ANTIRAID

Решение КСУ относительно признания неконституционной части шестой статьи 216 УПК Украины

Recommended Posts

РІШЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини шостої статті 216 Кримінального процесуального кодексу України

м. Київ

Справа № 1-22/2018 (762/17)

24 квітня 2018 року № З-р/2018

Велика палата Конституційного Суду України у складі суддів:

Шевчука Станіслава Володимировича - головуючого,

Головатого Сергія Петровича,

Городовенка Віктора Валентиновича,

Гультая Михайла Мирославовича,

Запорожця Михайла Петровича,

Касмініна Олександра Володимировича,

Колісника Віктора Павловича,

Кривенка Віктора Васильовича,

Лемака Василя Васильовича,

Литвинова Олександра Миколайовича - доповідача,

Мельника Миколи Івановича,

Мойсика Володимира Романовича,

Саса Сергія Володимировича,

Сліденка Ігоря Дмитровича,

Тупицького Олександра Миколайовича,

розглянула на пленарному засіданні справу за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини шостої статті 216 Кримінального процесуального кодексу України.

Заслухавши суддю-доповідача Литвинова О.М., пояснення Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Лутковської В.В., Постійного представника Верховної Ради України у Конституційному Суді України Селіванова А.О., Міністра юстиції України Петренка П.Д., Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини Ліщини І.Ю., представника Президента України Михеєнка Р.М., представників Української Гельсінської спілки з прав людини Тарахкала М.О. та Лебідь В.П., представника Центру політико-правових реформ Сороки О.О. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України

установив:

1. Лутковська В.В. - Уповноважений Верховної Ради України з прав людини - звернулася до Конституційного Суду України з клопотанням визнати такою, що не відповідає частині першій статті 3, частині першій статті 8, частинам першій, другій статті 27, частині другій статті 28 Конституції України (є неконституційною), частину шосту статті 216 Кримінального процесуального кодексу України, прийнятого Верховною Радою України 13 квітня 2012 року за № 4651-УІ, (Відомості Верховної Ради України, 2013 р., №№ 9-13, ст. 88) зі змінами (далі - Кодекс).

Згідно з частиною шостою статті 216 Кодексу слідчі органів Державної кримінально-виконавчої служби України (далі - Служба) здійснюють досудове розслідування злочинів, вчинених на території або в приміщеннях Служби.

2. Вирішуючи порушене у конституційному поданні питання, Конституційний Суд України виходить з такого.

2.1. Відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (частина перша); права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (частина друга).

Як зазначив Конституційний Суд України у Рішенні від 1 червня 2016 року № 2-рп/2016, держава, виконуючи свій головний обов’язок - утвердження і забезпечення прав і свобод людини - повинна не тільки утримуватися від порушень чи непропорційних обмежень прав і свобод людини, але й вживати належних заходів для забезпечення можливості їх повної реалізації кожним, хто перебуває під її юрисдикцією; з цією метою законодавець та інші органи публічної влади мають забезпечувати ефективне правове регулювання, яке відповідає конституційним нормам і принципам, та створювати механізми, необхідні для задоволення потреб та інтересів людини; при цьому посилена увага має бути зосереджена на особливо вразливих категоріях осіб (абзац перший пункту 3 мотивувальної частини).

Згідно зі статтею 27 Основного Закону України кожна людина має невід’ємне право на життя; ніхто не може бути свавільно позбавлений життя; обов’язок держави - захищати життя людини (частини перша, друга). За юридичною позицією Конституційного Суду України, наведеною у Рішенні від 29 грудня 1999 року № 11-рп/99, конституційне право людини на життя є невід’ємним, невідчужуваним, непорушним та захищається державою (абзац перший пункту 3 мотивувальної частини).

Відповідно до статті 28 Конституції України кожен має право на повагу до його гідності; ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню (частини перша, друга). На переконання Конституційного Суду України, право людини на повагу до її гідності, як і її право на життя, є невід’ємним, невідчужуваним, непорушним та підлягає безумовному захисту з боку держави.

Аналіз статей 27, 28 Основного Закону України у системному зв’язку з його статтею З, наведених юридичних позицій Конституційного Суду України дає підстави стверджувати, що у статтях 27, 28 Конституції України інституціалізовано не лише негативний обов’язок держави утримуватися від діянь, які посягали б на права людини на життя та повагу до її гідності, а й позитивний обов’язок держави, який полягає, зокрема, в забезпеченні належної системи національного захисту конституційних прав людини шляхом розроблення відповідного нормативно-правового регулювання; впровадженні ефективної системи захисту життя, здоров’я та гідності людини; створенні умов для реалізації людиною її фундаментальних прав і свобод; гарантуванні порядку відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушень конституційних прав людини; забезпеченні невідворотності відповідальності за порушення конституційних прав людини.

Конституційний Суд України вважає, що позитивний обов’язок держави стосовно впровадження належної системи захисту життя, здоров’я та гідності людини передбачає забезпечення ефективного розслідування фактів позбавлення життя та неналежного поводження, у тому числі й щодо осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі під повним контролем держави. Ефективність такого розслідування вимірюється його повнотою, всебічністю, оперативністю, незалежністю тощо. Незалежність розслідування порушень прав людини на життя та повагу до її гідності у місцях позбавлення волі означає, зокрема, те, що з погляду безстороннього спостерігача не має існувати жодних сумнівів щодо інституційної (ієрархічної) незалежності державного органу (його службових осіб), уповноваженого здійснювати офіційне розслідування таких порушень. У цьому аспекті не може бути досягнуто незалежності розслідування, якщо компетентний державний орган (його службові особи) інституційно залежить від органу (його службових осіб), якому підпорядковано систему місць позбавлення волі та який несе відповідальність за її функціонування.

Таким чином, на підставі частин першої, другої статті 27, частин першої, другої статті 28 Конституції України у системному зв’язку з її статтею 3 держава повинна впроваджувати законодавство, яке забезпечувало б здійснення ефективного розслідування за заявами, повідомленнями про порушення конституційних прав людини на життя та повагу до її гідності у місцях позбавлення волі компетентним державним органом (його службовими особами), що не перебуває в інституційній або ієрархічній залежності від державного органу (його службових осіб), якому підпорядковано систему місць позбавлення волі та який несе відповідальність за її функціонування.

У Конституції України встановлено, що органи державної влади зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19); до повноважень Верховної Ради України належить прийняття законів України (пункт 3 частини першої статті 85); питання організації і діяльності, зокрема, органів досудового розслідування визначаються виключно законами України (пункт 14 частини першої статті 92).

Отже, Конституційний Суд України наголошує, що повноваження законодавця щодо врегулювання питань організації і діяльності органів досудового розслідування обмежені вимогою дотримання ним при здійсненні законотворчої діяльності приписів Конституції України.

2.2. Конституційний Суд України також враховує приписи чинних міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, та практику тлумачення і застосування цих договорів міжнародними органами, юрисдикцію яких визнала Україна (абзац третій підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 1 червня 2016 року № 2-рп/2016).

Ратифікувавши Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), Україна взяла на себе зобов’язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, передбачені Конвенцією (стаття 1). Гарантовані Конвенцією права і свободи є мінімальними для демократичної держави, яка її ратифікувала.

Оскільки стаття 27 Конституції України співвідноситься зі статтею 2 Конвенції („Право на життя“), а частина друга статті 28 Основного Закону України - зі статтею 3 Конвенції („Заборона катування"), то Конституційний Суд України враховує практику тлумачення та застосування вказаних статей Конвенції Європейським судом з прав людини при розгляді цієї справи.

За практикою Європейського суду з прав людини щодо тлумачення та застосування статті 2 Конвенції у випадку, якщо особа, утримувана під вартою, померла за підозрілих обставин, органи державної влади повинні з власної ініціативи здійснити офіційне та ефективне розслідування, спроможне забезпечити встановлення причин смерті та осіб, які несуть за це відповідальність, та їх покарання (пункт 115 рішення у справі „Кац та інші проти України44 від 18 грудня 2008 року).

Як зазначив Європейський суд з прав людини, система, яка має бути сформована згідно зі статтею 2 Конвенції, повинна забезпечити здійснення незалежного та безстороннього розслідування, що відповідає певним мінімальним стандартам щодо його ефективності; компетентні органи влади повинні діяти зі зразковою ретельністю та оперативністю, а також мають ініціювати розслідування, яке спроможне, по-перше, встановити обставини, за яких відбувся інцидент, та будь-які недоліки функціонування регуляторної системи, а по-друге, ідентифікувати причетних до цього службових осіб чи органів державної влади (пункт 187 рішення у справі „Салахов та Іслямова проти України" від 14 березня 2013 року); за загальним правилом вважається необхідним, щоб особи, які відповідальні за розслідування і здійснюють його, були незалежними від тих, хто причетний до відповідних подій (пункт 42 рішення у справі „Михалкова та інші проти України44 від 13 січня 2011 року).

Згідно зі статтею 3 Конвенції та позицією Європейського суду з прав людини у випадку, коли особа заявляє небезпідставну скаргу про те, що вона зазнала неналежного поводження з боку уповноважених державою осіб у порушення статті 3 Конвенції, необхідним є здійснення ефективного офіційного розслідування, що має забезпечити встановлення й покарання винних осіб; інакше загальна юридична заборона катування і нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання, попри її фундаментальну значимість, виявилася б неефективною на практиці, а в деяких випадках уповноважені державою особи отримали б можливість фактично безкарно зловживати правами тих, хто перебуває під їх контролем (пункт 276 рішення у справі „Давидов та інші проти України44 від 1 липня 2010 року).

Мінімальні стандарти ефективності, встановлені практикою Європейського суду з прав людини щодо тлумачення та застосування статті 3 Конвенції, включають вимоги того, що розслідування має бути незалежним, безстороннім та бути предметом прискіпливої уваги з боку громадськості, при цьому компетентні органи повинні діяти зі зразковою сумлінністю та оперативністю (пункт 155 рішення у справі „Кучерук проти України44 від 6 вересня 2007 року, пункт 64 рішення у справі „Яременко проти України44 від 12 червня 2008 року, пункт 66 рішення у справі „Лопатін і Медведський проти України44 від 20 травня 2010 року, пункт 106 рішення у справі „Тесленко проти України44 від 20 грудня 2011 року, пункт 55 рішення у справі „Алексахін проти України44 від 19 липня 2012 року, пункт 55 рішення у справі „Бєлоусов проти України44 від 7 листопада 2013 року).

Розслідування неналежного поводження з боку уповноважених державою осіб вважатиметься ефективним за дотримання такого загального принципу: особи - і ті, які здійснюють перевірки, і ті, які здійснюють розслідування, - повинні бути незалежними ієрархічно та інституційно від будь-кого, хто причетний до подій у справі; тобто слідчі мають бути незалежними на практиці (пункт 260 рішення Європейського суду з прав людини у справі „Карабет та інші проти України44 від 17 січня 2013 року).

2.3. У Кодексі визначено, що слідчим є, зокрема, службова особа органу Служби, уповноважена в межах компетенції, передбаченої Кодексом, здійснювати досудове розслідування кримінальних правопорушень (пункт 17 частини першої статті 3); до органів досудового розслідування віднесено слідчі підрозділи органів Служби (підпункт „ґ“ пункту 1 частини першої статті 38).

Відповідно до частини шостої статті 216 Кодексу, яка є предметом перевірки на відповідність Конституції України (конституційність), слідчі органів Служби здійснюють досудове розслідування злочинів, вчинених на території або в приміщеннях Служби.

У Законі України „Про Державну кримінально-виконавчу службу України44 від 23 червня 2005 року № 2713-ІУ зі змінами (далі - Закон № 2713) зазначено, що на Службу покладається завдання щодо здійснення державної політики у сфері виконання кримінальних покарань (стаття 1); одним із основних принципів діяльності Служби є єдиноначальність (пункт 5 статті 2).

Згідно з частиною першою статті 6 Закону № 2713 Служба складається з центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, його територіальних органів управління, кримінально-виконавчої інспекції, установ виконання покарань, слідчих ізоляторів, воєнізованих формувань, навчальних закладів, закладів охорони здоров’я, підприємств установ виконання покарань, інших підприємств, установ і організацій, створених для забезпечення виконання завдань Служби.

Постановою Кабінету Міністрів України „Деякі питання оптимізації діяльності центральних органів виконавчої влади системи юстиції від 18 травня 2016 року № 343 ліквідовано Державну пенітенціарну службу України, завдання і функції з реалізації державної політики у сфері виконання кримінальних покарань та пробації (пункт 1) покладено на Міністерство юстиції України (далі - Міністерство), а також установлено, що воно є правонаступником Державної пенітенціарної служби України, що ліквідується, в частині реалізації державної політики у сфері виконання кримінальних покарань та пробації (пункт 2).

Відповідно до Положення про Міністерство, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 2 липня 2014 року № 228 зі змінами, Міністерство, зокрема, забезпечує здійснення досудового розслідування злочинів, вчинених на території або в приміщеннях Служби (підпункт 9516 пункту 4); повноваження керівника державної служби у Міністерстві здійснює державний секретар Міністерства, який є вищою посадовою особою з числа державних службовців Міністерства та підзвітний і підконтрольний міністрові (абзаци перший, другий пункту 12і); державний секретар Міністерства відповідно до покладених на нього завдань, зокрема, призначає на посади та звільняє з посад у порядку, передбаченому законодавством про державну службу, державних службовців апарату Міністерства, присвоює їм ранги державних службовців, ухвалює рішення щодо їх заохочення та притягнення до дисциплінарної відповідальності; у межах повноважень, передбачених законом, дає обов’язкові для виконання державними службовцями та іншими працівниками Міністерства доручення (підпункти 7, 17 пункту 12 ).

