Постановление БП-ВС о нераспротсранении исковой давности на иски прокурора при признании недействительными договоров об отчуждении земель лесного фонда, рекреационных зон, водного фонда с нарушением Закона
Считаете ли Вы решение законным и справедливым?
1 member has voted
-
Пользователи
-
Similar Content
-
By ANTIRAID
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
13 листопада 2019 року
м. Київ
Справа № 761/24489/17
Провадження № 14-362цс19
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Ситнік О. М.,
суддів : Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Концерн «Військторгсервіс»,
розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Концерну «Військторгсервіс»
на постанову Київського апеляційного суду від 26 березня 2019 року у складі колегії суддів Желепи О. В., Рубан С. М., Іванченка М. М.
у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Концерну «Військторгсервіс» про стягнення заборгованості із заробітної плати, надбавки до посадового окладу, грошової компенсації за невикористані щорічні відпустки та інфляційних втрат, і
ВСТАНОВИЛА:
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом, у якому з урахуванням уточнення позовних вимог просив стягнути з Концерну «Військторгсервіс» на свою користь заборгованість із заробітної плати у розмірі 399 380,63 грн за період з 01 лютого 2012 року по 31 жовтня 2017 року, надбавку до посадового окладу за вислугу років у розмірі 15 968,27 грн, інфляційні втрати у зв`язку з порушенням строків виплати заробітної плати у розмірі 32 742,82 грн, компенсацію за невикористані відпустки за 2011 та 2012 роки у розмірі 12 357,84 грн, а всього - 460 449,59 грн.
На обґрунтування вказаних вимог зазначив, що 06 березня 2012 року його достроково з ініціативи Концерну «Військторгсервіс» звільнено з роботи з посади генерального директора цього концерну за пунктом 8 статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), а саме з підстав, передбачених контрактом.
Посилаючись на положення статей 83, 95, 117 КЗпП України, статті 34 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» (далі - Закон № 108/95-ВР)та статті 24 Закону України від 15 листопада 1996 року № 504/96-ВР «Про відпустки», вважав порушеним своє право на отримання заробітної плати у встановлені законом строки, на компенсацію збитків за час невиплати заробітної плати з урахуванням індексу інфляції, а також компенсації за затримку виплати заробітної плати та за невикористані щорічні відпустки.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Справа розглядалася судами неодноразово.
Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 11 грудня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що Концерн «Військторгсервіс» не має будь-якої заборгованості перед ОСОБА_1 , що підтверджується довідкою бухгалтерії концерну від 24 жовтня 2017 року № 05/2204, згідно з якою заборгованість відповідача з виплати заробітної плати перед позивачем за період лютий - березень 2012 року відсутня.
Останньою постановою Київського апеляційного суду від 26 березня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 11 грудня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення заборгованості із заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні задоволено частково: стягнуто з Концерну «Військторгсервіс» на користь ОСОБА_1 заборгованість із заробітної плати у розмірі 24 540,63 грн та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 50 000,00 грн; у задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судового збору.
Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що відповідач ні під час звільнення, ні на вимогу позивача в липні 2013 року не виплатив нарахованих йому при звільненні та належних до виплати сум у розмірі 24 540,63 грн. Указана сума вирахувана на підставі довідки Державної фіскальної служби України (далі - ДФС) з приводу нарахованих та виплачених позивачу сум. При цьому апеляційний суд зробив висновок про стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні, що відповідає правилам статті 117 КЗпП України, який з урахуванням принципу співмірності становить 50 000,00 грн.
Відмовляючи в іншій частині вимог, суд керувався тим, що в матеріалах справи відсутні докази, у якому розмірі позивачу виплачувались надбавки в 2017 році і чи вони виплачувались узагалі, якими локальними актами такі надбавки встановлювались та в якому розмірі. Надбавки, про які позивач заявляв у позові, входять до структури заробітної плати позивача і в суду немає підстав вважати, що вони не були нараховані. Позовні вимоги про стягнення коштів за невикористану відпустку суд також вважав безпідставними, оскільки відповідно до тієї ж довідки ДФС, позивачу окремо було нараховано та виплачено 12 774,22 грн, що може бути компенсацією за невикористані відпустки.
Вимоги в частині індексації заробітної плати в розмірі, визначеному позивачем, задоволенню не підлягають, оскільки позивач зробив розрахунок з надуманого ним розміру заробітної плати, який первинними бухгалтерськими документами не встановлений. Відповідно до статті 95 КЗпП України заробітна плата підлягає індексації у встановленому законом порядку, за яким індексація заробітної плати здійснюється роботодавцем на час проведення її виплати. У разі недотримання відповідачем законодавства щодо проведення індексації заробітної плати та в разі порушення строків її виплати позивач матиме право повторно звернутись до суду в цій частині позовних вимог.
Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
У квітні 2019 року Концерн «Військторгсервіс» подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просив скасувати постанову Київського апеляційного суду від 26 березня 2019 року та залишити в силі рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 11 грудня 2017 року, мотивуючи свої вимоги неправильним застосуванням судом норм матеріального та порушенням норм процесуального права.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційну скаргу мотивовано тим, що позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення заробітної плати повинні були розглядатися Господарським судом міста Києва, у якому відкрито провадження у справі про банкрутство Концерну «Військторгсервіс», оскільки спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Позиція інших учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 просив скасувати постанову Київського апеляційного суду від 26 березня 2019 року частково та змінити її резолютивну частину, а справу не передавати на новий розгляд.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 24 травня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 червня 2019 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 03 липня 2019 року передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.
Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 10 липня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у порядку письмового провадження).
Позиція Великої Палати Верховного Суду
Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі та відзиві на неї доводи, матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права лише в межах касаційної скарги Концерну «Військторгсервіс»
Суди установили, що ОСОБА_1 відповідно до наказу міністра оборони України від 28 липня 2005 року № 449 та трудового контракту від 28 липня 2005 року № 449 працював у державному господарському об`єднанні - Концерні «Військторгсервіс» на посаді генерального директора.
Згідно з наказом міністра оборони України від 06 березня 2012 року № 124 (зі змінами, внесеними відповідно до наказу міністра оборони України від 06 березня 2012 року № 137) ОСОБА_1 звільнений з роботи за пунктом 8 статті 36 КЗпП України (підстави, передбачені контрактом).
На підтвердження того, що заробітна плата ОСОБА_1 нараховувалась, надано письмову інформацію Державної податкової інспекції у Солом`янському районі Головного управління ДФС у м. Києві від 18 грудня 2017 року за № 10/26/58-13-01-10, згідно з якою за січень - березень 2012 року ОСОБА_1 нарахована заробітна плата в сумі 41 113,19 грн, однак фактично виплачено за указані три місяці заробітну плату у розмірі 16 572,56 грн та утримано податок у розмірі 6 268,47 грн (т. 1, а. с. 181).
Указана інформація Державної податкової інспекції у Солом`янському районі Головного управління ДФС у м. Києві додатково підтверджена податковою інспекцією на запит суду (т. 1, а. с. 187).
ОСОБА_1 за період з 01 лютого 2012 року по день звільнення - 06 березня 2012 року Концерном «Військторгсервіс» нараховувалась заробітна плата, однак у повному розмірі виплачена не була, незважаючи на те, що позивач у 2013 році звертався із заявою про виплату йому заборгованості із заробітної плати при звільненні, що підтверджується його письмовим зверненням до Концерну «Військторгсервіс» від 04 липня 2013 року (т. 1, а. с. 50).
Указане звернення ОСОБА_1 до Концерну «Військторгсервіс» залишене без задоволення.
У липні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з цивільним позовом до Концерну «Військторгсервіс» про стягнення заборгованості із заробітної плати, надбавки до посадового окладу, грошової компенсації за невикористані щорічні відпустки та інфляційних втрат.
Вирішуючи питання юрисдикційності цього спору, Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями.
Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Згідно зі статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.
У пунктах 1, 3 частини першої статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи у суді першої інстанції) передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
У статті 19 ЦПК України (у редакції Закону від 03 жовтня 2017 року) визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Можна зробити висновок, що загальні суди не мають чітко визначеної предметної юрисдикції та розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин у всіх випадках, за винятком справ, розгляд яких прямо визначений за правилами іншого судочинства.
Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне, по-друге, суб`єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа), по-третє, пряма вказівка закону про вирішення спору в порядку певного судочинства.
