Постановление ВСУ о незаконности снятия с регистрации без решения суда об устранения препятствий


Recommended Posts

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(print)/D766E8DBFD06AEEEC2257E960021D9F6

 


 

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

 

 

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ    УКРАЇНИ

 

30 червня 2015 року                                                                                                          м. Київ

 

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України у складі:

 

головуючого

Самсіна І.Л.

суддів:

Волкова О.Ф., Григор’євої Л.І., Гриціва М.І., Гуменюка В.І., Коротких О.А., Кривенди О.В., Кривенка В.В., Лященко Н.П., Маринченка В.Л., Охрімчук Л.І., Панталієнка П.В., Прокопенка О.Б., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Терлецького О.О., Яреми А.Г., –                

 

розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 до Голосіївського районного відділу Державної міграційної служби України у м. Києві (далі – відділ ДМСУ), третя особа – ОСОБА_4, про зобов’язання вчинити дії,

 

в с т а н о в и л а:

 

ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернулися до суду з адміністративним позовом до відділу ДМСУ, третя особа – ОСОБА_4, про зобов’язання скасувати внесені до реєстраційного обліку відомості про зняття ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 з реєстрації місця проживання. Позовні вимоги мотивовано тим, що відповідач неправомірно у грудні 2012 року зняв позивачів з реєстраційного обліку за адресою: АДРЕСА_1.

Суди встановили, що місце проживання позивачів було зареєстровано за адресою: АДРЕСА_1, а саме: ОСОБА_3 – з 25 лютого 2003 року, ОСОБА_1 з 25 лютого 2003 року, ОСОБА_2 з 7 жовтня 2004 року, про що вчинено відповідні записи на сторінці 11 паспортів громадянина України вказаних осіб, копії яких наявні у справі.

20 грудня 2012 року позивачів було знято з реєстраційного обліку за вищевказаною адресою за рішенням суду, про що зазначено в довідках комунального підприємства «Житлово-експлуатаційна організація – 1Н» (далі – КП «ЖЕО – 1Н») від 19 березня 2014 року та від 2 квітня 2014 року.

24 квітня 2014 року представник ОСОБА_1 – ОСОБА_5 подала до відділу ДМСУ заяву про внесення змін до реєстраційного обліку місця проживання, в якій просила внести необхідні зміни до Єдиного державного демографічного реєстру про місце проживання або місце перебування особи з метою виправлення помилки щодо зняття ОСОБА_1 з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_1, посилаючись на те, що такі зміни внесені помилково.

Листом від 23 травня 2014 року № 2/942/1, відповідач повідомив ОСОБА_1, що згідно з витягом з Державного реєстру прав на нерухоме майно від 17 грудня 2012 року № 36778536 ОСОБА_4 є єдиним власником квартири за адресою: АДРЕСА_1, у зв’язку з чим 20 грудня 2012 року за його заявою ОСОБА_1 було знято з реєстрації місця проживання згідно із статтею 7 Закону України від 11 грудня 2003 року № 1382-IV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання» (в редакції, чинній на час спірних правовідносин; далі – Закон № 1382-IV).

Про зняття позивачів з реєстраційного обліку вони дізналися у березні, квітні 2014 року, коли звернулися до КП «ЖЕО – 1Н» для отримання довідок з місця проживання – форми № 3.

Голосіївський районний суд міста Києва рішенням від 14 серпня 2012 року у цивільній справі № 2601/13029/12, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду міста Києва від 22 листопада 2012 року, задовольнив позов ОСОБА_4 до ОСОБА_3; витребував із незаконного володіння ОСОБА_3 квартиру за АДРЕСОЮ_1; визнав за ОСОБА_4 право власності на вищевказану квартиру.

Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 2 вересня 2014 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 відмовив.

Київський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 20 листопада 2014 року залишив без змін постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 2 вересня 2014 року.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 27 січня 2015 року залишив без змін постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 2 вересня 2014 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 20 листопада 2014 року.

Не погоджуючись із ухвалою Вищого адміністративного суду України, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 звернулись із заявою про її перегляд Верховним Судом України з підстави неоднакового застосування Вищим адміністративним судом України статті 7 Закону № 1382-IV та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

На обґрунтування заяви  додано копії постанови Вищого адміністративного суду України від 17 квітня 2012 року (справа № К-51316/09-С) та постанови Верховного Суду України від 16 січня 2012 року (справа № 6-57цс11)

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норми матеріального права, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України виходить із такого.

У постанові Верховного Суду України від 16 січня 2012 року (справа № 6‑57цс11) міститься такий висновок щодо застосування статті 7 Закону № 1382-IV у подібних правовідносинах.

            Відповідно до частини першої статті 319 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно із частиною першою статті 321 ЦК право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. При цьому відповідно до статті 391 ЦК власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

За змістом частини першої статті 16 ЦК кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Аналіз наведених вище норм цивільного законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю.

Водночас відповідно до статті 7 Закону № 1382-IV зняття з реєстрації місця проживання здійснюється протягом семи днів на підставі заяви особи, запиту органу реєстрації за новим місцем проживання особи, остаточного рішення суду (про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, визнання особи безвісно відсутньою або померлою), свідоцтва про смерть.

Таким чином, як випливає із указаної норми, зняття з реєстрації місця проживання може бути здійснено на підставі рішення суду виключно про: 1) позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) визнання особи безвісно відсутньою; 4) оголошення фізичної особи померлою.

З огляду на те, що Закон № 1382-IV є спеціальним нормативно-правовим актом, який регулює правовідносини, пов’язані із зняттям з реєстрації місця проживання, положення статті 7 цього Закону підлягають застосуванню до усіх правовідносин, виникнення, зміна чи припинення яких пов’язані з юридичним фактом зняття з реєстрації місця проживання.

Отже, у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред’явивши разом з тим одну із таких вимог: 1) про позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) про позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) про визнання особи безвісно відсутньою; 4) про оголошення фізичної особи померлою.

Висновок суду касаційної інстанції у справі, що розглядається, зазначеному висновку Верховного Суду України не  відповідає, у зв’язку з чим ухвала Вищого адміністративного суду України від 27 січня 2015 року, ухвала Київського апеляційного адміністративного суду від 20 листопада 2014 року та постанова Окружного адміністративного суду міста Києва від 2 вересня 2014 року підлягають скасуванню.

Відповідно до підпункту «а» пункту 2 частини другої статті 243 Кодексу адміністративного судочинства України у разі неправильного застосування судом (судами) норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, Верховний Суд України має право скасувати судове рішення (судові рішення) та ухвалити нове судове рішення чи змінити судове рішення.

Виходячи із встановлених судом першої інстанції фактичних обставин справи, що переглядається, а також враховуючи висновок Верховного Суду України щодо застосування положення статті 7 Закону № 1382-IV, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає необхідним ухвалити нове рішення, яким задовольнити адміністративний позов ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3.

Ураховуючи наведене та керуючись статтями 241–243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 задовольнити.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 27 січня 2015 року, ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 20 листопада 2014 року та  постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 2 вересня 2014 року у справі за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до Голосіївського районного відділу Державної міграційної служби України у м. Києві, третя особа – ОСОБА_4, про зобов’язання вчинити дії скасувати.

Ухвалити нове судове рішення, яким адміністративний позов задовольнити.

Зобов’язати Голосіївський районний відділ Державної міграційної служби України у м. Києві скасувати внесені відомості до реєстраційного обліку про зняття ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_1.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

 

Головуючий

 

І.Л. Самсін

Судді:

О.Ф. Волков

Л.І. Григор’єва

 

М.І. Гриців                        

В.І. Гуменюк

 

О.А. Коротких

О.В. Кривенда

 

В.В. Кривенко

Н.П. Лященко

 

В.Л. Маринченко

Л.І. Охрімчук

 

П.В. Панталієнко

О.Б. Прокопенко

 

Я.М. Романюк

Ю.Л. Сенін

 

В.М. Сімоненко

О.О. Терлецький

 

А.Г. Ярема

 

 

 

