ANTIRAID

Постановление ВСУ по пересмотру о взыскании со страховой компании страхового возмещения и средств за несвоевременное исполнение денежного обязательства по ст. 625 ГК

Считаете ли Вы решение законным и справедливым?  

3 members have voted

  1. 1. Считаете ли Вы решение законным?

    • Да
      3
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0
  2. 2. Считаете ли Вы решение справедливым?

    • Да
      3
    • Нет
      0
    • Затрудняюсь ответить
      0


Recommended Posts

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

7 червня 2017 року

м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Лященко Н.П., 
суддів: Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М.,
 
розглянувши справу за позовом ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Оранта-Січ», треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, про стягнення страхового відшкодування та відшкодування моральної шкоди за заявою Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Оранта-Січ» про перегляд Верховним Судом України рішення Апеляційного суду м. Києва від 20 вересня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 грудня 2016 року, 

в с т а н о в и л а:

У жовтні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Оранта-Січ» (далі – ПрАТ «СК «Оранта-Січ») про стягнення страхового відшкодування, моральної шкоди, пені, 3 % річних та інфляційних втрат.

ОСОБА_1 зазначав, що 11 листопада 2011 року близько 20 год. 49 хв. на 128 км автошляху Київ – Одеса поблизу смт Ставище Ставищанського району Київської області сталася дорожньо-транспортна пригода (далі – ДТП) за участю автомобіля марки Mitsubishi Lancer, державний НОМЕР_1, що належить йому на праві власності та що перебував під його керуванням, та автомобіля марки Mazda Е 2200, державний НОМЕР_2, яким на підставі доручення керував ОСОБА_2. Унаслідок зіткнення автомобіль Mitsubishi Lancer отримав механічні пошкодження. 

Вироком Ставищанського районного суду Київської області від 29 травня 2012 року ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого частиною другою статті 286 Кримінального кодексу України (далі – КК України).

Цивільно-правова відповідальність власника автомобіля марки Mazda Е 2200 ОСОБА_4 на час скоєння ДТП була застрахована у ПрАТ «СК «Оранта-Січ».

Позивач неодноразово звертався до страхової компанії із заявами про виплату йому страхового відшкодування, проте відповідач не виконав зобов’язання, передбаченого умовами договору страхування й безпідставно відмовив у його виплаті.

Ураховуючи викладене, позивач просив стягнути з відповідача на свою користь страхове відшкодування в сумі 36 тис. 637 грн 91 коп., 5 тис. грн моральної шкоди, пеню в сумі 20 тис. 683 грн 85 коп., 3 % річних, що становить 1 тис. 791 грн 75 коп., та 26 тис. 965 грн 50 коп. інфляційних втрат.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 19 жовтня 2015 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 20 вересня 2016 року вказане рішення суду першої інстанції в частині відмови у стягненні страхового відшкодування, пені, 3 % річних та інфляційних втрат скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково: стягнуто з ПрАТ «СК «Оранта-Січ» на користь ОСОБА_1 33 тис. 439 грн 27 коп. страхового відшкодування, 18 тис. 823 грн 10 коп. пені, 1 тис. 635 грн 31 коп. – 3 % річних, 24 тис. 143 грн 15 коп. інфляційних втрат, вирішено питання про розподіл судових витрат. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 грудня 2016 року касаційну скаргу ПАТ «СК «Оранта-Січ» відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України заяві ПАТ «СК «Оранта-Січ» просить скасувати ухвалені у справі рішення судів касаційної та апеляційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 29 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» та статей 625, 1188 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ПрАТ «СК «Оранта-Січ» посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 грудня 2015 року та 21 вересня 2016 року.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положенням пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що винним у ДТП було визнано ОСОБА_2, який керував транспортним засобом і цивільно-правова відповідальність якого була застрахована власником у ПрАТ «СК «Оранта-Січ», а тому страхова компанія неправомірно відмовила у виплаті страхового відшкодування, яке підлягає стягненню разом з пенею, 3 % річних та інфляційними втратами у зв’язку з невиконанням грошового зобов’язання.

Надана заявником ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 вересня 2016 року не може бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції скасував рішення апеляційного суду та передав справу на новий апеляційний розгляд з передбачених статтею 338 ЦПК України підстав порушення норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити та перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи.

Разом з тим у наданій для порівняння ухвалі цього ж суду від 9 грудня 2015 року суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що положення статті 625 ЦК України не застосовуються до правовідносин з відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, оскільки відшкодування шкоди є відповідальністю, а не грошовим зобов'язанням.

Викладене свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Усуваючи розбіжності в застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

У частині другій статті 625 ЦК України передбачено обов’язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. 

За договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов’язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов’язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором (частина перша статті 901 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 8 Закону України від 7 березня 1996 року № 85/96-ВР «Про страхування» (далі – Закон № 85/96-ВР) страховий випадок – це подія, передбачена договором страхування або законодавством, яка відбулася і з настанням якої виникає обов’язок страховика здійснити виплату страхової суми (страхового відшкодування) страхувальнику, застрахованій або іншій третій особі. 

Згідно зі статтею 16 цього Закону договір страхування – це письмова угода між страхувальником і страховиком, за якою страховик бере на себе зобов’язання в разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (подати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові платежі у визначенні строки та виконувати інші умови договору.

Відповідно до статті 979 ЦК України за договором страхування одна сторона (страховик) зобов’язується в разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору.

За статтею 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно зі статтею 511 ЦК України у випадках, встановлених договором, зобов’язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора.

Відповідно до частини першої статті 636 ЦК України договором на користь третьої особи є договір, в якому боржник зобов’язаний виконати свій обов’язок на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена у договорі. 

Проаналізувавши норми статей 524, 533 – 535, 625 ЦК України, можна дійти висновку, що грошовим є зобов’язання, яке виражається в грошових одиницях України (грошовому еквіваленті в іноземній валюті), тобто будь-яке зобов’язання зі сплати коштів. 

Таким чином, грошовим зобов’язанням є таке правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана сплатити гроші на користь другої сторони (кредитора), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

У частині третій статті 510 ЦК України визначено, що якщо кожна зі сторін у зобов’язанні має одночасно і права, і обов’язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов’язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї. 

Отже, грошовим слід вважати зобов’язання, що складається, зокрема, з правовідношення, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій відповідає кореспондуючий обов’язок боржника сплатити кошти на користь кредитора.

Таким чином, правовідношення, в якому замовник зобов’язаний оплатити надану послугу в грошах, а виконавець має право вимагати від замовника відповідної оплати, тобто в якому передбачається передача грошей як предмета договору або сплата їх як ціни договору, є грошовим зобов’язанням.

Саме до таких грошових зобов’язань належить укладений договір про надання послуг, оскільки він установлює ціну договору – страхову суму.

Сторонами договору обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів є страхувальник та страховик. При цьому договір укладається з метою забезпечення прав третіх осіб (потерпілих) на відшкодування шкоди, завданої цим третім особам унаслідок скоєння ДТП за участю забезпеченого транспортного засобу. 

Завдання потерпілому внаслідок ДТП шкоди особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, слугує підставою для виникнення договірного зобов’язання згідно з договором обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, у якому потерпілий так само має право вимоги до боржника, яким у цих правовідносинах виступає страховик.

При цьому потерпілий не є стороною договору страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, але наділяється правами за цим договором: на його або третьої особи користь страховик зобов’язаний здійснити страхове відшкодування.

З огляду на викладене можна зробити висновок, що правовідносини, які склалися між сторонами у справі на підставі укладеного між ОСОБА_4 та ПрАТ «СК «Оранта-Січ» договору обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників транспортних засобів, є грошовим зобов’язанням. 

Таким чином, з огляду на юридичну природу правовідносин сторін як грошових зобов’язань, на них поширюється дія частини другої статті 625 ЦК України як спеціального виду цивільно-правової відповідальності за прострочення виконання зобов’язання.

Отже, у справі, яка переглядається, суди, ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог про стягнення суми страхового відшкодування, пені, 3% річних та інфляційних нарахувань, дійшли правильного висновку про те, що правовідносини, які склалися між сторонами у справі, є грошовим зобов’язанням, оскільки відповідно до приписів статті 16 Закону № 85/96-ВР в разі настання страхового випадку страховик зобов’язаний здійснити страхову виплату страхувальникові або іншій особі. А тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню норма статті 625 ЦК України.

Відповідно до статті 3605 Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.

З огляду на викладене заява ПрАТ «СК «Оранта-Січ» про перегляд Верховним Судом України рішення Апеляційного суду м. Києва від 20 вересня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 грудня 2016 року задоволенню не підлягає.

Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

У задоволенні заяви Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Оранта-Січ» про перегляд рішення Апеляційного суду м. Києва від 20 вересня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 грудня 2016 року відмовити. 

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий Н.П. Лященко
Судді:
В.І. Гуменюк 
В.М. Сімоненко
Л.І. Охрімчук 

Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 7 червня 2017 року у справі
№ 6-282цс17

Проаналізувавши норми статей 524, 533 – 535, 625 ЦК України, можна дійти висновку, що грошовим є зобов’язання, яке виражається в грошових одиницях України (грошовому еквіваленті в іноземній валюті), тобто будь-яке зобов’язання зі сплати коштів. 

Правовідношення, в якому замовник зобов’язаний оплатити надану послугу в грошах, а виконавець має право вимагати від замовника відповідної оплати, тобто в якому передбачається передача грошей як предмета договору або сплата їх як ціни договору, є грошовим зобов’язанням.

Завдання потерпілому внаслідок ДТП шкоди особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, слугує підставою для виникнення договірного зобов’язання згідно з договором обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, у якому потерпілий так само має право вимоги до боржника, яким у цих правовідносинах виступає страховик.

При цьому потерпілий не є стороною договору страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, але наділяється правами за цим договором: на його або третьої особи користь страховик зобов’язаний здійснити страхове відшкодування.

З огляду на викладене можна зробити висновок, що правовідносини, які склалися між сторонами у справі на підставі укладеного між особою та страховою компанією договору обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників транспортних засобів, є грошовим зобов’язанням. 

Таким чином, з огляду на юридичну природу правовідносин сторін як грошових зобов’язань, на них поширюється дія частини другої статті 625 ЦК України як спеціального виду цивільно-правової відповідальності за прострочення виконання зобов’язання.

Постанова від 7 червня 2017 року № 6-282цс17

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/55484297CAC31395C2258140003F404B

Share this post


Link to post
Share on other sites

ВСУ указал, что правоотношения, сложившиеся между сторонами по делу на основании заключенного между лицом и страховой компанией договора обязательного страхования гражданско-правовой ответственности владельцев транспортных средств, является денежным обязательством. Таким образом, учитывая юридическую природу правоотношений сторон как денежных обязательств, на них распространяется действие части второй статьи 625 ГК Украины как специального вида гражданско-правовой ответственности за просрочку исполнения обязательства.

  • Like 1

Share this post


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Guest
Reply to this topic...

×   Pasted as rich text.   Paste as plain text instead

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Loading...

