов`язання заявника за цим договором були пов`язані з будівництвом, і без зазначеної умови він мав би обмежені строки для того, щоби компенсувати вкладені ним кошти (§ 40, 41).

129.4. На противагу цьому у справі № 487/10128/14-ц не лише Миколаївська міська рада не могла передати спірну земельну ділянку у приватну власність для будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд, але й ОСОБА_1 і ОСОБА_2 не могли набути її у власність.

130. З огляду на вказане необґрунтованим є довід касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції безпідставно не застосував рішення ЄСПЛ від 24 червня 2003 року у справі «Стретч проти Сполученого Королівства».

(1.2.3.2.5) Щодо застосовності рішення ЄСПЛ у справі «Україна-Тюмень» проти України»

131. У касаційній скарзі ОСОБА_2 висловила думку про те, що у справі № 487/10128/14-ц треба застосувати рішення ЄСПЛ у справі «Україна-Тюмень» проти України», оскільки як заявник в останній, так і ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , не знали і не могли знати про те, що майно відчужене поза межами повноважень відповідного органу.

131.1. У справі «Україна-Тюмень» проти України» заявник скаржився за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, стверджуючи, зокрема, що внаслідок скасування постанови колегії Вищого арбітражного суду від 11 березня 1999 року його було незаконно позбавлено майна. ЄСПЛ встановив, що підставою для постанови, згідно з якою заявника було позбавлено будинку, стало те, що орган державної влади (Фонд державного майна України) передав будинок заявнику ultra vires, оскільки він належав органу місцевої влади (§ 53). ЄСПЛ дійшов висновків, що заявник добросовісно отримав будинок в якості внеску до статутного капіталу, не знаючи про те, що Фонд державного майна України не мав повноважень на його передання, і що не було підстав вважати, що заявник мав знати про це (§ 58). ЄСПЛ не встановив виняткові обставини, здатні виправдати відсутність відшкодування у національній справі проти заявника (§ 60) та з огляду на наведені висновки констатував порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

131.2. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що на відміну від зазначеної справи справа № 487/10128/14-ц стосується не стільки органу, уповноваженого розпоряджатися спірною земельною ділянкою, скільки об`єкта, який взагалі не можна було набувати у приватну власність для будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд. Велика Палата Верховного Суду повторює, що в силу об`єктивних, видимих природних властивостей спірної земельної ділянки, розташованої за 9 м від урізу води, і ОСОБА_1 , і ОСОБА_2 могли та повинні були знати як про те, що ця ділянка належить до земель водного фонду, так і про те, що Миколаївська міська рада не мала повноважень на передання вказаної ділянки у приватну власність ОСОБА_1

131.3. Відтак, висновки ЄСПЛ, висловлені у рішенні «Україна-Тюмень» проти України», не можна застосувати до справи № 487/10128/14-ц. А тому Велика Палата Верховного Суду вважає відповідний довід касаційної скарги необґрунтованим.

(1.3) Щодо інших доводів касаційної скарги

(1.3.1) Щодо заяви прокурора від 27 січня 2016 року

132. ОСОБА_2 у касаційній скарзі зазначає, що суд першої інстанції безпідставно не розглянув позовну вимогу про скасування державної реєстрації державного акта, а також розглянув заяву прокурора від 27 січня 2016 року, якою одночасно змінений предмет і підстава позову.

132.1. Крім прав та обов`язків, визначених у статті 27 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, позивач має право протягом усього часу розгляду справи збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову. До початку розгляду судом справи по суті позивач має право шляхом подання письмової заяви змінити предмет або підставу позову, а відповідач - пред`явити зустрічний позов (частина друга статті 31 ЦПК України у тій же редакції).

132.2. Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує його вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Отже, зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до суду, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується відповідна позовна вимога.

132.3. 27 січня 2016 року прокурор подав до суду першої інстанції заяву, в якій просив залишити без розгляду вимогу про визнання недійсним договору купівлі продажу, зазначену в первісній позовній заяві (суд задовольнив цю заяву ухвалою від 9 червня 2016 року), а також змінив предмет позову: просив суд визнати незаконними та скасувати пункти 48 та 48.1 оскарженого рішення, визнати недійсним державний акт і повернути спірну земельну ділянку у комунальну власність.

132.4. Як у первісній позовній заяві, так і в заяві прокурора від 27 січня 2016 року викладені одні й ті ж обставини, якими прокурор обґрунтовував позовні вимоги (ті самі підстави позову). У вказаній заяві прокурор змінив лише предмет позову. А тому необґрунтованим є довід касаційної скарги про те, що суд першої інстанції безпідставно не розглянув позовну вимогу про скасування державної реєстрації державного акта, але безпідставно розглянув заяву прокурора від 27 січня 2016 року, якою одночасно змінені предмет і підстава позову. Крім того, зазначений довід обґрунтовано відхилив суд апеляційної інстанції.

133. Велика Палата Верховного Суду вважає невмотивованим аргумент касаційної скарги про те, що прокурор Каткова В. А. не була повноважною подавати заяву від 27 січня 2016 року.

133.1. Вказаний довід ОСОБА_2 ніяк не підтвердила. Прокурор Каткова В. А. брала участь у судових засіданнях суду першої інстанції як до подання заяви від 27 січня 2016 року (24 липня 2015 року (т. 1, а. с. 106) і 29 вересня 2015 року (т. 1, а. с. 112)), так і після (14 квітня 2016 року (т. 2, а. с. 32-34) і 9 червня 2017 року (т. 2, а. с. 74-76)). Відповідачі у справі жодних заперечень щодо відсутності у цього прокурора повноважень з представництва, зокрема права подати заяву від 27 січня 2016 року, не висловлювали.

133.2. Крім того, про відсутність у прокурора Каткової В. А. повноважень на подання заяви від 27 січня 2016 року не було доводів і в апеляційній скарзі ОСОБА_2 (т. 2, а. с. 90-107).

(1.3.2) Щодо відсутності офіційного перекладу згаданих апеляційним судом рішень ЄСПЛ і їхньої невідповідності обставинам цієї справи

134. Стосовно доводів касаційної скарги про відсутність офіційного перекладу згаданих в ухвалі суду апеляційної інстанції рішень ЄСПЛ у справах «Раймондо проти Італії», «Аркурі й інші проти Італії», «Ріела й інші проти Італії» а також того, що як ці рішення, так і рішення ЄСПЛ у справах «Філліпс проти Сполученого Королівства» й «Ісмаїлов проти Російської Федерації» стосуються інших обставин, ніж справа № 487/10128/14-ц, Велика Палата Верховного Суду зауважує таке:

134.1. Згідно з Віденською конвенцією про право міжнародних договорів договір повинен тлумачитись добросовісно відповідно до звичайного значення, яке слід надавати термінам договору в їхньому контексті, а також у світлі об`єкта і цілей договору (пункт 1 статті 31). Поряд з контекстом враховується наступна практика застосування договору, яка встановлює угоду учасників щодо його тлумачення (підпункт «b» пункту 3 статті 31).

134.2. Юрисдикція ЄСПЛ поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї (пункт 1 статті 32 Конвенції).

134.3. Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.

134.4. Згідно з правилом 34 Регламенту ЄСПЛ офіційними мовами в цьому суді є англійська та французька мови. А відповідно до правил 57 і 76 цього Регламенту ухвали та рішення викладаються або англійською, або французькою мовою, окрім випадку, коли ЄСПЛ вирішує викласти рішення обома офіційними мовами.

134.5. Для цілей посилання на рішення та ухвали ЄСПЛ та на ухвали Європейської комісії з прав людини суди використовують переклади текстів рішень ЄСПЛ та ухвал Європейської комісії з прав людини, надруковані у виданні, передбаченому в статті 6 цього Закону. У разі відсутності таких перекладів суд користується оригінальним текстом (частини друга та третя статті 18 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»).

134.6. Отже, хоча справді, як стверджує ОСОБА_2 , всі згадані в ухвалі апеляційного суду рішення ЄСПЛ стосуються ситуацій, які суттєво відрізняються від правової ситуації учасників справи № 487/10128/14-ц, однак вказане не впливає на загальний висновок про неприйнятність доводів касаційної скарги щодо неможливості користування суддями рішень ЄСПЛ, викладених офіційними мовами цього суду.

(1.3.3) Щодо порушення судами гарантій умотивованості судових рішень (пункт 1 статті 6 Конвенції)

135. У касаційній скарзі ОСОБА_2 вказала, що апеляційний суд ніяк не мотивував ухвалу, що є безумовним порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції та неврахуванням висновків ЄСПЛ), викладених у рішенні від 10 травня 2011 року у справі «Серявін та інші проти України».

135.1. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що хоча обставини справи № 487/10128/14-ц і справи «Серявін та інші проти України» суттєво відрізняються (оскільки в останній заявники стали жертвами прямого порушення закону місцевим органом влади, який, уклавши з третьою особою контракт на реконструкцію горища, позбавив заявників права спільної власності на горище будинку), проте, вочевидь, mutatismutandis застосовними є загальні принципи тлумачення пункту 1 статті 6 Конвенції, згадані ЄСПЛ у зазначеному рішенні.

135.2. Так, у § 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» ЄСПЛ нагадав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя.

136. У цій справі порушення норм процесуального права, що виявилися, зокрема, у неналежній обґрунтованості судових рішень, відповідно до пункту 3 частини першої статті 409, частини першої та частини четвертої статті 412 ЦПК України з урахуванням вимог статті 400 цього кодексу має виправити суд касаційної інстанції.

137. Велика Палата Верховного Суду вважає, що, незважаючи на правильні висновки судів стосовно вирішення спору, їхні судові рішення, як вірно стверджує ОСОБА_2 , не є належно обґрунтованими. Проте для забезпечення реалізації її права на справедливий суд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції, у цій постанові Велика Палата Верховного Суду усунула зазначений процесуальний недолік, належно оцінивши всі суттєві аргументи ОСОБА_2 і виправивши допущені судами помилки щодо юридичної кваліфікації спірних правовідносин. А тому є підстави вважати, що суд почув сторони у справі та належно відреагував на їхні доводи та заперечення.

137.1. З огляду на наведене немає порушення права ОСОБА_2 на справедливий суд у частині належного обґрунтування судових рішень.

(2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

138. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має, зокрема, право змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд(пункт 3 частини першої статті 409 ЦПК України).

139. Згідно з частиною першою статті 412 ЦПК України підставами для зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

140. Відповідно до частини четвертої статті 412 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

141. З огляду на наведені вище висновки Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої й апеляційної інстанцій, ухваливши по суті правильні судові рішення, неправильно застосували норми матеріального права. А тому касаційну скаргу слід задовольнити частково, виклавши мотивувальні частини рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 9 червня 2016 року й ухвали Апеляційного суду Миколаївської області від 19 вересня 2016 року в редакції цієї постанови.

(3) Висновки щодо застосування норм права

142. Закон обмежив безоплатне передання у приватну власність земельних ділянок водного фонду випадком такого передання замкнених природних водойм загальною площею до 3 га (частина друга статті 59 ЗК України), а надання громадянам у користування земельних ділянок у межах прибережних захисних смуг - переліком цілей, не пов`язаних із житловим будівництвом (частина четверта статті 59, пункт "г" частини другої статті 61, частина третя статті 62 ЗК України, частина третя статті 85, пункт 4 частини другої статті 89, частина перша статті 90 ВК України), і встановив обмежений режим діяльності на відповідних ділянках (статті 61-62 ЗК України, статті 89-90 ВК України, абзац другий пункту 8.19 Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів і додаток 13 до цих правил).

За змістом абзацу другого частини другої статті 178 ЦК України обмежено оборотоздатні об`єкти можуть бути визначені як в окремому законі, присвяченому оборотоздатності об`єктів, так і в інших законах, зокрема кодексах, які визначають правовий режим певних об`єктів.

Отже, з огляду на приписи статті 59, підпунктів «ґ», «е» частини третьої статті 83, підпункту «г» частини третьої, підпункту «д» частини четвертої статті 84, частини третьої статті 93 ЗК України, статті 85, частини п`ятої статті 88 ВК України тощо цивільний оборот земельних ділянок, які знаходяться у прибережних захисних смугах є обмеженим законодавчо.

143. Землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджується особливий порядок їх використання та надання їх у користування. Такі землі можуть змінювати володільця лише у випадках, прямо передбачених у ЗК України та ВК України. Тому зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням, зокрема, статті 59, підпункту «ґ» частини третьої статті 83, підпункту «г» частини третьої, підпункту «д» частини четвертої статті 84, частини третьої статті 93 ЗК України, статті 85, частини п`ятої статті 88 ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).

Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина друга статті 152 ЗК України).

Залежно від обставин справи вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку суд може кваліфікувати як негаторний позов. Такий позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки.

Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку.

144. Позивач має право протягом усього часу розгляду справи збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову. До початку розгляду судом справи по суті позивач має право шляхом подання письмової заяви змінити предмет або підставу позову, а відповідач - пред`явити зустрічний позов (частина друга статті 31 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року). Близькі за змістом приписи закріплює частина друга статті 49 ЦПК України у редакції, чинній з указаної дати.

Зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до суду, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується відповідна позовна вимога. Згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація учасниками справи спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.

Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 3 частини першої статті 409, статтями 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

П О С Т А Н О В И Л А :

1. Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

2. Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 9 червня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 19 вересня 2016 року змінити у мотивувальних частинах, виклавши їх в редакції цієї постанови.

В інших частинах рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 9 червня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 19 вересня 2016 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач

О. М. Ситнік

Судді:

Н. О. Антонюк

О. Р. Кібенко

Т. О. Анцупова

В. С. Князєв

С. В. Бакуліна

Л. М. Лобойко

В. В. Британчук

Н. П. Лященко

Ю. Л. Власов

О. Б. Прокопенко

М. І. Гриців

В. В. Пророк

Д. А. Гудима

Л. І. Рогач

Ж. М. Єленіна

О. С. Ткачук

О. С. Золотніков

О. Г. Яновська

Відповідно до частини третьої статті 415 ЦПК України постанову оформив суддя Гудима Д. А.

Джерело: ЄДРСР 85541621

Share this post


Link to post
Share on other sites

Это решение должно занять первое место в списке самых циничных и незаконных решений, а также примером того, как можно обосновать что угодно. Я понимаю почему его не стала готовить судья-докладчик, а судя по всему готовил даже не тот судья который указан, а чей-то довольно грамотный помощник. Фактически тут Большая палата отработала свои космические и не оправданные зарплаты.

Большая палата пришла к заключению:

1. Иски по защите земель со специальным статусом не имеют сроков исковой давности. И фактически являются негаторными, а не виндикационными.

2. Прокурорам разрешено одновременно менять предмет и основания, а судьи должны это трактовать как возможность самого суда принять решение вне исковых требований.

3. Это решение является примером возможности как угодно трактовать условия решений и их похожести.

4. Суды могут в своей практике применять решения ЕСПЧ не переведенные на украинский язык.

5. Пострадавший хоть и имеет права заявить требования о компенсации изъятого участка, но суд не может его удовлетворить т.к. пострадавший не мог не знать о нарушении Закона.

6. При удовлетворении иска изымается только участок, а дом на нем построенный и введенный в эксплуатацию, так и остается в собственности пострадавшего и его права на проживание в нем не нарушено.

Я вот не знаю какие еще аргументы нужны для ликвидации Верховного суда и отмене механизмов фильтрации дел для кассации. Даже в этом деле судьи Верховного суда и Большой палаты Верховного суда по разному трактуют одни и теже решения и правоотношения. Это уже полный финиш.

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites
38 минут назад, ANTIRAID сказал:

Я вот не знаю какие еще аргументы нужны для ликвидации Верховного суда и отмене механизмов фильтрации дел для кассации. Даже в этом деле судьи Верховного суда и Большой палаты Верховного суда по разному трактуют одни и теже решения и правоотношения. Это уже полный финиш.

Да уж, кассация в таком виде в каком она есть оставаться долго не может, это противоестественно...

