Постановление ВСУ по пересмотру о возможности возобновления срока исковой давности только по заявлению лица в интересах которого прокуратурой подан иск, а не самой прокуратуры

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 березня 2017 року

м. Київ

Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Жайворонок Т.Є., 
суддів: Берднік І.С., Ємця А.А., –

за участю представників:

приватного акціонерного товариства
«Волиньтурист» – Конограй Н.В.,

Фонду державного майна України – Лисого В.І.,
Федерації професійних спілок України – Багатченка Ю.В.,
приватного акціонерного товариства «Укрпрофтур» – Конограй Н.В.,
Генеральної прокуратури України – Рудак О.В.,
 
розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву приватного акціонерного товариства «Волиньтурист» (далі – ПрАТ «Волиньтурист») про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 25 листопада 2015 року у справі № 5004/2115/11 за позовом прокурора Волинської області в інтересах держави в особі Фонду державного майна України (далі – ФДМУ) до Світязької сільської ради, приватного акціонерного товариства «Укрпрофтур» (далі – ПрАТ «Укрпрофтур»), ПрАТ «Волиньтурист», виконавчого комітету Світязької сільської ради, треті особи: пансіонат «Шацькі озера», Федерація професійних спілок України, про визнання незаконним і скасування рішення виконавчого комітету Світязької сільської ради від 29 січня 2001 року № 4, визнання недійсною і скасування державної реєстрації свідоцтва про право власності, визнання права власності,

в с т а н о в и л а:

У жовтні 2011 року прокурор Волинської області звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі ФДМУ до Світязької сільської ради, ПрАТ «Укрпрофтур», Волинського обласного закритого акціонерного товариства «Волиньтурист» (далі – ЗАТ «Волиньтурист», правонаступником якого є ПрАТ «Волиньтурист»), виконавчого комітету Світязької сільської ради, треті особи: пансіонат «Шацькі озера», Федерація професійних спілок України, в якому просив: 

– визнати незаконним і скасувати рішення виконавчого комітету Світязької сільської ради від 29 січня 2001 року № 4 «Про оформлення права власності на об’єкти нерухомого майна»;

– визнати недійсною та скасувати державну реєстрацію свідоцтва про право власності;

– визнати за державою в особі ФДМУ право власності на будівлі та споруди пансіонату «Шацькі озера», а саме: головний корпус, клуб-їдальню, корпуси №№ 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, які розміщені за адресою: Волинська область, Шацький район, с. Світязь, урочище Гушово, Шацькі озера.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що у серпні 2011 року при проведенні перевірки додержання вимог чинного законодавства стосовно використання державного майна за дорученням Генеральної прокуратури України від 16 серпня 2011 року № 07/2/1-20278-11 виявлено, що рішенням Світязької сільської ради від 29 січня 2001 року № 4 оформлено право власності ЗАТ «Волиньтурист» на державне майно – будівлі та споруди пансіонату «Шацькі озера» і видано свідоцтво про право власності на ці об’єкти. Посилаючись на те, що відчуження державного майна – об’єктів нерухомого майна пансіонату «Шацькі озера» – відбулося поза волею власника, без згоди ФДМУ, прокурор просив поновити строк позовної давності та задовольнити позов.

ПрАТ «Волиньтурист» і ПрАТ «Укрпрофтур» подали заяви, 01 грудня 2011 року і 08 грудня 2014 року відповідно, про застосування позовної давності.

Справа розглядалася судами неодноразово.

Останнім рішенням Господарського суду Волинської області від 07 липня 2015 року позов задоволено. Визнано незаконним і скасовано рішення виконавчого комітету Світязької сільської ради від 29 січня 2001 року № 4 «Про оформлення права власності на об’єкти нерухомого майна»; скасовано державну реєстрацію свідоцтва про право власності від 08 липня 2009 року № 23238340; визнано за державою в особі ФДМУ право власності на будівлі та споруди пансіонату «Шацькі озера»: головний корпус, клуб-їдальню, корпуси №№ 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, які розміщені за адресою: Волинська область, Шацький район, с. Світязь, урочище Гушово, Шацькі озера.

Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 26 серпня 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог у частині визнання незаконним і скасування рішення виконавчого комітету Світязької сільської ради від 29 січня 2001 року № 4 та визнання права власності відмовлено. Провадження в частині позовних вимог про визнання недійсною та скасування державної реєстрації свідоцтва про право власності припинено.

Постановою Вищого господарського суду України від 25 листопада 2015 року постанову суду апеляційної інстанції скасовано, рішення суду першої інстанції залишено в силі.

У заяві про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 25 листопада 2015 року у справі № 5004/2115/11 з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ПрАТ «Волиньтурист», посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статей 261, 267 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), просить скасувати постанову суду касаційної інстанції, а постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 26 серпня 2015 року залишити в силі.

В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України від 12 вересня 2016 року у справі № 9/107-11, від 10 травня 2016 року у справі № 5024/1115/2011, від 19 листопада 2014 року у справі № 11/163/2011/5003, від 27 квітня 2016 року у справі № 23/097-11.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши наведені ПрАТ «Волиньтурист» обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.

У справі, яка розглядається, судами встановлено, що 29 січня 2001 року рішенням виконавчого комітету Світязької сільської ради № 4 визнано право власності ЗАТ «Волиньтурист» на об’єкти пансіонату «Шацькі озера», а саме: головний корпус, клуб-їдальню, корпуси № 1–7.

06 березня 2001 року на підставі цього рішення Волинським обласним бюро технічної інвентаризації видано свідоцтво про право власності ЗАТ «Волиньтурист» на головний корпус площею 881,2 кв. м, клуб-їдальню – 2 213,8 кв. м, корпуси: № 1 – 869,1 кв. м, № 2 – 956 кв. м, № 3 – 3 159,2 кв. м, № 4 – 262,9 кв. м, № 5 – 659,3 кв. м, № 6 – 643,4 кв. м, № 7 – 666,3 кв. м, які розташовані за адресою: с. Світязь, Шацький район, Волинська область, про що 06 березня 2001 року внесено запис до реєстрової книги за № 27 та до електронний Реєстру прав власності на нерухоме майно – 08 липня 2009 року за № 23238340.

Предметом позову у справі, яка розглядається, є вимога прокурора про визнання незаконним і скасування зазначеного рішення виконавчого комітету Світязької сільської ради, а також визнання права власності за державою в особі ФДМУ на об’єкти нерухомого майна – будівлі та споруди пансіонату «Шацькі озера», розміщені за адресою: Волинська область, Шацький район, с. Світязь.

Судами встановлено, що спірні об’єкти нерухомості були майном громадської організації колишнього Союзу РСР та перебували у віданні Української республіканської Ради професійних спілок, правонаступником якої після розпаду Союзу РСР стала Рада Федерації незалежних професійних спілок України, а у подальшому – Федерація професійних спілок України. 

Президією Ради Федерації незалежних професійних спілок України 23 серпня 1991 року прийнято постанову № П-7-7 «Про створення акціонерного товариства «Укрпрофтур» (з подальшими змінами, внесеними згідно з постановою від 09 жовтня 1991 року № П-9-5г).

04 жовтня 1991 року Рада Федерацій незалежних професійних спілок України та Фонд соціального страхування України уклали установчий договір про створення акціонерного товариства «Укрпрофтур» (далі – АТ «Укрпрофтур») на базі туристсько-екскурсійних підприємств і організацій Української республіканської ради по туризму і екскурсіях та затвердили статут цього акціонерного товариства.

Згідно з пунктом 1.8 статуту АТ «Укрпрофтур», зареєстрованого виконавчим комітетом Київської міської ради народних депутатів 28 жовтня 1991 року № 010-247АО, товариство є правонаступником Української республіканської ради по туризму і екскурсіям, туристсько-екскурсійних підприємств, об’єднань і організацій профспілок України.

На момент створення зазначеного акціонерного товариства Рада Федерацій незалежних професійних спілок України передала до статутного фонду АТ «Укрпрофтур» основні фонди та оборотні засоби туристсько-екскурсійних підприємств, об’єднань та організацій профспілок України на суму 381 206 тис. крб, а Фонд соціального страхування – 10 млн крб. 