Link to comment
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...
  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.КИЄВА
      справа № 753/19588/19
      провадження № 2/753/2726/21
      РІШЕННЯ
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      "14" липня 2021 р. Дарницький районний суд м. Києва в складі
      головуючого судді Колесника О.М.
      при секретарі Бебі В.А.
      розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ШВЕЦЯ РУСЛАНА ОЛЕГОВИЧА, ОСОБА_2 , 3-тя особа: ТОВ „Бі-Майно" про витребування майна з чужого незаконного володіння,
      В С Т А Н О В И В:
      В жовтні 2019 року позивач звернувся до суду з позовом до відповідачів, в якому просив витребувати з незаконного володіння ОСОБА_2 на користь позивача ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 63,30 кв.м, а також визнати за ОСОБА_1 право власності на вказану квартиру, судові витрати покласти на відповідачів.
      В судовому засіданні представник позивача заявлені вимоги підтримав, просив їх задовольнити, пояснивши, що 16.05.2008 року між позивачем та ПАТ «УкрСиббанк» було укладено договір про надання споживчого кредиту №11346209000, за яким банк надав позивачу кредитні кошти в розмірі 85 000 дол. США строком до 16.05.2029 року зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 13% річних. З метою забезпечення виконання умов вказаного договору, між ОСОБА_1 та ПАТ «УкрСиббанк» було укладено іпотечний договір, за умовами якого позивач передав нерухоме майно: квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 63,30 кв.м. 12.12.2011 року ПАТ «УкрСиббанк» та ТОВ «»Кей-Колект» уклали договір факторингу, за яким банк відступив на користь товариства право вимоги за кредитним договором №11346209000, та на підставі договору про відступлення прав вимог за договором іпотеки, посвідченого 12.12.2011 року приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Київської області Саєнко Е.В., за реєстровими №5207-5208, відступило право вимоги за договором іпотеки №85507, посвідченим 16.05.2008 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Степаненко Д.В. за реєстровим №1036. Для забезпечення належного виконання зобов`язань по кредитному договору ОСОБА_1 було передано оригінали правовстановлюючих документів на квартиру іпотекодержателю. Згодом позивачу стало відомо, що право власності на вказану вище квартиру було зареєстровано за ТОВ «Бі-Майно» на підставі договору купівлі-продажу, укладеного між ТОВ «Кей-Колект» та ТОВ «Бі-Майно».
      Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 02.07.2018 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ТОВ «Бі-Майно», треті особи - Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції в м. Києві, Державна реєстраційна служба України, Товариство з обмеженою відповідальністю «Бі-Майно», приватний нотаріус Київського нотаріального округу Єгорова Марина Євгенівна про витребування майна із чужого незаконного володіння та визнання права власності на квартири відмовлено. Постановою Київського апеляційного суду від 13.02.2019 року позов ОСОБА_1 задоволено частково та витребувано від ТОВ «БІ-Майно» на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 .
      Крім того, 13.07.2018 року Дарницьким районним судом м. Києва було винесено рішення по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Єгорової М.Є., третя особа: ТОВ «Кей-Коллект» про визнання протиправним та скасування рішення, яким позовні вимоги задоволено в повному обсязі.
      В процесі розгляду справи про витребування майна з чужого незаконного володіння майна, позивачу стало відомо про те, що 21.12.2018 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу було посвідчено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 . Власником якої зазначено ОСОБА_2 .
      Вказані обставини стали підставою звернення позивача з відповідними позовними вимогами до суду.
      Відповідач приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Швець Р.О. в судове засідання не з`явився, про час і місце розгляду справи повідомлений належним чином, надав суду відзив, в якому вказує, що позовні вимоги необґрунтованими та підлягають відхиленню судом, оскільки він є неналежним відповідачем, а також, посвідчуючи договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 21.12.2018 року, нотаріус діяв виключно в межах вимог законодавства.
      Відповідач ОСОБА_2 в судове засідання також не з`явилась, про час і місце розгляду справи була повідомлена належним чином, надала суду відзив, в якому вказала, що право власності на спірну квартиру набуте нею за наявності відповідних правових підстав, а тому в задоволенні позову необхідно відмовити.
      Представник третьої особи в судове засідання не з`явився, про час і місце розгляду справи повідомлений судом належним чином, письмових пояснень не надав.
      Вислухавши пояснення представника позивача, дослідивши матеріали справи у їх сукупності, всебічно та повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають істотне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступного висновку.
      Відповідно до ч.1 ст.13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
      Як передбачає ч.3, ст.12 та ч.1, ст.81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст.82 ЦПК України.
      Як встановлено судом, 16.05.2008 року між позивачем та ПАТ «УкрСиббак» було укладено договір про надання споживчого кредиту №11346209000, за яким банк надав позивачу кредитні кошти в розмірі 85 000 дол. США строком до 16.05.2029 року зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 13% річних. З метою забезпечення виконання умов вказаного договору, між ОСОБА_1 та ПАТ «УкрСиббанк» було укладено іпотечний договір, за умовами якого позивач передав нерухоме майно: квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 63,30 кв.м. (а.с.4-13).
      Відповідно до ч.4 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
      Постанови Київського апеляційного суду від 13.02.2019 року рішення Дарницького районного суду м. Києва від 02.07.2018 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ТОВ «Бі-Майно», треті особи - Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції в м. Києві, Державна реєстраційна служба України, Товариство з обмеженою відповідальністю «Бі-Майно», приватний нотаріус Київського нотаріального округу Єгорова Марина Євгенівна про витребування майна із чужого незаконного володіння та визнання права власності на квартири скасовано та ухвалено нове, яким позов задоволено частково та постановлено витребувати від ТОВ «Бі-Майно» на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 . Даною постановою встановлено, що право вимоги за вказаним договором іпотеки перейшло до ТОВ «Кей-Колект» 12.12.2011 року відповідно до укладеного між ПАТ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей-Колект» договору факторингу №1, за умовами якого ПАТ «УкрСиббанк» було передано ТОВ «Ке-Колект» право вимоги за зазначеними вище договором кредиту та іпотечним договором.
      17.04.2015 року між ТОВ «Кей-Колект» та ТОВ «БІ-Майно» було укладено договір купівлі-продажу спірної квартири. Договір було посвідчено нотаріально, право власності зареєстровано в Державному реєстрі прав власності.
      Крім того, рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 13.07.2018 року, яке не оскаржувалось в апеляційному порядку та набрало законної сили, за позовом ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Єгорової М.Є., третя особа: ТОВ «Кей-Колект» про визнання протиправним та скасування рішення задоволено: визнано протиправним та скасовано рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Єгорової М.Є., згідно з яким 17.04.2015 року внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 620880280000 за ТОВ «Кей-Колект» на підставі договору іпотеки №85507 від 16.05.2008 року.
      21.12.2018 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Швець Р.О. було посвідчено договір купівлі-продажу спірної квартири, власником якої зазначено ОСОБА_2 .
      Цивільним кодексом України передбачені засади захисту права власності. Зокрема, статтею 387 ЦК України передбачено право власника витребувати майно із чужого незаконного володіння.
      Відповідно до статті 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.
      Пунктом 3 частини першої статті 388 ЦК України передбачено, що в разі придбання майна за відплатним договором у особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у випадку, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
      Добросовісне придбання згідно зі статтею 388 ЦК України можливе тоді, коли майно придбане не безпосередньо у власника, а у особи, яка не мала права відчужувати це майно. Наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна з чужого незаконного володіння (віндикація).
      Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність.
      Відповідно до статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача у разі, якщо, майно вибуло із володіння власника або у особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом (п. З ч. 1).
      Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.
      Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника, (висновки Верховного Суду України, викладені у постанові від 10 червня 2015 року № 6- 348цс15).
      Крім того, ОСОБА_2 зазначає, що станом на дату укладення договору між ТОВ «Бі- майно» та ОСОБА_2 не існувало жодних рішень суду, якими було б скасовано право власності на спірну квартиру за третьою особою, а також були відсутні будь-які обставини, які б обмежували право третьої особи відчужувати спірне майно.
      Так, ОСОБА_2 здійснює посилання на Постанову Київського апеляційного суду від 25.09.2020 року (після відчуження спірної квартири на користь ОСОБА_2 ) про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння.
      Однак, у цей час в суді розглядався позов ОСОБА_1 до ТОВ «БІ-Майно» про витребування майна з чужого незаконного володіння, про що ТОВ «БІ-Майно» було достеменно відомо. Загалом, обставини свідчать про те, що ТОВ «БІ-Майно» здійснило відчуження спірної квартири для того, аби ускладнити позивачу захист власних прав, оскільки після вибуття спірної квартири з власності ТОВ «БІ-Майно», згаданий позов втратив будь-який зміст і позивач був змушений звертатися з новим позовом вже до нового власника - ОСОБА_2 .
      За таких обставин є підстави вважати, що теперішній власник квартири - ОСОБА_2 є недобросовісним набувачем майна, оскільки станом на грудень 2018 року у ТОВ «Бі-Майно» не було права укладати договору купівлі-продажу, оскільки його право власності вже було скасовано рішенням суду.
      Позиція позивача повністю відповідає Постанові Великої палати Верховного суду про можливість витребування з незаконного володіння без встановлення недійсності первісного правочину по справі № 19/028-10/13 (провадження №12-158гс19) від 30.06.2020 року.
      Стаття 41 Конституції України передбачає, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
      Внаслідок вищезазначених дій порушуються положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та ст. 1 Першого Протоколу, підписаного та ратифікованого Україною, яка у відповідності до ст. 5 цього ж протоколу, є додатковою статтею Конвенції.
      У ст. 1 Протоколу №1 вказано, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
      Згідно ч. 1 ст. 316 Цивільного кодексу України (далі по тексту - ЦК України), правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
      Частина 1 ст. 319 ЦК України встановлює, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
      Стаття 321 ЦК України гарантує, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
      Відповідно до ст. 386 ЦК України, держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
      Беручи до уваги вищевикладене, зокрема відсутність у ТОВ «Бі-Майно» в момент укладання договору купівлі-продажу квартири з ОСОБА_2 права вчиняти такі правочини, при цьому спірна квартира вибула із власності позивача не з його волі, тому суд вважає вимоги ОСОБА_1 обґрунтованими та такими, що підлягають частковому задоволенню, а саме необхідно витребувати у ОСОБА_2 на користь позивача квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 63,30 м2, житловою площею 29,4 м2, а також повернути у власність ОСОБА_1 спірну квартиру, а в задоволенні решти вимог відмовити.
      Крім того, на підставі ст. 141 ЦПК України, оскільки позов задоволено частково, тому з відповідачів на користь позивача необхідно стягнути в рівних частках з кожного 9 605 грн. судового збору.
      Керуючись ст.ст.7, 9, 13, 19, 76, 81, 82, 89, 141, 223, 244, 245, 259, 263-265, 268, 353, 354 ЦПК України, ст.ст. 316, 319, 321, 330, 386-388 ЦК України, суд -
      В И Р І Ш И В :
      Позов задовольнити частково.
      Витребувати у ОСОБА_2 , проживаючої в АДРЕСА_2 , (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 63,30 м2, житловою площею 29,4 м2.
      Повернути у власність ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 63,30 м2, житловою площею 29,4 м2, в задоволенні решти вимог відмовити.
      Стягнути з приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ШВЕЦЯ РУСЛАНА ОЛЕГОВИЧА, ОСОБА_2 в рівних частках з кожного на користь ОСОБА_1 9 605 грн. судового збору.
      Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Київського апеляційного суду протягом 30 днів з дня проголошення вступної та резолютивної частини рішення через Дарницький районний суд м. Києва.
      Суддя :
      Джерело: ЄДРСР 99780531
    • By ANTIRAID
      ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
      Справа № 640/14809/20
      Головуючий у І інстанції – Пащенко К.С.
      Суддя-доповідач – Мельничук В.П.