При вирішенні питання щодо можливості розгляду справи в порядку цивільного судочинства необхідно керуватися завданнями цивільного судочинства, передбаченими у статті 1 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи у суді першої інстанції), якими є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав і інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
При цьому суди повинні враховувати також принцип правової визначеності і не допускати наявності проваджень, а отже, і судових рішень, ухвалених у спорі між тими ж сторонами, з того ж предмета, але судами різних юрисдикцій.
Помилковим є твердження у касаційній скарзі, що позовні вимоги у цій справі про стягнення заробітної плати повинні були розглядатися господарським судом, у якому відкрито провадження у справі про банкрутство відповідача.
19 січня 2013 року набрав чинності Закон України від 22 грудня 2011 року № 4212-VI «Про внесення змін до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (за винятком окремих його положень) (далі - Закон № 4212-VI), яким Закон України від 14 травня 1992 року № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі - Закон № 2343-XII) викладено в новій редакції.
У пункті 11 розділу X «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2343-XII визначено, що положення цього Закону застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження в яких порушено після набрання чинності цим Законом.
Установлено, що ухвалою Господарського суду міста Києва від 21 березня 2017 року порушено провадження у справі № 910/23971/16 про банкрутство Концерну «Військторгсервіс» (http:/reyestr.court.gov.ua/Review/65535654).
Статтею 28 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» передбачено, що в разі банкрутства підприємства чи ліквідації його у судовому порядку зобов`язання перед працівниками такого підприємства щодо заробітної плати, яку вони повинні одержати за працю (роботу, послуги), виконану в період, що передував банкрутству чи ліквідації підприємства, виконуються відповідно до Закону № 2343-XII.
Частиною четвертою статті 10 Закону № 2343-XII визначено, що суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, у тому числі спори про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов`язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов`язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України.
Указана норма кореспондується з положеннями пункту 7 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції, яким визначено, що господарським судам підвідомчі справи у всіх майнових спорах з вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, зокрема у спорах про стягнення заробітної плати, та застосовується незалежно від суб`єктного складу сторін.
Справи у відповідних спорах відносяться до виключної підсудності того господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство (частина дев`ята статті 16 ГПК України). Такі майнові спори розглядаються та вирішуються господарським судом за правилами позовного провадження, передбаченими ГПК України, з урахуванням особливостей, установлених Законом № 2343-XII, у межах провадження у справі про банкрутство без порушення нових справ.
У ГПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції) передбачено для господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, підвідомчість усіх майнових спорів з вимогами до боржників у такій справі.
Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що за наявності порушеної господарським судом справи про банкрутство відповідача цивільна справа за позовом до такого відповідача не може бути порушена. Такі спори повинні вирішуватися за правилами господарського судочинства.
Проте згідно ухвали Господарського суду міста Києва від 17 квітня 2018 року у справі № 910/23971/16 задоволено заяву боржника про затвердження мирової угоди у цій справі від 27 березня 2018 року; затверджено мирову угоду від 06 березня 2018 року, укладену між кредиторами та боржником у справі № 910/23971/16 про банкрутство Концерну «Військторгсервіс». Пунктом 4 цієї ухвали закрито провадження у справі № 910/23971/16 (т. 2, а. с. 160 - 166).
Тобто на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду відсутня порушена господарським судом справа про банкрутство відповідача.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що закриття провадження у цивільному судочинстві поставить під загрозу сутність гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) прав позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту, оскільки судами цивільної юрисдикції уже розглянуто справу по суті, а розгляд спору у порядку господарського судочинства у справі про банкрутство унеможливлене тим, що такого провадження уже не існує.
У рішенні від 22 грудня 2009 року у справі «Безимянная проти Росії» (заява № 21851/03) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголосив, що «погоджується з тим, що правила визначення параметрів юрисдикції, що застосовуються до різних судів у рамках однієї мережі судових систем держав, безумовно, розроблені таким чином, щоб забезпечити належну реалізацію правосуддя. Заінтересовані сторони повинні очікувати, що такі правила будуть застосовуватися. Однак ці правила або їх застосування не повинні обмежувати сторони у використанні доступного засобу правового захисту».
У статті 6 Конвенції, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, закріплено принцип доступу до правосуддя.
Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення ЄСПЛ від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції»).
У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами. Зокрема, у рішенні від 09 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України» (заяви № 7714/06 та № 23654/08) ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо відсутності у заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду України розглянути касаційні скарги заявників всупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й знівелювала авторитет судової влади. При цьому ЄСПЛ вказав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (пункти 27, 28, 38-40 рішення). У рішенні від 01 грудня 2011 року у справі «Андрієвська проти України» (заява № 34036/06) ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці, оскільки її справа мала цивільний, а не адміністративний характер, і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України; натомість останній відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України (пункти 13, 14, 23, 25, 26 рішення). У рішенні від 17 січня 2013 року у справі «Мосендз проти України» (заява № 52013/08) ЄСПЛ визнав, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого статтею 13 Конвенції, через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (пункти 116, 119, 122-125 рішення). У рішенні від 21 грудня 2017 року у справі «Шестопалова проти України» (заява № 55339/07) ЄСПЛ зробив висновок, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз`яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці мав розглядатися у судах України, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду позову заявниці за правилами адміністративного судочинства (пункти 13, 18?24 рішення).
Велика Палата Верховного Суду вважає, що розгляд цього спору має завершитися за правилами цивільного судочинства, а тому суд апеляційної інстанції правомірно вирішив у порядку цивільного судочинства справу, оскільки втрачена можливість розгляду справи в господарському суді, який закрив справу про банкрутство відповідача.
Щодо розгляду справи по суті, то слід вказати таке.
Статтею 43 Конституції України гарантовано право на своєчасне одержання винагороди за працю, яке захищається законом.
Це право кореспондується з вимогами статті 233 КЗпП України та статті 21 Закону № 108/95-ВР.
Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сумм, належних працінвикові при звільненні, власник або уповнвоажений ним орган в усякому випадку повинен у зазанчений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Статтею 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розмір належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Враховуючи, що відповідач згідно вимог статті 60 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в суді першої інстанції) не надав доказів про належну виплату позивачу при його звільненні нарахованої заробітної плати, а в матеріалах справи наявна інформація Державної податкової інспекції у Солом`янському районі Головного управління ДФС у м. Києві про нараховану та фактично виплачену заробітну плату ОСОБА_1 , то апеляційний суд правильно обґрунтував висновок про стягнення з відповідача на користь позивача заборгованість із заробітної плати в сумі 24 540,63 грн та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 50 000,00 грн.
Пунктом 1 частини першої статті 409 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
З огляду на те, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, то відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України його необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
У такому разі розподіл судових витрат відповідно до статті 141 ЦПК України не здійснюється.
Керуючись статтями 259, 268, 400, 402, 409, 410, 416, 417, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
ПОСТАНОВИЛА:
Касаційну скаргу Концерну «Військторгсервіс» залишити без задоволення.
Постанову Київського апеляційного суду від 26 березня 2019 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач О. М. Ситнік
Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко
Т. О. Анцупова В. С. Князєв
С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко
В. В. Британчук Н. П. Лященко
Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко
М. І. Гриців В. В. Пророк
Д. А. Гудима Л. І. Рогач
В. І. Данішевська О. С. Ткачук
Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич
О. С. Золотніков О. Г. Яновська
Джерело: ЄДРСР 86036696
-
By ANTIRAID
Постанова
Іменем України
13 листопада 2019 року
м. Київ
Справа № 344/1656/17
Провадження № 14-435 цс 19
Велика Палата Верховного Суду у складі
судді -доповідача Гудими Д. А.,
суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач) до Івано-Франківського обласного військового комісаріату (далі - відповідач) про відшкодування матеріальної шкоди та стягнення винагороди за участь в антитерористичній операції
за касаційною скаргою відповідача на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 19 червня 2017 року, ухвалене суддею Островським Л. Є., й ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 5 жовтня 2017 року, постановлену колегією суддів у складі Фединяка В. Д., Девляшевського В. А., Малєєва А. Ю.
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
1. У лютому 2017 року позивач звернувся з позовною заявою, в якій просив:
1.1. Стягнути винагороду за участь в антитерористичній операції у розмірі 100 відсотків місячного грошового забезпечення за період з 1 вересня до 16 жовтня 2014 року включно.
1.2. Відшкодувати матеріальну шкоду у розмірі 7 250,00 грн.
2. Мотивував позов такими обставинами:
2.1. Після демобілізації позивач звернувся до комісії Івано-Франківського обласного військового комісаріату з питань розгляду матеріалів про визнання учасниками бойових дій у Збройних Силах України (далі - комісія) щодо надання статусу учасника бойових дій. Проте, згідно з рішенням від 10 червня 2015 року комісія відмовила йому у наданні такого статусу.