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      22 жовтня 2019 року
      м. Київ
      Справа № Б15/101-08
      Провадження № 12-27гс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідачаКібенко О. Р.,
      суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      за участю секретаря судового засідання Чепака І.В.
      та представника Міністерства оборони України як органу, уповноваженого здійснювати функції з управління об?єктами державної власності, - Бабіна Д. А. ,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи касаційну скаргу ліквідатора Державної організації (установи, закладу) «971 Управління начальника робіт» - арбітражного керуючого Величка Віктора Юрійовича
      на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 05 грудня 2018 року, ухвалену колегією суддів у складі Чередка А.Є., Коваль Л.А., Пархоменко Н.В.,
      у справі за заявою Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області
      до Державноїорганізації (установи, закладу) «971 Управління начальника робіт»
      про визнання банкрутом.
      Історія справИ
      Короткий зміст та підстави заявлених вимог
      1. 18 грудня 2017 року Державна організація (установа, заклад) «971 Управління начальника робіт» (далі - Управління), від імені якої діяв ліквідатор Величко В.Ю., звернулася до Господарського суду Дніпропетровської області із заявою № 02-16/650 про стягнення з арбітражного керуючого ОСОБА_1 994 285,34 грн з підстав їх нецільового використання (далі - заява ліквідатора Величка В.Ю.).
      2. У цій заяві ліквідатор Величко В.Ю. послався на те, що він проаналізував витрачання грошових коштів попередніми ліквідаторами банкрута та вживає заходів щодо їх повернення до ліквідаційної маси. Вказав на безпідставне витрачання цих коштів ОСОБА_1. , який раніше виконував обов?язки ліквідатора банкрута та не надав доказів на підтвердження їх цільового спрямування.
      Фактичні обставини справи, встановлені судами
      3. 19 березня 2008 року Господарський суд Дніпропетровської області ухвалою порушив провадження у справі № Б15/101-08 про банкрутство Управління.
      4. 31 травня 2011 року місцевий господарський суд ухвалив постанову у цій же справі, якою визнав Управління банкрутом, відкрив ліквідаційну процедуру та призначив арбітражного керуючого ОСОБА_2 ліквідатором.
      5. 27 вересня 2011 року Дніпропетровський апеляційний господарський суд скасував цю постанову суду першої інстанції, а в подальшому Вищий господарський суд України постановою від 29 грудня 2011 року скасував постанову суду апеляційної інстанції від 27 вересня 2011 року і залишив у силі постанову Господарського суду Дніпропетровської області від 31 травня 2011 року про визнання Управління банкрутом.
      6. Строк ліквідаційної процедури у справі неодноразово продовжувався, а ліквідатори змінювалися.
      7. 18 грудня 2014 року Господарський суд Дніпропетровської області ухвалою припинив повноваження арбітражного керуючого ОСОБА_2 як ліквідатора Управління.
      8. На сьогодні провадження у справі про банкрутство Управління перебуває на стадії ліквідації і повноваження ліквідатора виконує арбітражний керуючий Величко В.Ю.
      9. Господарський суд Дніпропетровської області ухвалою від 21 листопада 2017 року зобов`язав ліквідатора Величка В.Ю. проаналізувати витрачання грошових коштів попередніми ліквідаторами банкрута, зокрема ОСОБА_1., і подати до суду відповідний висновок та вжити заходів щодо повернення цих коштів до ліквідаційної маси.
      10. 18 грудня 2017 року ліквідатор Величко В.Ю. звернувся до місцевого господарського суду із заявою про стягнення з ОСОБА_2 на користь Управління безпідставно списаних грошових коштів банкрута.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      11. Господарський суд Дніпропетровської області ухвалою від 01 серпня 2018 року заяву ліквідатора Величка В. Ю. задовольнив частково: стягнув з арбітражного керуючого ОСОБА_1 на користь Управління 53 673 грн; в іншій частині в задоволенні заяви відмовив.
      12. Задовольняючи вимоги ліквідатора Величка В. Ю. лише у розмірі 53 673 грн, місцевий господарський суд послався на приписи статті 1166 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) і аудиторський звіт, у якому зазначено, що ці кошти витрачені арбітражним керуючим ОСОБА_1. на придбання бензину для автомобіля, що не перебував у власності чи в оренді банкрута. У задоволенні решти вимог відмовлено у зв?язку з відсутністю всіх елементів складу цивільного правопорушення.
      13. Центральний апеляційний господарський суд постановою від 05 грудня 2018 року скасував указану ухвалу місцевого господарського суду та ухвалив нове рішення - про відмову в задоволенні заяви ліквідатора Величка В. Ю.
      14. Суд апеляційної інстанції послався на те, що на день звернення до господарського суду ліквідатора Величка В. Ю. з цією заявою арбітражний керуючий ОСОБА_1 не був ліквідатором та відповідно учасником провадження у справі про банкрутство і не мав статусу фізичної особи - підприємця. Також указав на відсутність правових норм, якими передбачено стягнення цих коштів і можливість звернення саме ліквідатора з такою заявою, оскільки положеннями Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» у редакції, яка діяла до 19 січня 2013 року (далі - Закон про банкрутство), не передбачено стягнення грошових коштів з дебіторів банкрута саме за заявою ліквідатора. Разом з тим, погодившись з правильністю застосування судом першої інстанції до цих правовідносин норм статті 1166 ЦК України, апеляційний суд указав на необхідність вирішення цього спору у загальному порядку з огляду на суб?єктний склад сторін.
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
      15. 27 грудня 2018 року ліквідатор Величко В. Ю. звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить постанову апеляційного господарського суду скасувати, а ухвалу суду першої інстанції залишити в силі.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      16. Скаржник зазначив про наявність між сторонами спору щодо повернення грошових коштів, який стосується питань формування ліквідаційної маси у справі про банкрутство, тому підлягає вирішенню саме господарським судом у межах цієї справи. Не погодившись із судом апеляційної інстанції щодо неправильності звернення саме ліквідатора з такою заявою, послався на те, що оскільки вказаним Законом не передбачено права ліквідатора пред?являти саме позовну заяву про стягнення грошових коштів, то така заява подана за аналогією закону в порядку, передбаченому частиною десятою статті 11 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). Щодо суті заяви стверджував про ненадання арбітражним керуючим ОСОБА_2 доказів на підтвердження факту витрачання ним коштів саме для придбання пального для автомобілів, що належали чи використовувалися Управлінням.
      Доводи інших учасників справи
      17. Відзиву на касаційну скаргу від арбітражного керуючого ОСОБА_1 не надходило.
      Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      18. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду ухвалою від 15 лютого 2019 року відкрила касаційне провадження та на підставі частини шостої статті 302 ГПК України передала справу разом з касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки судове рішення оскаржується з підстав порушення правил предметної та суб`єктної юрисдикції.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      19. Питання юрисдикційності справи вирішується при відкритті провадження у ній. Тобто, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суд з`ясовує, у порядку якого судочинства мала розглядатися справа станом на час звернення особи до суду.
      20. На час звернення ліквідатора Величка В.Ю. із заявою до господарського суду провадження у справі про банкрутство Управління здійснювалось відповідно до Закону про банкрутство, оскільки постанова про визнання Управління банкрутом була ухвалена 31 травня 2011 року. Відповідно до пункту 1? розділу Х «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону він застосовується господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження в яких порушено після набрання чинності цим Законом. Положення цього Закону, що регулюють ліквідаційну процедуру, застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження у яких відкрито до набрання чинності цим Законом, якщо на момент набрання ним чинності господарським судом не прийнято постанову про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.
      21. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким внесено зміни до цих процесуальних кодексів та викладено їх у новій редакції.
      22. Заява ліквідатора Величка В. Ю. була подана до суду 18 грудня 2017 року, коли вже набула чинності нова редакція ГПК України, якою разом із Законом про банкрутство слід керуватися при визначенні юрисдикції.
      23. Суд апеляційної інстанції послався на положення пункту 8 частини першої статті 20 ГПК України, за якою до юрисдикції господарських судів відносяться справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов`язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених Податковим кодексом України.
      24. Разом з тим у цій справі ліквідатор Управління Величко В.Ю. звернувся до Господарського суду Дніпропетровської області із заявою про стягнення з ОСОБА_2 , який раніше виконував обов?язки ліквідатора банкрута, на користь Управління безпідставно списаних грошових коштів.
      25. Згідно із частиною четвертою статті 24 Закону про банкрутство у ліквідаційній процедурі суд, зокрема, розглядає скарги на дії учасників ліквідаційної процедури.
      26. Відповідно до частин четвертої, п?ятої статті 25 Закону про банкрутство дії ліквідатора (ліквідаційної комісії) можуть бути оскаржені до господарського суду власником майна (органом, уповноваженим управляти майном) банкрута; особою, яка відповідає за зобов`язаннями банкрута; кожним кредитором окремо або комітетом кредиторів; особою, яка, посилаючись на свої права власника або іншу підставу, передбачену законом чи договором, оспорює правомірність віднесення майнових активів або коштів до ліквідаційної маси.
      27. При цьому у статті 1 цього ж Закону міститься визначення учасників провадження у справі про банкрутство, до яких не належить фізична особа, яка раніше виконувала обов`язки арбітражного керуючого (ліквідатора) боржника.
      28. Наведене виключає можливість звернення до суду з такою заявою ліквідатора банкрута до колишнього ліквідатора, тобто особи, яка раніше виконувала ці обов`язки, оскільки вона не є учасником ліквідаційної процедури.
      29. Оскільки положення Закону про банкрутство не містять норм, що передбачають подання таких заяв ліквідатором банкрута до ліквідатора, який раніше виконував ці обов`язки, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками суду апеляційної інстанції щодо відсутності правових підстав для задоволення цієї заяви ліквідатора Величка В.Ю., поданої в межах провадження у справі про банкрутство.
      30. Водночас Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що такі спори підлягають розгляду в суді цивільної юрисдикції, мотивованого тим, що станом на день звернення Величка В.Ю. із цією заявою ОСОБА_1 вже не був ліквідатором Управління та не мав статусу фізичної особи - підприємця.
      31. У своїй заяві ліквідатор Управління Величко В.Ю., оскаржуючи дії ОСОБА_2 , просить стягнути з останнього як з особи, яка раніше виконувала обов`язки ліквідатора Управління, кошти, витрачені на користь третіх осіб, без доказів їх цільового використання. Фактично ця заява Величка В.Ю. спрямована на відшкодування Управлінню збитків, заподіяних діями його посадової особи. Тобто існує спір між юридичною особою та її посадовою особою, повноваження якої припинені, про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі діями такої посадової особи.
      32. За наявності такого спору суд апеляційної інстанції повинен був зробити висновок, що належним способом захисту було б подання Управлінням, від імені якого мав діяти ліквідатор Величко В.Ю., позову до ОСОБА_2 про відшкодування збитків.
      33. Відповідно до абзацу 17 статті 1 Закону про банкрутство арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) - це фізична особа, яка має ліцензію, видану в установленому законодавством порядку, та діє на підставі ухвали господарського суду.
      34. При реалізації своїх прав та обов`язків арбітражний керуючий зобов`язаний діяти сумлінно та розумно з урахуванням інтересів боржника та його кредиторів.
      35. Частина друга статті 23 Закону про банкрутство передбачає, що з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури припиняються повноваження органів управління банкрута щодо управління банкрутом та розпорядження його майном, керівник банкрута звільняється з роботи, а також припиняються повноваження власника (власників) майна банкрута.
      36. Згідно із частиною першою статті 25 Закону про банкрутство ліквідатор з дня свого призначення виконує повноваження керівника (органів управління) банкрута.
      37. Арбітражний керуючий як ліквідатор виконує обов`язки органу управління юридичної особи, відповідно до нього може бути поданий позов про відшкодування збитків, завданих юридичній особі, навіть після припинення виконання функцій ліквідатора.
      38. За змістом пункту 12 частини першої статті 20 ГПК України до юрисдикції господарських судів належать справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах між юридичною особою та її посадовою особою (у тому числі посадовою особою, повноваження якої припинені) про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі діями (бездіяльністю) такої посадової особи, за позовом власника (учасника, акціонера) такої юридичної особи, поданим в її інтересах.
      39. Виходячи з викладеного, суд апеляційної інстанції мав зробити висновок, що спір підлягав вирішенню в порядку позовного провадження за правилами господарського судочинства, які були чинними на час звернення Управління в особі його ліквідатора до суду.
      40. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на те, що після ухвалення рішення господарським судом апеляційної інстанції законодавство було змінено, зокрема 21 жовтня 2019 року набрав чинності Кодекс України з процедур банкрутства від 18 жовтня 2018 року № 2597-VIII. У пункті 4 Прикінцевих та перехідних положень Кодексу України з процедур банкрутства встановлено, що з дня введення в дію цього Кодексу подальший розгляд справ про банкрутство здійснюється відповідно до положень цього Кодексу незалежно від дати відкриття провадження у справі про банкрутство, крім справ про банкрутство, які на день введення в дію цього Кодексу перебувають на стадії санації, провадження в яких продовжується відповідно до Закону про банкрутство.
      41. Відповідно до статті 7 цього Кодексу спори, стороною в яких є боржник, розглядаються господарським судом за правилами, передбаченими ГПК України, з урахуванням особливостей, визначених цією статтею. Господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника. Склад учасників розгляду спору визначається відповідно до ГПК України. Господарський суд розглядає спори, стороною в яких є боржник, за правилами, визначеними ГПК України. За результатами розгляду спору суд ухвалює рішення.
      42. Таким чином, виходячи із положень законодавства України, чинного на момент ухвалення рішення Великою Палатою Верховного Суду, позов Управління до ОСОБА_2 (як посадової особи Управління, повноваження якої припинені) про відшкодування збитків має розглядатися господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство. Якщо на момент звернення Управління з відповідною позовною заявою справа про банкрутство Управління буде закрита з підстав, передбачених статтею 90 Кодексу України з процедур банкрутства, а Управління не буде припинене як юридична особа, то такий позов підлягатиме розгляду судом господарської юрисдикції на підставі пункту 12 частини першої статті 20 ГПК України.
      43. Висновок Центрального апеляційного господарського суду у постановівід 05 грудня 2018 року про відмову у задоволенні заяви ліквідатора Величка В. Ю. не є перешкодою для звернення Управління до належного суду з такими вимогами.
      ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ
      Щодо суті касаційної скарги
      44. Пунктом 3 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      45. За правилами частин першої і четвертої статті 311 цього ж Кодексу підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
      46. У цій справі суд апеляційної інстанції ухвалив правильне по суті рішення, однак з порушенням норм процесуального права, а тому ухвалене у цій справі рішення суду апеляційної інстанції слід змінити в мотивувальній його частині.
      Щодо судових витрат
      47. Відповідно до частини чотирнадцятої статті 129 ГПК України якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      48. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про зміну мотивувальної частини судового рішення суду апеляційної інстанції і залишення без змін його резолютивної частини, яким відмовлено у задоволенні заяви ліквідатора Управління Величка В. Ю., судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.
      Керуючись статтями 300, 301, 308, 311, 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу ліквідатора Державної організації (установи, закладу) «971 Управління начальника робіт» - арбітражного керуючого Величка Віктора Юрійовича задовольнити частково.
      2. Постанову Центрального апеляційного господарського суду від 05 грудня 2018 року у справі № Б15/101-08 змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
      3. В іншій частині постанову Центрального апеляційного господарського суду від 05 грудня 2018 рокуу справі № Б15/101-08 залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В. С. Князєв
      Суддя-доповідач О. Р. Кібенко
      Судді: Н. О. Антонюк О. С. Золотніков
      С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук Н. П. Лященко
      Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко
      Д. А. Гудима Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 86002021
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      06 листопада 2019 року
      м. Київ
      Справа № 817/66/16
      Провадження №11-185апп19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Золотнікова О. С.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Рівненської області (далі - КДКА Рівненської області, КДКА відповідно) на постанову Рівненського окружного адміністративного суду від 04 листопада 2016 року (суддя Гломб Ю. О.) та постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від 06 лютого 2017 року (судді Бучик А. Ю., Майор Г. І., Шевчук С. М.) у справі за позовом ОСОБА_1 до КДКА Рівненської області, третя особа - Колективне підприємство «Управління механізації будівництва» (далі - КП «Управління механізації будівництва»), про визнання протиправними й скасування рішень та