  • Пользователи

  • Similar Content

    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      11 грудня 2019 року
      м. Київ
      Справа № 465/4287/15
      Провадження № 14-406цс19
      Велика Палата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача Ситнік О. М.,
      суддів : Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Яновської О. Г.,
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_1 ,
      відповідач - Приватне акціонерне товариство «Українська пожежно-страхова компанія» (далі - ПрАТ «УПСК»),
      розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1
      на рішення Апеляційного суду Львівської області від 05 квітня 2016 року у складі колегії суддів Павлишина О. Ф., Мікуш Ю. Р., Федоришина А. В.
      у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ПрАТ «УПСК» про стягнення страхового відшкодування та відшкодування моральної шкоди та
      ВСТАНОВИЛА:
      Короткий зміст позовних вимог
      У червні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом, у якому просив стягнути з ПрАТ «УПСК» на свою користь страхове відшкодування в сумі 33 444,65 грн, компенсацію завданої моральної шкоди в сумі 3 344,00 грн.
      Позовна заява мотивована тим, що 09 березня 2015 року близько 13 год. 30 хв. на вул. Кондукторській у м. Львові ОСОБА_2 ., керуючи транспортним засобом марки ЗІЛ ММЗ, номерний знак НОМЕР_1 , порушив Правила дорожнього руху України, здійснивши зіткнення із керованим ним автомобілем марки «Oпель», номерний знак НОМЕР_2 , що призвело до механічного пошкодження автомобілів.
      Цивільно-правова відповідальність ОСОБА_2 застрахована в ПрАТ «УПСК». 10 березня 2015 року позивач звернувся до Львівського представництва ПрАТ «УПСК» та повідомив про страховий випадок.
      19 березня 2015 року в офіційного дилера «Oпель» складено калькуляцію ремонту автомобіля на суму 69 461,12 грн та передано до представництва страхової компанії.
      Постановою Яворівського районного суду Львівської області від 08 квітня 2015 року ОСОБА_2 за фактом дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП), яка сталася 09 березня 2019 року, визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 124 Кодексу України про адміністративні правопорушення.
      06 травня 2015 року представник ПрАТ «УПСК» повідомив позивача, що розмір страхового відшкодування складає близько 20 000,00 грн.
      Завдана позивачу майнова шкода в добровільному порядку не відшкодована, він самостійно звертався до експерта, який визначив її розмір у сумі 33 444,65 грн, яку позивач просив стягнути з відповідача.
      Крім цього, посилаючись на статті 23, 1166, 1167 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), позивач просив стягнути з відповідача на свою користь завдану моральну шкоду, яку оцінив у 3 344,00 грн (10 % від 33 444,65 грн). Обґрунтовував це тим, що затягування відповідачем виплати відшкодування, порушення зобов`язань за договором страхування призвело до душевних хвилювань позивача та вимагало додаткових зусиль і часу для вирішення цього питання, вплинуло на особисті, сімейні стосунки.
      Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
      Заочним рішенням Франківського районного суду м. Львова від 02 грудня 2015 року позов ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто з ПрАТ «УПСК» на користь ОСОБА_1 33 444,65 грн невиплаченої страхової суми, 3 344,00 грн на відшкодування моральної шкоди. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач виконав усі вимоги та умови, передбачені Законом України від 01 липня 2004 року № 1961-IV «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (далі - Закон № 1961-IV). Невиплата відповідачем страхового відшкодування суперечить чинному законодавству та свідчить про намагання уникнути виконання своїх зобов`язань. Моральні страждання, завдані позивачу, пов`язані з незаконними діями останнього, які полягають у небажанні відшкодувати вартість відновлювального ремонту автомобіля.
      Ухвалою Франківського районного суду м. Львова від 03 лютого 2016 року відмовлено у задоволенні заяви ПрАТ «УПСК» про перегляд заочного рішення від 02 грудня 2015 року.
      Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 05 квітня 2016 року апеляційну скаргу ПрАТ «УПСК» задоволено, рішення Франківського районного суду м. Львова від 02 грудня 2015 року скасовано. Ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 Вирішено питання про розподіл судових витрат.
      Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що страховик протягом десяти робочих днів з дня отримання повідомлення про ДТП направив свого представника для визначення розміру збитків, але ОСОБА_1 не звернувся до страховика із заявою про виплату страхового відшкодування. Крім того, Законом № 1961-IV не встановлено обов`язку страховика відшкодувати моральну шкоду у зв`язку із пошкодженням транспортного засобу та за відсутності факту ушкодження здоров`я позивача.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      У травні 2016 року ОСОБА_1 подав до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Апеляційного суду Львівської області від 05 квітня 2016 року, а рішення Франківського районного суду м. Львова від 02 грудня 2015 року залишити в силі.
      Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції не визначився з характером правовідносин сторін, неправильно застосував норми матеріального права, не надав належної оцінки поданим доказам та порушив норми процесуального права.
      Відповідач не надав судам першої й апеляційної інстанцій оригіналу або копії заяви від 19 березня 2015 року про виплату страхового відшкодування, яку ОСОБА_1 подавав до страхової компанії.
      Позивач самостійно залучив експерта для визначення розміру збитків, оскільки не погоджувався з розміром визначеного ПрАТ «УПСК» страхового відшкодування. Складення звіту про визначення розміру страхового відшкодування трьома різними спеціалістами, залученими страховою компанією, є порушенням вимог Методики товарознавчої експертизи та оцінки колісних транспортних засобів, затвердженої наказом Міністерства юстиції України та Фонду державного майна України від 24 листопада 2003 року № 142/5/2092.
      Позиція інших учасників справи
      У запереченнях (відзиві) на касаційну скаргу ПрАТ «УПСК» просило скаргу відхилити, а оскаржуване рішення апеляційного суду залишити без змін, посилаючись на те, що апеляційний суд правильно встановив характер спірних правовідносин та застосував норми матеріального права, які підлягають застосуванню.
      Рух справи у суді касаційної інстанції
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 червня 2016 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою від 16 січня 2017 року - призначено до судового розгляду.
      15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції.
      Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції цього Закону провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      У березні 2018 року справу передано до Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 липня 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частини четверту, п`яту статті 403 ЦПК України, відповідно до яких суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об`єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати, крім того, вважає, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
      Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважала, зокрема, за необхідне відступити від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 465/4621/16-к (провадження № 13-24кс19).
      У постанові від 19 червня 2019 року у справі № 465/4621/16-к (провадження № 13-24кс19) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що для розгляду цивільного позову потерпілого до МТСБУ про відшкодування шкоди, завданої внаслідок вчинення кримінального правопорушення, передбаченого статтею 286 Кримінального кодексу України в межах кримінального провадження, попереднє звернення потерпілого до МТСБУ із заявою про виплату страхового відшкодування у порядку, визначеному статтею 35 Закону № 1961-IV, не є обов`язковим.
      Необхідність відступлення від цього висновку, на думку колегії суддів, зумовлена різною практикою касаційного суду щодо вирішення питання про отримання потерпілим відшкодування завданої йому шкоди, а саме таким.
      У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 грудня 2018 року у справі № 641/8243/14-ц (провадження № 61-10185св18) Верховний Суд погодився із висновком апеляційного суду про те, що всупереч вимогам законодавства позивачем не доведено факт його звернення до страховика із заявою про здійснення страхової (регламентної) виплати у строк, передбачений пунктом 35.1 статті 35 Закону № 1961-IV.
      У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 лютого 2019 року у справі № 201/8286/16-ц (провадження № 61-4898св18) зазначено, що право кредитора (потерпілого) на отримання відшкодування завданої йому шкоди шляхом виконання страховиком за договором (полісом) обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів узятих на себе зобов`язань не є безумовним, а пов`язується з поданням потерпілим заяви про здійснення страхової виплати (відшкодування), протягом певного строку, який законодавець обмежує роком з моменту скоєння ДТП.
      У постанові від 14 червня 2018 року у справі № 357/9466/15-к Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду зазначив, що законом визначений чіткий механізм звернення до страховика (МТСБУ) для отримання відшкодування шкоди, який, зокрема, передбачає звернення потерпілого із відповідною заявою у порядку, передбаченому статтею 35 Закону № 1961-IV.
      У постанові від 21 серпня 2018 року у справі № 227/3573/16-ц (провадження № 61-15026св18) Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду зробив висновок, що уразі настання страхового випадку страховик зобов`язаний виплатити страхове відшкодування, а інші умови договору страхування є підставою для відмови у виплаті лише в тому разі, якщо таке порушення положень договору страхувальником перешкодило страховику переконатись, що ця подія є страховим випадком, і має оцінюватись судом у кожному конкретному випадку.
      У постанові Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 30 серпня 2018 року у справі № 732/865/16-к відхилено доводи представника цивільного відповідача (страховика), що потерпілий не звертався до страховика із заявою про виплату страхового відшкодування.
      У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 квітня 2019 року у справі № 643/19957/15-ц (провадження № 61-9436св18) суд не погодився, що виплата страхового відшкодування здійснюється виключно після подання потерпілим заяви про страхове відшкодування, оскільки зібраними у справі доказами встановлено факт настання страхового випадку, причини його настання, розмір заподіяної шкоди, виконання потерпілим вимог закону щодо повідомлення про страховий випадок і надання документів для отримання відшкодування.
      У постанові від 05 червня 2018 року у справі № 910/7449/17 (провадження № 12-104гс18) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що право кредитора (потерпілого) на отримання відшкодування завданої йому шкоди шляхом виконання страховиком за договором (полісом) обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів узятих на себе зобов`язань не є безумовним, а пов`язується з поданням до такого страховика заяви про здійснення страхової виплати (відшкодування), що у свою чергу законодавець обмежує річним строком з моменту скоєння відповідної ДТП.
      В ухвалі про передачу цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зробила висновок, що заява потерпілого про страхове відшкодування не заперечує його права у разі ігнорування страховиком такої заяви, незгоди із розміром визначеної страхової виплати чи із рішенням страховика про відмову у страховому відшкодуванні звернутися за судовим захистом.
      Також колегія суддів зазначила, що підставою для звернення до Великої Палати Верховного Суду у справі № 465/4621/16-к (провадження № 13-24кс19) є наявність різної судової практики, наведеної Касаційним кримінальним судом, а саме: у Касаційному цивільному суді, Касаційному кримінальному суді, Касаційному господарському суді, проте Велика Палата Верховного Суду не зазначила про відступ від жодного із висновків касаційних судів про застосування норм права.
      Разом з цим, на думку колегії суддів, необхідність відступлення від указаного висновку Великої Палати Верховного Суду пов`язано з тим, що безпосереднє звернення до суду, а не до страховика, унеможливлює обчислення неустойки, чи сум, передбачених статтею 625 ЦК України, оскільки для цього слід визначити початок прострочення грошового зобов`язання.
      Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 06 серпня 2019 року справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами, у порядку письмового провадження.
      Позиція Великої Палати Верховного Суду
      Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі та відзиві на неї доводи, матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.
      Суди встановили, що 12 лютого 2015 року ОСОБА_2 уклав з Акціонерним товариством «Українська пожежно-страхова компанія» (далі - АТ «УПСК»), яке перейменовано в ПрАТ «УПСК», договір - поліс обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів № АІ/1240722, у якому застрахував автомобіль марки ЗІЛ ММЗ, номерний знак НОМЕР_1 , 1990 року випуску.
      За умовами цього договору страхова сума становить 50 тис. грн.
      09 березня 2015 року близько 13.30 год. на вул. Кондукторській у м. Львові сталася ДТП за участю автомобіля марки ЗІЛ ММЗ, номерний знак НОМЕР_1 , під керуванням ОСОБА_2 , та автомобіля марки «Опель», номерний знак НОМЕР_2 , під керуванням ОСОБА_1 .
      Постановою Яворівського районного суду Львівської області від 08 квітня 2015 року ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення та накладено адміністративне стягнення.
      Установлено, що винним у вказаній ДТП є ОСОБА_2 , який порушив Правила дорожнього руху України, внаслідок чого автомобілю позивача завдано механічних пошкоджень.
      ОСОБА_1 повідомив АТ «УПСК» про настання страхового випадку, що підтверджується відповідною заявою від 10 березня 2015 року (а. с. 68).
      10 березня 2015 року складено акт огляду пошкодженого транспортного засобу, у якому встановлено деталізований перелік пошкоджень транспортного засобу - автомобіля марки «Опель», номерний знак НОМЕР_2 . Огляд проводився у присутності ОСОБА_1 та представника відповідача ОСОБА_3
      20 березня 2015 року суб`єкт оціночної діяльності фізична особа - підприємець ОСОБА_4 склав калькуляцію ремонту пошкодженого автомобіля на суму 33 356,50 грн з ПДВ (а. с. 72 - 74).
      Відповідно до звіту № 826/1350 оцінювача ОСОБА_5 коефіцієнт фізичного зносу транспортного засобу - автомобіля «Опель», номерний знак НОМЕР_2 , складає 0,57 %.
      07 травня 2015 року позивач звернувся до незалежного експерта Петричковича Б. С., який склав висновок експертного авто-товарознавчого дослідження від 27 травня 2015 року № 39/15, у якому вартість відновлювального ремонту з урахуванням коефіцієнта фізичного зносу автомобіля марки «Опель», номерний знак НОМЕР_2 , на момент огляду становила 33 444,65 грн (а. с. 16 - 45).
      Вартість проведення експертного авто-товарознавчого дослідження експертом ОСОБА_6 становить 1800,00 грн, що підтверджується товарним чеком від 27 травня 2015 року (а. с. 45).
      Право на звернення до суду закріплено у Конституції України і на час звернення позивача із позовом відповідно до статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширювалася на всі правовідносини, що виникали у державі.
      На час розгляду справи були внесені зміни до статті 124 Конституції України та передбачено , що юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Законом може бути визначений обов`язковий досудовий порядок урегулювання спору.
      Тобто, якщо на час звернення з позовом не було будь-яких обмежень для такого звернення, то з набранням чинності змін до Конституції України від 02 червня 2016 року, можливість звернення до суду пов`язується з дотриманням позивачем досудового порядку врегулювання спору, якщо такий порядок визначений законом як обов`язковий.
      Так, відповідно до статті 999 ЦК України законом може бути встановлений обов`язок фізичної або юридичної особи бути страхувальником життя, здоров`я, майна або відповідальності перед іншими особами за свій рахунок чи за рахунок заінтересованої особи (обов`язкове страхування). До відносин, що випливають з обов`язкового страхування, застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено актами цивільного законодавства.
      Відповідно до статті 979 ЦК України за договором страхування одна сторона (страховик) зобов`язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату).
      До сфери обов`язкового страхування належить цивільно-правова відповідальність власників наземних транспортних засобів згідно зі спеціальним Законом № 1961-IV.
      Закон № 1961-IV регулює правовідносини у сфері обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів. У цьому Законі визначено, що особами, відповідальність яких вважається застрахованою, є страхувальник та інші особи, які правомірно володіють забезпеченим транспортним засобом, тобто таким, який зазначається у чинному договорі обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності, за умови його експлуатації особами, відповідальність яких застрахована (пункти 1.4, 1.7 статті 1).
      За вимогами статті 3 Закону № 1961-IV обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності здійснюється з метою забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров`ю та/або майну потерпілих внаслідок дорожньо-транспортної пригоди та захисту майнових інтересів страхувальників.
      Об`єктом обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності є майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов`язані з відшкодуванням особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, шкоди, заподіяної життю, здоров`ю, майну потерпілих внаслідок експлуатації забезпеченого транспортного засобу (стаття 5 Закону № 1961-IV).
      Згідно зі статтею 6 Закону № 1961-IVстраховим випадком є ДТП, що сталася за участю забезпеченого транспортного засобу, внаслідок якої настає цивільно-правова відповідальність особи, відповідальність якої застрахована, за шкоду, заподіяну життю, здоров`ю та/або майну потерпілого.
      У Законі № 1961-IV детально регламентовано дії водія,транспортного засобу, причетного до дорожньо транспортної пригоди, тобто потерпілого, так і страховика.
      У пункті 33.1.4 статті 33 Закону № 1961-IV передбачено, що у разі настання дорожньо-транспортної пригоди, яка може бути підставою для здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати), водій транспортного засобу, причетний до такої пригоди, зобов`язаний невідкладно, але не пізніше трьох робочих днів з дня настання дорожньо-транспортної пригоди, письмово надати страховику, з яким укладено договір обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності (у випадках, передбачених статтею 41 цього Закону, ? МТСБУ), повідомлення про дорожньо-транспортну пригоду встановленого МТСБУ зразка, а також відомості про місцезнаходження свого транспортного засобу та пошкодженого майна, контактний телефон та свою адресу. Якщо водій транспортного засобу з поважних причин не мав змоги виконати зазначений обов`язок, він має підтвердити це документально.
      Крім того, для отримання страхового відшкодування потерпілий чи інша особа, яка має право на отримання відшкодування, протягом 30 днів з дня подання повідомлення про дорожньо-транспортну пригоду подає страховику (у випадках, передбачених статтею 41 цього Закону, ? МТСБУ) заяву про страхове відшкодування (пункт 35.1 статті 35).
      Згідно з пунктом 36.1 статті 36 Закону № 1961-IV страховик (у випадках, передбачених статтею 41 цього Закону, ? МТСБУ), керуючись нормами цього Закону, приймає вмотивоване рішення про здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати) або про відмову у здійсненні страхового відшкодування (регламентної виплати). Рішення про здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати) приймається у зв`язку з визнанням майнових вимог заявника або на підставі рішення суду, у разі якщо спір про здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати) розглядався в судовому порядку.
      Відповідно до пунктів 37.1.1, 37.1.4 статті 37 Закону № 1961-IV підставою для відмови у здійсненні страхового відшкодування (регламентної виплати) є:
      ? навмисні дії особи, відповідальність якої застрахована (страхувальника), водія транспортного засобу або потерпілого, спрямовані на настання страхового випадку. Зазначена норма не поширюється на осіб, дії яких пов`язані з виконанням ними громадянського чи службового обов`язку, вчинені у стані необхідної оборони (без перевищення її меж) або під час захисту майна, життя, здоров`я. Кваліфікація дій таких осіб встановлюється відповідно до закону;
      ? неподання заяви про страхове відшкодування впродовж одного року, якщо шкода заподіяна майну потерпілого, і трьох років, якщо шкода заподіяна здоров`ю або життю потерпілого, з моменту скоєння дорожньо-транспортної пригоди.
      При цьому зазначений у пункті 37.1.4 статті 37 Закону № 1961-IV строк є присічним і поновленню не підлягає.
      Із аналізу наведених норм спеціального Закону № 1961-IV можна зробити висновок, що підстави для відмови у виплаті страхового відшкодування передбачені у статті 37 Закону № 1961-IV, їх перелік є вичерпним і розширювальному тлумаченню не підлягає.
      Тому саме річний строк звернення із заявою про виплату страхового відшкодування є припинювальним і з його спливом у страховика настає право на відмову у виплаті страхового відшкодування.
      Разом з тим у Законі № 1961-IV прямо не передбачено, що встановлено досудовий порядок урегулювання спору. Не зазначено про обов`язок особи, яка заявляє вимогу про виплату страхового відшкодування, спочатку звернутися до страховика, та не пов`язано дотримання такого порядку з правом чи можливістю цієї особи звернутися до суду з вимогою про стягнення страхового відшкодування.
      Тому у контексті вказаних обставин справи можна зробити висновок, що у Законі № 1961-IV не передбачено обов`язкового досудового порядку врегулювання питання з приводу виплати страхового відшкодування, особа, яка вимагає такої виплати, за власним розсудом може звернутися із заявою безпосередньо до страховика, з дотриманням вимог, передбачених у статті 35 названого Закону, чи звернутися безпосередньо до суду.
      У будь-якому разі строк звернення обмежується щодо стягнення майнової шкоди річним строком.
      Інших обмежень щодо порядку звернення із заявою про виплату страхового відшкодування норми Закону № 1961-IV не містять.
      У разі звернення із заявою безпосередньо до суду, страховик з цього моменту має діяти відповідно до статті 36 Закону № 1961-IV, та не позбавлений можливості, у разі відсутності заперечень проти позову, його визнати та сплатити страхове відшкодування.
      Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновками апеляційного суду у частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення страхового відшкодування з тих підстав, що ОСОБА_1 не звернувся до страховика із заявою про виплату страхового відшкодування.
      У межах справи, що розглядається, підлягає з`ясуванню питання, чи є обов`язковим попереднє звернення потерпілого до страховика із заявою про виплату страхового відшкодування для задоволення судом вимог про відшкодування шкоди, заявлених таким потерпілим до страховика.
      Вирішуючи питання про необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні, Велика Палата Верховного Суду керується такими міркуваннями.
      У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 465/4621/16-к (провадження № 13-24кс19), від висновків якої вважала за необхідне відступити колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, зазначено, що у системному зв`язку зі статтею 36 вимоги підпункту 37.1.4 пункту 37.1 статті 37 Закону № 1961-IV щодо неподання заяви про страхове відшкодування впродовж установлених цим пунктом строків як підстави для відмови у відшкодуванні стосуються випадків, коли впродовж цих строків потерпілий взагалі не здійснював волевиявлення, спрямованого на одержання компенсації - не звертався ані до страховика (або МТСБУ), ані до суду. Якщо ж особа впродовж цих строків подала позовну заяву до суду, вона здійснила відповідне волевиявлення, обравши на власний розсуд один з альтернативно можливих способів захисту свого порушеного права.
      Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що попереднє звернення потерпілого у випадках, передбачених законом, до МТСБУ із заявою про виплату страхового відшкодування в порядку, визначеному статтею 35 Закону № 1961-IV, загалом не є обов`язковим та не виключає право особи звернутися безпосередньо до суду із позовом про стягнення відповідного страхового відшкодування.
      Велика Палата Верховного Суду при цьому послалася на постанову Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 21 серпня 2018 року у справі № 227/3573/16-ц, у якій зроблено висновок про необхідність стягнення страхового відшкодування незважаючи на те, що позивач не звертався до страховика із заявою про відшкодування шкоди і за таким відшкодуванням звернувся безпосередньо до суду в межах річного строку.
      Велика Палата Верховного Суду погоджується з указаними висновками, викладеними в її постанові від 19 червня 2019 року у справі № 465/4621/16-к (провадження № 13-24кс19), та не вбачає підстав для відступлення від них.
      Аналогічні висновки зробив Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 21 серпня 2018 року у справі № 227/3573/16-ц (провадження № 61-15026св18), Касаційний кримінальний суду складі Верховного Суду у постанові від 30 серпня 2018 року у справі № 732/865/16-к, Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 24 квітня 2019 року у справі № 643/19957/15-ц (провадження № 61-9436св18).
      Висновки, зроблені у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 грудня 2018 року у справі № 641/8243/14-ц (провадження № 61-10185св18), від 20 лютого 2019 року у справі № 201/8286/16-ц (провадження № 61-4898св18), Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 14 червня 2018 року у справі № 357/9466/15-к, Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 910/7449/17 (провадження № 12-104гс18) у подібних правовідносинах, теж їм не суперечать. Хоч у цих постановах і зазначено про необхідність звернення до страховика із заявою про здійснення страхової виплати у строк, передбачений статтею 35 Закону № 1961-IV, однак обставини вказаних справ свідчать про те, що судом досліджувалися обставини дотримання заявниками саме річного строку звернення із заявою про виплату страхового відшкодування, а не про порядок такого звернення.
      У справі, що розглядається, встановлено, що страховий випадок (ДТП) стався 09 березня 2015 року, а позов до суду подано в червні 2015 року, тобто в межах установленого законом річного строку.
      Велика Палата Верховного Суду вважає, що апеляційний суд неправильно застосував норми матеріального права та відмовив у позові про стягнення страхового відшкодування з тих підстав, що ОСОБА_1 не звернувся до страховика із заявою про виплату страхового відшкодування, оскільки жодним законодавчим актом не передбачено обов`язку потерпілого звернутися попередньо до страховика, а незвернення до страховика не позбавляє права позивача звернутися до суду для стягнення страхового відшкодування.
      Зі змісту апеляційної скарги відповідача (т. 1, а. с. 144 - 150) убачається, що він не погоджувався з рішенням суду першої інстанції у частині розміру страхового відшкодування, однак апеляційний суд не зазначив обставин і фактів на спростування цих доводів, обмежившись лише висновком про незвернення до відповідача із заявою про виплату страхового відшкодування.
      Тобто, в апеляційному порядку не перевірялося рішення суду першої інстанції на предмет законності й обгрунтованості у частині розміру страхового відшкодування, а між сторонами існує спір стосовно цього питання.
      Відповідно до вимог частин першої та другої статті 303 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи апеляційним судом, під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.
      Велика Палата Верховного Суду зазначає, що в силу вимог частини першої статті 400 ЦПК України у редакції, чинній на час перегляду справи в касаційному порядку, під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
      Оскільки Велика Палата Верховного Суду позбавлена можливості встановити нові обставини, дослідити нові докази та надати їм відповідну правову оцінку, то вважає за необхідне направити справу на новий розгляд до апеляційного суду.
      Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновками апеляційного суду про відмову в задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди та зазначає таке.
      Питання відшкодування моральної шкоди, заподіяної потерпілому, врегульовано статтею 26-1 Закону № 1961-IV, згідно з якою, зокрема, страховиком відшкодовується потерпілому - фізичній особі, який зазнав ушкодження здоров`я під час дорожньо-транспортної пригоди, моральна шкода у розмірі 5 відсотків страхової виплати за шкоду, заподіяну здоров`ю.
      Однак позивач, обґрунтовуючи свої вимоги про відшкодування моральної шкоди, не посилався як на підставу своїх вимог на ушкодження здоров`я під час ДТП, як і не зазначав про завдання моральної шкоди внаслідок пошкодження транспортного засобу. Позивач зазначав, що моральна шкода спричинена невиплатою страхового відшкодування.
      Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
      Статтею 23 ЦК України встановлено право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав та законних інтересів. Відповідно до частини другої цієї статті моральна шкода полягає:
      1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я;
      2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів;
      3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна;
      4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
      Згідно із частиною першою статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою 2 цієї статті.
      Таким чином, частина перша статті 1167 ЦК України встановлює загальне правило, відповідно до якого відповідальність за заподіяння моральної шкоди настає за наявності загальної підстави - наявності моральної (немайнової) шкоди, а також за наявності всіх основних умов відповідальності, а саме: неправомірної поведінки, причинного зв`язку та вини заподіювача.
      Позовну вимогу про відшкодування моральної шкоди ОСОБА_1 мотивував затягуванням відповідачем виплати відшкодування, порушенням зобов`язань за договором страхування, що, за його твердженнями, призвело до душевних хвилювань та вимагало додаткових зусиль і часу, вплинуло на особисті, сімейні стосунки.
      Апеляційний суд не звернув достатньої уваги на предмет і підстави поданого позову, неправильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню. Рішення апеляційного суду не можна вважати законним та обґрунтованим.
      Відповідно до пунктів 1, 2 і 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
      У такому разі розподіл судових витрат відповідно до вимог статті 141 ЦПК України не проводиться.
      Керуючись статтями 400, 402, 403, 409, 411, 415-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
      Рішення Апеляційного суду Львівської області від 05 квітня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач О. М. Ситнік
      Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко
      Т. О. Анцупова В. С. Князєв
      С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко
      В. В. Британчук Н. П. Лященко
      Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко
      М. І. Гриців В. В. Пророк
      Д. А. Гудима Л. І. Рогач
      Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук
      О. С. Золотніков О. Г. Яновська
      Джерело: ЄДРСР 86402010
       
