Судебный сбор по апелляционной жалобе
-
Пользователи
-
Similar Content
-
By ANTIRAID
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
28 квітня 2021 року
м. Київ
Справа № 640/3393/19
Провадження № 11-24апп21
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Прокопенка О. Б.,
суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Пророка В. В., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.,
розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Аскоп-Україна» (далі - ТОВ «Аскоп-Україна») до Головного управління ДФС у м. Києві (правонаступником якого є Головне управління ДПС у м. Києві) про визнання протиправним і скасування податкового повідомлення-рішення
за касаційною скаргою Головного управління ДПС у м. Києві на ухвалу Шостого апеляційного адміністративного суду від 20 лютого 2020 року (судді Ключкович В. Ю., Парінов А. Б., Беспалов О. О.),
УСТАНОВИЛА:
У лютому 2019 року ТОВ «Аскоп-Україна» звернулося до суду з позовом, у якому просило визнати протиправним і скасувати податкове повідомлення-рішення Головного управління ДФС у м. Києві від 20 лютого 2019 року № 0007431409.
Окружний адміністративний суд м. Києва рішенням від 16 липня 2019 року позов задовольнив.
Ухвалою від 4 вересня 2020 року Шостий апеляційний адміністративний суд апеляційну скаргу Головного управління ДФС у м. Києві залишив без руху та надав скаржнику строк для сплати судового збору; ухвалою від 31 жовтня 2019 року продовжив строк для виконання вимог попередньої ухвали, а ухвалою від 28 листопада 2019 року - повернув апеляційну скаргу внаслідок неусунення зазначеного вище недоліку.
27 грудня 2019 року відповідач удруге подав апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції від 16 липня 2019 року.
27 січня 2020 року Шостий апеляційний адміністративний суд апеляційну скаргу Головного управління ДФС у м. Києві залишив без руху відповідно до частини третьої статті 298 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), а також внаслідок невиконання апелянтом вимог пункту 1 частини п`ятої статті 296 КАС.
Ухвалою від 20 лютого 2020 року Шостий апеляційний адміністративний суд відмовив у відкритті апеляційного провадження у справі за апеляційною скаргою Головного управління ДФС у м. Києві на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 16 липня 2019 року.
На обґрунтування ухвали апеляційний суд зазначив, що станом на 20 лютого 2020 року Головним управлінням ДФС у м. Києві недоліки апеляційної скарги не усунуто, а саме: не сплачено судовий збір у розмірі 6259,11 грн та не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 16 липня 2019 року, що є перешкодою для відкриття апеляційного провадження.
Не погодившись із цією ухвалою, Головне управління ДПС у м. Києві (як правонаступник Головного управління ДФС у м. Києві) подало касаційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення норм процесуального права судом апеляційної інстанції, просить скасувати ухвалу.
Відповідач у касаційній скарзі наводить доводи щодо обмеження фінансування судового збору, у зв`язку із чим він не зміг виконати вимоги ухвали суду та сплатити судовий збір вчасно.
У відзиві на касаційну скаргу ТОВ «Аскоп-Україна» просить залишити касаційну скаргу без задоволення та звертає увагу на те, що відповідач протягом тривалого часу не сплатив судовий збір та стверджує, що його доводи про неможливість сплатити судовий збір у встановлений судом строк є безпідставними. Крім того, позивач зазначає про те, що Головне управління ДПС у м. Києві в касаційній скарзі наводить доводи лише щодо неможливості сплати судового та не спростовує встановлені судом обставини неподання заяви про поновлення строку на апеляційне оскарження як підстави для відмови у відкритті апеляційного провадження.
Касаційний адміністративний суд ухвалою від 14 вересня 2020 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою Головного управління ДПС у м. Києві в зазначеній справі.
19 січня 2021 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановив ухвалу, якою на підставі частини п`ятої статті 346 КАС передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Відповідно до частини п`ятої статті 346 КАС суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Зазначене рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду обґрунтовано наявністю виключної правової проблеми у зв`язку із суперечністю у правозастосуванні судами передбачених статтями 298 та 299 КАС наслідків недоліків апеляційної скарги як у межах однієї юрисдикції, так і в межах різних юрисдикцій.
На думку Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, підставою для відмови у відкритті апеляційного провадження на підставі пункту 4 частини першої статті 299 КАС є невідповідність апеляційної скарги вимогам КАС лише в частині невиконання ухвали про залишення апеляційної скарги без руху внаслідок неподання заяви про поновлення строку або ненаведення інших поважних причин його пропуску.
Наслідком же неусунення скаржником інших недоліків (зокрема, у разі несплати судового збору) є повернення апеляційної скарги, а не відмова у відкритті апеляційного провадження.
При цьому за наявності в апеляційній скарзі вад, які перешкоджають її руху, на думку Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, питання поважності причин пропуску строку її подання вирішуватися судом не може.
Перехід суду до з`ясування обставин, встановлення яких може бути підставою для відмови у відкритті провадження, стає можливим лише внаслідок попереднього усунення недоліків апеляційної скарги, які можуть бути підставою для її повернення відповідно до частини четвертої статті 298 КАС, для чого й надавався строк.
Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі та відзиві на неї доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Частиною першою статті 13 КАС передбачено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Право на апеляційне оскарження закріплено також у статті 293 КАС і реалізується у спосіб подання в установленому порядку апеляційної скарги, форма та зміст якої також визначається процесуальним законом.
Вимоги до форми та змісту апеляційної скарги встановлено статтею 296 КАС, строки подання скарги - статтею 295 цього Кодексу.
Статтею 298 КАС передбачено, що до апеляційної скарги, яка оформлена з порушенням вимог, встановлених статтею 296 цього Кодексу, застосовуються положення статті 169 цього Кодексу (частина друга).
Положеннями статті 169 КАС визначено, що суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання встановлених вимог, постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху, у якій зазначаються недоліки позовної заяви, встановлюється спосіб і строк їх усунення, який не може перевищувати десяти днів з дня вручення цієї ухвали.
Позовна заява повертається позивачеві, якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви, яку залишено без руху, у встановлений судом строк, повернення позовної заяви не позбавляє права повторного звернення до адміністративного суду в порядку, встановленому законом (пункт 1 частини четвертої, частина восьма статті 169КАС)
Питання про залишення апеляційної скарги без руху суддя-доповідач вирішує протягом п`яти днів з дня надходження апеляційної скарги. Питання про повернення апеляційної скарги суд апеляційної інстанції вирішує протягом п`яти днів з дня надходження апеляційної скарги або з дня закінчення строку на усунення недоліків.
Апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 295 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду апеляційної інстанції з заявою про поновлення строку або вказати інші підстави для поновлення строку (частина третя статті 298 КАС).
Якщо скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними, суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі. Також підставою для відмови у відкритті апеляційного провадження є ухвала про відмову у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою цієї особи на це саме судове рішення (пункти 3, 4 статті 299 КАС).
За відсутності підстав для залишення апеляційної скарги без руху, повернення апеляційної скарги чи відмови у відкритті апеляційного провадження суд апеляційної інстанції постановляє ухвалу про відкриття апеляційного провадження у справі (стаття 300 КАС).
Таким чином процесуальне законодавство встановлює певний порядок дій суду при виявленні недоліків, зокрема, апеляційної скарги. Як у випадку невиконання вимог статті 296 КАС щодо форми та змісту скарги, так і вимог щодо дотримання строку апеляційного оскарження, зокрема, відсутності відповідного клопотання чи визнання вказаних у ньому підстав неповажними, - апеляційна скарга залишається без руху.
Водночас неусунення певних недоліків скарги передбачають різні правові наслідки, а саме:
- повернення судом апеляційної інстанції скарги - у разі неусунення недоліків щодо її форми та змісту, визначених у статті 296 КАС (пункт 1 частини четвертої статті 169КАС), при цьому скаржник не позбавлений права знову подати апеляційну скаргу з дотриманням встановлених до неї законом вимог;
- відмова судом апеляційної інстанції у відкритті апеляційного провадження - у разі неусунення недоліків, пов`язаних із недотриманням вимог щодо дотримання строку та ініціюванням перед судом питання про його поновлення, що також є передумовою для відмови в подальшому у відкритті провадження за апеляційною скаргою цієї особи на це саме судове рішення (пункти 3, 4 частини першої статті 299КАС).
На переконання Великої Палати Верховного Суду, до поданої з пропуском строку скарги (без клопотання про його поновлення чи з визнанням судом вказаних у ньому підстав неповажними),яка, крім цього, має інші недоліки, і ці недоліки скарги після залишення її судом без руху не усунуто, зокрема й не подано відповідного клопотання із зазначенням інших причин для його поновлення, слід застосовувати наслідки, передбачені пунктом 4 частини першої статті 299КАС.
Приписи пункту 4 частини першої статті 299 КАС є імперативними та зобов`язують суд, у разі якщо особою у визначений строк не буде подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або у поданій заяві будуть наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження, визнані судом неповажними, відмовити у відкритті апеляційного провадження.
Наявність передбаченої пунктом 1 частини четвертої статті 169 КАС підстави для повернення скарги, а саме неусунення її окремих недоліків щодо форми та змісту (не пов`язаних з недотриманням процесуального строку) після залишення скарги без руху, поряд з відсутністю передумов для поновлення строку, не виключає відмову у відкритті провадження за такою скаргою саме з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 299КАС.
Такий підхід обумовлений тим, що право на оскарження судового рішення обмежене встановленим у законі строком на апеляційне оскарження, покликаним на дотримання принципу правової визначеності як одного з елементів верховенства права, та має дисциплінувати суб`єктів адміністративного судочинства.
Процесуальні строки роблять процес динамічним і прогнозованим. Без наявності строків на ту чи іншу процесуальну дію або без їх дотримання в адміністративному судочинстві виникнуть порушення прав сторін - учасників адміністративного процесу. Недотримання встановлених законом строків зумовлює чітко визначені юридичні наслідки.
Так, усунення певних недоліків скарги (у тому числі й удруге поданої після повернення), не пов`язаних з дотриманням процесуальних строків, як от сплата судового збору, за відсутності підстав для поновлення строку подання скарги однаково виключає можливість відкриття апеляційного провадження за такою скаргою.
З матеріалів справи, що розглядається, убачається, що копію оскаржуваного рішення від 16 липня 2019 року представником відповідача отримано 26 липня 2019 року (підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення), отже, удруге подана 27 грудня 2019 року апеляційна скарга (через п`ять місяців з дня отримання оскаржуваного рішення), подана з пропуском встановленого частиною першою статті 295 КАС 30-денного строку на апеляційне оскарження цього рішення. До скарги не було додано доказів сплати судового збору. Матеріали апеляційної скарги містили клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження, у якому скаржник просив визнати поважними причини пропуску строку на апеляційне скарження та зазначив, що Головне управління ДФС у м. Києві пропустило строк на апеляційне оскарження у зв`язку з недостатнім фінансуванням.