      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      28 вересня 2021 року
      м. Київ
      Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
      Головуючого-судді:  Мельничука В.П. 
      суддів:  Лічевецького І.О., Оксененка О.М., 
      при секретарі:  Черніченко К.О.,
      розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу Кравця Ростислава Юрійовича на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 травня 2021 року у справі за адміністративним позовом Кравця Ростислава Юрійовича до Кабінету Міністрів України, третя особа: Міністерство юстиції України про визнання протиправною та скасування Постанови Кабінету Міністрів України № 481 від 27 травня 2020 року, -
      В С Т А Н О В И Л А:
      Кравець Ростислав Юрійович звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Кабінету Міністрів України, третя особа: Міністерство юстиції України, в якому просив:
      - визнати незаконною та скасувати постанову Кабінету Міністрів України № 481 від 27.05.2020 «Про внесення змін до правил реєстрації місця проживання».
      В обґрунтування позовних вимог Позивач посилався на те, що оскаржувана Постанова суперечить Конституції України, чинному Цивільному кодексу України, іншим правовим актам, а також прийнята з порушенням регламенту Кабінету Міністрів України та Закону України «Про Кабінет Міністрів України».
      Крім того Позивач вказав, що спірна Постанова не пройшла обов’язкове громадське обговорення, фахову та юридичну експертизу, а також не була попередньо оприлюднена, і до неї не було додано комунікативного плану.
      Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 травня 2021 року у задоволенні позову відмовлено повністю.
      Не погоджуючись з таким судовим рішенням Кравець Ростислав Юрійович подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким адміністративний позов задовольнити.
      В апеляційній скарзі Кравець Ростислав Юрійович посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи по суті.
      Доводи апеляційної скарги аналогічні, заявленим у позовній заяві, та містять посилання на неповне з’ясування обставин справи судом першої інстанції та невідповідність його висновків таким обставинам.
      Крім того Позивач вказав, що відповідно до ст. 5 Кодексу адміністративного судочинства України має право на звернення з даним позовом до суду з метою захисту своїх прав та інтересів, які вважає порушеними в межах спірних правовідносин.
      Відповідачем подано відзив на апеляційну скаргу Кравця Ростислава Юрійовича, в якому він просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги Позивача, а рішення суду першої інстанції залишити без змін з посиланням на те, що оскаржуване судове рішення відповідає нормам чинного законодавства.
      Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
      Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 27 травня 2020 року Відповідачем прийнято Постанову «Про внесення змін до Правил реєстрації місця проживання» № 481, якою до Правил реєстрації місця проживання, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 02 березня 2016 року № 207 «Про затвердження Правил реєстрації місця проживання та Порядку передачі органами реєстрації інформації до Єдиного державного демографічного реєстру» (далі - Правила № 207) внесено зміни.
      Так, вказаною Постановою пункт 18 Правил № 207 після абзацу п’ятнадцятого доповнено новим абзацом такого змісту:
      “У разі перебування житла в іпотеці, довірчій власності як способу забезпечення виконання зобов’язань для реєстрації місця проживання особи додатково подається письмова згода відповідного іпотекодержателя або довірчого власника.”.
      Пункт 19 Правил № 207 доповнено абзацом такого змісту:
      “Працівник органу реєстрації також з метою перевірки належності особі, що подала заяву для реєстрації місця проживання, відповідного житла на праві власності чи належності власнику/співвласникам, що надали згоду особі для реєстрації місця проживання, відповідного житла на праві власності, а також з метою перевірки перебування такого житла в іпотеці або довірчій власності як способу забезпечення виконання зобов’язань використовує відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відповідно до Порядку доступу до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 р. № 1127 “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень” (Офіційний вісник України, 2016 р., № 2, ст. 108; 2018 р., № 52, ст. 1827).”.
      Додаток 6 до Правил № 207 доповнено пунктом 2-1 такого змісту:
      “2-1. Перебування житла в іпотеці/довірчій власності як спосіб забезпечення виконання зобов’язань _______________
                     (так/ні)”;
      Додаток 7 до Правил № 207 доповнено пунктом 3 такого змісту:
      “3. Перебування житла в іпотеці/довірчій власності як спосіб забезпечення виконання зобов’язань _______________
                  (так/ні)”;
      Додаток 8 до Правил № 207 доповнено пунктом 2-1 такого змісту:
      “2-1. Перебування житла в іпотеці/довірчій власності як спосіб забезпечення виконання зобов’язань _______________
                  (так/ні)”.
      Вважаючи, що оскаржувана постанова є такою, що порушує права Позивача, він звернувся з даним адміністративним позовом до адміністративного суду.
      Відмовляючи у задоволенні адміністративного позову суд першої інстанції виходив з того, що Кравець Р.Ю. не навів аргументів і не надав жодних доказів щодо порушення, внаслідок прийняття оскаржуваної Постанови, його прав чи інтересів.
      Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції, та при розгляді апеляційної скарги вказує наступне.
      Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
      Статтею 6 Конституції України визначено, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
      Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених цією Конституцією (стаття 113 Основного Закону України).
      Відповідно до статті 3 Закону України від 27.02.2014 року № 794-VII «Про Кабінет Міністрів України» діяльність Кабінет Міністрів України ґрунтується на принципах верховенства права, законності, поділу державної влади, безперервності, колегіальності, солідарної відповідальності, відкритості та прозорості.
      Згідно з положеннями статті 4 цього Закону Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією України, цим Законом, іншими законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.
      За приписами статті 117 Конституції України Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов`язковими до виконання. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади підлягають реєстрації в порядку, встановленому законом.
      Відповідно до частин 1 та 2 статті 49 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов`язкові для виконання акти - постанови і розпорядження. Акти Кабінету Міністрів України нормативного характеру видаються у формі постанов.
      Згідно з пунктом 18 частини 1 статті 4 КАС України нормативно-правовий акт - це акт управління (рішення) суб`єкта владних повноважень, який установлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування.
      Відповідно до частини 2 статті 264 КАС України право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.
      Згідно із частинами 2, 6 статті 55 Конституції України, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
      Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
      Як зазначено в рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянки Дзюби Галини Павлівни щодо офіційного тлумачення частини 2 статті 55 Конституції України та статті 248-2 Цивільного процесуального кодексу України (справа громадянки Дзюби Г.П. щодо права на оскарження в суді неправомірних дій посадової особи) від 25.11.1997 року № 6-зп, частину другу статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або ущемляють права і свободи громадянина України, іноземця, особи без громадянства чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді.
      Завданням адміністративного судочинства, відповідно до частини 1 статті 2 КАС України, є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
      Згідно з частиною 1 статті 5, частиною 1 статті 9 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
      При цьому, як зазначив Конституційний Суд України у рішенні від 14.12.2011 року № 19-рп/2011 у справі за конституційним зверненням громадянина Осетрова Сергія Володимировича щодо офіційного тлумачення положень частини 2 статті 55 Конституції України, частини 2 статті 2, пункту 2 частини 3 статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України, частини 3 статті 110, частини 2 статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України та конституційним поданням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ щодо офіційного тлумачення положень статей 97, 110, 234, 236 Кримінально-процесуального кодексу України, статей 3, 4, 17 Кодексу адміністративного судочинства України в аспекті статті 55 Конституції України (справа про оскарження бездіяльності суб’єктів владних повноважень щодо заяв про злочини), права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина 2 статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб’єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
      Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.
      Рішення, прийняті суб’єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин 1, 2 статті 55 Конституції України.
      Крім того, у рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини 1 статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) від 01.12.2004 року № 18-рп/2004, дано визначення поняттю «охоронюваний законом інтерес», а саме, у логічно-смисловому зв’язку з поняттям «право» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб’єктивного права; б) є самостійним об’єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб’єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
      Системний аналіз, що проведено Конституційним Судом України, свідчить, що поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв’язку з поняттям «права» має один і той же зміст.
      Тобто, обов’язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб’єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка стверджує про їх порушення.
      Судом першої інстанції встановлено, що Позивачем при зверненні з даним адміністративним позовом до адміністративного суду не надано належних і достатніх доказів на підтвердження обставин допущення дійсного порушення його реальних прав, свобод або інтересів прийнятою Кабінетом Міністрів України Постановою від 27.05.2020 № 481 «Про внесення змін до Правил реєстрації місця проживання». Також, будь-яких доказів, що право Позивача у разі скасування оскаржуваної постанови буде відновлено, не надано.
      При цьому, гарантоване статтею 55 Конституції України та конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.
      Вище викладені норми не дозволяють скаржитися щодо певних обставин абстрактно тільки тому, що заявники вважають, що начебто певні обставини впливають на їх правове становище.
      До аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 15 грудня 2015 року у справі № 800/206/15 та Вищий адміністративний суд України у постанові від 21 січня 2016 року у справі № К/800/38720/15.
      Крім того, порядок звернення до суду в інтересах інших осіб, який визначено законодавством, не передбачає звернення до суду щодо захисту прав необмеженого кола осіб.
      Поряд з цим, відповідно до ч. 1 ст. 2, п. 8 ч. 1 ст. 4, ч. 1 ст. 5 КАС України, предметом захисту в адміністративному судочинстві є саме порушені рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, їхніх посадових чи службових осіб права та інтереси осіб, тобто суд захищає лише порушені, невизнані або оспорювані права, свободи та інтереси учасників адміністративних правовідносин. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 26 березня 2013 року у справі № 21-438а12.
      Як зазначено Верховним Судом України у постанові від 10 квітня 2012 року у справі № 21-1115во10 суд захищає лише порушені, невизнані або оспорювані права, свободи та інтереси учасників адміністративних правовідносин. Визнання протиправним рішення суб’єкта владних повноважень можливе лише за позовом особи, право або законний інтерес якої порушені цим рішенням.
      Тобто, право на судовий захист має лише та особа, яка є суб’єктом (носієм) порушених прав, свобод чи інтересів. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи щодо особи дійсно має місце факт порушення права, свободи чи інтересу, та це право, свобода або інтерес порушені відповідачем. При цьому, обставину дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів позивача має довести належними та допустимими доказами саме позивач.
      Суд першої інстанції дійшов до висновку, що у ході судового розгляду справи Позивачем не надано суду належних, достовірних та достатніх доказів того, що оскаржуваною Постановою Відповідача порушено його законні права та інтереси.
      Натомість, Позивачем як в позовній заяві, так і в апеляційній скарзі, вказано, що його права оскаржуваною постановою порушені, оскільки він здійснює також професійну адвокатську діяльність, та, зокрема, представництво інтересів фізичних та юридичних осіб у справах, пов'язаних з перебуванням житла в іпотеці.
      Так, з матеріалів справи вбачається, що оскаржувана Постанова № 481 ускладнює правила підтвердження реєстрації дітей та їх батьків у житлі, яке перебуває в іпотеці, довірчій власності як способу забезпечення виконання зобов'язань, оскільки передбачає наявність додаткового документу для реєстрації дитини в житлі, яка перебуває в іпотеці, довірчій власності та згоду іпотекодержателя житла на реєстрацію дитини.
      Фактично, відмова іпотекодержателя або довірчого власника на реєстрацію місця проживання дітей та їх батьків означає втручання в здійснення права дитини на її особисте і сімейне життя, недоторканність житла.
      Звертаючись з даним адміністративним позовом Позивач зазначив, що діє не лише як фізична особа, але як адвокат, який у своїй професійній діяльності повинен дотримуватися принципів верховенства права, законності, чесно і сумлінно забезпечувати право на захист та надавати правову допомогу відповідно до Конституції України і законів України, з високою відповідальністю виконувати покладені на нього обов'язки та бути вірним своїй присязі адвоката.
      За таких обставин, колегія суддів вважає, що Позивач, в силу приписів частини 2 статті 264 КАС України, є суб’єктом правовідносин, у яких буде, або може бути застосовано вказана Постанова № 481.
      Щодо правомірності/протиправності прийняття Постанови № 481, колегією суддів встановлено наступне.
      Статтею 113 Конституції України передбачено, що Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади.
      Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується цією Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.
      Відповідно до пунктів 1, 2 статті 116 Конституції України Кабінет Міністрів України забезпечує виконання Конституції і законів України, актів Президента України; вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина.
      Згідно з частиною 1 статті 117 Конституції України Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання.
      Відповідно до частини 2 статті 120 Конституції України організація, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади визначаються Конституцією і законами України.
      Організацію, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України відповідно до Конституції України визначено Законом України «Про Кабінет Міністрів України» від 27 лютого 2014 року № 794-VII (далі - Закон № 794-VII).
      Згідно зі ст. 1 Закону № 794-VII Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади.
      Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів.
      Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених Конституцією України.
      Відповідно до частин 1, 2 статті 49 Закону 794-VII Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов'язкові для виконання акти - постанови і розпорядження.
      Акти Кабінету Міністрів України нормативного характеру видаються у формі постанов Кабінету Міністрів України.
      Статтею 3 Конвенції Генеральної Асамблеї ООН про права дитини від 20.11.1989 визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
      Статтею 16 вказаної Конвенції Генеральної Асамблеї ООН встановлено, що жодна дитина не може бути об'єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність.
      Згідно зі ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
      Законом України «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 року № 2402-III передбачено право дитини на житло.
      Так, відповідно до частини 2 статті 18 вказаного Закону діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.
      Проте, аналізуючи постанову Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до правил реєстрації місця проживання» від 27.05.2020 № 481 колегія суддів приходить до висновку, що механізм, який встановлений оскаржуваною Постановою, ускладнює правила підтвердження реєстрації дітей та їх батьків у житлі, яке перебуває в іпотеці, довірчій власності як способу забезпечення виконання зобов'язань, адже він передбачає наявність додаткового документу для реєстрації дитини в житлі, яка перебуває в іпотеці, довірчій власності та згоду іпотекодержателя житла на реєстрацію дитини.
      Фактично, відмова іпотекодержателя або довірчого власника на реєстрацію місця проживання дітей та їх батьків означає втручання в здійснення права дитини на її особисте і сімейне життя, недоторканність житла.
      У рішенні «Хабровські проти України» від 17.01.2016 Європейський Суд з прав людини зазначив, що важливою метою ст. 8 Конвенції є захист особи від свавільних дій з боку державних органів. Крім того, існують позитивні обов'язки, властиві ефективному «дотриманню» права на повагу до сімейного життя. В обох контекстах треба зважати на справедливий баланс, який слід зберігати між конкуруючими інтересами особи та суспільства в цілому.
      Проте, оскаржувана Постанова не забезпечує балансу інтересів між дітьми та іпотекодержателями або довірчими власниками такого майна.
      Відповідно до частини 6 статті 50 Закону № 794-VII проекти актів Кабінету Міністрів України, що мають важливе суспільне значення та визначають права і обов’язки громадян України, підлягають попередньому оприлюдненню в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
      Разом з тим, будь-яких доказів попереднього оприлюднення оскаржуваної Постанови Кабінету Міністрів України, Відповідачем ані в суд першої інстанції, ані в суд апеляційної інстанції, надано не було.
      Згідно з п. 3 параграфу 50 Регламенту Кабінету Міністрів України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 18 липня 2007 року № 950 до проекту акта Кабінету Міністрів, що має важливе суспільне значення і стосується прав та обов'язків громадян, додається комунікативний план за формою згідно з додатком 11.
      Враховуючи те, що попереднє оприлюднення проекту оскаржуваної постанови не відбувалось, то відповідно і до проекту оскаржуваного акта Кабінету Міністрів, в порушення вимог п. 3 параграфу 50 Регламенту Кабінету Міністрів України, не було додано комунікативний план.
      Основні вимоги до організації і проведення органами виконавчої влади консультацій з громадськістю з питань формування та реалізації державної політики (далі - консультації з громадськістю) визначено Порядком проведення консультацій з громадськістю з питань формування та реалізації державної політики, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 листопада 2010 року № 996 (далі - Порядок № 996).
      Відповідно до пунктів 2-5 Порядку № 996 консультації з громадськістю проводяться з метою залучення громадян до участі в управлінні державними справами, надання можливості для їх вільного доступу до інформації про діяльність органів виконавчої влади, а також забезпечення гласності, відкритості та прозорості діяльності зазначених органів.
      Проведення консультацій з громадськістю має сприяти налагодженню системного діалогу органів виконавчої влади з громадськістю, підвищенню якості підготовки рішень з важливих питань державного і суспільного життя з урахуванням громадської думки, створенню умов для участі громадян у розробленні проектів таких рішень.
      Консультації з громадськістю проводяться з питань, що стосуються суспільно-економічного розвитку держави, реалізації та захисту прав і свобод громадян, задоволення їх політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів.
      Результати проведення консультацій з громадськістю враховуються органом виконавчої влади під час прийняття остаточного рішення або в подальшій його роботі.
      Консультації з громадськістю організовує і проводить орган виконавчої влади, який є головним розробником проекту нормативно-правового акта або готує пропозиції щодо реалізації державної політики у відповідній сфері державного і суспільного життя.
      Інформація, пов’язана з організацією та проведенням консультацій з громадськістю, оприлюднюється у спеціально створеній рубриці "Консультації з громадськістю" офіційного веб-сайту органу виконавчої влади.
      Пунктом 12 Порядку № 996 визначено, що в обов’язковому порядку проводяться консультації з громадськістю у формі публічного громадського обговорення та/або електронних консультацій з громадськістю щодо проектів нормативно-правових актів, які:
      - стосуються конституційних прав, свобод та обов’язків громадян;
      - стосуються життєвих інтересів громадян, у тому числі впливають на стан навколишнього природного середовища;
      - передбачають провадження регуляторної діяльності у певній сфері;
      - визначають стратегічні цілі, пріоритети і завдання у відповідній сфері державного управління (у тому числі проекти державних і регіональних програм економічного, соціального і культурного розвитку, рішення стосовно їх виконання);
      - стосуються інтересів територіальних громад, здійснення повноважень місцевого самоврядування, делегованих органам виконавчої влади відповідними радами;
      - визначають порядок надання адміністративних послуг;
      - стосуються правового статусу громадських об’єднань, їх фінансування та діяльності;
      - передбачають надання пільг чи встановлення обмежень для суб’єктів господарювання та інститутів громадянського суспільства;
      - стосуються присвоєння юридичним особам та об’єктам права власності, які за ними закріплені, об’єктам права власності, які належать фізичним особам, імен (псевдонімів) фізичних осіб, ювілейних та святкових дат, назв і дат історичних подій;
      - стосуються витрачання бюджетних коштів (звіти головних розпорядників бюджетних коштів за минулий рік).
      Оскільки оскаржуваною Постановою вносяться додаткові правила до реєстрації місця проживання громадян, що тягне за собою ускладнення процедури реєстрації громадян у житлі, яке перебуває в іпотеці або довірчій власності, то прийняття даної постанови стосується життєвих інтересів громадян, а тому головним розробником вказаної Постанови обов'язково мали бути проведені консультації з громадськістю у формі публічного громадського обговорення та/або електронних консультацій з громадськістю.
      Разом з тим, перед прийняттям оскаржуваної Постанови консультації з громадськістю проведено не було, що суперечить наведеним нормам Порядку № 996.
      Відповідно до §52 Регламенту Кабінету Міністрів України Секретаріат Кабінету Міністрів проводить експертизу (фахову і юридичну) поданого до Кабінету Міністрів проекту акта та здійснює його опрацювання (вносить поправки, пов`язані з приведенням у відповідність з правилами нормопроектувальної техніки, редагує його та у разі потреби узгоджує поправки з головним розробником). Порядок проведення експертизи проектів актів встановлює Міністр Кабінету Міністрів.
      Згідно з §53 за результатами експертизи проекту акта Кабінету Міністрів Секретаріат Кабінету Міністрів оформляє експертний висновок.
      Проте, будь-які докази наявності експертного висновку Секретаріату Кабінету Міністрів Відповідачем ані в суд першої інстанції, ані в суд апеляційної інстанції, надано не було.
      Відповідно до абзацу першого пункту 1 § 55 Регламенту Кабінету Міністрів України опрацьований проект акта Кабінету Міністрів, зазначений у підпункті 1 пункту 2 § 28-1, разом з матеріалами, поданими головним розробником, та висновком Секретаріату Кабінету Міністрів, а також висновком Європейської Комісії (у разі наявності) включається до порядку денного засідання відповідного урядового комітету.
      Параграфом 55-1 передбачено, що розглянутий на засіданні урядового комітету та завізований Першим віце-прем`єр-міністром, Віце-прем`єр-міністром проект акта Кабінету Міністрів включається до порядку денного чергового засідання Кабінету Міністрів. До проекту акта крім матеріалів, поданих головним розробником, та експертного висновку Секретаріату Кабінету Міністрів додаються витяг з протоколу засідання урядового комітету і довідка про розбіжності щодо проекту акта, якщо їх не врегульовано після розгляду урядовим комітетом.
      Акт Кабінету Міністрів приймається, якщо за результатами розгляду на засіданні до нього не висловлено зауважень.
      Прийняті акти Кабінету Міністрів Прем`єр-міністр підписує на засіданні Кабінету Міністрів.
      Після підписання акта Кабінету Міністрів внесення до його тексту будь-яких змін, у тому числі виправлення орфографічних та стилістичних помилок, здійснюється шляхом прийняття відповідного рішення на засіданні Кабінету Міністрів.
      Таким чином, для прийняття відповідного акта, проект такого має пройти певні етапи, кожен з яких здійснюється різними суб`єктами, а саме процедура підготовки, погодження, експертизи, внесення на розгляд та затвердження актів Кабінету Міністрів України.
      Разом з тим, проект оскаржуваної постанови Кабінету Міністрів України № 481 підготовлений з порушенням вказаних вимог чинного законодавства України.
      Отже, з огляду на вказане, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для визнання протиправною та скасування оскаржуваної Постанови Кабінету Міністрів України № 481 від 27.05.2020.
      З огляду на вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог.
      При цьому, згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
      Положеннями ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
      Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 315 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
      За змістом частини 1 статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
      Розглянувши доводи Кравця Ростислава Юрійовича, викладені в апеляційній скарзі, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства України, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції постановлено за неповного з’ясування обставин справи та порушенням норм матеріального та процесуального права, а отже апеляційну скаргу слід задовольнити, а рішення суду першої інстанції - скасувати, та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги - задовольнити.
      За правилами ч. 1 статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав Відповідачем у справі, або якщо Відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
      Частиною 7 статті 139 КАС України передбачено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
      На підтвердження сплати відповідних витрат в суді першої інстанції Позивачем надано квитанцію№ 30-3426384/С від 30.06.2020 про сплату 840,80 грн.
      Крім того, за подання апеляційної скарги Позивачем сплачено судовий збір у розмірі 1261,20 грн., що підтверджується квитанцією № ПН34933 від 29.06.2021.
      Відтак, з огляду на задоволення позовних вимог, та згідно з вимогами ч. 1 ст. 139 КАС України, судові витрати підлягають стягненню на користь Позивача за рахунок бюджетних асигнувань Відповідача, який є суб`єктом владних повноважень.
      Керуючись ст.ст. 139, 241, 242, 243, 264, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -
      П О С Т А Н О В И Л А:
      Апеляційну скаргу Кравця Ростислава Юрійовича - задовольнити.
      Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 травня 2021 року - скасувати.
      Ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги Кравця Ростислава Юрійовича до Кабінету Міністрів України, третя особа: Міністерство юстиції України - задовольнити.
      Визнати незаконною та скасувати постанову Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до правил реєстрації місця проживання» від 27 травня 2020 року № 481.
      Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Кабінету Міністрів України (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 12/2) на користь Кравця Ростислава Юрійовича (04053, м. Київ, пров. Бехтерівський, 4б, РНОКПП 2685002573) витрати зі сплати судового збору в розмірі 2102 (дві тисячі сто дві) грн. 00 коп.
      Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
      Головуючий-суддя:     В.П. Мельничук
      Судді:     І.О. Лічевецький
      О.М. Оксененко
      Повний текст складено 28.09.2021 року.
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      27 квітня 2021 року
      м. Київ
      Справа № 569/7901/16-ц
      Провадження № 14-1 звц 21
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді-доповідача Пророка В. В.,
      суддів Британчука В. В., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
      за участю
      секретаря судового засіданняСименюк С. Ю.,
      представника позивача - адвоката Бухти Н. А.
      розглянула у відкритому судовому засіданні заяву ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Бухта Наталія Андріївна, про перегляд за виключними обставинами
      рішення Апеляційного суду Рівненської області від 14 червня 2017 року та постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 серпня 2018 року
      у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про виселення без надання іншого житла.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      (1) Короткий зміст позовних вимог
      1. У червні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила виселити ОСОБА_2 з квартири за адресою: АДРЕСА_1 , без надання іншого житла на підставі статті 116 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР).
      2. Свої вимоги обґрунтовувала тим, що вона з 26 травня 2006 року перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , який розірваний на підставі рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 23 вересня 2015 року.
      3. Від шлюбу мають трьох неповнолітніх доньок. Крім того, вона має неповнолітнього сина від першого шлюбу, який проживає разом із ними.
      4. У лютому 2008 року на склад сім`ї із шести осіб їм була надана трикімнатна квартира за адресою: АДРЕСА_1 , основним наймачем якої є ОСОБА_1 (далі - спірна квартира).
      5. Посилаючись на те, що відповідач зловживає спиртними напоями, влаштовує сварки і скандали, систематично порушує правила співжиття, чим робить неможливим для неї та неповнолітніх дітей проживання з ним в одному житловому приміщенні, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, просила позов задовольнити.
      (2) Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      6. Рішенням від 04 квітня 2017 року Рівненський міський суд Рівненської області задовольнив позовні вимоги ОСОБА_1 , виселивши ОСОБА_2 зі спірної квартири без надання іншого житла.