    • By ANTIRAID
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      29 травня 2019 року
      м. Київ
      Справа N 367/2022/15-ц
      Провадження N 14-376 цс 18
      Велика Палата Верховного Суду у складі
      судді-доповідача Гудими Д.А.,
      суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула справу за позовом першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Ірпінської міської ради Київської області (далі також - Ірпінська міська рада) до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, Товариства з обмеженою відповідальністю (далі також - ТзОВ) "ОМ-АРТ", приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Гоменюк Олени Миколаївни, Реєстраційної служби Ірпінського міського управління юстиції Київської області, ТзОВ "Забудова-Д", треті особи, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору: Ірпінське виробниче управління житлово-комунального господарства, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, про визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки, свідоцтв про право власності на нерухоме майно, скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння
      за заявою заступника Генерального прокурора України (далі також - заявник) про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року (далі також - заява про перегляд).
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У березні 2015 року перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Ірпінської міської ради звернувся з позовом, в якому з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог просив:
      1.1. Визнати недійсними державні акти на право власності на земельні ділянки (далі разом - державні акти):
      1.1.1. Серії ЯМ N 415252 (кадастровий номер земельної ділянки 3210900000:01:047:0183), виданий на ім'я ОСОБА_20, з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_2
      1.1.2. Серії ЯМ N 720185 (кадастровий номер земельної ділянки 3210900000:01:047:0159), виданий на ім'я ОСОБА_10, з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_21
      1.1.3. Серії ЯМ N 942928 (кадастровий номер земельної ділянки 3210900000:01:047:0150), виданий на ім'я ОСОБА_1
      1.1.4. Серії ЯМ N 942926 (кадастровий номер земельної ділянки 3210900000:01:047:0151), виданий на ім'я ОСОБА_1
      1.1.5. Серії ЯМ N 942927, (кадастровий номер земельної ділянки 3210900000:01:047:0197), виданий на ім'я ОСОБА_1
      1.2. Визнати недійсними свідоцтва N 26523045 (кадастровий номер земельної ділянки 3210900000:01:047:0202) та N 26523999 (кадастровий номер земельної ділянки 3210900000:01:047:0201) про право власності на нерухоме майно (далі разом - свідоцтва про право власності), видані на ім'я TзOB "ОМ-АРТ".
      1.3. Скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень N 15964504 від 22 вересня 2014 року, N 21754868 і N 21754911 від 2 червня 2015 року, N 21712411, N 21712152 та N 21712277 від 29 травня 2015 року (далі разом - рішення про державну реєстрацію прав).
      1.4. Витребувати на користь територіальної громади м. Ірпеня в особі Ірпінської міської ради з незаконного володіння TзOB "Забудова-Д" земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0150, 3210900000:01:047:0151, 3210900000:01:047:0197, 3210900000:01:047:0202, а також земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0164, 3210900000:01:047:0165, 3210900000:01:047:0166, які ввійшли до складу земельної ділянки з кадастровим номером 3210900000:01:047:0203.
      1.5. Витребувати на користь територіальної громади м. Ірпеня в особі Ірпінської міської ради з незаконного володіння ОСОБА_2 земельну ділянку з кадастровим номером 3210900000:01:047:0183, а з незаконного володіння ОСОБА_3 - земельну ділянку з кадастровим номером 3210900000:01:047:0159.
      2. Позовні вимоги мотивував такими обставинами:
      2.1. 16 серпня 2012 року Ірпінський міський суд Київської області ухвалив рішення у справі N 1013/4597/2012, яким:
      2.1.1. Скасував рішення Ірпінської міської ради від 14 квітня 2011 року N 440-10-VI "Про визнання нечинними рішень Ірпінської міської ради" в частині визнання нечинним рішення Ірпінської міської ради N 3276-72-У від 7 серпня 2009 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в постійне користування Ірпінського ВУКГ за адресою: АДРЕСА_1, землі рекреаційного призначення (парк культури та відпочинку "Лісовий")" і визначення цільового призначення земельної ділянки рекреаційного призначення площею 4,1035 га у АДРЕСА_1, як землі для житлової та громадської забудови;
      2.1.2. Скасував рішення Ірпінської міської ради від 14 квітня 2011 року N 437-10-VI "Про внесення змін до рішення Ірпінської міської ради від 19 червня 2003 року N 337-12-XXIV" у частині виключення з переліку об'єктів благоустрою у сфері земельного господарства, призначених для відпочинку населення, парку культури та відпочинку "Лісовий" (АДРЕСА_1).
      2.1.3. Скасував рішення Ірпінської міської ради від 14 квітня 2011 року N 444-10-VI "Про надання дозволу громадянам на розроблення проектів землеустрою" у частині надання дозволу на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд громадянам ОСОБА_20, ОСОБА_19, ОСОБА_18, ОСОБА_17, ОСОБА_16, ОСОБА_15, ОСОБА_14, ОСОБА_13, ОСОБА_12, ОСОБА_11, ОСОБА_10, ОСОБА_9, ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_7, ОСОБА_6, ОСОБА_4 (далі разом - набувачі) на АДРЕСА_1.
      2.1.4. Скасував рішення Ірпінської міської ради від 15 листопада 2011 року N 1315-21-VI про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_20 на АДРЕСА_2 для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд; рішення Ірпінської міської ради від 6 жовтня 2011 року N 1049-19-VI та N 1050-19-VI про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок на АДРЕСА_3 у власність відповідно ОСОБА_19 та ОСОБА_18 для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд; рішення Ірпінської міської ради від 18 серпня 2011 року N 811-15-VI, N 815-15-VI, N 812-15-VI, N 813-15-VI, N 810-15-VI, N 814-15-VI, N 817-15-VI, N 804-15-VI про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок на АДРЕСА_4 у власність відповідно ОСОБА_17, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_25, ОСОБА_13, ОСОБА_12, ОСОБА_11, ОСОБА_10 для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд; рішення Ірпінської міської ради від 1 липня 2011 року N 739-13-VI, N 740-13-VI, N 738-13-VI, N 737-13-VI, N 736-13-VI, N 735-13-VI про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок на АДРЕСА_5 у власність відповідно ОСОБА_9, ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_7, ОСОБА_6, ОСОБА_4 для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.
      2.1.5. Визнав недійсними державні акти серії ЯК N 210950, серії ЯК N 210953, серії ЯК N 210952, серії ЯК N 210954, серії ЯК N 210951, серії ЯК N 210955, серії ЯМ N 720185, серії ЯМ N 720039, серії ЯМ N 720035, серії ЯМ N 720033, серії ЯМ N 720036, серії ЯМ N 720034, серії ЯМ N 720038, серії ЯМ N 720037, серії ЯМ N 119810 серії ЯМ N 415252, серії ЯМ N 086022, видані на ім'я набувачів (на державних актах були проставлені відмітки про перехід права власності на відповідні земельні ділянки, зокрема, на державному акті серії ЯМ N 415252, виданому на ім'я ОСОБА_20, - про перехід права власності до ОСОБА_2; на державному акті серії ЯМ N 720185, виданому на ім'я ОСОБА_10, - про перехід права власності до ОСОБА_21).
      2.1.6. Витребував з незаконного володіння набувачів відповідні земельні ділянки на користь держави в особі Кабінету Міністрів України.
      2.2. 25 вересня 2014 року Апеляційний суд Київської області постановив ухвалу, якою скасував рішення Ірпінського міського суду Київської області від 16 серпня 2012 року в частині витребування земельних ділянок на користь держави й ухвалив нове рішення про відмову у задоволенні позову в цій частині. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін.
      2.3. 3 грудня 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив ухвалу, якою залишив без змін ухвалу Апеляційного суду Київської області від 25 вересня 2014 року та рішення Ірпінського міського суду Київської області від 16 серпня 2012 року.
      2.4. Спірні земельні ділянки рекреаційного призначення вибули з володіння власника з порушенням вимог законодавства у період дії заборони на їх передання у власність, встановленої у статті 1 Закону України "Про мораторій на зміну цільового призначення окремих земельних ділянок рекреаційного призначення в містах та інших населених пунктах". А тому їх слід витребувати від кінцевих набувачів - ТзОВ "Забудова-Д", ОСОБА_2 і ОСОБА_3.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. 25 листопада 2015 року Ірпінський міський суд Київської області ухвалив рішення про відмову у задоволенні позову.
      4. Рішення суд мотивував так:
      4.1. ОСОБА_1 і ТзОВ "ОМ-АРТ" придбали земельні ділянки на підставі договорів купівлі-продажу, які були укладені не з Ірпінською міською радою, а з фізичними особами, та вибули з володіння Ірпінської міської ради, яка приймала рішення про передання земельних ділянок у власність фізичних осіб-продавців, не поза її волею.
      4.2. Договори купівлі-продажу земельних ділянок, укладені з ОСОБА_1 і ТзОВ "ОМ-АРТ" не визнані недійсними, а на час їх укладення були чинними рішення Ірпінської міської ради, на підставі яких набувачі отримали право власності на земельні ділянки та мали право на їх відчуження.
      4.3. У ТзОВ "ОМ-АРТ" як у добросовісного набувача не можна витребувати згідно з приписами статей 330 і 388 ЦК Україниземельні ділянки, що були придбані за оплатними договорами та вибули з володіння попередніх власників не поза їх волею.
      4.4. Можна витребувати лише індивідуально визначені речі, які фізично існують на момент витребування, зокрема земельні ділянки, які мають індивідуально визначені характеристики, а саме площу та кадастровий номер. Земельні ділянки, надані набувачам на підставі скасованих рішень Ірпінської міської ради, не можна ототожнювати зі спірними земельними ділянками, які просить витребувати позивач, оскільки останні на час розгляду справи мають інші кадастрові номери та площі.
      4.5. Не можна витребувати земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0203, 3210900000:01:047:0202, 3210900000:01:047:0151, 3210900000:01:047:0197, 3210900000:01:047:0150 у ТзОВ "Забудова-Д", оскільки товариство набуло на них право власності за оплатним договором у порядку виконання судового рішення згідно з приписами статті 388 ЦК України.
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      5. 16 лютого 2016 року Апеляційний суд Київської області ухвалою залишив без змін рішення суду першої інстанції.
      6. Мотивував ухвалу так:
      6.1. Земельні ділянки вибули з володіння Ірпінської міської ради не поза її волею.
      6.2. TзOB "Забудова-Д", ОСОБА_2 і ОСОБА_3 набули право власності на спірні земельні ділянки згідно з договорами купівлі-продажу, які були укладені не з Ірпінською міською радо, а з фізичними та юридичними особами, право власності яких підтверджене державними актами та свідоцтвами про право власності.
      6.3. На час укладення договорів купівлі-продажу, за якими відповідні земельні ділянки придбали ТзОВ "ОМ-АРТ", ОСОБА_1, ОСОБА_2 і ОСОБА_3, не були скасовані рішення Ірпінської міської ради, на підставі яких раніше отримали право власності на земельні ділянки набувачі. Вказані договори купівлі-продажу сторони виконали.
      6.4. Придбаваючи земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0203, 3210900000:01:047:0202, 3210900000:01:047:0197, 3210900000:01:047:0151, 3210900000:01:047:015, 3210900000:01:047:0183 та 3210900000:01:047:0159, TзOB "Забудова-Д", ОСОБА_2 і ОСОБА_3 не знали та не могли знати про те, що вказані земельні ділянки відчужують особи, які не мають права розпорядження ними, оскільки право власності ОСОБА_20, ТзОВ "ОМ-АРТ", ОСОБА_21 і ОСОБА_1 було у встановленому порядку зареєстроване. Тому TзOB "Забудова-Д", ОСОБА_2 і ОСОБА_3 є добросовісними набувачами спірних земельних ділянок.
      6.5. Необґрунтованими є доводи апеляційної скарги про те, що земельні ділянки вибули з володіння Ірпінської міської ради як власника поза її волею. Ця рада приймала рішення про надання земельних ділянок у власність набувачам, але ті рішення надалі були скасовані у судовому порядку. За наявності волі Ірпінської міської ради на відчуження земельних ділянок немає підстав для застосування механізму захисту права власності, передбаченого статтею 388 ЦК України.
      6.6. Земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0203, 3210900000:01:047:0202, 3210900000:01:047:0197, 3210900000:01:047:0151 та 3210900000:01:047:015 ТзОВ "Забудова-Д" придбало у ТзОВ "ОМ-АРТ" і ОСОБА_1 у порядку виконання рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 21 квітня 2015 року у справі N 750/3033/15-ц, що унеможливлює витребування цих ділянок.
      6.7. Рішення про державну реєстрацію прав прийняті на підставах зареєстрованих і не визнаних недійсними договорів купівлі-продажу земельних ділянок з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0203, 3210900000:01:047:0202, 3210900000:01:047:0197, 3210900000:01:047:0151, 3210900000:01:047:150 та 3210900000:01:047:0159 та на виконання і з дотриманням вимог Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".
      6.8. Ірпінський міський суд Київської області у рішенні від 16 серпня 2012 року у справі N 1013/4597/2012 уже визнав недійсними державні акти серії ЯМ N 720185 і серії ЯМ N 415252, видані на ім'я ОСОБА_10 та ОСОБА_20, а також державні акти, видані на ім'я фізичних осіб, які відчужили належні їм земельні ділянки на користь ТзОВ "ОМ-АРТ" і ОСОБА_1. Вчинення на державних актах серії ЯМ N 720185 і серії ЯМ N 415252 відміток про відчуження земельних ділянок на підставі договорів купівлі-продажу не змінює суті таких державних актів як недійсних. А тому вимога про повторне їх скасування є необґрунтованою.
      6.9. Визнання недійсними державних актів і свідоцтв про право власності, виданих на підставі наступних після отримання набувачами земельних ділянок договорів їх купівлі-продажу, не є належним способом захисту права позивача.
      Короткий зміст рішення суду касаційної інстанції
      7. 16 листопада 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою залишив без змін рішення судів першої й апеляційної інстанцій.
      8. Суд касаційної інстанції мотивував ухвалу так:
      8.1. На момент вчинення перших правочинів, за якими спірні земельні ділянки були відчужені, рішення Ірпінської міської ради, на підставі яких фізичні особи набули право власності на ці ділянки, не були скасовані, а відповідні договори сторони повністю виконали.
      8.2. Суди першої й апеляційної інстанцій обґрунтовано не взяли до уваги доводи прокурора про те, що спірні земельні ділянки вибули з володіння власника поза його волею, оскільки саме Ірпінська міська рада прийняла рішення про надання спірних земельних ділянок набувачам, і ці рішення лише у подальшому скасував суд у справі N 1013/4597/2012. У вказаних рішеннях Ірпінської міської ради було її волевиявлення на вибуття земельних ділянок з власності територіальної громади м. Ірпеня та на передання їх у приватну власність. За наявності волі Ірпінської міської ради на відчуження земельних ділянок відсутні підстави для застосування механізму захисту права власності, передбаченого статтею 388 ЦК України.
      8.3. Суди першої й апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про те, що оскільки продаж спірних земельних ділянок на користь ТзОВ "Забудова-Д" відбувся у порядку, встановленому для виконання судових рішень, то вказане є додатковою підставою для відмови у задоволенні вимоги про витребування цих ділянок у зазначеного відповідача.
      9. Суддя Леванчук А.О. висловив щодо зазначеної ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ окрему думку, яку мотивував так:
      9.1. Висновок про відмову у задоволенні позову є помилковим, не ґрунтується на повному та всебічному з'ясуванні обставин у справі і зроблений без належного застосування висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 3 червня 2015 року у справах N 6-205цс15, N 6-217цс15, від 2 листопада 2016 року у справі N 6-2161цс16.
      9.2. Суди залишили поза увагою те, що державний акт на право власності на земельну ділянку видається на підставі рішення органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади, а тому вирішення питання про правомірність видачі державного акта безпосередньо залежить від законності рішення, на підставі якого такий акт виданий (висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 3 червня 2015 року у справі N 6-205цс15).
      9.3. Суди не застосували висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 3 червня 2015 року у справі N 6-217цс15, про те, що вчинення на державному акті, визнаному судом недійсним, відмітки про відчуження земельної ділянки на підставі договору купівлі-продажу не змінює суті такого державного акта як недійсного.
      9.4. Для вирішення спору в частині заявлених на підставі статті 388 ЦК України вимог про витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння суди також не застосували висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 2 листопада 2016 року у справі N 6-2161цс16, відповідно до якого розпорядження майном, не у спосіб та не у межах повноважень, передбачених законом, не може вважатись вираженням волі територіальної громади.
      9.5. З огляду на вказане касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області необхідно було задовольнити частково: скасувати рішення Ірпінського міського суду Київської області від 25 листопада 2015 року й ухвалу Апеляційного суду Київської області від 16 лютого 2016 року, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
      Короткий зміст вимог заяви про перегляд
      10. У лютому 2017 року заявник звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року. Просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 16 лютого 2016 року та рішення Ірпінського міського суду Київської області від 25 листопада 2015 року й ухвалити нове рішення про задоволення позову.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      11. 6 березня 2017 року Верховний Суд України ухвалою відкрив провадження у справі.
      12. 15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 3 жовтня 2017 року (далі - Закон України N 2147-VIII), яким Цивільний процесуальний кодекс (далі - ЦПК) України викладений у новій редакції.
      13. Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України N 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією кодексу.
      14. У січні 2018 року заява про перегляд разом із доданими до неї матеріалами була передана до Верховного Суду.