Суд апеляційної інстанції з огляду на те, що з моменту отримання відповідачем оскаржуваного судового рішення минуло п`ять місяців, дійшов висновку, що Головне управління ДФС у м. Києві мало достатньо часу для сплати судового збору, однак апелянтом не надано жодних доказів, які підтверджували б неможливість оплати судового збору в установлений КАС строк та поважність пропуску строку для подачі апеляційної скарги,
Тому ухвалою від 27 січня 2020 року суд надав контролюючому органу строк для усунення недоліків вдруге поданої апеляційної скарги у спосіб надання доказів сплати судового збору, а також обґрунтованого клопотання про поновлення строку апеляційного оскарження з наведенням інших поважних причин пропуску такого строку з доданням доказів на їх підтвердження.
10 лютого 2020 року до Шостого апеляційного адміністративного суду Головним управлінням ДФС у м. Києві подано заяву про усунення недоліків, у якій скаржник просив продовжити строк на сплату судового збору або відстрочити сплату до вирішення справи по суті.
Необхідність відстрочення сплати судового збору або продовження строку для цього скаржник обґрунтував відсутністю у Головного управління ДФС у м. Києві можливості сплатити судовий збір.
Суд відмовив у задоволенні такого клопотання й оскаржуваною ухвалою відмовив у відкритті апеляційного провадження за скаргою Головного управління ДФС у м. Києві.
Велика Палата погоджується з наведеними висновками суду апеляційної інстанції, адже особа, яка утримується за рахунок державного бюджету, має право в межах бюджетних асигнувань здійснити розподіл коштів з метою забезпечення сплати судового збору, невжиття суб`єктом владних повноважень заходів щодо виділення коштів для сплати судового збору чи перерозподілу наявних кошторисних призначень не може вважатися поважною причиною пропуску процесуального строку для звернення до суду.
Причини пропуску строку є поважними, якщо обставини, які зумовили такі причини, є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що оскаржує судове рішення, та пов`язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій та підтверджені належними доказами.
У ситуації з пропуском строків державними органами поважними причинами пропуску строку не може виступати необхідність дотримання внутрішньої процедури виділення та погодження коштів на сплату судового збору податковим органом чи тимчасова відсутність таких коштів.
Відсутність бюджетного фінансування не надає суб`єкту владних повноважень право в будь-який час після сплину строку апеляційного оскарження реалізовувати право на апеляційне оскарження судового рішення.
У справі «Рисовський проти України» Європейський Суд з прав людини «...підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що в разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок … і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси…».
Тобто виходячи з принципу «належного урядування» державні органи зобов`язані діяти вчасно та в належний спосіб, а держава не повинна отримувати вигоду у вигляді поновлення судами строку на оскарження судових рішень та виправляти допущені органами державної влади помилки за рахунок приватної особи, яка діяла добросовісно (у цьому випадку - за рахунок платника податку у зв`язку з порушенням принципу остаточності судового рішення, прийнятого на користь такого платника податку).
Відповідачем не було надано суду належних доказів поважності причин пропуску строку, які не дозволяли останньому подати апеляційну скаргу в розумний строк без невиправданих зволікань, і суд апеляційної інстанції надав йому достатній строк для усунення недоліків апеляційної скарги, а саме для надання доказів сплати судового збору та обґрунтованого клопотання про поновлення строку апеляційного оскарження з наведенням інших поважних причин пропуску такого строку з доданням доказів на їх підтвердження.
Однак скаржником у заяві про усунення недоліків таких причин (інших ніж ті, що суд умотивовано визнав неповажними)не наведено та не подано заяву про поновлення такого строку.
Таким чином, оскільки Головним управлінням ДПС у м. Києві, крім того, що не усунуто недолікиапеляційної скарги щодо сплати судового збору, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 16 липня 2019 року з наведенням підстав для поновлення такого строку, то суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для відмови у відкритті апеляційного провадження за його апеляційною скаргою.
Такий висновок ґрунтується на правильному застосуванні норм процесуального права і не спростований доводами касаційної скарги.
Частиною першою статті 350 КАС передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу Головного управління ДПС у м. Києві без задоволення, а ухвалу Шостого апеляційного адміністративного суду від 20 лютого 2020 року - без змін.
Керуючись статтями 243, 341, 345, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду
ПОСТАНОВИЛА:
1. Касаційну скаргу Головного управління ДПС у м. Києві залишити без задоволення.
2. Ухвалу Шостого апеляційного адміністративного суду від 20 лютого 2020 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач
О. Б. Прокопенко
Судді:
Т. О. Анцупова
В. С. Князєв
В. В. Британчук
Л. М. Лобойко
І. В. Григор`єва
К. М. Пільков
М. І. Гриців
В. В. Пророк
Д. А. Гудима
О. М. Ситнік
В. І. Данішевська
В. М. Сімоненко
О. С. Золотніков
І. В. Ткач
Л. Й. Катеринчук
С. П. Штелик
Джерело: ЄДРСР 96694993
-
By ANTIRAID
печерський районний суд міста києва
Справа № 757/45649/20-ц
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
18 лютого 2021 року Печерський районний суд м. Києва
суддя Волкова С.Я.
секретар Топал А.І.
справа № 75745649/20-ц
учасники справи:
позивач: ОСОБА_1
відповідач : Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк»
третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Швець Руслан Олегович
третя особа: Шевченківський районний відділ державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ),
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк», треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Швець Руслан Олегович, Шевченківський районний відділ державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню,
установив:
20.10.2020 р. ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк», просить визнати таким, що не підлягає виконанню, виконавчий напис 8045, вчинений 12.07.2017 р. приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Швецем Р.О. Свої вимоги ОСОБА_1 обґрунтовує тим, що виконавчий напис вчинено з порушенням норм чинного законодавства, а саме: за обставин пропущення строків позовної давності, оскільки на документах, за якими у кредитора з дня виникнення права вимоги минуло більше трьох років.
Матеріали позовної заяви передано судді 21.10.2020 р. (протокол автоматизованого розподілу судової справи між суддями).
Ухвалою суду від 26.10.2020 р. позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху.
30.10.2020 р. позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про усунення недоліків позовної заяви.
Ухвалою суду від 10.11.2020 р. відкрито провадження у справі.
Відповідачем Акціонерним товариством Комерційний банк «ПриватБанк» відзив на позовну заяву не подано.
Третьою особою: приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Швецем Русланом Олеговичем пояснення щодо позову або відзиву не подано.
Третьою особою: Шевченківським районним відділом державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) пояснення щодо позову або відзиву не подано.
Суд, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, встановив наступні обставини та дійшов до наступних висновків.
Судом установлено, що 21.02.2007 р. між ОСОБА_1 та Публічним акціонерним товариством Комерційний банк «ПриватБанк» (правонаступником якого є Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк») укладено кредитний договір № б/н.
12.07.2017 р. приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Швецем Р.О. вчинено виконавчий напис, яким стягнуто із ОСОБА_1 на користь Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» кошти у сумі 10 574,00 доларів США, що за курсом 26,98 відповідно до службового розпорядження НБУ від 31.03.2017 р. складає 285 244,73 грн, з урахуванням 1 994,58 долари США заборгованості за тілом кредиту, 7 658,24 доларів США заборгованості за відсотками, 400,00 доларів США заборгованості з пені та комісії, 18,53 доларів США заборгованості по штрафам (фіксована частина), 502,64 долари США заборгованості по штрафам (відсоток від суми заборгованості), 1 800,00 грн витрат за вчинення виконавчого напису. Строк, за який проводиться стягнення, становить 10 років 1 місяць 10 днів, а саме: з 21.02.2007 р. по 31.03.2017 р.
За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес у один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.
При цьому згідно статті 18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом.
Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами та посадовими особами органів місцевого самоврядування встановлюється Законом України «Про нотаріат» та іншими актами законодавства України (частина перша статті 39 Закону «Про нотаріат»). Цим актом є, зокрема, Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України № 296/5 від 22.02.2012 р. (далі - «Порядок»).
Згідно статті 87 Закону України «Про нотаріат» для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України (далі - «Перелік документів»).
За змістом статті 88 Закону України «Про нотаріат» нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку.
Порядок містить такі самі правила та умови вчинення виконавчого напису (пункти 1, 3 Глави 16 розділу ІІ Порядку).
Згідно підпункту 2.1 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку для вчинення виконавчого напису стягувачем або його уповноваженим представником нотаріусу подається заява, у якій, зокрема, мають бути зазначені: відомості про найменування і місце проживання або місцезнаходження стягувача та боржника; дата і місце народження боржника-фізичної особи, місце його роботи; номери рахунків у банках, кредитних установах, код за ЄДРПОУ для юридичної особи; строк, за який має провадитися стягнення; інформація щодо суми, яка підлягає стягненню, або предметів, що підлягатимуть витребуванню, включаючи пеню, штрафи, проценти тощо. Заява може містити також іншу інформацію, необхідну для вчинення виконавчого напису.
У разі якщо нотаріусу необхідно отримати іншу інформацію чи документи, які мають відношення до вчинення виконавчого напису, нотаріус вправі витребувати їх у стягувача (підпункт 2.2 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку).
Крім того, підпунктами 3.2, 3.5 пункту 3 Глави 16 розділу ІІ Порядку передбачено, що безспірність заборгованості підтверджують документи, передбачені Переліком документів. При вчиненні виконавчого напису нотаріус повинен перевірити, чи подано на обґрунтування стягнення документи, зазначені у вказаному Переліку. Цей Перелік не передбачає інших умов вчинення виконавчих написів нотаріусами ніж ті, які зазначені в Законі України «Про нотаріат» та Порядку, а лише їх конкретизує.
Статтею 50 Закону України «Про нотаріат» передбачено, що нотаріальна дія або відмова у її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду. Право на оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, нотаріального акта має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти.
За результатами аналізу вищенаведених норм можна дійти наступних висновків.
Вчинення нотаріусом виконавчого напису - це нотаріальна дія, яка полягає у посвідченні права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. При цьому вчинений нотаріусом виконавчий напис не породжує виникнення права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна, а підтверджує, що таке право виникло у стягувача раніше. Мета вчинення виконавчого напису - надання стягувачу можливості в позасудовому порядку реалізувати його право на примусове виконання безспірного зобов`язання боржником. Отже, відповідне право стягувача, за захистом якого він звернувся до нотаріуса, повинно існувати на момент звернення. Так само на момент звернення стягувача до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису повинна існувати й, крім того, також бути безспірною, заборгованість боржника перед стягувачем. Безспірність заборгованості боржника, у тому числі і внаслідок цивільно-правової відповідальності, - це обов`язкова умова вчинення нотаріусом виконавчого напису (стаття 88 Закону України «Про нотаріат»). Вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається за фактом подання стягувачем документів, які згідно із відповідним Переліком є підтвердженням безспірності заборгованості або іншої вимоги боржника перед стягувачем. Однак сам по собі цей факт (подання стягувачем відповідних документів нотаріусу) не свідчить про відсутність спору стосовно заборгованості як такого. З огляду на наведене та, виходячи з системного аналізу статей 15, 16, 18 ЦК України, статей 50, 87, 88 Закону України «Про нотаріат», захист цивільних прав шляхом вчинення нотаріусом виконавчого напису полягає у тому, що нотаріус підтверджує наявне у стягувача право на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. Це право існує, поки суд не встановить зворотного. Тобто боржник, який так само має право на захист свого цивільного права, в судовому порядку може оспорювати вчинений нотаріусом виконавчий напис як з підстав порушення нотаріусом процедури вчинення виконавчого напису, так і з підстав неправомірності вимог стягувача (повністю чи в частині розміру заборгованості або спливу строків давності за вимогами в повному обсязі чи їх частині), з якими той звернувся до нотаріуса для вчинення виконавчого напису. Підставами оскарження виконавчих написів може бути як порушення нотаріусом процедури вчинення напису (наприклад, неповідомлення боржника про вимогу кредитора), так і необґрунтованість вимог до боржника.