2.2. На підставі судових рішень у справах № 809/4348/15, 876/792/16, 876/5770/16 12 вересня 2016 року комісія прийняла рішення, оформлене протоколом № 16, про надання позивачу статусу учасника бойових дій за участь в антитерористичній операції.
2.3. Грошова винагорода за участь в антитерористичній операції за період з 1 вересня до 16 жовтня 2014 року включно не виплачувалась. Тому за 46 днів участі в антитерористичній операції позивач має таку винагороду отримати.
2.4. Порушуючи вимоги Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», під час проходження військової служби позивача не забезпечили за рахунок держави речовим майном (зокрема формою). А тому слід відшкодувати матеріальну шкоду.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
3. 19 червня 2017 року Івано-Франківський міський суд ухвалив рішення про задоволення позовних вимог. Стягнув з відповідача на користь позивача матеріальну шкоду у розмірі 7 250,0 грн, недоплачену грошову винагороду за участь в антитерористичній операції у розмірі 100 відсотків місячного грошового забезпечення за період з 1 вересня до 16 жовтня 2014 року включно у розмірі 4 324,32 грн і витрати на правову допомогу у розмірі 1 500,00 грн.
4. Суд вважав, що позов є обґрунтованим, оскільки позивач брав участь в антитерористичній операції у період з 1 вересня до 16 жовтня 2014 року, а відповідач не забезпечив позивача під час проходження останнім військової служби майном відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та не виплатив йому грошову винагороду за участь у антитерористичній операції на підставі пунктів 1 і 2 постанови Кабінету Міністрів України «Про упорядкування структури та умов грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» та пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України «Про перерозподіл деяких видатків державного бюджету, передбачених Міністерству фінансів на 2014 рік та виділення коштів з резервного фонду державного бюджету».
Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції
5. 5 жовтня 2017 року Апеляційний суд Івано-Франківської області постановив ухвалу, згідно з якою залишив без змін рішення Івано-Франківського міського суду від 19 червня 2017 року.
6. Апеляційний суд погодився з обставинами, які встановив суд першої інстанції, та вважав, що відсутні підстави для скасування оскарженого рішення, яке суд першої інстанції ухвалив згідно з частиною першою статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», пунктами 1 і 2 постанови Кабінету Міністрів України «Про упорядкування структури та умов грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» та пунктом 2 постанови Кабінету Міністрів України «Про перерозподіл деяких видатків державного бюджету, передбачених Міністерству фінансів на 2014 рік та виділення коштів з резервного фонду державного бюджету».
Короткий зміст вимог касаційної скарги
7. У жовтні 2017 року відповідач подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу. Просить скасувати рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 19 червня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 5 жовтня 2017 року та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Скаржиться на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
8. 24 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
9. Мотивував ухвалу тим, що відповідач оскаржує рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 19 червня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 5 жовтня 2017 року з підстав порушення правил юрисдикції.
АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
(1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
10. Відповідач мотивував касаційну скаргу так:
10.1. Виплата надбавки за виконання особливо важливих завдань має відбуватися лише за наказом командира військової частини (польова пошта В0120), в якій позивач проходив військову службу. Такого наказу немає, а тому позивач не може отримати надбавку за виконання особливо важливих завдань.
10.2. Суди порушили вимоги пункту 2 частини першої статті 512 Цивільного кодексу України, оскільки помилково стягнули майнову шкоду з відповідача, який не є правонаступником військової частини польова пошта В0120 після її розформування у жовтні 2015 року.
10.3. Відповідне матеріальне забезпечення під час проходження військової служби позивачу мала забезпечити військова частина А2730, в яку позивач був відряджений. Тому помилковим є стягнення з відповідача компенсації через незабезпечення позивача під час проходження військової служби належним майном.
10.4. Відповідно до Положення про військові комісаріати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 червня 2013 року № 389 до повноважень військових комісаріатів не входить виплата разової грошової допомоги учаснику бойових дій.
10.5. Суди не врахували, що справу має розглядати адміністративний суд, оскільки позивач оскаржує дії відповідача - відмову у виплаті надбавки за виконання особливо важливих завдань і разової грошової допомоги.
(2) Позиції інших учасників справи
11. Позивач подав до суду касаційної інстанції заперечення на касаційну скаргу, в якому зазначив, що суди правильно застосували норми матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги є безпідставними. Справу треба розглядати за правилами цивільного судочинства, оскільки спір за заявленими позовними вимогами не є публічно-правовим.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
(1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
(1.1) Щодо юрисдикції суду
12. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.
13. Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних, земельних та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15). Близький за змістом припис викладений у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду.
14. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересіву будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа-учасник приватноправових відносин.
15. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можуть розглядатися будь-які справи, в яких хоча б одна зі сторін, як правило, є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
16. Згідно з частиною першою статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у редакції, чинній на час звернення до суду, кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
17. Справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб`єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 1 частини першої статті 3 КАС України у зазначеній редакції).
18. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв`язку зі здійсненням суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв`язку з публічним формуванням суб`єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму (частина перша статті 17 КАС України у тій самій редакції).
19. Отже, до справ адміністративної юрисдикції віднесені публічно-правові спори, ознакою яких є не лише спеціальний суб`єктний склад, але і їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій.
20. Велика Палата Верховного Суду уже висловлювала думку про те, що публічно-правовим є, зокрема, спір, в якому сторони правовідносин виступають одна щодо іншої не як рівноправні, і в якому одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції та може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. Необхідною ознакою суб`єкта владних повноважень є виконання ним публічно-владних управлінських функцій саме у тих правовідносинах, в яких виник спір (див., наприклад, пункт 5.7 постанови від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17, пункти 28-30 постанови від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16).
21. У справі № 344/1656/17 позивач звернувся з позовом про стягнення з відповідача винагороди за участь в антитерористичній операції у розмірі 100 відсотків місячного грошового забезпечення за період з 1 вересня до 16 жовтня 2014 року включно та про відшкодування матеріальної шкоди у розмірі 7 250,00 грн. Підставою для звернення з цим позовом стало, як стверджує позивач, те, що грошова винагорода за участь в антитерористичній операції за вказаний період не виплачувалась, а крім того, під час проходження військової служби позивач не був забезпечений за рахунок держави речовим майном (зокрема формою).
22. Суди першої й апеляційної інстанції встановили :
22.1. 31 серпня 2014 року позивач згідно з наказом № 126 командира військової частини (польова пошта В0120) приступив до виконання службових обов`язків старшого водія автомобільного відділення взводу матеріально-технічного забезпечення 5 батальйону територіальної оборони, ВОС - 8376702А.
22.2. 1 вересня 2014 року позивач прибув у відрядження у військову частинуА 2730. У ній він перебував і виконував службові обов`язки до 17 жовтня 2014 року.
22.3. 20 лютого 2015 року позивач був звільнений у запас за станом здоров`я.
23. Отже позивач перебував на військовій службі з 31 серпня 2014 року до 20 лютого 2015 року включно.
24. Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, пов`язаній із захистом Вітчизни. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби (частини перша та друга статті 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»).
25. У пункті 15 частини першої статті 3 КАС України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року, було передбачено, що публічною службою є діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.
26. За змістом пункту 2 частини другої вказаної статті спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби віднесені до юрисдикції адміністративних судів.
27. Отже, спір стосовно стягнення винагороди (грошового забезпечення) за участь в антитерористичній операції та відшкодування матеріальної шкоди, завданої через неналежне речове забезпечення під час проходження військової служби, є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністративного суду (близький за змістом висновок Велика Палата Верховного Суду сформулювала у постанові від 12 вересня 2018 року у справі № 2-а-3097/2007).
(2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
(2.1) Щодо суті касаційної скарги
28. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
29. З огляду на вказане доводи касаційної скарги щодо обставин справи суд касаційної інстанції не може дослідити.
30. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій у відповідній частині і закрити провадження у справі.
31. Судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі з підстав, передбачених статтею 255 цього кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги (частина перша та друга статті 414 ЦПК України).
32. Частиною першою статті 19 ЦПК України передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
33. Однією з підстав для закриття провадження у справі є те, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України).
34. З огляду на надану оцінку доводам сторін і рішенням судів першої й апеляційної інстанцій Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що суди порушили правила юрисдикції, розглянувши за правилами цивільного судочинства спір, який належить до юрисдикції адміністративного суду. Тому касаційну скаргу відповідача слід задовольнити частково: рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 19 червня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 5 жовтня 2017 року- скасувати, а провадження у справі - закрити.
