ANTIRAID

Постановление БП-ВС о гражданской юрисдикции спора касательно расчета задолженности по алиментам исполнительной службой

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

1 member has voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      1
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
Іменем України

27 листопада 2019 року

м. Київ

Справа № 201/10329/16-ц

Провадження № 14-496цс19

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Ткачука О.С.,

суддів : Антонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Данішевської В.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,

розглянула у порядку письмового провадження справу за скаргою ОСОБА_1 на дії державних виконавців, заінтересовані особи: Соборний відділ державної виконавчої служби м. Дніпра Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області та ОСОБА_2 , про скасування розрахунку заборгованості по аліментах за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 квітня 2017 року, постановлену суддею Антонюком О.А., та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 06 липня 2017 року, постановлену у складі суддів Каратаєвою Л.О., Ткаченко І.Ю., Пищиди М.М.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст та обґрунтування позовних вимог

1. У липні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду зі скаргою на неправомірні дії державних виконавців Соборного відділу державної виконавчої служби м. Дніпра Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області щодо розрахунку заборгованості по аліментах від 31 липня 2015 року.

2. Заява мотивована тим, що дії державних виконавців відділу ДВС з розрахунку заборгованості є незаконними, оскільки з 03 листопада 2000 року по 15 жовтня 2009 року ОСОБА_2 як стягувач аліментів не подавала письмових заяв про примусове виконання судового рішення; крім того, відсутні докази підтвердження вручення скаржнику постанови про відкриття виконавчого провадження.

Короткий зміст судових рішень

3. Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 квітня 2017 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 06 липня 2017 року провадження по справі за скаргою ОСОБА_1 на протиправні дії державних виконавців, заінтересовані особи: Соборний відділ державної виконавчої служби м. Дніпра Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області та ОСОБА_2 , про скасування розрахунку заборгованості закрито.

4. Судові рішення мотивовані тим, що до цивільної юрисдикції віднесені лише спори щодо рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби, вчинених під час виконання рішень, які ухвалені судами за правилами Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України 2004 року. Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, вказав, що справи про оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби, вчинених під час виконання рішень загальних судів та інших рішень, ухвалених за правилами ЦПК України 1963 року, відповідно до статті 181 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) України (у редакції, чинній на час постановлення ухвали) розглядаються за правилами адміністративного судочинства.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

5. У липні 2017 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, у якій просив скасувати судові рішення, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.

6. Касаційна скарга мотивована порушенням судами норм процесуального права, які полягають у нез`ясуванні обставин справи та помилковому віднесенні спору до адміністративної юрисдикції.

Рух справи в суді касаційної інстанції

7. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 липня 2017 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та витребувано її із суду першої інстанції.

8. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 03 жовтня 2017 року, яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладений у новій редакції.

9. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

10. 21 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду відповідно до ч. 6 ст. 403 ЦПК України передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

11. Відповідно до ч. 6 ст. 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду у всіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.

12. 09 вересня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку письмового провадження.

Позиція Верховного Суду

13. Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

14. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

15. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій, передбачав, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають, зокрема, з цивільних і земельних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (частина перша статті 15).

16. 14 липня 2016 року скаржник звернувся до суду за правилами ЦПК України, який набрав чинності 1 вересня 2005 року, зі скаргою, в якій просив скасувати розрахунок заборгованості за виконавчим провадження, відкритим ще 4 листопада 2009 року. Спірні правовідносини виникли з приводу дій відділу ДВС з розрахунку заборгованості за аліментами у зв`язку з примусовим виконанням виконавчого листа № 2-3481/2000, виданого 3 листопада 2000 року.

17. Суди першої й апеляційної інстанцій дійшли висновку, що спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства відповідно до статті 181 КАС України у редакції, чинній на час подання скарги на дії державного виконавця, оскільки рішення суду про стягнення аліментів було ухвалене 23 жовтня 2000 року за правилами ЦПК України 1963 року. Проте Велика Палата Верховного Суду з такими висновками судів не погоджується.

18. Згідно з частиною першою статті 181 КАС України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

19. Відповідно до частини дев`ятої статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції, чинній на час розгляду скарги судами першої й апеляційної інстанцій) спір щодо розміру заборгованості зі сплати аліментів вирішується судом за заявою заінтересованої особи у порядку, встановленому законом.

20. Відповідно до частини четвертої статті 82 Закону України «Про виконавче провадження» у вказаній редакції рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами до суду, який видав виконавчий документ, а іншими учасниками виконавчого провадження та особами, які залучаються до проведення виконавчих дій, - до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

21. Скаржник звернувся 14 липня 2016 року до суду не з адміністративним позовом, а зі скаргою на дії державного виконавця під час виконання судового рішення, обґрунтованою статтями 383 - 389 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, статтею 74 Закону України «Про виконавче провадження» та статтею 194 Сімейного кодексу України. Просив суд, який розглядав спір і ухвалив судове рішення, оцінити дії державного виконавця на предмет їх законності.

22. Згідно зі статтею 383 ЦПК України у вказаній редакції сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього кодексу, порушено їх права чи свободи.

23. Скарга на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби подається до суду, який видав виконавчий документ (частина друга статті 384 ЦПК України у тій же редакції).

24. Отже, суди першої й апеляційної інстанцій неправильно встановили наявність юрисдикції адміністративного суду щодо розгляду цієї скарги.

25. Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскільки скаржник звернувся до суду, який видав виконавчий документ, зі скаргою на дії державного виконавця щодо розрахунку аліментів у порядку контролю за виконанням судового рішення, така скарга має розглядатися за правилами цивільного судочинства.

26. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 серпня 2018 року у справі № 201/10328/16-ц (провадження № 14-192цс18) і підстав для відступлення від цієї правової позиції немає.

27. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

28. Згідно з частиною четвертою статті 406 ЦПК України у випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції.

29. Відповідно до частини четвертої та п`ятої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Висновки суду касаційної інстанції, в зв`язку з якими скасовано судові рішення, є обов`язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.

30. З огляду на викладені вище висновки, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу ОСОБА_1 слід задовольнити, а ухвалу Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 06 липня 2017 року - скасувати й направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Щодо судових витрат

31. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

32. Оскільки Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що справу необхідно направити до суду першої інстанції для продовження розгляду, Верховний Суд не здійснює розподілу судових витрат.

Керуючись ст. ст. 400, 406, 409, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

П О С Т А Н О В И Л А:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Ухвалу Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 11 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 06 липня 2017 року скасувати, справу направити до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська для продовження розгляду.

Постанова Великої Палати Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя -доповідач О.С. Ткачук

Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв

Т .О. Анцупова Л.М. Лобойко

С.В. Бакуліна Н.П. Лященко

В.В. Британчук О.Б. Прокопенко

Ю.Л. Власов В.В. Пророк

М.І. Гриців Л.І. Рогач

В.І. Данішевська О.М. Ситнік

Ж.М. Єленіна В.Ю. Уркевич

О.С. Золотніков О.Г. Яновська

О.Р. Кібенко

Джерело: ЄДРСР 86241647

Share this post


Link to post
Share on other sites

Большая палата указала, что согласно статье 383 ГПК Украины в указанной редакции стороны исполнительного производства вправе обратиться в суд с жалобой, если считают, что решением, действием или бездействием государственного исполнителя или другого должностного лица государственной исполнительной службы во время выполнения судебного решения, принятого в соответствии с этим кодекса, нарушены их права или свободы. Жалоба на решение, действия или бездеятельность государственного исполнителя или другого должностного лица государственной исполнительной службы подается в суд, выдавший исполнительный документ (часть вторая статьи 384 ГПК Украины в той же редакции).

Поскольку жалобщик обратился в суд, который выдал исполнительный документ, с жалобой на действия государственного исполнителя по расчету алиментов в порядке контроля за исполнением судебного решения, такая жалоба должна рассматриваться по правилам гражданского судопроизводства.

Share this post


Link to post
Share on other sites

БПВС решила полностью изменить устоявшиеся законные нормы... Вопреки всем нормам права БП вынесла незаконное решение... Да уж, теперь и я стал сомневаться в этом ВС... и его компетентности... 

Share this post


Link to post
Share on other sites

Верховный Суд решил, что он законодательный орган...