Суд при вирішенні спору про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, не повинен обмежуватися лише перевіркою додержання нотаріусом формальних процедур і факту подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника згідно з Переліком. Для правильного застосування положень статей 87, 88 Закону України «Про нотаріат» у такому спорі суд повинен перевірити доводи боржника в повному обсязі й установити та зазначити в рішенні, чи справді на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем, тобто чи існувала заборгованість взагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначено у виконавчому написі, та чи не було невирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру станом на час вчинення нотаріусом виконавчого напису. Разом із тим законодавством не визначений виключний перелік обставин, які свідчать про наявність спору щодо заборгованості. Ці обставини встановлюються судом відповідно до загальних правил цивільного процесу за наслідками перевірки доводів боржника та оцінки наданих ним доказів. Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 05.07.2017 р. у справі № 6-887цс17, постанові Верховного Суду від 19.09.2018 р. у справі № 207/1587/16.
Таким чином нотаріус перш ніж вчинити виконавчий напис повинен перевірити чи підпадає заявлена вимога під той вид заборгованості, про який йдеться в Переліку, чи подані всі передбачені Переліком документи, чи оформлені такі документи належним чином, чи підтверджують подані документи безспірність заборгованості боржника перед кредитором та прострочення виконання зобов`язання, чи не виник спір між зацікавленими особами, чи не минув встановлений законодавством строк для вчинення виконавчого напису. Аналогічну позицію викладено в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01.03.2017 р. у справі № 201/1662/16-ц.
З матеріалів справи слідує і дана обставина була встановлена в судовому засіданні, що приватним нотаріусом при вчиненні виконавчого напису не дотримано вимог щодо безспірності заборгованості відповідача перед банком, у виконавчому написі нотаріуса зазначено період стягнення, який перевищує загальний строк позовної давності, тобто включає вимоги, з дня виникнення яких минуло більше трьох років. Аналізуючи вищезазначене, виконавчий напис може бути вчинений за наявності одночасно двох умов, а саме: з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років та підтверджено безспірність заборгованості.
Згідно статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
Враховуючи, що стягнення заборгованості за виконавчим написом провадиться за період з 21.02.2007 р. по 31.03.2017 р., означене свідчить, що боржник не сплачував борг з цієї дати і банк був обізнаний про порушення свого права та у нього виникло право вчиняти дії для захисту порушеного права.
Суд звертає увагу, що частиною другою статті 258 ЦК України передбачено, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені), втім в порушення вищезазначеної норми виконавчим написом нотаріуса поза межами річного строку спеціальної позовної давності з позивача стягнуто заборгованість за період з 21.02.2007 р. по 31.03.2017 р., отже у даному випадку нотаріус при вчиненні оспорюваного виконавчого напису порушив норми Закону України «Про нотаріат» та Порядку, а тому приходить висновку про обґрунтованість позовних вимог. За встановлених обставин оспорюваний виконавчий напис підлягає визнанню таким, що не підлягає виконанню.
Відповідно до вимог частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір за подання позову у розмірі 840,80 грн підлягає стягненню з відповідача.
Право на професійну правничу допомогу гарантовано статтею 59 Конституції України, офіційне тлумачення якої надано Конституційним Судом України у рішеннях № 13-рп/2000 від 16.11.2000 р., № 23-рп/2009 від 30.09.2009 р., зокрема, у рішенні № 23-рп/2009 від 30.09.2009 р. зазначено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема, в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо.
Згідно статті першої Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатська діяльність -це незалежна професійна діяльність адвоката щодо здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.
Договір про надання правової допомоги -домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Згідно статті 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.
Згідно статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Згідно частин першої, третьої статті 134 ЦПК України разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв`язку із розглядом справи. Попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи.
Відповідно до частин першої-п`ятої статті 137 ЦК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може за клопотанням іншої сторони зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Отже при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Згідно частини восьмої статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Так, представництво інтересів позивача ОСОБА_1 здійснювалося адвокатом Василевською К.М. відповідно до договору про надання правової допомоги № 172 від 30.09.2020 р. та на підставі ордеру на надання правничої (правової) допомоги серії АІ № 1059429 від 16.10.2020 р. На підтвердження розміру витрат на правничу допомогу ОСОБА_2 позивачем до матеріалів справи долучено рахунок на оплату № 558 від 06.10.2020 р., фіскальний чек 0.0.1860240151.1 від 06.10.2020 р., у договору про надання правової допомоги сторони визначили фіксований розмір вартості послуг (гонорару): заява про забезпечення позову, клопотання про витребування доказів, позовна заява.
Згідно частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
При вирішенні питання про розмір означених судових витрат, суд вважає, що всі дії, вчинені представником позивача в межах розгляду цивільної справи № 755/45649/20-ц, є правничою допомогою в розумінні вимог закону в межах саме даної цивільної справи, а тому витрати на професійну правничу допомогу адвоката Василевської К.М. у розмірі 7 500,00 грн підлягають стягненню з відповідача на користь позивача.
На підставі викладеного, керуючись статтями 12, 13, 19, 81, 141, 263-265, 267, 273, 274, 280, 354, 355 ЦПК України суд,
вирішив:
Позов - задовольнити.
Визнати таким, що не підлягає виконанню виконавчий напис № 8045, вчинений 12.07.2017 р. приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Швецем Русланом Олеговичем, про стягнення із ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк», грошових коштів за кредитним договором № б/н від 21.02.2007 р. сумі 10 574,00 доларів США, що за курсом 26,98 відповідно до службового розпорядження НБУ від 31.03.2017 р. складає 285 244,73 грн.
Стягнути з Публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» на користь ОСОБА_1 840,80 грн сплаченого судового збору, 7 500,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.
Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку до Київського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги через Печерський районний суд м. Києва протягом тридцяти днів з дня складання цього рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду.
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ).
Відповідач: Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» (01001, м. Київ, вул. Грушевського,1-Д, ЄДРПОУ: 14360570).
Третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Швець Руслан Олегович (01001, м. Київ, вул. Лютеранська, 3, нежилі прим. З № 1 по № 5 (рупа прим. № 31) (в літ. А), офіс 31).
Третя особа: Шевченківський районний відділ державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (01032, м. Київ, вул. Саксаганського, 110, ЄДРПОУ: 34967593).
Суддя Волкова С.Я.
Джерело: ЄДРСР 94961984
-
By ANTIRAID
Постанова
Іменем України
27 січня 2021 року
м. Київ
справа № 761/45251/16-ц
провадження № 61-13054 св 19
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),
суддів : Воробйової І. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А.,
учасники справи:
позивач (відповідач за зустрічним позовом) - акціонерне товариство «ВТБ Банк» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію акціонерного товариства «ВТБ Банк»,
відповідач - ОСОБА_1 , який діє у власних інтересах та в інтересах малолітньої дочки ОСОБА_2 ,
третя особа - ОСОБА_3 , служба у справах дітей Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Загоруйко Альона Юріївна,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу акціонерного товариства «ВТБ Банк» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію акціонерного товариства «ВТБ Банк» на постанову Київського апеляційного суду у складі колегії суддів: Іванової І. В., Матвієнко Ю. О., Мельника Я. С. від 30 травня 2019 року,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2016 року публічне акціонерне товариство «БМ Банк» , правонаступником якого є акціонерне товариство«ВТБ Банк» (далі - АТ «ВТБ Банк», Банк, товариство), звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , який діє у власних інтересах та в інтересах малолітньої дочки - ОСОБА_2 , 2011 року народження, треті особи: ОСОБА_3 , служба у справах дітей Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Загоруйко А. Ю., про визнання договору дарування недійсним, скасування державної реєстрації права власності, зобов`язання вчинити дії щодо реєстрації та звернення стягнення на нерухоме майно.
Позовна заява мотивована тим, що між товариством та ОСОБА_1 06 лютого 2008 року було укладено кредитний договір № 435/060208, відповідно до умов якого останній отримав на умовах, визначених кредитним договором, грошові кошти у тимчасове платне користування у розмірі 132 000 доларів США, з процентною ставкою 6,21 % річних та остаточним терміном повернення кредитних коштів до 03 лютого 2023 року.
На забезпечення виконання вказаних зобов`язань між ними було укладено договір застави від 06 лютого 2008 року із подальшими змінами, згідно з умовами якого в заставу було передано майнові права на об`єкт нерухомості - квартиру АДРЕСА_1 , будівництво якого не завершено. Після завершення будівництва будинку 01 листопада 2011 року ОСОБА_1 було зареєстровано право власності на вказану квартиру. У подальшому відповідач відчужив належну йому на праві власності спірну квартиру, уклавши договір дарування, що був направлений не на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором, а на незаконний перехід права власності на квартиру до його малолітньої дочки - ОСОБА_4 .
У зв`язку з відчуженням без згоди банку спірної квартири на користь малолітньої ОСОБА_2 банк позбавлений права задовольнити свої вимоги за рахунок єдиного майна відповідача, тому просив позов задовольнити.
У січні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом до ПАТ «БМ Банк», третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Морозова С. В., про визнання договору застави недійсним.
Зустрічний позов мотивований тим, що 06 лютого 2008 року між ПАТ «БМ Банк» та ним було укладено кредитний договір та договір застави № 435/060208, відповідно до якого в заставу було передано майнові права на об`єкт нерухомості - квартиру АДРЕСА_1 , будівництво якого не завершено.
ОСОБА_1 вважав, що договір застави має бути визнаний судом недійсним з тих підстав, що на момент укладення спірного договору відповідно до законодавства майнові права на об 'єкт незавершеного будівництва немогли бути предметом іпотеки.
Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд задовольнити його позов.
Під час розгляду справи сторони звернулись до суду із заявами про застосування позовної давності до первісних та зустрічних позовних вимог.
Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва у складі судді Осаулова А. А. від 16 січня 2019 року позов ПАТ «БМ Банк» задоволено частково. Визнано недійсним договір дарування від 22 травня 2013 року, укладений ОСОБА_1 про передачу в дар ОСОБА_2 квартири АДРЕСА_2 . Скасовано державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на вказану квартиру.