(2.2) Щодо судових витрат
35. Сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі закриття провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв`язку з відмовою позивача від позову, і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях (пункт 5 частини першої статті 7 Закону України «Про судовий збір»).
36. Заявляючи у касаційній скарзі про порушення правил юрисдикції, відповідач не заявляв клопотання про повернення сплаченої суми судового збору. Тому підстави для вирішення цього питання на час прийняття постанови у Великої Палати Верховного Суду відсутні.
Керуючись пунктом 1 частини першої статті 255, частиною першою статті 400, пунктом 5 частини першої статті 409, частинами першою та другою статті 414, статтями 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
П О С Т А Н О В И Л А :
1. Касаційну скаргу Івано-Франківського обласного військового комісаріату задовольнити частково.
2. Рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 19 червня 2017 року й ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 5 жовтня 2017 року скасувати.
3. Провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Івано-Франківського обласного військового комісаріату про відшкодування матеріальної шкоди та стягнення винагороди за участь в антитерористичній операції закрити.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач
Д. А. Гудима
Судді:
Н. О. Антонюк
В. С. Князєв
Т. О. Анцупова
Л. М. Лобойко
С. В. Бакуліна
Н. П. Лященко
В. В. Британчук
О. Б. Прокопенко
Ю. Л. Власов
В. В. Пророк
М. І. Гриців
Л. І. Рогач
В. І. Данішевська
О. М. Ситнік
Ж. М. Єленіна
О. С. Ткачук
О. С. Золотніков
В. Ю. Уркевич
О. Р. Кібенко
О. Г. Яновська
Джерело: ЄДРСР 86105182
-
By ANTIRAID
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
13 листопада 2019 року
м. Київ
Справа № 640/293/19
Провадження № 11-654апп19
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Князєва В. С.,
суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Апеляційного суду Київської області про визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити дії, поновлення на роботі, у якій ОСОБА_1 подано касаційну скаргу на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду
від 23 квітня 2019 року (судді Василенко Я. М., Кузьменко В. В., Шурко О. І.),
У С Т А Н О В И Л А :
Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
1. ОСОБА_1 у січні 2019 року звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Апеляційного суду Київської області, в якому з урахуванням заяви про уточнення та збільшення позовних вимог просила:
1) визнати протиправною бездіяльність керівника апарату Апеляційного суду Київської області Літвінової О. І. щодо незабезпечення належними умовами праці помічника судді ОСОБА_1 в період перебування в трудових відносинах з Апеляційним судом Київської області з 22 червня 2015 року по 02 січня 2018 року, дискримінаційною у формі утиску за ознаками внутрішньо переміщеної особи з інвалідністю;
2) визнати дії керівника апарату Апеляційного суду Київської області Літвінової О. І. під час винесення наказу від 27 листопада 2017 року № 703-ос/ка «Про встановлення надбавки за інтенсивність праці працівникам суду» у розмірі 30 відсотків до посадового окладу помічникам суддів з 01 листопада до 29 грудня 2017 року та наказу від 28 листопада 2017 року № 756-ос/ка «Про преміювання працівників суду», яким встановлена щомісячна премія помічникам судді в розмірі 200 відсотків посадового окладу за фактично відпрацьований час, по відношенню до помічника судді ОСОБА_1 протиправними, дискримінаційними у формі прямої дискримінації за ознакою внутрішньо переміщеної особи з інвалідністю;
3) зобов`язати Апеляційний суд Київської області провести перерахунок та виплату ОСОБА_1 заробітної плати за період з 01 листопада 2017 року по 29 грудня 2017 року з урахуванням недоотриманої премії у розмірі 200 відсотків посадового окладу за фактично відпрацьований час за листопад 2017 року та недоотриманої надбавки у розмірі 30 відсотків до посадового окладу з 01 листопада до 29 грудня 2017 року з урахуванням раніше виплаченої заробітної плати за період з 01 листопада по 29 грудня 2017 року;
4) визнати недійсним, протиправним, дискримінаційним наказ в. о. керівника апарату Апеляційного суду Київської області Зельдич О. М. від 10 березня 2017 року № 150-ос-ка про продовження виконання обов`язків додаткового помічника судді Лівінського С. В. в частині строку до 31 грудня 2017 року, у формі прямої дискримінації за ознаками внутрішньо переміщеної особи з інвалідністю;
5) визнати трудовий договір, оформлений наказом від 10 березня 2017 року № 150-ос-ка, про продовження виконання обов`язків додаткового помічника судді Лівінського С. В. безстроковим;
6) визнати протиправним наказ від 21 грудня 2017 року № 805-ос/ка в частині звільнення з займаної посади у зв`язку із закінченням строку трудового договору;
7) скасувати наказ від 21 грудня 2017 року № 805-ос/ка в частині звільнення з займаної посади у зв`язку із закінченням строку трудового договору;
8) зобов`язати Апеляційний суд Київської області провести перерахунок та виплату ОСОБА_1 компенсації за невикористану відпустку на підставі наказу від 09 лютого 2018 року № 74-ос/ка «Про внесення змін до наказу від 21 грудня 2017 року № 805-ос/ка» відповідно до пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, з урахуванням недоотриманої премії у розмірі 200 відсотків посадового окладу за фактично відпрацьований час за листопад 2017 року та недоотриманої надбавки у розмірі 30 відсотків до посадового окладу з 01 листопада до 29 грудня 2017 року;
9) визнати протиправними дії Апеляційного суду Київської області щодо утримання з заробітної плати ОСОБА_1 як надлишково сплачених коштів за грудень 2017 року у сумі 9714,39 грн;
10) стягнути з Апеляційного суду Київської області на користь ОСОБА_1 кошти у сумі 9714,39 грн;
11) поновити ОСОБА_1 на посаді помічника судді Апеляційного суду Київської області, додаткового помічника судді Лівінського С. В. з 02 січня 2018 року;
12) зобов`язати Апеляційний суд Київської області нарахувати та виплатити середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу на користь ОСОБА_1 з 02 січня 2018 року по день поновлення на посаді виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи перед звільненням відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати», враховуючи перерахунок ОСОБА_1 заробітної плати за період з 01 листопада 2017 року по 29 грудня 2017 року з урахуванням недоотриманої премії у розмірі 200 відсотків посадового окладу за фактично відпрацьований час за листопад 2017 року та недоотриманої надбавки у розмірі 30 відсотків до посадового окладу з 01 листопада до 29 грудня 2017 року.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
2. Окружний адміністративний суд міста Києва ухвалою від 25 лютого 2019 року роз`єднав позовні вимоги за № 1, 2, 3, 8, 9, 10, виділивши їх у самостійне провадження.
3. Окружний адміністративний суд міста Києва ухвалою від 25 лютого 2019 року залишив без розгляду позовну заяву ОСОБА_1 в частині позовних вимог про:
- визнання недійсним, протиправним, дискримінаційним наказу в. о. керівника апарату Апеляційного суду Київської області Зельдич О. М. від 10 березня 2017 року № 150-ос-ка про продовження виконання обов`язків додаткового помічника судді Лівінського С. В. в частині строку до 31 грудня 2017 року, у формі прямої дискримінації за ознаками внутрішньо переміщеної особи з інвалідністю;
- визнання трудового договору, оформленого наказом від 10 березня 2017 року № 150-ос-ка, про продовження виконання обов`язків додаткового помічника судді Лівінського С. В. безстроковим;
- визнання протиправним наказу від 21 грудня 2017 року № 805-ос/ка в частині звільнення з займаної посади у зв`язку із закінченням строку трудового договору;
- скасування наказу від 21 грудня 2017 року № 805-ос/ка в частині звільнення з займаної посади у зв`язку із закінченням строку трудового договору;
- поновлення ОСОБА_1 на посаді помічника судді Апеляційного суду Київської області, додаткового помічника судді Лівінського С. В. з 02 січня 2018 року;
- зобов`язання Апеляційного суду Київської області нарахувати та виплатити середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу на користь ОСОБА_1 з 02 січня 2018 року по день поновлення на посаді виходячи з виплат за останні
2 календарні місяці роботи перед звільненням відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати», враховуючи перерахунок ОСОБА_1 заробітної плати за період з 01 листопада 2017 року по 29 грудня 2017 року з урахуванням недоотриманої премії у розмірі 200 відсотків посадового окладу за фактично відпрацьований час за листопад 2017 року та недоотриманої надбавки у розмірі 30 % до посадового окладу з 01 листопада до 29 грудня 2017 року.