До переліку майна, переданого Федерацією професійних спілок України до статутного фонду АТ «Укрпрофтур», включено, зокрема пансіонат «Шацькі озера».

У подальшому згідно з установчим договором про створення Волинського обласного закритого акціонерного товариства по туризму та екскурсіях «Волиньтурист» і статутом ЗАТ «Волиньтурист», затвердженим установчими зборами товариства від 01 жовтня 1998 року, за актом від 29 жовтня 1998 року № 507 АТ «Укрпрофтур» передало як внесок засновника до статутного фонду, а ЗАТ «Волиньтурист» прийняло у власність майно та будівлі загальною балансовою вартістю 12 353 500 грн, у тому числі пансіонат «Шацькі озера» (с. Світязь, Шацький район, Волинська область).

Отже, майно, передане до статутного фонду АТ «Укрпрофтур», а згодом – до статутного фонду ЗАТ «Волиньтурист», перебувало у віданні профспілок.

Постановою Верховної Ради України від 10 квітня 1992 року № 2268-ХІІ «Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташовані на території України» передбачено, що майно та фінансові ресурси розташованих на території України підприємств, установ та об’єктів, що перебували у віданні центральних органів цих організацій, до визначення правонаступників загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, тимчасово передані ФДМУ.

За змістом постанови Верховної Ради України від 4 лютого 1994 року № 3943-ХІІ «Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР» тимчасово, до законодавчого визначення суб’єктів права власності майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташованого на території України, зазначене майно є загальнодержавною власністю. 

Відповідно до постанови Верховної Ради Української РСР від 29 листопада 1990 року № 506-ХІІ «Про захист суверенних прав власності Української РСР» на території республіки введено мораторій на будь-які зміни форми власності та власника державного майна до введення у дію Закону Української РСР про роздержавлення майна.

Згідно з пунктом 1 Тимчасового положення про ФДМУ, затвердженого постановою Верховної Ради України від 07 липня 1992 року (чинного на час виникнення спірних правовідносин), ФДМУ здійснює державну політику у сфері приватизації державного майна та виступає орендодавцем майнових комплексів, що є загальнодержавною власністю. За правилами статті 4, частини першої статті 7 Закону України «Про управління об’єктами державної власності» ФДМУ є суб’єктом управління об’єктами державної власності та здійснює відповідно до законодавства право розпорядження майном, що перебуває на балансі громадських організацій колишнього Союзу РСР, яке має статус державного.

Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про задоволення позову, виходив із того, що спірні об’єкти нерухомості є державною власністю, тому Світязька сільська рада не мала законних підстав і повноважень для передачі цих об’єктів у власність ЗАТ «Волиньтурист».

Вирішуючи питання позовної давності, суд дійшов висновку, що про незаконне відчуження спірних об’єктів державної власності прокурору Волинської області стало відомо у серпні 2011 року під час проведення перевірки щодо додержання вимог чинного законодавства стосовно використання державного майна за дорученням Генеральної прокуратури України від 16 серпня 2011 року № 07/2/1-20278-11. ФДМУ про незаконне відчуження майна стало відомо з моменту отримання копії позовної заяви у цій справі. Крім того, суд першої інстанції зробив висновок, що позовна давність на вимоги прокурора, заявлені у цій справі, не поширюється, оскільки на час звернення до суду з відповідним позовом (21 жовтня 2011 року) згідно з пунктом 4 статті 268 ЦК позовна давність не поширювалася на вимоги власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про те, що спірний об’єкт нерухомості мав статус державної (загальнодержавної) власності, у зв’язку з чим здійснення будь-яких дій щодо зміни власника цього майна є неправомірним. Апеляційний суд відмовив у задоволенні позовних вимог з огляду на пропуск строку позовної давності. При цьому суд зазначив, що ФДМУ про порушення свого права дізнався у 1996 році, складаючи Перелік установ, організацій і підприємств, які станом на 24 серпня 1991 року знаходилися у віданні Української республіканської ради по туризму та екскурсіях Федерації профспілок України Загальносоюзної конфедерації профспілок (колишнього ВЦРПС). До зазначеного Переліку було включено пансіонат «Шацькі озера», розташований у с. Світязь Шацького району Волинської області. Однак із моменту звернення прокурора до суду з відповідним позовом ФДМУ, набувши статусу позивача у справі, не використав свого права заявити клопотання про поновлення пропущеного строку позовної давності, обґрунтувати та підтвердити належними доказами поважність причин пропуску строку звернення за судовим захистом. Припиняючи провадження у справі в частині вимог про скасування державної реєстрації свідоцтва про право власності з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 80 ГПК, суд апеляційної інстанції виходив із того, що такий спір підвідомчий суду адміністративної юрисдикції.