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Стягнуто на користь ПАТ «БМ Банк» з ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1 280,00 грн.
У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим,що укладення спірного договору дарування ОСОБА_1 на користь своєї малолітньої дочки свідчить про фіктивний перехід права власності до близького родича з наміром ухилитися від виконання кредитних зобов`язань перед банком, що є порушенням частини п`ятої статті 203 та статті 215 ЦК України.
Також суд зазначив, що немає підстав для застосування позовної давності до позовних вимог Банку, оскільки порушення прав банку вже відбулось при виникненні у нього права вимоги щодо погашення кредитної заборгованості за рахунок застави, тобто в ході виконання судового рішення про стягнення заборгованості, тобто після набрання законної сили рішенням суду від 27 січня 2014 року.
Вирішуючи питання щодо зустрічного позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції вказав, що відсутні підстави для визнання договору застави недійсним, оскільки в Законі України «Про іпотеку» у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин, наділено особу правом передати в іпотеку об`єкт незавершеного будівництва, який вона набуде у власність у майбутньому, пославшись на відповідну правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 21 березня 2018 року у справі № 522/13615/15-ц, провадження № 61-3599 св 18.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 30 травня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 16 січня 2019 року у частині задоволення позовних вимог ПАТ «БМ Банк» скасовано та в цій частині ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову.
У решті рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 16 січня 2019 року залишено без змін.
Судове рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що висновок суду першої інстанції про визнання договору дарування недійсним є вірним, оскільки свідомий намір невиконання зобов`язання за кредитним договором, приховування справжніх намірів учасників правочину є ознаками фіктивного правочину. При цьому, сам ОСОБА_1 підтвердив свої наміри ухилитися від виконання кредитних зобов`язань перед банком у листі від 27 травня 2013 року, направленому на адресу Банку, де зазначено що він подарував квартиру своїй дитині, його дії обумовлені неможливістю домовитись з банком і тепер Банк буде сам зацікавлений найти компромісне рішення щодо перерахування заборгованості.
Разом з тим, суд апеляційної інстанції не погодився з висновком суду першої інстанції про те, що немає підстав для застосування строку позовної давності до позовних вимог Банку, так як про існування оспорюваного договору дарування позивача повідомив сам ОСОБА_1 , направивши до Банку лист від 27 травня 2013 року, який ним у цей день було отримано, де повідомив про укладення договору дарування спірної квартири, що Банком не спростовано.
Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1, оскільки на час укладення спірного договору застави від 06 лютого 2008 року відповідно до пункту 1.3 договору передбачено, що право власності на об`єкт нерухомості, будівництво якого не завершено, виникає у заставодавця в майбутньому після завершення будівництва та введення його в експлуатацію, що не суперечить положенням Закону України «Про іпотеку».
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі АТ «ВТБ Банк» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації в АТ «ВТБ Банк» просить постанову Київського апеляційного суду від 30 травня 2019 року скасувати і залишити в силі рішенняШевченківського районного суду міста Києва від 16 січня 2019 року, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
У частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_1 судові рішення не оскаржуються, тому в касаційному порядку не переглядаються (стаття 400 ЦПК України).
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою АТ «ВТБ Банк» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації в АТ «ВТБ Банк» та витребувано її матеріали із Шевченківського районного суду м. Києва.
У вересні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.
19 вересня 2019 року до Верховного Суду надійшла заява ОСОБА_5 про залучення її до участі у справі в якості правонаступника АТ «ВТБ Банк», маючи намір відмовитися від касаційної скарги.
Заява обґрунтована тим, що 14 серпня 2019 року між АТ «ВТБ Банк» та ОСОБА_5 було укладено договір № 14-РБ про відступлення (купівлі- продажу) прав вимоги, згідно з яким банк відступив шляхом продажу новому кредитору належні банку, а новий кредитор набув у обсязі та на умовах, визначених цим договором права вимоги за кредитним договором № 435/060208 від 06 лютого 2018 року зі змінами до нього та договором застави № 435/060208 від 06 лютого 2008 року, укладеними між ПАТ «БМ Банк», правонаступником якого є АТ «ВТБ Банк», та ОСОБА_1 .
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 26 вересня 2019 року у задоволенні заяви ОСОБА_5 про залучення правонаступника АТ «ВТБ Банк» у цій справі відмовлено.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2019 року справу призначено до судового розгляду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2020 року зупинено касаційне провадження у цій справі до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 638/22396/14-ц (провадження № 14-16 цс 20).
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2021 року відновлено касаційне провадження у цій справі, оскільки усунуто обставини, що викликали зупинення провадження у справі.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга Банку мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не в повній мірі дослідив всі обставини справи, неправильно застосував норми матеріального права та порушив норми процесуального права, що призвело, на думку заявника, до ухвалення незаконного судового рішення.
Зазначає, що суд апеляційної інстанції, досліджуючи лист-повідомлення від 27 травня 2013 року, яким ОСОБА_1 повідомив Банк про відчуження заставного майна-квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_3 , та про укладення договору дарування від 22 травня 2013 року не містив жодної ідентифікуючої ознаки певної події, на які можна посилатися як на конкретний факт при вирішенні даного спору та використовувати його як доказ, на підставі якого можна застосувати строк позовної давності.
Вказує, що про порушення своїх прав Банк дізнався під час виконавчого провадження, яке було відкрито з метою погашення кредитної заборгованості, у тому числі за рахунок заставного майна, 28 листопада 2014 року, коли постановою державного виконавця було повернуто виконавчий лист у зв`язку з відсутністю майна у боржника, на яке можливо звернути стягнення. Отже, суд апеляційної інстанції невірно застосував положення статті 264 ЦК України, оскільки строк позовної давності ОСОБА_1 було перервано, так як він неодноразово направляв у період з 2013 по 2015 роки листи для врегулювання заборгованості, що свідчить про визнання ним свого боргу.
Відзиви на касаційну скаргу протягом строку, встановленого судом касаційної інстанції, не надійшли.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
06 лютого 2008 року між ПАТ «БМ банк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 435/060208, зі змінами та доповненнями до нього Додатковою угодою № 1 від 12 лютого 2008 року та Додатковою угодою №2 від 29.07.2009 року, відповідно до умов якого ОСОБА_1 отримав на умовах, визначених кредитним договором, грошові кошти у тимчасове платне користування у розмірі 132 000 доларів США, з цільовим призначенням придбання нерухомості, з кінцевою процентною ставкою у розмірі 16,21% річних та остаточним терміном повернення кредитних коштів до 03 лютого 2023 року (а. с. 9-20, т. 1)
На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між Банком та ОСОБА_1 було укладено договір застави № 435/060208 від 06.02.2008 року, з відповідними змінами та доповненнями до нього, згідно умов якого в заставу було передано майнові права на об`єкт нерухомості - квартиру АДРЕСА_1 , будівництво якого не завершено, із відповідним кадастровим номером земельної ділянки (а. с. 22-27, т. 1).
Згідно з пунктом 5.1.10 кредитного договору після отримання свідоцтва про право власності на нерухоме майно, що є предметом договору застави № 435/060208 від 06 лютого 2008 року, позичальник протягом місяця має оформити договір іпотеки нерухомого майна.
У пункті 1.6 договору застави № 435/060208 від 06 лютого 2008 року передбачено, що в разі закінчення будівництва і одержання заставодавцем свідоцтва про право власності на об`єкт нерухомості, майнові права на який є предметом застави за цим договором, до виконання заставодавцем зобов`язань за кредитним договором, збудований об`єкт нерухомості передається в якості забезпечення виконання зобов`язань, про що сторони укладають відповідний договір іпотеки та реєструють обтяження прав заставодавця на збудовану нерухомість в установленому законом порядку.
02 серпня 2011 року ОСОБА_1 отримав свідоцтво про право власності на збудовану квартиру АДРЕСА_2 , виданого 02 серпня 2011 Виконавчим органом Київської міської ради Головного управління житлового забезпечення (КМДА), на підставі Наказу Головного управління житлового забезпечення № 895-С/КІ від 27 липня 2011 року, зареєстрованого Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна 01 листопада 2011 року, номер запису - 46308, у книзі 661-27, реєстраційний номер майна в Реєстрі прав власності на нерухоме майно: 35036169, що підтверджується витягом про державну реєстрацію прав № 31878046.
22 травня 2013 року ОСОБА_1 відчужив спірну квартиру відповідно до договору дарування квартири у власність обдарованої малолітньої ОСОБА_2 , 2011 року народження, законним представником якої була ОСОБА_3 (а. с. 242-244, т.1).
У січні 2012 року Банк звертався до Шевченківського районного суду міста Києва з позовом про стягнення з ОСОБА_1 кредитної заборгованості.
У ході судового розгляду справи № 2610/1302/2012, ОСОБА_1 було погашено прострочену заборгованість по кредиту, тому ухвалою суду від 10 січня 2013 року позовну заяву банку та зустрічний позов ОСОБА_1 залишено без розгляду, скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою від 19 березня 2012 року, а саме: арешт, накладений на спірну квартиру АДРЕСА_2 (а. с. 47-49, т. 2).
У червні 2013 року Банк повторно звернувся до суду про стягнення кредитної заборгованості з ОСОБА_1 за договором кредиту від 06 лютого.2008 року, рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 27 січня 2014 року залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 15 квітня 2014 року, позов ПАТ «БМ Банк» задоволено частково, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «БМ Банк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 158 637,82 доларів США, що еквівалентно складає 1 267 992,00 грн. Вирішено питання судових витрат. В іншій частині позовних вимог відмовлено (а. с. 36-44, т. 1).
Постановою ВДВС Шевченківського РУЮ у м. Києві від 28 листопада 2014 року (ВП № 43376729) виконавчий лист повернуто стягувачу у зв`язку з тим, що майно, належне боржникові, відсутнє (а. с. 45, т. 1).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Згідно з частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)(тут і далі в редакції до наведених змін) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга АТ «ВТБ Банк» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації в АТ «ВТБ Банк» задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою
для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400цього Кодексу.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Згідно з частиною п`ятою статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Свідомий намір невиконання зобов`язань по договору, приховування справжніх намірів учасників правочину є ознаками фіктивного правочину, а відповідно до частин першої, третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою , п`ятоюта шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
При цьому, судом апеляційної інстанції зазначено, що ОСОБА_1 сам підтвердив свої наміри ухилитися від виконання кредитних зобов`язань перед банком у листі від 27 травня 2013 року, направленому на адресу Банку, якого приєднано до справи, де зокрема зазначено що він подарував квартиру своїй дитині, його дії обумовлені неможливістю домовитись з банком і тепер банк буде сам зацікавлений найти компромісне рішення щодо перерахування заборгованості (а. с. 183, т.1).
