Постановление ВСУ по пересмотру о возможности обращения взыскания на ипотеку после ее реализации в процедуре банкротства

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 травня 2017 року

м. Київ

Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Сімоненко В.М., 
суддів: Берднік І.С.,
Ємця А.А.,
Гуменюка В.І.,
Жайворонок Т.Є.,
Лященко Н.П.,
Охрімчук Л.І., 
Романюка Я.М.,
 
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, про визнання наступного набувача іпотеки та звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року,

в с т а н о в и л и :

У квітні 2015 року публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі – ПАТ «Укрсоцбанк») звернулося до суду з відповідним позовом, мотивуючи свої вимоги наявністю непогашеної заборгованості за кредитним договором, забезпеченим іпотекою. 

Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 17 серпня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 16 листопада 2015 року, позовні вимоги ПАТ «Укрсоцбанк» залишено без задоволення.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 17 серпня 2015 року та ухвала Апеляційного суду Харківської області від 16 листопада 2015 року залишені без змін.

У липні 2016 року ПАТ «Укрсоцбанк» звернулося до Верховного Суду України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року і просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 23 Закону України «Про іпотеку», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та призвело до невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначеної норми матеріального права.

На підтвердження підстави подання заяви про перегляд судових рішень заявник посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 вересня 2013 року, 27 лютого 2015 року та 11 квітня 2012 року, постанову Вищого господарського суду України від 9 лютого 2015 року та постанову Верховного Суду України від 23 березня 2016 року у справі № 3-137гс16.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника заявника, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. 

Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Під час розгляду справи суди встановили, що 28 квітня 2006 року між ПАТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір, за яким остання отримала кредит у розмірі 78 тис. 710 доларів США зі сплатою 12 % річних до 10 квітня 2021 року.

На забезпечення виконання зобов'язань за цим договором між банком та ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки, за яким остання передала в іпотеку банку квартиру, яка належала їй на праві власності.

Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 27 жовтня 2014 року стягнуто солідарно із ОСОБА_2 та ОСОБА_4 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 717 тис. 205 грн 60 коп.

Ухвалою Господарського суду Харківської області від 25 червня 2014 року в порядку статті 95 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» порушено провадження в справі про банкрутство ПТ «Євтушенко і Ко», учасником якого була фізична особа-підприємець ОСОБА_2.

Постановою Господарського суду Харківської області від 8 липня 2014 року ПТ «Євтушенко і Ко» визнано банкрутом, відкрито ліквідаційну процедуру.

Ухвалою цього ж суду від 29 вересня 2014 року включено до складу ліквідаційної маси банкрута майнові активи його засновників, у тому числі й спірну квартиру, що належала на праві власності ОСОБА_2.

У зв'язку з відкриттям ліквідаційної процедури квартиру було звільнено від обтяження іпотекою та продано на публічних торгах.

На підставі свідоцтва про право власності від 3 жовтня 2014 року право власності на квартиру набула ОСОБА_1.

Постановою Вищого господарського суду України від 25 лютого 2015 року ухвалу Господарського суду Харківської області від 29 вересня 2014 року скасовано, провадження у справі про банкрутство ПТ «Євтушенко і Ко» припинено.

Відмовляючи ПАТ «Укрсоцбанк» у позові, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що квартира, яка була предметом іпотеки за кредитним договором, відчужена в процесі ліквідаційної процедури боржника. При цьому суди посилались на те, що таке відчуження здійснюється в порядку, визначеному Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», тому вимоги статті 23 Закону України «Про іпотеку» не підлягають застосуванню, оскільки право власності у відповідачки виникло у результаті публічних торгів, проведених у порядку ліквідаційної процедури.

Разом з тим у наданих заявником ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 вересня 2013 року, 27 лютого 2015 року та 11 квітня 2012 року, постанові Вищого господарського суду України від 9 лютого 2015 року та постанові Верховного Суду України від 23 березня 2016 року суди касаційних інстанцій зазначили, що в разі відчуження майна у порядку ліквідаційної процедури всі права та обов'язки іпотекодавця за договором іпотеки у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття права власності на предмет іпотеки, переходять до нового власника.

Отже, існує неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 23 Закону України «Про іпотеку».

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого.

Відповідно до статті 599 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Змістом частин першої, другої статті 590 ЦК України визначено порядок дій заставодержателя (іпотекодержателя) щодо захисту свого права у разі, коли основне зобов’язання не буде виконано у встановлений строк (термін). У такому разі заставодержатель набуває право звернення до суду з позовною заявою про звернення стягнення на предмет застави.

За змістом статті 11 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець (майновий поручитель) несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов’язання в межах вартості предмета іпотеки. 

Перехід права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи регулюється статтею 23 Закону України «Про іпотеку», якою передбачено, що в разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця, має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Підстави припинення іпотеки передбачено статтею 17 Закону України «Про іпотеку», до яких, зокрема, належать: припинення основного зобов’язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізація предмета іпотеки; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрата переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 23 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (у редакції, яка була чинною на час спірних правовідносин), з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної комісії скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обтяження щодо розпорядження майном такого боржника.

Співвідношення зазначених положень законодавства дає змогу дійти висновку про те, що Закон України «Про іпотеку» є спеціальним законом щодо урегулювання правовідносин з приводу іпотечного майна, а положення статті 17 Закону України «Про іпотеку» містить виключний перелік підстав припинення іпотеки, аналогічний із закріпленим у статті 593 ЦК України.

За змістом зазначених норм іпотека не припиняється при переході прав на іпотечне майно, якщо не наступили обставини, визначені законом, зокрема статтею 17 Закону України «Про іпотеку» або статтею 23 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». При цьому факт реалізації іпотечного майна (стаття 17 Закону «Про іпотеку») припиняє іпотеку лише за умови дотримання положень статей 23 та 11 цього Закону.