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      18 грудня 2019 року
      м. Київ
      Справа № 826/2323/17
      Провадження № 11-79апп19
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді-доповідача Золотнікова О. С.,
      суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач) до старшого слідчого в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України Басюка Романа Івановича (далі - відповідач) про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити дії
      за касаційною скаргою позивача на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 лютого 2017 року, постановлену суддею Добрянською Я. І., й ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 4 квітня 2017 року, постановлену колегією суддів у складі Бужак Н. П., Костюк Л. О. і Троян Н. М.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У лютому 2017 року позивач звернувся до суду з позовною заявою, в якій просив:
      1.1. Визнати протиправною відмову відповідача у наданні копій документів та інформації, які позивач вимагав у заяві від 30 листопада 2016 року.
      1.2. Зобов`язати відповідача не пізніше 5 днів з дня набрання постановою суду законної сили надати позивачу:
      1.2.1. Засвідчену копію адресованої відповідачу заяви Голови правління Всеукраїнської громадської організації «Народний вирок» Ситєнкова М. М. від 1 листопада 2016 року № 10.11.2016 (далі - заява № 10.11.2016), перша й остання сторінки якої були опубліковані 28 листопада 2016 року на вебсайті «Політрада».
      1.2.2. Копію відповіді, наданої уповноваженою особою Генеральної прокуратури України на заяву № 10.11.2016.
      1.2.3. Інформацію про результати розслідування кримінального провадження № 42015000000001998 щодо незаконного заволодіння державним майном службовими особами Державного управління справами та Комплексу відпочинку «Пуща-Водиця» на користь екс-Генерального прокурора України ОСОБА_4, ексміністра юстиції України ОСОБА_5, екс-Голови Верховної Ради України ОСОБА_6, екскерівника Державного управління справами ОСОБА_7 й інших осіб, щодо майна яких проводиться розслідування.
      1.2.4. Інформацію про те, чи проводиться розслідування у межах кримінального провадження № 42015000000001998 стосовно позивача (або за фактом заволодіння державним майном службовими особами Державного управління справами та Комплексу відпочинку «Пуща-Водиця» нібито на користь позивача), які обставини перевіряються щодо позивача (яка фабула кримінального правопорушення, чи внесене прізвище позивача до цієї фабули в Єдиний реєстр досудових розслідувань).
      2. Мотивував позовну заяву такими обставинами :
      2.1. 25 вересня 2015 року Генеральна прокуратура України розпочала досудове розслідування у кримінальному провадженні № 42015000000001998 за фактами заволодіння державним майном в особливо великих розмірах, зловживання службовим становищем, зокрема, службовими особами Державного управління справами та Комплексу відпочинку «Пуща-водиця».
      2.2. 28 листопада 2016 року на вебсайті «Політрада» була оприлюднена неправдива інформація щодо позивача із зображенням першої й останньої сторінок адресованої відповідачу заяви № 10.11.2016, в якій Голова правління Всеукраїнської громадської організації «Народний вирок» ОСОБА_8 звинувачував позивача у нібито незаконному заволодінні державним майном Комплексу відпочинку «Пуща-водиця» Державного управління справами.
      2.3. 30 листопада 2016 року з метою підготовки додатків до позовної заяви, яку позивач має намір подати проти власника вебсайта «Політрада», Всеукраїнської громадської організації «Народний вирок» та їх посадових осіб, позивач звернувся до відповідача із заявою про надання йому належно засвідчених копій документів та інформації, необхідних для захисту конституційних прав і свобод.Просив надати належним чином засвідчені копії адресованої відповідачеві заяви № 10.11.2016 та відповіді слідчого на цю заяву, а також просив надати таку інформацію:
      про результати розслідування кримінального провадження № 42015000000001998 щодо незаконного заволодіння державним майном службовими особами Державного управління справами та Комплексу відпочинку «Пуща-Водиця» на користь екс-Генерального прокурора України ОСОБА_4, ексміністра юстиції України ОСОБА_5, екс-Голови Верховної Ради України ОСОБА_6, екскерівника Державного управління справами ОСОБА_7 й інших осіб, щодо майна яких проводиться розслідування;
      чи проводиться розслідування у межах цього кримінального провадження щодо позивача(або за фактом заволодіння державним майном службовими особами Державного управління справами та Комплексу відпочинку «Пуща-Водиця» на користь позивача) та які саме обставини перевіряються щодо нього (яка фабула кримінального правопорушення, чи внесено прізвище позивача до цієї фабули в Єдиний реєстр досудових розслідувань).
      2.4. Відповідач листом від 26 грудня 2016 року № 17/1/5-34844-15 повідомив позивача про те, що згідно з вимогами статей 221 і 222 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) неможливо задовольнити вимоги, викладені у заяві від 30 листопада 2016 року.
      2.5. Запитана позивачем інформація не є конфіденційною, службовою або такою, що за змістом статті 162 КПК України містить охоронювану законом таємницю; копії запитаних документів є загальнодоступними, їх оригінали є у кримінальному провадженні; відмова у наданні цих документів для ознайомлення відповідно до частини першої статті 221 КПК України не допускається.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. 17 лютого 2017 року Окружний адміністративний суд міста Києва постановив ухвалу, якою відмовив у відкритті провадження в цій справі, оскільки вважав, що справу треба розглядати за правилами кримінального судочинства.
      4. Мотивував ухвалу так :
      4.1. Частина друга статті 303 КПК України передбачає можливість оскаржити інші рішення, дії чи бездіяльності слідчого або прокурора (тобто ті, котрі не передбачені частиною першою цієї статті) під час підготовчого провадження у суді згідно з правилами статей 314 - 316 КПК України.
      4.2. Оскільки позовні вимоги стосуються дій слідчого - відмови у наданні інформації та документів у кримінальному провадженні, - які врегульовані нормами КПК України, цей спір треба розглядати за правилами кримінального судочинства.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      5. 4 квітня 2017 року Київський апеляційний адміністративний суд постановив ухвалу, якою залишив без змін ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 лютого 2017 року.
      6. Мотивував ухвалу так :
      6.1. Спірні правовідносини стосуються дій відповідача про надання інформації в межах кримінального провадження №42015000000001998.
      6.2. Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) регламентує порядок розгляду не всіх публічно-правових спорів, а лише тих, які виникають у результаті здійснення суб`єктом владних повноважень управлінських функцій і розгляд яких безпосередньо не віднесено до юрисдикції інших судів.
      6.3. У рішенні Конституційного Суду України №6-рп/2001 від 23 травня 2001 року зазначено, що кримінальне судочинство - це врегульований нормами КПК України порядок діяльності органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду (судді) щодо порушення, розслідування, розгляду і вирішення кримінальних справ, а також діяльність інших учасників кримінального процесу - підозрюваних, обвинувачених, підсудних, потерпілих, цивільних позивачів і відповідачів, їх представників та інших осіб з метою захисту конституційних прав, свобод та законних інтересів. Захист прав і свобод людини не може бути надійним без надання їй можливості оскаржити до суду окремі процесуальні акти, дії чи бездіяльність органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду. Але таке оскарження може здійснюватись у порядку, встановленому КПК України, оскільки відповідна діяльність посадових осіб вказаних органів має особливості та не належить до управлінської сфери. Тому спірні правовідносини не є управлінськими, а повноваження відповідача у цих правовідносинах регламентовані КПК України.
      6.4. Захист прав позивача з урахуванням обов`язковості дотримання вимог частини третьої статті 2 КАС України вимагав би від адміністративного суду перевірити дотримання відповідачем вимог КПК України. Адміністративний суд не має повноважень провести таку перевірку та відновити порушені у рамках кримінального процесу права позивача. Тому обґрунтованими є висновки суду першої інстанції про те, що справу треба розглядати за правилами кримінального судочинства.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      7. 21 квітня 2017 року позивач звернувся з касаційною скаргою, в якій, вказуючи на порушення норм процесуального права, просить скасувати ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 лютого 2017 року й ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 4 квітня 2017 року, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      8. 31 січня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду постановив ухвалу, якою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Мотивував ухвалу тим, що позивач оскаржує судові рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      9. Позивач мотивує касаційну скаргу так :
      9.1. Позивач звернувся до відповідача із заявою про надання належним чином засвідчених копій документів та інформації, необхідних для підготовки позовної заяви за правилами цивільного судочинства.
      9.2. Оскільки позивач не є стороною захисту у кримінальному провадженні № 42015000000001998, він звернувся до відповідача за законодавством про інформацію, а не у порядку, визначеному КПК України.
      9.3. КПК України не встановлює порядок оскарження відмови слідчого у наданні інформації особі, яка не є стороною кримінального провадження.
      (2) Позиція іншого учасника справи
      10. 18 травня 2017 року Генеральна прокуратура України подала заперечення на касаційну скаргу, в яких просила залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені рішення - без змін.
      11. Мотивувала заперечення так :
      11.1. Спір слід розглядати за правилами КПК України, оскільки позовні вимоги стосуються дій відповідача, пов`язаних із відмовою у наданні інформації та документів у кримінальному провадженні.
      11.2. Законність процесуальних актів, дій чи бездіяльності, вчинених під час здійснення процесуальних повноважень, не можна перевіряти за межами передбаченого законом процесуального контролю. Вказане відповідає висновкам Верховного Суду України, сформульованим у постанові від 16 вересня 2015 року у справі № 21-1666а15, а також висновкам Вищого адміністративного суду України, викладеним в ухвалі від 17 травня 2016 року у справі № 826/6761/15.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      12. Предметом спору є визнання протиправною відмови відповідача у наданні позивачеві копій документів та інформації, що стосуються кримінального провадження № 42015000000001998, і зобов`язання відповідача надати запитані документи й інформацію.
      13. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.
      14. Завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб`єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження (частини перша та друга статті 2 КАС України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду).
      15. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності (пункт 1 частини другої статті 17 КАС України у вказаній редакції).
      16. Суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України редакції, чинній на час звернення з позовом до суду).
      17. Близькі за змістом приписи, що визначають завдання й основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється і не поширюється юрисдикція адміністративних судів, є у статтях 2, 4 і 19 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду.
      18. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
      19. Велика Палата Верховного Суду уже висловлювала думку про те, що публічно-правовим вважається, зокрема, спір, в якому сторони правовідносин виступають одна щодо іншої не як рівноправні, і в якому одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції та може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. Необхідною ознакою суб`єкта владних повноважень є виконання ним публічно-владних управлінських функцій саме у тих правовідносинах, в яких виник спір (див., наприклад, пункт 5.7 постанови від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17, пункти 28-30 постанови від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16).
      20. Відповідач, надаючи відповідь на заяву позивача, діяв як сторона кримінального провадження та відмовив позивачу у наданні інформації з підстав, передбачених КПК України.
      21. Порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України (частина перша статті 1 КПК України).
      22. Завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура (стаття 2 КПК України).
      23. Відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, вважав, що позовні вимоги слід розглядати за правилами кримінального судочинства, оскільки вони стосуються дій відповідача, врегульованих КПК України.
      24. Слідчий, прокурор зобов`язаний за клопотанням сторони захисту, потерпілого, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, надати їм матеріали досудового розслідування для ознайомлення, за виключенням матеріалів про застосування заходів безпеки щодо осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, а також тих матеріалів, ознайомлення з якими на цій стадії кримінального провадження може зашкодити досудовому розслідуванню. Відмова у наданні для ознайомлення загальнодоступного документа, оригінал якого знаходиться в матеріалах досудового розслідування, не допускається (частина перша статті 221 КПК України).
      25. За змістом наведених приписів право на ознайомлення з матеріалами досудового розслідування має обмежене коло осіб, а саме: сторона захисту, потерпілий, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження. За змістом § 3 глави 3 КПК України стороною захисту є, зокрема, підозрюваний.
      26. Суди першої й апеляційної інстанцій не встановили, що досудове розслідування у межах кримінального провадження № 42015000000001998 було розпочате саме щодо позивача за фактом вчинення ним кримінального правопорушення. У позовній заяві позивач хоч і вказав про те, що його нібито стосується звинувачення у незаконному заволодінні державним майном Комплексу відпочинку «Пуща-Водиця» Держаного управління справами, проте суди на підставі матеріалів справи не встановили наявність у позивача на момент звернення із заявою від 30 листопада 2016 року навіть статусу підозрюваного у межах кримінального провадження № 42015000000001998. Отже, станом на час звернення до відповідача з відповідною заявою права на ознайомлення з матеріалами кримінального провадження у позивача не було, про що він обґрунтовано зазначав в апеляційній і касаційній скаргах.