      15. Згідно з підпунктом 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України N 2147-VIII, якщо цивільна справа за заявою про перегляд судових рішень Верховним Судом України відповідно до правил, що діяли до набрання чинності цією редакцією кодексу, повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України, - така справа після її отримання Касаційним цивільним судом передається на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      16. 31 липня 2018 року Верховний Суд у складі судді Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Мотивував ухвалу тим, що заявник оскаржує судові рішення, зокрема, з підстав неоднакового застосування однієї норми матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції (господарської та цивільної) у відповідних їхніх рішеннях.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала заяву про перегляд
      17. Заява подана з передбачених пунктами 1 і 4 частини першої статті 355 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції пункту 3 частини першої та частини другої статті 388 ЦК України, що спричинило ухвалення судом касаційної інстанції різних за змістом судових рішень (постанови Вищого господарського суду України від 10 травня 2016 року у справі N 911/263/15, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2016 року у справі N 6-11667 ск 15) у подібних правовідносинах, а також - невідповідності оскаржених судових рішень викладеному у постановах Верховного Суду України (від 25 січня 2017 року у справі N 916/2131/15, від 18 січня 2017 року у справі N 6-2776 цс 16, від 23 листопада 2016 року у справі N 916/2144/15, від 2 листопада 2016 року у справі N 522/10652/15-ц, від 5 жовтня 2016 року у справі N 916/2129/15, від 3 червня 2015 року у справі N 6-205 цс 15, від 3 червня 2015 року у справі N 6-217 цс 15) висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      18. Заявник мотивує заяву про перегляд так:
      18.1. Власником комунального майна є не відповідна рада як орган місцевого самоврядування, а територіальна громада. Волевиявлення Ірпінської міської ради щодо розпорядження об'єктами комунальної власності має відповідати чинному законодавству.
      18.2. Ірпінська міська рада, ухвалюючи рішення про зміну цільового призначення земельної ділянки із земель рекреаційного призначення на землі житлової та громадської забудови і передаючи її після поділу у приватну власність фізичним особам, діяла всупереч приписам законодавства, що підтверджують судові рішення у справі N 1013/4597/2012.
      18.3. З огляду на викладене право дійсного власника - територіальної громади м. Ірпеня - не припинилося з утратою відповідного майна. А тому це право має бути захищене за віндикаційним позовом на підставі статті 388 ЦК України.
      18.4. ТзОВ "Забудова-Д" набуло право власності на спірні земельні ділянки не внаслідок їх продажу під час примусового виконання судового рішення на публічних (прилюдних) торгах, а під час добровільного виконання судового рішення.
      (2) Позиція ТзОВ "Забудова-Д"
      19. У березні 2017 року ТзОВ "Забудова-Д" подало заперечення на заяву про перегляд, які мотивує так:
      19.1. ТзОВ "Забудова-Д" набуло право власності на спірні земельні ділянки у порядку, встановленому для виконання судових рішень.
      19.2. Обставини справи N 367/2022/15-ц відрізняються від обставин справи N 911/263/15, за наслідками розгляду якої 10 травня 2016 року Вищий господарський суд України ухвалив постанову, наведену заявником як приклад неоднакового застосування норм права.
      19.3. Немає невідповідності ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року викладеним у постановах Верховного Суду України, які навів заявник, висновками щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      19.3.1. Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2016 року у справі N 6-11667 ск 15 не може бути підтвердженням неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
      19.3.2. У справі N 367/2022/15-ц підставою для відмови в позові була неможливість витребування спірних земельних ділянок від добросовісного набувача у зв'язку із застосуванням частини другої статті 388 ЦК України. Натомість у наведених вище постановах Верховного Суду України й ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ не застосована така підстава відмови у витребуванні майна в добросовісного набувача як продаж цього майна у порядку, встановленому для виконання судових рішень (частина друга статті 388 ЦК України).
      (2) Доводи інших учасників справи
      20. Інші учасники справи заперечення на заяву про перегляд не подали.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів
      (1.1) Щодо підстав для перегляду судових рішень
      21. Відповідно до статті 353 ЦПК України у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд, Верховний Суд України переглядав судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим кодексом. Згідно з пунктами 1 і 4 частини першої статті 355 ЦПК України у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд, підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах були: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
      (1.1.1) Стосовно невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права
      22. Обґрунтовуючи невідповідність ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року у справі N 367/2022/15-ц викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, заявник надав для порівняння копії постанов Верховного Суду України від 25 січня 2017 року у справі N 916/2131/15, від 18 січня 2017 року у справі N 6-2776 цс 16, від 23 листопада 2016 року у справі N 916/2144/15, від 2 листопада 2016 року у справі N 522/10652/15-ц, від 5 жовтня 2016 року у справі N 916/2129/15, від 3 червня 2015 року у справі N 6-205 цс 15, від 3 червня 2015 року у справі N 6-217 цс 15.
      23. У постанові від 18 січня 2017 року у справі N 6-2776 цс 16 судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вказала, що спірне нежитлове приміщення вибуло з комунальної власності Львівської міської ради на підставі рішення суду - ухвали про визнання мирової угоди, яка надалі була скасована. Вказане, на думку суду, підтверджує, що майно вибуло з володіння власника поза його волею, а тому є підстави для витребування цього майна з незаконного володіння відповідача. Отже, у зазначеній справі Верховний Суд України сформулював висновок про застосування припису пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України. Проте у справі, яка переглядається, суди встановили інші обставини, що формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права, а саме те, що земельні ділянки вибули з власності територіальної громади на підставі відповідних рішень органу місцевого самоврядування, які пізніше скасував суд, а не на підставі ухвали про визнання мирової угоди, скасованої надалі судом.
      24. Крім того, надані для порівняння постанови Верховного Суду України від 3 червня 2015 року у справах N 6-205 цс 15 і N 6-217 цс 15 не можуть бути підставою для перегляду ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року, оскільки у зазначених постановах немає висновків про застосування приписів частин першої та другої статті 388 ЦК України, про неправильність застосування яких у справі N 367/2022/15-ц стверджує заявник у заяві про перегляд.
      25. У наданій для порівняння постанові від 25 січня 2017 року у справі N 916/2131/15 за позовом Одеської міської ради, від імені якої в інтересах держави його подав заступник прокурора Одеської області, про витребування майна з незаконного володіння кінцевого набувача Верховний Суд України встановив, що Вищий господарський суд України у постанові від 16 жовтня 2014 року у справі N 916/2545/13 визнав недійсним один з пунктів рішення Одеської міської ради від 14 квітня 2010 року, а також визнав удаваними та недійсними укладені Одеською міською радою у зв'язку з вказаним її рішенням договори дарування і купівлі-продажу.Верховний Суд України у справі N 916/2131/15 дійшов висновку, що оскільки Одеська міська рада розпорядилася комунальним майном не у спосіб та не у межах повноважень, передбачених законом, це майно вибуло з володіння територіальної громади поза її волею, а тому слід залишити в силі рішення суду першої інстанції, який задовольнив позов про витребування майна від кінцевого набувача (аналогічні висновки у подібних правовідносинах Верховний Суд України сформулював у постановах від 23 листопада 2016 року у справі N 916/2144/15, від 2 листопада 2016 року у справі N 522/10652/15-ц і від 5 жовтня 2016 року у справі N 916/2129/15).
      26. Велика Палата Верховного Суду вважає, що є підстави для вирішення питання про усунення невідповідності ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 рокуу справі N 367/2022/15-цвикладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України.
      (1.1.2) Стосовно неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах
      27. Обґрунтовуючи неоднакове застосування судами касаційної інстанції приписів пункту 3 частини першої та частини другої статті 388 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, заявник навів постанову Вищого господарського суду України від 10 травня 2016 року у справі N 911/263/15 та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2016 року у справі N 6-11667 ск 15, в яких, на думку заявника, зазначені приписи застосовані інакше, ніж в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 рокуу справі N 367/2022/15-ц.
      28. Неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права полягає, зокрема, у такому: у різному тлумаченні судами змісту відповідних норм, що зумовлює відмінність у висновках про наявність чи відсутність суб'єктивних прав та обов'язків учасників певних правовідносин; у різному застосуванні правил вирішення колізій між нормами права з урахуванням їх юридичної сили, а також дії у часі, просторі та за колом осіб; у застосуванні різних норм права для регулювання аналогічних правовідносин або у поширенні дії норми на певні відносини в одних випадках і незастосуванні цієї норми до аналогічних відносин в інших випадках; у різному застосуванні аналогії права чи закону у подібних правовідносинах.
      29. В ухвалі від 18 січня 2016 року у справі N 1522/29456/12 (провадження N 6-11667 ск 15) колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що за змістом частини першої статті 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Згідно з обставинами зазначеної справи Приморський районний суд м. Одеси у рішенні від 22 червня 2011 року в іншій справі - N 2/1522/7856/11 - задовольнив позов фізичної особи до Одеської міської ради і визнав за позивачем право власності на реконструйовану квартиру. Надалі ця фізична особа відчужила зазначену квартиру за договором купівлі-продажу від 17 жовтня 2011 року іншій фізичній особі, а та продала її на підставі договору купівлі-продажу від 31 серпня 2012 року ще іншій фізичній особі. Апеляційний суд Одеської області 29 лютого 2012 року ухвалив рішення у справі N 2/1522/7856/11 (провадження N 22ц-1590/1371/2012), яким скасував рішення Приморського районного суду м. Одеси від 22 червня 2011 року та відмовив у задоволенні позову про визнання права власності на реконструйовану квартиру. Звертаючись до суду з вимогою про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 17 жовтня 2011 року, Одеська міська рада, від імені якої в інтересах держави позов подав заступник прокурора Одеської області, у справі N 1522/29456/12 стверджувала, що рішення Приморського районного суду м. Одеси у рішенні від 22 червня 2011 року у справі N 2/1522/7856/11, яке стало підставою для набуття реконструйованої квартири у власність, було скасоване в апеляційному порядку, а тому відпали підстави відповідно до яких відчужувач набув право власності на відповідне майно.
      30. Велика Палата Верховного Суду вважає, що правовідносини, які виникли між учасниками справи N 6-11667 ск 15, не є подібними до правовідносин учасників справи N 367/2022/15-ц. А тому в останній не може бути прикладом неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2016 року у справі N 6-11667 ск 15.
      31. У наданій для порівняння постанові від 10 травня 2016 року у справі N 911/263/15 Вищий господарський суд України, вирішуючи питання щодо застосування статті 388 ЦК України, вказав, що відповідач відчужив нежитлові приміщення, не маючи на це права, оскільки перед тим набув право власності на відповідне нерухоме майно на підставі судового рішення, скасованого надалі через його незаконність. Майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, слід вважати таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Згідно з обставинами справи N 911/263/15 позивач просив витребувати нерухоме майно з незаконного володіння відповідача, вказуючи на вибуття майна поза волею власника. Суди двох інстанцій відхилили довід відповідача про продаж спірного нерухомого майна у порядку, встановленому рішенням Господарського суду міста Києва від 14 червня 2010 року у справі N 7/807, оскільки у матеріалах справи N 911/263/15 не було доказів реалізації спірного нерухомого майна на публічних (прилюдних) торгах з продажу арештованого майна. Вищий господарський суд України також дійшов висновку, що частина друга статті 388 ЦК України регулює захист прав осіб, які придбали майно на публічних (прилюдних) торгах, проведених у порядку, встановленому для примусового виконання судових рішень.
      32. Велика Палата Верховного Суду вважає, що предмет спору й обставини, які формують зміст правовідносин і впливають на застосування частини другої статті 388 ЦК України, у справах N 911/263/15 і N 367/2022/15-ц є подібними. Проте суди касаційної інстанції у цих справах неоднаково застосували частину другу статті 388 ЦК України, що зумовлює необхідність вирішення заяви про перегляд у відповідній частині.
      (1.2) Щодо відсутності волі територіальної громади на вибуття з її володіння земельних ділянок
      33. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили таке:
      33.1. 16 серпня 2012 року Ірпінський міський суд Київської області ухвалив рішення у справі N 1013/4597/2012, згідно з яким у частині, залишеній без змін судом апеляційної інстанції, скасував низку рішень Ірпінської міської ради, які уможливили первинне вибуття спірних земельних ділянок з володіння їхнього власника, зокрема рішень надання дозволу набувачам на виготовлення проектів землеустрою щодо відведення та передання їм цих земельних ділянок і про затвердження зазначених проектів, а також визнав недійсними державні акти, видані набувачам.
      33.2. На підставі договору купівлі-продажу від 7 листопада 2012 року ОСОБА_10 відчужила належну їй на праві власності земельну ділянку площею 0,1000 га з кадастровим номером 3210900000:01:047:0159 ОСОБА_21, про що на державному акті серії ЯМ N 720185, виданому на ім'я ОСОБА_10, зроблена відмітка про перехід права власності до ОСОБА_21 Надалі на підставі договору купівлі-продажу від 22 вересня 2014 року ОСОБА_21 відчужив цю земельну ділянку на користь ОСОБА_3
      33.3. ОСОБА_20 на підставі договору купівлі-продажу від 23 листопада 2012 року відчужив належну йому на праві власності земельну ділянку площею 0,1 га з кадастровим номером 3210900000:01:047:0183 на користь ОСОБА_2. На державному акті, виданому на ім'я ОСОБА_20, зроблена відмітка про перехід прав власності до ОСОБА_2.
      33.4. Відповідно до договорів купівлі-продажу земельних ділянок від 4 листопада 2011 року (реєстрові номери 2401, 2410, 2395, 2416, 2407, 2413 та 2404) ОСОБА_16, ОСОБА_12, ОСОБА_11, ОСОБА_15, ОСОБА_13, ОСОБА_14 і ОСОБА_17 відчужили належні їм земельні ділянки загальною площею 0,1 га кожна з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0165, 3210900000:01:047:0166, 3210900000:01:047:0170, 3210900000:01:047:0169, 3210900000:01:047:0164, 3210900000:01:047:0167, 3210900000:01:047:0168 на користь TзOB "ОМ-АРТ".
      33.5. Останнє на підставі заяви N 917 від 12 вересня 2012 року об'єднало придбані ним у відповідачів у справі N 1013/4597/2012 зазначені земельні ділянки та земельну ділянку загальною площею 0,1 га з кадастровим номером 3210900000:01:047:0158, придбану на підставі договору купівлі-продажу від 4 листопада 2011 року (реєстровий N 2398), в одну земельну ділянку з кадастровим номером 3210900000:01:047:0198 загальною площею 0,8 га.
      33.6. На підставі заяви TзOB "ОМ-АРТ" про поділ земельних ділянок N 612 від 18 березня 2013 року земельна ділянка з кадастровим номером 3210900000:01:047:0198 загальною площею 0,8 га була поділена на дві земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0203 і 3210900000:01:047:0202 загальною площею 0,4 га кожна за адресами: АДРЕСА_4 і АДРЕСА_8 відповідно.
      33.7. 25 вересня 2014 року Апеляційний суд Київської області ухвалив рішення у справі N 1013/4597/2012, яким скасував рішення Ірпінського міського суду від 16 серпня 2012 року в частині витребування спірних земельних ділянок з незаконного володіння набувачів, і в цій частині ухвалив нове рішення, яким відмовив у задоволенні вимог прокурора про витребування з незаконного володіння набувачів на користь держави спірних земельних ділянок. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін.
      33.8. 29 травня 2015 року TзOB "ОМ-АРТ" відчужило земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0203 і 3210900000:01:047:0202 на користь TзOB "Забудова-Д" на підставі договорів купівлі-продажу земельних ділянок від 29 травня 2015 року (реєстрові номери 997 і 996).
      33.9. Відповідно до договорів купівлі-продажу земельних ділянок від 15 липня 2011 року та 25 липня 2011 року (реєстрові номери 1354, 1358, 1450, 1458, 1464 і 1446), ОСОБА_9, ОСОБА_8, ОСОБА_7, ОСОБА_5, ОСОБА_4 та ОСОБА_6 відчужили належні їм земельні ділянки загальною площею 0,1 га кожна з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0150, 3210900000:01:047:0151, 3210900000:01:047:0149, 3210900000:01:047:0146, 3210900000:01:047:0147, 3210900000:01:047:0148 на користь ОСОБА_1
      33.10. Остання на підставі заяви N 920 від 12 вересня 2012 року об'єднала придбані нею земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0149, 3210900000:01:047:0146, 3210900000:01:047:0147, 3210900000:01:047:0148 в одну земельну ділянку загальною площею 0,4 га з кадастровим номером 3210900000:01:047:0197.
      33.11. Надалі на підставі трьох договорів купівлі-продажу земельних ділянок від 29 травня 2015 року та від 2 червня 2015 року (реєстрові номери 1000, 1007 і 1008 відповідно) ОСОБА_1 відчужила земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0197, 3210900000:01:047:0150 і 3210900000:01:047:0151 на користь TзOB "Забудова-Д".
      33.12. ОСОБА_2, ОСОБА_3 і ТзОВ "Забудова-Д" є добросовісними кінцевими набувачами.
      34. Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом (пункт 3 частини першої статті 388 ЦК України).
      35. Відповідно до частини першої статті 317 та частини першої статті 319 ЦК України власнику належить, зокрема, право на власний розсуд розпоряджатися своїм майном.