4. Шостий апеляційний адміністративний суд постановою від 23 квітня 2019 року ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 лютого 2019 року про залишення позову без розгляду скасував, провадження у справі закрив.
5. Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що спір у цій справі не є публічно-правовим і не належить до юрисдикції адміністративних судів, стосується трудових правовідносин і має вирішуватись судом за правилами цивільного судочинства.
З 01 травня 2016 року працівники патронатної служби не є державними службовцями, а посада помічника судді не відноситься до посад державної служби. Тому посада, з якої було звільнено ОСОБА_1 , не відноситься до публічної служби, оскільки не пов`язана з діяльністю на державних політичних посадах, професійною діяльністю суддів, прокурорів, військовою службою, альтернативною (невійськовою) службою, дипломатичною службою, іншою державною службою, службою в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.
Короткий зміст та обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог
6. Не погоджуючись із зазначеним судовими рішеннями, ОСОБА_1 подала касаційну скаргу, в якій посилається на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та направити справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції. Посилається на помилковість висновку суду апеляційної інстанцій про те, що справу необхідно розглядати в порядку цивільного судочинства, оскільки відповідач у справі є суб`єктом владних повноважень, а патронатна служба в державних органах є публічною службою. Заявниця вказує, що предметом спору є порушення трудових прав працівника патронатної служби, який працював у державному органі і був звільнений у січні 2018 року, а отже, спір є публічно-правовим і підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Позиція інших учасників справи
7. Відзиву на касаційну скаргу до суду не надходило.
Рух касаційної скарги
8. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 29 травня 2019 року відкрив касаційне провадження у цій справі, а ухвалою від 27 червня 2019 року призначив її до розгляду.
9. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою
від 03 липня 2019 року справу за позовом ОСОБА_1 до Апеляційного суду Київської області про визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити дії, поновлення на роботі передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) у зв`язку з тим, що учасник справи оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
10. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 20 серпня 2019 року прийняла та призначила цю справу до розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників.
ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи. Релевантні джерела права й акти їх застосування. Оцінка висновків судів та аргументів учасників справи
11. Судами встановлено, що ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила скасувати накази керівника апарату Апеляційного суду Київської області щодо продовження виконання обов`язків додаткового помічника судді та звільнення з посади помічника судді, визнати трудовий договір безстроковим, поновити на посаді помічника судді та виплатити середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу.
12. Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод
від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
13. Відповідно до частини першої статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
14. Положеннями пунктів 1 та 2 частини першої статті 4 КАС визначено, що адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи.
15. Крім того, відповідно до пункту 17 частини першої вказаної статті публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.
16. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 19 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.
17. Положеннями статті 157 Закону України від 02 червня 2016 року «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що кожний суддя має помічника (помічників), статус і умови діяльності якого (яких) визначаються цим Законом та Положенням про помічника судді, затвердженим Радою суддів України.
18. 01 травня 2016 року набув чинності Закон України від 10 грудня 2015 року «Про державну службу», згідно з преамбулою якого він визначає принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях.
19. Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про державну службу» державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави.
20. При цьому пунктом 18 частини третьої статті 3 Закону України «Про державну службу» визначено, що дія цього Закону не поширюється на працівників патронатних служб.
21. Згідно з частиною першою статті 92 Закону України «Про державну службу» до посад патронатної служби належать посади радників, помічників, уповноважених та прес-секретаря Президента України, працівників секретаріатів Голови Верховної Ради України, його Першого заступника та заступника, працівників патронатних служб Прем`єр-міністра України та інших членів Кабінету Міністрів України, помічників-консультантів народних депутатів України, помічників та наукових консультантів суддів Конституційного Суду України, помічників суддів, а також посади патронатних служб в інших державних органах.
22. Отже, з 01 травня 2016 року посада помічника судді не відноситься до посад державної служби, а є патронатною службою.
23. Виходячи з наведеного Велика Палата Верховного Суду вважає, що особа, яка обіймає посаду помічника судді, підпадає під визначення особи, яка здійснює публічну службу. У разі виникнення спору за її участі з приводу прийняття на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, на такі спори поширюється юрисдикція адміністративних судів.
24. Аналогічну правову позицію Велика Палата Верховного Суду висловила, зокрема, у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі № 815/1594/17.
25. Ураховуючи суть спірних правовідносин, апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що спір у цій справі не є публічно-правовим і не належить до юрисдикції адміністративних судів.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
26. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу для продовження розгляду.
27. За правилами частини першої статті 353 КАС підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.
Висновки щодо розподілу судових витрат
28. Відповідно до частини шостої статті 139 КАС якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.
29. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.
Керуючись статтями 2, 19, 345, 349, 353, 356, 359 КАС, Велика Палата Верховного Суду
П О С Т А Н О В И Л А :
1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
2. Постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 23 квітня 2019 року скасувати.
3. Справу за позовом ОСОБА_1 до Апеляційного суду Київської області про визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити дії, поновлення на роботі - направити для продовження розгляду до Шостого апеляційного адміністративного суду.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач
В. С. Князєв
Судді:
Н. О. Антонюк
О. Р. Кібенко
Т. О. Анцупова
Л. М. Лобойко
С. В. Бакуліна
Н. П. Лященко
В. В. Британчук
О. Б. Прокопенко
Ю. Л. Власов
В. В. Пророк
М. І. Гриців
Л. І. Рогач
Д. А. Гудима
О. М. Ситнік
В. І. Данішевська
О. С. Ткачук
Ж. М. Єленіна
В. Ю. Уркевич
О. С. Золотніков
О. Г. Яновська
Джерело: ЄДРСР 86036737
-
By ANTIRAID
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
20 листопада 2019 року
м. Київ
Справа № 760/6379/15-ц
Провадження № 14-510цс19
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Пророка В. В.,
суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Яновської О. Г.
розглянула у порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Омніфарма Київ» до Державної служби інтелектуальної власності України, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробничо-торгівельна фірма «Фармаком», Трейдінг Сервіс Сполка з о.о. про припинення порушення прав інтелектуальної власності на знаки для товарів за свідоцтвами № НОМЕР_2 , № НОМЕР_3
за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 16 вересня 2016 року, ухвалене суддею Усатовою І. А., та постанову Київського апеляційного суду від 18 березня 2019 року, прийняту в складі суддів Поліщук Н. В., Шкоріної О. І., Левенця Б. Б.
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст та обґрунтування позовних вимог
1. У березні 2015 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Омніфарма Київ» (далі - ТОВ «Омніфарма Київ») звернулося до Солом`янського районного суду міста Києва з позовом до Державної служби інтелектуальної власності України (далі - ДСІВ України), ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробничо-торгівельна фірма «Фармаком» (далі - ТОВ «ВТФ «Фармаком»), у подальшому до справи залучена Трейдінг Сервіс Сполка з о.о. як співвідповідач, оскільки до цієї компанії перейшли права ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , які стосуються суті спору.
2. Уточнені вимоги позову з посиланням на статтю 19 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» зводились до:
- визнання повністю недійсним свідоцтва України № НОМЕР_1 на знак для товарів і послуг «ІНФОРМАЦІЯ_1»;
- зобов`язання ДСІВ України внести відповідні відомості до Державного реєстру свідоцтв України на знаки для товарів і послуг (далі - Державний реєстр свідоцтв) та здійснити відповідну публікацію в офіційному бюлетені «Промислова власність»;
- зобов`язання ТОВ «ВТФ «Фармаком» припинити порушення виключних прав позивача на знаки для товарів і послуг, що охороняються за відповідними свідоцтвами України № НОМЕР_2 , № НОМЕР_3 та добре відомий знак «ІНФОРМАЦІЯ_3» шляхом заборони використовувати позначення «ІНФОРМАЦІЯ_1» та «ІНФОРМАЦІЯ_1» на упаковках товарів 05 класу Міжнародної класифікації товарів і послуг для реєстрації знаків (далі - МКТП) у рекламі, мережі Інтернет та діловій документації, пов`язаній з реалізацією товарів 05 класу МКТП;
- зобов`язання ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ТРЕЙДІНГ СЕРВІС Сполка з о.о. припинити зазначене порушення прав позивача шляхом заборони використовувати позначень « ІНФОРМАЦІЯ_1» та «ІНФОРМАЦІЯ_1» у діловій документації, пов`язаної з товарами 05 класу МКТП.