      27. Оскільки позивач оскаржує відмову у наданні документів та інформації не з підстав порушення його прав як сторони у кримінальному провадженні, Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими висновки судів першої й апеляційної інстанцій про те, що цей спір слід розглядати за правилами кримінального судочинства.
      28. Більше того, з огляду на те, що позивач визначив відповідачем посадову особу Генеральної прокуратури України, розгляд заявлених вимог в окремому судовому процесі неможливий і за правилами цивільного судочинства, відповідачем в якому можуть бути лише фізичні та юридичні особи і держава (частина друга статті 30 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції, що була чинною на час звернення із позовною заявою; частина друга статті 48 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду).
      29. Позивач обґрунтував його вимоги тим, що документи, які є у матеріалах кримінального провадження № 42015000000001998, необхідні для звернення з іншим позовом за правилами цивільного судочинства до власника вебсайту «Політрада», Всеукраїнської громадської організації «Народний вирок» та їх посадових осіб, які, на думку позивача, поширили відносно нього недостовірну інформацію.
      30. ЦПК України у редакції, що була чинною на час звернення із позовною заявою, передбачав, що у випадках, коли щодо отримання доказів у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, є складнощі, суд за їх клопотанням зобов`язаний витребувати такі докази. Клопотання про витребування доказів має бути подано до або під час попереднього судового засідання, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться, - до початку розгляду справи по суті із долученням відомостей про неможливість отримання таких доказів особисто стороною або іншою особою, яка бере участь у справі (частина перша статті 137).
      31. ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, також передбачає право учасника справи, у разі неможливості самостійно надати доказ, подати клопотання про його витребування судом (частина перша статті 84), вказавши, зокрема, вжиті особою, яка подає клопотання, заходи для отримання цього доказу самостійно, докази вжиття таких заходів та (або) причини неможливості самостійного отримання цього доказу (пункт 4 частини другої статті 84). У разі задоволення клопотання суд своєю ухвалою витребовує відповідні докази (частина третя статті 84 ЦПК України).
      32. Отже, у цивільному процесі отримання доказів, щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, є складнощі, відбувається за ухвалою суду за умови, що відповідна особа подасть обґрунтоване клопотання про витребування доказів, в якому доведе, що існують труднощі з їх отриманням, зокрема обґрунтує неможливість подати ці докази самостійно. Тому не є необхідним оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта, який відмовився надати позивачеві інформацію та документи, для того, щоби звернутися з позовом за правилами цивільного судочинства. Збирання доказів для одного судового процесу не має зумовлювати з цією метою ініціювання іншого судового процесу.
      33. Відмова відповідача надати позивачеві документи та інформацію, що стосуються кримінального провадження № 42015000000001998, не впливає на право позивача звернутися до суду за правилами цивільного судочинства до власника вебсайту «Політрада», Всеукраїнської громадської організації «Народний вирок» та їх посадових осіб, які, на думку позивача, поширили стосовно нього недостовірну інформацію. Така відмова може бути використана позивачем у цивільному процесі для обґрунтування клопотання про витребування доказів.
      34. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що словосполучення «заяву не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 109 КАС України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду), «позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 170 КАС України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), «справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 157 КАС України у редакції, чинній на час звернення позивача до суду), «справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 238 КАС України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) стосуються як позовних вимог, які не можна розглядати за правилами адміністративного судочинства, так і тих вимог, які взагалі не можуть розглядати суди (близькі за змістом висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала, зокрема, у пункті 66 постанови від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц, в пункті 59 постанови від 13 червня 2018 року у справі № 454/143/17-ц і в пункті 37 постанови від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц).
      35. З огляду на наведене, враховуючи зміст заявлених позовних вимог, суб`єктний склад учасників спору, а також відсутність у позивача статусу у кримінальному провадженні № 42015000000001998, Велика Палата Верховного Суду вважає, що ці вимоги не можуть бути предметом окремого судового розгляду. Тому висновки судів першої й апеляційної інстанцій про можливість розгляду спору за правилами кримінального судочинства є помилковими.
      36. Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (див. mutatis mutandis рішення у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України» (Peretyaka and Sheremetyev v. Ukraine) від 21 грудня 2010 року, заяви № 17160/06 та № 35548/06, § 33).
      37. Відсутність у позивача з огляду на його статус у кримінальному провадженні № 42015000000001998 юридичної можливості зобов`язати у позовному провадженні старшого слідчого в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України надати інформацію та документи, необхідні як докази в іншому судовому процесі, який у майбутньому має намір ініціювати позивач, є легітимним обмеженням, покликаним забезпечити юридичну визначеність у застосуванні норм процесуального права. Таке обмеження не шкодить суті права на доступ до суду за правилами цивільного судочинства стосовно поширеної відносно позивача недостовірної, на його думку, інформації, та є пропорційним означеній меті. Остання досягається гарантуванням у ЦПК України права на витребування доказів, необхідних для підтвердження заявлених позовних вимог, якщо в отриманні таких доказів у позивача є складнощі, і він не може надати їх суду самостійно.
      38. Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими доводи заперечень на касаційну скаргу про наявність підстав для застосування до спірних правовідносин висновків Верховного Суду України, сформульованих у постанові від 16 вересня 2015 року у справі № 21-1666а15 та висновків Вищого адміністративного суду України, викладених в ухвалі від 17 травня 2016 року у справі № 826/6761/15, оскільки обставини вказаних справ та справи № 826/2323/17, що характеризують зміст правовідносин і впливають на застосування норм права, відрізняються:
      38.1. У справі № 21-1666а15 суд визначив, що заявлені у ній вимоги слід розглядати за правилами кримінального судочинства, оскільки спір стосувався правомірності дій Генпрокуратури під час розгляду скарги на дії працівників районної прокуратури та прокуратури міста, які перевіряли заяву про злочин і винесли постанову про відмову у порушенні кримінальної справи.
      38.2. У справі № 826/6761/15 фізичні особи звернулися з позовом до прокуратури про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, мотивуючи тим, що прокуратура належним чином не розглянула їхні скарги, які стосувалися порушень, допущених працівниками прокуратури та слідчих під час проведення досудового розслідування у кількох кримінальних провадженнях, в яких позивачі були визнані потерпілими. Тому суд касаційної інстанції дійшов висновку, що справу треба розглядати за правилами кримінального судочинства.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      39. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 349 КАС Українисуд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
      40. Згідно з частинами першою та четвертою статті 351 КАС Українипідставою для зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.
      41. Оцінивши аргументи учасників справи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційну скаргу слід задовольнити частково: змінити мотивувальні частини ухвали Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 лютого 2017 року й ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 4 квітня 2017 року з урахуванням висновків, сформульованих у цій постанові, а в іншій частині оскаржені судові рішення залишити без змін.
      (2.2) Щодо судових витрат
      42. Судовий збір, сплачений позивачем у суді касаційної інстанції, слід покласти на позивача.
      Керуючись частинами першою та другою статті 341, пунктом 3 частини першої статті 349, частинами першою та четвертою статті 351, статтями 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
      2. Ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 лютого 2017 року й ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 4 квітня 2017 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови. В іншій частині ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 лютого 2017 року й ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 4 квітня 2017 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      О. С. Золотніков
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      В. С. Князєв
      Т. О. Анцупова
      Л. М. Лобойко
      С. В. Бакуліна
      Н. П. Лященко
      В. В. Британчук
      О. Б. Прокопенко
      Ю. Л. Власов
      Л. І. Рогач
      М. І. Гриців
      О. С. Ткачук
      Д. А. Гудима
      В. Ю. Уркевич
      Ж. М. Єленіна
      О. Г. Яновська
      О. Р. Кібенко
      Відповідно до частини третьої статті 355 КАС України постанову оформив суддя Гудима Д. А.
      Джерело: ЄДРСР 87641522
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      12 лютого 2020 року
      м. Київ
      Справа № 545/1149/17
      Провадження № 14-730цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Лященко Н. П.,
      суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянула у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Апеляційного суду Полтавської області від 10 липня 2017 року (судді Абрамов П. С., Дорош А. І., Триголов В. М.)
      у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Квартирно-експлуатаційного відділу м. Полтави Міністерства оборони України, треті особи: Степненська сільська рада Полтавського району Полтавської області, Головне управління Держгеокадастру у Полтавській області, про визнання права на приватизацію земельної ділянки без погодження меж із суміжним землекористувачем,
      ВСТАНОВИЛА:
      У травні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Квартирно-експлуатаційного відділу м. Полтави Міністерства оборони України (далі - КЕВ м. Полтави), в якому просив суд: визнати неправомірною відмову КЕВ м. Полтави у підписанні акта погодження меж земельної ділянки ОСОБА_1 для передачі йому у власність земельної ділянки площею 2,00 га, розташованої на території Степненської сільської ради Полтавського району Полтавської області; визнати за ОСОБА_1 право на погодження та затвердження Головним управлінням Держгеокадастру у Полтавській області землевпорядної документації без погодження меж із суміжним землекористувачем - КЕВ м. Полтави з метою передачі у власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею 2,00 га з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства, розташованої на території Степненської сільської ради Полтавського району Полтавської області за межами населеного пункту; вирішити питання про розподіл судових витрат.
      Позов мотивовано тим, що14 квітня 2016 року ОСОБА_1 наказом № 2879-СГ Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 2,00 га у власність із земель сільськогосподарського призначення державної власності із цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства, розташованої на території Степненської сільської ради Полтавського району Полтавської області.
      З метою виготовлення документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність позивач уклав договір з фізичною особою - підприємцем ОСОБА_2 про надання послуг з виготовлення проекту землеустрою. Після виготовлення проект землеустрою був погоджений головою Степненської сільської ради та сусіднім землекористувачем Виноградським О. Ю .
      Позивач звернувся і до відповідача у справі - КЕВ м. Полтави, який також є суміжним землекористувачем земельної ділянки, з метою підписання акта погодження меж земельної ділянки, однак отримав відмову. Позивач вважає, що такими діями відповідач порушує його право на приватизацію земельної ділянки. Оскільки спір між сторонами не було вирішено в досудовому порядку, позивач звернувся до суду.
      Рішенням Полтавського районного суду Полтавської області від 08 червня 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено.
      Визнано неправомірною відмову КЕВ м. Полтави у підписанні акта погодження меж земельної ділянки ОСОБА_1 для передачі йому у власність земельної ділянки площею 2,00 га, розташованої за межами населених пунктів на території Степненської сільської ради Полтавського району Полтавської області.
      Визнано за ОСОБА_1 право на погодження та затвердження Головним управлінням Держгеокадастру у Полтавській області землевпорядної документації без погодження меж із суміжним землекористувачем - КЕВ м. Полтави з метою передачі у власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею 2,00 га з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства, розташованої на території Степненської сільської ради Полтавського району Полтавської області за межами населеного пункту.
      Стягнуто з КЕВ м. Полтави на користь ОСОБА_1 витрати, пов`язані з оплатою правової допомоги, у розмірі 3 000,0 грн.
      Стягнуто з КЕВ м. Полтави на користь держави судовий збір у розмірі 1280,0 грн.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем у повній мірі доведено факт порушення його прав на приватизацію земельної ділянки внаслідок відмови відповідача як суміжного власника підписати акт погодження меж.
      Рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 10 липня 2017 року рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 08 червня 2017 року скасовано та ухвалено нове, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