Верховний Суд погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про те, що в даному випадку предметом спору, як зазначено у позові, є порушення прав Банку, пов`язаних невиконанням ОСОБА_1 своїх зобов`язань за кредитним договором та договором застави, оскільки у позові Банк посилався, що ОСОБА_1 , діючи з метою ухилення від виконання своїх договірних зобов`язань, не надав позивачу, як заставодержателю відомості про зміни, що сталися в заставному праві, не виконав необхідні дії для забезпечення дійсності заставного майна, не уклав з Банком відповідний договір іпотеки та, як наслідок, не було зареєстровано обтяження прав заставодавця на збудовану нерухомість в установленому закону порядку, що в подальшому дало змогу ОСОБА_1 укласти оспорюваний договір дарування збудованої за кредитні кошти квартири, без згоди Банку, що призвело до неможливості примусового виконання рішення суду від 27 січня 2014 року за рахунок предмета заставного майна.
При цьому, судом установлено, що про існування оспорюваного договору дарування Банк повідомив сам ОСОБА_1 , направивши йому 27 травня 2013 року лист, який Банком в цей день було отримано, де повідомив про укладення ним договору дарування спірної квартири через те, що Банк не погоджується узгодити з ним розмір заборгованості. Зазначені обставини Банком не спростовані.
Згідно зі статтями 256, 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутись до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Таким чином, Банк, звернувшись із даним позовом до суду 16 грудня 2016 року, пропустив строк на звернення до суду.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
ОСОБА_1 у суді першої інстанції, заявляв клопотання про застосування строків позовної давності (а. с. 123, т.1).
Таким чином, задовольняючи частково апеляційну скаргу ОСОБА_1 та скасовуючи рішення районного суду в задоволеній частині, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що позов Банку був обґрунтований, проте пропущено строк позовної давності.
Доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування оскаржуваного судового рішення, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК Українисуд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, на законність та обґрунтованість судового рішення не впливають.
Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, ЦПК України, Верховний Суд
у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу акціонерного товариства «ВТБ Банк» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію акціонерного товариства «ВТБ Банк» залишити без задоволення.
Постанову Київського апеляційного суду від 30 травня 2019 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Судді: Д. Д. Луспеник І. А. Воробйова Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець
94525172
-
By ANTIRAID
Справа № 755/19582/19
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
"28" жовтня 2020 р.
Дніпровський районний суд м. Києва у складі:
головуючого судді Гончарука В.П.
за участі секретаря Гриценко О.І.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг» до ОСОБА_1 . ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа: Служба у справах дітей та сім`ї Дніпровської районної у м. Києві Державної адміністрації про звернення стягнення на предмет іпотеки, -
учасники справи:
представник позивача - Могилян Л.В.
відповідач - ОСОБА_1
ВСТАНОВИВ:
Позивач Товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг» звернулося до суду з позовною заявою до ОСОБА_1 . ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа: Служба у справах дітей та сім`ї Дніпровської районної у м. Києві Державної адміністрації про звернення стягнення на предмет іпотеки, в якій просить суд звернути стягнення на підставі Договору іпотеки першої черги № PCL-002/547/2006 від 21 червня 2006 року на заставлене майно - квартира, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 та належить на праві власності ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер: НОМЕР_1 Паспорт серія НОМЕР_2 виданий Ватутінським РУ ГУМВС України м. Києві 31.08.1995 року адреса: АДРЕСА_2 ), на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (адреса: 03150, м. Київ, вул. Фізкультури, 28-Д, р/р № НОМЕР_3 в АТ «ОТП Банк», МФО 300528, код ЄДРПОУ 36789421) шляхом проведення прилюдних торгів, встановивши початкову ціну на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. Кошти отримані від реалізації заставленого майна направити на погашення заборгованості в сумі 530 223,07грн (п`ятсот тридцять тисяч двісті двадцять три гривні та 07 копійок) перед ТОВ «ОТП Факторинг Україна» за Кредитним договором № МL- 002/547/2006 від 21 червня 2006 року.
Виселити з незаконно займаної квартира, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 . наступних громадян: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_4 .
Стягнути витрати по сплаті судового збору.
Позовні вимоги мотивовані тим, що 21 червня 2006 року між ОСОБА_7 та Акціонерним комерційним банком «Райффайзенбанк Україна», правонаступником якого за всіма правами та обов`язками є ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого в свою чергу є АТ «ОТП Банк», був укладений Кредитний договір № МL- 002/547/2006. Кредитний договір складається із двох частин, які нероздільно пов`язані між собою, згідно з п. 1. частини № 1 Кредитного договору.
За умовами Кредитного договору Банк надав Боржнику кредит в розмірі 60 000,00 (шістдесят тисяч) доларів США зі сплатою фіксованої процентної ставки у розмірі 14,00 % (чотирнадцять цілих і 00 сотих відсотків) річних.
Кредитні кошти надавались Банком на підставі Кредитної заявки Боржника від 21 червня 2006 року шляхом перерахування кредитних коштів в повній сумі з кредитного рахунку на поточний рахунок Боржника, відкритий у ЗАТ «ОТП Банк». Це підтверджується випискою про рух коштів на рахунку ОСОБА_7 , зазначеному в Кредитному договорі, за 21.06.2006р.
В свою чергу Боржник зобов`язався прийняти, належним чином використати та повернути Банку зазначені кредитні кошти у строки, передбачені Кредитним договором (зокрема, в п. 2 частини № 1 Кредитного договору), а також сплатити відповідну плату за користування кредитними коштами і виконати всі інші зобов`язання, визначені Кредитним договором 22 березня 2007 року між ОСОБА_1 , ОСОБА_7 та ЗАТ «ОТП Банк» був укладений Договір про заміну боржника у зобов`язанні № МL- 002/547/2006. Відповідно до п. І Договору про заміну боржника в зв`язку з відчуженням Боржником предмета застави Позичальнику, Сторони дійшли згоди про те, що Боржник переводить свій борг на Позичальника, внаслідок чого Позичальник заміняє Боржника як зобов`язану сторону в Кредитному договорі, а Банк шляхом підписання цього Договору про заміну боржника дає свою згоду на вищезазначене переведення боргу.
21.03.2011 року винесено рішення Деснянського районного суду м. Києва про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за Кредитним договором № МL- 002/547/2006 від 21 червня 2006 року розмірі 530 223,07 грн.
З метою забезпечення виконання зобов`язання за Кредитним договором 21 червня 2006 року між Банком та Відповідачем, було укладено договір іпотеки № PCL-002/547/2006 від 21 червня 2006 року.
За умовами Договору іпотеки, а саме п. п. 1.1., 3.1. для забезпечення повного і своєчасного виконання Боржником Боргових Зобов`язань, Іпотекодавець надає Іпотекодержателю в Іпотеку нерухоме майно, а саме: квартира АДРЕСА_3 , загальна площа якої згідно з правовстановлюючими документами складає 97,40 кв.м.
Предмет іпотеки належить Іпотекодавцю на праві приватної власності, що підтверджується договором дарування від 02.03.2007 року посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Краковецького А.М. від 22.03.2007 р. номер 1989.
У зв`язку із порушенням відповідачем взятих на себе зобов`язань, власнику іпотечного майна та особам зареєстрованим у квартирі направлено вимогу про добровільне звільнення приміщення, проте така вимога не виконана, а тому іпотекодержатель має право звернути стягнення на предмет іпотеки та виселити її мешканців.
Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 04 грудня 2019 року відкрито провадження у даній справі та постановлено розгляд справи провести в порядку загального позовного провадження.
Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 23 квітня 2020 року, закрито підготовче провадження у даній справі та призначено справу до судового розгляду по суті.
Представник позивача в судовому засіданні підтримав позовні вимоги в повному обсязі та просив їх задовольнити з підстав викладених у змісті позовної заяви.
Відповідач ОСОБА_1 , в судовому засіданні заперечував проти задоволення позовних вимог в повному обсязі з підстав викладених у письмових запереченнях на позовну заяву наявних у матеріалах справи. Крім того, відповідачем було подано до суду заяву про застосування позовної давності, в якій зазначив, що рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 21 березня 2011 року змінено строк виконання основного зобов`язання. На 31-й день з моменту отримання відповідачем та не виконання ним вимоги позивача від 20 січня 2011 року про дострокове повернення кредиту у повному обсязі, а саме з 21 лютого 2011 року, ТОВ «ОТП Факторинг Україна» обізнане про порушення свого права і з цього часу у нього виникло право задовольнити забезпечені іпотекою вимоги за рахунок предмета іпотеки.
Крім того, рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 26 листопада 2012 року, визнано таким, що не підлягає виконанню виконавчий напис від 15 березня 2010 року, виданий приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар Іриною Михайлівною, зареєстрований в реєстрі за №2181, про звернення стягнення на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_3 , яка належить на праві власності ОСОБА_1 .
Таким чином починає відраховуватись позовна давність на момент ухвалення рішення суду про визнання таким, що не підлягає виконанню виконавчого напису.
Крім того, відповідач звернув увагу на те, що надана останньому в іпотеку квартира є єдиним її житлом і підпадає під дію мораторію на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті.
Відповідачі ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , ОСОБА_5 в судове засідання не з`явилися, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином. Поважність причин неявки в судове засіданні не повідомили.
Представник третьої особи в судове засідання не з`явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином. Поважність причин неявки в судове засіданні не повідомив.
Всебічно проаналізувавши обставини справи в їх сукупності, оцінивши за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному і об`єктивному розгляді справи, зібрані по справі докази, керуючись законом, суд дійшов наступного висновку.
Відповідно до ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Статтею 13 ЦПК України визначено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Прецедентна практика Європейського суду з прав людини виходить з того, що реалізуючи п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, змістом яких є не допустити судовий процес у безладний рух.
В судовому засіданні встановлено, що 21 червня 2006 року між Закритим акціонерним товариством "ОТП Банк" ОСОБА_7 був укладений кредитний договір №МL-002/547/2006. відповідно до якого Банк зобов`язувався надати Позичальнику кредит у розмірі 60 000 доларів США, а Позичальник зобов`язувався прийняти, належним чином використовувати та повернути кредит, а також сплатити проценти за користування кредитом в розмірі 14% річних в порядку, на умовах та в строки, визначені цим Договором. Дата остаточного повернення кредиту сторонами договору визначена 21 червня 2016 року. Дані обставини з`ясовані судом на поясненнях сторони позивача та відповідача, які зазначили, що копію даного договору надати суду не можуть, оскільки він не є предметом спору.
22 березня 2007 року між Закритим акціонерним товариством "ОТП Банк"(кредитор), ОСОБА_1 (новий боржник) та ОСОБА_7 (первісний боржник) був укладений договір про заміну боржника у зобов`язанні №МL-002/547/2006, за яким у зв`язку з відчуженням первісним боржником предмета застави новому боржнику, сторони дійшли згоди про те, що первісний боржник переводить свій борг на нового боржника, внаслідок чого новий боржник заміняє первісного боржника як зобов`язану сторону у кредитному договорі, а кредитор шляхом підписання цього договору дає свою згоду на вищезазначене переведення боргу.
Згідно з вимогами Закону України "Про акціонерні товариства"№ 514-VI від 17.09.2008 року Закрите акціонерне товариство "ОТП Банк"змінив своє найменування на Публічне акціонерне товариство "ОТП Банк", яке є правонаступником усіх прав та обов`язків Закритого акціонерного товариства "ОТП Банк".