      ВСТАНОВИЛА :
      Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
      1. У січні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до КДКА Рівненської області, у якому з урахуванням заяви про зміну позовних вимог від 14 березня 2016 року просила визнати протиправними та скасувати рішення дисциплінарної палати КДКА Рівненської області від 24 грудня 2015 року № І-Д/30-2 та від 21 січня 2016 року № І-Д/31-6 повністю з моменту їх прийняття.
      2. На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначила, що КДКА Рівненської області порушила дисциплінарну справу стосовно позивачки та притягнула її як адвоката до дисциплінарної відповідальності за скаргою, яка не містила відомостей про наявність ознак дисциплінарного проступку адвоката, оскільки всі дії, які відповідач у оскаржуваних рішеннях вважав дисциплінарним проступком, вчинялися позивачкою не в статусі адвоката, а як представником юридичної особи, який діяв на підставі довіреності, а тому рішення про порушення дисциплінарної справи та про накладення дисциплінарного стягнення у виді попередження прийнято КДКА Рівненської області з порушенням чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини.
      Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      3. Рівненський окружний адміністративний суд постановою від 04 листопада 2016 року позов задовольнив частково: визнав протиправним і скасував рішення дисциплінарної палати КДКА Рівненської області від 21 січня 2016 року № І-Д/31-6. У задоволенні решти позовних вимог суд відмовив.
      4. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач не довів правомірність прийняття оскаржуваного рішення від 21 січня 2016 року № І-Д/31-6 про накладення на адвоката ОСОБА_1 дисциплінарного стягнення у виді попередження. У задоволенні позовних вимог в частині рішення дисциплінарної палати КДКА Рівненської області від 24 грудня 2015 року № І-Д/30-2 суд відмовив, оскільки це рішення відповідає критеріям правомірності.
      5. Житомирський апеляційний адміністративний суд постановою від 06 лютого 2017 року скасував постанову суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог та прийняв у цій частині нове рішення - про задоволення позовних вимог. Визнав протиправним і скасував рішення КДКА Рівненської області від 24 грудня 2015 року № І-Д/30-2. В решті постанову суду першої інстанції апеляційний суд залишив без змін.
      6. Суд апеляційної інстанції, задовольняючи вимогу про скасування рішення дисциплінарної палати КДКА Рівненської області про порушення дисциплінарної справи стосовно адвоката ОСОБА_1 , керувався тим, що відповідач порушив процедуру прийняття оскаржуваного рішення.
      Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог
      7. Не погодившись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, КДКА Рівненської області подала касаційну скаргу, на обґрунтування якої вказала на неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права. Відповідач зазначає, що адвокатська діяльність адвоката ОСОБА_1 не зупинена та не припинена, а тому незалежно від факту укладення договору на представництво інтересів в суді чи здійснення представництва за довіреністю без укладення відповідного договору адвокат у своїй діяльності має керуватись Законом України від 05 липня 2012 року № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон № 5076-VI) та дотримуватись Правил адвокатської етики, затверджених Установчим з`їздом адвокатів України 17 листопада 2012 року (далі - Правила адвокатської етики), і як адвокат нести відповідальність за порушення встановлених обов`язків. До того ж спірні правовідносини підлягають розгляду в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства, оскільки відповідач не є суб`єктом владних повноважень у розумінні положень Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
      8. У зв`язку з викладеним скаржник просить скасувати оскаржувані судові рішення та прийняти нове рішення - про відмову в задоволенні позову.
      Позиція інших учасників справи
      9. На час розгляду справи позивач і третя особа відзивів на касаційну скаргу не надіслали.
      Рух касаційної скарги
      10. СуддяВищого адміністративного суду України ухвалою від 27 лютого 2017 року відкрив касаційне провадження в цій справі.
      11. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким КАС України викладено в новій редакції.
      12. Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України в редакції згаданого Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      13. У лютому 2018 року касаційну скаргу КДКА Рівненської області передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
      14. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 20 лютого 2019 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, мотивувавши це тим, що учасник справи оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      15. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 11 березня 2019 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників з огляду на практику Європейського суду з прав людини щодо доцільності розгляду справи на основі письмових доказів у випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права (рішення від 26 травня 1988 року у справі «Екбатані проти Швеції).
      Обставини справи, установлені судами попередніх інстанцій
      16. 25 листопада 2015 року до КДКА Рівненської області надійшла скарга ліквідатора КП «Управління механізації будівництва» ОСОБА_3 на дії адвоката ОСОБА_1 .
      17. 24 грудня 2015 року дисциплінарна палата КДКА Рівненської області прийняла рішення № І-Д/30-2, яким порушила дисциплінарну справу стосовно адвоката ОСОБА_1 за скаргою ліквідатора КП «Управління механізації будівництва» ОСОБА_3 та призначила розгляд дисциплінарної справи.
      18. Дисциплінарна палата КДКА Рівненської області рішенням від 21 січня 2016 року № І-Д/31-6 наклала наадвоката ОСОБА_1 дисциплінарне стягнення у виді попередження.
      19. Не погодившись із прийнятими дисциплінарною палатою КДКА Рівненської області рішеннями про порушення дисциплінарної справи та притягнення до дисциплінарної відповідальності, ОСОБА_1 звернулася до суду за захистом порушеного права.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Релевантні джерела права й акти їх застосування. Оцінка висновків суду, рішення якого переглядається, та аргументів учасників справи
      20. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      21. Згідно із частиною другою статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
      22. На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
      23. Відповідно до частини другої статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      24. Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
      25. Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      26. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      27. Як установлено матеріалами справи, адвокат ОСОБА_1 звернулася до адміністративного суду з позовом до КДКА Рівненської області про скасування рішень дисциплінарної палати КДКА Рівненської області від 24 грудня 2015 року № І-Д/30-2 та від 21 січня 2016 року № І-Д/31-6, якими стосовно позивачки порушено дисциплінарне провадження та застосовано дисциплінарне стягнення у виді попередження.
      28. Відповідно до частини другої статті 59 Конституції України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.
      29. Правові засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні визначає Закон № 5076-VI.
      30. Згідно зі статтею 2 вказаного Закону адвокатура України - недержавний самоврядний інститут, що забезпечує здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги на професійній основі, а також самостійно вирішує питання організації і діяльності адвокатури в порядку, встановленому цим Законом. Адвокатуру України складають всі адвокати України, які мають право здійснювати адвокатську діяльність.
      31. Таким чином, діяльність адвокатури, реалізація нею функцій захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги на професійній основі невизначеному колу осіб свідчить про суспільний інтерес, а отже, і публічно-правовий характер правовідносин.
      32. Цей висновок підтверджується законодавчим урегулюванням порядку набуття статусу адвоката, гарантіями незалежності його діяльності та особливим порядком притягнення до дисциплінарної відповідальності.
      33. Відповідно до статті 33 Закону № 5076-VI адвоката може бути притягнуто до дисциплінарної відповідальності у порядку дисциплінарного провадження з підстав, передбачених цим Законом. Дисциплінарне провадження - процедура розгляду письмової скарги, яка містить відомості про наявність у діях адвоката ознак дисциплінарного проступку. Дисциплінарне провадження стосовно адвоката здійснюється КДКА за адресою робочого місця адвоката, зазначеною в Єдиному реєстрі адвокатів України.
      34. Згідно із частинами першою та п`ятою статті 50 Закону № 5076-VI КДКА утворюється з метою визначення рівня фахової підготовленості осіб, які виявили намір отримати право на заняття адвокатською діяльністю, та вирішення питань щодо дисциплінарної відповідальності адвокатів.
      До повноважень КДКА належать: 1) організація та проведення кваліфікаційних іспитів; 2) прийняття рішень щодо видачі свідоцтва про складення кваліфікаційного іспиту; 3) прийняття рішень про зупинення або припинення права на заняття адвокатською діяльністю; 4) здійснення дисциплінарного провадження стосовно адвокатів; 5) вирішення інших питань, віднесених до повноважень КДКА цим Законом, рішеннями конференції адвокатів регіону, Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури, Ради адвокатів України, з`їзду адвокатів України.
      35. Аналізуючи наведені норми матеріального та процесуального права, враховуючи мету створення та коло повноважень КДКА, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що КДКА наділена владними управлінськими повноваженнями щодо набуття особою статусу адвоката та притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності.
      36. Аналогічну правову позицію викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 березня 2018 року у справі № 640/12325/15-ц (провадження № 14-44цс18), від 29 серпня 2018 року у справі № 804/11334/15 (провадження № 11-617апп18).
      37. Отже, доводи відповідача в касаційній скарзі про порушення судами першої та апеляційної інстанцій правил предметної юрисдикції ґрунтуються на помилковому тлумаченні норм матеріального та процесуального права.
      38. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про розгляд цієї справи в порядку адміністративного судочинства, оскільки спір про притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності є публічно-правовим спором, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів.
      39. Перевіряючи правильність висновків судів попередніх інстанцій по суті заявлених позовних вимог, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.
      40. Основні мотиви, якими ОСОБА_1 обґрунтовує свої вимоги, стосуються того, що рішення дисциплінарної палати КДКА Рівненської області про порушення дисциплінарної справи та про накладення дисциплінарного стягнення у виді попередження прийнято з порушенням встановленої процедури, зокрема невручення їй копії скарги та копій усіх документів, що приєднані до неї. Крім того, скарга не містила відомостей про наявність ознак дисциплінарного проступку адвоката, оскільки всі дії, які відповідач в оскаржуваних рішеннях вважав дисциплінарним проступком, вчинялися позивачкою не в статусі адвоката, а як представником юридичної особи, який діяв на підставі довіреності.
      41. Спірні правовідносини, які виникли між сторонами, регулюються Конституцією України, Законом № 5076-VI, Правилами адвокатської етики, Положенням про порядок прийняття та розгляду скарг щодо неналежної поведінки адвоката, яка може мати наслідком його дисциплінарну відповідальність, затвердженим рішенням Ради адвокатів України від 30 серпня 2014 року № 120 (далі - Положення), Регламентом кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури регіону, затвердженим рішенням Ради адвокатів України від 16 лютого 2013 року № 77 (далі - Регламент).
      42. Відповідно до частини першої статті 36 Закону № 5076-VI право на звернення до КДКА із заявою (скаргою) щодо поведінки адвоката, яка може бути підставою для дисциплінарної відповідальності, має кожен, кому відомі факти такої поведінки.
      43. За статтею 37 Закону № 5076-VI дисциплінарне провадження складається з таких стадій: 1) проведення перевірки відомостей про дисциплінарний проступок адвоката; 2) порушення дисциплінарної справи; 3) розгляд дисциплінарної справи; 4) прийняття рішення у дисциплінарній справі.
      44. Згідно зі статтею 38 Закону № 5076-VI заява (скарга) щодо поведінки адвоката, яка може мати наслідком його дисциплінарну відповідальність, реєструється КДКА та не пізніше трьох днів з дня її надходження передається до дисциплінарної палати. Член дисциплінарної палати КДКА за дорученням голови палати проводить перевірку відомостей, викладених у заяві (скарзі), та звертається до адвоката для отримання письмового пояснення по суті порушених питань. Під час проведення перевірки член дисциплінарної палати КДКА має право опитувати осіб, яким відомі обставини вчинення діяння, що має ознаки дисциплінарного проступку, отримувати за письмовим запитом від органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб, керівників підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності та підпорядкування, громадських об`єднань, фізичних осіб необхідну для проведення перевірки інформацію, крім інформації з обмеженим доступом. За результатами перевірки відомостей членом дисциплінарної палати КДКА складається довідка, яка має містити викладення обставин, виявлених під час перевірки, висновки та пропозиції щодо наявності підстав для порушення дисциплінарної справи. Заява (скарга) про дисциплінарний проступок адвоката, довідка та всі матеріали перевірки подаються на розгляд дисциплінарної палати КДКА.
      45. Відповідно до статті 39 Закону № 5076-VI за результатами розгляду заяви (скарги) про дисциплінарний проступок адвоката, довідки та матеріалів перевірки дисциплінарна палата КДКА більшістю голосів членів палати, які беруть участь у її засіданні, вирішує питання про порушення або відмову в порушенні дисциплінарної справи стосовно адвоката. Рішення про порушення дисциплінарної справи з визначенням місця, дня і часу її розгляду чи про відмову в порушенні дисциплінарної справи надсилається або вручається під розписку адвокату та особі, яка ініціювала питання про дисциплінарну відповідальність адвоката, протягом трьох днів з дня прийняття такого рішення. До рішення про порушення дисциплінарної справи, яке надсилається або вручається адвокату, додається довідка члена дисциплінарної палати КДКА, складена за результатами перевірки. Рішення про порушення дисциплінарної справи або про відмову в порушенні дисциплінарної справи може бути оскаржено протягом тридцяти днів з дня його прийняття до Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури або до суду.
      46. Відповідно до пунктів 24-26 Положення голова дисциплінарної палати КДКА не пізніше трьох днів з дня надходження заяви (скарги) на дії адвоката доручає одному із членів дисциплінарної палати провести перевірку відомостей, викладених у заяві (скарзі).
      Член дисциплінарної палати КДКА за дорученням голови палати проводить перевірку відомостей, викладених у заяві (скарзі), та за результатами перевірки складає довідку, яка має містити викладення обставин, виявлених під час перевірки, висновки та пропозиції щодо наявності підстав для порушення дисциплінарної справи.
      Член дисциплінарної палати КДКА, який проводить перевірку, невідкладно звертається до адвоката з повідомленням про проведення щодо нього перевірки для отримання письмового пояснення адвоката по суті порушених питань із зазначенням строку його надання. До повідомлення додається копія заяви (скарги) та копії всіх документів, приєднаних до неї. Адвокат має право ознайомлюватися з матеріалами дисциплінарного провадження та отримувати копії його документів. У разі ненадання адвокатом пояснення по суті порушених питань на запит члена дисциплінарної палати, який проводить перевірку, в межах визначеного строку, справа розглядається за наявними в ній матеріалами.
      47. За результатами розгляду заяви (скарги) про дисциплінарний проступок адвоката, довідки та матеріалів перевірки дисциплінарна палата КДКА не пізніше тридцяти днів з дня отримання матеріалів перевірки більшістю голосів членів палати, які беруть участь у її засіданні, вирішує питання про порушення або відмову в порушенні дисциплінарної справи стосовно адвоката. Перевищення зазначеного строку допускається виключно у виняткових випадках. Дисциплінарна справа стосовно адвоката порушується за наявності в діях адвоката ознак дисциплінарного проступку. Рішення про порушення дисциплінарної справи з визначенням місця, дня і часу її розгляду чи про відмову в порушенні дисциплінарної справи надсилається або вручається під розписку адвокату та особі, яка ініціювала питання про дисциплінарну відповідальність адвоката, протягом трьох днів з дня прийняття такого рішення. До рішення про порушення дисциплінарної справи, яке надсилається або вручається адвокату, додається довідка члена дисциплінарної палати КДКА, складена за результатами перевірки (пункти 31-33 Положення).
      48. Відповідно до підпункту 6.1.2 пункту 6.1 Регламенту підготовка засідання КДКА (палати КДКА), скликання її складу, повідомлення членів КДКА та інших осіб, які мають право брати участь у засіданнях, із зазначенням місця, дня та часу проведення засідання забезпечуються головою КДКА, його заступниками (головами палат) або за дорученням голови чи заступників голови одним із членів КДКА, секретаріатом КДКА. Про місце, день, час та перелік питань порядку денного засідання КДКА (палати КДКА), члени КДКА (палати КДКА) та інші особи, які мають право брати участь у засіданнях, повідомляються не пізніше як за п`ять днів до дня проведення засідання.
      49. Учасники засідання КДКА (палати) мають право до початку засідання заявити відвід члену (членам комісії) за наявності об`єктивних даних, які свідчать про можливу упередженість чи зацікавленість члена комісії у вирішенні питання, включеного до порядку денного засідання; надавати усні чи письмові пояснення, які додаються до матеріалів справи; заявляти клопотання; з дозволу головуючого висловлювати свої міркування з питань, що розглядаються; ставити питання іншим учасникам засідання (крім члена КДКА); висловлювати заперечення (підпункт 6.4.2 пункту 6.4 Регламенту).