Згідно з Положенням про органи досудового розслідування Служби, затвердженим наказом Міністерства від 4 липня 2017 року № 2166/5, органи досудового розслідування Служби є структурними підрозділами Міністерства та його міжрегіональних управлінь з питань виконання кримінальних покарань та пробації, які згідно з Кодексом забезпечують досудове розслідування кримінальних правопорушень, віднесених до їх підслідності (пункт 1 розділу І); органами досудового розслідування є слідчі підрозділи Міністерства та слідчі підрозділи міжрегіональних управлінь з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства (пункт 2 розділу І); органи досудового розслідування очолюють керівники слідчих підрозділів (пункт 9 розділу І); слідчий є службовою особою відповідного структурного підрозділу апарату Міністерства та міжрегіональних управлінь з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства, уповноваженою здійснювати досудове розслідування кримінальних правопорушень, яка перебуває на посадах керівника органу досудового розслідування, керівника структурних підрозділів органу досудового розслідування та слідчого в особливо важливих справах, старшого слідчого, слідчого (пункт 1 розділу IV).

З аналізу наведених нормативно-правових актів вбачається, що органи досудового розслідування Служби функціонують у складі Міністерства, тому слідчі цих органів, попри наявність процесуальних гарантій їх незалежності відповідно до Кодексу, ієрархічно підпорядковані вищим посадовим особам Міністерства.

Згідно з частиною шостою статті 216 Кодексу розслідування злочинів, вчинених на території або в приміщеннях Служби, здійснюють слідчі органів Міністерства, яке відповідальне за належне функціонування системи виконання покарань та забезпечує здійснення досудового розслідування таких злочинів. Отже, органи досудового розслідування інституційно належать до пенітенціарної системи.

Конституційний Суд України наголошує, що позитивний обов’язок держави стосовно створення ефективної системи захисту життя, здоров’я та гідності людини передбачає забезпечення ефективного розслідування фактів позбавлення життя та неналежного поводження, у тому числі щодо осіб, які перебувають, зокрема, в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах під повним контролем держави. Таке розслідування має бути, у тому числі, незалежним, тобто з погляду безстороннього спостерігача не має існувати жодних сумнівів щодо інституційної або ієрархічної незалежності державного органу (його службових осіб), уповноваженого здійснювати офіційне розслідування порушень прав людини, гарантованих статтями 27, 28 Конституції України. Незалежність розслідування порушень конституційних прав людини на життя та повагу до її гідності не може бути досягнута, якщо компетентний державний орган належить до пенітенціарної системи, а його службові особи перебувають в ієрархічній залежності від вищих посадових осіб цієї системи.

Конституційний Суд України вважає, що ієрархічне підпорядкування слідчих органів Служби вищим посадовим особам Міністерства не здатне забезпечити дотримання конституційних вимог щодо незалежності офіційного розслідування злочинів, вчинених проти осіб, які перебувають в установах виконання покарань, слідчих ізоляторах. Така ієрархічна залежність нівелює процесуальні гарантії незалежності слідчого, тобто він буде певним чином упередженим під час здійснення досудового розслідування злочинів, вчинених проти осіб, які перебувають в установах виконання покарань чи слідчих ізоляторах.

Таким чином, уповноваження слідчих органів Міністерства здійснювати досудове розслідування злочинів, вчинених на території або в приміщеннях Служби, уможливлює зловживання з боку працівників пенітенціарних установ, неналежне поводження з особами, які перебувають в установах виконання покарань чи слідчих ізоляторах, а також приховування таких зловживань та інших протиправних посягань відповідними службовими (посадовими) особами Міністерства, у тому числі за повідомленнями, заявами і скаргами потерпілих осіб. Тобто віднесення до компетенції органів Міністерства здійснення досудового розслідування, слідчі яких уповноважені розслідувати будь-які злочини, вчинені на території або в приміщеннях Служби, сприяє виникненню умов, що перешкоджатимуть притягненню до кримінальної відповідальності працівників Служби, які можуть бути причетними до вчинення злочинів проти життя, здоров’я та гідності осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі.

Конституційний Суд України зазначає, що встановлена частиною шостою статті 216 Кодексу підслідність злочинів, учинених на території або в приміщеннях Служби, у взаємозв’язку з відповідним нормативно- правовим регулюванням щодо функціонування слідчих органів Служби не здатна забезпечити здійснення ефективного розслідування порушень конституційних прав людини на життя та повагу до її гідності, що унеможливлює виконання державою її головного конституційного обов’язку - утвердження і забезпечення прав і свобод людини.

Отже, Конституційний Суд України дійшов висновку, що частина шоста статті 216 Кодексу суперечить статті 3, частинам першій, другій статті 27, частинам першій, другій статті 28 Конституції України (є неконституційною).

3. Згідно з частиною другою статті 152 Конституції України, статтею 91 Закону України „Про Конституційний Суд України" закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Встановивши невідповідність Конституції України (неконституційність) частини шостої статті 216 Кодексу, Конституційний Суд України вважає за доцільне відтермінувати втрату цією нормою чинності на три місяці з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про її неконституційність.

У зв’язку з наведеним Верховна Рада України має привести нормативне регулювання, встановлене частиною шостою статті 216 Кодексу, що визнана неконституційною, у відповідність із Конституцією України та цим Рішенням.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 147, 150, 1512, 152, 153 Конституції України, статтями 7, 32, 35, 65, 66, 74, 84, 88, 89, 91, 94, 97 Закону України „Про Конституційний Суд України", Конституційний Суд України

вирішив:

1. Визнати такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), частину шосту статті 216 Кримінального процесуального кодексу України, згідно з якою „слідчі органів Державної кримінально-виконавчої служби України здійснюють досудове розслідування злочинів, вчинених на території або в приміщеннях Державної кримінально-виконавчої служби України44.

2. Частина шоста статті 216 Кримінального процесуального кодексу України, визнана неконституційною, втрачає чинність через три місяці з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

3. Зобов’язати Верховну Раду України привести нормативне регулювання, встановлене частиною шостою статті 216 Кримінального процесуального кодексу України, що визнана неконституційною, у відповідність із Конституцією України та цим Рішенням.

4. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим, остаточним та таким, що не може бути оскаржено.

Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у „Віснику Конституційного Суду України14 та інших офіційних друкованих виданнях України.

КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ

http://www.ccu.gov.ua/docs/2161

 

3-p.pdf

melnyk_0.pdf

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

ОКРЕМА ДУМКА

судді Конституційного Суду України Мельника М.І. стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини шостої статті 216 Кримінального процесуального кодексу України

Конституційний Суд України (далі - Суд) у Рішенні у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини шостої статті 216 Кримінального процесуального кодексу України від 24 квітня 2018 року № З-р/2018 (далі - Рішення) визнав такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), частину шосту статті 216 Кримінального процесуального кодексу України (далі - Кодекс), згідно з якою „слідчі органів Державної кримінально-виконавчої служби України здійснюють досудове розслідування злочинів, вчинених на території або в приміщеннях Державної кримінально-виконавчої служби України".

Визнання цієї норми Кодексу неконституційною Суд обґрунтував двома основними аргументами.

По-перше, тим, що слідчі органи Державної кримінально-виконавчої служби України (далі - Служба) функціонують у складі Міністерства юстиції України, ієрархічно підпорядковуються його керівництву, а отже, є залежними від нього і не здатні забезпечити здійснення ефективного досудового розслідування порушень конституційних прав на життя та повагу до гідності осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі.

По-друге, тим, що така залежність слідчих органів Служби (їх службових осіб) порушує конституційні права людини на життя (частина перша статті 27) та на повагу до гідності (частина перша статті 28), що свідчить про невиконання державою свого головного конституційного обов’язку, передбаченого статтею 3 Конституції України - утвердження і забезпечення прав і свобод людини.

Вважаю, що Рішення базується на концептуально хибних підходах, а застосована у ньому аргументація є суперечливою, сумнівною і непереконливою з конституційно-правової точки зору. Це вказує на те, що Суд формально підійшов до вирішення цієї справи - без системного з’ясування суті відповідних положень Конституції України та встановлення корелятивного зв’язку між ними і положенням частини шостої статті 216 Кодексу.

1. Застосований у Рішенні підхід, за яким існування у структурі Міністерства юстиції України слідчих органів Служби суперечить Конституції України, заснований лише на певних сумнівах щодо незалежності та неупередженості слідчих при здійсненні ними досудового розслідування злочинів, вчинених у місцях позбавлення волі, які належать до сфери відання Міністерства юстиції України. Однак ці сумніви не є однозначним і переконливим доказом неконституційності частини шостої статті 216 Кодексу. Тим більше в аспекті порушення вимог статей 27, 28 Конституції України. Адже не існує безпосереднього зв’язку між статусом слідчих органів Служби, їх місцем у системі державної влади та посяганням на право на життя та право на повагу до гідності особи. Відтак немає правових підстав вбачати порушення зазначених конституційних норм лише у самому факті перебування слідчих у структурі Служби (Міністерства юстиції України).

Стаття 27 Конституції України встановлює обов’язок держави захищати життя людини, а її стаття 28 передбачає, що ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Ці конституційні приписи покладають на державу обов’язок не допускати посягань на життя, здоров’я та гідність людини, а також упроваджувати належну систему захисту основоположних прав людини, зокрема шляхом забезпечення ефективного досудового розслідування злочинів, які посягають на життя та гідність людини. Тобто йдеться про те, що вказані права мають бути не лише проголошені, але й реально гарантовані, у тому числі й в місцях позбавлення волі.

Ухвалюючи Рішення, Суд виходив з того, що створення у системі Міністерства юстиції України слідчих органів Служби і віднесення до їхньої підслідності розслідування злочинів, вчинених на території або в приміщеннях Служби, безумовно знижує ефективність розслідування посягань на життя та гідність людини, які мали місце у місцях позбавлення волі, що суперечить статтям 27, 28 Конституції України.

Однак у цьому контексті Суд мав би дослідити вказані новації Кодексу і через призму прагнення законодавця оптимізувати процес розслідування злочинів, вчинених у приміщеннях або на території установ виконання покарань. Не можна вважати позбавленою сенсу позицію, згідно з якою лише уповноважений працівник системи виконання покарань, який має необхідний доступ до об’єктів пенітенціарної системи, ознайомлений з особливостями її функціонування, субкультурою в місцях позбавлення волі тощо, в найкоротші строки може розпочати та здійснити необхідні процесуальні дії з метою зібрання доказів винуватості або невинуватості особи у вчиненні злочину.

Закріплення в частині шостій статті 216 Кодексу положення про слідчі органи Служби та визначення їх підслідності не створює безпосередньої загрози порушенню прав людини на життя, повагу до її гідності та інших прав у розумінні положень частини першої статті 3, частин першої, другої статті 27, частини другої статті 28 Конституції України. Адже порушення вказаних прав може відбутися не через те, що частина шоста статті 216 Кодексу є концептуально хибною за своїм змістом, а через неналежне виконання будь-яким слідчим, у тому числі й слідчим Служби вимог кримінального процесуального закону щодо здійснення всебічного, повного і неупередженого досудового розслідування. Однак це не може бути критерієм для оцінки відповідності оспорюваного положення Кодексу вимогам Конституції України, як і констатоване Судом у Рішенні припущення невідворотності (обов’язковості) вчинення слідчими органами Служби неправомірних дій, які порушуватимуть конституційні права, гарантовані статтями 27, 28 Конституції України.

Базуючись у Рішенні про неконституційність частини шостої статті 216 Кодексу виключно на ієрархічній (інституційній) залежності слідчих органів Служби від керівництва Міністерства юстиції України, Суд не врахував того, що:

1) слідчі будь-якого органу перебувають у відносинах ієрархічної залежності, оскільки незалежно від відомства, де вони працюють, вони мають керівників і повинні виконувати їх доручення та накази;

2) ймовірність тиску та неправомірного впливу на слідчого в рамках інституційної залежності потребує відповідного аналізу та доведення (припущення для цього є вочевидь недостатнім правовим аргументом);

3) чинне законодавство України передбачає необхідні нормативні передумови для здійснення слідчим, у тому числі, слідчим Служби, ефективної та неупередженої діяльності, включаючи реалізацію прокуратурою конституційної функції організації і процесуального керівництва здійсненням ним досудового розслідування, нагляду за слідчими і розшуковими діями (пункт 3 частини першої статті 131і Основного Закону України). Крім того, Кодекс встановлює гарантії процесуальної самостійності слідчого - здійснюючи свої повноваження відповідно до вимог Кодексу, слідчий є самостійним у своїй процесуальній діяльності, втручання в яку осіб, що не мають на те законних повноважень, забороняється; органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, службові особи, інші фізичні особи зобов’язані виконувати законні вимоги та процесуальні рішення слідчого (частина п’ята статті 40).

Слід зазначити, що у більшості європейських держав пенітенціарна система підпорядкована міністерству юстиції. У них, як правило, не передбачено спеціальний порядок проведення розслідування кримінальних правопорушень, вчинених на території або в приміщеннях пенітенціарних установ. Розслідування таких правопорушень здійснюється в загальному порядку органами, що проводять досудове розслідування. Разом з тим в окремих державах розслідування злочинів, вчинених на території або в приміщеннях пенітенціарних установ, здійснюється спеціальними підрозділами (посадовими особами) тюремної адміністрації чи міністерства юстиції, якому підпорядкована (підзвітна) така адміністрація.

Так, у Латвійській Республіці злочини, вчинені особами, які тримаються під вартою, ув’язненими, посадовими особами адміністрації місць позбавлення волі та позаштатними співробітниками, розслідуються слідчим відділом (тюремними інспекторами) тюремної адміністрації. У Грузії розслідування злочинів, вчинених на території установи тримання під вартою (позбавлення волі), здійснюється відповідним безпековим підрозділом пенітенціарного департаменту під прокурорським наглядом та судовим контролем відповідно до законодавства Грузії. В Естонській Республіці досудове розслідування злочинів, вчинених у тюрмі, у тому числі злочинів, вчинених ув’язненими, здійснюється відділом в’язниць міністерства юстиції і адміністрацією в’язниці, які вважаються слідчими органами, що в межах своєї компетенції виконують обов’язки слідчого органу безпосередньо або через підвідомчі їм установи або їх місцеві установи. В Ірландії розслідування смерті ув’язненого починається із внутрішнього розслідування конкретної в’язниці, яке здійснює її адміністрація.

Таким чином, міжнародний досвід передбачає (допускає) розслідування злочинів, вчинених у місцях позбавлення волі, спеціальними слідчими підрозділами (посадовими особами), які входять до системи органів виконання покарань.