      Стягнуто зі ОСОБА_1 на користь КЕВ м. Полтави сплачений судовий збір у сумі 1760,0 грн.
      Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що вимоги позивача не узгоджуються зі способами захисту прав на земельну ділянку, визначеними статтею 152 Земельного кодексу України (далі - ЗК України). Визнання судом неправомірною відмови відповідача у наданні згоди на приватизацію спірної земельної ділянки не поновить порушеного права позивача, за захистом якого він звернувся до суду. Право погодити або відмовитися від підпису є конституційно-гарантованим правом кожної особи на вільне волевиявлення та реалізацію належних їй прав. Зокрема, відповідач відмовився надати згоду на приватизацію земельної ділянки з тих підстав, що, на його думку, у 2003 році вона була незаконно передана до земель запасу Полтавської районної державної адміністрації без погодження з Міністерством оборони України. Разом з тим відмова у приватизації земельної ділянки з мотивів відсутності погодження меж суміжним землекористувачем не позбавляє позивача права звернутися до суду за захистом своїх прав. Прийняття рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність належить до повноважень органу місцевого самоврядування. При цьому непідписання чи відмова у підписанні вказаних документів іншою особою не є підставою для відмови у затвердженні технічної документації уповноваженим органом.
      У липні 2017 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій просить рішення апеляційного суду скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
      Касаційну скаргу мотивував тим, що суд апеляційної інстанції не взяв до уваги, що земельна ділянка площею 8,6 га на території Степненської сільської ради Полтавського району Полтавської області 29 липня 2003 року була передана до земель запасу Полтавської районної державної адміністрації. Вона не перебуває у постійному користуванні Міністерства оборони України, оскільки не увійшла до державного акта на постійне землекористування серії ЯЯ № 227004 від 25 березня 2009 року. Відповідач указував, що розпорядження голови Полтавської районної державної адміністрації від 29 липня 2003 року № 493 «Про зміну категорії земельної ділянки та передачу її до земель запасу» вважає незаконним, проте на тепер вищезазначене розпорядження не оскаржувалося, не було скасоване та не визнане незаконним. Крім того, суд не взяв до уваги, що ОСОБА_1 звертався за вирішенням цього спору до Степненської сільської ради. Однак питання вирішено не було, а ОСОБА_1 отримав відмову. Крім того, суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що ОСОБА_1 є учасником бойових дій та стягнув з нього судовий збір. Однак відповідно до пункту 13 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються учасники бойових дій - у справах, пов`язаних з порушенням їхніх прав.
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 серпня 2017 року відкрито касаційне провадження у цій справі, витребувано цивільну справу № 545/1149/17 із суду першої інстанції.
      У вересні 2017 року матеріали цивільної справи надійшли до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.
      Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIIІ «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) уредакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      У травні 2018 року справу передано до Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду від 21 жовтня 2019 року справу призначено до судового розгляду.
      Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 27 листопада 2019 року передала справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частин четвертої та п`ятої статті 403 ЦПК України з огляду на те, що колегія суддів вбачає виключну правову проблему в неоднозначності застосування судами пункту 13 частини першої статті 5 Закону України від 08 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір» та вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 9901/311/19 (провадження № 11-795заі19) та постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 490/8128/17 (провадження № К/9901/166/18, № К/9901/30220/18).
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 23 грудня 2019 року справу прийнято до розгляду.
      Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.
      Відповідно до статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
      Підстави набуття права на землю шляхом передачі ділянок у власність встановлюються нормами ЗК України.
      Згідно із частиною першою статті 3 ЗК України земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
      Відповідно до частини другої статті 4 ЗК України завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель.
      Статтями 116, 118 ЗК України визначено підстави й порядок набуття громадянами і юридичними особами права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності.
      Згідно із частиною четвертою статті 122 ЗК України центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.
      Відповідно до частин шостої та сьомої статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної власності, зокрема, для особистого селянського господарства у межах норм безоплатної приватизації, визначеної статтею 121 цього Кодексу, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.
      Відповідний орган виконавчої влади, який передає земельні ділянки державної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 ЗК України, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні.
      Як установили суди, 14 квітня 2016 року наказом № 2879-СГ Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області ОСОБА_1 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 2,00 га із земель сільськогосподарського призначення державної власності з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства, розташованої на території Степненської сільської ради Полтавського району Полтавської області.
      Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян суб`єктами господарювання, що є виконавцями робіт із землеустрою згідно із Законом України від 22 травня 2003 року № 858-IV «Про землеустрій» (далі - Закон № 858-IV), у строки, що обумовлюються угодою сторін.
      З метою виготовлення документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність позивач уклав договір з фізичною особою - підприємцем ОСОБА_2 , яка й виготовила проект землеустрою.
      Відповідно до статті 50 Закону № 858-IV проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок включають, зокрема, викопіювання з кадастрової карти (плану) або інші графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки (у разі формування земельної ділянки), кадастровий план земельної ділянки, матеріали перенесення меж земельної ділянки в натуру (на місцевість) (у разі формування земельної ділянки).
      За змістом статті 198 ЗК України погодження меж земельної ділянки із суміжними власниками та землекористувачами необхідне при кадастровій зйомці як комплексу робіт, виконуваних для визначення та відновлення меж земельних ділянок.
      Одним із суміжних землекористувачів із земельною ділянкою, яку ОСОБА_1 має намір отримати у власність, є КЕВ м. Полтави. У зв`язку із цим позивач звернувся до останнього для підписання акта визначення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). У грудні 2016 року ОСОБА_1 отримав письмову відмову відповідача від підписання зазначеного акта, в якій він зазначив, що вважає розпорядження голови Полтавської районної державної адміністрації від 29 липня 2003 року № 493 «Про зміну категорії земельної ділянки та передачу її до земель запасу» прийнятим з порушенням чинного законодавства. Разом з тим уматеріалах справи відсутні докази, які б свідчили про те, що розпорядження голови Полтавської районної державної адміністрації від 29 липня 2003 року № 493 «Про зміну категорії земельної ділянки та передачу її до земель запасу» було скасоване чи визнане незаконним. Акт приймання-передачі межових знаків на зберігання відповідач підписувати теж відмовився.
      Зідно з положеннями статті 55 Закону № 858-IV установлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) проводиться відповідно до топографо-геодезичних і картографічних матеріалів, здійснюється на основі технічної документації із землеустрою, якою визначається місцеположення поворотних точок меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). Межі земельної ділянки в натурі (на місцевості) закріплюються межовими знаками встановленого зразка. Власники та землекористувачі, у тому числі орендарі, зобов`язані дотримуватися меж земельної ділянки, закріпленої в натурі (на місцевості) межовими знаками встановленого зразка.
      Механізм встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками визначено Інструкцією про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками, затвердженою наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 18 травня 2010 року № 376, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 16 червня 2010 року за № 391/17686 (далі - Інструкція № 376).
      Згідно з пунктом 3.12 Інструкції № 376 закріплення межовими знаками меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійснюється виконавцем у присутності власника (користувача) земельної ділянки, власників (користувачів) суміжних земельних ділянок або уповноваженою ним (ними) особою.
      Закріплення межовими знаками меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) може здійснюватися за відсутності власників (користувачів) суміжних земельних ділянок у випадку їх нез`явлення якщо вони були належним чином повідомлені про час проведення вищезазначених робіт, про що зазначається у акті приймання-передачі межових знаків на зберігання.
      Аналіз зазначених норм свідчить, що стадія погодження меж земельної ділянки при виготовленні землевпорядної документації є допоміжною. При цьому стаття 198 ЗК України лише вказує, що складовою кадастрових зйомок є погодження меж земельної ділянки із суміжними власниками та землекористувачами. Із цього не слідує, що у випадку відмови суміжного землевласника або землекористувача від підписання відповідного документа - акта погодження меж слід вважати, що погодження меж не відбулося. Погодження меж полягає у тому, щоб суміжнику було запропоновано підписати відповідний акт. Якщо він відмовляється це робити, орган, уповноважений вирішувати питання про приватизацію ділянки по суті, повинен виходити не із самого факту відмови від підписання акта, а з мотивів відмови. Підписання акта погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації. Непогодження меж земельної ділянки, яка знаходиться поза межами населеного пункту, із суміжними власниками та землекористувачами не може слугувати підставою для відмови відповідним територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин (територіальним органом Держгеокадастру в районах (містах)) в затвердженні технічної документації, за умови правомірних дій кожного із землекористувачів.
      Аналогічні правові висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справах № 350/67/15-ц (провадження № 14-652цс18) та № 514/1571/14-ц (провадження № 14-552цс18).
      Отже, оскільки чинне законодавство не обмежує право на приватизацію земельної ділянки у зв`язку із відмовою суміжного землекористувача від підписання акта погодження меж земельних ділянок, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що така відмова КЕВ м. Полтави не є перешкодою для завершення ОСОБА_1 процедури приватизації земельної ділянки, з огляду на що відсутні підстави для задоволення позову.
      Наведені в касаційній скарзі доводи щодо невчинення відповідачем дій, спрямованих на оскарження розпорядження голови Полтавської районної державної адміністрації від 29 липня 2003 року № 493 «Про зміну категорії земельної ділянки та передачу її до земель запасу», не заслуговують на увагу, оскільки не впливають на правильність вирішення цієї справи.
      Велика Палата Верховного Суду також відхиляє доводи касаційної скарги щодо звернення позивача до Степненської сільської ради Полтавського району Полтавської області з метою вирішення цього спору, оскільки, як зазначалося вище, відмова КЕВ м. Полтави від підписання акта погодження меж земельних ділянок не порушує право ОСОБА_1 на приватизацію спірної земельної ділянки.
      Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що позов ОСОБА_1 не підлягає задоволенню, тому з урахуванням положень частини другої статті 410 ЦПК України рішення Апеляційного суду Полтавської області в частині вирішення спору по суті слід залишити без змін.
      Разом з тим Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновками суду апеляційної інстанції щодо стягнення зі ОСОБА_1 судового збору за апеляційний розгляд справи та виходить з таких міркувань.
      Правові засади справляння судового збору, платників, об`єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначає Закон України від 08 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір» (далі - Закон №3674-VI).
      Судовий збір - це збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат (частина перша статті 1 Закону № 3574-VI).
      Частиною першою статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
      Відповідно до пункту 13 частини першої статті 5 Закону № 3674-VI учасники бойових дій під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються від сплати судового збору у справах, пов`язаних з порушенням їхніх прав.
      Разом з тим, зазначена норма має відсильний характер та не містить вичерпного переліку справ, в яких учасники бойових дій та прирівняні до них особи звільняються від сплати судового збору.
      Правовий статус ветеранів війни, забезпечення створення належних умов для їх життєзабезпечення та членів їх сімей, встановлені Законом України від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». У статті 22 цього ж Закону передбачено, що особи, на яких поширюється дія цього нормативного акта, отримують безоплатну правову допомогу щодо питань, пов`язаних з їх соціальним захистом, а також звільняються від судових витрат, пов`язаних з розглядом цих питань.
      Перелік пільг учасникам бойових дій та особам, прирівняним до них, визначені у статті 12 цього Закону.
      Отже, вирішуючи питання про стягнення судового збору з особи, яка має статус учасника бойових дій (прирівняної до нього особи), для правильного застосування норм пункту 13 частини першої статті 5 Закону № 3674-VI суд має враховувати предмет та підстави позову; перевіряти чи стосується така справа захисту прав цих осіб з урахуванням положень статтей 12, 22 Закону № 3551-XII.
      Подібну правову позицію щодо застосування та тлумачення пункту 13 частини першої статті 5 Закону № 3674-VI викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 9901/311/19 (провадження № 11-795заі19) та постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 490/8128/17 (провадження № К/9901/166/18, К/9901/30220/18). Підстави для відступу від неї відсутні.