      36. Від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради (частина п'ята статті 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні"). Органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).
      37. Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності (частина п'ята статті 60 вказаного Закону).
      38. Міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання (стаття 25 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").
      39. Виключно на пленарних засіданнях міської ради відповідно до закону приймаються рішення щодо відчуження комунального майна та вирішуються питання регулювання земельних відносин (пункти 30 і 34 статті 26 вказаного Закону).
      40. Оскільки спірні земельні ділянки вибули з комунальної власності на підставі рішень Ірпінської міської ради, скасованих у судовому порядку у справі N 1013/4597/2012 через їх незаконність, волі територіальної громади м. Ірпеня на таке вибуття не було. Вказане узгоджується з висновками Верховного Суду України, викладеними у постановах від 25 січня 2017 року у справі N 916/2131/15, від 23 листопада 2016 року у справі N 916/2144/15, від 2 листопада 2016 року у справі N 522/10652/15-ц і від 5 жовтня 2016 року у справі N 916/2129/15.
      41. Отже, у справі N 367/2022/15-ц суди неправильно застосували пункт 3 частини першої статті 388 ЦК України та дійшли помилкового висновку про наявність волі територіальної громади м. Ірпеня на вибуття спірних земельних ділянок. Враховуючи це, земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0183, кінцевим набувачем якої є ОСОБА_2, 3210900000:01:047:0159, кінцевим набувачем якої є ОСОБА_3, а також 3210900000:01:047: 0197, 3210900000:01:047:0151, 3210900000:01:047:0150, 3210900000:01:047:0203, 3210900000:01:047:0202, кінцевим набувачем яких є ТзОВ "Забудова-Д", вибули з власності територіальної громади м. Ірпеня поза її волею.
      (1.3) Щодо неможливості витребування у добросовісного набувача майна, проданого у порядку, встановленому для виконання судових рішень
      42. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили такі обставини:
      42.1. На підставі дозволу Центрального відділу державної виконавчої служби (далі - ВДВС) Чернігівського міського управління юстиції (далі - МУЮ) N 0339/573, виданого 29 травня 2015 року заступником начальника Центрального ВДВС Чернігівського МУЮ Дмитрієвим С.А. в межах виконавчого провадження N 47667710 від 27 травня 2015 року, ТзОВ "ОМ-АРТ" 29 травня 2015 року продало ТзОВ "Забудова-Д" земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047: 0203 і 3210900000:01:047:0202 на виконання рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 21 квітня 2015 року у справі N 750/3033/15-ц і виконавчого листа, виданого цим судом 8 травня 2015 року. Кошти за ці ділянки у сумі 1 524 938 грн ТзОВ "Забудова-Д" перерахувало на рахунок Центрального ВДВС Чернігівського МУЮ в якості погашення заборгованості перед стягувачем у виконавчому провадженні N 47667710.
      42.2. На підставі дозволу Центрального ВДВС Чернігівського МУЮ N 0339/574, виданого 29 травня 2015 року заступником начальника Центрального ВДВС Чернігівського МУЮ Дмитрієвим С.А. в межах виконавчого провадження N 47677546 від 27 травня 2015 року, ОСОБА_1 29 травня 2015 року та 2 червня 2015 року продала ТзОВ "Забудова-Д" земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0197, 3210900000:01:047:0151 та 3210900000:01:047:0150 на виконання рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 21 квітня 2015 року у справі N 750/3033/15-ц і виконавчого листа, виданого цим судом 8 травня 2015 року. Кошти за ці ділянки у сумі 1 275 062 грн ТзОВ "Забудова-Д" перерахувало на рахунок Центрального ВДВС Чернігівського МУЮ в якості погашення заборгованості перед стягувачем за виконавчим провадженням N 47677546.
      43. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень (частина друга статті 388 ЦК України).
      44. На час виникнення спірних правовідносин умови і порядок виконання рішень судів, які підлягали примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, були визначені у Законі України "Про виконавче провадження" від 21 квітня 1999 року (далі - Закон N 606-XIV) у відповідній редакції.
      45. Звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації (частина перша статті 52 Закону N 606-XIV).
      46. У разі відсутності у боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення звертається також на належне боржнику інше майно, за винятком майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення (частина п'ята зазначеної статті).
      47. Відповідно до частини першої статті 62 Закону N 606-XIV реалізація арештованого майна, крім майна, вилученого з обігу згідно із законом, та майна, зазначеного в частині восьмій статті 57 цього Закону, здійснюється шляхом його продажу на прилюдних торгах, аукціонах або на комісійних умовах.
      48. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає, що частина друга статті 388 ЦК України захищає права добросовісного набувача, який придбав майно, примусово реалізоване у порядку, встановленому для примусового виконання судових рішень. Тобто, на підставі частини другої статті 388 ЦК України майно не можна витребувати від добросовісного набувача тоді, коли воно було примусово реалізоване у порядку, встановленому для примусового виконання судових рішень.
      49. Оскільки ТзОВ "Забудова-Д" придбало земельні ділянки не внаслідок їх примусової реалізації на виконання судового рішення, а за домовленістю з ТзОВ "ОМ-АРТ" і ОСОБА_1 та з дозволу Центрального ВДВС Чернігівського МУЮ, Велика Палата Верховного Суду вважає висновки судів про неможливість витребування у ТзОВ "Забудова-Д" спірних земельних ділянок помилковими.
      (1.4) Щодо витребування спірних земельних ділянок
      50. Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція)).
      51. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила: 1) у першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) у другому реченні того ж абзацу - охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) у другому абзаці - визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява N 19336/04), § 166-168).
      52. Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:
      52.1. Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, останнє - характеризуватися доступністю для заінтересованих осіб, чіткістю, а наслідки його застосування мають бути передбачуваними.
      52.2. Якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів.
      52.3. Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява N 29979/04), "Кривенький проти України" від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява N 43768/07)).
      52.4. Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.
      53. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що у спорах стосовно земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси, зокрема, у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт "а" частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України), та через інші законодавчі обмеження. Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, зокрема без належного дозволу уповноваженого на те органу, може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля (пункт 148 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі N 183/1617/16).
      54. Право власника витребувати незаконно, безпідставно відчужені земельні ділянки, які належали до земель рекреаційного призначення (парку культури та відпочинку "Лісовий"), визначене у чинному законодавстві України. Відповідні приписи стосовно охорони вказаної категорії земель, наслідків порушення заборони на зміну їх цільового призначення і регламентування підстав для витребування з чужого незаконного володіння є доступними, чіткими та передбачуваними.
      55. Враховуючи встановлені у справах N 1013/4597/2012 і N 367/2022/15-ц обставини, висновки судів у справі N 1013/4597/2012 та на наведені вище висновки щодо відсутності волі територіальної громади м. Ірпеня на вибуття з її володіння спірних земельних ділянок і неможливість застосування до вимоги про їх витребування від ТзОВ "Забудова-Д" частини другої статті 388 ЦК України, вимоги прокурора про витребування спірних земельних ділянок від кінцевих набувачів є підставними.
      56. Велика Палата Верховного Суду також зауважує, що з огляду на приписи статей 387 і 388 ЦК України помилковими є висновки суду першої інстанції щодо неможливості витребування власником земельних ділянок, які були поділені та/або об'єднані. Формування земельних ділянок їх володільцем, зокрема внаслідок поділу та/або об'єднання, з присвоєнням їм кадастрових номерів, зміною інших характеристик не впливає на можливість захисту права власності чи інших майнових прав у визначений цивільним законодавством спосіб.
      57. До категорій земель за основним цільовим призначенням належать, зокрема, землі рекреаційного призначення (пункт "ґ" частини першої статті 19 ЗК України).
      58. Відповідно до статті 51 ЗК України до земель рекреаційного призначення належать земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок, маркованих трас, земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об'єктів фізичної культури і спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристично-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих та спортивних таборів, інших аналогічних об'єктів, а також земельні ділянки, надані для дачного будівництва і спорудження інших об'єктів стаціонарної рекреації.
      59. На землях рекреаційного призначення забороняється діяльність, що перешкоджає або може перешкоджати використанню їх за призначенням, а також негативно впливає або може вплинути на природний стан цих земель (частина третя статті 52 ЗК України).
      60. Згідно зі статтею 1 Закону України від 17 березня 2011 року N 3159-VI "Про мораторій на зміну цільового призначення окремих земельних ділянок рекреаційного призначення в містах та інших населених пунктах", який набрав чинності 13 квітня 2011 року, строком на 5 років запроваджений мораторій на зміну цільового призначення окремих земельних ділянок рекреаційного призначення (земельних ділянок зелених зон і зелених насаджень, а також земельних ділянок об'єктів фізичної культури і спорту) в містах та інших населених пунктах. Завданням цього Закону було запобігання масовим проявам зміни цільового призначення і забудови окремих земельних ділянок рекреаційного призначення незалежно від форми власності в містах та інших населених пунктах (зелених зон, зелених насаджень, об'єктів фізичної культури і спорту), що призводить до погіршення санітарно-гігієнічних, рекреаційних та спортивно-оздоровчих умов життя громадян, а також фізичного і естетичного виховання дітей та молоді.
      61. Той факт, що спірні земельні ділянки належали до земель рекреаційного призначення міста Ірпеня (парку культури та відпочинку "Лісовий"), і на зміну їх цільового призначення поширювалася зазначена заборона, встановили суди у справі N 1013/4597/2012. Зокрема, вони вказали, що рекреаційна територія між АДРЕСА_1, Чехова, Українська та АДРЕСА_2 була утворена за рішенням Ірпінської міської ради ще у 2003 році. І ця рада у спосіб, передбачений статтями 20, 50-52, 123 ЗК України, віднесла спірні земельні ділянки до земель рекреаційного призначення шляхом прийняття відповідних рішень.
      62. У цій справі загальний інтерес у контролі за використанням спірних земельних ділянок за цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та непогіршення екологічної ситуації, тобто загальний інтерес у збереженні парку культури та відпочинку "Лісовий" на землях рекреаційного призначення, переважає приватний інтерес кінцевих набувачіву збереженні за ними права на спірні земельні ділянки для будівництва й обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд на шкоду вказаному загальному інтересу. Менш обтяжливого засобу забезпечення означеного контролю за користування майном в обставинах цієї справи немає.
      63. Крім того, зважаючи на особливості принципів диспозитивності та змагальності у цивільному процесі України, у цій справі неможливо вирішити питання щодо належної компенсації кінцевим набувачам з огляду на те, що останні розпорядилися їхніми процесуальними правами, не заявили відповідні зустрічні позови, а суд не має можливості розглянути не ініційовані сторонами питання та самостійно збирати докази для встановлення розміру означеної компенсації. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що ЦК України визначає механізм повного відшкодування заподіяних кінцевим набувачам збитків. Так, з урахуванням приписів частин третьої і четвертої статті 390 ЦК України кінцеві набувачі, які не заявили зустрічні позови у справі N 367/2022/15-ц, можуть заявити до власника земельних ділянок позов про відшкодування здійснених з часу, з якого власникові належить право на їх повернення, необхідних витрат на утримання та збереження витребуваних земельних ділянок, а у разі здійснення поліпшень цих ділянок, які не можна відокремити від них без завдання їм шкоди, - позов про відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася вартість земельних ділянок. Крім того, кінцеві набувачі, із власності яких витребовуються земельні ділянки, також не позбавлені можливості відновити їхні права на підставі частини першої статті 661 ЦК України, пред'явивши вимогу до осіб, в яких вони придбали ці ділянки, про відшкодування збитків.
      64. У суді першої інстанції до ухвалення рішення у справі ТзОВ "Забудова-Д" подало заперечення, в яких, зокрема, заявило про застосування позовної давності (т. 3, а. с. 1-5). Тоді як відповідачі ОСОБА_2 і ОСОБА_3 про застосування позовної давності у суді першої інстанції до винесення ним рішення не заявляли ні у запереченнях на позов (т. 2, а. с. 50-59, 60-66), мотивованих добросовісністю набуття відповідних земельних ділянок і законністю їхнього відчуження Ірпінською міською радою саме як ділянок для житлової та громадської забудови, ні під час судових засідань 11 та 25 листопада 2015 року (т. 2, а. с. 212-213; т. 3, а. с. 24-27), 4 червня та 2 листопада 2015 року (т. 1, а. с. 204-205, т. 2, а. с. 143-144), в яких брали участь представники зазначених відповідачів.
      65. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).
      66. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що для цілей застосування частин третьої та четвертої статті 267 ЦК України поняття "сторона у спорі" може не бути тотожним за змістом поняттю "сторона у цивільному процесі": сторонами в цивільному процесі є такі її учасники як позивач і відповідач, тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача.Успорі з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов'язку (до яких не звернута солідарна вимога), один з них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи теж заявити про застосування до цих вимог позовної давності. Для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог (пункти 138-140 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі N 183/1617/16).
      67. Отже, дійшовши висновку про наявність підстав для витребування спірних земельних ділянок у добросовісних кінцевих набувачів, необхідно дослідити питання перебігу позовної давності за вимогою про витребування таких ділянок від ТзОВ "Забудова-Д", оскільки воно заявило про застосування позовної давності у суді першої інстанції. Проте останній, вважаючи позов необґрунтованим у цілому, висновків щодо застосування до спірних правовідносин позовної давності не робив, момент, з якого стало чи мало стати відомо про порушення права позивача, не встановлював. Факти, необхідні для вирішення питання про застосування позовної давності до вимоги про витребування спірних земельних ділянок у ТзОВ "Забудова-Д", відсутні і в рішеннях судів апеляційної та касаційної інстанцій з огляду на їхні висновки про відмову у позові.
      68. Враховуючи наведені вище помилки, допущені судами у справі N 367/2022/15-ц щодо застосування норм матеріального права, відсутність у Великої Палати Верховного Суду процесуальної можливості встановлювати фактита досліджувати докази, Велика Палата Верховного Суду не може перевірити доводи ТзОВ "Забудова-Д" щодо застосування позовної давності, а тому й ухвалити законне та обґрунтоване нове судове рішення у частині вимоги витребувати на користь територіальної громади м. Ірпеня в особі Ірпінської міської ради з незаконного володіння TзOB "Забудова-Д" земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0150, 3210900000:01:047:0151, 3210900000:01:047:0197, 3210900000:01:047:0202 і земельні ділянки з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0164, 3210900000:01:047:0165, 3210900000:01:047:0166, які ввійшли до складу земельної ділянки з кадастровим номером 3210900000:01:047:0203.
      (1.5) Щодо визнання недійсними державних актів і свідоцтв про право власності
      69. Позивач також заявляв вимоги про визнання недійсними державного акта серії ЯМ N 415252, виданого на ім'я ОСОБА_20, з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_2, державного акта серії ЯМ N 720185, виданого на ім'я ОСОБА_10, з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_21, державних актів серії ЯМ N 942928, серії ЯМ N 942926 і серії ЯМ N 942927, виданих на ім'я ОСОБА_1, і про визнання недійсними свідоцтв про право власності N 26523045 та N 26523999, виданих на ім'я TзOB "ОМ-АРТ".
      70. Суд першої інстанції дійшов висновку про безпідставність всіх заявлених у цій справі вимог. Залишаючи його рішення без змін, суд апеляційної інстанції вказав, що згідно з рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 16 серпня 2012 року у справі N 1013/4597/2012 уже визнані недійсними державні акти серії ЯМ N 720185 та серії ЯМ N 415252, видані на ім'я ОСОБА_10 та ОСОБА_20 (які позивач також просив визнати недійсними у справі N 367/2022/15-ц), а також визнані недійсними державні акти, видані на ім'я фізичних осіб, які відчужили належні їм земельні ділянки на користь ТзОВ "ОМ-АРТ" і ОСОБА_1. Окрім того, апеляційний суд дійшов висновку, що визнання недійсними державних актів та свідоцтв про право власності, виданих на підставі наступних після отримання набувачами земельних ділянок договорів купівлі-продажу земельних ділянок, не є належним способом захисту прав позивача. Вказані висновки суд касаційної інстанції не спростував.
      71. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див. пункт 147 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі N 183/1617/16).
      72. З огляду на вказане, оскільки у справі N 1013/4597/2012 були скасовані первинні підстави вибуття спірних земельних ділянок із володіння територіальної громади м. Ірпеня, а для вирішення питання про задоволення вимоги про їх витребування не є ефективним способом захисту права власника оспорювання державних актів і свідоцтв, що посвідчують відповідне право, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди дійшли по суті правильних висновків про те, що не можуть бути задоволені вимоги про визнання недійсними свідоцтв про право власності та державних актів.