Вищий господарський суд України, скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції про задоволення позову, виходив із того, що норми закону про початок перебігу позовної давності, встановлені для особи, права або інтереси якої порушено, поширюються й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. З огляду на те, що місцевим господарським судом установлено, що прокурору та ФДМУ у 2011 році за наслідками проведеної перевірки стало відомо про порушення права державної власності на спірне майно, саме із цього моменту розпочався перебіг позовної давності, а враховуючи, що прокурор з позовом про визнання незаконним та скасування рішення виконавчого комітету ради та визнання за державою права власності на спірне майно звернувся до суду у жовтні 2011 року, правомірним є висновок, що позовну давність не пропущено і порушене право держави підлягає захисту. Також суд касаційної інстанції звернув увагу на помилковість висновків суду першої інстанції про те, що позовна давність не поширюється на заявлені у цій справі вимоги, оскільки дія положень пункту 4 частини першої статті 268 ЦК не поширюється на позови прокурора, які пред’являються від імені держави і спрямовані на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади або місцевого самоврядування, у зв’язку з чим із мотивувальної частини рішення Господарського суду Волинської області від 07 липня 2015 року виключено посилання на пункт 4 частини першої статті 268 ЦК.

Разом із тим у справах, копії постанов в яких надано для порівняння, Вищий господарський суд України при вирішенні спорів у подібних правовідносинах висловив правову позицію про те, що дія положень закону про початок перебігу позовної давності поширюється і на звернення прокурора до суду із заявою про захист інтересів держави, зокрема в особі ФДМУ, але не наділяють прокурора повноваженнями ставити питання про поновлення строку позовної давності за відсутності такого клопотання з боку самої особи, в інтересах якої прокурор звертається до суду. Сплив загального строку позовної давності до пред’явлення позову, відсутність клопотання позивача про поновлення такого строку, а також заява відповідача про застосування позовної давності є підставою для відмови у позові. 

Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що призвело до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права, про які йдеться у заяві, Верховний Суд України виходить із такого. 

Положеннями статті 15 ЦК закріплено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Частиною другою статті 2 ЦК передбачено, що одним з учасників цивільних відносин є держава Україна, яка згідно зі статтями 167, 170 ЦК набуває і здійснює цивільні права та обов’язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

Одним із таких органів є прокуратура, на яку покладено функції представництва інтересів держави в суді у випадках, визначених законом.

За змістом положень статті 2 ГПК господарський суд порушує справи за позовними заявами, зокрема прокурорів, які звертаються до господарського суду в інтересах держави. Прокурор у позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Відповідно до положень частин другої, четвертої статті 29 ГПК (у редакції, чинній на час звернення прокурора з відповідним позовом) у разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов’язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Строк, у межах якого пред’являється позов як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб’єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи – носія порушеного права (інтересу) ЦК визначено як позовна давність (стаття 256 ЦК).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК), перебіг якої, відповідно до частини першої статті 261 ЦК, починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Аналогічні за змістом норми матеріального права містилися і в Цивільному кодексі Української РСР (статті 71, 76), за винятком положення, закріпленого у статті 267 ЦК, про застосування позовної давності лише за заявою сторони.

Отже, як у випадку пред’явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред’явлення позову в інтересах зазначеної особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється однаково – з моменту, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що прокурор здійснює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду, на підставі закону (процесуальне представництво), а тому положення закону про початок перебігу строку позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із позовом про захист інтересів держави, у справі, що розглядається, в особі ФДМУ, але не наділяє прокурора повноваженнями ставити питання про поновлення строку позовної давності за відсутності такого клопотання з боку самої особи, в інтересах якої він звертається до суду.

Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду України, зокрема: від 27 травня 2014 року у справі № 3-23гс14, від 25 березня 2015 року у справі № 3-21гс15.

Як установлено апеляційним судом у справі, яка розглядається, ФДМУ, на який покладено обов’язок з управління державним майном, про порушення права власності держави щодо спірного майна дізнався ще у 1996 році, складаючи перелік установ, організацій і підприємств, які станом на 24 серпня 1991 року знаходилися у віданні Української республіканської ради по туризму та екскурсіях Федерації профспілок України Загальносоюзної конфедерації профспілок (колишнього ВЦРПС), до якого було включено пансіонат «Шацькі озера», розташований у с. Світязь Шацького району Волинської області. 

Незважаючи на це та всупереч своєму обов’язку з управління державним майном, станом на час подання прокурором позову ФДМУ не вжив заходів, спрямованих на повернення спірного майна державі.

При зверненні до суду з позовом в інтересах держави в особі ФДМУ прокурор заявляв клопотання про поновлення строку позовної давності, проте ФДМУ, набувши статусу позивача, питання про поновлення строку позовної давності не порушував, а також не надав доказів поважності причин пропуску звернення до суду.

За таких обставин суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову з підстав пропуску строку позовної давності.

Натомість суд касаційної інстанції зазначені положення законодавства не врахував і фактично наділив прокурора статусом самостійного позивача та помилково дійшов висновку, що відлік позовної давності розпочався з 2011 року – з моменту виявлення прокуратурою під час проведення перевірки факту відсутності у Світязької сільської ради повноважень щодо оформлення права власності на об’єкти нерухомого майна.

Ураховуючи наведене, при вирішенні цієї справи суд апеляційної інстанції правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального права, висновки цього суду щодо відсутності підстав для задоволення позову у зв’язку з пропуском позивачем строку позовної давності є обґрунтованими і такими, що відповідають фактичним обставинам справи та вимогам закону.

Згідно з підпунктом «б» пункту 2 частини другої статті 11125 ГПК Верховний Суд України за наявності підстав, передбачених пунктами 1–3 частини першої статті 11116 цього Кодексу, має право скасувати судове рішення (судові рішення) та залишити в силі судове рішення (судові рішення), що було помилково скасовано судом апеляційної та/або касаційної інстанції.

За таких обставин постанова Вищого господарського суду України від 25 листопада 2015 року у справі № 5004/2115/11 підлягає скасуванню, а постанова Рівненського апеляційного господарського суду від 26 серпня 2015 року – залишенню в силі.

Разом із тим відповідно до частини шостої статті 49 ГПК у разі зміни судового рішення без направлення справи на новий розгляд або ухвалення нового рішення Верховний Суд України змінює і розподіл судових витрат, тому обов’язок зі сплати судового збору покладається на позивача.

Керуючись пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», статтями 49, 11116, 11123, 11124, 11125 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву приватного акціонерного товариства «Волиньтурист» задовольнити.

Постанову Вищого господарського суду України від 25 листопада 2015 року у справі № 5004/2115/11 скасувати, а постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 26 серпня 2015 року залишити в силі.

Стягнути з Фонду державного майна України (код 00032945) на користь приватного акціонерного товариства «Волиньтурист» (код 02593659) 96 587,40 грн витрат зі сплати судового збору за подання заяви про перегляд Верховним Судом України судових рішень у справі № 5004/2115/11.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 11116 ГПК. 

Головуючий Т.Є. Жайворонок 
Судді:
І.С. Берднік
А.А. Ємець

Постанова від 22 березня 2017 року № 3-1486гс16

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/4A32CAAF8BA53E2EC225810C004AAF16

[ANTIRAID]

ВСУ пришел к довольно спорному выводу, что положения закона о начале течения срока исковой давности распространяется и на обращение прокурора в суд с иском о защите интересов государства, но не наделяет прокурора полномочиями ставить вопрос о восстановлении срока исковой давности при отсутствии такого ходатайства со стороны самого лица, в интересах которого он обращается в суд.