      7. Суд першої інстанції, застосувавши норми статті 116 ЖК УРСР, виходив із того, що відповідач систематично порушує правила співжиття і робить неможливим для інших членів сім`ї проживання з ним в одній квартирі.
      (3) Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      8. Рішенням від 14 червня 2017 року Апеляційний суд Рівненської області рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 04 квітня 2017 року скасував та ухвалив власне - про відмову в задоволенні позову.
      9. Апеляційний суд попередив ОСОБА_2 про необхідність дотримання належних правил співжиття з іншими членами сім`ї у спірній квартирі.
      10. Своє рішення суд апеляційної інстанції мотивував тим, що позивач не довела обставин систематичного порушення відповідачем правил співжиття, що робить неможливим проживання з ним в одній квартирі, а заходи запобігання і громадського впливу щодо нього виявились безрезультатними.
      (4) Короткий зміст постанови суду касаційної інстанції
      11. Постановою від 20 серпня 2018 року Верховний Суд, розглянувши у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу позивачки, касаційну скаргу залишив без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду - без змін.
      12. Верховний Суд погодився з висновком апеляційного суду, що позивачка не надала належних та допустимих доказів, які б доводили факт існування обставин, за наявності яких стаття 116 ЖК УРСР пов`язує можливість виселення без надання іншого жилого приміщення.
      (5) Короткий зміст рішення Європейського суду з прав людини
      13. У березні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до Європейського суду з прав людини (далі - Суд, ЄСПЛ) із заявою № 17496/19, у якій скаржилась переважно за статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) на відхилення судами її позову про виселення її колишнього чоловіка та співмешканця ОСОБА_2 відповідно до статті 116 ЖК УРСР, що залишало її та її дітей під загрозою подальшого насильства.
      14. 03 вересня 2020 року ЄСПЛ ухвалив рішення у справі «Левчук проти України» (далі - Рішення), яким постановив, що:
      14.1. Було порушення статті 8 Конвенції.
      14.2. Немає потреби окремо розглядати скаргу за статтями 6 та 13 Конвенції.
      15. Суд постановив стягнути із держави-відповідача на користь заявниці 5650 євро компенсації судових та інших витрат.
      16. Указане рішення набуло статусу остаточного 3 грудня 2020 року.
      (6) Рух заяви про перегляд судового рішення
      17. 04 січня 2021 року до Великої Палати Верховного Суду надійшла заява ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами рішення Апеляційного суду Рівненської області від 14 червня 2017 року та постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 серпня 2018 року з підстави, передбаченої пунктом 2 частини третьої статті 423 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), тобто у зв`язку із встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом.
      18. Як на підставу для перегляду за виключними обставинами зазначених вище судових рішень заявник посилається на рішення, ухвалене ЄСПЛ 03 вересня 2020 року у справі «Левчук проти України» (заява № 17496/19).
      19. Частиною третьою статті 425 ЦПК України встановлено, що заява про перегляд судового рішення з підстави, визначеної пунктом 2 частини третьої статті 423 цього Кодексу, подається до Верховного Суду і розглядається у складі Великої Палати.
      20. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 13 січня 2021 року відкрито провадження у зазначеній справі за виключними обставинами.
      21. 28 січня 2021 року з Міністерства юстиції України надійшла копія Рішення разом з його автентичним перекладом українською мовою.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала заяву
      22. У своїй заяві ОСОБА_1 просить скасувати рішення Апеляційного суду Рівненської області від 14 червня 2017 року та постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 серпня 2018 року.
      23. Заяву мотивовано тим,що Рішенням встановлено порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні зазначеної справи судами.
      (2) Позиції інших учасників справи
      24. Відповідач позицію щодо заяви про перегляд судового рішення не висловив.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків ЄСПЛ
      25. Заслухавши доповідь судді, думку сторін, перевіривши наведені в заяві доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заява ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
      26. Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
      27. Рішенням ЄСПЛ встановлено, що відповідь цивільних судів на позов заявниці про виселення її колишнього чоловіка не відповідала позитивному зобов`язанню держави забезпечити ефективний захист заявниці від домашнього насильства. І це не відповідало вимогам статті 8 Конвенції та відповідно, було порушення цього положення.
      28. При цьому Суд зазначив, що Рівненський міський суд Рівненської області, який розглядав скаргу заявниці в першій інстанції, виніс рішення на її користь. Згодом зазначене вище рішення було скасоване в апеляційному провадженні, головним чином на підставі того, що виселення було б непропорційним втручанням у право на повагу до житла відповідача. Отже, головним завданням для Суду в цій справі було визначення того, чи досягнуто цим рішенням справедливого балансу між протилежними інтересами, про які йдеться. За таких обставин Суд нагадав, що саме національні суди повинні насамперед вирішувати проблеми тлумачення національного законодавства, і Суд не в змозі зайняти їхнє місце у цьому питанні. Утім, поважаючи національні суди у виборі відповідних заходів, Суд зобов`язаний переглянути їхні висновки з погляду Конвенції (пункт 83).
      29. У пункті 84 Рішення Суд наголосив, що раніше вказував у своїй судовій практиці, що виселення є найбільш крайнім заходом втручання у право людини на повагу до житла, гарантоване статтею 8 Конвенції. Однак він також заявив, що втручання національних органів влади в особисті права, передбачені статтею 8, може бути необхідним для захисту здоров`я та прав інших. Більше того, у контексті статті 2 Конвенції Суд зазначив, що у справах про домашнє насильство права кривдників не можуть переважати права жертв, зокрема, на фізичну та психологічну недоторканність.
      30. Суд насамперед зазначив, що, як зауважив Уряд, заявниця в цій справі не скаржилась на якість загального реагування національних органів влади на її скарги про домашнє насильство. Вона скаржилась на те, що національні суди відмовились видати наказ про виселення її колишнього чоловіка, стверджуючи, що ця відмова піддала її та її неповнолітніх дітей ризику подальшої небезпеки. Він, головним чином, зосереджував увагу на реагуванні цивільних судів на вимоги заявниці про виселення заявника, хоч і на тлі послідовних скарг про домашнє насильство, існування якого не викликає сумніву (пункт 77 Рішення).
      31. Беручи до уваги аргумент Уряду України про те, що стаття 116 ЖК УРСР загалом є ефективним засобом захисту скарги заявниці, у цій справі, з погляду Конвенції, національні суди, зіткнувшись із твердженнями заявниці про те, що ОСОБА_2 періодично піддавався спалахам люті під час домашніх сварок, були зобов`язані в контексті провадження про виселення, ініційованого відповідно до зазначеного вище положення, оцінити достовірність її заяв та ризик майбутнього насильства у разі, якщо сторони продовжуватимуть жити під одним дахом. З матеріалів, що надійшли до Суду, не випливало, що Апеляційний суд або Верховний Суд провели комплексну оцінку цих елементів (пункт 85 Рішення).
      32. «Зокрема, як випливає з ухвали Апеляційного суду, він визнав, що певні порушення дійсно були присутні, і навіть визнав за доцільне «попередити ОСОБА_4., щоб він змінив своє ставлення...» (див. пункт 39 вище). Однак, хоча проти ОСОБА_4. було порушено кримінальне та адміністративне провадження у зв`язку з фізичним нападом на заявницю, і хоча поліцейські органи проводили з ним «профілактичні бесіди» та неодноразово виносили йому «попередження», прийнявши клопотання про виселення, суд встановив, що «систематичне порушення правил співжиття ОСОБА_4 не було продемонстровано» (див. параграф 39 вище; порівн. з рішенням у справі «Б. проти Молдови», цитованим вище, п. 74). За цих обставин Суд повторював, що там, де національні органи влади стикаються з достовірними твердженнями про домашнє насильство, вони повинні оцінити ситуацію в цілому, зокрема й ризик майбутнього насильства. Як випливає зі звітів соціальних працівників та поліції, ОСОБА_4. неодноразово ухилявся від спроб обговорити з ним ситуацію для пошуку відповідного рішення та запобігання ризику подальших спалахів люті (див. пункти 26 і 28 вище). Не видно, що Апеляційний суд взяв це до уваги та спробував проаналізувати потенційний ризик повторного насильства (пункт 86 Рішення).
      33. Таким чином, ЄСПЛ було оцінено матеріали відповідних кримінального та адміністративного проваджень, зокрема, матеріали які свідчать про так звані «профілактичні бесіди» та «попередження».
      34. ЄСПЛ при винесенні рішення зазначив, що заявниця у цій справі представила достовірні твердження про те, що протягом тривалого періоду часу вона зазнавала фізичного насильства, залякування та погроз з боку ОСОБА_4. , її колишнього чоловіка, з яким вона досі живе у квартирі (див. пункт 81 Рішення).
      35. Крім того, ЄСПЛ надав оцінку звітам соціальних працівників та поліції, з яких випливає, що ОСОБА_4 неодноразово ухилявся від спроб обговорити з ним ситуацію для пошуку відповідного рішення та запобігання ризику подальших спалахів люті (див. пункти 26, 28 і 86 рішення)
      36. Виходячи зі змісту Рішення можна дійти висновку, що при винесенні рішення Суд мав доступ до матеріалів відповідних кримінального та адміністративного проваджень, але вони не оцінювались Апеляційним судом Рівненської області та Верховним Судом, або ці суди не надали їм належну оцінку. Матеріалів кримінального провадження за статтею 125 Кримінального кодексу України матеріали справи не містять. Таким чином, апеляційний суд не оцінював надані заявницею докази, які, крім інших, врахував ЄСПЛ.
      37. Як зазначив ЄСПЛ у пункті 87 Рішення: «По суті апеляційний суд послався на той факт, що ОСОБА_4 ніколи не притягувався до відповідальності, не спробувавши проаналізувати основні причини такої ситуації, у тому числі випадки, коли органи державної влади не реагували на повідомлення про інциденти (див. пункти 10, 11, 18 та 24) або коли заявниця відмовлялася від своїх скарг щодо дій, які могли становити серйозний злочин (див. пункти 18 та 32). На цьому етапі Суд зазначає, що через специфіку домашнього насильства випадки, коли потерпілі відмовляються від своїм скарг, є поширеним явищем (див., зокрема, згадані рішення у справах «Опуз проти Туреччини» (Opuz v. Turkey), пункти 138 і 139; «Володіна проти Росії» (Volodina v. Russia), пункт 99; та «Б. проти Молдови» (B. v. Moldova), пункт 54). Суд вважає, що така відмова не має звільняти національні органи влади від обов`язку оцінювати тяжкість ситуації з метою пошуку належного її врегулювання. До того ж автоматичне посилання на факт, що стверджувані потерпілі відмовилися від своєї скарги без здійснення всебічного аналізу ризиків, з якими вони продовжують жити, є несумісним із обов`язком держав враховувати вразливість потерпілих від домашнього насильства під час виконання своїх позитивних обов`язків у цій сфері за статтями 3 та 8 Конвенції.»
      38. Наступна група обставин, на які звернув увагу ЄСПЛ, становили: факти отримання соціального житла, отримання заявницею опіки над дітьми та ухилення ОСОБА_4 від сплати аліментів та твердження шкільних та соціальних працівників про емоційну відстороненість ОСОБА_4. від виховання дітей.
      39. Так, в пунктах 88 - 91 Рішення ЄСПЛ резюмує таке: «Як випливає з матеріалів справи, ОСОБА_4 та заявниця отримали соціальну квартиру, що є предметом спору, у зв`язку з народженням їхніх доньок. Після розлучення лише заявниця отримала опіку над дітьми. ОСОБА_4., зі свого боку, неодноразово ухилявся від сплати аліментів на дітей, а шкільні та соціальні працівники зазначали, що він був емоційно відсторонений від їх виховання. Повідомлялося, що діти, які неодноразово ставали свідками його сварок із заявницею, зазнавали серйозних страждань (див. пункти 26 та 29 вище). З ухвали Апеляційного суду не випливає, чи він розглядав вплив цих обставин на правомірність тривалої зацікавленості ОСОБА_4. у збереженні соціального помешкання та чи аналізував, як його жорстока поведінка стосовно заявниці впливала на законні інтереси дітей».
      40. У свою чергу, Верховний Суд відхилив касаційну скаргу заявниці на рішення Апеляційного суду, схваливши його аналіз.
      41. З огляду на ці чинники, детально описані вище, Суд вважав, що, відхиляючи скаргу заявниці про виселення ОСОБА_4. відповідно до статті 116 Житлового кодексу, яка загалом є належним законодавчим рішенням для її справи, національні судові органи не здійснювали комплексний аналіз ситуації та ризику майбутнього психологічного й фізичного насильства, з яким стикалися заявниця та її діти. Суд також зазначив, що провадження тривало понад два роки на трьох рівнях юрисдикції, протягом яких заявниця та її діти залишались під загрозою подальшого насильства. Таким чином, не було досягнуто справедливого балансу між усіма протилежними особистими інтересами. Відповідь цивільних судів на позов заявниці про виселення її колишнього чоловіка не відповідала позитивному зобов`язанню держави забезпечити ефективний захист заявниці від домашнього насильства.
      42. Суд зазначив, що скарга на порушення статей 6 та 13 Конвенції пов`язана зі скаргою, розглянутою за статтею 8 Конвенції, яка становить основне правове питання, порушене у цій заяві, і тому аналогічним чином є прийнятною. Проте з огляду на висновки, які стосуються статті 8, немає потреби виносити окреме рішення щодо прийнятності та суті вищезазначених скарг.
      43. ЄСПЛ встановлено порушення процесуального аспекту статті 8, який вимагає, щоб процес прийняття судових рішень, який призвів до заходів втручання, був справедливим та забезпечував належну повагу до інтересів, захищених цією статтею. Процесуальний аспект статті 8 тісно пов`язаний з правами та інтересами, захищеними статтею 6 Конвенції, яка забезпечує процедурну гарантію, а саме «право на суд» при визначенні своїх «цивільних прав та обов`язків», тоді як процесуальна вимога статті 8 охоплює не лише адміністративні процедури, а й судове провадження, але це також є доповненням до більш широкої мети забезпечення належної поваги, зокрема, до приватного життя.
      44. Відповідно до статті 46 Конвенції та статті 2 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV) держава Україна зобов`язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ у будь-якій справі, у якій вона є стороною.
      45. Відповідно до частини першої статті 1 Закону № 3477-IV виконанням рішення є: а) виплата стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру.
      46. Заходи загального характеру вживаються з метою забезпечення додержання державою положень Конвенції, порушення яких встановлене рішенням, забезпечення усунення недоліків системного характеру, які лежать в основі виявленого Судом порушення, а також усунення підстави для надходження до Суду заяв проти України, спричинених проблемою, що вже була предметом розгляду в Суді. Заходами загального характеру є заходи, спрямовані на усунення зазначеної в рішенні системної проблеми та її першопричини.
      47. Додатковими заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні. Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом (стаття 10 Закону № 3477-IV).