      (1.6) Щодо скасування рішень про державну реєстрацію прав
      73. Позивач просив скасувати рішення про державну реєстрацію прав:
      73.1. N 15964504 від 22 вересня 2014 року про державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на земельну ділянку з кадастровим номером 3210900000:01:047:0159.
      73.2. N 21754868 від 2 червня 2015 року про державну реєстрацію права власності ТзОВ "Забудова-Д" на земельну ділянку з кадастровим номером 3210900000:01:047:0150.
      73.3. N 21754911 від 2 червня 2015 року про державну реєстрацію права власності ТзОВ "Забудова-Д" на земельну ділянку з кадастровим номером 3210900000: 01:047:0151.
      73.4. N 21712411 від 29 травня 2015 року про державну реєстрацію права власності ТзОВ "Забудова-Д" на земельну ділянку з кадастровим номером 3210900000:01: 047: 0197.
      73.5. N 21712152 від 29 травня 2015 року про державну реєстрацію права власності ТзОВ "Забудова-Д" на земельну ділянку з кадастровим номером 3210900000:01: 047:0202.
      73.6. N 21712277 від 29 травня 2015 року про державну реєстрацію права власності ТзОВ "Забудова-Д" на земельну ділянку з кадастровим номером 3210900000:01:047:0203.
      73.7. Суди першої й апеляційної інстанцій вважали, що оскільки рішення про державну реєстрацію прав, які позивач просить скасувати, приймали приватні нотаріуси на підставі посвідчених ними договорів купівлі-продажу земельних ділянок та на виконання вимог Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", а ці договори суд не визнав недійсними, немає підстав для скасування вищевказаних рішень про державну реєстрацію прав.
      74. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію. А тому після внесення такого запису скасування зазначеного рішення не може бути належним способом захисту права або інтересу позивача. За певних умов таким належним способом може бути скасування запису про проведену державну реєстрацію права (див. пункт 5.17 постанови від 4 вересня 2018 року у справі N 915/127/18). Проте у випадку, коли заявлена вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, скасування запису про проведену державну реєстрацію права також не є належним способом захисту прав позивача.
      75. Так, однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем (див. пункт 144 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі N 183/1617/16).
      76. З огляду на наведене, враховуючи те, що позивач заявив вимоги про витребування із незаконного володіння ОСОБА_3 земельної ділянки з кадастровими номером 3210900000:01:047:0159, із незаконного володіння ОСОБА_2 - земельної ділянки з кадастровим номером 3210900000:01:047:0183, із незаконного володіння ТзОВ "Забудова-Д" - земельних ділянок з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0150, 3210900000:01:047:0151, 3210900000:01:047:0197, 3210900000:01:047:0202, а також земельних ділянок з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0164, 3210900000:01:047:0165, 3210900000:01:047:0166, які ввійшли до складу земельної ділянки з кадастровим номером 3210900000:01:047:0203, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди дійшли по суті правильних висновків про те, що не може бути задоволена вимога про скасування рішень про державну реєстрацію прав.
      (2) Висновки за результатами розгляду заяви про перегляд
      (2.1) Щодо суті заяви про перегляд
      77. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 3603 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення із заявою про перегляд, за наслідками її розгляду більшістю голосів від складу суду приймається постанова, зокрема, про часткове задоволення заяви.
      78. Відповідно до частини першої статті 3604 ЦПК України у вказаній редакції Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього кодексу.
      79. За наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2 і 4 частини першої статті 355 ЦПК України, суд має право у разі неправильного застосування судом (судами) норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, скасувати судове рішення (судові рішення) й ухвалити нове судове рішення чи змінити судове рішення (підпункт "а" пункту 2 частини першої статі 3604 ЦПК України).
      80. Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України N 2147-VIII заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діяли до 15 грудня 2017 року.
      81. Відсутність у Верховного Суду України можливості встановлювати обставини справи, збирати та перевіряти докази і надавати їм оцінку при розгляді заяв про перегляд за правилами ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, та допущені судами порушення, які не дозволили ухвалити нове рішення у справі, мало наслідком скасування судових рішень та передання справи на новий розгляд до суду першої інстанції (див., зокрема, постанови Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі N 442/8157/15-ц, від 31 травня 2017 року у справі N 638/6982/15-ц, від 16 серпня 2017 року у справі N 6-2667цс16). Крім того, Велика Палата Верховного Суду за наслідками розгляду заяв про перегляд також скасовувала судові рішення та передавала справи на новий розгляд до суду першої інстанції (див., наприклад, постанови від 22 травня 2018 року у справі N 469/1203/15-ц, від 22 травня 2018 року у справі N 369/6892/15-ц, від 30 травня 2018 року у справі N 367/2271/15-ц).
      82. Враховуючи те, що підстави, передбачені пунктами 1 і 4 частини першої статті 355 ЦПК України у зазначеній редакції, підтвердилися, Велика Палата Верховного Суду вважає, що заява про перегляд є частково обґрунтованою. Тому з огляду на відсутність у Великої Палати Верховного Суду процесуальної можливості встановлювати факти та досліджувати докази, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 16 лютого 2016 року та рішення Ірпінського міського суду Київської області від 25 листопада 2015 року слід: скасувати у частині відмови у задоволенні вимоги про витребування спірних земельних ділянок від ТзОВ "Забудова-Д", а справу у цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції для вирішення питання про застосування позовної давності до зазначеної вимоги; скасувати у частині відмови у задоволенні вимог до ОСОБА_2 і ОСОБА_3 про витребування земельних ділянок; у цій частині ухвалити нове рішення про задоволення позову; залишити в силі в іншій частині.
      (3) Висновки щодо застосування норм права
      83. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень (частина друга статті 388 ЦК України).
      84. На підставі частини другої статті 388 ЦК України майно не можна витребувати від добросовісного набувача тоді, коли воно було примусово реалізоване у порядку, встановленому для примусового виконання судових рішень.
      З огляду на наведене, керуючись підпунктами 1 та 2 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України N 2147-VIII, пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, Велика Палата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Заяву заступника Генерального прокурора України задовольнити частково.
      2. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 16 лютого 2016 року та рішення Ірпінського міського суду Київської області від 25 листопада 2015 року:
      2.1. Скасувати у частині відмови у задоволенні вимог до ОСОБА_3 та ОСОБА_2 про витребування земельних ділянок; у цій частині ухвалити нове рішення про задоволення позову:
      витребувати у ОСОБА_3 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1; адреса: АДРЕСА_6) на користь територіальної громади м. Ірпеня в особі Ірпінської міської ради Київської області (ідентифікаційний код юридичної особи 33800777, адреса: вул. Шевченка, 2-А, м. Ірпінь, Київська обл.) земельну ділянку, яка розташована за адресою: АДРЕСА_4, кадастровий номер 3210900000:01:047:0159, площею 0,1 га;
      витребувати у ОСОБА_2 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2; адреса: АДРЕСА_7) на користь територіальної громади м. Ірпеня в особі Ірпінської міської ради Київської області (ідентифікаційний код юридичної особи 33800777, адреса: вул. Шевченка, 2-А, м. Ірпінь, Київська обл.) земельну ділянку, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2, кадастровий номер 3210900000:01:047:0183, площею 0,1 га.
      2.2. Скасувати у частині відмови у задоволенні вимог до Товариства з обмеженою відповідальністю "Забудова-Д" про витребування на користь територіальної громади м. Ірпеня в особі Ірпінської міської ради Київської області із незаконного володіння Товариства з обмеженою відповідальністю "Забудова-Д" земельних ділянок з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0150, 3210900000:01:047:0151, 3210900000:01:047:0197, 3210900000:01:047:0202, а також земельних ділянок з кадастровими номерами 3210900000:01:047:0164, 3210900000:01:047:0165, 3210900000:01:047:0166, які ввійшли до складу земельної ділянки з кадастровим номером 3210900000:01:047:0203; справу у цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
      2.3. Залишити в силі в іншій частині.
      Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк В.С. Князєв С.В. Бакуліна Л.М. Лобойко В.В. Британчук Н.П. Лященко Ю.Л. Власов О.Б. Прокопенко М.І. Гриців В.В. Пророк Ж.М. Єленіна Л.І. Рогач О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Г. Яновська
    • By ANTIRAID
      Державний герб України
      Постанова 
      Іменем України 
      03 квітня 2019 року
      м. Київ
      справа № 761/24936/15-ц
      провадження № 61-25592св18
      Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
      головуючого - Луспеника Д. Д.,
      суддів: Білоконь О. В., Гулька Б. І., Синельникова Є. В., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач),
      учасники справи:
      позивач - ОСОБА_1,
      відповідачі: приватне акціонерне товариство страхова компанія «Інтер-Поліс», ОСОБА_2,
      третя особа - Моторне (транспортне) страхове бюро України,
      розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, подану представником - ОСОБА_3, на рішення Апеляційного суду м. Києва від 16 травня 2017 року у складі колегії суддів: Рейнарт І. М., Кирилюк Г. М., Музичко С. Г.,
      ВСТАНОВИВ:
      1. Описова частина
      Короткий зміст позовних вимог
      У серпні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до приватного акціонерного товариства страхова компанія «Інтер-Поліс» (далі - ПрАТ СК «Інтер-Поліс»), третя особа - Моторне (транспортне) страхове бюро України (далі - МТСБУ), про стягнення страхового відшкодування.
      Позовна заява мотивована тим, що 14 липня 2014 року о 16 год. 15 хв. ОСОБА_2, керуючи автомобілем «Toyota», реєстраційний номер НОМЕР_2, у м. Києві по вул. Анрі Барбюса, 22, не вибрав безпечної швидкості, щоб мати змогу контролювати рух автомобіля, внаслідок чого автомобіль викинуло на тротуар, де він здійснив наїзд на стоячий автомобіль «Daewoo Lanos», реєстраційний номер НОМЕР_1, чим порушив пункти 2.3, 12.1 Правил дорожнього руху (далі - ПДР) та вчинив правопорушення, передбачене статтею 124 КУпАП.
      Внаслідок дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП) належний йому на праві власності автомобіль Daewoo Lanos, реєстраційний номер НОМЕР_1, отримав механічні пошкодження: деформація обох лівих дверей, переднього лівого крила, лівого порогу, потертості заднього лівого крила, переднього лівого диску, зірвано передній бампер.
      Оскільки цивільно-правова відповідальність ОСОБА_2 була застрахована в ПрАТ СК «Інтер-Поліс» на підставі полісу обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів від 24 грудня 2013 року, 15 липня 2014 року він подав страховику відповідну заяву-повідомлення про страховий випадок разом з копіями необхідних документів.
      Відповідно до висновку Української автомобільної корпорації «УкрАвто» від 22 серпня 2014 року розмір матеріальної шкоди становить 22 793 грн 23 коп. За експертні послуги ним сплачено 1 044 грн.
      Посилався на те, що 16 квітня 2015 року подав страховику заяву про виплату страхового відшкодування, однак на момент подання позовної заяви ним не здійснено виплату страхового відшкодування та не надано відмови у його виплаті.
      Протокольною ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 14 вересня 2016 року залучено до участі у справі співвідповідача ОСОБА_2
      Посилаючись на викладене та з урахуванням уточнених позовних вимог, ОСОБА_1 просив суд стягнути солідарно з ПрАТ СК «Інтер-Поліс» та ОСОБА_2 на свою користь 27 734 грн 83 коп., з яких 22 793 грн 23 коп. відшкодування матеріальної шкоди, 1 044 грн витрати на експертні послуги та 3 897 грн 60 коп. витрати за надання правової допомоги.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 23 січня 2017 року у складі судді Рибака М. А., з урахуванням ухвали цього ж суду від 07 лютого 2017 року про виправлення описки, позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з ПрАТ СК «Інтер-Поліс» на користь ОСОБА_1 матеріальну шкоду у розмірі 21 793,23 грн, 1 044 грн витрат на оплату послуг експерта та 3 897,60 грн витрат за надання правової допомоги. Вирішено питання про розподіл судових витрат. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
      Додатковим рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 07 лютого 2017 року стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 матеріальну шкоду у розмірі 1 000 грн.
      Рішення та додаткове рішення суду першої інстанції мотивовано тим, на час скоєння ДТП майнові інтереси ОСОБА_2, пов'язані з володінням, розпорядженням та користування автомобілем «Toyota», реєстраційний номер НОМЕР_2, були застраховані ПрАТ СК «Інтер-Поліс» згідно із полісом обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів. ПрАТ СК «Інтер-Поліс» свої зобов'язання по виплаті страхового відшкодування не виконало. Вирок суду, який би встановлював вину ОСОБА_2 у вчиненні саме умисного злочину, що призвів до страхового випадку відсутній, тоді як вина ОСОБА_2 у скоєнні ДТП була встановлена постановою суду, а тому причинно-наслідковий зв'язок між вчиненням злочину, передбаченого частиною другою статті 342 КК України та скоєнням ДТП на час розгляду справи не встановлений. З огляду на зазначене, суд прийшов до висновку, що ПрАТ СК «Інтер-Поліс» було зобов'язане сплатити позивачу суму страхового відшкодування. З ОСОБА_2 підлягають стягненню дві суми франшизи у загальному розмірі 1 000 грн. 
      Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
      Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 16 травня 2017 року апеляційну скаргу ПрАТ СК «Інтер-Поліс» задоволено. Рішення та додаткове рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 27 734 грн 83 коп. та повернення судового збору у розмірі 277 грн 34 коп., а всього 28 012 грн 17 коп. В іншій частині позовних вимог відмовлено.
      Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що у вироку викладені обставини вчинення ОСОБА_2 умисного злочину, що до ДТП, у результаті якої був пошкоджений автомобіль позивача і який є страховим випадком, призвело вчинення ОСОБА_2 умисного злочину - вчинення опору працівникові правоохоронного органу, і саме дії, направленні на припинення злочинних дій ОСОБА_2, призвели до ДТП. ОСОБА_2 є особою, винні дії якої призвели до ДТП, у результаті якої був пошкоджений автомобіль позивача, тому саме він повинен відшкодувати завдану позивачу шкоду. У підтвердження розміру матеріального збитку позивачем наданий висновок експертного автотоварознавчого дослідження від 22 серпня 2014 року, згідно якого вартість матеріального збитку, з врахуванням коефіцієнта фізичного зносу становить 22 793 грн 23 коп. Вказаний висновок є належним доказом, складеним спеціалістом, якому видано свідоцтво на здійснення такого виду діяльності. Крім того, вказаний висновок не був спростований відповідачем.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      У касаційній скарзі, поданій до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у червні 2017 року, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення та додаткове рішення суду першої інстанції.
      Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
      Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня 2017 року відкрито касаційне провадження у цій справі за касаційною скаргою ОСОБА_1, подану представником - ОСОБА_3
      Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
      Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
      18 травня 2018 року справа передана до Верховного Суду.
      Ухвалою Верховного Суду від 27 березня 2019 року справу за позовом ОСОБА_1 до ПрАТ СК «Інтер-Поліс» та ОСОБА_2, третя особа - МТСБУ, про стягнення страхового відшкодування призначено до судового розгляду.
      Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      Касаційна скарга мотивована тим, що опір працівнику правоохоронного органу не призвів до пошкодження транспортного засобу позивача. Пошкодження транспортного засобу виникло внаслідок необережних дій ОСОБА_2 Вчиняючи кримінальне правопорушення, передбачене частиною другою статті 342 КК України, ОСОБА_2 не мав наміру пошкодити автомобіль позивача, тобто в діях винного щодо пошкодження транспортного засобу немає умислу. ОСОБА_2 було вчинено два правопорушення. Пошкодження транспортного засобу позивача було наслідком лише одного з них, а саме правопорушення, передбаченого статтею 124 КУпАП України. В той же час кримінальне правопорушення, передбачене частиною другою статті 342 КК України, не могло призвести до пошкодження транспортного засобу позивача, оскільки по своїй суті не було направлене проти матеріального об'єкту, яким є автомобіль позивача. 
      Відзив на касаційну скаргу не надійшов
      Фактичні обставини справи, встановлені судами
      Судами встановлено, що 14 липня 2014 року на вул. А. Барбюса, 22 у м. Києві сталася ДТП, у результаті якої ОСОБА_2, керуючи автомобілем «Toyota», реєстраційний номер НОМЕР_2, здійснив наїзд на стоячий автомобіль «Daewoo Lanos», реєстраційний номер НОМЕР_1, який належить на праві власності ОСОБА_1
      Постановою судді Печерського районного суду м. Києва від 21 жовтня 2014 року провадження стосовно ОСОБА_2 за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 124 КпАП України, закрито у зв'язку із закінченням строку накладення адміністративного стягнення (а. с. 72, т. 1).
      Згідно із полісом від 24 грудня 2013 року обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів цивільно-правова відповідальність ОСОБА_2 була застрахована у ПрАТ «СК «Інтер-Поліс», з лімітом відповідальності за шкоду, заподіяну майну, у розмірі 50 000 грн та франшизою у 1 000 грн (а. с. 211, т. 1).
      15 липня 2014 року ОСОБА_1 подав до ПАТ СК «Інтер-Поліс» заяву-повідомлення про страховий випадок та виплату страхового відшкодування (а. с. 24, т. 1).