      Судом першої інстанції встановлено, що позивач ОСОБА_1 має статус учасника бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_1 від 06 листопада 2015 року (а. с. 20, 56). До суду він звернувся з метою захисту свого права на отримання земельної ділянки.
      Таким чином, ОСОБА_1 звільняється від сплати судового збору за розгляд цієї справи в судах усіх інстанцій на підставі пункту 13 частини першої статті 5 Закону №3674-VI.
      Згідно із частиною сьомою статті 141 ЦПК України якщо інше не передбачено законом, у разі залишення позову без задоволення, закриття провадження у справі або залишення без розгляду позову позивача, звільненого від сплати судових витрат, судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
      З огляду на вищезазначене, суд апеляційної інстанції неправомірно стягнув зі ОСОБА_1 судовий збір за розгляд справи в суді апеляційної інстанції.
      Відповідно до частин першої та третьої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
      З урахуванням того, що апеляційний суд не застосував положення пункту 13 частини першої статті 5 Закону №3674-VI при вирішенні питання щодо розподілу судових витрат за розгляд справи у суді апеляційної інстанції, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційну скаргу ОСОБА_1 слід задовольнити частково, рішення апеляційного суду в частині розподілу судових витрат скасувати та ухвалити нове, яким компенсувати КЕВ м. Полтави судовий збір у сумі 1760,0 грн за рахунок держави. У решті позовних вимог рішення апеляційного суду залишити без змін.
      Керуючись статтями 141, 402, 409, 410, 412, 415-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
      Рішення Апеляційного суду Полтавської області від 10 липня 2017 року в частині стягнення з ОСОБА_1 судового збору скасувати та ухвалити нове, яким компенсувати Квартирно-експлуатаційному відділу м. Полтави Міністерства оборони України сплачений судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 1760,0 грн за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
      У решті рішення Апеляційного суду Полтавської області від 10 липня 2017 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Н. П. Лященко
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      О. Р. Кібенко
      С. В. Бакуліна
      В. С. Князєв
      В. В. Британчук
      О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців
      Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима
      О. М. Ситнік
      В. І. Данішевська
      В. Ю. Уркевич
      Ж. М. Єленіна
      О. Г. Яновська
      О. С. Золотніков
      Джерело: ЄДРСР 87641523
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      12 лютого 2020 року
      м. Київ
      Справа № 381/4019/18
      Провадження № 14-729цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді -доповідача Лященко Н. П.,
      суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальність «Фастівський завод органічних рідин» на постанову Київського апеляційного суду від 08 травня 2019 року (у складі колегії суддів Яворського М. А., Кашперської Т. Ц., Фінагеєва В. О.) та постанову Київського апеляційного суду від 05 вересня 2019 року (у складі колегії суддів Приходька К. П., Журби С. О., Писаної Т. О.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальність «Фастівський завод органічних рідин» про стягнення заборгованості за договором про надання поворотної фінансової допомоги,
      ВСТАНОВИЛА:
      У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальність «Фастівський завод органічних рідин» (далі - ТОВ «Фастівський завод органічних рідин») про стягнення заборгованості за договором про надання поворотної фінансової допомоги.
      ОСОБА_1 зазначала, що 21 січня 2015 року між нею та ТОВ «Фастівський завод органічних рідин» було укладено договір про надання поворотної фінансової допомоги, відповідно до умов якого ОСОБА_1 зобов`язувалася надати ТОВ «Фастівський завод органічних рідин» поворотну фінансову допомогу в національній валюті України в межах 30 млн грн, що є еквівалентом 1 млн 900 тис. 688 доларів США 90 центів. На виконання умов зазначеного договору ОСОБА_1 надала ТОВ «Фастівський завод органічних рідин» грошові кошти у розмірі 17 млн 289 тис. 862 грн. Згідно з пунктом 2.4 договору поворотна фінансова допомога надавалася до моменту вимоги її повернення.
      У липні 2018 року позивачка направила на адресу відповідача вимогу про повернення сум поворотної фінансової допомоги, яку відповідач отримав 11 липня 2018 року, проте грошових коштів їй не повернув.
      ОСОБА_1 з урахуванням уточнення позовних вимог просила стягнути з ТОВ «Фастівський завод органічних рідин» заборгованість за вищезазначеним договором у сумі 17 млн 289 тис. 862 грн та судові витрати.
      Ухвалою Фастівського міськрайонного суду Київської області від 26 грудня 2018 року провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ТОВ «Фастівський завод органічних рідин» про стягнення заборгованості за договором про надання поворотної фінансової допомоги закрито.
      Ухвалу суду мотивовано тим, що позивачка на момент укладення договору про надання поворотної фінансової допомоги від 21 січня 2015 року була засновником ТОВ «Фастівський завод органічних рідин» та надавши поворотну фінансову допомогу здійснювала фінансування відповідача, що свідчить про виникнення спору з корпоративних відносин, який підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.
      Постановою Київського апеляційного суду від 08 травня 2019 року ухвалу Фастівського міськрайонного суду Київської області від 26 грудня 2018 року про закриття провадження у справі скасовано та направлено справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
      Постанову суду мотивовано тим, що укладення договору про надання поворотної фінансової допомоги від 21 січня 2015 року не призвело до зміни частки позивачки у статутному капіталі ТОВ «Фастівський завод органічних рідин», а тому вказаний договір не стосується її корпоративних прав, а спір не підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.
      У травні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою, в якій просила забезпечити її позов до ТОВ «Фастівський завод органічних рідин» про стягнення коштів за договором про надання поворотної фінансової допомоги від 21 січня 2015 року шляхом накладення арешту на майно ТОВ «Фастівський завод органічних рідин», а саме комплекс будівель та споруд, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 .
      Ухвалою Васильківського міськрайонного суду Київської області від 24 червня 2019 року у справі № 381/4019/18 у задоволенні заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову відмовлено.
      Постановою Київського апеляційного суду від 05 вересня 2019 року ухвалу Васильківського міськрайонного суду Київської області від 24 червня 2019 року про відмову в задоволенні заяви про забезпечення позову скасовано. Ухвалено нове рішення, яким заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову задоволено. Накладено арешт на майно ТОВ «Фастівський завод органічних рідин», а саме комплекс будівель та споруд, розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
      Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що суд першої інстанції не врахував той факт, що відповідач намагається відчужити шляхом продажу єдине майно, яке належить йому на праві власності, а обраний вид забезпечення позову не призведе до невиправданого обмеження майнових прав відповідача та не перешкоджатиме його господарській діяльності, оскільки арештоване майно фактично перебуватиме у володінні власника.
      У травні 2019 року ТОВ «Фастівський завод органічних рідин» подало касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 08 травня 2019 року, в якій просило оскаржувану постанову апеляційного суду скасувати та залишити в силі ухвалу Фастівського міськрайонного суду Київської області від 26 грудня 2018 року про закриття провадження у справі.
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що договір про надання поворотної фінансової допомоги від 21 січня 2015 року укладався на виконання рішення загальних зборів учасників ТОВ «Фастівський завод органічних рідин», а тому спірні відносини носять корпоративний характер, а спір між позивачкою та відповідачем підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.
      У вересні 2019 року ТОВ «Фастівський завод органічних рідин» подало касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 05 вересня 2019 року, в якій просило оскаржувану постанову апеляційного суду скасувати та залишити в силі ухвалу Васильківського міськрайонного суду Київської області від 24 червня 2019 року про відмову в задоволенні заяви про забезпечення позову.
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд не встановив існування реальної загрози невиконання можливого рішення суду, а застосовані заходи забезпечення позову не є співмірними з вартістю майна, на яке накладено арешт. Також відповідач наголошує, що апеляційний суд установив намір відповідача продати нерухоме майно на підставі неналежних доказів та не врахував, що на момент винесення ухвали про забезпечення позову відповідач повернув поворотну фінансову допомогу позивачці.
      Ухвалою Верховного Суду від 06 червня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ТОВ «Фастівський завод органічних рідин» на постанову Київського апеляційного суду від 08 травня 2019 року.
      Ухвалою Верховного Суду від 17 вересня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ТОВ «Фастівський завод органічних рідин» на постанову Київського апеляційного суду від 05 вересня 2019 року.
      Ухвалою Верховного Суду від 30 вересня 2019 року справу призначено до судового розгляду.
      Відповідно до частини шостої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.
      Згідно із частинами першою та четвертою статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи. Про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п`ятій або шостій статті 403 цього Кодексу.
      Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 11 грудня 2019 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав порушення правил предметної та суб`єктної юрисдикції.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 23 грудня 2019 року зазначену справу прийнято до провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами (у письмовому провадженні).
      Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на таке.
      Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.
      Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
      Згідно із частиною першою статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
      Відповідно до частин другої та третьої статті 4 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.
      Частиною першою статті 20 ГПК України визначено, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів.
      За змістом положень статті 167 Господарського кодексу України корпоративні відносини - це відносини, які виникають, змінюються та припиняються щодо права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.
      Суди встановили, що відповідно до положень договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ «Фастівський завод органічних рідин» від 06 січня 2015 року, який укладено між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , остання придбала частку у статутному капіталі ТОВ «Фастівський завод органічних рідин» у розмірі 20 %, що складає 240 тис. грн.
      21 січня 2015 року між ТОВ «Фастівський завод органічних рідин» та ОСОБА_1 було укладено договір про надання поворотної фінансової допомоги.
      Поворотна фінансова допомога надається на підставі договорів, що передбачають передачу підприємству у користування на певний строк суми грошових коштів без нарахування процентів або надання інших видів компенсацій як плату за користування такими грошовими коштами.
      Операції з позики грошових коштів оформлюються згідно з вимогами статті 1046 «Договір позики» глави 71 Цивільного кодексу України. За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність іншій стороні (позичальнику) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцю таку ж суму коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду і такої ж якості. З моменту передачі грошей або інших речей, визначених родовими ознаками, договір позики вважається укладеним.
      Відповідно пункту 1.1 указаного договору засновник надає підприємству поворотну фінансову допомогу, а підприємство зобов`язується повернути надані грошові кошти в порядку та на умовах, передбачених цим договором.
      З протоколу загальних зборів учасників ТОВ «Фастівський завод органічних рідин» від 14 січня 2015 року вбачається, що присутніми на зборах учасниками товариства вирішено здійснити будівництво заводу органічних рідин, а джерелом фінансування визначено фінансову допомогу учасників товариства. На виконання цього рішення й було укладено, зокрема, договор про надання поворотної фінансової допомоги між ТОВ «Фастівський завод органічних рідин» та ОСОБА_1 .
      Зміст указаного договору дає підстави для висновку про те, що його укладення не призвело до зміни (збільшення чи зменшення) частки ОСОБА_1 у статутному капіталі ТОВ «Фастівський завод органічних рідин», тобто укладення такого договору не вплинуло на корпоративні права позивачки, а лише свідчить про наявність між сторонами договірних правовідносин щодо позики грошових коштів.
      Позивачка, обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, не посилається на порушення її прав як засновника/учасника товариства та будь-яких інших її корпоративних прав, визначених установчими документами чи законом, а вказує лише на неналежне виконання відповідачем свого договірного зобов`язання (повернути позику), тобто зобов`язання, що виникло на підставі цивільно-правової угоди.
      Предметом спору є вимога позивачки до відповідача виконати своє зобов`язання, яке виникло на підставі договору про надання поворотної фінансової допомоги щодо повернення отриманих коштів, її позовні вимоги обґрунтовано виключно положеннями Цивільного кодексу України, які регулюють правовідносини позики.
      Оскільки договір про надання поворотної фінансової допомоги від 21 січня 2015 року не впливає на корпоративні права ОСОБА_1 , то цей спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
      Стосовно доводів касаційної скарги ТОВ «Фастівський завод органічних» на постанову суду апеляційної інстанції про забезпечення позову слід зазначити таке.