3. Позовна заява мотивована тим, що ТОВ «Омніфарма Київ» є підприємством, предметом діяльності якого є виробництво та реалізація дієтичної добавки (ентеросорбенту) під назвою «ІНФОРМАЦІЯ_2» («ІНФОРМАЦІЯ_3»). На підставі ліцензійних договорів від 01 вересня 2008 року та 26 серпня 2010 року, укладених між позивачем та ОСОБА_3 , строк дії яких до 01 вересня 2018 року та 26 серпня 2020 року відповідно, позивач має виключне право на використання знака «ІНФОРМАЦІЯ_2» за свідоцтвом України на знак для товарів і послуг № НОМЕР_3 від 25 червня 2008 року та знака « ІНФОРМАЦІЯ_3 » за свідоцтвом України на знак для товарів і послуг № НОМЕР_2 від 27 червня 2010 року, а також право на заборону використовувати зазначені знаки іншими особами.
4. 15 липня 2011 року рішенням Апеляційної палати Державного департаменту інтелектуальної власності позначення «ІНФОРМАЦІЯ_3» було визнано добре відомим в Україні знаком позивача станом на 01 січня 2011 року для наступних товарів 05 класу МКТП «Ентеросорбенти (мінеральні харчові домішки)» (далі - добре відомий знак «ІНФОРМАЦІЯ_3»).
5. Використання відповідачами позначення «ІНФОРМАЦІЯ_1» за свідоцтвом України на знак для товарів і послуг № НОМЕР_1 від 10 липня 2014 року, зокрема знака «ІНФОРМАЦІЯ_1» на упаковках товарів 05 класу МКТП, у рекламі, мережі Інтернет та діловій документації, пов`язаній з реалізацією товарів 05 класу МКТП, яке, на думку позивача, є схожим до ступеня сплутування з раніше зареєстрованими ним знаками « ІНФОРМАЦІЯ_2» та « ІНФОРМАЦІЯ_3 », а також добре відомим знаком «ІНФОРМАЦІЯ_3», може ввести в оману споживачів щодо особи позивача, а отже, є порушенням прав інтелектуальної власності позивача та вимог абзацу п`ятого частини другої, абзаців другого та третього частини третьої статті 6 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг».
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
6. Рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 16 вересня 2016 року відповідні позовні вимоги задоволені в повному обсязі.
7. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що торговельна марка за свідоцтвом України № НОМЕР_1 не відповідає умовам надання правової охорони щодо переліку товарів 5 класу МКТП, для яких ця торговельна марка зареєстрована. Разом з тим суд першої інстанції дійшов висновку, що вирішення цієї справи вплине на права та обов`язки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , що відповідачі порушують права інтелектуальної власності позивача на знаки для товарів та послуг за свідоцтвами України № НОМЕР_2, № НОМЕР_3.
8. Крім того, суд першої інстанції дійшов висновку, що існує ймовірність передачі виключних або невиключних майнових прав з боку Трейдінг Сервіс Сполка з о.о. на спірну торговельну марку «ІНФОРМАЦІЯ_1» за свідоцтвом України № НОМЕР_1 третім особам за ліцензійними угодами, що є також використанням знака.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
9. Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 16 січня 2017 року апеляційна скарга ОСОБА_1 відхилена, а рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 16 вересня 2016 року залишене без змін. Відхиляючи апеляційну скаргу ОСОБА_1 , апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції.
Короткий зміст рішення суду касаційної інстанції
10. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі - ВССУ) від 08 листопада 2017 року касаційна скарга ОСОБА_1 задоволена частково: ухвала Апеляційного суду міста Києва від 16 січня 2017 року скасована, справа направлена на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
11. Направляючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, ВССУ виходив з того, що суд апеляційної інстанції на порушення вимог статей 213, 214, 303, 304 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції, чинній на час розгляду справи судом апеляційної інстанції, безпідставно вирішив спір, що виник між юридичними особами, який підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, розглянув його разом з вимогами, які вирішуються в порядку цивільного судочинства.
12. Апеляційний суд залишив поза увагою, що, звертаючись до суду із цим позовом, ТОВ «Омніфарма Київ» не заявляло вимог до фізичних осіб ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , а матеріали справи не містять належних та допустимих доказів використання ними спірної торговельної марки, проте останні були залучені до участі у справі як відповідачів.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції (новий розгляд)
13. Під час повторного перегляду справи в апеляційному порядку постановою Київського апеляційного суду від 18 березня 2019 року апеляційна скарга ОСОБА_1 залишена без задоволення, а рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 16 вересня 2016 року - без змін.
14. Залишаючи без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_1 , апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції. При цьому апеляційний суд відхилив наведені в апеляційній скарзі доводи про помилковий висновок суду першої інстанції щодо відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , оскільки діями саме цих осіб були порушені права позивача у зв`язку із реєстрацією торговельної марки «ІНФОРМАЦІЯ_1» згідно зі свідоцтвом України № НОМЕР_1 .
15. Апеляційний суд дійшов висновку, що вирішення цієї справи впливає на права та обов`язки як відповідачів - фізичних осіб, так і компанії Трейдінг Сервіс Сполка з о.о., оскільки вимоги позивача до відповідачів є спільними, отже, за умови розгляду такого спору в межах однієї справи гарантується ефективний захист прав та інтересів позивача, що вплине, зокрема, на ефективність виконання відповідного судового рішення із забезпеченням прав усіх учасників відповідних правовідносин, а тому справа підлягає розгляду в порядку цивільної юрисдикції.
Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
16. 26 квітня 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, просив скасувати рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 16 вересня 2016 року і постанову Київського апеляційного суду від 18 березня 2019 року, закрити провадження у справі в частині позовних вимог ТОВ «Омніфарма Київ» до Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, ТОВ «ВТФ «Фармаком», Трейдінг Сервіс Сполка з о.о., ухвалити нове рішення у справі, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ТОВ «ОмніФарма Київ» до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
17. Касаційна скарга мотивована тим, що зміст позовних вимог позивача безпосередньо вказує на захист ним своїх прав, які виникають при здійсненні господарської діяльності, а саме виробництві дієтичної добавки «ІНФОРМАЦІЯ_2», та які пов`язані з конкурентними відносинами позивача з ТОВ «ВТФ «Фармаком» при виробництві останнім дієтичної добавки «ІНФОРМАЦІЯ_1». Тому ця справа підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.
18. Отже на думку ОСОБА_1 , суд першої інстанції на порушення статті 205 ЦПК України 2004 року розглянув непідвідомчий йому господарський спір.
Позиції інших учасників справи
19. 03 червня 2019 року ТОВ «Омніфарма Київ» через представника адвоката Білицький П. В. засобами поштового зв`язку подало до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Сопільняк В. Ю. залишити без задоволення, а рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 16 вересня 2016 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 березня 2019 року залишити без змін.
Рух справи в суді касаційної інстанції
20. Ухвалою Верховного Суду від 08 травня 2019 року, крім іншого, відкрите касаційне провадження у справі, зупинене виконання рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 16 вересня 2016 року і постанови Київського апеляційного суду від 18 березня 2019 року до закінчення касаційного провадження.
21. 28 серпня 2019 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду з мотивів наявності в касаційній скарзі позивача доводів, передбачених частиною шостою статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Згідно із цією частиною статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.
22. Оскільки заявник оскаржує рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 16 вересня 2016 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 березня 2019 рокуз підстав порушення судом правил предметної та суб`єктної юрисдикції, справа підлягає розгляду Великою Палатою Верховного Суду.
23. 09 вересня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку письмового провадження.
Позиція Великої Палати Верховного Суду
24. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
25. Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.
26. За змістом статті 15 ЦПК України 2004 року цивільною юрисдикцією вважається компетенція загальних судів вирішувати з додержанням процесуальної форми цивільні справи у видах проваджень, передбачених цим Кодексом.
27. У порядку цивільного судочинства загальні суди вирішують справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, зокрема, спори, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також із інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (статті 3, 15 ЦПК України у редакції, яка була чинною на час ухвалення рішення судами попередніх інстанцій).
28. Аналогічна норма міститься й у статті 19 ЦПК України в чинній редакції.
29. Отже, у порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
30. Натомість Господарський процесуальний кодекс України 1991 року обмежував участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо захисту права інтелектуальної власності позивача (фізичної особи).
31. Відтак Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір, ініційований у суді на підставі процесуальних норм, які діяли до 15 грудня 2017 року, за своїм суб`єктним складом підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.
32. Посилання скаржника на те, що після відкриття провадження у справі змінився суб'єктний склад учасників справи та особою, яка має відповідати за позовом, стала юридична особа, а відтак спір не належить розглядати в порядку цивільного судочинства, спростовується такими доводами.