При прийнятті Рішення Суду варто було також взяти до уваги приписи пункту 9 розділу XV „Перехідні положення44 Конституції України, якими передбачається прийняття закону про створення подвійної системи регулярних пенітенціарних інспекцій, із набранням чинності яким пов’язано припинення виконання прокуратурою функції нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

2. Звертає на себе увагу той факт, що основні аргументи Суду щодо невідповідності оспорюваного положення Кодексу вимогам статей 27, 28 Конституції України ґрунтуються головним чином на висновку про можливе порушення сформованих практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) міжнародних стандартів незалежності та ефективності досудового розслідування злочинів. Водночас використання переважно або лише практики ЄСПЛ для обґрунтування неконституційності певного положення національного закону не є правильним в принципі - позиції ЄСПЛ не можуть бути головним (а тим більше - єдиним) критерієм оцінки конституційності норм національного законодавства. Конституційний контроль вимагає, передусім, власної інтерпретації Судом положень Конституції України (зокрема її статей 27, 28), якої у Рішенні практично немає, інакше національний орган конституційної юрисдикції перетвориться у своєрідну філію ЄСПЛ, яка буде здійснювати перевірку національного законодавства не на відповідність Конституції України (конституційність), а на відповідність Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (конвенційність). Рішення у цій справі, на жаль, вказує на таку тенденцію у діяльності Суду.

До того ж використання практики ЄСПЛ у цій справі навряд чи можна визнати юридично коректним. По-перше, наведена у Рішенні практика ЄСПЛ стосується попереднього кримінального процесуального законодавства України (Кримінального-процесуального кодексу України 1960 року) та істотно іншої ситуації із розслідуванням злочинів, вчинених у місцях позбавлення волі. Органами, які на той час мали повноваження здійснювати таке розслідування (дізнання) були слідчі міліції, прокуратури, в окремих випадках - начальники виправно-трудових установ та слідчих ізоляторів, а нагляд за додержанням законодавства у цих установах здійснювали прокурори. По-друге, Суд для обґрунтування Рішення використав позиції ЄСПЛ також у справах, які безпосередньо не стосувалися проблеми ієрархічної (інституційної) підпорядкованості слідчих. У них йшлося про недбале, безвідповідальне виконання певними  посадовими особами (слідчими міліції, слідчими прокуратури, начальником СІЗО тощо) своїх посадових обов’язків чи зловживання наданими їм повноваженнями, які не стосувалися їх підпорядкованості. Виникає закономірне питання, наскільки такі прецеденти з практики ЄСПЛ можуть бути використані для обґрунтування неконституційності положень частини шостої статті 216 Кодексу щодо здійснення досудового розслідування слідчими органів Служби.

На  мою думку, для  вирішення питання  щодо конституційності положень національного законодавства прийнятним є врахування тих правових позицій ЄСПЛ, які ним були висловлені щодо аналогічних правових ситуацій та ідентичних (подібних) положень законодавства України.

3. Розглядаючи справу, Суд вдався до вибіркового підходу у визначенні змісту предмета конституційного контролю - він штучно звузив його до аспектів, які „підводять44 Рішення до визнання вказаного законодавчого положення таким, що не відповідає саме вимогам статей 27, 28 Основного Закону України. Суд безпідставно звів компетенцію слідчих органів Служби до здійснення досудового розслідування порушень прав на життя і повагу до гідності осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі, хоча предметна і суб’єктна підслідність вказаних органів досудового розслідування є значно ширшою.

За положенням частини першої статті 216 Кодексу, визнаним у Рішенні неконституційним, слідчі органи Служби здійснюють досудове розслідування злочинів, вчинених на території або в приміщеннях Служби. Такі територія та приміщення не обмежуються місцями позбавлення волі (як це, фактично, констатовано в Рішенні), до них належать також територія та приміщення центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, його територіальних органів управління, кримінально-виконавчої інспекції, об’єктів охорони здоров’я, навчального, науково-дослідного, господарського, соціально-культурного призначення, а також інші службові приміщення та споруди Служби (статті 1, 6, 25 Закону України „Про Державну кримінально- виконавчу службу України44). Однак у Рішенні Суд фактично ототожнив різні за своїм змістом поняття - „місця позбавлення волі“ та „територія або приміщення Служби“.

У Рішенні Суд обґрунтував свою позицію нездатністю слідчих органів Служби забезпечити ефективне розслідування фактів позбавлення життя та неналежного поводження щодо осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі. Водночас до компетенції слідчих органів Служби належить здійснення досудового розслідування не лише вказаних, а й інших злочинів, вчинених на території або в приміщеннях Служби. Це можуть бути злочини проти власності, правосуддя, авторитету органів державної влади, безпеки виробництва, у сфері господарської діяльності, у сфері службової діяльності тощо. Тобто, йдеться про злочини, які не стосуються посягань на право на життя та право на повагу до гідності.

За змістом Рішення єдиним суб’єктом злочинів, вчинених на території або в приміщеннях Служби, є працівники Служби. Це випливає з мотивувальної частини Рішення, за якого „уповноваження слідчих органів Міністерства здійснювати досудове розслідування злочинів, вчинених на території або в приміщеннях Служби, уможливлює зловживання з боку працівників пенітенціарних установ, неналежне поводження з особами, які перебувають в установах виконання покарань чи слідчих ізоляторах, а також приховування таких зловживань та інших протиправних посягань відповідними службовими (посадовими) особами Міністерства, у тому числі за повідомленнями, заявами і скаргами потерпілих осіб“. Насправді, суб’єктами злочинів, вчинених на території або в приміщеннях Служби (у тому числі в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах), можуть бути як працівники пенітенціарних установ, так і особи, які у них перебувають, а також інші особи.

Так само єдиною категорією потерпілих від злочинів, досудове розслідування яких здійснюють слідчі органи Служби, Суд визначив осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі. Проте потерпілими від злочинів, вчинених на території або в приміщеннях Служби, можуть бути не лише особи, які перебувають у місцях позбавлення волі, а й інші особи - працівники органів та установ виконання покарань, відвідувачі цих органів та установ тощо.

Таким чином, основою Рішення є помилкове розуміння злочинів, вчинених на території або в приміщеннях Служби, оскільки Суд відніс до цієї категорії злочинів виключно посягання на життя та гідність особи, які здійснюють працівники пенітенціарних установ стосовно осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі. Таке розуміння призвело до постановлення хибного Рішення.

4.  Розглядаючи справу, Суд залишив поза увагою норми Конституції України, на відповідність яким доцільно було б перевірити положення частини шостої статті 216 Кодексу. Йдеться про приписи, закріплені статтями 8, 55 та 62 Основного Закону України.

Передусім Суд мав би оцінити оспорюване положення Кодексу на відповідність принципу верховенства права, а точніше - такому його елементу як правова визначеність. Річ у тім, що оспорюване положення Кодексу сформульоване таким чином, що воно створює невизначеність щодо підслідності злочинів, вчинених на території або в приміщеннях Служби. Згідно з частиною шостою статті 216 Кодексу слідчі органи Служби розслідують всі злочини, вчинені на території або в приміщеннях Служби. Водночас за іншими положеннями Кодексу частина злочинів, які можуть бути вчинені на території або в приміщеннях Служби, одночасно віднесена до підслідності Національного антикорупційного бюро України, Державного бюро розслідувань, Служби безпеки України та слідчих органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства. Таке законодавче регулювання породжує колізійну ситуацію та створює правову невизначеність щодо вирішення питання про те, які зі злочинів, вчинених на території або в приміщеннях Служби, належать до виключної підслідності Служби, а які - до виключної підслідності слідчих органів інших відомств чи є предметом альтернативної підслідності.

Правова невизначеність також виникає щодо поняття „територія або приміщення44 Служби, яке можна розуміти по-різному, особливо з огляду на те, що для слідчих усіх інших органів досудового розслідування у Кодексі визначено підслідність за певними видами злочинів та суб’єктів їх вчинення, то для слідчих Служби - виключно за територіальною ознакою. У цьому випадку законодавець відійшов від принципу диференціації підслідності злочинів залежно від виду злочину та характеристик його суб’єкта. З огляду на це, очевидною була доцільність оцінки положень частини шостої статті 216 Кодексу на відповідність принципу верховенства права, передбаченому статтею 8 Конституції України.

Суд у рішеннях неодноразово визначав зміст принципу верховенства права, констатуючи, зокрема, що з конституційних приписів випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі (абзац другий підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005).

Суд також мав підстави для оцінки оспорюваного положення на відповідність вимогам статті 55 Конституції України, яка закріплює право на судовий захист. Річ у тім, що досудове слідство у кримінальних справах можна розглядати як попередній (підготовчий) етап до судового розгляду таких справ. І хоча за законом жоден доказ не має наперед встановленої сили, а суд має дослідити докази безпосередньо, якість (ефективність) досудового розслідування може істотно впливати на розгляд кримінальної справи судом, а отже, і на реалізацію права на судовий захист. Крім того, реалізація цього права вже відбувається безпосередньо на стадії досудового розслідування, оскільки проведення багатьох видів слідчих (розшукових) дій та застосування певних видів запобіжних заходів здійснюється за рішенням суду (слідчого судді).

Виходячи з того, що відомча належність слідчих органів Служби та пов’язана з нею їх інституційна залежність від керівництва Міністерства юстиції України можуть ставити під сумнів можливість забезпечення конституційних засад здійснення неупередженого досудового розслідування, Суд мав би оцінити частину шосту статті 216 Кодексу також на відповідність приписам статті 62 Конституції України. Передусім йдеться про її припис щодо обов’язкової доведеності вини у вчиненні злочину в законному порядку (частина перша статті 62 Конституції України). Такий порядок визначається кримінальним процесуальним законодавством України, яке містить низку положень, спрямованих на забезпечення об’єктивності його застосування. Крім того, частина третя статті 62 Основного Закону України встановлює, що обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях; усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. Упереджене розслідування злочинів, де б і ким би вони вчинені не були, може свідчити про порушення вказаних конституційних приписів.

Слід зазначити, що Суд у Рішенні побіжно констатував нездатність слідчих органів Служби забезпечити дотримання конституційних вимог щодо офіційного розслідування злочинів, вчинених проти осіб, які перебувають в місцях позбавлення волі, не вказавши норм Конституції України, якими передбачені такі вимоги, і у чому полягає їх зміст.

5.  Визнавши неконституційною частину шосту статті 216 Кодексу, Суд у резолютивній частині Рішення зобов’язав Верховну Раду України „привести нормативне регулювання, встановлене частиною шостою статті 216 Кримінального процесуального кодексу України, що визнана неконституційною, у відповідність із Конституцією України та цим Рішенням44. При цьому Суд відтермінував втрату чинності вказаною нормою Кодексу на три місяці з дня ухвалення Судом рішення про її неконституційність.

Такі приписи Суду викликають ряд зауважень.

По-перше, виникає питання щодо того, як можна привести у відповідність із Конституцією України та Рішенням положення закону (нормативне регулювання), яке визнано неконституційним, а отже, втратило (втратить) чинність. За потреби (у цьому разі вона взагалі є сумнівною) правильно було б передбачити звернення до парламенту стосовно законодавчого врегулювання процедури досудового розслідування злочинів, вчинених у місцях позбавлення волі, відповідно до вимог тих норм Конституції України, на підставі яких було визнано неконституційним законодавче положення щодо існування слідчих органів у структурі Служби (Міністерства юстиції України).

По-друге, вимога Суду, звернута до парламенту, привести нормативне регулювання, передбачене частиною шостою статті 216 Кодексу, „у відповідність із цим Рішенням“ не має практичного сенсу, оскільки Рішення передбачає лише визнання вказаного законодавчого положення неконституційним і не містить жодних конституційних орієнтирів (не кажучи вже про конкретні критерії) щодо правильного з точки зору Конституції України регулювання питання підслідності злочинів, вчинених на території або в приміщеннях Служби.

По-третє, з указаного припису Суду не зрозуміло, що саме зобов’язана зробити Верховна Рада України на виконання Рішення.

Із Рішення випливає, що неконституційною частина шоста статті 216 Кодексу є лише з підстави належності слідчих органів Служби до системи Міністерства юстиції України. Отже, за логікою і змістом Рішення, віднесення розслідування злочинів, вчинених на території або в приміщеннях Служби, до компетенції будь-якого іншого державного органу відповідатиме Конституції України, оскільки не породжуватиме ієрархічної (інституційної) залежності відповідних слідчих від Міністерства юстиції України, до сфери відання якого належать установи виконання покарань та слідчі ізолятори.

Разом з тим, визнання Судом неконституційною частини шостої статті 216 Кодексу автоматично відновлює законодавче регулювання підслідності вказаної категорії злочинів, яке існувало до моменту внесення змін до статті 216 Кодексу (до 5 січня 2017 року). З втратою чинності частиною шостою статті 216 Кодексу через визнання її неконституційною вступає в дію правило, передбачене частиною першою статті 216 Кодексу, згідно з яким „слідчі органів Національної поліції здійснюють досудове розслідування кримінальних правопорушень, передбачених законом України про кримінальну відповідальність, крім тих, які віднесені до підслідності інших органів досудового розслідування44.

Це означає, що з втратою чинності оспорюваним положенням Кодексу все буде як раніше, а саме: за загальним правилом досудове розслідування злочинів, вчинених на території або в приміщеннях Служби, здійснюватимуть слідчі Національної поліції, а слідчі (детективи) Національного антикорупційного бюро України, Державного бюро розслідувань, Служби безпеки України, органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства, розслідуватимуть ті з вказаної категорії злочинів, які закон відносить до їх підслідності. У такий спосіб Рішення буде виконано, оскільки досудове розслідування злочинів, вчинених на території і в приміщеннях Служби (у тому числі в місцях позбавлення волі), буде здійснюватися слідчими органами, які не перебувають у інституційній (ієрархічній) залежності від Міністерства юстиції України (доречно ще раз нагадати, що саме у такій залежності Суд вбачає єдину підставу для визнання неконституційною частини шостої статті 216 Кодексу).

