Постановление БП-ВС о гражданской юрисдикции споров касающихся регистрации права собственности на имущества

[ANTIRAID]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 червня 2018 року

м. Київ

Справа N 810/4407/13-а

Провадження N 11-152апп18

ВеликаПалата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Золотнікова О.С.,

суддів Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.

розглянула в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 05 жовтня 2016 року (судді Ісаєнко Ю.А., Губська Л.В., Федотов І.В.) у справі N 810/4407/13-а за позовом ОСОБА_3 до державного реєстратора реєстраційної служби Васильківського міськрайонного управління юстиції Київської області Марченка Володимира Григоровича (далі - державний реєстратор) та реєстраційної служби Васильківського міськрайонного управління юстиції Київської області (далі - реєстраційна служба), за участю ОСОБА_5, про визнання дій протиправними, скасування рішення й зобов'язання вчинити певні дії та

ВСТАНОВИЛА:

15 серпня 2013 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до державного реєстратора та реєстраційної служби, у якому з урахуванням уточнення позовних вимог просив:

- визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора від 07 березня 2013 року N 763185 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (далі - рішення N 763185);

- зобов'язати державного реєстратора провести реєстрацію права власності на 1/3 частину спадкового майна, а саме житлового будинку АДРЕСА_1, що складається із житлових приміщень згідно з поверховим планом N 1-3, 1-4, 2-2, 2-3, загальною площею 47,8 кв. м, відповідно до резолютивної частини рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 08 травня 2012 року у справі N 2-35/2012 (далі - рішення місцевого суду).

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_3 зазначив, що ним було подано заяву до реєстраційної служби про державну реєстрацію права власності на 1/3 частину вказаного спадкового майна, що виникло на підставі рішення місцевого суду про встановлення факту прийняття позивачем спадщини після смерті батька. 07 березня 2013 року державним реєстратором було прийнято рішення N 763185. Проте після отримання витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно було виявлено розбіжності, а саме невідповідність загальної площі будинку - замість 47,8 кв. м вказано 86 кв. м На думку позивача, ця обставина свідчить про невідповідність спірного рішення рішенню місцевого суду, оскільки 86 кв. м - це загальна площа будинку разом з самостійно збудованими ним за власні кошти житловими приміщеннями N 2-1, 1-2, 1-1, 1, що не віднесені до спадкового майна. За таких обставин рішення N 763185 є протиправним та підлягає скасуванню.

Київський окружний адміністративний суд постановою від 24 вересня 2013 року позов задовольнив повністю, керуючись тим, що предметом реєстрації права власності є 1/3 частина зазначеного вище спадкового майна (житлові приміщення N 1-3, 1-4, 2-2, 2-3), загальною площею 47,8 кв. м, право власності на яке виникло у позивача на підставі рішення місцевого суду, а відповідач, проводячи державну реєстрацію прав та їх обтяжень на зазначену частину спадкового майна, помилково врахував площу самочинно збудованих житлових приміщень N 2-1, 1-2, 1-1, 1, на будівництво яких немає відповідного дозволу, у зв'язку з чим вказав у рішенні N 763185 про загальну площу житлового будинку у 86 кв. м

Київський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 05 жовтня 2016 року рішення суду першої інстанції скасував, а провадження у справі закрив на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

Не погодившись із зазначеною ухвалою суду апеляційної інстанції, ОСОБА_3 подав касаційну скаргу, на обґрунтування вимог якої зазначив, що вказана справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки позовними вимогами є визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора, який за змістом статті 9 Закону України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" є суб'єктом владних повноважень. За таких обставин позивач вважає, що цей спір підпадає під юрисдикцію адміністративного суду, а тому ухвала суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню, а постанова суду першої інстанції - залишенню в силі.

Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 22 листопада 2016 року відкрив касаційне провадження в цій справі.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року N 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким КАС України викладено в новій редакції.

Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в редакції цього Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У лютому 2018 року цю справу передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 14 лютого 2018 року передав цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.

Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 20 березня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи згідно з пунктом 3 частини першої статті 345 КАС України.

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_5 зазначила, що рішенням суду першої інстанції порушені її права як співвласника житлового будинку АДРЕСА_1. Цей будинок, загальною площею 86 кв. м, житловою площею 38,7 кв. м, в тому числі й приміщення веранди, був прийнятий в експлуатацію. 12 лютого 1991 року Фастівським міським бюро технічної інвентаризації проведена його державна реєстрація. Встановлення факту наявності самочинного будівництва є компетенцією органів виконавчої влади, а не суду. Крім цього, підставою заявленого позову ОСОБА_3 є порушення його права власності у зв'язку із включенням у загальну площу житлового будинку приміщення веранди

N 2-1, 1-1, 1-2, 1, що на його думку, побудовані за його власні кошти, а тому реєстрація за ним права власності лише 1/3 частини веранди порушує його право власності на решту веранди.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення.

Суди попередніх інстанцій установили, що 05 лютого 2013 року ОСОБА_3 подав до реєстраційної служби заяву про державну реєстрацію права власності на 1/3 частину спадкового майна, а саме житлового будинку АДРЕСА_1.

Зазначене право власності виникло у позивача на підставі рішення місцевого суду, залишеного без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 24 вересня 2012 року, відповідно до якого:

- визнано за ОСОБА_6 право власності на 1/3 частину спадкового майна, а саме житлового будинку АДРЕСА_1, що складається з житлових приміщень згідно поверхового плану N 1-3, 1-4, 2-2, 2-3 в порядку спадкування за законом після смерті померлого 04 березня 1983 року сина ОСОБА_7, який фактично прийняв спадщину після померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 батька ОСОБА_8;

- встановлено факт прийняття ОСОБА_3 спадщини після померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 батька ОСОБА_8;

- визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/3 частину спадкового майна, а саме житлового будинку АДРЕСА_1, що складається з житлових приміщень згідно поверхового плану N 1-3, 1-4, 2-2, 2-3;

- встановлено факт прийняття ОСОБА_5 спадщини після померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 батька ОСОБА_8;

- визнано за ОСОБА_5 право власності на 1/3 частину спадкового майна, а саме житлового будинку АДРЕСА_1, що складається з житлових приміщень згідно поверхового плану N 1-3, 1-4, 2-2, 2-3.

Згідно поверхового плану загальна площа житлових приміщень N 1-3, 1-4, 2-2, 2-3 складає 47, 8 кв. м

07 березня 2013 року державним реєстратором було прийнято рішення N 763185 про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_3 на 1/3 частину вказаного спадкового майна. Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно загальна площа житлового будинку АДРЕСА_1 складає 86 кв. м

Після виявлення невідповідності загальної площі будинку позивач звернувся до реєстраційної служби із заявою про виправлення помилки та внесення виправлень до вказаного реєстру щодо інформації про загальну площу об'єкта нерухомого майна, проте листом начальника реєстраційної служби від 11 червня 2013 року відмовлено у виправленні, оскільки внесені дані є правильними.

Не погоджуючись із рішенням державного реєстратора, позивач звернувся за захистом своїх прав до адміністративного суду з відповідним позовом.

Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції керувався тим, що оскаржуючи рішення державного реєстратора позивач фактично ставить питання про наявність у нього права власності на приміщення N 2-1, 1-1, 1-2, 1, що свідчить про наявність спору про право, який не підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.

Велика Палата Верховного Суду погоджується з таким висновком Київського апеляційного адміністративного суду з огляду на таке.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" указав, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "судом, встановленим законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з … питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів". Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, "встановленим законом".

Згідно із частиною другою статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.

Відповідно до частини другої статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Справою адміністративної юрисдикції в розумінні пункту 1 частини першої статті 3 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Згідно із частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Одним зі способів захисту цивільного права є визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб (пункт 10 частини першої статті 16 ЦК України).