      50. Аналіз положень вказаних норм чинного законодавства дає змогу дійти висновку, що вирішення питання про порушення або про відмову в порушенні дисциплінарної справи має відбуватися з повідомленням заявника (скаржника) та адвоката стосовно проведення засідання із зазначенням місця, дня та часу його проведення, з наданням копії заяви (скарги) та копій всіх документів, приєднаних до неї, для отримання письмового пояснення по суті порушених у скарзі питань.
      51. Це є певною гарантією дотримання прав адвоката під час здійснення дисциплінарного провадження з метою недопущення безпідставного притягнення адвокатів до дисциплінарної відповідальності.
      52. Матеріалами справи встановлено, що допитана в судовому засіданні свідок ОСОБА_2 , керівник секретаріату КДКА Рівненської області, пояснила, що в листопаді 2015 року особисто по телефону повідомила адвоката ОСОБА_1 про надходження скарги ліквідатора КП «Управління механізації будівництва» ОСОБА_3 , на що адвокат повідомила, що скаргу для неї отримає її помічник - ОСОБА_5 . У подальшому ОСОБА_2 самостійно виготовила копію скарги та доданих до неї матеріалів для адвоката. Через декілька днів, наприкінці листопада 2015 року, помічник адвоката ОСОБА_1 - ОСОБА_5 прийшла до КДКА Рівненської області та отримала копію скарги з додатками для вручення ОСОБА_1 .
      53. 24 грудня 2015 року адвокат ОСОБА_1 подала голові КДКА Рівненської області письмове пояснення на скаргу.
      54. Отже, адвокат ОСОБА_1 була належним чином повідомлена про розгляд скарги 24 грудня 2015 року та ознайомлена з її змістом, оскільки вона, як і належить, відреагувала на отримане від КДКА Рівненської області повідомлення шляхом надання письмових пояснень від 24 грудня 2015 року, підписала лист про відсутність відводів членам дисциплінарної палати КДКА Рівненської області, а також особисто взяла участь у засіданні дисциплінарної палати КДКА Рівненської області в день вирішення питання про порушення дисциплінарної справи, про що свідчать матеріали дисциплінарної справи (а. с. 207-210, 242-244, т. 1).
      55. Таким чином, доводи позивачки про те, що КДКА Рівненської області не вручила їй копію скарги разом з доданими до неї документами, не дають підстав вважати, що відбулося порушення процедури та прав ОСОБА_1 , зокрема бути обізнаною про надходження щодо неї скарги, заявляти відводи, надавати пояснення та брати участь у розгляді питання про порушення дисциплінарної справи.
      56. Крім того, стосовно доводів ОСОБА_1 про те, що скарга не містила відомості про наявність ознак дисциплінарного проступку адвоката та відповідно відсутності у КДКА Рівненської області підстав для відкриття дисциплінарної справи щодо неї, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити, що на етапі вирішення питання про відкриття дисциплінарної справи КДКА Рівненської області не надавала правової оцінки діям адвоката, з приводу яких надійшла скарга, та не встановлювала факт вчинення позивачкою конкретного дисциплінарного проступку. Порушення дисциплінарної справи свідчить лише про те, що викладені у скарзі обставини потребують більш ретельного дослідження задля подальшого підтвердження або спростування певних юридичних фактів.
      57. За наведених обставин Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим висновок суду апеляційної інстанції про протиправність дій КДКА Рівненської області в частині прийняття рішення про відкриття дисциплінарної справи стосовно адвоката ОСОБА_1 та, як наслідок, відсутність правових підстав для задоволення позову в цій частині.
      58. Стосовно оскарження рішення КДКА Рівненської області про накладення на адвоката ОСОБА_1 дисциплінарного стягнення у виді попередження Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
      59. Суди попередніх інстанцій установили, що в скарзі ліквідатора КП «Управління механізації будівництва» ОСОБА_3 міститься посилання на допущення позивачкою конфлікту інтересів та принципу інформування ліквідатора третьої особи про наявну цивільну справу № 569/12844/15-ц за позовом ОСОБА_7 до КП «Управління механізації будівництва» про визнання недійсним рішення конференції. Суть допущених, на думку третьої особи, порушень полягає в тому, що ОСОБА_1 , будучи згідно з довіреністю представником КП «Управління механізації будівництва» (а. с. 30, т. 1), подала суду заперечення на позовну заяву, відповідно до яких фактично визнала позовні вимоги ОСОБА_7 у вказаній справі (а. с. 115-118, т. 2), не погодивши таку позицію з новим головою комісії з припинення (ліквідатором) КП «Управління механізації будівництва». Представник третьої особи також зазначив, що довіреність ОСОБА_1 відкликана.
      60. Також суди встановили, що 17 червня 2015 року головою комісії з припинення (ліквідатором) КП «Управління механізації будівництва» ОСОБА_11 було видано довіреність ОСОБА_1 на представництво інтересів КП «Управління механізації будівництва» в усіх без винятку установах, на підприємствах, в організаціях, у судових та інших правоохоронних органах України тощо, у всіх судах загальної юрисдикції, в господарських, адміністративних та третейських судах, судах апеляційної та касаційної інстанції без обмежень з усіма правами, які надані відповідним чинним законодавством позивачу, відповідачу, третій особі чи іншій особі, що бере участь у справі, згідно зі статтями 27, 31, 34, 35, 44 Цивільного процесуального кодексу України, статтями 22, 28 Господарського процесуального кодексу України, статтями 49, 51, 54, 59 КАС України. При цьому вказаною довіреністю ОСОБА_1 було надано право розписуватися від імені Підприємства у відповідних заявах. У вказаній довіреності від 17 червня 2015 року немає жодних відомостей про те, що вона була видана КП «Управління механізації будівництва» на ОСОБА_1 як адвоката.
      61. Скасовуючи рішення КДКА від 21 січня 2016 року № І-Д/31-6, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що ОСОБА_1 жодних порушень Правил адвокатської етики не допустила, оскільки не діяла у вказаній вище цивільній справіяк адвокат, а тому до її дій не могли застосовуватися положення статті 26 Закону № 5076-VI щодо укладення з КП «Управління механізації будівництва» договору про надання правової допомоги для здійснення адвокатської діяльності та статей 18, 26 Правил адвокатської етики про інформування клієнта щодо правової позиції у справі та хід виконання доручення.
      62. Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим вказаний висновок судів попередніх інстанцій з огляду на таке.
      63. За висновком КДКА Рівненської області, викладеним у спірному рішенні від 21 січня 2016 року № І-Д/31-6, у діях адвоката ОСОБА_1 наявні ознаки дисциплінарного проступку, передбаченого пунктами 3, 5 частини другої статті 34 Закону № 5076-VІ (порушення Правил адвокатської етики, невиконання або неналежне виконання своїх професійних обов`язків), у зв`язку із чим на неї накладено дисциплінарне стягнення у виді попередження.
      64. Статтею 1 Закону № 5076-VI визначено, що адвокатська діяльність - це незалежна професійна діяльність адвоката щодо здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту; адвокат - це фізична особа, яка здійснює адвокатську діяльність на підставах та в порядку, що передбачені цим Законом.
      65. Адвокатська діяльність здійснюється на принципах верховенства права, законності, незалежності, конфіденційності та уникнення конфлікту інтересів. Держава створює належні умови для діяльності адвокатури та забезпечує дотримання гарантій адвокатської діяльності (статті 4, 5 Закону № 5076-VI).
      66. Частиною першою статті 11 Закону № 5076-VІ регламентовано текст присяги адвоката України: «Я, (ім`я та прізвище), урочисто присягаю у своїй адвокатській діяльності дотримуватися принципів верховенства права, законності, незалежності та конфіденційності, правил адвокатської етики, чесно і сумлінно забезпечувати право на захист та надавати правову допомогу відповідно до Конституції України і законів України, з високою відповідальністю виконувати покладені на мене обов`язки, бути вірним присязі».
      67. Статтями 20, 21 Закону № 5076-VІ передбачено професійні права та обов`язки адвоката, зокрема пунктами 1, 3, 6 частини першої статті 21 цього Закону визначено, що під час здійснення адвокатської діяльності адвокат зобов`язаний: дотримуватися присяги адвоката України та правил адвокатської етики; невідкладно повідомляти клієнта про виникнення конфлікту інтересів; виконувати інші обов`язки, передбачені законодавством та договором про надання правової допомоги.
      68. Тобто вказаний Закон передбачає, що дотримання правил адвокатської етики є одним з основних професійних обов`язків адвоката.
      69. У Преамбулі до Правил адвокатської етики зазначено, що вони слугують обов`язковою для використання адвокатами системою орієнтирів при збалансуванні, практичному узгодженні ними своїх багатоманітних та іноді суперечливих професійних прав та обов`язків відповідно до статусу, основних завдань адвокатури та принципів її діяльності, визначених Конституцією України, Законом № 5076-VІ та іншими законодавчими актами України, а також закріплюють єдину систему критеріїв оцінки етичних аспектів поведінки адвоката у дисциплінарному провадженні КДКА.
      70. Відповідно до статті 2 Правил адвокатської етики дія цих Правил поширюється на всі види адвокатської діяльності та в частині, визначеній Правилами, - на іншу діяльність (дії) адвоката, яка може вступити в суперечність з його професійними обов`язками або підірвати престиж адвокатської професії.
      71. Аналіз наведених правових норм свідчить про те, що особа, приймаючи присягу адвоката України, бере на себе зобов`язання неухильно дотримуватися Правил адвокатської етики, які, у свою чергу, регламентують підвищені, порівняно з пересічним громадянином, вимоги до її поведінки не тільки під час виконання безпосередньо професійних обов`язків, а й у приватному житті.
      72. Приймаючи спірне рішення про накладення на адвоката ОСОБА_1 дисциплінарного стягнення, КДКА Рівненської області виходила з того, що адвокат не виконала свій професійний обов`язок, встановлений Законом № 5076-VІ, щодо укладення з КП «Управління механізації будівництва» договору про правову допомогу.
      73. Положеннями статті 26 Закону № 5076-VI визначено, що адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги, що узгоджується зі статтею 14 Правил адвокатської етики.
      Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.
      Повноваження адвоката як захисника або представника в господарському, цивільному, адміністративному судочинстві, кримінальному провадженні, розгляді справ про адміністративні правопорушення, а також як уповноваженого за дорученням у конституційному судочинстві підтверджуються в порядку, встановленому законом.
      Адвокат зобов`язаний діяти в межах повноважень, наданих йому клієнтом, у тому числі з урахуванням обмежень щодо вчинення окремих процесуальних дій.
      74. Частина друга статті 27 Закону № 5076-VI регламентує вичерпні випадки вчинення договору про надання правової допомоги усно:
      1) надання усних і письмових консультацій, роз`яснень із правових питань з подальшим записом про це в журналі та врученням клієнту документа, що підтверджує оплату гонорару (винагороди);
      2) якщо клієнт невідкладно потребує надання правової допомоги, а укладення письмового договору за конкретних обставин є неможливим - з подальшим укладенням договору в письмовій формі протягом трьох днів, а якщо для цього існують об`єктивні перешкоди - у найближчий можливий строк.
      75. Системний аналіз положень статей 26 та 27 Закону № 5076-VI дозволяє дійти висновку, що надання правової допомоги адвокатом без укладення договору в письмовій формі, зокрема лише на підставі довіреності, не допускається, окрім випадків, передбачених частиною другою статті 27 цього Закону.
      76. Таким чином, оскільки адвокатська діяльність позивачки в установленому законом порядку не припинена, укладення договору про надання правової допомоги слід вважати її професійним обов`язком, передбаченим законом.
      77. Крім того, у висновку КДКА Рівненської області вказало, що адвокат ОСОБА_1 неналежно виконувала свої обов`язки при наданні правової допомоги під час розгляду Рівненським міським судом Рівненської області цивільної справи № 569/12844/15-ц за позовом ОСОБА_7 до КП «Управління механізації будівництва» про визнання недійсним рішення конференції, оскільки, не проінформувавши ліквідатора КП «Управління механізації будівництва» ОСОБА_3, в поданих до суду 30 вересня 2015 року запереченнях висловила позицію, згідно з якою визнала позовні вимоги ОСОБА_7 , що суперечило позиції ліквідатора вказаного підприємства ОСОБА_3 із цього приводу.
      78. Суди попередніх інстанцій установили, що 01 жовтня 2015 року Рівненським міським судом Рівненської області прийнято рішення у цивільній справі № 569/12844/15-ц за позовом ОСОБА_7 до КП «Управління механізації будівництва» про визнання недійсним рішення конференції, яким позов було задоволено: визнано недійсними з моменту їх прийняття рішення конференції працівників (засновників) КП «Управління механізації будівництва», оформлені протоколом від 28 травня 2015 року № 2/15; визнано недійсними з моменту їх прийняття рішення конференції трудового колективу КП «Управління механізації будівництва», оформлені протоколом від 18 липня 2015 року № 2/15. У вказаній справі представник КП «Управління механізації будівництва» ОСОБА_1 на підставі довіреності від 17 червня 2015 року, виданої ліквідатором КП «Управління механізації будівництва» ОСОБА_11, подала 30 вересня 2015 року до Рівненського міського суду Рівненської області письмове заперечення, згідно з яким позовні вимоги визнавалися. Вказані заперечення були підписані ОСОБА_1 як представником КП «Управління механізації будівництва».
      79. Ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 17 листопада 2015 року рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 01 жовтня 2015 року скасовано, провадження у справі закрито у зв`язку із відмовою ОСОБА_7 від позову.
      80. Статтею 18 Правил адвокатської етики визначено, що якщо після виконання вимог, викладених у частині п`ятій статті 17 цих Правил, адвокат переконається у наявності фактичних і правових підстав для виконання певного доручення, він повинен неупереджено й об`єктивно викласти їх клієнту і повідомити в загальних рисах, який час і обсяг роботи вимагатиметься для виконання цього доручення та які правові наслідки досягнення результату, якого бажає клієнт. Якщо за наявності фактичних і правових підстав для виконання доручення, свідомо для адвоката існує поширена несприятлива (з точки зору гіпотетичного результату, бажаного для клієнта) практика застосування відповідних норм права, адвокат зобов`язаний повідомити про це клієнта. У випадку, коли адвокат дійде висновку про відсутність фактичних та правових підстав для виконання доручення, він зобов`язаний повідомити про це клієнта та узгодити з ним зміну змісту доручення, що відповідав би тому гіпотетичному результату, котрий може бути досягнутий згідно з чинним законодавством, або відмовитись від прийняття доручення. Адвокат повинен повідомити клієнта про можливий результат виконання доручення на підставі закону та практики його застосування. При цьому забороняється давати клієнту запевнення і гарантії стосовно реального результату виконання доручення, прямо або опосередковано сприяти формуванню у нього необґрунтованих надій, а також уявлення, що адвокат може вплинути на результат іншими засобами, окрім сумлінного виконання своїх професійних обов`язків.
      81. За вимогами статті 26 Правил адвокатської етики адвокат повинен з розумною регулярністю інформувати клієнта про хід виконання доручення і своєчасно відповідати на запити клієнта про стан його справи. Інформація має подаватися клієнту в обсязі, достатньому для того, щоб він міг приймати обґрунтовані рішення стосовно суті свого доручення та його виконання.
      82. Отже, здійснюючи представництво КП «Управління механізації будівництва» у суді під час розгляду цивільної справи № 569/12844/15-ц на підставі вищевказаної довіреності, ОСОБА_1 , яка здобула право на заняття адвокатською діяльністю, прийняла присягу адвоката та взяла на себе обов`язок неухильно дотримуватися вимог Закону № 5076-VI та Правил адвокатської етики, повинна була належно виконувати свої професійні обов`язки адвоката. При цьому поширення на адвоката гарантій його професійної діяльності не залежать від змісту договору про надання правової допомоги.
      83. Частинами першою та другою статті 34 Закону № 5076-VI визначено, що підставою для притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності є вчинення ним дисциплінарного проступку.
      Дисциплінарним проступком адвоката є, зокрема: порушення правил адвокатської етики; невиконання або неналежне виконання своїх професійних обов`язків; порушення інших обов`язків адвоката, передбачених законом.
      84. Відповідно до частини першої статті 41 Закону № 5076-VI за результатами розгляду дисциплінарної справи дисциплінарна палата КДКА приймає рішення про притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності за вчинення дисциплінарного проступку і застосування до нього дисциплінарного стягнення або про закриття дисциплінарної справи. Рішення дисциплінарної палати приймається більшістю голосів від її загального складу, крім рішення про припинення права на заняття адвокатською діяльністю, яке приймається двома третинами голосів від її загального складу.
      Рішення у дисциплінарній справі має бути вмотивованим. Під час обрання виду дисциплінарного стягнення враховуються обставини вчинення проступку, його наслідки, особа адвоката та інші обставини.
      85. Виходячи із системного аналізу наведених вище правових норм та недотримання ОСОБА_1 , яка перебуває у статусі адвоката, законодавства, що регулює здійснення адвокатської діяльності, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що рішення КДКА Рівненської області від 21 січня 2016 року № І-Д/31-6 прийняте з дотриманням пропорційності між обраним видом дисциплінарного стягнення та урахуванням обставин вчиненого позивачкою дисциплінарного проступку, є вмотивованим і правомірним, а тому рішення судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання протиправним і скасування вказаного рішення КДКА Рівненської області не є обґрунтованими.
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      86. За нормами частини третьої статті 3 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