Відтак для виконання вказаного припису Суду парламент може й не приймати жодних рішень, а тому акцент на зобов’язанні „привести у відповідність" не має під собою достатніх правових підстав. До того ж, з Рішення не зрозуміло, яким має бути законодавче вирішення проблеми, яка була предметом розгляду Судом у цій справі, - у Рішенні навіть орієнтовно не позначено напрям правильного (з точки зору Конституції України) її розв’язання.

Про те, що припис Суду щодо зобов’язання Верховної Ради України вчинити певні дії на виконання Рішення зайвий, свідчить безпосередній конституційний припис про обов’язковість рішення Суду (стаття 1512 Конституції України). Головне у цьому разі не додатковий юридичний акцент, а конституційна обґрунтованість рішення Суду і зрозумілість, як його треба (можна) виконати через призму Основного Закону України.

На підставі викладеного можна зробити висновок, що цю справу Суд розглянув поверхово, а Рішення є необгрунтованим і таким, що не відповідає частині другій статті 147 Конституції України.

Суддя Конституційного Суду України   М. І.  МЕЛЬНИК

Поделиться этим сообщением


Ссылка на сообщение
Поделиться на других сайтах

Создайте аккаунт или авторизуйтесь, чтобы оставить комментарий

Комментарии могут оставлять только зарегистрированные пользователи

Создать аккаунт

Зарегистрировать новый аккаунт в нашем сообществе. Это несложно!

Зарегистрировать новый аккаунт

Войти

Есть аккаунт? Войти.