      Відповідно до частини другої статті 149 ЦПК України забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
      Під забезпеченням позову слід розуміти вжиття судом заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача, які гарантують реальне виконання судового рішення, прийнятого за його позовом. Інститут забезпечення позову спрямований проти несумлінних дій відповідача, який може приховати майно, розтратити його, продати, знецінити.
      Відповідно до частини третьої статті 150 ЦПК України заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.
      Співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.
      Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу.
      Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.
      Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції про відмову в задоволенні заяви про забезпечення позову та ухвалюючи постанову про накладення арешту на майно відповідача, суд апеляційної інстанції виходив з того, що існує ризик відчуження майна товариства, що в подальшому може призвести до невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову, враховуючи, що відповідач намагається відчужити шляхом продажу єдине майно, яке належить йому на праві власності.
      З матеріалів справи вбачається, що позовна заява містить відповідне обґрунтування заявлених позовних вимог, на підтвердження яких надано відповідні докази, а наявність чи відсутність фактів, якими обґрунтовуються вимоги, суд установлює під час ухвалення рішення по суті спору, доводи касаційної скарги щодо підстав для відмови у вжитті заходів забезпечення позову з огляду на недоведеність або необґрунтованість заявлених позовних вимог є безпідставними.
      Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд повинен співвідносити негативні наслідки від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів.
      Оскільки предметом спору є стягнення боргу, розмір якого на день звернення з позовом становив 17 млн 289 тис. 862 грн, вбачається, що обраний судом апеляційної інстанції вид забезпечення позову - накладення арешту на майно, що належить відповідачу на праві власності, є співмірним із заявленими позовними вимогами.
      Необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову, а відтак суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що незабезпечення позову може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.
      При цьому обраний позивачем вид забезпечення позову не призведе до невиправданого обмеження майнових прав відповідача, оскільки арештоване майно фактично перебуває у володінні власника, а обмежується лише можливість розпоряджатися ним.
      Стосовно наведених у касаційній скарзі доводів щодо незастосування судом апеляційної інстанції зустрічного забезпечення, слід зазначити, що відповідно до пункту 1 частини третої статті 154 ЦПК України суд зобов`язаний застосувати зустрічне забезпечення, якщо позивач не має зареєстрованого в установленому законом порядку місця проживання (перебування) чи місцезнаходження на території України та майна, що знаходиться на території України, в розмірі, достатньому для відшкодування можливих збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову, у випадку відмови у позові.
      З огляду на обраний вид забезпечення позову, який не впливає на матеріальний стан відповідача як власника майна та не призводить до понесення додаткових витрат унаслідок його застосування, з урахуванням відсутності доказів завдання відповідачу збитків унаслідок накладення арешту на майно, доводи скарги щодо порушення норм процесуального права в частині зустрічного забезпечення на правильність висновків суду апеляційної інстанції щодо наявності підстав для вжиття заходів забезпечення позову не впливають.
      З огляду на викладене підстав для скасування постанови суду апеляційної інстанції з наведених у касаційній скарзі доводів не вбачається.
      Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
      Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційні скарги без задоволення, а ухвалені у справі судові рішення - без змін.
      Керуючись статтями 400, 402-404, 409, 410, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА :
      Касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Фастівський завод органічних рідин» залишити без задоволення.
      Постанови Київського апеляційного суду від 08 травня 2019 року та 05 вересня 2019 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач
      Н. П. Лященко
      Судді:
      Н. О. Антонюк
      О. Р. Кібенко
      С. В. Бакуліна
      В. С. Князєв
      В. В. Британчук
      О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців
      Л. І. Рогач
      Д. А. Гудима
      О. М. Ситнік
      В. І. Данішевська
      В. Ю. Уркевич
      Ж. М. Єленіна
      О. Г. Яновська
      О. С. Золотніков
      Джерело: ЄДРСР 87640690
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      03 вересня 2019 року
      м. Київ
      Справа № 916/1423/17
      Провадження № 12-208гс18
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      головуючого судді Князєва В. С.,
      судді-доповідача Кібенко О. Р.,
      суддів: Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
      за участю секретаря судового засідання Королюка І.В.
      та представника Одеської місцевої прокуратури № 2 та Прокуратури Одеської області —Гудзя О.М.
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи касаційну скаргу Українсько-болгарського спільного підприємства з іноземними інвестиціями «Вітінформ» (товариство з обмеженою відповідальністю) (далі – СП «Вітінформ»)
      на рішення Господарського суду міста Києва від 11 грудня 2017 року, ухвалене суддею Усатенко І.В.,
      та постанову Київського апеляційного господарського суду від 01 березня 2018 року, ухвалену колегією суддів у складі Андрієнка В.В., Буравльова С.І., Власова Ю.Л.,
      у справі за позовом СП «Вітінформ»
      до відповідачів:
      1. Одеської місцевої прокуратури № 2
      2. Слідчого управління Головного управління Національної поліції в Одеській області (далі – слідчого управління ГУНП в Одеській області),
      3. Малиновського відділу поліції у місті Одесі Головного управління Національної поліції в Одеській області (далі – Малиновського відділу поліції у місті Одесі ГУНП в Одеській області),
      4. Державної казначейської служби України
      5. Прокуратури Одеської області,
      за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів:
      1. Департаменту комунальної власності Одеської міської ради,
      2. Комунального підприємства «Одесміськтранскомплекс»,
      3. Комунального міського ремонтно-будівельного підприємства «Одесрембуд»,
      про стягнення 1 582 027,447 грн.
      Історія справи
      Короткий зміст та підстави позовних вимог
      1. СП «Вітінформ» звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Одеської місцевої прокуратури № 2, слідчого управління ГУНП в Одеській області, Малиновського відділу поліції у місті Одесі ГУНП в Одеській області, Державної казначейської служби України (далі – Казначейство), Прокуратури Одеської області про відшкодування шкоди у сумі 60 500 доларів США (що в еквіваленті складало 1 582 027,447 грн), заподіяної бездіяльністю посадових осіб відповідачів при проведенні досудового розслідування у кримінальному провадженні № 12012170470000484, шляхом стягнення цих коштів з єдиного казначейського рахунку Державного бюджету України.
      2. На думку позивача, відповідачі більше 6 років розшукують викрадене майно СП «Вітінформ» і своєю бездіяльністю – непроведенням досудового розслідування у цьому кримінальному провадженні завдали йому матеріальної шкоди.
      3. Як на нормативно-правове обґрунтування позовних вимог СП «Вітінформ» послалося на статтю 26 Закону України «Про режим іноземного інвестування», статті 123, 124 Господарського процесуального кодексу у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом, статтю 397 Господарського кодексу України (далі – ГК України) і статтю 1173 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України).
      Фактичні обставини справи, встановлені судами
      4. 02 січня 2002 року між СП «Вітінформ» як орендарем та Комунальним міським ремонтно-будівельним підприємством «Одесрембуд» (далі – КП «Одесрембуд») як орендодавцем укладено договір, на підставі якого позивачу надано в оренду нежитлові приміщення загальною площею 278,5 кв. м, розташовані у будівлі на вул. Промисловій, 27 у м. Одесі, строком до 11 січня 2012 року.
      5. 07 грудня 2004 року між СП «Вітінформ» та КП «Одесрембуд» укладена додаткова угода до цього договору оренди, якою строк оренди продовжено до 07 грудня 2019 року.
      6. 11 травня 2011 року Департамент комунальної власності Одеської міської ради на підставі рішення Одеської міської ради від 28 квітня 2011 року № 192 передав за актом приймання-передачі приміщення нежитлового фонду на вул. Промисловій, 27 у м. Одесі загальною площею 1109,9 кв.м разом із приміщеннями, орендованими позивачем, у господарське відання Комунальному підприємству «Одесміськтранскомплекс» (далі – КП «Одесміськтранскомплекс»).
      7. 04 грудня 2012 року СП «Вітінформ» звернулося до СВ Малиновського РВ ОМУ ГУ МВС України в Одеській області з заявою про те, що посадові особи КП «Одесміськтранскомплекс» заволоділи орендованим позивачем приміщенням, зламали замки на вхідних дверях та викрали його матеріальні цінності на суму 60 500 доларів США. Цю заяву зареєстровано в Єдиному реєстрі досудових розслідувань 05 грудня 2012 року за реєстраційним № 12012170470000484 та розпочато у звʼязку з цим досудове розслідування.
      8. Позивач зазначив, що в орендованому ним приміщенні знаходилось майно, яке перебувало на його балансі як іноземна інвестиція, в тому числі обладнання вартістю 60 500 доларів США (автомат пакувально-фасувальний вартістю 51 000 доларів США та установка для кондиціювання вартістю 9 500 доларів США).
      9. Цивільний позов СП «Вітінформ» до Виконавчого комітету Одеської міської ради, Департаменту комунальної власності Одеської міської ради та КП «Одесміськтранскомплекс» Одеської міської ради прийнятий слідчим 19 квітня 2013 року. У цьому позові СП «Вітінформ» вказало підозрюваних у вчиненні злочину – Виконавчий комітет Одеської міської ради і Департамент комунальної власності Одеської міської ради, які, як вважає позивач, спочатку привласнили чуже майно шляхом зловживання службовим становищем, а потім передали його КП «Одесміськтранскомплекс» в особі директора Стрия А.Г., тобто здійснили крадіжку (стаття 185 Кримінального кодексу України (далі – КК України)). СП «Вітінформ» просило стягнути солідарно з указаних осіб завдану їхніми діями матеріальну шкоду в розмірі 826 020,56 грн.
      10. За скаргами представника потерпілого СП «Вітінформ» в кримінальному провадженні Воскобойникова В. О. на бездіяльність слідчого СВ Малиновського РВ ОМУ ГУ МВС України в Одеській області слідчим суддею Малиновського районного суду міста Одеси 19 грудня 2013 року та 24 лютого 2014 року винесено ухвали у справах № 521/20224/13-к, 521/1938/14-к відповідно, якими визнано бездіяльність слідчого та начальника СВ Малиновського РВ ОМУ ГУ МВС України в Одеській області, зобов'язано слідчого СВ Малиновського РВ ОМУ ГУ МВС України в Одеській області, в провадженні якого перебуває кримінальне провадження № 12012170470000484, за ознаками злочину, передбаченого частиною першою статті 185 КК України, розглянути протягом 24 годин клопотання представника потерпілого – Воскобойникова В. О. та сповістити його про результати розгляду. Також позивач неодноразово звертався із заявами та листами щодо цього кримінального провадження до СВ Малиновського РВ ОМУ ГУ МВС України в Одеській області, Прокуратури Одеської області, Одеської місцевої прокуратури № 2.
      11. У довідці про стан досудового розслідування кримінального провадження від 17 липня 2017 року зазначено, що за період з 05 грудня 2012 року по 17 липня 2017 року в даному кримінальному провадженні № 12012170470000484 змінилося понад 11 слідчих та 7 прокурорів – процесуальних керівників, на теперішній час прийняти остаточне та законне рішення в указаному провадженні не видається можливим у зв'язку із частою зміною слідчих та невиконанням останніми всіх запланованих заходів, досудове розслідування триває.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      12. Рішенням Господарського суду міста Києва від 11 грудня 2017 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 01 березня 2018 року, у задоволенні позову відмовлено повністю.
      13. Судові рішення обґрунтовані недоведенням позивачем складу цивільного правопорушення як необхідної умови для покладення на відповідачів відповідальності у вигляді відшкодування шкоди.
      Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
      14. У березні 2018 року СП «Вітінформ» звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати судові рішення попередніх інстанцій і ухвалити нове рішення – про задоволення позову.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      15. СП «Вітінформ», посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права й ухвалення рішень без дослідження всіх фактичних обставин справи, зазначило, що йому завдано шкоди державою Україною у зв'язку з бездіяльністю відповідачів, оскільки 6 років триває кримінальне провадження, а винні особи не притягнуті до відповідальності, а також у зв’язку з порушенням гарантій, наданих іноземним інвесторам законами України «Про режим іноземного інвестування» та «Про зовнішньоекономічну діяльність», статтею 397 ГК України і статтями 1173 і 1174 ЦК України. На думку скаржника, суди попередніх інстанцій установили факти бездіяльності відповідачів та завдання позивачу шкоди, але безпідставно відмовили в задоволенні позову.
      Доводи інших учасників справи
      16. У відзиві на касаційну скаргу Прокуратура Одеської області заперечила проти доводів скаржника у зв’язку з недоведенням бездіяльності її посадових осіб при здійсненні досудового розслідування у кримінальному провадженні. При цьому наголосила на відсутності у господарського суду повноважень вирішувати питання про визнання бездіяльності прокурора при проведенні досудового розслідування, адже представником потерпілого – Воскобойниковим В. О. оскаржено лише бездіяльність слідчого і начальника СВ Малиновського РВ ОМУ ГУ МВС України в Одеській області. Прокурор зазначив, що позивачем не оскаржувалась бездіяльність Прокуратури Одеської області, на яку позивач посилається як на підставу завдання йому шкоди. Адже для виникнення зобов’язання з відшкодування шкоди на підставі статей 1166 і 1176 ЦК України необхідно довести наявність незаконного рішення, дії чи бездіяльності органу прокуратури, наявність шкоди, протиправність дій її заподіювача та причинно-наслідкового зв’язку між його діями та шкодою, що підлягає доказуванню на загальних підставах та є обов’язком позивача. Крім того, прокурор указав на правильність висновку судів попередніх інстанцій про те, що цей спір не є спором між іноземним інвестором і державою, адже позивач є підприємством з іноземною інвестицією, а не іноземним інвестором, позивач також не є іноземним суб’єктом господарювання, чим спростовуються його посилання на необхідність застосування до цих правовідносин законів України «Про режим іноземного інвестування» і «Про зовнішньоекономічну діяльність» та статті 397 ГК України.