      Листом від 19 листопада 2014 року СК «Інтер-Поліс» повідомило ОСОБА_1, що рішення про виплату страхового відшкодування буде прийнято після встановлення судами всіх обставин ДТП.
      Відповідно до висновку експертного автотоварознавчого дослідження, складеного 22 серпня 2014 року Українською автомобільною корпорацією «УкрАвто», матеріальний збиток, завданий власнику автомобіля «Daewoo Lanos», реєстраційний номер НОМЕР_1, у результаті його пошкодження у ДТП становить 22 793,23 грн (а. с. 9-20).
      Згідно із рахунком-фактурою від 19 серпня 2014 року та квитанцією від 19 серпня 2014 року, ОСОБА_1 сплачено вартість автотоварознавчого дослідження в розмірі 1 044 грн (а. с. 21, 22, т. 1).
      Згідно із вироком Печерського районного суду м. Києва від 10 серпня 2015 року ОСОБА_2 засуджений за опір працівникові правоохоронного органу під час виконання ним службових обов'язків, а саме під час виконання покладених на нього обов'язків щодо охорони громадського порядку, передбаченого частиною першою статті 28, частини другою статті 342 КК України.
      2. Мотивувальна частина
      Позиція Верховного Суду
      Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
      Касаційна скарга представника ОСОБА_4 - ОСОБА_3 підлягає задоволенню.
      Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
      Відповідно до частини третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
      Згідно із частиною першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
      Відповідно до частини першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
      Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
      Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
      Згідно із частиною першою статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
      Відповідно до частини другої статті 1187 ЦК України шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі володіє транспортним засобом.
      За змістом статті 979 ЦК України за договором страхування одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору.
      Згідно із пунктом 2 частини першої статті 991 ЦК України страховик має право відмовитися від здійснення страхової виплати у разі вчинення страхувальником або особою, на користь якої укладено договір страхування, умисного злочину, що призвів до страхового випадку.
      Відповідно до статті 3 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності здійснюється з метою забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров'ю та/або майну потерпілих внаслідок дорожньо-транспортної пригоди та захисту майнових інтересів страхувальників.
      Згідно із частиною першою статті 22 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» у разі настання страхового випадку страховик у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок дорожньо-транспортної пригоди життю, здоров'ю, майну третьої особи.
      Відповідно до пункту 37.1.2 статті 37 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» підставою для відмови у здійсненні страхового відшкодування (регламентної виплати) є вчинення особою, відповідальність якої застрахована (страхувальником), водієм транспортного засобу умисного злочину, що призвів до страхового випадку.
      На підставі викладеного суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що час скоєння ДТП майнові інтереси ОСОБА_2, пов'язані з володінням, розпорядженням та користування автомобілем «Toyota», реєстраційний номер НОМЕР_2, були застраховані ПрАТ СК «Інтер-Поліс» згідно із полісом обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів. ПрАТ СК
      «Інтер-Поліс» свої зобов'язання по виплаті страхового відшкодування не виконало. Вирок суду, який би встановлював вину ОСОБА_2 у вчиненні саме умисного злочину, що призвів до страхового випадку відсутній, тоді як вина ОСОБА_2 у скоєнні ДТП була встановлена постановою суду, а тому причинно-наслідковий зв'язок між вчиненням злочину, передбаченого частиною другою статті 342 КК України та скоєнням ДТП на час розгляду справи не встановлений. З огляду на зазначене, суд дійшов правильного висновку, що у зв'язку з настанням страхового випадку ПрАТ СК «Інтер-Поліс» було зобов'язане сплатити позивачу суму страхового відшкодування. З ОСОБА_2 підлягає стягненню дві суми франшизи у загальному розмірі 1 000 грн. 
      Апеляційний суд, ухвалюючи нове рішення у справі, дійшов помилкового висновку про те, що до ДТП, у результаті якої був пошкоджений автомобіль позивача і який є страховим випадком, призвело вчинення ОСОБА_2 умисного злочину, а саме вчинення опору працівникові правоохоронного органу.
      Таким чином, суд першої інстанції виконав вимоги статті 263 ЦПК України щодо законності та обґрунтованості рішення суду, повно і всебічно дослідив і оцінив докази та встановив обставини у справі.
      Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
      Керуючись статтями 402, 409, 413, 415, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
      ПОСТАНОВИВ:
      Касаційну скаргу ОСОБА_1, подану представником - ОСОБА_3, задовольнити.
      Рішення Апеляційного суду м. Києва від 16 травня 2017 року скасувати.
      Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 23 січня 2017 року та додаткове рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 07 лютого 2017 року залишити в силі.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Головуючий Д. Д. Луспеник
      Судді: О. В. Білоконь
      Б.І. Гулько
      Є.В. Синельников
      С. Ф. Хопта
      http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/81234780
    • By ANTIRAID
      Державний герб України
      КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД 
      Справа № 22-ц/824/2832/2019
      Головуючий в 1-й інстанції - Миколаєць І.Ю.
      759/10885/16-ц
      Доповідач Чобіток А.О.
      ПОСТАНОВА
      Іменем України
      18 лютого 2019 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів:
      головуючого - Чобіток А.О.
      суддів - Немировської О.В., Ящук Т.І.
      розглянувши в письмовому провадженні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 10 жовтня 2018 року в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про відшкодування майнової шкоди,завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди,-
      у с т а н о в и в:
      04 серпня 2016 року позивач пред'явив позов до відповідача про відшкодування майнової шкоди, завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди.
      Свої позовні вимоги позивач обґрунтував тим, що 29 березня 2016 року сталася дорожньо-транспортна пригода за участі автомобілів НОМЕР_1, під керуванням ОСОБА_3, і «RENAULT KANGOO», д.н.з.НОМЕР_3, під керуванням ОСОБА_4.Власником автомобіля «RENAULT KANGOO» є позивач - ОСОБА_1.
      Постановою Солом»янського районного суду м. Києва від 24 травня 2016 року відповідача визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ст.124 КУпАП. У результаті дорожньо-транспортної пригоди позивачу було завдано майнову шкоду, що становить 147130,65 грн.. Страховою компанією «Країна» на користь позивача було виплачено страхове відшкодування у розмірі 50000,00 грн. та 20086,93 грн., що загалом складає 70086,93 грн., проте, невиплаченою залишилася сума у розмірі 77043,72 грн..
      Посилаючись на вказані обставини, позивач просив суд стягнути на його користь з відповідача майнову шкоду врозмірі 77043,72 грн. та судовий збір у розмірі 771,00 грн..
      Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 10 жовтня 2018 року позов залишено без задоволення.
      В апеляційній скарзі представник позивача просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким задовольнити позов. Зазначає, що суд при вирішенні даного спору допустив порушення норм матеріального та процесуального права. Так, зазначивши в рішенні про те, що витрати на ремонт пошкодженого автомобіля, указані в акті надання послуг №26 від 06 червня 2016 року, що підписано позивачем та ФОП ОСОБА_6, є завищеними, суд безпідставно не врахував ремонтну калькуляцію ПАТ «СК» «Країна» № 39347 від 03.08.2016 року, якою визначено вартість відновлювального ремонту 153 562 грн. та з урахуванням зносу дана сума складає 70 086,93 грн.. Уважає, що страховик виконав умови договору та умови ст. 29 ЗУ «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» і будь-яких претензій у нього до страхової компанії не може бути, у зв'язку з чим висновок суду щодо передчасності даного позову не ґрунтується на вимогах закону. Оскільки позивачем було затрачено реальні кошти на ремонт автомобіля, що підтверджується розпискою ФОП ОСОБА_6 у розмірі 147 130,65 грн., з відповідача підлягає стягненню у відшкодування майнової шкоди 77 043,72 грн..
      Заслухавши доповідь судді, обговоривши доводи апеляційної скарги, обставини справи, колегія суддів при ходить до наступного.
      Судом першої інстанції установлено, що 29 березня 2016 року сталася дорожньо-транспортна пригода за участі автомобілів НОМЕР_1, під керуванням ОСОБА_3, і «RENAULT KANGOO», д.н.з. НОМЕР_2, під керуванням ОСОБА_4. Власником автомобіля «RENAULT KANGOO» є позивач - ОСОБА_1.
      Постановою Солом»янського районного суду м. Києва від 24 травня 2016 року відповідача визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ст.124 КУпАП.
      Станом на дату вчинення дорожньо-транспортної пригоди, цивільно-правова відповідальність відповідача була застрахована у ПАТ «СК «Країна» відповідно до полісу обов'язкової відповідальності власників наземних транспортних засобів АЕ/6359350 від 10 грудня 2015 року в межах 50000,00 грн. за шкоду заподіяну майну потерпілого.
      Крім того, крім договору обов'язкового страхування, відповідачем було укладено договір добровільного страхування цивільної відповідальності власників наземних транспортних засобів №УА 126591 від 10 грудня 2015 року, відповідно до умов якого виплата по даному договору здійснюється у разі недостатності ліміту (страхової виплати) по договору обов'язкового страхування відповідальності власників наземних транспортних засобів, з лімітом відповідальності в межах 50000,00 грн..
      Таким чином, цивільно-правова відповідальність відповідача за шкоду заподіяну майну потерпілого була забезпечена у межах ліміту 100000,00 грн. (у сукупному розмірі).
      03.06.2016 року страховиком, на підставі акту огляду транспортного засобу від 05.04.2016 року, було складено ремонтну калькуляцію № 39347, відповідно до якої вартість ремонтних робіт пошкодженого автомобіля позивача складає 127 968,47 грн., що з урахуванням фізичного зносу пошкодженого автомобіля (52%) складає 70 086,93 грн..
      Зазначена сума страхового відшкодування була погоджена страховиком з позивачем та останнім було отримано від страховика суму страхового відшкодування у вказаному розмірі, а саме: у розмірі 50000,00 грн. (а.с.12) та 20086,93 грн. (а.с.11).
      Відповідно до акту надання послуг №26 від 06 червня 2016 року, виконавцем ФОП ОСОБА_6 були виконані роботи (надані послуги) на суму 128753,71 грн., всього до сплати 147130,65 грн. (а.с.8-10).
      Посилаючись на те, що вартість ремонтних робіт його пошкодженого автомобіля становить 147 130,65 грн., позивач просив стягнути з відповідача 77 043,72 грн., тобто різницю між витратами понесеними ним за ремонт автомобіля та розміром отриманого ним страхового відшкодування.
      Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції прийшов до висновку про передчасність пред'явлення такого позову, уважаючи, що саме на ПАТ «СК «Країна» як страховика відповідача покладений відповідний обов'язок відшкодувати матеріальну шкоду позивачу в межах суми страхового відшкодування, а відтак вимоги до відповідача є необґрунтованими та передчасними.
      Відповідно до ч.1-5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
      Незважаючи на правильність встановлення судом обставин по справі , колегія суддів не може погодитися з такими висновками суду, оскільки вони не ґрунтуються на вимогах закону, що регулює правовідносини, які виникли між сторонами.
      Відповідно до ч.1 ст.1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
      Згідно з п.1 ч.1 ст.1188 ЦК України шкода, завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, відшкодовується на загальних підставах, а саме шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою.
      Статтею 1192 ЦК України визначено, що з урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов'язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі. Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.
      Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки) ( ст. 22 ЦК).
      Відповідно до ст.1 Закону України «Про страхування» страхування - це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів.
      Згідно із ст. 979 ЦК України, за договором страхування одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору.
      Статтею 980 ЦК України передбачено, що предметом договору страхування можуть бути майнові інтереси, які не суперечать закону і пов'язані, зокрема, з відшкодуванням шкоди, завданої страхувальником (страхування відповідальності).
      Установлено, що цивільно-правова відповідальність відповідача була застрахована ПАТ СК «Країна», яка визнала дорожньо-транспортну пригоду, учасниками якої стали сторони, страховим випадком, і після огляду транспортного засобу позивача відповідно був складений акт та здійснено оцінку завданого збитку та калькуляцію витрат, необхідних для відшкодування шкоди позивачу.
      Як убачається з ремонтної калькуляції № 39347, страховиком визначена вартість ремонтних робіт пошкодженого автомобіля позивача і складає 127 968,47 грн., що з урахуванням фізичного зносу пошкодженого автомобіля (52%) складає 70 086,93 грн..
      Позивачем не оспорювався визначений страховиком розмір страхового відшкодування, який ним отриманий у повному розмірі. В апеляційній скарзі представником позивача також зазначено, що страхова компанія виконала умови договору та умови ст. 29 ЗУ « Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» і жодних претензій щодо додаткових доплат до страхової компанії позивач не має.
      Аналізуючи вказані обставини, колегія суддів уважає, що у позивача відсутні правові підстави для пред'явлення позову до відповідача, у зв'язку з чим колегія суддів відхиляє аргумент апеляційної скарги про правомірність його вимог до особи, яка завдала позивачу шкоди в розмірі, що не охоплюється страховим відшкодуванням.
      Відповідно до позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у Постанові у справі № 755/18006/15-ц (провадження № 14-176цс18) від 4 липня 2018 року, покладання обов'язку з відшкодування шкоди у межах страхового відшкодування на страхувальника, який уклав відповідний договір страхування і сплачує страхові платежі, суперечить меті інституту страхування цивільно-правової відповідальності. У випадках, коли деліктні відносини поєднуються з відносинами обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, боржником у деліктному зобов'язанні в межах суми страхового відшкодування виступає страховик завдавача шкоди. Цей страховик, хоч і не завдав шкоди, але є зобов'язаним суб'єктом перед потерпілим, якому він виплачує страхове відшкодування замість завдавача шкоди у передбаченому Законом України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» порядку. Після такої виплати деліктне зобов'язання припиняється його належним виконанням страховиком замість завдавача шкоди. За умов, передбачених у ст. 38 вказаного Закону та ст. 1191 ЦК України, цей страховик набуває право зворотної вимоги (регрес) до завдавача шкоди на суму виплаченого потерпілому страхового відшкодування.
      У зв'язку з наведеним колегія суддів уважає такими, що не ґрунтуються на вимогах закону, доводи апеляційної скарги про те, що він на власний розсуд має право обрати спосіб звернення вимоги виключно до особи, яка завдала йому шкоди.
      На підтвердження позовних вимог позивачем було надано копію акту № 26 від 06.06.2016 року надання послуг ФОП ОСОБА_6 по здійсненню ремонтних робіт автомобіля позивача на суму 147 130,65 грн. та розписку ФОП ОСОБА_6 про отримання указаних коштів.
      Позивачем не надано належних та допустимих доказів, підтверджуючих відповідність ремонтних робіт автомобіля, зазначених у акті ФОП ОСОБА_6, пошкодженням, які утворилися унаслідок дорожньо-транспортної пригоди за участю відповідача та які визначено в акті №2674р огляду транспортного засобу, належного позивачу, складеного 05.04.2016 року ПАТ «СК «Країна».
      При цьому актом №2674р огляду транспортного засобу, належного позивачу, складеного 05.04.2016 року ПАТ «СК «Країна» визначено, що, якщо під час ремонту КТЗ будуть виявлені приховані дефекти, про це необхідно повідомити страхову компанію та оцінювача з метою складання додаткової дефектної відомості ( а.с.55-56).
      Будь-яких належних доказів того, що під час ремонту були виявлені приховані дефекти, які виникли унаслідок ДТП, яке відбулось 29 березня 2016 року та з цього питання позивач звертався до ПАТ «СК «Країна», матеріали справи не містять.
      Акт ФОП ОСОБА_6 від 06.06.2016 року лише свідчить про перелік виконаних робіт по ремонту автомобіля позивача, але не вказує на те, що ремонтні роботи проводились для відновлення автомобіля, пошкодження якого отримані під час ДТП, яке відбулось 29 березня 2016 року.
      Колегія суддів уважає, що в даному випадку позивач, відремонтувавши автомобіль указаним способом, діяв на свій розсуд, що не породжує ні для відповідача, ні для страхових компаній, зобов'язань щодо відшкодування різниці між розміром його витрат на ремонт автомобіля та отриманого страхового відшкодування, з розміром якого він погодився.
      Суд звертає увагу на те, що по договору обов'язкового страхування та по договору добровільного страхування цивільно-правова відповідальність відповідача за шкоду заподіяну майну потерпілого була забезпечена в загальному розмірі 100 000 грн..
      Беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв"язок доказів у їх сукупності, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про скасування рішення суду першої інстанції та постановлення нового судового рішення про залишення позову ОСОБА_1 без задоволення, але з інших підстав ніж виходив суд першої інстанції.
      Керуючись ст.ст. 367, 374, 376, 381-384, 389 ЦПК України, суд апеляційної інстанції,-
      п о с т а н о в и в :
      Апеляційну ОСОБА_1 задовольнити частково.
      Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 10 жовтня 2018 року скасувати та постановити нове судове рішення.
      Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про відшкодування майнової шкоди, завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди залишити без задоволення.
      Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і на підставі ч. 3 ст. 389 ЦПК України не підлягає касаційному оскарженню.
      Головуючий: А. О. Чобіток 
      Судді: О. В. Немировська
      Т.І. Ящук
       