Войти

  • Пользователи

  • Похожий контент

    • Автор: ANTIRAID
      Постанова
      Іменем України
      27 лютого 2019 року
      м. Київ
      Справа N 405/4179/18
      Провадження N 14-44 цс 19
      ВеликаПалата Верховного Суду у складі:
      судді-доповідача - Гудими Д.А.,
      суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.
      розглянула справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "ЗолотийКолос" (далі також - позивач) до Прокуратури Кіровоградської області, Головного управління Національної поліції в Кіровоградській області, Державної казначейської служби України (далі також - відповідачі) про відшкодування майнової шкоди
      за касаційною скаргою позивача на ухвалу Ленінського районного суду м. Кіровограда від 6 липня 2018 року, постановлену суддею Драним В.В., і постанову Апеляційного суду Кіровоградської області від 21 серпня 2018 року, прийняту колегією суддів судової палати у цивільних справах у складі Дуковського О.Л., Єгорової С.М., Мурашко С.І.
      Учасники справи:
      позивач: Товариство з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "ЗолотийКолос";
      відповідачі: Прокуратура Кіровоградської області, Головне управління Національної поліції в Кіровоградській області, Державна казначейська служба України.
      ІСТОРІЯ СПРАВИ
      Короткий зміст позовних вимог
      1. У липні 2018 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив стягнути за рахунок коштів Державного бюджету України 18 950 268,00 грн на відшкодування шкоди, завданої позивачеві бездіяльністю працівників поліції та прокуратури щодо притягнення до кримінальної відповідальності винних у заподіянні шкоди позивачеві.
      2. Мотивував позов такими обставинами:
      2.1. Упродовж 2000 - 2006 років керівництво позивача, зловживаючи службовим становищем, приховало доходи, шляхом незаконних оборудок за участю службових осіб КДСГ "Інгул" і Губівської сільської ради привласнило всі майнові та грошові активи позивача в особливо великих розмірах через виведення майна на належне колишньому директору ОСОБА_7 Приватне підприємство "Губівське".
      2.2. Внаслідок зазначених неправомірних дій органу управління позивача Господарський суд Кіровоградської області 22 листопада 2007 року ухвалив постанову, якою визнав позивача банкрутом і відкрив ліквідаційну процедуру у справі N 9/166.
      2.3. З 27 червня 2003 року до 6 жовтня 2005 року включно Прокуратура Компаніївського району Кіровоградської області за вказаними фактами порушила низку кримінальних справ за ознаками злочинів, передбачених частиною третьою статті 365, частиною другою статті 366, частиною п'ятою статті 191 Кримінального кодексу (далі - КК) України щодо привласнення коштів позивача у сумі 2 266 700,00 грн.
      2.4. 26 грудня 2005 року Прокуратура Компаніївського району Кіровоградської області закрила кримінальну справу N 62-229 (далі - кримінальна справа) за відсутністю складу злочину без проведення слідчих дій на підставі пункту 2 статті 6 Кримінального процесуального кодексу України.
      2.5. Кримінальну справу закривали неодноразово: 26 грудня 2005 року, 20 червня 2006 року, 29 грудня 2006 року, 26 червня 2012 року. Проте відповідні постанови скасовував суд і в порядку нагляду - Прокуратура Кіровоградської області. Численні скарги/звернення з приводу незаконних дій службових осіб Прокуратури Компаніївського району Кіровоградської областіу кримінальній справі, забезпечення її належного розслідування, системних порушень прав потерпілого не знаходили відповідного реагування.
      2.6. Ліквідатор позивача подав до СУ УМВС України в Кіровоградської області звернення, за яким 25 січня 2013 року зареєстрували кримінальне провадження N 12013120180000063 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною п'ятою статті 191 КК України.
      2.7. 24 жовтня 2016 року судово-економічна експертиза, проведена під час досудового розслідування у кримінальному провадженні N 12013120180000063, визначила розмір завданої позивачу шкоди у сумі 18 950 268,00 грн.
      2.8. У кримінальному провадженні N 12013120180000063 суд теж встановили протиправну бездіяльність і зловживання повноваженнями з боку органу досудового розслідування: 24 вересня 2014 року слідчий суддя Ленінського районного суду м. Кіровограда ухвалою скасував постанову слідчого про закриття кримінального провадження; 30 червня 2015 року слідчий суддя Ленінського районного суду м. Кіровограда ухвалою скасував постанову слідчого про закриття кримінального провадження; 10 травня 2016 року і 9 березня 2017 року слідчий суддя Ленінського районного суду м. Кіровограда ухвалами зобов'язав слідчого вчинити конкретно визначені процесуальні дії у вказаний строк; 13 липня 2017 року слідчий суддя Ленінського районного суду м. Кіровограда відвів слідчого Головного управління Національної поліції в Кіровоградській області.
      2.9. 8 лютого 2017 року позивач подав заяву про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 209 КК України, відомості про яке внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань згідно з ухвалою слідчого судді Ленінського районного суду м. Кіровограда у справі N 405/1775/17 від 7 квітня 2017 року. Проте за цим кримінальним провадженням позивач витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань не отримував, а його клопотання про надання матеріалів для ознайомлення було проігнороване.
      2.10. Розмір вимоги про відшкодування шкоди є домірним розміру шкоди, яка заподіяна позивачеві вчиненими щодо нього злочинами, у розслідуванні яких допущена бездіяльність.
      Короткий зміст рішення суду першої інстанції
      3. 6 липня 2018 року Ленінський районний суд м. Кіровограда постановив ухвалу, якою відмовив у відкритті провадження у справі.
      4. Суд зазначив, що за суб'єктним складом учасників справи та характером правовідносин між сторонами, цей спір належить до справ господарської юрисдикції.
      Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції
      5. 21 серпня 2018 року Апеляційний суд Кіровоградської області прийняв постанову, якою ухвалу суду першої інстанції залишив без змін.
      6. Мотивував тим, що сторонами у справі є юридичні особи, а тому спір має розглядатися за правилами господарського судочинства.
      Короткий зміст вимог касаційної скарги
      7. 3 вересня 2018 року позивач подав касаційну скаргу. Просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та направити її для продовження розгляду до суду першої інстанції. Скаржиться на неправильне застосування судами норм процесуального права.
      Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
      8. 9 січня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
      9. Обґрунтував ухвалу тим, що позивач оскаржує ухвалу Ленінського районного суду м. Кіровограда від 6 липня 2018 року та постанову Апеляційного суду Кіровоградської області від 21 серпня 2018 року, зокрема, з підстав порушення правил суб'єктної юрисдикції.
      АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
      (1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
      10. Позивач стверджує, що стаття 20 Господарського процесуального кодексу України й інші нормативні акти не визначають юрисдикцію господарських судів щодо вирішення спору про відшкодування матеріальної шкоди. Стверджує, що відповідачі у справі не є у спірних правовідносинах суб'єктами господарювання, а тому спір є цивільним. Оскільки немає спеціальних випадків віднесення такого спору до юрисдикції іншого (спеціалізованого) суду, він має вирішуватися виключно за правилами цивільного судочинства.
      (2) Позиція інших учасників справи
      11. Відповідачі відзив на касаційну скаргу не подали.
      ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
      (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої й апеляційної інстанцій
      12. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України).
      13. Господарські зобов'язання можуть виникати внаслідок заподіяння шкоди суб'єкту або суб'єктом господарювання (абзац п'ятий частини першої статті 174 Господарського кодексу України).
      14. Згідно з частиною шостою статті 1176 Цивільного кодексу України шкода, завдана, зокрема, юридичній особі внаслідок іншої, ніж вказані у першій - п'ятій частинах цієї статті, незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах.
      15. Предметом позову є відшкодування шкоди, завданої позивачеві протиправною бездіяльністю органу досудового розслідування та прокуратури, вчиненою під час здійснення публічно-владних управлінських функцій у кримінальних провадженнях.
      16. Вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної, зокрема, протиправною бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства (частина п'ята статті 21 Кодексу адміністративного судочинства України).
      17. З огляду на це Велика Палата Верховного Суду не погоджується із доводом касаційної скарги про те, що відсутні нормативні акти, які визначають юрисдикцію господарських судів щодо вирішення спору про відшкодування матеріальної шкоди.
      18. Позивач, заявляючи вимогу про відшкодування шкоди заподіяної протиправною бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, не ставить позовної вимоги про вирішення публічно-правового спору. Тому відповідно до частини п'ятої статті 21 Кодексу адміністративного судочинства України заявлені у позові вимоги мають вирішуватися за правилами цивільного чи господарського судочинства залежно від суб'єктного складу учасників спору.
      19. Відповідно до частини першої статті 45 Господарського процесуального кодексу (далі - ГПК) України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього кодексу.
      20. До таких осіб згідно з частиною першою статті 4 ГПК України належать: юридичні особи, фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування.
      21. У справі, яка розглядається, сторонами спору є ТзОВ "Агрофірма "Золотий Колос" і Прокуратура Кіровоградської області, Головне управління Національної поліції в Кіровоградській області та Державна казначейська служба України.Отже, оскільки позивач визначив відповідачами органи державної влади, які є юридичними особами, за суб'єктним критерієм згідно з частиною першою статті 4 ГПК України спір належить до юрисдикції господарського суду (близького за змістом висновку Велика Палата Верховного Суду дійшла у постанові від 15 березня 2018 року у справі N 461/1930/16-ц).
      22. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими заперечення позивача щодо юрисдикції господарського суду та погоджується з висновком судів першої й апеляційної інстанцій про те, що ця справа має розглядатися за правилами господарського судочинства.
      (2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
      (2.1) Щодо суті касаційної скарги
      23. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
      24. Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
      25. Зважаючи на надану оцінку аргументам учасників справи та висновкам судів першої й апеляційної інстанцій, ВеликаПалата Верховного Суду вважає касаційну скаргу необґрунтованоюта доходить висновку, що суди першої й апеляційної інстанцій ухвалили по суті правильні рішення. Отже, касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а ухвалу Ленінського районного суду м. Кіровограда від 6 липня 2018 року та постанову Апеляційного суду Кіровоградської області від 21 серпня 2018 року - без змін.
      Керуючись частиною першою статті 400, пунктом 1 частини першої статті 409, статтями 410, 416, 418, 419 ЦПК України, ВеликаПалата Верховного Суду
      ПОСТАНОВИЛА:
      1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "Золотий Колос" залишити без задоволення.
      2. Ухвалу Ленінського районного суду м. Кіровограда від 6 липня 2018 року та постанову Апеляційного суду Кіровоградської області від 21 серпня 2018 року залишити без змін.
      Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
      Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
      Суддя-доповідач Д.А. Гудима Судді: Н.О. Антонюк Л.М. Лобойко С.В. Бакуліна Н.П. Лященко В.В. Британчук Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков В.Ю. Уркевич О.Р. Кібенко О.Г. Яновська В.С. Князєв
    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      Постанова
      Іменем України
      19 лютого 2019 року
      м. Київ
      справа № 349/1487/14-к
      провадження № 51-4717 км 18
      Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
      головуючого Щепоткіної В. В.,
      суддів Кишакевича Л. Ю., Остапука В. І.,
      за участю:
      секретаря судового засідання Буланова О. П.,
      захисника Юхименко Р. І., виправданого ОСОБА_2,  
      розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора Балас К. В., який брав участь у розгляді справи судами першої та апеляційної інстанцій, на ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 24 січня 2018 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 42014000000000535, за обвинуваченням
      ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянина України, котрий народився у с. Лівчиці Городоцького району Львівської області, проживає на АДРЕСА_1, раніше не судимого,
      у вчиненні злочинів, передбачених ч. 3 ст. 368 КК.
      Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
      Вироком Луцького міськрайонного суду Волинської області від 18 травня 2015 року ОСОБА_2 засуджено за ч. 3 ст. 368 КК (в редакції Закону № 1508-VI від 11.06.2009) до покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років з позбавленням права обіймати посади, пов'язані із здійсненням правосуддя, строком на 3 роки та з конфіскацією всього належного йому на праві власності майна. На підставі ст. 54 КК ОСОБА_2 позбавлено другого кваліфікаційного класу судді.
      Згідно з вироком ОСОБА_2 визнано винуватим у тому, що він, працюючи на посаді судді Залізничного районного суду міста Львова, будучи службовою особою, яка займає відповідальне становище, діючи всупереч інтересам служби, з корисливих мотивів, упродовж 2010-2011 років одержав хабарі за сприяння у розгляді цивільної та кримінальної справ, що перебували у його провадженні.
      Так, з вересня 2010 року у провадженні судді ОСОБА_2 перебувала цивільна справа № 2-3697/10 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про розірвання шлюбу, у якій ОСОБА_2 як головуючим у справі 08 листопада 2010 року ухвалене судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. 09 листопада 2010 року о 16:44 ОСОБА_2 з корисливих мотивів, використовуючи своє службове становище всупереч інтересам служби, перебуваючи у своєму службовому кабінеті на третьому поверсі Залізничного районного суду міста Львова за адресою: АДРЕСА_2, під час спілкування з ОСОБА_4 висунув останньому незаконну вимогу про дачу хабара за винесення вищевказаного рішення на його користь, не озвучивши суми. Погодившись на цю вимогу, ОСОБА_4 того ж дня о 17:02 на балконі службового кабінету ОСОБА_2 на власний розсуд відрахував та, перебуваючи у службовому кабінеті, передав останньому 2400 грн.
      16 лютого 2011 року о 09:22 ОСОБА_2, працюючи на посаді судді Залізничного районного суду міста Львова, будучи службовою особою, яка займає відповідальне становище, на сходах третього поверху будівлі Залізничного районного суду міста Львова, діючи повторно, одержав від адвоката ОСОБА_5 хабар у сумі 400 000 грн., що є особливо великим розміром, за постановлення у кримінальній справі № 183-0333 відносно ОСОБА_6 обвинувального вироку зі звільненням останнього від відбування покарання з випробуванням.
      Так, з вересня 2010 року у провадженні судді ОСОБА_2 перебувала кримінальна справа № 183-0333 про обвинувачення ОСОБА_6 у вчиненні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 201, ч. 2 ст. 208, ч. 3 ст. 209, ч. 3 ст. 212 КК. Приблизно в середині жовтня 2010 року між захисником підсудного ОСОБА_6 - адвокатом ОСОБА_5 та суддею ОСОБА_2 у службовому кабінеті останнього відбулася розмова, під час якої ОСОБА_2 з корисливих мотивів вирішив одержати хабар за постановлення виправдувального вироку, показавши ОСОБА_5 десять пальців рук, зазначивши про необхідність додавання нулів, з чого останній зробив висновок про вимагання хабара в сумі 10 000 доларів США. 22 грудня 2010 року близько 12:00 год. адвокат ОСОБА_5, перебуваючи у службовому кабінеті судді ОСОБА_2, передав згоду ОСОБА_6 про дачу хабара у розмірі 10 000 доларів США, однак ОСОБА_2 пояснив ОСОБА_5, що розмір хабара має складати 100 000 доларів США, суму якого власноруч написав на аркуші для нотаток. 13 січня 2011 року приблизно о 12:30 у службовому кабінеті судді ОСОБА_2 відбулася розмова між ним та адвокатом ОСОБА_5, в ході якої ОСОБА_2 погодився зменшити розмір хабара на половину до 50 000 доларів США за постановлення у справі обвинувального вироку зі звільненням ОСОБА_6 від відбування покарання з випробуванням. 16 лютого 2011 року о 09:22 ОСОБА_2 з корисливих мотивів, перебуваючи на сходах третього поверху будівлі Залізничного районного суду міста Львова, одержав від ОСОБА_5 хабар в сумі 400 000 грн., що є особливо великим розміром, за постановлення у кримінальній справі відносно ОСОБА_6 вироку, не пов'язаного з позбавленням волі з призначенням засудженому іспитового строку.
      Ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 24 січня 2018 року вирок місцевого суду щодо ОСОБА_2 скасовано, а кримінальне провадження закрито на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК у зв'язку невстановленням достатніх доказів для доведення його винуватості і вичерпанням можливості їх отримати.
      Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала
      У касаційній скарзі з доповненнями прокурор Балас К. В., посилаючись на істотне порушенні вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить ухвалу апеляційного суду щодо ОСОБА_2 скасувати і призначити новий розгляд в суді апеляційної інстанції. На думку прокурора, наявні в матеріалах кримінального провадження докази є допустимими та достатніми для доведення винуватості ОСОБА_2 у вчиненні злочинів, передбачених ч. 3 ст. 368 КК (в редакції Закону № 1508-VI від 11.06.2009), про що обґрунтовано було зазначено у вироку місцевого суду. Разом із тим, за результатами апеляційного розгляду всупереч приписам ст. 23 КПК апеляційний суд без безпосереднього дослідження доказів обвинувачення надав їм іншу оцінку, ніж суд першої інстанції, чим істотно порушив вимоги процесуального закону. Крім того вважає, що розгляд кримінального провадження в суді апеляційної інстанції здійснено незаконним складом суду, оскільки суддя Філюк П. Т. раніше брав участь в апеляційному розгляді, за наслідками якого кримінальну справу щодо ОСОБА_2 в порядку КПК 1960 року було направлено для проведення додаткового розслідування.
      Позиції учасників судового провадження