      87. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 349 КАС Українисуд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      88. За правилами частин першої та третьої статті 351 цього ж Кодексупідставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
      89. Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, що призвело до постановлення незаконних судових рішень, а також ураховуючи те, що виправлення відповідної помилки не потребує з`ясування нових обставин і дослідження нових доказів, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування оскаржуваних постанови суду апеляційної інстанції повністю, постанови суду першої інстанції в частині визнання протиправним і скасування рішення дисциплінарної палати КДКА Рівненської області від 21 січня 2016 року № І-Д/31-6 та ухвалення нового рішення в цій частині - про відмову в задоволенні позовних вимог.
      Керуючись статтями 341, 345, 349, 351, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Рівненської області задовольнити частково.
      2. Постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від 06 лютого 2017 року скасувати.
      3. Постанову Рівненського окружного адміністративного суду від 04 листопада 2016 року в частині задоволення позовних вимог про визнання протиправним і скасування рішення дисциплінарної палати Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Рівненської області від 21 січня 2016 року № І-Д/31-6 - скасувати.
      4. Ухвалити в цій частині нове рішення, яким відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог.
      5. В іншій частині постанову Рівненського окружного адміністративного суду від 04 листопада 2016 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О. С. Золотніков
      Судді: Н. О. Антонюк Л. М. Лобойко
      Т. О. Анцупова Н. П. Лященко
      С. В. Бакуліна О. Б. Прокопенко
      В. В. Британчук В. В. Пророк
      Ю. Л. Власов Л. І. Рогач
      М. І. Гриців О. М. Ситнік
      В . І. Данішевська О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич
      О. Р. Кібенко О. Г. Яновська
      В . С. Князєв
      Джерело: ЄДРСР 86002019
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      12 листопада 2019 року
      м. Київ
      Справа № 904/4494/18
      Провадження № 12-110гс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Бакуліної С. В.,
      суддів Антонюк Н. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      за участю секретаря судового засідання Федорченка В. М.,
      розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Перший міський телеканал. Кривий Ріг» (далі - ТОВ «Перший міський телеканал. Кривий Ріг») на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 16 квітня 2019 року (головуючий Чередко А. Є., судді Коваль Л. А., Пархоменко Н. В.)та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 10 січня 2019 року (суддя Первушин Ю. Ю.) у справі № 904/4494/18 за позовом Комунального підприємства «Сансервіс» Криворізької міської ради (далі - КП «Сансервіс») до ТОВ «Перший міський телеканал. Кривий Ріг», за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , про спростування недостовірної інформації та стягнення моральної шкоди в сумі 50000,00 грн.
      1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень
      1.1. У жовтні 2018 року до Господарського суду Дніпропетровської області звернулося КП «Сансервіс» з позовом до ТОВ «Перший міський телеканал. Кривий Ріг», у якому просило суд:
      - визнати недостовірною й такою, що порочить ділову репутацію КП «Сансервіс», інформацію, поширену ІНФОРМАЦІЯ_1 ТОВ «Перший міський телеканал. Кривий Ріг» (логотип «1 Первый городской») у межах проектів «Новини Кривбасу», «Новини Кривбасу» (сурдопереклад) та «Тема дня» під назвою «ІНФОРМАЦІЯ_2», а саме визнати недостовірними такі висловлювання:
      1) «Поліцейські провели обшуки у комунальному центрі для тварин і знайшли там заборонені наркотичні речовини. За словами правоохоронців, ці препарати використовувались для лікування вуличних псів. Проте дозволів на них у працівників притулку чомусь не було»;
      2) «І ось у травні у, так би мовити, цивілізованому притулку, поліцейські проводять обшуки, знаходять наркотичні речовини, на які немає в центрі дозволів»;
      3) «Заборонені наркотичні речовини поліцейські у центрі знайшли 3 травня. Через два тижні у притулку оголошують карантин, буцімто там знайшли сказ»;
      - зобов`язати ТОВ «Перший міський телеканал. Кривий Ріг» (логотип «1 Первый городской») спростувати недостовірну інформацію, поширену ІНФОРМАЦІЯ_1 про КП «Сансервіс» у межах проектів «Новини Кривбасу», «Новини Кривбасу» (сурдопереклад) та «Тема дня» під назвою «ІНФОРМАЦІЯ_2», у такий спосіб: зачитати резолютивну частину судового рішення про спростування недостовірної інформації у тих самих проектах -«Новини Кривбасу», «Новини Кривбасу» (сурдопереклад), «Тема дня» у час виходу цих проектів у телеефір (з урахуванням повторів), з опублікуванням випусків проектів на вебсайті ІНФОРМАЦІЯ_3 у відповідній рубриці «ІНФОРМАЦІЯ_6» - протягом одного місяця з моменту набрання вказаним судовим рішенням законної сили;
      - стягнути з ТОВ «Перший міський телеканал. Кривий Ріг» на користь КП «Сансервіс» моральну шкоду за поширення інформації, що не відповідає дійсності й порочить ділову репутацію підприємства, у сумі 50000 грн та судові витрати у справі.
      1.2. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що зазначена інформація є недостовірною, оскільки КП «Сансервіс» у своїй діяльності не використовує наркотичних та інших речовин, які є забороненими для використання при лікуванні тварин або ж потребують окремих дозволів, яких підприємство не отримувало. Повідомлений відповідачем факт про нібито вилучення під час проведення обшуку 3 травня 2018 року на території притулку для тварин наркотичних речовин, на які у підприємства немає дозволів, є недостовірним і неправдивим, та жодним належним доказом не підтверджений. Твердження відповідача про те, що знайдений на території КП «Сансервіс» сказ є буцімто наслідком проведеного обшуку, за доводами позивача, також є недостовірним та безпідставним.
      1.3. Заперечення проти позову обґрунтовано тим, що:
      - поширена відповідачем інформація, яку позивач просив спростувати як недостовірну, має характер оціночних суджень, які згідно зі статтею 30 Закону України «Про інформацію» та статтею 277 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) не підлягають спростуванню та визнанню недостовірними;
      - висловлювання «Через два тижні у притулку оголошують карантин, буцімто там знайшли сказ» є формою вираження особливої думки автора до сказаного та його інтерпретація подій;
      - відеосюжети, поширені у межах проектів «Новини Кривбасу», «Новини Кривбасу» (сурдопереклад), «Тема дня» за ІНФОРМАЦІЯ_1, містять коментар прес-офіцера Національної поліції у Дніпропетровській області, який підтверджує вилучення наркотичних засобів у деяких закладах, що надають ветеринарну допомогу, на який і спиралися кореспонденти відповідача при створенні відео сюжетів, а також на ухвалу слідчого судді Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 8 травня 2018 року, якою у кримінальному провадженні № 12018040000000391 призначено судову експертизу наркотичних засобів;
      - інформація, яка була поширена відповідачем, має великий суспільний інтерес, не була спрямована на підрив репутації позивача та поширена в межах допустимої критики;
      - позивачем не доведено заподіяння йому моральної шкоди у розмірі 50000,00 грн, а виходячи з обставин справи така компенсація є безпідставною.
      2. Фактичні обставини справи, установлені судами
      2.1. ІНФОРМАЦІЯ_1 на інформаційно-розважальному ресурсі ТОВ «Перший міський телеканал. Кривий Ріг» (логотип «1 Первый городской») у межах проекту «Новини Кривбасу» та «Новини Кривбасу» (сурдопереклад) було трансльовано (опубліковано) в ефірі відеоролик («ІНФОРМАЦІЯ_4») о 17:00, 18:00, 18:19, 19:00, 21:00, 22:00, 23:00 ІНФОРМАЦІЯ_1 та о 05:00, 06:00, 07:00, 08:00, 09:00, 10:00, 11:00, 12:00 ІНФОРМАЦІЯ_7, у якому поширено такі відомості про КП «Сансервіс»:
      - «Поліцейські провели обшуки у комунальному центрі для тварин і знайшли там заборонені наркотичні речовини. За словами правоохоронців, ці препарати використовувались для лікування вуличних псів. Проте дозволів на них у працівників притулку чомусь не було»;
      - «І ось у травні у, так би мовити, цивілізованому притулку поліцейські проводять обшуки, знаходять наркотичні речовини, на які немає в центрі дозволів»;
      - «Заборонені наркотичні речовини поліцейські у центрі знайшли 3 травня. Через два тижні у притулку оголошують карантин, буцімто там знайшли сказ».
      2.2. Цей факт підтверджується наданим відповідачем витягом із журналу обліку передач за ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 48 - 56, т. 1). Крім того, зазначені ІНФОРМАЦІЯ_6 розміщені на офіційному вебсайті Першого міського телеканалу ІНФОРМАЦІЯ_3 в рубриці «ІНФОРМАЦІЯ_6» та поширено за допомогою відеохостингової компанії YouTube (витяги з вебсайту наявні в матеріалах справи) за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_5.
      2.3. До того ж відеоролик, у якому розміщено наведену вище інформацію, було трансльовано (опубліковано) в ефірі телеканалу «1 Первый городской» ІНФОРМАЦІЯ_1 в межах проекту «Тема дня» під назвою «ІНФОРМАЦІЯ_2» о 18:19 та 21:30, а також у повторі о 06:30 та 09:30 ІНФОРМАЦІЯ_7, де додатково здійснено поширення того ж самого відеосюжету з проекту «Новини Кривбасу» за ІНФОРМАЦІЯ_1, а також розміщено на офіційному вебсайті Першого міського телеканалу ІНФОРМАЦІЯ_3 в рубриці «ІНФОРМАЦІЯ_6» та поширено за допомогою відеохостингової компанії YouTube (витяги з вебсайту долучено до матеріалів справи) за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_8.
      2.4. Зазначені ІНФОРМАЦІЯ_6 за авторством відповідача були опубліковані на вебсайті ІНФОРМАЦІЯ_3 за такими посиланнями: ІНФОРМАЦІЯ_9, ІНФОРМАЦІЯ_10, ІНФОРМАЦІЯ_11.
      2.5. Позивач стверджує, що поширена відповідачем вищенаведена інформація не відповідає дійсності, є недостовірною й порочить ділову репутацію підприємства, що й було причиною виникнення цього спору та підставою для звернення з позовом до господарського суду.
      3. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
      3.1. Господарський суд Дніпропетровської області рішенням від 10 січня 2019 року (з урахуванням ухвали про виправлення описки від 12 лютого 2019 року) позовні вимоги задовольнив повністю; визнав недостовірною й такою, що порочить ділову репутацію КП «Сансервіс» інформацію, поширену ІНФОРМАЦІЯ_1 ТОВ «Перший міський телеканал. Кривий Ріг» у межах проектів «Новини Кривбасу», «Новини Кривбасу» (сурдопереклад) та «Тема дня» під назвою «ІНФОРМАЦІЯ_2», а саме визнав недостовірними такі висловлювання:
      1) «Поліцейські провели обшуки у комунальному центрі для тварин і знайшли там заборонені наркотичні речовини. За словами правоохоронців, ці препарати використовувались для лікування вуличних псів. Проте дозволів на них у працівників притулку чомусь не було»;
      2) «І ось у травні у, так би мовити, цивілізованому притулку, поліцейські проводять обшуки, знаходять наркотичні речовини, на які немає в центрі дозволів»;
      3) «Заборонені наркотичні речовини поліцейські у центрі знайшли 3 травня. Через два тижні у притулку оголошують карантин, буцімто там знайшли сказ»;
      ухвалив спростувати недостовірну інформацію, поширену ІНФОРМАЦІЯ_1 про КП «Сансервіс» у межах проектів «Новини Кривбасу», «Новини Кривбасу» (сурдопереклад) та «Тема дня» під назвою «ІНФОРМАЦІЯ_2», у такий спосіб: зачитати резолютивну частину судового рішення про спростування недостовірної інформації у тих самих проектах - «Новини Кривбасу», «Новини Кривбасу» (сурдопереклад), «Тема дня» у час виходу цих проектів у телеефір (з урахуванням повторів), з опублікуванням випусків проектів на вебсайті ІНФОРМАЦІЯ_3 у відповідній рубриці «ІНФОРМАЦІЯ_6» - протягом одного місяця з моменту набрання вказаним судовим рішенням законної сили; стягнув з ТОВ «Перший міський телеканал. Кривий Ріг» на користь КП «Сансервіс» моральну шкоду за поширення інформації, що не відповідає дійсності й порочить ділову репутацію підприємства, у сумі 50000,00 грн; стягнув з ТОВ «Перший міський телеканал. Кривий Ріг» на користь КП «Сансервіс» судовий збір у сумі 8482,36 грн.
      3.2. Центральний апеляційний господарський суд постановою від 16 квітня 2019 року скасував рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 10 січня 2019 року в частині стягнення з ТОВ «Перший міський телеканал. Кривий Ріг» на користь КП «Сансервіс» моральної шкоди в сумі 50000,00 грн та розподілу судових витрат, ухвалив у цій частині нове рішення, яким стягнув з ТОВ «Перший міський телеканал. Кривий Ріг» на користь КП «Сансервіс» моральну шкоду в сумі 20000,00 грн та судовий збір у сумі 3524,00 грн; у задоволенні решти позовних вимог про стягнення моральної шкоди відмовив.
      3.3. Задовольняючи позовні вимоги в частині визнання поширеної відповідачем інформації недостовірною та її спростування, місцевий господарський суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що матеріалами справи підтверджується розповсюдження відповідачем недостовірної інформації щодо діяльності позивача, що є підставою для задоволення відповідних позовних вимог останнього. Однак здійснюючи перегляд справи в порядку глави 1 розділу ІV Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), апеляційний господарський суд зазначив про безпідставність повного задоволення вимог у частині стягнення з відповідача моральної шкоди у розмірі 50 000,00 грн та з огляду на встановлені обставини справи, норми чинного законодавства України, а також виходячи з вимог розумності та справедливості дійшов висновку, що у цьому випадку адекватним розміром моральної шкоди, яка підлягає стягненню з відповідача на користь позивача, є 20000,00 грн.
      4. Вимоги касаційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів
      4.1. Не погодившись із постановою Центрального апеляційного господарського суду від 16 квітня 2019 року та рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 10 січня 2019 року, ТОВ «Перший міський телеканал. Кривий Ріг» звернулось із касаційною скаргою до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, в якій просить скасувати зазначенні судові рішення повністю і ухвалити нове рішення про відмову в позові.
      4.2. На обґрунтування касаційної скарги ТОВ «Перший міський телеканал. Кривий Ріг» зазначило про те, що:
      - поширена відповідачем інформація, яку позивач просив спростувати як недостовірну, має характер оціночних суджень, які згідно зі статтею 30 Закону України «Про інформацію» та статтею 277 ЦК України не підлягають спростуванню та визнанню недостовірними;
      - висловлювання «Через два тижні у притулку оголошують карантин, буцімто там знайшли сказ» є формою вираження особливої думки автора до сказаного та його інтерпретація подій;
      - відеосюжет, поширений у межах проектів «Новини Кривбасу», «Новини Кривбасу» (сурдопереклад), «Тема дня» за ІНФОРМАЦІЯ_1 містить коментар прес-офіцера Національної поліції у Дніпропетровській області, який підтверджує вилучення наркотичних засобів у деяких закладах, що надають ветеринарну допомогу, на який і спиралися кореспонденти відповідача при створенні відеосюжетів, а також на ухвалу слідчого судді Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 8 травня 2018 року, якою у кримінальному провадженні № 12018040000000391 призначено судову експертизу наркотичних засобів;
      - інформація, яка була поширена відповідачем, має великий суспільний інтерес, не була спрямована на підрив репутації позивача та поширена в межах допустимої критики;
      - позивачем не було надано жодного доказу, що підтверджував би відмову замовників від послуг, які надає підприємство позивача внаслідок поширення спірної інформації, а також доказів формування негативного ставлення громадськості до підприємства, у зв`язку із чим стягнення моральної шкоди є безпідставним;
      - оскільки на момент поширення інформації, що стосувалася КП «Сансервіс» , на вебсайті «ІНФОРМАЦІЯ_3» реєстратором доменного імені сайту був ОСОБА_1, а на момент подання позову ОСОБА_2 , саме указані фізичні особи були власниками цього сайту та самостійно визначали способи його використання й інформацію, що на ньому розміщувалась, у зв`язку із чим ці особи мають бути залучені до участі у справі як співвідповідачі, а спір повинен вирішуватись за правилами, визначеними Цивільним процесуальним кодексом України.
      5. Доводи інших учасників справи
      5.1. У відзиві на касаційну скаргу позивач заперечує викладені в ній доводи та просить касаційну скаргу ТОВ «Перший міський телеканал. Кривий Ріг» залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін.
      6. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі
      6.1. Оскільки ТОВ «Перший міський телеканал. Кривий Ріг» оскаржує судові рішення з підстав порушення правил суб`єктної юрисдикції, справа разом з касаційною скаргою була прийнята до розгляду Великою Палатою Верховного Суду.
      Щодо юрисдикції спору
      6.2. Відповідно до частини другої статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
      6.3. Згідно зі статтею 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах про захист ділової репутації, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем або самозайнятою особою.
      6.4. Статтею 45 ГПК України визначено, що сторонами в судовому процесі -позивачами і відповідачами -можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу. Позивачами є особи, які подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є особи, яким пред`явлено позовну вимогу.
      6.5. Належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник вебсайту, особи яких позивач повинен установити та зазначити в позовній заяві. Якщо автор поширеної інформації невідомий або його особу та/чи місце проживання (місцезнаходження) неможливо встановити, а також коли інформація є анонімною і доступ до сайта - вільним, належним відповідачем є власник вебсайту, на якому розміщено зазначений інформаційний матеріал, оскільки саме він створив технологічну можливість та умови для поширення недостовірної інформації. Дані про власника вебсайту можуть бути витребувані відповідно до положень процесуального законодавства в адміністратора системи реєстрації та обліку доменних назв та адреси українського сегмента мережі Інтернет.
      6.6. Згідно зі статтею 1 Закону України «Про авторське право і суміжні права» власник вебсайту - особа, яка є володільцем облікового запису та встановлює порядок і умови використання вебсайту. За відсутності доказів іншого власником вебсайту вважається реєстрант відповідного доменного імені, за яким здійснюється доступ до вебсайту, і (або) отримувач послуг хостингу.