      48. Велика Палала Верховного Суду вважає, що належними заходами індивідуального характеру щодо заявниці буде повторний розгляд справи судом апеляційної інстанції, оскільки саме він може виправити недоліки оцінки фактичних обставин цієї справи, щодо яким ЄСПЛ встановив порушення статті 8 Конвенції в її процесуальному аспекті.
      На підставі вищевикладеного та керуючись статтями 3, 416, 419, 423, 429 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      постановила :
      1. Заяву ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами рішення Апеляційного суду Рівненської області від 14 червня 2017 року і постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 серпня 2018 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про виселення без надання іншого житла задовольнити частково.
      2. Постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 серпня 2018 року та Рішення Апеляційного суду Рівненської області від 14 червня 2017 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Повний тест постанови складений 05 травня 2021 року.
      Суддя-доповідач
      В. В. Пророк
      Судді:
      В. В. Британчук
      В. С. Князєв
      І. В. Григор`єва
      Л. М. Лобойко
      М. І. Гриців
      К. М. Пільков
      Д. А. Гудима
      О. Б. Прокопенко
      В. І. Данішевська
      В. М. Сімоненко
      Ж. М. Єленіна
      І. В. Ткач
      О. С. Золотніков
      С. П. Штелик
      Л. Й. Катеринчук
      Джерело: ЄДРСР 97104071
    • By ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      12 квітня 2021 року
      м. Київ
      справа № 310/2950/18
      провадження № 61-16820сво19
      Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду:
      судді-доповідача - Висоцької В. С.
      суддів: Гулька Б. І., Луспеника Д. Д., Синельникова Є. В.,
      Фаловської І. М., Червинської М. Є.,
      розглянув справу за позовом акціонерного товариства «Перший Український Міжнародний Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , які діють в своїх інтересах
      та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_3
      та ОСОБА_4 , третя особа - орган опіки та піклування виконавчого комітету Бердянської міської ради, про виселення без надання іншого житлового приміщення, зняття з реєстраційного обліку, за касаційною скаргою акціонерного товариства «Перший Український Міжнародний Банк» на рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 18 квітня 2019 року в складі судді Прінь І. П. та постанову Запорізького апеляційного суду від 13 серпня 2019 року в складі колегії суддів: Дашковської А. В., Кочеткової І. В., Кримської О. М.,
      учасники справи:
      позивач - акціонерне товариство «Перший Український Міжнародний Банк»,
      відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , які діють в своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ,
      представник ОСОБА_1 - Працевитий Геннадій Олександрович ,
      третя особа - Орган опіки та піклування виконавчого комітету Бердянської міської ради,
      ОПИСОВА ЧАСТИНА
      Короткий зміст позовних вимог
      У травні 2018 року акціонерне товариство «Перший Український Міжнародний Банк» (далі - АТ «ПУМБ», банк) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , які діють в своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , третя особа - Орган опіки та піклування виконавчого комітету Бердянської міської ради, про виселення без надання іншого житлового приміщення, зняття з реєстраційного обліку.
      Позовна заява мотивована тим, що за умовами кредитного договору, укладеного 01 липня 2008 року між АТ «ПУМБ» і ОСОБА_1 , остання отримала кредит у розмірі 51 000,00 доларів США, зі сплатою 13,99 % річних, строком до 01 липня 2028 року для придбання нерухомості, а саме: трикімнатної квартири за адресою: АДРЕСА_1 .
      Того самого дня, між банком та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого остання передала придбану нею квартиру в іпотеку на забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором.
      У зв`язку із невиконанням позичальником зобов`язань за кредитним договором, банк, на підставі умов договору іпотеки звернув стягнення на предмет іпотеки в порядку, передбаченому статтею 37 Закону України «Про іпотеку», і зареєстрував своє право власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, про що 30 березня 2018 року відповідним листом повідомив позичальника та запропонував їй протягом 14 днів звільнити житло.
      Позивач указував, що проживання та реєстрація у квартирі відповідачів перешкоджає йому здійснювати своє право власника. Посилаючись на статті 317, 321, 391 ЦК України, позивач просив виселити відповідачів з квартири відповідачів без надання іншого житлового приміщення, зі зняттям з реєстраційного обліку.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 18 квітня 2019 року у задоволенні позову АТ «ПУМБ» відмовлено.
      Рішення суду першої інстанції, з посиланням на статтю 40 Закону України «Про іпотеку», статтю 109 ЖК Української РСР, мотивоване тим, що відповідачі не підлягають виселенню без надання іншого житла, оскільки спірна квартира передавалась в іпотеку, була придбана як за кредитні, так і за власні кошти іпотекодавця, про що зазначено у договорі купівлі-продажу квартири.
      При цьому суд послався на відповідну судову практику Верховного Суду України.
      Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
      Постановою Запорізького апеляційного суду від 13 серпня 2019 року апеляційну скаргу АТ «ПУМБ» залишено без задоволення. Рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 18 квітня 2019 року залишено без змін.
      Постанова апеляційного суду мотивована тим, що судом першої інстанції судом з дотриманням вимог статей 89, 263 ЦПК України дана належна оцінка доказам у справі, вірно встановлений характер спірних правовідносин і обґрунтовано зроблено висновок про наявність правових підстав для відмови у задоволенні позову. Суд також посилався на відповідну судову практику Верховного Суду України.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      У касаційній скарзі, поданій у вересні 2019 року, АТ «ПУМБ» просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та ухвалити у справі нове рішення про задоволення позовних вимог, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального та процесуального права.
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Касаційна скарга мотивована тим, що суди дійшли помилкового висновку, що спірна квартира придбана не за кредитні гроші, оскільки придбана саме завдяки кредиту й передана в іпотеку, у зв`язку з чим помилково застосували частину другу статті 109 ЖК
      Української РСР. Вказаний спір має виключну правову проблему, оскільки саме від тлумачення терміну «житла, придбаного за кредитні кошти» залежить застосування норми статті 109 ЖК Української РСР, у зв`язку з чим просить передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      Доводи інших учасників справи
      16 березня 2021 року від адвоката Працевитого Г. О., який діє в інтересах ОСОБА_1 , надійшли письмові пояснення на касаційну скаргу, у яких заявник заперечив проти доводів касаційної скарги. Також наголосив на тому, що рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 11 липня 2019 року у справі № 310/2400/18 скасовано реєстрацію права власності на спірне приміщення за АТ «ПУМБ».
      Інші учасники справи відзиву щодо вимог і змісту касаційної скарги до суду не направили.
      Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
      Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 17 вересня 2019 року відкрито провадження у справі, справу витребувано з суду першої інстанції.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2021 року справу передано на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 лютого 2021 року справу за позовом АТ «ПУМБ» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , які діють в своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , третя особа - орган опіки та піклування виконавчого комітету Бердянської міської ради, про виселення без надання іншого житлового приміщення, зняття з реєстраційного обліку, прийнято до розгляду.
      Мотиви передачі справи на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду
      Передаючи справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду виходила із того, що згідно з положеннями частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
      Частиною першою статті 321 ЦК України встановлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
      Положеннями статті 391 ЦК України визначено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
      Відповідно до положень статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.
      Згідно з положеннями частини другої статті 109 ЖК Української РСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
      Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
      У постанові від 10 жовтня 2018 року у справі № 305/388/17 (провадження № 61-37226св18) Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що суди правильно задовольнили позов про виселення відповідачів без надання іншого житла, оскільки в іпотеку передано житловий будинок, який придбано на підставі договору купівлі-продажу від 27 квітня 2007 року та який придбано за рахунок отриманих кредитних коштів. Доводи касаційної скарги про те, що відповідно до частини другої статті 109 ЖК Української РСР неможливо виселити осіб без надання іншого жилого приміщення, у разі якщо в іпотеку передане житло, яке не було придбане за рахунок отриманих кредитних коштів є безпідставними, оскільки суди встановили, що іпотечне житло було придбано за іпотечні кошти, а відтак, дійшли правильного висновку про виселення відповідачів без надання іншого житла.
      У постанові від 20 лютого 2019 року у справі № 334/7331/15-ц (провадження № 61-15007св18) Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду погодився з рішенням суду першої інстанції про те, що відповідно до положень статті 40 Закону України «Про іпотеку» і статті 109 ЖК Української РСР відповідачі, які у добровільному порядку не звільнили житловий будинок, придбаний за рахунок кредитних коштів, на який рішенням суду звернено стягнення у рахунок погашення кредитної заборгованості, підлягають виселенню в судовому порядку.
      Таким чином, у справах № 305/388/17 та № 334/7331/15-ц Верховний Суд, установивши, що в іпотеку передано нерухоме майно, придбане не лише за кредитні кошти, а й за особисті кошти іпотекодавця, з посиланням на статтю 40 Закону України «Про іпотеку» та статтю 109 ЖК Української РСР, зробив висновок про наявність правових підстав для виселення відповідачів без надання іншого житла.
      Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду погодилась з таким висновком, виходячи з того, що за змістом положень статей 39-40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР виселення з предмета іпотеки без надання іншого житла можливе у випадку придбання житлового приміщення, яке є предметом іпотеки, повністю або частково за рахунок кредитних коштів, незалежно від того, що інша частина такого приміщення була придбана за рахунок власних коштів іпотекодавця або належала йому до укладення договору іпотеки. У такому випадку при укладенні кредитного та іпотечного договорів позичальник та іпотекодавець усвідомлюють наслідки, які можуть настати при невиконанні або порушенні ними своїх зобов`язань за договорами, у вигляді виселення з предмета іпотеки без надання іншого житла. Інше тлумачення наведених норм матеріального права відкриває позичальнику за кредитним договором та іпотекодавцю можливість недобросовісного здійснення своїх прав та порушення зобов`язань за вищевказаними договорами, оскільки в такому випадку внесення в рахунок оплати придбаного за кредитні кошти приміщення будь-якої, навіть незначної частини власних коштів або наявність у власності іпотекодавця будь-якої, хоча б незначної частини приміщення, що є предметом іпотеки, унеможливить для іпотекодержателя повноцінно розпорядитися предметом іпотеки. Тобто за таких обставин буде знівельовано мету і сутність права іпотекодержателя задовольнити забезпечену іпотекою вимогу у спосіб, передбачений законом.
      Водночас , у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 жовтня 2019 року у справі № 640/14765/15-ц (провадження № 61-27871св18), Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 липня 2019 року у справі № 727/10734/16-ц (провадження № 61-25745св18) та Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 серпня 2019 року у справі № 725/5032/18 (провадження № 61-11023св19) щодо застосування статей 39-40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР зроблено висновок про неможливість виселення відповідачів у разі, якщо в іпотеку передано нерухоме майно, придбане не лише за кредитні кошти, а й за особисті кошти іпотекодавця.
      Так , у постанові від 30 жовтня 2019 року у справі № 640/14765/15-ц (провадження № 61-27871св18) Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вказав, що в разі звернення стягнення на іпотечне майно в судовому порядку та ухвалення судового рішення про виселення мешканців з іпотечного майна, яке придбане не за рахунок кредитних коштів, підлягають застосуванню як положення частини другої статті 39 та/або частини першої статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і частини другої статті 109 ЖК Української РСР. Особам, яких виселяють із житлового будинку (житлового приміщення), що є предметом іпотеки і придбаний не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку одночасно надається інше постійне житло. При цьому, за положенням частини другої статті 109 ЖК Української РСР постійне житло вказується в рішенні суду. При виселенні з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла в судовому порядку, відсутність постійного житлового приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення. Виселення громадян з іпотечного майна, придбаного за рахунок кредитних коштів, є підставою для надання цим громадянам жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання (частина четверта статті 109 ЖК Української РСР).
      У постанові від 08 липня 2019 року у справі № 727/10734/16-ц (провадження № 61-25745св18) Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду погодився з висновком суду про відмову в задоволенні позову, оскільки квартира, яка передана відповідачем банку в іпотеку, придбана не лише за рахунок кредитних коштів, а й з власні кошти, тому виселення без надання іншого житлового приміщення неможливо.
      У постанові від 01 серпня 2019 року у справі № 725/5032/18 (провадження № 61-11023св19) Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду погодився з висновком апеляційного суду про те, що походження різниці вартості квартири не має значення для того, щоб встановити факт придбання спірної квартири не повністю за кредитні кошти. Таким чином, не можна вважати, що спірну квартиру придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення, а відповідно і виселенню з даної квартири без надання відповідачам іншого жилого приміщення не підлягають.
      Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала необхідним передати справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду для відступлення від висновків щодо застосування статей 39-40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів: Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 жовтня 2019 року у справі № 640/14765/15-ц (провадження № 61-27871св18); Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 липня 2019 року у справі № 727/10734/16-ц (провадження № 61-25745св18); Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 серпня 2019 року у справі № 725/5032/18 (провадження № 61-11023св19), та вказівки, що за змістом положень статей 39-40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР виселення з предмета іпотеки без надання іншого житла можливе у випадку придбання житлового приміщення, яке є предметом іпотеки, повністю або частково за рахунок кредитних коштів, незалежно від того, що інша частина такого приміщення була придбана за рахунок власних коштів іпотекодавця або належала йому до укладення договору іпотеки.
      МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
      Позиція Верховного Суду
      Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
      Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на момент подачі касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.
      Фактичні обставини справи, встановлені судами
      01 липня 2008 року між закритим акціонерним товариством «Перший Український Міжнародний банк», назву якого змінено на АТ «ПУМБ», і ОСОБА_1 був укладений кредитний договір, за яким ОСОБА_1 отримала кредит у сумі 51 000 доларів США, зі сплатою 13,99 % річних, строком до 01 липня 2028 року для придбання нерухомості, а саме: трикімнатної квартири за адресою: АДРЕСА_1 .
      У рахунок забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором, 01 липня 2008 року між закритим акціонерним товариством «Перший Український Міжнародний банк», назву якого змінено на АТ «ПУМБ», і ОСОБА_1 був укладений договір іпотеки, за яким ОСОБА_1 передала в іпотеку банку придбану нею квартиру за адресою: АДРЕСА_1 .
      Після придбання цієї квартири відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА _2 , їх неповнолітні діти: ОСОБА_3 і ОСОБА_4 , оселилися в цій квартирі і зареєстрували своє місце проживання в ній.
      У пункті 2. 1 договору купівлі-продажу спірної квартири, який був укладений 01 липня 2008 року між продавцями ОСОБА_6 , ОСОБА _7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 і покупцем ОСОБА_1 , зазначено, що продаж квартири здійснюється за 332 585 грн, із яких:
      103 085 грн було передано покупцем продавцям до підписання договору, а решта грошей у сумі 229 500 грн будуть передані продавцям після отримання покупцем кредиту в закритому акціонерному товаристві «Перший Український Міжнародний Банк».
      Згідно із витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 23 березня 2018 року право власності на вказану квартиру зареєстровано за АТ «ПУМБ» на підставі рішення банку про звернення стягнення на іпотечне майно шляхом прийняття його у власність на підставі відповідного застереження, що міститься в договорі іпотеки від 01 липня 2008 року. За рішенням державного реєстратора від 23 березня 2018 року здійснена державна реєстрація права власності на квартиру за позивачем.
      18 квітня 2018 року банк направив на адресу відповідачів вимогу про виселення протягом 14 календарних днів з квартири, зняття з реєстрації місця проживання і звільнення квартири.
      Орган опіки та піклування виконкому Бердянської міської ради у своєму висновку від 17 квітня 2019 року №01-1047/47-1 дійшов до висновку, що вимоги банку про усунення перешкод у володінні і користуванні майном шляхом виселення неповнолітніх дітей є неправомірними, оскільки призведуть до порушення майнових прав дітей, для яких дане житло є єдиним місцем проживання.
      Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
      У статті 41 Конституції України зазначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
      Згідно з положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
      Правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачено главою 49 «Забезпечення виконання зобов`язання» ЦК України та Законом України «Про іпотеку».
      За змістом частини першої статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якого є нерухоме майно, - це вид забезпечення виконання зобов`язання, згідно з яким іпотекодержатель має право у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом.
      У разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону (частина перша статті 33 Закону України «Про іпотеку»).
      Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
      Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду здійснюється відповідно до статті 39 Закону України «Про іпотеку», частиною третьою якої, одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.
      Виселення з іпотечного майна проводиться у порядку, встановленому законом (частина перша статті 40 Закону України «Про іпотеку»).
      При вирішенні питання щодо надання мешканцям житлового приміщення, з якого вони підлягають виселенню, важливо встановити факт придбання житла за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи.
      Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
      Поняття «майно» в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
      У рішенні від 07 липня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію «законів».
      Таким законом є стаття 109 ЖК Української РСР, яка закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення.
      У статті 6 Конвенції проголошено принцип справедливого розгляду справи, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
      Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
      Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
      Аналогічне положення закріплено у частині першій статті 10 ЦПК України.
      Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.
      Законом України від 22 вересня 2011 року № 3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» внесено зміни до статті 109 ЖК Української РСР, згідно з якими виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.
      Громадянам , яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
      Частина друга статті 109 ЖК Української РСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.
      Під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК Української РСР.
      Відповідно до частини першої статті 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них.
      Аналіз норм глави 26 ЦК України дає підстави для висновку, що частка в праві спільної часткової власності та жиле приміщення є окремим об`єктом цивільних прав, оскільки частка в праві спільної часткової власності, що належить кожному з співвласників, виступає не як частина речі й не як право на частину речі, а як частина права на всю річ як єдине ціле. Тобто право спільної часткової власності поширюється на все спільне майно, а частка в праві спільної часткової власності не є конкретною часткою майна.
      Враховуючи норми статті 109 ЖК Української РСР та статті 379 ЦК України, у поєднанні із главою 26 ЦК України, виселення без надання іншого житлового приміщення відбувається у тому разі, якщо саме це житлове приміщення було придбане за кредитні кошти.
      У разі, якщо за кредитні кошти було набуто інший об`єкт цивільних прав (частку в праві спільної часткової власності), а не житлове приміщення, що передано в іпотеку то виселення без одночасного надання іншого постійного жилого приміщення не допускається.
      За викладених обставин Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду не вбачає підстав для відступлення від висновків щодо застосування статей 39-40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів:
      Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 жовтня 2019 року у справі № 640/14765/15-ц (провадження № 61-27871св18); Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 липня 2019 року у справі № 727/10734/16-ц (провадження № 61-25745св18); Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 серпня 2019 року у справі № 725/5032/18 (провадження № 61-11023св19), та вказівки, що за змістом положень статей 39-40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК УРСР виселення з предмета іпотеки без надання іншого житла можливе у випадку придбання житлового приміщення, яке є предметом іпотеки, повністю або частково за рахунок кредитних коштів, незалежно від того, що інша частина такого приміщення була придбана за рахунок власних коштів іпотекодавця або належала йому до укладення договору іпотеки.
      Водночас , Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду відступає від висновків щодо застосування статей 39-40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2018 року у справі № 305/388/17 (провадження № 61-37226св18) та від 20 лютого 2019 року у справі № 334/7331/15 (провадження № 61-15007св18), а саме, в разі встановлення, що в іпотеку передано нерухоме майно, придбане не лише за кредитні кошти, а й за особисті кошти іпотекодавця, з посиланням на статтю 40 Закону України «Про іпотеку» та статтю 109 ЖК Української РСР наявні правові підстави для виселення відповідачів без надання іншого житла.
      Щодо доводів касаційної скарги по суті У справі, яка переглядається, банк, як іпотекодержатель, звернувся з позовом про виселення мешканців з квартири без надання іншого житлового приміщення, зі зняттям з реєстраційного обліку, посилаючись на те, що проживання та реєстрація у квартирі відповідачів перешкоджає йому здійснювати своє право власника. Квартира, яка є предметом іпотеки, придбана частково за рахунок кредиту банку, повернення якого забезпечене іпотекою цієї квартири.
      Відповідно до положень частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
      Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
      Статтею 391 ЦК України врегульовано, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
      Відповідно до норм статті 589 ЦК України, частиною 1 статті 33 Закону України «Про іпотеку», у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.
      Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 Закону України «Про іпотеку».
      Згідно з положеннями статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.
      У справі, яка переглядається, встановлено, що спірна квартира, загальною вартістю 332 585 грн, була придбана частково за особисті кошти відповідачів (103 085 грн) і частково за кошти отриманого кредиту (229 500 грн). Сторони цей факт не оспорювали.
      За таких обставин, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що вважати спірну квартиру придбаною за рахунок кредиту банку, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення, не можна, а відтак, і виселенню з такої квартири без надання іншого жилого приміщення, відповідачі не підлягають.
      Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду погоджується з висновком Першої судової палати Касаційного цивільного суду, викладеним у постанові від 30 жовтня 2019 року у справі № 640/14765/15-ц (провадження № 61-27871св18) про те, що походження різниці вартості майна не має значення для того, щоб встановити факт придбання спірної квартири не повністю за кредитні кошти.
      Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права, не спростовують правильних висновків суду по суті спору.
      Згідно із пунктом 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
      Статтею 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
      Ураховуючи наведене, касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.
      Висновки щодо застосування норм права (частина друга статті 416 ЦПК України)
      Під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК Української РСР.
      Відповідно до частини першої статті 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них.
      Аналіз норм глави 26 ЦК України дає підстави для висновку, що частка в праві спільної часткової власності та жиле приміщення є окремим об`єктом цивільних прав, оскільки частка в праві спільної часткової власності, що належить кожному з співвласників, виступає не як частина речі й не як право на частину речі, а як частина права на всю річ як єдине ціле. Тобто право спільної часткової власності поширюється на все спільне майно, а частка в праві спільної часткової власності не є конкретною часткою майна.
      Оскільки жилі приміщення та частка в праві спільної власності є різними видами об`єктів цивільних правовідносин, а, отже, можуть складати різні за змістом та наповненням правові поняття, що не дає можливості розповсюдити дію положень норми про виняток із загального правила, що встановлене частиною другою статті 109 ЖК Української РСР.
      Враховуючи норми статті 109 ЖК Української РСР та статті 379 ЦК України, у поєднанні із главою 26 ЦК України, виселення без надання іншого житлового приміщення відбувається у тому разі, якщо саме це житлове приміщення було придбане за кредитні кошти. У разі, якщо за кредитні кошти було набуто інший об`єкт цивільних прав (частку в праві спільної часткової власності), а не житлове приміщення в цілому, що передано в іпотеку, то виселення без одночасного надання іншого постійного жилого приміщення не допускається.
      Щодо клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
      Згідно з частиною першою статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи.
      Клопотання АТ «ПУМБ» мотивоване тим, що законодавством не визначені критерії житла, яке вважається придбаним за кредитні кошти. Визначення статусу такого житла носить суб`єктивний характер і визначається судом самостійно з урахуванням обставин конкретної справи.
      Також посилається на те, що даний спір має виключну правову проблему, а саме від тлумачення терміну «житла, придбаного за кредиті кошти» залежить застосування норми статті 109 ЖК Української РСР. Вказане питання має значення для формування єдиної правозастосовної практики, і має виняткове значення як для позивача, так і для інших суб`єктів кредитиних відносин, оскільки програми кредитування громадян на купівлю житла передбачали часткову сплату за таке житло власних коштів.
      Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду приходить до висновку, що відсутні підстави для задоволення клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки наразі судова практика з питанння виселення мешканців з житла, придбаного частково за власні кошти та частково за кредитні кошти, є незмінною.
      Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду
      ПОСТАНОВИВ:
      У задоволенні клопотання акціонерного товариства «Перший Український Міжнародний Банк» про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити.
      Касаційну скаргу акціонерного товариства «Перший Український Міжнародний Банк» залишити без задоволення.
      Рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 18 квітня 2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 13 серпня 2019 року залишити без змін.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
      Суддя -доповідач В. С. Висоцька
      Судді: Б. І. Гулько
      Д. Д. Луспеник
      Є. В. Синельников
      І. М. Фаловська
      М. Є. Червинська
      Джерело: ЄДРСР 96309957
    • By ANTIRAID
      ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.КИЄВА
      справа № 753/13205/18
      провадження № 2/753/2994/20
      РІШЕННЯ
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      "02" грудня 2020 р. Дарницький районний суд м. Києва в складі:
      головуючого судді Лужецької О.Р.
      при секретарі Григораш Н.М.,
      за участю:
      представника позивача ОСОБА_1 ,
      представника відповідача Шигімагін В.О.,
      третя особа ОСОБА_2 ,
      представник третьої особи ОСОБА_1,
      розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до товариства з обмеженою відповідальністю «Перший інвестиційний клуб», треті особи: публічне акціонерне товариство «Платинум Банк», держаний реєстратор Київської філії Комунального підприємства Вишенківської сільської ради «Добробут-Гарант» Пукшин Крістіна Вікторівна, ОСОБА_2 про визнання протиправним та скасування рішення
      ВСТАНОВИВ:
      Позивач ОСОБА_3 звернулася до Дарницького районного суду міста Києва з позовом до держаного реєстратора Київської філії Комунального підприємства Вишенської сільської ради «Добробут-Гарант» Пукшин Крістіни Вікторівни, треті особи: публічне акціонерне товариство «Платинум Банк», товариство з обмеженою відповідальністю «Перший інвестиційний клуб», ОСОБА_2 про визнання протиправним та скасування рішення.