      17. Наведені у відзиві Одеської місцевої прокуратури № 2 доводи є тотожними доводам Прокуратури Одеської області. При цьому Одеська місцева прокуратура № 2 наголошувала на безпідставності позовних вимог унаслідок відсутності доказів, що підтверджують бездіяльність посадових осіб Одеської місцевої прокуратури № 2, слідчого управління ГУНП в Одеській області та Прокуратури Одеської області при здійсненні досудового розслідування у вказаному вище кримінальному провадженні, а за відсутності цих доказів позовні вимоги не підлягають задоволенню.
      18. У поясненні до відзиву на касаційну скаргу Одеської місцевої прокуратури № 2 позивач наполягав на відшкодуванні йому шкоди та достатності доказів, що підтверджують бездіяльність посадових осіб цієї прокуратури.
      Надходження касаційної скарги на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      19. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду ухвалою від 12 квітня 2018 року відкрила касаційне провадження та на підставі частини п’ятої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України) ухвалою від 19 липня 2018 року передала справу разом з касаційною скаргою на розгляд Великої Палати Верховного Суду. При цьому вказала на наявність виключної правової проблеми, розв'язання якої необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, зокрема щодо можливості за відсутності відповідного закону, який не приймається більше 14 років, комплексного застосування частини шостої статті 1176 і статті 1177 ЦК України та стягнення з держави майнової шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення як майну фізичної особи (що є правовою проблемою для судів цивільної юрисдикції), так і майну юридичної особи (що є правовою проблемою для судів господарської юрисдикції), якщо внаслідок бездіяльності органу досудового розслідування не встановлено особу, яка вчинила злочин.
      20. Представник скаржника у судове засідання не з’явився. Представник прокуратури підтримав висновки судів попередніх інстанцій та просив залишити касаційну скаргу без задоволення.
      ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      Щодо відповідальності держави за шкоду, завдану бездіяльністю відповідачів
      21. Предметом спору у цій справі є вимога позивача про стягнення з держави матеріальної шкоди, заподіяної бездіяльністю органів досудового розслідування, які протягом тривалого часу не завершили розслідування у кримінальному провадженні щодо розшуку викраденого майна позивача, чим завдали йому майнової шкоди у вигляді вартості цього майна.
      22. Завдання майнової (матеріальної) шкоди є підставою виникнення цивільних прав та обов’язків (пункт 3 частини другої статті 11 ЦК України).
      23. Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди є способом захисту цивільних прав та інтересів (пункт 8 частини другої статті 16 ЦК України).
      24. Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі (частини перша та третя статті 22 ЦК України).
      25. За загальним правилом шкода, завдана майну фізичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала (частина перша статті 1166 ЦК України).
      26. Конституція України (стаття 56) проголошує право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
      27. Згідно з положеннями статті 1176 ЦК України, якою врегульовано питання відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах.
      28. Оскільки у цій справі йдеться про шкоду, спричинену юридичній особі бездіяльністю посадових осіб органів, що здійснюють досудове розслідування, та прокуратури, то відповідно до положень частини шостої статті 1176 ЦК України така шкода відшкодовується на загальних підставах.
      29. Загальні підстави відшкодування шкоди, завданої органом державної влади та посадовою або службовою особою органу державної влади, передбачені статтями 1173, 1174 ЦК України.
      30. Згідно зі статтею 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
      31. Відповідно до статті 1174 цього ж Кодексу шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.
      32. Застосовуючи стаття 1173, 1174 ЦК України, суд має встановити: по-перше, невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування чи відповідно їх посадової або службової особи вимогам закону чи іншого нормативного акта; по-друге, факт заподіяння цим рішенням, дією чи бездіяльністю шкоди фізичній або юридичній особі. За наявності цих умов є підстави покласти цивільну відповідальність за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.
      33. Згідно з рішенням Господарського суду міста Києва від 11 грудня 2017 року у цій справі, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 01 березня 2018 року, у задоволенні позову відмовлено повністю. Суди дійшли висновку про недоведеність, необґрунтованість позовних вимог та відсутність правових підстав для задоволення позову, зокрема:
      - недоведеність позивачем незаконності дій/бездіяльності посадових осіб всіх відповідачів, крім Малиновського відділу поліції у місті Одесі ГУНП в Одеській області;
      - недоведеність позивачем факту нанесення йому шкоди саме посадовими особами відповідачів;
      - відсутність причинно-наслідкового зв'язку між незаконними діями/бездіяльністю посадових осіб відповідачів та шкодою, про відшкодування якої заявлено позов (втрати внаслідок крадіжки майна вартістю 1 582 027,447 грн, за оцінкою позивача).
      34. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками, зробленими судами, з таких підстав.
      35. Позивач довів, що при здійсненні досудового розслідування у кримінальному провадженні № 12012170470000484 начальником СВ Малиновського РВ ОМУ ГУМВС України в Одеській області та слідчим СВ Малиновського РВ ОМУ ГУМВС України в Одеській області, в провадженні якого перебувало кримінальне провадження № 12012170470000484, була допущена бездіяльність у частині нездійснення ними процесуальних дій, які слідчий зобов'язаний вчинити у визначений КПК України строк, що встановлено в ухвалах слідчого судді Малиновського районного суду м. Одеси від 19 грудня 2013 року у справі № 521/20224/13-К та від 24 грудня 2014 року у справі № 521/1938/14-к.
      36. Так, звертаючись зі скаргами до Малиновського районного суду м. Одеси, Воскобойников В.О. указував на те, що кримінальна справа не розглядалася з 10 червня 2011 року. 04 грудня 2012 року ним повторно подавалася заява про те ж саме кримінальне правопорушення. Однак на багаточисельні звернення на адресу прокуратури, слідчого у відношенні пошуку осіб, які скоїли кримінальне правопорушення, обгрунтованої відповіді він не отримав. Крім того, слідчим не задоволено клопотання про арешт майна для забезпечення цивільного позову у порядку статей 170–173 КПК України та не розглянуто цивільного позову у кримінальному провадженні. Також залишились невиконаними зроблені у порядку статті 39 КПК України вказівки заступника начальника ГУ МВС – начальника слідчого управління Сакал В.М. СВ Малиновського РВ ОМУ ГУМВС України в Одеській області від 21 серпня 2013 року. Ухвалами слідчого судді Малиновського районного суду м. Одеси від 19 грудня 2013 року у справі № 521/20224/13-К та від 24 грудня 2014 року у справі № 521/1938/14-к слідчий СВ Малиновського РВ ОМУ ГУМВС України в Одеській області, в провадженні якого перебувало кримінальне провадження № 12012170470000484, був зобов’язаний розглянути клопотання представника потерпілого протягом 24 годин та сповістити його про результати розгляду.
      37. Бездіяльність посадових осіб інших відповідачів доведена не була. Суди попередніх інстанцій установили, що протягом багатьох років органами досудового розслідування вчинялися певні слідчі дії, перелік яких зазначено у довідці про стан досудового розслідування кримінального провадження від 17 липня 2017 року (а.с. 19, т. 2). Ці дії або бездіяльність не були оскаржені відповідачем у порядку, встановленому кримінальним процесуальним законодавством.
      38. Позовні вимоги мотивовані тим, що без викраденого інвестиційного обладнання, яке розшукується відповідачами більше ніж 6 років, підприємство не може працювати у повну силу і його доведеться закривати. У звʼязку із цим позивач просить суд за рахунок Державного бюджету України відшкодувати йому суму інвестицій, даних інвестором підприємству, вартість яких складає (на момент їх внесення) 60 500 доларів США, що на 14 червня 2017 року становило 1 582 027,447 грн за курсом Національного банку України. Тобто по суті позивач просить суд відшкодувати йому за рахунок Державного бюджету України вартість викраденого в нього майна. Позивач вважає, що бездіяльністю відповідачів йому завдано шкоди в розмірі вартості викраденого майна. Аргументуючи розмір завданої шкоди, позивач посилається на те, що у 1993 році до статутного капіталу СП «Вітінформ» внесені іноземні інвестиції вартістю 60 500 доларів США. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що з 1993 по 2012 роки пройшло 19 років. Як зазначили суди попередніх інстанцій, відповідно до наданих позивачем документів (а.с. 254, т. 1) балансова вартість майна станом на 01 лютого 2010 року становила: автомат пакувально-фасувальний – 31 691,84 грн та витяжна вентиляція – 18 013,41 грн, що у загальному розмірі складало 49 705, 25 грн, натомість позивач заявив шкоду в розмірі 1 582 027,447 грн відповідно до вартості обладнання на момент внесення до статутного фонду СП «Вітінформ» у 1993 році. Крім того, рганами досудового розслідування так і не був установлений факт викрадення майна.
      39. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд установлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 73 ГПК України).
      40. Також частиною першою статті 74 цього ж Кодексу на кожну сторону покладено обовʼязок довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
      41. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (частина перша статті 77 та частина перша статті 86 ГПК України).
      42. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частини перша та друга статті 300 ГПК України).
      43. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що позивачем не надано доказів, що підтверджують завдану шкоду та її розмір, з урахуванням зносу основних засобів.
      44. Суди дійшли правильних висновків, що за приписами статті 1166 ЦК України шкода, завдана злочином, відшкодовується особою, яка її завдала, а не відповідачами.
      45. Відповідно до пункту 10 частини першої статті 56 КПК України протягом кримінального провадження потерпілий має право на відшкодування завданої кримінальним правопорушенням шкоди в порядку, передбаченому законом. Частина перша статті 128 цього Кодексу передбачає, що особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової та/або моральної шкоди, має право під час кримінального провадження до початку судового розгляду пред’явити цивільний позов до підозрюваного, обвинуваченого або до фізичної чи юридичної особи, яка за законом несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння.
      46. Як зазначалося вище, позивач у межах кримінального провадження звернувся з цивільним позовом до Департаменту комунальної власності Одеської міської ради та юридичних осіб (КП «Одесрембуд» та КП «Одесміськтранскомплекс»), які були колишніми орендодавцями приміщення. Саме цих осіб він вважає винними у заподіянні збитків у розмірі 60 500 доларів США через викрадення належного йому майна.
      47. Отже, звертаючись із позовом про відшкодування вартості викраденого майна у справі №916/1423/17, позивач намагається отримати відшкодування за ті самі збитки, але від інших осіб, ніж за цивільним позовом, заявленим у кримінальному провадженні.
      48. Установлений судами факт бездіяльності слідчого та начальника слідчого відділу у кримінальному провадженні щодо викрадення майна не може бути підставою для покладення на державу цивільно-правової відповідальності у вигляді відшкодування потерпілому шкоди, яка дорівнює вартості викраденого майна.
      49. Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли правильних висновків про відсутність причинно-наслідкового зв’язку між бездіяльністю відповідачів і шкодою, завданою викраденням майна, про яке заявляє позивач.
      Щодо відповідальності держави України за шкоду, спричинену злочином (вирішення виключної правової проблеми)
      50. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду стверджує про наявність виключної правової проблеми, розв'язання якої необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної та справедливої правозастосовчої практики, зокрема щодо можливості за відсутності відповідного закону, який не приймається вже більше 14 років, комплексного застосування частини шостої статті 1176 і статті 1177 ЦК України та стягнення з держави майнової шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення як майну фізичної особи (що є правовою проблемою для судів цивільної юрисдикції), так і майну юридичної особи (що є правовою проблемою для судів господарської юрисдикції), якщо внаслідок бездіяльності органу досудового розслідування не встановлено особу, яка вчинила злочин.
      51. Позивач обґрунтовував свої вимоги не тільки окремими фактами бездіяльності в ході розслідування, а його неефективністю в цілому, оскільки протягом більш як 6 років після початку кримінального провадження, винні у вчинення кримінального порушення особи не знайдені і не притягнуті до кримінальної відповідальності. На думку позивача, саме внаслідок такої ситуації він не має можливості повернути своє майно чи стягнути з винної особи вартість збитків, спричинених злочином і тому хоче отримати таке відшкодування з єдиного казначейськог рахунку Державного бюджету України.
      52. Шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, компенсується йому за рахунок Державного бюджету України у випадках та порядку, передбачених законом (частина друга статті 1177 ЦК України).