      6.7. Відповідно до частини одинадцятої статті 52-1 Закону України «Про авторське право і суміжні права» власники вебсайтів та постачальники послуг хостингу, крім фізичних осіб, які не є суб`єктами господарювання, зобов`язані розміщувати у вільному доступі на власних вебсайтах та (або) в публічних базах даних записів про доменні імена (WHOIS) таку достовірну інформацію про себе: а) повне ім`я або найменування власника вебсайту та постачальника послуг хостингу; б) повну адресу місця проживання або місцезнаходження власника вебсайту та постачальника послуг хостингу; в) контактну інформацію власника вебсайту та постачальника послуг хостингу, у тому числі адресу електронної пошти, номер телефону, за якими з ними можливо оперативно зв`язатися. Фізичні особи, які не є суб`єктами господарювання, розміщують у вільному доступі на вебсайтах, власниками яких вони є, або в публічних базах даних записів про доменні імена (WHOIS) контактну інформацію власника вебсайту, передбачену пунктом «в» цієї частини.
      6.8. Матеріали справи свідчать і попередніми судовими інстанціями встановлено, що відповідно до інформаційного наповнення вебсайту «ІНФОРМАЦІЯ_3» він позиціонує себе як сайт ТОВ «Первый городской». На цьому вебсайті у розділі «Информация о собственниках» розміщена інформація про структуру власників саме щодо ТОВ «Перший міський телеканал. Кривий Ріг». Крім того, у розділі «Контакты» зазначено адресу: м. Кривий Ріг, пр?т Миру, 44-А, тобто таку ж, як і в ТОВ «Перший міський телеканал. Кривий Ріг».
      6.9. З огляду на викладене вище, а також ураховуючи, що під час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій відповідач не спростував, що особи, які на момент оприлюднення спірної інформації та на момент звернення до суду з цим позовом були реєстрантами доменного імені «ІНФОРМАЦІЯ_3», не перебували з ним у трудових відносинах, як і не оспорював авторства спірних відеосюжетів, Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованими висновки попередніх судових інстанцій про те, що саме відповідач є фактичним власником та наповнювачем вебсайту «ІНФОРМАЦІЯ_3», а також автором та розповсюджувачем у телеефірі телеканалу ТОВ «Перший міський телеканал. Кривий Ріг» у межах проектів «Новини Кривбасу», «Новини Кривбасу» (сурдопереклад) та «Тема дня» спірного сюжету у випуску від ІНФОРМАЦІЯ_1.
      6.10. Отже, зважаючи на предмет цього спору та його суб`єктний склад, попередні судові інстанції дійшли правильного висновку, що його вирішення належить до юрисдикції господарського суду.
      Щодо суті спору
      6.11. Конституцією України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (стаття 34).
      6.12. Разом з тим, відповідно до статті 68 Конституції України кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших осіб.
      6.13. Отже, праву на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань відповідає обов`язок не поширювати про особу недостовірну інформацію, а також інформацію, що ганьбить її гідність, честь чи ділову репутацію.
      6.14. Згідно зі статтею 1 Закону України «Про інформацію» інформація - це будь?які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді.
      6.15. Відповідно до статті 2 Закону України «Про інформацію» основними принципами інформаційних відносин є: гарантованість права на інформацію; відкритість, доступність інформації, свобода обміну інформацією; достовірність і повнота інформації; свобода вираження поглядів і переконань; правомірність одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації; захищеність особи від втручання в її особисте та сімейне життя.
      6.16. Статтею 27 Закону України «Про інформацію» передбачено, що порушення законодавства України про інформацію тягне за собою дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно із законами України.
      6.17. Відповідно до статті 59 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» телерадіоорганізація, зокрема, зобов`язана: а) дотримуватися законодавства України та вимог ліцензії; в) поширювати об`єктивну інформацію.
      6.18. Згідно зі статтею 64 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» громадянин або юридична особа мають право вимагати від телерадіоорганізації спростування поширених у її програмі чи передачі відомостей, які не відповідають дійсності та/або принижують честь і гідність особи. Телерадіоорганізація зобов`язана розглянути заяву у семиденний термін з дня її надходження, якщо інше не передбачено законодавством України. На вимогу заявника телерадіоорганізація зобов`язана надати йому можливість безкоштовного прослуховування (перегляду) відповідного фрагмента програми чи передачі або надати копію запису фрагмента з відповідною оплатою. Якщо в телерадіоорганізації відсутні достатні докази того, що поширені нею відомості відповідають дійсності, вона зобов`язана терміново їх спростувати. Спростування повинно бути поширено тією ж телерадіоорганізацією і в такій же програмі чи передачі, що й відомості, які не відповідають дійсності, або в інший час за домовленістю з особою, права якої були порушені. У спростуванні має бути зазначено, які відомості не відповідають дійсності, коли і в якій програмі чи передачі вони були поширені телерадіоорганізацією. Якщо громадянин чи юридична особа надали текст спростування, то він підлягає поширенню за умови його відповідності вимогам цього Закону. Скорочення чи інші зміни в тексті спростування, поданого заявником, без його згоди не допускаються. Про передбачуваний термін поширення та зміст тексту спростування телерадіоорганізація зобов`язана повідомити заявника. У разі відмови телерадіоорганізації від спростування вона зобов`язана терміново повідомити про це заявника.
      6.19. 3 травня 2018 року на території КП «Сансервіс», а саме притулку для тварин, працівниками слідчого управління ГУНП у Дніпропетровській області проведено обшук приміщень притулку за адресою: вул. Привітна, 56, у м. Кривий Ріг. Згідно з протоколом обшуку від 3 травня 2018 року з території підприємства вилучено два шприци з рідиною прозорого та світло-коричневого кольору. Вказані шприци були упаковані в герметичні поліетиленові пакети для направлення на проведення відповідних експертиз.
      6.20. Згідно з протоколом обшуку вказані шприци знаходились у холодильній камері без маркування, отже, під час обшуку та вилучення вказаних об`єктів працівники правоохоронних органів не знали і не могли знати, яка саме рідина наповнена у шприци. Будь-які висновки про характер вилученої речовини та будь-які назви вилучених препаратів, що могли б указувати на наркотичний або заборонений характер їх використання, у протоколі обшуку відсутні (а. с. 111, 112, т. 1). Жодних інших речей або документів на території притулку для тварин КП «Сансервіс» не вилучалося.
      6.21. КП «Сансервіс» листом від 4 червня 2018 року за вих. № 748 зверталося до ГУНП у Дніпропетровській області із запитом про те, чи зверталися працівники ТОВ «Перший міський телеканал. Кривий Ріг» до ГУНП у Дніпропетровській області за офіційним коментарем проведеного обшуку, чи надавалися такі коментарі співробітниками поліції та чи проведено експертизу вилученої речовини і які її результати (а.с. 105, т. 1).
      6.22. У відповідь позивач отримав лист від 20 червня 2018 року вих. № 54зі/44?2018, у якому зазначено, що будь-які офіційні коментарі стосовно проведеного обшуку ГУНП в Дніпропетровській області представникам ТОВ «Перший міський телеканал. Кривий Ріг» не надавалися (а.с.106, т. 1).
      6.23. З аналогічним інформаційним запитом від 5 липня 2018 року за вих. № 939 КП «Сансервіс» звернулося і до слідчого управління ГУНП у Дніпропетровській області, у відповідь на який позивач отримав лист від 17 липня 2018 року за вих. № 2/7531, де зазначено, що до слідчого управління ГУНП у Дніпропетровській області представники телеканалу з питанням отримання коментаря стосовно проведеного 3 травня 2018 року обшуку не зверталися та будь-яка інформація про вилучені речовини в ході обшуку за вказаною адресою останнім не надавалась (а.с.107, т. 1).
      6.24. Таким чином, як правильно зазначено попередніми судовими інстанціями, поширена відповідачем інформація про те, що:
      1) «Поліцейські провели обшуки у комунальному центрі для тварин і знайшли там заборонені наркотичні речовини. За словами правоохоронців, ці препарати використовувались для лікування вуличних псів. Проте дозволів на них у працівників притулку чомусь не було»;
      2) «І ось у травні у, так би мовити, цивілізованому притулку поліцейські проводять обшуки, знаходять наркотичні речовини, на які немає в центрі дозволів»;
      3) «Заборонені наркотичні речовини поліцейські у центрі знайшли 3 травня. Через два тижні у притулку оголошують карантин, буцімто там знайшли сказ», -не відповідає дійсності, оскільки матеріалами справи не підтверджується, що представники поліції надавали офіційні коментарі представникам відповідача щодо проведеного на підприємстві позивача обшуку, а встановлення фармакологічного складу речовин, що були вилучені під час обшуку, належить до виключної компетенції експертних установ, натомість на момент їх вилучення і виходу оспорюваного сюжету в телеефір експертиза речовин не проводилась, її результати не могли бути встановлені й відомі ані працівникам правоохоронних органів, ані відповідачу.
      6.25. Докази того, що вилучені під час обшуку на підприємстві позивача речовини є наркотичними та використовувалися без дозволів для лікування тварин, не були надані відповідачем і під час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій.
      6.26. Доводи відповідача про те, що зазначена вище інформація, яку просить спростувати позивач, має характер оціночних суджень, Велика Палата Верховного Суду вважає безпідставними, оскільки ця інформація стосується конкретних подій, конкретної особи (позивача) та подається як установлений факт, тобто обставина виявлення під час обшуку та використання підприємством заборонених наркотичних речовин, на які відсутні дозволи, а також факт уведення карантинних обмежень буцімто через проведений обшук повідомляється чітко, точно та є констатацією факту з боку кореспондентів телеканалу.
      6.27.Безпідставними є також і доводи відповідача стосовно того, що про оціночний характер інформації свідчить використання слова «буцімто», оскільки воно стосується лише інформації про оголошення карантину та використане у взаємозв`язку з попереднім твердженням про те, що заборонені наркотичні речовини поліцейські у центрі знайшли 3 травня, тобто невід`ємно з ним пов`язане.
      6.28. Доводи відповідача про те, що спірна інформація грунтується на коментарі прес-офіцера Національної поліції у Дніпропетровській області, а також на ухвалі слідчого судді Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 8 травня 2018 року, Велика Палата Верховного Суду відхиляє, оскільки по-перше, указаний коментар прес-офіцера Національної поліції у Дніпропетровській області має загальний характер та не стосується безпосередньо проведеного обшуку на території позивача та знайдених під час нього речовин; по-друге процесуальний документ, на який посилається відповідач, був постановлений у ході кримінального провадження, і в ньому наводиться зміст клопотання слідчого, мотиви слідчого, якими він обґрунтовує своє клопотання про необхідність проведення судової експертизи. Проте ухвала, винесена слідчим суддею за наслідком задоволення цього клопотання, сама по собі не може підтверджувати спірну інформацію.
      6.29.Велика Палата Верховного Суду вважає безпідставним посилання відповідача на норму частини шостої статті 17 Закону України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціального захисту журналістів» як на підставу для відмови в позові, оскільки в попередніх судових інстанціях відповідач не довів здійснення ним заходів, які були б спрямовані на перевірку спірної інформації, натомість наведені вище обставини справи свідчать про те, що з питанням отримання коментаря та відповідного офіційного підтвердження інформації стосовно проведеного 3 травня 2018 року обшуку у КП «Сансервіс» відповідач не звертався.
      6.30. Крім того, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що, аналізуючи доводи, наведені на обґрунтування касаційної скарги, можна дійти висновку про те, що вони не можуть бути підставами для скасування постанови суду апеляційної інстанції, оскільки не містять посилання на порушення судом норм матеріального і процесуального права, ґрунтуються на неправильному тлумаченні скаржниками законодавчих норм та зводяться до переоцінки встановлених судом обставин, що в силу вимог статті 300 ГПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Наведені в касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді апеляційної інстанції з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства і з якою погоджується Велика Палата Верховного Суду.
      6.31. Відповідно до статей 94, 277 ЦК України фізична чи юридична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.
      6.32. При розгляді справ зазначеної категорії суди повинні мати на увазі, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, що не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.
      6.33. З огляду на наведені вище норми права та встановлений попередніми судовими інстанціями склад правопорушення в діях відповідача, Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованими висновки попередніх судових інстанцій про необхідність спростування такої недостовірної інформації:
      1) «Поліцейські провели обшуки у комунальному центрі для тварин і знайшли там заборонені наркотичні речовини. За словами правоохоронців, ці препарати використовувались для лікування вуличних псів. Проте дозволів на них у працівників притулку чомусь не було»;
      2) «І ось у травні у, так-би мовити, цивілізованому притулку поліцейські проводять обшуки, знаходять наркотичні речовини, на які немає в центрі дозволів»;
      3) «Заборонені наркотичні речовини поліцейські у центрі знайшли 3 травня. Через два тижні у притулку оголошують карантин, буцімто там знайшли сказ».
      6.34. Згідно із частинами першою - третьою статті 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку зі знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
      6.35. Попередніми судовими інстанціями правильно зазначено, що позиціонування КП «Сансервіс» як підприємства, що використовує при лікуванні тварин заборонені наркотичні речовини (про що йдеться у відеосюжеті) вкрай негативно впливає на ділову репутацію позивача та може стати причиною для відмови замовників послуг з відлову співпрацювати з підприємством, висвітлює діяльність підприємства як незаконну та антисоціальну, аморальну, таку, що порушує чинне законодавство у сфері запобігання жорстокому поводженню з тваринами та обігу наркотичних препаратів і прекурсорів.
      6.36. Згідно зі статтею 201 ЦК України особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є: здоров`я, життя; честь, гідність і ділова репутація; ім`я (найменування); авторство; свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, а також інші блага, які охороняються цивільним законодавством.
      6.37. Поширена відповідачем інформація порушує особисті немайнові права підприємства позивача, зокрема право на ділову репутацію та її недоторканність. Подібними висловлюваннями та неперевіреними даними відповідач фактично висвітлює як незаконну діяльність підприємства та формує відповідну негативну думку у представників громади, органу місцевого самоврядування, зоозахисних організацій, що є неприпустимим.
      6.38. Також поширена інформація підриває авторитет підприємства позивача у місті й області та позиціонує підприємство як таке, що жорстоко поводиться з безпритульними тваринами та порушує правила використання наркотичних препаратів у ветеринарній медицині.
      6.39. Суди попередніх інстанцій також врахували, що спірна ситуація виникла не вперше, з боку відповідача наявна тенденція щодо порушення особистих немайнових прав КП «Сансервіс». Так, у 2017 році Господарським судом Дніпропетровської області було розглянуто справу № 904/8376/17 за позовом КП «Сансервіс» до ТОВ «Перший міський телеканал. Кривий Ріг» та позовні вимоги щодо спростування недостовірної інформації було задоволено - визнано інформацію недостовірною та зобов`язано телеканал її спростувати.
      6.40. Після набрання рішенням законної сили КП «Сансервіс» звернулося до телеканалу з вимогою від 20 лютого 18 року № 228 про добровільне виконання судового рішення, однак рішення суду відповідач виконав лише після звернення підприємства до державної виконавчої служби, у примусовому порядку (а.с.156 - 158, т. 1).
      6.41.Чинне законодавство не містить вичерпного переліку обставин, за яких підприємство чи організація може вважати, що їй заподіяно моральної шкоди.
      6.42. Розмір компенсації моральної шкоди залежить від характеру діяння особи, яка її заподіяла, а також від негативних наслідків через порушення немайнових прав позивача. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
      6.43. Виходячи з наведених вище обставин справи та норм чинного законодавства України, підтвердження матеріалами справи поширення відповідачем недостовірної інформації щодо діяльності позивача, яка стосується вчинення посадовими особами позивача незаконних дій, тобто наявності факту порушення відповідачем особистих немайнових прав позивача, наслідком чого є відшкодування моральної шкоди, завданої у вигляді приниження ділової репутації позивача, а також виходячи з вимог розумності та справедливості Велика Палата Верховного Суду вважає, що апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку відносно розміру моральної шкоди, яка підлягає стягненню з відповідача на користь позивача у сумі 20000,00 грн.
      6.44. Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи відповідача про те, що позивачем не було надано жодного доказу, який би підтверджував відмову замовників від послуг, що надає підприємство позивача, внаслідок поширення спірної інформації, оскільки предметом спору в цій справі, зокрема, є не стягнення реальних збитків або упущеної вигоди, а стягнення саме моральної шкоди, яка полягає у порушенні особистого немайнового права.
      6.45. Таким чином, перевіривши застосування судом апеляційної інстанції норм процесуального права на підставі встановлених ним фактичних обставин справи та в межах доводів касаційної скарги, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про її необґрунтованість, а звідси йпро відсутність підстав для скасування оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції.
      6.46. За змістом пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу - без задоволення.