Разом з тим відповідно до частини четвертої статті 42 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» майно банкрута, що є предметом забезпечення, не включається до складу ліквідаційної маси і використовується виключно для задоволення вимог кредитора за зобов’язаннями, які воно забезпечує. Продаж майна банкрута, що є предметом забезпечення, здійснюється в порядку, передбаченому цим Законом, виключно за згодою кредитора, вимоги якого воно забезпечує, або суду. Кошти, що залишилися після задоволення забезпечених вимог та покриття витрат, пов’язаних з утриманням, збереженням та продажем предмета забезпечення, підлягають включенню до складу ліквідаційної маси.

За змістом статті 45 цього Закону вимоги, не задоволені за недостатністю майна, вважаються погашеними.

Отже, аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави для висновку, що у випадку реалізації майна банкрута, яке було передано в іпотеку, кошти від такої реалізації спрямовуються на задоволення вимог кредитора за зобов’язаннями, які воно забезпечує, залишок після забезпечення вимог кредитора та витрат включається до ліквідаційної маси, а зобов’язання перед кредитором вважається погашеним. Зазначена норма права стосується реалізації майна саме банкрута, а не будь-якого іншого майна, переданого в іпотеку.

За таких умов у зв’язку з припиненням основного зобов’язання погашенням припиняється і похідне зобов’язання у вигляді іпотеки майна, яке належало банкруту.

Разом з тим відповідно до статті 16 ЦК України способом захисту порушеного права є відновлення становища, яке існувало до порушення. Відтак скасування судового рішення, на виконання якого реалізовувалось майно, та відновлення становища, яке існувало до його ухвалення, є способом захисту порушеного таким рішенням прав.

Оскільки реалізація майна, переданого в іпотеку, відбулась за процедурою, встановленою для визнання особи банкрутом у порядку ліквідаційної процедури, започаткованої на підставі судового рішення, то скасування відповідного судового рішення поновлює усі припинені у ліквідаційній процедурі правовідносини, зокрема правовідносини, у забезпечення яких було укладено договір іпотеки, з відновленням усіх прав та обов’язків сторін цього договору.

Суди у справі установили, що предметом іпотеки було майно, яке належало засновнику ПТ «Євтушенко і Ко» - ОСОБА_2 та яке забезпечувало кредитні зобов’язання перед ПАТ Укрсоцбанк», при чому не товариства-банкрута, а його засновника ОСОБА_2.

Відмовляючи в позові, суди не звернули уваги на зазначені обставини, та не надали оцінки обґрунтованості внесення іпотечного майна до ліквідаційної маси товариства-банкрута з огляду на скасування судового рішення про визнання банкрутом та не з’ясували факту поновлення правовідносин, які виникли на підставі договору іпотеки й переходу обтяження до набувача майна.

Крім того, у позовних вимогах ПАТ «Укрсоцбанк» просить звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу на прилюдних торгах, що регулюється положеннями частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку», зокрема щодо зазначення в разі задоволення позову в рішенні суду загального розміру вимог та усіх його складових, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опису нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходів щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; способу реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритету та розміру вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

Відповідно до статті 3602 ЦПК України Верховний Суд України розглядає справи за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а відтак не може встановлювати обставин справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Допущені судами порушення не дозволяють Верховному Суду України прийняти рішення по суті спору.

За таких обставин рішення судів у цій справі необхідно скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л и :

Заяву публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» задовольнити.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 16 листопада 2015 року та рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 17 серпня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. 

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий В.М. Сімоненко
Судді: І.С. Берднік
В.І. Гуменюк
А.А. Ємець
Т.Є Жайворонок
Н.П. Лященко
Л.І. Охрімчук
Я.М. Романюк

Правова позиція
у справі № 6-1803цс16

Відповідно до статті 599 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

За змістом статті 11 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець (майновий поручитель) несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов’язання в межах вартості предмета іпотеки. 

Перехід права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи регулюється статтею 23 Закону України «Про іпотеку», якою передбачено, що в разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця, має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Підстави припинення іпотеки передбачено статтею 17 Закону України «Про іпотеку», до яких, зокрема, належать: припинення основного зобов’язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізація предмета іпотеки; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрата переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 23 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (у редакції, яка була чинною на час спірних правовідносин), з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної комісії скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обтяження щодо розпорядження майном такого боржника.

Співвідношення зазначених положень законодавства дає змогу дійти висновку про те, що Закон України «Про іпотеку» є спеціальним законом щодо урегулювання правовідносин з приводу іпотечного майна, а положення статті 17 Закону України «Про іпотеку» містить виключний перелік підстав припинення іпотеки, аналогічний із закріпленим у статті 593 ЦК України.

За змістом зазначених норм іпотека не припиняється при переході прав на іпотечне майно, якщо не наступили обставини, визначені законом, зокрема статтею 17 Закону України «Про іпотеку» або статтею 23 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». При цьому факт реалізації іпотечного майна (стаття 17 Закону «Про іпотеку») припиняє іпотеку лише за умови дотримання положень статей 23 та 11 цього Закону.

Суддя Верховного Суду України В.М. Сімоненко

Постанова від 31 травня 2017 року № 6-1803цс16

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/C72A70FA3BB07F7BC2258146005A8122

[ANTIRAID]

Очередной спорный и довольно предвзятый в интересах банка вывод ВСУ о восстановлении ипотеки и возможности обращения на нее взыскания после продаже такого предмета ипотеки в процедуре банкротства, в случае дальнейшего отмены банкротства. Таким образом, лицо приобретавшее имущество фактически ничем не защищено от недобросовестных злоупотреблений банковских учреждений.