      53. Держава не несе майнову відповідальність перед потерпілими за всі злочини, які залишилися нерозкритими. Положення статті 1177 ЦК України передбачають порядок відшкодування шкоди, завданої лише фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення. Згідно з частиною першою статті 1207 цього ж Кодексу шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю внаслідок злочину, відшкодовується потерпілому або особам, визначеним статтею 1200 ЦК України, державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною.
      54. Положення статті 1177 ЦК України встановлюють порядок відшкодування шкоди, завданої саме фізичній особі, і не можуть за аналогією застосовуватися до відносин щодо відшкодування шкоди, завданої злочином юридичній особі.
      55. У 2005 році Україна підписала Європейську конвенцію про відшкодування збитку жертвам насильницьких злочинів від 24 листопада 1983 року (не була ратифікована). Втім, ця Конвенція передбачає обов’язок держави щодо виплати компенсації не всім потерпілим від злочину, а лише фізичним особам – жертвам насильницьких злочинів.
      56. Отже, держава Україна зобов’язалася компенсувати шкоду, спричинену злочином, перед фізичними особами відповідно до ЦК України та спеціального закону, тоді як відносно юридичних осіб держава Україна такого позитивного обов’язку не має.
      57. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ), дослідивши приписи статті 1177 ЦК України у редакції, що була чинною до 09 червня 2013 року, та статті 1207 цього Кодексу, у справах за заявами № 54904/08 і № 3958/13 (поданими потерпілими – фізичними особами, яким держава не компенсувала шкоду, завдану внаслідок кримінального правопорушення) вказав, що отримання відшкодування на підставі зазначених приписів можливе лише за дотримання умов, які у них передбачені, та за наявності окремого закону, якого немає і в якому мав би бути визначений порядок присудження та виплати відповідного відшкодування. Тому ЄСПЛ відзначив, що право на відшкодування державою потерпілим унаслідок кримінального правопорушення ніколи не було безумовним. Оскільки заявники не мали чітко встановленого в законі права вимоги для цілей, передбачених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), вони не могли стверджувати, що мали легітимне очікування на отримання будь-яких конкретних сум від держави. З огляду на це ЄСПЛ визнав скарги заявників на порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції несумісними з положеннями Конвенції ratione materiae (див. ухвали ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine), заява № 54904/08, і від 16 грудня 2014 року у справі «Золотюк проти України» (Zolotyuk v. Ukraine), заява № 3958/13).
      58. З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду не вважає можливим комплексне застосування частини шостої статті 1176 та статті 1177 ЦК України у справах про відшкодування державою шкоди, завданої юридичній особі внаслідок кримінального правопорушення, якщо внаслідок бездіяльності органу досудового розслідування не встановлено особу, яка вчинила злочин.
      Щодо ефективного способу захисту прав позивача
      59. Право власності належить до основоположних прав людини, втілення яких у життя становить підвалини справедливого суспільного ладу. Захист зазначеного права гарантовано статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, згідно з якою кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном і ніхто не може бути позбавлений власного майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
      60. Відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.
      61. За змістом зазначеної статті поряд із негативним обов’язком, на порушення Україною якого позивач не скаржився, держава має позитивні обов’язки гарантувати ефективне використання визначених Конвенцією прав кожному, хто перебуває під її юрисдикцією. Порушення кожного з цих обов’язків є самостійною підставою відповідальності держави.
      62. Особи, які зазнають порушення права мирного володіння майном, повинні бути забезпечені можливістю ефективного засобу юридичного захисту в національному органі. Право особи на ефективний засіб правового захисту закріплено у статті 13 Конвенції, згідно з якою кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, були порушені, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
      63. Ефективність національного засобу правового захисту за змістом статті 13 Конвенції не залежить від упевненості в сприятливому результаті провадження. Ефективність має оцінюватися за можливістю виправлення порушення права, гарантованого Конвенцією, через поєднання наявних засобів правового захисту.
      64. Щоб вважатися ефективним і в такий спосіб відповідати статті 13 Конвенції, внутрішній засіб правового захисту повинен надати змогу компетентному національному органу як розглянути суть відповідної скарги за Конвенцією, так і забезпечити «належний захист» (див. mutatis mutandis $. 135 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 1999 року у справі «Сміт і Ґрейді проти Сполученого Королівства» (Smith and Grady v. the UK), заяви № 33985/96 і № 33986/96; $. 95 рішення ЄСПЛ від 18 грудня 1996 року у справі «Аксой проти Туреччини» (Aksoy v. Turkey), заява № 21987/93). Результатом такого провадження може бути, зокрема, присудження відшкодування у зв’язку з порушенням.
      65. ЄСПЛ, оцінюючи ефективність різних національних засобів правового захисту у зв'язку з надмірною тривалістю провадження, розробив кілька критеріїв та принципів, які сформулював у своїх рішеннях. Так, ЄСПЛ вказав, що вирішальним питанням при оцінюванні ефективності засобу правового захисту у випадку скарги щодо тривалості провадження є те, чи може заявник подати цю скаргу до національних судів з вимогою конкретного відшкодування; іншими словами, чи існує будь-який засіб, який міг би вирішити його скаргу шляхом надання безпосереднього та швидкого відшкодування, а не просто опосередкованого захисту його прав, ґарантованих статтею 6 Конвенції(див. mutatis mutandis § 59 рішення ЄСПЛ у справі «Меріт проти України» (Merit v. Ukraine) від 30 березня 2004 року, заява № 66561/01) . Cуд також постановив, що цей засіб вважатиметься «ефективним», якщо його можна використати, щоб прискорити постановлення рішення судом, який розглядає справу, або надати скаржникові належне відшкодування за зволікання і затримки, що вже відбулися (§ 78 того ж рішення).
      66. Розумність тривалості провадження повинна визначатись у контексті відповідних обставин справи та з огляду на критерії, передбачені прецедентною практикою ЄСПЛ, зокрема складність справи, поведінку заявника, а також органів влади, пов'язаних зі справою (див. mutatis mutandis $ 67 рішення ЄСПЛ від 25 березня 1999 року у справі «Пелісьє і Сассі проти Франції» (Pélissier and Sassi v France); $ 35 рішення ЄСПЛ від 27 червня 1997 року у справі «Філіс проти Греції» (№ 2, Philis v. Greece), заява № 19773/92). Стаття 13 Конвенції не вимагає надання спеціального засобу правового захисту від надмірної тривалості провадження; достатніми можуть бути загальні конституційні та судові позови, наприклад, про встановлення позадоговірної відповідальності з боку держави.
      67. Суди попередніх інстанцій встановили певні факти, які можуть свідчити про надмірну тривалість досудового розслідування. Так, двічі ухвалами слідчих суддів була констатована бездіяльність органу досудового розслідування. У довідці про стан досудового розслідування кримінального провадження від 17 липня 2017 року зазначено, що за період з 05 грудня 2012 року по 17 липня 2017 року в даному кримінальному провадженні № 12012170470000484 змінилося понад 11 слідчих та 7 прокурорів – процесуальних керівників, на теперішній час прийняти остаточне та законне рішення в указаному провадженні не надається можливим у зв'язку із частою зміною слідчих та невиконанням останніми всіх запланованих заходів, досудове розслідування триває.
      68. Ураховуючи викладене Велика Палата Верховного Суду погоджується, що встановлені судами попередніх інстанцій факти можуть свідчити про надзвичайну тривалість досудового розслідування у справі, яка не є занадто складною (майно, про викрадення якого заявив позивач, знаходилося на території з обмеженим доступом, майно є доволі великим за розміром). Розслідування тривало з 05 грудня 2012 року, що на дату звернення до суду позивача з позовною заявою у 2017 році становило майже 5 років. За такий строк орган досудового розслідування мав би або закрити провадження, або звернутися до суду з обвинувальним актом, клопотанням про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, клопотанням про звільнення особи від кримінальної відповідальності.
      69. Надмірна тривалість кримінального провадження здатна призвести до моральних страждань особи, зумовлених тривалою невизначеністю спірних правовідносин; необхідністю відвідування органів досудового розслідування; неможливістю здійснювати звичайну щоденну діяльність; підривом репутації тощо.
      70. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції позивач може претендувати на компенсацію за шкоду, спричинену надмірною тривалістю кримінального провадження, якщо доведе факт надмірної тривалості досудового розслідування і те, що тим самим йому було завдано матеріальної чи моральної шкоди, та обгрунтує її розмір.
      71. Позивач мав право змінити предмет або підставу позову шляхом подання письмової заяви лише до початку розгляду господарським судом цієї справи по суті (частина четверта статті 22 ГПК України в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), однак таким правом не скористався. Тому позивач може захистити свої права та законні інтереси, звернувшись до суду із новим позовом до держави Україна.
      Щодо застосування норм Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду»
      72. Велика Палата Верховного Суду відхиляє аргумент скаржника про помилкове незастосування судами попередніх інстанцій норм Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду». Суди попередніх інстанцій правильно спростували посилання позивача на норми цього Закону як на підставу відшкодування шкоди. Закон врегульовує правовідносини відшкодування шкоди, завданої виключно громадянинові внаслідок незаконного притягнення його до відповідальності, його дія не розповсюджується на потерпілих осіб, зокрема юридичних, яким завдано шкоди внаслідок бездіяльності органу досудового розслідування та прокуратури під час розслідування за заявою таких осіб.
      Щодо застосування норм законодавства стосовно гарантій іноземним інвесторам та підприємствам з іноземними інвестиціями
      73. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що відповідно до публічної інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань на момент відкриття кримінального провадження (04 грудня 2012 року) і до дати звернення до суду з позовом у складі учасників СП «Вітінформ» вже не було іноземних інвесторів, його учасниками були лише громадяни України, а саме: Шульте Наталя Віталіївна, що мешкає за адресою: індекс 65039, Одеська обл., місто Одеса, Приморський район, вулиця Середньофонтанська, будинок 32, квартира 41, розмір внеску до статутного фонду становив 600,00 грн, Воскобойнікова Світлана Леонідівна, що мешкає за адресою: індекс 65012, Одеська обл., місто Одеса, Приморський район, вулиця Мала Арнаутська, будинок 43, квартира 10, розмір внеску до статутного фонду становив 600,00 грн. Повне найменування позивача протягом зазначеного періоду було не Українсько-болгарське спільне підприємство з іноземними інвестиціями «Вітінформ», а Товариство з обмеженою відповідністю «Вітінформ». За даними Реєстру відповідні зміни до установчих документів юридичної особи (зміна повного та скороченого найменування, зміна статутного або складеного капіталу, зміна видів діяльності, зміна складу або інформації про засновників) були зареєстровані 16 лютого 2012 року за номером 15561050009009866, тобто до початку кримінального провадження за заявою СП «Вітінформ».
      74. Оскільки підставою позову у цій справі є бездіяльність органів досудового розслідування саме в указаному кримінальному провадженні, то Велика Палата Верховного Суду не бере до уваги доводи скаржника про наявність іноземного інвестора у складі учасників СП «Вітінформ» у період, коли, за твердженням позивача, було вчинено злочин з викрадення майна.
      75. Крім того, позивачем не надано судам попередніх інстанцій доказів здійснення ним зовнішньоекономічної діяльності протягом 2012 – 2017 років.
      76. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду відхиляє аргументи позивача щодо неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, а саме незастосування положень щодо гарантій держави іноземним інвесторам та суб’єктам зовнішньоекономічної діяльності, закріплених у Законі України «Про режим іноземного інвестування» та статтях 34, 39 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність».
      Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      77. Пунктом 1 частини першої статті 308 ГПК України передбачено, що cуд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу – без задоволення.
      78. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення – без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 309 ГПК України).
      79. Оскільки місцевим й апеляційним господарськими судами повно і всебічно досліджено фактичні обставини справи та правильно застосовано законодавство під час її розгляду, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне касаційну скаргу СП «Вітінформ» залишити без задоволення, а судові рішення – без змін як такі, що ухвалені з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права.
      80. Наведені в касаційній скарзі доводи не можуть бути підставами для скасування судових рішень, оскільки вони ґрунтуються на помилковому тлумаченні скаржником норм матеріального та процесуального права.
      Щодо судових витрат
      81. Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України покладається на скаржника.
      Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314 – 317 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Українсько-болгарського спільного підприємства з іноземними інвестиціями «Вітінформ» (товариство з обмеженою відповідальністю) залишити без задоволення.
      2. Рішення Господарського суду міста Києва від 11 грудня 2017 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 01 березня 2018 року у справі № 916/1423/17 залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Головуючий суддя В. С. Князєв
      Суддя-доповідач О. Р. Кібенко
      Судді: Н. О. Антонюк Н. П. Лященко
      Т. О. Анцупова О. Б. Прокопенко
      С. В. Бакуліна В. В. Пророк
      В. В. Британчук Л. І. Рогач
      М. І. Гриців О. М. Ситнік
      Д. А. Гудима О. С. Ткачук
      Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич 
      О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 87527961