      У письмових запереченнях на касаційну скаргу прокурора захисник Юхименко Р. І. вказала на законність і обґрунтованість ухвали апеляційного суду щодо ОСОБА_2 та просила залишити її без зміни.
      В судовому засіданні захисник Юхименко Р. І. та виправданий ОСОБА_2 заперечили проти задоволення касаційної скарги прокурора.
      Прокурор про дату, час та місце касаційного розгляду був повідомлений належним чином, проте в судове засідання не з'явився і про причини неявки не повідомив.
      Мотиви Суду
      За змістом ст. 62 Конституції України під час розгляду кримінальних проваджень має суворо додержуватись принцип презумпції невинуватості, згідно з яким особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.
      Згідно з вимогами ст. 91 КПК доказуванню у кримінальному провадженні підлягає, зокрема, подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення), а також винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення.
      Обов'язок доказування зазначених обставин покладається на слідчого, прокурора та, в установлених КПК випадках, - на потерпілого.
      Відповідно до ст. 86, ст. 87 КПК доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом. Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може послатися суд при ухваленні судового рішення. Недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, в тому числі внаслідок порушення права особи на захист та шляхом реалізації органами досудового розслідування чи прокуратури своїх повноважень, не передбачених КПК, для забезпечення досудового розслідування кримінальних правопорушень.
      В обґрунтування висновку про винуватість ОСОБА_2 у вчиненні злочинів, передбачених ч. 3 ст. 368 КК (в редакції Закону № 1508-VI від 11.06.2009), суд першої інстанції послався на показання свідків обвинувачення, дані протоколів слідчих дій, матеріали за результатами проведення негласних слідчих (розшукових) дій, а також висновки експертиз.
      Разом із тим, перевіривши вирок за апеляціями обвинуваченого, захисника та прокурора, надавши оцінку доказам на предмет їх допустимості та достатності для підтвердження висунутого ОСОБА_2 обвинувачення, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що зібрані стороною обвинувачення докази є недопустимими та недостатніми для доведення винуватості ОСОБА_2 у вчиненні інкримінованих йому злочинів.
      Такий висновок апеляційного суду достатньо мотивований й ґрунтується на даних, які були належним чином перевірені апеляційним судом та змістовно наведені в ухвалі. 
      Так, згідно ст. 290 КПК, якщо сторона обвинувачення не здійснить відкриття матеріалів досудового розслідування стороні захисту, то суд не має права допустити відомості, що містяться в цих матеріалах, як докази. 
      Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року (справа № 751/7557/15-к), у випадку невідкриття стороні захисту в порядку, передбаченому ст. 290 КПК, процесуальних документів, які стали підставою для проведення негласних слідчих (розшукових) дій, суд не має права допустити відомості, що містяться в цих матеріалах кримінального провадження, в якості доказів.
      Як убачається з матеріалів кримінального провадження та не заперечується учасниками судового провадження, процесуальні документи, що стали підставою для проведення негласних слідчих (розшукових) дій щодо ОСОБА_2 стороні захисту в порядку, передбаченому ст. 290 КПК, на стадії закінчення досудового розслідування не відкривалися. У зв'язку зі знищенням цих документів, також не було можливості відкрити та дослідити їх і під час розгляду кримінального провадження судом.
      За таких обставин, апеляційний суд на підставі ст. 290 КПК правильно вказав на недопустимість даних, що містяться в матеріалах за результатами проведення негласних слідчих (розшукових) дій щодо ОСОБА_2, в якості доказів.
      При цьому, надаючи оцінку іншим матеріалам кримінального провадження, апеляційний суд обґрунтовано визнав їх такими, що не підтверджують поза розумним сумнівом винуватість ОСОБА_2 у вчиненні інкримінованих йому злочинів, оскільки самих лише показань свідків ОСОБА_4 та ОСОБА_5, котрі стверджували, що передавали грошові кошти в якості хабара, є недостатньо для спростування доводів сторони захисту про непричетність ОСОБА_2 до вчинення злочинів. Інші свідки безпосередніми очевидцями злочинів не були, дали показання з чужих слів, або ж є співробітниками правоохоронних органів, а тому їх показання на підставі ст. 97 КПК не можуть бути визнані допустимими доказами.
      Крім того, колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про порушення органом досудового розслідування вимог кримінального процесуального закону при врученні ОСОБА_2 повідомлення про підозру.
      Так, відповідно до ч. 4 ст. 49 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», п. 3 ч. 1 ст. 481 КПК повідомлення судді про підозру здійснюється лише Генеральним прокурором або його заступником. Вказана вимога обумовлена особливим статусом суддів і є гарантією їх незалежності та імунітету.
      За змістом ст. 276 КПК процедура здійснення повідомлення про підозру включає в себе складання письмового повідомлення про підозру та відповідно його вручення підозрюваному уповноваженою особою.
      Таким чином, у випадку коли у вчиненні злочину підозрюється особа, щодо якої згідно з приписами ст. 480 КПК передбачено здійснення особливого порядку кримінального провадження, письмове повідомлення про підозру такій особі повинно бути вручене безпосередньо посадовими особами органів прокуратури, визначеними у пунктах 1 - 4 ч. 1 ст. 481 КПК, і здійснення такої дії не може бути передоручене.
      Разом із тим, як убачається з матеріалів кримінального провадження, письмове повідомлення про підозру судді ОСОБА_2 хоча й було складено першим заступником Генерального прокурора України, проте вручене особою, яка за посадою не є Генеральним прокурором або його заступником, чим істотно порушено вимоги процесуального закону в частині процедури притягнення особи до кримінальної відповідальності. 
      Зазначені порушення отримали належну оцінку суду апеляційної інстанції, який за результатами апеляційного розгляду дійшов обґрунтованого висновку про недопустимість доказів сторони обвинувачення та відповідно їх недостатність для доведення у визначений процесуальним законом спосіб та поза будь-яким розумним сумнівом винуватості ОСОБА_2 у вчиненні злочинів, передбачених ч. 3 ст. 368 КК, а тому правильно скасував обвинувальний вирок і закрив кримінальне провадження на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК.
      Ухвала апеляційного суду достатньо вмотивована та відповідає вимогам ст. 419 КПК.
      Доводи касаційної скарги прокурора про порушення апеляційним судом принципу безпосередності дослідження доказів є безпідставними. За результатами апеляційного розгляду апеляційний суд не встановлював інших обставин кримінального провадження ніж ті, що були встановлені судом першої інстанції, натомість, вказавши на очевидні порушення процедури отримання доказів, що не оспорювалось стороною обвинувачення, визнав вказані докази недопустимими та відповідно недостатніми для підтвердження висунутого ОСОБА_2 обвинувачення.
      Також необґрунтованими є й доводи про незаконний склад суду апеляційної інстанції, оскільки згідно ст. 76 КПК не встановлено заборони повторної участі судді у кримінальному провадженні в суді апеляційної інстанції у випадку, коли такий суддя раніше у складі колегії апеляційного суду приймав рішення про скасування вироку суду першої інстанції.
      Порушень вимог кримінального процесуального закону, які б могли вплинути на правильність висновків апеляційного суду та були б підставою для скасування ухвали апеляційного суду, не встановлено.
      За таких обставин, касаційна скарга прокурора не підлягає задоволенню.
      Керуючись статтями 434, 436, 441, 442 КПК, суд
      ухвалив:
      Ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 24 січня 2018 року щодо ОСОБА_2 залишити без зміни, а касаційну скаргу прокурора - без задоволення.
      Постанова є остаточною й оскарженню не підлягає.
      Судді:
      В. В. Щепоткіна Л. Ю. Кишакевич В.І. Остапук 
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/80115441
    • Автор: ANTIRAID
      ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ 
      РІШЕННЯ 
      КОНСТИТУЦІЙНОГО  СУДУ  УКРАЇНИ
      у справі за конституційним поданням 59 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) статті 368-2 Кримінального кодексу України
      м. Київ 
      26 лютого 2019 року 
      № 1-р/2019
      Справа № 1-135/2018(5846/17)
      Велика палата Конституційного Суду України у складі суддів:
      Шевчука Станіслава Володимировича - головуючого, 
      Головатого Сергія Петровича, 
      Городовенка Віктора Валентиновича, 
      Гультая Михайла Мирославовича, 
      Завгородньої Ірини Миколаївни, 
      Запорожця Михайла Петровича, 
      Касмініна Олександра Володимировича, 
      Колісника Віктора Павловича - доповідача, 
      Кривенка Віктора Васильовича, 
      Лемака Василя Васильовича, 
      Литвинова Олександра Миколайовича, 
      Мельника Миколи Івановича, 
      Мойсика Володимира Романовича, 
      Первомайського Олега Олексійовича, 
      Саса Сергія Володимировича, 
      Сліденка Ігоря Дмитровича, 
      Тупицького Олександра Миколайовича, 
      Шаптали Наталі Костянтинівни,
      розглянула на пленарному засіданні справу за конституційним поданням 59 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) статті 368-2Кримінального кодексу України.
      Заслухавши суддю-доповідача Колісника В.П. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України
      установив:
      1. Суб’єкт права на конституційне подання - 59 народних депутатів України - звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням визнати такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), статтю 368-2 Кримінального кодексу України (далі - Кодекс).
      Відповідно до статті 368-2 Кодексу "набуття особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, у власність активів у значному розмірі, законність підстав набуття яких не підтверджено доказами, а так само передача нею таких активів будь-якій іншій особі - караються позбавленням волі на строк до двох років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років з конфіскацією майна" (частина перша); "ті самі діяння, вчинені службовою особою, яка займає відповідальне становище, - караються позбавленням волі на строк від двох до п’яти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років з конфіскацією майна" (частина друга); "діяння, передбачені частиною першою цієї статті, вчинені службовою особою, яка займає особливо відповідальне становище, - караються позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років з конфіскацією майна" (частина третя); "особами, уповноваженими на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, є особи, зазначені у пункті 1 частини першої статті 3 Закону України "Про запобігання корупції" (пункт 1 примітки); "під активами у значному розмірі у цій статті розуміються грошові кошти або інше майно, а також доходи від них, якщо їх розмір (вартість) перевищує одну тисячу неоподатковуваних мінімумів доходів громадян" (пункт 2 примітки); "під передачею активів у цій статті розуміється укладення будь-яких правочинів, на підставі яких виникає право власності або право користування на активи, а також надання іншій особі грошових коштів чи іншого майна для укладення таких правочинів" (пункт 3 примітки).
      На думку суб’єкта права на конституційне подання, стаття 368-2 Кодексу не узгоджується з приписами Конституції України щодо: верховенства права; відсутності зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, які не пом’якшують або не скасовують відповідальності особи; заборони притягувати до відповідальності за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення; заборони двічі притягувати особу до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення; презумпції невинуватості особи; звільнення особи від обов’язку доводити свою невинуватість у вчиненні злочину; неприпустимості обґрунтування обвинувачення на припущеннях; можливості особи не давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів; рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
      Автори клопотання стверджують, що стаття 368-2 Кодексу не відповідає статті 1, частині другій статті 3, частинам першій, другій статті 8, статті 58, частині першій статті 61, статті 62,частині першій статті 63, частині першій статті 64, пунктам 1, 3 частини другої статті 129Конституції України.
      2. Конституційний Суд України, вирішуючи порушені в конституційному поданні питання, виходить із такого.
      2.1. Україна є демократична, правова держава (стаття 1 Конституції України).
      Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (частина друга статті 3 Конституції України).
      В Україні визнається і діє принцип верховенства права; Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (частини перша, друга статті 8 Основного Закону України).
      Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством; органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 19Конституції України).
      Правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам є завданням Кодексу (частина перша статті 1 Кодексу). Відповідно до статті 3 Кодексу законодавство України про кримінальну відповідальність становить Кодекс, який ґрунтується наКонституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права (частина перша); злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки Кодексом (частина третя).
      Згідно зі статтею 2 Кримінального процесуального кодексу України завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.
      2.2. Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України; укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України (стаття 9 Основного Закону України).
      Верховна Рада України 18 жовтня 2006 року ратифікувала Конвенцію Організації Об’єднаних Націй проти корупції 2003 року, статтею 20 якої передбачено, що за умови дотримання своєї конституції та основоположних принципів своєї правової системи кожна держава-учасниця цієї конвенції розглядає можливість вжиття таких законодавчих та інших заходів, які можуть бути необхідними для визнання злочином умисного незаконного збагачення, тобто значного збільшення активів посадової особи органу публічної влади, яке перевищує її законні доходи, які вона не може раціонально обґрунтувати. Конституційний Суд України звертає увагу на те, що за вказаною конвенцією держава-учасниця розглядає можливість криміналізації незаконного збагачення "за умови дотримання своєї конституції та основоположних принципів своєї правової системи".
      Конституційний Суд України наголошує, що при криміналізації будь-якого суспільно небезпечного діяння треба виходити насамперед із принципів та норм Конституції України, адже закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
      Незважаючи на те, що корупція є однією з основних загроз національній безпеці України, протидія корупції має здійснюватися виключно правовими засобами з дотриманням конституційних принципів та приписів законодавства, ухваленого відповідно до Конституції України.
      3. Одним з головних елементів принципу верховенства права, закріпленого в частині першій статті 8 Основного Закону України, є юридична визначеність. Конституційний Суд України наголошував на важливості вимоги визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі (абзац другий підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини Рішення від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005).
      Європейська Комісія "За демократію через право" (Венеційська Комісія) у Доповіді "Верховенство права", схваленій на її 86-му пленарному засіданні, яке відбулося 25-26 березня 2011 року, зазначила, що одним із неодмінних елементів верховенства права є юридична визначеність (пункт 41); юридична визначеність вимагає, щоб юридичні норми були чіткими і точними та спрямованими на забезпечення того, щоб ситуації та правовідносини залишались передбачуваними (пункт 46).
      Європейський суд з прав людини у рішенні у справі "Санді Таймс" проти Сполученого Королівства № 1" (The Sunday Times v. the United Kingdom № 1) від 26 квітня 1979 року зазначив, що "норма не може розглядатися як "право", якщо її не сформульовано достатньо чітко, що дає змогу громадянинові регулювати свою поведінку" (пункт 49).
      У рішенні у справі "S.W. проти Сполученого Королівства" (S.W. v. the United Kingdom) від 22 листопада 1995 року Європейський суд з прав людини наголосив, що будь-яке правопорушення має бути чітко визначене в законі; такій вимозі відповідає стан, коли особа може знати з формулювання відповідного припису, а за потреби - за допомогою його тлумачення судом, за які дії або бездіяльність її може бути притягнуто до кримінальної відповідальності (пункт 35).
      Конституційний Суд України, зазначивши, що свобода є серед фундаментальних цінностей дієвої конституційної демократії, а закріплене в частині першій статті 29 Конституції України право на свободу є невід’ємним та невідчужуваним конституційним правом кожної людини, вказав на те, що для виконання державою свого головного обов’язку - утвердження і забезпечення прав і свобод людини - законодавець та інші органи публічної влади мають забезпечувати ефективне правове регулювання, яке відповідає конституційним нормам і принципам, та створювати механізми, необхідні для задоволення потреб та інтересів людини (абзаци перший, другий підпункту 2.3 пункту 2, абзац перший пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 1 червня 2016 року № 2-рп/2016).
      Європейський суд з прав людини у рішенні у справі "Солдатенко проти України"(Soldatenko v. Ukraine) від 23 жовтня 2008 року зазначив, що, коли йдеться про позбавлення свободи, надзвичайно важливою умовою є забезпечення загального принципу юридичної визначеності, а також наголосив, що пункт 1 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року не просто відсилає до національного закону, але також стосується "якості закону", вимагаючи від закону відповідності принципові верховенства права; при цьому "якість закону" означає, що у випадку, коли національний закон передбачає можливість позбавлення свободи, такий закон має бути достатньо доступним, чітко сформульованим і передбачуваним у своєму застосуванні - для того, щоб виключити будь-який ризик свавілля (пункт 111).
      Дотримання вимоги ясності і недвозначності норм, які встановлюють кримінальну відповідальність, є особливо важливим з огляду на специфіку кримінального закону та наслідки притягнення до кримінальної відповідальності, адже притягнення до такого виду юридичної відповідальності пов’язане з можливими істотними обмеженнями прав і свобод людини. Так, стаття 368-2 Кодексу передбачає, зокрема, застосування такого виду покарання, як позбавлення волі на певний строк. Крім того, до осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочину, передбаченого названою статтею Кодексу, можуть бути застосовані, зокрема, такі запобіжні заходи, як домашній арешт та тримання під вартою, що пов’язані з обмеженням волі.