З метою забезпечення виконання зобов`язання за кредитним договором, 22 березня 2007 року між Закритим акціонерним товариством "ОТП Банк"та ОСОБА_1 був укладений договір іпотеки №РCL-002/802/2007, предметом якого є нерухоме майно, квартира АДРЕСА_3 .
Відповідно до п. 6.1 Договору іпотеки, передбачено, що вимоги задовольняються за рахунок Предмета іпотеки. За рахунок предмета іпотеки Іпотекодержатель може задовольнити такі вимоги: а) всі боргові зобов`язання, не сплачені Іпотекодавцем, в тому числі заборгованість по овердрафту і б) вимоги стосовно повного відшкодування всіх збитків, завданих порушенням Іпотекодавцем його зобов`язань за цим Договором, а також всіх фактичних витрат, понесених Іпотекодержателем у зв`язку із реалізацією його права за цим Договором.
Обрання порядку звернення стягнення на предмет іпотеки визначено у п.6.3 Договору іпотеки та передбачає: права Іпотекодержателя звернутись до уповноважених органів за захистом своїх прав в порядку, встановленого законодавством або права сторін встановити договірний порядок звернення стягнення на предмет іпотеки.
21 березня 2011 року винесено заочне рішення Деснянського районного суду м. Києва про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за Кредитним договором № МL- 002/547/2006 від 21 червня 2006 року розмірі 530 223,07грн.
Крім того, рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 26 листопада 2012 року, визнано таким, що не підлягає виконанню виконавчий напис від 15 березня 2010 року, виданий приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар Іриною Михайлівною, зареєстрований в реєстрі за №2181, про звернення стягнення на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_3 , яка належить на праві власності ОСОБА_1 .
Дані рішення не оскаржувались та набрали законної сили.
Відповідно до ч. 4, 5 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.
Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили.
Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини.
Преюдиційні обставини є обов`язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені невірно. Таким чином, законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень.
Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
За приписами частини першої статті 1048 ЦК України (параграф 1 глава 71) позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюється договором.
У частині першій статті 1049 ЦК України встановлено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Відповідно до частини першої статті 530 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлений строк його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк.
Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).
Відповідно до частини першої статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.
Згідно зі статтею 589 ЦК України у разі невиконання зобов`язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов`язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв`язку із пред`явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором.
Згідно з частиною першою статті 590 ЦК України звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом.
За змістом статті 7 Закону України «Про іпотеку» за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов`язання.
Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (частина третя статті 33 Закону України «Про іпотеку»).
У статті 33 Закону України «Про іпотеку» передбачені підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки.
Зокрема, частиною першою цієї статті передбачено, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.
Отже, чинним законодавством передбачено право іпотекодержателя задовольнити забезпечені іпотекою вимоги за рахунок предмета іпотеки у випадку невиконання або неналежного виконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання.
Частина перша статті 35 Закону України «Про іпотеку» передбачає, що в разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.
07 червня 2014 року набрав чинності Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», згідно з яким протягом дії цього Закону не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку.
Мораторій є відстроченням виконання зобов`язання, а не звільнення від його виконання. Відтак мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, установлений Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», не позбавляє кредитора права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов`язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника) зазначене майно.
Рішення судів про звернення стягнення на предмет іпотеки, ухвалені до і після прийняття Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» залишаються в силі, а їх виконання зупиняється до вдосконалення механізму, передбаченого статтею 3 цього Закону.
Рішення ж суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не підлягає виконанню.
Вказаний правовий висновок висловлений у постановах Верховного Суду України від 27 травня 2015 року у справах № 6-57цс15 та № 6-58цс15, від 07 липня 2015 року у справі № 6-345цс15.
У цивільному законодавстві мораторій визначається як відстрочення виконання зобов`язання (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України).
Отже, мораторій не звільняє від виконання зобов`язання, а є відстроченням виконання певних обов`язків, відкладення певних дій на визначений чи невизначений період на підставі спеціального акта.
Встановлений Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» мораторій на стягнення нерухомого житлового майна громадян України, наданого як забезпечення зобов`язань за кредитами в іноземній валюті, не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов`язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника).
Вказаний правовий висновок викладений в постанові Верховного Суду України від 15 квітня 2015 року у справі № 6-46 цс 15 та в постанові Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 200/7371 /17-ц (провадження № 61-41990 св 18).
Також, оскільки вказаний Закон не зупиняє дію решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов`язань, то й не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що унеможливлює вжиття органами і посадовими особами, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, заходів, спрямованих на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію його положень на період чинності цього Закону.
Рішення ж суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону України «Про мораторій» не підлягає виконанню.
Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 27 травня 2015 року № 6-57цс15, яка згідно ст. 360-7 ЦПК України є обов`язковою для судів.
Квартира АДРЕСА_3 , яка виступала предметом іпотеки, придбана за кредитні кошти надані в іноземній валюті за споживчим кредитом, її площа не перевищує 140 кв.м, а відтак на неї розповсюджується дія мораторію, введеного Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».
Така обставина не позбавляє іпотекодержателя права звернути стягнення на предмет іпотеки, а лише відстрочує виконання іпотекодавцем зобов`язання.
У зв`язку із неналежним виконанням боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, а тому позовні вимоги в цій частині є обґрунтованими.
Відповідно до пункту 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі» встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.
Однак стороною відповідача було заявлено в судовому засіданні про застосування строків позовної давності.
Згідно зі статтями 256, 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Частинами першою, п`ятою статті 261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення свого права.
Позовна давність відповідно до частини першої статті 260 ЦК України обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253-255 цього Кодексу.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
Позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу.
Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення.
Механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності, а також корелювати із суб`єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (пункти 62, 66 рішення від 20 грудня 2007 року у за заявою №23890/02 у справі «Фінікарідов проти Кіпру»).
З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності може бути пов`язаний з різними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою.
У Рішенні Конституційного Суду України від 09 липня 2002 року № 15-рп/2002 визначено, що обрання певного засобу правового захисту, у тому числі й досудового врегулювання спору, є правом, а не обов`язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов`язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист.
Таким чином, позикодавець наділений можливістю реалізувати своє право в порядку частини другої статті 1050 ЦК України на дострокове повернення йому частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України, як шляхом пред`явлення досудової вимоги, так і звернення до суду.
Такими діями (шляхом пред`явлення судової вимоги) кредитор на власний розсуд змінює умови основного зобов`язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом, тобто відповідно до приписів частини другої статті 1050 ЦК України змінює строк виконання основного зобов`язання.
Згідно із правовим висновком, викладеним Великою Палатою Верховного Суду у постанові 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18) звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни.
Судом встановлено, що заочним рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 21 березня 2011 року у справі № 2-112/2011 стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» суму заборгованості за кредитним договором №ML-002/547/2006 від 21 червня 2006 року.
Таким чином кредитор пред`явивши позов про стягнення кредитної заборгованості на власний розсуд змінив строк виконання основного зобов`язання відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України і з цього моменту почала перебігати позовна давність.
Крім того, рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 26 листопада 2012 року у справі № 2604/7464/12 за позовом ОСОБА_1 , визнано таким, що не підлягає виконанню виконавчий напис від 15 березня 2010 року, виданий приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар Іриною Михайлівною, зареєстрований в реєстрі за №2181, про звернення стягнення на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_3 , яка належить на праві власності ОСОБА_1 .
Дане рішення набрало законної сили та не оскаржувалось.
В свою чергу із позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки ТОВ «ОТП Факторинг Україна» звернулось до суду 26 листопада 2019 року, тобто вочевидь із пропуском загальної позовної давності тривалістю у три роки, а тому суд застосовує приписи частини четвертої статті 267 ЦК України, про що заявлено стороною відповідача, та відмовляє у позові.
Щодо вимог позивача виселити з незаконно займаної квартира, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 . наступних громадян: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_4 , суд приходить до наступного.
Законом України від 22 вересня 2011року № 3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» внесено зміни до статті 109 ЖК УРСР, згідно з якими виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.
Громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
В усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, роз`яснено порядок застосування статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК УРСР. Зазначено, що частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону № 898-IV, так і норма статті 109 ЖК УРСР.
Підстав відступити від вказаних правових висновків Верховного Суду України не встановила і Велика Палата Верховного Суду, про що зазначила у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18).
Із матеріалів справи вбачається, що квартира АДРЕСА_3 , яка виступала предметом іпотеки, придбана відповідачем за кредитні кошти надані в іноземній валюті, а тому законом допускається можливість виселення без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення.
Поряд із цим, оскільки суд відмовив у задоволенні позовної вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки, то відповідно не підлягає задоволенню позовна вимога про виселення, як похідна.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України у зв`язку з відмовою в задоволенні позовних вимог, понесенні позивачем витрати відшкодуванню не підлягають.
Керуючись ст. 58 Конституції України, ст.ст. 263, 509, 525, 526, 546, 572, 575, 589, 611,612, 625, 530, 553-554, 559, 1048, 1054-1055 ЦК України, Законом України «Про іпотеку», Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», та керуючись ст.ст. 7-13, 76-81, 139, 141, 259, 263-265, 268, 273, 354 ЦПК України, суд -
УХВАЛИВ:
В задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг» до ОСОБА_1 . ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа: Служба у справах дітей та сім`ї Дніпровської районної у м. Києві Державної адміністрації про звернення стягнення на предмет іпотеки- відмовити.
Рішення може бути оскаржене до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст судового рішення виготовлено 09 листопада 2020 року.
Відомості щодо учасників справи:
Позивач - ТОВ «отп Факторинг України» ЄДРПОУ 36789421 місце знаходження: м.Київ, вул.Фізкультури, буд.28-д.
Відповідачі:
ОСОБА_2 ІПН не відомий, ОСОБА_1 ІПН НОМЕР_1 , що діє в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_3 ; проживають: АДРЕСА_1 .
ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_5 народження проживає: АДРЕСА_1 .
Третя особа:
Служба у справа дітей та сім"ї Дніпровської районної в м.Києві Державної адміністрації, адреса: м.Київ, вул.Краківська, буд.20.
Суддя:
92748372
-
By ANTIRAID
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
14 січня 2021 року
м. Київ
Справа № 0940/2276/18
Провадження № 11-336апп20
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Князєва В. С.,
суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Лобойка Л. М., Пількова К. М.,Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом Головного управління Державної фіскальної служби України в Івано-Франківській області до Державного підприємства «Івано-Франківський котельно-зварювальний завод» про стягнення податкового боргу
за касаційною скаргою Державного підприємства «Івано-Франківський котельно-зварювальний завод» на ухвалу Восьмого апеляційного адміністративного суду
від 18 березня 2020 року (судді Гінда О. М., Большакова О. О., Заверуха О. Б.),
У С Т А Н О В И Л А:
Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
1. Головне управління Державної фіскальної служби України в Івано-Франківській області (далі - ГУ ДФС в Івано-Франківській області) звернулося до суду з позовом до Державного підприємства «Івано-Франківський котельно-зварювальний завод» (далі - ДП «Івано-Франківський котельно-зварювальний завод»), у якому просило стягнути з рахунків відповідача податкову заборгованість у сумі 4 730 102 грн.