      6.47. Частиною першою статті 309 ГПК України встановлено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      6.48. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що рішення суду апеляційної інстанції слід залишити без змін, а касаційну скаргу ТОВ «Перший міський телеканал. Кривий Ріг» - без задоволення.
      Щодо судових витрат
      6.49. З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про залишення касаційної скарги без задоволення судові витрати, понесені у зв`язку зі сплатою судового збору за подання касаційної скарги, покладаються на скаржника.
      6.50. Щодо клопотання позивача про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу на представництво інтересів КП «Сансервіс» у суді касаційної інстанції Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
      6.51. Частинами першою та другою статті 124 ГПК України визначено, що разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв`язку з розглядом справи. У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору.
      6.52. З огляду на те, що під час розгляду справи в суді першої інстанції позивач разом з першою заявою по суті спору не подав суду попереднього (орієнтовного) розрахунку суми судових витрат, які він очікує понести у зв`язку з розглядом справи, Велика Палата Верховного Суду відмовляє у відшкодуванні таких судових витрат.
      Керуючись статтями 306, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Перший міський телеканал. Кривий Ріг»залишити без задоволення, а постанову Центрального апеляційного господарського суду від 16 квітня 2019 року у справі № 904/4494/18 - без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя
      В. С. Князєв
      Суддя-доповідач
      С. В. Бакуліна
      Судді: Н. О. Антонюк
      Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук
      Н. П. Лященко
      Ю. Л. Власов
      О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців
      В. В. Пророк
      Д. А. Гудима
      Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна
      О. М. Ситнік
      О. С. Золотніков
      О. С. Ткачук
      О. Р. Кібенко
      В. Ю. Уркевич
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 86035198
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      13 листопада 2019 року
      м. Київ
      Справа № 761/24489/17
      Провадження № 14-362цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О. М.,
      суддів : Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_1 ,
      відповідач - Концерн «Військторгсервіс»,
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Концерну «Військторгсервіс»
      на постанову Київського апеляційного суду від 26 березня 2019 року у складі колегії суддів Желепи О. В., Рубан С. М., Іванченка М. М.
      у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Концерну «Військторгсервіс» про стягнення заборгованості із заробітної плати, надбавки до посадового окладу, грошової компенсації за невикористані щорічні відпустки та інфляційних втрат, і
      ВСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст позовних вимог
      У липні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом, у якому з урахуванням уточнення позовних вимог просив стягнути з Концерну «Військторгсервіс» на свою користь заборгованість із заробітної плати у розмірі 399 380,63 грн за період з 01 лютого 2012 року по 31 жовтня 2017 року, надбавку до посадового окладу за вислугу років у розмірі 15 968,27 грн, інфляційні втрати у зв`язку з порушенням строків виплати заробітної плати у розмірі 32 742,82 грн, компенсацію за невикористані відпустки за 2011 та 2012 роки у розмірі 12 357,84 грн, а всього - 460 449,59 грн.
      На обґрунтування вказаних вимог зазначив, що 06 березня 2012 року його достроково з ініціативи Концерну «Військторгсервіс» звільнено з роботи з посади генерального директора цього концерну за пунктом 8 статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), а саме з підстав, передбачених контрактом.
      Посилаючись на положення статей 83, 95, 117 КЗпП України, статті 34 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» (далі - Закон № 108/95-ВР)та статті 24 Закону України від 15 листопада 1996 року № 504/96-ВР «Про відпустки», вважав порушеним своє право на отримання заробітної плати у встановлені законом строки, на компенсацію збитків за час невиплати заробітної плати з урахуванням індексу інфляції, а також компенсації за затримку виплати заробітної плати та за невикористані щорічні відпустки.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      Справа розглядалася судами неодноразово.
      Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 11 грудня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що Концерн «Військторгсервіс» не має будь-якої заборгованості перед ОСОБА_1 , що підтверджується довідкою бухгалтерії концерну від 24 жовтня 2017 року № 05/2204, згідно з якою заборгованість відповідача з виплати заробітної плати перед позивачем за період лютий - березень 2012 року відсутня.
      Останньою постановою Київського апеляційного суду від 26 березня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 11 грудня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення заборгованості із заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні задоволено частково: стягнуто з Концерну «Військторгсервіс» на користь ОСОБА_1 заборгованість із заробітної плати у розмірі 24 540,63 грн та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 50 000,00 грн; у задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судового збору.
      Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що відповідач ні під час звільнення, ні на вимогу позивача в липні 2013 року не виплатив нарахованих йому при звільненні та належних до виплати сум у розмірі 24 540,63 грн. Указана сума вирахувана на підставі довідки Державної фіскальної служби України (далі - ДФС) з приводу нарахованих та виплачених позивачу сум. При цьому апеляційний суд зробив висновок про стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні, що відповідає правилам статті 117 КЗпП України, який з урахуванням принципу співмірності становить 50 000,00 грн.
      Відмовляючи в іншій частині вимог, суд керувався тим, що в матеріалах справи відсутні докази, у якому розмірі позивачу виплачувались надбавки в 2017 році і чи вони виплачувались узагалі, якими локальними актами такі надбавки встановлювались та в якому розмірі. Надбавки, про які позивач заявляв у позові, входять до структури заробітної плати позивача і в суду немає підстав вважати, що вони не були нараховані. Позовні вимоги про стягнення коштів за невикористану відпустку суд також вважав безпідставними, оскільки відповідно до тієї ж довідки ДФС, позивачу окремо було нараховано та виплачено 12 774,22 грн, що може бути компенсацією за невикористані відпустки.
      Вимоги в частині індексації заробітної плати в розмірі, визначеному позивачем, задоволенню не підлягають, оскільки позивач зробив розрахунок з надуманого ним розміру заробітної плати, який первинними бухгалтерськими документами не встановлений. Відповідно до статті 95 КЗпП України заробітна плата підлягає індексації у встановленому законом порядку, за яким індексація заробітної плати здійснюється роботодавцем на час проведення її виплати. У разі недотримання відповідачем законодавства щодо проведення індексації заробітної плати та в разі порушення строків її виплати позивач матиме право повторно звернутись до суду в цій частині позовних вимог.
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
      У квітні 2019 року Концерн «Військторгсервіс» подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просив скасувати постанову Київського апеляційного суду від 26 березня 2019 року та залишити в силі рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 11 грудня 2017 року, мотивуючи свої вимоги неправильним застосуванням судом норм матеріального та порушенням норм процесуального права.
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення заробітної плати повинні були розглядатися Господарським судом міста Києва, у якому відкрито провадження у справі про банкрутство Концерну «Військторгсервіс», оскільки спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      Позиція інших учасників справи
      У відзиві на касаційну скаргу представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 просив скасувати постанову Київського апеляційного суду від 26 березня 2019 року частково та змінити її резолютивну частину, а справу не передавати на новий розгляд.
      Рух справи у суді касаційної інстанції
      Ухвалою Верховного Суду від 24 травня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 червня 2019 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 03 липня 2019 року передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 10 липня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у порядку письмового провадження).
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі та відзиві на неї доводи, матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
      Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права лише в межах касаційної скарги Концерну «Військторгсервіс»
      Суди установили, що ОСОБА_1 відповідно до наказу міністра оборони України від 28 липня 2005 року № 449 та трудового контракту від 28 липня 2005 року № 449 працював у державному господарському об`єднанні - Концерні «Військторгсервіс» на посаді генерального директора.
      Згідно з наказом міністра оборони України від 06 березня 2012 року № 124 (зі змінами, внесеними відповідно до наказу міністра оборони України від 06 березня 2012 року № 137) ОСОБА_1 звільнений з роботи за пунктом 8 статті 36 КЗпП України (підстави, передбачені контрактом).
      На підтвердження того, що заробітна плата ОСОБА_1 нараховувалась, надано письмову інформацію Державної податкової інспекції у Солом`янському районі Головного управління ДФС у м. Києві від 18 грудня 2017 року за № 10/26/58-13-01-10, згідно з якою за січень - березень 2012 року ОСОБА_1 нарахована заробітна плата в сумі 41 113,19 грн, однак фактично виплачено за указані три місяці заробітну плату у розмірі 16 572,56 грн та утримано податок у розмірі 6 268,47 грн (т. 1, а. с. 181).
      Указана інформація Державної податкової інспекції у Солом`янському районі Головного управління ДФС у м. Києві додатково підтверджена податковою інспекцією на запит суду (т. 1, а. с. 187).
      ОСОБА_1 за період з 01 лютого 2012 року по день звільнення - 06 березня 2012 року Концерном «Військторгсервіс» нараховувалась заробітна плата, однак у повному розмірі виплачена не була, незважаючи на те, що позивач у 2013 році звертався із заявою про виплату йому заборгованості із заробітної плати при звільненні, що підтверджується його письмовим зверненням до Концерну «Військторгсервіс» від 04 липня 2013 року (т. 1, а. с. 50).
      Указане звернення ОСОБА_1 до Концерну «Військторгсервіс» залишене без задоволення.
      У липні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з цивільним позовом до Концерну «Військторгсервіс» про стягнення заборгованості із заробітної плати, надбавки до посадового окладу, грошової компенсації за невикористані щорічні відпустки та інфляційних втрат.
      Вирішуючи питання юрисдикційності цього спору, Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями.
      Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
      Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
      Згідно зі статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
      За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
      З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.
      У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи у суді першої інстанції) передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
      У статті 19 ЦПК України (у редакції Закону від 03 жовтня 2017 року) визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
      Можна зробити висновок, що загальні суди не мають чітко визначеної предметної юрисдикції та розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин у всіх випадках, за винятком справ, розгляд яких прямо визначений за правилами іншого судочинства.
      Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне, по-друге, суб`єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа), по-третє, пряма вказівка закону про вирішення спору в порядку певного судочинства.
      При вирішенні питання щодо можливості розгляду справи в порядку цивільного судочинства необхідно керуватися завданнями цивільного судочинства, передбаченими у статті 1 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи у суді першої інстанції), якими є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав і інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
      При цьому суди повинні враховувати також принцип правової визначеності і не допускати наявності проваджень, а отже, і судових рішень, ухвалених у спорі між тими ж сторонами, з того ж предмета, але судами різних юрисдикцій.
      Помилковим є твердження у касаційній скарзі, що позовні вимоги у цій справі про стягнення заробітної плати повинні були розглядатися господарським судом, у якому відкрито провадження у справі про банкрутство відповідача.
      19 січня 2013 року набрав чинності Закон України від 22 грудня 2011 року № 4212-VI «Про внесення змін до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (за винятком окремих його положень) (далі - Закон № 4212-VI), яким Закон України від 14 травня 1992 року № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі - Закон № 2343-XII) викладено в новій редакції.
      У пункті 11 розділу X «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2343-XII визначено, що положення цього Закону застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження в яких порушено після набрання чинності цим Законом.
      Установлено, що ухвалою Господарського суду міста Києва від 21 березня 2017 року порушено провадження у справі № 910/23971/16 про банкрутство Концерну «Військторгсервіс» (http:/reyestr.court.gov.ua/Review/65535654).
      Статтею 28 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» передбачено, що в разі банкрутства підприємства чи ліквідації його у судовому порядку зобов`язання перед працівниками такого підприємства щодо заробітної плати, яку вони повинні одержати за працю (роботу, послуги), виконану в період, що передував банкрутству чи ліквідації підприємства, виконуються відповідно до Закону № 2343-XII.
      Частиною четвертою статті 10 Закону № 2343-XII визначено, що суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, у тому числі спори про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов`язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов`язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України.
      Указана норма кореспондується з положеннями пункту 7 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції, яким визначено, що господарським судам підвідомчі справи у всіх майнових спорах з вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, зокрема у спорах про стягнення заробітної плати, та застосовується незалежно від суб`єктного складу сторін.
      Справи у відповідних спорах відносяться до виключної підсудності того господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство (частина дев`ята статті 16 ГПК України). Такі майнові спори розглядаються та вирішуються господарським судом за правилами позовного провадження, передбаченими ГПК України, з урахуванням особливостей, установлених Законом № 2343-XII, у межах провадження у справі про банкрутство без порушення нових справ.
      У ГПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції) передбачено для господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, підвідомчість усіх майнових спорів з вимогами до боржників у такій справі.
      Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що за наявності порушеної господарським судом справи про банкрутство відповідача цивільна справа за позовом до такого відповідача не може бути порушена. Такі спори повинні вирішуватися за правилами господарського судочинства.
      Проте згідно ухвали Господарського суду міста Києва від 17 квітня 2018 року у справі № 910/23971/16 задоволено заяву боржника про затвердження мирової угоди у цій справі від 27 березня 2018 року; затверджено мирову угоду від 06 березня 2018 року, укладену між кредиторами та боржником у справі № 910/23971/16 про банкрутство Концерну «Військторгсервіс». Пунктом 4 цієї ухвали закрито провадження у справі № 910/23971/16 (т. 2, а. с. 160 - 166).
      Тобто на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду відсутня порушена господарським судом справа про банкрутство відповідача.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що закриття провадження у цивільному судочинстві поставить під загрозу сутність гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) прав позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту, оскільки судами цивільної юрисдикції уже розглянуто справу по суті, а розгляд спору у порядку господарського судочинства у справі про банкрутство унеможливлене тим, що такого провадження уже не існує.
      У рішенні від 22 грудня 2009 року у справі «Безимянная проти Росії» (заява № 21851/03) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголосив, що «погоджується з тим, що правила визначення параметрів юрисдикції, що застосовуються до різних судів у рамках однієї мережі судових систем держав, безумовно, розроблені таким чином, щоб забезпечити належну реалізацію правосуддя. Заінтересовані сторони повинні очікувати, що такі правила будуть застосовуватися. Однак ці правила або їх застосування не повинні обмежувати сторони у використанні доступного засобу правового захисту».
      У статті 6 Конвенції, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, закріплено принцип доступу до правосуддя.
      Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
      Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення ЄСПЛ від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції»).