33. ДСІВ України зареєстровано торговельну марку «ІНФОРМАЦІЯ_1», видано свідоцтво № НОМЕР_1 та здійснено публікацію про це в офіційному бюлетені № 13 від 10 липня 2014 року.
34. Саме діями відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 були порушені права позивача у зв`язку із реєстрацією торговельної марки «ІНФОРМАЦІЯ_1» згідно зі свідоцтвом України № НОМЕР_1 .
35. На момент подачі позову та початку його розгляду судом першої інстанції по суті власниками спірного знака для товарів і послуг за свідоцтвом України № НОМЕР_1 були відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
36. Доводи ОСОБА_1 про те, що апеляційний суд не врахував, що судом першої інстанції прийнято зміну предмета позову після початку розгляду справи по суті та проведення судової експертизи, не заслуговують на увагу, враховуючи таке.
37. Звертаючись до суду з цим позовом, ТОВ «Омніфарма Київ» не було заявлено вимог до фізичних осіб ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , проте позивач подав позовну заяву в новій редакції на виконання вимог ухвали Солом`янського районного суду міста Києва від 20 квітня 2016 року про залишення позову без руху згідно зі статтею 121 ЦПК України 2004 року. Тобто позовна заява у новій редакції була подана до початку розгляду судом справи по суті.
38. Відповідно до частини третьої статті 2 ЦПК України 2004 року провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
39. Ухвалою суду від 20 квітня 2016 року до участі у справі залучено як співвідповідача ТРЕЙДІНГ СЕРВІС Сполка з о.о. у зв`язку з передачею 25 березня 2016 року цій особі майнових прав інтелектуальної власності на знак для товарів і послуг за свідоцтвом України № НОМЕР_1 .
40. Згідно з пунктом 3 статті 19 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» свідоцтво або його частина, визнані недійсними, вважаються такими, що не набрали чинності від дати подання заявки.
41. Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, правильно виходив з того, що вирішення цієї справи впливає на права та обов`язки як відповідачів - фізичних осіб, так і компанії ТРЕЙДІНГ СЕРВІС Сполка з о.о., оскільки вимоги позивача до відповідачів є спільними, отже, за умови розгляду такого спору в межах однієї справи гарантується ефективний захист прав та інтересів позивача, що вплине, зокрема, на ефективність виконання відповідного судового рішення із забезпеченням прав усіх учасників відповідних правовідносин.
42. Крім того, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що рішення ВССУ не було обов`язковим для застосування при новому розгляді цієї справи судом апеляційної інстанції, оскільки, висновки ВССУ щодо застосування норм процесуального права у редакції ЦПК України 2004 року були перевірені апеляційним судом в повному обсязі. Тому посилання скаржника на те, що при новому розгляді справи не було застосовано вказівки ВССУ, викладені в ухвалі від 08 листопада 2017 року, не беруться до уваги.
43. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
44. Інші доводи касаційної скарги фактично зводяться до переоцінки доказів і встановлених судами обставин справи. А тому згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України Велика Палата Верховного Суду обмежена у можливості аналізувати такі доводи.
45. Разом з тим касаційна скарга ОСОБА_1 не містить доводів для скасування рішень судів попередніх інстанцій у частині визнання недійсним свідоцтва України № НОМЕР_1 на знак для товарів і послуг «ІНФОРМАЦІЯ_1», тому судові рішення переглядаються лише в тій частині, яка стосується заперечень відповідача, сформульованих ним у касаційній скарзі.
46. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів, Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і в процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій.
47. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
48. Виходячи з викладеного Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про залишення вказаної касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваних судових рішень - без змін.
Щодо судових витрат
49. Згідно із частиною тринадцятою статті 141 ЦПК Україниякщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
50. Оскільки суд касаційної інстанції не змінив рішення і не ухвалив нового, а дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення та оскаржуваних судових рішень без змін, то судові витрати у такому випадку розподілу не підлягають.
51. Судовий збір за подання касаційної скарги покласти на ОСОБА_1 .
Керуючись статтями 402-404, 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
П О С Т А Н О В И Л А:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 16 вересня 2016 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 березня 2019 року залишити без змін.
Судовий збір за подання касаційної скарги покласти на ОСОБА_1 .
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач
В. В. Пророк
Судді:
Н. О. Антонюк
О. Р. Кібенко
Т. О. Анцупова
В. С. Князєв
С. В. Бакуліна
Л. М. Лобойко
В. В. Британчук
Н. П. Лященко
Ю. Л. Власов
О. Б. Прокопенко
М. І. Гриців
Л. І. Рогач
Д. А. Гудима
О. М. Ситнік
О. С. Золотніков
О. С. Ткачук
Ж. М. Єленіна
О. Г. Яновська
Джерело: ЄДРСР 86002044
-
By ANTIRAID
ПОСТАНОВА
Іменем України
20 листопада 2019 року
м. Київ
Справа № 910/9362/19
Провадження № 12-180гс19
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді -доповідача Бакуліної С. В.,
суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Яновської О. Г.
розглянула в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на постанову Північного апеляційного господарського суду від 17 вересня 2019 року (головуючий Козир Т. П., судді Яковлєв М. Л., Коробенко Г. П.) у справі № 910/9362/19 за позовом Акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_2 та Товариство з обмеженою відповідальністю «Медично-лікувальний центр Хелсі», про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом реалізації на прилюдних торгах.
1. Короткий зміст позовних вимог
1.1. У липні 2019 року Акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі - Банк) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом реалізації на прилюдних торгах.
1.2. На обґрунтування заявлених позовних вимог Банк зазначив, що 5 вересня 2007 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (правонаступником щодо всіх прав та обов`язків якого є Банк) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Медично-лікувальний центр Хелсі» (далі - Товариство) укладено договір про надання відновлювальної кредитної лінії № 24-12/202 (далі - кредитний договір). З метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між позивачем та ОСОБА_2 було укладено іпотечний договір від 5 вересня 2007 року № 02-10/2982 (далі - іпотечний договір), за умовами якого в іпотеку Банку передано нерухоме майно, а саме трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 2 та належала іпотекодавцю на праві приватної власності. Новим власником предмета іпотеки, який набув статусу іпотекодавця, є відповідач на підставі договору купівлі-продажу від 1 грудня 2015 року, до якого пред`явлено вимогу про звернення стягнення на предмет іпотеки у зв`язку з неналежним виконанням позичальником основного зобов`язання.
2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
2.1. Господарський суд міста Києва ухвалою від 22 липня 2019 року на підставі пункту 1 частини першої статті 175 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) відмовив у відкритті провадження у цій справі, зазначивши, що цей спір не підлягає розгляду в господарських судах, оскільки відповідачем у цій справі є фізична особа, яка не є суб`єктом підприємницької діяльності, а також те, що відповідач не є ані стороною правочину, укладеного для забезпечення виконання зобов'язання, ані стороною основного зобов`язання, а тому розгляд цієї справи відноситься до юрисдикції загальних судів.
2.2. Північний апеляційний господарський суд постановою від 17 вересня 2019 року ухвалу Господарського суду міста Києва від 22 липня 2019 року скасував; справу передав на розгляд до Господарського суду міста Києва, зазначивши, що спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, оскільки стосується звернення стягнення на майно, що є предметом забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором, сторонами якого є юридичні особи, тобто стосується правовідносин, які є похідними від кредитних правовідносин господарюючих суб'єктів. Відповідачка, ОСОБА_1 , яка набула право власності на спірну квартиру, є фізичною особою та не є підприємцем, проте відповідно до положень Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі - Закон № 898-IV) вона набула статусу іпотекодавця у вказаних правовідносинах.
3. Вимоги касаційних скарг та короткий зміст наведених у них доводів
3.1. Не погодившись із постановою Північного апеляційного господарського суду від 17 вересня 2019 року, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися з касаційними скаргами до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, в яких просили скасувати зазначену постанову, а ухвалу Господарського суду міста Києва від 22 липня 2019 року про відмову у відкритті провадження у цій справі залишити в силі.
3.2. На обґрунтування касаційних скарг ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зазначають, зокрема, про те, що відповідачка ( ОСОБА_1 ) у цій справі не є фізичною особою - підприємцем та не є стороною ані основного кредитного договору, ані іпотечного договору, ані інших пов`язаних договорів із ними, а тому спір у цій справі відноситься до юрисдикції загальних судів.
4. Доводи інших учасників справи
4.1. У наданому до суду відзиві Банк заперечує проти наведених у касаційних скаргах доводів та зазначає, що оскільки предметом спору у цій справі є звернення стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором, укладеним для забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором, сторонами якого є юридичні особи - Банк і Товариство, то з урахуванням пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України спір має розглядатися за правилами господарського судочинства, незважаючи на те, що його стороною є фізична особа, яка набула право власності на предмет іпотеки та відповідно статус сторони іпотечного договору.