      4. Важливою гарантією дотримання прав підозрюваного та обвинуваченого у кримінальному процесі та обов’язковою складовою справедливого судового розгляду є презумпція невинуватості. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду; ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину; обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях; усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (частини перша, друга, третя статті 62 Конституції України).
      Конституційний Суд України зауважує, що елементом принципу презумпції невинуватості є принцип in dubio pro reo, згідно з яким при оцінюванні доказів усі сумніви щодо вини особи тлумачаться на користь її невинуватості.
      Презумпція невинуватості особи передбачає, що обов’язок доведення вини особи покладається на державу.
      Згідно з пунктом 2 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.
      Із практики Європейського суду з прав людини вбачається, що принцип презумпції невинуватості вимагає, зокрема, щоб при виконанні своїх обов’язків судді не починали розгляду справи з упередженням щодо вчинення підсудним правопорушення, у вчиненні якого він обвинувачується; тягар доведення лежить на стороні обвинувачення, і будь-який сумнів тлумачиться на користь обвинуваченого; сторона обвинувачення має повідомити підсудного про висунуте проти нього обвинувачення (для того, щоб він міг підготувати і представити свій захист відповідно) та надати суду докази, достатні для його засудження (пункт 77 рішення у справі "Барбера, Мессеге і Хабардо проти Іспанії" (Barberа, Messeguй and Jabardo v. Spain) від 6 грудня 1988 року, пункт 97 рішення у справі "Яношевич проти Швеції" (Janosevic v. Sweden) від 23 липня 2002 року).
      Так само важливою гарантією захисту прав і законних інтересів особи у кримінальному процесі є припис частини першої статті 63 Конституції України щодо неприпустимості притягнення особи до відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, що означає право особи не давати таких показань або пояснень.
      Конституція України не містить винятків як щодо принципу презумпції невинуватості, так і щодо права особи не давати показань або пояснень щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів. До того ж у частині другій статті 64 Конституції України наголошується на неприпустимості обмеження низки прав і свобод, зокрема тих, що передбачені статтями 62, 63 Конституції України.
      Згідно з позицією Європейського суду з прав людини, викладеною в рішенні у справі "Яллог проти Німеччини" (Jalloh v. Germany) від 11 липня 2006 року, суспільні інтереси не можуть виправдати заходи, що знищують саму суть права на захист, включаючи право не свідчити проти себе (привілей проти самообвинувачення) (пункт 97).
      Європейський суд з прав людини наголошував, що право зберігати мовчання та право не здійснювати самозвинувачення є загальновизнаними міжнародними стандартами, покладеними в основу поняття справедливого судового процесу за статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року; вони існують для захисту обвинуваченого від неналежного примусу з боку органів влади, сприяючи уникненню судових помилок і виконанню цілей зазначеної статті; право не здійснювати самозвинувачення, зокрема, передбачає, що сторона обвинувачення прагне довести обвинувачення не на основі доказів, які отримані під примусом або під тиском, нехтуючи волею підсудного (пункт 68 рішення у справі "Сондерс проти Сполученого Королівства" (Saunders v. the United Kingdom) від 17 грудня 1996 року).
      У рішенні у справі "Олександр Зайченко проти Росії" (Aleksandr Zaichenko v. Russia) від 18 лютого 2010 року Європейський суд з прав людини зазначив, що право не здійснювати самозвинувачення не може обґрунтовано обмежуватися зізнанням у вчиненні правопорушення або висловлюваннями, що безпосередньо викривають особу; показання, отримані під примусом, які на перший погляд не мають обвинувального характеру, зокрема такі, як виправдувальні зауваження чи просто інформація щодо факту, у подальшому можуть бути використані у кримінальному провадженні на підтримку обвинувачення (пункт 54).
      Конституційний Суд України наголошує, що конституційні приписи щодо презумпції невинуватості та неприпустимості притягнення особи до відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів мають застосовуватися рівною мірою до всіх осіб. Конституція України не допускає звуження чи скасування вказаних гарантій стосовно окремих категорій осіб.
      5. За змістом статті 368-2 Кодексу набуття особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, у власність активів у значному розмірі утворює об’єктивну сторону складу такого злочину, як незаконне збагачення, якщо законність підстав набуття таких активів у власність не підтверджено доказами. Отже, ключовою ознакою незаконного збагачення як злочину закон визначає відсутність доказів законності підстав набуття у власність вказаних активів. Відсутність доказів за такого формулювання диспозиції норми уможливлює визнання наявності у діях особи об’єктивної сторони складу такого злочину, як незаконне збагачення.
      Особливості формулювання диспозиції норми, яка міститься в частині першій статті 368-2Кодексу, насамперед юридична конструкція "законність підстав набуття яких не підтверджено доказами", зумовлюють потребу з’ясувати питання стосовно суб’єкта, який має підтвердити доказами законність підстав набуття у власність активів у значному розмірі особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, а отже, й довести її невинуватість у вчиненні злочину. Такий висновок випливає з того, що підтвердження доказами законності підстав набуття відповідних активів у власність означає, що в діях конкретної особи відсутній склад злочину, передбаченого статтею 368-2 Кодексу.
      З огляду на приписи частини першої статті 19, частин першої, другої статті 62 та частини першої статті 63 Конституції України суб’єктом, який зобов’язаний збирати докази законності підстав набуття у власність відповідних активів конкретною особою, не може бути особа, яка підозрюється або обвинувачується у вчиненні будь-якого злочину, у тому числі передбаченого статтею 368-2 Кодексу. Особа може надавати докази своєї невинуватості лише за власним бажанням або не надавати їх взагалі.
      Відповідно до частини другої статті 17 Кримінального процесуального кодексу України "ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом". Згідно з пунктом 19 частини першої статті 3 Кримінального процесуального кодексу України стороною кримінального провадження з боку обвинувачення є слідчий, керівник органу досудового розслідування, прокурор, а також потерпілий, його представник та законний представник у випадках, установлених цим кодексом. Частиною першою статті 91 Кримінального процесуального кодексу України визначено обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні. До таких обставин віднесено, зокрема, ті, які "виключають кримінальну відповідальність або є підставою закриття кримінального провадження", і ті, які "є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності або покарання".
      Законодавче визначення незаконного збагачення як злочину за умови, якщо сторона обвинувачення не виконує свого обов’язку збирати докази законності підстав набуття особою у власність активів у значному розмірі, уможливлює перекладення цього обов’язку зі сторони обвинувачення (держави) на сторону захисту (підозрюваного або обвинуваченого), що є неприпустимим з огляду на конституційний принцип презумпції невинуватості, оскільки в такому разі порушується припис частини другої статті 62 Конституції України щодо неприпустимості покладання на особу обов’язку доводити свою невинуватість у вчиненні злочину, тобто право обвинуваченої особи не доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.
      Відсутність підтвердження доказами законності підстав набуття особою у власність активів у значному розмірі ще не означає, що їх набуття є суспільно небезпечним діянням, оскільки припис статті 368-2 Кодексу щодо активів, законність підстав набуття яких не підтверджено доказами, не передбачає такої обов’язкової ознаки складу злочину, передбаченого цією статтею, як набуття активів у власність у злочинний спосіб.
      Суттєвим недоліком законодавчого визначення незаконного збагачення як злочину є також те, що в його основу покладено непідтвердження доказами законності підстав набуття у власність активів у значному розмірі. При цьому процесуальний припис "не підтверджено доказами" у юридичній конструкції диспозиції частини першої статті 368-2 Кодексу передбачає одну з визначальних ознак, що безпосередньо впливають на визнання конкретного діяння злочином. Тобто цей припис містить одну з ключових ознак об’єктивної сторони складу такого злочину, як незаконне збагачення. Водночас поєднання в диспозиції статті 368-2 Кодексу матеріальних та процесуальних приписів є неприйнятним та неприпустимим з огляду на те, що регламентація процесу доказування в кримінальному провадженні належить виключно до сфери кримінального процесуального законодавства. Процесуальні юридичні приписи (підтвердження чи непідтвердження доказами, доведеність чи недоведеність певного факту) не можуть бути складовою юридичної норми, яка передбачає кримінальну відповідальність, оскільки вони пов’язані не з діянням суб’єкта злочину, а з процесуальною діяльністю посадових осіб уповноважених державних органів.
      Отже, за такого формулювання диспозиції статті 368-2 Кодексу встановлення наявності у діянні особи складу злочину, передбаченого вказаною статтею Кодексу, і кримінально-правова кваліфікація такого діяння безпосередньо залежать від результатів суб’єктивної діяльності чи навіть від бездіяльності сторони обвинувачення.
      Законодавча конструкція, що пов’язує наявність ключової ознаки складу такого злочину, як незаконне збагачення, з результатами процесуальної діяльності, тобто з підтвердженням доказами, уможливлює обвинувачення, що ґрунтується на припущеннях. Поза увагою сторони обвинувачення може залишитися з’ясування конкретного способу набуття особою у власність активів у значному розмірі. Зазначена юридична конструкція дезорієнтує і сторону обвинувачення, і сторону захисту, оскільки сконцентрована на самому факті наявності чи відсутності доказів законності підстав набуття особою у власність активів у значному розмірі та передбачає наявність складу такого злочину, як незаконне збагачення, у разі відсутності підтвердження доказами законності підстав набуття у власність таких активів.
      За цих обставин уможливлюється притягнення до кримінальної відповідальності за незаконне збагачення особи, яка на законних підставах набула активи у власність, але не має підтвердження законності підстав такого набуття. Відсутність підтвердження доказами законності підстав набуття активів у власність згідно зі статтею 368-2 Кодексу може розглядатися як доказ незаконності набуття у власність активів, а дії їх власника - кваліфікуватися як незаконне збагачення. Водночас відсутність підтвердження доказами законності підстав набуття активів у власність не означає підтвердження незаконності цих підстав, а отже, й доведеності вини особи у незаконному збагаченні. Законодавче визначення такого злочину, як незаконне збагачення, дає змогу обґрунтовувати обвинувачення особи у незаконному збагаченні на припущеннях навіть тоді, коли йдеться про особу, яка законно набула у власність певні активи.
      Положення статті 368-2 Кодексу сформульовані так, що сумніви стосовно законності підстав набуття особою у власність активів у значному розмірі можуть тлумачитися не на користь цієї особи та можуть розглядатися як підтвердження її незаконного збагачення, хоча відповідно до частини третьої статті 62 Конституції України "усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь".
      З огляду на наведене Конституційний Суд України дійшов висновку, що стаття 368-2 Кодексу не відповідає вимогам чіткості, точності й однозначності, а тому суперечить юридичній визначеності як складовій принципу верховенства права, закріпленого у статті 8 Конституції України.
      6. У зв’язку з порушенням у конституційному поданні питання щодо зворотної дії в часі статті 368-2 Кодексу Конституційний Суд України звертає увагу на частину першу статті 58 Конституції України, відповідно до якої закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи. За цим конституційним приписом "дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце" (абзац другий пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99).
      Розгляд питання щодо неприпустимості зворотної дії в часі статті 368-2 Кодексу вимагає врахування приписів інших його статей, а саме: частини другої статті 4, у якій прямо передбачено, що "злочинність і караність, а також інші кримінально-правові наслідки діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, що діяв на час вчинення цього діяння", частини другої статті 5, у якій конкретизовано принцип, закріплений у статті 58Конституції України, і передбачено, що закон про кримінальну відповідальність, що встановлює злочинність діяння, посилює кримінальну відповідальність або іншим чином погіршує становище особи, не має зворотної дії в часі.
      За юридичною позицією Конституційного Суду України "кримінально-правова норма має зворотну дію в часі в тій її частині, в якій вона пом’якшує або скасовує відповідальність особи. Це стосується випадків, коли в диспозиції норми зменшено коло предметів посягання; виключено із складу злочину якісь альтернативні суспільно-небезпечні наслідки; обмежено відповідальність особи шляхом конкретизації в бік звуження способу вчинення злочину; звужено зміст кваліфікуючих ознак тощо" (абзац четвертий пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 19 квітня 2000 року № 6-рп/2000).
      Отже, особа не може нести кримінальну відповідальність за діяння, вчинені до набрання чинності законом, яким ці діяння криміналізовано.
      7. Вирішуючи цю справу, Конституційний Суд України виходить із того, що законодавче визначення ознак такого злочину, як незаконне збагачення, у статті 368-2 Кодексу не відповідає принципу юридичної визначеності.
      У правовій державі, якою згідно зі статтею 1 Конституції України є Україна, протидія злочинності має здійснюватися виключно правовими засобами з неухильним дотриманням прав і свобод людини, а також принципів верховенства права та верховенства Конституції України. Це повною мірою стосується також реалізації Верховною Радою України виключної законодавчої функції в частині визначення законом діянь, які є злочинами (пункт 22 частини першої статті 92 Конституції України). У тих випадках, коли закон передбачає кримінальну відповідальність, вимога ясності та недвозначності цього закону є вирішальною при встановленні його відповідності юридичній визначеності.
      Отже, Конституційний Суд України дійшов висновку, що стаття 368-2 Кодексу не відповідає вимозі юридичної визначеності як складовій конституційного принципу верховенства права (частина перша статті 8 Конституції України), оскільки диспозиція цієї норми сформульована недостатньо чітко й допускає неоднозначне її розуміння, тлумачення та застосування. Зазначена стаття Кодексу також не узгоджується з конституційним принципом презумпції невинуватості (частини перша, друга, третя статті 62 Конституції України) та з конституційним приписом щодо неприпустимості притягнення особи до відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів (право особи не давати показань або пояснень щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів) (частина перша статті 63 Конституції України).
      Конституційний Суд України вважає, що вимога "раціонального пояснення" чи "раціонального обґрунтування" невідповідності між вартістю активів, набутих у власність особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та задекларованими нею законними доходами може бути встановлена законом як вимога підтвердження доброчесності посадової особи та як превентивний засіб у боротьбі з корупцією, однак, з огляду на положення статті 62 Конституції України, така вимога не може встановлюватися законом як обов’язок особи доводити свою невинуватість у вчиненні злочину та надавати докази в межах кримінального провадження.
      Відсутність "раціонального пояснення" чи "раціонального обґрунтування" невідповідності між вартістю активів, набутих у власність особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та задекларованими нею законними доходами може бути передбачена законом як підстава для припинення подальшого здійснення посадовою особою функцій держави або місцевого самоврядування. Водночас обов’язок доведення вини посадової особи у вчиненні такого злочину, як незаконне збагачення, має покладатися законом лише на державні органи, уповноважені процесуальним законом.
      Конституційний Суд України наголошує, що протидія корупції в Україні є завданням виняткового суспільного та державного значення, а криміналізація незаконного збагачення - важливим юридичним засобом реалізації державної політики у цій сфері. Водночас при визначенні злочином такого діяння, як незаконне збагачення, треба обов’язково враховувати конституційні положення, якими встановлено принципи юридичної відповідальності, права і свободи людини і громадянина, а також їх гарантії. За приписами статей 62, 63 Конституції України законодавчим формулюванням складу такого злочину, як незаконне збагачення, не можна: покладати на особу обов’язок підтверджувати доказами законність підстав набуття нею у власність активів, тобто доводити свою невинуватість; надавати стороні обвинувачення право вимагати від особи підтвердження доказами законності підстав набуття нею у власність активів; уможливлювати притягнення особи до кримінальної відповідальності лише на підставі відсутності підтвердження доказами законності підстав набуття нею у власність активів.
      Враховуючи викладене та керуючись статтями 147, 150, 151-2, 152, 153 Конституції України, на підставі статей 7, 32, 35, 65, 66, 74, 84, 88, 89, 91, 92, 94 Закону України "Про Конституційний Суд України" Конституційний Суд України
      вирішив:
      1. Визнати такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), статтю 368-2Кримінального кодексу України.
      2. Стаття 368-2 Кримінального кодексу України, визнана неконституційною, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
      3. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим, остаточним та таким, що не може бути оскаржено.
      Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у "Віснику Конституційного Суду України".
       
      КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ
      КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ
      http://www.ccu.gov.ua/docs/2627
      https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v001p710-19
      1_p_2019 щодо відповідності Конституції України (конституційності) статті 368-2 Кримінального кодексу України.pdf
    • Автор: ANTIRAID
      Державний герб України
      Постанова
      іменем України
      5 лютого 2019 року
      м. Київ
      справа № 754/12820/15-к
      провадження № 51-3099км18
      Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
      головуючогоБущенка А.П.,суддів Голубицького С.С., Григорєвої І.В.,за участю: секретаря судового засідання Манацької І.А.,прокурораПономарьової М.С., захисникаНадубової О.А.,розглянув у судовому засіданні касаційну скаргу прокурора на вирок Деснянського районного суду міста Києва від 15 вересня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 2 листопада 2017 року щодо
      ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця та жителя АДРЕСА_1,
      виправданого за обвинуваченням у вчиненні злочинів, передбачених частинами 1 та 2 статті 307, частиною 2 статті 311, частинами 1 та 3 статті 321, частиною 1 статті 263 Кримінального кодексу України (далі - КК).
      Обставини справи
      1. ОСОБА_7 обвинувачувався:
      - у незаконному придбанні та зберіганні психотропної речовини з метою збуту, незаконному збуті психотропної речовини (частина 1 статті 307 КК);
      - у незаконному придбанні та зберіганні прекурсорів з метою збуту, незаконному збуті прекурсорів (частина 2 статті 311 КК);
      - у незаконному придбанні та зберіганні з метою збуту, незаконному збуті сильнодіючих лікарських засобів (частина 1 статті 321 КК);
      - у повторному незаконному придбанні, зберіганні з метою збуту, повторному незаконному збуті психотропних речовин у великих розмірах (частина 2 статті 307 КК); 
      - у повторному незаконному придбанні, зберіганні з метою збуту, повторному незаконному збуті сильнодіючих лікарських засобів (частина 3 статті 321 КК); 
      - у придбанні та зберіганні вогнепальної зброї та бойових припасів без передбаченого законом дозволу (частина 1 статті 263 КК).
      2. Відповідно до обвинувального акта злочини було вчинено за таких обставин:
      У невстановлені досудовим розслідуванням час, місці та спосіб ОСОБА_7 незаконно придбав психотропну речовину амфетамін, сильнодіючий лікарський засіб метандієнон, прекурсор ефедрин, які став незаконно зберігати при собі з метою збуту.
      3 квітня 2015 року близько 11:40 у приміщенні фітнес-клубу «Гладіатор» м. Києві під час проведення негласної слідчої дії у формі оперативної закупки ОСОБА_7 за 2900 грн збув особі під псевдонімом ОСОБА_8 0,621 г амфетаміну, дві упаковки з таблетками ефедрину масою 1,20 г та 10 упаковок з таблетками метандієнону масою 2,00 г. 
      22 квітня 2015 року близько 18:55 біля того ж фітнес-клубу під час проведення оперативної закупки ОСОБА_7 за 1250 грн повторно продав ОСОБА_8 0,678 г амфетаміну та таблетки метандієнону масою 0,5 г.
      5 травня 2015 року близько 16:25 там же під час проведення оперативної закупки ОСОБА_7 за 3000 грн повторно збув ОСОБА_8 10,298 г амфетаміну та таблетки метандієнону масою 1,00 г.
      Крім того, у невстановлені досудовим розслідуванням час, місці та спосіб незаконно ОСОБА_7 придбав вогнепальну зброєю - самозарядний пістолет «MAUSER Mod.90» калібру 9 мм, та 4 патрони до нього калібру 9 мм, які переніс до місця свого проживання на АДРЕСА_1, де зберігав без передбаченого законом дозволу до 5 травня 2015 року, коли їх було виявлено під час обшуку квартири.
      3. Деснянський районний суд міста Києва вироком від 15 вересня 2016 року визнав ОСОБА_7 невинуватим у пред'явленому обвинуваченні та виправдав за недоведеністю вчинення обвинуваченим кримінальних правопорушень.
      4. Апеляційний суд міста Києва ухвалою від 2 листопада 2017 року залишив без змін виправдувальний вирок суду першої інстанції.
      Вимоги і доводи касаційної скарги
      5. Сторона обвинувачення у касаційній скарзі просить на підставах, визначених пунктами 1-2 частини 1 статті 438 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), скасувати оскаржені вирок та ухвалу і призначити новий розгляд у суді першої інстанції.
      6. На думку прокурора, той факт, що сторона обвинувачення не надала суду відповідні постанови прокурора, не свідчить їх відсутність взагалі, а тому суд не міг визнати докази, отримані під час проведення оперативних закупок, недопустимими.
      7. Також він не погоджується з висновками суду щодо недопустимості протоколів слідчих дій через їх неналежне оформлення і стверджує, що такі порушення не свідчать про порушення порядку отримання цих доказів та, відповідно, про їх недопустимість.
      8. Також безпідставним прокурор вважає й висновок суду щодо наявності провокації злочину, посилаючись на неодноразовий збут психотропної речовини та вилучення у ОСОБА_7 в автомобілі електронних ваг із нашаруваннями амфетаміну. 
      9. Крім того, сторона обвинувачення вважає, що винуватість ОСОБА_7 у вчиненні злочину, передбаченого частиною першою статті 263 КК, доведено поза розумним сумнівом належними та допустимими доказами.
      10. Також прокурор зазначає, що суд апеляційної інстанції не надав оцінки доводам прокурора, аналогічним його доводам у касаційній скарзі.
      Позиції учасників касаційного розгляду
      11. Учасникам кримінального провадження було належним чином повідомлено про дату, час та місце касаційного розгляду, клопотань про його відкладення до суду касаційної інстанції не надходило.
      12. У судовому засіданні прокурор підтримала касаційну скаргу частково, просила скасувати ухвалу апеляційного суду через її невідповідність вимогам 419 КПК і призначити новий розгляд кримінального провадження в суді апеляційної інстанції. Зокрема представник обвинувачення заперечила висновки апеляційного суду щодо наявності провокації з боку органу досудового слідства, а також наголосила, що в справі є достатньо допустимих доказів для доведеності винуватості ОСОБА_7 за частиною 1 статті 263 КК.
      13. Захисник заперечив проти задоволення касаційної скарги та просив залишити ухвалу апеляційного суду без зміни, вважаючи її законною і обґрунтованою.
      Оцінка Суду
      14. Заслухавши доповідь судді, пояснення сторін, перевіривши матеріали кримінального провадження, обговоривши наведені у скарзі та доповненнях доводи, Суд дійшов висновку, що касаційну скаргу слід задовольнити частково на таких підставах.
      Щодо визнання недопустимими результатів негласних слідчих дій 3 квітня, 22 квітня та 5 травня 2015 року
      15. Суд першої інстанції, керуючись положеннями частини 4 статті 246 КПК, визнав недопустимими доказами протоколи проведення 3 квітня, 22 квітня та 5 травня 2015 року оперативних закупок, посилаючись, зокрема, на те, що сторона обвинувачення не надала суду постанов прокурора про їх проведення. Крім того, обґрунтовуючи недопустимість цих протоколів, суд послався на ряд їх недоліків, докладно описаних у вироку.
      16. Прокурор, не заперечуючи того факту, що відповідні постанови прокурора не були надані суду, вважає, що суд міг за власною ініціативою отримати ці постанови у відповідних посадових осіб, а тому визнання доказів недопустимими на цій підставі є необґрунтованим.
      17. Суд не погоджується з таким доводом прокурора.
      18. Відповідно до частини 2 статті 92 КПК обов'язок доказування допустимості доказів покладено на сторону, що їх подає. За частинами 1 та 3 статті 22 КПК кримінальне провадження передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій засобами, передбаченими цим Кодексом, а функції державного обвинувачення, захисту та судового розгляду не можуть покладатися на один і той самий орган чи службову особу.
      19. Суд вважає правильним висновок судів першої та апеляційної інстанцій про визнання недопустимими доказів сторони обвинувачення, допустимість яких не доведено цією стороною. Довід прокурора, наведений в касаційній скарзі, фактично зводиться до вимоги покласти обов'язок доказування допустимості доказів на суд, що суперечить наведеним вище положенням закону.
      20. Оскільки згадана вище підстава, на яку послалися суди, сама по собі є достатньою для визнання доказів недопустимими, Суд не вважає за необхідне розглядати заперечення прокурора щодо інших наведених в судових рішеннях підстав виключення тих же доказів, у тому числі посилання на провокацію злочину.
      Щодо визнання судом недопустимими інших доказів
      21. Визнавши проведені 3 квітня, 22 квітня та 5 травня 2015 року оперативні закупки здійсненими з порушенням установленого законом порядку, суд виключив як недопустимі й інші безпосередні результати цих негласних слідчих дій, а саме:
      - протокол огляду предмету від 17 липня 2015 року,
      - речові докази - накопичувач інформації «Тrаnsсеnd 4 GВ Місrо SD» 646т та СD-диск із записом аудіо-, відеоконтролю «Аrіtа»,
      - показання свідків ОСОБА_9, співробітника поліції, ОСОБА_8, залученого поліцією до оперативних закупок, ОСОБА_10, запрошеного в якості понятого,
      - протоколи огляду місця події від 3 квітня, 22 квітня та 5 травня 2015 року.
      22. Суд також визнав недопустимими ряд висновків експертів, посилаючись на те, що вони є доказами, похідними від результатів негласної слідчої дії, проведеної з порушенням вимог КПК.
      23. Суд погоджується з висновком суду першої інстанції щодо недопустимості цих доказів.
      24. Частина 1 статті 87 КПК визначає обов'язок суду визнати недопустимими докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини. Це положення надає дискреційні повноваження суду у визначенні того, чи є відповідні порушення істотними.
      25. Частина 2 цієї ж статті містить перелік порушень, які законодавець у будь-якому разі вважає істотними порушенням прав людини і основоположних свобод. Зокрема, в пункті 1 цього положення закон визнає істотним порушенням здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу.
      26. Суд зазначає, що постанова прокурора про дозвіл на проведення негласної слідчої дії є невід'ємною складовою контролю за законністю такої дії, а отже виконує роль, схожу з дозволом суду в інших випадках суттєвого втручання у права і свободи особи.
      27. Враховуючи значення такої постанови, Суд дійшов висновку, що проведення оперативних закупок за її відсутності є істотним порушенням у значенні частини 1 статті 87 КПК і тягне за собою виключення згаданих вище доказів як таких, що здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.
      28. Враховуючи те, що ці докази обґрунтовано визнані недопустимими на підставі частини першої статті 87 КПК, немає потреби розглядати заперечення сторони обвинувачення щодо інших підстав виключення судом цих же доказів.
      Щодо визнання судом недопустимими результатів обшуків
      29. Суд першої інстанції визнав недопустимими протокол обшуку від 5 травня 2015 року в приміщенні фітнес-клубу «Гладіатор», протокол обшуку від 5 травня 2015 року автомобіля ВМW, що перебував у володінні виправданого, та протокол обшуку від 5 травня 2015 року в його житлі.
      30. Як уже зазначалося вище (див. 15), суд визнав негласні слідчі дії здійсненими з порушенням закону і, як наслідок, виключив результати цих дій як недопустимі докази.
      31. Таким чином, перед Судом стоїть питання, чи можуть бути визнані допустимими доказами результати обшуку, проведеного на підставі ухвали слідчого судді, яка, в свою чергу, ґрунтується на доказах, визнаних недопустимими. Іншими словами, чи можна вважати результати таких обшуків іншими доказами, здобутими завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини в значенні частини 1 статті 87 КПК.
      32. Відповідно до матеріалів провадження, обшук в приміщенні клубу, обшук в автомобілі ОСОБА_7 та обшук за місцем його проживання проводилися на підставі відповідних ухвал слідчого судді Голосіївського районного суду м. Києва від 30 квітня 2015 року.
      33. Ці ухвали слідчого судді, як вбачається з їх змісту, ґрунтувалися виключно на наданій судді стороною обвинувачення інформації, яку остання отримала під час проведення оперативних закупок 3 та 22 квітня 2015 року, тобто на доказах, визнаних судом недопустимими. Жодних інших доказів, отриманих з іншого джерела, незалежного від проведених оперативних закупок, сторона обвинувачення слідчому судді не надавала.
      34. З огляду на це Суд дійшов висновку, що ухвали слідчого судді і, відповідно, обшуки, які було проведено на їх підставі, стали можливими виключно через використання слідчими органами інформації, отриманої в результаті негласних слідчих дій, здійснених, як визнано судом першої інстанції, з істотним порушенням прав та свобод людини. Відповідно, Суд вважає, що за таких умов результати обшуку є недопустимими доказами в силу вимог частини 1 статті 87 КПК.
      35. Та обставина, що ці обшуки були проведені на підставі ухвал слідчого судді, яких не скасовано, не впливає на цей висновок Суду.
      36. Суд виходить із того, що відповідно до статті 94 КПК суд, який розглядає обвинувачення по суті, зобов'язаний оцінити кожен доказ, серед іншого, й з точки зору його допустимості. Якщо сторони ставлять під сумнів, що обставини, за яких доказ було отримано, відповідають вимогам закону, суд зобов'язаний переконатися, чи не порушені правила його допустимості, у тому числі, чи дотримана належна процедура та гарантії, надані учасникам процесу. Законодавець наділяє суд, що встановлює факти, широкими повноваженнями при дослідженні та оцінці доказів, визначаючи у частині 2 статті 94 КПК, що жоден доказ не має для суду наперед встановленої сили.
      37. Таким чином, докази та/або інформація, що стали підставами для надання слідчим суддею дозволу на проведення слідчих дій, не виключаються законодавцем із числа тих обставин, які має дослідити суд під час оцінки доказів, оскільки ці обставини можуть мати важливе, - іноді вирішальне - значення для допустимості доказів.
      38. Якщо визнати, що суд не вправі досліджувати ці обставини, це призвело б до ситуації, що докази, отримані на підставі ухвали слідчого судді, наперед вважалися б допустимими, що суперечить засаді, втіленій у частині 2 статті 94 КПК.
      39. Більше того, розгляд питання про надання дозволу на проведення обшуку відбувається без сторони захисту, яка під час досудового розслідування не може оспорити обґрунтованість ухвали слідчого судді.
      40. Така можливість з'являється у сторони захисту лише під час розгляду в суді обвинувачення по суті. Тому позбавлення сторони захисту можливості на цій стадії процесу поставити під сумнів докази, отримані на підставі ухвали слідчого судді, що ґрунтується на недопустимих доказах, призведе до істотного порушення рівності сторін у процесі, що суперечитиме частині 2 статті 22 КПК та частині 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод. Як зазначав Європейський суд з прав людини, «право на змагальний розгляд загалом означає можливість для сторін знати і коментувати усі надані докази … для того, щоб вплинути на рішення суду»[1].
      41. На підставі викладеного, Суд дійшов до висновку, що з метою оцінки доказів суд, який встановлює факти, наділений повноваженнями досліджувати усі обставини, які можуть вплинути на його висновок про допустимість доказів, у тому числі і обґрунтованість ухвал слідчого судді, постановлених під час досудового розслідування.
      42. З огляду на викладене, Суд відхиляє доводи прокурора у цій частині.
      43. Суд підкреслює, що його висновок обмежується лише питанням оцінки допустимості результатів слідчих дій, здійснених за дозволом слідчого судді, наданим, як з'ясувалося згодом, на підставі недопустимих доказів, і не вважає за можливе висловлюватися в цьому провадженні щодо будь-яких аспектів законності ухвал слідчого судді на час їх постановлення.
      Щодо обґрунтованості вироку в частині обвинувачення за частиною 1 статті 263 КК
      44. Суд першої інстанції виправдав ОСОБА_7 за обвинуваченням у вчиненні злочину, передбаченого частиною 1 статті 263 КК, посилаючись на те, що воно ґрунтувалося лише на результатах обшуку в житлі від 5 травня 2015 року, який був визнаним судом недопустимим доказом.
      45. Суд уже підтвердив правильність висновку суду першої інстанції про недопустимість цього доказу (див. вище).
      46. Однак в касаційній скарзі сторона обвинувачення оспорює висновок суду про відсутність інших доказів, посилаючись, зокрема, на те, що під час допиту в судовому засіданні ОСОБА_7 визнавав факт зберігання ним зброї та бойових припасів до нього в своєму житлі.
      47. Суд вважає цей довід сторони державного обвинувачення слушним з огляду на таке.
      48. Визнання недопустимим доказу, наданого стороною з метою доведення певної обставини, не виключає її доведення іншими доказами, отриманими з джерела, незалежного від недопустимого доказу.
      49. Суд зазначає, що протокол обшуку, виключений судом як недопустимий доказ, надавався стороною обвинувачення з метою довести, що пістолет та бойові припаси ОСОБА_7 були знайдені у його житлі. Без доведення цього факту неможливо визначити, чи є пістолет та патрони, а також експертні висновки щодо цих речових доказів, належними доказами в контексті обвинувачення, пред'явленого ОСОБА_7
      50. Однак, як зазначено у вироку суду першої інстанції, «з приводу вилученого у нього по місцю проживання пістолету «Маузер» та патронів до нього ОСОБА_7 показав, що вказаний пістолет та патрони до нього він придбав для особистого захисту», і працівникам міліції «він відразу вказав про наявність у нього травматичного пістолету та вказав місце, де знаходився цей пістолет та гумові кулі до нього».
      51. Таким чином, сторона обвинувачення надала на доведення факту зберігання пістолету та патронів інший доказ - судові показаннями обвинуваченого, які є самостійним джерелом доказів, допустимість якого жодним чином не залежить від визнання недопустимим протоколу обшуку.
      52. Ці показання мали бути оцінені судом у сукупності з іншими доказами у справі з точки зору того, чи є пістолет та патрони, представлені обвинуваченням, а також відповідні експертні висновки належними доказами у значенні статті 85 КПК, чого суд, в порушення вимог статті 94 КПК, не здійснив. В свою чергу апеляційний суд не дотримався вимог статті 419 КПК і не відповів належним чином на доводи прокурора з цього питання.
      53. За таких умов Суд вважає, що ухвала апеляційного суду підлягає скасуванню в частині, що стосується виправдання ОСОБА_7 за обвинуваченням у вчиненні злочину, передбаченого частиною 1 статті 263 КК, а справа направленню на новий апеляційний розгляд. Під час нового апеляційного розгляду суду необхідно усунути вказані порушення, ретельно перевірити всі доводи, наведені в апеляційній скарзі, і постановити рішення, яке відповідає вимогам статей 370, 419 КПК.
      На підставі викладеного, керуючись статтями 433, 436, 441, 442 КПК, Суд
      ухвалив:
      Касаційну скаргу прокурора задовольнити частково
      Ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 2 листопада 2017 року щодо ОСОБА_7 в частині, що стосується його виправдання за частиною 1 статті 263 КК, скасувати і призначити новий розгляд в суді апеляційної інстанції.
      В решті ухвалу залишити без зміни.
      Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення й оскарженню не підлягає.
      Судді:
      А.П. Бущенко С.С. Голубицький І.В. Григорєва
      [1] Brandstetter v. Austria, 28 August 1991, § 67, Series A no. 211
      http://reyestr.court.gov.ua/Review/79883011