      Вимоги позову обґрунтовані тим, що 19 вересня 2006 року між позивачем, ОСОБА_2 та ЗАТ «Міжнародний іпотечний БАНК», правонаступником якого є ПАТ «Платинум Банк» було укладено Іпотечний договір №1.06090694, за умовами якого банк надав позичальникам кредит в розмірі 55 000 доларів США на строк користування 180 місяців. Забезпеченням виконання зобов`язань позичальника перед кредитором є квартира АДРЕСА_1 .
      18 травня 2018 року державним реєстратором Київської філії Комунального підприємства Вишенківської сільської ради «Добробут-Гарант» Пукшин К.В. було внесено запис № 26283411 про право власності ТОВ «Перший інвестиційний клуб» на квартиру АДРЕСА_1.
      Позивач вважає, що державна реєстрація права власності на квартиру, загальною площею 79,5 кв.м., житловою площею 41,5 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 є незаконною та такою, що проведена з порушенням встановлених чинним законодавством правил, оскільки ТОВ «Перший інвестиційний клуб» було здійснено стягнення належного позивачу майна без її згоди, незважаючи на заборону, встановлену Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».
      До того ж реєстрація права власності на квартиру за ТОВ «Перший інвестиційний клуб» була здійснення відповідачем з порушенням Закону України «Про іпотеку».
      На підставі викладеного просила позов задовольнити.
      Ухвалою суду від 23.07.2018 року відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження.
      Заперечуючи проти позову, представник до товариства з обмеженою відповідальністю «Перший інвестиційний клуб» направив відзив, в якому зазначив, що державний реєстратор діяв у межах повноважень та у спосіб, передбачений Конституцією та законами України, а тому просив відмовити у задоволені позову.
      Ухвалою суду від 20.11.2018 року закрито підготовче засідання та призначено до судового розгляду по суті.
      Ухвалою суду від 25.06.2019 року цивільну справу прийнято до свого розгляду суддею Лужецькою О.Р.
      Ухвалою суду від 29.11.2019 року залучено до участі у справі в якості відповідача ТОВ «Перший інвестиційний клуб», залучено до участі у справі третю особу - держаного реєстратора Київської філії Комунального підприємства Вишенківської сільської ради «Добробут-Гарант» Пукшин Крістіну Вікторівну.
      Позивач в судових засіданнях позовні вимоги підтримав, посилаючись на обставини, які зазначені в позові та просив задовольнити позов в повному обсязі.
      Відповідач в судовому засіданні заперечував проти задоволення позову, посилаючись на те, що до спірних правовідносин дія ЗУ «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не розповсюджується. Крім того, іпотекодержателем було дотримано порядок звернення стягнення на предмет іпотеки.
      Суд на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин цієї справи, на які позивач послався як на підставу своїх вимог, що викладені у позовній заяві та підтверджені доданими до неї доказами, які були досліджені судом, з урахуванням думки відповідача, відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, прийшов до таких висновків.
      Судом встановлено, що 19 вересня 2006 року між ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та ЗАТ «Міжнародний іпотечний БАНК», правонаступником якого є ПАТ «Платинум Банк» було укладено Іпотечний договір №1.06090694, за умовами якого банк надав позичальникам кредит в розмірі 55 000 доларів США на строк користування 180 місяців. Забезпеченням виконання зобов`язань позичальника перед кредитором є квартира АДРЕСА_1 .
      В якості забезпечення виконання зобов`язання за вказаним договором 19 вересня 2006 року між між ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та ЗАТ «Міжнародний іпотечний БАНК», укладено договір іпотеки №1.06090694.
      Предметом іпотеки є нерухоме майно - квартира АДРЕСА_1 .
      Встановлено, що 16.03.2018 року між ПАТ «Платинум Банк»» та ТОВ «Перший інвестиційний Клуб» було укладено договір № 101К про відступлення прав вимоги, відповідно до умов якого право вимоги за іпотечним договором №1.06090694 перейшло до ТОВ «Перший інвестиційний Клуб».
      18 травня 2018 року державним реєстратором Київської філії Комунального підприємства Вишенківської сільської ради «Добробут-Гарант» Пукшин К.В. було внесено запис № 26283411 про право власності ТОВ «Перший інвестиційний клуб» на квартиру АДРЕСА_1.
      Позивач вважає, що державна реєстрація права власності на квартиру, загальною площею 79,5 кв.м., житловою площею 41,5 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 є незаконною та такою, що проведена з порушенням встановлених чинним законодавством правил, оскільки ТОВ «Перший інвестиційний клуб» було здійснено стягнення належного позивачу майна без її згоди, незважаючи на заборону, встановлену Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».
      Частиною першою статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
      Відповідно до частини третьої статті10 Закону України державний реєстратор встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями.
      Статтею 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» встановлено, що державна реєстрація прав та їх обтяжень проводиться в такому порядку: 1) прийняття/отримання документів для державної реєстрації прав, формування та реєстрація заяви в базі даних заяв; 2) виготовлення електронних копій документів, поданих для державної реєстрації прав, шляхом сканування (у разі подання документів у паперовій формі) та їх розміщення у Державному реєстрі прав; 3) встановлення черговості розгляду заяв, зареєстрованих у базі даних заяв; 4) перевірка документів на наявність підстав для зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови у проведенні державної реєстрації прав та прийняття відповідних рішень; 5) прийняття рішення про державну реєстрацію прав (у разі відсутності підстав для зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови у проведенні державної реєстрації прав); 6) відкриття розділу в Державному реєстрі прав та/або внесення до відкритого розділу або спеціального розділу Державного реєстру прав відповідних відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, про об`єкти та суб`єктів цих прав; 7) формування витягу з Державного реєстру прав про проведену державну реєстрацію прав для подальшого використання заявником; 8) видача/отримання документів за результатом розгляду заяви.
      Згідно з частиною другою цієї статті передбачено, що перелік документів для здійснення державної реєстрації прав визначається Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
      Відповідно до ч. 4 ст. 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження, за умови їх відповідності законодавству і поданим/отриманим документам.
      Згідно частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація прав проводиться на підставі: 1) укладеного в установленому законом порядку договору, предметом якого є нерухоме майно, речові права на яке підлягають державній реєстрації, чи його дубліката; 2) свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя у разі смерті одного з подружжя, виданого нотаріусом або консульською установою України, чи його дубліката; 3) свідоцтва про право на спадщину, виданого нотаріусом або консульською установою України, чи його дубліката; 4) виданого нотаріусом свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів) та свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів), якщо прилюдні торги (аукціони) не відбулися, чи їх дублікатів; 5) свідоцтва про право власності, виданого органом приватизації наймачам житлових приміщень у державному та комунальному житловому фонді, чи його дубліката; 6) свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого до 1 січня 2013 року органом місцевого самоврядування або місцевою державною адміністрацією, чи його дубліката; 7) рішення про закріплення нерухомого майна на праві оперативного управління чи господарського відання, прийнятого власником нерухомого майна чи особою, уповноваженою управляти таким майном; 8) державного акта на право приватної власності на землю, державного акта на право власності на землю, державного акта на право власності на земельну ділянку або державного акта на право постійного користування землею, виданих до 1 січня 2013 року; 9) рішення суду, що набрало законної сили, щодо права власності та інших речових прав на нерухоме майно; 10) ухвали суду про затвердження (визнання) мирової угоди; 11) заповіту, яким установлено сервітут на нерухоме майно; 12) рішення уповноваженого законом органу державної влади про повернення об`єкта нерухомого майна релігійній організації; 13) рішення власника майна, уповноваженого ним органу про передачу об`єкта нерухомого майна з державної у комунальну власність чи з комунальної у державну власність або з приватної у державну чи комунальну власність; 14) інших документів, що відповідно до законодавства підтверджують набуття, зміну або припинення прав на нерухоме майно.
      Відповідно до частини першої статті 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо: 1) заявлене речове право, обтяження не підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону; 2) заява про державну реєстрацію прав подана неналежною особою; 3) подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом;4) подані документи не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяження; 5) наявні суперечності між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями;6) наявні зареєстровані обтяження речових прав на нерухоме майно; 7) заяву про державну реєстрацію обтяжень щодо попереднього правонабувача подано після державної реєстрації права власності на таке майно за новим правонабувачем; 8) після завершення строку, встановленого частиною третьою статті 23цього Закону, не усунені обставини, що були підставою для прийняття рішення про зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав; 9) заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень під час вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об`єктом незавершеного будівництва подано не до нотаріуса, який вчинив таку дію; 10) заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень в електронній формі подано особою, яка згідно із законодавством не має повноважень подавати заяви в електронній формі;11) заявником подано ті самі документи, на підставі яких заявлене речове право, обтяження вже зареєстровано у Державному реєстрі прав; 12) заявника, який звернувся із заявою про державну реєстрацію прав, що матиме наслідком відчуження майна, внесено до Єдиного реєстру боржників.
      Згідно частини другої статті 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», за наявності підстав для відмови в державній реєстрації державний реєстратор приймає рішення про відмову в державній реєстрації прав та їх обтяжень.
      Зміст наведених правових норм вказує, що за результатами розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень державний реєстратор може прийняти одне із рішень: про державну реєстрацію прав та їх обтяжень або про відмову в державній реєстрації; у свою чергу рішення про державну реєстрацію прав приймається за умови подання заявником достатніх та належним чином оформлених документів, відсутності суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно, а також підстав для відмови у державній реєстрації.
      Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
      Згідно з частиною першою статті 3 Закону України «Про іпотеку» іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом.
      Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
      Згідно положень статті 36 цього Закону сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
      Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.
      Статтею 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» встановлено заборону примусового стягнення (відчуження без згоди власника) нерухомого житлового майна, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника / майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку.
      У свою чергу, мораторій є відстроченням виконання зобов`язання, а не звільненням від його виконання. Тому, установлений Законом України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов`язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника).
      Крім того, згідно з пунктом 4 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм. Оскільки зазначений Закон не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов`язань, тому є лише правовою підставою, що унеможливлює вжиття органами і посадовими особами, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, заходів, спрямованих на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію положень цього Закону на період його чинності.
      При цьому, положеннями ЗУ "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" не встановлено, що іпотека припиняється, а лише передбачено заборону примусового стягнення нерухомого житлового майна.
      Таким чином, положеннями Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» встановлена загальна заборона примусового стягнення такого майна без згоди власника (незалежно від суб`єкта, який здійснює таке стягнення), що фактично і було зроблено за результатами прийняття оскаржуваного у даній справі рішення.
      Судом встановлено, що спірна квартира підпадає під дію Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», оскільки виступає предметом іпотеки за кредитом в іноземній валюті, використовується як місце проживання позичальника, а загальна площа не перевищує 140 кв. метрів.
      З урахуванням викладеного, суд приходить до висновку про задоволення вимог позивача про скасування рішення державного реєстратора Київської філії Комунального підприємства Вишенківської сільської ради «Добробут-Гарант» Пукшин Крістіни Вікторівни про реєстрацію права власності за товариством з обмеженою відповідальністю «Перший інвестиційний клуб» на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 827285880000; номер запису про право власності: 26283411 від 18.05.2018 року.
      Враховуючи наведене та керуючись статтями 15, 16, 263 Цивільного кодексу України, Законом України «Про іпотеку», Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», Порядком державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року №1127, ст.ст. 4, 5, 12, 13, 49, 51, 76-81, 84, 90, 259, 263, 268, 273 Цивільного процесуального кодексу України, суд -
      ВИРІШИВ:
      Позов ОСОБА_3 до товариства з обмеженою відповідальністю «Перший інвестиційний клуб», треті особи: публічне акціонерне товариство «Платинум Банк», держаний реєстратор Київської філії Комунального підприємства Вишенківської сільської ради «Добробут-Гарант» Пукшин Крістіна Вікторівна, ОСОБА_2 про визнання протиправним та скасування рішення - задовольнити частково.
      Скасувати рішення державного реєстратора Київської філії Комунального підприємства Вишенківської сільської ради «Добробут-Гарант» Пукшин Крістіни Вікторівни про реєстрацію права власності за товариством з обмеженою відповідальністю «Перший інвестиційний клуб» на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 827285880000; номер запису про право власності: 26283411 від 18.05.2018 року.
      В іншій частині - відмовити.
      Стягнути з товариства з товариства з обмеженою відповідальністю «Перший інвестиційний клуб» ( ЄДРПОУ 41058345) на користь ОСОБА_3 судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 704,80 грн.
      Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
      У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
      Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду.
      Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
      Суддя О.Р.Лужецька
      Джерело: ЄДРСР 93573285