      У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами. Зокрема, у рішенні від 09 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України» (заяви № 7714/06 та № 23654/08) ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо відсутності у заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду України розглянути касаційні скарги заявників всупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й знівелювала авторитет судової влади. При цьому ЄСПЛ вказав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (пункти 27, 28, 38-40 рішення). У рішенні від 01 грудня 2011 року у справі «Андрієвська проти України» (заява № 34036/06) ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці, оскільки її справа мала цивільний, а не адміністративний характер, і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України; натомість останній відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України (пункти 13, 14, 23, 25, 26 рішення). У рішенні від 17 січня 2013 року у справі «Мосендз проти України» (заява № 52013/08) ЄСПЛ визнав, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого статтею 13 Конвенції, через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (пункти 116, 119, 122-125 рішення). У рішенні від 21 грудня 2017 року у справі «Шестопалова проти України» (заява № 55339/07) ЄСПЛ зробив висновок, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз`яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці мав розглядатися у судах України, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду позову заявниці за правилами адміністративного судочинства (пункти 13, 18?24 рішення).
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що розгляд цього спору має завершитися за правилами цивільного судочинства, а тому суд апеляційної інстанції правомірно вирішив у порядку цивільного судочинства справу, оскільки втрачена можливість розгляду справи в господарському суді, який закрив справу про банкрутство відповідача.
      Щодо розгляду справи по суті, то слід вказати таке.
      Статтею 43 Конституції України гарантовано право на своєчасне одержання винагороди за працю, яке захищається законом.
      Це право кореспондується з вимогами статті 233 КЗпП України та статті 21 Закону № 108/95-ВР.
      Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сумм, належних працінвикові при звільненні, власник або уповнвоажений ним орган в усякому випадку повинен у зазанчений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
      Статтею 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
      При наявності спору про розмір належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
      Враховуючи, що відповідач згідно вимог статті 60 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в суді першої інстанції) не надав доказів про належну виплату позивачу при його звільненні нарахованої заробітної плати, а в матеріалах справи наявна інформація Державної податкової інспекції у Солом`янському районі Головного управління ДФС у м. Києві про нараховану та фактично виплачену заробітну плату ОСОБА_1 , то апеляційний суд правильно обґрунтував висновок про стягнення з відповідача на користь позивача заборгованість із заробітної плати в сумі 24 540,63 грн та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 50 000,00 грн.
      Пунктом 1 частини першої статті 409 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.
      Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
      З огляду на те, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, то відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України його необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
      У такому разі розподіл судових витрат відповідно до статті 141 ЦПК України не здійснюється.
      Керуючись статтями 259, 268, 400, 402, 409, 410, 416, 417, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу Концерну «Військторгсервіс» залишити без задоволення.
      Постанову Київського апеляційного суду від 26 березня 2019 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О. М. Ситнік
      Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко
      Т. О. Анцупова В. С. Князєв
      С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук Н. П. Лященко
      Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців В. В. Пророк
      Д. А. Гудима Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич
      О. С. Золотніков О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 86036696
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      13 листопада 2019 року
      м. Київ
      Справа № 344/1656/17
      Провадження № 14-435 цс 19
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді -доповідача Гудими Д. А.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач) до Івано-Франківського обласного військового комісаріату (далі - відповідач) про відшкодування матеріальної шкоди та стягнення винагороди за участь в антитерористичній операції
      за касаційною скаргою відповідача на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 19 червня 2017 року, ухвалене суддею Островським Л. Є., й ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 5 жовтня 2017 року, постановлену колегією суддів у складі Фединяка В. Д., Девляшевського В. А., Малєєва А. Ю.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У лютому 2017 року позивач звернувся з позовною заявою, в якій просив:
      1.1. Стягнути винагороду за участь в антитерористичній операції у розмірі 100 відсотків місячного грошового забезпечення за період з 1 вересня до 16 жовтня 2014 року включно.
      1.2. Відшкодувати матеріальну шкоду у розмірі 7 250,00 грн.
      2. Мотивував позов такими обставинами:
      2.1. Після демобілізації позивач звернувся до комісії Івано-Франківського обласного військового комісаріату з питань розгляду матеріалів про визнання учасниками бойових дій у Збройних Силах України (далі - комісія) щодо надання статусу учасника бойових дій. Проте, згідно з рішенням від 10 червня 2015 року комісія відмовила йому у наданні такого статусу.
      2.2. На підставі судових рішень у справах № 809/4348/15, 876/792/16, 876/5770/16 12 вересня 2016 року комісія прийняла рішення, оформлене протоколом № 16, про надання позивачу статусу учасника бойових дій за участь в антитерористичній операції.
      2.3. Грошова винагорода за участь в антитерористичній операції за період з 1 вересня до 16 жовтня 2014 року включно не виплачувалась. Тому за 46 днів участі в антитерористичній операції позивач має таку винагороду отримати.
      2.4. Порушуючи вимоги Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», під час проходження військової служби позивача не забезпечили за рахунок держави речовим майном (зокрема формою). А тому слід відшкодувати матеріальну шкоду.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. 19 червня 2017 року Івано-Франківський міський суд ухвалив рішення про задоволення позовних вимог. Стягнув з відповідача на користь позивача матеріальну шкоду у розмірі 7 250,0 грн, недоплачену грошову винагороду за участь в антитерористичній операції у розмірі 100 відсотків місячного грошового забезпечення за період з 1 вересня до 16 жовтня 2014 року включно у розмірі 4 324,32 грн і витрати на правову допомогу у розмірі 1 500,00 грн.
      4. Суд вважав, що позов є обґрунтованим, оскільки позивач брав участь в антитерористичній операції у період з 1 вересня до 16 жовтня 2014 року, а відповідач не забезпечив позивача під час проходження останнім військової служби майном відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та не виплатив йому грошову винагороду за участь у антитерористичній операції на підставі пунктів 1 і 2 постанови Кабінету Міністрів України «Про упорядкування структури та умов грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» та пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України «Про перерозподіл деяких видатків державного бюджету, передбачених Міністерству фінансів на 2014 рік та виділення коштів з резервного фонду державного бюджету».
      Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції
      5. 5 жовтня 2017 року Апеляційний суд Івано-Франківської області постановив ухвалу, згідно з якою залишив без змін рішення Івано-Франківського міського суду від 19 червня 2017 року.
      6. Апеляційний суд погодився з обставинами, які встановив суд першої інстанції, та вважав, що відсутні підстави для скасування оскарженого рішення, яке суд першої інстанції ухвалив згідно з частиною першою статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», пунктами 1 і 2 постанови Кабінету Міністрів України «Про упорядкування структури та умов грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» та пунктом 2 постанови Кабінету Міністрів України «Про перерозподіл деяких видатків державного бюджету, передбачених Міністерству фінансів на 2014 рік та виділення коштів з резервного фонду державного бюджету».
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      7. У жовтні 2017 року відповідач подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу. Просить скасувати рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 19 червня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 5 жовтня 2017 року та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Скаржиться на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      8. 24 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      9. Мотивував ухвалу тим, що відповідач оскаржує рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 19 червня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 5 жовтня 2017 року з підстав порушення правил юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      10. Відповідач мотивував касаційну скаргу так:
      10.1. Виплата надбавки за виконання особливо важливих завдань має відбуватися лише за наказом командира військової частини (польова пошта В0120), в якій позивач проходив військову службу. Такого наказу немає, а тому позивач не може отримати надбавку за виконання особливо важливих завдань.
      10.2. Суди порушили вимоги пункту 2 частини першої статті 512 Цивільного кодексу України, оскільки помилково стягнули майнову шкоду з відповідача, який не є правонаступником військової частини польова пошта В0120 після її розформування у жовтні 2015 року.
      10.3. Відповідне матеріальне забезпечення під час проходження військової служби позивачу мала забезпечити військова частина А2730, в яку позивач був відряджений. Тому помилковим є стягнення з відповідача компенсації через незабезпечення позивача під час проходження військової служби належним майном.
      10.4. Відповідно до Положення про військові комісаріати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 червня 2013 року № 389 до повноважень військових комісаріатів не входить виплата разової грошової допомоги учаснику бойових дій.
      10.5. Суди не врахували, що справу має розглядати адміністративний суд, оскільки позивач оскаржує дії відповідача - відмову у виплаті надбавки за виконання особливо важливих завдань і разової грошової допомоги.
      (2) Позиції інших учасників справи
      11. Позивач подав до суду касаційної інстанції заперечення на касаційну скаргу, в якому зазначив, що суди правильно застосували норми матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги є безпідставними. Справу треба розглядати за правилами цивільного судочинства, оскільки спір за заявленими позовними вимогами не є публічно-правовим.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      (1.1) Щодо юрисдикції суду
      12. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.
      13. Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних, земельних та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). Близький за змістом припис викладений у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду.
      14. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересіву будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа-учасник приватноправових відносин.
      15. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можуть розглядатися будь-які справи, в яких хоча б одна зі сторін, як правило, є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
      16. Згідно з частиною першою статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на час звернення до суду, кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
      17. Справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб`єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 1 частини першої статті 3 КАС України у зазначеній редакції).
      18. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв`язку зі здійсненням суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв`язку з публічним формуванням суб`єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму (частина перша статті 17 КАС України у тій самій редакції).
      19. Отже, до справ адміністративної юрисдикції віднесені публічно-правові спори, ознакою яких є не лише спеціальний суб`єктний склад, але і їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій.
      20. Велика Палата Верховного Суду уже висловлювала думку про те, що публічно-правовим є, зокрема, спір, в якому сторони правовідносин виступають одна щодо іншої не як рівноправні, і в якому одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції та може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. Необхідною ознакою суб`єкта владних повноважень є виконання ним публічно-владних управлінських функцій саме у тих правовідносинах, в яких виник спір (див., наприклад, пункт 5.7 постанови від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17, пункти 28-30 постанови від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16).
      21. У справі № 344/1656/17 позивач звернувся з позовом про стягнення з відповідача винагороди за участь в антитерористичній операції у розмірі 100 відсотків місячного грошового забезпечення за період з 1 вересня до 16 жовтня 2014 року включно та про відшкодування матеріальної шкоди у розмірі 7 250,00 грн. Підставою для звернення з цим позовом стало, як стверджує позивач, те, що грошова винагорода за участь в антитерористичній операції за вказаний період не виплачувалась, а крім того, під час проходження військової служби позивач не був забезпечений за рахунок держави речовим майном (зокрема формою).
      22. Суди першої й апеляційної інстанції встановили :
      22.1. 31 серпня 2014 року позивач згідно з наказом № 126 командира військової частини (польова пошта В0120) приступив до виконання службових обов`язків старшого водія автомобільного відділення взводу матеріально-технічного забезпечення 5 батальйону територіальної оборони, ВОС - 8376702А.
      22.2. 1 вересня 2014 року позивач прибув у відрядження у військову частинуА 2730. У ній він перебував і виконував службові обов`язки до 17 жовтня 2014 року.
      22.3. 20 лютого 2015 року позивач був звільнений у запас за станом здоров`я.
      23. Отже позивач перебував на військовій службі з 31 серпня 2014 року до 20 лютого 2015 року включно.
      24. Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, пов`язаній із захистом Вітчизни. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби (частини перша та друга статті 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»).
      25. У пункті 15 частини першої статті 3 КАС України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, було передбачено, що публічною службою є діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.
      26. За змістом пункту 2 частини другої вказаної статті спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби віднесені до юрисдикції адміністративних судів.
      27. Отже, спір стосовно стягнення винагороди (грошового забезпечення) за участь в антитерористичній операції та відшкодування матеріальної шкоди, завданої через неналежне речове забезпечення під час проходження військової служби, є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністративного суду (близький за змістом висновок Велика Палата Верховного Суду сформулювала у постанові від 12 вересня 2018 року у справі № 2-а-3097/2007).
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      28. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
      29. З огляду на вказане доводи касаційної скарги щодо обставин справи суд касаційної інстанції не може дослідити.
      30. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій у відповідній частині і закрити провадження у справі.
      31. Судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі з підстав, передбачених статтею 255 цього кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги (частина перша та друга статті 414 ЦПК України).
      32. Частиною першою статті 19 ЦПК України передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
      33. Однією з підстав для закриття провадження у справі є те, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України).
      34. З огляду на надану оцінку доводам сторін і рішенням судів першої й апеляційної інстанцій Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що суди порушили правила юрисдикції, розглянувши за правилами цивільного судочинства спір, який належить до юрисдикції адміністративного суду. Тому касаційну скаргу відповідача слід задовольнити частково: рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 19 червня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 5 жовтня 2017 року- скасувати, а провадження у справі - закрити.
      (2.2) Щодо судових витрат
      35. Сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі закриття провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв`язку з відмовою позивача від позову, і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях (пункт 5 частини першої статті 7 Закону України «Про судовий збір»).
      36. Заявляючи у касаційній скарзі про порушення правил юрисдикції, відповідач не заявляв клопотання про повернення сплаченої суми судового збору. Тому підстави для вирішення цього питання на час прийняття постанови у Великої Палати Верховного Суду відсутні.
      Керуючись пунктом 1 частини першої статті 255, частиною першою статті 400, пунктом 5 частини першої статті 409, частинами першою та другою статті 414, статтями 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      П О С Т А Н О В И Л А :
      1. Касаційну скаргу Івано-Франківського обласного військового комісаріату задовольнити частково.
      2. Рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 19 червня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 5 жовтня 2017 року скасувати.
      3. Провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Івано-Франківського обласного військового комісаріату про відшкодування матеріальної шкоди та стягнення винагороди за участь в антитерористичній операції закрити.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Д. А. Гудима
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      В. С. Князєв
      Т. О. Анцупова
      Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна
      Н. П. Лященко
      В. В. Британчук
      О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов
      В. В. Пророк
      М. І. Гриців
      Л. І. Рогач
      В. І. Данішевська
      О. М. Ситнік
      Ж. М. Єленіна
      О. С. Ткачук
      О. С. Золотніков
      В. Ю. Уркевич
      О. Р. Кібенко
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 86105182