2. На обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що відповідач має заборгованість перед бюджетом, яка виникла у зв`язку із несплатою податкових зобов`язань із земельного податку та податку на додану вартість в сумі 4 730 102 грн. Оскільки відповідач заборгованість на день звернення до суду самостійно не погасив, її, на думку позивача, слід стягнути в судовому порядку.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
3. Івано-Франківський окружний адміністративний суд рішенням від 20 лютого 2019 року позов задовольнив.
4. Восьмий апеляційний адміністративний суд ухвалою від 11 квітня 2019 року апеляційну скаргу ДП «Івано-Франківський котельно-зварювальний завод» залишив без розгляду.
5. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду постановою від 30 січня 2020 року касаційну скаргу відповідача задовольнив, скасував ухвалу Восьмого апеляційного адміністративного суду від 11 квітня 2019 року, а справу направив до цього ж суду для продовження розгляду.
6. Восьмий апеляційний адміністративний суд ухвалою від 17 лютого 2020 року апеляційну скаргу ДП «Івано-Франківський котельно-зварювальний завод» залишив без руху з підстав несплати відповідачем судового збору за подання апеляційної скарги.
7. Восьмий апеляційний адміністративний суд ухвалою від 18 березня 2020 року апеляційну скаргу ДП «Івано-Франківський котельно-зварювальний завод» повернув скаржнику.
8. Судове рішення мотивовано тим, що скаржником у встановлений в ухвалі суду від 17 лютого 2020 року строк не усунуто недоліків апеляційної скарги, а саме не надано документа про сплату судового збору. При цьому скаржником було заявлено клопотання про звільнення від сплати судового збору, яке обґрунтоване відсутністю коштів на рахунках ДП «Івано-Франківський котельно-зварювальний завод». Суд апеляційної інстанції, розглянувши клопотання, дійшов висновку про відсутність підстав для його задоволення з огляду на те, що відсутні обставини, умови та критерії, установлені статтею 133 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) та статтею 8 Закону України «Про судовий збір», які б давали підстави для звільнення відповідача від сплати судового збору.
Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги
9. У касаційній скарзі ДП «Івано-Франківський котельно-зварювальний завод» просить скасувати ухвалу Восьмого апеляційного адміністративного суду від 18 березня 2020 року та передати справу до цього ж суду для продовження розгляду.
10. Скаржник зазначає, зокрема, що судом апеляційної інстанції безпідставно не застосовано до ДП «Івано-Франківський котельно-зварювальний завод» норми статті 8 Закону України «Про судовий збір», адже, на думку скаржника, він надав усі необхідні докази на підтвердження скрутного майнового стану підприємства, що є підставою для звільнення від сплати судового збору.
11. Крім того, скаржник уважає, що судом не враховано положення статті 283 КАС щодо особливостей провадження у справах за зверненням податкових та митних органів. Зазначає, що відповідно до вказаної статті у податкового органу немає обов`язку додавати до заяви документ про сплату судового збору, тож скаржник робить висновок, що й у разі оскарження рішення, прийнятого за такою заявою, документ про сплату судового збору не подається.
12. Також ДП «Івано-Франківський котельно-зварювальний завод» уважає, що судом апеляційної інстанції не враховано висновок, викладений у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі
№ 686/114/16-ц, відповідно до якого положення статей Цивільного процесуального кодексу України та Закону України «Про судовий збір» не містять визначеного (чіткого) переліку документів, які можна вважати такими, що підтверджують майновий стан особи. У кожному конкретному випадку суд встановлює можливість особи сплатити судовий збір на підставі наданих нею доказів щодо її майнового стану за своїм внутрішнім переконанням. Водночас підстави для відмови суду у подібних клопотаннях мають бути аргументовані.
13. Крім того, скаржник наголошує на порушенні судом апеляційної інстанції визначеного статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод права на справедливий суд. При цьому ДП «Івано-Франківський котельно-зварювальний завод» посилається на рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Шишков проти Росії» («Shishkov v. Russia»), зокрема на пункт 111, відповідно до якого вимога про сплату державного мита є стримуючою мірою для потенційних позивачів від пред`явлення безрозсудних і необґрунтованих позовів. Для того, щоб гарантувати справедливий баланс між підтримкою нормального функціонування судової системи і захистом інтересів заявника при поданні позову до суду, внутрішньодержавні суди звільняють від сплати державного мита заявників, які можуть підтвердити свій поганий фінансовий стан.
14. Також скаржник посилається на рішення ЄСПЛ у справі «ФК «Мретебі» проти Грузії» («FK Mretebi v. Georgia»), у якому зазначено, що «Верховний Суд неналежним чином дослідив аргументи заявника, не вказав, чи достатньо йому наданих доказів на підтвердження фінансової неможливості сплатити судовий збір, та не витребував доказів, яких, на його думку, не вистачало. Верховний Суд просто зазначив, що ніяких підстав для надання звільнення від судового збору не існувало. Відмова Верховного Суду звільнити заявника від сплати судового збору без відповідного обґрунтування є безпідставним обмеженням права останнього на доступ до правосуддя та була зумовлена виключно бажанням Верховного Суду поповнити державний бюджет».
Позиція інших учасників справи
15. Відзиву на касаційну скаргу не надходило.
Рух касаційної скарги
16. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 11 вересня 2020 року відкрив касаційне провадження у цій справі, а ухвалою від 13 жовтня 2020 року призначив її до розгляду.
17. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 15 жовтня 2020 року справу за позовом ГУ ДФС в Івано-Франківській області до ДП «Івано-Франківський котельно-зварювальний завод» про стягнення податкового боргу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частин третьої та п`ятої статті 346 КАС.
18. Таке рішення колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду мотивувала необхідністю відступлення від правового висновку, викладеного в низці рішень Верховного Суду, а також з огляду на те, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
19. Колегія суддів зазначила, що, зокрема, у постанові від 23 травня 2018 року у справі № 761/37931/16-ц Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду, скасовуючи ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 03 липня 2017 року та направляючи справу до цього ж суду для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження, зазначив, що суд не розглянув питання про зменшення розміру судового збору, з урахуванням того, що кооперативом «Лада-2» частково сплачено судовий збір, і зробив передчасний висновок про невиконання кооперативом «Лада-2» вимог ухвали про залишення апеляційної скарги без руху.
20. Тобто Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду виходив з можливості застосування правового інституту розстрочення, відстрочення, звільнення від сплати судового збору або зменшення його розміру до юридичної особи за майновим критерієм.
21. Аналогічний підхід про можливість застосування майнового критерію на підставі статті 8 Закону України «Про судовий збір» до юридичної особи приватного права або суб`єкта владних повноважень, але за обов`язкової умови перевірки її (його) майнового стану в залежності від оцінки доказів, якими обґрунтовується її (його) рівень, викладений у таких судових рішеннях:
- ухвалах Великої Палати Верховного Суду від 20 січня 2020 року у справі № 160/8324/19; Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 15 серпня 2019 року у справі № 440/4696/18;
- постановах Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 04 серпня 2020 року у справі № 826/13247/18, від 31 липня 2020 року у справі № 826/11947/18, від 12 грудня 2019 року у справі № 591/1521/17, від 03 жовтня 2018 року у справі № 489/3253/16-а, від 27 березня 2018 року у справі № 806/2720/17, від 07 серпня 2018 року у справі № 389/2858/16-а;
- постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 15 листопада 2018 року у справі № 761/39032/16-ц, від 16 січня 2019 року у справі № 554/4383/17-ц, від 03 жовтня 2018 року у справі № 761/30365/16-ц;
- постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17 травня 2018 року у справі № 904/9117/17, від 13 лютого 2018 року у справі № 905/974/17, від 20 лютого 2018 року у справі № 910/17456/17.
22. Колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду вважає, що наявні підстави для відступу від зазначених позицій Верховного Суду, оскільки майновий критерій, встановлений статтею 8 Закону України «Про судовий збір», у справах, предметом позову в яких не є захист соціальних, трудових, сімейних, житлових прав, відшкодування шкоди здоров`ю, передбачений лише для фізичних осіб.
23. Аналогічний підхід до застосування статті 8 Закону України «Про судовий збір» викладено у постановах Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 826/11478/18, від 21 грудня 2018 року у справі № 820/2478/18, від 21 грудня 2018 року у справі № 826/16173/16, від 22 серпня 2018 року у справі № 673/476/17.
24. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 10 листопада 2020 року прийняла та призначила цю справу до розгляду в порядку письмового провадження.
ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Обґрунтування відступу від правової позиції Великою Палатою Верховного Суду та оцінка позовних вимог
25. У пункті 70 рішення від 18 січня 2001 року у справі «Chapman v. the United Kingdom», заява № 27238/95, ЄСПЛ наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.
26. Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.
27. У пункті 49 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень зазначається, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.
28. Верховний Суд у рішеннях, від яких пропонує відступити колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, розглядаючи клопотання про звільнення від сплати судового збору юридичних осіб приватного права, дійшов висновку про необхідність застосування майнового критерію на підставі статті 133 КАС, не врахувавши, що саме нормами Закону України «Про судовий збір», а саме статтею 8, установлені коло осіб та обставини, з якими законодавець пов`язав можливість розгляду судом питання про звільнення від сплати судового збору.
29. Відтак Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від цього правового висновку, викладеного у низці рішень Верховного Суду.
30. Питання звільнення від сплати судового збору як складової судових витрат, зменшення його розміру, відстрочення чи розстрочення його сплати регулюються частиною першою статті 133 КАС, відповідно до якої суд, враховуючи майновий стан сторони, може своєю ухвалою зменшити розмір належних до оплати судових витрат чи звільнити від їх оплати повністю або частково, чи відстрочити або розстрочити сплату судових витрат на визначений строк.
31. Згідно з частиною другою статті 132 КАС розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
32. Таким законом є Закон України «Про судовий збір». З його преамбули вбачається, що цей Закон визначає правові засади справляння судового збору, платників, об`єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору.
33. Відповідно до статті 1 цього Закону судовий збір - це збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат.
34. Питання відстрочення та розстрочення сплати судового збору, зменшення його розміру або звільнення від його сплати врегульоване статтею 8 Закону України «Про судовий збір», норма якої є спеціальною.
35. Як убачається зі змісту цієї норми, існує три умови, за яких суд, враховуючи майновий стан сторони та за її клопотанням, може відстрочити або розстрочити сплату судового збору на певний строк, але не довше ніж до ухвалення судового рішення (частина перша статті 8 Закону України «Про судовий збір»), зменшити розмір судового збору або звільнити від його сплати (частина друга цієї ж статті):
1) розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру річного доходу позивача - фізичної особи за попередній календарний рік; або
2) позивачами є: а) військовослужбовці; б) батьки, які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю, якщо інший з батьків ухиляється від сплати аліментів; в) одинокі матері (батьки), які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю; г) члени малозабезпеченої чи багатодітної сім`ї; ґ) особа, яка діє в інтересах малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена; або
3) предметом позову є захист соціальних, трудових, сімейних, житлових прав, відшкодування шкоди здоров`ю.