      http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/79955354
    • By ANTIRAID
      Державний герб України
      КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
      вул. Солом'янська, 2-а, м. Київ, 03110
      факс 284-15-77 e-mail: inbox@kia.court.gov.ua
      Унікальний номер справи 753/18110/17
      Апеляційне провадження № 22-ц/824/3770/2019
      Головуючий у суді першої інстанції - Коренюк А.М.
      Доповідач у суді апеляційної інстанції - Оніщук М.І.
      ПОСТАНОВА
      ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
      25 лютого 2019 року Київський апеляційний суд у складі:
      суддя-доповідач Оніщук М.І.,
      судді Українець Л.Д., Шебуєва В.А.,
      секретар Горбачова І.В.,
      розглянув в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_3, подану від її імені та в її інтересах адвокатом Абакаровою Анастасією Анатоліївною, яка діє на підставі договору, на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 12 грудня 2018 року по цивільній справі за позовом Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «ТАС» до ОСОБА_3 про стягнення суми виплаченого страхового відшкодування в порядку зворотної вимоги (регресу),
      В С Т А Н О В И В:
      У жовтні 2017 року ПрАТ «Страхова група «ТАС» звернулось до суду з позовом до ОСОБА_3 про відшкодування в порядку регресу витрат, пов'язаних із виплатою страхового відшкодування.
      В обґрунтування позовних вимог вказувало, що 23.09.2016 о 14 год., 40 хв. на вул. Дніпровська Набережна в місті Києві відбулася дорожньо-транспортна пригода за участю автомобіля «Рено», державний номерний знак НОМЕР_1, який був застрахований в ПрАТ Страхова група «ТАС» за договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів (поліс АК/4538917, чинний на час ДТП), під керуванням ОСОБА_3 та автомобіля «Форд», державний номерний знак НОМЕР_2, цивільно-правова відповідальність якого була застрахована в ПАТ «СК «Уніка» згідно договору про добровільне страхування наземних транспортних засобів. Внаслідок ДТП було завдано шкоди автомобілю «Форд», державний номерний знак НОМЕР_2.
      Постановою Дніпровського районного суду м. Києва від 21.10.2016 ОСОБА_3 визнано винною у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ст.ст. 124 КпАП України, із накладенням адміністративного стягнення - штрафу. З метою визначення розміру збитку, завданого застрахованому позивачем транспортному засобу внаслідок ДТП. замовлено проведення автотоварознавчого дослідження. Так, згідно Звіту № 04-11/09 товарознавчого дослідження з визначення вартості матеріального збитку, завданого власнику транспортного засобу від 11.09.2016, проведеного суб'єктом оціночної діяльності, вартість збитку завданого автомобілю «Форд», державний номерний знак НОМЕР_2, визначено з урахуванням ст. 29 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», як вартість відновлювального ремонту з урахуванням коефіцієнта фізичного зносу, та становить 48 672,54 грн., виплата якої з урахуванням розрахунку про розмір відшкодування шкоди з фонду захисту потерпілих, зробленого позивачем, здійснена ним 26.12.2014 на підставі заяви страхувальника та платіжного доручення № 116083 в загальній сумі 48 514,91 грн. з урахуванням Закону України «Про страхування» й умов договору про добровільне страхування наземних транспортних засобів.
      Зазначав, що водій транспортного засобу, причетний до ДТП, зобов'язаний невідкладно, але не пізніше трьох робочих днів з дня настання ДТП, з яким укладено договір обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності, повідомити про ДТП, проте цього не зробив, тому він в порядку зворотньої вимоги (регресу) на підставі ст. 33, п. 38.1.1 ст. 38 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» просив стягнути з відповідача заподіяні ним матеріальні збитки (а.с. 1-4).
      Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 12.12.2018 позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПрАТ «Страхова група «ТАС» 48 514 грн. 91 коп. - витрат, пов'язаних із виплатою страхового відшкодування, 1 600 грн. 00 коп. - судового збору, а всього - 50 114 грн. 91 коп. (а.с.123-126).
      В апеляційній скарзі представник відповідача посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення скасувати та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову. Зокрема вказує, що покладення обов'язку по відшкодуванню шкоди в межах страхового відшкодування на страхувальника, який укладав відповідний договір страхування та сплатив страхові платежі, суперечить меті інституту страхування цивільно-правової відповідальності (ст. 3 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів). Крім того, суд першої інстанції взагалі не звернув уваги та не надав жодної правової оцінки тому, що у даному випадку факт настання страхового випадку ніким не оспорюється, він зафіксований правоохоронними органами, а відповідач, як особа, винна в ДТП, притягнута до адміністративної відповідальності. При цьому, сам позивач його визнав, добровільно сплативши страхове відшкодування ПрАТ «Страхова компанія «Уніка», тому сам по собі факт неповідомлення відповідачем страховику про настання страхового випадку не може бути покладений в основу ухвалення рішення, яке в своїй основі мусить базуватись на загальних положеннях про відшкодування збитків у позадоговірних зобов'язаннях, адже, регресні зобов'язання входять до групи позадоговірних, тому спори з них мають вирішуватись у загальному порядку відшкодування збитків. (а.с. 129-131).
      Ухвалою Київського апеляційного суду від 24.01.2019 відкрито апеляційне провадження та надано учасникам справи строк для подання відзиву на апеляційну скаргу (а.с.153-154).
      Ухвалою Київського апеляційного суду від 04.02.2019 справу призначено до апеляційного розгляду в письмовому провадженні без повідомлення учасників справи, у відповідності до вимог ч. 13 ст. 7, ч. 6 ст. 19, ч. 1 ст. 369 ЦПК України (а.с. 157-158).
      11.02.2019 до суду апеляційної інстанції надійшов відзив позивача на апеляційну скаргу (а.с. 159-165).
      Заслухавши доповідь судді, вивчивши та дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, суд приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з наступних підстав.
      Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
      Згідно вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
      Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги виходив з того, що відповідач спричинила ДТП та всупереч вимогам статті 33 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власника наземного транспортного засобу» без поважних причин письмово не повідомила страховика у встановлений законом строк про страховий випадок, тому страховик, виплативши страхове відшкодування особі, якій завдано шкоди внаслідок ДТП, має право на страхове відшкодування у порядку регресу до винної особи.
      Суд апеляційної інстанції не може погодитись з ухваленим судом рішенням, з огляду на наступне.
      Судом встановлено, що 23.09.2016 о 14 год. 40 хв. на вул. Дніпровська Набережна в місті Києві відбулася дорожньо-транспортна пригода за участю автомобіля «Рено», державний номерний знак НОМЕР_1, який був застрахований в ПрАТ «Страхова група «ТАС» за договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів (поліс АК/4538917, чинним на час ДТП), під керуванням ОСОБА_3 та автомобіля «Форд», державний номерний знак НОМЕР_2, цивільно-правова відповідальність якого була застрахована в ПАТ «СК «Уніка» згідно договору про добровільне страхування наземних транспортних засобів.
      В наслідок ДТП було завдано шкоди автомобілю «Форд», державний номерний знак НОМЕР_2.
      Постановою Дніпровського районного суду м. Києва від 21.10.2016 ОСОБА_3 визнано винною у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ст.ст. 124 КпАП України, із накладенням адміністративного стягнення - штрафу (а.с. 16).
      Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлені ці обставини.
      З метою визначення розміру збитку, завданого застрахованому позивачем транспортному засобу внаслідок ДТП, замовлено проведення авто товарознавчого дослідження.
      Згідно Звіту № 04-11/09 товарознавчого дослідження з визначення вартості матеріального збитку, завданого власнику транспортного засобу від 11.09.2016, проведеного суб'єктом оціночної діяльності, вартість збитку завданого автомобілю «Форд», державний номерний знак НОМЕР_2, визначено з урахуванням ст. 29 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», як вартість відновлювального ремонту з урахуванням коефіцієнта фізичного зносу, та становить 48 672 грн. 54 коп. (а.с.20-28, 29-38), виплата якої з урахуванням розрахунку про розмір відшкодування шкоди з фонду захисту потерпілих, зробленого позивачем, здійснена ним 26.12.2014 на підставі заяви страхувальника та платіжного доручення № 116083, з урахуванням Закону України «Про страхування» й умов договору про добровільне страхування наземних транспортних засобів в загальній сумі 48 514 грн. 91 коп. (а.с. 48).
      Позивач вказував на те, що відповідач письмово не повідомила його, як страховика, про настання страхової події у строки, встановлені статтями 33, 38 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» унаслідок чого у нього виникло право регресної вимоги до відповідача.
      Відповідно до ст. 979 ЦК України за договором страхування одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору.
      Законом України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» визначені обов'язки учасників ДТП (стаття 33), а також підстави для звернення страховика з регресним позовом до страхувальника (стаття 38).
      Відповідно до підпункту «ґ» підпункту 38.1.1 пункту 38.1 статті 38 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», страховик після виплати страхового відшкодування має право подати регресний позов до страхувальника або водія забезпеченого транспортного засобу, який спричинив дорожньо-транспортну пригоду, якщо він не повідомив страховика у строки і за умов, визначених у підпункті 33.1.2 пункту 33.1 статті 33 цього Закону.
      Отже, наведеними правовими нормами встановлено обов'язок особи невідкладно, але не пізніше трьох робочих днів з дня настання ДТП, яка може бути підставою для здійснення страхового відшкодування, письмово повідомити страховика про настання ДТП. Такий обов'язок установлений законодавством для надання страховику можливості перевірити обставини ДТП власними силами і запобігти необґрунтованим виплатам.
      Необґрунтована виплата страхового відшкодування має місце у разі, коли страховика не було повідомлено про страховий випадок жодним з учасників ДТП, що призвело до неможливості страховика встановити факт ДТП, причини та обставини її настання або розмір заподіяної шкоди.
      Як вбачається з матеріалів справи, ПрАТ «Старахова Група «ТАС» добровільно сплатило на користь потерпілої особи страхове відшкодування на підставі заяви про настання страхового випадку від 30.08.2017 та страхового акту від 16.11.2017, страховий випадок мав місце і ніким не оспорювався, винна особа притягнута до адміністративної відповідальності. У страховика була можливість самостійно встановити всі обставини страхового випадку.
      Ураховуючи викладене, посилання суду першої інстанції на вимоги статей 33, 38 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» для стягнення страхового відшкодування в порядку регресу є помилковими та не відповідають фактичним обставинам справи, оскільки обставини ДТП встановлені, підтверджуються матеріалами справи та не заперечуються позивачем, страховик необґрунтованих витрат не здійснив.
      Сам по собі факт письмового неповідомлення відповідачем страховика про настання страхового випадку не може бути покладений в основу ухвалення судового рішення, яке має базуватися на загальних положеннях та підставах про відшкодування збитків.
      Обмеження набуття права зворотної вимоги (регресу) до завдавача шкоди у разі неповідомлення страховика протягом трьох днів з моменту ДТП про вказану подію за умови встановлення факту ДТП, причин та обставин її настання, розміру заподіяної шкоди, які визначені у статті 38 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» зумовлене тим, що набуття вказаного права щоразу після відшкодування страховиком шкоди потерпілому суперечило б меті страхування цивільно-правової відповідальності, об'єктом якого є майнові інтереси завдавача шкоди та яке забезпечує, зокрема, їх захист.
      Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд в постанові від 10 жовтня 2018 (справа №371/6159/16-ц).
      Правова позиція Верховного Суду України, висловлена в постанові від 16 вересня 2015 року (справа №6 -284цс15), не містить в собі висновок про те, що лише факт необґрунтованої страхової виплати надає право страховику звертатись до винної особи з позовом в порядку регресу.
      Верховний Суд України у вказаній справі дійшов висновку, що за умови встановлення факту настання страхового випадку та визнання його страховиком, сам по собі факт неповідомлення відповідачем страховику про настання страхового випадку не може бути покладений в основу ухвалення рішення, яке в своїй основі повинно базуватись на загальних положеннях про відшкодування збитків у позадоговірних зобов'язаннях, адже регресні зобов'язання входять до групи позадоговірних, тому спори з них мають вирішуватись у загальному порядку відшкодування збитків.
      Отже, у відповідності до статей 374, 376 ЦПК України суд апеляційної інстанції приходить до висновку про скасування рішення суду, у зв'язку з неправильним застосуванням норм матеріального права, та ухвалення нового судового рішення про відмову у задоволенні позову.
      Крім того, підлягають задоволенню вимоги апеляційної скарги щодо стягнення витрат на правничу допомогу, з огляду на наступне.
      Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України, до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.
      Згідно до ст. 137 ЦПК України, витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
      Як вбачається з матеріалів справи, 15.11.2018 між АО «Кравець і партнери» та ОСОБА_3 укладено Договір №218 про надання правової допомоги (а.с.140).
      28.12.2018 відповідачем за надання правової (правничої) допомоги здійснено оплату в розмірі 4 000 грн., що підтверджується квитанцією № 7131408 від 28.12.2018 (а.с. 145).
      В подальшому, за фактом виконаних робіт між АО «Кравець і партнери» та ОСОБА_3 укладено Акт надання послуг № 1 від 03.01.2019 (а.с. 146).
      Відповідно до вказаного Акту надані юридичні послуги вартістю 4 000 грн.
      Згідно ч.ч. 2, 3, 4 ст. 137 ЦПК України, за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
      Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
      Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
      Відповідно до ч. 8 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
      Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
      Згідно п. 2 ч. 2 ст. 141 ЦПК України, інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові - на позивача.
      Колегія суддів вважає, що з урахуванням вимог ст. 137 ЦПК України та складових, які мають враховуватися для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат у справі, витрачений час є співмірним зі складністю справи та часу, необхідного для виконання робіт, зазначених у акті.
      Таким чином, колегія суддів вважає за необхідне стягнути з ПрАТ «Страхова Група «ТАС» на користь ОСОБА_3 понесені витрати на правничу допомогу в сумі 4 000 грн. 00 коп.
      Також слід зазначити, що згідно з ч.ч. 1, 13 ст. 141 ЦПК Українисудовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
      Виходячи з положень ст. 141 ЦПК Україниколегія суддів вважає необхідним стягнути з ПрАТ «Страхова Група «ТАС» на користь ОСОБА_3 понесені останньою судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги в сумі 2 400 грн. 00 коп.
      Враховуючи викладене, керуючись ст.ст. 268, 367, 368, 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд
      П О С Т А Н О В И В:
      Апеляційну скаргу ОСОБА_3, подану від її імені та в її інтересах адвокатом АбакаровоюАнастасією Анатоліївною, яка діє на підставі договору - задовольнити.
      Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 12 грудня 2018 року по цивільній справі за позовом Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «ТАС» до ОСОБА_3 про стягнення суми виплаченого страхового відшкодування в порядку зворотної вимоги (регресу) - скасувати.
      Ухвалити нове судове рішення.
      У задоволенні позову Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «ТАС» до ОСОБА_3 про стягнення суми виплаченого страхового відшкодування в порядку зворотної вимоги (регресу) - відмовити.
      Стягнути з Приватного акціонерного товариства «Страхова Група «ТАС» (місцезнаходження: 03062, м. Київ, пр. Перемоги, 65, код ЄДРПОУ 30115243) на користь ОСОБА_3 (ІНФОРМАЦІЯ_1, зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_3) понесені витрати на професійну правничу допомогу в сумі 4 000 (чотири тисячі) грн. 00 коп.
      Стягнути з Приватного акціонерного товариства «Страхова Група «ТАС» (місцезнаходження: 03062, м. Київ, пр. Перемоги, 65, код ЄДРПОУ 30115243) на користь ОСОБА_3 (ІНФОРМАЦІЯ_1, зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_3) понесені судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги в сумі 2 400 (дві тисячі чотириста) грн. 00 коп.
      Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та в касаційному порядку оскарженню не підлягає.
      Повний текст постанови складений 25 лютого 2019 року.
      Суддя-доповідач М.І. Оніщук
      Судді Л.Д. Українець
      В.А.Шебуєва
       
      http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/80080926