4.2. Відзивів на касаційну скаргу від інших учасників справи не надходило.
5. Позиція Великої Палати Верховного Суду у справі
5.1. Оскільки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 оскаржують судове рішення з підстав порушення правил суб`єктної та предметної юрисдикції, справа разом із касаційними скаргами була прийнята до розгляду Великою Палатою Верховного Суду.
5.2. Визначаючи юрисдикцію суду під час розгляду цієї справи, Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.
5.3. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, можуть бути суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
5.4. Відповідно до частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
5.5. Справи, що відносяться до юрисдикції господарських судів, визначено статтею 20 ГПК України. Так, за змістом пункту 1 частини першої цієї статті господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.
5.6. З аналізу наведеної вище норми вбачається, що законодавець відніс до юрисдикції господарських судів справи: 1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та 2) у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.
5.7. За змістом частини першої статті 509 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.
5.8. Виконання зобов`язання (основного зобов`язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом (стаття 548 ЦК України).
5.9. Виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов`язання (стаття 546 ЦК України). Отже, для забезпечення виконання основного зобов`язання сторони можуть передбачати як визначені у статті 546 цього Кодексу види забезпечення зобов`язань, так й інші види, встановлені договором або законом.
5.10. Законодавство України не розрізняє види забезпечення основного зобов`язання для визначення юрисдикції суду з розгляду спорів щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання.
5.11. Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (частина перша статті 575 ЦК України). Тобто іпотека - це різновид такого виду забезпечення зобов`язання, як застава. Іпотека регулюється, зокрема, ЦК України та Законом України від 2 жовтня 1992 року № 2654-XII «Про заставу».
5.12. Для цілей застосування Закону № 898-IV основне зобов`язання - це зобов`язання боржника за договорами позики, кредиту, купівлі-продажу, лізингу, а також зобов`язання, яке виникає з інших підстав, виконання якого забезпечене іпотекою.
5.13. Іпотекодавцем може бути боржник за основним зобов`язанням або майновий поручитель - особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання зобов`язання іншої особи - боржника (абзаци сьомий і восьмий статті 1 Закону № 898-IV).
5.14. Законодавство України не передбачає солідарного обов`язку боржника (зокрема, позичальника за кредитним договором) та майнового поручителя, який відповідає перед іпотекодержателем за виконання боржником основного зобов`язання в межах вартості предмета іпотеки (частина перша статті 11 Закону № 898-IV). Іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника
5.15. Відповідно до частини першої статті 527 ЦК України боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту.
5.16. Кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок виконання обов`язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем) (пункт 3 частини першої статті 512 ЦК України). У разі задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки майновий поручитель набуває права кредитора за основним зобов`язанням (частина друга статті 11 Закону № 898-IV).
5.17. Тобто, за загальним правилом, саме позичальник як боржник у зобов`язанні за кредитним договором має виконати свій обов`язок перед кредитодавцем. Втім, якщо таке зобов`язання майновий поручитель забезпечив іпотекою, він може виконати обов`язок боржника, однак у межах вартості предмета іпотеки. У разі задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки правовідносини з боржником за основним зобов`язанням не припиняються, оскільки майновий поручитель набуває права кредитора за основним зобов`язанням.
5.18. Відповідно до положень частини другої статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням, мають юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування.
5.19. За статтею 45 ГПК України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені в статті 4 цього Кодексу, у тому числі й фізичні особи, які не є підприємцями. Випадки, коли справи у спорах, стороною яких є фізична особа, що не є підприємцем, підвідомчі господарському суду, визначені статтею 20 ГПК України.
5.20. Отже, до юрисдикції господарських судів належать справи у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, якщо сторонами цього основного зобов`язання є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. У цьому випадку суб`єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи.
5.21. Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 2 жовтня 2018 року у справі № 910/1733/18 (провадження № 12-170гс18), від 19 березня 2019 року у справі № 904/2526/18 (провадження № 12-272гс18).
5.22. Велика Палата Верховного Суду додатково звертає увагу на те, що положення пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України пов`язують належність до господарської юрисдикції справ у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, не з об`єднанням позовних вимог до боржника у забезпечувальному зобов`язанні з вимогами до боржника за основним зобов`язанням, а з тим, що сторонами основного зобов`язання мають бути юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.
5.23. Водночас посилання суду першої інстанції на те, що відповідачка ОСОБА_1 як власниця спірного майна, яка не є фізичною особою - підприємцем та не є стороною ані основного кредитного договору, ані іпотечного договору, що за позицією суду унеможливлює розгляд спору за правилами господарського судочинства, визнається Великою Палатою Верховного Суду помилковим з огляду на таке.
5.24. За змістом статті 11 Закону № 898-IV майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов`язання виключно в межах вартості предмета іпотеки.
5.25. Підстави припинення іпотеки передбачено статтею 17 Закону № 898-IV, до яких, зокрема, належать: припинення основного зобов`язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізація предмета іпотеки відповідно до цього закону; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрата переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її; з інших підстав, передбачених законом. Наступні іпотеки припиняються внаслідок звернення стягнення за попередньою іпотекою.
5.26. Перехід права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи регулюється статтею 23 Закону № 898-IV, якою передбачено, що в разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов`язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.
5.27. Таким чином, з аналізу вказаних норм законодавства вбачається відсутність підстав для припинення договору іпотеки у зв`язку з відчуженням іпотекодавцем предмета іпотеки, оскільки іпотека залишається дійсною незалежно від зміни власника майна.
5.28. Як убачається з матеріалів справи, спір у цій справі стосується звернення стягнення на майно, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання за кредитним договором, сторонами якого є юридичні особи, тобто, стосується правовідносин, які є похідними від кредитних правовідносин господарюючих суб`єктів.
5.29. Відповідачка ОСОБА_1 не є стороною іпотечного договору, разом з тим вчинила правочин з набуття права власності на майно, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання за кредитним договором.
5.30. Такими чином, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що відповідачка ОСОБА_1 хоча і є фізичною особою та не є підприємцем, проте відповідно до вказаних положень Закону № 898-IV вона набула статусу іпотекодавця у вказаних правовідносинах.
5.31. При цьому Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити, що у частинідругій статті 4 ГПК України йдеться про спори щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, зокрема тих, на підставі яких у набувача майна виникає статус іпотекодавця, незважаючи на те, що останній не є стороною договору іпотеки.
5.32. Отже, виходячи зі змісту та підстав поданого позову, характеру спірних правовідносин, ураховуючи наведені положення чинного законодавства, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що спір у цій справі між позивачем та відповідачем виник з правовідносин, що стосуються правочину, укладеного для виконання зобов`язання за кредитним договором, сторонами якого є юридичні особи, що відповідає ознакам спору, який підлягає розгляду в порядку господарського судочинства згідно з наведеними вище приписами ГПК України.
5.33. З огляду на що, висновки суду першої інстанції про відмову у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 175 ГПК України є необґрунтованими та не відповідають наведеним вище нормам матеріального та процесуального права.
6. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Щодо суті касаційних скарг
6.1. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу - без задоволення.
6.2. За змістом частини першої статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
6.3. Перевіривши застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених ними обставин та в межах доводів касаційних скарг, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необґрунтованість наведених у касаційних скаргах доводів та відсутність підстав для скасування судового рішення.
6.4. Таким чином, касаційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 підлягають залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції - залишенню без змін.
Щодо судових витрат
6.5. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судового рішення у цій справі та не ухвалює нового, розподіл судових витрат не проводиться.
Керуючись статтями 306, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду
ПОСТАНОВИЛА:
Касаційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишити без задоволення, а постанову Північного апеляційного господарського суду від 17 вересня 2019 року у справі № 910/9362/19 - без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач
С. В. Бакуліна
Судді: Н. О. Антонюк
В. С. Князєв
Т. О. Анцупова
Л. М. Лобойко
В. В. Британчук
Н. П. Лященко
Ю. Л. Власов
О. Б. Прокопенко
М. І. Гриців
В. В. Пророк
Д. А. Гудима
Л. І. Рогач
Ж. М. Єленіна
О. М. Ситнік
О. С. Золотніков
О. С. Ткачук
О. Р. Кібенко
О. Г. Яновська
Джерело: ЄДРСР 86071598
-
-
Темы
-