36. Насамперед варто зауважити, що Законом України «Про судовий збір» визначений перелік осіб, які безумовно звільнені від сплати судового збору у всіх інстанціях у силу закону, який наділяє їх певним статусом, або виходячи із чітко визначеного предмета спору. Цей перелік наведений у статті 5 зазначеного Закону та є вичерпним.
37. З аналізу ж статті 8 Закону України «Про судовий збір» чітко вбачається, що законодавець, застосувавши конструкцію «суд, враховуючи майновий стан сторони, може…», тим самим визначив, що питання звільнення, зменшення розміру, відстрочення чи розстрочення сплати судового збору осіб, які не зазначені в статті 5, або у справах із предметом спору, не охопленим статтею 5, є правом, а не обов`язком суду навіть за наявності однієї з умов для такого звільнення, зменшення розміру, відстрочення чи розстрочення.
38. Що ж до самих умов, визначених статтею 8, то вони диференційовані за суб`єктним та предметним застосуванням.
39. Так, умови, визначені у пунктах 1 та 2 частини першої статті 8, можуть застосовуватися лише до фізичних осіб, котрі перебувають у такому фінансовому стані, що розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру їх річного доходу, та до фізичних осіб, що мають певний соціальний статус, підтверджений державою, - є військовослужбовцями, батьками, які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю, якщо інший з батьків ухиляється від сплати аліментів; одинокими матерями (батьками), які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю; особами, які діють в інтересах малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена.
40. Щодо третьої умови, визначеної у пункті 3 частини першої статті 8, то законодавець, застосувавши слово «або», не визначив можливість її застосування за суб`єктом застосування, в той же час визначив коло предметів спору, коли така умова може застосовуватись, - лише у разі, коли предметом позову є захист соціальних, трудових, сімейних, житлових прав, відшкодування шкоди здоров`ю, тобто особистих майнових та особистих немайнових прав фізичних осіб.
41. Окремо слід зазначити, що встановлений статтею 8 Закону України «Про судовий збір» перелік умов, за яких особа може бути звільнена від сплати судового збору, також є вичерпним.
42. Отже, положення частини першої статті 133 КАС як загальної норми, що регулює питання звільнення від сплати судового збору, деталізовані конкретизуючими нормами спеціального закону - статтями 5 та 8 Закону України «Про судовий збір», що свідчить про необхідність при застосуванні положень статті 133 КАС та вирішенні питання про звільнення від сплати судового збору осіб, не зазначених у статті 5 Закону України «Про судовий збір», застосовувати критерії, визначені статтею 8 цього Закону.
43. З огляду на викладене та з метою встановлення чіткого критерію застосування судами статті 133 КАС та статті 8 Закону України «Про судовий збір» Велика Палата Верховного Суду відступає від висновків, викладених у:
- ухвалах Великої Палати Верховного Суду від 20 січня 2020 року у справі № 160/8324/19; Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 15 серпня 2019 року у справі № 440/4696/18;
- постановах Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 04 серпня 2020 року у справі № 826/13247/18, від 31 липня 2020 року у справі № 826/11947/18.
44. Велика Палата Верховного Суду наголошує, що частина перша статті 133 КАС визначає право суду на звільнення, зменшення розміру, відстрочення чи розстрочення сплати судового збору виходячи із майнового стану сторони, водночас стаття 8 Закону України «Про судовий збір» конкретизує порядок, умови такого звільнення та коло осіб, які можуть бути звільнені від сплати судового збору.
45. При цьому, як уже зазначалось, із системного аналізу змісту норм зазначеної статті убачається, що положення пунктів 1 та 2 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір» не поширюються на юридичних осіб, незалежно від наявності майнового критерію (майнового стану учасника справи - юридичної особи), а положення пункту 3 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір» можуть бути застосовані до юридичної особи за наявності майнового критерію, але тільки у справах, визначених цим пунктом, тобто предметом позову у яких є захист соціальних, трудових, сімейних, житлових прав, відшкодування шкоди здоров`ю.
46. Предметом справи, що розглядається, не є захист соціальних, трудових, сімейних, житлових прав, відшкодування шкоди здоров`ю, тому підстав для розгляду апеляційним судом питання про звільнення юридичної особи від сплати судового збору не було.
47. Водночас у нормах частини другої статті 132 КАС відсилання до норм Закону України «Про судовий збір», зокрема до підстав для звільнення від сплати судового збору, визначених статтею 8, передбачене лише щодо питання звільнення від сплати судового збору.
48. Це означає, що юридична особа не позбавлена права звернутися із клопотанням про відстрочення або розстрочення сплати судового збору, і суд за результатами розгляду цього клопотання не обмежений у праві на власний розсуд відстрочити або розстрочити таку сплату. Крім того, із наведеного убачається, що прийняти рішення про відстрочення або розстрочення сплати судового збору суд може і з власної ініціативи у тому разі, коли юридична особа звертається із клопотанням про звільнення від сплати судового збору.
49. Разом з тим Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від правової позиції, викладеної у:
- постановах Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 12 грудня 2019 року у справі № 591/1521/17, від 03 жовтня 2018 року у справі № 489/3253/16-а, від 27 березня 2018 року у справі № 806/2720/17, від 07 серпня 2018 року у справі № 389/2858/16-а;
- постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 15 листопада 2018 року у справі № 761/39032/16-ц, від 16 січня 2019 року у справі № 554/4383/17-ц, від 03 жовтня 2018 року у справі № 761/30365/16-ц;
- постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17 травня 2018 року у справі № 904/9117/17, від 13 лютого 2018 року у справі № 905/974/17, від 20 лютого 2018 року у справі № 910/17456/17, з огляду на таке.
50. Указані судові рішення ухвалені у справах, у яких правовідносини виникли за іншого правового регулювання, а саме до набрання чинності 15 грудня 2017 року Законом України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким, зокрема, стаття 8 Закону України «Про судовий збір» викладена у цитованій вище редакції.
Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи
51. Велика Палата Верховного Суду вважає правильним висновок суду апеляційної інстанції щодо відсутності обставин, які б свідчили про наявність умов, предметних та суб`єктних критеріїв, за яких суд може розглянути питання про звільнення від сплати судового збору з огляду на майновий стан сторони, а відтак - і про повернення апеляційної скарги у зв`язку із неусуненням скаржником недоліків апеляційної скарги в установлений строк шляхом подання документа про сплату судового збору.
52. Доводи скаржника про те, що на спірні правовідносини поширюються положення статті 283 КАС, зокрема, в контексті звільнення податкового органу від обов`язку подання документа про сплату судового збору при поданні заяви та, як наслідок, звільнення скаржника від обов`язку сплачувати судовий збір за подання скарги на рішення суду, ухвалене за наслідками розгляду такої заяви - спростовуються таким.
53. Статтею 283 КАС регулюються особливості провадження у справах за зверненням податкових та митних органів. Так, провадження у справах за зверненням податкових та митних органів при здійсненні ними визначених законом повноважень здійснюється на підставі заяви таких органів щодо, зокрема, стягнення коштів за податковим боргом. Заява подається до суду першої інстанції протягом 24 годин з моменту встановлення обставин, що зумовлюють звернення до суду, за загальними правилами підсудності, встановленими цим Кодексом. У разі постановлення судом ухвали про відкриття провадження у справі суд приймає рішення по суті заявлених вимог не пізніше 96 годин з моменту встановлення обставин, що зумовлюють звернення заявника до суду. Розгляд заяви відбувається за участю податкового органу, митного органу, що її вніс, та платника податків, стосовно якого її внесено.
54. Також статтями 268-272 КАС установлені особливості розгляду такої категорії термінових адміністративних справ.
55. Разом з тим, як убачається із матеріалів справи та оскаржуваних судових рішень, позивачем подано позовну заяву в порядку статті 160 КАС, а не заяву про стягнення коштів за податковим боргом у порядку статті 283 КАС, при цьому ані податковим органом, ані судами попередніх інстанцій положення статей 268-272, 283 КАС не застосовувались, що унеможливлює їх застосування при касаційному перегляді справи ані в цілому, ані щодо положення про відсутність у податкового органу обов`язку надавати документ про сплату судового збору.
56. Щодо посилань скаржника на рішення ЄСПЛ, зокрема у справах «Шишков проти Росії» («Shishkov v. Russia») та «ФК «Мретебі» проти Грузії» («FK Mretebi v. Georgia»), то слід зазначити, що у цих рішеннях ЄСПЛ акцентував увагу на неналежному дослідженні та ненаданні оцінки усій сукупності доказів, які надавалися скаржниками національним судам на підтвердження фінансової неможливості сплатити судовий збір, що спричинило порушення статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
57. Водночас, виходячи з правової позиції, сформульованої у цій постанові, Велика Палата Верховного Суду не застосовує вказані висновки ЄСПЛ як джерело права у правовідносинах, що склалися, оскільки національне законодавство України, яке регулює питання звільнення від сплати судового збору, передбачає чітко визначені категорії справ, у яких суд може розглядати питання про звільнення юридичної особи від сплати судового збору, а отже, і давати оцінку її майнового стану та доказів, наданих на його підтвердження, в інших категоріях справ законодавство такого дискреційного повноваження суду не надає.
58. Доводи скаржника щодо неправомірності висновків суду апеляційної інстанції не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи, відтак рішення суду апеляційної інстанції підлягає залишенню без змін.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
59. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 349 КАС суд касаційної інстанції за наслідком розгляду касаційної скарги залишає судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.
60. За змістом частини першої статті 350 КАС суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Висновки щодо розподілу судових витрат
61. Відповідно до частини шостої статті 139 КАС якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.
62. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення і не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.
Керуючись статтями 345, 349, 350, 356, 359 КАС, Велика Палата Верховного Суду
ПОСТАНОВИЛА:
1. Касаційну скаргу Державного підприємства «Івано-Франківський котельно-зварювальний завод» залишити без задоволення.
2. Ухвалу Восьмого апеляційного адміністративного суду від 18 березня 2020 року залишити без змін.
Суддя-доповідач В. С. Князєв Судді: Т. О. Анцупова К. М. Пільков В. В. Британчук О. Б. Прокопенко Ю. Л. Власов В. В. Пророк І. В. Григор`єва Л. І. Рогач В. І. Данішевська О. М. Ситнік Ж. М. Єленіна В. М. Сімоненко О. С. Золотніков І. В. Ткач Л. Й. Катеринчук С. П. Штелик Л. М. Лобойко Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.
94525431
-
-
Темы
-
.jpg.8798bcfee7ff97156bc03c005d80b552.thumb.jpg.f7c3ba54e4e10a527c41f191358a6d9e.jpg)
Recommended Posts
Join the conversation
You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.