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час прийняття рішення судом апеляційної інстанції, далі - ЦПК України) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

З матеріалів справи убачається, що порушуючи питання про визнання протиправним та скасування рішення відповідача, ОСОБА_3 обґрунтовує свої вимоги тим, що зареєструвавши право власності на приміщення, які не зазначені в резолютивній частині рішення місцевого суду та не визнані спадковим майном, державний реєстратор самостійно витлумачив рішення суду та порушив його цивільні права, оскільки за такої реєстрації йому належить на праві власності 1/3 частина приміщень N 2-1, 1-1, 1-2, 1, які збудовані за його власні кошти.

Таким чином, суд апеляційної інстанції правильно звернув увагу на те, що позивач, оскаржуючи рішення державного реєстратора, фактично ставить питання щодо наявності чи відсутності у нього права власності на приміщення N 2-1, 1-2, 1-1, 1, які є самочинним будівництвом згідно рішення місцевого суду.

Крім того, з доводами ОСОБА_3 щодо належності йому на праві власності приміщень N 2-1, 1-2, 1-1, 1 не погоджується ОСОБА_5, за якою рішенням місцевого суду також як і за ОСОБА_3 визнано право власності на 1/3 частину спадкового майна, а саме житлового будинку АДРЕСА_1.

Вказане свідчить про наявність у ОСОБА_3 та ОСОБА_5 спору про право на приміщення N 2-1, 1-2, 1-1, 1 будинку за вказаною адресою, що виключає можливість вирішення заявлених у справі вимог в порядку адміністративного судочинства.

З огляду на викладене апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для закриття провадження в адміністративній справі оскільки цей спір не стосується захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, а пов'язаний з вирішенням питання щодо права на нерухоме майно.

Суд апеляційної інстанції належним чином визначив характер спору, суб'єктний склад спірних правовідносин, предмет та підстави заявлених вимог, унаслідок чого дійшов обґрунтованого висновку щодо належності спору до юрисдикції цивільного суду, а отже, доводи касаційної скарги про те, що цей спір має розглядатися саме в порядку адміністративного судочинства є безпідставними.

При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі та обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.

За нормами частини третьої статті 3 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно з частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Оскільки оскаржуване судове рішення прийнято з додержанням норм процесуального права, а правових висновків суду скаржник не спростував, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги.

Ураховуючи викладене та керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

2. Ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 05 жовтня 2016 рокузалишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О.С. Золотніков

Судді: Н.О. Антонюк Н.П. Лященко

С.В. Бакуліна О.Б. Прокопенко

В.В. Британчук Л.І. Рогач

Д.А. Гудима І.В. Саприкіна

В.І. Данішевська О.М. Ситнік

О.Р. Кібенко В.Ю. Уркевич

В.С. Князєв О.Г. Яновська

Лобойко Л.М.

Повний текст постанови підписано 13 липня 2018 року.

[ANTIRAID]

Очередное сомнительное решение Большой палаты касающееся оспаривания неправомерных действий регистратора, совершившего, на жаргоне судей Большой палаты, конкретное нарушение и к которому есть конкретные претензии.

Большая палата указала, что из материалов дела усматривается, что поднимая вопрос о признании противоправным и отмене решения ответчика, истец обосновывает свои требования тем, что зарегистрировав право собственности на помещения, не указанные в резолютивной части решения местного суда и не признанные наследственным имуществом, государственный регистратор самостоятельно истолковал решение суда и нарушил его гражданские права, поскольку при такой регистрации ему принадлежит на праве собственности 1/3 часть помещений N 2-1, 1-1, 1-2, 1, построенных за его собственные средства. Таким образом, суд апелляционной инстанции правильно обратил внимание на то, что истец, оспаривая решения государственного регистратора, фактически ставит вопрос о наличии или отсутствии у него права собственности на помещения N 2-1, 1-2, 1-1, 1, которые является самовольным строительством по решению местного суда.

Таким образом такой спор не подлежит рассмотрению в административном суде.